Клопоти пані Дороти

Чотирнадцять коней

Пані Дорота швидко зайшла до кімнати, старанно зачинила за собою двері, щоб не дуло з коридору, відгорнула поли пишного хутра, щоб не витерлося, сіла на табурет, розправляючи сукню куполом, щоб не зім'ялася, поклала на коліна квіти й, нетерплячим рухом відкинувши з обличчя вуалетку, вельми жалісно розплакалася.

— Але ж, люба пані Дорото, ради Бога, не треба так одразу розпачливо непокоїтися! — мовив я ґречно і, втішивши її, притишив службове радіо, яке недільного осіннього ранку передавало з Катовиць революційні пісні у виконанні шахтарів:

Та надійде день розплати, Суддями встанемо ми!

— Звісно, не заперечую, справа пана Стасінка вельми заплутана, це кожна дитина знає, — заговорив я солодко, сідаючи на тахту навпроти пані Дороти, — і чимало випадкових, а навіть і неминучих чинників призвели до того, що пан Стасінок потрапив у халепу, зрештою, погодьтеся, не без власної провини, але ж це ще зовсім не означає, що все втрачено!

— Усе втрачено, — безпорадно мовила пані Дорота, підвівши на мене світлі, блакитні, дитячі очі, під якими висіли набряклі, натрупні мішки, вологі від сліз і сині від недосипання, після чого розпачливо закричала:

— Коні! Ох, ці коні! Ви можете це збагнути?! Чотирнадцять коней!

— Такі ж добрі, як і будь-які інші, хіба що жива худоба, — байдуже відповів я.

Я вже звик, що довкола пана Стасінка постійно виринали якісь витівки: то кава, то спалений фільварок, то рушниця, то бур'яни в буряках, то гроші. Могла виринути й машина з заліпленим ганчіркою номером, можуть і коні. Я спитав дипломатично:

— Цікаво, чи сестра пана Стасінка теж діятиме? Вживе заходів чи ні? Як гадаєте?

Сестра пана Стасінка, така собі пані Цьопко — це окрема вибоїна на польському шляху до соціалізму. Вона мала на Брацькій іграшковий магазин та паштетну біля Головного двірця. Обидві фірми чудово процвітали. Одна пестила материнські почуття, друга — шлунки літніх панів.

Чоловік пані Цьопко, колишній торговець будівельними матеріалами з Товарової, обіймав посаду голови житлового кооперативу в будинку, де я винайняв однокімнатну квартиру-кавалерку. Будинок, зведений кооперативом перед війною зусиллями мешканців, частково вигорів під час повстання. Але давні мешканці (якщо вони, звісно, вижили) не втратили прав на зруйновані помешкання. Не маючи капіталу на ремонт, вони здавали ті згарища за солону ціну. Сплативши в напівлегальній правочині триста тисяч злотих на лапу за кімнатку з ванною в кутку, я здобув право оренди цього лігва на вісім років у невідомої мені ближче Ельжбети Бальської, яка мешкала в Радомі. По закінченні цих восьми років пані Бальська розраховує в'їхати на все готове. Мені мороз поза шкірою біжить, коли я про неї згадую.

Ремонтні роботи в нашому кооперативі веде, звісно, сам пан Цьопко. Власноруч креслив плани, замовляв монтажників, сантехніків та електриків; надавав також столярів, якщо багатший мешканець бажав мати вбудовану шафу чи додаткову розетку біля робочого столу.

Так дивно склалося, що в однокімнатних квартирах оселилася переважно інтелігенція: інженери, урядовці, лікарі з Каси хворих, а у більших помешканнях (на три й чотири кімнати) розтулилися власники крамниць, багаті адвокати та більші директори більших, «кооперативних» підприємств. Вони й керували кооперативом і статут вигадали хитрящий. Плати з носа, а не з кількості кімнат. Все одно: чи ти займаєш комірчину, чи розлягаєшся в салонах. Отож піднаймачі зчинили ґвалт. Я кричав найголосніше, вважаючи, що трьохсот тисяч цілком достатньо. Я заборгував за житло видавництвам та ZAIKS-у і не мав жодного бажання добивати себе остаточно.

Після зборів до мене підійшла пані Цьопко. Довідавшись, що я журналіст і навіть пишу книжки, вона вирішила відкрити мені таємниці тутешньої адміністрації. Від неї ж я й дізнався про пана Стасінка: «Може б ви допомогли клопотати у такій-то справі?» — «У який спосіб, шановна пані?» — «Ви ж напевно знаєте головного прокурора!» — «Ні, на жаль, не знаю». — «Пишете й не знаєте? Про що ж ви тоді пишете?» — «Такі справжні історії». — «То може ви й цю історію опишете? Доротка вам усе розповість. Як люди дізнаються, то обов'язково допоможуть. Він же така порядна людина! Опишете?» — «Добре, опишу», — відповів я і ось виконую обіцянку.

— То як щодо цієї пані Цьопко? Вживе заходів?

— Пані Цьопко пообіцяла, що найме найкращого адвоката, — мовила пані Дорота. — Ми обоє будемо на засіданні суду в Б.

— Я був там кілька разів цього літа. За пару днів знову туди збираюся, — сказав я. — Мене цікавлять Державні земельні маєтки. Питання саботажу. Повештаюся трохи периферією, побалакаю з людьми. Таку собі маленьку відпустку зроблю.

— Ех, так, дивний цей світ, — важко зітхнула пані Дорота, — одному відпустка, а іншому… Завітаєте до нас? Ми будемо в готелі, помешкання опечатано.

— Звісно, що завітаю! Постараюся все роздивитися!

— Озирніться там як слід. Ви ж напевно знаєте прокурора Забєґу.

— Робив колись репортаж з текстильної фабрики в Б. і трохи знаю місто, — відповів я ухильно.

— А натрапляли ви на таку собі Юзефкову з Воєводського комітету PPR? Оце гадина! Це вона з цими Покривками…

— Я був із нею один раз у фільварку Покривки ще навесні. Страшні речі там коїлися. Машини просто під дощем, поля незорані, а житла людей! Ех, пані Дорото! Там треба самому пожити!

— Але чого вони кажуть, що це провина пана Стасінка? Все Стасінок та Стасінок.

— Але ж коней з Покривок він продав, чи не так?

Пані Дорота мовчала, трохи ображена. Помовчавши хвилю, вона розгорнула з паперу білі гвоздики й устромила їх у вазу на полиці з книжками.

— Тобі тут буде краще, ніж у квітковій крамниці. Забула вас привітати, а це ж учора були ваші іменини. Власне, по це й прийшла, а зануджую вас своїми клопотами. Але ж ви знаєте, як це, коли людина в горі? — усміхнулася вона грайливо.

— Ну, так, пані Дорото, — мовив я, перериваючи коротку мовчанку, що знову запала після подяк. — Але як ви гадаєте, що буде з тими конями? Що власне залишається панові Стасінку?

— Смерть, — відповіла пані Дорота й знову жалісно розплакалася.

Бідна пані Дорота

Бідна пані Дорота! Світ завалився на неї з гуркотом, наче водоспад, настала мертва темрява, як у засипаному бомбосховищі. Можна було стогнати, благати й розпачувати — люди були глухі, мов стіни в'язниці.

Поки не сталося цього лиха з паном Стасінком, пані Дорота жила в спокої й забутті. За часів війни пан Стасінок, тоді ще скромний варшавський службовець, який підробляв торгівлею, — до того ж її далекий кузен, якого вона перед війною обходила десятою дорогою, — урятував їй життя, витягнувши завдяки відомим зв'язкам із варшавського Павяка, куди вона потрапила під час вуличної облави. За це вона щиро до нього прихилилася й відповіла взаємністю на його багаторічне таємне кохання.

Під час повстання пан Стасінок утратив квартиру й меблі, але врятував трохи здобутого торгівлею золота, викупився разом із пані Доротою з Прушкова, прищулився в селі під столицею, а коли війна закінчилася, залишив пані Дороті кілька злотих на прожиття, а сам чкурнув на Повернені землі, щоб випробувати долю. І справді повернувся через два чи три місяці — поважний, владний, багатий. Одразу став можновладцем: купив їй на Мокотові сонячну й затишну кооперативну квартиру, що пахла свіжою штукатуркою та бузком, який розквіт у садочку під вікном. Це помешкання (дві кімнати, ванна, фанерована кахлем, гарний коридор, кухня, ніша для служниці — все службово оформлене на пана Стасінка) пан Стасінок заповнив стилевими меблями з палацу прусського юнкера, прикрасив кришталем, порцеляною, картинами, килимами та скатертинами, розвеселив вишуканим радіоприймачем у дерев'яному корпусі, вимостив білизною та постелею, здертою з заможних міщанських осель на Заході, і, вдягаючи пані Дороту з зворушливою турботою від білизни до манто, тулив її від морозного й незичливого світу ніжно, як сніг тулить кволий паросток пшениці.

