Аліса в країні чудес

Зло панує у світі внаслідок людської свободи. Зофія Коссак

Аліса в країні чудес I

I

Серед «освенцімських» книжок, написаних дилетантами та літературними дебютантами, є одна — і, мабуть, перша хронологічно, оскільки датована ще до кінця війни, — забезпечена прізвищем професійної письменниці, пані Зофії Коссак, яка має промовисту назву «З безодні». Цю книжку похвалила католицька критика, а марксисти задовольнилися лише кількома цитатами з приміткою: «без коментарів». Отож саме цей коментар я й хотів би написати, адже книжка пані Коссак та й взагалі пані Коссак, якою ми пізнаємо її з табірного спогаду, — це настільки дивовижне соціологічне явище, настільки класичний образ певного типу ментальності, сформованої табором, що було б гріхом цей тип не відтворити і не класифікувати.

Авторка «Пожежі» та «Хрестоносців», котра має, за словами фахівця, «дар пластичного бачення поверхні життя», оперує «незвичайно примітивною романістичною формою» і не здатна помічати «риси великих історично-суспільних процесів», у книжці про освенцімський табір пішла за лінією своєї давньої літературної творчості — з тією хіба різницею, що католицький світогляд загострився тут у щось на зразок ханжества.

II

Попри твердження авторки, ніби «ці спогади не претендують бути літературним твором, а їхня єдина мета — чесне й вірне висвітлення табірних умов» (с. 60), видатна авторка «Без зброї» фантазує майже в кожному реченні, але натомість завзято намагається оздобити свій текст рясними літературними викрутасами, які своєю претензійністю справляють макабричне враження на випадкового читача, котрий так само випадково перебував у таборі Аушвіц. Помилки авторки простягаються від словесного рівня і через довільне трактування фактів сягають абсурдних історіософських вигадок.

Мовні огріхи («лаґєр» замість «лаґер», «пуф» замість «пуфф», «арбайтцерка» тощо) не є надто яскравими, проте свідчать про необізнаність авторки з табірним жаргоном. Гірше, коли приголомшений читач дізнається, що в Біркенау не було чоловічого табору (с. 2), що на станції Освенцим «не було рампи» (с. 16), що карантин — це «Нове розпорядження» (у жовтні 1943 року), що в Біркенау «загинуло до 50 тисяч червоноармійців», а решта погодилася піти на німецьку службу як варта при жіночому таборі (с. 28), що «де б у Біркенау не почали копати — на глибині двох лопат натрапляли на розкладнені тіла» (s. 28), що протягом 1942 року «не існувало жодної, бодай примітивної форми лікарні» (с. 31), що «плювоти покривали землю застиглою глазур'ю» (с. 40), що «взимку в блоці була така сама температура, як і надворі» (с. 47), що в жіночому таборі «супу можна було з'їсти дуже багато» (с. 54) (еге ж, а гречанки?), що «порівняно з 1941–42 роками табірні умови 1943–44 років дещо покращилися» (с. 79) (дрібниця! посилки, переклички, селекції арійців), що втечі з чоловічого табору «були загалом успішними», тільки «спосіб, у який утікачі дурили пильність собак, залишався таємницею чоловічого табору» (с. 98), що порівняно з десятим (дослідним) блоком «газова камера ставала мрією» (с. 112) для жінок, що для організаторів «паперові гроші не мали значення» (с. 124), що дурхфаль (пронос) розкладав «людину на зеленкувату, смердючу рідину» (с. 210) — і так далі, і так далі; дрібні й грубі помилки, тонкі й наївні, а всі свідчать про одне: авторка «З безодні» безоднею не цікавилася і в розповіді про неї про так звані реалії не дбала, подаючи геть хибний образ середовища, у якому перебувала. Характерний штрих: коло її знань вузьке; авторка нічого не пише про роботу в зовнішніх командах (Aussenkommando), про роботу в полі, як тоді казали. Як же так сталося, що, перебуваючи в Біркенау майже рік (з жовтня 1943 по червень-липень 1944), пані Шлівінська (такий псевдонім вона мала в таборі) жодного разу не була в полі? На жаль, механіки сачкування авторка не розкрила, а це ж була одна з найцікавіших табірних і лікарняних справ.

Ще гірше, коли авторка намагається змалювати портрети ув'язнених жінок і пояснити структуру табору. Звісно, з-поміж усіх польки були найкращими, з польок, само собою, — католички, а з католичок — коліжанки авторки, причому авторка не замислюється, наскільки ця розповідь відповідає дійсності і наскільки вона не кривдить інших людей та інші національності.

Типове визначення польки — «золотисто-рожева, спортивна», зі «золотавими очима», «статурна постать кресової гетьманші»; блокова: «Полька, але імпульсивна та неприємна», «охайні, дбайливі варшав'янки»; коли відбирають до пуфу (табірного борделю): «Ловичанки голосно плачуть, волають, ридаючи: О, Ісусе! З групи виступає молода німкеня, кандидатка» (с. 97); воду призначеним для газу жінкам «подавали жінки-польки, виключно польки, не єврейки, які, залякані, боялися» (с. 115); комплімент для чужинки: «Віденка з гарячим серцем польки» (с. 134). Натомість єврейки були «зацьковані» (с. 138), але на посадах перетворювалися на демонів із чубами волосся, начесаними над чолом… «однаково жорстокі як до своїх співвітчизниць, так і до інших» (с. 139), німкені ж крали посилки та займалися лесбійським коханням (с. 140), що робило з них «осередки розпусти, бо чимало молодих дівчат піддавалися спокусі» (с. 141), а росіянки «сильно, хоч і несвідомо відчували вроджений російський богошукацький порив і не могли дати ради цьому почуттю» (с. 141); українки думали лише про їжу й співали тужливих пісень (с. 142); югославки «утворювали суцільну групу», хоч «одні стояли за комуністичний устрій, інші обожнювали короля, гарного юнака Петра» (с. 143), француженки протестували проти табірних умов, «масово і швидко вимираючи» (с. 145), та й узагалі «лаґєр унеможливлював зближення й пізнання. Бо пізнання — це взаємна доброзичливість, а сатана не міг допустити, щоб школа ненависті й розпусти стала школою братерства» (с. 145).

III

Остання цитата вводить нас у майже непотрібні хащі релігійних, етичних та соціальних поглядів авторки. Чому жінки-польки були найблагороднішими і найкраще поводилися в таборі? Гефтлінґ із Біркенау, котрий стикався з багатьма народами і швидше скептично дивився б на своєрідний месіанізм чи расизм, чи будь-яку іншу теорію вищості або принципової національної винятковості, схилявся б до думки, оперуючи суто земними критеріями, що посилки, посади та зв'язки насправді забезпечували полькам певний вищий рівень життя, а завдяки цьому — більші шанси вижити; він добре пам'ятає, що коли жінки ані посилок не мали, ані посади ще не обійняли в такій кількості, як у 1943–44 роках, смертність і рівень життя серед польок були приблизно такими ж, як і серед — ну, скажімо, єврейок із Нідерландів. Ці обставини радикально змінилися, як я вважаю, десь біля 4 квітня 1943 року, тобто в день, коли відійшов останній транспорт хворих «арійок» до газу. У системі пані Коссак справа виглядає дещо інакше, а саме так: «Силою, що утримувала польок у належній поставі, була молитва друзів. Не кожна жінка могла отримувати посилки, але за кожну молилися на волі, молилися діти, чоловік, родина, родичі. Молилися в костелах, молилися в безсонні ночі, окроплені сльозами, молилися на роботі й у полі, перед сільськими придорожніми хрестами. Чорне та біле духовенство, монаші ордени й парафії присвячували один день на тиждень (суботу) особливій молитві за співвітчизників і співвітчизниць, які залишалися у в'язницях і таборах» (с. 148). Жінки-польки краще переносили голод за інших, оскільки до того «вміли постити (підкреслення З. Коссак) у дні, приписані Церквою» (с. 55), а загалом боролися із сатаною, «господарем лаґєру» (с. 155), який «діє майже відчутно» (с. 155), а перемігши його, «не мали підстав шкодувати про перебування в таборі, про невдачу втечі чи про смерть, яка їх там спіткала» (с. 155).

Та ба, кожен палиця, навіть найблагородніший, має два кінці. І ось чому виникло Біркенау, табір, який поглинув кілька мільйонів людей з усієї Європи: німці переконалися зі здивуванням, що «полька нарівні з чоловіком активно стає до боротьби за незалежність», а «за статистикою Ґестапо на десять чоловічих зламів припадав (!) один жіночий» (с. 29), а найбільше їх дратувало те, що вони бачили себе пошитими в дурні першою-ліпшою шмаркачкою (с. 29), відтак жінка-полька «здавалася їм товаром знівеченим, злісним, огидним»… «З такого ставлення, з цієї огиди й народилося Біркенау» (с. 29).

Зрештою, і Господь Ісус мав свій інтерес у тому, щоб створити Біркенау. Отак авторка не може втриматися від праведного зітхання: «Чи ж треба було Тобі, Ісусе, аж такого жорстокого батога, щоб загнати жінок назад до домашнього вогнища» (с. 237). «Чи примусове безсоромство табору — це покута за вибрики голих німф по пляжах та курортах», «струпи й виразки — за нафарбовані нігті на руках і ногах» (с. 237), і все це, Боже, тому, що, як і німці, «Ти застосовуєш колективну відповідальність» (с. 237), з якою справжній католик не може солідаризуватися, бо «лаґєр — це ненависть і помста, але не справедливість» (с. 180).

Намагаючись осягнути сенс табору, авторка не проводиться аналізу соціальних чи політичних умов, унаслідок яких виник цей та тисячі інших лаґєрів, а звертається одразу до непорушного капіталу метафізичних роздумів і доходить дуже плідного пояснення, що «зло там, де немає Бога» (с. 176) і «панує у світі внаслідок людської свободи» (с. 176), бо з усіх створінь людина має свободу вибору між добром і злом, а нині обрала зло. Взагалі, «якщо старе язичництво було безневинним станом незнання, то нове є сатанинським» (с. 201), бо німецький солдат слухняний волі сатани. Про ангелів ми чуємо лише один раз, але в таком дивному контексті: «Коли лиха людина вбиває дитину, ангели на небі плачуть» (с. 110). Над дитиною? Над її матір'ю? Ні. Над убивцею. Горе йому! Він, очевидно, у пеклі смажитиметься! Якби з милосердя застрелив дитину на місці — як радить авторка, — то інша річ. Е, до біса такі християнські поради! То вже краще самому застрелитися, чи не так?

IV

Авторка «З безодні» ні на мить не забуває, що вона письменниця. Отож, хоча її розповідь написана дивно неохайною мовою (про смугастий одяг-пасяки — с. 23, кубічні метри — с. 30, так само — с. 31, запущена сирена — с. 46, п'ять чвертей — с. 108, про щурів — с. 192 і т. д., не кажучи про цілі діалоги й абсолютно невдалі описи), вона постійно відчуває присутність читача, намагається підкинути йому правильні реакції, попередити його недовіру чи здивування, пояснити найзвичніші факти (хибне тлумачення слова «табір» — с. 1, про посилки — с. 56), ніби читач з місяця впав або шість років був на еміграції. Вдаючись до арсеналу доступних їй художніх засобів, авторка вводить цілу низку риторичних фігур, діалогів, теоретичних міркувань та малюнків з натури, які, хаотично переплітаючись, у підсумку дають хаос вигадки й правди.

«Правда! Хай читач не боїться, що знайде тут перебільшення чи пропаганду» (с. 2). І справді: читач поруч із вельми наївними філософськими дивацтвами знаходить у табірній розповіді певні крупиці правди, інша річ, що сам мусить зібрати їх у єдине ціле й послідовно оцінити. Найбільш типовою є історія з бинтами. А було так: «Серед жінок-лікарів польок були деякі справжні героїні, і суспільство, що б воно не зробило, не вшанує достатньо їхніх заслуг» (с. 210), а одна з них, «яка добре розмовляла німецькою, набралася сміливості й, описуючи стан хворих, почала просити про більший розподіл ліків, бодай лише паперових бинтів… Рани не перев'язані по тижню, бо немає бинтів» (с. 214), а за кілька сторінок історія отримує несподівану пуанту: ось на вакханалії-маскараді, влаштованій «в іншому блоці», «учасниці виступили у вбранні (а точніше без вбрання) вакханок, прикрашеному ґірляндами з паперових бинтів (яких бракувало для хворих)» (s. 232). На жаль, авторка не робить висновків щодо лікарок, які ж мали опікуватися ліками й бинтами та толерували поведінку флєґерок (доглядальниць) (причім додам, що більшість це були польки, які влітку 1944 року мали гуртом вилетіти з ревіру (лазарету) за своє ставлення до хворих).

Дуже гостро атакує авторка «Пожежі» матеріалістичну доктрину. «Не для розуму двадцятирічних дівчат узгодження туги слов'янської душі зі світоглядом, цілком основаним на матеріалізмі!» — зітхає вона на адресу молодих росіянок (с. 142). Мало того! Цей світогляд не лише чужий двадцятирічній слов'янській душі, а й становить смертельну небезпеку для «душі індивідуальної та безсмертної», бо якби він «мав рацію і винятковість людини, яка вирізняє цього Сина Божого з-поміж усіх створінь, була міфом — газова камера не була б більшим злочином, ніж винищення тих чи інших тварин, наприклад щурів…» (с. 245). Шляхетні прагнення обриваються напівдорозі матеріалістичним світоглядом (с. 258).

V

Терплячому читачеві, безсумнівно, уже спало на думку питання, яким чином міг виникнути такий дивовижний конгломерат хибних уявлень. Чому, як це сталося, що кваліфікована письменниця, обізнана з реальністю, яка вміє видобувати з неї літературні елементи, оперує великими темами, ба більше! свідок великої теми, не здатна дати переконливий образ Аушвіца, а мусила вдаватися до допомоги ad hoc склепаної філософії та настирливої, але безрезультатної полеміки. Чому, вперекір практиці письменників, які так охоче є акторами власних спогадів, наперекір «Пожежі», своєму щоденнику, завдяки якому вона ввійшла в літературу, авторка зберігає безособовий стиль (с. 2), усуває себе з розповіді настільки ретельно, що ми не лише не знаємо, що вона в таборі їла і в якому блоці була, а навіть імовірний період її перебування в таборі та її псевдонім беремо з інших спогадів.

Для мене справа ясна. Авторка табірних спогадів належала в таборі до певної привілейованої касти (вона була в Біркенау в період, коли можна було захистити людину, яка мала вижити), що рекрутувалася з певної кількості польок, які завдяки посилкам, зв'язкам та опіці функціонерів вели в лікарнях та на шонунґах — відпочинкових блоках у період 1943–44 років — життя відносно вигідне й безпечне, не ходили на команду, не ставали (у лікарні) на переклички, їм не загрожував (як хворим) транспорт. Я знаю ці порядки з лікарні в Біркенау, де найкращі місця зазвичай займали так звані польські інтелігенти, які були щоправда здорові, зате мали у своєму розпорядженні відповідну кількість посилок, тоді як дійсно хворі були згруповані на решті гірших штуб (кімнат) або ж на нижніх нарах. Подібне явище спостерігалося й у жіночому таборі. Звісно, людина, яка як хвора пролежала увесь табір у лікарні, мала дуже обмежений доступ до табірних справ, не знала, наприклад, роботи в команді й не мала нагоди зіткнутися з іншими народами, не кажучи вже про те, що, не маючи базових знань і не володіючи відповідним досвідом, складала собі фантастичні уявлення про явища довкола неї.

Звідси й цілком природне занурення в псевдомістицизм, просторікування про сатану, наївні розмисли про проблему добра і зла — безсумнівно, це відгомін розмов на нарах із жінками, кожна з яких на свій лад намагалася осягнути суть лагеру. У тривалій, кількомісячній бездіяльності, у нез'ясованій етичній ситуації народжувалася релігійна гістерія, загострювалися погляди, зростало еротичне роздратування.

VI

Порозуміймося: ніхто не піймає мене на тому, ніби я закидаю авторці книжки «З безодні», що вона пройшла табір неетично. Я маю до неї претензію — і то дуже серйозну претензію — лише за те, що вона не мала відваги ввести до розповіді й засудити саму себе. Бо я вважаю, що неможливо писати про великі етичні зсуви, неможливо писати про Аушвіц інакше, як у категоріях суто людських, оперуючи поняттями, які можна перевірити, не залучаючи як пояснення дію надприродних сил. Бо інакше — як пані Коссак у своїй розповіді — ми дійдемо до витончених роздумів про ангелів, які плачуть через убивцю, або про астралів, тобто — чому в Аушвіці не страшить? (Саме так! с. 188). Вважаю, що єдиним методом є саме матеріалістичний світогляд, що суть Аушвіца в його межах цілком піддається розкриттю, оскільки етична проблема: «людина і соціальні умови» саме в ньому й міститься. А це ж центральна проблема Аушвіца — ставлення в'язня до в'язня!

Вважаю далі, що не можна про Аушвіц писати безособово. Перший обов'язок аушвіцівців — це скласти звіт про те, що таке табір (с. 2) — так, але хай вони не забувають, що читач, який читатиме їхні розповіді й пробереться зрештою крізь усі ці жахи, неодмінно запитає: «Ну добре, а як так сталося, що саме ви вижили?». Нема чого вести із собою полеміку, доводити, що було розумно ділитися посилками в міру або виконувати якісь там нібито християнські служіння. Нема чого — розкажіть нарешті, як ви купували місця в шпиталі, у хороших командах, як ви спихали до комину мусульман (виснажених в'язнів на межі смерті), як ви купували жінок і чоловіків, що ви робили в унтеркунфтах (приміщеннях для нових в'язнів), Канадах (складах награбованого майна), кранкенбау (табірних шпиталях), у циганському таборі, розкажіть це і ще багато дрібниць, розкажіть про будень табору, про організацію, про ієрархію страху, про самотність кожної людини. Але пишіть, що саме ви це робили. Що часточка похмурої слави Аушвіца й вам належить! А може, ні, а?

Але це відступ і тема для полеміки про аушвіцьку мораль, яку я прагнув би провести за якоїсь іншої нагоди. Повертаючись до табірної розповіді пані Коссак, я хотів би класифікувати її лапідарно як книжку погану й фальшиву, а насамперед — безнадійно слабку літературно. Просто щоденник Аліси з країни чудес.

АЛІСА В КРАЇНІ ЧУДЕС II

I

Жила собі якось мала й гречна дівчинка на ім'я Аліса. Коли одного дня вона сиділа влітку разом зі своєю старшою сестрою в саду, біля їхньої лавки зупинився Білий Кролик у тужурці й витягнув із кишені казельки срібний годинник. Перевіривши, котра година, Білий Кролик занепокоєно зашепотів до себе:

— Ой, це кепсько! Ой, це дуже кепсько! Я обов'язково запізнюся! — І поплентався до нори, захованої під живоплотом.

Аліса зіскочила з лавки й сміливо шуснула за ним, але спіткнулася в темряві й почала падати в бездонну прірву. Зрештою вона щасливо приземлилася на купу сухого листя й розпочала дивовижну мандрівку дивовижною Країною Чудес, де гусениці курили турецькі люльки, черепахи жалісно хлипали, хвалили черепашачий суп і танцювали з грифонами, а люта королева засуджувала до страти своїх підданих, яких помилував добрий король. У цій божевільній країні Аліса опікувалася немовлям, яке на її руках перетворилося на порося; розмовляла зі смішливим Котом, який розчинився на гілці; урятувала від смерті картярських садівників, які хотіли перемалювати білі троянди на червоні; грала в крокет із самою Чирвовою Королевою, використовуючи замість ключок фламінго з довгими шиями; мало не розігнала картярських суддів, які намагалися довести провину невинного Валета.

Гречна й розважлива Аліса вміла опиратися безглуздю, дурості й нісенітниці тих, хто правив Країною Чудес, але, не знаючи реального світу, гадала часом, що він подібний до цієї чудернацької країни гусениць, кроликів і карт.

Ось у суді допитують переляканого Капелюшника, який, раптово викликаний на засідання, не встигши поснідати, з'явився до зали з чашкою чаю й надкушеним хлібом у руці.

— Що ж то сказав Соня? — запитав один із присяжних.

— Не можу пригадати, — відповів Капелюшник.

— Або пригадаєш, або я накажу тебе повісити, — зауважив Король.

Нещасний Капелюшник випустив із рук чашку й хліб і впав на коліна.

— Ваша Величносте, я лише мізерний чоловік, — почав він.

— Насамперед ти дуже мізерний оратор, — відповів Король.

Тут одна з морських свинок висловила своє задоволення й була негайно закликана до порядку судовими службовцями. (Оскільки це звучить погрозливо, дозволю собі пояснити, як це робиться: службовці мали полотняний мішок, що затягувався шнурком, вони запхали морську свинку головою в мішок і сіли на нього).

«Тішуся, що побачила це, — подумала Аліса. — Скільки разів я читала в газетах судові звіти про те, що: "Публіка в судовій залі висловила своє задоволення, але була негайно закликана до порядку судовими службовцями", і тільки тепер зрозуміла, що це означає».

Бідна, мала, гречна й серйозна Аліса! Її знання про життя, здобуте під час виснажливої подорожі Країною Чудес, ні на що не знадобиться їй у реальному світі: коли вона прокинеться на колінах у сестри, гнівні вигуки Королеви перетворяться на кавкання пастуха, дзеленчання чашки — на дзвін овечих брязкальців, хлипання Черепахи, гучний голос Білого Кролика, скрипіння Грифона — на звуки праці та ревіння худоби.

Та дитяча краса Країни Чудес ніколи не зблідне в пам'яті Аліси, яка колись, коли виросте, серед власних дітей згадуватиме свою мандрівку, своє безтурботне дитинство й щасливі літні, спекотні дні, проведені в тихому англійському селі.

Але не кожна подорож до країни чудес триває так коротко і не кожна закінчується так погожо. Часом вона заповнює багато років життя, як подорож через країну чудес однієї польської Аліси, яка також прокинулася в тихому, щасливому англійському селі.

II

Польська, гречна й серйозна Аліса замість кролячої нори потрапила до — Аушвіца. Прокинувшись, вона не розповіла про свої пригоди сестрі, а описала їх вельми красномовно в табірному щоденнику. Це була перша книжка про освенцімський табір, написана ще до закінчення війни. Польська Аліса перебувала в Біркенау від осені 1943 року до червня наступного року. Англійську Алісу не змінили сонні переживання в країні чудес; війна та табір зробили з польської Аліси особливий соціологічний тип. В Аушвіці називали з уїдливою іронією цей тип людей «польською інтелігенцією», що означало зверхнє незнання світу, пихате уявлення про власну етичну чистоту, лицемірство, ханжество і дурість.

Аушвіц, який ми знаємо з досвіду, — це крематорії, газові камери, голод, важка праця, грязь і воші, холод, спека й вітер, золото, діаманти й горілка, романтичне кохання й проституція, селекції до газу й епічні пиятики, злидні, торгівля й багатство. Можна було б написати окрему працю про товарообмін між Аушвіцом і Краковом, про контрабанду грошей та одягу, з якої жила певна частина Сілезії, про закопані скарби та розвіяний у ставках людський попіл. Тільки розкриття соціологічної механіки функціонування табору показало б частину правди про форми фашизму в Польщі та в Європі. Фашистська система: перенесення колоніальної системи до Європи з додаванням крематоріїв; повільне винищення підкорених народів горілкою та працею, відоме всім кольоровим народам; фашистська система: гострий класовий поділ поневоленого народу й таємний союз із його буржуазією, укладений в Індії, Єгипті, Китаї, на Малаях; обдирання людини від її останніх багатств: сили до праці, золотих зубів та волосся. Але гречна й серйозна польська Аліса не переймається такими справами! Вона також нічого не зрозуміла з країни чудес. Польська Аліса пояснювала діяльність світу не пізнаваними й реальними причинами, а безпосереднім втручанням надприродних сил, які, зрештою, діяли лише щодо польок за принципом ніби двосторонньої угоди. Польська Аліса помітила, що польки з усіх національностей були найкрасивішими, найшляхетнішими, найвідважнішими й найкраще переношували табір. Силою, яка утримувала польок у належній поставі, були не посилки з дому, що надходили 1944 року до Аушвіца в приголомшливій кількості, не опанування польками табірних посад і не «обжитість» у таборі.

«Силою, яка утримувала польок у належній поставі, — пише Аліса, — була молитва друзів. Не кожна жінка могла отримувати посилки, проте за кожну молилися на волі, молилися діти, чоловік, родина, родичі. Молилися в костелах, молилися в безсонні ночі, окроплені сльозами, молилися на роботі й у полі, перед сільським розп'яттям. Монаші ордени та парафії присвячували один день на тиждень (суботу) особливій молитві за співвітчизників і співвітчизниць, які залишалися у в'язницях і лагерах».

Коли надприродний світ править реальністю, речі божественні важливіші за людські вчинки, сенс життя вимірюється значеннями надприродними, неперевірюваними, і треба чимало самозречення, щоб у них повірити. У країні чудес Аліси жінки-польки краще терпіли голод за жінок інших національностей, які не отримували посилок із дому й не вміли здобути їжу хитрістю, проституцією чи торгівлею, оскільки перед табором «уміли постити у дні, приписані Церквою», а в таборі «борсалися із сатаною, володарем лагеру, який діяв майже видимо», і, перемігши його, «не мали причин жалкувати про перебування в лагері, про невдалу втечу чи про смерть, яка їх там спіткала».

О жінки! Ангельські, але не подібні до ангелів! Ви, що плакали в Аушвіці над мордованими немовлятами й дітьми! Треба було плакати над убивцею, який губив свою душу! Так чинили ангели в країні чудес Аліси.

III

Один мій приятель, вивезений до Німеччини після повстання, пережив маленький табір під Штутгартом, нікому не заподіявши шкоди. Зустрівши в таборі знайомого лікаря, він влаштувався до шпитального намету й пролежав у ньому всю зиму, хоча сам був здоровий як редька. Він пишався своєю етичною чистотою. Він здивувався, коли я сказав йому, що він опосередковано замордував кількох своїх ближніх, які через брак місця в шпиталі ходили на команду, поки не померли від хвороби й виснаження. Польська Аліса, гречна, серйозна й релігійна, належала в аушвіцькому таборі до привілейованої касти польок, які завдяки посилкам, зв'язкам і опіці функціонерів вели у шпиталі та на відпочинкових блоках відносно безпечне й вигідне життя. Ці жінки не ходили на роботу в поле, не ставали (у шпиталі) на переклички, їм не загрожував (як хворим) транспорт до іншого табору. Так само, як і в чоловічому таборі, на жіночому лагері найкращі місця в шпиталі займали «польські інтелігенти», які були щоправда здорові або майже здорові, але натомість розпоряджалися відповідною кількістю посилок, тоді як тяжко хворі люди були збиті в купу в дальших, гірших штубах (кімнатах) або ж на нижніх нарах. Звісно, людина, яка, як наша Аліса, пролежала весь табір у шпиталі, доглянута й розпещена ближніми, мала дуже обмежені знання про справи табору і, не володіючи відповідним досвідом, складала собі фантастичні судження про довколишні явища. У тривалій, примусовій, кількомісячній бездіяльності, у нез'ясованій етичній ситуації народжувалася релігійна гістерія, спотворювалися політичні погляди, зростало еротичне роздратування.

Бачачи крізь шпитальне віконце грязь і бруд табору, дим із крематоріїв, знищення народів, героїчну боротьбу за виживання росіянок, польок, француженок, єврейок з усієї Європи, жінок із партизанки та конспірації, польська Аліса зітхає до Бога з країни чудес: «Чи ж треба було Тобі, Исусе, аж такого жорстокого батога, щоб жінок загнати назад до домашнього вогнища?». Бачачи крізь шпитальне віконце транспорти до газу, селекції жінок, які нагі чекали на морозі на авто до крематорію, польська, гречна й серйозна Аліса знову зітхає до Бога з країни чудес: «Чи ж примусова безсоромність лагеру — це покута за вибрики нагих німф по пляжах і курортах… струпи й виразки — за мальовані нігті на руках і ногах?».

Польська Аліса реальність табору, війни, фашизму переносить у сферу надприродної моральності, перекладаючи відповідальність за її порушення на жертв. Так само капіталістична система перекладає на робітників відповідальність за безробіття й злидні, пояснюючи, що вони походять від лінощів і неробства, крадіжок і розпусти. Бо ж кожній людині дано шанс вибитися й зробити капіталістичну кар'єру, і тільки невартісні люди не вміють ним скористатися. Невблаганну реальність класової боротьби заступають тут моральними конфліктами, спасінням або прокляттям людини.

Польська Аліса є вірною донечкою капіталістичної системи мислення. Але припустивши до свідомості думку, що Бог, як Гітлер, застосовує колективну відповідальність, мала Аліса з країни чудес ступила до країни фашизму.

IV

Малу Алісу з кролячої нори створив майже сто років тому викладач математики в Оксфордському університеті Чарлз Доджсон (Льюїс Керролл), серйозний і смутний її образ увічнив у неперевершених малюнках сер Джон Тенніел. Поруч із драмами Шекспіра «Аліса в країні чудес» стала найчитанішою англійською книжкою у світі.

Аліса з аушвіцького табору звується Зофія Коссак-Щуцька. Її щоденник має назву «З безодні» (В. Нагловський, Ченстохова, 1946, с. 259). Двома роками раніше я написав коротку рецензію на цей щоденник, навівши з нього понад десяток цитат. Вони викликали обурення польських духовних родичів Аліси, які протягом року обливали мене брудом образ. Найрозумніше вчинила серйозна й гречна Аліса. Видавши свій щоденник, вона вимандрувала на Захід через Швецію, де агітувала польок із табору повертатися до Батьківщини. Сама ж виїхала до Англії і, купивши віллу під Лондоном, оселилася в тихому й щасливому англійському селі, звідки дописує статті до «Голосу Америки».

І ось коли загинув німецький фашизм, коли на порох розсипається колоніальна система, вільні народи кров'ю й потом олюднюють землю, закликають до миру й свободи для світу, через далеку Америку волає до нас Аліса, що Варшава тому так дивовижно підводиться з руїн, що під час повстання варшавські черниці склали обітницю Господу Богу й своє життя офірували Йому на відбудову.

Бідна, польська, серйозна, гречна, релігійна Аліса! Вона невтомно блукає сонною країною чудес, де жінок спалюють у крематоріях за манікюр, а обітниця черниць підводить зруйновані фашистами міста. У цій дивовижній країні снів крик мордованих заглушається шепотом молитви, а після пробудження — зітхання каяття й шелест літаній перетворюються на шелест доларів, франків і фунтів стерлінгів.