Хлопець із Біблією

Наглядач відчинив двері. До камери зайшов хлопець і зупинився на порозі. Двері загриміли за ним. — За що тебе замкнули? — запитав Ковальський, складач із Беднарської. — Ні за що, — відповів хлопець і провів долонею по стриженій голові. Вдягнений він був у потертий чорний учнівський костюмчик. Через плече висіло пальто з баранковим коміром. — За що його могли замкнути? — мовив Козера, контрабандист із Малкіні. — Це ж ще цуценя. І єврей, певно. — Не казали б ви такого, Козеро, — озивався з-під стіни Шраєр, службовець із Мокотовської. — Хлопець геть на це не схожий. — Не меліть дурниць, подумає, що самі бандити тут сидять, — сказав складач Ковальський. — Сідай, хлопче, на солом'як. Нема чого роздумувати. — Хай не сідає, бо це місце Млавського. Може зараз повернутися з допиту, — сказав Шраєр із Мокотовської, у якого знайшли підпільні газети. — Та ви що, старий, звар'ювали геть? — здивувався складач Ковальський. Посунувся, звільняючи хлопцю місце. Хлопець сів і поклав пальто на коліна. — Чого витріщився? Подвір'я на спід, льох та й годі. Ніколи не бачив? — запитав Матула, який, удаючи гестапівця, ходив у високих чоботях та шкіряній куртці по селянах і реквізував свиней. — Ніколи не бачив, — буркнув хлопець. Камера була мала й низька. На стінах льоху в напівтемені блищала вогкість. Брудні, покороблені двері були вкриті датами та іменами, вирізаними складаним ножиком. Біля дверей стояла параша. Під стіною, на бетонній підлозі, лежали два солом'яки. Люди сиділи скорчившись, торкаючись один одного колінами. — Роздивись, але добре, — розреготався Матула. — Абиде такого не побачиш. Він умостився зручніше на солом'яку. — Береш ще? — запитав. — Беру, — я докупив карту. — Собі. Він узяв три карти. Подивився в них. — Була не була. Годі. — Двадцять, — я виклав карти. — Програв, — сказав Матула. Збив пил із коліна. Його галіфе ще зберігали стрілки. — Окраєць твій. Але карти й так мічені. У коридорі клацали вимикачі. Під стелею спалахнуло тьмяне світло. У віконці під стелею стирчав темно-синій клапоть неба і фрагмент даху від кухні. Ґрати в отворі були геть чорні. — Як тебе звати, хлопче? — запитав службовець Шраєр. Окрім підпільних газет, у нього вишпортали ще якісь розписки за зібрані гроші на організацію. Протягом усього дня він не рухався з солом'яка і беззупинно жував штучну щелепу. Від голоду вуха стирчали йому все дужче. — Ет, як мене звати, — з зневагою мовив хлопець. — Мій батько — директор банку. — То ти, виходить, син директора банку, — сказав я, обертаючись до нього. Хлопець сидів нахилившись над книжкою. Тримав її близько до очей. Пальто було акуратно складене на колінах. — Ага, книжка. Що за книжка? — Біблія, — сказав хлопець, не піднімаючи очей від книжки. — Біблія? Думаєш, вона тобі тут допоможе? Ні біса вона не допоможе, — озивався контрабандист Козера з-під дверей. Він ходив широкими кроками від стіни до стіни, два кроки вперед, два назад, розворот на місці. — Все одно куля в лоб. — Кому як, — сказав я, знову беручи карти від Матули. — Очко. — Цікаво, кого сьогодні викличуть з нашої камери? — сказав Шраєр із Мокотовської. Він усе чекав, що його розстріляють. — Знову? — ворожо мовив складач Ковальський. — Давай ще раз, — сказав гестапівець Матула. У нього заклинило револьвер під час останньої реквізиції. — Ризик — діло благородне, а жити треба. Карти були зроблені з картонної коробки від посилки. Фігури намалювали хімічним олівцем ті, хто був тут до нас. Кожна карта була позначена. — Нічого йому не буде, — сказав я, тасуючи. — Посидить, тато бабло вивалить, мамуся всміхнеться кому треба, і хлопця випустят. — У мене немає матері, — сказав хлопець із Біблією. Підніс книжку ще ближче до очей. — Та й таке, — сказав складач Ковальський і важко поклав руку на голову хлопця. — Хто знає, чи ми завтра ще будемо жити? — Знову? — озивався службовець Шраєр із Мокотовської. — Нічим не журися, — сказав я хлопцеві. — Головне, щоб за тобою не журилися. Це найгірше. Коли тебе заарештували? — Мене не заарештовували, — відповів хлопець. — Не був у Polizei? — запитав здивований Козера, контрабандист із Малкіні. — Не був, — відповів хлопець. Він ретельно склав книжку і сховав її до кишені пальта. — Мене скрутили на вулиці. — Вулична облава була сьогодні? На якій вулиці? — тривожно запитав службовець Шраєр, у якого знайшли газетки й розписки. У нього було дві доньки, які ходили на підпільні курси. Він сподівався отримати з дому продуктову посилку. — Це щось не так, — сказав складач Ковальський. — Якби була облава, то привезли б купу народу, а не лише одного. Щось би й тут чули. — Та хіба побачиш браму з цієї діри? — сказав я, киваючи головою в бік вікна під стелею. — Бачиш тільки дах кухні й шматок майстерні. Я показав гестапівцю Матулі карти: — Дев'ятнадцять. — Та звідки, — сказав Козера, контрабандист із Малкіні. Він віз солонину до Генеральної губернії і був упійманий у класичному місці на кордоні. Він стояв під дверима й дивився у вікно. — Від дверей видно більше. Під кухнею ходить вахман із собакою. Розвантажують картоплю на завтра. — Знову куш, — сказав Матула, кидаючи карти на солом'як. — Не маю щастя. Певно, прийдуть по мене. Бо нащо б мене сюди перевозили. Тільки на розстріл, чи ні? — Ти гадав, на волю? — озивався контрабандист Козера. Він ходив міряючи кроками від дверей до солом'яків і назад. — Ех, — мовив із зітханням Матула. — Може, відіграюся. Якщо ні, то завтрашній окраєць твій. Він почав перекладати карти, зроблені з картонної коробки від посилки. — Якщо сьогодні прийдуть по тебе, то на бісові мені завтра твій окраєць? — Я простягнув руку. — Давай карти. — Мене цапнув поліціант на вулиці Козій, — сказав хлопець. — Гранатовий? Мене теж, — сказав контрабандист Козера. — Звичайний поліціант. І привів мене сюди. — Прямо до брами? Через ґетто? Неправда, — сказав Шраєр, службовець із Мокотовської. — Привіз фіакром. Казав, що вже дуже пізно, бо так завіз би мене в Polizei. А так доставив мене до брами, — сказав хлопець і посміхнувся до всіх. — Мав почуття гумору, — сказав я хлопцеві. — Мабуть, писав фарбою на мурі? — Крейдою, — відповів хлопець. — Треба воно тобі було малювати? — сказав Ковальський, складач із Беднарської. — Двірник через тебе матиме роботу. Щоб я так був твоїм батьком. — Він погладив хлопця по вистриженій до голої шкіри голові. — Ковальський, а на бісові ти газетку друкував на Беднарській? — запитав контрабандист Козера. Він ходив широкими кроками від стіни до стіни. — Не друкував я жодної газетки. Я ходив купити кушетку. — Еге ж, саме в підпільній друкарні, чи як? Куш. — Я подав карти гестапівцю Матулі. — «Ти личиш їй, як той французький дукат до долоні повії». Це Шекспір, складачу Ковальський. — Ще раз, і я відіграюся, — сказав Матула й почав тасувати карти. — Досить. Два окрайці мої. — Я відсунув карти. — Я влип так само невинно, як і ти, — сказав Ковальський, складач із Беднарської. — Ти добре знаєш, що я лише пішов шукати наречену, бо вона два дні не поверталася додому. — До зброярів, чи що? — засміявся складач Ковальський. Я нахилився до хлопця і торкнувся його рукою. — Даси мені потім почитати? Хлопець заперечно похитав головою. — Та й взагалі, звідки я міг знати? — сказав складач Ковальський. — Оголошення ж висіло на стовпі. Ми замовкли. Під стелею горіло тьмяне світло. Ми сиділи на двох дертих солом'яках. У кутку під вікном сидів, опустивши голову на коліна, службовець Шраєр із Мокотовської, чиї дві дочки ходили на підпільні курси. Вуха стирчали йому все дужче. Гестапівець Матула, який ходив на реквізиції, сидів спиною до дверей і затуляв розкладені на солом'яку карти. На другому солом'яку сидів Ковальський, складач із Беднарської, який у підпільній друкарні купував кушетку. Поруч із ним сидів хлопець, який писав крейдою на мурах і читав Біблію. Козера, контрабандист із Малкіні, ходив від солом'яків до дверей і назад. Двері були чорні й низькі, геть укриті вишкрябаними іменами та датами. За чорними ґратами вибитого вікна блищав рудий шматок даху кухні й светлішало фіолетове небо. Нижче був мур. На мурі стирчали вишки з кулеметами. Далі за муром лежали безлюдні будинки ґетто з порожніми вікнами, у яких кружляло пір'я з роздертих подушок і перин. Службовець Шраєр підвів голову з колін і дивився на хлопця з Біблією. Хлопець читав знову, тримаючи книжку близько до очей. У коридорі пролунали кроки. Залізні плити, якими була вистелена підлога, дзвеніли. Двері камер почали брязкати. — Нарешті приїхали, — сказав складач Ковальський, який прислухався разом із Шраєром. — Цікаво, скільки нових. — Цього товару ніколи не бракуватиме. Не треба займатися контрабандою. Сам прийде, — сказав Козера, контрабандист із Малкіні. — Хоч така користь, що розкажуть, що чути у світі, — сказав Матула, який ходив на реквізиції й чекав на виконання смертельного вироку. — Ви були на тому світі ще два тижні тому, — сказав службовець Шраєр. — Багато ви знали, що чути? — Але я не знаю, чи за два тижні ще буду на світі, — відповів Матула. — То що тебе може обходити, що чути? Все одно куля в лоб, і так куля в лоб, чи ні? — сказав Козера. — А якщо війна скінчиться незабаром, то, може, й не дадуть кулю в лоб? — Польський суд теж би тебе пустив на розстріл за реквізицію, — сказав складач Ковальський. — А тобі дасть Хрест Заслуги за те, що ти купував кушетку. Двері камери відчинилися знову. Зайшов Млавський, який їздив на допит. Двері загриміли за ним. — Як там, хлопці? — запитав. — Мав сьогодні мандраж. Думав, що залишуся на ніч. Приїхали другим авто. — Дерева, мабуть, уже цвітуть, еге ж? Люди ходять вулицями як нічому не бувало? Правда? — запитав я, крутячи в руках карти. — Не бачив сам, як їхав? Люди живуть, живуть. — Маєш тут юшку, — складач Ковальський подав йому миску з вечерею. — Обідню твою з'їли. — Давали горохнянку з хлібом на обід. Незле дають жерти. Зате печуть розкішно, — сказав Млавський. Він стояв біля солом'яка і краяв ложкою юшку, яка застигла як холодець. — Як тобі пройшло? Сидіти можеш? — Та що там дістав! Як нічого. Тільки в «трамваї». Мали знайомого референта. Робив діла з батьком у Радомі. Знаєш, як це, ні? — без поспіху загрібав юшку ложками. — Люблю цей журек. Іноді має добрий смак, хоч і холодний. Як удома. Картоплі сьогодні чимало. — Сказав каліфакторові, що це для тебе. Зачерпнув із самого дна, — відповів я. — А що сказав референт? — запитав службовець Шраєр, у якого знайшли газетку й розписки. — Нічого не сказав, — огризнувся Млавський. Він поставив миску під парашу й зняв пальто. — Отримав по бебехах за твоє пальто. Скло випало з-під підкладки. Різатися зібрався чи що? — Про всяк випадок, — відповів я й підклав пальто під спину. Він позичав його в мене на допит, бо боявся, що йому в Polizei заберуть його шкіряну, майже нову куртку. Млавський сів біля мене. — Знаєш, — сказав пошепки, — запропонував батькові, щоб батько став конфідентом. Як думаєш? — Як батько думає? — запитав я. — Батько погодився. Що він мав робити, скажи? Я здвигнув плечима. Млавський обернувся до хлопця з Біблією. — Новий, чи що? Я тебе бачив, здається, в Polizei, ні? Не сидів зі мною разом у «трамваї»? — Ні, — відповів хлопець з-над Біблії. — Не сидів я в жодному «трамваї». — Він каже, що цапнув його на вулиці гранатовий поліціант і фіакром привіз до тюрми, — сказав Млавському Козера з-під дверей. — Заклався б, що тебе бачив у Polizei, — сказав Млавський хлопцеві, — але як кажеш, що тебе поліціант цапнув… Дивно, але може бути. Ми мовчали. Між небом і чорними ґратами лежав весняний вечір, освітлений знизу ліхтарями тюрми. Шраєр сидів, уткнувшись обличчям у долоні, з-поміж яких стирчали дедалі дужче відстовбурчені від голоду вуха. Козера ходив від дверей до солом'яків і назад. Хлопець читав Біблію. — Зіграєш в очко? — запитав мене Матула. — Сидиш тут як пень. Може, відіграюся? — Облиште з грою, — сказав Шраєр, не піднімаючи обличчя. — Рідну матір би програли. Тут людина… Він замовк. Рухав штучною щелепою. — Озвався. Інтелігент від газетки, — сказав Матула. — Зіграєш? — Ставайте краще до переклички. Каліфактор уже верещить, — сказав Ковальський, складач із Беднарської. Ми встали з солом'яків. Вишикувалися в шеренгу, обличчям до дверей. — Сьогодні чергує українець. Але, може, буде спокійно, — пробурмотів я Млавському. Він кивнув головою. Загриміли двері нашої камери. У дверях став гладкий, низький есесівець з червоним, квадратним обличчям і рідким білявим волоссям. Губи мав міцно стиснуті. На кривих ногах мали блискучі високі чоботи. За паском носив пістолет. У руці тримав нагай. За ним стояв високий українець із ключами. Чорну пілотку мав хвацько зсунуту на вухо. Поруч із ним стояли каліфактор і шрайбер, малий висохлий єврей, адвокат із ґетто. Шрайбер тримав у руках папери. Шраєр із Мокотовської вибурмотів німецькою кілька завчених слів. Камера така й така, заповнена стількома й стількома в'язнями. Усі присутні. Червоний вахман уважно порахував пальцем. — Ja, — мовив. — Stimmt. Шрайбер, хто звідси? Шрайбер підніс папери до очей. — Бенедикт Матула, — зачитав і подивився на нас. — О рани божі, хлопці, пустять на розстріл! — шепнув голосно Матула, який, перевдягнений гестапівцем, ходив на реквізиції. — Los, виходь, raus! — закричав вахман і, вхопивши його однією рукою за загривок, виштовхнув через двері в коридор. Двері відчинилися настіж. Далі в коридорі стояли вахмани в повній амуніції. Каски похмуро блищали в кволому світлі лампочки. За пасок були застромлені гранати. Вахман обернувся до шрайбера. — Усе? Йдемо? — Ні, не все, — сказав шрайбер, єврей, адвокат із ґетто. — Ще один. Намокель. Збіґнєв Намокель. — Я, — сказав хлопець із Біблією. Він підійшов до солом'яка й узяв пальто. Від дверей обернувся до нас. Але не сказав нічого. Вийшов у коридор. Двері камери загриміли за ним. — І вже по перекличці! Одним днем більше! Двома людьми менше! Давай наступний день! — закричав Козера, контрабандист із Малкіні. — Багато нам їх ще залишилося, — безбарвно сказав Ковальський. — Був хлопець, нема хлопця. Він розставив ноги над парашею. — Сцяти, хлопці, бо розкладаємо солом'яки. Щоб ніхто потім по головах не толочив. Розстеляймо, поки є світло. Ми почали розкладати солом'яки. — Шкода, що Біблії не залишив, — сказав я Млавському. — Було б що читати. — Ні до чого йому вже Біблія. Але я його бачив сьогодні в Polizei, присягаюся, — сказав Млавський. — Що він міг зробити, такий малий? І чого брехав, що його на вулиці поліціант цапнув? — Схожий був на єврея, то й, певно, був єврей, — сказав Шраєр з-під вікна. Він уже ліг на солом'як і, стогнучи, вкривав пальтами ноги.

Він шепелявив, бо вийняв штучні зуби з рота. Загорнув їх у шматок паперу з пачки й поклав до кишені. — Тільки навіщо йому була Біблія, зрештою? — Певно, був єврей. Інакше б на розстріл не взяли, — сказав Ковальський, лягаючи на бік біля Козери. — Хоча Матулу теж взяли. — Кримінальник, холера, реквізитор, вночі з револьвером по квесті ходив, — сказав Козера. — Давно йому належало. Ми лягли з Млавським. Ноги вкрили його шкіряною курткою, решту тіла — моїм пальтом. Я втулив голову в м'який хутряний комір. Від нього йшло приємне тепло. З розбитого вікна віяло вогким холодом. Небо вже зовсім почорніло. Простір між небом і вікном, що лежало на рівні землі, був заповнений золотавим світлом. Горіли всі тюремні лампи. Крізь їхній блиск просвічували кволі, мерехтливі зорі. — Гарно, брате, на світі, тільки що нас на ньому нема, — сказав я півголосом до Млавського. Ми лежали впритул один до одного, щоб було тепліше. — Цікаво, — прошепотів він до мене, — чи мого батька взяли. Я відвернувся до нього і подивився йому в обличчя. — Вийшло сьогодні наяв, що він єврей, — сказав Млавський. — Той референт його впізнав. Робили разом справи в гетто в Радомі. — То й тебе б рушили, — відповів я шепотом. — Мене поки що ні, бо я мішанець. Моя мати була полькою. — Але як батько має бути конфідентом? Не повинні взяти. — Дай Боже, щоб ним став. То було б добре. — Затуліть писки поночі, — сказав Козера, підводячись із солом'яка. — Хочете мати спорт перед сном? Ми замовкли й почали дрімати. Десь неподалік пролунав глухий, тупий постріл. Потім другий. Ми всі піднялися на солом'яках. — Видно, не вивезли їх до лісу. Розстрілюють десь тут, під в'язницею, — сказав я півголосом і почав лічити: — Чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять… — Розстрілюють навпроти брами, — сказав Млавський. Він стискав мені руку з усієї сили. — То мусив бути єврей, той хлопець із Біблією. Котрий то постріл був для нього? — сказав складач Ковальський. — Лягайте краще спати, — зашепелявив службовець із Мокотовської, Шраєр. — Боже! Лягайте краще спати. — Треба спати, — сказав я до товариша. Ми знову лягли, вкрившись шкіряною курткою і пальтом. Притулилися щільніше один до одного. Від вікна йшов пронизливий, вогкий холод.