Прощання з Марією

I

За столом, за телефоном, за кубом канцелярських книг — вікно й двері. У дверях дві шибки, чорні, лискучі від ночі. І ще небо, тло вікна, вкрите набряклими хмарами, які вітер жене вниз по шибі, на північ, за мури спаленого будинку.

Спалений будинок чорніє по той бік вулиці просто навпроти хвіртки в захисній сітці, завершеній сріблястим колючим дротом, по якому, наче звук по струні, ковзає фіолетовий відблиск миготливого вуличного ліхтаря. На тлі бурхливого неба, праворуч від будинку, оповите молочними клубами пролітного диму паровозів, патетично вимальовується безлисте дерево, нерухоме на вітрі. Завантажені товарні вагони минають його і з гуркотом тягнуть на фронт.

Марія звела голову від книжки. Смуга тіні лежала на її лобі та очах і стікала вздовж щоки, мов прозорий шарф. Вона поклала руки на грибок, що стояв серед порожніх пляшок, тарілок із недоїденим салатом, черевцятих, кармазинових келихів на темно-синіх ніжках. Гостре світло, яке заломлювалося на межі предметів, всотувалося, як у килим, у синій дим, що залягав у кімнаті, відбризкувало від крихких, ламких країв скла і миготіло всередині келихів, мов золотий листок на вітрі, — набігло струменем у її долоні, а вони розсвітленим, рожевим куполом закрилися щільно над ним, і лише рожевіші лінії між пальцями пульсували майже непомітно. Притьмарена кімнатка наповнилася довірчим мороком, збіглася до долонь і зменшилася, як мушля.

— Глянь, немає межі між світлом і тінню, — шепнула Марія. — Тінь, мов приплив, підповзає до ніг, оточує нас і звужує світ тільки до нас: є ти і я.

Я нахилився до її губ, до дрібних тріщинок, захованих у їхніх куточках.

— Ти пульсуєш поезією, як дерево соком, — сказав я жартома, струшуючи з голови настирливий, сп'янілий шум. — Вважай, щоб світ не поранив тебе сокирою.

Марія розтулила губи. Між зубами ледь тремтів темний кінчик язика: вона всміхалася. Коли вона міцніше стиснула пальці довкола грибка, відблиск, що лежав на дні її очей, змарнів і згас.

— Поезія! Для мене це річ така ж незбагненна, як чути форму або торкатися звуку. — Вона відхилилася в задумі на спинку кушетки. У півтіні червоний, обтислий светр набув пурпурової соковитості, і тільки на гребенях складок, де ковзало світло, виблискував карміновим, пухнастим кольором. — Але тільки поезія вміє вірно показати людину. Я думаю: цілісну людину.

Я забарабанив пальцями по склу келиха. Він відгукнувся крихким, нетривким звуком.

— Не знаю, Маріє, — мовив я, знизавши із сумнівом плечима. — Гадаю, що мірою поезії, а може й релігії, є любов людини до людини, яку вони збуджують. А це є найоб'єктивнішим критерієм речей.

— Любов, звісно, що любов! — сказала, примруживши очі, Марія.

За вікном, за спаленим будинком, на широкій, розділеній сквером вулиці, їздили зі скреготом трамваї. Електричні спалахи розсвітлювали фіолет неба, як відбризки із синього пожарища магнезії пробивали морок, заливали місячним світлом будинок, вулицю і браму, торкаючись чорних шибок, стікали по них і безшелесно гасли. За мить після них гас також високий, тонкий спів трамвайних рейок.

За дверима, у другій кімнатці, знову завели патефон. Задавлена, ніби грана на гребінці, мелодія стиралася у настійливому шарудінні танцюючих ніг і горловому дівочому сміху.

— Як бачиш, Маріє, крім нас є ще інший світ, — засміявся я й встав із кушетки. — Це, бачиш, так. Якби можна було розуміти весь світ, бачити весь світ так, як розумієш свої думки, відчуваєш свій голод, бачиш вікно, браму за вікном і хмари над брамою, якби можна було бачити все одночасно й остаточно, тоді, — сказав я з роздумом, обійшовши кушетку й вставши під розігрітою піччю між Марією та майоліковими кахлями й мішком із картоплею, купленою восени на зиму, — тоді любов була б не лише мірою, а й остаточною інстанцією всіх речей. На жаль, ми приречені на метод спроб, на самотнє, зрадливе переживання. Яка ж це неповна, яка фальшива міра речей!

Двері з кімнатки з патефоном відчинилися. Погойдуючись у такт мелодії, зайшов Томаш, спершись на плече дружини. Її злегка вагітний, а від багатьох місяців статечний живіт тішився неустанним зацікавленням друзів. Томаш підійшов до столу й погойдувався над ним розрослим, черевцятим, масивним, як у вола, загривком.

— Погано стараєшся, бо горілки немає, — мовив із м'яким докором, ретельно оглянувши посуд, і відплив, поштовхуваний дружиною, у напрямку дверей. Він дивився на неї тупим поглядом, як у картину. Казали, що це професійне, бо він торгував фальшивими Коро, Ноаковськими та Панкевичами. Крім того, він був редактором синдикалістського двотижневика й вважав себе радикальним ліваком. Вони вийшли на рипучий сніг. Клуби морозяної пари просунулися по підлозі, мов волохаті мотки білої бавовни.

Слідом за Томашем до контори велично вкотилися танцювальні пари, покрутилися сонно біля столу, майоліки та картоплі, ретельно оминаючи затьоки під вікном, і, залишивши червоні сліди від свіжо натертого мастикою паркету, повернулися туди, звідки вийшли. Марія схопилася від столу, поправила автоматичним рухом волосся й сказала:

— Мушу вже йти, Тадеуше. Керівник просив починати раніше.

— Ти маєш ще добру годину часу, — відповів я.

Круглий фірмовий годинник із погнутим бляшаним циферблатом цокав мірно, підвішений на довгій мотузці між напіврозгорнутим плакатом, малюнком уявного виднокола, та вугільною композицією, що зображувала замкову шпарину, крізь яку видно фрагмент кубістичної спальні.

— Я візьму Шекспіра, постараюся зробити вночі Гамлета на вівторковий комплект.

Пройшовши до другої кімнати, вона присіла біля книжок. Полиця була збита примітивно з неструганих дощок. Дошки вгиналися під вагою книжок. У повітрі лежали блакитні й білі смуги диму та піднімався важкий запах горілки, змішаний із смородом людського поту й вапняним духом вогких, гниючих стін. Гойдалися на них, мов білизна на вітрі, яскраво розмальовані картони й, наче морське дно, просвічувалися кольоровими лініями медуз і коралів крізь блакитне випаровування. У чорному вікні, відгороджений шибою від ночі, заплутаний у тонку мереживу фіранки, вишпортаної за безцінь у залізничної злодійки, смутний, сп'янілий скрипаль (який вважав себе імпотентом) марно намагався зойком інструмента заглушити хрипіння патефону. Зігнутий, мов під мішком цементу, він видобував зі скрипки з похмурою затятістю лише один пасаж. Від двох годин він тренувався до недільного поетично-музичного концерту. Він виступав тоді вимитий, у вихідному костюмі в смужку, мав обличчя меланхолійне й очі сонні, ніби читав із повітря ноти.

На столі, на скатертині в червоні квіти, вишпортаній у залізничної злодійки, між келихами, книжками й надкусаними бутербродами лежали голі й брудні ноги Аполоніуша. Аполоніуш гойдався на стільчику й, повертаючись до дерев'яного, пофарбованого вапном від клопів тахта, на якому, мов задихані риби на піску, лежали напівп'яні люди, гучним голосом казав:

— Чи був би Христос хорошим солдатом? Ні, радше дезертиром. Принаймні перші християни тікали з армії. Не хотіли чинити опір злому.

— Я чиню опір злому, — сказав ліниво Пйотр. Він лежав, розвалившись, між двома розпатланими дівчатами й порпався руками в їхніх зачісках. — Зніми ноги зі столу або помий їх.

— Помий ноги, Полеку, — сказала дівчина з-під стіни. Вона мала грубі, розлиті стегна й червоні, м'ясисті губи.

— Та де там! Хотіли б ви. Уявіть, було таке племя вандалів, дуже боягузливе, — провадив далі Аполоніуш, зсунувши п'ятою тарілки в купу, — усі їх лупцювали й з Данії чи з Угорщини вигнали до Іспанії. Там вандали сіли на кораблі, поїхали до Африки й дійшли пішки під Картаген, де єпископом був святий Августин, той від святої Моніки.

— А тоді святий виїхав на ослику й навернув вандалів, — сказав з-під печі юнак, пихнувши з люльки. Він видимав пухкі, рожеві щоки, вкриті золотавим пушком, як плід персика. Під очима він мав великі синці. Піаніст, тривалий час жив із піаністкою з чарівними димочками на обличчі й хижацьким, пристрасним поглядом. Улітку ми охрестили його (бо він був національного віросповідання) при запалених свічках, віхтях квітів і мисці холодної, капличної води, якою запобігливий ксьондз вимив йому ретельно голову, а одразу після хрещення на найжвавішому місці Груєцької ми викручувалися від вуличної облави. Поженилися вони незвичайно пізно, бо аж пізньою зимою. Батьки відмовлялися благословити через мезальянс. Щоправда, вони поступилися й надали музикам кімнату для сну, фортепіано для занять та кухню для виробництва бімберу, але не схотіли запросити на весілля друзів, тож друзі весілля влаштували самі. Молода в цупкій синій сукні сиділа в кріслі непорушно, ніби кілок ковтнула. Вона була сонна, змучена й п'яна.

— Приємно тут у вас, дуже приємно, знаєш? — Євреєчка, яка втекла з ґетто й цієї ночі не мала де спати, стала на коліна біля Марії коло книжок і обійняла її рукою. — Це дивно, так давно не мала в руках зубної щітки, бутерброда, філіжанки з чаєм, книжки. Знаєте, це важко навіть окреслити. І все це відчуття, що треба піти. Я панічно боюся!

Марія погладила її, мовчки, по пташиній голові, прикрашеній блискучими хвилями прилизаного волосся.

— Ви ж були співачкою? Мабуть, нічого вам не бракувало. — Вона мала на собі жовту сукню в хризантеми, з зухвалим декольте. З-за нього виглядало звабливо кремкове мереживо сорочки. На довгому ланцюжку коливався між грудьми золотий хрестик.

— Бракувало? Ні, не бракувало, — відповіла з блиском здивування в зальозаних, коров'ячих очах. Вона мала широкі, розложисті стегна, добрі для народження. — Зрозумійте, з артистками навіть німці інакше… — вона урвала й замислилася, дивлячись тупо в книжки. — Платон, Тома з Аквіну, Монтень, — торкалася вона пофарбованим у пурпур нігтем обшарпаних корінців куплених на візках та викрадених з букініста книжок.

— Тільки б ви бачили те, що я бачила за мурами.

— Августин написав шістдесят три книжки! Коли вандали обложили Картаген, він саме робив коректуру й при ній помер! — мовив маніакально Аполоніуш. — Після вандалів не залишилося нічого, а Августина сьогодні читають. Ergo — війна мине, а поезія залишиться, а разом із нею залишаться мої віньєтки!

Під стелею сушилися на мотузках обкладинки поетичної збірки. Від них тягнуло густою друкарською фарбою. Світло пробивалося крізь чорні та червоні площини пакувального паперу й заплутувалося між аркушами, наче в лісовій хащі. Обкладинки шелестіли, як сухе листя.

Євреєчка підійшла до патефону й змінила платівку.

— А я думаю, що по арійському боці теж буде ґетто, — сказала вона, дивлячись скоса на Марію. — Тільки з нього не буде виходу. — Вона відпливла в танці, підхоплена Пйотром.

— Вона знервована, — тихо мовила Марія. — Її родина залишилася за мурами.

Голка натрапила на тріщину в платівці й заводила монотонно. У дверях став зачервонілий Томаш. Його дружина поправила сукню на злегка випуклому животі.

— Ще тільки кілька важких хмар, не розігнаних ніздрею коня, — задекламував він і, вказавши рукою за вікно, на браму, крикнув із почуттям: — Кінь, кінь!

У колі золотавого світла згори дверей сніг, засліпливо білий і гладенький, лежав, як тарілка на попелястій скатертині, далі, у тіні, сірів і синів, ніби відбивав небо, аж тільки біля хвіртки мінився в сяйві вуличного ліхтаря. Завантажена, як віз із сіном, платформа стояла в темряві, нерухома, мов гора. Червоний ліхтар гойдався під колесами, кладучи на сніг розхитані тіні, освітлюючи ноги й черево коня, який здавався вищим і огряднішим, ніж зазвичай. Від нього йшли клуби пари, ніби він дихав шкірою. Він опустив голову, був змучений.

Фурман стояв поруч із возом і терпляче чекав, б'ючи руками об груди. Коли ми відтягнули з Томашем стулки брами, він без поспіху сягнув по батіг, махнув віжками й цмокнув. Кінь шарпнув головою, рипнувся усім тілом убік, але віз не рушив. Передні колеса застрягли в ринштоці.

— За морду, чортяку, і назад, — сказав я зі знанням справи. — Зараз покладу дошку в риншток.

— До себе! — крикнув фурман, налягаючи на дишло. Жандарм у синьому шинелі, який пильнував сусідню будівлю колишньої міської школи, напханої, мов в'язниця, добровольцями, призначеними на роботи до Пруссії, б'ючи тупо підкутими чоботами об каміння тротуару, підійшов від ліхтаря. Через груди він мав підвішений рефлектор на ременях. Він повернув перемикач і ґречно посвітив.

— Забагато барахла навантажено, — мовив діловито. З-під дашка шолома, з глибокої тіні його очі блищали над струменем світла гостро, мов вовчі сліпи. Щодня вранці він приходив до контори телефонувати щодо зміни варти й неодмінно доповідав, що нічого важливого протягом ночі не сталося.

Кінь захропів, осів на задні ноги, наліг тілом назад, і платформа піднялася по бруківці. Тепер кінь потягнув уперед. Віз, навантажений по самий верх, як баржа, валізами, клунками, перинами, меблями та брязкаючим алюмінієвим посудом, хитаючись, в'їхав по дошках на подвір'я. Жандарм згасив рефлектор, поправив на собі ремені й мірним кроком віддалився в бік школи. Зазвичай він минав її, доходив до маленького костелика отців-паллотинів (частково спаленого у вересні й відновлюваного ретельно та неустанно протягом усього сезону матеріалами з нашої фірми), повертав під гниючим муром притулку для безробітних, розташованого в колишніх фабричних цехах просто біля залізничної колії. Це був жвавий перевантажувальний порт, бо сюди пливли тюками й поштучно ковдри, сувої матеріалів, теплий одяг, шкарпетки, консерви, сервізи, фіранки, скатертини й рушники та будь-яке інше добро, крадене з товарних потягів, що йшли на фронт, а також куплене в обслуги санітарних вагонів, які, повертаючись із фронту з годинниками, їжею, пораненими, білизною та деталями до машин, меблями й збіжжям, зупинялися часто на станції, як біля причалу в порту.

Фурман ляснув ще раз для хвацькості батогом, подав коня назад і під'їхав задом під дерев'яну шопу. Кінь важко дихав боками й випускав пару. Розпряжений із грубою ніжністю візником, він постояв хвилину в голоблях, ніби знеможений понад сили, і нарешті, гостро підганяний, рушив повільно під кран і встромив морду в відро. Випивши до дна, він прихлебнув води з другого й, волочачи за собою збрую, пішов у бік відчинених дверей стайні.

— Чимало привіз, Полеку, — сказав я, роззирнувшись у запасах платформи.

— Усе наказала забрати, — сказав візник. — Гляньте, пане, завантажив навіть табуретки з кухні й полиці з ванної. Стара стояла наді мною, як кат над душею.

— Не боялася так серед білого дня?

— Дозвіл для неї дістав зять від свого колеги, — сказав Полек. Обличчя він мав костисте, схудле, стягнуте морозом. Він скинув шапку. Тверде від вапна волосся розкуйдилалося над лобом.

— А дочка?

— Залишилася з чоловіком. Сварилася зі старою, що мусить залишитися ще на день. — Він поплював у жилаві, викривлені долоні, роз'їдені цементом, вапном і ґіпсом.

— Ну що ж, будемо знімати. — Він виліз на віз, розплутав мотузки й почав подавати одне за одним стільчики, вази, подушки, кошики з білизною, старосвітські, перев'язані бечевою коробки, обплетені мотузками книжки. Ми з Томашем підхоплювали їх і в чотири руки заносили до затіхлого, темного сараю, складаючи товар на бетоні між мішками з напівскаменілим цементом, стосом змащеного смолою, смердючого толю та купою сухого вапна, призначеного для роздрібного продажу селянам. Вапно тонким пилом піднімалося в повітря й нестерпно дряпало ніздрі. Томаш спазматично сапав. У нього було хворе серце.

— Скажіть, пане, нащо її керівник узяв до себе? — запитав кучер, закінчивши розвантаження.

— Вона зробила його людиною, от він їй і віддячує. — Я засунув двері сараю й зачинив їх на колодку.

— Вдячність — це прекрасна річ, — мовив Томаш. Він дихав мірно, глибоко втягуючи повітря. Набрав у жмені снігу й мив ним долоні. Витер їх об штани.

— Та-ак… наробився я сьогодні, — сказав їздовий, злазячи з платформи. Він не міг вільно рухатися в твердому кожусі, укритому шкаралупою з вапна, смоли й дьогтю. Сперся на віз, із полегшенням утягнув носом повітря й витер рукою чоло. — Пане Тадку, пане Тадку, що я там бачив — ви б не повірили. Дітлахи, баби… Хоч і єврейські, але знаєте, пане…

— Але ви якось виїхали щасливо?

— Інженер нас бачив по дорозі. Буде щось із того?

— Та, — мовив я зневажливо, — що нам ці роззяви можуть зробити? Якщо керівник хоче купити філію, то мусить бути з ним у добрих стосунках, хіба ні? Поїдеш зранку з рейсом. Метр вапна наліво. Повернешся до сьомої.

— Ну та, треба зранку з ями викинути. Коня пораю. — Він поплентався слідом за твариною до стайні. Проходячи повз контору, скинув шапку.

У золотому колі світла, мов в ауреолі, оточена, ніби долонями, синьою ніччю, що блищала перснем зірок, стояла Марія. Вона причинила за собою двері від музики й людей і вичікувально дивилася в морок. Я обтрусив руки від пилу.

— А як завтра з розливанням і розвезенням? — Я взяв її під руку й по хрусткому, черствому снігу повів витоптаною стежкою до хвіртки. — Може, зачекаєш до полудня? Розвеземо разом.

Ми стояли у відкритій хвіртці. По порожній вулиці, осяяній миготливим світлом ліхтаря, тупим кроком проходжався жандарм у синьому шинелі, який пильнував школу. Над вулицею, над світлом ліхтаря, над стрімким дахом туленого до муру сараю йшов із шумом вітер, ніс дим потягів, гнали пірчасті хмари, а над вітром і хмарами тремтіло небо, глибоке, як дно темного потоку. Місяць просвічував крізь хмари, мов золотий шматок піску.

Марія ніжно усміхнулася.

— Ти ж добре знаєш, що сама розвезу, — мовила з докором, простягаючи мені губи для поцілунку. Великий чорний капелюх затіняв її обличчя, наче крилом. Вона була на пів голови вища за мене. Я не любив її поцілунків при сторонніх.

— Бачиш, поетичний соліпсисте, що може кохання, — мовив безтурботно Томаш. — Бо кохання — це самопожертва. Кажу з глибини досвіду, бо мав багато коханок.

Сутінки, які розмивають риси людини, надали йому брилуватості й ваги, ніби Томаш був обтесаним нагрубо каменем. Родимка під лівим оком чорніла грайливо на монументальному, мов висіченому з сірого пісковику, обличчі.

— Звісно, що кохання! — прирснула безтурботним сміхом Марія і, вишукано присівши перед нами у реверансі, пішла вулицею вздовж сітки, назустріч хмарам, які вітер гнав над нашими головами. Вона минула крамницю спекулянта, де я купував хліб і кров'янку на сніданок, а селянин — своїх дітей, зачинених у школі. Зникла за рогом, не озирнувшись. Я дивився їй услід ще мить, ніби шукаючи в повітрі її слід.

— Кохання, звісно, що кохання! — сказав я, усміхаючись до Томаша.

— Дай їздовому горілки, якщо маєш десь під ліжком, — мовив Томаш. — Ходи, треба брататися з народом.

II

Уночі випало трохи снігу. Перш ніж я офіційно відчинив браму на знак початку дня торгівлі, випровадивши п'яних гостей і прибравши кімнату, їздовий, який встав ще до світанку, встиг викинути вапно з ями й завезти на будівництво, а повернувшись із рейсу — розпрягти коня й прибрати з подвір'я сліди коліс. У такий ранній час надворі було ще синаво, а на вулиці — порожньо. З залізничних колій долинав гуркіт потягів. Жандарм, що патрулював вулицю, посіврів і зменшився в відпливаючому мороці, який залишив його на березі знелюднілої вулиці, наче забуту водорість. У вікнах колишньої школи почали з'являтися голови ув'язнених людей. У спекулянтській крамничці біля складу грілися біля розжареного буржуйського пічка два сині поліцаї. Роззявляючи з перепою червоні очі, крамар тремтячими руками розкладав на лавці за склом сир, крупу й хліб. Селянка витягла з кошика кільця ковбаси, які зникали під лавкою у подвійній стінці. Крізь замерзлі шиби сочився сірий світанок. По заіржавілих ґратах стікали брудні краплі, монотонно капали на підвіконня й цівкою лилися на підлогу.

Улітку, восени, взимку й навесні — тупикова вуличка, вимощена кругляком, смердюча від гнилі відкритих ринштоків, вуличка, загублена між багнистим, мов розкладений труп, полем і шерегом звітрілих одноповерхових будиночків, де містилися пральня, перукарня, мидловарня, пара крамничок із продуктами й обшарпаний бар, — день у день набрякала збуреним, розхвильованим натовпом, який підпливав під бетонні мури школи, витягував обличчя до сучасних вікон, до покритого червоною черепицею-площицею даху, підводив голови, розмахував руками й кричав. З відчинених вікон школи гукали й подавали білими долонями знаки, мов із корабля, що відчалює від берега. Затиснутий, як у греблі, між двома шеренгами поліцаїв натовп відпливав річищем вулиці, відходив аж до площі на її кінці, звідки відкривалася мила окові перспектива на занедбані мілини над річкою, зарослі кущами обтріпаної верболозу й де-не-де вкриті лишаями снігу, на міст над туманом, що лежав на миготливій течії, на жовті пастельні будинки міста, які розчинялися в чистому, спокійному, блакитному небі, — шалено клекотів на площі й знову повертався з криком.

Спекулянтська крамничка була маленькою, затишною затокою. Над склянкою бурякового бімберу браталися біля стійки поліцаї з селянами й торгували людьми зі школи. Уночі поліцаї висаджували через вікно школи товар, який або миттєво зникав у завулках вулиці, або, нелюдськи калячись, перелазив через колючий дріт на майданчик нашої будівельної фірми, де вештався аж до ранку, бо контора була, звісно, зачинена. Зазвичай це були дівчата. Вони безпорадно блукали по подвір'ю, розглядаючи купи піску, звали глини, куби цегли, тирсобетонних блоків, перегородкових плит, шамотної цегли, заходили до засіків із ґрисиком, різні відтінки й розміри якого використовувалися для сходів та надгробків, і справляли там нужду. Прокинувшись, я дуже альтруїстично виганяв їх за браму, а зиск із цього промислу, крім поліцаїв (і, мабуть, неприступного, чужого ницим людським справам жандарма), мав виключно сусід-крамар. Проте він не відчував ні обов'язку, ні потреби вдячності. День у день я забігав до нього по чвертку житнього хліба, сто грамів кров'янки й двадцять грамів масла. Як правило, він мені не доважував, а ціну суттєво заокруглював. Усміхався сором'язливо, але рука його тремтіла, коли він згортав гроші.

Утім, він не доливав до повної стограмівки бімберу, не доважував грами масла, різав хліб на нерівні шматки й витискав із селян безжально гроші за кожну випущену наліво дівчину, бо хотів жити сам, мав дружину, синка у другому класі гімназії й дорослу доньку, ученицю таємного ліцеального комплекту, яка відчувала звабливі принади вбрання, чар хлопців, смак науки й магію конспірації; будівельна ж фірма продавала як селянам, так и інженерам мокрий вапняковий розчин, скаменілий цемент, мішала вапно з водою, а покрівельну мастику з піском, а також, приймаючи вагони з товаром, за тихого сприяння залізничного комірника фіксувала значну нестачу, що негайно вносилося до книг. Офіційний постачальник набирав у рот води, бо мав із фірмою окремі рахунки, яких не проводили ніде.

Будівельна фірма! Вона, мов дійне й терпляче корова, роздавала всім прожиток. Законний її власник, пузань, обтягнутий картатою казелькою з брелоком, патріархально сивий, апоплексично нервовий Інженер із бородою клином, на утримання дружини-девотки, яка тринькала гроші на жебраків, костьоли та ченців, та сина-еротомана витягував із неї в часи великого голоду (коли ми їли лушпиння й пайовий хліб із сіллю) грубі тисячі, мов молоко з вимені, розбудував склади в централі, орендував ділянку після спаленої у вересні фірми й заснував на ній філію свого підприємства, купив панський екіпаж, виїзного коня зі стриженим хвостом, найняв кучера, придбав за пів мільйона маєток під столицею — щоправда, трохи занедбаний і підопалий, але придатний для полювання (бо мав чималий шматок лісу) та промислового освоєння (мав глинище), нарешті на третій рік війни розпочав і успішно провів переговори зі східною німецькою залізницею про купівлю та розбудову власної залізничної гілки й зведення біля неї перевантажувальних складів.

Так само успішно складалася доля працівників Інженера. Щоправда, окупаційне законодавство забороняло Інженерові виплачувати тижневу платню понад 73 злотих, однак Інженер кільком десяткам своїх людей за власною ініціативою давав майже сто злотих на тиждень без відрахування витрат, податків і зборів. У нагальних випадках, як-от вивезення родини до концтабору, хвороба чи хабар, він аж ніяк не ухилявся від обов'язку. Протягом трьох місяців фінансував моє навчання в підпільному університеті, ставлячи мені лише одну умову: щоб я вчився для Батьківщини.

Філія влаштовувалася інакше. Їздові продавали вапно на вулиці, довозячи на будівництво неповні метри. Відробляли приватні рейси. Крали із залізниці. Я спочатку виносив зі складу будівельний розчин і крейду кошиком та продавав їх у навколишніх мидловарнях, однак, зблизившись із керівником щиріше, увійшов із ним у спілку, поділив ділянку роботи й узгодив спосіб ведення бухгалтерії. Зв'язувало нас також виробництво бімберу, що відбувалося моїм коштом у помешканні керівника. Віддавши мені левову частку від роздрібного продажу, керівник поринув у великі гендлі, використовуючи філію як перевальний пункт, а телефон складу — як надійний засіб зв'язку. Керівник знався на золоті й коштовностях, продавав і купував меблі, знав адреси квартирних посередників і навіть сам торгував помешканнями, мав зв'язки з залізничними злодіями й полегшував їм контакти з комісійними крамницями, товаришував із шоферами та продавцями автозапчастин, а також провадив жвавий обмін із ґетто. Він гендлював із великим страхом, ніби через силу, всупереч власному відчуттю права. Відчував дошкульну ностальгію за безпечними довоєнними часами. Працював тоді комірником на єврейському підприємстві. Під оком пильної власниці вперто вибивався в люди, купив спортивне авто й заробляв таксі до трьохсот злотих на день, відрахувавши денну платню шофера. Невдовзі придбав під містом біля автостради одну будівельну ділянку, а за кілька місяців до війни — другу в близькому передмісті. Розумів, що чинить це згідно з людським законом, і жив повнотою життя, без болісних душевних розтерзань. З надбань тих часів зберіг ділянки, валюту та глибоку прихильність до старої лікарки.

Стара сиділа на місці Марії в ногах дерев'яного тапчана. Обличчя мала землисте, зруйноване, порожнє, як знелюдніле місто. Одягнена була в чорну шовкову сукню, потерту й лискучу на ліктях. На шиї мала оксамитову широку стрічку, а на голові — старосвітський капелюх, прикрашений букетом фіалок, з-під якого вибивалися пасма рідкого, сивого волосся. На колінах тримала дбайливо складене пальто з вилінялим коміром. Вона була вдягнена надто бідно як для довоєнної власниці величезного складу будівельних матеріалів, кількох вантажних автомобілів, власної залізничної гілки, десятків робітників і невичерпного рахунку в місцевих та швейцарських банках, надто бідно навіть як для власниці вантажної платформи для будь-якого багажу, багатьох точних лічильних машин, обачно відданих на зберігання до консульства Швейцарії, не кажучи вже про золото й діаманти, які — за уявленнями людей з арійського боку — кожен єврей виносив із ґетто. Одягнена була бідно, сиділа скромно в кутку. Погляд упила під стелю, розглядаючи павутиння на верхній полиці книжок. Павутиння колисалося, бо павук ліз угору.

— Ясечку, зателефонують, а? — мовила стара до керівника після тривалого мовчання. Здивовано я підвів голову від книжки про часи й забобони середньовіччя. Вона говорила хрипким шепотом, наче камінь терся об камінь. Свистячий шепіт виривався з горла разом із диханням. Двоє масивних золотих рядів зубів блищали в роті, здавалося, що вони кляцнули, майже задзвеніли. — Бо повинні ж дати знати, чи прийдуть. Правда, що повинні? — Спрямувала на нього вицвілі, мертві, ніби замерзлі очі.

— Е-е, це треба краще зачекати, пані лікарко, — мовив рішуче керівник. Він старанно прохукав в обледенілій шибі отвір і, нахиливши голову, одним оком поглядав скоса на подвір'я, на відчинену браму, на вулицю, яка вже набрякала натовпом, бебкав пальцями по віконній рамі, чекаючи на клієнта.

— Адже пан директор обіцяв зателефонувати. Вийде, мабуть, сьогодні разом із донечкою пані лікарки.

— Ясь тільки так каже. А якщо їм не вдасться, Ясечку? — Вона перенесла знову погляд зі стелі на вікно. Зв'ялі, покручені, з'їдені хробаками долоні поклала на жовту хустку, стиснула пальці, ніби хотіла зірвати її з плечей, і безсило опустила на коліна.

— Що це пані лікарка каже! — свиснув невіруюче керівник. Погладив буйне, золотаве, хвилясте волосся, відкидаючи його нетерплячим рухом голови. З-під манжета поплінової сорочки відкрився при цьому русі золотий Лонжин, довгастий, вигнутий, підігнаний до округлості зап'ястя, пам'ятка про добрі часи у фірмі на Товаровій.

— Про що пані лікарка думає! Зять, директор у бараках, може вийти, коли схоче! Позалагоджує, що треба, гаманець у кишеню і — фють! Тільки його й бачили! Чого пані журиться, як вийдуть? — Присунув собі стільчик і сів, зручно витягнувши ноги в довгих офіцерських чоботях. — Тут треба думати, де купити квартиру! Пані лікарка знає, скільки просять? П'ятдесят тисяч! Добре, що чоловік у перший рік війни купив собі якийсь куток, бо що робив би? На квартирантських правах жив би? До житловідділу пішов би?

— Ясь собі дасть раду! — прошепотіла лікарка й злегка усміхнулася куточками губ.

— Чоловік має, дякувати Богові, руки й ноги, думає, як, де може хапнути, і тому живе! Пане Тадзіку, — перехилився до мене, — ваша наречена виварила двадцять п'ять літрів. Ощадлива дівчина! Цьомнути її! І вугілля спалила вдвічі менше. Трудяща, ніде правди діти!

— Вона телефонувала, — буркнув я з-за книжки. — Поїхала в місто розвозити бімбер. Має повернутися незабаром.

Між піччю та вішалкою було сутінково, але тепло. Розпалена спина солодко лоскотала. Голова важчала й шуміла. Верталося горілкою та яйцями. Книжка про середньовічні монастирі викликала півсонні мрії про темні келії, де серед забобонів люду, різанини племен і пожеж міст здійснювалася праця зі збереження людського духу.

— Ясечку, а валізи в порядку? — прошепотіла стара глухо, наче з дна криниці. — Бо Ясь знає, що це єдине тепер майно доньки. Вона така безпорадна. Звикла до опіки матері.

Гріючись біля печі, я задивився на підлогу. Ковдра, спущена з тапчана, не діставала до навощених червоним дощок. З-під неї виднілася чорна кришка «Ремінгтона». Я взяв машинку з бараків, щоб не намокла, і на всяк випадок поставив під ліжко.

— Пані докторшо, у нас усе має бути в порядку, — керівник за звичкою потер руки й якусь мить дивився на мене, — у порядочку, як у страховій компанії. Що ж це, пані докторша мене не знає?

— А якщо вони мене тут не знайдуть? Вуличка така маленька і на околиці, — раптом занепокоїлася стара. — Зателефоную, — вирішила вона і заворушилася на тапчані.

— Пані докторша збожеволіла на старість? — раптом пирхнув керівник і гнівно примружив свої щирі, блакитні очі, майже прикривши їх віями кольору соломи. — Німців на голову накликати? Дати їм підслухати? Овва, але не від нас!

Стара наїжачилася й надулася, мов розбуджена зненацька сова. Вона схрестила руки на грудях, ніби їй було холодно. Машинально крутила в пальцях брошку, пришпилену до сукні.

— Як же ви до нас дісталися? — запитав я, щоб підтримати розмову.

Двері контори грюкнули. Клієнт затупотів ногами, оббиваючи сніг з черевиків. Керівник копнув стілець і вийшов до клієнта. Стара підняла на мене порожні очі.

— Двадцять сім разів я була в блокаді вулиць. Знаєте, що таке блокада? Певно, не дуже знаєте? Ну нічого, — захрипла вона в хвилюванні, приязно киваючи рукою. — Ми мали схованку за шафою в такій спеціальній ніші. Двадцять людей! Малі діти навчилися, що коли солдати ходили й били прикладами об стіни, і коли стріляли, то малі діти тільки мовчали й дивилися такими відкритими очима, знаєте? Чи вони встигнуть вийти?

Я підійшов до полиці з книжками. Поклав книжку між середньовіччя. Озирнувся на стару.

— Діти? — здивувався я.

— Ні, ні, ні! Там діти, що діти! Зять і донька чи вийдуть! Він живе у великій приязні з шефом. Ще з університету в Гайдельберзі.

— Чому він не вийшов з вами?

— Він там має справи. Ще день, ще два… Там усе закінчується. Постійно aus, aus, aus! Порожньо в хатах, пір’я на вулицях, а людей вивозять, вивозять…

Вона задихалася й замовкла.

З-за дверей долинало брязкання, пересварювання голосів. Клієнт і керівник узгодили ціну на постачання дерева з поєврейських будинків з Отвоцького гетто, проданих крайсгауптману гуртом польському підприємцю. Скрипнули двері, вони вийшли до магазину, щоб запити угоду. Керівник був непитущим, але давав себе спокусити за особливо сприятливих обставин.

— Я б хотіла до своїх речей, — раптом сказала стара. Вона відкинула пальто з колін і поспіхом почимчикувала надвір.

Урядовиця в конторі усміхнулася до мене з-за столу. Дрібна й суха, вона зручно вмостилася на канапі. Цілий день читала бульварні романи. Її надіслав Інженер, щоб вона пильнувала касу. З його розрахунків випливало, що фірма дає занадто низькі доходи. На другому тижні її урядування в касі забракло тисячі злотих. Керівник покрив нестачу з власної кишені, а Інженер втратив до урядовиці довіру. До контори вона приходила, зрештою, лише на кілька годин, не зазирнула жодного разу до складу, не знала, що таке лепік, а що бітум, але зате з регулярністю пошти забезпечувала мене конспіративними газетками, прикрашеними емблемою меча й плуга. Я заздрив їй спуску в підпілля, сам-бо задовольнявся напівприватним розмноженням бюлетенів, рясним читанням, писанням віршів і виступами на поетичних ранках.

— Що ж зі старою? Багато меблів? — іронічно запитала урядовиця. Голова її була прикрашена високо зібраним, неслухняно розпатланим волоссям.

— Кожен рятується, як може.

— За допомогою ближніх, — примружила вона злісні очі. Була дуже недбало напудрована. Тонкий ніс блищав, мов вичищений жиром. — Ей, пане комірнику, як там вірші? Обкладинка висохла?

Керівник за руку привів стару до контори. Прийшов візник, щоб зігрітися. Він присів навпочіпки біля печі й, сопучи, виставив до вогню потріскані від вітру й морозу долоні. Кожух парував на ньому й смердів вогкою шкірою.

— Будки на місті, — сказав візник. — Був у централі. На вулицях порожньо, аж страшно їхати. Кажуть, що як з євреями закінчать, то нас вивозитимуть. І в нас теж ловлять. Біля церкви й при вокзалі аж зелено від жандармів.

— А це гарно, — пирхнула маленька урядовиця. Вона нервово встала від столу. Волочила ногами в занадто глибоких капцях, крутячи з несвідомою грацією кістлявими, що просвічували крізь тонку сукню, стегнами.

— Як же я повернуся додому?

— Per pedes, — сказав я кисло і, поспішно надівши куртку, вийшов з контори. Гострий вітер, змішаний зі снігом, вдарив мені в обличчя. Над скринею з вапном ритмічно хитався робітник. Притупуючи з холоду ногами, мов сплячий кінь, він мішав граблями гашене вапно. Клуби білої пари піднімалися з-над киплячої суміші й обвівали йому обличчя. Вапняр працював усю зиму без перерви, готуючи вапно на літній сезон. Щодня на морозі він переробляв до двох тонн сухого вапна.

Ворота складу керівник причинив. Коли облава охоплювала вуличку, ми замикали її на замок. П’яні поліцаї очищали вуличку від решток натовпу, який прослизав до полів. Німецький жандарм, вищий над натовп і його турботи, але пильний до кожного руху поліцая, байдуже бив залізними чоботами об брук. На площі під стінами будинків було ще гамірно й людно. Під вікнами й підвіконнями перекупники тремтіли колінами, тупотіли ногами в солом’яних ходаках і охрипло кричали над кошиком з булками, цигарками, кров’янкою, пампушками, білим і житнім хлібом. Здавалося, що це чорна стіна будинку тремтить і кричить. У брамах на примітивних вагах зважували свіже свиняче м’ясо й поспішно переливали самогон. На обійсті, що лежало на тилах школи, тривала ще забава. Карусель з однією одурілою дитиною на коні крутилася велично під акомпанемент верескливої музики. Порожні дерев’яні автівки, велосипеди, лебеді з розчепіреними крилами плавали м’яко в повітрі, гойдаючись, мов на хвилі. Робітники, закриті дошками, ходили під каруселлю в коловороті. Біля яскраво розмальованої стрільниці та в зоопарку під наметом (у якому — як свідчив вицвілий від снігу плакат — мали перебувати крокодил, верблюд і вовк) безнадійно світилася порожнеча. Кілька газетярів зі сховища, з пачками німецьких газет під пахвою, нерішуче крутилися на зупинках. Трамваї без людей оберталися в петлі навколо площі й, дзвонячи ланцюгами, волочилися вздовж алеї. Дерева стояли засніжені, іскрячись у гострому сонці, мов вирізьблені з ламкого кришталю. Був звичайний базарний день.

У глибині вулиці простір замикали кам’яні блоки будинків і купи голих, виснажених дерев. За віадуком, захищеним іспанськими козлами, засіками й таблицями на коліях, оточений кордоном жандармів, коливався натовп і підпливав до віадука. Зсередини натовпу виринали пузаті, вкриті брезентом вантажівки й, міряючи колесами сніг, важко тягнули на міст. За останнім возом вибігла з натовпу жінка. Не встигла. Автомобіль набрав швидкості. Жінка підняла руки в розпачливому жесті й упала б, якби не помічна рука жандарма. Він штовхнув її в натовп.

Кохання, звичайно, що кохання, — подумав я зі зворушенням і втік до складу, оскільки площа порожніла перед наближенням облави.

— Телефонувала наречена, — сказав керівник. Він був у доброму гуморі, наспівував під рудим вусом і виписував ногами танцювальні півкола. — Їде з Охоти, але не може швидше, бо скрізь ловлять. Під вечір буде.

Суха, чубата урядовиця кинула на мене короткий, підбитий злістю, погляд.

— Певно, почнуть з нами, як з євреями? Ви хвилюєтеся?

— Вона повинна дати собі раду, — сказав я керівникові. Я змерз до кісток. Погріб коцюбою в печі й доклав торфу. З відчинених дверцят дим бухнув у кімнату. — Мабуть, цього місяця вагонів не отримаємо? Певно, зроблять вагонну шперу?

Керівник скривився неохоче. Присів на стілець і делікатними, як у піаніста, пальцями стукав по столу.

— А що нам з того, як пустять вагони? — сказав він з гіркотою. — Інженер боїться тримати цемент і гіпс, вапно має тільки для німців на роботи на Форті Бема, то що ви хочете? Щоб ми процвітали? Гроховські заводи отримали три вагони цементу, Боровик і Сребрний мають, що душа забажає, а ми що? Гончаки, фальцівки, грісики, лепіки, очеретяні мати!

— Нехай пан не перебільшує, — сказала урядовиця. — Якби попорпалися в сараях, то те й се…

— Певно, що те й се! Бо комбіную на власний розсуд! Інакше хто б прийшов до складу? Овва, крамар ваги позичити!

Телефон затріскотів. Керівник крутнувся на стільці й схопив слухавку за пів секунди до маленької урядовиці. Віддав мені її з німою жестикуляцією.

— Наш автомобіль, — прошепотів я, прикриваючи рукою трубку. — Що сказати?

— Нехай дасть п’ятдесят.

— Fünfzig, — сказав я в трубку. — Abends? Нехай буде ввечері.

— Чудово, ходімо тоді щось поїсти, — потер руки керівник.

Стара сиділа нерухомо на тапчані, мов загнана в куток тварина. Керівник заметушився по кімнаті, поставив бульйон на плитку й прибрав столик.

— Якщо Інженер матиме менше доходу від нас, то раз — вижене цю сіксу, а два… Ну що, ви вирішили?

— Що ж я маю проти вас, — сказав я безнадійно. — Усе ми вклали в самогон. Ви знаєте, як це буває; трохи книжок купили, трохи лахміття і так. Папір теж коштував.

— А продасте ви хоча б ці вірші?

— Не знаю, чи продам. Я не писав на продаж. Це не цегла-пустотілка й не смола, — ображено відповів я.

— Якщо добрі, то повинні купувати, — примирливо сказав керівник, закушуючи булку. — Зберете ви ті кілька тисяч до спілки. У вас добра голова.

Стара їла повільно, але з апетитом. Золотий, масивний ряд зубів із насолодою занурювався в м’якуш булки. Я вдивлявся в їхній блиск, інстинктивно оцінюючи вагу й цінність усієї щелепи.

Грюкнули двері, увійшов клієнт. Паллотин із сусіднього костелу мав рогові окуляри й сором’язливо усміхався. Повідомивши про облаву, замовив кілька мішків цементу та жовтий грісик. Заплатив наперед самими злотими, пов’язаними в пачки.

— Нехай буде прославлений, — сказав він і, надівши чорний капелюх, вийшов, шарудячи сутаною.

— На віки віків, — відповіла урядовиця. Вона закрутила піч і витерла пальці об шматок газети. — Як ви думаєте, що ця стара зробить?

— Керівник знайде для неї помешкання. Стара має занадто великі гроші, щоб він її відпустив, — сказав я півголосом.

— Але, — пирхнула вона зневажливо, — то ви нічого не знаєте? Коли керівник вийшов, стара телефонувала до доньки. Не можуть вийти з гетто. Вже запізно. Облава на повну.

— Стара трохи похвилюється і перестане.

— Дуже можливо.

Вона закуталася в потерте хутро, зручніше вмостилася на канапі й повернулася до книжки. Не виявляла бажання до подальшої розмови.

III

Вечорами я залишався на складі сам серед обкладинок поетичного тому, що сохли, мов мокра білизна. Аполлоній вирізав їх з паперу формату in folio, підігнавши до розмірів сітки ручного розмножувача, який, позичений мені для відбивання надзвичайно цінних радіоповідомлень і цінних порад (разом з графіками), як вести вуличні бої у великих містах, послужив також для друку піднесено метафізичних гекзаметрів, що виражали моє несприятливе ставлення до апокаліптично дмухаючого вітру історії. Обкладинка була двосторонньо прикрашена чорно-білими віньєтками, з використанням сенсаційно нової техніки розмноження: окремих шматочків білкової матриці, які, наклеєні на сітку, давали білі плями, а сама сітка — чорні плями. Спосіб був дуже винахідливий, але поглинав занадто багато фарби, і обкладинки сохли вже тиждень — без результату. Я зняв їх обережно зі шнурів, обклав у товстий пергамент, щільно запакував і засунув під дерев’яний тапчан. Спущена до підлоги ковдра закривала зламане радіо, що чекало на механіка, валізковий розмножувач, плаский, мов цигарниця, солідну друкарську машинку «Ремінгтон», забрану з сараю, щоб не намокла, а також комплект публікацій певної імперіалістичної організації, залишений на складі на зберігання другом, який мав виїжджати з дому, а не мав сили позбутися колекціонерських та антикварних уподобань.

Вечорами також, не шкодуючи спини й колін, я старанно шкреб підлогу, витирав стіл і так-сяк вікно, а коли вважав, що в кімнатці затишно й тепло, мов у вусі, накривав селеновим абажуром сяючий грибок і дбайливо зачиняв кімнату, щоб вона набрала тепла. Сидів я зазвичай біля печі в конторі. Робив дріб’язкові бібліографічні нотатки, якими набивав спеціальні коробки, записував на окремих картках глибокі сентенції та влучні афоризми, які знаходив у книжках, і вчив їх напам’ять. Тим часом надходив присмерк і припорошував сторінки книжки. Я піднімав очі до дверей і чекав на прихід Марії.

За вікном сніг втрачав блакить, змішуючись із присмерком, мов із сірим цементом. Висока стіна спаленого будинку, руда, мов вогка цегла, наливалася чорнотою, завмирала, ніби німіла, беззвучний вітер піднімав з-над колії клуби рожевого диму, рвав їх на шматки й кидав на синіючі небеса, мов пластівці снігу на прозору воду. Звичайні предмети, грузька, мов гнила диня, гора фірмового піску, звивиста стежка, брама, тротуари, мури й будинки вулиці зникали в мороці, мов у наростаючому припливі. Залишився лише невловимий шум, яким пульсує найглибша тиша, гарячий пульс, яким б’ється тіло людини, і глуха туга за предметами й почуттями, яких людина ніколи не зазнає.

На подвір’ї ще метушилися люди. Візник виносив з темного нутра сараю пакунки, мов з мішка, і кидав їх з розмахом на платформу. На платформі стояв старий вапняр з розставленими ногами. Він хапав зі стогоном багаж і вправно утрамбовував його на возі, ніби укладав мішки гіпсу або гашеного вапна. Від зусилля він випхнув язиком щоку.

Керівник стояв за возом біля старої. Він ухопився за дошку біля воза й нігтем бездумно відколупував скалку.

— Я там не знаю, я інакше навчений, — сказав він старій, гнівно надуваючи губи. — Але на мій розум не слід було так одразу. Де тут голова? Де розум? Навіщо був увесь цей клопіт?

Стара схилила на плече голову в капелюсі з квітами. На землистих щоках від морозу з’явилися бурякові рум’янці. Губи її тремтіли від холоду. Золоті зуби блищали з-за губ.

— Нехай дуже обережно пакує, — сказала вона гостро вапняреві. Обличчя її тремтіло при кожному кинутому пакунку, ніби це її кидали на платформу. — Нехай Ясь вибачить, — звернулася вона до керівника, — що я йому завдала клопоту. Ясеві ж це окупилося, правда?

— Що там пані докторша має думати, — сказав керівник, знизуючи плечима. — Гроші, що я їх узяв, то віддав на помешкання, а тих кілька лахів, які пані докторша залишила в мене, то завжди можна… Я там від цього не збагачуся.

Згорблена під сірою стіною сараю стара перебирала з холоду ногами в потертих, притоптаних капцях, потягувала носом і, за звичаєм короткозорих мружачи почервонілими повіками, дивилася на керівника заплаканими очима. Мовчала й усміхалася.

Вечорами також, не шкодуючи спини й колін, я старанно шкреб підлогу, витирав стіл і так-сяк вікно, а коли вважав, що в кімнатці затишно й тепло, мов у вусі, накривав селеновим абажуром сяючий грибок і дбайливо зачиняв кімнату, щоб вона набрала тепла. Сидів я зазвичай біля печі в конторі. Робив дріб’язкові бібліографічні нотатки, якими набивав спеціальні коробки, записував на окремих картках глибокі сентенції та влучні афоризми, які знаходив у книжках, і вчив їх напам’ять. Тим часом надходив присмерк і припорошував сторінки книжки. Я піднімав очі до дверей і чекав на прихід Марії.

За вікном сніг втрачав блакить, змішуючись із присмерком, мов із сірим цементом. Висока стіна спаленого будинку, руда, мов вогка цегла, наливалася чорнотою, завмирала, ніби німіла, беззвучний вітер піднімав з-над колії клуби рожевого диму, рвав їх на шматки й кидав на синіючі небеса, мов пластівці снігу на прозору воду. Звичайні предмети, грузька, мов гнила диня, гора фірмового піску, звивиста стежка, брама, тротуари, мури й будинки вулиці зникали в мороці, мов у наростаючому припливі. Залишився лише невловимий шум, яким пульсує найглибша тиша, гарячий пульс, яким б’ється тіло людини, і глуха туга за предметами й почуттями, яких людина ніколи не зазнає.

На подвір’ї ще метушилися люди. Візник виносив з темного нутра сараю пакунки, мов з мішка, і кидав їх з розмахом на платформу. На платформі стояв старий вапняр з розставленими ногами. Він хапав зі стогоном багаж і вправно утрамбовував його на возі, ніби укладав мішки гіпсу або гідратованого вапна. Від зусилля він випхнув язиком щоку.

Керівник стояв за возом біля старої. Він ухопився за дошку біля воза й нігтем бездумно відколупував скалку.

— Я там не знаю, я інакше навчений, — сказав він старій, гнівно надуваючи губи. — Але на мій розум не слід було так одразу. Де тут голова? Де розум? Навіщо був увесь цей клопіт?

Стара схилила на плече голову в капелюсі з квітами. На землистих щоках від морозу з’явилися бурякові рум’янці. Губи її тремтіли від холоду. Золоті зуби блищали з-за губ.

— Нехай дуже обережно пакує, — сказала вона гостро вапняреві. Обличчя її тремтіло при кожному кинутому пакунку, ніби це її кидали на платформу. — Нехай Ясь вибачить, — звернулася вона до керівника, — що я йому завдала клопоту. Ясеві ж це окупилося, правда?

— Що там пані докторша має думати, — сказав керівник, знизуючи плечима. — Гроші, що я їх узяв, то віддав на помешкання, а тих кілька лахів, які пані докторша залишила в мене, то завжди можна… Я там від цього не збагачуся.

Згорблена під сірою стіною сараю стара перебирала з холоду ногами в потертих, притоптаних капцях, потягувала носом і, за звичаєм короткозорих мружачи почервонілими повіками, дивилася на керівника заплаканими очима. Мовчала й усміхалася.

— Багато їх там пані докторша захистить. І так, і так гімза — вів далі керівник, витріщившись у землю, на шпиці колеса та на багнюку під колесами. — Що, пані докторша не знає, як воно буде? Вб'ють, спалять, знищать, розтопчуть — і край. Чи не краще жити? Я от вірю, що настане такий час, коли чоловікові дозволять спокійно гендлювати.

Потужний «Дизель» із причепом укотився в вулицю, плюючись димом, і під'їхав під браму. Керівник полегшено усміхнувся й поспішив відчиняти другу повітку, а я звівся на ноги й підбіг навпростець через сніг до брами. Трактор задом втиснувся на протилежний тротуар і, немов жук, виповзши через риншток на подвір'я, підкотив під розчинену повітку. З кабіни вискочив шофер у брудному комбінезоні й німецькій пілотці, лихомансько набакир надягнутій на воронячо-чорне, лискуче волосся.

— Гутен абенд. П'ятдесят? — запитав він і, розмашисто ляснувши в долоні, зайшов, погойдуючи стегнами, до повітки. Цибулясто роззирнувся з цікавістю по кутках.

— О-ля-ля! Все розпродали? — мовив він, цмокнувши губами. — Великий оборот, великий прибуток. Але тепер на десять злотих дорожче на мішку. По тридцять п'ять?

— Цей номер не пройде, — мовив керівник, розвівши руками з промовистим жестом.

— Тридцять два. На ринку по п'ятдесят п'ять і дорожче, — сказав солдат без роздратування.

— Має він людей для розвантаження? — запитав мене керівник. — Треба брати.

— Кайне лойте, — широко розгоготався солдат. Він мав здорові, кінські зуби й блискучі, дбайливо виголені щоки. Підійшов до причепа й, розшнурувавши брезент, скомандував: — Майне геррен, раус! Прошу вас вельми — аусладен!

Двоє робітників, які дрімали на мішках цементу, скинули пальта, якими вкривалися, вискочили налякані криком із глибини машини й опустили борт. Один викочував мішки на край платформи; другий підхоплював їх руками, притискав плаский мішок до грудей, ніс до складу й з тріском кидав на підлогу. Я пояснив йому, як слід укладати цемент, зв'язуючи мішки, щоб стос не перекинувся к бісу.

Помічник керманича, який дрімав у кабіні, вистромився з віконця.

— Вони мають квапитися, Петер. Мусимо зараз їхати далі.

Спирався ліктями й сонно дивився в глибінь повітки. Золотий дамський браслет вільно висів на зап'ястку. Долоні мав волохаті, обличчя смугляве, чорне від щетини.

— Швидше, швидше, ду альте славіне, — бурчав крізь зуби. Зустрівшись із моїм допитливим поглядом, дружньо усміхнувся.

У повітковій пітьмі вимащений цементом робітник (як хтось не вміє поводитися з товаром, то завжди під час перенесення порве кілька мішків і наробить шкоди) підвів до мене сріблясте, вимазане в цементі обличчя й запитав пошепки, вдаючи, ніби тильним боком долоні витирає очі:

— Є на п'ять мішків більше. Візьмете сьогодні?

— По двадцять, — буркнув я, майже не рухаючи губами. — Ком до контори. Порахуємося, — сказав я солдатові. Той загасив сірник, дбайливо придептав підошвою. З охотою затягнувся димом. Кволий рожеватий відблиск розсвітив йому щоки й відбився в очах.

— Фюнфціх штук? П'ятдесят? — показав робітникові п'ять розчепірених пальців.

— Я, я, шеф, я рахую! Ані одного більше! — запевнив завзято вантажник з-під брезенту.

Фурман закінчував вантажити віз. Лісник затягував багаж і підтягував мотузки. Обснували платформу дбайливо, як пакунок зі склом. Вони мали хист до пакування. Сховали всередину цінніші речі, шкіряні валізи й брезентові мішки з білизною, а зверху та з боків поклали плетені кошики, стільці й клекочучий посуд. Платформа стояла терпляче, мов арка. Стара дріботіла під повітною стріхою, тримаючи руки в муфті. Узрівши солдата, який проходив поблизу, злякалася й сховалася за дверима складу.

— Переїзд? — запитав мимохідь шофер.

— Переїзд, звісно, що переїзд, а що ж іще?

Небо стягувалося, осідало над мовчанкою темряви безшелесно, мов птах, що падає донизу. Безлисте дерево над колією затято билося з вітром, наче людина, яка вирішила не здаватися.

— Ви от живете собі спокійно, — сказав із добродушною зневагою солдат, — а наші воюють за ваш спокій.

Керівник запросив сідати. Він розмовляв по телефону з дружиною.

— То як, удався обід чи ні? Бурячки — ні. Візьми капусту. — Він усміхнувся вирозуміло. — Малий? Спить? Забудь його, вже спить дві години.

— Книжок прибуло, чи як? — спитав солдат, прочинивши двері до кімнати.

— О, який настрій! Тільки патефон накрутити! Панночка, чи що, панночка? — Показав пальцем на червоний халат на вішалці. Розглянув картини Аполоніуша: жебрачку під шорстким муром, яка тримає за ручку дитину з балухатими очима, та натюрморт із жовтим глечиком. Наніс до кімнати багнюки й духу солдатчини.

Керівник витягнув із гаманця пачку старанно перев'язаних банкнот і, перерахувавши з молитовним шепотом, простягнув шоферові.

— Знову середа, наступного тижня, я? — запитав шофер.

— Іст ґут, — мовив керівник, — іст зер ґут. Бачите, пане Тадзику, якби чоловік мав власний склад, то не ховав би товар. Перетримав би кілька днів — прибуток певний.

— Урядовиця зараз побіжить до Інженера.

— Не повірить, якщо нічого не знайде. Відступимо одразу черняковським закладам. Але й так Інженер мусить бути з нами в ладах. Впакував грошву в колію й ледве дихає, — сказав чванливо керівник.

— Комбінуйте, щоб купити цю будку. Я, що матиму, докладу.

— А якщо геть заборонять будувати?

— Тепер теж забороняють, а люди будують. Вижити ви виживете з того, що маєте в шухляді. Ділянка й повітки залишаться на після війни. Як знахідка. Ну, бачите, ходімо проводимо стару.

— Забула машинку у вас, — сказав керівник. Відчесав долонею волосся й з певною елегантністю натягнув кондукторську кашкетку. На вулиці він удавав з себе трамвайника. Їздив дурно трамваями й почувався безпечно перед облавою.

— Машинка знадобиться фірмі.

— Я, іст ґут. — Солдат перерахував гроші, сховав їх до кишені комбінезону й, потиснувши нам сердечно, але без зайвої чулості руку, вийшов, риплячи чоботами.

Фурман зняв із коня торбу з оброком, засвітив ліхтар, підчепив його під возом, зібрав у долоні віжки, урочисто цмокнув, і платформа, освітлена миготливим кривавим відблиском, мов карнавальний екіпаж, рушила, риплячи, за браму, занурилася в вулицю, як у затінену алею.

Між пурпуровою, як запечені губи, ковдрою, стягнутою білим шнуром від фіранки, та черевчатими валізами, згорнувшись у клубок, мов собака, сиділа, підібгавши під себе ноги, стара єврейка, накрита зверху стільницею навскіс нахиленого столу, чиї ноги, наче мертві культяпки, стирчали до неба й, підстрибуючи разом зі стільницею за кожним порухом воза, здавалися мстиво йому погрожуючими. Стара мала заплющені очі, голову втупила у хутряний комір. Очевидно, дрімала. Кілька обдертих дітлахів побігли за платформою в надії, що вдасться щось умикнути.

Вулиця оживала увечері. На темно-синьому небі золотий місяць котився назустріч пір'ястим хмарам, мов кружальце ананаса, і металевим сяйвом падав на дахи вулиці, у заслони мурів, на рипучий, як срібна бляха, сніг тротуару. Перед школою ходив кремезний жандарм, геть синій від сутінків. Дівчата з пральні просувалися під фіолетовим ліхтарем і зникали в тіні спаленого будинку. Від крамаря виходили підвеселені поліцаї на нічне чергування. Дзвоник у відновлюваному нашим цементом і вапном костелику починав щебетати радісно, як грайливе дитя, сполохуючи приспаних на парапеті дзвіниці голубів, які з лопотом крил злітали над вежу й, наче пелюстки хризантем, сонно опускалися на дах.

Трактор із цементом обережно оминув ями для вапна й, затрубивши на прощання, залишив подвір'я. Я підскочив до причепа й встромив гроші у витягнуту руку робітника.

— Десять було, десять! — крикнув той. Брезент закрився за ним.

— Перебули день, — мовив керівник, підперізуючи ременем кондукторське пальто. Стягнув пас сумлінно, на совість, бо любив здаватися стрункішим. — Залишаєтеся самі. Щось наречена не приїжджає?

— Боюся за неї, — відповів я. — Облава триває цілий день. Мусили чимало нагребти.

— Що вдієш? — важко зітхнув керівник. — Наречена, певно, не може дістатися до вас. — Він поклав у портфель шмат м'яса, який вибрав на завтрашній обід.

— Зачекайте, я піду щось куплю на вечерю. Їсти хочеться після цього дурного дня. — Ми вийшли на вулицю, забряжчавши хвірткою. Німецький трактор заступав виїзд з вулиці, трусився й димів. Перехожі збиралися на тротуарі й дивилися на майданчик. Біля ринштоку стояла платформа з мотлохом. Візник терпляче чекав на вільний проїзд.

Вечір спадав усе глибший. За чорною смугою поля над срібним струменем річки кам'яний міст напинався на тлі неба, мов лук. На другому березі чорна брила міста занурювалася в глевку темряву. Над нею високі стовпи прожекторів злітали ртутним світлом у небо, перекреслювали його й, наче руки маріонеток, безпорадно падали вздовж землі. Світ на мить звужувався до однієї вулиці, що пульсувала, мов відкрита жила. З рипом, при повних прожекторах, котилися проїжджою частиною набиті людьми вантажівки, переливаючись на вибоїнах. Обличчя людей виринали з-під брезенту білі, мов притрушені борошном, і, наче здмухнуті вітром, зникали в пітьмі. Мотоцикли, обліплені солдатами в шоломах, виринали з-під віадука й, тріпочучи крилом тіні, мов потворні метелики, зникали з гуркотом за автомобілями. Задушливий дим моторів простягався по дорозі. Колона йшла в бік мосту.

— Налапали під церквою, — сказав за моєю спиною крамар. Поклав мені важкі руки на плечі. Від нього тхнуло горілкою й смерділо махоркою. — Щоб їх земля поглинула!

— Забираються до нас, — сказав похмуро поліцай із ремінцем, застебнутим службово під підборіддям. Зняв кашкет і витер чоло рукавом. Червона смуга, відтиснута на лисині кашкетом, біліла на холоді. — Еге ж, так, — додав крізь зуби.

— Та єврейка вибирається від вас? — шепнув конфіденційно крамар. — Так швидко?

— Вибирається в інше місце.

— То що буде з помешканням? — занепокоївся крамар. Нахилився до вуха. — Я вже з людьми балакав. Пан керівник мав сьогодні дати завдаток.

— То шукайте керівника, — сказав я роздратовано й скинув його лапи.

— Перепрошую, — шепнув крамар. Світло прожектора прорізало його обличчя. Він зажмурився, відганяючись від його сяйва. Прожектор освітив глибінь вулиці, обличчя крамаря знову взялося темрявою.

— Вона повертається до ґетто. Має там доньку, яка не може вирватися.

— Ну звісно, — мовив із переконанням крамар. — Принаймні помре з нею як людина… — зітхнув важко й витріщився на вулицю.

На повороті алеї утворився затор. Колона зупинилася, автомобілі присунулися один до одного. Лунали горласті вигуки. Мотоцикли викотилися з-за авто й освітили прожекторами проїжджу частину, трамваї, тротуар і натовп. Прожектори прослизнули по людських обличчях, наче по збілілих кістках; зазирнули в чорні, сліпі вікна помешкань; охопили розжарену зеленими ліхтариками, зупинену на півтакті карусель із хитливими на канатах строкатими кониками, лебедями з м'яко вигнутими шиями, дерев'яними авто, велосипедами; помацали глибінь кінського ринку; торкнулися намету зоопарку з крокодилом, вовком і верблюдом; обстежили всередині трамваї, що стояли згашені; повагалися ліворуч і праворуч, мов голова роздратованого змія, повернулися до людей, освітили ще раз очі й спрямувалися на машини.

Обличчя Марії, обрамлене широкими крисами чорного капелюшка, було білим, як вапно. Мертвечо-бліді, крейдяні долоні піднесла спазматично до грудей, наче в жесті прощання. Вона стояла в авто, втиснута в натовп, поруч із жандармом. Дивилася пильно в моє обличчя, мов сліпа, просто в прожектор. Порушила губами, ніби хотіла закричати. Захиталася, трохи не впала. Автомобіль затрусився, завурчав і раптом рвонув з місця. Я геть не знав, що робити.

Як я дізнався пізніше, Марію, як арійсько-семітського мішлінґа, вивезли разом із єврейським транспортом до зловісного табору над морем, отруїли газом у крематорії, а тіло її, найімовірніше, переробили на мило. шпальт (шпальтівка) — тонкий шар обробленої шкіри.

засік — частина клуні або комори, де складають збіжжя, сіно, солому тощо.

ґрисик — дрібне кам'яне крошиво, дрібний щебінь.

вапняковий розчин — тут: біла глина, використовувана для побілки стін.

виїзний — тут: запряжний.

східна німецька залізниця — офіц. Прусська Східна залізниця, залізнична лінія завдовжки бл. 740 км, що з'єднувала Берлін із Кенігсбергом.

лагер — у табірній говірці: німецький концентраційний табір.

Лонжин — швейцарська компанія, що виробляє розкішні годинники.

Товарова — вулиця у варшавському районі Воля.

Ремінгтон — американська друкарська машинка.

Гайдельберг — місто на правах району в Німеччині, у землі Баден-Вюртемберг; тут розташований найстаріший німецький університет (Університет Рупрехта і Карла).

aus — геть, геть звідси.

крайсгауптман — аналог посади начальника повіту (старости).

гаряча смола (лепік) — липка речовина, використовувана для приклеювання толю, паркету тощо.

бітум — суміш органічних речовин високої в'язкості, що містить природні або штучні бітуми; застосовується в будівництві, гірництві тощо.

повстяник — суконне або повстяне взуття.

per pedes — пішки.

мішалка (граца) — тут: інструмент для розведення вапна водою.

гаситися — про вапно: з'єднуватися з водою.

вирізати — вирізьбити, висікти.

іспанські козли — польові загородження для захисту піхоти від атак кавалерії.

коцюба — кочерга.

шпера — рішення, спрямоване на обмеження роботи класичного диференціала; тут: імовірно, обмеження на транспорт. У табірній говірці: заборона залишати адміністративну одиницю табору (тут: гетто).

Форт Бема — мікрорайон у нинішньому районі Бемово у Варшаві.

коньок — різновид черепиці для перекриття гребеня та ребер даху.

фасонна цегла — профільована цегла.

fünfzig — п'ятдесят.

abends — увечері.

in folio — тут: у форматі аркуша, складеного навпіл.

білкова матриця — у білкових ротапринтах (копіювальних апаратах) матриця у вигляді вкритого желатином цигаркового паперу, на якому друкували текст на друкарській машинці.

гідратизований — насичений водою.

День у Гармензах

I

Тінь каштанів зелена й м'яка. Вона легенько колишеться по землі, ще вологій, бо щойно скопаній, і піднімається над головою салатним куполом, що пахне ранковою росою. Дерева утворюють уздовж дороги високий шпалер, а їхні верхівки розчиняються в кольорах неба. П'янкий сморід болота тягнеться від ставків. Зелена, мов плюш, трава ще сріблиться росою, але земля вже парує на сонці. Буде спека.

Та тінь каштанів зелена й м'яка. Укритий тінню, я сиджу в піску і великим французьким гайковим ключем затягую з'єднання вузькоколійки. Ключ холодний і добре лежить у долоні. Щохвилини я грюкаю ним по рейках. Металевий, суворий звук розходиться по всіх Гармензах (підтабір лагера Аушвіц) і повертається звіддалі несхожим луною. Спершись на лопати, біля мене стоять греки. Але ці люди із Салонік та винних схилів Македонії бояться тіні. Тому вони стоять на сонці, скинувши сорочки, і засмагають свої надзвичайно худі плечі й руки, вкриті коростою та чиряками.

— А ти ж і завзято працюєш сьогодні, Тадеку! Abend! Ти не голодний?

— Abend, пані Ганечко! Абсолютно ні. А крім того, я луплю щосили по рейках, бо наш новий капо... Вибачте, що не встаю з рейок, але ви ж розумієте: війна, рух, праця...

Пані Ганечка посміхається.

— Та звичайно, що розумію. Не впізнала б тебе, якби не знала, що це ти. Пам'ятаєш, як ти їв картоплю в лушпинні, яку я для тебе крала в курей?

— Їв! Та я ж, пані Ганечко, за обидві щоки її уминав! Увага, esesmani ззаду.

Пані Ганечка сипнула пару жмень зерна з сита курчатам, що збігалися до неї, але, озирнувшись, махнула рукою зневажливо:

— А, це тільки наш шеф. Я його на оцей пальчик накручую.

— На такий маленький? Жахливо смілива ви жінка. — І я розмашисто вдарив ключем по рейках, вибиваючи на її честь мелодію: La donna è mobile.

— Та чоловіче, не шуми! Може, ти все ж насправді щось з’їв би? Я якраз іду до маєтку, то принесу тобі.

— Пані Ганечко, найщиріше дякую. Гадаю, ви достатньо мене підгодовували, коли я був бідний…

— …але чесний, — кинула вона з легкою іронією.

— …і як мінімум нерозторопний, — відпарував я, як умів. — Але до речі про нерозторопність: мав я для вас два гарних мила з найпрекраснішою, яка тільки може бути, назвою «Варшава» і…

— і… вкрали, як завжди?

— І вкрали, як завжди. Коли я нічого не мав, то спав спокійно. Тепер, хоч би як я обв’язував пакунки мотузками та дротом, усе одно розв’яжуть. Кілька днів тому зафасували в мене пляшку меду, а тепер знову це мило. Але скрутно доведеться злодієві, коли я його спіймаю.

Пані Ганечка голосно засміялася.

— Уявляю собі. Ну й дитина ж ти! Що щодо мила, то взагалі не переймайся, я отримала сьогодні від Івана два гарних шматки. Ой, трохи не забула, віддай цей пакуночок для Івана, це сало, — мовила вона, кладучи під дерево невеличкий згорток. — А тут подивись, які гарні мила.

Вона розгорнула папір, який здався мені дивно знайомим. Я підійшов і придивився пильніше: на обох великих, як від Шихта (відомий виробник мила), шматках вибита була колона й напис Варшава.

Мовчки я віддав їй пакунок.

— Справді, гарне мило.

Я глянув у поле на розсереджені групи людей, які працювали. В останній, аж біля картоплі, я помітив Івана: наче вівчарський пес довкола отари, він пильно обходив свою групу людей, погукував щось, чого з відстані не було чути, і розмахував великим, обдертим від кори дрючком.

— Але скрутно доведеться злодієві, — мовив я, не помітивши, що кажу в порожнечу, бо пані Ганечка вже відійшла і тільки здалеку кинула мені, на мить повернувши голову:

— Обід, як завжди, під каштанами.

— Дякую!

І я знову почав калатати ключами об рейки й затягувати розхитані болти.

Пані Ганечка викликала певну сенсацію серед греків, бо іноді приносить їм картоплю.

— Пані Ганечка gut, extra prima (добра, вищий клас). Це твоя madonna (мадонна, покровителька)?

— Та де там мадонна! — обурююся я, лупнувши через неуважність ключем по пальцю, — це знайома, ну, camerade, filos, компрі, Greco bandito (товаришка, подруга, зрозумів, грецький бандите)?

— Greco niks bandito. Greco gut (Грек не бандит. Грек добрий) чоловік. Але чому ти нічого від неї не їсти? Картопля, patatas (картопля)?

— Я не голодний, я маю що їсти.

— Ти niks gut, niks gut (не добре, не добре), — хитає головою старий грек, вантажник із Салонік, який знає дванадцять південних мов, — ми голодні, вічно голодні, вічно, вічно…

Кістляві плечі витягуються. Під вкритою коростою та чиряками шкірою дивно виразно грають, ніби відокремлені наново, м’язи; посмішка пом’якшує напружені риси обличчя, але прихованої гарячки в очах вона згасити не може.

— Якщо ви голодні, то попросіть її. Хай вам принесе. А тепер працюйте, laborando, laborando (працюючи, працюючи), бо нудно з вами. Я йду в інше місце.

— А якраз, Тадеушу, ти вчинив зле, — мовив, висуваючись з-поза інших, старий, гладкий єврей. Він спирав лопату об землю і, ставши наді мною, провадив далі: — Ти ж і сам був голодний, тож умієш нас зрозуміти. Тобі б нічого не коштувало, якби вона принесла так з відро картоплі.

Слово відро він розтягнув довго й мрійливо.

— Ти, Бекере, відчепися від мене зі своєю філософією й займися краще землею та лопатою, компрі (зрозумів)? Але щоб ти знав: будеш здихати, то я тебе ще й добіжу, розумієш? А знаєш, за що?

— За що ж це?

— За Познань. Чи, може, це неправда, що ти був лагеральтестер (старшим табору) у єврейському таборі під Познанню?

— Ну то й що з того, що був?

— А людей ти вбивав? А вішав їх на стовпі за дурний украдений кубик маргарину чи за хлібину?

— Я вішав злодіїв.

— Бекере, кажуть, що на карантині лежить твій син.

Руки Бекера судомно вхопилися за держак лопати, а його погляд почав уважно обмацувати мій тулуб, шию, голову.

— Ти, пусти ту лопату, не дивися так войовничо. Може, це неправда, що це син наказав тебе вбити за тих, познанських?

— Правда, — мовив він глухо. — А другого сина я повісив у Познані, але не за руки, а за шию, бо він продав хліб.

— Худобина! — вибухнув я.

Але Бекер, старший, сивуватий єврей, схильний трохи до меланхолії, був уже спокійний і опанований. Він подивився на мене згори донизу, майже зі зневагою:

— Як довго ти сидиш у таборі?

— О… кілька місяців.

— Знаєш, Тадеушу, я тебе дуже люблю, — мовив він несподівано, — але ти голоду насправді ще не зазнав, га?

— Дивлячись що таке голод.

— Голод є справжнім тоді, коли людина дивиться на іншу людину як на об’єкт для їжі. Я вже пережив такий голод. Розумієш? — І коли я мовчав і тільки час від часу стукав ключем по рейках та механічно озирався ліворуч і праворуч, чи не йде капо, він провадив далі: — Наш табір — там — був малий… Одразу біля дороги. Дорогою ходили люди, гарно вдягнені, такі жінки. Наприклад, у неділю до костелу. Або молоді пари. А далі село, таке звичайне село. Там люди мали все, за пів кілометра від нас. А ми брукву… чоловіче, у нас люди живцем хотіли одне одного їсти! І що, я мав не вбивати кухарів, які за масло купували горілку, а за хліб цигарки? Мій син крав, то я й його вбив. Я вантажник, то знаю життя.

Я роздивлявся його з цікавістю, як нову людину.

— А ти сам? Ти теж їв тільки свою порцію?

— Це інше. Я був лагеральтестер.

— Увага! Laborando, laborando, престо (працюючи, працюючи, хутко)! — загорлав я раптово, бо з-за повороту дороги виринув есесівець на велосипеді й проїжджав повз нас, пильно вдивляючись. Миттєво похилилися нижче загривки, піднялися важко тримані напоготові лопати, застукав по рейках французький ключ.

Есесівець зник за деревами, лопати опустилися й завмерли, греки знову впали у звичайне заціпеніння.

— Котра година?

— Не знаю. До обіду ще далеко. А знаєш, Бекере, скажу тобі щось на прощання: сьогодні в таборі буде селекція. Сподіваюся, що разом зі своїми чиряками ти підеш до комина.

— Селекція? Звідки ти знаєш, що буде…

— Чого це ти так злякався? Буде, та й усе. Боїшся, чи що? Повадився глечик по воду… — Я посміхаюся злорадно, задоволений вигадкою, і відходжу, мугикаючи модне танго, яке звуть «крематорним». Порожні очі людини, з яких раптово витекла всяка суть, нерухомо дивляться перед себе.

II

Рейки моєї колії простягаються вздовж і впоперек по всьому полю. Тут я довів їх одним кінцем до купи спалених кісток, які завозять вантажівками з «крематорного», а другий утопив у ставку, куди зрештою ці кістки й потрапляють; там я вивів їх на кучугуру піску, який рівномірно розподілять по полю, щоб створити сухий настил для надто болотистого ґрунту; там знову поклав їх уздовж валу дернини, яка піде на пісок. Колії бігають сюди й туди, а там, де вони перетинаються, лежить велетенська залізна поворотна плита, яку переносять то сюди, то туди.

Натовп напівголих людей оточив її, нахилився і вчепився в неї пальцями.

— Гооох, догори! — крикнув я, для кращого ефекту сугестивно піднявши руку, як диригент. Люди смикнули раз і вдруге, хтось важко перевалився через плиту, сам не втримуючись на ногах. Копнутий товаришами, він виповз із кола і, піднявши обличчя, заляпане піском і сльозами, над землею, застогнав: — Заважко, заважко… Заважко, друже, заважко… — Він засунув розідрану долоню до рота, жадібно ссав. — До роботи, auf! Вставай! Ану ще раз! Гооох! Догори! — Догори! — злагодженим хором повторює натовп, нахиляється якомога нижче, випинає зубчасті, як у риб, дуги хребтів, напружує м’язи тулуба. Але руки, притулені до плит, звисають розслаблені й безвладні. — Догори! — Догори! Раптом на це коло напружених спин, на зігнуті шиї, на схилені аж до землі голови, на зів’ялі руки посипався град ударів. Держак лопати барабанив по головах, оббивав шкіру на кістках і глухо стогнав по животу. Закрутилося навколо плити. Жахливий людський крик вибухнув раптом і обірвався, а плита піднялася догори і, хитаючись, важко зависла над головами людей і рушила, загрожуючи щомиті падінням. — Ви пси, — кинув капо тим, хто відходив, — я вам ще допоможу. Важко дихаючи, він протирав рукою червоне, набрякле обличчя з жовтими плямами і водив за ними розсіяним, бездумним поглядом, наче бачив цих людей уперше. Потім звернувся до мене: — Ти, залізничнику, спекотно сьогодні? — Спекотно. Капо, цю плиту треба покласти біля третього інкубатора, так? А рейки? — Прокладеш прямо до рову. — Але там є земляний вал по дорозі. — То перекопай його. До полудня має бути зроблено. А на вечір зробиш мені чотири пари нош. Може, когось понесеш на концтабір. Спекотно сьогодні, що? — Спекотно. Але, капо… Далі, далі з тією плитою! До третього будиночка. Капо дивиться! — Залізничнику, дай мені лимон. — Нехай капо пришле до мене піпла (молодого в’язня-посильного). Не маю в кишені. Кілька разів киває головою і відходить, кульгаючи. Іде на двір, на їжу. Але знаю, що там йому нічого не дадуть — він б’є людей. Кладемо плиту. Страшним зусиллям дотягуються рейки, підважуються киркою, голими пальцями докручуються гвинти. Голодні, гарячкові постаті сновигають, незграбні, загнані, закривавлені. Сонце виходить високо на небо і гріє все дошкульніше. — Котра година, друже? — Десята, — кажу, не піднімаючи очей від рейок. — Боже, Боже, ще дві години до обіду. Чи це правда, що сьогодні в таборі буде селекція, що ми підемо до крематорію? Вже всі знають про селекцію. Потайки обробляють собі рани, щоб були чистішими й меншими, зривають пов’язки, масажують м’язи, обприскують себе водою, щоб бути свіжішими й бадьорішими на вечір. Борються за існування важко і героїчно. Іншим все одно. Рухаються, щоб уникнути побиття, жерять траву і липку глину, щоб не відчувати голоду, ходять осовілі, ще живі трупи. — Ми всі — крематорій. Але всі німці будуть капут. Війна фіні, всі німці — крематорій. Всі: жінки, діти. Розумієш? — Розумієш, Greco gut. Але це неправда, селекції не буде, не бійся. Перекопую вал. Легка, зручна лопата «сама» ходить у долонях. Груди вологої землі піддаються легко і м’яко вилітають у повітря. Добре працювати, коли з’їв на сніданок чверть бочки з хлібом і часником і запив банкою згущеного молока. У скупому затінку мурованого інкубатора присів Командофюрер (керівник робочої команди), маленький, висушений есесівець у розхристаній сорочці. Втомився ходити серед тих, хто копав. Уміє болісно шмагати шпіцрутою (тонким батогом). Вчора він двічі вдарив мене по спині. — Гляйсбауер (колійник), що там нового чути? Махаю лопатою і прибиваю землю зверху. — Під Орлом (місто Орел) полягло триста тисяч більшовиків. — Це добре, ні? Як ти думаєш? — Звісно, що добре. Бо там загинуло стільки ж німців. А більшовики будуть за рік тут, якщо так далі піде. — Так думаєш? — посміхається зловтісно і ставить сакраментальне питання: — Далеко до обіду? Витягаю годинник, старий, срібний мотлох зі смішними римськими цифрами. Люблю його, бо він схожий на годинник батька. Купив його за пачку фіг. — Одинадцята. Хиряк встав з-під муру і спокійно вийняв його в мене з руки. — Дай мені його. Дуже мені подобається. — Не можу, бо це мій власний, з дому. — Не можеш? То ні. Він замахнувся і жбурнув годинник об стіну. Після чого знову сідає в тіні і підгинає ноги. — Спекотно сьогодні, що? Мовчки піднімаю годинник і починаю свистіти від злості. Спочатку фокстрот про веселу Йоанну, потім старе танго про Ребекку, потім «Варшав’янку» і «Роту», а врешті репертуар з лівого боку. Я саме свистів «Інтернаціонал», подумки підспівуючи — «Это будет последний и решительный бой», коли раптом мене затулила висока тінь і важка долоня впала мені на потилицю. Я підняв голову і завмер. Наді мною розпростерлося величезне, червоне, набрякле обличчя, а держак від лопати тривожно хитався в повітрі. Бездоганно білі смугасті роби різко відтінялися від далекої зелені дерев. Маленький червоний трикутник з цифрою «3277», пришитий до грудей, дивно хитався і розростався в очах. — Що свистиш? — запитав капо, дивлячись мені прямо в очі. — Це такий дуже міжнародний слоган, пане капо. — А знаєш цей слоган? — Ну… трохи… з різних сторін, — додав я обачно. — А це знаєш? — запитав. І хрипким голосом почав співати Rote Fahne. Він відкинув держак від лопати, очі заблищали йому неспокійно. Раптом урвав, підняв палицю і похитав головою, напів з презирством, а напів зі співчуттям. — Якби це справжній есесівець почув, ти б уже не жив. Але цей… Хиряк під муром широко і добродушно сміється: — І ви це називаєте каторгою! Треба було бути, як я, на Кавказі! — Командофюрер, ми вже засипали один ставок людськими кістками, а скільки засипано раніше, а скільки пішло до Вісли, того ні пан, ні я не знаємо. — Тримай писок, свинячий пес! — і встав з-під муру, тягнучись по упущену шпіцруту. — Бери людей і йди по обід. Я кидаю лопату і зникаю за рогом інкубатора. Здалеку чую ще голос капо, хрипкий і задишкуватий: — Так, так, це свинячі пси. Треба їх усіх вибити до ноги. Маєте рацію, пане Командофюрере. Я кинув на них ненависний погляд. III Виходимо дорогою, що веде через Гармензи. Високі каштани шумлять, тінь ще зеленіша, але ніби сухіша. Як висохле листя. Це тінь полудня. Вийшовши на дорогу, треба обов’язково пройти повз маленький будиночок з вікнами із зеленими віконницями, які всередині мають незграбно вирізані сердечка, і з білими, напівспущенними фіранками. Під вікнами в’ються ніжні троянди блідого, матового кольору, а в ящиках ростуть якісь дивні, фіолетові квіточки. На сходах з ґанком, обплетеним темно-зеленим плющем, бавиться маленька дівчинка з великим, буркітливим собакою. Собака, очевидно, нудьгуючи, дає тягнути себе за вуха, лише крутить головою, відганяючись від мух. Дівчинка в білій сукні, має засмаглі, бронзові плечі. Собака породи доберман, з коричневим підгорлям, а ця дівчинка — дочка Унтершарфюрера (молодшого командира СС), господаря в Гармензи. А цей маєток з трояндочками і фіранками — його дім. Перш ніж вийти на дорогу, треба пройти кілька метрів грузького, липкого болота, землі, змішаної з тирсою і политої дезінфікуючою речовиною. Це щоб не притягти жодної зарази на Гармензи. Обходжу обережно збоку це свинство і вилазимо разом на дорогу, де рядами стоять казани з супом. Їх привезла машина з табору. Кожне командо (робоча команда) має свої казани, позначені крейдою. Обходжу їх навколо. Встигли вчасно, ніхто нам ще не вкрав. Треба самому спробувати. — П’ять наших, добре, забирати, ці два ряди належать жінкам, не можна скандалити. Ага, є, — монологізую голосно і тягну казан сусіднього командо, а на його місце підставляю наш, удвічі менший, і креслю нові знаки крейдою. — Забирати! — гучно кличу греків, які дивляться на цей процес, повні розуміння. — Гей, ти, що казани поміняв! Чекай, стій! — кричать ті, з іншого командо, які теж ідуть по обід, тільки запізнилися. — Хто тобі поміняв? Тримай писок, чоловіче! Ті біжать, але греки, тягнучи казани по землі, стогнучи, лаючись по-своєму: «путаре» і «порка», штовхаючи і підганяючи один одного, зникають за жердиною, що відділяє світ від Гармензи. Я перелажу за ними останній, чую, як ті вже біля казанів і лають мене на всі заставки, а мою родину вперто розставляють по кутках. Але все гаразд: сьогодні я, завтра вони, хто перший, той кращий. Наш командний патріотизм ніколи не виходить за рамки спорту. Суп булькає в казанах. Греки що кілька кроків ставлять казани на землю. Дихають важко, як риби, викинуті на берег, і потайки злизують пальцями липку, гарячу мазь, що тече вузенькими струмками з-під недокручених кришок. Я знаю її смак, змішаний з пилом, брудом і потом рук, бо сам ці казани не так давно носив. Ставлять казани і вичікувально дивляться мені в обличчя. Я урочисто підходжу до середнього казана, повільно відкручую гвинти, протягом нескінченно довгих пів секунди тримаю долоню на кришці і — піднімаю. Кільканадцять пар очей гаснуть у зневірі: кропива. Рідка, біла рідина хлюпає в казані. На поверхні плавають жовті очка маргарину. Але всі впізнають за кольором, що під сподом лежать цілі, не посічені, волокнисті стебла кропиви, гнилого кольору і огидного запаху, що суп до самого дна такий самий: вода, вода, вода… На мить світ темніє в очах людей, що несуть. Я кладу кришку на казан. У мовчанні зносимо казани вниз. Великим півколом обходжу тепер поле до групи Івана, який здирає дернину луки біля картоплі. Довгий ряд людей у смугастих робах стоїть нерухомо біля чорного земляного валу. Час від часу рушить лопата, хтось зігнеться, завмре на мить у цьому русі, випрямиться поволі, підніме лопату і застигне надовго в напівоберті, в незавершеному жесті, як тварина, що зветься лінивцем. За мить рушить хтось інший, махне лопатою і так само западе в безвладне отупіння. Вони працюють не руками, а очима. Коли з’явиться на горизонті есесівець або капо, або з-під ніші, де панує волога тінь свіжої землі, важко виповзе наглядач, лопати брязкають жвавіше, хоча, поки можна, літають порожні, кінцівки рухаються як у кіно: смішно, незграбно. Я натикаюся прямо на Івана. Він сидить у своїй ніші і ножиком вирізає на корі товстого дрючка прикраси: квадрати, змійки, сердечка, українські написи. Поруч навколішки стояв старий, довірений грек і пакував щось до його торби. Я встиг ще помітити біле, пір’ясте крило і червону голову гуски, дивно вигнуту на спині, коли Іван, побачивши мене, кинув на мішок піджак. Сало розм’якло в моїй кишені, і в мене негарна пляма на штанях. — Від пані Ганечки, — сказав я коротко. — Нічого не казала? Мала принести яйця? — Казала тобі подякувати за мило. Дуже їй сподобалося. — То хорошо. Я його вчора купив у єврея з Канади. Дав три яйця. Іван розгортає сало. Воно зім’яте, розпарене і жовте. Мені стає млосно від його вигляду, можливо, тому, що забагато бочки з’їв зранку і мені ще відригується. — О блядь! За такі два шматки тільки стільки дала? Тіста тобі не дала? — Іван дивиться на мене підозріло. — А знаєш, Іване, справді дала тобі замало. Я бачив те мило. — Бачив його? — Іван неспокійно заворушився в ніші. — Треба йти людей гнати до роботи. — Бачив. І замало тобі дала. Більше тобі належить. Особливо від мене. Постараюся тобі віддати. — Хвилину дивимося один одному твердо в очі. IV Над самим ровом виріс аїр, а по той бік, де стоїть дурний, вусатий чатовий з кількома трикутниками вислужених років на плечі, ростуть малини з блідим, ніби припорошеним листям. Дном рову біжить каламутна вода, панують у ній якісь зелені, слизькі дивотвори, часом з мулом вигрібається чорний, звивистий вугор. Греки з’їдають його сирим. Я розставляю ноги над ровом і лопатою повільно пересуваю по дну. Стою обережно, щоб не замочити черевиків. Чатовий підходить ближче, розглядає мовчки. — Що тут буде робитися? — Гребля, а потім очистимо рів, пане чатовий. — Звідки маєш такі гарні черевики? Черевики в мене справді гарні: на подвійній підошві, ручної роботи, напівчеревики дуже вигадливо, на угорський манер, перфоровані. Принесли мені їх друзі з рампи (розвантажувальної платформи). — Отримав у таборі разом з цією сорочкою, — відповів я, вказуючи йому на шовкову сорочку, за яку дав, мабуть, кілограм помідорів. — Такі черевики дають у вас? Дивись, у яких я ходжу. Він показує мені черевики зморщені й потріскані. На носку правого латка. Я киваю головою на знак розуміння. — А не продав би мені цих своїх черевиків? Я підняв на нього погляд, повний безмежного здивування. — Як же я можу продати пану власність табору? Як же я можу? Чатовий спирає карабін об лавку і підходить ближче до мене, нахиляючись над водою, яка відбиває його постать. Я сягнув лопатою і скаламутив зображення. — Все дозволено, якщо ніхто не бачить. Отримаєш хліба, маю в хлібнику. Хліба я отримав цього тижня шістнадцять буханців з Варшави. Крім того, за такі черевики пів літра горілки гарантовано. Тож я усміхаюся поблажливо. — Дякую, отримуємо в таборі такі порції, що я не голодний. Хліба і сала маю досить. Але якщо пан чатовий має хліба забагато, то нехай дасть тим євреям, які працюють там, біля валу. О, той, що носить дернину, — сказав я, вказуючи на маленького, худого єврея з каламутними, заплаканими очима, — це дуже порядний хлопець. Зрештою, ці черевики не добрі, підошва відривається. — У підошві справді є щілина: там іноді ховається кілька доларів, іноді кілька марок, іноді якийсь лист. Чатовий закушує губи і дивиться на мене зі зсунутими бровами. — За що тебе замкнули? — Йшов вулицею, була облава. Схопили, замкнули і привезли. Зовсім невинно. — Ви всі так кажете! — О, неправда, не всі. Мого друга заарештували за те, що фальшиво співав, розумієте, пане чатовий, фальшиво співав. Лопата, якою я безперервно рухаю по дну мулистого рову, зачепилася за щось тверде. Я смикаю: дріт. Лаюся гидко під носом, а чатовий, одурілий, дивиться на мене. — Що, фальшиво співав? — О, це ціла історія. Раз у Варшаві, коли під час богослужіння співали церковні пісні, мій друг почав співати національний гімн. А оскільки співав дуже фальшиво, то його замкнули. І сказали, що доти не випустять, доки не навчиться нот. Били його навіть, але нічого з того, сидітиме, мабуть, аж до кінця війни, бо він зовсім немузикальний. Раз навіть переплутав німецький марш з маршем Шопена. Чатовий щось сикнув і відійшов у бік лавки. Сів, підняв у задумі карабін і, бавлячись затвором, перезарядив. Підняв голову, ніби щось згадуючи. — Ти, варшав’яку, ходи, дам тобі хліб, віддаси його євреям, — сказав, тягнучись по торбу. Я усміхаюся найприємніше, як тільки вмію. По той бік рову тягнеться лінія варт, і постовим дозволено стріляти в людей. За голову отримують три дні відпустки і п’ять марок. — На жаль, нам туди не можна ходити. Але якщо пан чатовий хоче, то прошу кинути хліб, я справді спіймаю. Я стаю у вичікувальній позі, але чатовий раптом відкладає торбу на землю, зривається і доповідає командиру варти, що проходить повз, що «все без особливих подій».

Янек, який працює поруч зі мною, таке миле дитя Варшави, яке нічого з табору не розуміє і, мабуть, до кінця не зрозуміє, працьовито вигортає мул, укладаючи його рівно й старанно з другого боку, майже просто під ноги чатового. Командир варти підійшов ближче і подивився на нас так, як дивляться на пару коней, що тягнуть віз, або на худобу, яка пасеться. Янек широко всміхається в його бік і порозуміло киває головою.

— Рів очищаємо, пане роттенфюрере (молодший сержант СС), дуже багато бруду.

Роттенфюрер отямився і глянув на в’язня, який говорив, із таким здивуванням, з яким дивляться на тяглового коня, що раптом заговорить, або на корову, що пасеться і раптом почне співати модне танго.

— Ану йди сюди, — мовив він до нього.

Янек відклав лопату, перескочив рів і підійшов. Тоді роттенфюрер підняв руку й тріснув його з усієї сили в обличчя. Янек заточився, схопився за кущі малини й в’їхав у мул. Забулькотіла вода, а я захлинувся сміхом. Роттенфюрер же мовив:

— Г... мене обходить, що ти тут робиш над ровом! Можеш нічого не робити. Але коли говориш до есесівця, то маєш шапку зняти з макітри і опустити руки. — Роттенфюрер пішов. Я допоміг Янекові вилізти з багнюки.

— Але за що я дістав, за що, за що? — спитав той ошелешено, нічого не розуміючи.

— Не пхайся добровольцем, — відповів я, — а тепер обчисться.

Якраз закінчуємо вигортати мул з рову, коли надходить піпель (хлопець-служка) від капо. Я сягаю по хлібницю, перекладаю хлібину, солонину й цибулю. Витягаю лимон. Чатовий з того боку мовчки спостерігає.

— Піпелю, йди сюди. Маю. Знаєш для кого. — Добре, Тадеку. Слухай, не маєш чогось їстівного? Але знаєш, чогось солодкого. Або яєць. Ні, ні, я не голодний, я їв надворі. Отримав від пані Ганєчки трохи яєчні. Морова баба! Тільки хотіла б усе знати про Івана. Але знаєш, як капо піде надвір, то йому нічого не дають.

— Хай не б'є людей, то й йому дадуть.

— Скажи це йому.

— Від чого ти тут, піпелю? Не вмієш організовувати. Придивися, як тут деякі гусей ловлять і ввечері смажать у блоці, а твій капо зупу їсть. Смакувала йому вчорашня кропива?

Піпель дивиться на мене випитувально. Це молодий, але дуже спритний хлопець. Німець, був у війську, хоч має лише шістнадцять років. Займався контрабандою.

— Тадеку, кажи одразу, ми ж розуміємо один одного. На кого ти хочеш мене нацькувати?

— Ні на кого. Але придивися добре до гусей.

— А знаєш, що вчора знову зникла одна гуска, і унтершарфюрер побив капо по бебехах і забрав у нього зі злості годинник? Ну, йду й подивлюся.

Йдемо разом, бо вже перерва на обід. Пронизливо свистять з боку казанів і махають руками. Хто як стояв, так і кидає знаряддя. Лопати стирчать на валах. З усього поля йдуть повільно до казанів знеможені люди, прагнучи розтягнути блаженну передранішню мить до обіду, голод, який зараз будуть угамовувати. Запізнившись, плететься за всіма група Івана. Іван зупинився над ровом біля «мого» поста і довго з ним розмовляє. Пост показує плечем. Іван киває головою. Вереск і вигуки кваплять його. Проходячи повз мене, кидає:

— Здається, сьогодні нічого не вполюєш.

— День ще не скінчився, — відповів я.

Він кидає на мене збоку злісний і викличний погляд.

V

У порожньому інкубаторі піпель розставляє посуд, витирає табурети й накриває стіл до обіду. Писар команди, грецький лінгвіст, тиснеться в кутку, щоб видатися якомога меншим і непомітнішим. Через вивалені двері видно його обличчя кольору вареного рака, з водянистими очима, як жаб'яча ікра. Надворі, на майданчику, оточеному довкола високим земляним валом, усадовили в'язнів. Вони сіли так, як стояли, по п'ятеро, шеренгами й групами. Сидять із схрещеними ногами, випростані, руки опущені до стегон. Під час роздачі обіду їм не вільно ворухнутися. Пізніше вони зможуть відкинутися назад і лягти на коліна товариша, але горе їм, якщо зламають стрій шеренг. Збоку, у затінку насипу, недбало сидять есесівці; пістолети-кулемети nonszalancko поклавши на коліна, вони витягають із сумок і хлібниць хліб, старанно намазують маргарином, їдять повільно й урочисто. До одного присів Рубін, єврей з Канади (табірної групи сортування майна), і стиха з ними розмовляє. Обробляє справи — для себе і для капо. Сам капо, велетенський і червоний, стоїть біля казана.

Ми бігаємо з мисками в руках, наче найвправніші кельнери. У цілковитому мовчанні подаємо зупу, у цілковитому мовчанні вириваємо силою котелки з рук, які хочуть щось із порожнього дна ще виколупати, ще продовжити мить їди, ще раз облизати миску, украдьки провести пальцем по дну. Капо відскочив від казана, врізався в шеренги: помітив. Ударом ноги в обличчя збиває того, хто лиже миску, копає раз і вдруге під дих і відходить, ступаючи по колінах і руках, але обережно, оминаючи тих, хто їсть.

Усі очі з зусиллям дивляться в обличчя капо. Ще два казани: добавка. Щодня капо втішається цією миттю. За десять років табору йому належить ця повнота влади над людьми. Кінцем ополоника він показує, хто заслужив на добавку: не помиляється ніколи. Добавку отримує той, хто краще працює, сильніший, здоровіший. Хвора, виснажена, висохла людина не має права на другу миску води з кропивою. Не вільно марнувати харчі для людей, які невдовзі підуть до комина.

Форарбайтерам належать за посадою дві повні миски зупи з картоплею та м'ясом, зачерпнутої з самого дна казана. З мискою в руці я озираюся, вагаючись, відчуваю на собі чийсь упертий погляд. У першому ряду сидить Бекер, вилуплені очі пожадливо втопив у зупу.

— На, з'їж, може, це тобі нарешті зашкодить.

У мовчанні він вихоплює миску з рук і починає жадібно їсти.

— А миску постав біля себе, щоб піпель позбирав, бо дістанеш від капо в морду.

Другу миску віддаю Андрею. Він принесе мені за це яблук. Працює в саду.

— Рубіне, що пост казав? — питаю напівголосом, минаючи його, щоб піти в затінок.

— Пост каже, що Київ узяли, — відповідає тихо.

Я зупиняюся здивований. Він нетерпляче махає мені рукою. Відходжу в затінок, підкладаю під себе піджак, щоб не закровити шовкову сорочечку, вкладаюся зручно спати. Відпочиваємо, хто як спроможний.

Капо пішов до інкубатора і, з'ївши дві миски зупи, заснув. Тоді піпель витягнув із кишені кавалок вареного м'яса, покраяв його на хлібі й почав їсти демонстративно на очах у голодного натовпу, заїдаючи м'ясо цибулею, як яблуком. Люди порозлягалися у тісних шеренгах один за одним і, накривши голови піджаками, поринули в важкий, неспокійний сон. Ми лежимо в затінку. Напроти розклалася команда дівчат у білих хусточках. Здалеку гукають щось до нас і на мигах будують цілі історії. Той і той киває порозуміло. Одна з дівчат клячить зовсім збоку, а у випростаних над головою руках тримає брус, великий і важкий. Щохвилини есесівець, який пильнує команду, попускає поводок собаки. Пес рветься до її обличчя, гавкаючи оскаженіло.

— Злодійка? — здогадуюся ліниво.

— Ні. Спіймали її в кукурудзі з Петром. Петро втік, — відповів Андрій.

— Витримає п'ять хвилин?

— Витримає. Це тверда дівка.

Не витримала. Зігнула руки, кинула брус і впала на землю, голосно зайшовшись плачем. Андрій повернувся і глянув на мене.

— Не маєш, Тадеку, цигарки? Шкода, от життя!

Після чого обгорнув голову піджаком, витягнувся зручніше й заснув. Мостився й я до сну, коли мене шарпнув піпель:

— Капо тебе кличе. Уважай, бо злий.

Капо прокинувся, має червоні очі. Протирає їх і дивиться нерухомо в простір.

— Ти, — торкнувся він погрозливо пальцем моїх грудей, — чому віддав зупу?

— Маю що інше їсти.

— Що він тобі дав за це?

— Нічого.

Він киває головою недовірливо. Рухає величезними щелепами, мов корова, що жує жуйку.

— Завтра взагалі зупи не отримаєш. Отримають ті, хто нічого іншого не має їсти. Розумієш?

— Добре, капо.

— Чому не зробив четверо нош, як я тобі наказав? Забув?

— Не мав часу. Капо бачив, що я робив до полудня.

— Зробиш їх після полудня. І уважай, щоб сам на них не лежав. Я тобі це можу влаштувати.

— Чи можу я вже піти?

Тільки тепер він глянув на мене. Втопив у мене мертвий, порожній погляд людини, вихопленої з глибокої задуми.

— Чого ти тут хочеш? — спитав.

VI

З-під каштанів до мене дійшов здушений крик людини. Збираю ключі та гайки, укладаю ноші одні на одні, кидаю Янекові:

— Янеку, візьми ящик, бо мамуся буде сваритися, — і підходжу в бік дороги.

На землі лежав Бекер, хрипів і плював кров'ю, а Іван копав його, де попало: в морду, в живіт, під дих…

— Дивись, що цей гадюка зробив! Весь обід тобі вижер! Злодій клятий!

На землі лежить котелок пані Ганєчки з залишками каші. Бекер увесь умазаний у кашу.

— Всадив йому рило в котелок, — мовив, важко дихаючи, Іван. — Добий його, бо я мушу йти.

— Умий котелок, — мовив я до Бекера, — і постав під деревом. Уважай, щоб тебе капо не піймав. Я якраз зробив четверо нош. Знаєш, що це означає?

На дорозі Андрій муштрує двох євреїв. Не вміли марширувати, капо поламав об їхні макітри дві палиці й заявив, що мусять навчитися. Андрій прив'язав їм по палиці до ноги й пояснює, як може: «чортові ви діти, та дивись, це ліва, а це права, links, links (лівою, лівою)». Греки розплющують широко очі й марширують по колу, зі страху човгаючи ногами по землі. Величезний стовп куряви знімається високо вгору. Біля рову, де стоїть пост, той від чобіт, працюють наші хлопці, «планують» землю, делікатно утрамбовуючи її й гладячи лопатами, наче це тісто. Верещать, коли ті йдуть навпростець, залишаючи глибокі сліди.

— Тадеку, що чути?

— Та нічого, Київ узяли.

— А чи це правда?

— Смішне питання!

Отак горлаючи на весь голос, я оминаю їх збоку й йду вздовж рову. Раптом чую за собою вигук:

— Стій, стій, ти, варшав'яку! — І за мить несподівано польською: — Стій, стій!

З другого боку рову добігає до мене підтюпцем «мій пост», нахиливши гвинтівку, мов до штурму. Він дуже збуджений. — Стій, стій!

Я стою. Пост продирається крізь кущі ожини, пересмикує затвор гвинтівки.

— Що ти тільки-но казав? Про Київ? Ви тут плітки політичні розпускаєте! Ви тут таємну організацію маєте! Номер, номер, кажи свій номер!

Тремтячи від злості й обурення, він витягає клапоть паперу, довго шукає олівець. Я відчув, як з мене щось відпливає, але трохи отямився.

— Перепрошую, пан пост не зрозумів. Пан пост слабо по-польськи розуміє. Я говорив про палиці, які Андрій прив'язав євреям на дорозі. І що це дуже смішно. — «Так, так, пане пост, саме це він казав», — підтверджує дружний хор.

Пост замірився гвинтівкою, ніби хотів дістати мене прикладом через рів.

— Ти геть збожеволів! Я ще сьогодні зголошу в політичний відділ! Номер, номер!

— Сто дев'ятнадцять, сто де...

— Покажи на руці.

— Дивись.

Простягаю руку з витатуйованим номером і впевнений, що здалеку він не бачить.

— Підійди ближче.

— Мені не вільно. Може пан пост робити рапорт, але я не «білий Ванька».

«Білий Ванька» кілька днів тому заліз на березу, що росла на лінії постів, щоб нарізати гілля на мітли. За мітли можна дістати в таборі хліб або зупу. Пост прицілився й вистрілив, куля пройшла награй через груди й вийшла ззаду через шию. Ми принесли хлопця до табору. Відходжу злий, але просто за рогом наздоганяє мене Рубін.

— Тадеку, що ж ти зробив? І що це буде?

— А що має бути?

— Ти ж усе розкажеш, що це я... Ой, що ж ти найгіршого вдіяв. Як можна так голосно кричати? Ти мене знищити хочеш.

— Чого ти боїшся? У нас не викривають.

— Я знаю і ти знаєш, але береженого й Бог береже. Бережене свячене. Слухай, а може даси ці чоботи для поста? Він точно погодиться. Ну, я спробую з ним побалакати. Хай мені це коштує. Я з ним гендлював.

— А це чудово, скажеться й про це.

— Тадеку, я чорно бачу перед нами. Ти дай чоботи, а я з ним перетру. Це моровий хлоп.

— Тільки задовго живе. Чобіт не дам, бо мені шкода. Але маю годинник. Не йде й має тріснуте скло, але від чого ти тут є. Зрештою, дай свій, тобі нічого не коштував.

— Ой, Тадеку, Тадеку...

Рубін ховає годинник, я чую здалеку:

— Колійнику!

Бігаю навпростець через поле. Очі капо набрали зловісного виразу, а в куточках уст з'явилася піна. Руки, величезні горилячі руки, гойдаються мірно, а пальці нервово корчаться:

— Щось гендлював із Рубіном?

— Капо ж бачив. Капо все бачить. Дав йому годинник.

— Щооо? — Руки повільно почали підніматися до мого горла.

Я закам'янів від страху. Без найменшого руху (це дикий звір — промайнуло мені в думці), не зводячи з нього очей, я випалив на одному диханні:

— Дав годинник, бо пост хоче писати на мене рапорт у політичний відділ за те, що веду таємну роботу.

Руки капо розтиснулися злегка й упали вздовж боків. Щелепа обвисла трохи, як у собаки, якому надто гаряче. Слухаючи розповідь, він нерішучо махає держаком від лопати.

— Іди до роботи — здається, тебе сьогодні понесуть до табору.

Цієї миті він робить блискавичний рух, підривається наструнко й здержує шапку з голови. Я відскочив, відкинутий ззаду велосипедом. Зриваю шапку. Унтершарфюрер, господар із Гармензи, зіскокує з велосипеда, червоний від знервування:

— Що тут коїться на цій божевільній команді? Чому ці люди ходять там із прив'язаними палицями? Це час роботи!

— Вони не вміють ходити.

— Як не вміють, то їх вбити. А знаєте, що знову зникла гуска?

— Чого стоїш як дурний пес? — загорлав капо на мене. — Андрій має зробити з ними порядок. Los! (Хутко!)

Я полетів стежкою.

— Андрею, кончай їх! Капо наказав!

Андрій схопив палицю й ударив змаху. Грек заслонився рукою, заскавучав і впав. Андрій поклав йому палицю на горло, став на палицю й загойдався.

Я швидко пішов у свій бік.

Здалеку бачу, як капо з есесівцем йдуть до мого поста й довго з ним балакають. Капо активно гестикулює держаком лопати. Шапка в нього насунута на макітру. Коли вони пішли, до поста підійшов Рубін. Пост встав із лавки, наблизився до рову, урешті зійшов на дамбу. За мить Рубін махає мені.

— Подякуй пану посту, що він не зробить рапорту.

Рубін не має годинника на руці.

Дякую й відходжу в бік майстерні. Старий грек, той від Івана, зупиняє мене по дорозі.

— Камераде, камераде (товаришу), цей есесівець це з табору, правда?

— А що?

— То сьогодні вже справді буде селекція?

І в дивній екзальтації сивий, висушений грек, купець із Салонік, відкидає лопату й піднімає руки догори:

— Nous sommes les hommes misérables. O Dieu, Dieu! (Ми нещасні люди. О Боже, Боже!)

Бліді, блакитні очі дивляться в небо, яке є так само блакитним і блідим.

VII

Піднімаємо вагонетку. Навантажена вщерть піском, вона зійшла з рейок на самій поворотній кружальниці. Чотири пари худих рамен штовхають віз то вперед, то назад, розгойдують. Розгойдали, підняли передню пару коліс, поставили на рейки. Підкладаємо кілок, вагонетка ось-ось залізе на рейки, раптом ми відпускаємо її й випростовуємося.

— Шикуйсь! — горлаю я й свищу здалеку.

Вагонетка безпорадно осідає й колесами заривається в землю. Хтось відкидає непотрібний дрюк, ми висипаємо пісок із вагонетки просто на поворотну кружальницю. Все одно завтра прибереться.

Страх

Ідемо на шикування. Лише за мить усвідомлюємо, що це занадто рано. Сонце стоїть ще високо. До верхівки дерева, в яку воно впирається носом під час верхівок збірки, ще чимамала дорога. Найбільше третя година. Людські обличчя неспокійні й питальні. Стаємо в п'ятірки, рівняємося, підтягуємо торби та ремені.

Писар рахує нас безупинно.

З боку фільварку йдуть есесівці та оці наші пости. Вони оточують нас з усіх боків. Стоїмо. Наприкінці команди — ноші з двома трупами.

На дорозі зчинився більший рух, ніж зазвичай. Люди з Гармензи ходять туди-сюди, стурбовані нашим раннім відходом. Але для старих табірників річ зрозуміла: у таборі справді буде селекція.

Кілька разів мигнула світла хусточка пані Ганечки.

Жінка повертає до нас питальні очі. Ставить кошик на землю й спирається об стодолу, дивиться. Я йду за її поглядом. Вона неспокійно дивиться на Івана.

Одразу за есесівцями надійшов капо та хворобливий коммандофюрер.

— Розступитися й підняти руки догори! — мовив капо.

Тоді всі зрозуміли: обшук. Розстібаємо куртки, відкриваємо торби. Есесівець спритний і швидкий. Проводить руками по тілу, сягає в торбу. Поряд із рештками хліба, кількома цибулинами та якоюсь залежалою солониною — яблука, безсумнівно з саду.

— Звідки це в тебе?

Підводжу голову: «мій» пост.

— З пакунка, пане пост.

Якусь хвилину він іронічно дивиться мені в очі.

— Ті самі яблука я їв сьогодні після обіду.

Витрахують із кишень шматки соняшників, качани кукурудзи, зілля, щавель, яблука, час від часу злітає короткий людський вереск: б'ють.

Раптом унтершарфюрер зайшов у самий центр шеренги й витягнув убік старого грека з великою, набитою торбою.

— Відкрий, — мовив коротко.

Тремтячими руками грек відкрив торбу. Унтершарфюрер зазирнув усередину й гукнув капо:

— Дивись, капо, наша гуска.

І витягнув із торби гуску з величезними, розлогими крилами.

Піпель, який теж підбіг до мішка, закричав тріумфально до капо:

— Є, є, а що я казав!

Капо замахнувся палицею.

— Не бий, — мовив есесівець, стримуючи його руку.

Він витягнув із піхов револьвер і звернувся просто до грека, промовисто жестикулюючи зброєю.

— Звідки це в тебе? Якщо не відповіси, я тебе застрелю. — Грек мовчав. Есесівець підняв пістолет. Я глянув на Івана. Він був зовсім блідий. Наші погляди зустрілися. Він стиснув губи й ступив із шеренги. Підійшов до есесівця, зняв шапку й мовив:

— Це я йому дав.

Усі погляди зависли на Іванові. Унтершарфюрер повільно підняв нагай і уперіщив його по обличчю раз, вдруге, втретє. Потім почав бити по голові. Нагай свистів, обличчя в'язня вкрилося кривавими смугами, але Іван не падав. Він стояв із шапкою в руці, випростаний, з руками вздовж стегон. Не ухиляв голови, лише хитався усім тілом.

Унтершарфюрер опустив руку.

— Записати його номер і скласти рапорт. Команда — кроком руш.

Ми відходимо рівним, військовим кроком. Позаду нас залишається купа соняшників, жмути зілля, ганчір'я й торби, пом'яті яблука, а за цим усім лежить велика гуска з червоною головою та розлогими білими крилами. Наприкінці команди йде Іван, ніким не підтримуваний. За ним на ношах несуть двох трупів, прикритих гіллям.

Коли ми проходили повз пані Ганечку, я повернув голову в її бік. Вона стояла бліда й випростана, з руками, притиснутими до грудей. Губи її нервово тремтіли. Вона підняла погляд і глянула на мене. Тоді я побачив, що її великі чорні очі були повні сліз.

Після апелю нас загнали на блок. Ми лежимо на нарах, виглядаємо через щілини й чекаємо на кінець селекції.

— Почуваюся так, ніби я винен у цій усій селекції. Цей дивний фаталізм слів. У цьому проклятому Освенцимі навіть зле слово має силу збуватися.

— Не переймайся, — відповів Казік, — дай краще щось до цього паштету.

— Помідорів не маєш?

— Не щодня святого Івана.

Я відсунув приготовлені бутерброди.

— Не можу їсти.

На дворі закінчують селекцію. Лікар-есесівець, забравши кількість і номери записаних, іде до наступного блоку. Казік збирається йти.

— Іду купити цигарок. Але знаєш, Тадек, ти фраєр, бо якби мені хто кашу виїв, то я б його побив на мармелад.

Цієї миті з краю букси вилізла знизу якась сива, величезна черепушка й на нас глянули збентежені, кліпаючі очі. Потім з'явилося обличчя Бекера, зім'яте й ще більш постаріле.

— Тадек, я маю до тебе прохання.

— Кажи, — мовив я, нахиляючись до нього.

— Тадек, я йду до комина.

Я нахилився ще нижче й зазирнув йому зблизька в очі: вони були спокійні й порожні.

— Тадек, але я був стільки часу такий голодний. Дай мені щось з'їсти. На цей останній вечір.

Казік ляснув мене долонею по коліну.

— Знаєш цього єврея?

— Це Бекер, — відповів я тихо.

— Гей, єврею, залізай сюди на буксу й зажирайся. Як нажрешся, то решту забереш із собою до комина. Залізай на буксу. Я тут не сплю, то можеш мати воші.

— Тадек, — він схопив мене за плече, — ходи. Я маю на блоці чудову шарлотку, просто від мами.

Злазячи з букси, він штовхнув мене плечем.

— Дивись, — сказав шепотом.

Я глянув на Бекера. У нього були приплющені повіки й він, наче сліпець, марно шукав долонею дошку, щоб залізти нагору.

Ласкаво просимо до газу

Усьому таборі ходили голі. Щоправда, ми вже пройшли дезінфекцію й одяг отримали назад із басейнів, наповнених розчиненим у воді циклоном, який чудово труїв вошей в одязі й людей у газовій камері, і тільки блоки, відгороджені від нас іспанськими козлами, ще не зафасували одягу, проте й ті, й інші ходили голі: спека була страшна. Табір суворо зачинили. Жоден в'язень, жодна воша не сміє прослизнути крізь його браму. Робота команд припинилася. Цілий день тисячі голих людей качалися по дорогах і плацах для апелю, вилежувалися під стінами й на дахах. Спали на дошках, бо солом'яники й ковдри були в дезінфекції. З останніх блоків було видно ФКЛ — там теж зневошували. Двадцять вісім тисяч жінок роздягли й вигнали з блоків — саме товчуться на луках, дорогах і майданах.

З ранку чекають на обід, їдять пакунки, відвідують друзів. Години плинуть повільно, як це буває у спеку. Навіть звичайної розваги немає: широкі дороги до крематоріїв порожні. Від кількох днів немає транспортів. Частину «Канади» ліквідували й призначили в команду. Вони потрапили на одну з найважчих, на Гармензи, оскільки були відгодовані й відпочилі. У таборі панує заздрісна справедливість: коли можновладець падає, друзі намагаються, щоб він упав якнайнижче. Канада, наша Канада, не пахне, щоправда, як фідлерівська, живицею, а лише французькими парфумами, та мабуть не росте стільки високих сосон у тій, скільки ця має прихованих діамантів і монет, зібраних з усієї Європи.

Якраз сидимо вкількох на буксі, безтурботно теліпаючи ногами. Розкладаємо білий, вигадливо випечений хліб, крихкий, що розсипається й трохи дратує на смак, але зате не пліснявіє тижнями. Хліб, присланий аж із Варшави. Ще тиждень тому тримала його в руках моя мати. Любий Боже, любий Боже…

Витягаємо шпондер, цибулю, відкриваємо банку згущеного молока. Анрі, великий і облитий потом, мріє вголос про французьке вино, яке привозять із транспорту з Страсбурга, з-під Парижа, з Марселя…

— Слухай, mon ami, коли ми підемо знову на рампу, я принесу тобі оригінального шампанського. Ти ж, певно, ніколи не пив, правда?

— Ні. Але через браму ти не пронесеш, тож не бреши. Сплануй краще черевики, знаєш, такі з дірочками, на подвійній підошві, а про сорочку вже й не кажу, ти давно мені обіцяв.

— Терплячості, терплячості, як прийдуть транспорти, я принесу тобі все. Ми знову підемо на рампу.

— А може, вже не буде транспортів до комина? — кинув я злісно. — Бачиш, як полегшало в таборі, необмежена кількість пакунків, бити не вільно. Ви ж писали листи додому… По-різному кажуть про розпорядження, ти ж сам розмовляєш. Зрештою, до біса, людей бракуватиме.

— Не верзтимеш дурниць, — губи гладкого, з одухотвореним, мов із мініатюр Косвея, обличчям марсельця (він мій друг, але імені його я не знаю) напхані бутербродом із сардинами, — не верзтимеш дурниць, — повторив він, ковтаючи з зусиллям («проскочило, чорт!»), — не верзтимеш дурниць, людей не може бракувати, бо ми б позадихалися в таборі. Ми всі живемо з того, що вони привезуть.

— Усі, та не всі. Ми маємо пакунки…

— Це маєш ти і твій колега, і десятеро твоїх колег, маєте ви, поляки, та й то не всі. Але ми, жидки, а москалі? І що, якби ми не мали що їсти, організація з транспортів, то ви б там свої пакунки так спокійно їли? Ми б вам не дали.

— Дали б, або здохли б із голоду, як греки. Хто має харч у таборі, той має силу.

— Ви маєте і ми маємо, про що сперечатися?

Певно, немає про що сперечатися. Ви маєте і я маю, їмо разом, спимо на одній буксі. Анрі крає хліб, робить салат із помідорів. Чудово смакує з кантивно́ю гірчицею.

У блоці, під нами, вирують люди, голі, зі спливаючим потом тілом. Снують між буксами у проході, уздовж величезної, розумно збудованої печі, між поліпшеннями, які кінську стайню (на дверях ще висить табличка, що «versuchte Pferde» — заражених коней, слід відправляти туди й туди) перетворюють на затишний (gemütlich) дім для понад пів тисячі людей. Гніздяться на нижніх нарах по дев’ять, дев’ять, лежать голі, кістляві, сморідні від поту й виділень, із глибоко запалими щоками. Піді мною, на самому низу — рабин; накрив голову шматком дрантя, вирваним із ковдри, і читає з гебрейського молитовника (цієї літератури тут…), затягуючи голосно й монотонно.

— Може б, так випало його заспокоїти? Дре горло, ніби Бога за ноги вхопив.

— Не хочеться мені з букси злазити. Хай дре, швидше до комина піде.

— Релігія є опіум для народу. Дуже люблю курити опіум, — додає зліва сентенційно марселець, який є комуністом і рентьє.

— Якби вони не вірили в Бога і в позагробне життя, вже б давно рознесли крематорії.

— А чому ви цього не зробите?

Питання має метафоричний сенс, але марселець відповідає.

— Ідіот, — напхав рота помідором і робить рух, ніби хоче щось сказати, але з’їдає й мовчить. Ми якраз закінчували бенкетувати, коли біля дверей блоку зчинився більший шум, відсахнулися мусульмани (виснажені в’язні) і кинулися, утікаючи між букси, до будки блокового влетів гнець. За мить величаво вийшов блоковий.

— Канада! Антретен! Але швидко! Транспорт іде.

— Великий Боже! — закричав Анрі, зіскочуючи з букси.

Марселець поперхнувся помідором, схопив піджак, гаркнув «геть» тим, що сиділи внизу, і вони вже були у дверях. Зав вирувало на інших буксах. Канада вирушала на рампу.

— Анрі, черевики! — крикнув я на прощання.

— Не бійся! — відгукнувся він мені вже з надвору.

Я упакував харчі, обв’язав мотузками валізу, у якій цибуля й помідори з батьківського городу у Варшаві лежали поруч із португальськими сардинами, а шпондер із люблінського «Бакутилу» (це від брата) перемішувався з найсправжнісінькими сушеними фруктами із Салонік. Обв’язав, натягнув штани, зліз із букси.

— Пост! — закричав я, проштовхуючись між греками. Вони відступали вбік. У дверях я зіткнувся з Анрі.

— Ну ж бо, ну ж бо, швидше, швидше!

— Що сталося?

— Хочеш піти на рампу з нами?

— Можу піти.

— То гайда, бери піджак! Бракує кількох людей, я розмовляв із капо — і він випхнув мене з блоку.

Ми стали в шеренгу, хтось записав наші номери, хтось із голови гаркнув «марш, марш», і ми побігли під браму, супроводжувані вигуками різномовного натовпу, який уже заганяли канчуками до блоків. Не кожен може йти на рампу… Уж прощалися з людьми, ми вже під брамою. — Лівою, раз, два, три, чотири! Шапки геть! Випростані, з руками, струнко притиснутими до стегон, ми проходимо через браму бадьоро, пружно, майже із грацією. Заспаний есесівець, із великою табличкою в руці, рахує мляво, відділяючи в повітрі пальцем кожну п’ятірку.

— Сто! — закричав він, коли минула остання.

— Вірно! — хрипко відгукнулися з голови.

Ми маршируємо швидко, майже бігом. Вартових багато, молоді, з автоматами. Минаємо всі дільниці табору II B: незаселений табір C, чеський, карантин, заглиблюємося між груші та яблуні військового лазарету; серед незнайомої, ніби місячної зелені, химерно буйної в цьому кількоденному сонці, оминаємо дугою якісь бараки, проходимо лінії великого ланцюга вартових; бігом упадаємо на шосе — ми на місці. Ще кілька десятків метрів — серед дерев рампа.

Це була ідилічна рампа, як зазвичай на загублених, провінційних станціях. Майданчик, облямований зеленню високих дерев, був висипаний гравієм. Збоку, при дорозі, присіла маленька, дерев’яна будка, неохайніша й дешевша за найнеохайнішу й найдешевшу станційну будку, далі лежали величезні стоси рейок, шпали, купи дощок, частини бараків, цегла, каміння, кільця для криниць. Це звідси вантажать товар на Біркенау: матеріал для розбудови табору і людей до газу. Звичайний робочий день: заїжджають авто, беруть дошки, цемент, людей…

Розставляються вартові на рейках, на брусах, під зеленою тінню сілезьких каштанів, щільним колом оточують рампу. Витирають піт із чола, п’ють із фляг. Спека страшенна, сонце стоїть нерухомо в зеніті. — Розійтися! — Ми сідаємо у клаптиках тіні під рейками. Голодні греки (заблукало їх кілька, дідько знає, яким чином) нишпорять серед рейок, хтось знаходить банку консервів, запліснявілі булки, недоїдені сардини. Їдять.

— Свиняче лайно, — плює на них молодий, високий вартовий із буйним білявим волоссям і синім, мрійливим поглядом, — ви ж зараз матимете стільки жрання, що не поглинете. Відхочеться вам ненадовго. — Він поправив автомат, витер обличчя хусткою.

— Це худоба, — підтверджуємо згідно.

— Гей, товстий, — носок чобота вартового легенько торкається загривка Анрі. — Глянь-но, хочеш пити?

— Хочу, але не маю марок, — відповів фахово француз.

— Шкода.

— Та ну, пане вартовий, хіба моє слово нічого вже не варте? Хіба пане вартовий не торгував зі мною? Скільки?

— Сто. Погодилися?

— Погодилися.

Ми п’ємо воду, прісну й без смаку, на рахунок грошей і людей, яких ще немає.

— Гей, зважай, — каже француз, відкидаючи порожню пляшку, аж пирскає десь далі на рейках, — грошей не бери, бо може бути обшук. Зрештою, на дідька тобі гроші, ти й так маєш що їсти. Одягу теж не бери, бо це підозра у втечі. Сорочку бери, але тільки шовкову й із комірцем. Під спід спортивну. А якщо знайдеш щось випити, то мене не клич. Дам собі раду, і пильнуй, щоб не дістав штовхана.

— Б’ють?

— Звичайна річ. Треба мати очі на спині. Очі на сраці.

Навколо нас сидять греки, рухають жадібно щелепами, як великі, нелюдські комахи, жеруть ласо трухляві грудки хліба. Вони заклопотані, не знають, що робитимуть. Насторожують їх бруси й рейки. Не люблять ногати тягарі.

— Що ми працюємо? — питають.

— Нічого. Транспорт прибувати, усе крематорій, зрозумів?

— Усе розуміти, — відповідають крематорським есперанто. Заспокоюються: не будуть вантажити рейки на авто ані носити бруси.

Тим часом на рампі ставало дедалі гомінкіше й тісніше. Форарбайтери ділили собі групи, призначаючи одних для відчинення й розвантаження вагонів, які мають прибути, інших під дерев’яні східці й пояснюючи їм доцільність дій. Це були пересувні, зручні, широкі східці, ніби вхід на трибуну. Заїжджали з гуркотом мотоцикли, які везли обсипаних сріблом відзнак підофіцерів СС, огрядних, вигодованих чоловіків у відполірованих офіцерських чоботях і з лискучими, хамськими обличчями. Дехто приїхав із течками, інші мали гнучкі, тростинові ціпки. Це надавало їм діловитого й зібраного вигляду. Вони заходили до кантини, бо ота убога будка була їхньою кантиною, де влітку вони пили мінеральну воду — Studentenquelle, — а взимку грілися гарячим вином, віталися по-державному випростаною по-римськи рукою, а потім щиро тиснули праві правиці, посміхалися сердечно один одному, розмовляли про листи, про новини з дому, про дітей, показували один одному фотографії. Дехто статечно повагом ходив по майданчику, гравій хрустів, чоботи хрустіли, срібні квадрати блищали на комірах, а бамбукові палички нетерпляче свистіли.

Різнопасатий натовп лежав під рейками у вузьких смугах тіні, дихав важко й нерівно, балакав по-своєму, ліниво й байдуже дивився на поважних людей у зелених мундирах, на зелень дерев, близьку й недосяжну, на вежу далекого костьолика, з якої саме дзвонили на запізнілий «Ангел Господній».

— Транспорт іде, — мовив хтось, і всі підвелися в очікуванні. З-за повороту виходили товарні вагони: потяг сунувся задом, залізничник, що стояв на гальмовій площадці, вихилився, замахав рукою, свиснув. Локомотив пронизливо відгукнувся свистком, сопнув, потяг покотився повільно вздовж станції. У малих ґратчастих віконцях видно було людські обличчя, бліді, зім’яті, ніби невиспані, розпатлані — перелякані жінки, чоловіки, які, річ екзотична, мали волосся. Вони минали повільно, роздивлялися станцію мовчки. Тоді всередині вагонів почало щось вирувати й гриміти в дерев’яні стіни.

— Води! Повітря! — вирвалися глухі, розпачливі вигуки.

З вікон вихилялися людські обличчя, губи ловили розпачливо повітря. Зачерпнувши кілька ковтків повітря, люди з вікон зникали, на їхнє місце проривалися інші й так само зникали. Крики й хрипи ставали дедалі гучнішими.

Чоловік у зеленому мундирі, більше ніж інші обсипаний сріблом, скривив губи з гребуванням. Затягнувся цигаркою, відкинув її різким рухом, переклав течку з правої в ліву й кивнув вартовому. Той повільно зняв автомат із плеча, прицілився й провів серією по вагонах. Утихло. Тим часом під’їжджали вантажівки, підставили під них стільчики, розставилися фахово біля вагонів. Велетень із течкою кивнув рукою.

— Хто візьме золото або будь-що інше не з їжі, буде розстріляний як злодій власності Рейху. Зрозуміли? Verstanden?

— Так точно! — закричали нерівно й різноголосо, хоча й із доброю волею.

— Ну ж бо! До роботи!

Клацнули засуви, вагони відчинили. Хвиля свіжого повітря увірвалася всередину, вдаривши людей ніби чадом. Неймовірно збиті, пригнічені потворною кількістю багажу, валіз, валізочок, чемоданів, наплічників, клунків усякого штибу (адже везли все те, що становило їхнє колишнє життя, а мало розпочати майбутнє), гніздилися в страшній тисняві, мліли від спеки, душилися й душили інших. Тепер вони скупчилися біля відчинених дверей, ловлячи ротом повітря, як риба, викинута на пісок.

— Увага, висідати з речами. Забирати все. Усі ці свої мотлохи складати біля вагона на купу. Пальта віддавати. Зараз літо. Марширувати наліво. Зрозуміли?

— Пане, що з нами буде? — зганяють уже на гравій, неспокійні, розтривожені.

— Звідки ви?

— Сосновець, Бендзин. Пане, що це буде? — вперто повторюють питання, вдивляючись жадібно в чужі стомлені очі.

— Не знаю, не розумію по-польськи.

Є закон табору, що людей, які йдуть на смерть, дурять до останньої хвилини. Це єдина припустима форма милосердя. Спека страшенна. Сонце досягло зеніту, розпечене небо тріпоче, повітря струмує, вітер, який часом провіває крізь нас, це розпечене, рідке повітря. Губи вже потріскалися, відчувається в роті солоний присмак крові. Від тривалого лежання на сонці тіло слабке й непокірне. Пити, ох, пити.

Виливається з вагона різнобарвна хвиля, нав’ючена, подібна до ошалілої, сліпої ріки, яка шукає нового річища. Але перш ніж вони спам’ятаються, приломлені свіжим повітрям і запахом зелені, уже в них пакунки виривають із рук, знімають пальта, у жінок виривають сумочки, забирають парасольки.

— Пане, пане, але це від сонця, я не можу…

— Заборонено, — гавкають крізь зуби, шиплячи голосно.

За спинами стоїть есесівець, спокійний, опанований, фаховий.

— Панове мої, не розкидайте так речі. Треба виявити трохи доброї волі, — говорить доброзичливо, а тонка тростина гнеться в його руках від нервозності.

— Так, так, — відповідають різноголосо, проходячи, і бадьоріше йдуть уздовж вагонів. Якась жінка швидко нахиляється, піднімаючи сумочку, свиснула тростина, жінка скрикнула, спіткнулася й упала під ноги натовпу. Дитина, що бігла за нею, писнула: «Мамеле!» — така мала, розпатлана дівчинка.

Росте купа речей, валіз, клунків, наплічників, пледів, одягу, сумочок, які, падаючи, відчиняються й висипають барвисті райдужні банкноти, золото, годинники, перед дверима вагонів виростають стоси хліба, збираються банки різнобарвних мармеладів, повидла, набухають завали шинок, ковбаси, розсипається по гравію цукор. Напхані людьми авто від’їжджають із пекельним гуркотом, серед голосіння й лементу жінок, які оплакують дітей, і ошалілого мовчання раптово здеревілих чоловіків. Це ті, що пішли направо — молоді й здорові — ці підуть на табір. Газ їх не омине, але спершу вони працюватимуть.

Авто від’їжджають і повертаються, без відпочинку, як на потворній стрічці. Без перерви їздить карета Червоного Хреста. Величезний кривавий хрест на капоті мотора тане на сонці. Невтомно їздить карета Червоного Хреста: це саме в ній возять газ, газ, яким отруюють цих людей.

Ті з «Канади», які стоять біля східців, не мають хвилини перепочинку, відділяють тих, що до газу, від тих, що йдуть на табір, випихають перших на сходи, утрамбовують на авто, на кожне по шістдесят, десь так плюс-мінус.

Збоку стоїть молодий, гладко виголений пан, есесівець із записником у руці; кожне авто — це риска, як від’їде шістнадцять авто, це тисяча, десь так плюс-мінус. Пан є врівноважений і точний. Не від’їде авто без його відома й його риски: «Порядок мусить бути». Риски набухають у тисячі, тисячі у цілі транспорти, про які говорять коротко «із Салонік», «зі Страсбурга», «з Роттердама». Про цей говоритимуть вже сьогодні «Бендзин». Але назавжди він здобуде назву «Бендзин-Сосновець». Ті, хто піде на табір із цього транспорту, дістануть номери — 131–132. Зрозуміло, тисяч, але скорочено говоритимуть саме так — 131–132.

Транспорти зростають у тижні, місяці, роки. Коли закінчиться війна, будуть рахувати спалених. Нарахують чотири з половиною мільйони. Найкривавіша битва війни, найбільша перемога солідарних і об’єднаних Німеччин. «Один Рейх, один народ, один фюрер» — і чотири крематорії. Але крематоріїв буде в Освенцимі шістнадцять, здатних спалити п’ятдесят тисяч на день. Табір розбудується, аж упреться занапащеним дротом у Віслу, заселить його триста тисяч людей у смугачах, називатиметься він «Місто Злочинців». Ні, людей не бракуватиме. Спаляться євреї, спаляться поляки, спаляться росіяни, прийдуть люди із заходу й півдня, з континенту й островів. Прийдуть люди в смугачах, відбудують зруйновані міста німецькі, заорють переліг, що лежить облогом, а коли ослабнуть у безжальній праці, у вічному «Рух! Рух!» — відчиняться двері газових камер. Камери будуть поліпшені, ощадливіші, хитріше замасковані. Будуть як ті в Дрездені, про які вже ходять легенди.

Уже спорожніли вагони. Худий, віспуватий есесівець спокійно зазирає всередину, киває головою з гребуванням, охоплює нас поглядом і вказує на нутрощі.

— Чисто. Очистити!

Встрибується всередину. Порозкидані по кутках серед людського калу й загублених годинників лежать подушені, потолочені немовлята, голі потворки з величезними головами й здутими животами. Виносять їх, як курчат, тримаючи по кілька в одній жмені.

— Не неси їх на авто. Віддай жінкам, — каже, запалюючи цигарку, есесівець. Запальничка йому заклинила, він нею дуже заклопотаний.

— Беріть цих немовлят, ради Бога, — вибухаю я, бо жінки з ляком тікають від мене, ховаючи голови в плечі.

Дивно й невідповідно лунає ім’я Бога, бо жінки з дітьми йдуть на авто, усі, без винятку. Ми знаємо всі добре, що це означає, і дивимося один на одного з ненавистю й жахом.

— Що, брати не хочете? — сказав ніби зі здивуванням і докором віспуватий есесівець і почав розстібати кобуру.

— Не треба стріляти, я візьму.

Сива, висока пані взяла від мене немовлят і на мить подивилася мені просто в очі.

— Дитино, дитино, — прошепотіла вона, посміхаючись. Пішла, спіткнувшись на гравію.

Я спирався на стіну вагона. Я був дуже знеможений. Хтось шарпає мене за руку.

— Уперед, під рейки, ходи!

Дивлюся, обличчя скаче мені перед очима, розпливається, мішається, величезне, прозоре, з нерухомими деревами, невідомо чому чорними, з натовпом, що переливається… Рясно кліпаю повіками: Анрі.

— Слухай, Анрі, а ми — добрі люди?

— Чого це ти дурне питаєш?

— Бачиш, друже, у мені закипає геть незрозуміла злість на цих людей, що через них я мушу тут бути. Я зовсім не співчуваю їм, що вони йдуть до газу. Щоб під ними всіма земля розступилася! Я б кинувся на них із кулаками. Це ж, мабуть, щось патологічне, не можу збагнути.

— О, якраз навпаки, це нормально, передбачено й розраховано. Тебе виснажує рампа, ти бунтуєш, а злість найпростіше зігнати на слабшому. Навіть бажано, щоб ти її зігнав. Це якщо по-простому, розумієш? — каже трохи іронічно француз, зручно вмощуючись під рейками. — Подивися на греків, от хто вміє користатися! Жруть усе, що під руку потрапить; при мені один з’їв банку мармеладу.

— Бидло. Завтра половина з них здохне від срачки.

— Бидло? Ти теж був голодний.

— Бидло, — повторюю затято. Заплющую очі, чую крики, відчуваю дрижання землі й парке повітря на повіках. У горлі геть сухо.

Люди пливуть і пливуть, авто гарчать, як розлючені пси. В очах проминають трупи, які виносять із вагонів, розтоптані діти, каліки, покладені разом із трупами, і натовп, натовп, натовп… Підкочуються вагони, ростуть купи лахміття, валіз і рюкзаків, люди виходять, видивляються на сонце, дихають, благають про воду, сідають на авто, від’їжджають. Знову підходять вагони, знову люди… Відчуваю, як образи перемішуються в мені, не знаю, чи це відбувається насправді, чи мені сниться. Бачу раптом якусь зелень дерев, які гойдаються разом із цілою вулицею, з барвистим натовпом, але ж — це Алеї! У голові шумить, відчуваю, що зараз знудить.

Анрі шарпає мене за плече.

— Не спи, йдемо вантажити барахло.

Людей уже немає. Останні авто сунуть далеко по шосе, здіймаючи величезні тумани куряви, потяг від’їхав, порожньою рампою статечно ходять есесівці, виблискуючи сріблом на комірах. Поблискують глянцем чоботи, блищать червоно налиті обличчя. Поміж них жінка, тільки зараз я усвідомлюю, що вона була тут увесь час, висушена, безгруда, кістлява. Рідке, безбарвне волосся гладко зачесала назад і зв’язала в «нордичний» вузол, руки встромила в широкі штани-спідницю. Ходить з кутка в куток рампи з приліпленою до висохлих губ щурячою, затятою посмішкою. Ненавидить жіночу красу ненавистю жінки гидкої, яка це усвідомлює. Так, я вже не раз її бачив і добре запам’ятав: це комендантка ФКЛ, прийшла оглянути своє надбання, бо частину жінок відставили до авто, а ці підуть пішки — на табір. Наші хлопці, перукарі з Зауни (лазні й дезінфекційного відділення), повністю позбавлять їх волосся й матимуть багато втіхи з їхнього цивільного сорому.

Тож ми вантажимо барахло. Тягаємо важкі валізи, місткі, добротні, з зусиллям кидаємо їх на авто. Там їх складають у стоси, утрамбовують, ущільнюють, орудують ножем, де заманеться — задля втіхи та в пошуках горілки й парфумів, які виливають просто на себе. Одна з валіз розкривається, випадає одяг, сорочки, книжки… Хапаю якийсь пакунок: важкий; розгортаю: золото, добрі дві жмені: конверти, браслети, персні, кольє, діаманти.

— Давай сюди, — спокійно каже есесівець, підставляючи відкриту течку, повну золота та барвистої, чужоземної валюти. Зачиняє її, віддає офіцерові, бере іншу, порожню, і чатує біля іншого автомобіля. Це золото піде до Рейху.

Спека, страшенна спека. Повітря стоїть нерухомим, розжареним стовпом. Горла сухі, кожне мовлене слово завдає болю. Ох, пити. Гарячково, аби швидше, аби до затінку, аби відпочити. Закінчуємо вантажити, останні авто від’їжджають, ми старанно збираємо з-над колії всілякі папірці, вигрібаємо з-поміж дрібного гравію нетутешній, транспортний бруд, «щоб і сліду по цій гидоті не залишилося», і в мить, коли остання вантажівка зникає за деревами, а ми йдемо — нарешті! — у бік рейок відпочити й напитися (може, француз знову купить у вартового?), з-за повороту чути свисток залізничника. Поволі, незмірно поволі вкочуються вагони, пронизливо відгукується паровоз, із вікон дивляться зім’яті й бліді обличчя, пласкі, мов вирізані з паперу, з величезними, охопленими гарячкою очима. Уже є авто, уже є спокійний пан із нотатником, уже з кантини вийшли есесівці з течками на золото й гроші. Відчиняємо вагони.

Ні, опанувати себе вже неможливо. З рук людей брутально виривають валізи, шарпаючи стягують пальта. Ідіть, ідіть, минайте. Ідуть, минають. Чоловіки, жінки, діти. Дехто з них знає.

Ось швидко йде жінка, квапиться непомітно, але гарячково. Мале, кількорічне дитя із рожевим, пухкеньким обличчям херувима біжить за нею, не може встигнути, простягає рученята з плачем:

— Мамо! Мамо!

— Жінко, візьми ж те дитя на руки!

— Пане, пане, це не моє дитя, це не моє! — кричить істерично жінка й тікає, закриваючи руками обличчя. Хоче сховатися, хоче встигнути між тих, які не поїдуть авто, які підуть пішки, які житимуть. Вона молода, здорова, вродлива, вона хоче жити.

Але дитина біжить за нею, жаліючись на весь голос:

— Мамо, мамо, не тікай!

— Це не моє, не моє, ні!

Аж наздогнав її Андрій, моряк із Севастополя. Очі в нього були каламутні від горілки й спеки. Наздогнав її, збив із ніг одним розмашистим ударом плеча, упалу вхопив за волосся й підняв назад угору. Обличчя його було викривлене люттю.

— Ах ти, їби твою мать, блядь єврейська! Це ти від свого дитяти тікаєш! Я тобі дам, ти курво! — Вхопив її в обхоп, задавив лапою горло, що хотіло кричати, і жбурнув її з розмаху, мов важкий мішок зерна, на авто.

— На! Візьми й це собі! Суко! — і кинув їй дитину під ноги.

— Добре зроблено, так слід карати виродних матерів, — мовив есесівець, який стояв біля автомобіля.

— Добре, добре, руський.

— Молчи! — гаркнув крізь зуби Андрій і відійшов до вагонів. З-під купи шмаття витягнув заховану флягу, відкрутив, приткнув до губ собі, потім мені. Пече горло спирт. У голові шумить, ноги підкошуються, нудить.

Раптом з-поміж цієї всієї людської хвилі, яка перла сліпо в бік авто, як ріка, що її пхає невидима сила, виринула дівчина, легко зіскочила з вагона на гравій, роззирнулася довкола випробувальним оком, мов людина, яка чомусь дуже дивується.

Пишне світле волосся розсипалося м’якою хвилею на плечі, вона нетерпляче струснула ним. Провела одрухом руками по блузочці, поправила непомітно спідничку. Стояла так хвилину. Нарешті відірвала погляд від натовпу й провела поглядом по наших обличчях, ніби когось шукаючи. Неусвідомлено я шукав її погляду, наші очі зустрілися.

— Слухай, слухай, скажи, куди вони нас повезуть?

Я дивився на неї. Ось стоїть переді мною дівчина з чудовим, світлим волоссям, з гарними грудьми, у батистовій, літній блузочці, з мудрим, зрілим поглядом. Стоїть, дивиться мені просто в обличчя й чекає. Ось газова камера: спільна смерть, огидна й гидка. Ось табір: з оголеною головою, ватяні радянські штани на спеку, огидний, нудотний запах брудного, розпареного жіночого тіла, тваринний голод, нелюдська праця й та сама камера, тільки смерть іще огидніша, іще гидша, іще страшніша. Хто раз сюди зайшов, навіть попелу свого не винесе за ланцюг вартових, не повернеться до того життя.

«Навіщо вона це привезла, все одно ж забракують», — подумав я мимовільно, помітивши на зап’ястку гарний годинник із дрібнісіньким золотим браслетом. Такий самий мала Туська, тільки на чорній, вузькій тасьмі.

— Слухай, дай відповідь.

Я мовчав. Вона стиснула губи.

— Я вже знаю, — мовила з відтінком панської зневаги в голосі, відкинувши назад голову; сміливо попрямувала в бік автомобілів. Хтось хотів її зупинити, вона сміливо відштохнула його вбік і вибігла східцями на майже вже заповнене авто. Я побачив тільки здалеку пишне, світле волосся, розвинуте в бігу.

Я заходив у вагони, виносив немовлят, викидав багаж. Торкався трупів, але не міг здолати дикого страху, що підступав. Тікав від них, але вони лежали всюди; покладені покотом на гравії, на цементному краї перону, у вагонах. Немовлята, огидні голі жінки, покручені в судомах чоловіки. Тікаю якнайдалі. Хтось оперізує мене тростиною по спині, куточком ока помічаю есесівця, який лається, вислизаю від нього й змішуюся в групі смугастої «Канади». Нарешті знову лізу під рейки. Сонце схилилося глибоко над обрієм і кривавим вечірнім світлом залило рампу. Тіні дерев видовжувалися уперто; у тиші, яка в природі настає під вечір, людський крик бив у небо дедалі гучніше й настійніше.

Тільки звідси, з-під рейок, було видно все пекло рампи, що вирувала. Ось пара людей упала на землю, сплетена в розпачливих обіймах. Він судомно впився пальцями в її тіло, зубами схопився за одяг. Вона істерично кричить, проклинає, блюзнірствує, аж поки, придушена чоботом, хрипить і замовкає. Їх розколюють, наче дерево, і вганяють, як худобу, на авто. Ось четверо з «Канади» несуть труп; величезну, набряклу бабу, лаються й потіють від зусилля, копняками відганяють заблукалих дітей, які плутаються по всіх кутках рампи, виючи пронизливо, мов пси. Хапають їх за карки, за голови, за руки й кидають на купу, на вантажівки. Ті четверо не можуть підняти бабу на авто, гукають інших і спільним трудом упихають гору м'яса на платформу. З усієї рампи зносять трупи великі, набряклі, спухлі. Між них кидають калік, паралізованих, придушених, непритомних. Гора трупів вирує, скавчить, виє. Шофер запускає мотор. Від'їжджає.

— Halt! Halt! — горлає здалеку есесівець. — Стій, стій, до дідька!

Волочуть діда у фраку, з пов'язкою на рукаві. Дід головою товчеться об гравій, об каміння, стогне й безперестанку, монотонно голосить: «Ich will mit dem Herrn Kommendanten sprechen». Повторює це зі старечою затятістю всю дорогу. Кинутий на авто, притоптаний чиєюсь ногою, придушений, усе ще хрипить: «Ich will mit dem…».

— Чоловіче, заспокойся-но! — гукає до нього молодий есесівець, голосно сміючись. — За пів години розмовлятимеш із найголовнішим комендантом! Тільки не забудь сказати йому Heil Hitler!

Інші несуть дівчинку без ноги; тримають її за руки й за ту одну, що залишилася, ногу. Сльози течуть їй по обличчю, вона шепоче жалісно: «Панове, це болить, болить…». Кидають її на авто між трупів. Згорить живцем разом із ними.

Настає вечір, холодний і зоряний. Лежимо на рейках, геть тихо. На високих стовпах горять анемічні лампи, за колом світла простягається непроглядна темрява. Крок у неї — і людина зникає безповоротно. Але очі вартових дивляться пильно. Автомати готові до пострілу.

— Обміняв чоботи? — питає мене Анрі.

— Ні.

— Чому?

— Чоловіче, з мене досить, геть досить!

— Уже після першого транспорту? Подумай, я — від Різдва через мої руки пройшов, мабуть, із мільйон людей. Найгірші — транспорти з-під Парижа: завжди зустрічаєш знайомих.

— І що ти їм кажеш?

— Що йдуть митися, а потім зустрінемося в таборі. А ти б що сказав?

Я мовчу. П'ємо каву, змішану зі спиртом, хтось відкриває банку какао, мішає з цукром. Загребається це долонею, какао заліплює губи. Знову кава, знову спирт.

— Анрі, на що ми чекаємо?

— Буде ще один транспорт. Але невідомо.

— Якщо прийде, то я не піду його розвантажувати. Не зможу.

— Зачепило тебе, чи що? Хороша «Канада»?! — Анрі добродушно усміхається й зникає в темряві. За мить повертається.

— Добре. Тільки пильнуй, щоб тебе есесівець не впіймав. Сидітимеш тут увесь час. А чоботи я тобі дістану.

— Дай мені спокій із чоботами.

Мені хочеться спати. Глибока ніч.

Знову шикування, знову транспорт. З темряви виринають вагони, проходять крізь смугу світла й знову зникають у мороці. Рампа мала, але коло світла ще менше. Вивантажуватимемо по черзі. Десь гарчать авто, під'їжджають під східці зловісно чорні, фарними променями освітлюють дерева. Wasser! Luft! Знову те саме, запізнілий сеанс того самого фільму: дають чергу з автомата, вагони заспокоюються. Тільки якась дівчинка вихилилася до пів тулуба з віконця вагона й, утративши рівновагу, впала на гравій. Хвилину лежала оглушена, нарешті піднялася й починає ходити по колу, дедалі швидше й швидше, нервово помахуючи руками, як на гімнастиці, гучно хапаючи повітря й виючи монотонно, пискляво. Задихаючись — божеволіє. Це діє на нерви, тож до неї підбіг есесівець, підкованим чоботом копнув у спину: впала. Притоптав її ногою, вийняв револьвер, уразив раз і вдруге: залишилася, б'ючи ногами землю, аж знерухоміла. Почали відчиняти вагони.

Я знову був біля вагонів. Смерднуло теплим, солодким запахом. Гора людей заповнювала вагон до половини, нерухома, потворно переплетена, але ще гаряча.

— Ausladen! — лунає голос есесівця, який виринає з темряви. На грудях у нього висить переносний ліхтар. Засвітив усередину.

— Чого ви стоїте так дурно? Вивантажувати! — і швіснув києм по спині. Я схопив рукою труп: його долоня судомно замкнулася довкола моєї руки. Я з криком шарпнувся й утік. Серце калатало, давило горло. Нудота зім'яла мене вмить. Мені блювалося, коли я корчився під вагоном. Схитуючись, я прокрався під рейки.

Лежав на доброму, холодному залізі й мріяв про повернення до табору, про нари, на яких немає сінника, про дрібку сну серед товаришів, які вночі не підуть до газу. Раптом табір здався мені якоюсь гаванню спокою. Усе ще вмирають інші, сам іще якось живеш, маєш що їсти, маєш сили для праці, маєш батьківщину, дім, дівчину…

Світла миготять зловісно, хвиля людей пливе без кінця, каламутна, гарячкова, ошелешена. Здається цим людям, що вони розпочинають нове життя в таборі, і вони психічно готуються до тяжкої боротьби за існування. Вони не знають, що зараз помруть і що золото, гроші, діаманти, які вони обачливо ховають у складках і швах одягу, у підборах чобіт, у затишках тіла — їм уже не знадобляться. Досвідчені, призвичаєні люди нишпоритимуть у їхніх нутрощах, витягнуть золото з-під язика, діаманти з матки й прямої кишки. Вирвуть їм золоті зуби. У забитих наглухо ящиках відішлють до Берліна.

Чорні постаті есесівців ходять спокійні, діловиті. Пан із нотатником у руках робить останні риски, доповнює число: п'ятнадцять тисяч.

Багато, дуже багато авто поїхало до крематорію.

Уже закінчують. Трупи, розкладені на рампі, забирає останнє авто, барахло завантажене. «Канада», об'ючена хлібом, мармеладом, цукром, пахуча від парфумів та чистої білизни, шикується до маршу. Капо закінчує вантажити котел від чаю золотом, шовками й чорною кавою. Це на браму для вартових: пропустять команду без перевірки. Кілька днів табір житиме з цього транспорту: з'їдатиме його шинки й ковбаси, конфітюри й фрукти, питиме його горілки й лікери, ходитиме в його білизні, торгуватиме його золотом і клунками. Багато винесуть цивільні за межі табору, на Сілезію, до Кракова й далі. Привезуть цигарки, яйця, горілку та листи з дому.

Кілька днів табір говоритиме про транспорт «Сосновець-Бендзин». Це був добрий, багатий транспорт.

Коли ми повертаємося до табору, зорі починають бліднути, небо стає дедалі прозорішим, піднімається над нами, ніч світлішає. Увижається погожий, спекотний день.

З крематоріїв тягнуться потужні стовпи диму і зливаються вгорі в величезну, чорну ріку, яка незмірно повільно перевалюється через небо над Біркенау і зникає за лісами в бік Тшебіні. Сосновецький транспорт уже горить.

Минаємо загін СС, що йде з кулеметом на зміну варти. Йдуть рівно, чоловік у чоловіка, єдина маса, єдина воля.

— Und morgen die ganze Welt… — співають на все горло.

— Rechts ran! Направо! — лунає з голови колони команда. Ми поступаємося їм дорогою.

Смерть повстанця

Побіч рову, за вузькою смугою лугу, лежало поле, засаджене буряками. Визирнувши за брунатний насип свіжо викинутої, липкої глини, було видно майже досяжні зелені, м'ясисті листки, а під ними білі, з рожевими жилками, кормові буряки, що розперлися в мокрій землі. Поле тяглося схилом угору й уривалося під стіною чорного лісу, розмитого в рідкому тумані. На краю лісу стояв вартовий. Стирчала з нього, наче дида, смішна тичка довгої, мабуть, данської гвинтівки. За кілька десятків метрів ліворуч, під рахітичними сливами, розсівся другий вартовий і, щільно загорнувшись у авіаційну сіру шинель, дивився з-під насунутої на вуха й лоб пілотки в долину, як на дно ванни.

Далі на схилі, там, де ліс сходив униз кущами молодих верб, між несподівано живою річечкою та шосе, що перетинало долину впоперек, їздили величезні трактори, рівняючи плугами землю, вирвану екскаваторами й підвезену знизу шеренгами вагонеток, які штовхали люди. Там було небезпечно гомінко й тісно. Люди штовхали платформи, носили шпали й рейки, дерли пластами дерн на замаскування будівель, під які ґрунт тільки-но рівняв трактор.

На дні ванни ми копали Рів. Рів, обачливо викопаний у хороші часи, коли світило сонце й під деревами було повно стиглих, струшених вітром слив, почав під час дощів обсипатися і навіть погрожувати цілковитим завалом, оскільки для водогону стіни нам наказали копати прямо, а не, як то кажуть, укосом, не передбачивши, що норвежці, яким доручили укладати в ровах труби для водогону, вимруть солідарно всі до одного вже після перших десяти кілометрів. Тож нас якомога швидше забрали носити рейки й витягати поплутані сталеві прути, які лежали як Бог послав купою на станції, і загнали на дно ванни виправляти рів, який тягнувся непристойно близько від бурякового поля.

— Подумав би ти, такий рів — ніби нічого й не означає, — мовив я до Ромка, колишнього диверсанта з-під Радома, який уже два роки відробляв у таборах німцям те, що їм у Польщі зіпсував. Ми працювали в парі від миті заснування цього паршивого табору на краю маленької лужайки під одним із вюртемберзьких пагорбів і дійшли в копанні ровів до певної вправності. Він довбав кайлом м'яку землю на кашку, а я викидав її кінцем лопати на хребет насипу. Коли він гойдався, ліниво причепившись до кайла, я спирався на вологу, потріскану стіну рову або сідав на вправно підкладену лопату. Коли я гойдався, він перебирав мою функцію підпирання рову. Здалеку це виглядало так, ніби в рові була одна людина, яка працює повільно, зате завзято й без відпочинку.

— А що, що рів? — підтримав розмову Ромек, хитнувшись без запалу на кайлі. Вміння вести розмову й розтягувати її на цілий день було майже так само важливим, як і їжа. — Обсипався, та й годі. Як поправимо, то підемо далі, — казав він, ритмічно розділяючи слова лясканням кайла. — Аби не до носіння рейок чи шпал, як отамті від повстання. За лопатою й кайлом ще можна витримати. Але якщо хочеш щось сказати, то кажи одразу, а не так, довкола.

Він подивився на горизонт. У нього були сині, ніби вицвілі, очі й добродушне, дуже зхудле обличчя з чітко окресленими вилицями.

— Навіть сонця не видно, — зауважив він із смутком. — Як гадаєш, буде дощ?

Він скулився під стіною у ніші від обачливо віддовбаної глини. Там було сухо й ніби тепліше. Над ровом йшов поривчастий осінній вітер і гнав угорі неспокійні, набряклі дощем хмари, але внизу було затишно.

— Фраєрський дощ, — відповів я легкодушно. — Хіба нам уперше? А подивись, рів — як ми почали його копати, то нас, старих, було рівно тисячу чоловік. Мужик у мужика, висиділих по неабияких таборах. Які вже дещо бачили.

Я змахнув у мовчанні кілька разів порожньою лопатою й притримав грудки, що обсипалися з насипу.

— Викопали рів, трохи сонце посвітило, трохи дощ попав, трохи рів обсипався — і залишилася нас половина. А з тих он, — я вказав головою за поворот рову, де працювала решта нашої групи, оті від повстання, — то не знаю, чи й половина жива. Казали, що трупоноси отримали вчора по хлібині, бо вивезли п'ятдесят трупів у ящику. А один єврей то втопився в багнюці посеред табору. Через це ми вчора так довго на перекличці стояли. У нас суп був уже холодний на блоці.

Колишній диверсант підвівся з ніші й ухопився за кайло.

— Не дві, не дві хлібини — тільки кожен трупар отримав по пів хлібини й трохи маргарину в нагороду. А знаєш, отих там, як ти кажеш, повстанців, то мені зовсім не шкода. Я їм не казав сюди приїжджати. Самі хотіли. Добровольці, під кінець війни добровільно в табір приїхали будувати, край умисловістю підняти, — додав він жовчно й закінчив лайкою.

— Мабуть, уже весь рів прибрали, бо щось не чути, аби сперечалися про політику. Мусили далі відійти. Стараються від ранку як дурні. Думають, що майстер Бач дасть комусь скоринок від хліба.

— Аякже, дасть! Не бійся, наш хорват добре подивиться, порахує, а тоді дасть тобі, ніби це ковбаса! Має він свою систему, вміє підбивати до роботи, ніби й не б'є, а скоринками вабить. Вміє уколоти, а ти, дурний, працюй. Хто хоче здохнути, хай чекає на скоринки. Я там волію менше з'їсти, а нічого не робити.

— Наробиться такий один із другим за цілу хлібину, а з'їсть шматочок скоринки, — підтвердив я квапливо. — Мабуть, піду по буряки. З'їлося б трохи, чи ні? Якраз добре, бо майстер у село пішов.

— Та звісно, біжи. Твоя черга тепер. Я вчора приніс і позавчора. Але зважай на капо, крутиться там біля екскаватора, — застеріг Ромек. — Принеси зо два, може, щось скомбінується. Дурних не бракує. Тільки не давай нікому.

— Де ж пак! Старий точно прийде. Він краще хліба не доїсть, а зелені напхається досхочу, аби багато. Чого він тільки не їсть! І кульбабу, і дикий часник, і петрушку з лугу. Я тобі кажу, що він відкинутий.

Я уважно встромив лопату в землю, щоб, упавши, вона не замазалася в багнюці, й нишком поліз уздовж рову між калюжами від останнього дощу.

Справа полягала в тому, що треба було рвати буряки не з поля, що лежало під носом, а з другого, ближче до тракторів, вереску людей, що штовхали навантажені землею вагони, нервового, як риба на гачку, капо, ну й вартового, якому від нудьги випадає часом у когось поцілити. За рвання буряків загрожували недвозначні санкції, бо чим же винні спокійні селяни з Вюртембергу, що на їхню землю несподівано насунула банда в'язнів і розташувалася маленькими табірками від Штутгарта аж до Балінгена, аби з каменю робити олію? І так уже витерпіли досить, порили їм паскудно луги, зайняли пасовиська під обладнання польових фабрик, а солдати й майстри з Армії Праці Тодта ґрасують із насолодою по огородах і садах, а ще більше по наречених відсутніх автохтонів, які перебувають нині на фронті.

За поворотом рову, на певній відстані від нас, працювала група старих панів із Варшавського повстання, вбрана одноманітно, хоч і з певними індивідуальними відхиленнями, у смугасті костюми. Один заправив куртку в штани, в іншого виглядала з-під куртки мішковина від цементу, чудовий захист від дощу й вітру, ще інший скористався руберойдом, який натягнув на себе, вирізавши отвори для голови й рук.

— Панове, пропустіть мене, боже помочи вам у праці, — мовив я ґречно. — А ви, повстанче, могли б зняти цей руберойд із себе. Не бачили вчора, як есесівець єврея забив за солому, яку знайшов у нього?

— А хіба я єврей? Євреїв то там можуть бити, а не арійців. Зрештою, турбуйтеся про себе. Я б теж, якби мав три сорочки, був такий розумний і ходив без руберойду.

— Пане, ви йдете по буряки? — запитав мене той у заляпаних, колись елегантних черевиках.

— Ну? А якщо по буряки, то що?

— Принесли б ви один для нас.

— Буряк шкодить на шлунок, пане. Отримаєте пронос і відкинете ноги в три миті. Чи не краще вижити?

— Коли ж, пане, їсти хочеться. А коли чоловік голодний, то йому не дуже хочеться жити, — мовив розважливо старий.

Я придивився уважно до старого мусульманина. Куртку він підперезав товстою, зв'язаною мотузкою й грубо напхався соломою, яка стирчала з-під короткого коміра, поставленого дибом, ніби цей шматок просоченого вологою полотна з кропиви міг його зігріти. Зате йому й на думку не спало заправити штани в ті колись елегантні черевики, ще варшавські. Вони були густо заліплені болотом, давнім, засохлим, і густою маззю новонабутої глини.

— Ей, старий, старий, — мовив я з зневагою, — шануватися не вмієте. Треба трохи рухатися біля себе, трохи чепуритися, адже табір — це не пансіонат, де вам усе подадуть, це не у мами вдома. Як обітретеся від болота й поворушитеся трішки, то вам одразу більше здоров'я прибуде, ніж якби ви окраєць хліба з'їли. А якщо будете тільки буряки їсти та ще щодня цигарку купувати за пів миски супу, то думаєте, що що? Що витримаєте? Ввалять у ящик і вивезуть, і стільки з вас і буде. І так уже виглядаєте як півтора нещастя.

— Якби ти з'їв тільки літр супчику на воді й окраєць хліба, то теж так виглядав би, як ми, — перервав потік моєї красномовності той у накритті з руберойду.

— Хіба я більше їм за вас чи що? — обурився я щиро. — Тільки я не звик до викрутасів, як ви з Варшави. І шануватися вмію.

— А хто вчора котелок супу з нашого блоку виніс, як не ти? Може, скажеш: неправда?

— Продав я вчора мітлу блоковому з вашого блоку, і за це він дав мені миску супу. Працювали ми всі біля лози. Хіба я вам заважав робити мітли? Ви собі вигідовували опівдні, коли я лозу плів.

— Та ну, я теж такий розумний. Хіба в мене блоковий візьме? Воліє дати супу задарма комусь із вас, з Освенцима.

— Як посидиш пару рочків, як ми всі, то й тобі всюди дадуть другу миску супу, — відповідаю роздратовано й біжу до буряків, лаючи себе за непотрібну затримку.

Якихось сто метрів далі рів повертав до чорного квадрата землі, розтерзаної тракторами й екскаваторами. Просто перед поворотом насип над ровом був знятий, а в стіні рову викопали дві мілкі ямки, у яких стопа знаходила опору як вилита. Встромивши ногу в заглибину й вхопившись пальцями за край рову, я з зусиллям виборсався нагору і, не зважаючи на те, що вся куртка обволікається багном, обережно поповз між буряки. Тут, трохи прикритий буряковим листям, я відчув себе дещо впевненіше. На око вибрав найгрубший бульбоплід, без поспіху повідривав листя й виважив його з землі. Я визирав ріпу, але, крім пукатих, біло-рожевих бурякових голів, нічого іншого не годен був розгледіти. Отож я здобув ще один буряк, засунув обидва під куртку і, тримаючи в руці пару листочків як заслону від ока капо чи вартового, почав відступати до рову. Нарешті я всунувся між порізані тріщинами, вологі стіни й віддихнув із полегшенням.

Я почистив куртку й штани вийнятою з кишені дерев'яною лопаткою, дуже ретельно обскоблив руки та черевики і, притримуючи буряки під полами куртки, швидко подибав до своїх. Я був трохи збуджений і задихався, як загнаний пес.

— Пане, дайте один, дайте шматочок, — умовляли мене повстанці, коли я проходив повз них.

— Люди, дайте мені спокій! — вигукнув я майже з розпачем, притискаючи до живота огидно вологі бурякові голови. — А йдіть собі нарвіть! Там ростуть буряки для всіх! Що це я один такий?

— Коли вам легше, бо ви молодий! — мовив той у накритті з толю.

— То здихайте, як ви старі й боїтеся. Якби я боявся, то по мені вже давно б трава росла!

— То вдавися, ти сучий сину! — крикнув мені навздогін неприязно пан у накритті з толю.

Я протиснувся до колишнього диверсанта. Ромек присів собі в рові, тримаючись за рукоятку кайла.

— І так ніхто не дивиться, то нащо старатися? — сказав він дуже розумно.

Я витяг буряки з-під куртки. Диверсант дзьобнув кайлом у дно рову, викопав малу ямку, вийняв із закутнів одягу річ неоціненну: складаний ножик і ретельно обібрав буряки, кидаючи лушпиння в ямку.

— Розумієш, раз ми пішли робити одного солтиса, недалеко від Радома, — казав він, вирізаючи з буряків жилаві частини, що не надавалися для вибагливішого піднебіння. — Єжини чи Дзєржини, якось так це село називалося. Обставили ми хату навсібіч і Вовк — у усіх розповідях Ромка Вовк грав першу скрипку — заліз через вікно до хати, чекаємо, поки він залагодить справу. А він нічого, тільки мене кличе. Влізаю, розумієш, і я, роззираюся, бо трохи темно, лежить солтис із бабою в ліжку й не хоче виходити. Ходи на допит, каже Вовк. Я його не пущу, допитуйте його в ліжку, каже баба. А солтис мовчить зі страху. Смали, кажу, в подушку, до дідька з ним, чого не зробиш ради Вітчизни. Вивалили ми на пару в мужика, аж пір'я під стелю полетіло. Думаєш, баба в крик за ним? А дідька лисого! Такі-сякі, каже, партизани одні, подушку й перину мені геть нанівець знівечили!

— Теревені все, — зауважив я, зарівнюючи лопатою ямку з лушпинням. — Але що має солтис до буряків?

— А має, і дуже багато, — диверсант подав мені нарізаний на шматки буряк, який я миттєво сховав до кишені, — бо в коморі в старого ми такий — він описав рукою неймовірне коло — вінок ковбаси загарбали.

— А якої ковбаси, прошу пана? Бо я трохи на ковбасах знаюся, — мовив несподівано старий у заляпаних болотом, колись елегантних черевиках. Він підійшов до нас нишком і, спираючись на лопату, з побожністю вислуховував побрехеньку диверсанта, з не меншою побожністю стежачи за кращанням буряків.

— Якої ковбаси? Відомо, що не сардельок. Звичайної, сільської ковбаси з часником, — відрубав опирскливо Ромек. — Напевно кращої за ці буряки. Це ви можете собі уявити!

Він подав мені скибочку буряка й відрізав собі другу. Вони мали нудну, пекучу солодкість сахарину, і від них розходився неприємний холод по тілу. Тому їли їх обережно й малими порціями.

— Пане, дайте шматочок, не будьте таким.

Чоловік у черевиках зі старечою запеклістю все ще стирчав над нами.

— Треба було нарвати собі, — мовив Ромек. — Хотіли б тільки, щоб хтось за вас дупу підставляв, як у Варшаві, правда? Самі то боїтеся?

— Як же я міг воювати у Варшаві, коли мене одразу німці вивезли?

— Ідіть, ідіть, старий, до роботи й старайтеся далі, то вам майстер Бач, може, скоринок від хліба дасть, — сказав я з глузом, а коли він не відходив, не спроможний відвести очей від скибочок, які ми зневажливо хрумкали, додав знетерплячений: — Слухайте-но, старий, буряки шкодять на шлунок. У них забагато води. А ви з'їдаєте цілі голови. Ноги вас не болять?

— Та де там, щоб боліли, тільки мені трохи опухли, — мовив із пожвавленням старий, підтягуючи догори заляпані болотом штанини смугача. З утицьканих у грязюку, колись елегантних черевиків, з фантастично покручених ганчірок і шматків вилазили набряклі, хворобливо білі, майже сині литки.

Я нахилився й натиснув пальцем на шкіру. Диверсант байдуже порпав кайлом у землі. Його не вражали абиякі опухлі ноги.

— Бачите, старий, палець вліз у тіло, як у вимішане тісто. А знаєте чому? Вода, нічого, крім води. Як дійде від ніг до серця, то тоді капут. Не можна нічого пити, навіть кави. І зелені, само собою, теж не їсти. А ви буряків хочете.

Старий критично глянув на литку, а потім підвів на мене вицвілі очі.

— Дам вам шматочок хліба, але за цілого буряка, — сказав він беззвучно й витяг із кишені, обмотаний у брудну ганчірку, хліб — десь так з пів окрайця ранкового, як я миттєво й фахово оцінив.

Диверсант сперся на кайло, а другою рукою вхопився за бік.

— Бачите, старий, ви завжди однакові. Щодня з вами те саме. Треба було одразу витягти хліб, а тоді розказувати трибульки. Що ви ото від ранку вмієте втримати, — додав він із мішаниною зневаги, визнання та заздрощів.

— Еге ж, коли треба. Таким буряком людина бодай кишки напхає. Давайте швидше, бо до роботи треба. Балакаємо й балакаємо, а там інші за мене копають.

— Хліба даєте з нігтик, а буряка то хочете за цілу руку, — сказав для порядку Ромек. — Та най вже буде, щоб ви не марнували часу.

Він схопив хліб, поклав його у нішу, відтак, вийнявши з кишені шматки буряка, склав їх докупи, щоб унаочнити, що крутійства нема й що це справді цілий, ненадкраяний буряк, і вручив їх старому, який, зібравши шматки буряка в полу, квапливо пішов за поворот рову, волочачи за собою лопату.

Тоді Ромек сягнув у нішу, витяг хліб, поділив його справедливо на дві рівнесенькі частини й дав мені одну. Ми обидва почали жувати, уважно змішуючи хліб зі слиною і ковтаючи без поспіху. Нарешті Ромек витяг із кишені дві придушені, зів’ялі сливи. З хитрою посмішкою він кинув мені одну. Я спіймав її на льоту.

— Треба мати, чуєш, терпіння й уміти доносити харч до свого часу. Знайшов сливи, як ми ходили по знаряддя вранці до будки. Аби ж то я так хліб умів утримати… Але ти б одразу з'їв.

— Звісно, що з'їв би, — відповідаю згідно. Ми знову без слів повернулися до давньої системи праці. Він хитався на кайлі, кришачи залишки грудок, що впали з насипу, а я підпирав нішу, у якій здавалося трохи тепліше, ніж у голому рові, може, тому, що над ровом гуляв вітер, а тут було трохи землі над головою наче дах.

— Знаєш, як в Освенцимі я отримував посилки, то згущене молоко одразу випивав, — кажу замріяно. — Ніколи не вмів розділити. А тут порції теж одразу з'їдаю. Бачив ти мене коли-небудь, щоб я мав хліб при собі? Раз-два з'їсти, трошки кави запити, але небагато, і простояти цілий день при лопаті. Головне — не надриватися.

— Найкраща система — не носити їжу в кишені. Що в шлунку, того ні злодій не вкраде, ні вогонь не спалить, ні на податки не заберуть. Такий, що ділить, порпається, пацькається з їжею — швидко здохне. Це жидівська система.

— І варшавська, — додав я, думаючи про щойно здійснену правочину.

— І варшавська, — погодився колишній диверсант.

Він вбив кайло в землю й сперся об стіну рову. Рів був вузький, але непропорційно глибокий. Волога земля тхнула трупним запахом гнилої трави. З одного боку рову піднімався насип, за насипом простягалося бурякове поле, а далі трактори, ланцюг варти й ліс. З другого боку була лука, на якій де-не-де росли дикі сливи. Сливи доходили аж до села, що лежало зовсім у долині нижче улоговини. Від нас було видно верхівку костьолу, яка здіймалася в центрі села над водоспадом розбуялої восени річечки, та червоні дахи будинків, що спускалися дедалі нижче. Далі дерся по схилу пагорба молодий ялиновий ліс. За лісом лежав наш малий, нещодавно заснований табір, у якому протягом двох місяців померло три тисячі людей. Від лісу лягала біла смуга дороги, зникала в селі й виринала разом зі сливами.

Здалеку, перетинаючи навкіс луку, сходив із дороги майстер, виділяючись на тлі мокрої зелені трави яскравою барвою мундира Трудової армії Тодта (нацистської будівельної організації). Це був великий фахівець із монтажу водогонів, носіння рейок і завантажування мішків із цементом, а також чудовий, навіть для освенцимців недосяжний, організатор будь-якої їжі по навколишніх селах. Про своїх людей — а мав він нас двадцятеро — він дбав. Оце збирав щодня від своїх колег скоринки від хліба й роздавав їх тим, хто найстаранніше працював.

Я вхопив лопату до рук і почав з енергією викидати крихти землі. Колишній диверсант узяв кайло і, відсунувшись від мене на добрих пару метрів, щоб у купі не стояти, підняв кайло високо над краями рову, дозволяючи йому в рові опускатися власною вагою.

— Ти почав щось казати про рів перед цим, здається? — зачепив він, коли мовчанка розтягувалася небезпечно. Належало розмовляти цілий день, тоді людина втрачала відчуття часу й не мала нагоди для снування деструктивних мрій про їжу. — Побалакай-но щось! Як це було? — і знову змахнув кайлом, пильно дбаючи про те, щоб зблиснути ним над ровом.

— Бо це, бач, так порпаєшся, копаєш німцю на користь, раз на Сілезії, десь під Бескидами, раз у Вюртемберзі, то знов на швейцарському кордоні, щоразу котрийсь із корешів помре, то знов нових приженуть, і так, брате, по колу. І кінця не видно. А як прийде зима…

— Не патякай. Приклади вухо до стіни, то почуєш, як земля гуде від артилерії. Гатять у неї там на Заході, гатять…

— Уже з місяць так гатять. За цей час у нас вимерло трохи людей, понавозили ми вапна, цегли, цементу, рейок, заліза та чого там ще, подекопували рови, ями, збудували колії — і що? Дедалі голодніше й холодніше. І дедалі частіше іде дощ. Ще людина як-не-як трималася надією, що повернеться, але тепер — до кого? Може, теж десь так ями копають, як оці наші повстанці. Але навіть якщо й ні, то думаєш, ти зумієш жити? Або будеш боятися повік-віки невідомо яких страхіть, або будеш загрібати обома руками, де тільки вдасться, бо в що ти віритимеш? Що тут казати, я там від ранку думаю про їжу. І то не про якісь там розкоші, що про них у романах читають. А так досхочу хліба й густо масла на хліб.

— Я там не думаю про те, що буде, — мовив гостро диверсант, — головне — сьогодні вижити. Хочу повернутися до дружини, до дитини, вже досить навоювався по світу. Напевно буде тобі краще, ніж тепер, ні? А може, ти хотів би вже так до кінця життя? — і всміхнувся глузливо.

— Махай, махай кайлом, — сказав я застережливо, — майстер стоїть над ровом, не бачиш?

Удаючи, ніби його не помічаємо, ми працювали завзято, поринувши начебто в розмову. Я вивалював повні, чесні лопати аж на сам вершок насипу, постогнуючи від зусилля. Майстер Бач постояв часину над нами, заклавши руки за спину, подивився ніби з незмірної висоти й пішов повільно над ровом, блищачи чорнотою високих чобіт. Подол військового шинеля в нього був грубо заляпаний болотом.

— Капо, капо! — гукнув він до мене, зупинившись над групою повстанців. — Ходи-но сюди! Чому ця людина лежить на землі? Чому він не працює?

Майстри називали капо всіх, хто вмів по-німецьки. Це дуже смішило старих освенцимців, а навіть, правду кажучи, обурювало, бо капо є капо (табірний наглядач з-поміж в'язнів).

Я підбіг ровом. За поворотом на дні рову сидів скорчений старий, той у заляпаних болотом, а колись елегантних черевиках, і стогнав, стискаючи руками живіт. Майстер присів над ровом, турботливо, але здалеку, заглядаючи в'язневі в обличчя.

— Хворий? — запитав він.

У руці він тримав чималий пакуночок, загорнутий у газету.

На страхітливо блідому обличчі старого повстанця з'явилися рідкі краплі поту. Очі в нього були приплющені. Повіки тривожно сіпалися щомиті. Йому, мабуть, було гаряче, бо він розстебнув комір. Солома вилізла в нього з-за пазухи й стирчала перед обличчям.

— Що це, старий, буряки вам, видно, зашкодили? — запитав я зі співчуттям.

Його товариш із кайлом, той у накритті з толю, обдарував мене ненависним поглядом і мовив недолуго до майстра Бача:

— Krank. Він хворий, хворий, — повторив він із притиском у надії, що майстер зрозуміє по-польськи. — Hunger, verstehen?

— Ну, так, це цілком зрозуміло, — додав я квапливо, — нажерся буряків і тепер дістав болі в животі. Щойно приїхав до табору, то не знає, що зелень шкодить. На ненажерливість і голод важко зарадити, пане майстре.

— Буряки? З того поля, чи що? О, це дуже погано. Klauen, правда? — Майстер Бач зробив долонею міжнародний жест ховання нишком до кишені.

— Він не здатен на таке! — сказав я з зневажливим нехтуванням. — Він купує щодня буряки за хліб.

Майстер Бач покивав головою на знак розуміння, роздивляючись смутно повстанця згори рову наче з краю іншого світу. Товариш старого, той від толю, неспокійно ворухнувся.

— Скажіть йому, пане, може, цього чоловіка до табору занесуть, адже він хворий, тяжко хворий.

— Тяжко хворий? — здивувався я. — То ви ще мало речей бачили на світі. Має час до вечора. Що ви, дитино, хіба не знаєте, що жоден пост не піде зараз звідси? Ви що, перший день на командах (примусових роботах)? І зніміть цю толь, бо ще вас хтось проучить. Казав уже раз. Знову пізніше скажете, що ми погані, що не застерігаємо.

І я пішов до своєї лопати. Диверсант, користаючись із того, що майстер був зайнятий іншим, спокійно присів у ніші, спершись із вправністю на кайло. Коли я вхопився за лопату, він виліз із ніші й встав також у робочу позицію.

— Старий, правда? — спитав він без зацікавлення.

— Не протягне навіть до вечора, — відповів я. — Уже не одну сотню таких бачив. Пухлі ноги, пронос, а тепер знову обжерся буряками. Кепсько його діла.

— Знову одним менше… Я йому не казав приїжджати. Могли боронити ту Варшаву, коли вже почали, ні?

— Певно, що могли. Адже коли вони їхали до Освенцима, то їх ніхто не пильнував. Думали, що на роботи. Дорвалися тепер до робіт, як дурень до мила.

Зі злості я вивалив цілу груду землі на насип, аж загнулася рукоятка лопати.

— Чого ти будеш бідкатися за того. Як хто хоче німцю служити, то так йому й треба, — мовив диверсант. — В Освенцимі кричали, що вони не політичні, і кожен третій хвалився, що має дядька фольксдойча (етнічного німця), тут знову їм зле, бо їсти мало дають. Приїхали шість тижнів тому й уже хотіли б із три миски супу отримувати!

— Багато ти сьогодні з'їв, більше за порцію? — запитав я із зацікавленням. Їжа була головною темою у хвилини особливих зворушень.

— Та що там з'їв, — обурився колишній диверсант з-під Радома. — От учора — то з'їв. Зранку порція хліба і що там було до хліба?

— Маргарин і сир, — підказав я.

— Маргарин і сир. Протягом усього дня — нічого. Під вечір ми продали буряк євреям. Було по пів окрайця на двох. А увечері ще супа за твою мітлу. А потім я отримав ще й супи на кухні, бо відновив відношення і відносив казани.

— Не міг за мною прийти? — запитав я з жалем.

— Ні, бо мусив з'їсти на кухні. А сьогодні, — провадив він далі, — окраєць уранці, маргарину шматочок на тридцятьох, потім пару слив, потім знов той хліб і трохи буряка. Щоб так іще…

Він урвав на півслові й ухопився за кайло. Над нами стояв мовчазний майстер Бач. Він подивився із симпатією на нашу згоду й вправну роботу та кинув між нас пакуночок, загорнутий у газету. Під нашими ногами розсипалися хлібні скоринки.

— Я якраз про це й думав, — енергійно мовив Ромек.

І з розмаху підніс кайло над головою, пильно дбаючи про те, щоб воно зблиснуло понад краєм рову, тимчасом як я квапливо нахилився до землі.

Грюнвальдська битва

I

По широкому, залитому сонцем подвір'ї колишніх есесівських казарм, немов по дну глибокої криниці, викопаної в кам'яних стінах будівель, глухо, затято вбиваючи в бетон такт, йшов Батальйон і співав. Його руки, одягнені в зелені рукави успадкованих від вояків СС курок, енергійно піднімалися до пояса й опускалися до землі у гнівному, одностайному замаху, наче то крокував не Батальйон, а йшов, певний своєї сили й охриплий від співу, один збагачений кратністю чоловік. Тільки строкаті ноги Батальйону, поцятковані де-не-де світлими плямами повстяних човгачів (повстяного взуття на дерев'яній підошві), каламутили військову однозначність виразу.

Батальйон, схожий з висоти пташиного лету на трьох зелених гусениць із смугастим, зморщеним хребтом і нерухомим тулубом, карбуючи крок, обійшов подвір'я, привалене тремтливим стовпом сонця; проминув колону кремезних американських вантажівок, які витрушували зі свого нутра, наче з мішка з ганчір'ям, яскравий вміст із людей і багажу; вибивав завзятіше бетон під стрункою, свіжопофарбованою щоглою-флагштоком, бо вітер накидав на нього, як на вудку, барвисту національну шмату; уповільнив крок біля купи колод, дров, з яких стікала хвоя молодих сосен, лавок і стільців, підготованих для вечірньої ватри; гостро повернув під колись засклену залу, в якій донедавна відбувалися патріотичні есесівські мітинги; захрумтів багатоніжно по склу з точно вибитих шибок; урвав на півслові спів і всунувся, наче в тунель, у морок пащі зали, відгородженої від плацу гострим сонячним блиском і м'ясистою, зчорнілою зеленню свіжозрізаних гілок. Осліпливо-крейдяний вуж пилу, що тягнувся за Батальйоном, згорнувся біля входу до зали, зсірів, припав до землі і, роздутий випадковим подихом вітру, набряк, тріснув, злетів у повітря й розчинився в ньому безслідно.

Сидячи з коліном біля підборіддя на вузькому, твердому підвіконні вікна на третьому поверсі однієї зі стін криниці й гріючись голяка на сонці, мов паршивий пес, я сонно потягнувся, згадав із похвалою й відклав убік зорганізовану в якійсь із офіцерських кімнат книжку — повість про звитяжні, веселі та славні пригоди Уленшпігеля (Діля Совізджала) та Ламме Ґудзака.

— Панове вояки, — сказав я, обертаючись до зали, щоб знову виставити на сонце спину, — Батальйон покрокував до костелу на архієрейську службу. Ви добре виконали свій обов'язок перед Батьківщиною, яка всюди у світі є там, де є ви. Вільно спати далі.

Зала просто, по-солдацьки смерділа застарілим, солоним потом немитих геніталій. Під небіленими стінами, оздобленими богобатьківщинними гітлерівськими сентенціями, стояли два ряди залізних двоярусних ліжок; посередині йшли грубо тесані столи, а під їхніми ніжками вешталося кілька ослонів без спинок і блукала безпорадна, наче загублене дитя, емальована плювальниця. У повітрі тонко бзикали вигодовані, ледачі мухи й важко дихали розспані люди.

— А як машерували? Як військо? Бо на навчаннях лазять, як мусульман (крайно виснажений табірник) по багнюці, — озивався підхорунжий Колька, який спав біля стіни від дверей.

Величезний і жилавий, він не вміщався в скупому ліжку. Хоч з нагоди роздачі німецьких кітелів він посварився з офіцерами й вирішив бойкотувати військо, проте ніколи не скидав суконного мундира; лежав у ньому цілий день на ліжку, задихався від спеки й бив підкутими чоботами об залізні бильця, сиплячи за кожним рухом фури соломи з перегнилого солом'яника на нижнє ліжко — барліг, де спав я. Вкрите вуграми обличчя він неодмінно повертав у бік вікна й, бездумно дивлячись на мілину підвіконня, жадібно вслухався у спів та тупіт Батальйону…

— Польська піхота крокує добре, коли її ведуть польські офіцери, на славу Батьківщини! — вигукнув я, зіскакуючи з підвіконня. Спина нагрілася так, наче її хтось шкрябав розпеченими шпильками. — Шість років у таборі п'ятірками лазили, тепер відпочили два місяці й знову лазять, слава Богові й Батьківщині, по четверо, а замість капо (табірних наглядачів) — офіцери на чолі. Вчити крокувати вони вміють, але щоб кухарі жерла з кухні для єврейок не виносили — то ні, — додав я, байдуже дивлячись у простір.

— Це ви на мій город камінь кидаєте, якщо я правильно зрозумів, — буркнув грубіянсько хорунжий, який читав німецьку книжку про Катинь, і, знявши рогові окуляри з носа, заклипав до мене заспаними очима короткозорого. Він уперто ходив в обтислих, чистесеньких плавальних трусах, сяючи мускулястими вузлами тіла. Від ніг до голови він був укритий приблеклими візерунками татуювання, наче запилений глиняний таріль. На правому стегні пнулася до паху груба, криво вимальована стріла, а червоний напис указував безпомилково: «Тільки для дам».

— Як хто має чергування на кухні, то хай пильнує, щоб не крали. Дивиться хорунжий, чи кухар красти здужає для єврейки, що в положенні ходить, — кинув від дверей Стефан, який вчився англійської й пошепки повторював слова. Він жбурнув книжку на стіл і, гримаючи чоботиськами об кам'яну підлогу, підійшов до вікна. — Знову сучі сини готують на вугіллі, — мовив він, вистромивши голову за вікно. — Якщо мають електричну кухню, казани й усе, що їм там треба для нас, то чого готують у маленькій кухні? Ясно, що обід для офіцерів. Ніби всі мученики з табору, брати, товариші, але тільки для того, щоб крокувати на службу, а не до казана. А як тобі подобається такий контролер, що про це знає й книжечки читає з малюнками? Якби вліз у дупу Полковникові, то не виліз би, аж поки не став би підпоручиком.

Я пирснув коротким, схвальним сміхом. Хорунжий підхопився на ліжку, вдарився головою об гострий край верхнього ярусу, лайнувся соковито й матючно, погладив свою рідку та жорстку сивину й мовив із огидою:

— Не чіпляйся до мене, вишкварку більшовицький, поки я до тебе не чіпляюся. А як тобі щось не подобається, то геть із війська! — Соски на грудях, прикрашені парою витатуйованих вух і синіми цятками, що імітували очі, затіпалися спазматично, як мордочка зайчика. — Крадуть, крадуть! Не гавкай, якщо не впіймав. Добрий пес не гавкає, а хапає й гризе.

— Отож-бо й воно, гризіть, пане хорунжий. Ви ж пес для лову. Вас Полковник тримає на повідку. Гав, гав! — хрипко загарчав Стефан і злісно прижмурив маленькі, витріщені оченята. З-за нервово скривлених губ засяяли зуби, рівні й білі, як у собаки. Він ходив уздовж столів випростаний, наче був прип'ятий до будки.

Хорунжий повільно встав із ліжка. Підхорунжий Колька ворухнувся із зацікавленням і вийняв кулак з-під голови. Солом'яник затріщав, і солома посипалася на нижнє ліжко. Я з несхваленням зсунув брови.

З подвір'я загарчала вантажівка, що рушала геть. Раптом долетіли уривки галасливого гомону й увірвалися, наче ножем відтяті.

Одночасно ж хорунжий Циган, якого я трохи не вбив у бійці за краще місце у вагоні під час транспортування до Дахау, зворушений раптовою тишею, звівся зі стогоном на своєму ліжку.

— Ой, люди, люди неспокійні, знову вам битися хочеться, — заскавулів він, жалісно шмигаючи носом. — Мало вам ще, що вас біда б'є? Але наш поляк, наш брат — завжди дурний. У ложці води хоче втопити брата. — І притулив синє, виснажене обличчя до подушки в червоні маки, яку приніс з нічної райзи (побутового грабунку) по бауерах (німецьких селянах). Він страждав уже кілька днів від тяжкого розладу шлунка. Нажерся сирої баранини. Лежав нерухомо, терплячий, мов хвора худобина. Волів здохнути, ніж піти до шпиталю, бо пам'ятав шпиталь із малого кацету (концтабору) Даутмерген.

Хорунжий педантично сів на ліжку. Підгорнув педантично випливлий ріг простирадла, єдиного, зрештою, у цій залі. Він нервово перебирав пальцями ніг. Ухопив книжку, прогортав із шелестом кілька сторінок і тупо вдивлявся у фотографії могил у Катині.

«Авантюри не буде», — подумав я з розчаруванням і вихилився через підвіконня.

Під кам'яними стінами казарм, на вузьких смугах газонів, між розваленими купами гнилого сміття, що смородом отруювало все подвір'я, дерлися вгору анемічні деревця кленів і щільно кущився просто над бетоном червоно розквітлий живопліт. Вище, над деревцями й живоплотом, у багатьох рядах близнючих вікон звисали мотузок шматки різнобарвної білизни й крутилися на бечовках свіжопофарбовані дерев'яні чемоданчики, виставлені на сонце, щоб висохли.

На першому поверсі, там, де мешкали проміненти (табірна еліта), йшов ряд венеційських, рівно засклених вікон, що внизу потопали у соковитому затінку, а вгорі — у сонці, наче в золотій фарбі. З першого поверху, з поверхів вище, аж з-під самого горища, дерлися хрипко невтомні радіоприймачі.

За брамою, яку пильнували чужі солдати, тяглися автострадою колони машин, біг беззупинно вузький струмок велосипедів, барвисті літні сукні миготіли серед буйних, міцно вкорінених у землю платанів.

Там саме був світ, до якого пускали за добрий марш, за дисциплінований рапорт, за прибраний коридор, за лояльність, за непохитність, а також за Батьківщину.

А в середньому крилі будівлі, на другому поверсі, там, де були кухні Військового Згрупування Аллах, із малої, заржавілої до брунату труби, вистромленої ноншалатно крізь кватирку, тихо вився блакитний, тендітний димок і, тремтячи, тоненькою смужкою розсіювався крадькома в повітрі.

— Гарно, брати, у світі, — зітхнув я з удаваним смутком, — але що ж, чоловіче: сидиш замкнений, як за німця, перепустки тобі у світ не дадуть, бо не вмієш лизати, через діру в мурі не вийдеш, бо застрелять, відомо — в'язень! А як сидіти? Якщо комусь син барана принесе чи німкеню приведе, то може сидіти. А ти? Сиди, коли голодно й додому далеко. Аби хоч не крали! Було б легше, що всім однакова доля… Але до часу, до часу…

Протягом усього часу я дивився з-під зіщулених вій на хорунжого. Хорунжий ворухнувся неспокійно на ліжку, губи його здригнулися зловісно. Але він не сказав нічого. Витяг із шафки мундир і почав одягатися, сапаючи злегка носом. Стиснув губи й дивився в землю.

— Пане хорунжий, мабуть, на ґрюнвальдську службу? — запитав байдуже Колька з іншого кінця зали.

— Ні, пане підхорунжий. Піду на кухню перевірити. Але якщо не знайду! — буркнув зловісно крізь стиснуті зуби.

— Знайдете, пане хорунжий, знайдете, — затягнув Стефан. — Уважай тільки, аби тобі синка не впіймали, бо хто тобі дасть їсти? Полковник барана не принесе.

— А ти, Тадзю, — підхорунжий Колька перекинув ноги через бильце ліжка, — не підеш на Грюнвальд?

— Не хочеться. Може, піду в театр. Кажуть, на ватрі несподіванки готують. А що цікавого на службі?

— Іди на службу, — умовляв ліниво Колька. Він запустив руки в штани й почухувався із зацікавленням. — Іди на службу, мені б розповів, пану Редакторові написав би до газетки. Може, дасть тобі ґуляшу? Ґуляш сьогодні на обід.

— Дасть і без того. Щодня мені супу дає.

— На дівчат подивився б… А хіба не хотів би побачити Архієпископа?

— Що ж у нас спільного? — розвів я руки з емфазою. — У нас такий різний життєвий досвід! Він усю війну був десь там у великому світі, де це знаєш, героїзм і Вітчизна, і трохи Бога. А ми мешкали в іншому місці, де це бруква, клопи й флегмони. Він напевно ситий, а мені хочеться їсти. Він на сьогоднішню урочистість дивиться під кутом Польщі — а я під кутом ґуляшу та завтрашньої пісної зупи. Його жести будуть незрозумілі для мене, мої — занадто банальні для нього, і ми обоє трохи погорджуємо один одним. А Грюнвальд? Хіба мені тут погано на підвіконні: сонце припікає, муха бзикає, приємно з сусідами погомоніти, — я вклонився у бік хорунжого, — і все видно, як у театрі. Зрештою, — додав я діловито, — його ще немає. Досі генералітет поважно й у порядку прямує на святу службу, а над генералітетом ширяє дим і запах обіду, що вариться для нього.

На чолі просувався Полковник у мундирі, скроєному місцевими кравцями на англійський манер із ковдри кольору зів’ялого листя. Бачений у сильному ракурсі, Полковник був схожий на масивну колоду з полірованою сонцем головою та засклеплими ногами, бо сунув поважно й прямо і з зусиллям імітував військовий, енергійний крок. Поруч тягнувся Майор, оповитий у незайману зелень німецького офіцерського мундира. Він розмахував руками перед Полковником, щось йому, видно, по-проповідницькому пояснюючи, можливо, про підривні ферменти у Військовому Згрупуванні Аллах. За ними, наче орава неслухняних дітей за вчителем, плуталося недиференційоване стадо зелених і чорних курток, ґестикулюючих рук, над якими підстрибували червоні голови у фуражках, рясно посипаних національними барвами.

— І чого це їх німці не встигли вибити! — Стефан у роздумах сперся на підвіконня й зі злістю дивився на подвір'я. Чорне, їжакувате волосся блищало, як шерсть собаки. — До кінця світу вже такими залишаться. Польща, Польща, для Польщі. Аби далі від неї мати дві миски зупи! Який же я був дурний, який дурний, дурний! — Він відхилився від підвіконня й пласкою долонею ляснув себе по лобу. — Ти ж сам бачив, я тримав цю голоту на блоці, годував, підставлявся за них, крав харчі у дурних циганів.

— Не хвастайся, блоковий, — різко урвав підхорунжий Колька, аж Стефан повернувся до зали, — ми ж були в одному таборі. Як крав, то для себе масло й хліб, а для них хіба що зупу.

— А місце хто їм дав на блоці? Чисті нари, чисті ковдри, напхані солом'яники? Це мало? Вижили б вони на командо?

— Очистилося б повітря, якби здохли! — додав я життєрадісно, спостерігаючи з розвагою, як Стефан, колишній колега, флегер з Біркенау, потім лауфер й піпла на малій командеровці, від якого я якось за те, що не досить швидко поступився йому дорогою, отримав розважливо по пиці, врешті блоковий на найбагатшому, шонунґовому (для одужуючих) блоці, з якого зупа казанами, а хліб десятками буханців мандрував на табір у пошуках цигарок, фруктів і м'яса для блокового, як отакий Стефан вихваляється тепер, що врятував життя кільком польським офіцерам із повстання, які сьогодні не хочуть дати йому досхочу зупи на знак взаємності.

— А пам'ятаєш, — вів він далі у гіркоті, — як в Аллаху Полковник? Принесли йому млинок для кави, вижебрав у когось трохи пшениці, сів на нари й — нічого, тільки млинок і коржі пекти. Тут, розумієш, світ валиться, артилерія есесівська по табору гатить, якісь жінки посмажилися, села довкола горять, хлопці пішли на грабунок із ножами, американці приходять, шал, братання народів, кінець війни! А цей — млинок, коржі й до латрини бігає. І вже такий важливий став, наче...

Я підняв обидві руки догори. Стефан замовк, збентежений. Тоді, користаючись нагодою, я задекламував патетично:

Встановлюються ієрархії, брат пізнає нарешті брата. Крутить млинок, мелючи борошно, наш Полковник, пан Курята. Другу миску отримав зупи, тож відчув себе сильним владою. Я, я можу вже й до служби, хай мені тільки з'їсти дадуть. Полковнику, гостро ціль! Полковнику, борошно мель! Хай вибивають клином клин, полк створимо тобі з казином, за виграш у кожній битві дамо зупи — чотири літри!

— Так і було, маєш рацію, Стефане, — похвалив я. — Це мій вірш, пане хорунжий. Хороший, а-а-а?

Хорунжий був уже застебнутий на останній ґудзик. Він виміряв мене спокійним поглядом.

— Дивуюся вам, інтеліґентові, — мовив він із гіркотою. — У такий час такі дурниці... Коли заповітом є гуртом триматися й не бешкетувати! Сварки й чвари гублять нас! Через них гинемо!

— У Катині, що? У Катині? Шкода панові хорунжому? — ядовито тявкнув Стефан, зупиняючись навпроти хорунжого. — Книжечок пан хорунжий начитався, книжечок, зупи поїв, німочку помацав, то до згоди закликає... У Катині, що?

— Певно, що в Катині, байстрюче! Ти знаєш, що це означає? Це твої любі землячки зі Сходу, твоя Польща, гадидо заплювана! — вибухнув раптом хорунжий і теж підійшов до столу. Уп'явся кістлявими пальцями в чорну стільницю, аж йому нігті набігли кров'ю.

— А що, не подобається вам Польща, правда, не подобається? Пан хорунжий хотів би іншої. Щоб прапор носив уній, прапор? Щоб синочок міг ночами ходити на баранчиків і дівчат зводити? Умієте ви робити Польщу, аж верне!

— Іди до цієї своєї, іди! — просичав хорунжий крізь зуби. Позбавлені кольору губи почали у нього тремтіти. — Ніхто тебе тут не тримає. Шпигуне!

— Не бійтеся, пане, піду, — заспівав лагідно Стефан, — маю час. Тільки ще на вас трохи подивлюся, запам'ятаю. Піду й буду на вас чекати, о, буду!

Підхорунжий Колька важко сів на ліжко й звісив ноги додолу, зсипаючи на мій барліг купу сміття. Він весело кивнув мені рукою, кілька разів постукав себе по скроні, імітуючи ідіотський нахил голови. Чорний Циган болісно закректав зі своєї подушки в червоні маки. Я всміхнувся Кольці й у відповідь похитав головою, ніби перевіряючи, чи в ній заборсається вода.

— Іди до цієї Польщі, до тих поляків, що Катинь зробили, іди, — кричав хорунжий, багровий від люті.

Хорунжий рвонув за стіл, перекинув його з тріском і скочив Стефанові до горла.

У заскленому й прикрашеному свіжозрізаним гіллям залі срібно озвався дзвоник; натовп, зібраний перед залою, сипнув усередину, водночас із парадних дверей комендатури, пишно прибраної в червоне й біле, вийшов ксьондз у фіолетовому вбранні й, оточений щільним кільцем чорних і зелених ксьондзів, попрямував до зали.

— Ей, облиште вже! — вереснув я пискляво й побіг допомагати Кольці розброювати битих. — Не битися, сучі сини! Архієпископ іде на святу службу!

II Архієпископ повернувся від вівтаря. Біля його ніг блищали над спинками крісел сиві голови офіцерів. Між офіцерами стирчав у першому ряду непорушний, мов пам'ятник, Голова Комітету. Масивна, бича голова, коротко стрижена, вилізала зі сніжно-білого комірця, викладеного à la Словацький, і поважно подавалася до вівтаря. Далі, розміщений між Полковником, позував у кріслі Актор. Він почувався ніяково у вкраденому цивільному костюмі, завеликому й занадто жорсткому, неспокійно крутився й запитально блискав окулярами у бік глядачів, стискаючи губи й відтягуючи донизу м'ясисті щоки. Поруч у карміновій сукні розливалася на брунатному плюші крісла Співачка, про яку пліткували, що в дні голоду перед кінцем війни її мало все Дахау. Зараз (пліткували далі) її має Актор. На її лоні лежав картонний американський шолом. First Lieutenant (перший лейтенант), фактичний комендант табору, заклавши ногу на ногу, байдуже жував жуйку й, чужорідно блищачи бріоліном, тупо дивився на стегна Співачки.

За кріслами щільно збився натовп, герметично обліпив вікна зали, приглядався побожно до березового хреста, вирізаних із паперу орлів, пришпилених до великих національних прапорів, зшитих із простирадл, до відчинених дверей, у яких гойдався плющ і тремтіло погоже небо, приглядався й мовчав. Поруч лав непорушно стояв Батальйон.

— Як прочитаєш Уленшпігеля, то мені віддай, — зашепотів Редактор. — Прийдеш до нас на ґуляш? Бо ми рано до театру йдемо, — він став на одне коліно й ударив себе кулаком у груди.

— Прийду, — запевнив я його жагуче, опускаючись на землю.

Архієпископ подивився на натовп біля підніжжя вівтаря й ледь помітно кивнув головою. Ксьондз із Дахау, який досі бездільно стояв біля крісла, жваво підскочив і надів йому митру на голову. Архієпископ нетерплячим рухом поправив її (мабуть, тиснула) й тільки тоді поблагословив нас безпорадним розведенням рук. Над квапливо схиленими головами пролинув слабкий шепіт молитви.

По інший бік бетонного подвір'я, на вузенькому клаптику зелені під анемічними платанами, розташовувався транспорт, вивантажений з американських вантажівок. Газон захарастили клунками, на яких одразу посідали матері з немовлятами, верескливі чорні байстрята, знеможені від спеки, байдужі до всього дівчата, що просвічувалися тілом крізь прозорі сукні. Чоловіки в мокрих від поту сорочках пильно стирчали біля клунків, вешталися під будівлею, ґавили рота на залу, а енергійніші пішли оглядати кімнати, у яких мав жити транспорт.

— Ага, поет. Ви не на службі? Втекли від національного та божественного містеріуму? Не будуєте фундамент древка національного стягу, складеного з духу полеглих та інших?

На купі переплетених мотузками валіз, подушок і ковдр сиділа дівчина з незвичайними очима. Замість хрестика у неї на шиї теліпалася химерна, довгаста капсула, схожа на маленьку свистілку. Під батистовою спідничкою вимальовувалися міцні, пружні стегна. Красиві ноги м'яко спадали по перині. Під ними, осідлавши високими халявами валізу, владно сидів Професор і іронічно всміхався до мене з-за окулярів, наче з-за окопу. Він мусив помітити, що у мене щелепи засіпалися від жадоби.

— Витримав біологічно. Тепер закладаю підвалини під шлях до Польщі. З духовного летаргу входжу в живе тіло нації, — відповів я крутійськи. Ми обоє розреготалися. Ми цитували найвлучніші уривки з ротаторного порнографічно-патріотичного часопису, що видавався ксьондзами.

— Оця пані, — Професор зробив жест угору, випадково торкнувшись ніг дівчини, — якраз утекла до живого тіла нації. Весь транспорт приїхав із Пльзеня. Перейшли з Польщі через зелений кордон.

Я здогадливо підняв брови. Дівчина у відповідь блиснула зубами. Вона поправилася на перині. Занадто повні груди заколисалися під блузкою.

— З лісових банд? — здогадався я. Ходячи по баранчину по інших кімнатах, я слухав радіо з Варшави. Між однією та іншою передачею розшуку родин постійно нарікали на лісові банди.

— Зовсім навпаки. З наших, єврейка. Утекли. Як корови, що шукають кращого пасовиська. Влізли до нас, як у чуже жито. А тут переліг, панночко! — він відхилився назад, ударив її по коліну й цілком відверто провів долонею по литці дівчини.

Я простягнув дівчині руку. Вона примружила вій, можливо, від сонця, яке на мить спалахнуло в її очах.

— Не слухайте. Це гіркота корови, яка не знайшла кращого пасовиська, хоч обійшла пів світу.

— Ми з одного дому, — мовила дівчина, — з ґетто, — вона всміхнулася, ніби вибачаючись, — і знову зустрілися в одному домі, — вона охопила долонею каміння казарм, — у домі есесівському.

— Наче й війни не було, — додав злісно Професор і, задоволений собою, гучно розреготався. Він потер зморщені долоні й ляснув себе по шкіряних баварських шортах, заплямованих, як фартух різника. — Пам'ятайте про корів, недороблений поете, — додав він і задивився на свої волохаті коліна.

— Щоб шукати кращого пасовиська? — запитала з перини дівчина. Кінчиками пальців вона торкнулася волосся чоловіка. Я іронічно стиснув губи, ловлячи її скісний погляд.

— Ні, — відповів неохоче Професор. — Щоб мати своє власне пасовисько. І не бути послом свого стада на чужих луках.

— А де ж наша лука?

— У Палестині. У в'язниці Акко під Єрусалимом. Я сидів там пів року за нелегальну еміґрацію. Під час війни, ха-ха-ха, — він пирхнув ґучним сміхом, устав і без слів пішов через бетонне подвір'я до зали. З неї виливалися люди після закінчення служби, наповнюючи з шумом подвір'я, мов миску. Рій знаті, що обліпив із гудінням Архієпископа, поплив у бік комендатури й всотався в двері першого поверху помешкання Першого Лейтенанта.

— Оце живе, аскетичне тіло нації. Польська омела на німецькому дубі. — Я зневажливо махнув рукою у бік плацу. — А все ж сила. Бо ми б'ємося за ідею! А що там, у цій вашій... Польщі?

Я не відходив, цупкі суконні штани настирливо лоскотали мені стегна. Дівчина м'яко зсунулася з перини й опинилася на землі, тершись, мов кішка, тілом об моє тіло. Занадто пишний бюст знову заколисався під блузкою.

— Ви думаєте, що я бідний пасажир, який вийшов із трамвая, де половина сидить, а інша половина труситься? Що це через корону орла? Ви ж знаєте польські анекдоти? Так-от, зовсім ні! — вигукнула вона з пристрастю. — Зовсім не тому!

Вона енергійно вхопилася за валізу. Коли вона нахилилася, стегна блиснули з-під рожевої сукні. Транспорт у гарячковій поспішності почав заносити клунки до казарми. Я схопив два тоболи й, карбуючи по-чоловічому крок чоботами по бетону, пополотнів від ваги, потягнув їх угору сходами. Увесь час я дивився в потилицю дівчини, яка, нав'ючена бетами, дибала переді мною. Якісь її тітки чи опікунки кричали на неї пискляво, хапали тремтячими руками за бети й показували дорогу.

Ми скинули вантаж у залі на першому поверсі й знову вибігли по валізи, весело перегукуючись і лаючись під ніс. У проході я знову зачепив дівчину й упіймав її розважений погляд.

У залі, яка мала бути зайнята через кілька годин, чоловіки взялися до напіввивалених дверей, захаращуючи прохід, до вибитого вікна й понівечених, звалених до купи нар. У темній, як підвал, кімнаті піднялася аж до стелі жирна курява й давила в горлі. Збирали сміття й викидали його через вибите вікно коридору просто на голови людей, що влаштувалися в тилу казарм і які, не дбаючи ні про Грюнвальд, ні про свіжий липневий день, ні про покарання, що загрожували за статутом, сиділи купами біля численних багать, розкладених із кількох ситих скіпок, відламаних від нар і столів, варили в ринках, казанках, обпалених банках від консервів та в здобутих алюмінієвих каструлях усяку їжу: бараняче м'ясо, награбоване зі стада в передгрюнвальдську ніч, каші, зупи, компоти, пекли на заржавілих, розпечених бляхах картопляні коржі й мішали дерев'яними лопатками в бурхливих мікстурах усіх кольорів, працьовито дмухаючи у вогонь. Дим, наче густа, брудна сметана, що кипить знизу, булькав, розбухав, піднімався ліниво із землі, виливався через щербатий мур на сусідню луку, розмивав контури далекого, плаского лісу на горизонті й огортав, мов кремом, куполясті платани біля автостради. Запах сировини, що варилася, змішаний із димом, гостро різав ніздрі, аж крутило у шлунку. Знизу, з-під диму, як із дна каструлі, долинав булькіт вигуків і прокльонів голодних людей, які готували собі харч. Я відтягнув дівчину від вікна й потягнув до білої, викладеної кахлем умивальні, яка, занехаяна залишками їжі та лайном, смерділа, як латрина.

— То ви так живете, — мовила зневажливо єврейка, підставивши руки під струмінь води. — Спереду Грюнвальд, а ззаду куховарство. Я б і дня тут не витримала. Ох, не витримала б!

— Звикли б, пані, — відповів я ображено. — Це ще карантин. Ні то кацет, ні то свобода. Але буде краще, вільніше! Ми — велика сила! Моральна! — палко вигукнув я. — Але, — схаменувся я, — людям хочеться їсти. Людина мусить їсти, мусить мати жінок. Стільки років люди були голодні! Стільки років тужили за цією хвилиною, коли наїдяться хліба, коли матимуть першу жінку! Це основні речі. На це й Грюнвальд не зарадить.

Вона струсила з рук настирливі краплі. Витерла руки об край спіднички. Блиснула стегнами. Ми вийшли в коридор. Автоматичні двері тихо зачинилися за нами. На той час їх ще не зіпсували.

— І це після стількох років табору ви не захотіли вийти за ці мури? — Вона приглядалася до мене дослідницьки, ніби до особливої породи собаки чи кота. — Я не кажу про хліб чи, — у її голосі прохопився ледь помітний відтінок іронії, — про жінку. Але просто піти до лісу?

— Я боявся, — зізнався я щиро, — бо пильнують. Пережити стільки років і загинути після війни — ні, це занадто ґротесково. Людина цінує себе вдвічі більше.

— Ви боялися! — заплескала вона в долоні. — Ох, ви боялися!

— А вас що тягнуло на… чужі луки, як не страх? Утекли від цієї Батьківщини? Міраж Заходу? Ось вам і Захід! — Я показав рукою на розбите вікно, у якому клубочився дим. — Усі ми боїмося відтоді, як настав мир.

Дівчина глузливо розразилася сміхом. Ми ходили коридором, уздовж вікон, що виходили на ліс.

— Зовсім не страх! Я втекла від кохання. Смішно, ох, як смішно!

Я підтягнув ногавиці, що спадали, і схрестив голі руки на грудях. Мені було соромно за прищі, які вилізали з-під гімнастичної майки, але досі мені не вдалося вкрасти сорочку з комірцем.

— Шість років я була католичкою, полькою, навчилася заповідей таких і сяких, ходила регулярно на службу й до сповіді. Мати, перш ніж загинула в Треблінці, дала мені молитовник. Ще й досі в мене перед очима напис: «Любій донечці Янінці в День Її Першого Причастя, Мамуся». Я мала інше ім’я. Я ж зовсім не схожа на єврейку, — сказала вона з деякою гордістю, шукаючи очима підтвердження в моєму погляді.

І справді, вона не мала вигляду єврейки. Вона мала світле, пухнасте волосся і широке, трохи пласке обличчя. Тільки темні, глибокі очі неспокійно переливалися відблисками.

— Та ви ж наче арійка, — сказав я похвально. Очі її засяяли вдячністю. — Це страх. А де ж кохання?

— Є й кохання, бо я закохалася. У католика. Він був комуністом і не любив євреїв, — поскаржилася вона наївно. — Дуже мене кохав. Я не могла йому брехати. Правда ж, не могла?

Я довго дивився їй в очі з добре вдаваною мовчанкою співчуття.

— Він подався до війська, щойно німці пішли. Це було, між іншим, у Сєдльцях. Я написала йому листа на польову пошту й утекла. Це дуже просто, ох, як це просто!

— Не чекаючи відповіді? — здивувався я.

Вона зачервонілася, мов персик, і прикусила губи.

— Боялася, що він напише… — Вона урвала. — Він був як ендек (член праворадикальної Національно-демократичної партії). А я… справді вже не могла! Не хотіла! Воліла, щоб мене називали хаїмкою (зневажлива назва єврейки), щоб від мене поляки сахалися!

Кілька чоловіків пробігли, штовхнувши нас, і зникли за поворотом коридору. Десь із подвір'я долітали збуджені вигуки.

Я взяв її за руку. Вона була тепла й м'яка, як хутро кота. Дим із вікон всотувався в коридор і лягав на стелю вузькими смугами, мов павутиння.

— Я це добре розумію, — відповів я байдуже, з трудом опанувавши тремтіння щелеп. — Ви дуже відважна. Відвага страху. Я б теж хотів бути таким. — І випалив на одному диханні: — А ви не пішли б на прогулянку, але так, поза межі табору? Там, кажуть, сосни стікають запахом літа, а я ще ніде не був. Я вже, мабуть, сказився б від туги за простором і пішки пішов би на захід чи на схід. Шкода кидати книжки, які я позбирав. Але з вами, — я дружньо стиснув її руку, — я далеко не зайшов би. Безпечно.

Я гучніше застукотів черевиками й підтягнув однією рукою штани. Сухе, гостре сукно пекло, мов кропива. У коридорах уже брязкали котли. Наближався час обіду. Шлунок нив, як хворий зуб. З подвір'я віяло криком. Знову пробігли коридором люди й впали в вхідні двері. Щось там мусило коїтися.

— Завтра ми їдемо далі, — мовила дівчина, визволяючи руку. — Хто знає, куди? День в одному таборі, день в іншому… Постійно нові люди, чужі. Огида мене від цього бере! — І раптом мовила майже пошепки: — Панічно боюся, що поїду до Палестини. Що я маю спільного з євреями? Бути самотньо, приватно єврейкою — так! Але жити в єврейському селі, доїти корів, мацати єврейських курчат, вийти заміж за єврея? Ні, ні! — вигукнула вона, ніби я вмовляв її до цього. — Може, втечу на навчання. Але так чи так, ми не зустрінемося ніколи. Ні, — ствердила вона рішуче свої думки, — ми не зустрінемося ніколи. А шкода. Може, я змогла б закохатися у вас? — Вона усміхнулася, розважена виразом моїх очей. — Бо ви вмієте слухати. Так, як Ромек. Це той із Сєдльців, — пояснила вона коротко.

Я пригорнув її за лікоть і брутально повернув до себе. Вона майже торкалася мене занадто пишними грудьми. Хвиля крові пройшла моїм тілом.

— Ми не зустрінемося ніколи! — дратувала вона мене, а кутики її губ дрижали. — Але, — вона зробила паузу, — це й на краще.

А коли я випустив її, знеохочений, вона прослизнула мені під руку.

— Коли ви хочете йти на цю… прогулянку?

— Після обіду, добре? — зашепотів я із захватом. — Буде легше під час зміни варти. Підемо.

Знову кілька чоловіків пробігли коридором. Останній повернувся, закликально махнув нам і вигукнув, задихаючись:

— Ходіть, подивіться! Пацифікаційна акція! Військо з карабінами! Революція! — і затупотів сходами.

Дівчина, не відповівши мені, кинулася до дверей. Я помчав за нею. Ми вибігли надвір. У дверях гойдався натовп. Посеред майдану відступала хвиля людей, розпливаючись із шумом убік перед джипами, що повільно сунули, мов човни, і в яких стояли солдати, американці, погрозливо потрясаючи карабінами. Нараз із першого авто вибухнув постріл. Натовп затріпотів, як зграя зляканих качок, відповів ворожим вигуком і замовк, збігаючи з булькотом у курник казарми. Усі вікна миттєво заповнилися гелготливими людськими головами. З дверей комендатури вискочив Майор. Побачивши солдатів, він закляк, як укопаний, а потім тихо відступив під сходинки, на яких урочисто засяяла постать Архієпископа.

Дівчина дрижала всім тілом. Я притягнув її до себе. Занадто пишний бюст м'яко прогнувся під пальцями. Вона довірливо притулилася.

— Худоба, — кинула вона крізь зуби, — ох, яка худоба! Скільки б я віддала, щоб звідси втекти! Тікаймо, — вона накрила долонями мої долоні. Порожній шлунок муляв мене, як тісний, пекучий черевик.

— Це через тих кухарів, — інформував хтось перед нами, — це вони навели американців. Зазналися коло котла! Радіо не хотіли вдень на Лондон наставити. Галас їм люди під вікнами зчиняють! А особливо один такий, що в першій кухні готує, кухарем робив в Аллаху (концтабір Аллах, філіал Дахау), миску картоплі викинув на людей. Хлопці збунтувалися. Тільки ж це треба робити без шуму. Спіймати раз, два, скрутити в'язи паскуді Антихристові — та й край. Але хіба з польським народом так можна? — І він похмуро замислився.

— Вже їм добре дали, — утішив інший, — за тиждень не оговтаються. Живими вони не вийдуть із табору, я вам кажу.

Усі шибки на першому поверсі були сумлінно вибиті. У припорошеному тінню інтер'єрі кімнат поралися на руїнах майна люди, рятуючи, що вдавалося. Від касок солдатів, які пильнували головний вхід на перший поверх, відскакувало сонце й сліпило очі. Вони чекали, нерішучі, поки автомобілі розверталися до брами.

Раптом із дверей протилежного крила казарми висунулася збита група людей і, борсаючись, наче зграя собак, рушила через порожній майдан просто до комендатури. З нахиленою головою, мов бугай, що намірився бити, ішов попереду Хорунжий. Стефан наступав йому на п'яти. Він обнімав за талію дівчину, яка виривалася від нього з писком. Інший підхопив збоку, схопив її за загривок, поторсав, угамував. Решта підскочила й оточила їх та велетенського Кольку, який вищав головою за всіх і гамселив кулаками чоловіка в білому фартуху, викручуючи йому назад руку. Солдати кинулися їм назустріч. Я притиснув свою дівчину, аж вона скрикнула. Я нахилив її обличчя для поцілунку, але вона люто вирвалася. — Що ж, після обіду, — сказав я з резигнацією і, розсунувши натовп, вибіг на майдан. — Це колеги! — гукнув я їй здалеку. Вона звелася на пальчиках і піднесла долоню до обличчя, трохи зі здивуванням, а трохи так, ніби з перону. Я наздогнав хлопців за мить до того, як нас оточили солдати. — Ей, Тадзю, — загримів сміхом Колька, — злодія маємо! Цілий мішок м'яса накрили в кухні! А на штубі у пана кухаря німкеню в ліжку! Не встиг її вивести. Скоріше, худобино! І він штовхнув коліном кухаря, якого гнали. Кухар, побачивши солдатів, верескнув від болю. Солдат підбіг до Кольки, збулькотів горловим голосом і замірився прикладом. Але не вдарив. На сходинках перед комендатурою, між Полковником і Майором, стояв Архієпископ і дивився на нас лагідним і втомленим поглядом. Він ворушив губами, ніби молився, але Стефанові здалося, що він запитує. — Бо крав, ксьондзе, їжу для німкені у колег крав! Крав і перелюбство чинив! — закричав він і, блискаючи гнівно підбитим, закривавленим оком, штовхнув на сходи дівчину, аж вона впала на коліна. — І радіо нам слухати не дають! Вашого радіо, — додав він бунтівно. — Не з Варшави, з Лондона!

III

Кімната редакторів була затишно обклеєна шпалерами в ліричні квіточки. Від законних мешканців, офіцерів СС, які або полігли на полі слави в битві біля казарм, або втекли до родин, або зайняли звільнені нами місця в Дахау, залишилася тільки солідна, дводверна шафа, дивом не зовсім розтрощена ауслендерами, які, ледь визволені з табору, увірвалися після закінчення війни в безхазяйні казарми, повибивали всі шибки, люстри, дзеркала у ванних і вбиральнях, ґрунтовно розмонтували кіноапарати, вибили рентгену зуби в лікарні, попалили авто, мотоцикли й гармати в гаражі, висаджували в повітря, грабуючи амуніцію, частину казармового муру, поламали найбільш кидані в очі махогонієві, салонні меблі й, загадивши по вінця унітази, пішли собі, співаючи національні гімни. Отож була шафа, далі зліплений зі сміття тапчан, накритий імітацією тигрячої шкури, завалений купою публіцистичних книжок, ретельно вибраних з-поміж мотлоху, що вкривав подвір'я, бо бібліотека, так само як і лікарня, аптека, кінотеатр та величезна картотека з посвідченнями й фотографіями багатьох десятків тисяч есесівців, була розбита на порох і викинута на брук. Я сидів, утиснувшись у куток канапи, і бездумно витріщався на темнішу пляму на стіні, прикрашену невідомо звідки добутим Норвідом, євангельськи бородатим. З-за прочинених дверей доходив із коридору брязкіт котла. Тут, у офіцерських кімнатах, навіть ґрюнвальдський ґуляш видавали без черги й без контролю. Кожен офіцер брав дві-три миски, про запас, на вечір. Бо з хлібом бувало по-різному, найчастіше триста грамів. Навіть для солдатів мало, що вже казати про офіцерів! Редактор утиснувся всередину, несучи в руках дві повні миски, які пахли м'ясом і димували. Він встромив одну мені в руки. — На, їж і рости, — сказав він коротко, але вагомо. Він удосконалив собі дикцію, бо був трохи глухуватий, а мешкав із капітаном, колишнім кореспондентом газети в Білостоці, глухим як пень. Обоє вони наповнювали кімнату неспокійним гудінням, мов неслухняні джмелі. Я повільно занурив ложку в ґуляш, старанно вибираючи м'ясо. Я вже не був захланно голодний. З нагоди битви під Ґрюнвальдом нам видали по літру картоплі з м'ясом і соусом. — Знаєш, я хотів би жити в кімнаті, — сказав я Редакторові, який відсунув друкарську машинку та матриці під вікно, всівся за стіл і, гучно плямкаючи язиком, завзято взявся до їжі, — щоб я міг розкласти свої книжки, повісити на ніч штани в шафу, ну й взагалі спати в ліжку. Самому в кімнаті — це бісівсько приємно! — Або удвох! — гаркнув Редактор. — З тим другим? — скривився я з огидою. — Ні, з дівчиною. Причепив з транспорту, я бачив. — Чому ти дивуєшся? Після табору вже, мабуть, час? — Редактор потрапив до табору з повстання, просто від молодої дружини. — Може, втечу з нею на Захід. Він відклав ложку й спідлоба подивився на мене. — Ну, знаєш, — попирхнув він, — ти й утеча! Щеня, ти покинув би свої вірші й книжки? Не боявся б світу? А якби довелося голодувати? Ображений, я відсунув миску. Відвернув обличчя до вікна. У щербинах вибитої шибки сонце розщеплювалося на барвисті, павині відблиски. — Ну, не журися, — Редактор устав зі столу й погладив мене по обличчю. — Яким мене створив, таким мене, Господи, й маєш. А в цій ході з м'ясом ти був? — Був, — буркнув я неохоче. — Ви могли б написати про це. Це ж сенсація! — Справжня сенсація обходиться без преси, мій любий. Зрештою, ксьондз Токарек не дозволив би написати. Ми ж усе-таки урядова газета! Він відламав шматочок хліба й умочив у соус. — А тобі вдалося втекти? — Солдати мене відпустили. З англійською мовою світ пройдеш. Я пояснив «ковбоям» (американським солдатам), що я нічого, що випадково, розповів про справу. Вони покивали головами. Ще й один мені руку подав. Знаєш Стефана? — запитав я. — Він був блоковим на шонунгу. — Комуніст? Я був у нього на блоці. Не найгірший. — Шваля, — відповів я стисло. — Бив людей, вислужувався перед есесівцями, аби тільки залишитися блоковим і мати бінду. Коли його викинули на команду, то ходив як отруєний. Трьох днів із фасоном не міг витримати. Не справжній лагровець. Редактор покивав головою. Нахилив миску й пив соус. — Можна сказати, — затягнув він по-віленськи між одним і другим ковтком, — що ти його трішечки не любив. — Але вмів орієнтуватися, що й казати! Кричали на нього, що комуніст і бандит, а особливо Полковник. А він сказав, що так, мовляв, бив і крав для отих полковників і майорів. Але сьогодні вже не бив би й не крав. Хай би здохли в таборі, ще й допоміг би їм. Такий ґвалт зчинився, що ой-йой! — Але ж його не посадили, я чув. — Перший лейтенант дав йому на вибір: або кару бункера, або вигнання з табору. Він не міг зробити інакше, бо Архієпископ слухав усе це весь час. Стефан узяв німкеню під пахву, вибачився перед нею, і вони разом вийшли з табору. — Отак при Архієпископові? Ну й мерзотник! Це ж усе військо в його очах скомпрометовано. — Він вилизав ложку, витер миску папером, папір викинув через вікно, миску поставив у шафу, шафу ретельно зачинив, губи витер хусточкою, хусточку сховав до кишені, друкарську машинку з-під вікна поставив на її місце й тоді, готовий до виходу, сповістив: — Підеш у театр. Є два квитки. Януш — це був той другий, глухий — пішов грати в бридж до Ротмістра. Приїхав хтось із Другого Корпусу, може, забере нас до Італії. Але про це нічичирк! Бо всі схочуть. Грають там разом у карти. Ніщо їх не зворушить, не лише Архієпископ, а й навіть ревю.

І він випхнув мене за двері, забравши книжку з моїх рук. При цьому він підозріло злюстрував мене. Не любив, коли від нього нишком виносили друковану продукцію. Він уважно зачинив двері на ключ, постукав у сусідні й занурився в дим, який, згортаючись біля зачиненого вікна, вистеляв кімнату, наче густа вовна. На брудній підлозі біля стільців стояло кілька мисок із недоїденим ґуляшем. Мабуть, його залишили на вечір. Редактор кинув ключ на стіл і, не мовивши ні слова, вийшов. На подвір'ї завершували приготування до вечірнього вогнища. Звели міцний, чотирикутний стос, укріплений по боках смоляними пнями, а на стовп, що стирчав на самому вершечку, насадили німецьку каску; під стовпом же схрестили два розтрощені німецькі карабіни без затворів. Докола стосу стояли лави, стільці та крісла. Хоч усі з напругою чекали на вогнище та вечірні національні виступи, усе осіле населення казарм, окрім, звісно, тих, хто нишпорив за будинками, пильнував кубрики від злодіїв або опинився у вилазках за межами табору, перебралося під гаражі, де влаштували театр. Перед зачиненою брамою театру стояв натовп, лаявся й погрозливо кричав, налягаючи на оперізаного національною стрічкою поліціянта в американському картонному шоломі. Поліціянт із розпластаними руками патетично боронив вхід. — Людоньки, немає місць! Змилуйтеся, людоньки! Приходьте завтра. Завтра будемо повторювати Ґрюнвальд! Кожен побачить! — кричав він сипло, дедалі охрипліше, аж поки пустив «когута», замовк і опустив руки. Його відіпхнули від входу, зірвали й затоптали національну стрічку. Натовп кинувся до брами. Вона заскрипіла, але замки не піддалися. — Ні на гріш інтелігенції, — мовив розважений Редактор і потягнув мене на інший бік гаража, до малих дверей для акторів. Коли ми прослизнули до глядацької зали й на мигах уладнали справу з поліціянтом, який слугував у театрі за капельдинера, я виразно відчув, що на мить теж став ніби офіцером. Ми мостилися просто за генералітетом, у другому ряду, на який ще падало жовте світло зі сцени. Решта вузької, але неозоро довгої зали тонула в чорно-синьому мороці, з якого гостро виблискували вдивляні людські обличчя. Ззовні долітали ворожі вигуки натовпу, що йшов на штурм, і рипіли виважувані залізні двері. Ніхто на них не зважав. Усі дивилися на сцену. Бо ось на середині яскраво освітленої сцени, прибраної в червоне, біле й живу зелень та підпертої чорним ящиком розгойданого патріотичною мелодією фортепіано, стояла, зачервоніла, мов дитина на іменинах, Співачка — пишна блондинка в краківському строї, прикрашена вінком із недозрілих, але вже вицвілих колосків. Пальцями вона притримувала спідничку й очі підносила невинно до кортини, до стелі, до неба. Навколо неї позувало кілька молодих людей у табірних смугастих робах, які тримали стрічки від її корсета. Кількох із них я знав: вони були шрайберами у преславному таборі Аллах, смугасті роби сиділи на них як улиті, їх мусили шити спеціально на замовлення ще в таборі. Інші, у робітничих комбінезонах, поралися на периферії сцени, їздили з тачками й носили довкола Співачки лопати, кайла та ломи. На самому ж передку, майже на краю сцени, стояв огрядний і пломенистий Актор і, долонею вказуючи на Співачку, декламував із пафосом вірш: В ім'я Богородиці, Діти ми Твої, Польще, воїни й робітники! Страхітливий тріск виваженої брами й тріумфальний крик натовпу, що ввалювався до переповненого гаража, злилися з величезним гуркотом оплесків та гістеричним, патріотичним вереском глядачів. Коли трохи вщухло, а простирадло завіси знову розійшлося в боки, щоб ще раз показати зачервонілу Річ Посполиту та її коханця, Актора, який захоплено в неї вдивлявся, Редактор, що нарешті мостився сяк-так на краю лави, схилився до мене конфіденційно й гукнув голосно з непідробним задоволенням: — Шкода, що ще ліжка на сцену не поставили! Файна Річ Посполита! І варта гріха! IV — Скажи мені, нащо ти сидиш у цьому таборі? Хіба тебе ніщо звідси не рве вперед? — Дівчина схилилася ніжно наді мною. Аж надто повний бюст заколисався під блузкою. У її неспокійних, опалевих очах я відбивався малим, опуклим фрагментом самого себе. Я підвів голову й хотів поцілувати її у вологі, розтулені губи. Вона зсупила брови й відсунулася. — Ні, не рве мене вже нікуди, — зітхнув я мляво й сонно впав на землю, що пахла знеживленою, зітлілою хвоєю. — Ти й так кохаєш тільки того, хто лишився в Польщі. Вона закрила мені рота долонею. Над нами пнувся в небо сосновий ліс і шумів. Вітер шелестів, тершись об кору дерев. Сонце, розщеплене у верхівці сосни, як пірчаста стріла, впало в глибінь лісу й застрягло в блідо-зеленій траві, яка, просвічена, мов тонесеньке золото, була сповнена знеможливої пахощі літа. Від неї розходилося звабливе тепло, як від тіла жінки. Заблуканий джміль, малий бомбардувальник, загудів над нами й сів на стебло дивини. — Лізе ненажерливо в конху, як волохате цуценя до миски з молоком, — мовив я поблажливо. — Радше як дитина на підвіконня, — зауважила дівчина. — Ох, скільки ж я їх виняньчити мусила. Ненавиджу дітей! — вигукнула вона. Наляканий джміль відлетів із гнівним гудінням. — Ходімо, — рішилася вона раптом. — Уже пізно. Подивись, як потемнішали сосни. Четверта? П'ята? — Вона подивилася вгору, на верхівки сосен, занурені в легкий потік вітру. — Ой, як низько сонце. — Вона звелася на коліна, обтрусила рештки хвої зі спідниці й поправила волосся. — Ходімо, — зірвалася вона нетерпляче, відштовхуючи мої руки. — Їдь зі мною! Ох, їдь зі мною! Я так боюся Палестини! Крізь ліс плинула асфальтова дорога, узята в греблю тополь. Нею ходили пари, розпашілі й барвисті. — Бачиш, Ніно, — на краю лісу урвав я мовчанку й узяв її за талію, — так живуть німці. І я так хотів би жити, розумієш? Без табору, без війська, без патріотизму, без дисципліни, нормально, не на показ! Не отримувати суп із котла, не думати про Польщу. — Отож-бо й воно, — підхопила Ніна, — їдь зі мною на захід. Я справді вільна. — А хлопець у Польщі? — Забуду про нього. — Але досі не забула? — Я не мала інших, тому й не забула. — Не мала? — Ті люди, з якими я їду до Польщі, — проговорила вона за мить із зусиллям, — це чужинці. Я можу від них відірватися. Ми поїдемо до Брюсселя. У мене там сестра за багатим бельгійцем. Я буду вчитися на медика. Асфальт пік ноги. Над головою плинули банеподібні тополі, чиє склепіння вело аж під червоні мури та вежі казарм, а, оперізавши їх зеленню, як мостом, пнулося, наливаючись золотом, мов дозріле яблуко, понад ґонтові дахи передміського селища, що прозиркували рожево крізь синявий дим повітря, ніби крізь шовкову шаль. — Ніно, лишайся зі мною, — сказав я несподівано. — Я тут ніхто, але я виб'юся. У мене є товариші, які мені допоможуть, у мене є книжки, від яких мені важко піти. Я так їх збирав, розумієш? Я боюся ризику, я забагато смерті бачив, щоб дати себе вбити. Хай інші, нащо я? Які я маю права? — Я замовк, шукаючи в думках прав, що мені належать. — Жодних! Розумієш, жодних! — я знизив голос і впився поглядом у її обличчя, ніби шукаючи там співчуття. — Якщо ми підемо звідси, то нам ніхто не дасть їсти. На кожному перехресті нас можуть упіймати оці чорні мавпи у білих касках і впекти до невідомого табору, де нас зжере голод. — Я не боюся, — сухо мовила Ніна. — Але ж не мати ніколи ґрунту під ногами! — Я замовк, шукаючи переконливої метафори. — Бути як дерево без коріння! Всохнути! — Отже, ти повертаєшся до Польщі, — констатувала дівчина й викривила зневажливо губи, коли я прагнув виправдатися. — Ти хотів мене лише на один день, як і всі. — Усі? — свиснув я крізь зуби. — Так, усі! — закричала вона. Поткнулася. Я підхопив її за плечі. Вона вирвалася рвучко й вороже. — Усі, для кого я єврейка! Бачиш це? — вона вхопилася за талісман у формі свищика. Її пальці тремтіли. — Ти не спитав мене досі, що це таке, на відміну від інших. Це скрижалі Мойсея, заповіді гебрейською мовою. Це має єднати мене з євреями. Але я ані єврейка, ані полька. З Польщі мене вигнали. До євреїв я відчуваю огиду. Я думала, що є ще інші люди. Але ти не людина, ти тільки поляк. Вертайся до Польщі! — закричала вона злісно. — Вертайся до Польщі! — Вертайся до Польщі! — Я злякався цього голосу, мов птаха, що зненацька зривається з-під ніг. У високій, золотавій траві блищала чорна, коротко стрижена голова. Стефек підвівся з землі й уклонився дівчині. — Вертайся до Польщі, — повторив він. — Ходи зі мною. Я йду пішки. — Пішки? Оце ти хвацький хлоп, — захопився я чергово. — А де німкеня? — озирнувся я підозріло. — Пішла в кущі. Ну, відпровадив її додому, — провів він рукою по волоссю. — Файна дівка. Підеш зі мною? — Знаєш, я пішов би, але… — завагався я. Сукняний мундир парив усе тіло. Стефан змружив очі від блиску й з-під повік придивлявся до мене з відвертою зневагою. Він крутив у пальцях суху гілочку, вона зламалася з тріском. — Книжечки, книжечки, — усміхнувся він гірко, — це ти хочеш мені сказати? І що будеш голодний у дорозі? Що як усе внормується? А я тобі скажу: спідниця тебе тримає, брате. Уполював спідницю, уполював, га? — Здобичливо блиснули його зуби, як у пса. Він приклав долоню до підбитого ока. — Що ти тут маєш, крім цієї єврейки? — Повертаймося до табору, — мовила Ніна пронизливим шепотом. — Ви є, ви є… — вона стисла кулаки. Її підборіддя судомно тремтіло. — Ви як СС! Стефан ледь усміхнувся. Він не звертав на дівчину уваги. — Табір оточений американцями, — мовив він до мене. — Я хотів увійти й забрати ковдру. Не пустили. Завтра всіх вивозитимуть! Усіх! — Ти звар'ював! І Полковника, і Майора? І весь штаб? А ксьондзів, а кухні? — Іди до табору, то побачиш, — сказав Стефан. — Чекаю в Польщі. — Не вивезуть, ти помиляєшся, сьогодні ж Ґрюнвальд. — Ґрюнвальд! — Стефан розразився сміхом, торкнувся свого підбитого ока. — Рушай із Ґрюнвальдом, — сказав він іронічно й зник у лісі без прощання. Порушені гілки ялини коливалися за ним. — Повертаймося до табору, — мовила Ніна. Вона дихала важко, як риба, викинута на берег. — Що ж, повертаймося. Може, нам вдасться пробратися всередину. — Напевно вдасться, — сказав я дещо надто квапливо. Я взяв її під руку й повів уздовж дороги. Вона пригорнулася до мене. Вона беззвучно ворушила губами, ніби щось промовляла до себе. Струмок велосипедів текти безперервно по дну асфальту. Німці користалися з гарячого, літнього дня. На перехресті сидів чоловік із табору. Дві червоні валізи він поставив у затінку, щоб лак не розтанув. Він нишпорив у відчиненому наплічнику. Червоне кепі, окраса мусульманських підрозділів СС, зсунулося йому на вухо. Чорна китиця теліпалася за кожним рухом голови. Від табору аж до лісу снувався в траві шнур людей. Вони знали шпарини й менш пильновані проходи й вислизали з казарм, поки був час. Ми прискорили крок. Крони дерев шуміли, ніби ліс ішов разом із нами. Під купою всохлих кущів стояло кілька танків, і охайно, як у крамниці мануфактури, лежали складені гвинтівки, гарматні снаряди та німецькі міни. Їх пильнував американський солдат, що дрімав на спеці. При дорозі колона вантажівок повертала вузькі, як у голодних пацюків, морди моторів до табору. Вони чекали завтрашнього дня. Між машинами поралися напівголі негри. Вони лисніли від гострого, брунатного поту, мов окроплені міддю. Вони вигукували до нас, коли ми минали їх боком, аби, вийшовши до казарм з тилу, удертися туди крізь розбиту, завалену будівельним сміттям браму — класичне місце транспортування баранів. Біля діри нікого не було. Натомість біля наріжника, там, де мур кидав трохи холоду на спечену землю, під дашком із руберойду, підпертим кількома палицями, у глибині тіні сидів солдат і дрімав. Він поклав на траву шолом, гвинтівку встромив між коліна, підборіддям торкався грудей. Біля другого наріжника стояли двоє солдатів у розстебнутих блузах, галасливо гомоніли й частувалися цигарками. Цілком відкриті, ми стояли на луці перед брамою, як пара блудних дітей перед хатинкою відьми. — Зачекаймо до темряви, — сказав я, охоплений неспокоєм, — може, нас не пустять. Повернімося до ліску. Вона вислизнула з-під моєї руки, пирснувши коротким, зверхнім сміхом. — Так ти поспішав на Ґрюнвальд, і що? — Знову боїшся? Зачекай, малеча, йди за мною. І перш ніж я встиг щось сказати чи зробити бодай якийсь рух, дівчина нетерпляче поправила спідницю, обсмикнула блузку на аж надто повному бюсті й помчала до брами. Вона дісталася уламків цегли й почала дертися на них. На вершечку порив вітру тісно обтягнув її стегна й розчесав волосся. Вона притримала його рукою, опираючись вітрові. Вона на мить повернула до мене обличчя, що сміялося іронічно. Гукнула, але вітер розірвав її гукання на шматки. Я підхопився бігти за нею й раптом закляк. Я підвів руку, щоб подати їй знак, вона повернулася від мене, я хотів закричати, але мовчав. Двоє солдатів, які частувалися цигарками, обернулися до брами, і один із них, знімаючи з плеча карабін, закричав зі сміхом на все горло: — Fräulein, Fräulein! Halt, halt! Come here! (Панночко, панночко! Стій, стій! Іди сюди!) — Stop, stop! (Стій, стій!) — пискляво закричав другий. Солдат, який спав біля другого краю муру, ошаліло підвів голову й підхопився. Він нахилився, схопив карабін, що вислизнув у нього з-між колін, приклав його до плеча, схилив голову на одну мить праворуч і… Дівчина захисним рухом піднесла руки до горла, ніби їй раптом забракло повітря. Вона ступила ще крок за край насипу й м'яко осіла за ним, ніби послизнулася на цеглині; зникла за крайкою, мов скинута донизу. За насипом, там, де був уже табір, зчинилися голоси, злилися в гомін, зросли в крик. Двоє солдатів, які, сміючись, гукали дівчині, відкинули недопалки цигарок, придептали їх ногою й побігли на насип. Сонний солдат, той, який вистрілив, перевісив карабін дулом донизу через плече, підняв із землі шолом, обтрусив його, надягнув на голову й, бездумно підвискуючи свистом, теж квапливо подався в бік брами. Повільним кроком я рушив на насип, перейшов його на очах у всіх і зсунувся поряд із Ніною. Падаючи, вона обдерла об цеглу щоку. На корчевистій, вологій, налитій свіжою кров'ю губі сіла велика синя муха. Налякана тінню, вона відлетіла, дзижчачи. З-під губи мертво виблискували білі зуби. Опуклі очі змутніли, мов застигла галярета. Руки, судомно стиснуті в захисному русі, важко лежали на камінні. Останній знак життя, тепла, з нудотним запахом кров просочувалася широкою плямою крізь блузку, що обтягувала аж надто пишні груди, і засихала на краях, як іржа. Маленький талісман у формі свищика зсунувся на шиї набік, завагався кілька разів на ланцюжку й завис непорушно. Я прибрав з-під голови трупа гострий, незручний шматок цегли, обережно відгорнув волосся, уклав голову на м'який вапняковий пісок і, підвівшись із колін, старанно обтрусив штани від пилу. Наді мною потемнішало від кола людських облич, зосереджених і мовчазних. Насилу я проштовхувався ліктями крізь натовп, який неохоче поступався. Вони пропустили мене й ще тісніше згуртувалися над тілом.

На подвір’ї диміли вогнища під покинутими горщиками та казанами. Вітер із хрускотом скручував дим, наче солому, і викидав його за мури. Скинуті з горища дошки для вогню безшелесно зсунулися в повітрі, побіліли на тлі чорних вікон і впали з жахливим тріском. Із землі піднявся стовп куряви, повільно згорнувся над землею й осів. З безмежної далини до мене долинав монотонний, приглушений шепіт голосів, наче з-за стіни. З-поміж житлових блоків, з вулиці, обсадженої молодими платанами, з-за повороту гаража, з якого стирчали довгі, вкриті брезентом носи гармат, вискочив маленький смішний джип, набитий солдатами, прослизнув між деревами, пирхнув величезним клубком диму й куряви, вгруз колесами в землю і присів, гальмуючи зі скреготом. — What's happened? Чому ці люди так кричать?

Перший лейтенант схилився до шофера. Той байдуже знизав плечима. Я здивовано подивився на офіцера. У навколишній тиші його голос пролунав різко й неприємно, наче рвання полотна. Офіцер, зустрівши мій погляд, кліпнув і трохи стиснув губи. Висунув з машини ногу і, вагаючись, розгойдав нею. Сонце засяяло і розквітло в коричневому, начищеному півчеревику. Двоє солдатів з пістолетами-кулеметами на колінах розляглися на задньому сидінні. Водій сягнув до кишені, дістав пачку цигарок, зірвав барвисту обгортку, відхилився назад, пригощаючи. Вони запалили. Делікатний струмінь синього диму проплив повз обличчя і, підхоплений вітром, зник у повітрі. Я підійшов, не поспішаючи, до машини.

— Do you speak English? — швидко запитав перший лейтенант. Він нерішуче поворушив щелепою, наче розганяючись, і раптом почав жувати.

— I do, — кивнув я. Мій голос загув у голові, наче в порожній залі, аж я здригнувся. Я дивився на офіцера не як на людину, а як на далекий, байдужий предмет.

Натовп щільно затуляв тіло дівчини, але відвернувся від нього і дивився на солдатів. У вухах гуло, наче в навушниках. Раптом стіна людей рушила, відкололася.

— What's happened? — повторив трохи різкіше перший лейтенант. Він торкався стопою землі. Здавалося, що він вискочить з машини. Хто скривдив цих людей? Чому вони так кричать? Що сталося?

Солдат з карабіном, опущеним дулом донизу, вийшов з натовпу, а за ним протискувалися двоє інших, які тоді палили цигарки. Однак, перш ніж той, хто йшов попереду, встиг щось сказати, я звернувся до офіцера.

— Nothing, sir. Нічого не сталося, — заспокоїв я його зневажливим рухом руки і ввічливою покірністю всього тіла. — Нічого не сталося. Ви щойно застрелили дівчину з табору.

Перший лейтенант вискочив з машини, наче раптом звільнена пружина. Його обличчя на мить залило кров’ю і побіліло.

— My God, — сказав він. Мабуть, йому раптом пересохло в роті, бо, скривившись, він виплюнув жуйку. Рожева грудочка почервоніла в дорожньому пилу. — My God! My God! — Він схопився за голову.

— Ми тут, у Європі, до цього звикли, — байдуже відповів я. — Шість років у нас стріляли німці, тепер стріляли ви, яка різниця?

Крізь низький пил, наче крізь мілку річку, не озираючись, важким кроком я пішов углиб казарм, до своїх книжок, до своїх речей, до своєї вечері, яку вже, певно, зафасували. Тиша, наче надута кулька, лопнула з тріском у вухах. Тепер тільки я усвідомив, що над тілом дівчини натовп щільно скупчився і, дивлячись в очі солдатам, весь час вороже скандував:

— Ге-ста-по! Ге-ста-по! Ге-ста-по!

V

Солдатська зала лежала в руїнах. На столах і на підлозі розбиті черепки порцелянових мисок біліли в густому мороці, наче обдерті від волокон, висохлі кістки. Стягнуті з ліжок сінники безвладно звисали до землі, наче були забиті. З шаф, наче з відкритих, випотрошених животів, виливалися ганчірки і зім’яті лежали на землі. Під ногами шелестіли купи подертих, задушених книжок. У повітрі висів затхлий, підвальний, трупний запах, наче ці ганчірки, сінники, черепки і книжки, розбиті й пошматовані, гнили і розкладалися далі.

Синій квадрат вікна, відчиненого в ніч, розквітнув, наче величезною квіткою, червоною ракетою. Стріляли з високої вежі біля брами. Лагідне світло безшелесно спливло по вікну, наче свіжа кров. Тіні захиталися, завагалися, наче розгойдана вода, і піднялися вгору.

Користуючись світлом, я зазирнув до шафи. З неї вигребли все, що годилося для вжитку, решту знищили. На дні я намацав у горщику вцілілі картопляні пластівці. Вони зашелестіли в пальцях, наче сухе, потовчене листя.

Ракета спливла на брук, підскочила кілька разів, блиснула сильніше червоним і згасла. Стало зовсім темно. Я підійшов до ліжка і помацав рукою. Пальці проковзнули по шорсткому сіннику. Ковдри не було. Вкрали. У глибині зали хтось зі стогоном поворухнувся на ліжку. Пролетів якийсь пронизливий уривок шепоту, приглушений, обірваний смішок розчинився в раптовому хрускоті соломи. Замовкло.

— Циган? Циган, брате, це ти? — запитав я з величезною полегкістю. Я рушив від шафи і, чіпляючись за ліжка, брів углиб зали. Розбите скло захрустіло під ногами. — Циган, ти тут? — Я непевно зупинився і напружено чекав.

— А де ж би я був, як мене так усе до дідька болить! — застогнав у темряві Циган. Сінник знову неспокійно захрустів. — Цей людський народ, що вони наробили! Щоб я цього не дожив. Не було нікого, ніхто по їжу не пішов…

— Ніхто не приніс вечері? — крикнув я з розпачем. Відчув раптовий, пронизливий голод. Я сперся об стіл. Намацав стілець. Сів. — Немає вечері, — повторив я машинально. — А завтра транспорт і знову їсти не дадуть.

— Не було нікого, ніхто не пильнував, — плаксиво тягнув Циган, захлинаючись словами, наче плачем. — Впали до зали, все розбили, розікрали. Пан Тадек, щоб ви бачили, щоб ви тільки бачили, то вам би, мабуть, серце розірвалося. Книжки ваші роздерли, пан Коля забрав цигарки. Поляк полякові. О, Боже Милосердний, змилуйся над нами. І мені чоботи взяли. Ледве костюм відстояв. Під головою його мав.

— Не треба було сирого барана їсти, то ти б сьогодні також накрав. Хлопці готуються на транспорт, не дивно, що крадуть, — сказав я глузливо. Стиснув від жалю зуби і копнув черепок миски, що валявся під ногами. Вона покотилася з брязкотом по бетону.

— Готуються, готуються, щоб їм так у боці готувало, — вилаявся Циган, схлипуючи. — А пан Редактор прийшов і книжки з вашої шафи також забирав. Сказав, що ви, певно, не повернетеся, то шкода залишати. Йому вони знадобляться, бо поїхав до пана генерала Андерса.

— Редактор? Той, що мені супу давав? Поїхав! Все ж таки поїхав! Без мене! — Я знову відчув, що голодний.

— А пан хорунжий сидить у бункері, і пан Коля сидить у бункері, — монотонно тягнув Циган. Червона ракета знову розгорілася на гранатовому небі, поруч розквітли зелені, помаранчеві та жовті, разом букетом спливли на землю. Чорне обличчя Цигана вкрилося, наче ртуттю, трупним, неоновим світлом і запало в морок. — А казали, що пана хорунжого і пана Колю за покарання до Польщі відішлють.

— Адже Колька хотів їхати до Італії, — вигукнув я з подивом. — Ну, то вони в Польщі зустрінуться зі Стефаном. Вже він їх закладе.

— А пану хорунжому шафку розбили, фотоапарат забрали і гроші. О, Боже, Боже… Мені підкинули…

— Не бреши, не бреши, паршивий Цигане, бо я тобі знову морду наб’ю… Сам гроші вкрав. Підгледів, як тато ховав, — обізвався знизу син хорунжого. Ліжко заскрипіло від люті.

— О, вам вдалося повернутися? — ввічливо зрадів я. — Татусь турбувався про вас.

— Нехай тато турбується про себе, як дурень битися, — буркнув син хорунжого. — Я там собі дам раду. Дурнем не буду і в транспорти до Польщі не поїду, — додав з презирством.

— Ви щось привезли?

— Привіз, — відповів, — але не барана. Це краще за барана. Послухайте. — Він попорпався, а з темряви видобувся обурений жіночий вереск. — Німкеню купив. Протягнув через дірку. Знайомі ковбої на варті стояли.

— Але ж вам щастить, — заздрісно зітхнув я.

— Вам би теж могло пощастити, якби ви походили. А ви тільки в книжках сидите. Саме не прийде. Головне, щоб сьогодні.

— А завтра? Як буде транспорт?

— Про завтра будемо завтра говорити, — останнє слово захрипло в позіханні. — Хлопці не здадуться.

— Так ви думаєте?

— Але, готуються до оборони, — запевнив з переконанням. — Там, — махнув рукою в бік освітленого ракетами подвір’я, — Грюнвальд роблять. Але ми зробимо кращий. Скільки хлопці браунінгів мають. А гранатів, а карабінів, а розпилювачів! Що ви думаєте, що тільки ракетниці на Грюнвальд? Як поставлять зо два кулемети на горищі, як плюнуть… Що, okej, не втечуть?

Він піднявся на ліжку, наче хотів встати. Але тільки огорнув жінку ковдрою аж до кінчиків світлого, пухнастого волосся, впав зі зітханням на ліжко і засунув руку під ковдру.

Небо грало всіма кольорами. Фонтан ракет пропливав крізь повітря, опадав розжареними краплями на дно темряви, розбризкувався на небі. Червоний дах казарм моторошно виблискував на тлі нерухомого неба, яке раз по раз наливалося гранатовим соком.

— Грюнвальд роблять, — сказав я синові хорунжого. — Завтра мали його повторювати. Будьте обережні, щоб її завтра не знайшли, бо шкода.

— О, велике горе, — голос його трохи тремтів, наче від задишки. — А нехай її спіймають. Буде мені потрібна чи що? А може, піду з нею до хлопців і будемо сидіти на горищі. Там такі схованки, що їх диявол не знайде. Як закінчать акцію, то вийдемо і добре, до наступного разу!

— Подейкують, до Кобургу транспорт має йти, — обізвався Циган. — Як я поїду, коли я такий хворий? Може, мене не візьмуть? Ви вмієте англійською, то ви ковбоїв попросите, пане Тадеку?

Він лежав розкритий і важко дихав, наче вмираюча тварина. Втупив у мене очі, що світилися відбиттям ракет. У чорному, запалому обличчі вони блищали моторошно, наче нафосфоризовані.

— Що ти собі уявляєш, що я буду злодіями займатися? Шкода, що я тебе не задушив, як ми їхали до Дахау, то ти б не мав клопоту сьогодні, — сказав я з презирством. Син хорунжого захихотів і покрутився на ліжку. — Сам мушу сховатися перед транспортом. Потім буде легше про якусь функцію в таборі, провіантника або секретаря, — додав я лагідніше. — Бо що інше робити?

— Ідіть на Грюнвальд, — порадив син хорунжого, — а як закінчиться, то ви тут переночуєте. Бо я м’ясо йду готувати.

Я встав від столу і, брівши по книжках, дістався до дверей. Раптом їх відчинили з іншого боку, і з чорної ночі коридору замерехтіло у світлі жовтої ракети гостре, темне обличчя з напіввідкритим ротом. Ракета спливла донизу, а блискучі окуляри налилися рожевим сяйвом.

— Професоре, це ви! — істерично крикнув я. Підвів його до столу. — Ви мене шукали?

Професор був усе ще в шкіряному, тирольському вбранні. По білих, зрідка порослих чорним волоссям колінах, пересувалися кольорові тіні, огортали баварську сорочку, підіймалися по обличчю і крізь стелю тікали за вікно.

— Шукав, — сказав професор. — Я ж мав бути у вас. Подбав для вас про гарне місце біля вогнища. Зараз почнеться. Де ж ви були стільки часу?

Він поплескав себе по колінах. Сягнув до кишеньки. Зім’ята, потовчена цигарка прокрутилася крізь пальці і розгорілася в роті слабким полум’ям, наганяючи червонь у губи, лягаючи слабким відблиском у западинах обличчя.

— Не знаю, де я був, справді, — сказав я слабко. Опустив голову і задивився в підлогу. Розірваний, лежав на землі дереворит з героїчних, веселих і славних пригод Совизджала, дівчина з оголеними грудьми, що грала під стіною на гітарі. — Десь блукав по табору. Хіба це не все одно? Суспільні умовності? Тут! Напередодні транспорту? І так завтра ми більше не зустрінемося.

— Земля мала! — вигукнув Професор. Він затягнувся цигаркою. Пухнастий клубок диму блиснув рожевим підчерев’ям і, випнувши синю спину, розплющився під стелею. — Звісно, що зустрінемося. Не на цій, то на іншій галявині, — повернувся до своєї улюбленої думки. — Тільки… — раптом застиг на півслові. — Жінку, Смерть. Застрелили її, — сказав за мить, відкидаючи недопалок, — застрелили її на брамі. Пішла на прогулянку.

— Та ваша сусідка?

— Та, що приїхала з Пльзеня. Моя сусідка з дому. Як я виїжджав у вересні, була ще дитиною. Не раз, раніше, купував їй тістечка. Знаєте, були такі з кремом. Полуниця на верхівці. — Він зазирнув мені в очі, непевний, чи я пригадую. — Я товаришував з її батьком, — додав пояснювальним тоном. — А тепер, дивіться, — вдарив мене долонею по плечу, — яка пишногруда жінка! Вже її майже мав у руці, вже її обмацував і яке нещастя…

Він знову сягнув до кишені. Наполегливо порпався в ній. Не знайшов. Важко зітхнув і підпер голову руками.

— Яке нещастя! — повторив, наче сонно. — Що ж робити? — Помовчав, похитав головою. — Ходімо на Грюнвальд, — вирішив він.

— То я був з нею. Був з нею в лісі, — сказав я несподівано для самого себе. — При мені застрелили її. А ви мені про Грюнвальд…

Я зірвався з ліжка. Професор підняв голову, важко підвівся, наче виходив з води, захитався і схопив мене за руки. Коричневий олень, витиснений на паску, що з’єднував підтяжки, тремтів у світлі ракет, наче живий. На кістлявому обличчі Професора світла змішувалися і набрякали, червонь каламутилася із зеленню, йшли разом до чола, підпливали під стелю, а на їхнє місце виливалися рожеві, сині та жовті світла і осідали під підборіддям, у куточках рота, під очима, у западинах вух, наче фарби на портреті. Обличчя Професора грало всіма кольорами веселки, набрякало зсередини, пухло, щоки роздувалися, наче скляні, переливчасті кулі, наче Професор задихався від світла. Раптом він зі свистом випустив повітря і, широко розкривши рота, заревів величезним, гучним сміхом.

— Ха, ха, ха, ха! Ха, ха, ха, ха! — він добряче душився від сміху, стискаючи мені все сильніше руки, а світло негайно налилося в його відкритий рот і завихрилося в ньому різнобарвно.

— Професоре, годі! — крикнув я, вириваючи руки з обіймів. — Ви збожеволіли!

— А я думав, що спатиму з нею сьогодні. Приготував вечерю. Навіть простирадло дістав! Ха, ха, ха, ха! А ви з нею! Молодосте, молодосте! — Він тремтів усім тілом від сміху, великий, худий, огидно кольоровий. — Адже вона була така звичайна! Я її хотів! Ха, ха, ха, ха!

Раптом він захитався, сильно закашлявся і схилився до землі, хриплячи. Вся зала, наповнена світлами, хиталася, наче корабель. Кольорові сінники, столи, стіни, миски, книжки мерехтіли і кружляли, наче яскраві кулі.

— Бачите, Професоре, — обізвався з кута син хорунжого, — не треба було кохатися на старість. Дівчини не дістали, але туберкульоз. І Грюнвальду не побачите. Лежіть, лежіть, холеро, — додав нетерпляче, а ліжко заскреготіло. — Крутиться, наче їй хтось смоли налив.

— Грюнвальд, правда, Грюнвальд! — Професор випростався. Обличчя вкрилося медузовим блиском, згасло разом з останньою ракетою і посіріло, наче охололий попіл. — Ходімо всі на Грюнвальд!

За вікном, у мороці, який згасив ракети, раптом спалахнуло руде полум’я, лизнуло чорні вікна, наче ласкавий пес, і розгойдало собою морок, наче дзвін. Тіні дерев видовжилися аж понад дах і хиталися, наче свічки.

— Ходіть усі на Грюнвальд! — заверещав Професор. Він потягнув мене до вікна. — Подивіться, пане, подивіться! — нетерпляче вигукував він. Обернувся до зали. — Ходіть усі, — прохально мовив. — Візьміть дівчину, нехай і вона побачить. — Я вихилився за підвіконня. У чорній мисці подвір’я навколо тремтливої бані палаючого вогнища, що, розбите вітром, розвівалося, мов грива коня, який мчить, стояв мовчазний натовп. Блиски вогню ковзали по обличчях і насичували їх кров’ю, яку одразу ж висмоктувала темрява. Сухі дошки тріщали, палаючи, а іскри відлітали в морок. Світло ракет згасло.

— Бували ви в церковці в німецькому поселенні? Ні? — Професор уже опанував себе. Говорив серйозно, майже суворо. Обличчя його, оповите мороком, знову стало гострим і втомленим. — Я туди щодня ходжу. Спокійно. Повно Бога. Аж виливається. Амвончик, у віконцях ґраточки, малесенький вівтар, біблійні сентенції на стінах. А під однією зі стін хрестики, на хрестиках клепсидри (надгробні таблички), самі есесівці! Розумієте? А квітів під хрестиками, безліч квітів! — В очах його палав рудий блиск вогнища. — Так німці шанують своїх померлих.

— А ми? — пробурмотів він із жалем. — Собака з кульгавою ногою не подбає, як людина здохне.

Син хорунжого встав з ліжка і нагий причвалав до вікна. Дівчина в нічній сорочці сунула за ним тихо, мов привид. Чорний Циган підперся на лікті й із заздрістю дивився у вікно.

— Ми? — повторив Професор у задумі. — Ми зовсім поруч із ними. Ми… Дивіться! — хижо крикнув він, — дивіться на вогнище! На це чекаю, це Грюнвальд!

На вогнище докинули свіжих соснових гілок. Вогонь пригас. Повіяло густим, брудним димом. Вітер відігнав дим, полум’я бризнуло в небо. З натовпу витрусився ксьондз у сутані. Білий комірець стискав руду шию. Ксьондз підняв обидві руки, наче благословляв. Десь із глибини темряви витягли чоловіка в есесівській формі. Шолом із брязкотом упав на бетон подвір’я. Натовп вибухнув сміхом. Чоловікові знову насунули шолом на голову. Ксьондз узяв його за плечі, з зусиллям підняв і серед вигуків натовпу кинув чоловіка у вогонь.

Обличчя дівчини, що стояла поруч, посіріло, мов попіл. Очі її, як два вуглинки, жевріли жахом. Згасли, прикриті повіками. Вона судомно вчепилася в мене пальцями.

— Що сталося? — прошепотіла вона, цокочучи зубами. Я заспокійливо погладив її холодну долоню. Вона всім тілом притулилася до мене. Від неї піднімався запах, бив у ніздрі й проникав у тіло. — Що сталося? — її вуста скривилися. Вона відгорнула волосся з чола.

— Спокійно, спокійно, дитино, — лагідно мовив Професор. — Це горить опудало есесівця. Це наша відповідь — на крематорії та на церковку.

— І на мертву дівчину, — прогарчав я крізь зуби.

Я сягнув рукою назад. Тепле тіло дівчини щільно пригорнулося до мене і тремтіло від збудження та страху. Вона дихала мені просто в потилицю парким, гарячим подихом.

Перед натовп виступив Актор, товстий, маленький, оповитий сяйвом, мов червоним плащем, і поки ксьондз кидав у вогонь усе нові опудала, які, наче политі гасом, розривалися стовпом полум’я і скручувалися в цьому русі, мов живі, він підняв руки вгору, втихомирив кричущий натовп, одним жестом долоні розсік його вздовж широкої вулиці, підняв голову до темних дахів казарм і дав знак.

Вибухнули каскади ракет. Небо запалало, мов ялинка, бризнуло бенгальськими вогниками і падало краплями на землю. З горищ озвалися довгі черги кулеметів. Димні снаряди йшли попелястими смугами через небо, мов зграї диких гусей. Натовп, охоплений пожежею ракет, заяснів разом з усім подвір’ям, яке клубилося і вихорилося, мов гнана вітром мильна бульбашка.

— Нехай мертві ховають мертвих, — сказав у задумі Професор. — Ми, живі, ходімо з живими. — Його щоки, занурені в тигель ракет, знову набрякли й розпухли. Раптом Професор зареготав вдруге. — Живі з живими! Ха-ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха! Живі з живими. Так, як вони, назавжди! Дивіться!

Він витягнув руку в бік зали, що тонула в каламутній темряві. З-під її тіні, мов з-під величезної шкаралупи, напіввідкритої вістрям вогню, між кам’яними стінами будівель, розмитих тінню дерев, по подвір’ю колишніх есесівських казарм, на якому в річницю битви під Грюнвальдом кидали на вогнище солом’яні опудала солдатів СС, напередодні транспорту, який мав усе знищити й розвіяти людей безповоротно, глухо, завзято вбиваючи в бетон такт, йшов Батальйон і — співав.

Проза. Шрайбер — у табірному жаргоні: блоковий писар (в'язень-функціонер). Брюссель — столиця Бельгії, місто в центральній частині країни. Мойсей — біблійна постать, провідник ізраїльтян у період їхнього виходу з Єгипту та блукань до Обіцяної Землі, святий пророк. Кепі — жорсткий військовий головний убір циліндричної форми з чотирикутним дашком. Мусульманські загони СС — йдеться, ймовірно, про 13-ту гірську дивізію СС «Хандшар», сформовану з мусульман-боснійців та хорватів. Кутас — шнуркова прикраса у формі китиці. Fräulein, Fräulein! Halt, halt! Come here! — Панночко, панночко! Стій, стій! Йди сюди! Stop, stop! — Стій, стій! What's happened? — Що сталося? Do you speak English? — Ви розмовляєте англійською? I do — Так. Nothing, sir — Нічого, сер. My God — Боже мій. Фасувати — одержувати або видавати зі складу продовольство чи майно. Владислав Андерс (1892–1970) — генерал Війська Польського, Головнокомандувач Польських збройних сил у 1944–1945 роках. Ковбой — у табірному жаргоні: американський солдат. Кобург — німецьке місто на правах повіту у федеральній землі Баварія. Was ist los? — Що сталося? Ruhig, ruhig, Kind — Спокійно, спокійно, дитино.