Якими ж смачними, якими легкими, якими догідливими й радісними є ці дивовижні закуски, мілкі супчики у підігрітих тарілках, котлетки, ніжки, крильця, що злітають з тендітних долоней кельнера, мов голуби! Скільки відтінків гіркоти й солодощі, терпкої сили та пестливої слабкості мають усі ці вина, походження, кольору й смаку яких навіть пан Стасінок не міг перелічити! Скільки любовної принади, обіцянки сором'язливої ночі визирає з тьмяного світла кав'ярень! Які ж прекрасні ці хвилясті рівнини, що їх автомобіль розтинає, мов човник! Який м'який асфальт, розігрітий літнім полуднем, які кумедні й несподівані повороти, підйоми та спуски гірських шосе. А понад усе — яка ж розумна й сильна ця людина, чоловік на всі сто, шанований і такий, що вселяє страх, який носив її, мов ангела, між небом і землею та клав на ложе обережно, наче стодоларову купюру.

Я не міг втриматися від бажання трохи попоетизувати. Ми, журналісти, не маємо часу професійно займатися поезією: для цього є — як відомо — поети. У кожного з нас своя ділянка: один веде економіку, другий редагує телеграми, третій збирає міські новини. Газета — це не збірка Куб'яка: треба писати ділово та стисло. Отож ми поетизуємо поза редакцією, приватно. Особливо коли пишемо про кохання. Виправдавшись таким чином, повертаюся до розповіді.

Протягом довгих місяців совість дружини не давала пані Дороті спокою. Чоловік пані Дороти, знаний перед війною адвокат, юридичний радник великого закордонного концерну, закоханий у неї до нестями, але який ставився до неї як до утримуманки, — утік у вересні з Польщі, забравши папери фірми й покинувши дружину, яка не встигла вчасно повернутися з дачі.

Через Румунію, звичним шляхом він перебрався до Швейцарії, де мав чималий капітал у банку; помножив статки на більш і менш легальних постачаннях, воєнній спекуляції та махінаціях з агентами німецьких фірм, користаючись особистими контактами й политичними зв'язками. З Женеви посилками, грошима та добрими порадами він допомагав дружині спокійно пересидіти окупацію та наглядати за його підваршавськими маєтностями, якимись розлогими парцелами й ділянками, де колись мали будувати автомобільний завод, підвести залізничну гілку та прокласти шосе.

Коли війна скінчилася й пошта (державна та та, інша) почала сяк-так працювати, пан адвокат Умястовський не припиняв умовляти пані Дороту, щоб вона перебралася до нього. Вказував їй певних людей і безпечні шляхи. Він відмовився від ділянок та земель; швейцарські друзі давали йому зрозуміти, що революцію ніхто не придушить збройно; щонайбільше можна спробувати саботажем та диверсіями. Отримавши вказівки чоловіка, пані Дорота вагалася, крутячи в пальцях клапоть паперу. Вона була вже не першої молодості й, добре знаючи вимоги свого чоловіка, побоювалася швейцарської конкуренції. Вона прагнула також трохи поторгуватися й витребувати конкретніших запевнень, аніж кохання та прихильність. Шкода їй було й пана Стасінка, який з дня на день набирав ваги та все палкіше її кохав. Воістину ґордіїв вузол почуттів! Відписала отже, що боїться ризикувати, що буде «тужити за старою, коханою, героїчною Варшавою, долю якої ділила до кінця», що наразі не має грошей на подорож і що заклинає його їхнім коханням повернутися й віддати сили на благо країни.

«На якийсь час маю спокій, — подумала вона зраділо, відправивши листа за допомогою сарафанного радіо. — І вовки ситі, і вівці цілі».

На жах «овець» вівця раптом постала перед нею. Пан адвокат порадився зі своїми друзями й, отримавши інструкції, переправив до країни трохи іноземної валюти, доларів, фунтів та франків на відкриття пристойного, солідного адвокатського кабінету. Слідом за готівкою він і сам зненацька з'явився у Варшаві. Зібралися його тутешні друзі й при нагоді склали йому вичерпний звіт про діяння пані Дороти та пана Стасінка. Знавці політичних розкладів, однак, не радили йому задиратися з головою, який трусить, подейкують, усім воєводством Б. і має нівроку які зв'язки в центральних органах влади; навпаки — слід було налагодити контакт із паном Стасінком. Також не варто було обурюватися на пані Дороту. Яка ж жінка вчинила б інакше? Крім того, така жінка кожному залізне в ліжко й залюбки дасть контакт; потім піде, а контакт залишиться.

Пан адвокат був не зовсім задоволений вказівками, але роздратовано стиснув губи й викликав дружину на розмову.

— Моя люба, я ні в чому тебе не звинувачую, бо жінці у твоєму віці й з твоїм характером важко витримати без чоловіка; зрештою, я теж на еміграції не лише про батьківщину думав, — сказав їй просто у вічі пан адвокат, запросивши пані Дороту до відремонтованого чотирикімнатного помешкання на Мокотові.

Він займав увесь перший поверх вілли, вікна наказав загратувати, двері зсередини обити залізом.

— Я не збираюся просити тебе заходити сюди пошикувати на годинку, я надто шаную твої нові почуття й сам маю до тебе певний сентимент. Боже мій, стільки років прожити разом, і на старості літ розлучатися!

— Знаєш, мені теж нелегко, — шепнула пані Дорота.

Вона із цікавістю роззиралася по багатому кабінету.

«Де він дістав такого Подковінського?» — подумала вона з захопленням. Вона трохи розумілася на картинах; перед війною адвокат мав дещо у своїй галереї. Меценат ухопив її погляд.

— Облаштовуюся поки що, як бачиш. Зі смаком, повільно, час маю. Отож до справи. Даю тобі, скажімо, пів року на роздуми. Я вже не в тому віці, коли без жінки дня не можна витримати. Якщо переконаєшся, що обов'язки дружини важливіші, ніж випадковий коханець, то квартира чекає на тебе, а в майбутньому, можливо, й авто. Крім того, матимеш сто тисяч на місяць на власні розваги, але вже не на ті, якими ти зараз тішишся. Цього я ніколи не терпів, ти знаєш. За кілька років, зрештою, ти постарієш, і коханець тебе покине. Йому не випадатиме показуватися на високій посаді зі старою дружиною, до того ж із такою сумнівною репутацією, як у тебе. Побачиш, що йому дивитимуться на пальці й змусять жити на одну службову зарплатню. А коли немає гарної коханки, то навіщо стара дружина? Тоді ти знову прийдеш до мене, але буде вже запізно. Тобі не треба вирішувати негайно, але поміркуй. Коли доведеться знову тікати — а це неодмінно знадобиться, добрий бізнес не триває вічно, — я заберу тебе з собою, побачиш.

Тут пані Дорота усміхнулася недовірливо, але адвокат Умястовський загасив недопалок у попільничці й спокійно велів далі:

— Якщо ж ти прагнеш і далі вести життя емансипованої жінки, то пам'ятай, що розлучення я тобі не дам, і не думаю, що майбутньому можновладцю буде приємно уславитися розлучувальним процесом і хвалитися тим, що відбив дружину в мене, який мусив перебувати на чужині. Жінку із заплямиstatementним соціальним походженням! Яка під час війни спала з ким заманеться!

— Не забувай, що я твоя дружина, — сухо мовила пані Дорота.

— Не забуваю, найдорожча, — сказав пан адвокат Умястовський. Він нахилився над столом і, взявши її за руку, ніжно поцілував гладеньку, доглянуту долоню. — Отож поміркуй. А щоб полегшити тобі роздуми, призначаю тобі тимчасово сорок тисяч утримання на місяць, які ти отримуватимеш у мого помічника в першу п'ятницю кожного місяця. А тепер дозволь, — мовив він, важко підводячись із крісла, — я поцілую тобі обидві ручки на прощання.

Він провів її до коридору, подав їй шубу й зачинив за нею залізом ковані двері. Накинувши ланцюг, наказав служниці нагріти ліжко, помитися й принести вина до спальні. Старий пан мав гарячу кров, аж ніяк не адвокатську.

Засунувшись того вечора під свіже простирадло, втягуючи з насолодою вологе й важке дихання липневої ночі, що шуміла за відчиненим вікном, мов дозріле збіжжя, пані Дорота підклала долоні під голову, ліниво занурила пальці у буйні, розсипчасті пасма волосся і поринула в роздуми. Марнославство. Вона зважувала свої шанси обережно, як аптекар. Коли відчула, що її ще молоде й звабливе тіло має належати здібному, енергійному голові, майбутньому депутату, воєводі, а може (хто знає?!), й віцеміністру чи навіть комусь більшому, а не старому адвокатові, якому рано чи пізно обмежать практику й доберуться силою до грошей, як до консервної банки, і коли, помстиво посміхаючись при думці про розлучення, пані Дорота загасила цигарку й підібгала ноги до сну — саме тоді у воєводському місті Б. пан Стасінок потягнувся на твердій лаві арешту й попросив міліціонера, який його охороняв, пів цигарки.

Смерть дурням

Початок

Знесли книги, рахунки, асигновки й протоколи; замовили на кілька ночей присяжних бухгалтерів та експертів; терпляче допитували адміністраторів, керівників, управляючих і завідувачів складів, власників барів та ресторанів, шоферів і сільськогосподарських робітників; викликали членів правління та партії; обговорювали справу у відповідному відділі Воєводського комітету PPR та на міжпартійній комісії; виїжджали комісійно на місця, їздили до Варшави й там переглядали звіти правління, які складав та підписував голова; виявляли в них чималу дозу фантазії, хитрості й розмаху; день за днем збирали дедалі більший доказовий матеріал — і так промацували справу, мов трухлявий мур, протягом кількох найкращих тижнів літа.

Тим часом уся біднота в маєтках, що належали спілці, та весь актив у Б. зітхнули з полегшенням після падіння пана Стасінка й сміялися з цієї чудової триствольної фузії, так званого дрилінґера. Дрилінґер, зрештою, не стріляв, був зіпсований нанівець, але став однією з причин біди нарівні з десяти фунтами чорної, немеленої кави. Були й інші причини, але з тих уже не сміялися. Дрилінґер свідчив, що спілка йде на конфлікт із бандами. Він стояв у шафі в секретаріаті спілки; шафа не зачинялася, і відвідувачі виходили з приміщення під враженням гострої бойової готовності.

— Пильнується, бестія, цей пан Стасінок. Лежить на державних грошах, як пес, — казали з повагою.

Влада, Інтерес. З кавою все було трохи інакше: нишпорячи по поюнкерських замочках, пан Стасінок поруч із багатьма чудовими меблями, які вантажівочкою поїхали до Варшавки, знайшов випадково в коморі десять фунтів цього товару. Він не віддав її до їдальні, де б на каві все одно не розумілися, а до ресторану. Завідувачу складу при їдальні це було не до вподоби. Він волів би каву протокольно продати, але, помисливши, міцно стулив ротяку. Спробував би він зачепити пана Стасінка!

Бо врешті-решт вам треба знати, що пан Стасінок очолював Професійну спілку працівників самоврядування і виконував від її імені важливі функції у Б. Як то кажуть у народі, трусив усім Б. Хоч і не був у PPR, але серед селян був на «ти» з багатьма партійцями, усе влагоджував на чесне слово, довіра за довіру. Йому належалося; зрештою — приїхав одним із перших на західні землі, організовував владу в Б. і коли підпивав, то завжди казав, що найкраще почувається як піонер. Він виклопотав для спілки кільканадцять сільськогосподарських маєтків, якими керував із невичерпною енергією. Розвів племінне розведення данських коней, у лісах улаштував мисливські угіддя. Дичини було під зав'язку, а високопоставлених мисливців — ще більше.

У місті пан Стасінок заснував їдальню, проєктував ясла для дітей і будинок для працівників. На жаль, маєтки не приносили прибутку, доводилося доплачувати робітникам і наймитам. Так само й політично пан Стасінок пройшов, як це заведено підкреслювати, еволюцію. Ще під час референдуму проводив агітацію за PSL, але просто перед виборами порвар із реакцією і перейшов до «Нового Визволення». Хотіли, щоб він балотувався за списком цієї партії, але опозиція блоку була надто сильною, і пан Стасінок поступився честю іншому, сам забезпечивши собі високу посаду голови. Він розраховував, що коли колега-депутат вифуркне до Варшави, він займе його квартиру й успадкує посади на місці, а протоптавши ґрунт під ногами, підскочить вище на наступних виборах.

Перебираючись до столиці, кореш позичив із каси спілки кругле число — кілька тисяч на покриття своєї справи про розлучення (кинувши дружину, він одружувався із секретаркою), а під заставу дав дві фузії, які йому колись подарувала ця ж спілка. Двостволку віддали до маєтку, дрилінґера повісили в секретаріаті.

Коротко й чітко: пан Стасінок серйозно визначав суспільно-політичне життя в Б. Звідси й постійні роз'їзди. Службове авто, асфальтовані дороги — отож не перевтомлювався. Регулярно інспектував фільварки та маєтки, а щоб підтримувати особистий контакт із Варшавою, некликаний їздив на конференції до столиці й привозив звідти найсвіжіші антиурядові анекдоти. Рахунки покривала спілка. Оскільки ж скарбник був формалістом, до того ж трохи хворобливим, пан Стасінок влаштував його в інше місце. Сам перебрав його функції і, не бавлячись у бюрократію, затверджував виставлені ним же асигновки. Касирка, така собі Тереза С., приймала будь-які розписки пана голови. Спробувала б вона інакше!

Так минув рік-другий. Держава зміцніла, здолали банди, узялися до Плану; росли фабрики, будинки й — люди. Але маєтки пана Стасінка й далі не приносили прибутку, і за кожен віз капусти, який ішов до чиновницької їдальні, доводилося перераховувати адміністраторам гроші на виплату зарплати. З юнкерських замочків зникли посуд, меблі, килими, паркет. Залишилися голі, обдерті, самотні стіни, у яких гуляв вітер. Зате в багатьох гостей у Варшавці можна було зустріти порцеляну, картини й навіть мисливські трофеї з Б. Пан Стасінок мав зв'язки.

Його не було цілу зиму в Б. Він переживав із пані Доротою найкращі місяці своего життя в Закопаному, куди вирушив у персональному урядовому вагоні й оселився, казна-чому, у пансіонаті для кінематографістів. Пані Дорота чудово каталася на лижах; пан Стасінок докладав зусиль, щоб не відставати від неї. Де б він не з'являвся, зустрічав знайомих і друзів, які голосно заздрили його шикарній бабі. Зрештою, підганяйливими телеграмами та листами змушений, він залишив пані Дороту у «Версалі» й спальним вагоном повернувся до Б.

Так склалося, що за відсутності пана Стасінка в Б. раптово змінили Спеціальну комісію, яку очолив молодий прокурор Забєґа, що прибув із Лодзі. Холостяк, який утримував стару матір, родом із гуральського села.

Одразу війнуло в містечку неприємним холодком: прокурор не пив, за дівчатами в спілчанській їдальні не заглядався (а було на що), до барготелю не ходив, майже не з'являвся в залізничному ресторані пана Олейніка. Лише зредка, коли мав нагальні виїзні засідання, забігав по кілька канапок на дорогу. Натомість він полюбляв розмовляти з «людьми», вештався по всіх зібраннях, викликав обурення своїми дружніми стосунками з колективом електростанції та газового заводу; затято тинявся околицями. Казали, що це гуральські звички тягнуть чувака за місто.

Роботи він мав чимало й саджав так, аж гай шумів. Накрив одну ґуральню, знайшов маленьку схованку на горищі в аптекаря, притиснув — як то кажуть — кількох гуртовиків, перетрусив підвал ресторатора Олейніка й відібрав у нього охоту заощаджувати; загнав кількох спекулянтів до трудового табору й якось ненароком зачепив господарку в спілці самоврядовців. Про це господарювання вже вголос гомоніли в містечку, хоча відкрито ще не казали нічого. У день, коли згоріли будівлі фільварку Покривки, прибула звідти делегація наймитів, щоб на зборах партійного активу електростанції порушити питання про ліки для маєтку. Електростанція опікувалася маєтком і брала участь у його суспільному житті. Покривки належали до Професійної спілки самоврядовців, але спілка розвела руками. «Брак коштів на ліки», — сказал восени пан Стасінок і вирішив питання негативно. «Це як же так? Нам нічого не належиться? — казали з гіркотою делегати-наймити. — Тільки працюй і горбать, а такий байстрюк буде по Польщі розкатувати з бабою? І ніхто йому на пальці не дивиться? Для нього гроші є? Йому вільно приїжджати з ким заманеться й кожному казати: «Смерть дурням!»? Вилежуватися в палаці з бабонькою? А потім ручки розводити, як до нього прийдеш? Приїдьте, товариші, подивіться на ці згорілі будівлі. Чорт ноги зламає». Удень начальник відділу саботажу з воєводського управління УБ, товаришка Юзефкова з Воєводського комітету партії та прокурор Забєґа сіли в автомобіль і разом із журналістом, який випадково гостював у Б., вирушили до Покривок. — Нещасливі маєтки, — сказав прокурор Забєґа, коли вони виїхали за місто. — Земля не родить, худоба марніє, а тепер ще й ці діти. Брак дитячого садка! — Що стосується дитячого садка, шановний товаришу, то ми його заснували, — відповіла товаришка Юзефкова. Вона була походженням зі Сілезії; родина вже три покоління була соціалістичною. Дід загинув у 1905 році; батько за часів санації виплюнув легені на Святому хресті, вона під час окупації пройшла кілька концтаборів. Тепер її відправила партія на інший кінець Польщі. Партійне діло було для неї звичним, як дім: її кабінет у Комітеті завжди був повний матерів, учителів, селян, робітників. Вона давала поради й мала добру звичку доводити кожну справу до кінця. Як це казала пані Дорота? Що вона гадюка? Якщо й так, то її мусили боятися реакційні ропухи, миші й ящірки. Вона всміхнулася молодо й додала: — Якось ви, товаришу прокуроре, з усіма людьми балакаєте, а до мене дороги не знайшли. Гадаєте, виховання — це собача справа? Останні будівлі міста лишилися позаду, ми виїхали поміж суворі весняні поля. Потягнув гострий квітневий вітер, несучи запах прілого листя та розігрітої, вологої, родючої землі. — І вихователька є, дівчина молода, недосвідчена, просто з міста. Боїться до дитини торкнутися, — вела далі Юзефкова. — Знаєте: щойно виплекаємо людину, її в нас забирають або до Варшави, або на іншу роботу. А часом вона й сама йде. Знаєте, як це з людьми. А якщо йдеться про маєтки Спілки самоврядовців, то я трохи їжджу по районах, придивляюся до господарювання то тут, то там, і хоч де б виявила щось кепське, завжди натрапляю на слід нашого пана Стасінка. Уже товариші з мене сміються й радять мені вийти за нього заміж. Мабуть, закохалася в нього, кажуть. — Занадто мало ми контролюємо роботу людей і віримо їм на слово, — розказувала товаришка Юзефкова. — Ось як воно є насправді. Оце була я колись у Дукштах. Маєток за якісь двадцять кілометрів звідси. Осіння оранка. Трактори ходять по полю. Але хоч я й із Басейну і бачила більше димарів, ніж загонів, щось мені це орання не сподобалося. Зупиняю машину, виходжу, дивлюся на скиби. Одна від одної на добрий метр, стоять дибом, а трактор пригортає землю, аби швидше, аби більше. Питаю: «Громадянине трактористе, чи так вас учили орати?» «Ні, — відповідає, — але так наказав адміністратор». Іду до адміністратора. Не хотів балакати, такий був поважний, але пом'якшав. Каже: «Це пан Стасінок наказав. Виконати План, заорати про проформу, а потім, казав, ще раз за це візьмемося». Адміністратор вилетів, пан Стасінок лишився. — Це не лише справа пана Стасінка, — буркнув начальник з УБ. — Треба ворухнути все це кумівське гніздо. А гніздо висить високо. Не завжди можна до нього видертися. — Видеремося! — сказав оптимістично прокурор Забєґа. Він розгорнув з паперу булки з маслом і паштетом і пригостив супутників. — Звичка. Не можу їхати голодним. — Відомо, що видеремося! — буркнув начальник. — Тільки треба поплювати на долоні. — Або ось я в іншому маєтку, — продовжувала товаришка Юзефкова. — Знову восени минулого року. Дощ, хлюща, собаку не вигониш. Бачу поле, заросле бур'яном по пояс. У бур'янах — люди. Тіпаються по полю, згинаються, розгинаються, ніби щось збирають. «Звар'ювали, мабуть», — сказав мій шофер і зупинився на краю дороги. Виходжу, іду в поле. «Люди добрі, що ви робите?» «Цукрові буряки збираємо», — відповідають хором. «Де? У бур'яні?» «А чом би й ні, коли платять?» «Покажіть ці буряки!» Показують мені. Маленькі, як мишачі хвостики. Редиска й то більша. І так на всьому полі, п'ять гектарів. «Як це, не вродили?» «Е, це не тому. Поле ніхто не прополов від бур'янів, от воно й заросло. Заглушило». Пан Стасінок знову знехтував. Мав прислати допомогу з міста. Нікого не прислав, адміністраторові сказав: «Смерть дурням! Радь собі сам!». Адміністратор радив, як міг, продав, що міг, утік, і тепер його шукають по всій Польщі. А пан Стасінок сидить собі спокійно в Закопаному. Розумієте тепер, чому маєтки прибутку не дають і замість мобілізувати маси є заразою? — Заповідник пана Стасінка, — буркнув начальник з УБ. Автомобіль в'їхав у густий ліс, улюблені мисливські угіддя голови. Дорога спускалася вниз і, огинаючи пущу, вибігала у лагідну долину. У долині біліли панські будівлі, чорніли челядницькі хати за садом. Чорна річечка вилася в долині, наповнена весняним припливом. Автомобіль проскочив місток, обминув браму саду й зупинився перед садибою. Приїхали. — Але ж, шановні, — мовив, привітавшись, управляючий, вусатий балагуристий чолов'яга із добродушним, покірним поглядом, — звісно, це брак нагляду з нашого боку. А хіба ж ти, мій милий, можеш за всім устежити? Сам, своїми руками? Селяни засудили це на своєму осередку, але що з того? Порожні балачки! — А будівлі згоріли, чи не так? — спитав начальник з УБ. — Бачите, пане, за дітьми дома не дивляться. Наймит іде на роботу, то вткне дитині що-небудь у руки, аби не верещала. От і вткнув хтось сірники. Колись, як селянин, бувало, ділив сірник начетверо, то й вогню було менше. Майно своє шанував. А тепер, як селянин дорвався до культури, то як до газованої води. Усе може статися. — Так, так, усе може статися, коли селянин дорветься до культури, — задумливо промовила Юзефкова. Вони оглянули панські будівлі, спалені дощенту. Частину худоби вивели, частина згоріла. Начальник УБ ходив по згарищу й у задумі колупав носком чобота попіл. Під ранок випав дощ, і навіть головешки пахли весною. Озирнешся — і підсніжники полетять, і ряст визирне на луках. — А це цікаво, товаришко Юзефкова, — спокійно сказав він, обтрусивши чоботи, — що коні зникли як камфора. Згоріли на попіл чи що? — Він каже, що стояли біля повітки з сіном. Тут найдовше лютувала пожежа. — Усе це докупи не в'яжеться. Тільки в романах про добрих панів зустрічається мотив підпалу будівель дітьми. Але щоб якраз у Народній Польщі, якраз у селі, якраз у спілчанському маєтку, якраз у Покривках, де таке розбазарене господарство, де точиться така запекла класова боротьба, щоб тут діти ні сіло ні впало бавилися вогнем — ні, вибачте, не купуймося на старі літературні штампи! Де ж соціалістична конструкція людської долі? — То ви читаєте «Кузьницю», товаришу? — запитав переляканий журналіст. — А що робити в такому містечку? — махнув рукою начальник. — Як був у Першій армії, то навіть вірші писав. Літератор, можна сказати. Поплівся поволі через подвір'я й увійшов між фільваркові будівлі. — Не приїжджав сюди хто? Восени? Може, влітку? Може, взимку? — Пан Стасінок приїжджав. — А більше ніхто? — Пан Стасінок приїжджав машиною з якимись панами. — Своєю машиною? — Е та де, своєю! Іншою, великою, зеленою. Начальник витягнув із портфеля фотографію «шевроле» й підсунув господарю під самі очі. — Такою. — А про що балакали? — А хто їх розбере? Чужою мовою. Люди кажуть, що то пани з-за кордону. — А що було написано на машині? — Е-е, аніж він такий дурний, думаєте? Номер був замотаний ганчіркою. — До біса! — мовив начальник і почухав потилицю. — Ну й дідько, їй-богу! Почастував господаря цигаркою і сам затягнувся. Помовчали трохи, випускаючи дим. Потім подали один одному руки, і кожен повернувся до своєї роботи. Тим часом управитель вихваляв перед Юзефковою медичну акцію: — Хай люди кажуть, що хочуть, але ж спілка зробила для них справді дуже багато. Сам пан Стасінок дав ліки, прислав лікарку з повіту; один раз у нас був стоматологічний амбулаторій. Улаштували зразковий дитячий садок. Нещодавно, але є. Ну й житло людям мали звести. У Плані було. Навіть кредити отримали. Що ж, коли знову таке лихо з пожежею. — Ходімо до садка, — коротко відрізала Юзефкова. Повалили гуртом. Нагнулися в низьких дверях і увійшли до брудної кімнати. Колись — панської їдальні. Побачивши їх, вихователька, молода, кремезна дівчина, зірвалася з лави. Діти стали в коло й урвали на півслові пісеньку «А як прийде сонце та погода». З стелі звисали кольорові серпантини, залишок від карнавалу. Зі стіни споглядав совиним оком намальований олівцями орел. Юзефкова, привітавшись із дівчиною, стала навколішки біля дитини, яка сиділа на лаві, і взяла її рученята у свої долоні. Провела пальцями по плечу дитини, делікатно розстебнула їй куртку й зняла сорочечку. Раптом звелася, підняла дитину й мовила: — Подивіться, як діють ліки пана Стасінка. І показала їм спину дитини, покриту струпами застарілих корост, заклеєними шматками паперу. — Кваліфікується? — запитав прокурор Забєґа у начальника УБ. — Ваше відомство! — відповів той. — Ну, то збирайся, любейкий, з нами, — мовив співочо прокурор Забєґа до онімілого управителя й потер руки. — Влізємо в авто всі. Мовчки ми сіли в машину й виїхали за браму. Помста — Як це каже пан Стасінок? — згадав прокурор, коли ми виїхали на пагорб і прощальним поглядом оглядали маєток Покривки. — «Смерть дурням», каже він? Ну то: смерть дурням! Смерть дурням. Продовження — Смерть дурням! — підхопив безтурботно пан Стасінок, повернувшись спальним вагоном до Б. Провів у філії кінематографістів важливі політичні розмови, забрав із Варшави делегата на інспекцію маєтків і обробляв його всю дорогу. Уранці залишив його в готелі, прибіг на восьму до контори, крутився по кабінетах, сміхотливий, засмаглий, сповнений здоров'я й енергії, зазирнув до відділу кадрів і до переселенського, вскочив до їдальні й покрутив носом, що суп занадто рідкий, переглянув справи, перевірив рахунки, продиктував секретарці кореспонденцію, провів кілька нарад у місті, понюхав справу Покривок, трохи здригнувся, нічого не дізнався й мусив удовольнитися поясненням, що діти спалили будівлі, а управителя посадили до з'ясування. Після чого, зморений і розігрітий кількома чарками горілки, попросив панів членів ревізійної комісії на невеличкі збори. — Слухайте-но, людоньки, — мовив, затираючи руки, що виглядали з закоротких рукавів цайгової куртки, і попиваючи рідкий чай, який пек у губи, — до загальних зборів залишилося ще три місяці, то нащо стільці з переляку ламати? Я мушу купу справ владнати у Варшаві й справді не маю часу займатися дурницями, усіма цими списками, рахунками, книгами, асигновками й дідько знає чим ще… Найняти бухгалтера, і хай порпається. І тільки йому допомогти, чи ні? — Власне, голова відповідає за стан книг і взагалі, — сказав з ваганням член комісії. Пан Стасінок іронічно глянув на нього. — А правління ручки вмиє й додому баяньки, чи як? Пан віцеголова хотів би шишкою в партії бути, а тут, у спілці, на мене все скидає, так? Пан секретар свої гешефтики через тещу прокручує, а до роботи не береться. І знову я винен, так? А ви де були протягом цих трьох каденцій правління? Спали, чи ні? І молочко попивали. Треба звіт підготувати на загальні збори, і розмов нема. Нестачі не може бути ні в книгах, ні на складі. Усе треба вирихтувати на всі сто! — А що з тими Покривками? — Таж знаєте краще за мене, що. Дитва спалила. Коні спеклися, корови. Лихо. — Люди різне балакають. — Люди завжди балакають, — обрізав пан Стасінок. — Виходить, мусите, голово, состряпати звіт, кишеня має бути чистою. — Три роки робив, і ніхто мені ні в кишені, ні в зуби не заглядав. А тепер, як іду до Варшави, то всі гуртом на Стасінка? — Пан Стасінок підвівся з-за столу й став набурмосений біля вікна. «Дідько його знає, — подумали члени комісії, — що він там набалакав у тій Варшаві. Такий завжди викрутиться, має знайомства, з кожним вип'є й погомонить, а потім людину зживе». — Хай інші попрацюють як я, — провадив пан Стасінок, — а тоді побачать, як це солодко. У не одного голова полетить. Ну, панове, я звіт состряпаю як лялечку, але не пхайте носа в чужі справи. І ходімо на обід, бо я голодний. Повалили отарою до ресторану пана Олєйніка, привіталися з прокурором Забєґою, який виїжджав у район, замовили рясний обід і докінчили нараду. Після обіду пан Стасінок виїхав із варшавським делегатом до маєтків. Оглянули палацики, з яких, як зітхаючи запевняв пан Стасінок, меблі забрали мародери та взагалі реквізиція; пройшлися полями, оглядали оранку під картоплю, провели спілчанські збори, знову сіли в авто, оминули здалеку нещасні Покривки й поїхали до показового маєтку за 80 км від Б. на диків. Припаркували авто, взяли в управителя по двостволці й попленталися увечері на позицію. Балакали про спілку; пан Стасінок наполягав, щоб його перевели до Варшави, до головного правління. З нього вже досить гниття в Б. Три роки! Шмат життя! Для політика це самогубство — сидіти на провінції! Делегат, молодий хлопець із Першої армії, який працював на розчищенні порту в Щецині, а потім перейшов на спілчанську роботу, ненавидів папірці й письмовий стіл, мріяв про перехід на виробництво й дивився на пана Стасінка, як сова дивиться на мишу, що вистромлюється з нори. Адже, терпляче роз'яснював він йому, настають великі зміни в житті профспілок. Досі в спілках де-не-де панували передвоєнні традиції, соціал-демократичні, бонзівські, ба навіть клерикальні. Інші діячі ставляться до профспілок як до інституцій, рівноцінних робітничим партіям, незалежних від народної влади, повних недовіри до неї. Ішли межею під затінком сосон. Уже вечоріло. Ще годинка, півтора — і дики вийдуть на пашу. Мали вдосталь часу, тож пробиралися прогулянковим кроком до мисливської вишки, що височіла над полем. — Не вистачало, щоб ще партії керували спілчанським життям! Ніхто в спілках на це не погодиться! Партійне командування? Охо-хо! — Ніякого командування! — перебив делегат. — Партія ніколи не командує спілками, але може давати вказівки своїм членам, які працюють у спілках, і таким чином впливати на їхню політику. А ті переконають інших, що шлях партії правильний. Бо цю правильність підтверджує життя, товаришу голово. — Еге ж, еге ж, еге ж, — погодився пан Стасінок. Задерлися на вишку, оглянули сектор обстрілу, поклали рушниці на парапет і запалили цигарки, щоб відганяти комарів. Делегат казав далі: — Ще в спілках багато гною треба вигребти. Реформізм, клерикалізм, засліпленість. А всілякі верховоди! А цілі диверсійні гнізда! Очі на лоб лізуть від подиву, коли на це дивишся! І руки сверблять! А часто треба чекати. У того дядько, у того тітка, у того передвоєнні заслуги. Бо Травневий переворот допомагав робити! Ех, аби швидше об'єднати наші робітничі партії! Отоді закипить робота! — Що ж ми, спілчанські діячі, матимемо тоді робити? — запитав трохи роздратований пан Стасінок. — А вишколювати людей у щоденному втіленні принципів соціалізму? Мобілізовувати маси на постійне підвищення виробництва й продуктивності праці? Планово заощаджувати? Задовольняти потреби мас? Покращувати їм побут і умови праці? Піклуватися про окрему людину, цей наш найцінніший капітал? Воювати з класовим ворогом, з диверсією та саботажем? Профспілки, пане Стасінок, це велика школа соціалізму, і тільки загартовані діячі можуть у ній втриматися. — Нам тут, на Повернутих Землях, загартовування не бракувало, — мовив процедивши крізь зуби пан Стасінок і судомно стиснув плече делегата. — Дивіться, їй-богу, дики! Стріляйте, стріляйте! Делегат підняв двостволку, прицілився, натиснув на гачок. Ехо пострілу рознеслося лісом. Дики розвернулися й дременули в ліс. І тільки їх і бачили. — Хай йому грець! — вилаявся делегат. — Вже мав його на мушці. Рушниця нікудишня! — Треба було нам узяти дрилінґ, — сказав пан Стасінок. — Дрилінґ — гарна річ. Будь-яку звірину покладе. І не віддачає як кінь ногою. Злізли з вишки й понуро попленталися до фільварку. Пан Стасінок ґречно провадив розмову: — Я думаю, що кожен діяч повинен після проходження стажу на периферії, у районі, іти все вище, аж до головного правління. Адже тут марнуються люди, які не можуть розкритися, бо де? У Б.? Чотири каліки, два фільварки в околиці, пошта, вокзал та Управління безпеки — от і маєш усе Б. Делегат буркливо погодився, що Б. — це глушина, але нічого конкретного не пообіцяв. На огляд інших фільварків часу їм не вистачило, бо машина пана Стасінка зламалася й шофер всю ніч мордувався з мотором. Повернулися до Б. під ранок, змордовані й сонні, одразу попрямували до ресторану пана Олєйніка, де пан Стасінок замовив гарячий, добре закроплений сніданок. Після чого зайшли ще до секретаріату, і там делегат побачив урешті того чудового дрилінґа, який грайливо виглядав із шафи. — О, яка гарна двостволка! — вигукнув із запалом і взяв рушницю до рук. — Це не двостволка, шановний товаришу, це дрилінґ, — відповів фахово пан Стасінок. — Два стволи на шрот, третій, той знизу, на кулі. Не те що дика, слона цим уконтрапупити можна! — Чому не віддасте це в маєток? Управитель казав, що дики страшенно нищать озимину, — спитав делегат. — Управитель має свою рушницю, тільки, бестія, не хоче її вживати, — засміявся пан Стасінок. — А-а, ось як? То нащо ця шкарабанка має тут стирчати? — Хочете, то я вам її віддам, хай вже, — і щедрим жестом вліпив йому в лапу дрилінґа. — Люди мені зносили. Добро за добро. — Ну, якщо так, — сказав з ваганням делегат. — Та звісно, що так! — вигукнув із п'яною душевністю пан Стасінок. Секретарка звела на них очі з-над машинки й нічого не сказала. Нехай би спробувала. А шкода, що не спробувала. Бо тоді рушниця не помандрувала б на стіл начальника Управління безпеки й делегат не хитав би головою: «Ну й актив спілчанський у вас, ну й ну. Чорт у цьому розгардіаші не розбереться!» «Прийде час, то розберемося, не журіться», — відповів начальник і поставив дрилінґа в шафу. Побалакали, побалакали й розійшлися, трохи засмучені.

Суд, Мовчання Коли хочеш, щоб тебе не помітили, не вилазь на диби. Коли працюєш, люди дивляться тобі на руки. Ти ж теж дивишся на руки людям. Голки, чоловіче, не сховаєш, а що вже казати про своє життя. Соціальний контроль — це тисяча пильних очей. Найкраще засудять людину, аби тільки тисяча уст схотіла заговорити. Але уста не завжди хочуть говорити, часом бояться, часом викривляються зневажливо, часом лінуються. Тому в Б. дивувалися загалом, але пошепки, звідки пан Стасінок бере форсу на утримання такої дорогої жінки, як Доротка. Рахували, що самі відвідини перукаря поглинають щомісяця кільканадцять тисяч злотих, а догляд за обличчям, а масажі, а пречудове вбрання, а помешкання, а поїздки до Криниці й Закопаного, не кажучи вже про їжу — це ж треба мати солідну крамницю, щоб покривати витрати, а не бути платним службовцем, бодай і головою. Але відомо, як то інтелігенти. Поговорили по кутках, пошепталися, посміялися, попліткували, дружини трохи позаздрили, а в очі підлещуються й на зборах набирають води в рот. Люблять поговорити, але за чаркою. Раніше балакали за бриджем. А збори спілчанські чи партійні — це неминуче лихо, нудьга, виснажливе засідання. Задивована зала, напівграмотні люди, які жодної мови не знають, а теревенять про народну демократію, ніби університети закінчили. Попри це, однак, ненависть до пані Дороти зріла серед інтелігенції в Б. потай, як нарив. Затискали зуби, коли зверхня й «холодна як лід» з'являлася в маєтках, забирала пана Стасінка з контори на екскурсію по воєводству, бо їй усе було цікаво. Розглядала, видивлялася, училася, готувалася до майбутньої ролі покровительки й філантропки, яка — як дружина депутата — колись їздитиме по бідних селах свого округу, розмовлятиме з сільськими ґаздинями, витиратиме брудні носики дітям, роздаватиме дівчаткам цукерки й махатиме рукою з машини, що від'їжджає, зібраним на подвір'ї хлопцям. Щось із цих пліток мусило доходити до пана Стасінка, бо він наполягав, щоб вона швидше оформила розлучення. Що ж, коли сама пані Дорота була ніби невизначена. Любила, раз продавшись, ще трохи поламатися. «І чорт цю жінку зрозуміє, — думав часом зневірений пан Стасінок. — А все ж спить зі мною», — тішив себе й терпляче заробляв на вищу посаду. Так чи інакше, воєводське місто Б. було повне пліток про пана Стасінка. Пан Стасінок трохи гнівався, але по суті зневажав їх. Мав напружені розмови з Варшавою, прокручував великі торговельні комбінації для спілки, балакав і з секретарем партії, і з начальником, і з прокурором за чаркою. Про майбутнє не турбувався, збори підготував, плескав знайомих по плечу. Ну й нащо це йому здалося? Нінащо. Бо на загальних зборах пан Стасінок дізнався зі здивуванням, що в містечку значно більше знають про нього, ніж він міг припустити. Так-так, якщо хочеш, щоб тебе не помітили, не пхайся на диби. Злазь із диб Загальні збори Професійної спілки працівників самоврядування воєводства Б. відбулися, як знаємо, у липні. Від весни пан Стасінок сидів у конторі, упорядковував папери, проводив операції, обробляв людей і то й річ вискакував на кілька днів до Варшави, де ходив від головного правління до Доротки й назад. Доротка була до нього прихильна, правління — значно менше, і виїзд до столиці на вищу посаду категорично відкладався. З огляду на це пан Стасінок почав подумувати про повторне обрання головою спілки. Краще мати спілку в кулаці, ніж синицю у Варшаві. Їдальню спілки прикрасили до цього дня портретами державних діячів, гаслами з вирізаних літер, повісили на стіні газетку Товариства польсько-радянської дружби, вимили підлогу й лави. На сцені, яка могла б слугувати художньому колективу, але не слугувала, бо такого не було, поставили кілька стільців і великий, накритий скатертиною стіл. Під вечір почали збиратися делегати й повагом розсідалися на лавах. Коли зала заповнилася, засвітили всі лампи, і пан Стасінок у оточенні правління вийшов на сцену. Після звичайних формальностей він зачитав короткий звіт правління та прокоментував його власною, полум'яною промовою, приблизно такою:

— Наша спілка — найкраще організована в усьому Б. Як перша громадська організація після війни, на цих повернутих для польської матері-батьківщини землях, вона була зародком народної влади. Вона зробила з нас одну спільну родину. У ній усі є один одному братами й сестрами. У ній — один за всіх і всі за одного. Вона допомагала кожному, хто до неї звертався. Звісно, не завжди, можливо, вправно господарювала, але ж людина гартується в роботі, у конкретній діяльності, і немає чого соромитися помилок. Зате ми налагодили чудове співжиття з автохтонами й залучили багатьох людей для вітчизни. З Варшави приїжджали й дивувалися нам, казали, що такої спілки, як наша, немає в усій західній Польщі. Це було б неможливо без громадянського ставлення до спілкової праці всього правління, якому на цьому місці, як його голова, висловлюю подяку за допомогу та лояльність.

— Авжеж, допомагав! — вигукнув молодий робітник з електростанції, який прийшов на зібрання, як то кажуть, із цікавості. Він нахабно розріготався.

— А фільварки давали прибуток? — діловито запитав територіальний інспектор Народної ради.

— Фільварки ми прийняли в розграбованому стані, — гідно відповів пан Стасінок. — Без машин, без людей, без худоби. У маєтках не було меблів. Як приїхали люди, то не мали на чому спати.

— Бо ви ті меблі розкрали! — закричали із зали. Зчинився гамір, пролунали якісь запитання, але на звук дзвоника всі затихли.

— Господарські будівлі були спалені, — провадив далі пан Стасінок. — Минули лише три роки після війни. Ми завезли трохи худоби та коней.

— Яких ви продали нишком! — вигукнув наймит із Покривок.

— Які згоріли під час пожежі, громадянине, бо ви не пильнували майна, — спокійно сказав пан Стасінок, але щелепа в нього почала ходити ходуном. Він спирався об стіл руками, що вилазили з закоротких рукавів цайгового піджака, поправив краватку й випростався. — Ми сяк-так відремонтували певну кількість машин і вели господарство якомога ощадливіше. Чого ви ще хочете? — запитав він грубувато.

— Можна було менше їздити по Криниці, а більше сидіти на дупі в Б., то було б ще ощадливіше, — відповів запитаний, і зала вибухнула сміхом. Пан Стасінок зблід, зрозумів, що стоїть на слизькій дошці. Але відрізав міцним голосом:

— Як громадянин буде на моїй посаді, то порядкуватиме по-своєму; а поки що я відповідаю за всю роботу. Нераз треба й до Криниці поїхати на конференцію з кимось важливим. От що.

Настрій трохи покращав, і присутні заспокоїлися. Не всі розуміли, про що йде гра, але збудження сусідів їм не передавалося. Пан Стасінок теж ще не збагнув. «Якщо вони щось мають проти мене, то чому витягають це тільки на зібранні? — думав він, сидячи й підперши голову рукою. — Адже могли набагато раніше взятися за це. Але, мабуть, нічого не мають і мацають у темряві. Тільки хто цей ворог? До коней навіть УБ не чіплялося. Згоріли разом із коровами, що ж, наш збиток. Треба було пильнувати». Так мізкував пан Стасінок, а головуючий на зібранні відкрив обговорення звіту правління. Першим підвівся секретар правління, працівник Міської ради. Він підійшов до столу, зняв рогові окуляри, механічно протер їх пальцями й сказав:

— Я, громадяни, казатиму прямо. За два роки наше правління відсили відбуло зо три зібрання. Раз укомплектувалося, потім довго-довго нічого, потім раз затвердило звіт голови (це було того року), потім знову це правління обрали, знову воно укомплектувалося, а потім — то вже ми не мали жодних зібрань, аж до сьогодні. Усе йшло на словах, без протоколу й печатки. Фактично засідали або в Олейника, або на коридорі. Голова бігав і казав: «Знаєте що, підпишіть цей папірець, бо треба відправити до централі», або: «Я виїжджаю до Варшави на три тижні, заступіть мене в роботі», а в чому заступити, коли ніхто не знає, що робиться, скільки грошей іде й куди? Кожен із членів зайнявся своєю діляночкою роботи, а щодо решти — хай пан голова вирішує. Аби до весни. А від весни до осені. І щоб тільки ніхто до нас не чіплявся. Ну й дочекалися. Чого ми дочекалися, громадяни? Недбальства, громадяни, марнотратства, громадяни. І ще гіршого. Саботажу ми дочекалися. Тільки зараз виходить на світло те й се. Кожен із нас щось бачив, кожен щось чув, але рукою махав.

Казали: де дрова рубають, там тріски летять. Але не дивилися, до чиєї кишені ті тріски летять. А це якийсь жир, дрібниця, сто кілограмів; а це пару тисячок для товариша, який розлучається; а це рахуночки за виїзди, за три роки не перевірені; а це підпал будівель у Покривках, ніби випадок, але якийсь дивний.

А ті коні? Люди стільки балакають, що мені в голові паморочиться. Кажуть, що управитель частину коней продав, частина згоріла. Кажуть ще більше, а що це означає, що кажуть? Це означає, що ми не діяли як слід, що впустили між нас ворогів і диверсантів. Або те, що маєтки не дають прибутку. І треба ще доплачувати з державних допомог. Адже народна держава дала нам цю землю, щоб нам було легше, щоб ми могли перебути ці голодні роки, а не щоб ми все витягали руки, як жебраки. Маєш, а не вмієш господарювати.

Марнуєш суспільне добро. Виходить — шкодиш народові. Бо хто має нам дати? Отой польський шахтар, що під землею сидить? Отой польський сталевар, що робить мости для Варшави? А чи, може, нам мають дати буряків і картоплі ті, хто краще господарює? Я, громадяни, вважаю одне: наше правління не вміло працювати, недогледіло господарство, і треба його вигнати геть — або й ще гірше. А ті, хто хоче працювати, повинні працювати; вони точно зможуть. Я виступаю, громадяни, не тому, що я невинний; так само не вмів робити, як інші. Але мені здається, що вже досить цього.

Пан Стасінок зірвався з місця й вигукнув:

— Так не можна, пане колего! Треба було подавати скарги на правлінні, а не займатися демагогією на зібранні. Звісно, що ви нічого не робили. Це кожен знає. Звісно, що ви не будете в новому правлінні.

Він гримнув кулаком по столу й з гуркотом сів.

Люди почали голосно кричати й галасувати, зчинився справжній ґвалт. Крізь густий сигаретний дим нічого не можна було розгледіти, люди підводилися з місць, махали руками, ставали на лави, головуючий завзято калатав у дзвоник, а з-над голів президії споглядав на залу мудрий, усміхнений ніби з іронією — великий Ленін.

Урешті залу втихомирили, і слово взяла службовиця з бюро пана Стасінка.

— У мене є лише одне запитання до правління: переписуючи інвентарний звіт, я помітила, що в ньому немає мови про дрилінґер, який пан Стасінок дав одному панові з Варшави, делегатові чи як там його. Але ж дрилінґер був призначений на диків? Тож прошу правління надати пояснення.

Завідувач їдальні:

— Чому я ніколи не отримував рахунків з угод, які правління спілки вело від імені їдальні з залізничним ресторатором? Я завжди отримував вказівки по телефону, це вигідний метод, бо папірці не залишаються. Скільки ми витратили за цей час, то ніхто не злічить. Я думаю, що близько ста кілограмів жиру, кілька десятків кілограмів кави й пару кілограмів чаю, а борошна, а м'яса, а картоплі. А пакунки. Ніби на покриття представницьких витрат. Пан голова казав: «Чоловіче, не пхай носа до чужих справ, пильнуй свій, щоб не відпав».

І куди я мав іти й кому казати? Я боявся, та й край. Але думаю, що тепер немає чого боятися. Минули часи, коли кожен царював, як хотів.

Наймит із маєтку Покривки, член партії:

— Ми, громадяни, нераз вже казали, що з цим правлінням треба нарешті навести лад. Але партія має терпіння: ануж людина один раз схибила, влізла як корова в шкоду, а потім схаменулася? Але, видно, тут ми занадто довго дивилися. Найбільша провина товаришів, які сиділи в правлінні й давали водити себе за ніс. Пан Стасінок продіяв їм кільця в ніс і водив їх, як биків, довкола своїх справ. Не перебивайте, громадянине Стасінок, зараз я говорю. Ви вже досить набалакалися. Отож: ми довели маєтки до пуття, обробляли, давали ж деякі які-не-які гроші. Де вони? Де вони є? Де квитанції й рахунки? У кишені в пана Стасінка. Пан Стасінок хоче, щоб ми його знову обрали головою, хоче головувати над нами, представляти нас, керувати нами. Представляти в Закопаному він уміє, але чи був він хоч раз на землі й чи знає, як виглядає наша робота? Бувало, проїде машиною з бабою, поблукає по порожньому палацу, зайде до стайні, коня погладить, цигаркою наймита пригостить, а потім обідець і або в ліжечко, або в машину й далі, на інший кінець шосе, до другого маєтку, на вечерю. Жінці це має подобатися, але нам менше. Я закінчив.

Члени правління сиділи з похиленими головами за столом, накритим чистісінькою скатертиною, і боялися глянути в залу. Пан Стасінок, виявляється, крутив, як хотів, а вони нічого не казали цілий божий рік. Гарна історія.

Коли список промовців вичерпався (а їх було чимало), головуючий на зібранні, колишній скарбник пана Стасінка, запропонував залагодити справу мирно: оскільки було відомо, що пан Стасінок незабаром перейде на вищу посаду до Варшави, пропонується затвердити абсолюторіум уступаючому правлінню та перейти до виборів, причому на посаду голови він, головуючий, дозволить собі запропонувати… І назвав прізвище дотеперішнього заступника голови спілки, який похмуро барабанив пальцями по столу.

Може, пропозиція й пройшла б, бо люди були змучені й ще не мали вправності у боротьбі проти кліки, але на шкоду панові Стасінку проти пропозиції виступила ревізійна комісія, з якою ще нещодавно пан Стасінок пиячив у Олейника. Але комісія є комісією, і своє хотіла зробити. Секретарка не могла видати їй книги, оскільки пан голова був у Варшаві. Тому з формальних міркувань пропонується призначити зібрання на новий термін, а саме через місяць. За цей час комісія розгляне також закиди, висунуті голові спілки загальними зборами. Пропозицію після бурхливого обговорення прийняли, і зібрання закрили. Було вже після півночі.

— Важкий місяць чекає на вас, пане голово, — сказав головуючий, коли вони нарешті сходили з естради. — Багато бухгалтерської роботи. У найпрекрасніше літо. Але ви хоч усе приведіть до ладу. Бо шкіра на людині терпне, як слухаєш, що ці люди вигадують.

Пан Стасінок витирав піт з лоба й із зусиллям проштовхувався крізь мовчазний натовп.

— Смерть дурням! — вигукнув він весело. — Дамо раду. Гірше було колись, коли людина мусила сама все робити. Пам'ятаєте, як ми сиділи тут удвох і робили Польщу? Тепер хай люди навчаться, що треба також мізками поворушити: скінчилися добрі часи. — Пан Стасінок пішов далі, на державну роботу.

У дверях їдальні їм заступив дорогу прокурор Забєґа.

— Я прислухався до сьогоднішньої дискусії, — сказав він доброзичливо-весело, пощипуючи вусик, який висіявся над губою й додавав чимало поважності. — Прокидається народ, висловлює свою думку, не боїться. Дозріває до керування.

— Заздрять людині, — коротко відповів пан Стасінок. — До балачок їх багато, а до роботи нікого. Сам, чоловіче, думай за всіх, наче це не люди, а — не прирівнюючи — корови. Нічого дивного, що часом людині нога схибиться. Забудеш щось, не випишеш ордер, загубиш квитанцію. І тоді всі раптом мудрі. Гуртом на одного, бий, забивай! Чи ні?

— Та авжеж, — задумливо відповів прокурор Забєґа й подивився на пана Стасінка прижмуреними очима. — Знаєте що, пане Стасінок? Є там якісь неточності в спілці? Занедбання господарства, саботажик, виїзди й приїзди невідомо з ким, гешефтики? І ті погані коні, ай-яй-яй! Що це знову за історія?

— Жодної історії. Люди люблять баляндраси точити, — фиркнув пан Стасінок. — Коні не найважливіше. Вони й так були хворі. Ну, прокуроре, час нам іти спати, бо чоловік наробився, як у лісопильні. Тужу за своїм ліжечком.

— Боюся, що вам сьогодні буде незручно спати, — сказав прокурор, не рухаючись від дверей. Пан Стасінок глянув на нього й усе зрозумів. Він нетерпляче покрутив головою, ніби його муляв тісний комірець, всунув руки в кишені цайгового піджака й закусивши губу. Хвилину він вагався, нарешті ковтнув слину й усміхнувся своєю щирою, сердечною, чарівною усмішкою: «Смерть дурням!».

— Оце ні. Ліжко в мене зручне.

— Е, пане Стасінок, навіщо ці комедії? — запитав розважений прокурор. — Мені доведеться затримати вас. Треба все з'ясувати, від Адама й Еви. Усі ми страшенно допитливі.

Пан Стасінок посважнішав, відступив на крок назад і вийняв руки з кишень.

— Я заарештований? — запитав він з погрозою в голосі. — Ви знаєте, що робите?

— Не першина й не востаннє, — з зітханням мовив прокурор і кивнув рукою міліціонерові.

Смерть дурням! Далі буде

Коли я приїхав до Б. на процес пана Стасінка, місто потопало в снігу. Розташоване на пологих пагорбах, граючи на сонці червоними дахами, сяючи стрункими тополями, на яких іскрилися білі шапки паморозі, містечко було тихим і спокійним, ніби вже забуло про саботажника. Хто б про нього пам'ятав. Навіть місцева газета подавала лише коротку замітку з процесу. Поблизу вокзалу статечно бродили ґави між санями візників. Я сів; візник хльоснув батогом, кінь зафиркав, дзвоники тоненько задзявокли, ґави з криком злетіли — і ми поїхали до суду.

Окружний суд містився біля ринку. Проїхати було неможливо: відбувався щотижневий ярмарок, тим гамірніший, що передсвяточний. Дбайливі господині робили запаси, хоч була лише середина листопада; набивали в кошики цибулю, сушені гриби, мак, борошно. Я подивився хвилину на ситих кроликів і зайців, що звисали з решітчастих возів, на великі глеки сметани та бідони молока, на крамнички із взуттям, стрічками, гасовими лампами та предметами культу, заплатив вусатому візникові й вибіг на другий поверх, де засідав суд. Я енергійно проштовхався крізь натовп, що вештався коридором, записався до книги й, переконавшись, що не свідчу у справі пана Стасінка, прослизнув до зали засідань і присів на краєчку лави. Я озирнувся: у залі було душно й темнувато. Зібгані на лавах глядачі курили без упину, і дим снував по кімнаті. Це були селяни з маєтків і працівники зі спілки, які приїхали спеціально на засідання. Так вони здобували класову свідомість і пізнавали владу народу.

Під протилежною стіною величезної зали, облаштованої з двох кімнат, між якими вийняли перегородку, стояв суддівський стіл, збоку приставили столик прокурора, а під вікном була лава підсудних. Пан Стасінок стояв у лаві випроставшись, він був небритий, зсутулений і схудлий, і вже не мав того вигляду «смерть дурням», який протягом стількох років здобував йому довіру та симпатію. У зім'ятій цайговій піджачині, переляканий і збентежений, він скидався на пересічного канцеляриста, який украв із каси п'ятсот злотих, щоб «погуляти», і тепер дуже про це шкодує. Перед лавою підсудного сидів сивий, доброзичливо-весело усміхнений пан у золотих окулярах, механічно переглядав папери і з великою вправністю працював олівцем.

Варшавський адвокат! Не одному він уже зумів зменшити вирок і навіть, як казали, того й того вмів витягти з-за ґрат. Легенда перебільшувала факти на згубу спекулянтам і саботажикам. Поруч із підсудним терпляче стояв міліціонер із руками, закладеними за спину, і з ремінцем, службово затиснутим під підборіддям. Колегію суддів складали: головуючий, прикрашений золотим ланцюгом, лисий дідок із добротливим поглядом людини, яка вже чимало бачила на своєму віку, діяч із профспілки, робітник із міської газовіні, похмурий і затятий, та робітниця з пилорами, передовиця праці.

Звинувачення підтримував прокурор Забєґа, запрацьований і худий, як голодна чапля.

Головуючий (розтягуючи слова по-віленськи): Тож підсудний продав отих чотирнадцять коней без торгів, крадькома?

Пан Стасінок: Ваша честь, без.

Головуючий: Це дуже погано, підсудний, це дуже погано. А до каси підсудний жодних грошей не вніс за тих коней? Чи, може, вніс?

Пан Стасінок: Ваша честь, мені профспілка боргувала певні суми. Варшава обіцяла мені позику на одруження, і я тому… За тих коней.

Головуючий: Виходить, що не вніс. Чи знає підсудний, як це називається, коли хтось не має права забирати суспільну власність, а забирає?

Пан Стасінок: Ваша честь, я не знаю.

Прокурор: Стосовно цих коней. Підсудний приймав у Покривках панів із депутатів?

Пан Стасінок: Ваша честь, ні.

Прокурор: А хто ж це приїхав у тому автомобілі, що мав номер, обмотаний ганчіркою?

Пан Стасінок: Ваша честь, я не знаю.

Прокурор: А як підсудному здається? Якщо через два тижні після того в Покривках спалахнула пожежа?

Раптом я відчув, що мою долоню судомно схопила жіноча рука. Це пані Дорота, яка сиділа за мною, жахливо нервувала.

— Чому він мучить цю людину? — шепнула вона з обуренням, нервово кусаючи хусточку. — Вона ж справді не знає. Сама сказала.

За спиною пана Стасінка видно було пречисте небо, гілки розлогого клена, на яких висіли ґрона снігу, а далі — на просторому майдані — стояли селянські біжки. З кінських мордочок, занурених у торби з вівсом, валувала молочна пара.

— Саботаж. Ясно як день. Лакуза — і ще й відрікається, — буркнув наймит із Покривок. Він сидів біля мене, тримаючи донечку на колінах.

Пані Дорота стріпнулася, ображена.

— Пан Стасінок каже правду. Він ніколи не крав, — засичала вона шепотом. — Він завжди робив тільки добро для людей.

— Та ну, шановна пані добродійко? — буркнув наймит. — А оце, бачите, це теж пан Стасінок.

Він підсунув їй під ніс дрібні рученята дитини, на яких виднілися свіжі сліди залікованої корости.

— Де він подів гроші за ті ліки?

Пані Дорота відвернулася й притулила батистову хусточку до очей. Я вийшов із зали з головним болем і поплівся в місто. У Б. знайомих зустрічаєш на кожному кроці; кожен додавав свої зауваження до справи в надзвичайному суді. Одні торочили про коней, другі — про квартиру пана Стасінка, у якій, на подив усім присутнім, виявили на першому поверсі маленьку фонтанку у вітальні (подейкують, перший воєвода наказав собі зробити — теж сидить); інші — про його зв'язки з підозрілими типами. Усі вдавали, ніби роками про все знали, тільки не хотіли казати. Звичайно, як це буває серед інтелігенції. Мене втомила ця балаканина, яка більше придавалася для оповідання, ніж для репортажу, і я пішов до товаришки Юзефкової, до обкому. Вона прийняла мене одразу, і її просте, ще молоде обличчя розквітло щирою усмішкою. Вона махнула рукою на всю цю справу.

— Вибираємо саботажників, як гусениць із капусти, — сказала вона. — Але ж річ не в тому, що ми викрили ще одного. Розумієте, люди вчаться керувати. Чули про ті загальні збори в липні? Не дуже вони вдалися. Мало активістів брало слово, не вміли поцілити в саму суть справи, показати класове обличчя діяльності пана Стасінка. Тільки тоді, коли втручається партія та держава, люди смілішають. Але поїдьте сьогодні по фільварках, придивіться до акції очищення партійних лав. Як наші партійці порозумнішали! Якими стали пильними! І робота, товаришу, кипить.

— Суд не все з'ясує, — вела далі Юзефкова. — Є речі, яких треба торкатися делікатно, як павутиння, щоб павуків не сполохати. Але й те, про що говорять на засіданні, є доброю школою.

— Варто було б про це написати якийсь репортажик, — кинув я між іншим.

— Почекайте ще з пів року, тоді й напишете про Покривки.

— Плануєте щось облаштувати в тих руїнах?

— Машинно-тракторну станцію. А в селі — першу спілку виробничу в області. Еге ж, починаємо.

Вона засміялася з тріумфом і потисла мені руку на прощання.

— Тільки обов'язково приїжджайте.

Уже вечоріло, коли я повернувся до зали. Вона була рясно освітлена. Селяни сиділи на лавах, головуючий усміхався поблажливо, але знуджено, у лавників обличчя були гострі й затяті. Промовляв прокурор. Виклавши юридичну точку зору, він висвітлив, як то кажуть, портрет підсудного. Я не зміг би передати запалу його красномовства ані описати пристрасності його жестів. Одним словом — добре говорив, а зміст його виводів був приблизно такий:

— Підсудний був профспілковим діячем. Політиком. Добре знав, які обов'язки на ньому лежать. Йому довірився народ, повірила держава. Пан Стасінок виправдовувався, що в період становлення державності його робота не була врегульована інструкціями і що йому доводилося не раз вирішувати самому. Це слушно, і красиво, і відповідально. Але коли інші запрацьовувалися до смерті, щоб зрушив із місця транспорт і промисловість, щоб дати людям хліба й м'яса, машин та одягу, пан Стасінок загребущою лапою черпав із каси профспілки. Сподобалося; заснував кумівське гніздечко в містечку, погрожував людям, що повиганяє, посаджає, навчить уму-розуму. Боялися його, дивилися мовчки, як він розкрадає державне майно. І лише тоді, коли ці люди дозріли, коли перестали їх вражати й лякати панські манери пана голови і коли вони тверезим господарським оком поглянули на його діяльність, тоді підсудний підключає кумів у Б. та у Варшаві, борсається, як щур на гачку, задіює свої зв'язки, надає документи, з яких випливає, що він сприяв тому чи іншому бюрократу полювати в його лісових угіддях. У його! А де поділися гроші? Проїдені, прогуляні по Криницях та приємних прогулянках у машиночці. Грошики сподобалися; треба було дедалі більше й більше. Тож змови з агентами, чорт зна з якими й де, дрібний саботажик і ще менша крадіжка. І так по колу.

Коли пан голова виїжджав службовими автомобілями у відрядження, коли возив коханок і з санаційними чиновниками по ресторанах брудершафти пив за гроші профспілкові, ми, прокурори й судді Народної Польщі, також їздили на сесії в район і отримували до шести злотих на день добових за передвоєнними нормами, поки постанова не врегулювала це питання. Булочки не могли за ці шість злотих купити. Але чи витягали ми лапу по державне майно? По мозолеву копійку нашої народної, робітничо-селянської держави? Коли пан голова розкатував по курортах, у його маєтках навіть мазі від корости не було. Чи бачив він коли-небудь дітей робітників із фільварків? Загрожених туберкульозом, недоїдаючих, заражених коростою? Це не він організував лікарські бригади. Це не з його ініціативи молоді студенти-медики поїхали в село. Кажу про це, бо пан Стасінок удавав із себе героя. Одинокого вовка, який розбудовував тут Польщу.

— Не хочу здогадуватися, — велів далі прокурор, — на що підсудний витрачав такі величезні суми грошей. На все прийде час. Але вихований у капіталістичному господарстві, який усе життя мріяв про кар'єру, який ненавидить народну державу, пан Стасінок гадав, що вже настав час грабунку й сваволі. Завданням суду буде показати йому подібним, що цей час безповоротно минув.

Прокурор перервав промову й подивився мить на підсудного. Потім спокійно закінчив:

— Підтримуючи в повному обсязі обвинувальний висновок, клопочу про смертну кару для підсудного. — І сів. Одразу підвівся адвокат, який дуже тихенько й дуже спритно спростовував тези прокурора, доводячи, що пан Стасінок — це жертва непорозуміння й самопожертви, після чого засідання відклали до завтра. Глядачі, тиснучись, вийшли в коридор. Пан Стасінок, дуже блідий, але осяяний німбом смерті, пройшов між ними з мученицькою усмішкою. Флегматичний міліціонер увів його до кімнати арештантів на вечерю від пані Дороти. