Збірка поезій
[Ох, помираю, помираю...]
I
Смерть
Ох, помираю, помираю. Осінь
тінь підносить до теплих садів.
Яблука, вже й сливи, темні води
зморщують у пісні втоми.
О! Не треба було мені тут більшого,
ніж дерева, ніж серця ніжність.
О! Не треба було років, місяців,
стількох марних скарг і слів.
О! Не треба було стільки облич,
що топчуть вози чорних міст.
Ох, помираю, помираю. Знаю:
виє за мною темний, великий час.
тінь підносить до теплих садів.
Яблука, вже й сливи, темні води
зморщують у пісні втоми.
О! Не треба було мені тут більшого,
ніж дерева, ніж серця ніжність.
О! Не треба було років, місяців,
стількох марних скарг і слів.
О! Не треба було стільки облич,
що топчуть вози чорних міст.
Ох, помираю, помираю. Знаю:
виє за мною темний, великий час.
II
Дух
«Дай мені руку», — мовив ангел,
а був він блідий, як світанок, наче дитяча усмішка.
«Ось ми піднімаємося з далекого поклику».
Чутно було срібні водоспади повітря
і тихий свист духів, тепер мені зрозумілий.
Ми пливли. Під нами стояли мокрі будинки,
застиглі в прохолодному дощі. Тихий шелест мив
зелені віконниці й знайомі дахи.
Вони ще спали. Лише перед вікном довго вив
пес — відчуваючи руку світу, що стояв над зникаючим
краєвидом передмістя. Невідомі музики
грали солодко біля вузьких хмаринок. Неподалік
падали білі квіти, і тінь текла рікою.
а був він блідий, як світанок, наче дитяча усмішка.
«Ось ми піднімаємося з далекого поклику».
Чутно було срібні водоспади повітря
і тихий свист духів, тепер мені зрозумілий.
Ми пливли. Під нами стояли мокрі будинки,
застиглі в прохолодному дощі. Тихий шелест мив
зелені віконниці й знайомі дахи.
Вони ще спали. Лише перед вікном довго вив
пес — відчуваючи руку світу, що стояв над зникаючим
краєвидом передмістя. Невідомі музики
грали солодко біля вузьких хмаринок. Неподалік
падали білі квіти, і тінь текла рікою.
III
«Любі, о, любі! Чи є таке серце,
що переживе кохання у світі каїнітів?»
Ангел притискав лілієві долоні до вуст
і мовив: «У таке серце нестиму я тепер
твоє стомлене ім'я, у просте серце Бога,
що є, як долина для овець серед зелених гір,
і є, як сон нагрітий і білий гроб».
Вже бачив я метеликів, викутих у повітрі,
одним рухом його руки з квітів теплих сплетених,
і статуї вогняні, не торкнуті долотом,
що ростуть, як їх вітри складали, і самі
зірки на склепі пущені, як літери законів.
І впала тоді перша прозора сльоза
з повіки на ці форми землі, гір і дерев,
сльоза, завдяки якій я зрозумів ясність. О, який це гнів,
яка ненависть була, що закрила зір
і тільки злі камені клала в руки,
кожне прагнення, як могилу, клала при мені,
щоб я не бачив світла в кожній пташиній пісні,
у кожному нахилі листя, у лагідності лук.
що переживе кохання у світі каїнітів?»
Ангел притискав лілієві долоні до вуст
і мовив: «У таке серце нестиму я тепер
твоє стомлене ім'я, у просте серце Бога,
що є, як долина для овець серед зелених гір,
і є, як сон нагрітий і білий гроб».
Вже бачив я метеликів, викутих у повітрі,
одним рухом його руки з квітів теплих сплетених,
і статуї вогняні, не торкнуті долотом,
що ростуть, як їх вітри складали, і самі
зірки на склепі пущені, як літери законів.
І впала тоді перша прозора сльоза
з повіки на ці форми землі, гір і дерев,
сльоза, завдяки якій я зрозумів ясність. О, який це гнів,
яка ненависть була, що закрила зір
і тільки злі камені клала в руки,
кожне прагнення, як могилу, клала при мені,
щоб я не бачив світла в кожній пташиній пісні,
у кожному нахилі листя, у лагідності лук.
IV
А там починався день. На флейті дмухав
прості пісні ангелят біля церковних воріт,
а потім розсіювався дим, і заговорив
ангел блідо-лілієвий: «Ось бачиш голод,
ось бачиш ненависть і цю пиху золота».
Я чув — плакав стогін, наче болісний удар молота,
що з наполегливістю б'є поруч біля ковадла
і гнітить, а залізо болісно оминає.
прості пісні ангелят біля церковних воріт,
а потім розсіювався дим, і заговорив
ангел блідо-лілієвий: «Ось бачиш голод,
ось бачиш ненависть і цю пиху золота».
Я чув — плакав стогін, наче болісний удар молота,
що з наполегливістю б'є поруч біля ковадла
і гнітить, а залізо болісно оминає.
Гроб
Йшли чорні, виснажені, зі сліпим блиском жадоби,
як нещасні й жалюгідні, мовчазні похорони,
і топтали луки, і не знали воріт,
поки під ногами їхніми раптом не прокинувся гроб,
і так, як стояли, дивлячись, напружені в гніві,
падали у холодні криниці. А той, хто не знає,
бо не прагне жахів, стояв і дивився ситим,
як вони під його поглядом перетворювалися на граніт,
як розсипалися, жадаючі, у гірку, чорну землю.
І була темрява. Ніхто не кликав під небом.
Бачив я ще тих мадонн і дітей,
нападених на вулицях, обібраних від усмішок,
від любові й погляду. О! Відчував я, чи знаєте ви,
вагу землі на собі, вагу всіх гріхів.
як нещасні й жалюгідні, мовчазні похорони,
і топтали луки, і не знали воріт,
поки під ногами їхніми раптом не прокинувся гроб,
і так, як стояли, дивлячись, напружені в гніві,
падали у холодні криниці. А той, хто не знає,
бо не прагне жахів, стояв і дивився ситим,
як вони під його поглядом перетворювалися на граніт,
як розсипалися, жадаючі, у гірку, чорну землю.
І була темрява. Ніхто не кликав під небом.
Бачив я ще тих мадонн і дітей,
нападених на вулицях, обібраних від усмішок,
від любові й погляду. О! Відчував я, чи знаєте ви,
вагу землі на собі, вагу всіх гріхів.
Сльози
І тоді впала друга сльоза, наче полум'я вогню,
на ті будинки, що ще спали в тумані й гріху,
і згадав я, грішний і скривджений водночас,
і та сльоза була вже не полум'ям, а каменем,
каменем болю. «О, чи я ще настільки
мертва людина, а не живий дух,
що не вміщу в собі цю темну вагу в Богові —
найгіршого з грішників, що плаче через несправедливість?»
Ангел склав долоні у квітку і нічого не мовив,
тільки з його світлого волосся плин музики лився,
а я бачив міста, що розсипаються в пил,
і людей, що йдуть у прах, а на них жасмини
ростуть, а потім води лягають пір'ясті,
і на них нові люди пливуть і міста.
І пласт за пластом, наче сходи вічності,
піднімався повільно вгору цей мовчазний храм.
І мовив ангел: «Не плач, не плач часів поганих,
ні добрих не плач часів. Ось вони йдуть у пил,
поки не принижені тривогою, не піднесені любов'ю,
вони відділені від неба вічною висотою.
Лише стовпи вогняні, довгі ниті віри,
є як пожежі, що б'ють із цієї землі,
які стоять над часом від землі до неба,
колисані світлом стебла божих снів,
що не злякаються ні зірок, ні смертної тривоги».
на ті будинки, що ще спали в тумані й гріху,
і згадав я, грішний і скривджений водночас,
і та сльоза була вже не полум'ям, а каменем,
каменем болю. «О, чи я ще настільки
мертва людина, а не живий дух,
що не вміщу в собі цю темну вагу в Богові —
найгіршого з грішників, що плаче через несправедливість?»
Ангел склав долоні у квітку і нічого не мовив,
тільки з його світлого волосся плин музики лився,
а я бачив міста, що розсипаються в пил,
і людей, що йдуть у прах, а на них жасмини
ростуть, а потім води лягають пір'ясті,
і на них нові люди пливуть і міста.
І пласт за пластом, наче сходи вічності,
піднімався повільно вгору цей мовчазний храм.
І мовив ангел: «Не плач, не плач часів поганих,
ні добрих не плач часів. Ось вони йдуть у пил,
поки не принижені тривогою, не піднесені любов'ю,
вони відділені від неба вічною висотою.
Лише стовпи вогняні, довгі ниті віри,
є як пожежі, що б'ють із цієї землі,
які стоять над часом від землі до неба,
колисані світлом стебла божих снів,
що не злякаються ні зірок, ні смертної тривоги».
V
І ми летіли далі. «Дай, — мовив, — руку».
І йшли потоки іскор на горах хмар,
і ріки внизу повзли, наче сиві дракони.
Вже не співали люди, ні краплі сліз
не обпікали моїх рук. Було тихо.
І йшли потоки іскор на горах хмар,
і ріки внизу повзли, наче сиві дракони.
Вже не співали люди, ні краплі сліз
не обпікали моїх рук. Було тихо.
Птах
Тоді я побачив окровлених птахів, що під цим небом
шукали прихистку. Казав ангел: «Дивись,
ось марний плач твоїх близьких,
ось птахи, що не прийняті в любов серця.
Поглянь, як вони тихо стікають кров'ю. Скільки їх було,
тих, кого ти не помітив, кого прошив у польоті,
і перш ніж вони наздогнали тебе, перш ніж осіли в тобі,
були ще пісні грайливі, а вже в могилі.
Ось відлітали птахи добрі, милі
божому світу прагненням, а вже їх пробили
злі, підозрілі очі, і серце пристрасне
перетворювало їх на камені, лише святі для Бога».
І бачив я їхні польоти, як блукаючі смуги,
позначені кров'яним сяйвом. Тоді ангел з долонь
випустив нитки світла в небо і перетворив
на білі зірки, що кружляють далеко від землі.
І тоді впала третя сльоза, залізна,
на сум людських кіл, на гучні бурі,
і стала вона там, внизу, на кулі, наче зірка,
викута останнім прощанням — у мармурі.
Грало спокійне небо. Складки моря
переливалися повільно в глибину мовчання,
і залишилася тільки тиха пожежа —
— болісна внизу земля.
Ще дзвоник на вежі,
сарни в польоті й хмара,
вітерець дзвонив і згасав.
«Дай мені руку, — мовив ангел, —
ось ти стаєш спогляданням зірок».
шукали прихистку. Казав ангел: «Дивись,
ось марний плач твоїх близьких,
ось птахи, що не прийняті в любов серця.
Поглянь, як вони тихо стікають кров'ю. Скільки їх було,
тих, кого ти не помітив, кого прошив у польоті,
і перш ніж вони наздогнали тебе, перш ніж осіли в тобі,
були ще пісні грайливі, а вже в могилі.
Ось відлітали птахи добрі, милі
божому світу прагненням, а вже їх пробили
злі, підозрілі очі, і серце пристрасне
перетворювало їх на камені, лише святі для Бога».
І бачив я їхні польоти, як блукаючі смуги,
позначені кров'яним сяйвом. Тоді ангел з долонь
випустив нитки світла в небо і перетворив
на білі зірки, що кружляють далеко від землі.
І тоді впала третя сльоза, залізна,
на сум людських кіл, на гучні бурі,
і стала вона там, внизу, на кулі, наче зірка,
викута останнім прощанням — у мармурі.
Грало спокійне небо. Складки моря
переливалися повільно в глибину мовчання,
і залишилася тільки тиха пожежа —
— болісна внизу земля.
Ще дзвоник на вежі,
сарни в польоті й хмара,
вітерець дзвонив і згасав.
«Дай мені руку, — мовив ангел, —
ось ти стаєш спогляданням зірок».
закінчено 12 жовтня 1942 р.
[Дим, високі штандарти...]
Дим, високі штандарти. Срібна гілка дощу
квітне повільно, і краплі дедалі більше схожі на сльози.
Вона стрункішає біля могил, дощем огортає тіло
і не знає, чи ще живе, чи вже відходить. Дим
душний, напівпоєднаний із квітами, а квіти руді, наче листя,
вибухає. Полум'я поглинає. Сум такий величезний.
Як важкі кораблі на дно спускаються тіла і будинки,
порожні будинки без людей.
квітне повільно, і краплі дедалі більше схожі на сльози.
Вона стрункішає біля могил, дощем огортає тіло
і не знає, чи ще живе, чи вже відходить. Дим
душний, напівпоєднаний із квітами, а квіти руді, наче листя,
вибухає. Полум'я поглинає. Сум такий величезний.
Як важкі кораблі на дно спускаються тіла і будинки,
порожні будинки без людей.
Людська доля
А люди живуть у землі,
світ несуть глибоко. Здається, живуть там
матері, наче важкі грона вагітні, і діти, що за ними,
задушені, зійшли в землю, бо земля тут ще жива
дзвенить бляшастим листям, квітами гам.
А живі блукають низько, могили, вогники нижче,
разом, як трави осінні, останні, вже останні,
не знають, чи глина така м'яка, що стопи поглинає, коли лиже,
чи такий простір уже густий, що входять повільно в смерть
по сірих сходах повітря. Про що б'ється груди,
коли в шелесті цвинтаря зустрічає рух стебла,
чи то померлі, чи вони так перетворюються на пух?
А вона все нижче, то з димом повзе злита.
Величезні полотна повітря липкі на постать лягають,
це в них живі відбиваються, це як під блідою маскою
рухне невидима форма, як болісне обличчя здригнеться.
Ось уже бачить: як смуги води тонкі
виються з землі повільно. Вона гілкою ніг
ледве землю триматиме; як блакитну руку зірки
простягає до них, а вони, як важкі клуби сну,
сочуться, зливаються і здіймаються під сірий дах дощу,
і чує спів, схожий на обличчя, побачені у снах,
глибокий, як далека земля, тремтливий, як довга і срібна нить страху,
а то знову плаский, як водне листя.
світ несуть глибоко. Здається, живуть там
матері, наче важкі грона вагітні, і діти, що за ними,
задушені, зійшли в землю, бо земля тут ще жива
дзвенить бляшастим листям, квітами гам.
А живі блукають низько, могили, вогники нижче,
разом, як трави осінні, останні, вже останні,
не знають, чи глина така м'яка, що стопи поглинає, коли лиже,
чи такий простір уже густий, що входять повільно в смерть
по сірих сходах повітря. Про що б'ється груди,
коли в шелесті цвинтаря зустрічає рух стебла,
чи то померлі, чи вони так перетворюються на пух?
А вона все нижче, то з димом повзе злита.
Величезні полотна повітря липкі на постать лягають,
це в них живі відбиваються, це як під блідою маскою
рухне невидима форма, як болісне обличчя здригнеться.
Ось уже бачить: як смуги води тонкі
виються з землі повільно. Вона гілкою ніг
ледве землю триматиме; як блакитну руку зірки
простягає до них, а вони, як важкі клуби сну,
сочуться, зливаються і здіймаються під сірий дах дощу,
і чує спів, схожий на обличчя, побачені у снах,
глибокий, як далека земля, тремтливий, як довга і срібна нить страху,
а то знову плаский, як водне листя.
Духи землі:
Каптури широких верб коливаються,
нитка води точить, наче точильник,
шари часу, подібні до надій,
відкинутих брил історії.
Груди чорні, як грудки, і руді,
осені роздуті, наче вітрило,
ту відміряй повільно, свердлом сліз, а тут удари,
знайдеш серця, наче голі стріхи.
Більше тут любові стерлося,
ніж витримає основи земної колиски,
любов така, що як ураган за горло,
від неї кров, наче птах, — застигає.
нитка води точить, наче точильник,
шари часу, подібні до надій,
відкинутих брил історії.
Груди чорні, як грудки, і руді,
осені роздуті, наче вітрило,
ту відміряй повільно, свердлом сліз, а тут удари,
знайдеш серця, наче голі стріхи.
Більше тут любові стерлося,
ніж витримає основи земної колиски,
любов така, що як ураган за горло,
від неї кров, наче птах, — застигає.
*
Стигав спів у руках, з тріпотінням крила плескав.
У її пальців сітку м'яку, у болісний блакитний дотик
сірий шум упав із димів, що повільно тягнуться, аж ущух.
У її пальців сітку м'яку, у болісний блакитний дотик
сірий шум упав із димів, що повільно тягнуться, аж ущух.
Батько
У руках батьківський мундир, наче важкий плюшевий метелик.
«Батьку, — шепотіла вона, — скільки
років, скільки очей потрібно,
щоб цей твій образ повільно, як тінь, що біжить позаду,
так відбудувати по краплі, як один день тепер його зводить?»
«Батьку, — шепотіла вона, — скільки
років, скільки очей потрібно,
щоб цей твій образ повільно, як тінь, що біжить позаду,
так відбудувати по краплі, як один день тепер його зводить?»
Хор батьків:
Батько, Син, Заповіт, Боротьба
Наші тіла вічні,
іржа проїдає старий мундир,
але синам, онукам з рук
одна квітка виросте — бунт.
Великі країни — наче глечики,
в яких кипить медовий булькання,
але рани наших онуків
не втамують землі полегшення.
Гейзери хмар діляться на стрічки,
нитка води точить товсті шари,
ми посадили зовсім юні дуби,
щоб синам виросли на булави.
Темні віки гудуть, наче голоси,
що в жорнах річки працю перетворюють разом з нами,
чи то під фундамент було землю рити,
щоб онуки з неї динаміт добули?
Ось небеса високо, далеко до них,
земля важка вже занадто низько, як олово,
важкі прути іржавої зброї
замикають коло наших доріг.
іржа проїдає старий мундир,
але синам, онукам з рук
одна квітка виросте — бунт.
Великі країни — наче глечики,
в яких кипить медовий булькання,
але рани наших онуків
не втамують землі полегшення.
Гейзери хмар діляться на стрічки,
нитка води точить товсті шари,
ми посадили зовсім юні дуби,
щоб синам виросли на булави.
Темні віки гудуть, наче голоси,
що в жорнах річки працю перетворюють разом з нами,
чи то під фундамент було землю рити,
щоб онуки з неї динаміт добули?
Ось небеса високо, далеко до них,
земля важка вже занадто низько, як олово,
важкі прути іржавої зброї
замикають коло наших доріг.
*
І йшли вже, наче сірі мари міст, що раптом оживлять
один болісний спогад чи одна дівоча усмішка.
Крізь її простягнуті руки плинув туман.
Кликала: «Батьку!», кидала руками, як дитина у снах,
що знає, що вороття немає, і довго мріє, поки не засне.
Плакала тихо — стільки років розбилося,
стільки очей розтерли колеса величезних гармат.
Тиша була. За ними дим згорнувся, наче батіг.
Пішли. Мовчання. Дощ сіяв. Ніхто за ними не кликав.
один болісний спогад чи одна дівоча усмішка.
Крізь її простягнуті руки плинув туман.
Кликала: «Батьку!», кидала руками, як дитина у снах,
що знає, що вороття немає, і довго мріє, поки не засне.
Плакала тихо — стільки років розбилося,
стільки очей розтерли колеса величезних гармат.
Тиша була. За ними дим згорнувся, наче батіг.
Пішли. Мовчання. Дощ сіяв. Ніхто за ними не кликав.
*
А ось нові гілки — темний пух,
квітнуть повільно; ростуть, сплетені з дощем у стовбур.
Темрява. Її руки тремтять. Повільний рух могили.
Голоси далекі живих чи померлих?
квітнуть повільно; ростуть, сплетені з дощем у стовбур.
Темрява. Її руки тремтять. Повільний рух могили.
Голоси далекі живих чи померлих?
[Єжи! Мій друже, перш ніж ти переїдеш...]
Єжи! Мій друже, перш ніж ти переїдеш
у нову квартиру, мабуть, не завадить
описати, як таке помешкання влаштувати,
і про надмір поганої волі, мабуть, не подумаєш
про мене, бо перед очима моєї душі бачив я
цей образ, ох, образ майбутнього, і зрозумів,
що в ньому твоє щастя, тож я несу тобі і даю
те, що мені здається таким прекрасним загалом,
що воно вночі сниться. Ти не ридай, прошу,
від хвилювання, коли ось я піднімаю завісу:
Дубові двері, з красивим різьбленням у фінти,
створюють непрохідну м'язисту стіну,
де ангели, пташенята й квіти в'ються,
які, перш ніж ти переступиш поріг, — вже душу вб'ють.
О! Тільки подзвони, і вже двері відчинені
покажуть те, що, вірю, варто розглядати.
Коридор. Темні передпокої, де навколо нагромаджуються
величезні шафи, обплетені павутинням.
А шаф цих десь чотири з різних епох,
і від кожної віє минулим, наче міфом,
наче старою легендою з дивних орнаментів.
Шафи з колонадами, теж пишно оздоблені, криво,
вони наче нерухомість із примарних снів.
На них високо стоять картини й гучномовець,
санки, про які якісь гості забули,
що були з візитом минулої неділі,
і хутра, десь шістнадцять, валіз і сумок,
і все це, наче гнізда величезних ластівок,
під стелею зависло. Але досить. На стінах
розвішана галерея чудово розписана:
тут — картинка: старий дід із лірою,
з кудлатою бородою, наче був Шапір,
там — пастушка в сонці, що заходить криваво,
з лівою рукою на грудях і правою в повітрі.
Амор і Психея у своєму чуттєвому обіймі,
картинка з Лувру, де немає фонтану,
і краєвид із Познані, і один із Любліна,
і малюнок фабрики примітивного вина,
яку один знайомий заснував у Сосновецьці,
і малюнок хлопців, що їдять виноград.
А внизу, на столиках, яких тут безліч,
видно фігурки, наче крихітні пам'ятники;
група, що вартує тут, наче пенати
або лари, що стоять над цим малим світом
домашнього вогнища. Тут є і Аполлон,
з такого блискучого бронзу, що аж очі болять,
поруч — Церера з колосками і вождь наш Костюшко
Тадеуш, який сміливо вів пастушків.
І ще багато інших, ох, їх не перелічу,
разом із Хробрим, залізним псом і Міцкевичем.
О! Бо видно, знає господар минуле і цінує
історію і тих мужів у лавровому зелені,
і пам'ятає, що пам'ятники історії крок за кроком
стоять, і від чистих сліз крок за кроком волого,
від сліз хвилювання і від сліз пам'яті.
Заходимо в кімнату. О! Ви всі святі,
і ти, святий Ептіку, який блиск тут б'є
і багатство кольорів. Занурений по шию,
не знаєш, куди очі повернути, на чому погляд зупинити.
Найкраще так: від стіни почнемо: — тут очам
засяє шпалера, о! казкова — бордо
і в золотий візерунок, де струмок і лев із грізною мордою
обриває листочки папороті, що квітне навколо,
здалеку видно також золотого ангела
і японську пагоду. Все у вінку квітів,
схожих на нарциси, трохи на жовтець,
теж золоті. О! Багатство форм, які так рукою
митця розкидані, свою красу марнують
і роздають навколо.
у нову квартиру, мабуть, не завадить
описати, як таке помешкання влаштувати,
і про надмір поганої волі, мабуть, не подумаєш
про мене, бо перед очима моєї душі бачив я
цей образ, ох, образ майбутнього, і зрозумів,
що в ньому твоє щастя, тож я несу тобі і даю
те, що мені здається таким прекрасним загалом,
що воно вночі сниться. Ти не ридай, прошу,
від хвилювання, коли ось я піднімаю завісу:
Дубові двері, з красивим різьбленням у фінти,
створюють непрохідну м'язисту стіну,
де ангели, пташенята й квіти в'ються,
які, перш ніж ти переступиш поріг, — вже душу вб'ють.
О! Тільки подзвони, і вже двері відчинені
покажуть те, що, вірю, варто розглядати.
Коридор. Темні передпокої, де навколо нагромаджуються
величезні шафи, обплетені павутинням.
А шаф цих десь чотири з різних епох,
і від кожної віє минулим, наче міфом,
наче старою легендою з дивних орнаментів.
Шафи з колонадами, теж пишно оздоблені, криво,
вони наче нерухомість із примарних снів.
На них високо стоять картини й гучномовець,
санки, про які якісь гості забули,
що були з візитом минулої неділі,
і хутра, десь шістнадцять, валіз і сумок,
і все це, наче гнізда величезних ластівок,
під стелею зависло. Але досить. На стінах
розвішана галерея чудово розписана:
тут — картинка: старий дід із лірою,
з кудлатою бородою, наче був Шапір,
там — пастушка в сонці, що заходить криваво,
з лівою рукою на грудях і правою в повітрі.
Амор і Психея у своєму чуттєвому обіймі,
картинка з Лувру, де немає фонтану,
і краєвид із Познані, і один із Любліна,
і малюнок фабрики примітивного вина,
яку один знайомий заснував у Сосновецьці,
і малюнок хлопців, що їдять виноград.
А внизу, на столиках, яких тут безліч,
видно фігурки, наче крихітні пам'ятники;
група, що вартує тут, наче пенати
або лари, що стоять над цим малим світом
домашнього вогнища. Тут є і Аполлон,
з такого блискучого бронзу, що аж очі болять,
поруч — Церера з колосками і вождь наш Костюшко
Тадеуш, який сміливо вів пастушків.
І ще багато інших, ох, їх не перелічу,
разом із Хробрим, залізним псом і Міцкевичем.
О! Бо видно, знає господар минуле і цінує
історію і тих мужів у лавровому зелені,
і пам'ятає, що пам'ятники історії крок за кроком
стоять, і від чистих сліз крок за кроком волого,
від сліз хвилювання і від сліз пам'яті.
Заходимо в кімнату. О! Ви всі святі,
і ти, святий Ептіку, який блиск тут б'є
і багатство кольорів. Занурений по шию,
не знаєш, куди очі повернути, на чому погляд зупинити.
Найкраще так: від стіни почнемо: — тут очам
засяє шпалера, о! казкова — бордо
і в золотий візерунок, де струмок і лев із грізною мордою
обриває листочки папороті, що квітне навколо,
здалеку видно також золотого ангела
і японську пагоду. Все у вінку квітів,
схожих на нарциси, трохи на жовтець,
теж золоті. О! Багатство форм, які так рукою
митця розкидані, свою красу марнують
і роздають навколо.
Битва
А на тому навколо
розвішані картини — зверху і з боку,
це знову внизу. Одна посередині — битва
під Грюнвальдом; з неї кожен простий глядач прочитає
історію мужності. Князь Вітольд меч підняв угору
і кричить. Мадонна дивиться з-за хмари.
Руки, ноги, копита, ох, як майстер це гарно
поєднав на папері, як це зшив складно
і як кожну окремо розфарбував голову,
як живу. Шати жовті, шати пурпурові
на вітрі майорять, усі б'ються навколо.
Давні часи! Ох, як же це було весело
раніше.
А далі ще висить Унія, і та
від того самого Я. Матейка — робота чудова.
І ще висить Юзеф Пілсудський Маршал,
і Роман Дмовський під ними трохи.
А над вікном спільна фотографія групи
осіб зовсім невідомих, десь у далеких краях,
усі дуже виряджені, у краватках і фраках,
а на передньому плані пан Y без штанів і така
дивна компанія — це спортивний клуб,
секція рибалок села під Заблудовом.
У центрі кімнати письмовий стіл, замок, міддю
оббитий і блискучий, у ньому лежать гроші
з інфляції, паперові, які у вісімнадцятому
році ще в цьому столі якось знайшлися.
На столі притискач гарний на колоні,
з алебастру сфінкс великий спирається розумно,
з великою гривою. Такий самий комплект чорнильниць,
з яких кожна по ночах досі мене лякає,
і книжок кілька — одна це список абонентів
телефонних, — друга є книжечка свята,
з якою в неділю йде до церкви
той, кого там вічний обов'язок кличе.
Під стіною стоять мертво-зелені канапи,
софи і ряд стільців, вкритих покривалами.
розвішані картини — зверху і з боку,
це знову внизу. Одна посередині — битва
під Грюнвальдом; з неї кожен простий глядач прочитає
історію мужності. Князь Вітольд меч підняв угору
і кричить. Мадонна дивиться з-за хмари.
Руки, ноги, копита, ох, як майстер це гарно
поєднав на папері, як це зшив складно
і як кожну окремо розфарбував голову,
як живу. Шати жовті, шати пурпурові
на вітрі майорять, усі б'ються навколо.
Давні часи! Ох, як же це було весело
раніше.
А далі ще висить Унія, і та
від того самого Я. Матейка — робота чудова.
І ще висить Юзеф Пілсудський Маршал,
і Роман Дмовський під ними трохи.
А над вікном спільна фотографія групи
осіб зовсім невідомих, десь у далеких краях,
усі дуже виряджені, у краватках і фраках,
а на передньому плані пан Y без штанів і така
дивна компанія — це спортивний клуб,
секція рибалок села під Заблудовом.
У центрі кімнати письмовий стіл, замок, міддю
оббитий і блискучий, у ньому лежать гроші
з інфляції, паперові, які у вісімнадцятому
році ще в цьому столі якось знайшлися.
На столі притискач гарний на колоні,
з алебастру сфінкс великий спирається розумно,
з великою гривою. Такий самий комплект чорнильниць,
з яких кожна по ночах досі мене лякає,
і книжок кілька — одна це список абонентів
телефонних, — друга є книжечка свята,
з якою в неділю йде до церкви
той, кого там вічний обов'язок кличе.
Під стіною стоять мертво-зелені канапи,
софи і ряд стільців, вкритих покривалами.
*
Ох, і скільки тут дрібничок на малих столиках,
є песиків із порцеляни тисяча, попільничка
із зеленого мармуру, на якій без сукні
лежить жінка, яку я б із горщиком,
а знавці з Ледою славною порівняти воліли.
Ох, іди, як хочеш, як хочеш, то перерахуй
ці ходи пастушок, ці ряди вазонів,
ці прикраси, столики на кшталт малих тронів,
де тисячі дрібничок, як королі, сидять,
які, як у заповіднику, чекають і їдять
величезні маси пилу, збираючи їх у собі,
і навіть розбиті, ще тобі у могилі
присняться ці майстерні майстрів шедеври малі.
А коли вже вітальню добре, з усім пізнаєш,
йди до своєї спальні; там ліжко накрите
рожевим плюшевим покривалом, де навколо відбиті
малі троянди барвлять і око тішать,
і мереживо навколо сріблисто огортає
краї величезних подушок. Під ліжком килимок,
на якому гнучких літер видно вишивку
таку: «Хто рано встає, тому Господь Бог дає»,
так зберігають у домі давні звичаї,
і помилково збоку повішений:
«Гість у дім, Бог у дім», серед білих подушок із мережива.
І багато інших. У вікнах штори плюшеві
з візерунком амори золотисто-пурпурові.
є песиків із порцеляни тисяча, попільничка
із зеленого мармуру, на якій без сукні
лежить жінка, яку я б із горщиком,
а знавці з Ледою славною порівняти воліли.
Ох, іди, як хочеш, як хочеш, то перерахуй
ці ходи пастушок, ці ряди вазонів,
ці прикраси, столики на кшталт малих тронів,
де тисячі дрібничок, як королі, сидять,
які, як у заповіднику, чекають і їдять
величезні маси пилу, збираючи їх у собі,
і навіть розбиті, ще тобі у могилі
присняться ці майстерні майстрів шедеври малі.
А коли вже вітальню добре, з усім пізнаєш,
йди до своєї спальні; там ліжко накрите
рожевим плюшевим покривалом, де навколо відбиті
малі троянди барвлять і око тішать,
і мереживо навколо сріблисто огортає
краї величезних подушок. Під ліжком килимок,
на якому гнучких літер видно вишивку
таку: «Хто рано встає, тому Господь Бог дає»,
так зберігають у домі давні звичаї,
і помилково збоку повішений:
«Гість у дім, Бог у дім», серед білих подушок із мережива.
І багато інших. У вікнах штори плюшеві
з візерунком амори золотисто-пурпурові.
*
Ще ряд іконок святих тут повішений
і розарії, скраплери, хрестики, мереживо:
як у сушарні гриби, що у вогні сохнуть,
так вони сохнуть повільно над душами мешканців.
Ще їдальня, де стіл на двадцять
осіб і креденс, що є гарантією щастя,
креденс різьблений чудово у пташенят і грона
винограду, і два атласи на своїх двох фронтонах.
І тут притч багато, як-от: «Їж здорово»,
які тобі приємні зв'язною мовою,
хоча наче: «З їдою апетит приходить»,
і тисяча ще інших прикрашених над уміння.
Є ще кухня, де банки, склянки
І фіранки з мусліну на вікнах,
і посуд, на якому написи: «Перець», «Крупа»
та інші. Написами ти не лякайся,
бо на кожному — не те, що напис звіщає.
Є ще й засув, такий зовсім малесенький,
біля грудей, і двері до ванної,
де від віку зіпсований кран.
*
О! Дай тобі Боже
дім такий. Бо й Господь Бог винагородить, можливо,
твою працю і твої пошуки, твій бунт і твій романтизм,
і житимеш ти в білизні чистій — амаранті,
і житимеш ти після праці над пером і клопоту
у такому домі. Про такий мріють усі люди,
що мають смак, що мають вимоги
за свої гроші і мають «витрати на утримання»,
і платять за оренду, за газ і водопровід,
і ніколи ще не запізнювалися на поїзд,
і ніхто їм не казав, що вже від першого числа
мають досить мешканців, і самого співжиття,
і таких, що ніколи не писали віршів.
І тобі нехай дасть Господь Бог, і будь ти серед них першим.
Нехай збрукане ім'я причалить до берега,
а тоді не забудь про давнього колегу
по перу і по дірці в кишені твоїх штанів,
йди і світи поколінням, як полум'я смолоскипа.
і розарії, скраплери, хрестики, мереживо:
як у сушарні гриби, що у вогні сохнуть,
так вони сохнуть повільно над душами мешканців.
Ще їдальня, де стіл на двадцять
осіб і креденс, що є гарантією щастя,
креденс різьблений чудово у пташенят і грона
винограду, і два атласи на своїх двох фронтонах.
І тут притч багато, як-от: «Їж здорово»,
які тобі приємні зв'язною мовою,
хоча наче: «З їдою апетит приходить»,
і тисяча ще інших прикрашених над уміння.
Є ще кухня, де банки, склянки
І фіранки з мусліну на вікнах,
і посуд, на якому написи: «Перець», «Крупа»
та інші. Написами ти не лякайся,
бо на кожному — не те, що напис звіщає.
Є ще й засув, такий зовсім малесенький,
біля грудей, і двері до ванної,
де від віку зіпсований кран.
*
О! Дай тобі Боже
дім такий. Бо й Господь Бог винагородить, можливо,
твою працю і твої пошуки, твій бунт і твій романтизм,
і житимеш ти в білизні чистій — амаранті,
і житимеш ти після праці над пером і клопоту
у такому домі. Про такий мріють усі люди,
що мають смак, що мають вимоги
за свої гроші і мають «витрати на утримання»,
і платять за оренду, за газ і водопровід,
і ніколи ще не запізнювалися на поїзд,
і ніхто їм не казав, що вже від першого числа
мають досить мешканців, і самого співжиття,
і таких, що ніколи не писали віршів.
І тобі нехай дасть Господь Бог, і будь ти серед них першим.
Нехай збрукане ім'я причалить до берега,
а тоді не забудь про давнього колегу
по перу і по дірці в кишені твоїх штанів,
йди і світи поколінням, як полум'я смолоскипа.
Кшиштоф Каміль Бачиньський, «Книга лежала на столі...»
Книга лежала на столі. На книгу впав промінь
сонця, повного, як яблуко, і ми зійшли з картинки,
як лицарі в обладунках і як заковане полум'я,
щоб кохати ніжних звірів і креслити на пісках
золотих пустель — фігури, міста і канали,
а людям дати в руки плоди налиті,
з яких, коли стиснеш — виплеснеться ангел, молот і потік
крові, мов хмара, що пливе, і спів літаків,
що попливуть над землями, континентами...
сонця, повного, як яблуко, і ми зійшли з картинки,
як лицарі в обладунках і як заковане полум'я,
щоб кохати ніжних звірів і креслити на пісках
золотих пустель — фігури, міста і канали,
а людям дати в руки плоди налиті,
з яких, коли стиснеш — виплеснеться ангел, молот і потік
крові, мов хмара, що пливе, і спів літаків,
що попливуть над землями, континентами...
Ми прокинулися вранці. Був світанок. Було свято.
У горщиках розквітали троянди, мов військові труби,
а постаті хмар, витесані в мармурі,
усміхалися біло, застигли так тихо,
що здавалося: монастир, повний світлих ченців,
дивиться в перший день зими на пташиний політ снігу,
і ми були, як коні, зупинені в бігу
і заковані в пам'ятники. Саме запав вечір.
У горщиках розквітали троянди, мов військові труби,
а постаті хмар, витесані в мармурі,
усміхалися біло, застигли так тихо,
що здавалося: монастир, повний світлих ченців,
дивиться в перший день зими на пташиний політ снігу,
і ми були, як коні, зупинені в бігу
і заковані в пам'ятники. Саме запав вечір.
Сліпі діти епохи, ми бігли. Від передчуттів
застигали нам очі зорями та інеєм.
Сліпі птахи епохи. Людська природа: той, хто є людиною,
є дитиною, і скидаючи крила, мов повіки,
із очима завжди відкритими піде землею,
щоб раптом зупинитися і з ротами, що німо
роззявлені, ковтати величезними ковтками
кров, дороги і образи.
Тоді велика рука
піднялася і раптом розсікла небесну стріху
на тисячу пейзажів, мов розбите скло.
застигали нам очі зорями та інеєм.
Сліпі птахи епохи. Людська природа: той, хто є людиною,
є дитиною, і скидаючи крила, мов повіки,
із очима завжди відкритими піде землею,
щоб раптом зупинитися і з ротами, що німо
роззявлені, ковтати величезними ковтками
кров, дороги і образи.
Тоді велика рука
піднялася і раптом розсікла небесну стріху
на тисячу пейзажів, мов розбите скло.
Ми всі разом — люди. Ми, втоптані в цвинтар
великою стопою тижнів, і ми, коли наші руки
примерзли до роботи, мов у замерзлій ріці.
Немає ні землі, ні могили, наче два образи,
накладені один на одного, пронизали одне одного.
І тільки час від часу проступає скелет або тіло,
або гниле м'ясо, або груди, наче дуга.
А ми йшли далі. Поки сухий кашель
не заковав нам вуха так, що ми вже не слухом,
а руками, тримаючи пера і ковадла,
шукали порожньої дороги, наче перед дзеркалом,
мацаючи, чи то вже могила, чи то ще земля.
І сплячи в обіймах трупів, ми вже знаємо напам'ять
острови смерті, як камінь, і знаємо важку ходу,
якою йдуть повз тіла, мов дерева,
повалені чи висохлі на проклятій землі,
і ніхто нам уже не близький, і ніхто нам не святий,
тільки кора часу, пливучи зверху, співає,
як річка над потопельником, а коли, втиснуті сном
у подушки власних черепів, ми чуємо від землі
подих нюхаючих ніздрів, притиснутих до повік.
великою стопою тижнів, і ми, коли наші руки
примерзли до роботи, мов у замерзлій ріці.
Немає ні землі, ні могили, наче два образи,
накладені один на одного, пронизали одне одного.
І тільки час від часу проступає скелет або тіло,
або гниле м'ясо, або груди, наче дуга.
А ми йшли далі. Поки сухий кашель
не заковав нам вуха так, що ми вже не слухом,
а руками, тримаючи пера і ковадла,
шукали порожньої дороги, наче перед дзеркалом,
мацаючи, чи то вже могила, чи то ще земля.
І сплячи в обіймах трупів, ми вже знаємо напам'ять
острови смерті, як камінь, і знаємо важку ходу,
якою йдуть повз тіла, мов дерева,
повалені чи висохлі на проклятій землі,
і ніхто нам уже не близький, і ніхто нам не святий,
тільки кора часу, пливучи зверху, співає,
як річка над потопельником, а коли, втиснуті сном
у подушки власних черепів, ми чуємо від землі
подих нюхаючих ніздрів, притиснутих до повік.
Сліпі діти епохи. Так народжується людина,
якій, коли серце розіб'ється, розсічене сокирою —
— не здригнеться.
Немає жодних повернень. Тріснуті урни,
з яких вітер вивіяв людей, події і слова,
це все зачинене — наче кришка труни,
і ти тільки стікаєш кров'ю сам, як відрубана раптом голова.
якій, коли серце розіб'ється, розсічене сокирою —
— не здригнеться.
Немає жодних повернень. Тріснуті урни,
з яких вітер вивіяв людей, події і слова,
це все зачинене — наче кришка труни,
і ти тільки стікаєш кров'ю сам, як відрубана раптом голова.
Кшиштоф Каміль Бачиньський, «Ніч була зелена...»
Ніч була зелена. Після спекотного дня
її глибина шуміла, наче чорне листя,
в якому виріс молочний стрижень, і краплями зірок
повільно відмірявся незбагненний час.
Марія чекала тихо. І здавалося, плив
світ величезний у подиху неба, мов безодні,
що віяло великим вікном на стіл, на ложе
біле і недоторкане. Чекала. У мовчанні
руки на груди клала, а тоді запінився
розпечений напій її крові, і молочні плоди
набухали під її рукою, і відчувала вона, як б'ється
болючий кулак серця. І відчувала, що живе
маленька стеблинка в ній, двома листочками
обіймаючи всю любов, яку вона
і Ян замкнули в собі. І коли руку нижче
опустила, відчула, як її шорстко лиже
палкий язик тиші. Живіт мала, як величезну краплю,
ув'язнену в розлогий таз стегон.
У такій тиші вона чула, як на градус за
градусом піднімається в ній цей рослинний пух, твердне в горіх
і чекає також, і мовчить [...]
*
Бій
А це був бій, важкий, як скеля, застиглий у собі.
Вулиця була темною. Лунав голос. З вікон низько —
— налякані очі, мов листя. Від крові було слизько.
Сипке гримотіння об стіни. Потім свист. Схилившись,
падали головами, мов до дна — до землі.
А зерна куль, як червоні нитки серед ночі,
шили збурену темряву. Він змахнув — на очі,
що сипалися — — потоком волосся і ще раз напружився,
і як вперта тварина довго в руках душив
зброю. Знову тріпотіло свинцевим крилом,
розірване ланцюгом пострілів. Потім граната вгору
виплеснула і раз і назавжди замовкло в темряві,
роздавлене бруківка і нерухомість чорних тіл.
Він ще мить, наче вищий, стояв
біля стіни, подовжений тінню, потім скошений,
як палиця, що біля муру поставлена чекала,
рушився, упав. Тільки беззвучний сплеск
зачинився над ним тихо, ніч, мов повіка,
примружилася і запала. Ще дощ зірок,
що з-за хмари виринув, опадав з дерева,
і шумів рудий каштан струменями на вітрі,
і стояв закам'янілим над світом повітря.
Сенник віяв темний, і з нього, здається, плив
прохолодний подих запаху троянд, крові і жасмину.
А вона руки звела і в них, наче крихку
вазу, в якій страждання її застигло важке,
і вже цих рук опустити чи підняти не могла
вище. Віяв холод спокійний і шуміла тривога.
Була тиша. Повільно йшли вони так, несли разом
тягар, що з кожним кроком ставав їм каменем
у руках сердечних. Постіль здулася, ввігнулася,
і лежав він нерухомий так — як предмет вагомий,
який, не знаючи страху, не жадав милості.
Обличчя мав різьблене у воску, хвилини різьбили
його все глибше, нижче занурювалося в себе,
і очі, що стільки витримали сили,
блукали далеко по відкритому небу,
де пейзаж зменшений плив спокійно
навскоси крізь людські бурі, тривоги, сльози і війну.
її глибина шуміла, наче чорне листя,
в якому виріс молочний стрижень, і краплями зірок
повільно відмірявся незбагненний час.
Марія чекала тихо. І здавалося, плив
світ величезний у подиху неба, мов безодні,
що віяло великим вікном на стіл, на ложе
біле і недоторкане. Чекала. У мовчанні
руки на груди клала, а тоді запінився
розпечений напій її крові, і молочні плоди
набухали під її рукою, і відчувала вона, як б'ється
болючий кулак серця. І відчувала, що живе
маленька стеблинка в ній, двома листочками
обіймаючи всю любов, яку вона
і Ян замкнули в собі. І коли руку нижче
опустила, відчула, як її шорстко лиже
палкий язик тиші. Живіт мала, як величезну краплю,
ув'язнену в розлогий таз стегон.
У такій тиші вона чула, як на градус за
градусом піднімається в ній цей рослинний пух, твердне в горіх
і чекає також, і мовчить [...]
*
Бій
А це був бій, важкий, як скеля, застиглий у собі.
Вулиця була темною. Лунав голос. З вікон низько —
— налякані очі, мов листя. Від крові було слизько.
Сипке гримотіння об стіни. Потім свист. Схилившись,
падали головами, мов до дна — до землі.
А зерна куль, як червоні нитки серед ночі,
шили збурену темряву. Він змахнув — на очі,
що сипалися — — потоком волосся і ще раз напружився,
і як вперта тварина довго в руках душив
зброю. Знову тріпотіло свинцевим крилом,
розірване ланцюгом пострілів. Потім граната вгору
виплеснула і раз і назавжди замовкло в темряві,
роздавлене бруківка і нерухомість чорних тіл.
Він ще мить, наче вищий, стояв
біля стіни, подовжений тінню, потім скошений,
як палиця, що біля муру поставлена чекала,
рушився, упав. Тільки беззвучний сплеск
зачинився над ним тихо, ніч, мов повіка,
примружилася і запала. Ще дощ зірок,
що з-за хмари виринув, опадав з дерева,
і шумів рудий каштан струменями на вітрі,
і стояв закам'янілим над світом повітря.
Сенник віяв темний, і з нього, здається, плив
прохолодний подих запаху троянд, крові і жасмину.
А вона руки звела і в них, наче крихку
вазу, в якій страждання її застигло важке,
і вже цих рук опустити чи підняти не могла
вище. Віяв холод спокійний і шуміла тривога.
Була тиша. Повільно йшли вони так, несли разом
тягар, що з кожним кроком ставав їм каменем
у руках сердечних. Постіль здулася, ввігнулася,
і лежав він нерухомий так — як предмет вагомий,
який, не знаючи страху, не жадав милості.
Обличчя мав різьблене у воску, хвилини різьбили
його все глибше, нижче занурювалося в себе,
і очі, що стільки витримали сили,
блукали далеко по відкритому небу,
де пейзаж зменшений плив спокійно
навскоси крізь людські бурі, тривоги, сльози і війну.
Вона не сказала нічого, лише її рука, мов квітка [...]
[Поезія: Кшиштоф Каміль Бачиньський, «Ювенілія II»]
Вночі, коли сані шепотом проїдуть дорогою,
небо високо здіймається на колонах смерек
і зорі відлунюють синім снігам
над селами, що пливуть унизу рікою тиші...
Тиха каплиця ночі гасне у гострих свічках
дерев, що затихли в сутінках, у ясній густоті білизни,
дороги пливуть, оповиті блакитною глазур'ю місяця,
у згущене море неба, у дзвонкову, чисту тишу.
Мороз обвіяв шорстким хутром наші тихі вуста,
сутінки загасили струмені світла, мов блакитне полум'я,
і ніч, розкинута м'яко на застиглих деревах,
загасне тихо на килимах вітряних приголомшень.
Небо
А тоді очі затягне скляне, слизьке небо,
яке глибиною відійде сумно і безхмарно,
безкраї, сині склепіння тріснуть великою тишею
і вище поїдемо... у діамантові шпилі.
небо високо здіймається на колонах смерек
і зорі відлунюють синім снігам
над селами, що пливуть унизу рікою тиші...
Тиха каплиця ночі гасне у гострих свічках
дерев, що затихли в сутінках, у ясній густоті білизни,
дороги пливуть, оповиті блакитною глазур'ю місяця,
у згущене море неба, у дзвонкову, чисту тишу.
Мороз обвіяв шорстким хутром наші тихі вуста,
сутінки загасили струмені світла, мов блакитне полум'я,
і ніч, розкинута м'яко на застиглих деревах,
загасне тихо на килимах вітряних приголомшень.
Небо
А тоді очі затягне скляне, слизьке небо,
яке глибиною відійде сумно і безхмарно,
безкраї, сині склепіння тріснуть великою тишею
і вище поїдемо... у діамантові шпилі.
[Поезія: Кшиштоф Каміль Бачиньський, «О велике небо світу...»]
Небо
О велике небо світу, від вітру зморщене,
від сну зелене, роздуте, від вогню червоне,
над кузнею пурпуровою, гнучке, мов залізо,
як лук, що дихає жаром, як меч божий — прекрасне.
Небо, небо, що мандрівники, які йдуть на схід,
над випаленими містами і живими садами,
йдуть на північ, на білі півдні,
блакитна арфо липня і залізна грудня.
Пілігриме-небо, ти впізнаєш, проте,
тих, хто в тобі відбитий, мов у великому дзеркалі,
тягнув нитку туги, мандруючи світом,
і перш ніж нитку змотав, уже впав наприкінці.
О ти, небо мандрівне, твої птахи дзвонять,
вони для нас однаково орел, і ангел, і погоня,
і ті, хто їх шукає, і ті, хто їх знайшов,
і ті, хто ніс їх кудись, та не доніс,
і ті, хто вже зрадив, і ті, хто, мов вівці,
що гинуть задарма, — брати Христові,
і ті, хто впізнав і на серцях своїх
прикував, мов ринграфи, до вогняної зброї.
О небо, небо боже, поєднай нас і зроби
якийсь хрест або знак часу, що навчить,
що накаже прощати й побудувати корабель,
який крізь кожен потоп пройде, мов хорал,
який, арка натхненна, арка союзна,
буде міцним, мов сурма, слабким1, мов руки,
і дасть тим, хто бачив табуни привидів,
серця з білих голубів і очі-блискавки,
тим, хто чув крик, що небо з кори
обдирав, якийсь новий молот і молот натхненний,
який там, де вдарить, виплесне чисту форму,
а коли не розтрощить, — буде вічним.
О велике небо світу, від вітру зморщене,
від сну зелене, роздуте, від вогню червоне,
над кузнею пурпуровою, гнучке, мов залізо,
як лук, що дихає жаром, як меч божий — прекрасне.
Небо, небо, що мандрівники, які йдуть на схід,
над випаленими містами і живими садами,
йдуть на північ, на білі півдні,
блакитна арфо липня і залізна грудня.
Пілігриме-небо, ти впізнаєш, проте,
тих, хто в тобі відбитий, мов у великому дзеркалі,
тягнув нитку туги, мандруючи світом,
і перш ніж нитку змотав, уже впав наприкінці.
О ти, небо мандрівне, твої птахи дзвонять,
вони для нас однаково орел, і ангел, і погоня,
і ті, хто їх шукає, і ті, хто їх знайшов,
і ті, хто ніс їх кудись, та не доніс,
і ті, хто вже зрадив, і ті, хто, мов вівці,
що гинуть задарма, — брати Христові,
і ті, хто впізнав і на серцях своїх
прикував, мов ринграфи, до вогняної зброї.
О небо, небо боже, поєднай нас і зроби
якийсь хрест або знак часу, що навчить,
що накаже прощати й побудувати корабель,
який крізь кожен потоп пройде, мов хорал,
який, арка натхненна, арка союзна,
буде міцним, мов сурма, слабким1, мов руки,
і дасть тим, хто бачив табуни привидів,
серця з білих голубів і очі-блискавки,
тим, хто чув крик, що небо з кори
обдирав, якийсь новий молот і молот натхненний,
який там, де вдарить, виплесне чисту форму,
а коли не розтрощить, — буде вічним.
[Поезія: Кшиштоф Каміль Бачиньський, «Звідси: небо велике, як небо півдня...»]
Звідси: небо велике, як небо півдня,
якого ти не переплив, не перепливеш.
Смерть
Після сальв дня, виставлений під приціл зірок,
минеш,
мов міста, покинуті в дорозі.
Пропущений,
прошитий наскрізь кулями всіх воєн,
помреш,
закритий відлунням, малим, мов відлуння чиїхось уст,
зменшений до розмірів кімнати на горищі.
якого ти не переплив, не перепливеш.
Смерть
Після сальв дня, виставлений під приціл зірок,
минеш,
мов міста, покинуті в дорозі.
Пропущений,
прошитий наскрізь кулями всіх воєн,
помреш,
закритий відлунням, малим, мов відлуння чиїхось уст,
зменшений до розмірів кімнати на горищі.
[Поезія: Кшиштоф Каміль Бачиньський, «Світ — кришталева куля...»]
«Кажу вам: хто спокусить одного з цих малих, той не увійде до Царства Небесного».
«Кажу вам: хто спокусить одного з цих малих, той не увійде до Царства Небесного».
Світ — кришталева куля, де величезні раки
рухають вусиками, збільшеними склом,
де бурі, напружені, торкаються твердим руном
молочних брам, а зірки, мов птахи,
падають; перш ніж поглянеш, вони вже торкнулися часу
і, дзвенячи, пригнічують плечі Атласів.
А ці кавалькади кольорів, мов палітри моря,
що розгортають картину — листя століть тому,
а цей ангел на світанку, що кладе меч,
який тому, хто бачить, здається пожежею,
і що іноді засліплює, а іноді жене у вогонь
табуни розпечених душ, перш ніж стануть Богом.
А ці леви невидимі, з очима, мов ваги,
що підносять вчинки, змішані зі сном,
і з людських річок — чорним полум'ям палаючий круг,
аж поки очищений вогонь не стане, і нага
правда, мов стовп, угору вдарить і зламає
закам'янілі небеса на світло й камінь,
і ночами вогнища, що з висоти є
мов ангельські ходи вказівних рук,
а зблизька — тріском полін і хлібом людським,
або проти тих, хто шукає, мов мечі, що стережуть
малу справу і малі, згорблені обличчя,
що стоять навколо, подібні до тих вогнів.
А ти де стоїш? Чи тебе в косому промені киплячих вод,
що вирують у котлах, несуть золоті гриви склепіння,
чи внизу, заплутаний у водоростях волосся,
чи в слизьких водоростях гучних потопів?
чи, можливо, срібний геній з руками, що світлом,
несе тебе між часом і його дзеркалом?
О, людська, що Бог у тобі зачав, —
нічого. Бог у сьомий день творіння спочив,
а ти чим є, що в землі зводиш колони,
ти тесля божественної думки, тесля нерозумний?
Що дух був і що в тобі — це не в руці твоїй,
яка є лише мертвим духом неспокою.
Якщо рука незграбна так впевнена в собі,
о, нехай хоча б поставить хрест на своєму гробі.
рухають вусиками, збільшеними склом,
де бурі, напружені, торкаються твердим руном
молочних брам, а зірки, мов птахи,
падають; перш ніж поглянеш, вони вже торкнулися часу
і, дзвенячи, пригнічують плечі Атласів.
А ці кавалькади кольорів, мов палітри моря,
що розгортають картину — листя століть тому,
а цей ангел на світанку, що кладе меч,
який тому, хто бачить, здається пожежею,
і що іноді засліплює, а іноді жене у вогонь
табуни розпечених душ, перш ніж стануть Богом.
А ці леви невидимі, з очима, мов ваги,
що підносять вчинки, змішані зі сном,
і з людських річок — чорним полум'ям палаючий круг,
аж поки очищений вогонь не стане, і нага
правда, мов стовп, угору вдарить і зламає
закам'янілі небеса на світло й камінь,
і ночами вогнища, що з висоти є
мов ангельські ходи вказівних рук,
а зблизька — тріском полін і хлібом людським,
або проти тих, хто шукає, мов мечі, що стережуть
малу справу і малі, згорблені обличчя,
що стоять навколо, подібні до тих вогнів.
А ти де стоїш? Чи тебе в косому промені киплячих вод,
що вирують у котлах, несуть золоті гриви склепіння,
чи внизу, заплутаний у водоростях волосся,
чи в слизьких водоростях гучних потопів?
чи, можливо, срібний геній з руками, що світлом,
несе тебе між часом і його дзеркалом?
О, людська, що Бог у тобі зачав, —
нічого. Бог у сьомий день творіння спочив,
а ти чим є, що в землі зводиш колони,
ти тесля божественної думки, тесля нерозумний?
Що дух був і що в тобі — це не в руці твоїй,
яка є лише мертвим духом неспокою.
Якщо рука незграбна так впевнена в собі,
о, нехай хоча б поставить хрест на своєму гробі.
Богом, Квітами, Даром
О ти, кому дано жити. Що ще можна!?
Долоня Божа ще надто щедра, необережна,
що одну квітку ти можеш осягнути, а своєю жадобою
здатен убити тисячу тих, хто, мов ти, блукає.
Долоня Божа надто тобі щедра, якщо цю квітку дала,
а для розуміння його сяйва рука твоя замала,
якщо забув голос, голос впізнання,
і якщо не згадав, що ти є сном очікування.
О ти, кому дано жити. Що ще можна!?
Долоня Божа ще надто щедра, необережна,
що одну квітку ти можеш осягнути, а своєю жадобою
здатен убити тисячу тих, хто, мов ти, блукає.
Долоня Божа надто тобі щедра, якщо цю квітку дала,
а для розуміння його сяйва рука твоя замала,
якщо забув голос, голос впізнання,
і якщо не згадав, що ти є сном очікування.
Людська природа
Ти тесля божественної думки, що коли вже не вмієш
бути хоча б тим, хто дивиться на вогонь і сяйво,
робиш братів на образ випалених міст,
щоб, якщо мусиш бути марним, — то хоча б у натовпі.
Ти, що колись станеш згнилим стручком великого дерева,
що колись проігноруєш голос нагадувань,
сліпих людських цуценят ведеш на вогнище,
щоб показати їм, як Бог гнівається,
а показуєш прозору дугу сяйва,
покриту твоєю рукою, — химерами з піску,
а ручки, що шукають, наповнюєш своєю смолою,
щоб з них не випав меч і білий голуб.
Ти тесля божественної думки, що коли вже не вмієш
бути хоча б тим, хто дивиться на вогонь і сяйво,
робиш братів на образ випалених міст,
щоб, якщо мусиш бути марним, — то хоча б у натовпі.
Ти, що колись станеш згнилим стручком великого дерева,
що колись проігноруєш голос нагадувань,
сліпих людських цуценят ведеш на вогнище,
щоб показати їм, як Бог гнівається,
а показуєш прозору дугу сяйва,
покриту твоєю рукою, — химерами з піску,
а ручки, що шукають, наповнюєш своєю смолою,
щоб з них не випав меч і білий голуб.
Помста, Воскресіння
Але з них є ангели-мстителі, що здіймуть такі голоси
вгору, що побіліє волосся,
і перш ніж у сокиру з олова перетворяться і впадуть,
будуть очам подібні до божих — до сотні блискавок,
будуть тоді кружляючими, зібраними з уст,
з уст скаржливих, мов полум'я і вогняний ніж,
а малі, що несуть хрест, скинутий на них,
встануть у сяйві. І страшним буде воскресіння.
Встануть у Бозі. І страшним буде цей час кари,
коли кора без душі вибухне пожежею
і залишиться попіл, лише жменя попелу,
як слід тих, хто вкрав золоту оселю, — ангелам.
Але з них є ангели-мстителі, що здіймуть такі голоси
вгору, що побіліє волосся,
і перш ніж у сокиру з олова перетворяться і впадуть,
будуть очам подібні до божих — до сотні блискавок,
будуть тоді кружляючими, зібраними з уст,
з уст скаржливих, мов полум'я і вогняний ніж,
а малі, що несуть хрест, скинутий на них,
встануть у сяйві. І страшним буде воскресіння.
Встануть у Бозі. І страшним буде цей час кари,
коли кора без душі вибухне пожежею
і залишиться попіл, лише жменя попелу,
як слід тих, хто вкрав золоту оселю, — ангелам.
Кшиштоф Каміль Бачиньський
[У такій тиші вона чула, як на кожні десять ступенів...]
[У такій тиші вона чула, як на кожні десять ступенів...]
ДИТЯ
У такій тиші вона чула, як на кожні десять ступенів
пнеться в ній цей рослинний пух, тверднучи в горіх;
це була маленька дитина, яку колисали
теплом своїх тіл, мов шелестом моря,
у її повноту й зрілість, що, рівно як земля,
охопила її, і вона росла дрібними рученятами,
рожевим контуром вуст, крихітною рослинкою,
яку вона відчувала під ледь витягнутою рукою.
«Повернись!» — кликала вона, а крик її — недоторканна тінь —
пінився в урні ночі. Дерева несли небо,
і як рибак, що необачно торкнеться веслом
аїр і підводні квіти явить,
так вітер згортав хмарам нахмурені обличчя,
і відкривали вони зорі, чистіші за білу піну,
а в кімнаті надував вітрило лиха постіль,
що чекала на них, на деревне сплетіння тіл,
у якому б довірлива любов солодко замкнулася.
У такій тиші вона чула, як на кожні десять ступенів
пнеться в ній цей рослинний пух, тверднучи в горіх;
це була маленька дитина, яку колисали
теплом своїх тіл, мов шелестом моря,
у її повноту й зрілість, що, рівно як земля,
охопила її, і вона росла дрібними рученятами,
рожевим контуром вуст, крихітною рослинкою,
яку вона відчувала під ледь витягнутою рукою.
«Повернись!» — кликала вона, а крик її — недоторканна тінь —
пінився в урні ночі. Дерева несли небо,
і як рибак, що необачно торкнеться веслом
аїр і підводні квіти явить,
так вітер згортав хмарам нахмурені обличчя,
і відкривали вони зорі, чистіші за білу піну,
а в кімнаті надував вітрило лиха постіль,
що чекала на них, на деревне сплетіння тіл,
у якому б довірлива любов солодко замкнулася.
ЖОВНІР
Щойно вони закінчили говорити. А Пьотр, сповнений тривоги,
зброю за пояс закладав і ще раз поглянув
на нерухому карту; на білому папері
бачив дерева, що шумлять, здається, кожен листочок,
бачив і сонність будиночків. А його солдати,
наче відчуваючи ту вагу, що над ним зависла,
мовчали. Пьотр кожному шорстко стиснув руку
і підвівся. Ще поглянув на їхні тихі обличчя,
що були спокійні й, мов води озер,
розгладжені, а лише в них глибоко на дні,
мов золото, що впаде на дно озера,
блищала сила і неосяжна молодість.
Ще на мить затримав погляд і на Яна поглянув,
і якусь неприязнь відчув, бо здалося, побачив
на дні блакитних очей неспокій чи біль.
Мовчав мить і руки, мов струни, на столі
напружив, хотів зазирнути глибше, хотів думкою пробити,
можливо, прочитати з нього страх чи крихкість прагнення.
Щойно вони закінчили говорити. А Пьотр, сповнений тривоги,
зброю за пояс закладав і ще раз поглянув
на нерухому карту; на білому папері
бачив дерева, що шумлять, здається, кожен листочок,
бачив і сонність будиночків. А його солдати,
наче відчуваючи ту вагу, що над ним зависла,
мовчали. Пьотр кожному шорстко стиснув руку
і підвівся. Ще поглянув на їхні тихі обличчя,
що були спокійні й, мов води озер,
розгладжені, а лише в них глибоко на дні,
мов золото, що впаде на дно озера,
блищала сила і неосяжна молодість.
Ще на мить затримав погляд і на Яна поглянув,
і якусь неприязнь відчув, бо здалося, побачив
на дні блакитних очей неспокій чи біль.
Мовчав мить і руки, мов струни, на столі
напружив, хотів зазирнути глибше, хотів думкою пробити,
можливо, прочитати з нього страх чи крихкість прагнення.
АРТИСТ, ЖОВНІР
Пьотр не любив його. Того дивного артиста,
великого, з палевим волоссям, що йому, мов полум'я,
виривалося на сонці, обличчя витончене, чисте,
майже хлоп'яче. Пьотр добре пам'ятав,
коли Ян розмовляв з ним у великій майстерні,
де височіли живі брили краси,
які Ян зводив спритною, мов ласка, рукою,
і дивні маски хімер на жовтих полицях,
вирвані рукою Яна, мабуть, уже не з глини,
а з найглибшої людської скарги й провини.
І бачив Пьотр, як з долонь Яна промінь виривався,
палець підносив у мармурі небеса, притискав,
вів повільно, виводив, і в очах його майже
випуклий погляд статуї млів і кровоточив.
Пьотр був солдатом. Не любив, коли сльози брали його за горло.
Судив його, як жінку, що з його душі
вирвала сльози таємною іскрою чужих вчинків.
Пьотр не любив його. Того дивного артиста,
великого, з палевим волоссям, що йому, мов полум'я,
виривалося на сонці, обличчя витончене, чисте,
майже хлоп'яче. Пьотр добре пам'ятав,
коли Ян розмовляв з ним у великій майстерні,
де височіли живі брили краси,
які Ян зводив спритною, мов ласка, рукою,
і дивні маски хімер на жовтих полицях,
вирвані рукою Яна, мабуть, уже не з глини,
а з найглибшої людської скарги й провини.
І бачив Пьотр, як з долонь Яна промінь виривався,
палець підносив у мармурі небеса, притискав,
вів повільно, виводив, і в очах його майже
випуклий погляд статуї млів і кровоточив.
Пьотр був солдатом. Не любив, коли сльози брали його за горло.
Судив його, як жінку, що з його душі
вирвала сльози таємною іскрою чужих вчинків.
*
Земля здригнулася, і раптом підхопилися хлопці,
почувши гуркіт мотора. Тож рушили тихо,
спускаючись вузькими сходами, наче до глибини смерті,
де чекав на них автомобіль. А над ними зітхало
вітрило ночі, величезне, мов крижані груди,
що подихом здують серця, серця поглинуть,
а листя дерев торкалося темних тіл будинків.
Земля здригнулася, і раптом підхопилися хлопці,
почувши гуркіт мотора. Тож рушили тихо,
спускаючись вузькими сходами, наче до глибини смерті,
де чекав на них автомобіль. А над ними зітхало
вітрило ночі, величезне, мов крижані груди,
що подихом здують серця, серця поглинуть,
а листя дерев торкалося темних тіл будинків.
*
Зупинилися раптом. Нижче рейки засяяли,
наче віз місяця прокотився по землі,
так срібла налило в земні колії возів.
Кущі здригнулися, і було видно крила тіней —
то люди були. Увесь пагорб злякано
скулився мовчки, коли вони так чекали,
мов шерсть чорна, болюча, що коле сталею.
І думав Пьотр: Смерть, Неволя
«Цей шлях, яким шумить,
мов дощі, стрункі вози, важкі табори,
де повзуть хмари негоди і пливуть
грудневі небосхили жорсткі, липневі бурі палкі,
цей шлях, яким пливуть людські роздуми,
тих, хто попрощався, і тих, хто вітає,
тих, кому яблуко золотих країв відкриється,
є тепер шляхом смерті. Мов сині ножиці
ріжуть його страшні потяги, вщерть налиті
тілами наших братів, із застиглими від болю обличчями,
і тілами струнких жінок, які
з любові своєї вирвані, мов із небесних хмар,
і волосся їхнє золотаве, склеєне кров'ю, застигає,
а ночами хапають мертвими пальцями привид,
даючи йому найдорожчі, втрачені імена...»
Зупинилися раптом. Нижче рейки засяяли,
наче віз місяця прокотився по землі,
так срібла налило в земні колії возів.
Кущі здригнулися, і було видно крила тіней —
то люди були. Увесь пагорб злякано
скулився мовчки, коли вони так чекали,
мов шерсть чорна, болюча, що коле сталею.
І думав Пьотр: Смерть, Неволя
«Цей шлях, яким шумить,
мов дощі, стрункі вози, важкі табори,
де повзуть хмари негоди і пливуть
грудневі небосхили жорсткі, липневі бурі палкі,
цей шлях, яким пливуть людські роздуми,
тих, хто попрощався, і тих, хто вітає,
тих, кому яблуко золотих країв відкриється,
є тепер шляхом смерті. Мов сині ножиці
ріжуть його страшні потяги, вщерть налиті
тілами наших братів, із застиглими від болю обличчями,
і тілами струнких жінок, які
з любові своєї вирвані, мов із небесних хмар,
і волосся їхнє золотаве, склеєне кров'ю, застигає,
а ночами хапають мертвими пальцями привид,
даючи йому найдорожчі, втрачені імена...»
МОЛИТВА
Боже, — подумав, — Боже, силою надихни, відкрий
моє серце закам'яніле, щоб я відчув ближче
це полум'я, яке несу їм, вогонь волі,
що нам ступні з кожним кроком лиже
на цій роздертій землі» — Вітер підплив тихо,
і Пьотр раптом почув, як трава дихає
під його чоловічою груддю. Устами до землі
припав і голову підняв уже холодну, горду.
Бачив: місяць розганяв хмари пласким веслом,
і плинуло тепло неба, світ посірів,
вщерть наповнений світлом; тінь розлилася
під його ногами. І тоді здалеку почув,
як повільно розривається навколо тиша,
як далекий шум виривається сірим водоспадом
і на рейках здалеку темна лава росте.
Тоді стрибнули раптом. Стовп вогню вирвався,
і як спінена грива пари гуркіт угору
вистрілив. Тиша. І гуркіт. Мов залізні шнури,
рейки, скручені вгорі, зависли. Грім упав.
Потяг покотився вниз. Лише вогняне руно
тремтіло над ним. До зброї! Мов натягнуті луки,
стрибнули вгору. Увесь пагорб разом з ними
підхопився раптом, відірвався від землі
і, розділений на пальці-силуети,
повз вперед.
Боже, — подумав, — Боже, силою надихни, відкрий
моє серце закам'яніле, щоб я відчув ближче
це полум'я, яке несу їм, вогонь волі,
що нам ступні з кожним кроком лиже
на цій роздертій землі» — Вітер підплив тихо,
і Пьотр раптом почув, як трава дихає
під його чоловічою груддю. Устами до землі
припав і голову підняв уже холодну, горду.
Бачив: місяць розганяв хмари пласким веслом,
і плинуло тепло неба, світ посірів,
вщерть наповнений світлом; тінь розлилася
під його ногами. І тоді здалеку почув,
як повільно розривається навколо тиша,
як далекий шум виривається сірим водоспадом
і на рейках здалеку темна лава росте.
Тоді стрибнули раптом. Стовп вогню вирвався,
і як спінена грива пари гуркіт угору
вистрілив. Тиша. І гуркіт. Мов залізні шнури,
рейки, скручені вгорі, зависли. Грім упав.
Потяг покотився вниз. Лише вогняне руно
тремтіло над ним. До зброї! Мов натягнуті луки,
стрибнули вгору. Увесь пагорб разом з ними
підхопився раптом, відірвався від землі
і, розділений на пальці-силуети,
повз вперед.
БИТВА
Вже б'ються у битві:
то падають, то шаблі від гострих пострілів свистять,
то з гранатою в повітрі без руху застигнуть,
очі шукають швидко, потім хмара вирветься
і ще більша темрява, мов обруч, стисне.
Дісталися. Гуркіт люків. В'язні вже зверху
стрибають. Зливаються тіла з землею. Проходять раптом.
Повітря навколо шипить, мов розвіяні вітрила,
і рветься знову, мов полотно. Тиша. Тоді збоку
розлився брязкіт пострілів. Сховані за краєм
роздертого вагона, заблищали зловісні шоломи,
гвинтівки. А вогняне руно
то впаде, то накриє лиховісний свист і тріск.
Зупинилися і припали, біла нитка страху
вже душила їх у горлі, вже біг увірвався на півдорозі,
коли раптом із темряви, мов настовбурчені роги,
дві тіні підхопилися. То вгору, то вниз
нахиляються серед бігу, на вітрі хиляться.
Вони двоє, запалені однією і тією ж іскрою,
на двох кінцях колій, з гранатами в руках,
у диму ринули вперед. Тоді за ними залунали
сальви. Спершу поодинокі постріли,
потім брязкіт раз по раз, наче струна натягувалася,
і з боків сипалися на них прямі, довгі змії
снарядів. Вже дісталися. Кинули. Грім. Хмара
кривава з землі вирвалася і застигла вгорі.
Внизу золоті паєтки, мов палаючі троянди,
згасали. І тоді раптом, коли вже повільно
наближалися,
Вже б'ються у битві:
то падають, то шаблі від гострих пострілів свистять,
то з гранатою в повітрі без руху застигнуть,
очі шукають швидко, потім хмара вирветься
і ще більша темрява, мов обруч, стисне.
Дісталися. Гуркіт люків. В'язні вже зверху
стрибають. Зливаються тіла з землею. Проходять раптом.
Повітря навколо шипить, мов розвіяні вітрила,
і рветься знову, мов полотно. Тиша. Тоді збоку
розлився брязкіт пострілів. Сховані за краєм
роздертого вагона, заблищали зловісні шоломи,
гвинтівки. А вогняне руно
то впаде, то накриє лиховісний свист і тріск.
Зупинилися і припали, біла нитка страху
вже душила їх у горлі, вже біг увірвався на півдорозі,
коли раптом із темряви, мов настовбурчені роги,
дві тіні підхопилися. То вгору, то вниз
нахиляються серед бігу, на вітрі хиляться.
Вони двоє, запалені однією і тією ж іскрою,
на двох кінцях колій, з гранатами в руках,
у диму ринули вперед. Тоді за ними залунали
сальви. Спершу поодинокі постріли,
потім брязкіт раз по раз, наче струна натягувалася,
і з боків сипалися на них прямі, довгі змії
снарядів. Вже дісталися. Кинули. Грім. Хмара
кривава з землі вирвалася і застигла вгорі.
Внизу золоті паєтки, мов палаючі троянди,
згасали. І тоді раптом, коли вже повільно
наближалися,
ЖЕРТВА
Ян поглянув і побачив зблизька,
як із-за мертвих дощок гостра тінь виринає,
цілиться. У темряві видно: стрілець мружить
око і в Пйотра цілиться. Перш ніж снаряд виплюне,
Ян зірвався. Закрив собою. Пролунав постріл, як раптовий ляпас.
Схлипнули руки, і в темряву два тіла впали.
Великі дерева злетіли, мов птахи з криком,
і вітер вистрілив ними своєю останньою сальвою.
Затихло. Поправляли ремінці біля поясів.
Брязкіт перезаряджуваної зброї. Світанок вкочувався повільно,
як біла бойова завіса. Птах закричав
довго, різко, хрипко. Пьотр дивився далеко,
туди, де три дерева голі, як хрести над рікою,
чорніли, мов малюнок сліпої карти смерті,
і відчував, як життя важко осідає йому в грудях,
як душить, хоче виплюнути, викинути його з себе.
Вже запізно. Ян лежав. Повільно на небі
розливалася червонина, і на срібних кущах
сльози світилися, наче хтось перед світанком плакав.
Ян поглянув і побачив зблизька,
як із-за мертвих дощок гостра тінь виринає,
цілиться. У темряві видно: стрілець мружить
око і в Пйотра цілиться. Перш ніж снаряд виплюне,
Ян зірвався. Закрив собою. Пролунав постріл, як раптовий ляпас.
Схлипнули руки, і в темряву два тіла впали.
Великі дерева злетіли, мов птахи з криком,
і вітер вистрілив ними своєю останньою сальвою.
Затихло. Поправляли ремінці біля поясів.
Брязкіт перезаряджуваної зброї. Світанок вкочувався повільно,
як біла бойова завіса. Птах закричав
довго, різко, хрипко. Пьотр дивився далеко,
туди, де три дерева голі, як хрести над рікою,
чорніли, мов малюнок сліпої карти смерті,
і відчував, як життя важко осідає йому в грудях,
як душить, хоче виплюнути, викинути його з себе.
Вже запізно. Ян лежав. Повільно на небі
розливалася червонина, і на срібних кущах
сльози світилися, наче хтось перед світанком плакав.
*
На вуличці важка спека, наче в скляні глеки
повітря налив день жовтого меду.
Малина різко блищала на грядках саду,
і різкий запах смерті висів над кімнатою.
Пьотр стояв біля нього. Ян зітхнув і очі розплющив.
Його величезне тіло, вже крихітне тепер,
під ковдрою, наче чуже було йому, занадто важке,
щоб його підняло його чоловіче серце,
обличчя із воску, де хвилини повільно різали
все гостріше риси й опуклі вени.
Душно було, і важкість повітря стискала
вуста, які щомиті відкривав, щоб говорити,
стеля, що здригалася від сонця, мов біла калюжа,
опадала йому на очі, аж нарешті голос прорізався,
наче це була тонка смужка в'язької, кривавої нитки:
На вуличці важка спека, наче в скляні глеки
повітря налив день жовтого меду.
Малина різко блищала на грядках саду,
і різкий запах смерті висів над кімнатою.
Пьотр стояв біля нього. Ян зітхнув і очі розплющив.
Його величезне тіло, вже крихітне тепер,
під ковдрою, наче чуже було йому, занадто важке,
щоб його підняло його чоловіче серце,
обличчя із воску, де хвилини повільно різали
все гостріше риси й опуклі вени.
Душно було, і важкість повітря стискала
вуста, які щомиті відкривав, щоб говорити,
стеля, що здригалася від сонця, мов біла калюжа,
опадала йому на очі, аж нарешті голос прорізався,
наче це була тонка смужка в'язької, кривавої нитки:
СМЕРТЬ, АТЕЇЗМ, МОЛИТВА
— Пйотре, — говорив він. — Вже зараз треба кудись далеко
йти, я вже не тіло і не людина,
а ще й не є сном. Пйотре, так мені страшно.
Я порожній, і не знаю, яка мить почне
обгортати мене смертю. Пйотре, аби я хоча б
міг повірити, як ті, що в небо вірять,
як у сад, де розквітають небесні хмари
замість квітів, а натягнуті струни зірок грають
так їм у такт, аж до Бога линуть.
Я, Пйотре, був мертвий, занадто мудрий, я в Бога
не вірив, не вірю, я — порожній дім.
Ти молися, ти молися за мене, поки мої вуста не згаснуть.
Сухо так, така сухість, так моє серце висохло,
молися, поки все темне зі мною не спопеліє».
Замовк. Спека висіла, розходилася пагінням.
В уста в'їдалася повільно, душила, з'єднувала речі
величезним, липким полотном.
— Пйотре, — говорив він. — Вже зараз треба кудись далеко
йти, я вже не тіло і не людина,
а ще й не є сном. Пйотре, так мені страшно.
Я порожній, і не знаю, яка мить почне
обгортати мене смертю. Пйотре, аби я хоча б
міг повірити, як ті, що в небо вірять,
як у сад, де розквітають небесні хмари
замість квітів, а натягнуті струни зірок грають
так їм у такт, аж до Бога линуть.
Я, Пйотре, був мертвий, занадто мудрий, я в Бога
не вірив, не вірю, я — порожній дім.
Ти молися, ти молися за мене, поки мої вуста не згаснуть.
Сухо так, така сухість, так моє серце висохло,
молися, поки все темне зі мною не спопеліє».
Замовк. Спека висіла, розходилася пагінням.
В уста в'їдалася повільно, душила, з'єднувала речі
величезним, липким полотном.
СМЕРТЬ, СИН
— Знаєш, — говорив Ян далі, —
таке золото на небі, а мене темрява пече,
я мушу піти, мушу, я... Марія народить
сина. Слухай, ні — слухай, у цій вогняній повені
він не загине. Ти, Пйотре... — Тут йому вуста опустилися,
і ніс, як застиглий віск, завмер, вигнувшись гострим луком.
«Ти його, слухай...» Пьотр руки злякано склав, і тепла
сльоза йому стікла до вуст, він відчув, як вона запеклася,
величезна, дедалі більша, гаряча, як свинець.
Спека розплавляла предмети. Велика тиша навколо
панувала в мовчанні. Вже широкі груди
запали, м'які, зів'ялі й легкі,
очі заплющив. І ледь здригалася одна повіка.
«Молися», — прошепотів він і впав у тиху хмару сну.
— Знаєш, — говорив Ян далі, —
таке золото на небі, а мене темрява пече,
я мушу піти, мушу, я... Марія народить
сина. Слухай, ні — слухай, у цій вогняній повені
він не загине. Ти, Пйотре... — Тут йому вуста опустилися,
і ніс, як застиглий віск, завмер, вигнувшись гострим луком.
«Ти його, слухай...» Пьотр руки злякано склав, і тепла
сльоза йому стікла до вуст, він відчув, як вона запеклася,
величезна, дедалі більша, гаряча, як свинець.
Спека розплавляла предмети. Велика тиша навколо
панувала в мовчанні. Вже широкі груди
запали, м'які, зів'ялі й легкі,
очі заплющив. І ледь здригалася одна повіка.
«Молися», — прошепотів він і впав у тиху хмару сну.
*
І тепер Пьотр зрозумів, що Ян, згасаючи повільно,
йому віддав своє життя і наказав йому його прожити,
що маленьке тельце тепла, яке з зусиллям
ставало тепер дитиною, на долонях йому важчить,
що він мусить залишитися і нести час,
який Ян дав йому в серце, як шнурок життя.
Сором задушив його і осів сльозою на гіркі вуста.
І бачив здалеку крізь вікно небосхил,
де далеке море хмар нависало тихо,
і благав. Він не вмів би так просто, за власною волею,
взяти смерть, як квітку темряви.
Стояв у небі, наче золотий костел, що сперкотно височів,
був збудований для його молитви,
і благав. Він — він, який в останній день битви
відчув страх в очах Янека. Він жив, він залишився,
його шлях нікому не потрібний, злий, прямий,
як карабінний постріл.
І тепер Пьотр зрозумів, що Ян, згасаючи повільно,
йому віддав своє життя і наказав йому його прожити,
що маленьке тельце тепла, яке з зусиллям
ставало тепер дитиною, на долонях йому важчить,
що він мусить залишитися і нести час,
який Ян дав йому в серце, як шнурок життя.
Сором задушив його і осів сльозою на гіркі вуста.
І бачив здалеку крізь вікно небосхил,
де далеке море хмар нависало тихо,
і благав. Він не вмів би так просто, за власною волею,
взяти смерть, як квітку темряви.
Стояв у небі, наче золотий костел, що сперкотно височів,
був збудований для його молитви,
і благав. Він — він, який в останній день битви
відчув страх в очах Янека. Він жив, він залишився,
його шлях нікому не потрібний, злий, прямий,
як карабінний постріл.
ОМЕН
«Боже, — благав він, — Боже,
хай розквітне бутон зелених небес,
хай впаде одна сльоза, сльоза, у якій побачить
Ян свою струмливу душу. О, нехай він вибачить мені
моє життя». Ян помер, і тоді хмара
насунулася, мов звір величезний, і крапля
впала в розкриті вуста сухої, чорної землі,
а не злива, важка, як потік плодів,
вилилася склепінням, бурею, золотою гривою.
«Боже, — благав він, — Боже,
хай розквітне бутон зелених небес,
хай впаде одна сльоза, сльоза, у якій побачить
Ян свою струмливу душу. О, нехай він вибачить мені
моє життя». Ян помер, і тоді хмара
насунулася, мов звір величезний, і крапля
впала в розкриті вуста сухої, чорної землі,
а не злива, важка, як потік плодів,
вилилася склепінням, бурею, золотою гривою.
*
У Янека було обличчя, сповнене до вінця мовчанням,
блакитним світлом, а в ньому дивна усмішка
з'явилася, наче земля йому ніколи не співала,
і вуста, наповнені теплим небесним питтям,
вже спасенні, далекі, як квітка в тиші, — застигали.
І німів Пьотр біля вікна, як остання статуя
померлого скульптора — його темне волосся
на обличчя йому спало, і лунав у просторі
голос його серця чи голос сумної землі?
У Янека було обличчя, сповнене до вінця мовчанням,
блакитним світлом, а в ньому дивна усмішка
з'явилася, наче земля йому ніколи не співала,
і вуста, наповнені теплим небесним питтям,
вже спасенні, далекі, як квітка в тиші, — застигали.
І німів Пьотр біля вікна, як остання статуя
померлого скульптора — його темне волосся
на обличчя йому спало, і лунав у просторі
голос його серця чи голос сумної землі?
*
Марія тоді від вікна відійшла, а дерева
били великими долонями, шуміла злива,
наче коні, зірвані з величезного простору,
розтоптували лихий саван зморшкуватої землі.
Заскрипіли сходи. А вона підняла
руки свої блакитні, наче важку вазу,
в якій страждання її важко застигло,
і вже цих рук опустити чи підняти не могла.
Вона знала. Віяв холод небес і шуміла тривога.
Марія тоді від вікна відійшла, а дерева
били великими долонями, шуміла злива,
наче коні, зірвані з величезного простору,
розтоптували лихий саван зморшкуватої землі.
Заскрипіли сходи. А вона підняла
руки свої блакитні, наче важку вазу,
в якій страждання її важко застигло,
і вже цих рук опустити чи підняти не могла.
Вона знала. Віяв холод небес і шуміла тривога.
ЖИВЕМО НА ДНІ ТІЛА...
Образ світу, Смертність, Зима, Ніч
Живемо на дні тіла. На самому дні жаху.
Ріже нас голод невблаганний і ріжуть білі морози.
Біля вікон зупиняємося. Ніч за вікном чекає
і смерть жаліє тихо, коли відчуває людину.
Образ світу, Смертність, Зима, Ніч
Живемо на дні тіла. На самому дні жаху.
Ріже нас голод невблаганний і ріжуть білі морози.
Біля вікон зупиняємося. Ніч за вікном чекає
і смерть жаліє тихо, коли відчуває людину.
Серце, Старість
І танемо повільно. Не дивимося одне одному в очі
наступного дня. Знову людина втопилася в ночі.
Це не смуток віри. Це серця так сивіють
і застигають дедалі більше, зі сподіванням і з любов'ю.
І танемо повільно. Не дивимося одне одному в очі
наступного дня. Знову людина втопилася в ночі.
Це не смуток віри. Це серця так сивіють
і застигають дедалі більше, зі сподіванням і з любов'ю.
Надія, Потойбіччя, Сонце, Світло, Відродження
Знаємо лише. Це знаємо: в останньому сні страждання
є дім, витесаний у сонці, а під ним тепла земля,
і там ясним струменем, як прозорий меч,
у відблиску — упізнаємо обличчя, які завжди людські.
Знаємо лише. Це знаємо: в останньому сні страждання
є дім, витесаний у сонці, а під ним тепла земля,
і там ясним струменем, як прозорий меч,
у відблиску — упізнаємо обличчя, які завжди людські.
жовтня 1942 р.
[Мотто]
[Заголовок переписаної від руки збірки розділений мотто з Євангелія від Матвія. Після каліграфічно виведених одна під одною дат «1942» і «1943» виписано мотто, нижче ж менш каліграфічним почерком дата «1944». На наступній картці, у правому нижньому куті, міститься присвята, найімовірніше, не авторська: підписана ініціалами S.B., тобто, найімовірніше, Стефанії Бачиньської (1890–1953), у дівоцтві Зеленчик, матері Кшиштофа Каміля Бачиньського, яка, ймовірно, переписала цей кодекс. Присвята була записана раніше, перед завершенням тому, вона датована 24 XII 42 р. і звучить так:
Досконалому поетові, найкращому синові,
радості моїх очей, гордості мого серця,
який попри все є кров від крові і кістка
з кісток мене — недосконалої —
цю «річ земну» на зірку — даю —
А не бійтеся тих, хто вбиває тіло, а душі вбити не може.
(Мт 10, 28)]
[Заголовок переписаної від руки збірки розділений мотто з Євангелія від Матвія. Після каліграфічно виведених одна під одною дат «1942» і «1943» виписано мотто, нижче ж менш каліграфічним почерком дата «1944». На наступній картці, у правому нижньому куті, міститься присвята, найімовірніше, не авторська: підписана ініціалами S.B., тобто, найімовірніше, Стефанії Бачиньської (1890–1953), у дівоцтві Зеленчик, матері Кшиштофа Каміля Бачиньського, яка, ймовірно, переписала цей кодекс. Присвята була записана раніше, перед завершенням тому, вона датована 24 XII 42 р. і звучить так:
Досконалому поетові, найкращому синові,
радості моїх очей, гордості мого серця,
який попри все є кров від крові і кістка
з кісток мене — недосконалої —
цю «річ земну» на зірку — даю —
А не бійтеся тих, хто вбиває тіло, а душі вбити не може.
(Мт 10, 28)]
БАЛАДА ПРО РІЧКУ
Річка
Річка пахне як риба.
Риба — це листок дощу,
відірваний від білої гілки шелесту,
від збунтованих кораблів хмар —
А вигнуті чайки,
склонені до в'язкої молитви,
тягнуть по небу, блискучі, як лезо,
що туго обхоплює шнур.
Річка в небі відбивається,
чи небо річку оминає,
котячи кулясті хмари на інший берег?
Річка
Річка пахне як риба.
Риба — це листок дощу,
відірваний від білої гілки шелесту,
від збунтованих кораблів хмар —
А вигнуті чайки,
склонені до в'язкої молитви,
тягнуть по небу, блискучі, як лезо,
що туго обхоплює шнур.
Річка в небі відбивається,
чи небо річку оминає,
котячи кулясті хмари на інший берег?
Музика
Берег, віддалений від булькання —
— стоїш у сонці викута,
плетеш із мушлі зелену
пісеньку на чотири ноти.
Стоїш у лусці й палаєш,
у тиші мертвій, як смуток,
лише біліє по ній
пісенька на чотири ноти.
Берег, віддалений від булькання —
— стоїш у сонці викута,
плетеш із мушлі зелену
пісеньку на чотири ноти.
Стоїш у лусці й палаєш,
у тиші мертвій, як смуток,
лише біліє по ній
пісенька на чотири ноти.
Труп
Куди я йду? по пласкому дзеркалу
чи по небу головою вниз?
Хвилі гостро розрізають сни спекотні
ножем навпіл.
Куди я йду? чи берег наблизився,
чи впав я у хмару вище,
чи в равликовий, що тягнеться по вустах, мул?
Стоїш у небі, на березі чи в дзеркалі?
Сонце звідусіль палає у лусці.
Пливу в вирах — скляний водяник.
Річка пахне як риба.
У порту струм обривається,
Пливу водою, блискавкою чи спалахом смолоскипа —
труп з очима, як застигла хмара?
липень 41 р.
Куди я йду? по пласкому дзеркалу
чи по небу головою вниз?
Хвилі гостро розрізають сни спекотні
ножем навпіл.
Куди я йду? чи берег наблизився,
чи впав я у хмару вище,
чи в равликовий, що тягнеться по вустах, мул?
Стоїш у небі, на березі чи в дзеркалі?
Сонце звідусіль палає у лусці.
Пливу в вирах — скляний водяник.
Річка пахне як риба.
У порту струм обривається,
Пливу водою, блискавкою чи спалахом смолоскипа —
труп з очима, як застигла хмара?
липень 41 р.
ЗИМОВА БАЛАДА
Зима, Лицар
Хмара з міді б'є,
блиском б'є по панцирах,
якщо панцир — то очі з олова.
У лісах, сивих від спалахів,
мов колиска втоми,
повертався лицар із пухнастих полювання.
А від снігу — разом із конем —
був він, як хмара яблунь,
ураганом, несеним завірюхою.
І так у бігу застигли,
що на мороз, як на голку,
забиті — повільно змінювалися на камінь.
Тоді гаї сріблясті
промінь перерізав зі свистом,
дорога перейшла в небесну рівнину.
Золоті хліби і руки,
як у дитячій пісні,
несла мати на зустріч із сином.
Золоті коси і очі,
що, як марево поганої ночі,
на тракт винесла дівчина.
Але він, наче стежкою...
Зима, Лицар
Хмара з міді б'є,
блиском б'є по панцирах,
якщо панцир — то очі з олова.
У лісах, сивих від спалахів,
мов колиска втоми,
повертався лицар із пухнастих полювання.
А від снігу — разом із конем —
був він, як хмара яблунь,
ураганом, несеним завірюхою.
І так у бігу застигли,
що на мороз, як на голку,
забиті — повільно змінювалися на камінь.
Тоді гаї сріблясті
промінь перерізав зі свистом,
дорога перейшла в небесну рівнину.
Золоті хліби і руки,
як у дитячій пісні,
несла мати на зустріч із сином.
Золоті коси і очі,
що, як марево поганої ночі,
на тракт винесла дівчина.
Але він, наче стежкою...
На півшляху, на вітрі —
— білий поступ — пролунав і зник.
Аж як валун у русі — завис
і птах сірий на нього присів
на суглоб крижаної руки,
і прадавніх снів тріпотіння
у серці спалахнуло сліпо —
сірим вогником самотньої пісні.
В пил розсипався скляний
лицар. Хмарою здійнявся.
Попелом став із конем і тінню,
лише небо почорніле
далі в жаху сипало
зорям — темряву, а людям — каміння.
листопад 1941
— білий поступ — пролунав і зник.
Аж як валун у русі — завис
і птах сірий на нього присів
на суглоб крижаної руки,
і прадавніх снів тріпотіння
у серці спалахнуло сліпо —
сірим вогником самотньої пісні.
В пил розсипався скляний
лицар. Хмарою здійнявся.
Попелом став із конем і тінню,
лише небо почорніле
далі в жаху сипало
зорям — темряву, а людям — каміння.
листопад 1941
Без імені
Ось мить без імені:
двері роздулися і згасли.
Не розрізниш постаті в тінях,
у гуркоті, яскравому, мов вогонь.
Ось мить без імені:
двері роздулися і згасли.
Не розрізниш постаті в тінях,
у гуркоті, яскравому, мов вогонь.
Смерть
Тоді крик короткий із-за стіни;
тоді на підлогу — наче скеля,
і темрява тече, мов із рани,
і тіло — в гуркіт воза.
Ось мить без імені
випалена в часі, як у гімні.
Нитки крові, мов струни — за возом
виписують на бруку своє ім'я.
листопад, 15 XI 41 р.
Тоді крик короткий із-за стіни;
тоді на підлогу — наче скеля,
і темрява тече, мов із рани,
і тіло — в гуркіт воза.
Ось мить без імені
випалена в часі, як у гімні.
Нитки крові, мов струни — за возом
виписують на бруку своє ім'я.
листопад, 15 XI 41 р.
Герой
Мотив:
За те й лицар неабиякий нестримний,
але той, що чекає.
C. K. Norwid
Мотив:
За те й лицар неабиякий нестримний,
але той, що чекає.
C. K. Norwid
Він у множинності стоїть серед речей,
що ростуть у жахливій зміні,
серед рослинних прозорих мечів,
серед звірів, людей, а пізнання
буде йому чужим, щоб важче було йому
множинність форм поєднати в любов.
Тож будуть мінятися і буріти
в золотих формах зрілі очі,
то хмари будуть котитися дном,
по дну тих поглядів, щоб не було легше
розрізняти снів від людей, каміння від рук,
а граду від труб.
що ростуть у жахливій зміні,
серед рослинних прозорих мечів,
серед звірів, людей, а пізнання
буде йому чужим, щоб важче було йому
множинність форм поєднати в любов.
Тож будуть мінятися і буріти
в золотих формах зрілі очі,
то хмари будуть котитися дном,
по дну тих поглядів, щоб не було легше
розрізняти снів від людей, каміння від рук,
а граду від труб.
Сила
А той, хто проти нього закричить
про свою силу і стрясе комаху
всесвіту — стане апостолом,
перегорівши своєю слабкістю-отрутою,
і з переляку проголошуючи могутність,
в кулаці хоче змінити зорі й сонце.
Він у множинності стоїть. Серед каскаду,
що ллється молоком і тоннами,
і не впаде, хоч його й поб'є град,
і, не знаючи, де кінець, — не збреше.
Ані в боях не з'єднається з вогнем,
ані в людях не зупиниться від страху.
А той, хто проти нього закричить
про свою силу і стрясе комаху
всесвіту — стане апостолом,
перегорівши своєю слабкістю-отрутою,
і з переляку проголошуючи могутність,
в кулаці хоче змінити зорі й сонце.
Він у множинності стоїть. Серед каскаду,
що ллється молоком і тоннами,
і не впаде, хоч його й поб'є град,
і, не знаючи, де кінець, — не збреше.
Ані в боях не з'єднається з вогнем,
ані в людях не зупиниться від страху.
Дім
І не знаючи — хоч і побачить безодню,
і не вірячи у віру, яка топче,
з'єднуючи відчуттям світла крізь повітря,
так зорями й сльозами заплаче.
Руки прямо кладучи в веселку тону,
склепить землю з небом на зразок дому.
Буде людина в людях, зелень у землі
над темними віками триватиме.
I 42 р.
І не знаючи — хоч і побачить безодню,
і не вірячи у віру, яка топче,
з'єднуючи відчуттям світла крізь повітря,
так зорями й сльозами заплаче.
Руки прямо кладучи в веселку тону,
склепить землю з небом на зразок дому.
Буде людина в людях, зелень у землі
над темними віками триватиме.
I 42 р.
Ці люди
Бій
Голова до голови — мов мур?
Обличчя, як горіхи твердих черепів.
Кулаки набряклі, як горби гір —
— наші.
Міцно стискають жердину в долоні,
пальці, замкнені на замок смерті,
крізь розворочені настеж груди
щоки червоних коней на бігу.
І тупіт кроків, як тупіт лопат,
у чорних шеренгах стомлених масок,
заплямованих хрестами доріг:
наші? не наші? наші? не наші?
Як далеко нам до хмар,
як пустельно по землі.
Куди пливеш, весела річко
з відрубаною головою?
Долоня не на стязі стиснута,
а над безоднею, що гуде від жаху.
Бій
Голова до голови — мов мур?
Обличчя, як горіхи твердих черепів.
Кулаки набряклі, як горби гір —
— наші.
Міцно стискають жердину в долоні,
пальці, замкнені на замок смерті,
крізь розворочені настеж груди
щоки червоних коней на бігу.
І тупіт кроків, як тупіт лопат,
у чорних шеренгах стомлених масок,
заплямованих хрестами доріг:
наші? не наші? наші? не наші?
Як далеко нам до хмар,
як пустельно по землі.
Куди пливеш, весела річко
з відрубаною головою?
Долоня не на стязі стиснута,
а над безоднею, що гуде від жаху.
Жовч, Смерть
Мальована пісенько героїв,
де ти?
Марширують мертві компанії
по розрізаних вузлах долі:
самі шоломи і чорні багнети.
Не махай руками, братику,
не визволиш, не вирвеш із вогню вигнутих труб!
Не простягай так долоні перед собою,
це смерть приросла до рук,
ніби труна приросла до неба.
Мальована пісенько героїв,
де ти?
Марширують мертві компанії
по розрізаних вузлах долі:
самі шоломи і чорні багнети.
Не махай руками, братику,
не визволиш, не вирвеш із вогню вигнутих труб!
Не простягай так долоні перед собою,
це смерть приросла до рук,
ніби труна приросла до неба.
Музика
У мотузках розірваних доріг
мотив, як засіка, рветься:
наші, не наші, наші, не наші.
Це щось нагадує… Вже знаю:
тріснуті струни скрипки.
липень 41 р., Варшава
У мотузках розірваних доріг
мотив, як засіка, рветься:
наші, не наші, наші, не наші.
Це щось нагадує… Вже знаю:
тріснуті струни скрипки.
липень 41 р., Варшава
Тіло
Калічні кінцівки, перетворені на речі,
ростуть мовчанням під небом пласким,
що згасло трупним блиском
під ним — справи людської, яка згасає.
Калічні кінцівки, перетворені на речі,
ростуть мовчанням під небом пласким,
що згасло трупним блиском
під ним — справи людської, яка згасає.
Вчинок, Гріх
Вчинки, серед яких ніхто не чистий,
бо несвідомо тягнуть за собою
страшні рухи мертвої оболонки
у струмені світла мимохідної зірки,
з яких найменший тягне за собою
землю, як стиглий плід кривди.
Вчинки, серед яких ніхто не чистий,
бо несвідомо тягнуть за собою
страшні рухи мертвої оболонки
у струмені світла мимохідної зірки,
з яких найменший тягне за собою
землю, як стиглий плід кривди.
Тіло, Гріх
А в раптовому замовканні від роздумів
воно, мов гуркіт річки привидів,
на якій пливуть, наче всі
вчинки падають крізь неї сокирою.
І мовчить у жаху, коли тіло з ними
сліпе за злочином іде по землі.
XII 1941
воно, мов гуркіт річки привидів,
на якій пливуть, наче всі
вчинки падають крізь неї сокирою.
І мовчить у жаху, коли тіло з ними
сліпе за злочином іде по землі.
XII 1941
Диявол
Жінка
Меланхолійні дами з руками з жовтого воску,
ляльки з очима з фальшивих хмар,
поблідлі губи занурюють у спокій,
як у біле хутро тривоги.
Луки, вигнуті труби і розірвані струни скрипок
висять на стінах, навскіс на розбитих вікнах.
Примарні видіння беруть стомлені солом'яні пальці
і, мов лінзу, що зменшує, підносять до ока.
А зали порожні; хтось відлуння розлив і замерз.
Розлите вино, чи кров розлита, чи світло?
Тільки постаті, що вже пішли, все ще вклеєні у дзеркало.
І птах убитий усе ще смертельно стогне в саду.
Жінка
Меланхолійні дами з руками з жовтого воску,
ляльки з очима з фальшивих хмар,
поблідлі губи занурюють у спокій,
як у біле хутро тривоги.
Луки, вигнуті труби і розірвані струни скрипок
висять на стінах, навскіс на розбитих вікнах.
Примарні видіння беруть стомлені солом'яні пальці
і, мов лінзу, що зменшує, підносять до ока.
А зали порожні; хтось відлуння розлив і замерз.
Розлите вино, чи кров розлита, чи світло?
Тільки постаті, що вже пішли, все ще вклеєні у дзеркало.
І птах убитий усе ще смертельно стогне в саду.
Диявол
Вже та карета ніколи не повернеться, а чути тупіт.
Тільки ці столи перекинуті, кинуті карти.
Обличчя при свічках, обличчя з дзеркал, обличчя прокляті,
чи не бачите? ця згасла свічка і є диявол.
II 41 р.
Вже та карета ніколи не повернеться, а чути тупіт.
Тільки ці столи перекинуті, кинуті карти.
Обличчя при свічках, обличчя з дзеркал, обличчя прокляті,
чи не бачите? ця згасла свічка і є диявол.
II 41 р.
До пана Юзефа на день іменин 1942 року
Це нічого, що сльози народу, що німці і грип,
що рак, що голод, що війна, що комплекс Едіпа,
що стогін, що нарікання, що мор і гетто
і що ходимо з порожньою, як діра, калетою (шкіряним гаманцем),
що меблі поламані і шиби вибиті
і що кінець цієї війни — це сон або міф,
що холодно, як чорт знає, що дияволи дали,
що «в руїни» і що все під ногами у нас валиться,
і що проклята земля і прокляте місто,
і що в хлібі — чи тирса, чи пісок, а не тісто,
і що булка коштує два злоті п'ятдесят,
і що гроші мають негідники та винищувачі,
що крадуть і заберуть усе до останнього,
що життя — це як ребус або як загадка.
Це все нічого, добрий сусіде.
Це нічого, що сльози народу, що німці і грип,
що рак, що голод, що війна, що комплекс Едіпа,
що стогін, що нарікання, що мор і гетто
і що ходимо з порожньою, як діра, калетою (шкіряним гаманцем),
що меблі поламані і шиби вибиті
і що кінець цієї війни — це сон або міф,
що холодно, як чорт знає, що дияволи дали,
що «в руїни» і що все під ногами у нас валиться,
і що проклята земля і прокляте місто,
і що в хлібі — чи тирса, чи пісок, а не тісто,
і що булка коштує два злоті п'ятдесят,
і що гроші мають негідники та винищувачі,
що крадуть і заберуть усе до останнього,
що життя — це як ребус або як загадка.
Це все нічого, добрий сусіде.
Мир
Війна коротко
триватиме, десь шістдесят років, і тихенько,
поки людина не озирнеться, ми будемо в батьківщині,
у нових штанях, у краватці і чистій білизні —
так би мовити — справжні вже громадяни,
пишні, усміхнені, що ходять у неділю
в кіно і в «Захенту» (культурний центр) дивитися картини,
не лаючись на диявола і їдячи зрази
з кашею і шматок м'яса з хроном, і до того
якийсь компот справжній або копченого
вугра.
Так і буде. І Сікорський буде,
пепесівці (соціалісти), ендеки (націонал-демократи), поети — і всюди
знову євреї розплодяться і знову люди скажуть,
що все було через них і що євреї в бруді
розсіюють міазми, і що треба шиби
і магазини їм розбити і зуби їм вибити.
І буде сейм і сенат, і нові концтабори,
і ті, що на нашийниках,
і ті, що їх тримають, і будуть колонії,
будуть мудрі і дурні, здібні і невігласи,
будуть книги, цензура, будуть графомани
і вулицями будуть блукати п'яні.
В установах будуть сидіти самі начальники
і буде раз на добу ніч із жовтим місяцем,
і будуть поліцейські, будуть інформатори,
пропаганда, погані дороги.
О ви, всі святі.
Все буде, і саме тому хвилюватися
не варто, не зупинятися у зусиллі і бігу,
і взагалі.
Тож дозволиш, мій пане сусіде,
що я сьогодні тобі руку потисну і в біді втішу.
І бажаємо тобі сьогодні всього доброго —
на зараз: багато каші і білого хліба
(у якому немає мідних скалок та клопів),
щоб тобі дитина велика виросла і товста,
щоб тобі замість квітів у горщиках розквітли
величезна ковбаса і хліб із маслом житній
і щоб німців дияволи у прискореному темпі
забрали, і тоді, милий, чим можеш, то тим пер
ворога огидного бери. А коли вже сили
пекельні їх піднесуть і ми протремо очі,
то бажаємо посади за тисячу на місяць
і десяти кімнат, затишно мебльованих,
маленької птицефабрики і пенсій кільканадцять,
величезного омлету на найчистішому маслі.
Здоров'я і сто років життя тобі і родині
і нехай це земне буття, як ідилія, мине.
І цілуємо тебе нарешті наостанок,
підписані нижче:
К. Бачиньський з матір'ю.
дата 19 III A.D. 1942
Війна коротко
триватиме, десь шістдесят років, і тихенько,
поки людина не озирнеться, ми будемо в батьківщині,
у нових штанях, у краватці і чистій білизні —
так би мовити — справжні вже громадяни,
пишні, усміхнені, що ходять у неділю
в кіно і в «Захенту» (культурний центр) дивитися картини,
не лаючись на диявола і їдячи зрази
з кашею і шматок м'яса з хроном, і до того
якийсь компот справжній або копченого
вугра.
Так і буде. І Сікорський буде,
пепесівці (соціалісти), ендеки (націонал-демократи), поети — і всюди
знову євреї розплодяться і знову люди скажуть,
що все було через них і що євреї в бруді
розсіюють міазми, і що треба шиби
і магазини їм розбити і зуби їм вибити.
І буде сейм і сенат, і нові концтабори,
і ті, що на нашийниках,
і ті, що їх тримають, і будуть колонії,
будуть мудрі і дурні, здібні і невігласи,
будуть книги, цензура, будуть графомани
і вулицями будуть блукати п'яні.
В установах будуть сидіти самі начальники
і буде раз на добу ніч із жовтим місяцем,
і будуть поліцейські, будуть інформатори,
пропаганда, погані дороги.
О ви, всі святі.
Все буде, і саме тому хвилюватися
не варто, не зупинятися у зусиллі і бігу,
і взагалі.
Тож дозволиш, мій пане сусіде,
що я сьогодні тобі руку потисну і в біді втішу.
І бажаємо тобі сьогодні всього доброго —
на зараз: багато каші і білого хліба
(у якому немає мідних скалок та клопів),
щоб тобі дитина велика виросла і товста,
щоб тобі замість квітів у горщиках розквітли
величезна ковбаса і хліб із маслом житній
і щоб німців дияволи у прискореному темпі
забрали, і тоді, милий, чим можеш, то тим пер
ворога огидного бери. А коли вже сили
пекельні їх піднесуть і ми протремо очі,
то бажаємо посади за тисячу на місяць
і десяти кімнат, затишно мебльованих,
маленької птицефабрики і пенсій кільканадцять,
величезного омлету на найчистішому маслі.
Здоров'я і сто років життя тобі і родині
і нехай це земне буття, як ідилія, мине.
І цілуємо тебе нарешті наостанок,
підписані нижче:
К. Бачиньський з матір'ю.
дата 19 III A.D. 1942
АКТ ПЕРШИЙ
СЦЕНА I
Чути тиху музику: «Дощова прелюдія» (з краплею). Завіса піднімається. Вікно зали з відчиненим парком. ЯН грає на фортепіано, музика його раптом стає гучною. Сутінки. Поруч із ним стоїть МАТИ. Ян обриває на середині. (За відчиненим вікном білий поступ Гладіатора з мечем і щитом.)
СЦЕНА I
Чути тиху музику: «Дощова прелюдія» (з краплею). Завіса піднімається. Вікно зали з відчиненим парком. ЯН грає на фортепіано, музика його раптом стає гучною. Сутінки. Поруч із ним стоїть МАТИ. Ян обриває на середині. (За відчиненим вікном білий поступ Гладіатора з мечем і щитом.)
МАТИ
(розсіяно)
Так, Янечку, ці сутінки починають тривогу.
(розсіяно)
Так, Янечку, ці сутінки починають тривогу.
ЯН
МАТИ?
МАТИ?
МАТИ
(Вечір, Темрява, Видіння)
Сутінки, я казала, сутінки — це глибина.
(раптом, ніби пророкуючи)
А кожна глибина — це вже небо
над нашими щоденними блуканнями пласкими
дорогами, і це буває мовчанням, а буває крик труб
у ній чути, але гірше мовчання, бо за ним
простір, повний видінь, а цей простір бреше,
чи правду явити сказати про це кому?
Не знає. Хоча я бачила часом у спалахах грому,
як відкривався небосхил, а за ним
йшли ці мертві і нові з плачем або співом.
(Вечір, Темрява, Видіння)
Сутінки, я казала, сутінки — це глибина.
(раптом, ніби пророкуючи)
А кожна глибина — це вже небо
над нашими щоденними блуканнями пласкими
дорогами, і це буває мовчанням, а буває крик труб
у ній чути, але гірше мовчання, бо за ним
простір, повний видінь, а цей простір бреше,
чи правду явити сказати про це кому?
Не знає. Хоча я бачила часом у спалахах грому,
як відкривався небосхил, а за ним
йшли ці мертві і нові з плачем або співом.
ЯН
Що ти кажеш, МАТИ? це не твій голос! МАТИ?
Що ти кажеш, МАТИ? це не твій голос! МАТИ?
МАТИ
Не мій голос, кажеш? Але це той самий
голос, що я, і в тобі він передбачить,
як правда вітру у сліпого. Він не глузує
і не добротою говорить, тільки так далеко
побачить уперед і в минуле, що…
Не мій голос, кажеш? Але це той самий
голос, що я, і в тобі він передбачить,
як правда вітру у сліпого. Він не глузує
і не добротою говорить, тільки так далеко
побачить уперед і в минуле, що…
ЯН
МАТИ, під повікою
мала ти вогонь, я боюся, що це таке, МАТИ?
МАТИ, під повікою
мала ти вогонь, я боюся, що це таке, МАТИ?
МАТИ
(спокійно)
Нічого, сину, очі брешуть.
(спокійно)
Нічого, сину, очі брешуть.
ЯН
Ні, МАТИ, ця твоя усмішка, це здригання плечей,
цей блиск очей, як полум'я в ночі сірій від жалю,
МАТИ, скажи, хто в тобі так говорив віддаленим,
МАТИ, скажи, що з тобою.
Ні, МАТИ, ця твоя усмішка, це здригання плечей,
цей блиск очей, як полум'я в ночі сірій від жалю,
МАТИ, скажи, хто в тобі так говорив віддаленим,
МАТИ, скажи, що з тобою.
МАТИ
Сину, очі брешуть,
а до того (Страждання, Старість, Молодість)
кожен несе якісь рани-знаки,
якісь стигмати, що часом болять,
коли їх присипле сутінками або сіллю,
такою сіллю погляду, яку кожен молодий
має, коли дивиться на старість, ніби кажучи: «Відійди».
Але що мені казати, що я бачила навіть
чималі вози шатанів чи ангельські лави,
чи птахів, наче хрести до неба прибитих,
ти ніколи не повіриш. Це для тебе міф минулого,
хоча минуле і майбутнє — це одне й те саме,
і хоча воно так само пече кожною раною
мені старою: чи то раною, завданою роки тому,
чи тією, що буде в тобі, чи тією, про яку збрешуть,
чи тією, що буде ще, чи є, але Богові
подобається так усіх пускати своєю дорогою,
дорогою хреста, і тоді тільки пробитий
пізнає кожен, що правдою, а що було міфом.
Сину, очі брешуть,
а до того (Страждання, Старість, Молодість)
кожен несе якісь рани-знаки,
якісь стигмати, що часом болять,
коли їх присипле сутінками або сіллю,
такою сіллю погляду, яку кожен молодий
має, коли дивиться на старість, ніби кажучи: «Відійди».
Але що мені казати, що я бачила навіть
чималі вози шатанів чи ангельські лави,
чи птахів, наче хрести до неба прибитих,
ти ніколи не повіриш. Це для тебе міф минулого,
хоча минуле і майбутнє — це одне й те саме,
і хоча воно так само пече кожною раною
мені старою: чи то раною, завданою роки тому,
чи тією, що буде в тобі, чи тією, про яку збрешуть,
чи тією, що буде ще, чи є, але Богові
подобається так усіх пускати своєю дорогою,
дорогою хреста, і тоді тільки пробитий
пізнає кожен, що правдою, а що було міфом.
ЯН
(Старість, Молодість, Кривда, Страждання, Людська природа)
Ах, я знаю про досвід, хоча він такий старий,
певно, кожен хоче життям чи життям-маревом
оп'яніти і сам блукати, і так шукає кривди,
як щастя, і тільки тоді, наче мудрий крук,
сідає і іншим каже,
що в житті все так чи інакше влаштовується,
і сам добре знає, що ті, слухаючи,
вже з життям потихеньку в кістках грають,
і вони добре знають, що він їм не бреше,
але йдуть знову і знову самі.
Але це не те, і ти мені не про це
говорила, я хочу знати, що золотом
чи вогнем так згоріло.
(Старість, Молодість, Кривда, Страждання, Людська природа)
Ах, я знаю про досвід, хоча він такий старий,
певно, кожен хоче життям чи життям-маревом
оп'яніти і сам блукати, і так шукає кривди,
як щастя, і тільки тоді, наче мудрий крук,
сідає і іншим каже,
що в житті все так чи інакше влаштовується,
і сам добре знає, що ті, слухаючи,
вже з життям потихеньку в кістках грають,
і вони добре знають, що він їм не бреше,
але йдуть знову і знову самі.
Але це не те, і ти мені не про це
говорила, я хочу знати, що золотом
чи вогнем так згоріло.
МАТИ
Я? Що я бачила,
те різне від усього, від світла і тіла,
щось як над поколінням зависла заграва
і щось як знак передчуття в бурі чи блискавках.
(Мати, Син, Доля, Бій, Любов)
І знаю, що страждати доведеться, але для цього
мати світу дана, щоб була вона платою
за досвід сина і щоб власним болем
кувала здоровим мечі, а хромому — кулі,
щоб за кожен його крок від колиски сльозами
платила, а кожна сльоза перетворюється на камінь,
але це називається коханням або совістю,
часом — прив'язаністю, і так рідко — стражданням.
(мовчання)
До побачення, і не дивись довго в парк і вікна зачини,
бо вже осінь.
Я? Що я бачила,
те різне від усього, від світла і тіла,
щось як над поколінням зависла заграва
і щось як знак передчуття в бурі чи блискавках.
(Мати, Син, Доля, Бій, Любов)
І знаю, що страждати доведеться, але для цього
мати світу дана, щоб була вона платою
за досвід сина і щоб власним болем
кувала здоровим мечі, а хромому — кулі,
щоб за кожен його крок від колиски сльозами
платила, а кожна сльоза перетворюється на камінь,
але це називається коханням або совістю,
часом — прив'язаністю, і так рідко — стражданням.
(мовчання)
До побачення, і не дивись довго в парк і вікна зачини,
бо вже осінь.
ЯН
(Осінь)
Що осінь? осінь — пора співу.
(Осінь)
Що осінь? осінь — пора співу.
МАТИ
Або осінь — пора гніву, що ж, скажу тобі: не дивись
довго в парк, бо ця осінь і ця ніч сліпа,
а з сліпоти часом народжуються барвисті плями.
Або осінь — пора гніву, що ж, скажу тобі: не дивись
довго в парк, бо ця осінь і ця ніч сліпа,
а з сліпоти часом народжуються барвисті плями.
ЯН
Так дивно ти говориш сьогодні, це вечір переміни,
переміни якоїсь темної, яку ти бачиш, мабуть,
але не кажеш.
Так дивно ти говориш сьогодні, це вечір переміни,
переміни якоїсь темної, яку ти бачиш, мабуть,
але не кажеш.
МАТИ
(Переміна)
Переміна, перш ніж упаде, як орел,
довго в небі кружляє і кола нарізає,
крила в кола польоту, а потім оминає
час, людей і події і падає, де забажає,
так, наче метеор крізь ніч і повітря,
а потім розчавлює малі серця, великі духи,
так за всім стоїть, а все — це ланцюг.
(мовчання)
До побачення і вікно зачини, бо вже холодом
несе і вологість розростається садом,
ще застудишся
(тихо)
або побачиш
той камінь кривавий, як привид розпачу.
(Переміна)
Переміна, перш ніж упаде, як орел,
довго в небі кружляє і кола нарізає,
крила в кола польоту, а потім оминає
час, людей і події і падає, де забажає,
так, наче метеор крізь ніч і повітря,
а потім розчавлює малі серця, великі духи,
так за всім стоїть, а все — це ланцюг.
(мовчання)
До побачення і вікно зачини, бо вже холодом
несе і вологість розростається садом,
ще застудишся
(тихо)
або побачиш
той камінь кривавий, як привид розпачу.
Ян тихо грає прелюдію, дедалі повільніше.
СЦЕНА II
ЯН, ПЬОТР
ЯН, ПЬОТР
ЯН
(тихо брязкаючи на фортепіано)
Як вона страждає і не скаже, навіщо
прийшла до мене так раптово, у сутінки, перед ніччю,
і говорить, ніби пророкуючи, але й приховує,
що бачить, о, вона знає ці тривоги і знає, нещасна,
все наперед, як сьогодні саме, і тоді вона прокидається,
якщо є ніч, а вдень відходить від людей,
і так мені часом сльозою чи нагадуванням
нагадує, що я — в'язень життя, а тюрма
неба має вигляд лазурової кулі
і тільки ритм має з серця, череп з усієї голови,
а в найбілішому плечі — кістки, над якими
сині духи повітря сиплють жменю землі
чи сутінків, а разом із піском —
незбагненні вироки, наче круки, що дихають страхом
і вогнем.
(тихо брязкаючи на фортепіано)
Як вона страждає і не скаже, навіщо
прийшла до мене так раптово, у сутінки, перед ніччю,
і говорить, ніби пророкуючи, але й приховує,
що бачить, о, вона знає ці тривоги і знає, нещасна,
все наперед, як сьогодні саме, і тоді вона прокидається,
якщо є ніч, а вдень відходить від людей,
і так мені часом сльозою чи нагадуванням
нагадує, що я — в'язень життя, а тюрма
неба має вигляд лазурової кулі
і тільки ритм має з серця, череп з усієї голови,
а в найбілішому плечі — кістки, над якими
сині духи повітря сиплють жменю землі
чи сутінків, а разом із піском —
незбагненні вироки, наче круки, що дихають страхом
і вогнем.
Чути далекий спів ПІТРА з глибини саду.
ПЬОТР
Владять панни солдата перед Богом,
а той не вміє на коліна стати і питає:
«Як я тепер пізнаю, що таке страх,
коли, гинучи, нікого не вітав, (біс)
тільки тіло своє у сяйві бачачи
і перед смертю навіть не соромлячись».
Владять панни солдата перед тілом,
а він повернутися не може до нього,
бо воно в прах розпалося і спало
під постаттю трояндового дерева. (біс)
Тож засумував солдат і став
як пам'ятник перед брамою раю.
Владять панни солдата перед Богом,
а той не вміє на коліна стати і питає:
«Як я тепер пізнаю, що таке страх,
коли, гинучи, нікого не вітав, (біс)
тільки тіло своє у сяйві бачачи
і перед смертю навіть не соромлячись».
Владять панни солдата перед тілом,
а він повернутися не може до нього,
бо воно в прах розпалося і спало
під постаттю трояндового дерева. (біс)
Тож засумував солдат і став
як пам'ятник перед брамою раю.
ЯН
ПЬОТР іде, він це співає, тож все ж ця осінь —
пора співу? не гніву?
ПЬОТР іде, він це співає, тож все ж ця осінь —
пора співу? не гніву?
ПЬОТР
(входить через відкритий балкон)
Вітаю! Що це, Шопен?
Дивний співак, я, якби був селянином,
не розрізнив би в цій пісні своєї,
до того ж, скажу тобі: дивно мені страшно
від цієї музики, бо вона засинає…
(входить через відкритий балкон)
Вітаю! Що це, Шопен?
Дивний співак, я, якби був селянином,
не розрізнив би в цій пісні своєї,
до того ж, скажу тобі: дивно мені страшно
від цієї музики, бо вона засинає…
ЯН
Або будить,
засинати жалем можна дуже сонних людей,
але я думаю, що жаль, якщо просить
небо, то до неба — деяких — доносить.
Або будить,
засинати жалем можна дуже сонних людей,
але я думаю, що жаль, якщо просить
небо, то до неба — деяких — доносить.
ПЬОТР
Тебе і сатана до неба донесе.
Тебе і сатана до неба донесе.
ЯН
Ну добре, добре: (Осінь, Омен)
Дивна ця осінь,
неправда? так мені здається, що кожен із птахів
перелітних несе в собі якусь кров чи вогонь
і кожен листок схожий на біблійні знаки,
що віщують.
Ну добре, добре: (Осінь, Омен)
Дивна ця осінь,
неправда? так мені здається, що кожен із птахів
перелітних несе в собі якусь кров чи вогонь
і кожен листок схожий на біблійні знаки,
що віщують.
ПЬОТР
О мій Янеку, у тобі є щось від страху,
ти боїшся цих листків. Але я теж відчуваю,
тільки інакше: щось наче кров тече
у кожній гілці, і як кров щось у мені
вдаряє неспокоєм, і стає дедалі темніше
і очікувально.
О мій Янеку, у тобі є щось від страху,
ти боїшся цих листків. Але я теж відчуваю,
тільки інакше: щось наче кров тече
у кожній гілці, і як кров щось у мені
вдаряє неспокоєм, і стає дедалі темніше
і очікувально.
ЯН
Так, я знаю, ти чекаєш
пробудження — як ти кажеш — звіра-людини.
Так, я знаю, ти чекаєш
пробудження — як ти кажеш — звіра-людини.
ПЬОТР
А так, який би встав і сам щось заспівав,
а не шукав пісні в будь-яких деревах,
і не відчував руки в ріках,
маючи все у світі, крім одного.
А так, який би встав і сам щось заспівав,
а не шукав пісні в будь-яких деревах,
і не відчував руки в ріках,
маючи все у світі, крім одного.
ЯН
І цим одним є сила?
І цим одним є сила?
ПЬОТР
Сила саме цим і є.
Сила саме цим і є.
ЯН
Може, сила у слабкості?
Може, сила у слабкості?
ПЬОТР
А! що це за слова.
Чи траплялася тобі часом якась лютня Давида
чи Вайлдівська, майстре слова-мистецтва,
що означає ця дивна думка, чи тільки слова?
А! що це за слова.
Чи траплялася тобі часом якась лютня Давида
чи Вайлдівська, майстре слова-мистецтва,
що означає ця дивна думка, чи тільки слова?
ЯН
(Сила, Страх)
Сила людська. Це відчуває і той, і той, хто шукає її,
кому бути сильним — таке мистецтво,
що він мусить, мабуть, проголошувати руйнування і поразки,
щоб задовольнити один свій страх, страх нечоловічий,
перед слабкістю, коли серце йому цілком з'їла,
тоді каже, що він сильний і великий, хоч малий,
і так зі страху навіть і вбити теж можна,
якщо страх більший за право.
(Сила, Страх)
Сила людська. Це відчуває і той, і той, хто шукає її,
кому бути сильним — таке мистецтво,
що він мусить, мабуть, проголошувати руйнування і поразки,
щоб задовольнити один свій страх, страх нечоловічий,
перед слабкістю, коли серце йому цілком з'їла,
тоді каже, що він сильний і великий, хоч малий,
і так зі страху навіть і вбити теж можна,
якщо страх більший за право.
ПЬОТР
(Необережна)
Небезпечна така мова, що богохулить людині,
бо людська річ — це сила, хоча ти в ній бачиш
страх перед смертю, і хоч так сильно її соромишся,
але все ж маєш і силу, і коли тебе понесе,
то готовий, як вирвідуб (той, що вириває дерева), дерева рвати по лісу.
(Необережна)
Небезпечна така мова, що богохулить людині,
бо людська річ — це сила, хоча ти в ній бачиш
страх перед смертю, і хоч так сильно її соромишся,
але все ж маєш і силу, і коли тебе понесе,
то готовий, як вирвідуб (той, що вириває дерева), дерева рвати по лісу.
ЯН
Ти глузуєш.
Ти глузуєш.
ПЬОТР
О, не глузую, милий,
(Сила, Тіло, Душа)
бо перша річ — це, мабуть, мати фізичної сили
більше ніж достатньо, а тоді і душа приходить,
бо саме ця душа з тіла тільки народжується.
О, не глузую, милий,
(Сила, Тіло, Душа)
бо перша річ — це, мабуть, мати фізичної сили
більше ніж достатньо, а тоді і душа приходить,
бо саме ця душа з тіла тільки народжується.
ЯН
А все ж…
А все ж…
ПЬОТР
(не слухаючи)
І бачу людину,
яка ні на що не кличе і ні на що не чекає,
але хапає і переможе, має руки міцні,
як закрути задушника, бурі, мідні,
так у сонці може виявити нову
стихійну боротьбу, а коли й природу
під ногами повалить, мов березу,
схопить людей і слабких, мов груші струсоче,
і стане міцним, таким.
(не слухаючи)
І бачу людину,
яка ні на що не кличе і ні на що не чекає,
але хапає і переможе, має руки міцні,
як закрути задушника, бурі, мідні,
так у сонці може виявити нову
стихійну боротьбу, а коли й природу
під ногами повалить, мов березу,
схопить людей і слабких, мов груші струсоче,
і стане міцним, таким.
ЯН
(холодно)
Витесаний у плоті,
плоттю збуджений, до плоті дійде, як до неба,
навіть дивно, що стояти має, а не висіти,
такій людській ковбасі.
(холодно)
Витесаний у плоті,
плоттю збуджений, до плоті дійде, як до неба,
навіть дивно, що стояти має, а не висіти,
такій людській ковбасі.
ПЬОТР
Насміхаєшся, але побачиш
замки, що йдуть у руїни, і гімни розпачу,
ще й сам почуєш і, можливо, заспіваєш,
бо тоді розпач стане таким людино-деревом.
Насміхаєшся, але побачиш
замки, що йдуть у руїни, і гімни розпачу,
ще й сам почуєш і, можливо, заспіваєш,
бо тоді розпач стане таким людино-деревом.
ЯН
(про себе, знизуючи плечима)
Тепер він знову пророкує мені бурі.
(ПЬОТРОВІ)
Добре. Досить цієї сварки.
Чи бачиш ці троянди,
пурпурові в саду? Вчора була саме
Йоанна, називала їх солодко й ніжніше,
ніж звичайне слово, казала їм: «Птахи,
хто вас так тут посадив, хто вас так розкрилив
і біля людських домів для прикраси вішав?»
(про себе, знизуючи плечима)
Тепер він знову пророкує мені бурі.
(ПЬОТРОВІ)
Добре. Досить цієї сварки.
Чи бачиш ці троянди,
пурпурові в саду? Вчора була саме
Йоанна, називала їх солодко й ніжніше,
ніж звичайне слово, казала їм: «Птахи,
хто вас так тут посадив, хто вас так розкрилив
і біля людських домів для прикраси вішав?»
ПЬОТР
Йоанна завжди прекрасна! Ах, має вона в собі
щось від тих птахів, хоча добре знає, на що здатна людина.
О, ти щасливчик, я заздрю тобі
цій Йоанні, я в кожному її жесті впізнаю себе.
Йоанна завжди прекрасна! Ах, має вона в собі
щось від тих птахів, хоча добре знає, на що здатна людина.
О, ти щасливчик, я заздрю тобі
цій Йоанні, я в кожному її жесті впізнаю себе.
ЯН
Може, ти закоханий?
Може, ти закоханий?
ПЬОТР
(з гнівом)
Дурню, залиш це.
(з гнівом)
Дурню, залиш це.
ЯН
Але ж я сказав це лише потайки,
чому ж ти одразу гніваєшся?
Але ж я сказав це лише потайки,
чому ж ти одразу гніваєшся?
ПЬОТР
(раптом оживившись)
Чи ти знаєш? Вже рік
каже мені той офіцер уланів, що зараз
ворог на країну так тисне, так наступає,
що тільки на війну й чекати.
(раптом оживившись)
Чи ти знаєш? Вже рік
каже мені той офіцер уланів, що зараз
ворог на країну так тисне, так наступає,
що тільки на війну й чекати.
ЯН
(підривається)
Війни!?
(сідає назад)
Нісенітниці плете.
(підривається)
Війни!?
(сідає назад)
Нісенітниці плете.
ПЬОТР
Нісенітниці бувають різні, у кожному світі свої.
Але я вже чув про одну сутичку
на кордоні.
Нісенітниці бувають різні, у кожному світі свої.
Але я вже чув про одну сутичку
на кордоні.
ЯН
(стурбований)
Хто казав, хто напав і коли?
(стурбований)
Хто казав, хто напав і коли?
ПЬОТР
Та знаєш, як завжди хочуть накликати біду
ті милі сусіди,
(зі злостю)
але ми не дамося.
Та знаєш, як завжди хочуть накликати біду
ті милі сусіди,
(зі злостю)
але ми не дамося.
ЯН
Що ми не дамося — це точно.
Що ми не дамося — це точно.
ПЬОТР
(іронічно)
Що ж, ми розходимося
в переконаннях: ти, можливо, навіть не пішов би,
щоб не вбивати братів.
(іронічно)
Що ж, ми розходимося
в переконаннях: ти, можливо, навіть не пішов би,
щоб не вбивати братів.
СЦЕНА III
ЯН, ПЬОТР, ГЛАДІАТОР, ТІНІ
Музика, Артист. Стає темно. Ян запалює свічки на фортепіано і стає біля вікна. Дивиться мить у ніч, а потім сідає і повільно, повільно вдаряє акорди Революційної етюди. Тихо, дуже повільно, розділяючи їх, наче під час вправ.
ЯН, ПЬОТР, ГЛАДІАТОР, ТІНІ
Музика, Артист. Стає темно. Ян запалює свічки на фортепіано і стає біля вікна. Дивиться мить у ніч, а потім сідає і повільно, повільно вдаряє акорди Революційної етюди. Тихо, дуже повільно, розділяючи їх, наче під час вправ.
ЯН
Є в цьому якась сила, але так повільно
руки йдуть по клавішах, і серце так болить,
(за мить)
ніби кожен цей звук із-під землі вириваю.
Є в цьому якась сила, але так повільно
руки йдуть по клавішах, і серце так болить,
(за мить)
ніби кожен цей звук із-під землі вириваю.
Гладіатор за вікном ворушиться повільно, здригнувся раз і другий, опускає з брязкотом руки, втомлені тримати щит і меч.
ГЛАДІАТОР
Хто мене тут на ім'я кликав,
хто мене з каменю на життя хоче перетворити?
Чи це ти, сину землі, з-під землі вириваєш
уявного духа, що постав з тіней
тих, хто вмирає на хрестах і у в'язницях? А чи знаєш ти
мою силу, що навіть із могили вистрілить щогли
найвеличнішої з пісень, дитячої і дикої?
Чи це ти, сину пещений, шукав музики
в тоні моєї тіні?
Хто мене тут на ім'я кликав,
хто мене з каменю на життя хоче перетворити?
Чи це ти, сину землі, з-під землі вириваєш
уявного духа, що постав з тіней
тих, хто вмирає на хрестах і у в'язницях? А чи знаєш ти
мою силу, що навіть із могили вистрілить щогли
найвеличнішої з пісень, дитячої і дикої?
Чи це ти, сину пещений, шукав музики
в тоні моєї тіні?
ЯН
Я лише торкнувся
струн, вони саме без сили були, бо силу мені
хтось забрав. Але хто ти, відповідай.
Я лише торкнувся
струн, вони саме без сили були, бо силу мені
хтось забрав. Але хто ти, відповідай.
ГЛАДІАТОР
Без сили.
Чим ти мене кличеш, що граєш уночі?
Без сили.
Чим ти мене кличеш, що граєш уночі?
ЯН
Хто ти, відповідай, адже я тут стояв
біля вікна. Тоді ти був каменем, не тілом.
Відповідай, хіба що хочеш мене закувати і перетворити
ще й це нічне небо на небо-в'язницю,
хіба що страхом хочеш убити і вирвати
мою останню свободу.
Хто ти, відповідай, адже я тут стояв
біля вікна. Тоді ти був каменем, не тілом.
Відповідай, хіба що хочеш мене закувати і перетворити
ще й це нічне небо на небо-в'язницю,
хіба що страхом хочеш убити і вирвати
мою останню свободу.
ГЛАДІАТОР
(голосно)
Свобода! Ось ти будеш сильним,
сину землі і неба, бо ти вже назвав мене,
і ось словом «свобода» я стану тілом,
і ось словом «свобода» я викличу і подам
тобі груди найтвердіші, що ріжуть, мов вода
у скелях, у льохах, у темряві ріжуть, мов вогонь
крізь руїни деревами, а крізь цвинтар — дорогами.
Ти грай.
(голосно)
Свобода! Ось ти будеш сильним,
сину землі і неба, бо ти вже назвав мене,
і ось словом «свобода» я стану тілом,
і ось словом «свобода» я викличу і подам
тобі груди найтвердіші, що ріжуть, мов вода
у скелях, у льохах, у темряві ріжуть, мов вогонь
крізь руїни деревами, а крізь цвинтар — дорогами.
Ти грай.
ЯН
Ти стримайся, я не знаю голосу,
що протікає крізь мене, наче грім, що зірвався з небес;
не можу я підняти в повітря
цієї музики, бо вона мене, як пил, рознесе,
вона вб'є.
Ти стримайся, я не знаю голосу,
що протікає крізь мене, наче грім, що зірвався з небес;
не можу я підняти в повітря
цієї музики, бо вона мене, як пил, рознесе,
вона вб'є.
ГЛАДІАТОР
Ні, вона зцілить,
вона — полум'я очищення. Мечем
вона стане в тобі і, несучи тебе,
осяде на статуях кров'ю, як сонячна роса.
Грай.
Ні, вона зцілить,
вона — полум'я очищення. Мечем
вона стане в тобі і, несучи тебе,
осяде на статуях кров'ю, як сонячна роса.
Грай.
ЯН
Я не піднесу.
Я не піднесу.
ГЛАДІАТОР
(стоячи над Янеком і піднімаючи руки, наче в заклятті)
Стань кров'ю і голосом,
нехай опаде на тебе тіло і нехай стане
поруч, як валун, а ти стань коханням,
а ти стань стражданням, і не заплющуй очей
тим тіням, що, мов труни, пропливають перед твоїм поглядом.
(стоячи над Янеком і піднімаючи руки, наче в заклятті)
Стань кров'ю і голосом,
нехай опаде на тебе тіло і нехай стане
поруч, як валун, а ти стань коханням,
а ти стань стражданням, і не заплющуй очей
тим тіням, що, мов труни, пропливають перед твоїм поглядом.
ЯН
(грає дедалі голосніше Революційну етюду)
Починається щось дуже глибоке, аж на дні совісті.
Чути спів-скигління.
(грає дедалі голосніше Революційну етюду)
Починається щось дуже глибоке, аж на дні совісті.
Чути спів-скигління.
ГЛАДІАТОР
Ось перші брами відчиняються у в'язницях.
Ось перші брами відчиняються у в'язницях.
ЯН
(граючи)
Чути скигління, і це скигління — це мій голос.
(граючи)
Чути скигління, і це скигління — це мій голос.
ГЛАДІАТОР
Це відчиняються брами втоми.
Це відчиняються брами втоми.
ЯН
(зі скиглінням)
Щось тріскає, ах, це небо,
ні, це арфа небес.
(зі скиглінням)
Щось тріскає, ах, це небо,
ні, це арфа небес.
ГЛАДІАТОР
Це почалися народження хліба
непосильного і крові, що проливається щодня,
але оскільки вони почалися в людині, як арфа,
то й голос в ній не втихомириться,
коли торкнутися двох розірваних струн,
і буде в небо йти, і знову повертатися
на землю, і так у болю, хоч і досягне святості,
буде музикою тисячократно проклятою
самою собою, бо йдучи за голосом і знущаючись із крові,
через людський обов'язок вона стане, як ті птахи
кам'яні, що з неба падають, не світячи
і не співаючи, мов крижані знаки.
В такі птахи перетворюється крапля крові пролита
в найвищій свідомості, і кожна, як рана,
пече того, хто великий,
(повертається до Пьотра, який заснув напівсном у кріслі)
а тому, хто малий,
є найвищим полум'ям і причиною найбільшої слави,
бо він, цілячи в людину,
вбиває її; він у часи, епохи і віки
є лише перешкодою і дерев'яною лялькою,
ніколи не бувши іншим, якщо сам є лялькою — такою ж самою лялькою.
(наближається до Пьотра і кладе на нього руки, наче в заклятті)
Тож стань таким, яким стоїш — простаком молитви,
простаком чужих болів і простаком битви.
Вбивай же, бо сам не побачиш
нічого, крім свого розпачу — нічийого розпачу,
бо на цьому закінчиться твій сон і спілкування
із величчю. Тобі буде лише воскресіння
тіл, а не духів.
Це почалися народження хліба
непосильного і крові, що проливається щодня,
але оскільки вони почалися в людині, як арфа,
то й голос в ній не втихомириться,
коли торкнутися двох розірваних струн,
і буде в небо йти, і знову повертатися
на землю, і так у болю, хоч і досягне святості,
буде музикою тисячократно проклятою
самою собою, бо йдучи за голосом і знущаючись із крові,
через людський обов'язок вона стане, як ті птахи
кам'яні, що з неба падають, не світячи
і не співаючи, мов крижані знаки.
В такі птахи перетворюється крапля крові пролита
в найвищій свідомості, і кожна, як рана,
пече того, хто великий,
(повертається до Пьотра, який заснув напівсном у кріслі)
а тому, хто малий,
є найвищим полум'ям і причиною найбільшої слави,
бо він, цілячи в людину,
вбиває її; він у часи, епохи і віки
є лише перешкодою і дерев'яною лялькою,
ніколи не бувши іншим, якщо сам є лялькою — такою ж самою лялькою.
(наближається до Пьотра і кладе на нього руки, наче в заклятті)
Тож стань таким, яким стоїш — простаком молитви,
простаком чужих болів і простаком битви.
Вбивай же, бо сам не побачиш
нічого, крім свого розпачу — нічийого розпачу,
бо на цьому закінчиться твій сон і спілкування
із величчю. Тобі буде лише воскресіння
тіл, а не духів.
СЦЕНА IV
ЯН, ПЬОТР, ГЛАДІАТОР
Гладіатор до Пьотра.
А тепер спи, бо твої очі
заплющені на ці рухи повітря серед ночі
і ночі серед повітря.
До Янека.
А ти дивись у зачаровані
духи, що блукають уночі і святі завдяки своїм ранам,
духи тих, хто в землю вріс, мов коріння,
тих, хто, мов каміння, обріс розпачем,
і спочатку з них пагони вистрілять, потім цілі дерева,
сповнені плодів — кожен плід співає
і кожен плід, коли торкнешся, бризне кров'ю
або полум'ям, або чорним листям.
ЯН, ПЬОТР, ГЛАДІАТОР
Гладіатор до Пьотра.
А тепер спи, бо твої очі
заплющені на ці рухи повітря серед ночі
і ночі серед повітря.
До Янека.
А ти дивись у зачаровані
духи, що блукають уночі і святі завдяки своїм ранам,
духи тих, хто в землю вріс, мов коріння,
тих, хто, мов каміння, обріс розпачем,
і спочатку з них пагони вистрілять, потім цілі дерева,
сповнені плодів — кожен плід співає
і кожен плід, коли торкнешся, бризне кров'ю
або полум'ям, або чорним листям.
Нічні тіні з'являються з темряви за фортепіано і повільно, брязкаючи ланцюгами, ідуть через залу. Ян грає. Музика вже тиха, вона переходить у степовий марш, розлогий, що нагадує бурлацькі пісні.
ТІНІ
(співають)
(Голоси низькі, приглушені. Фортепіано б'є ритмічно, мов дзвони.)
Ей, ростемо, ми ростемо на мурах,
пісні наші, мов трупи на мотузках,
пісні наші, мов труни поколінь,
чорні в небі і в землі.
Ей, виростемо тінями і пройдемо,
над нами знову нове зійде,
над нами каміння притисне нові тіні,
хрести завиють.
Ей, ці хрести, мов вовки над могилою,
обросли нічною шерстю і чорні,
а як у землі, мертві за життя,
ростуть вони лише особливим способом.
Ей, і в нові тіні переродимося,
так пройдемо у ході поколінь,
і так помсту з каменю в камінь
безсмертним вмиранням здійснимо.
(співають)
(Голоси низькі, приглушені. Фортепіано б'є ритмічно, мов дзвони.)
Ей, ростемо, ми ростемо на мурах,
пісні наші, мов трупи на мотузках,
пісні наші, мов труни поколінь,
чорні в небі і в землі.
Ей, виростемо тінями і пройдемо,
над нами знову нове зійде,
над нами каміння притисне нові тіні,
хрести завиють.
Ей, ці хрести, мов вовки над могилою,
обросли нічною шерстю і чорні,
а як у землі, мертві за життя,
ростуть вони лише особливим способом.
Ей, і в нові тіні переродимося,
так пройдемо у ході поколінь,
і так помсту з каменю в камінь
безсмертним вмиранням здійснимо.
СЦЕНА V
МАТИ, ЯН, ЙОАННА
Сонячний, світлий день. Можливо, нові меблі — стіл, стільці тощо. Пурпурове і жовте листя на дереві за вікном, кілька лежить на підлозі.
МАТИ, ЯН, ЙОАННА
Сонячний, світлий день. Можливо, нові меблі — стіл, стільці тощо. Пурпурове і жовте листя на дереві за вікном, кілька лежить на підлозі.
ЙОАННА
(тримає листок у руці)
Прекрасний цей листок. Це рука світу,
в якій тримається бліда задумливість,
така рука — наче відплата,
дана деревом — за любов весняної зелені
і за ріст у тиші, що нічого не бачить,
окрім ходу року, і не соромиться його,
навіть чекає за зимою весни, а за літом —
такої руки простягнутої і такої відплати.
(тримає листок у руці)
Прекрасний цей листок. Це рука світу,
в якій тримається бліда задумливість,
така рука — наче відплата,
дана деревом — за любов весняної зелені
і за ріст у тиші, що нічого не бачить,
окрім ходу року, і не соромиться його,
навіть чекає за зимою весни, а за літом —
такої руки простягнутої і такої відплати.
ЯН
Саме це вичікуване пробуджується і росте,
як ялина повільно, і чекає на нас своїми обіймами,
і почалося саме зараз, і воно з нами.
Ця тиша вже залишиться, аж поки не згне коліна,
коли після років тривоги — це вже не неспання,
не очікування, а ніби в тиші воскресіння.
Саме це вичікуване пробуджується і росте,
як ялина повільно, і чекає на нас своїми обіймами,
і почалося саме зараз, і воно з нами.
Ця тиша вже залишиться, аж поки не згне коліна,
коли після років тривоги — це вже не неспання,
не очікування, а ніби в тиші воскресіння.
МАТИ
Кажете: рука. Це листок — рука,
рука дерева, а іноді рука — це прощання,
а іноді рука — це лише натяг на конях
петлі, іноді марне гукання,
а взагалі, за рукою можна ворожити,
і така рука буває іноді настільки необережною,
що щось скаже.
Кажете: рука. Це листок — рука,
рука дерева, а іноді рука — це прощання,
а іноді рука — це лише натяг на конях
петлі, іноді марне гукання,
а взагалі, за рукою можна ворожити,
і така рука буває іноді настільки необережною,
що щось скаже.
ЙОАННА
Що ж вона скаже? Може, виворожить мені
про весняний захід появу троянди
у білому полум'ї сонця.
Що ж вона скаже? Може, виворожить мені
про весняний захід появу троянди
у білому полум'ї сонця.
ЯН
Що ж вона може виворожити
у тиші так урочистій, що лягає,
як розгладжене місяцями море,
у гладкість, що не є поразка чи зрада,
ні втома, а лише тривання собі,
собі і деревам.
Що ж вона може виворожити
у тиші так урочистій, що лягає,
як розгладжене місяцями море,
у гладкість, що не є поразка чи зрада,
ні втома, а лише тривання собі,
собі і деревам.
МАТИ
Пробудження в могилі
трапляється навіть зіркам, але не слухайте,
що я кажу, це лише піддавання у боротьбі
з мареннями, а я вас так морозжу,
ніби цей червоний листок кладу під ніж.
Пробудження в могилі
трапляється навіть зіркам, але не слухайте,
що я кажу, це лише піддавання у боротьбі
з мареннями, а я вас так морозжу,
ніби цей червоний листок кладу під ніж.
СЦЕНА VI
Ті самі, ПЬОТР
ПЬОТР
(захекавшись, влітає крізь відчинені балконні двері)
Війна! Янку, слухай, Янку! Війна.
Ті самі, ПЬОТР
ПЬОТР
(захекавшись, влітає крізь відчинені балконні двері)
Війна! Янку, слухай, Янку! Війна.
ЯН
(сидить нерухомо)
(сидить нерухомо)
МАТИ
(на мить піднімає руки і повільно опускає їх на коліна)
(на мить піднімає руки і повільно опускає їх на коліна)
ЙОАННА
(підривається з місця, тихо)
На милість Божу! Що сталося? Коли?
(підривається з місця, тихо)
На милість Божу! Що сталося? Коли?
ЯН
А слово — сталося словом злих розумінь.
А слово — сталося словом злих розумінь.
ПЬОТР
(сідаючи, захекавшись)
Вийшов у місто. Зранку, а тут афіші, галас, натовпи людей. Одразу я зрозумів. Нарешті все скінчилося.
(сідаючи, захекавшись)
Вийшов у місто. Зранку, а тут афіші, галас, натовпи людей. Одразу я зрозумів. Нарешті все скінчилося.
ЯН
Що скінчилося?
Що скінчилося?
ПЬОТР
(не слухаючи)
Серце мені мало голову не розірвало.
Бачиш, Янку, серце іноді, коли людина дуже схвильована, б'є і пульсує в голові. Я вже нарешті буду вільний. Нарешті... так довго чекав. Янку! Ходи, друже, ходи о дванадцятій на площу Радних, 4. Ходи. Нарешті все почнеться.
(не слухаючи)
Серце мені мало голову не розірвало.
Бачиш, Янку, серце іноді, коли людина дуже схвильована, б'є і пульсує в голові. Я вже нарешті буду вільний. Нарешті... так довго чекав. Янку! Ходи, друже, ходи о дванадцятій на площу Радних, 4. Ходи. Нарешті все почнеться.
ЯН
(із сумом, трохи іронічно)
Тож чи скінчилося, чи почалося?
(із сумом, трохи іронічно)
Тож чи скінчилося, чи почалося?
ПЬОТР
Скінчилося те гниття в тиші, що вуха виїдала, а почнеться, почнеться нарешті життя, боротьба, марш уперед. Зрештою, треба захищати країну, мій любий. Ти ще вагаєшся?
Скінчилося те гниття в тиші, що вуха виїдала, а почнеться, почнеться нарешті життя, боротьба, марш уперед. Зрештою, треба захищати країну, мій любий. Ти ще вагаєшся?
ЯН
Ні, не вагаюся, звісно піду, так треба, так хочу; але чому ти кажеш: «зрештою, треба захищати країну»? Здається, для тебе це другорядна проблема, можливо, навіть не привід для боротьби, а лише другорядна справа. Боротьба сама по собі не виправдана?
Ну так, це зрештою підтверджує те, що він завжди казав.
Ні, не вагаюся, звісно піду, так треба, так хочу; але чому ти кажеш: «зрештою, треба захищати країну»? Здається, для тебе це другорядна проблема, можливо, навіть не привід для боротьби, а лише другорядна справа. Боротьба сама по собі не виправдана?
Ну так, це зрештою підтверджує те, що він завжди казав.
ПЬОТР
Ах! Залиш уже це. Збирайся і ходімо. Хіба ти не відчуваєш цього шаленого пориву вперед, цього зсуву всього часу?
Ах! Залиш уже це. Збирайся і ходімо. Хіба ти не відчуваєш цього шаленого пориву вперед, цього зсуву всього часу?
МАТИ
(тремтячим голосом)
Йди, Янку, йдіть уже, нехай це швидше скінчиться.
(тремтячим голосом)
Йди, Янку, йдіть уже, нехай це швидше скінчиться.
ЙОАННА
(увесь час стояла тремтяча, тепер вибухає плачем і падає на стілець поруч)
Боже, Боже, і я ще говорила щось про тишу, про пори року. Ось і отримала, отримала за це дурне радіння. Боже, Боже.
(увесь час стояла тремтяча, тепер вибухає плачем і падає на стілець поруч)
Боже, Боже, і я ще говорила щось про тишу, про пори року. Ось і отримала, отримала за це дурне радіння. Боже, Боже.
ЯН
(гладить її по голові)
Ну, Йоанно, плачеш, наче мене вже принаймні вбили, а тут тільки мобілізують.
(гладить її по голові)
Ну, Йоанно, плачеш, наче мене вже принаймні вбили, а тут тільки мобілізують.
ПЬОТР
Ходи вже.
Нехай пани не переймаються. Янека, як добровольця, призначать до якоїсь безпечної служби. До того ж знають, що він артист, а до бойових здібностей такого легковажного не матимуть великої довіри. Я ж, зрештою, одразу піду на фронт. Одразу. Ходімо, Янку!
Ходи вже.
Нехай пани не переймаються. Янека, як добровольця, призначать до якоїсь безпечної служби. До того ж знають, що він артист, а до бойових здібностей такого легковажного не матимуть великої довіри. Я ж, зрештою, одразу піду на фронт. Одразу. Ходімо, Янку!
(Виходять. Мати обхоплює голову руками, Йоанна тихо плаче, спираючись на стіл, а в моїх руках — осінній листок. Завіса.)
СЦЕНА VII
Вечір. Півкуля землі. По ній з двох боків марширують солдати. Спів.
Вечір. Півкуля землі. По ній з двох боків марширують солдати. Спів.
ХОР І
ГОЛОС І
Раз, два, три, чотири, раз, два, три, чотири.
ГОЛОС І
Раз, два, три, чотири, раз, два, три, чотири.
ГОЛОСИ
Слова — це розсипаний попіл, люба,
небо відкрите не нам,
небо відкрите пече, як рана,
не туди нам іти, не туди.
Слова — це розсипаний попіл, люба,
небо відкрите не нам,
небо відкрите пече, як рана,
не туди нам іти, не туди.
ГОЛОС І
Раз, два і т.д.
Раз, два і т.д.
ГОЛОСИ
Земле, чи ти всюди однакова,
купа каміння і тіл?
Хто нам тебе, земле, зеленню так обманув,
хто тебе так сонцем грів?
Ми самі вночі і з думкою, як молоти,
що в жилах гуде, мов молот...
Земле, чи ти всюди однакова,
купа каміння і тіл?
Хто нам тебе, земле, зеленню так обманув,
хто тебе так сонцем грів?
Ми самі вночі і з думкою, як молоти,
що в жилах гуде, мов молот...
ХОР І
(все тихіше)
Як же ти, земле, відповіси нам золотом
і цим багнетів іклам?
У таких темрявах аж треба тебе народжувати,
і стільки тобі треба снів,
щоб на жертовних вівтарях волати,
і в такому очікуванні могили?
(все тихіше)
Як же ти, земле, відповіси нам золотом
і цим багнетів іклам?
У таких темрявах аж треба тебе народжувати,
і стільки тобі треба снів,
щоб на жертовних вівтарях волати,
і в такому очікуванні могили?
ХОР II
Мати, якими твої очі були
у моєму сні про землю нашу,
чи, може, лише так вони снилися —
два ангели чи палаші?
Мила моя, де ти чекаєш,
яким небесам складаєш сон?
— То так земля до людини
говорить іклами вогню.
Брати мої, чи вас немає,
чи ви всі — чорна тінь,
так само як я, загублені в землях,
ніби в місяці ясний день?
Так вас зберу, так укладу —
кожне серце у небесні дзвони,
і так знайду край, а може,
у моїй батьківщині старий дім.
Мати, якими твої очі були
у моєму сні про землю нашу,
чи, може, лише так вони снилися —
два ангели чи палаші?
Мила моя, де ти чекаєш,
яким небесам складаєш сон?
— То так земля до людини
говорить іклами вогню.
Брати мої, чи вас немає,
чи ви всі — чорна тінь,
так само як я, загублені в землях,
ніби в місяці ясний день?
Так вас зберу, так укладу —
кожне серце у небесні дзвони,
і так знайду край, а може,
у моїй батьківщині старий дім.
(Солдати (Хор I і II) схиляються все нижче до землі й зрештою лягають на неї. Тиша. Здалеку чути тріскіт кулемета. Тиша. Вибух. Тиша. Вибух. Тиша. Кулемет. Світло стає яскравішим. Видно, що Хор I зник, залишився тільки II. Серед трьох товаришів на передньому плані — Ян.)
ЯН
Десь заснув, маршируючи над темною річкою, де було повно великих дерев, а як прокинувся — то вже в окопі?
Десь заснув, маршируючи над темною річкою, де було повно великих дерев, а як прокинувся — то вже в окопі?
КОЛЕГА I
О брате, та річка була ще вчора; спав ти як сурок, а тепер уже по нас стріляють, наче в ярмаркові манекени, — ось і прокинувся.
О брате, та річка була ще вчора; спав ти як сурок, а тепер уже по нас стріляють, наче в ярмаркові манекени, — ось і прокинувся.
ЯН
Часом я не знаю, чи прокинувся, чи ще сплю, ніби п'ять разів прокидався з того самого сну, щоразу ближчого до реальності.
КОЛЕГА I
Навіть відчувається.
Навіть відчувається.
ЯН
Що відчувається? Людино! Ти що, збожеволів?
Що відчувається? Людино! Ти що, збожеволів?
КОЛЕГА II
Ні, не збожеволів, анітрохи; просто відчуваєш реальність, бо Генрика вчора підстрелили; тепло навколо, то й відчуваєш.
Ні, не збожеволів, анітрохи; просто відчуваєш реальність, бо Генрика вчора підстрелили; тепло навколо, то й відчуваєш.
ЯН
Як це — Генрик не живий!?
Як це — Генрик не живий!?
КОЛЕГА I
Авжеж, не живий. Що поробиш. Обидві ноги відірвало.
Авжеж, не живий. Що поробиш. Обидві ноги відірвало.
ЯН
Боже, ще вчора він розповідав про свою Крісю, дав мені фотографію і якісь листи, щоб я їй заніс. Я йому навигадував про божевільних, а тепер виявляється, що він знав, що робить.
Боже, ще вчора він розповідав про свою Крісю, дав мені фотографію і якісь листи, щоб я їй заніс. Я йому навигадував про божевільних, а тепер виявляється, що він знав, що робить.
КОЛЕГА II
(насмішкувато)
Ну і що? Думаєш, віддаси ці фотографії тій Крісі?
(насмішкувато)
Ну і що? Думаєш, віддаси ці фотографії тій Крісі?
ЯН
А чому б мені не віддати?
А чому б мені не віддати?
(Вибух.)
КОЛЕГА II
Та ні, так, до речі, за три години щонайменше буде штурм від тих...
(Показує прямо.)
Та ні, так, до речі, за три години щонайменше буде штурм від тих...
(Показує прямо.)
(Вибух. Хвилина тиші.)
ЯН
(встає і відходить убік)
(Внутрішній конфлікт, Батьківщина) Руки мені дрижать. Що ж це буде… Їм уже байдуже, зрештою, вони мусять рятувати себе, і це їх цілком виправдовує. Вони вже, мабуть, забули про мету. Але я… Я пам'ятаю, за що б'юся, о! аж надто добре пам'ятаю, але ж багнетом просто в живіт, бр-р… не можу, не можу.
Капітан казав: «Це не живіт якогось там Васі-Пупкіна (це, розумієте, мало бути іноземне прізвище), о, ти б'єш багнетом не в цей живіт, а в частину цілого, яка хоче тебе знищити».
Не знаю чому, але це все ж таки живіт.
(встає і відходить убік)
(Внутрішній конфлікт, Батьківщина) Руки мені дрижать. Що ж це буде… Їм уже байдуже, зрештою, вони мусять рятувати себе, і це їх цілком виправдовує. Вони вже, мабуть, забули про мету. Але я… Я пам'ятаю, за що б'юся, о! аж надто добре пам'ятаю, але ж багнетом просто в живіт, бр-р… не можу, не можу.
Капітан казав: «Це не живіт якогось там Васі-Пупкіна (це, розумієте, мало бути іноземне прізвище), о, ти б'єш багнетом не в цей живіт, а в частину цілого, яка хоче тебе знищити».
Не знаю чому, але це все ж таки живіт.
КОЛЕГА I
Спробуй, брате, роздумувати так щодо Васі-Пупкіна, то побачиш: поки дійдеш до того, живіт це чи частка цілого, уже будеш глину гризти.
Спробуй, брате, роздумувати так щодо Васі-Пупкіна, то побачиш: поки дійдеш до того, живіт це чи частка цілого, уже будеш глину гризти.
ЯН
Ет…
(Махає рукою і сідає на землю. Здалеку чути кулеметну чергу. Знову темніє.)
Ет…
(Махає рукою і сідає на землю. Здалеку чути кулеметну чергу. Знову темніє.)
ЯН
(відходить убік)
Ох! Чи не замовкнуть на мить мої думки! Страшні, страшні думки уві сні та наяву, попри холод, попри голод, — безперестанку думки. Вони мені голову розірвуть. Боже — якщо Ти є — помилуй.
(відходить убік)
Ох! Чи не замовкнуть на мить мої думки! Страшні, страшні думки уві сні та наяву, попри холод, попри голод, — безперестанку думки. Вони мені голову розірвуть. Боже — якщо Ти є — помилуй.
(Безшумно з'являється ГЛІАТОР)
ГЛІАТОР
Тобі — тривати в стражданні, тобі — помирати
за них усіх, за мертвих і живих,
і не знайти нічого понад той розпач,
який дає вічне розуміння,
і не засліпнути ні на мить,
і не заснути сном, що забуває,
бо хтось мусить нести те, що вони
загубили в утомі та голоді,
бо хтось мусить нести всі думки,
з яких люди визволилися,
а інакше ці думки, мов привиди,
блукаючи, поступово стануть марами
і вип'ють кров, і переріжуть жили
усім снам, що через людину снилися.
Тобі — тривати в стражданні, тобі — помирати
за них усіх, за мертвих і живих,
і не знайти нічого понад той розпач,
який дає вічне розуміння,
і не засліпнути ні на мить,
і не заснути сном, що забуває,
бо хтось мусить нести те, що вони
загубили в утомі та голоді,
бо хтось мусить нести всі думки,
з яких люди визволилися,
а інакше ці думки, мов привиди,
блукаючи, поступово стануть марами
і вип'ють кров, і переріжуть жили
усім снам, що через людину снилися.
(Ян повільно сповзає на землю.)
ГЛІАТОР
(до трьох товаришів)
А вам я дам забуття, щоб
нести тих, хто знає надто ясно,
і як річка поглинати з утомою,
і як річка нести, а тоді
ви здійсните, лише хтось залишиться —
ніби ваші серця, що віддані
йому всі, і так само він закриває кров'ю
і сам загине, але вас — визволить.
(до трьох товаришів)
А вам я дам забуття, щоб
нести тих, хто знає надто ясно,
і як річка поглинати з утомою,
і як річка нести, а тоді
ви здійсните, лише хтось залишиться —
ніби ваші серця, що віддані
йому всі, і так само він закриває кров'ю
і сам загине, але вас — визволить.
АКТ ТРЕТІЙ
Сцена двоярусна. Нагорі — реальність, внизу — ідентичний сон. Внизу Мати у кріслі. Сцена верхнього ярусу являє собою півкулю, як у акті II, нижній ярус — так само, лише поруч Мати у кріслі. Напівтемрява з неясним світлом.
Сцена двоярусна. Нагорі — реальність, внизу — ідентичний сон. Внизу Мати у кріслі. Сцена верхнього ярусу являє собою півкулю, як у акті II, нижній ярус — так само, лише поруч Мати у кріслі. Напівтемрява з неясним світлом.
[СЦЕНА I]
МАТИ
(напівголосом)
Так наближається час, а може, вже минув.
Нічого ще не знаючи за годину до того,
несла душу в глиняній шкаралупі,
а тут минув час, а минув у трупі,
що впаде, і після нього відкриється
колиска дерев і зеленувате море.
(напівголосом)
Так наближається час, а може, вже минув.
Нічого ще не знаючи за годину до того,
несла душу в глиняній шкаралупі,
а тут минув час, а минув у трупі,
що впаде, і після нього відкриється
колиска дерев і зеленувате море.
(Тиша.)
Вже насувається тиша, вже минає,
вже політ на кола навивається,
на кола гуркотливих просторів,
на кола, як заперечення коліс,
і порівняння Бога.
вже політ на кола навивається,
на кола гуркотливих просторів,
на кола, як заперечення коліс,
і порівняння Бога.
(Тиша.)
Прокляття! Внизу
падає тиша в дно часу, і коло за колом
осідає знову на землю. Політ не відірваний,
політ до землі прикутий. Хтось мене з глибини кличе,
хтось мені відійти не дає, ім'ям називає.
падає тиша в дно часу, і коло за колом
осідає знову на землю. Політ не відірваний,
політ до землі прикутий. Хтось мене з глибини кличе,
хтось мені відійти не дає, ім'ям називає.
(Темніє. Нагорі і внизу одночасно входить ЯН, скутий, спиною. Весь час глухе гупання барабанів, що з тихого стає дедалі гучнішим; гуркіт; затихає; відлуння голосу відбивається від стін або голос подвійний.)
ЯН
Мамо! почуй мене, я тут боюся,
коли на перетині неба, сну і землі
ніч наростає тінями і палає від тіней,
які зараз є часом для вбивства. Я не стою
за життя, ні за страх, що колеса мене переламають,
але за надто велику вагу, як на два плеча,
але за смертний брязкіт, коли тисяча помирає,
а один мусить нести — це рве плечі,
це перетворює їх на хрести.
Мамо! почуй мене, я тут боюся,
коли на перетині неба, сну і землі
ніч наростає тінями і палає від тіней,
які зараз є часом для вбивства. Я не стою
за життя, ні за страх, що колеса мене переламають,
але за надто велику вагу, як на два плеча,
але за смертний брязкіт, коли тисяча помирає,
а один мусить нести — це рве плечі,
це перетворює їх на хрести.
(ВОРОГ (З глухим гуркотом вривається, зав'язується бій, довгий, із стогоном, із хрипом, із ударами.))
МАТИ
(марно намагається встати)
Боже, врятуй!
(марно намагається встати)
Боже, врятуй!
(ВОРОГ падає.)
ЯН
(Стоїть довго, хитаючись на ногах, зрештою падає, виснажений.)
(Стоїть довго, хитаючись на ногах, зрештою падає, виснажений.)
МАТИ
Він поранений, поранений!
Він поранений, поранений!
(З'являється ТІНЬ (Нагорі і внизу.))
ТІНЬ
Смерть. Але живим буде,
він лише це понесе, ти вже зараз
маєш свій політ розв'язаний, вже голос тебе не кличе,
ти вже помирала, він тебе повернув.
Помирай.
Розпочни політ по колах, наповнених музикою,
і здіймися, як здіймалася раніше. Неспокій,
як кора з дерев, відходить. Починай глибину,
починай завершення пір'я сумного ангела.
Смерть. Але живим буде,
він лише це понесе, ти вже зараз
маєш свій політ розв'язаний, вже голос тебе не кличе,
ти вже помирала, він тебе повернув.
Помирай.
Розпочни політ по колах, наповнених музикою,
і здіймися, як здіймалася раніше. Неспокій,
як кора з дерев, відходить. Починай глибину,
починай завершення пір'я сумного ангела.
(Музика розбурхана, ніби похоронний марш, що грає розгублений оркестр.)
СЦЕНА II
ЯН
А коли прийде звістка, то це буде звістка про смерть. Колеги пішли кудись далеко, я сам. Напевно, звістка: зник безвісти або вбитий такого-то дня. А вони повірять: Мати, Йоанна. Ох, аби якось дати знати, щоб сказати, але ні… ця рана, ох, як пече. Мундир увесь мокрий від крові. Мамо!
А коли прийде звістка, то це буде звістка про смерть. Колеги пішли кудись далеко, я сам. Напевно, звістка: зник безвісти або вбитий такого-то дня. А вони повірять: Мати, Йоанна. Ох, аби якось дати знати, щоб сказати, але ні… ця рана, ох, як пече. Мундир увесь мокрий від крові. Мамо!
(Намагається підвестися і падає. Тиха музика на фортепіано: Шопен, Прелюдія дощу. Сцена повільно освітлюється синім світлом.)
ЯН
(у маренні, кличе)
Йдуть, ідуть тіні, ох, які роззявлені уста,
чорною хмарою, наче градом; немає забуття,
о! хто так відкриває небо, лист за листом,
хто так часи відкриває, як безодню, як прірву в'язниці.
Бачу тіні траурні, і кожен, мов камінь, котиться,
ступає, як мертві колони випаленого костелу,
і всі сліпі, і кожен ім'ям мене кличе,
і всі, мов багнет, у мене наскрізь застрягли,
як зграя круків кружляє і сідає на губи,
і всі кров із мене п'ють, а мармур вливають у вени.
(у маренні, кличе)
Йдуть, ідуть тіні, ох, які роззявлені уста,
чорною хмарою, наче градом; немає забуття,
о! хто так відкриває небо, лист за листом,
хто так часи відкриває, як безодню, як прірву в'язниці.
Бачу тіні траурні, і кожен, мов камінь, котиться,
ступає, як мертві колони випаленого костелу,
і всі сліпі, і кожен ім'ям мене кличе,
і всі, мов багнет, у мене наскрізь застрягли,
як зграя круків кружляє і сідає на губи,
і всі кров із мене п'ють, а мармур вливають у вени.
(Тиша. Стон Яна.)
ЯН
Тепер дві зірки: одна темна, як полум'я,
яке згасло і темрявою, і світлом навіть не є,
друга, як відблиск світла в потрійних дзеркалах, побачена
на морі, що шумить, хитається на блідому небесному кораблі.
Я знаю їх, ох, надто добре, це так люди замкнули
добро і зло в сатані, в ангелі, у двох полум'ях,
і жоден уже не помирає, і жоден із могили не пробуджується,
а лише як два грифи рвуть на шматки землю.
О, знаю їх! Вони мені тепер — відчуваючи потік темної крові —
заспівають пісні, ураганом вирвуть надію і кинуть
у жах, убитий мовчанням, наче темні кришки трун,
і коли я повернуся на землю, вони зі мною повернуться
і аж до брами смерті проведуть мене, і покинуть —
не раніше, поки серце не розіб'ється.
Тепер дві зірки: одна темна, як полум'я,
яке згасло і темрявою, і світлом навіть не є,
друга, як відблиск світла в потрійних дзеркалах, побачена
на морі, що шумить, хитається на блідому небесному кораблі.
Я знаю їх, ох, надто добре, це так люди замкнули
добро і зло в сатані, в ангелі, у двох полум'ях,
і жоден уже не помирає, і жоден із могили не пробуджується,
а лише як два грифи рвуть на шматки землю.
О, знаю їх! Вони мені тепер — відчуваючи потік темної крові —
заспівають пісні, ураганом вирвуть надію і кинуть
у жах, убитий мовчанням, наче темні кришки трун,
і коли я повернуся на землю, вони зі мною повернуться
і аж до брами смерті проведуть мене, і покинуть —
не раніше, поки серце не розіб'ється.
(Стає зовсім ясно, синє світло. З-під землі виростає світлий, величезний ДУХ.)
ДУХ
Називаю тебе на ім'я: Страждання.
Називаю тебе на ім'я: Страждання.
ЯН
Світло! Як ясно, ніби хтось мене кличе.
Світло! Як ясно, ніби хтось мене кличе.
ДУХ
Називаю тебе на ім'я: Страждання.
Називаю тебе на ім'я: Страждання.
ЯН
Чую голос, що постає переді мною.
Чую голос, що постає переді мною.
ДУХ
Страждання.
Страждання.
ЯН
Я той, кого Ти повертаєш у світло поразки,
хто Ти є?
Я той, кого Ти повертаєш у світло поразки,
хто Ти є?
ДУХ
Я є Страждання,
я з тобою скутий і пливу за тобою,
я є в кожному, і в кожному часі моє місце,
бо я не сягаю туди, де закінчуюсь могилою,
але в часах і тілах, як смолоскип, стою
крізь віки, лише не знати про людину,
яка, не відчуваючи, навіть мене не назве,
лише не знати, бо іноді я — забуття,
а коли таким, як ти, нагадаю, тоді я палаю
і тоді з тернових вогнів накладаю корону
таким, як ти, а інші, як лавини, впадуть
темрявою, і крізь темряву, щоб ти міг ясніше
побачити і щоб ти, голодом насичений, кликав,
і щоб ти став, як тіло мертвого ангела.
Йди…
Я є Страждання,
я з тобою скутий і пливу за тобою,
я є в кожному, і в кожному часі моє місце,
бо я не сягаю туди, де закінчуюсь могилою,
але в часах і тілах, як смолоскип, стою
крізь віки, лише не знати про людину,
яка, не відчуваючи, навіть мене не назве,
лише не знати, бо іноді я — забуття,
а коли таким, як ти, нагадаю, тоді я палаю
і тоді з тернових вогнів накладаю корону
таким, як ти, а інші, як лавини, впадуть
темрявою, і крізь темряву, щоб ти міг ясніше
побачити і щоб ти, голодом насичений, кликав,
і щоб ти став, як тіло мертвого ангела.
Йди…
ЯН
(Перетворення)
Я той, кого Ти назвав, встаю, з Тобою йду.
Веди мене і не заплющуй мені очей, бо бачиш,
що не розіб'ється моє серце. Не заплющуй мене ні на що
і ні на кого. Покажи, що мені наказує ім'я,
яким Ти мене назвав.
(Перетворення)
Я той, кого Ти назвав, встаю, з Тобою йду.
Веди мене і не заплющуй мені очей, бо бачиш,
що не розіб'ється моє серце. Не заплющуй мене ні на що
і ні на кого. Покажи, що мені наказує ім'я,
яким Ти мене назвав.
---
(Далі наведено вірші Кшиштофа Каміля Бачиньського, які є окремими поетичними творами)
(Далі наведено вірші Кшиштофа Каміля Бачиньського, які є окремими поетичними творами)
яку я передчував у зеленім слові». жовтень 41 р.
Примітки
- небесне склепіння. [редакторська примітка] Кшиштоф Каміль Бачиньський Ювенілія II Повернення II Ніч знову прийдешня, набрякла від імли; брук зволожений вкриває млява вата, і жирна, розпорошена, сріблясто-сіра біль розкриється широко на кам'яних плитах… Ніч, Місто. Ліхтарі — слабкі прочани, вигнані в ніч, довгими процесіями проходять тротуаром; тремтить приглушена, матова, заплутана чернь, налита в склянки вулиць, мов скаламучений лікер… Далекі обриси мурів повзуть у сірому сні; по неонових вогнях шумлять білим пилом — сіріючі хмари кольорової імли… Ніч, прогнила вологою, нагромаджує заплутані, нерозгадані переплетення вже минулих днів, що плутаються мукою над думкою стомленою, затопленою сірістю в безобразні сни… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Життя зсідається в устах ніччю гірко-солоною… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Відпливають потяги, ніч прорізуючи шумом… (пробуджені секунди наростають у свист). Сьогодні руки, що тримають слизькість імли поміж пальців, забарабанять до темних, партерних дверей… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . X. 38 Примітки ↩
- кволий. [редакторська примітка] Кшиштоф Каміль Бачиньський Коляда Ангели, ангели білі, на що ж ви так біля ясел чекали, навіщо ж ви так крильцями тріпочучи сніжинки розсипали чорною ніччю? * Гріх Чи ви сяйвом дорогу хотіли збити тим проклятим, що кров'ю руки забруднили? Пам'ять Чи ви квіти, срібне листя посіяли на могилах тих лицарів зі сталі, на могилах тих лицарів походів, що від батога загинули і голоду? * Темрява Темні ночі, ангели, в нашій землі, темні зорі і сніг темний, і любов, і під цими хмарами темниною наше серце в темряву перетворилося. * Світло Ангели, ангели білі, о! осяйте сяйвом крил своїх, щоб до Господа дістався той запеклий, загублений, і той, хто очей підняти боїться, і той, хто без надії чекає, і той лицар у роздертій броні, щоб як людина йшов до Бога-Людини, ангели, ангели білі. Кшиштоф Каміль Бачиньський Колискова Не бійся ночі — вона замикає дерева, що летять, і пташині тони у невидимих, похмурих музиках, у просторі викувані — золоті демони, що фосфором, розсипаючись серед блиску, злітають білі, блакитні, рожеві, злітають у вирвах жовтого піску, у хмарах вирізьблені підносять голови. Сон Не бійся ночі. Її пух бережуть краплі космосу, табуни звірів; очі в неї розплющ — і тоді під долонею відчуєш птахів і тихі коні, зрозумієш форми, що невідомі — йдеш крізь них — і вони стануть тобою. Не бійся ночі. Це я веду нею цей живий потік перетворення, світлі духи, звірині ходи, які я заклинаю іменем форм. Поклади набряклі очі в колиску, тіло — на крила світлих демонів, і тоді пропливеш у мені, як листок, що впав у теплий тигрячий рик. XII 41 р. Кшиштоф Каміль Бачиньський Зимовий пейзаж Ніч. Пара б'є з пащ срібних коней. Перед корчмою запалили вогні. Дзвіночки зірок — вони десь далеко, а дерева — мов кроки погоні. Минаємо вежі осотів, як гостроколів міст, вирізьблених у готиці снігу; сніг, падаючи, дзвенить, тануть зірки у нерозсудливому часі. Ангел А небо, що подібне до білої яблуні, яка розквітає, повільно тихе перо ронить у миску землі, що димить від крові та пожежі. Це перо ангельське, забуте в сні, яке впустив Бог, коли спав. Коли впало у вогонь, він починає різьблення в ньому. Мов у згусток крові занурюється; він є дрібкою в собі, що з тривоги — перед нашими очима здіймає тихим іклом замки небесні, для яких світло є порогом, а кожен камінь — це живий Бог. Ніч. Пара б'є. Коні в білизні понеслися, ростуть прозорі валуни, складаючи форму, Кожен контур перетворюється на об'єм замків, що, мов дерева, ростучи, легші за хмари й важчі за скелі, і в них повільно замикає одну постать в іншій, аж поки рибалка, охолонувши, не застигне в них без руху, Бог, Мовчання. Чути лише плескіт весла, що б'є по хмарах, і тоді Бог прокидається, той, що спав, кладе промінь на ліри й грає мовчанням. лютий 42 р. [Остання ластівка — незакінчене прощання з вікна] Місто, Небезпека Я сам у місті, оточений злом. Від вулиць, що підлесливо нависли, відриваю крок за кроком мертвий. На бульварі, що піднятий парами, листя — зелений бастіон тиші — нерухоме. Усіма вулицями водночас світ окопався. Пильнує мене — рідне, вороже місто. Не знаю твого фото, що відклеюється на світанку від стін. Глухне зірок кольоровий афіш у стінах із крові й мармуру. Не пам'ятаю сьогоднішнього світанку, так мене ніч і день оминають. Бачу рядами вулиць замурований вокзал — виїзд. Не знаю вулиць напам'ять, лише повторювані, не знаю звичайних шляхів. Місяць, Сатана, Час Сатана присів на хмарі місяцем, місяцем минає необережний рік. Щоденна зупинка. За вуличкою передмість чекає кутовий саркофаг, об який я розіб'ю свій погляд. [Море] Надуті каравели з вітрилами з червоних метеликів, що пахнуть корицею, перцем і імбиром, відпливають морями мідними, а слідом дельфіни тягнуться — мов античні ліри. Які ж на кормах завойовники, відлиті з рідкого золота, у піснях струнких, як скрипки, з пухнастим поглядом кота? А завжди так само далеко дзвонять на виднокраї крихітні архіпелаги, до яких не дотягнутися рукою. Там на островах, малих, як усмішка, крізь джунглі тигрової трави блукають золоті страуси і шлікретові жирафи. У рожевому гамаку узбережжя мчить пурпуровий кінь, а з дупла заглядає в пейзаж крихітний індійський страх. Хто цей краєвид збудував на в'якій тіні роздумів, над трубою вітру надував щоки, роздуті, мов вишні? Ось тропіки палають, мов золото-червоне пекло. Крихітні архіпелаги завжди так само далеко. Стріляли ракети зірок у простір надутий і сліпий, падали місяці на пласку глибину, розплавлену в срібло. Співали крилаті риби пісні прозорі й скляні, коли у вицвілому ранку корабель відпливав над світом. Ось легенда мрій, смішних птахів зі снів. Вночі лише моряки пливуть на дике полювання: [Історія] Дивитися, дивитися на небо смутку над деревом, обдертим історією. Там білі трупи завойовників — героїв, застиглих в Оріоні. Там лише в гамаку пляжу дівчата з міді гойдають пісні загублених моряків, зарослих часом і тишею. II 41 р. [Полювання] Срібна труба, з труби потік. Пішов стрілець у соснову ріку, поніс лук із золотою тятивою на далеке полювання, на полювання. Ще за ним хусткою віяв, ще промінь волосся дала, ніби нитку на дивну дорогу, ніби вогонь спогаду волосся дала. Ще з тіла її не заціпеніло, сну її повний, мов глечик, ще очі, вогкі від світанку, до зірок складав, мов до ран, до зірок блідих. [Тінь] Срібна труба, тіло — лук. Тоне стрілець у золотому пуху, тоне в вербах і в дубравах, залишив тінь дівчині, в домі тінь залишив. Як же я буду з тінню твоєю губи з'єднувати, мов із джерелом: ні воно не полум'я, ні воно не дух, ні воно не пух волосся твого, а лише павутиння співу. Вже світанок догорів, спалахнув вогню стовп. Стрілець десь удалині, в домі тінь, мов дух. Пряде стежки нитку листя, що кружляє. Як тече стежина: згори чи в глибині? Шорох диких яблунь, свист птахів ріже. Пташе синьооке, принеси вість про звірину, закинь нитку сліду на рожеві ікла. Срібна труба зведе з шляху сарок і ведмедів, лише нитку закинь. На галявині білі лані в танці несли тіла стебло. Одна вела їх блакитна, мов скульптура водних рук. Так тінями несли вони шелест, так у сонце никне їхній блиск, що ставали вони, мов тіні, деревом, водою, листям, піском. А за ними стрілець, вистежуючи, загубив лук, не зв'язані тінню стопи клав у пил хмар. Він тривав шелестом, ник у танець, змінював тіло в скляні сни, змінював руки в м'якість ліщини, ні птах під ногою не вистрибне, ні гілка не трісне, коли здіймає синій політ, торкаючись листяного склепіння. * Знов світанок виринув, минув день і ніч, поблідли водопої над рожевим селом. Нема стрільця. Панна плаче. Поки не минув молочний день, йде панна синім лісом, плачучи, несе стрільця тінь. На гілках промінь білий розпалив, мов вогники, хутро білочок — рудий мох. Вели панну в гаї, вели панну золотим дном, вели панну над озеро, де червоні, вкриті корою, стояли дерева. Над озером зла повінь, лежить стрілець у сяйві білому, а в озері, у колах вод, у кольоровому вінці нот танцюють лані, несуть танець вглиб. «Встань, коханий», — плела вінець із білих рук. «Встань, коханий», — з ніг йому зняла заплутаний, мов мотузка, слід. «Встань, коханий». Лежить стрілець. Плаче панна і на землю кладе стрільця тінь і клянеться: «Якщо тінь не піднесе, якщо зелень не відновить, якщо бичі сліз — нехай у хащі сама я деревом закам'янію. Тоді, лісе, з ним мене зміни в один, вкритий кров'ю, камінь, зміни в дерево». Тінь біля ніг, мов метелик, тремтіла. Замовкла панна. Стрілець встав, зірвав із повік важке небо — покров сну. Із сонячних гілочок промінь один вирізав — зробив лук. Повертався стрілець, поруч із ним панна, перепливли ліс до ранку. Світанок уже згасав, ріс, мов молочний на ріст. Срібна труба, золотий лук. Занурилися в молочний пух, в сплетіння рук, у захват тіл, лише тінь біля ніг їхніх тремтіла, мов птах роздумів. Звіріння моє: лагідні звірі континентів, обплетених, і островів із майоліки. Вже прибуваєте ви, білі слони смутку і неписаних віршів дзвінкі солов'ї. Каравани верблюдів, колишете пейзаж усіх минулих віків, мертві пустелі, приносите пророків невідомих. О змії моєї тривоги, згорнуті під горлом. Ось ви, коти самотні на дахах, в алеях ясенів колише вас подорож. Остроти ваших асоціацій про блукаючий страх, який зимовий місяць сьогодні криком роздер. Леви кам'яні, ви позіхаєте довго, леви самотні перед міськими будівлями, леви справжні, ви прибуваєте безперестанку і чекаєте на мене перед входом. Крокодили з поглядом птахів, терпкі вовки, шалені пси, настовбуржені раки з кольорової лаки. Сонце принесе найсильніший бик. Рай Чекаю дня, коли останній прибіжить заєць. Під зламаним вітром дерева чекаю в спаленому раю на тебе, фауне, і на втрачену Єву. Магія Дим складається у грифи, постаті й коні над розлитим вогнем, а він, розчісуючи гриви жовтих полум'я, гукає: «Крізь зелені зорі заклинаю тебе, демоне, Ахарбалу — прийди!» Тоді крізь порожню раму портрета виходить дух величезний, шелестячи синіми іскрами, і стає біля склепіння, мов снаряд, напружених хмар, і піднімає всі розлиті дими в собі. Тоді він, побілівши, підхоплений тишею, розтроєний тінями, «Ахарбалу, — заклинає, — крізь цей дим застиглий, Сестро, Пам'яті, — Ахарбалу заклинає, — принеси їй спогад!» І росте рожевий лук грудей, що твердо вигнуті, розкритих уст, мов мушля, подовжених повік. Тоді з його голови, що відкинута вдалину, випливають очі, мов сльози, в яких видно перевернутий образ, що стає дедалі меншим; і плаче: «О, сестро недобра!» а вже вона, мов камінь, — розчиняється в ночі. Пані Гловацька сиділа, загорнута в коло світла невеличкої лампи, що стояла на столі. Вона читала старанно. Не просто так, а саме старанно і з зусиллям. Літери складалися перед її очима у порожні речення, що нічого не містили. Час від часу вона помічала, що, прочитавши сторінку, не змогла б повторити її зміст. Тож знову старанно, намагаючись зосередитися якнайкраще, вона перечитувала одне й те саме вдруге і втретє. Це була виснажлива праця. Весь час тривога перемагала зміст, що ковзав перед її очима. Це була боротьба її страху з тонкою ниткою книги. Щомиті вона переривала читання і мимохідь, крадькома, зиркала на фотографію Юлька, приховуючи її від самої себе. Знову пролунали жахливі сирени, які, проте, мов невлучні стріли, пролетіли повз неї. Вона майже їх не чула. Їй було байдуже до всього: бомбардування, війна, хвороба, що дедалі більше підривала її сили. Юлек, Юлек — це були єдині слова, що сходили з її вуст, коли вона прагнула висловити свій страх, свій біль. Тим часом із подвір'я вже було чути вигуки переляканих людей, галас зачинених воріт і крик радіо з кількох квартир: «Увага, увага, наближається!» Голос пронизливий, що до глибини вражає своїм попереджувальним, загрозливим тоном. Це нарешті вивело пані Гелену з летаргії. Вона згадала про свій обов'язок, про свою службу, і, неохоче, повільно, все ще перебуваючи в заціпенінні, почала вдягатися. Коли вона спустилася вниз, у брамі юрмилися люди і розмовляли, збуджені, нервові: — Спіймали одного негідника сьогодні. — Де, пане, де? — О, ось стоїть, його теж перед нальотом сховали. Пані Елена кинула погляд у той бік. Там стояли двоє польських солдатів, заспані й виснажені, у не дуже прилягаючих плащах, а між ними він — Ворог. Молодий, можливо, дев'ятнадцятирічний хлопець у охайній сірій формі. Очі були витріщені, наче у великому зусиллі, погляд — тупий і бездушний. — Таку падаль одразу під мур треба, — сказав хтось голосно. Полонений подивився в бік того, хто говорив, блідими, блакитними очима, наче відчув, що говорять про нього. Пані Гелені раптом стало шкода німця. Такий молодий. Наче знав, що говорять про нього. Він припав поглядом до вуст того, хто говорив, ніби хотів зрозуміти, розплутати ці чужі, тверді слова. Полонений у цю мить подивився ще раз на того, хто виголосив цей короткий і однозначний вирок, і раптом усміхнувся. — Бідняга, — прошепотіла якась жінка в хустці. — Ох, погано на війні, га? — сказала вона полоненому. — Мабуть, прямо від матері взяли, — звернулася вона до натовпу, що спостерігав. — Мабуть, це ж ще хлопець, — прохрипів крізь вуса сторож. — Так, так, пошкодуйте його, пошкодуйте. Але ми жалісливий народ, як Бога люблю, — почав пан Генрик Каліновський з третього поверху. У цю мить він помітив пані Гелену і вклонився. — Ми, — продовжував він, — ми над кожним негідником жаліємо, лише над нами ніхто не пошкодує. Побачите, якби, Борони Боже, що сталося, і вони у нас правили, то вони б нам очі живцем видирали. Кажуть уже, що під Познанню всіх чоловіків і хлопців на автомобілі і — у невідомість. Гітлер писав, що поляки — це нація, яку треба винищити до останньої ноги... — Так кажуть, пане господарю, але то лише плітки. Німці теж люди, тож знову ж таки, хіба вони стануть нас убивати? Адже навіть найгірший мерзотник не стане різати беззахисний народ. — Не стане, ну, ну, ну, що ви кажете, — Каліновський знизав плечима і пішов геть. Повітря тремтіло. Тепер уже було чути виразне, нерівне гарчання навантажених машин. До брами влетів хтось ще у шаленому поспіху, і пролунав перший важкий вибух. Пані Елена подумала: «Такий хлопець, йому, мабуть, років вісімнадцять, як Юльку. І Юлек теж зараз може…» Будинок здригнувся в усьому своєму бутті, і зверху, десь зі стелі брами, посипалося кілька цеглин. Пані Гловацька відчула, як порив повітря вдарив їй у спину, і впала на землю. Хвиля відлуння стін, що руйнувалися, та гуркіт уламків, що розсипалися по землі, тривали кілька митей. Усе вкрило важке марево диму й пилу. Підвівшись, вона помітила, що навколо люди вщент засипані чорним пилом, і лише очниці, не вкриті чорним порохом, світяться, наче трупні. Було двоє поранених. Доглядач і полонений. Францішек тихо стогнав, коли його клали на саморобні ноші, і страшенно лаявся, вживаючи важкі, грубі слова. Залізна балка, падаючи, розтрощила йому плече. Він корчився від болю і заціпеніло тримався за рукав дружини, що плакала. Потім, не в силах більше терпіти біль, він закричав: «О Боже мій, Боже!» Полонений лежав блідий, поранений у голову, і з-під світлого волосся тонким струмком сочилася кров. Солдати запалили цигарки і, з обличчями, ще чорними від пилу, почали майструвати якісь ноші з плащів. — Хай тобі грець, — сказав один. — Ще тебе, покидьку, мушу рятувати, а ти вчора, мабуть, сам із кількома десятками людей убивав. — Це льотчик? — зацікавився хтось із натовпу. Солдат не відповів. Тільки сплюнув і почав перев'язувати голову німця носовою хусткою. «А Юлек теж може зараз… — подумала пані Елена. — Ні, ні, ні. Боже, помилуй його». * Здалеку все ще долинав гуркіт вибухів і свист артилерійських снарядів. — Знову німці атакують, — сказав пан Каліновський. — Може, підете зі мною по хліб, пане Генрику? Стах і Пьотр точно сьогодні будуть на вечері. Тож вони пішли разом вулицею, яка поступово почала знову оживати. Їх обійшли санітари, що швидко крокували, ведучи якогось пораненого, а потім зі свистом промчала машина Червоного Хреста. — Знову набило людей. Яка підлість, яка підлість, — шепотів Каліновський. Перед крамницею стояло близько двадцяти людей у черзі. — Хліб уже є? — запитала пані Гловацька. — Тільки погляньте, о, вже видають! — гукнув якийсь хлопець. «Цей навіть схожий на Юлька, — подумала пані Елена. — Волосся у нього таке ж світле, і зріст, мабуть, такий самий. Навіть одяг такий сірий, у якому Юлек виходив». Хлопець тим часом завзято промовляв до двох жінок, які, очевидно, заговорили з ним. — О, ми не здамося, пані. Принаймні сьогодні… Їм уже десять літаків збили. Наші добре стріляють. До того ж нас ще багато, тільки чекаємо, коли нову зброю дадуть. — Нас усіх переб'ють, — сказала тоді одна з жінок. — Усіх переб'ють, як мух у горщику. Що наші їм зроблять тими кількома гарматами? — Але дух є! — запекся хлопець. — Як це переб'ють? Якщо ми почнемо стогнати, то буде ще гірше. Тут ідеться про Польщу, розумієте, пані, про Польщу, а не про тих, кого переб'ють. Усіх не переб'ють. «І так запекся, точнісінько як Юлек, коли хоче когось переконати, а аргументів не вистачає», — подумала пані Елена. — Відважний хлопець, чи не так? Таких нам треба більше, — сказав Каліновський. — Але бачите, наскільки він схожий на пана Юлька? — Саме так. У цю мить, наче з-під землі, у небо вирвалася темна тінь крил. Рявнув мотор, пролітаючи зовсім низько над землею, і зовсім близько з'явився літак. Було видно чорні голови в авіаційних шоломах. Пролунав тріскіт кулеметних пострілів, який гучним грохотом, наче хтось провів палицею по паркані, рознісся по муру. Люди, що чекали перед крамницею, припали до стіни. — Господи помилуй, у нас стріляють! — крикнула одна з жінок. Усі замовкли і в глибокій зосередженості чекали на розвиток подій. Минуло кілька секунд, перш ніж літак, ревучи, підлетів ще ближче, і пролунала нова черга. Хтось крикнув. Почувся глухий стукіт тіл, що падали, посипалося скло, і кров бризнула на мур і вітрину крамниці. Люди підняли голови. Дві жінки і хлопчик зі світлим волоссям безпорадно лежали під стіною будинку. Жінки доживали останні миті. Вони були непритомні. Хлопчик на мить затріпотів руками по бруківці, шукав чогось навколо скляним поглядом, а зрештою опустив голову, яку так напружено тримав. На губах у нього з'явилася піна. — Мамо, — прошепотів він. — Мамо. Пані Елена знепритомніла. Тільки за кільканадцять хвилин вона розплющила очі. Пан Каліновський стояв над нею, підняв її і притулив до стіни будинку. Він блідо посміхався: — Ну, заспокойтеся, будь ласка, — говорив він, подаючи їй якийсь побитий кухоль із водою. — Треба триматися. Пана Юлька зараз напевно безпечніше в лісах або в селі, де легше сховатися. Знову посилилася канонада і було чітко чутно гуркіт шрапнелі, що розривалася на сусідніх вулицях. — А Пьотр і Стах там у вогні, — прошепотіла пані Елена. — Ну, дай Боже, з ними нічого не станеться. Відважні солдати, відважні. Таких зухвалих кулі не беруть, — втішав Каліновський. — Знаєте що, ходімо до мене, вип'єте трохи чаю з коньяком, дружина зараз закип'ятить. * Увечері пані Гловацька знову чекала у своїй кімнаті. Вікна, звісно, вилетіли від удару бомби, але погода була такою прекрасною, що навіть вітер не ворушив фіранки, що звисали з вікна. — Вже восьма, — сказав пан Генрик, який прийшов сюди з дружиною, щоб мати змогу, як він висловився, «подивитися на цих сміливців». — Може, з ними щось сталося? — захвилювалася пані Гловацька. — Та ні, ні, скоро прийдуть, як на війні, так і на війні. Це не розваги. Вони ж не можуть доповісти капітану під час бою: «Доповідаю слухняно, пане капітане, що мушу відійти на вечерю». Але ж я чув, що там зовсім немає німців, куди наші хлопці вирвалися. — А я чула, що на шосе під Варшавою з кулеметів розстрілювали всіх біженців, і бомби кидали. А там Юлечок… Я б краще хотіла, щоб він був тут, щоб воював, а не так майже без копійки, без теплого одягу пішов, і Бог знає, що з ним стається. Але до армії його не взяли, я боялася, що він тут залишиться, бо казали, що німці вивозять усіх чоловіків, тож і дозволила йому піти. І що ж я наробила! Відколи він вийшов із Варшави сьомого числа, я не маю жодних звісток. А там на тих шосе, кажуть, справжня масова різанина. — Люба моя пані, не так уже й погано, не так уже й погано, — невпевнено втішав Каліновський. Пролунав дзвінок. Пані Гловацька зірвалася від столу і побігла відчиняти. Це був Пьотр. За мить, ще не відійшовши від дверей, почувся новий дзвінок: Стах. — Мамо, — запитали вони. — Що тут сталося? Браму розтрощило? Ти здорова? — Вони дослідницьки дивилися їй в очі. — Нічого, нічого, бомба впала поруч і шрапнель вдарила в браму. Старий Францішек, бідняга, тяжко поранений. Ви дуже втомилися? Стаху, Пйотре, ходіть, зараз я вам наллю кави. Вже готова. Пані Каліновські прийшли, — від радості вона не знала, як їх вітати, що пригостити цих синів, які ще на один день дивом врятувалися. Вони увійшли виснажені, брудні, у заляпаних багнюкою мундирах і бойових шоломах. Стах поставив гвинтівку біля дверей, зняв хлібницю і згорнутий плед. Пьотр відстебнув пояс із револьвером і кинув на канапу. Вони зняли шоломи. Обличчя в них були брудні й бліді. Пасма волосся прилипли до чола. Стах пробурмотів «Доброго дня» до панів Каліновських і важко впав на канапу. Його молоде обличчя було вкрите вузькими зморшками, уся постать випромінювала величезну втому. Він витягнув із кишені пакунок, загорнутий у брудну газету, на мить усміхнувся матері тією найніжнішою, синівською усмішкою, ледь помітною й сповненою солодкості, і подав їй загорнуток. — Сухарі, пайові, знаєш, ті чудові, пшеничні. У пані Гелени на очах виступили сльози. — Синку, і ти ще маєш час думати про такі речі, — вона поцілувала його в брудну руку. Стах вирвав руку і почервонів від сорому. Він багатозначно поглянув на панів Каліновських. Зрештою він узяв чашку з гарячою кавою і, обпікаючись, пив швидко й жадібно. Пьотр тим часом привітався з Каліновськими, сів за стіл і почав тиху розмову з паном Генриком про ситуацію у Вілянові. — Вже були, німці, зовсім поруч із нашими позиціями, на офіцерській садибі, але ми їм дали прочухана. Пьотр був офіцером і працював у штабі. Йому щастило більше, ніж Стаху, який у званні капрала воював в окопах на Жоліборжі. Тому Пьотр, менш втомлений, трохи перепочивши й напившись кави, розговорився з Каліновськими. Він розповідав про атаку німецьких танків на один із передмість. — Тоді ті хлопці з-за будинку раптом нападають на них (кажу вам, мабуть, років по сімнадцять хлопцям) і бензином з каністрами кидають на машини… Гуркоту було стільки й диму, але всередині всіх до одного підкосило… Пані Елена тим часом сіла біля Стаха і, злегка гладячи його руку, розповідала йому про свої тривоги та неспокій. Стах нічого не відповідав. Він сидів, важко дихаючи, і його очі злегка заплющилися. Він заснув. Пані Елена зробила рукою знак тим, хто розмовляв, щоб вони говорили тихіше. Пьотр засміявся: — Ну й клопіт у тебе з цими синами. Ось він знову заснув у гостях. До речі, хотів вам сказати, що Стаха представив його капітан до Хреста Хоробрих. Я бачив список у генерала. А цей мовчун нічого не казав. Зробив вилазку з п'ятнадцятьма бійцями та гранатами і розгромив німецьку позицію… Це не жарти! Каліновські з цікавістю подивилися на Стаха, наче він щойно відкрився їм як зовсім інша людина. — Оце так, — пробурмотів Каліновський із захопленням. Пані Каліновська стиснула руку матері. — Такий хоробрий. Стах тим часом напівлежав на канапі й голосно хропав. — Ну, треба збиратися, — Пьотр встав і почав застібати пояс. — А Стаха я тобі залишу, мамо, ще на кілька хвилин. Розбуди його і відпусти, щоб не проспав. Він попрощався з Каліновськими, і з матір'ю і вийшов. Каліновські пішли додому. Стах усе ще спав, і мати з жалем мусила його розбудити. — Мусиш іти, синку. — Вже? Вже? Ні, ще хвилинку, ще хвилинку, — захищався він, як маленьке, заспане хлоп'я. — Вже не хочу туди йти. Сьогодні не піду. Потім… Зрештою він прокинувся остаточно. Скляним поглядом він окинув кімнату: — Ну, іду вже, мамо. — Синку, я боюся, ах, якби ти міг залишитися. Стах на мить відчув, як усе всередині нього болісно стискається і відступає вся його сміливість. На секунду він відчув, як крижаний страх стискає його у лещата. Проте він пересилив себе і змушено засміявся: — Та що ти, мамо, як я можу залишитися? Та й взагалі, зі мною нічого не станеться. Та то Юлек бідний, сам, навіть тебе поруч немає, — кинув він як останній аргумент, аби відвернути матір і себе від цього неспокою, що гриз їх обох. Він хотів перекинути цей страх у будь-якому напрямку. І обрав Юлька — і зробив це найвлучніше. Знову тривога за Юлька зайняла всі думки пані Гелени. Вони міцно поцілувалися на прощання. Стах узяв гвинтівку, плед, хлібницю і впевненим кроком спускався сходами. Він знову був спокійним, стриманим солдатом. У брамі він перечепився об уламки. Коли він уже йшов вулицею, раптом завили сирени, і водночас він почув близьке глухе ревіння двигунів. «До дідька, як я тепер виглядатиму перед поручником. Відійшов на годину, а повернуся — Бог знає коли. Проклятий наліт». Він приїхав сюди вантажівкою, яка якраз підвернулася, і мав якомога швидше повертатися. Він ішов у темряві, спотикаючись і щохвилини лаючись. Тим часом гуркіт двигунів посилився і пролунали перші вибухи. Бомби падали неподалік. Земля дрижала. Навколо розліталося скло, і навіть один із уламків зачепив Стаха за руку. «А, бісовість, ще цього не вистачало». З безперервного гуркоту літаків несподівано виділився один близький, свистячий рев літака, перед яким він мимоволі пригнув голову. Раптом будинок навпроти дивно здригнувся з місця, наче глибоко зітхнув. Повільно по стінах розійшлися тріщини, і він завалився. Стаха збив із ніг порив повітря. Навколо лунав вереск пожежних сирен і крики людей, що поспішали. Стах підхопився з землі й побіг швидко, дедалі швидше посередині тротуару. Він штовхав наляканих людей. Якісь коні, заплутавшись у розірваних електропроводах, очевидно поранені, страшенно й розпачливо верещали. Стах біг далі. — Що за пекло, що за пекло, — шепотів він собі під ніс, накидаючи на плечі хлібницю. Раптом із чорної безодні заваленої брами до нього донісся стогін: — Пане, пане… допоможіть… обидві ноги, о-о… о… — хтось захрипів і замовк. Стах завагався і подумав: «Я не санітар, у мене немає часу. Треба швидше, тільки швидше». Він підбіг на кілька кроків і зупинився. У своїй уяві він побачив людину, що вмирала під уламками, з ногами, притиснутими важкою балкою. Він відступив на крок і завмер. «Ні, ні, — подумав він. — Йому я нічим не допоможу, а сам не встигну, мене розчавить». У цю мить новий вибух збив його з ніг. Уламки сипалися навколо. Упавши, він знову порізав собі руку. — Пане, змилуйся, я збожеволію від болю… рятуйте… допоможіть. І знову Стах, піднімаючись, побачив образ того, хто вмирає, і на мить йому здалося, що це Пьотр, що він мусить повернутися і відкинути цю страшну, важку балку з його ніг. «Ні, ні, я солдат, моє місце там, поспішай». Він підбіг на кілька кроків уперед, і знову вибух збив його з ніг. «Може, це доля, — подумав він. — Може, Бог наказує мені таким чином повернутися і врятувати людину? Повернутися!» Він на мить завагався, зробив ще крок уперед і повернувся. «Якби мати це бачила, вона б негайно наказала мені повернутися. Я ж передусім людина». — Вже, вже йду, — шепотів він притиснутому уламками, важко пробираючись крізь завалений прохід. Він працював важко. Він відкидав балку за балкою, відривав руками, роздираючи шкіру, ці купи зчепленої цегли й відкидав їх назад. На мить йому здалося, що хтось тягне його за одяг і кличе: — Пане, що ви робите, ідіть до сховища! Але Стах, запеклий у своєму намірі, різко обернувся, відштовхнув того і, на мить пильно глянувши йому в очі, процідив крізь зуби: — Ідіть геть і не заважайте, я зараз рятую людину. — Той опустив очі й відійшов. — Допоможіть, пане, змилуйся, рятуйте, — стогнав жахливий голос. — Вже йду, тихо, тихо, — говорив Стах майже ніжно. Він відчув, як у ньому прокидається якесь співчуття до притиснутої людини. Відчув, що мусить, мусить його рятувати, що від цього залежить усе, що він ніколи не засне спокійно, якби не послухав цього розпачливого, стогнуючого кличу. Відчув людське братерство. — Вже, вже, — казав він, відкидаючи останню перешкоду. — Де ти, брате? — Тут… — простогнало. — Змилуйся… Він відчув під рукою шорсткий одяг і тіло знесилене, м'яке, вкрите теплою кров'ю. Він здригнувся і на мить зупинився. — Пане, пане… — стогнав голос. — Вже, брате, відкидаю. Усім тягарем він підпер залізну колоду, що завалила його. Від напруги все тіло в нього стало липким від поту. Ще раз і ще раз. Балка з гуркотом упала. — Хай Бог милує… — прохрипів жахливий голос пораненого, що зірвався від крику. У цю мить Стах почув ревіння літаків, наче від надмірного напруження, одну, другу, третю детонацію, і раптом щось, наче величезна ступня, взута в нескінченну темряву, підкинуло його в повітря. На секунду, на мить, він відчув жахливий розрив усього свого тіла. Пані Гловацька, щойно Стах вийшов, сіла за стіл і знову взялася за свою книжку. Тривога за Юлька розпатлувала їй волосся, пронизувала її, наче холодний розчин, що потім стікав у мозок, розтікався по руках, ногах, по всьому тілу, яке здавалося їй порожнім, спустошеним зсередини, і повільно опановувала та паралізувала її. — Юльку… На мить їй здалося, ніби вона бачить його, що блукає дорогою, повною людей, переляканих коней і невпинного гуркоту коліс. Вона примружила очі. І, як це іноді буває, побачила образ ще виразніший. З натовпу виринула постать і пішла за її Юльком. Вона повільно впізнала у ній свого покійного чоловіка. Він був високий, увесь у темному одязі, а в руці тримав бомбу з палаючим гнотом. Тоді вона зосередилася, почала внутрішнім голосом кликати чоловіка і сина. Чоловік повільно обернувся і прошепотів тихо, але чітко: «Не бійся, це я його прикриваю». Потім він знову повернувся у напрямку їхнього руху і йшов за Юльком крок у крок, аж поки вони не зникли з її очей у натовпі повозок, коней і людей. Вона прокинулася від цього видіння підбадьореною й сильнішою. Вона вірила, не знаючи чому, своєму видінню більше, ніж навколишній дійсності та звісткам про масове вбивство на дорогах під Варшавою. У цю мить вона вирішила під впливом побаченого подолати оніміння і почати жити спокійніше, щоб бути кращою опорою Пйотру та Стахові. Коли вона встала, щоб підігріти води для, мабуть, десятої за сьогодні чашки чаю, почула стукіт у двері. Вона пішла відчиняти. У дверях стояв брудний і зарослий бородою чоловік. — З якого приводу ви прийшли? — Чи це помешкання пані Гелени Гловацької? — Так, — вона здригнулася від страху. — Так, це я, Гловацька. — Я маю для вас звістку від сина, здається, Юліуша Гловацького. — Ох, пане, прошу, заходьте, будь ласка, заходьте… Юлек написав якимись незграбним почерком, очевидно, поспіхом і в темряві: «Мамо. Я здоровий і цілий, повернуся, щойно буде змога. Не хвилюйся. Юлек». Пані Елена подала чай, сухарі, дістала заховані варення, і за десять хвилин дізналася, що чоловік, який прийшов до неї, був паном Теодором Гальдою, якого Юлек, зустрівши на якомусь нічлігу, благав як старого знайомого з скаутського табору передати звістку; бо пан Теодор, всупереч усьому і всім, стомлений блуканням у невідомість, вирішив повернутися до Варшави. Ось і вся історія. Він ще розповідав про бомби, які кидали на дороги, про сотні вбитих жінок і дітей, про паніку, про невпинні нальоти, які не оминають навіть найменшого села. — Ну, але тут у Варшаві теж не краще, ба більше, навіть гірше. Ледве я сюди дістався, і ще така дивна пригода зі мною трапилася дорогою. Звісно, ви чули, пані, як тут почало сипати снарядами, бо за кілька будинків звідси — там тепер уже тільки руїни лежать — ну, і бачу я, ласкава пані, що якийсь солдат пхається до заваленої брами, розгрібає балки, цеглу майже руками розгрібає. Думаю, що брама за мить зовсім завалиться. Збожеволів чи що? Тож я йому: «Пане, виходьте і ідіть до сховища». А він як подивився на мене, я подумав, що він мене вб'є. Очі такі темні, волосся все злиплося від поту, високий, кремезний. «Я, — каже, — людину рятую. Не заважай», — додав він. Тож я — геть звідти, бо нові літаки вже над головою, і ледве до брами навпроти влетів, бачу: увесь цей будинок і брама, і того солдата, і все, одним словом, у порох і в пил, пані, розлетілося. — Але ж який хоробрий вояка, — видихнув він, допивши останній ковток гарячого чаю. — Хоробрий, тільки що з того, що йому дісталося, ні того не врятував, ні сам… Ех…, що кому написано, того не мине, — зітхнув він знову. — Ну, мені треба додому. — Він підвівся і вклонився. — Цілую ручки. * Минуло кілька тривожних днів. Минула страшна, славетна неділя, коли рев літаків, свист кулеметних черг і гуркіт бомб, що розривали все навколо, не вщухали цілий день. Нарешті настала капітуляція Варшави. Пані Елена весь цей час не бачила синів. Вона була сама, але сповнена віри, трохи заспокоєна звісткою про Юлька та своїм видінням. У день капітуляції прийшов до неї Пьотр, спокійний на вигляд, блідий, із стиснутими губами. Він упав на кушетку. Вони довго мовчали. Тиша дзвеніла нестерпно. Здавалося, що тепер уже нічого не станеться. Вуха, не звиклі до такої гнітючої тиші, що запанувала тепер у місті, приносили в глибину мозку якісь уявні гуркоти, громи, що ставали неймовірними, не знаходячи відповідності в спокійних, посічених шрапнеллю або повністю зруйнованих будинках. Хотілося майже гуркоту літаків, того гарячкового руху, сповненого водночас голосів розпачу і ентузіазму. Здавалося, що час, розігнаний, що мчить уперед зі швидкістю зруйнованого будинку, раптом, як і будівля, що стоїть похило, зупинився в повітрі і завис. Відчувалося, що за мить він упаде, засипаючи та ховаючи під руїнами тих, хто залишився в цьому згаслому місті, але він стояв або висів далі, нахилений, нерішучий. — Усе скінчилося, — сказав Пьотр охриплим, дитячим голосом і розплакався страшним, тихим плачем. Коли вони сиділи за скромним обідом, який пані Елена поспіхом приготувала, Пьотр уже був цілком спокійним. Він умився, переодягнувся в цивільний одяг і тепер сидів нерухомо за столом, схожий на восковий манекен, яких бачиш на вітринах кравців. Його нерухоме обличчя нічого не виражало. Пані Елена оговталася швидше, і першою її думкою було: «Чи Юлек вже повернеться?» і «Що зі Стахом?». Кажуть (так говорив пан Каліновський), що багато біженців було відрізано після вторгнення більшовиків і тому вони не зможуть повернутися. Вона думала, що Юлек в такому разі пішов би до Кам'янця, де мешкав її брат, і залишився б у нього. Але знаючи, що, можливо, йому там навіть краще, вона не могла змиритися з тим, що мине багато часу, перш ніж вона побачить свого наймолодшого сина. Про Стаха вона боялася питати. — Стахові зрештою кілька днів тому присудили Хрест за відвагу, я бачив, генерал підписав, — сказав стримано, з майже нерухомим обличчям Пьотр, аби тільки щось сказати. — Стах? — пані Елена занепокоїлася. — Слухай, Пйотре, де він зараз вештається? Досі ще не приходить. — Останнім часом він був, здається, на Жоліборжі. Але відтоді, як ми були у тебе, я про нього нічого не чув. Мабуть, скоро прийде. Раптом страх за Юлька зник. Пані Гелену опанувала одна думка, така болюча, така настирлива, що вона схопилася від столу і почала швидко ходити кімнатою, ходити до шафи, до буфета, потім знову до столу, щоб якось виплеснути тривогу, яка її мучила. Пьотр наступного дня пішов у своїх справах, а пані Гловацька залишилася сама зі своїм страхом, який повільно починав перетворюватися на жах, від якого волосся дибки ставало. Вона думками супроводжувала Стаха, який вийшов від неї тоді ввечері, сама малювала собі образи. Вона бачила його, як він спускається сходами, накидає на плече хлібницю, яка падає, зрештою бачила солдата, що бореться у брамі із палаючими балками. «Як це він казав, той Теодор Гальда? Високий, кремезний, очі темні». Знову вона побачила постать, схожу на Стаха, яка розгрібає руїни та залізні рейки у темній брамі. — Стаху! Стаху! — кличе вона, стискаючи кулаки так міцно, що нігті впиваються в тіло. Але він не чує і, не повертаючись, махає рукою: «Не заважай, я зараз рятую людину». А пані Елена хапає його за одяг, прагне відтягнути його, побачити, чи це Стах, змусити його повернути голову. Але він виривається з її рук. «Не заважай» — каже він чужим голосом і, подолавши останню перешкоду, вбігає на купу руїн. У цю мить усе стає дивно туманним, стіни брами вигинаються і беззвучно зачиняються за ним. «Боже, чи це він? Ні, ні, ні, не можна так думати. Не можна». * Стах не прийшов ні наступного дня, ні наступного. Пані Елена бігала по лікарнях, маючи ще надію, що знайде його там. Чи саме він мав би бути там? Скільки ж є подібних до нього чоловіків. Тільки той вчинок, ті слова: «Не заважай, я рятую людину», — це найбільше позбавляло її надії. Так міг сказати Стах. Вона шукала його ще тиждень. Розпитувала його товаришів, але вони казали, що їх того вечора відвели з позицій і Стах точно не міг їх знайти в загальному безладді. У ній дедалі більше зміцнювалася страшна впевненість, що він загинув. Саме поверталася пані Гловацька з Мальтійського шпиталю, у якому також не знайшла Стаха. Вона йшла пригнічена, зовсім виснажена, ледь волочачи ноги. Відчувала, як з дня в день щось, наче важка, свинцева рідина, вливається в її кінцівки. Дедалі повільніше, дедалі важче вона рухалася, дедалі неохочіше продовжувала свої пошуки. Її вже знали в усіх лікарнях, і коли вона приходила вдруге, втретє, їй дедалі грубіше відповідали: «Немає. Та досить нам уже вас терпіти!» Вона повільно піднімалася сходами, міцно тримаючись за поручні. Було майже зовсім темно. На другому поверсі вона почула, що хтось, хто, очевидно, сидів на сходах, підводиться, щоб її пропустити. Вона дістала ключі. — Мамо? Це ти? — раптом почувся голос з-за спини. — Юльку! — Вони зайшли до помешкання. Юлек був обсипаний вошами і обірваний. — Синку коханий, помиєшся? Що? Їсти хочеш, певно? Ходи, зараз тобі застелю ліжко. Вона запалила світло і побачила його знедолене, але нескінченно щасливе обличчя. — Мамо, мамо, яке ж це щастя, що ми вже разом. * Тож жили вони тепер удвох. Пьотр заглядав до них рідко. Юлек взяв чотири репетиторства, які займали у нього майже весь день. Виходив вранці, обід з’їдав у місті, бо між однією та іншою лекцією не встиг би додому. Повертався ввечері, виснажений, як він сам казав, перетворений на таблицю множення, логарифми і «Повернення II». Лише тоді, увечері, починалося їхнє життя. Мати поверталася раніше зі своєї роботи в Соціальній опіці і вже з п'ятої виглядала Юлька, хоча з лекцій він повертався лише о шостій. Вони також дуже зблизилися. Цілими вечорами, нерідко пізно вночі, Юлек розповідав матері про свої справи, про учнів, про клопоти з щомісячною оплатою. Іноді вони також сідали поговорити про життя, про його дивні ускладнення. А найчастіше вони розмовляли про Стаха. Тепер, коли його не стало, вони разом створювали образ цього улюбленого сина і брата, говорили про його характер і відвагу, мати розповідала Юлькові про його шкільні часи, про різні життєві справи. Юлек згадував його, і так між ними поставав ніби відроджений Стах, трохи ідеалізований, позбавлений дрібних вад, чистий, міцний, відважний і шляхетний. Часто вони разом читали книжки. Так минали місяці. Пьотр відвідував їх лише в неділю, бо не мав вільної хвилини. Окрім своєї роботи на будівництві, яка займала його до четвертої, усі пополудні, а навіть ночі він проводив на конспіративних роботах. Часто, коли він приходив, він був настільки втомлений, що засинав посеред розмови. Він також приносив їм інформаційні газетки, які вони разом дуже зосереджено читали, а Пьотр пояснював, показував пересування військ на карті. Коли Юлька не було вдома, Пьотр іноді заходив до пані Гелени, і вони довго радилися. Тоді він залишав стос «біблії», яку вона потім, ретельно ховаючи в муфті чи в кошику для речей, розносила за адресами, які він їй вказував. Довгий час у неї під матрацом лежали автоматичні пістолети, які Пьотр приніс на зберігання. Це був звичайний день. Пьотр близько пів на шосту прийшов досить несподівано. — У мене сьогодні вихідний, мамо. — О, Пьотрусю, це чудово, з’їси в нас щось смачненьке, відпочинеш, і ще й наговоримося досхочу. Може, залишишся на ніч, то довше будемо разом? — Добре, мамо, із задоволенням. Мені мають сюди телефонувати, якщо не викличуть раптом, то залишуся. Почекай, я тобі ще цей пакунок віддам. Сьогодні він має залишитися у тебе на ніч. — Що це, Пьотрусю? — Щось важче. — Може, гармата? — пожартувала пані Елена. — Майже. Це кулемет. Звісно, розібраний на частини. Де ти його заховаєш? — Може, цього разу, для різноманіття, заховаю у себе в кімнаті, у шафі. — Ой, чи шафа — це справді добре місце? — Ну, то за книжками, так він розкладеться у кількох пакунках. — О, це мені подобається. Ходи, мамо, зараз, я допоможу тобі це вкласти. Вони пройшли до книжкової шафи, до столової. Пьотр обережно знімав книжки, перепаковував частини кулемета в окремі менші пакунки і складав їх ззаду на полиці. Потім знову поставив книжки, а найбільший пакунок закрив товстими томами. Потім вони з матір'ю перезирнулися. — Але Юлькові ні слова. — Ні слова. — Знаєш, можливо, це й погано, мамо, що ми так відсторонюємо його від цієї роботи, але… — Він ще такий дитячий, — невпевнено прошепотіла пані Елена. — Е, не такий уже й, як ти собі уявляєш, і добре, що він поруч із тобою, ти не можеш бути зовсім одна. Після втрати Стаха… А я, до того ж, лише гість у тебе… — Ні, ні, у хлопця ще є час. Безумовно. Вони, власне, так виправдовували свої слабкості. Мати — бажання якомога довше тримати хлопця при собі й не наражати його на небезпеку, Пьотр — свою любов до брата і любов до матері. Він хотів, щоб Юлек був лише для неї, щоб міг полегшити її біль після втрати Стаха. — Краще, зрештою, хлопцеві буде, якщо він читатиме, навчатиметься, не всі мають лізти в роботу, з якою не завжди можуть впоратися. Як попрацює над собою, то більше користі принесе Польщі. — Так, так. Задзвонили у двері. — Юлек йде, ходімо. Під час вечері, коли розмова в певний момент обірвалася, Пьотр мимохідь кинув: — До речі. Мушу вам сказати, що вчора я заручився. — Пьотрусю! — зраділа пані Елена. — Ба більше, за місяць ми побралися. Ти її знаєш, — додав за мить, — це Кристина Сівіцька, з якою ми гуляли на прогулянках тоді на літній дачі в Наленчуві. Пам'ятаєш? Мати поцілувала його, а Юлек з юнацькою розбишакуватістю потиснув руку Пьотра, поплескав його по спині і сказав: — Це класно, старий, дуже радий, це класна дівчина. — Ну, ну, лише не використовуй щодо моєї нареченої такі свої дурнуваті вислови, — сміявся Пьотр. Пані Елена була щаслива. Вона вже бачила Пьотра з його майбутньою дружиною, молодих, високих, красивих, а що ще — десь поблизу, ніби незалежно від них, вона уявляла собі маленьке дитятко, рожеве, гарненьке дитятко, яке з силою запихає в рот великий палець ноги. Її найбільша мрія, можливо, тепер здійсниться — вона матиме онука. Можливо, Бог дасть їй його замість Стаха, можливо, знову їх буде троє. Їх троє: Пьотр, Юлек і він — крихітний спадкоємець. «Ой, про що я думаю! Про що я думаю! — раптом зніяковіла вона. — Вони ж лише заручилися». Вони базікали ще довго. Кожен був щасливий, що здобуде своє. Пьотр — що Кристина буде його дружиною. Пані Елена — що матиме онука. Юлек — що матиме таку прекрасну невістку і як піде з нею та Пьотром на променади, а зустріне випадково Генрика та Юрка, то вони просто онімівіють, коли її побачать. Раптом задзвонив телефон. — Напевно, мені, — Пьотр зірвався від столу і підбіг до телефону. — Так, так… я… добре… Обов'язково?… Добре, добре… Ну, тоді до зустрічі. Він повернувся з занепокоєним виглядом. — На жаль, мушу йти. — О, як шкода! — Буває, що поробиш. Ну, до побачення. Вони поцілувалися, і Пьотр вийшов. *** Юлек повільно роздягався. Потім, уже в піжамі, зайшов до кімнати матері. — Знаєш, мамо, зараз стільки арештів. І всіх везуть до Ошвімця. Усіх. Хіба що розстріляють одразу. Учора чув, що Юрка Годовського заарештували. Сьогодні знову Стаха, колегу, того пана Юзефа, знаєш, того з чорними маленькими вусиками. Зустрічав учора Галину, вона мені про це розповідала. Ці німці зовсім з'їхали з глузду. Що за прокляте стадо. — Або ці облави, — додала пані Елена. — Це ж тисячі людей просто з вулиць, які не займаються жодною діяльністю, їх навіть із домівок забирали. Це страшно, страшно. Їх там морять голодом, і до того ж… б'ють, так страшно б'ють, — закінчила вона тремтячим голосом. — Слабші витримають там місяць, два, і… кінець, — додав Юлек. — Йди, синку, спати, — сказала вона, не бажаючи, щоб він бачив її сльози. Досі вона не могла собі уявити, просто не думала про те, що й її може спіткати таке нещастя, що її сина… Це тримало її. Вона була мужньою, енергійною, вела господарство, розносила вже не лише газетки, а й брала активну участь у зборах. Тепер ці слова Юлька про те, що слабші витримують у таборах місяць чи два, дивно її стривожили. Вона завжди казала, що Юлек слабенький, бо мав не дуже міцне здоров'я. І саме з цього слова «слабкий» випливла тривожна, виснажлива думка, яка повільно опановувала її дедалі більше. Адже і йому це загрожує, як і іншим; він, хоч і ні в чому не замішаний, як і тисячі інших, може потрапити кудись — до в'язниць, таборів. Пані Елена лежала вже годину і не могла заснути. Її муки постійно зростали. Уява підкидала дедалі жахливіші картини, у яких вона поставала, наче намагаючись уявити, як їй поводитися в різних таких ситуаціях; вона заходила все далі у свої роздуми й не могла вирватися з пастки страху, що дедалі щільніше її обплітала. Вона почула здалеку, з вулиці, крики. Уся здригнулася від неспокою. Це знову. Вона почула, як унизу відчиняються двері і хтось у важких, окованих металом черевиках піднімається сходами. Страх у міру наближення кроків до другого поверху зростав у ній. На кожній сходинці той чоловік на мить зупинявся, ніби вагаючись чи шукаючи щось у темряві. Вона чітко чула, як на середині першого поверху він зупинився і шкребнув черевиками, стукав ними об стіну, ніби зчищаючи бруд. Потім він почав підніматися вище, повільно, невпевнено, і кроки його було чути дедалі виразніше. Пані Елена почала боятися, як дитина, що прислухається до нічних звуків. Вона відчула, що вся змокла потом. Подумала, що це йде смерть, звичайна смерть, яку вона уявила собі по-дитячому, наївно: як скелет, одягнений у людську одежу, скелет із крижаними пальцями. З-під темної шапки видно блискуче біле обличчя мерця. Чоловік зупинився на другому поверсі і шукав руками в темряві. Він намацав ручку її дверей. Пані Елена мало не закричала. Потім вона почула, як повільно, втомленими, невпевненими кроками він іде вище. Їй стало соромно. «Стара баба я, — подумала вона, — а така дурна». Першою прийшла втома. Разом зі страхом перед кроками на сходах на неї звалилися виснажливі думки й тривоги, і, відкинувши ковдру зі розпашілого тіла, вона міцно заснула. Раптом її розбудив якийсь наполегливий гуркіт. Вирвана з глибокого сну, вона спочатку не могла зорієнтуватися, що це. Лише за мить, остаточно прокинувшись, вона зрозуміла, що це гуркочуть у двері. На порозі стояв заспаний Юлек. — Мамо? Пані Елена мовчки подивилася на нього. За цю мить їй спало на думку стільки речей, ситуацій, можливих подій, що вона не промовила ні слова. Вона ледь поворухнула затерплими губами, ніби бажаючи сказати бодай кілька слів. Але думки мчали з блискавичною швидкістю. До того ж було вже пізно. У двері лупили прикладами, і було чути скрип дверей, які намагалися вибити. Заціпеніла, на м'яких і безсилих ногах, вона потягнулася до дверей. Гуркіт прикладів стих. — Хто там? — прошепотіла вона, ніби намагаючись продовжити цю мить, ніби роздумуючи над тим, що треба ще щось, неодмінно треба сказати Юльку, який стояв, тремтячи від холоду й нервів, у дверях коридору. — Polizei, schnell! (Поліція, швидше!) — І гуркіт прикладу, наче постріл, вдарив у двері й затих. Вона відчинила. Першим увірвався низький, кремезний гестапівець із витягнутим уперед револьвером. Він швидко обвів поглядом пані Гелену, її руки, обличчя, глянув у обидва боки коридору, кинув погляд на Юлька, що стояв на порозі кімнати, і раптом розслабився. Він кивнув у темряві сходового майданчика і вже спокійно промовив: — Всі стояти, не рушатися. За ним увійшли троє високих гестапівців і ще один великий здоровань у цивільному. Останній зачинив за собою двері, спинився об них спиною і витяг пістолет. Цивільний сказав пані Гелені польською: — Прошу з нами. Біля Юлька став маленький офіцер із витягнутим пістолетом і рухом голови вказав на хлопця. — А цей хто? — запитав цивільний. — Мій син. — А-а-а… син? — він удав здивування. Усі, крім одного, що залишився біля дверей, увійшли до кімнати. Юлек і пані Елена стояли в спідній білизні, босі, поки ті розбіглися по кімнатах. Пані Елена чула з кімнати Юлька гуркіт шухляд, потім свист багнета і тріск тканини. Вони роздирали ліжко та подушки. Юлек стояв нерухомо, досі не зовсім усвідомлюючи, що відбувається. Тим часом у кімнаті Юлька хтось із гуркотом скидав картини на підлогу, шукаючи; за ними почувся брязкіт розбитої серед галасу вази. Хтось, очевидно, зірвав папери з письмового столу, бо було чути шурхіт розриваного паперу. — Там — це чия кімната? — запитав цивільний. — Сина. Пані Елена раптом опанувала себе і почала молитися, а точніше — просити в дусі когось невідомого: «Лише б не чіпали книжки, лише б не заглянули до бібліотеки, о, лише б не заглянули». На мить ще було чути скрип шафи, яку відсували. На порозі з'явилися двоє гестапівців, почервонілих від зусиль і розлючених. Вони нічого не знайшли. Тепер, разом із тим маленьким офіцером, що залишився у вітальні, вони взялися за поспішний обшук вітальні, яка водночас була кімнатою пані Гелени. Вона вся зблідла від страху. Вони зірвали скатертину зі столу, яку потім заляпали, ходячи брудним взуттям, перевертали посуд у буфеті, роздирали диван. Один, проходячи повз пані Гелену, з люті штовхнув її в груди витягнутим пістолетом так, що вона похитнулася і впала. Юлек кинувся вперед, увесь блідий від люті. — Halt! (Стій!) — схопив його за потилицю маленький офіцер і вдарив по обличчю. Юлек розплакався, як дитина. Обшук закінчився. Цивільний дістав золоту папіросницю і пригостив колег цигарками. Вони курили, перешіптуючись між собою німецькою і вештаючись кімнатою. Юлек і пані Гловацька все ще стояли нерухомо, стежачи за кожним рухом тих, хто проводив обшук. Побачивши, що обшук завершено, пані Елена почала якось внутрішньо розслаблятися. До ніг почала повертатися кров, і обличчя її, досі біле, як полотно, злегка порозовіло. Поки німці радилися між собою, цивільний відійшов у куток, сперся на стіну і байдуже озирався по кімнаті. В одну мить його блакитні, прозорі очі садиста раптом виявили якийсь неспокій і зосередженість. За мить він ледь помітно посміхнувся, повернув собі байдужий вираз обличчя і напівголосом запитав: — Чиї це книжки? — Мої! — вигукнув Юлек. — Ах, так? Твої? Ага, — пробурмотів він собі під ніс і повільно підійшов до шафи. Пані Елена відчула, як серце завмерло в грудях, а по хребту пробіг крижаний дрижак, наче вузький струмінь холодної води. Цивільний, підійшовши до шафи, швидко почав скидати томи з однієї полиці на підлогу. Галас книжок, що падали, привернув увагу інших гестапівців. Вони запитально повернулися до нього. Він же, скинувши найбільші книжки, витягнув пакунки, ретельно загорнуті в папір. Швидко розірвав мотузку, підійшов до столу і висипав частини кулеметного механізму. — Ah so? (А, ось воно що?) — протяжно запитав він, глянувши на Юлька. — То ось воно як? — В одну мить кров прилила до його обличчя, він почав щось кричати німецькою, схопив Юлька за одяг на грудях і почав щосили бити його і копати в живіт. Пані Елена кинулася до німця і тієї ж миті знепритомніла, опустившись на землю. Один із гестапівців, що виходив, проходячи повз, штовхнув її ногою, щоб прибрати з дороги її витягнуту руку. У розірваному дивані глухо дзеленчало пружиною, і якась книжка впала з полиці, зачинившись із гучним хлопком. *** Був весняний день, березневий. Хмари швидко бігли небом, відкриваючи яскраве сонце, а потім знову збиваючись у великі свинцеві завали, що занурювали місто в сірі сутінки. Пані Елена сиділа, як зазвичай, у великому кріслі біля вікна. Поруч на ліжку лежала на спині її невістка Кріся. Вона читала книжку і лише часом із зітханням відривала від неї погляд, і сірим, втомленим обличчям водила очима по стінах кімнати. Сьогодні або завтра мало відбутися розв'язання. Була вже п'ята година, а Пьотр усе не повертався. Пані Елена всоте змерзлими пальцями тягнулася до трьох білих офіційних аркушів, що лежали поруч на столику. Це були дві звістки від Юлька: одна річної давнини, друга — надіслана через два тижні після першої, і третя — звістка про смерть. Він помер в Ошвімці. Через два місяці. Пані Елена дуже змінилася. Її обличчя, завжди повне і, попри наближення п'ятдесяти п'яти років, рожеве та майже дівоче, тепер стало запалим і застигло в трагічному виразі. Вона говорила мало, майже нічого. Ніхто не бачив сліз у її очах. Лише вночі, уві сні, коли її залізна воля втрачала силу, вона довго плакала і прокидалася з головою, зануреною в мокру від сліз подушку. Вона переїхала до Пьотра одразу після арешту Юлька. Їй більше не було що робити в тій страшній, порожній, розгромленій квартирі. Навіть меблі вона майже нічого не взяла з собою. Залишила все так, як було: розбите скло, викинуті з полиць книжки, роздерті подушки та розірвані ліжка. Потім лише Пьотр приніс їй найнеобхідніші речі та забрав трохи книжок. Лише зараз, майже через рік, коли мала народитися дитина, вона трохи ожила, почала займатися домом, допомагати Крісі. Ба більше, уже тиждень сама вела господарство. «Тепер ми залишилися самі, — думала вона. — Дитиною я, мабуть, уже відкупилася за все, що мала». Онук став тепер її єдиною надією, єдиною думкою. На вулиці почав сіпатися дрібний, холодний дощ. Задзвонив дверний дзвінок. — Ну, як там Кріся? — запитав Пьотр і, не слухаючи відповіді, не знімаючи пальта, увійшов до кімнати. Пані Елена залишила їх самих і пішла на кухню, щоб доготувати обід і подати його. «Треба піти за акушеркою, — думала вона. — Купити щось на завтра, приготувати сніданок, бо вранці, як завжди, не буде газу. І ще… Ага. Приготувати Пьотру на завтра білизну, залатати шкарпетки, що там ще?» Нарешті вона тихо постукала до їхньої кімнати. — Йди, Пьотрусю, на обід, я принесу сюди для Крісі. Вона почула, як Пьотр встає і повільно, важкою ходою підходить до дверей. — Йду вже, мамо. За їдою він поводився неспокійно й нервово. Їв швидко, втупившись у протилежну стіну. — Як думаєш, мамо? Як буде з цим… з цим… пологом? — Нічого, нічого, синку, все буде добре. Знаєш, Кріся має міцну статуру, і попри слабкість, вона ще досить сильна. Пам'ятаєш, лікар сказав, що їй буде дуже легко народжувати. — Так? Не пам'ятаю, — дивувався Пьотр, не дуже слухаючи, що вона каже. Він прагнув не стільки аргументів, скільки самого голосу матері — доброго, лагідного, який завжди так спокійно й рішуче вирішував усі його справи, що він набирався впевненості щодо свого життєвого щастя, а турботи ставали легшими, стерпнішими. Він нарешті встав від столу, але не виходив з кімнати. Підійшов до вікна. — Мамо, — сказав невпевненим голосом. — Що, Пьотрусю? — Я мушу сьогодні піти туди. Знаєш? Пані Елена занепокоїлася. — Ні, Пьотрусю, не сьогодні, залишися, і обов'язково залишися. Сьогодні не виходь. — Мамо! — Категорично тобі забороняю! — Мамо, але я мушу. Я б волів ні, але мушу, ти ж знаєш, що якщо я сьогодні туди не піду, то завтра газета не вийде. Мушу занести новини. Пані Елена не відразу відповіла. Вона раптом почала боятися — таким звичайним, жахливим страхом. — Пьотрусю, не йди. Благаю тебе, — додала вона ще невпевненим, наляканим голосом, коли він виходив з кімнати. — Пьотрусю. Лише не кажи Крісі. Вже наставала темрява. Кріся почувалася дуже зле. Пьотр, розмовляючи з нею та пані Геленою, мимохідь вставив: — Знаєш, Крісенько, мені треба буде сьогодні заскочити до Тадеуша. Маю там одну справу. Канцелярську. — Йди, йди, краще сьогодні не сиди тут. Якщо можеш, залишися там на ніч. Сьогодні точно вночі все відбудеться, то краще, щоб ти не був удома і не нервував. Пані Елена трохи зблідла, але мовчала. Пьотр попрощався. Перед виходом він ще зайшов до ванної, витягнув з-під ванни дерев'яну коробку, а з неї — автоматичний пістолет. Зарядив і сховав у кишеню. — Як ти тут впораєшся, якби… — прошепотів він ще на порозі матері. — Нічого не бійся, — прошепотіла вона. — Все буде добре. На вулиці тим часом дощ ущух, і серед хмар, що бігли швидко, наче човни під стрімким поривом вітру, з'явився місяць. Пьотр сів у трамвай. Було майже зовсім порожньо. У тьмяному світлі ледь було видно двох бабусь, які засинали й здригалися в такт коливанню вагона. Нарешті у вагоні сидів кондуктор. — Весна у нас, пане, га? — сказав він Пьотру і широко позіхнув. Вони зав'язали ліниву розмову. Балакали про роботу в трамваях, про важкі часи — як це зазвичай буває у розмові кондуктора з пасажиром. Але було видно, що кондуктор хоче сказати щось інше, щось дуже особисте, а ця розмова про погоду та трамваї була лише приводом. — Знаєте що? У мене вчора син народився, — вимовив він нарешті ні з того ні з сього і в одну мить увесь просяяв. Пьотр оживився. — Ну і як, здоровий? Все добре пройшло? Він подумав, що від відповіді кондуктора залежить доля його дитини, що якщо там усе вдалося, то і в них усе пройде добре. — Чудово, пане, хлопець здоровий, як гриб. Кричить з ранку до ночі. — А дружина? — Трохи слабка ще, як це зазвичай буває зараз у жінок: і недоїдає, і після пологів — завжди буде трохи слабшою. — Знаєте, бо в мене саме сьогодні… це… дитина має народитися… — Та не хвилюйтеся. Я теж думав, що здурію, поки з роботи додому повернувся, а потім, пане, я так тішився, як… як… не знаю! Ця розмова так їх зблизила, що вони дедалі більше заглиблювалися в різні свої справи. Здавалося, вони були знайомими, навіть друзями вже багато років. Пьотр визирнув у вікно: — Ну, мені вже час виходити. — Нехай вам теж народиться здорове маля! — Дякую, щиро дякую. Вони міцно потиснули один одному руки, і Пьотр вийшов. Він ішов відкритим полем, а теплий вітер розвівав його пальто. «Все вдасться! — подумав він. — Обов'язково». Він зайшов між маленькі, охайні будиночки колишньої офіцерської колонії. Нарешті зупинився перед жовтою віллою. Будинок стояв у невеличкому садку, обнесеному дротяною сіткою. Пьотр підійшов до хвіртки. Раптом ніби з-під землі виринула постать: — Хто це? — запитав різкий голос. — Еміль, — відповів Пьотр. — О, чудово, заходьте, ми вже чекаємо на вас пів години. Хвіртка відчинилася, і Пьотр, привітавшись із вартовим, зайшов у будиночок. — Вітаю, — вони потиснули один одному руки. У добре освітленій кімнаті були троє чоловіків і одна жінка. Пьотр витяг із кишені маленький пакунок і кинув на стіл. Молода висока жінка, дружина одного з присутніх, схопила його й швидко спустилася до підвалу. Звідти долинав приглушений гуркіт друкарської машини. Пьотр підсунув стілець до високого кремезного чоловіка, який сидів поруч. Вони розмовляли. Перед ними були розкладені якісь папери; вони завзято обговорювали їх, схилившись над ними й одну за одною палячи сигарети. Наближалася північ. — Генрику, подай нам кави, — кинув товариш Пьотра, не піднімаючи голови від столу. Один із чоловіків підвівся, вийшов на кухню і приніс склянки. За мить він наповнив їх чорною кавою. Також він приніс маленьку коробочку з сахарином. — Готово, — прошепотів він. — А ось і хліб. — Він витяг буханець із маленької валізки. Коли вони продовжували балакати, повільно жуючи і запиваючи кавою, раптом почувся гуркіт автомобілів і шум двигунів, що зупинялися. Вони зірвалися від столу, перекинувши склянки з кавою, і схопилися за револьвери. Тієї ж миті в саду пролунав крик і пролунали три постріли з револьверів. Пьотр різко відчинив вікно. Одним поглядом він охопив усю ситуацію. У саду за ялиною стояв вартовий із пістолетом, який він ще не встиг опустити після пострілу. Один із гестапівців лежав нерухомо, розпростертий на освітленій місячним світлом вуличці. Інші поспіхом ховалися за вантажівкою. Тим часом у кімнаті загасили світло. Гуркіт машини, що долинав із підвалу, затих. До кімнати вбігла жінка і троє замурзаних друкарів. Високий чоловік швидко висунув шухляду, роздавши їм пістолети та набої. — Будемо оборонятися. Усе скінчено. Живими ми їм не здамося. Пьотр висловив думку: — Може, спробуємо вирватися? Приїхав лише один автомобіль. Поки не приїхали інші… Але саме в цю мить почулося виття автомобілів, що наближалися. За кілька хвилин будинок був оточений. — Бережіть заряди, — глухо сказав кремезний чоловік. Вони схопилися за пістолети й відчинили всі вікна. Пьотр стояв, схований за одвірком, і повільно, постріл за пострілом, стріляв із витягнутої руки. Дві постаті нападників похитнулися й упали. — Ну, стріляєш, як завжди, першокласно, — мовив один із захисників. Тим часом гестапівці стріляли майже наосліп, засипаючи кімнату градом куль. Лампа на столі з брязкотом розбилася, прострелений портрет похитнувся й упав зі стіни. За якийсь час стрілянина вщухла. Пьотр нерозважливо подумав: «А може, тепер я вже зможу повернутися до Крісі». Майже в той самий момент оглушливий гуркіт і спалах звалили його на землю. Кинули першу ручну гранату. Одразу за ним полетіли наступні. Двоє чоловіків упали нерухомо, розкинувши ноги. Жінка з відірваною рукою жахливо кричала, і з розтрощеної культі кров бризкала, наче з фонтану. Двоє інших і друкарі передерли пістолети й знову почали стріляти. Наступна граната розтрощила решту меблів у кімнаті, і в ній залишилося лише двоє живих: Пьотр і друкар. Обоє були поранені. Пьотр мав прострелену праву руку, а від уламків розбитого дубового столу його сильно побило. Він лежав на землі й лівою рукою тягнувся до пістолета. «Щоб не взяли живим, останню кулю собі в лоб», — подумав він і, напружившись усім тілом, щоб дістати зброю, з витягнутою рукою та розчепіреними пальцями, знепритомнів. * Була вже дев'ята ранку. Пані Елена стояла біля вікна і час від часу відходила вглиб кімнати, щоб щось подати Крісі або зазирнути до онука, що несамовито кричав. Кріся лежала на подушках, виснажена й бліда. Її обличчя стало ще меншим, болісним і сірим. На небі зійшло сонце. День був погожий. Чисте весняне повітря несло запах тепла і нагрітої землі. А навпроти сонця на небі висів великий круглий місяць, наче повільно тьмяніла тарілка збитню, що вже охолов. Після тієї ночі обличчя пані Елени стало попелястим, постарілим; її щоки запали й стали синюватими. Глибокі зморшки від горя сильно позначилися навколо рота та на чолі. Вона вже все знала. Тихо постукали у двері. Там стояв молодий чоловік у чорному пальті, з кількаденною щетиною. — Я у справі Пьотра… Вони зайшли до кімнати. Хлопець, перш ніж заговорити, нервово озирнувся довкола й м'яв у руках шапку. — Пані… — почав він тремтячим голосом. — Неживий? — ще тихіше запитала пані Елена. Відповідь застрягла йому в горлі. Він мовчки кивнув. — Обклали віллу… гранати… Пьотра поранили… на обстеження повезли. Не витримав… кволий, кровотеча… били… — говорив він уривчасто й неспокійно. Коли двері зачинилися, пані Елена повільно перейшла на кухню. Вона стала над газовою плитою і повільно, механічно відкрутила обидва крани. Газ почав сухо шипіти, і навколо розійшовся сильний запах. Останній син. Досить. Кінець. Вона почала жадібно, майже з насолодою вдихати смерть. Почула шум у вухах. Раптом із кімнати, наче крізь товсту завісу, до неї донісся плач немовляти. — Мамо! Мамо! — гукнула Кріся. Пані Елена здригнулася. Вона на мить завмерла. Її обличчя охопило запаморочення. Вона відчула майже сором. Ні, так не можна, це занадто легко. Вона перекрила газ і зайшла до кімнати. — Хто це був? — кволим голосом запитала Кріся, підводячи голову. — Друг Пьотра, той самий пан Тадеуш, у якого він ночував. Сказав, що Пьотр мусив терміново виїхати… Справа невідкладна… Повернеться за тиждень. Кріся опустила голову на подушки й раптом заснула. Пані Елена подивилася на її змучене обличчя й безпорадно розкинуті руки, підійшла навшпиньки до візочка, в якому плакав малий Ян. Рішучим рухом вона взяла дитину й почала її перевдягати. — Тихо, дитино, тихо… Ми маємо помститися за них. *** Кшиштоф Каміль Бачиньський МIСЕРЕРЕ (Змилуйся) Ось стоїмо ми над землею трагічною. Поле битви димить відваром розбитих спогадів і снів. Липкою кров'ю запитань ми знімаємо шоломи, що приросли до голів. Голови — червоні троянди причепимо до шоломів поколінь. Бачу: час переріс пучками диму, бачу час: акрополь, зарослий пущами трав. Бій Кинься, останній Каїне, на останнього Авеля, души! Похорон Повертаючись із похорону останньої людини, як виклик кидаю жменю повітря — жайворонка — у небо і землю роняю, як сльозу над всесвітом. (Весна 1940 р.) *** Кшиштоф Каміль Бачиньський СИЛИ Ангели Було трьох ангелів у вінцях кривавого вогню, ви були схожі на злочини, що сняться в церковних нефах, і ви були, як арфи — напівбожественні, напівсмертні, як громи нероздільні, та сповнені тривоги. Я був один, чистий, не позначений гріхом, було трьох ангелів — три вічності віри. А це був світанок. Віяв вітер. Зграї дерев рвалися від малих Содом до невідомих справ. А було повно бою на землі і в хмарах. Було трьох ангелів, а віра була надто високою. Було повно крові на землі і в хмарах, у серці — темрява і страх, в устах — мовчання, хрест. Тоді ви піднесли руки і за наказом пальців прикували мене до поразки, до трун — темним каменем. Історія І стою я так серед вітрів, серед хуртовин, де ходи вигнанців і народи, чиї сліди зітруть бурі, де гуркіт долі, де лише смерть є надією, і стою я так, і чекаю на руку, на голос людини. О, є вас трьох ангелів. Я один, чорний, як темний цвинтарний птах, наполовину вирваний зі снів, наполовину в крові зачатий, наполовину в хрест заколисаний, холодний, нелюблений. І мовчить світ, і котить крізь незграбні очі колони грізної тиші, глиби крові та клопоту… Ніхто не знає, ніхто не чує, що було трьох ангелів. (30 серпня 1942 р.) *** Кшиштоф Каміль Бачиньський МОЛИТВА II Так ми ростемо, йдемо крізь час і кохання. Богу не віримо, люди нам брешуть. Ще рік, ще життя, а що залишиться, коли біля сяйва брам зупинимося? Ввічливість Ніхто з нас не без провини. Коли ніч опускається, ваші обличчя й моє стікають кров'ю, і власне тіло — наче зрада душі, і ненависні шипи власних рук. І ніхто не без гріха. Чорні кола часу одне в одне вплетені, дія тягне за собою дію. І ніч. А з цієї ночі, наче ніхто й не кликав, навіть про милість, про прощення провини. Молитва, Батьківщина О, зійди, ангеле, зійди і від умирання з думкою, від голови, відрубаної батогом, очисти. І поверни нам силу кохати, соснову, просту хату й потік живих літ. О земле, земле моя, повернись у наші серця чистим ім'ям, розв'яжи закам'янілий час. Від тіл убитих, тіл убивць, від нічної тривоги очисти нас. (17 вересня 1942 р.) *** Кшиштоф Каміль Бачиньський Народження Бога Чую щоночі плескіт річок, що під землею напружуються, щоночі так женуть за серцем — не впіймаю. Ось дощі падають, подібні до скляних змій, погляд, мов ніж по склу — по небу скрегоче. Ще миготять мені обличчя звірів, ще землі або роздуми, або пущі, мов троянди, по пелюстці розквітнуть, або й ця втеча вічна. А хто мені так сфери поглиблює, так, що планети в глибину неба, без кінця, накладаються на кола, вихорюючись і гудучи? Я — вбивця — вчуся рахувати смерть, це знову я — захисник палаючих птахів. Ах, їдуть лицарі, по льоду коні ковзають срібними від інею копитами, то золотий важкий ланцюг. І мисливці минають, серед світла забуті, минають панни білі, минаючи в пісні — танцюють. Таємниця Чи зіркам стати смолоскипом, ідучи краєм буревіїв, і так їх читати, як книги, що стоять у рядах чи на полицях, хоча немає кінця опорам? Чи землю кроками викарбуваними так відгадувати, перш ніж зітре її цвіркун чи летюча ластівка? Чи, можливо, слухати вночі? Там, де гучні лови або космос, що розсипається, свистом пилу відповідає, чи так біля океану трагічно руки зв'язувати, чи так у костели й народи ділити забуття? О, не піднімайте забрала, замкові кулі склепіння, темні, у ночі шукаємо, як нам у завії впізнати? Котяться, котяться кулі, димлять і дзвонять потопи, і западають замерзлі крижані ріки під ногами. Бог, Молитва Вже забули ми барв, уже забули знаків, що згасли, а тепер у дереві чи зірці, чи в книзі — як би ти не говорив — відгукнись і поклади в ніч блискавки чи руки, якщо тебе навіть немає. Кшиштоф Каміль Бачиньський Ніч Бася Жінка, Сон, Богородиця, Гріх, Ніч, Молитва, Любов Мадонно моя, гріхом сповнена, у сон, як у розбите дзеркало, впроваджена. Душна ніч, камінь зірок на плечах і та тривога, що ти — безсмертна. Мадонно моя, у гріху зачата, це не провини, для яких бракує сліз. Ніч, Страх Ніч, як звір, загорнутий у страх, ніч, яка завжди пам'ятає. Уста гіркі й сухі, до стебел спалених так молодо подібні, очі вогнем неплідні — золотий горіх. Чим розлущити роздуми? Віру зробити після смерті? Я — як сяйво твоє, що тоне в морях поворотних, як земля. Мадонно, чим ти визволиш мене від ночі? Чи дитину повернеш вигином губ донизу? Снам коловим, квітам, водоспадам дасися мною котитися? Зроби рух непохитний, дай назву холодним вітрам, що з глечиків ллють рідину, що мов полум'я є. Ніч, Сльози Сьогодні ніч, і я прокидаюся, перш ніж дозрію у дзеркальцях твоїх сліз. III 1942, Ставіско Кшиштоф Каміль Бачиньський О мій ти смутку тихий Смуток О мій ти смутку тихий, смутку зірочок крихітних, називав я, шукав я, брав тебе за руки. Вина Як це тіло тверде так у пісок або глину перетворюється в моїх руках, коричне прагнення — у вину. Як це — коли торкнуся — квітка перетворюється на темряву, а шелест дерев — на глухоту, а хмари — на грім над мною. Як це я невидимий минаю, сам собі дрібний, і різьблю, перш ніж почну, мармур наповнюю страхом. Як це я прислухаюся до спалахів блискавок у небі тривоги. Як це я називаю кожне діяння — Богом? Ось я — уламок відірваний від дерева великих погод, сам своїм очам невідомий, чужий своєму Богу. Тіло, Смерть Ось я чую, як у попіл перетворююся й кришуся. І дедалі меншим тілом, вірю у власну душу. XI 1942 Кшиштоф Каміль Бачиньський О музо для Я.К.В. Там, де небо вихрується від ваг, скорпіонів і панн, завулки, витесані в тілі, що стигне. Точильник, точильник підгриз дуби віків, а поруч зі сцени вклоняється лялька з тирси, від страху роздута потворніше. Купол, збудований зі страху й нічних кроків, погойдується повільно. Крики останніх труб серафи чорні приносять, а ти лише міцніше стискаєш у долоні зламаної зірки кермо і в глибину, як у підсвідомість, відносиш зменшений краєвид. Жінка, Смерть Там дівчина з волоссям зі спаленої соломи плете темряву до флейти, що кружляє, мов кобра, і стоять над твоїм гробом Єрихонські стіни звалені — мов громи. Там — ах, як красиво танцюють її ноги, що течуть кров'ю, Там — ах, як красиво її очі гнилих потопельників, а сині шкірки біжать від розірваних нутрощів, лише від жаху коти, прибиті до дахів, тремтять. Поезія, Смерть Це муза прекрасних віршів. Стає її тінню чорний привид серед коней, що вмирають, і щурів, що ковзають у темряву, але в її руках така грація і смуток, коли вона відкриває скрині вулиць і прірву до дна смерті переді мною. XII 1940 р. Кшиштоф Каміль Бачиньський Зимові кораблі Мої кораблі самотні, жалюгідні, як загублені собаки, ні ви птиці, ні хмари потьмянілі. На ваших рублях постаті, виткані з білого мережива. Ні ви зірки, ні звірі малі. Хто б вас побачив у чорних квадригах завії, де лише міста стоять навскіс і тремтять, коли так спокійно входите в небо, що так хитається, ніби колиска, збудована для тихих сліз. Крізь усі зими пливете тихіше, ніж вогонь, окутані тонкою розпаччю павутиння. Ні ви птиці, ні хмари з найтонших снів, бо незграбно стоячи перед полотном вицвілої дороги, намалював я в глибині перспектив палаючий восьмий колір веселки. II 41 р. Кшиштоф Каміль Бачиньський Велетень у лісі Вступ до поеми Коли вони прокинулися вранці, запитав Абоон Сахі: Сон, Звірина — Що тобі снилося? — Я бачила гори, що рухалися, як звірі, а потім змінилися на звірів. — Я бачила звірів, що з гір постали, які плакали, як люди, і змінилися на людей. Людська природа — Я бачила людину, яка плакала і яка вже ні в що змінитись не могла, але громи били, дерева падали, і з-поміж них вийшов брат людський, який ішов в ім'я тих, що плачуть, і в ім'я злочину, який ішов в ім'я Бога і в ім'я сатани, який ішов в ім'я хмар і в ім'я землі, а людина, що плакала, кликала до нього: «Сліпий, ти йдеш в ім'я марення!» — і в вітер розсипалася. А той, ідучи в ім'я тих, що плачуть, і в ім'я злочину, в ім'я Бога і в ім'я сатани, в ім'я хмар і в ім'я землі, не чув її, ні вітру, в який людина плачуча розсипалася. І він ішов далі, аж поки не змінився на дерево зелене, а через тисячу років упав, а через тисячу — явором виріс, а через тисячу упав, а через тисячу дубом виріс, а через тисячу упав — Ось вставай, Абооне! І поглянь у день, що настає. Ось вставай, Абооне! Чи бачиш ти ту струнку сосну людську за вікном?!!! Наче ти втомленим від тиші поглянув на світло: еліпси, лінії й кола, що кружляють крізь криве дзеркало. З іншого кінця тиші не відлуння — це ти сам кликав. Крізь день пливуть уже лише птиці, часом опадає листок, як сторінка пророчих писань. Людська природа Може, ти, хлопче, розвіяний бурями, що мчать, може, ти вже лише сам про себе лист? Це не те, що страх мене налякав і я плачу, спираючись на колони людських хрестів. Це не те, що я не б'ю кулаком у камінь мертвий, а лише те, що не знав очей глибших за цей вечір. Тепер є ті ластівки, що зависли біля повік, як уламки невідомих зірок. Тепер є хмари — дедалі інші звірі, що марширують пульсом лісу. Це не те, що мені не була жодна земля святою, а лише те, що втомленим від тиші поглянув на світло і підняв час такий малий, ніби це не час. Табуни океанів палають на рівнинах, рівнини — мов небо, небо — мов вода. Кочують золоті дракони по великих причинах, по землі піднімаючись, мов по чорних сходах. Гори рушили з ліжеськ, гори такі легкі, сиплються, як пісок з рук хмар у руки. У зморшкуватому мовчанні, як звірі прекрасні, муркочуть і димлять гостро своєю важкою грацією. Страх Був час, коли страху не існувало, лише в темному нутрі перекочувалося серце, як дзвони порожньої криниці, і здіймалося силою, ніби крик здіймався. Світи тонули у світах. Сьогодні кожного полудня ще чути, як зірка потоплена стогне. Хто грав на цій фанфарі, роздував злі моря, повні зірок і блискавок, і невчасно зачатих риб, що гудуть у труби вирів, червоні, як пожежа, від ідей усіх форм і всіх розбратів. Щоб відкинути землю, камінь за каменем, листок за листком відірвати з усіх дерев, побачиш випалене в мертвій тиші знамення — — напружений до стрибка тигриний гнів, як завмерла рука велетня. Був час гіпокентаврів, зодіакальних звірів, коли небо росло з землі, як корона блиску. Ті звірі з хмар, мов кудлаті пальми, зліплені з мулу і здутого піску. О світе музейний! Скорпіони натягнуті, мов арбалети перед пострілом великих істин, коли в сплеску плавців, мов дерева, у дикому співі м'яти ішов небом срібний комар і, мов пастух, — грав. А під пісню — тихе повторення галасу, йшли ряди здивовані, ніби до хмар землею сягаючи, де в колисці котловини, у темних стадах трави гойдався на листку крихітне створіння. І сміялися звірі — мандрівні гори, з останнього нащадка бурі, коли водив пальцями в кочових хмарах і віщував. Мерщилися й терлися гребенями спин об небо, повне дивних фігур, подібних до замислених над смертю жінок, хутро хмар — вухами шкрегоче. У лісі викривлених орхідей залишилася маленька людина, а був це Прометей. Ріс, аж поки його підняла велика вода, і плив, відбивався від берегів, веслуючи, мов полум'ям — вогняним веслом. Росли рани в зелені — чорні голови замків, ржали хмари скуті, перетворені на коней. Тільки в осаннах весни, спогадом про грацію, квітли рожеві та золоті яблуні. Ніхто не повертався дорогою. Чекали дівчата, знаходячи у дзеркалах застиглих лицарів, бо воїнам — не пам'ятати, жінкам — пам'ятати, бо пульсував дорогою чоловік — який вірив. О, обличчя Світловидів, Одина, пророків, о, обличчя пригноблених, які йшли в такт серцям, о, обличчя тих без богів і обличчя тих богів, що торкаються зірок, радості й смерті. Стояв велетень у голосі землі, як у шаті, під блискавками. Стояв велетень, як тисячі, у зростання постаті над трупами полеглих, над слізьми. Віра Стоїть велетень під небом, як вир, повний туманностей — ричучих звірів. Стоїть у компаніях лісів, у дзвонах великих лір, встоїть — вірячи. Варіант: Шукайте в лісах ріку відлуння, богів, заколисаних у камінь, і живих птахів у дитячих усмішках, визволення людей справжніх, перемоги сумних поглядів, притиснутих гранітною ніччю, і бунту, що дозрів — знайдете бунт і битву, і ніч. Дім, Могила Зведемо дім із сонця і з шуму рук, залізний дім. Що з того, що закриється земля над нами, як зачитаний том. Рости далі в листя та дуби пущ, як власний пам'ятник, зривати світло бутонами уст, вирости стіною переможних спогадів. Глина добра і, як кров, солона, як трава, зійде над нами пташиний спів, а варварська земля з криком розкине руки, прогудуть після нас співучі табуни дерев. закінчено 24 травня 41 р. Кшиштоф Каміль Бачиньський Орфей у лісі Поема . Задум Він, як двострунний виголос, узгодив любов пісні й любов жінки. Тепер вухо лісовою тишею напував, коли в струмок вступав листястий. Правою рукою гілки відкидав, лівою рукою ліру обіймав тремку, коли над головою пробуджена пташина тріпотіла хмарою щебечучою. Любов А він птахам і собі молився, а молитва його до тієї наближала, що була йому зачатком мелодії, яку він здійснював на лірі її тіла. Ще тіні її навіть не підійшов, а вже під долонею пташеня співу починало, і мовчанням сплячих берез коси в руде волосся Еврідіки заколисував. . Вагання Звідки ж ця усмішка на уста приблукала? «Поверніть, — казав він, — до життя цю пісню, що померла в мені». Тоді на його руку дзвінкою краплею звалилося сонечко. Поезія, Смерть «Знаю: це ніжність. Але її не вистачить. Бо більше треба, щоб смерть співом звабити: на скелях диких музичне гніздо звити, щоб вивести спів від людської тривоги старіший». І погляд згас у власній тіні. «Віддайте, — казав він, — ту силу, що лише вона могла пробудити». Тоді, як крилата хижість, сів йому на плече яструб. «Знаю: це пазурі, що скоро затупляться, але скельної кори ніколи не зможуть пробити. Не таким шляхом треба мені піснею пройти, щоб слізьми вкрити Її зіницю сліпу. І в лісову тишу шепотів він: «Просторі, як же тебе струною, що здатна кровоточити, охопити?» І заридав тихо. І як ягоди чорні, сльози дозрівали у пухнастій зелені мохів. Звір . Плач Як сутінки сірі — згущувалися вовки, блукаючими виттями наповнюючи ліс, біля ніг його повзали: «Замовкни, чому сльозами нас озворієш?» Як світанок швидкий — прибігали олені, як сон теплий — лащилися козулі і благали: «Помилуй, перенеси біль і в себе знову його вбери». Приповзли зелені жаби, обвивали йому руки, мов стовбур: «Хто ти є, що такий світлий, як сонце, плаче сльозами чорними, як тінь». Але здивувався Орфей, коли вгорі розсміялася верба плакуча: «Як же, віщу, жалем хочеш нас зачарувати, коли твій плач не розчулює, а приголомшує?» . Сором Поезія, Страждання І занурився він у себе зіркою, що болить, бо його засмутила сила власної пісні, як невчасно, — думав він, — що дозволив сльозам надто людським у грім утілитися. Плач має бути плачем, — думав він, — а сльози сльозами, а пісня — витканою з-під серця музикою — але як її виткати і куди нести? Раптом замовк, бо його ліра заридала: «Еврідіко! Той, хто з тобою узгоджувався, як зі струною з'єднується мелодійне дерево ліри, з краю співу у власний морок зісковзнув. Як на чужині, ступаючи непевною ногою, блукає в собі, затінюється жалобою, не жаль за тобою, а смуток над собою…» Тож посоромився Орфей, а тумани все густіше, шелестячи листям, на обличчя йому клали свої вологі сни. А він не знав, чи то дощ, чи сльози. І лише їжак, біжучи вологими мохами, збирав на колючки срібні яблука дощу. . Змагання Під тим дубом, під столітнім, серед гілок сховався, а дощ зник, семибарвним луком над ним злетів. Ледве оком у ньому потонув, у барвній мелодії, блідий блакит веселки ввібрав, дуб гукнув: «Прокинься. Час для тебе, чекає ліра, нової пісні голодна, вгризися в землю, бий об небо, серця пропали до дна. Зі мною, божественний Орфею, виміряй музичну силу, мене подолаєш — смерть подолаєш, яку я переміг. Дивись: зів'яне молода лоза, впаде струнка ялина, дивись: тополі смерть підрізала, але мене не здолала. У небо співом росту, у землю корінням вростаю, моє мовчання — це струмок, а моя пісня — листяста!» Тож Орфей ухопив ліру молитовною рукою, струну торкнувся, і вже хмари пробуджені дзвонять. Ще голосу не видобув, а вже на вуста тремкі, як на листя, променисто вбігає молоде сонце. І пісню розпочав. Музика Вгризся в землю таким ясним тоном, що злетіли над деревами кроти крилаті, що струмки, що під землею темно почалися, над берегами, що їх тримають, у ліру вигнулися. Піднявся вгору, лише рукою вагу струн відміряв. Примітки . Содома — біблійне місто, знищене Богом через гріх і розпусту. . серафи — ангели з найвищого ангельського чину. . квадрига — ридван, запряжений четвіркою коней, що їдуть паралельно. . гіпокентавр — інше визначення кентавра, міфологічної істоти з кінськими ногами та людським тулубом і головою. . Прометей (міф. грец.) — титан, який зліпив із глини перших людей і опікувався ними, навчаючи багатьом корисним умінням, зокрема ремеслам. Оскільки боги не дозволяли людям пізнати таємницю вогню, Прометей змилувався і викрав з Олімпу палаючу смолоскип, щоб подарувати їм. За кару він був прикутий до схилу Кавказьких гір, приречений на тортури, які йому завдавав гриф, що щодня вранці виїдав його печінку, яка відростала за ніч. . Світловид — власне Свентовіт, язичницьке слов'янське божество. . Один — нордичне божество війни та рабів, найважливіший бог серед Азіів. . сонечко — божа коровка. А вже вітром свого голосу він у жолуді вдаряв, А жолуді, мелодійно торкаючись одне одного, Розцвінькали волоссям верби над лісовим струмком, А в тому волоссі сум раптовий виповз так тихо, Що, ще не ставши шепотом, шепотів: «Еврідико…» Лише вода підхопила це ніжне благання, А вже у квіти його вкраплила на лісовій галявині, А там трави зеленуваті в коріння прошепотіли, І вже дерева її ім'ям шуміти почали. Струн смикнув, бо не шепотом смерть мав глуху подолати, А вигуком таким високим, як зірка над землею: «Хочете? Розпач вам виспіваю: полум'яні гори Ростуть у мені, буря ворожа в землю ікла вітру. Хочете? Блискавкою хлищу, серця гризу громом, У руці маю блискавку і розпач в оці нерухомім, А той розпач у гнів зростає, а той гнів є бурею Проти тебе, чиї постаті чорно мармуряться». Вже не словом, а голосом у тверду кору неба Бив Орфей, аж сипалася важких зірок злива… Тоді перервав, бо відчув, що голос йому застрягне В небі, що ще тремтить… Але дуб мовчав могутніше. . Поразка «Еврідико, поразка солодка. Слава тобі, хто мене переміг!» Минав струмок. Тростина хилилася в'яло. Ліс закінчувався, і починався місяць. А ті скелі, що виросли гострими, Здалися йому ніжним запевненням. А цю ніч він обіймав, як сестру, Називав найніжнішим ім'ям. І мовчання дубове, мов ключ до зачинених підземель, Ніс на вустах, Переміряючи струнами сплячими Віддалінь, не охоплену словом. [Птах] О світанку бачу я птахів недорослих, Як опушений плід мовчання. Ким я був, що з хмари виріс? Ким я є, чорніючи, мов земля? Відкриваюся щороку і спускаюся в сніг, Закриваюся щороку і встаю — дерево, Щоб переносити листя на небокрай І падати тоном донизу — зливою. Відкриваюся щороку; закриваю сон у землю; Серце, обросле волоссям, огортаю у пух кульбаби — І мовчу так, як мовчить зелене яблуко змін, Мовчу однаковий у бурях — у нерухомості — рух. [Пам'ятки] Пам'ятки засушені — неба троянди. На коробці тирса та яблуня. Таким простим було все: хліб і ніж, А де воно тепер опало? Такими простими були б літа — Засушені сьогодні в книжках пелюстки. Як на малюнках зеленню відчути? Нерельєфні малюнки, гладенькі. [Немає тебе, не буде, навіщо Шукати зірочки в чорній залі? Тільки пам'ять висихає — потік, Світ — клініка тирсових ляльок.] Дивчатіє мені земля знову, Замкнена в таємниці коробок. Віддалений сум снів, Як над смертю кинутий перевал. Срібний ключик. Заводні пташки — — зменшені музичні шкатулки подій. А це все крихітні малюнки, Повішені на могутній гілці. [Пісня] [Подорож] Знову мандруємо теплим краєм, Малахітовим лугом моря. (Птахи перелітні вмирають Серед апельсинів на роздоріжжях.) [Море] На фіолетово-сірих луках Небо розтягує плинність аркад. Пейзаж у повіки м'яко всмоктується, Застигла сіль на оголених вустах. [Літо, Аркадія] А вечорами в потоках заток Ніч лиже море солодкою гривою. Як м'які груші звучить літо Вітром, опаленим, мов кропива. Перед перлиновими фонтанами Ніч виноградом зірок роздає. Знову мандруємо теплою землею, Знову мандруємо теплим краєм. [Пісня (Минає білий олень страху…)] [Полювання] Минає білий олень страху У метеликовому танці ніг. Кружляє вітер і дме, як стрілець, У роздутий хмарний ріг. Пісня димить чорна. Душний місяць Обрізає близький клен, І ніч об вікна струни натягує, Коли дощу шорсткий джміль. Це осінь, Анно, Анно, визволи Від яви і від сну. Відходять дерева, дощ на шибах І кружляє відлуння гул. О, залиш сірий відлуння невід, Коли впоперек неба пливе Бог. Це осінь, Анно, Анно, небо Тріскається. Натягує Оріон лук. Це стогне в небо вбитий палич, Зламана вітром щогла, Це, Анно, серця тріск, як гілка Під зіркою, яку ти знаєш. Відпливаю сьогодні, моряк часу, Палубою спопелілих дерев. Газелі сну на очі насунь, Коли осінь позіхає — рудий лев. О, Анно, визволи, білий оленю — Минає тривога в танці ніг. Кружляє вітер і дме, як стрілець, У роздутий хмарний ріг. [Покоління (До пальців примерзли струни)] [Зима, Історія, Молодість, Смерть] До пальців примерзли струни З тонкого крику рослин. Так дорослішають до труни, Як ми в часі дорослі. [Готицизм] Стали ріки вогню, Стиснуті пурпуровою кригою; Вночі сон, мов смолоскип, Страшить обрізаною головою. Чого ж ти ще? У морозі Світ, мов із тирси, сипкий. Очей застиглих горіх. Це сніг, це не серце так скрипить. [Поет, Слава, Могила] Кожен — колоною єш, На могилі пісень власних Замерзли. Чого ж ти ще? Це смерть — це не волосся блиску. [Сльози] Чи солі кульки з неба? Чи сльози в кремінь обличчя так вросли? [Страждання] Чи земля так болем дозріває, Як ми в часі дорослі? [Примітив] Вже не вмію говорити, а ваші слова — картеч, Шелестять, мов середина рожевої мушлі — байдужі. Адже минає зелена кров землі, страх і голод, А тварини ходять по землі, як небо прекрасне. Бог найпростіший — наближене море сходу. Немає таємниць. Жовтий пісок, вода і вогонь, Де спускаються вовки сірі, як сон, видіний на лавці саду, А квіти пливуть крізь мене, як крізь шибу, де цвітуть глоги. Де цвітуть глоги — галявина, а тіні широкі, як дошки. Вітер зриває капелюх волосся, повний, з птахів і трави. Крізь цей пейзаж, намальований деревами, мов риски, Підходжу до тебе, як до прекрасної гри. [Любов] Ніколи не бачив людей, знаю лише кількох дітей І тварин міцних, шерсть їх пахне ніччю і зеленню гострою. Думки — це птахи, спіймані на дереві мудрості. Навпроти Виводять нам зграї тварин дорогою з найпростіших прямих. Ось ти є. Місяць розрізає нас на людей і тіні, А за нами — хрестові походи скривджених тварин. На цьому пагорбі станемо нагі й здивовані: Біля річки, побачені первісним сном, первісною думкою, що скрипить, мов пісок, Геометри втомлені, сонце заливає очі, ріжуть землю і міряють Світ. [Притча] [Матері] [Бог, Творіння] Пан Бог усміхнувся, і тоді постала земля, Подібна до золотого яблука і до дзеркала змін. Після неї повільно сочаться зрілі краплі тварин, Ступаючи з вод у повітря — що тремтить сріблом — сходи. А спів найтихішого з птахів перетворюється на м'яку хмару, І тоді постають хмари, подібні до землі та зірок. Тож ліси до морів приходять і кладуть волосся на воду, І тоді хвилі фарбуються в колір стиглої ягоди. Світло проникає в землю, а земля сяйво приймає; Бори вростають у повітря, повітря від лісів — чорне. Тварини вникають у кору, а кора поростає життям, І невидиме, у просторі, вихрує землі відображення. Тоді є всі кольори, кожен від інших різний, Які є всі однакові під скляним куполом порожнечі. [Людська природа] І захвилювався Бог, що сам своїх творінь не осягне, Тож тиша склалася у складки, а світло стало чорним, І з важких ковадлин гір росли стебла вогняні, А громи в зусиллі кували зморшкуваті в грізному роздумі, Аж поки викресався з кузні під небо від гуркоту білий — З хмар і землі вилитий — людина темна і мала. Тепер усміхнувся Бог і уві сні знурений онімів, І досі блукає серед жаху людина темна, як земля. [Псалом 4] [Молитва, Бог] Боже мій. Я перед Тобою — Вівтар тіла роздертий. Я — одним сумлінням народжений, Димлю тисячею мертвих. Не заплутуй мені птахів і рослин, Я з них зачатий — розумію, Тільки звади навчитися І людей вчитися не вмію. Я вже спокійний. Знищ Зливи голів обрізаних, Скинь неба пласку долоню, Ти з усього — святий. [Людська природа, Образ світу] Але мені вчинки поясни, Землі, що дихає ураганом, Бо що з того, що після лиха я топчу її, Немов по кременевих сокирах Людей, що ніколи, не зростаючи, Об стіни печер мечі гострять. Але поясни мені тих, Хто невідаючи — біля темних вод Є спопелілі чорні хрестики Ніколи не зіграних нот. [Романтичність] [Руїни] Попелище. Таке вже право — виростати з попелу. Вітер розкидає квіти прозорі, як скло. Подай руки, кохана, ті, що прагнуть цього, Щоб замикатися, мов коло. О ліси невидимі, хащі, що схиляються, І подих їх на вустах, і під повіками шепіт: Знаєш, мила — після цих руїн, що переросли гнів, Ми будемо миттю духів. О, бо чути музику, і не таку, Яку грайка приносить і грає на флейті, А ту, що від тертя крил, або коли по ріці лід іде, Яка щойно закінчується птахом. Не треба марити, щоб побачити полум'я в хмарі, А коли побачиш руки без плечей — це теж не сон. Рух, як дія, і відблиск заграви, І видно так чітко, як обличчя в потоці. Таке вже право нам рости чи гинути, Сік вводити в спалені стебла тіл, Коли при нас дух. А я бачив: стояв На ще не висохлій форми глині. [Сльози] Ось твоя голова на грудях, і я відчуваю серця сльози, В кожній з них ангел прихований — перш ніж впаде. [Rorate Coeli] [Молитва] Спустіть росу, небеса, духи незбагненні, І штабелі сяйва білі, що віщують пісні, Щоб те, що живе — життям не було прокляте І стало, як світло в тілі — не тілесним. Спустіть росу, небеса, хвилі морів золотаві І щирість очей, що, як звіряча — чиста, А якщо день — нехай росте, як колосся трав, А якщо ніч — нехай буде вже ніч вічна. Спустіть росу, небеса, розрізнення вчинків, І краплі такі ясні, щоб вінцем було Те, що називається силою — любов, І через недосконалість залишається провиною. Спустіть росу, небеса — кола живого світла На голови схилені, щоб те, що є мудрістю, Не схиляло донизу, як по пелюстці пелюстка Людей до глухих криниць і пожеж земель. [Політ] Спустіть росу, небеса, щоб стихії, Які є до святості, зробили святим, І підживлювані духів полум'ям, постали, Як стебла зростання і плоди слави, А опадаючи листям перемоги, мов золото, Зробили політ для нас або нас для польоту. [Сон] [Сни. I] Сон — пласкі вузли, Спочатку шелестів, як осот, Аж поки не вилупив ведмедя чи вовка. Вовк був тобою, він ішов босий Дорогою, задимленою, як скло, Дорогою, що тягнеться крізь вуста. Взагалі, Вже здіймалося і йшло, Йшло звідусіль, Крізь криві, опуклі дзеркала: Якісь хрестові походи проти сонця. Сходи круті, а труна внизу крихітна. Гуркотіло відлуння — купол — пузатий барабан. Похорон. Дім ріс смертю, чорним дубом, Де точильник пожирає звуки. Йшли довго при свічці вниз, Серед плачу, що тремтить на вустах. Внизу роздуте примістя Діє тінями — порожнє. Падав дощ, чорні люди за брамою. Караван, що чекав, у страху застиг. Малий хлопчик у сорочці, я кликав: «Мамо!» Процесія рушила. Це був мій власний похорон. Вже настав час, Знаки на небі росли, І люди у шатах із міді Шепотіли, прилягаючи до зірок, Пальцями небо малюючи, кликали: «Їде!» А там Намножилося зодіаків, великих ведмедиць І іграшок, що сиплються з неба. Я просив: «Скажіть!» Даремно Тікали, сплетені в купу мурашником. Засипаний по шию в тирсу, Я залишився сам, Вже було запізно. А потім ще поля, як палуба, Висихали під небом мертвим. Була дорога чорна, намокла, Була дорога чорних коліс, Маніфести, розвішані на хмарах. Це світанок — Вже — Срібний палець собору виткнув дзвоник Гострий, як ніж: Авемарія. [Серце як хмара] [Поема] [Матері] I [Ніч] У такі ночі народжуються Самі лише мари та крила буревіїв. Такі ночі годує Вітер відірваною рукою. Такі ночі димлять падаллю — Гнилим мохом хмар; Блукаючи ними, гинуть У страху і темряві. Такі ночі народжують лише тварин: Коней без голів і котів, що дихають вогнем, І тече в них земля проклята Глухим струмком. Як же ці ночі подолати, Що ростуть, мов трупне набрякання, І мов риби, що задихаються німо? Як же в них народився велетень? II [Око] А мав Титан дві руки — гілки, Мов мідь, що на сонці вигинається, І очі, наче в них небо ув'язнуло, Або наче блакить поглядом його Крізь голову наскрізь текла. А над головою мереживо волосся, Подібне до пташиного, кольору троянди чи ртуті, Що спадає на витончений пам'ятник обличчя, Коли він брудом у золотих дорогах ступав, У заграві, що текла полум'ям, І мріяв про пульсуючі циклони. Коли світанок, мов молочне плодище, дозрівав У кольорових склішках печер, Рушав Титан крізь дзвінкі яскраві квіти, Мов крізь зірки, втоптані в траву, І відлунням співав мелодії, А попереду мчали, мов кораблі, Замислені, що блукають, мов вівці, У чистому сріблі викуті льодовики. А з-під ніг сипалися лавини, Мов уламки кроків, що блукають Пустелями інших планет, Через котловини, затоплені сонцем, Крізь землю, як велику причину Згаслих криниць і джерел, що б'ють. Мчали мідні труби буревіїв У кольоровий захід, Мчав Титан до безіменних гір, До коралового водопою, Де, мов сонні тварини, лапою Протирали втомлені очі, Занурювали морди у спокій — В оксамитові хвилі ночі. Чого ще треба, коли голос твій Будив залізо гірських обривів? Чого ще треба блакитним очам, Що так у сум вдивлялися прямо, Що аж смертю крижаною віяло від них? [Серце] Носив Титан у грудях міцних, Вирощене в страшну ніч народження, Сумне серце, вигодоване голодом виючих вітрів, Сумне серце, розбуяніле від плачу нічних птахів, На молитвах псів — кинутих у круглий щит снів — — Дивне серце — замість серця — хмара. III Дозрівали в садах сливи, сливи золотисті, наче краплі сонця, раптом остуджені в повітрі, мов віск. Танцювали сестри колом, від того веселого кружляння миготіло під повіками, лоскотало ніздрі, мов колос. Сяяли коси, такі блискучі, що майже в сонці білі, мов ясні сплетіння злив, кинуті з неба навскіс. Сипалися дощі з плодів крізь розвіяне волосся, що вже не знав напевно, чи волосся, чи сливи дозріли. Танцювали сестри колом, а Титан спинився; від жару очі рукою затуляв, мов від блискучої дзиґи: «Візьміть мене, сестри, будемо по барвистих луках танцювати серед осені зелено-жовтих пожеж». Сміялись сестри, співали голосами, мов зелені вивільги: «Як же будеш танцювати з нами під шатрами осені, коли руки маєш, мов сталь і латунь? Зірвеш з гір соколів лавин, гук льодовиків заглушить сонце, коли пісню заспіваєш міцним голосом. Самотність — як же братом нашим будеш, коли ми, мов полум'я, легкі, що біжить по палаючій соломинці, а ти вітром ніч наповнюєш, блискавками палаєш у деревах, роздуваєш сонце в барвистий захід? Як же маємо танцювати з тобою, коли замість серця хмару у грудях, бурею наповнених, носиш?» І весело сестри сміялись, у щебеті птахів дедалі більше зникали, аж залишився від них політ павутинок, розвішаний у повітрі дзвінкому. Залишився Титан сам на березі жалю, мов на березі найсумнішого острова, де на деревах навіть птахи всі із холодного золотистого металу. IV Купались хлопці в річках, чиї течії подібні до жилавих долонь, де чекала їх недалека галявина і вони минали вимріяні чужі міста, наповнені банями з кольорового скла, які в сонці виблискували й вигиналися. І бачили в лісах темних, вологих вируючі веселки з пурпурових каменів. Серед зелених колисок тіней миготіли їм дівочі локони. Але як же їх було схопити, коли були з прозорих ниток снів? Став Титан над річкою і закричав, аж по поверхні кружляли кола, що ширилися, ніби від кинутого каменя: «Ходімо, хлопці, попливемо в сутінках і замкнемо в бронзових обіймах рук край блакитний, де зірка живе». Та сміялись хлопці білими — мов лущені горішки — зубами: «Як же хочеш, Титане, плисти з нами до тих земель, що буйні, як грози, коли ми шукаємо там дівчат — шовкового озера пестилів, коли хочемо вирвати коштовні камені барвистим веселкам і заздрісним землям? А ти не маєш соковитого серця, де кров гуде, жадаючи коштовностей. Чи в льодовиках своїх сховаєш золото? Чи в циклонах своїх знайдеш йому місце?» І пливли вони, пливли повз нього: «Адже в тебе замість серця — хмара». Пішов Титан від веселощів хлопців, великі стопи обережно ставлячи серед дерев. Ще за ним кликав річковий відгомін і далекий спів тих, хто пливе. V Зачісувала Світлолуна темне волосся перед розбитим дзеркальком потоку, занурювала вузькі руки глибоко, до зелених таємниць своїх очей, що у воді тліли й гасли, ніби з мороку ткані, а світлі. Спустилися сарни до струмка, воду притискаючи м'яко до вологих мордочок, притискали кошлату щоку до її долонь, блакитних від холоду, і піднімали ніздрі мокрі й чорні, ніби в грудях її відчули сарну. Побачив Титан Світлолуну і покохав, покинув стада крижаних гір та громи і щоранку перед плинним лісовим домом вигравав пісні на роздутих вітром конхах (великих морських раковинах), аж із простору такий жаль викликав, що на листі він осідав сльозами. Лише здалека ревли покинуті льодовики, зупинившись заціпенілими стадами, і закручені урагани, мов вівці, бекнувши, зависли в повітрі, навіть гострі снаряди дощів звисли з неба — застигли над землею, німо заслухавшись кіл, що створила пісня. Титан, граючи сумний спів, довго в тиші його пряв, ніби темною ниткою жалю небо розітнув навпіл: «Ширяють бабки (великі комахи) вічних буревіїв хмарами вниз, хмарами вглиб. Падають дощі скляних троянд поміж мідних труб вітрів. Бачив я в очах твоїх ліс, що оленячим бігом веде у світ, де замислені риби зірок над штормом літ. Укрий мене польотом своїх рук, мов білих птахів сну, від лугів, що йдуть за мною, від гір, що йдуть за мною. Стрімко мчать бурі, у бурях тремтить мій власний грізний крок. О, сховай мене в намет своїх снів від сталі моїх рук». Тоді вийшла Світлолуна на берег світла, напівсміючись, напівведучи рукою по вітру, мов по спині розбудженого піснею буйвола, і підняла сумні очі, як дзеркала летючих хмар, як ластівки, заблукалі пізньої ночі у вихрових планетарних колах. Напівсміючись, напівспіваючи, вона гукнула, ніби струмок теплим альтом у небо лила: «Як же ти хочеш мене, Титане, кохати, замислену в моїх білих потоках? Як же хочеш мене в міцні руки схопити, коли не знаєш, чи то я, чи моє відображення? Бо я — напівправда, напівтиша, мов листя, що в повітрі — перш ніж впасти — зависло. Я боюся тупоту твоїх гір, твоїх вітрів, мов летючих звірів. Коли заревлять твої льодовики лавиною, мої очі зникнуть у листі, розпливуться у квітах. Занадто високою буде любов з тобою, коли ти маєш замість серця хмару». Занадто високим був плач від тієї ноти, де груди викинули його в простір, де такий крижаний вилив його смуток, що всі птахи на вітрі застигли нерухомо. Лише з повік Титана лебідь сплив замість сльози — і в хмарах зник. VI Людська доля Гули ріки по схилах. Повзли жовтим полум'ям вогнища людей у долинах, коли вони лягали спати, не бачачи нічого вищого, ніж тіні, що бігли від вогнів, не шукаючи нічого понад те, що вже давно відгадали. Ревли молочні корови, і роги занурювалися в сонливість, а птахи спали міцно, мов вирізьблені у гілках. Груди звірині й людські здіймали й опускали вагу величезної кулі ночі, яку замкнула темрява. Тоді з печер голос здіймався і так виріс, мов не пташиним польотом, а чорною горою. Кликав Титан у порожні колодязі ночі, поки очі його, випалені тривогою, не згасли, а від голосу земля стояла в гучних громах, золоті кулі на долини точачи. А лавини лилися, як срібні ріки, мов стерті колесом часу — віки. Саме світанок над ніччю схилився; мов птах, молочним крилом зірки повільно стирає, коли дорогою блідою, як у снах, МАТКА МАТКА йшла з обличчям, вирізьбленим у смугах смутку, ніби чорне полум'я, заключене в сльозах, перелилося крізь неї. А сльози були тужливі за Титаном і не гіркі вже, а лише червоні. Тоді в грудях Титана хмара так дзвінко закрутилася в білу хмару, що по схилах розсипалося відлуння паєтками сріблястих голубів. І в обіймах Матері замовкли його очі, мов застиглі вовки. Лише крила її срібного волосся довго віяли на ранковому вітрі і сипалися в блакитний простір, застигаючи в сузір'ях і знаках — невідомо, чи то сльози, чи то птахи? завершено 30 серпня 1941 р. Кшиштоф Каміль Бачиньський На мосту в Авіньйоні Світло, Весна. Цей вірш — сонячна жилка на стіні, мов фотографія всіх весен. Дощ. Кантики дощу вам принесу — приглушені нотки у небесні дзвони, мов дихання вітру води. Танець, Дерево, Світло, Історія, Мрія. Танцюють пани невидимі «на мосту в Авіньйоні». Звук, Тиша. Зелене, старомодне грання, мов бліді бруньки тиші. Вдихни дерево, і ти почуєш, як промінь — натягнутий тон, як на найтонших гамах вітру танцюють листяні сукні пані «на мосту в Авіньйоні». У деревах, у рамах зелених вікон крізь привиди міст — срібляста готика. Вирують птахи жовто-бурі, мов лютні, що втекли з рук. У лісах зелених — білі лані тікають у дедалі тихіший танець. Танцюють пани, танцюють пані «на мосту в Авіньйоні». лікарня, квітень 1941 Кшиштоф Каміль Бачиньський Свобода Кінь, Свобода Кінь срібними дзвіночками дзвенить, м'якою водою в зелену рунь (низьку густу рослинність), квіти приносять барвистими жменями світанок густих річок на збігах звуку. Дерева вільні в рудих лісах, пробігає кінь крізь плинні галявини, рожево грає, розбігаючись очима, ніздрі, мов балони, гне до колін, а коли вбіжить у дзвінкі степи, у луг, розлитий свіжістю блакиті, стане визволений високо, і поглине сонце вільна тварина… Кшиштоф Каміль Бачиньський Спів на весну Мости цих зелених передмість, як же їх багато, як гудуть від коней — — сірі та каре коні з погоні за мною, за весною, за тоном. Як же їх багато, здіймаються і все частіше сиплють, мов пелюстки, мов птахи, підкови. Ясна, недільна, ця звірина пора, на шиях солодко згорнута, мов кіт. Вирій із блакиті. Скільки хмар! Зелені птахи тріщать під покривами. У летких, плинних стеблах кропиви сиплються пласкі луски потоку. Малі дівчатка біжать. Від суконь білих, мов ангели, крилатиться образ, земля відпливає під небом, мов дуга. Сонце стигле, як яблуко, обдерти! Вода Долоні на воду: сплески та плюскоти, у краплях — обличчя вилуплених пташенят. У риб’ячій, прозорій лусці, мов човнику, пливе крізь мене сталевою Віслою. лікарня, квітень 41 р. Кшиштоф Каміль Бачиньський Світ сон Сумний, який сумний чоловік, заснулий серед подій, у подіях справжніх. Наче креслив коло на піску, а в тінях дубів, вставив кольорові шибки, мов у реальні замки. Сон Так нерозважливо — наче згадуєш дитячі фортеці з піску. Повірити легко: ти живеш там, а зараз лише сниш сліпучий сон блискавок, кривди і блиску. Війна, Сон Як же спокійно, хоча минув двадцятий рік, не вірити в ріки вогню, людей, яких несе вітер, занурюючись поглядом по вінця у реальність. Але я прокинуся, але я прокинуся. лютий 41 р. Кшиштоф Каміль Бачиньський Того дня Тиша, Пекло Того дня, коли я повертався до пекла вулицею, мов тягар повітря, крізь ту тишу, коли зір мій уже зів'янув, крізь ту тишу, коли плач мій уже вивітрювався, повертався я через веселку до пекла… З набряклих хмар цвинтарних глухіт траурних барабанів мене овіяв того дня, коли я повертався до пекла, а вже забракло золота на слова, проходив я від хмар цвинтарних… По колонах дерев на рожевому світанку… арки вулиць густо обросли мохом у парках, ритмом ночі спускався я навскоси у важкій барві опуклих днів-куль, крізь берег моря, рожевий від світанку… Зелень синьою парою вибухнула, відчував я червону і гладку тишу того дня, коли я повертався до пекла, вигукнув я востаннє: «Мати!», коли зелень, мов пара, вибухнула… Світло, я став на межі світанку, який розрізав дзвони на струни, того дня, коли я повертався до пекла, день бачив я гучний, мов заграва, і став я на межі світанку… Кшиштоф Каміль Бачиньський Цей час Час, Історія, Війна Мила моя, кохана. Такий це темний час. Темна ніч, так давно вже темна ніч, а без зірок, після якої привиди дерев, вирвані із землі — тремтять. Сумні небеса над нами, як хрест зламаних рук. Голови гудуть над землею, ночі спускаються до дня, дні до ночі відходять, не човни — труни народжуються, у світ гробами відходять, час відходить у снах. А серця — їх так мало, а вуста — їх стільки. Ми самі такі малі, ще крок — і перейдемо в міф. Ми самі такі хмаринки на перехресті доріг, де гармати століть і хрест, а на ньому — Бог. Ці мотузки, чи то з шибениць? довгі, на кінцях дзвони — це, мабуть, дзвони простору. І така слабкість у руках. Час, Минання, Сила І вилітає — чую — ця міць, мов пісок у склі старовинних годинників. Час, Минання, Війна, Готицизм, Історія, Страх Прокидаємося уві сні без голосу і без сили, і чути, як гуде мотузка окованих машин бурі. Небо криваве, на троянду схоже — лежить на нас, мов покоління гір. І плине морок. Панує тиша. Тріск зламаних черепів; і вітер часом завіє, і вік влупить валуном. Не зупинити наших сердець. Такий це темний час. вересня 1942 р. Кшиштоф Каміль Бачиньський Теологія Бог, Страх Це ти ударами блискавок гудів у ковадлах заціпенілих зіниць, що черепи від страху були замалі, а серця — завеликі для землі. Це ти кидав з долонь, мов ураган, вогняні кулі на круглу стелю, а в людські дороги — сни і руїни, що димлять, мов твій свіжий слід. Наука І застигав ти у гаморі погромів серед мандрів німих поколінь, аж поки, оточений скляними дулами, став краплею води на столі. Бог, Тіло Чим же ти є, коли у світлі згасло вогонь зодіаків, розсипаних згори, а ти настирливо продовжуєш напливати у склянках — пульсуючим ядром клітин? жовтень [41 р.] Кшиштоф Каміль Бачиньський Трофеї Квіти рогів розлогі. Золотисті язики, як вогонь, що повзе під подихом вітру, або роги буйволів, як темні чаші, в які склепіння лісу наливали світло; і долоні пір'я як карти, перетасовані вночі, або як крила сну, що мерехтять. Ніч. Уночі зорі, падаючи, оживають і над ними синім сном оживе тьмяний вогник у лісі, що виростає, струшуючи плинну гриву, повну шелесту і тріскоту, аж поки темний потилицю піднесе, і стоїть серед шелесту чоловік, а може буйвол, і чорний ріг обтирає золотою травою іскор. Звір, Воскресіння А потім у дім б'є, і на стінах здригнуться роги і пласкі черепи, продані снам, а тихий тупіт копит здіймається, і в місяці, як у задерев'янілій пальмі блиску, повільно відходять привиди повернених тіл, у роздумах ревучи; і іній з кущів легко струшують, а перед ними — Він, що сипле іскрами, які, гаснучи, шиплять, мов вітер, що після перемоги повертається до землі. Кшиштоф Каміль Бачиньський Угоди (необроблені поля) Зоре моя ранкова — пронизуєш моє чоло, щоб я міг день побачити, що у вікна вривається розпаленим потоком. Над ним світло голубе, а в ньому залізна гіркота і часу посуха. Ото я, земля спалена, після табунів диких тільки — сіркою дихає і жахом димить, де повільно згасають тіла воїнів, а над нею небо з вогню, наче рукою Божою перекреслене, і тільки в ньому хмари-струни і спалахи брам чи тихі блискавки. І лежать вони так під паром, Жінки і тільки мені дано мале жіноче тіло, а в ньому душа птаха, що виростає на мені лірою або глеком, або, як димляча людська справа, приховане на оболонці мертвої моєї пам'яті, життям. І так я покину через неї. О висохлі ріки! При дорогах сухі жаби, як гілочки зрізані, і до зору прирослі, прокололи повіки шкаралуп тріснутих сердець, що не проростуть звуком. Це натовпи, зважені їхнім світлом і тривогою, і відважні, бо численні, розтерли їх ногами. О! Не оплакати мені серця моєї пристрасної землі, тих ваших скарг, що як дими йдуть у хмари, тих ваших снів-гілок, що прекрасні, як небо, тих, кого в жалі я проводжав, чорних від крові. О! Не вимовити лірі душі, натягнутій кров'ю, бо хоч вона і всеохопна, і всестраждальна — не свята, бо осквернена одним словом ненависті і однією скаргою, перетвореною на пурпурові хрести, які на спині носитимеш мовчки віками, і перш ніж їх вимовити — стати спершу людиною. Але я відчуваю небо, що до моїх уст сходить, як хліб вогняних вчинків, і пісні, як листя, що шелестить від ангелів і сповнене народженням духів стрімких, наче золоті ялинові стовпи, і відчуваю кілька сердець, що є, мов молоти в землі, закопані за століття, які повільно рухає опір міцного коріння, в якому чекає душа. Але я відчуваю пісні, що ледь пилом золотих трав починаються у розтерзаній землі, і чую, коли постають лицарі крізь силу і крізь світло. Від блиску ще стоять вони німі, ще пальці простягають, як молоді стебла, і бачать світ крізь тепло, як крізь тремтливу воду, ще пух їх обростає на попонах, а вже пальці у вітрі, десятками птахів, розлітаються по небу і збирають простір, і гуде розв'язане, мов вузол, повітря, **Весілля поета** **Бася** **Пісня I** Що трапиться при дорозі — не повернеться, і те, що у вічність іде, — гине. Не плач, не плач, завжди залишається уявна подорож хмарами. Не плач, завжди ще залишиться табун дерев, наче золоті щогли, ще спів прагнень у повітрі, ще в травах мандрівка залишиться або могила — з неї ялиною вилетять. **Пісня II** Можливо, минуть людські свята, свята, подібні до штормів полум'я, але те, що птахом у них залишилося, залишиться і кликатиме, як на дереві, як у гілках твоїх, які із зеленою корою обдере людина чи вітер залізним обоєм, або навіть, пролітаючи повз, зітре якесь блакитне повітря з льоду, але те, що в ньому птахом залишилося, це душа над прахом тіла. **Пісня III** Не забудеш, не забудеш скель, бо скелею в тобі спів став, бо коли кохаєш, а кохаєш крізь простір, хоч так близько, що з морем злився, то вписався вогнем у повітря, і не зійде, а триватиме цей коридор, в якому дедалі інший, мальований на хмарі й воді, ніби ти у своїх тінях ходиш так у повітрі застигнеш плинний, і хоч зіркою б навіть грав, залишишся, не забудеш скель. **Дім поета** **I** Там завжди осінь, під аркадою дерев збирає золоті яблука рожевий лев. Там завжди зима, у хмар крижаний лук синій лось підносить гілку білих снів. Там завжди весна, на димку руно зелений птах скидає крила рудих заграв. **II** Ось двері вітром розкриті наскрізь, ковані у важкий метал повітря, над ними лілейні дзвони, над ними корони дерев, як зелені руки землі. А над брамою ходить, наче павич, герб у короні з пурпурових трав. Возом чи каретою туди не заїдеш, бо до двору не дорога, а потік веде, по ньому золоті лебеді — у їхньому бігу серцем спопливеш — і станеш на березі. **III** Тоді буде, наче лісова плинність, напівзелена, напівкоричнева, що повільно під поглядом рухається жовтим пухом тварин, що лежать там. Тож лагідні ведмеді підносять золоту мудрість стиглих голів, тож олені, тож вовки і козулі, наче трави напружених снів, обростають лавинами береги і чекають мовчазним рядом на твій м'який спокій забуття. І як з ковчегом пливуть за домом під зосередженим сонцем усіх пір, а час крізь них протікає і інеєм повільно застигає на їхньому вічному сні. **IV** Дім Дім світлий, збудований із блиску, як повітряна бульбашка, яку в сітку місячні рибалки впіймали, і має стіни, наче з рослин і світла, і дах з озера, мов дзеркало, що, відбиваючи зірки, віщує, схоже на музику і на троянду. **V** Там панує любов до всього створіння, як стебло рожевої трави, що росте в такому замисленні, що схоже на склепіння церкви у стилі птахів, а ті, рахуючи навколо краплі голосу, — є арфою солов'їною. **Відкриття** Вже віяв вітер тричі, а отже звідний міст зелені опадає, і у вихорі проходять квіти, сни і люди, тварини і заграви, а над ними тихі птахи віють, наче в мовчанні замкнені надією. О, вітайте! Капели цикад гримлять у повітрі, куючи куполи, ніч, у гірлянди вбрана, дзвонить, а попереду, серед зелених коней, бачу глечик, що несе Водник. За ним пурпурові смаки пливуть, на них люди, яким Писання каже: «Коли тисячне обійдеш закляття, на лютому смаку їздити будеш». **Привітання** «Де він?» — усі питають і дзвонять у золоті яблука під квітучою яблунею. «Де він?» — у напружені трави лютні вдаряють здивовані і сумні. «Де він?» — усі руки у здивуванні раптом здійняли над відкритою землею. **Поет, Дитина** Ні в колисці там сидів, ні в могилі, ні дитина, ні ельф, ні людина, а рученятами стукав у брязкальце, в якому повільно, з тривогою, розпізнали чорну емаль небес, що світиться, на ній гуркіт моря перекочувався і біла хвиля зморщених земель. А він сидів і собі бурмотів, обличчям на нарциса схожий. Над ним панна. Ах, цієї не вимовлю, щось як шелест листя і хвилі тіла, і як життя, не замкнене у слові. Тож, коли все раптом закричало: «Де він?» — сказала, руки сплітаючи з любов'ю: «Ще малий». Закликали: «Що сталося?» «Нічого, до ночі, до весілля — виросте!» **Урочистість** Гей! Напилися, і добряче напилися, диво, що зірок на скляних колах не розбили. В одному глечику був зелено-білий мус льодовиків, що вже стигли, у другому глиняному глечику подали рожевий сік із крові та коралів, у третьому — ніч, навпіл із молоком змішану. Гей! Напилися, а встали аж до ранку. **Танець** **I** **Музика** Під музикою замкнений світ дзижчить так, як по озеру, як по струні, чи по липі, чи по заграві тягне золота рука чи птах. Деревам спів — під деревами замилування водний тон. Птахи сплять, чи уві сні несе синій олень танець лісом у кола лук. Відлітають лютні — на них лілії гам, лілії зірок, і тінями в золоті граючи, землі, дерева оминають — берег полум'я — жовтий ліс. **II** Підносилися олені і козулі, віяли польотом мерехтливим і сновидним, приносило грибами і птахами на зелені галявини заспокоєння. Звірі, Вітраж, вітер почав підносити скляні руки і розпечені форми повільно охолоджувати, тож ставали ведмеді і коні, і ласки застигали повільно, аж поки не стали і в живі статуї перетворилися, а руді сливи обсипали їх у час, що стигає, зливами недозрілих зірок. **Ніч** Шибки дощу замкнули ніч, розділяючи світло і світ, співала ще якась миттєва хмара, і минали зливи літ. Небо тільки росло. Ще меншим у тріскучих магнітних бурях обіймав тепло скрипкових плечей і хмари наливав у щоки. І так нагі, у первісний час, засинали, закутані у хутро підпалених зірками ведмедів і білок, що лущать літа, як горіхи із зеленої міді, і гойдаючись у земній колисці, виростаючи з неї і в себе ростучи, прокинулися у пташиному небі, у яке лілією виткалися просто. **Заключна пісня** Тіла, що минають, чим вони є? чим це минання, не знаєш. Земля подібна до катаклізмічних снів, відбита прозоро у небі. Ані в цьому потоці не мине, ані в людях, що перейдуть у час, як пісок у стародавніх пісочних годинниках. Ані вітер, ані тінь так охопить їхнє віяння нескінченних площин. Залишиться, завжди залишиться відбиття у небі чи в хмарі, а хмари, падаючи, — повернуться, а небо, здіймаючись, — впаде, хай навіть дощем, і в кожній краплі залишиться крихітний образ. **Вечори** **I** **Тиша** Не вистачить нас на це мовчання і плач за померлим часом. Ростуть на стіні, у вогонь сходять тіні. Чужі пройшли, залишилися наші. Як ласкаві звірі, муркочучи біля вогню, огортатимуть нас у хутро, перш ніж його поглине ніч, губами спалена, і сон, перш ніж їх знімуть нагі руки. І лише замилування, а сліз не буде, поки не відродиться в руїнах квітка, а в тілі — людина, і під ногами — хрускіт снігу. **Wigilia (Свята Вечеря)** **Матері** **I** **Смерть, Сон** І його розбудили раптом. Це був голос здалеку. Померлого стільки років, хто ж це розбудив, Боже, як зі сну, щоб, як крапля, знову тяжіти до землі і стражданням, що думкою живої людини його, як тілом, покрив і привів донизу? Вже опадав. Туман низько. Хмара снігу внизу. Від світла відірваний, у чарівному колі, у колі голосу витав, аж поки не почув зблизька, як вона назвала його на ім'я. Слизька вулиця в снігу зникала. Грайка згинав пилку, і тонкий голос пронизував і віддаляв час — як того вечора смерті. Вже був біля тих вікон. Стіл білий, святвечірній, посипаний мороком, і вона там самотня. Полум'я снігу гасло від холоду, який він приніс, і подих зітхання тріпотів, і став знову біля її плеча, як того вечора смерті. «Мій милий, — казала вона, — ось моя самотність, сльози і сила тих сліз, що тебе до мене ведуть». Він важко питав: «Що, що мені наказує повертатися в олов'яне дно, на саме дно мовчання, на землю, в попіл?» «О милий, коханий, — казала вона і згадала: — Ти дух, ти не пам'ятаєш про страждання тіла. Вже немає наших синів. Кров їхня вбирається у сніг. Може, бачив ти їхні серця на бруківці вулиць, може, бачив, як сходять на померлий берег, а може, розтрощену сиву голову матері? Сьогодні прийшла година, забирай серце моє, оберігай мене, від доторку їх оберігай, як колись оберігав». **Самогубство** Спокій справдився на світанку. На вулиці дзвонив дзвіночок на малих санках. Темні, троє, схилені, довго шукали у шафі. Один поклав руку на її плече, що стало нерухомим. Тоді вона повільно зсунулася; світанок зволожив її волосся, і струмок прохолодної тиші поплив скронею. Замовкли. Вона була з ним, далеко, мабуть, далі за будь-яке кохання. Гострий іній на шибах мерехтів. Рушили повільно, їхній білий страх застудив, і чорний хрест зі стіни, наче мовчання, — загрожував. Було високо, тихо, як у котелі. **Образ** **I** Стояти нерухомо біля руїн, так стискати застиглі губи і очей не відкривати, не заплющувати, коли шиби, що тремтять від тепла, пливуть, минаючи час. Стояти, як пам'ятник, як лев, який у камені замкнений, плечі, прибиті сном, на небі марно простягає. І пил осідає повільно, як хутро сірого повітря, навіть на повіки накидає каптури чорних квітів. Стоїш біля вікна. За вікном гармати, гуркочучи, їдуть, і смерті відкритим оком міряєш, якими будуть глибокі прірви донизу. Як дотягнутися — степ випалений. Почорнілі трави говорять про ті ходи і говорять, що у повітрі, яке бринить, є випуклість і глибина, і політ прикутого голуба, і вільний ластівчин політ. **Жертвоприношення** Знаєш, що тебе так поставили, щоб уже йшли без кінця через тебе чорні ходи тіл, спалених, наче вугілля. І знаєш, і за голосом вмієш спалені обличчя зрозуміти, хоч ні уст, ні очей, ні тіла спочинку вночі, ні розтрощеного дому. **Смерть, Молитва** Таким розарієм, де голови є намистинами молитов, а хрестом — хрести над могилою, каменем, очікуванням молишся — над днем останнього сну. І тоді зелень починає у малих стеблах трав; бачиш, як мурашині зерна сиплють гроб або дім. О! Тоді ти знову людина, що після смерті продана снам, що після смерті під склепінням повік збудовує дім на руїнах. **Спогад** **I** Країно, країно, побачена крізь зелене скло. Сірі ослики пливуть, як сльози, зарослим дном спогаду. Ці краєвиди, перш ніж упасти, висять на віях і тремтять. Сірі ослики пливуть, як сльози — зарослим дном спогаду. Мініатюрні будиночки, далекі на ціле повітря, на табун днів і хмар, далекі на чиюсь смерть. **Час** Пливуть крізь мене ослики зарослим дном спогаду і ростуть у мені роки, як чорне, колюче хутро. **Привиди** **I** Дим пахне, як колони неба високо, високо над сивінням дерев, і в невидимому відбитті потоку. Чи ми так тільки замислені в Богові, чи нас уже немає? Це все осінь. Все знову мине. Тіло і попіл, і сум той самий, і велика тиша стоїть на глибині, ненаситний, темний глечик. Знаю: це ті самі коловроти склепінь гудуть біля світла високо, високо, вогняні кулі і знаки на небі, ті самі йдуть статуї хмар. А я там внизу тільки людина, я не пізнаю осені і річок, прикутий кроками до болісної землі, ледве відчуваю далекий берег. А я там внизу жадаю і помираю, Смерть на мені важка. Буря схилилася, мчить наді мною згори. Лежу без дна. А я там внизу жадаю, і очі тільки мене тягнуть, жахом сповнені, і стільки сердець проходить крізь мене, усі спалені. Є тільки ці похитування, які час промовчить, тріпотіння крил — чи рук, чи зірок? Бачу в туманах знову ліс, що мандрує, і ніч таємну, вовчу. Стаю біля вікна. Вікно — дзеркало, землю відбиває високо, високо, і те, що в темряву каменем упало, погляне мені в пам'ять, як око світла. Дерева відкриються — брами співучі. Надихне мене гіркий запах листя. Прийдуть тварини — муркотливе тепло — на тихих лапах. Ліси розгорнуться за листком пурпуру, аж до темного дна озер, над озерами ставлять гори ті руки чисті, наче зі скла. Буду розмовляти із золотим ведмедем під вагою слив, під яблунями, і так повільно закриються гілки і світ за нами. І так залишуся повний листя серед каскаду лісів і тварин, що пливе рікою із золотої вовни. Тоді панує тиша. Поки час не вдарить, поки не перевалиться сліпа буря і темний гуркіт, і хрускіт заліза, а забутим далеко від неба чорне волосся смерті поросте на обличчях. ↩
Любительский переклад силами колективу https://zarlit.com/
Дата останньої редакції: 23 вересня 2026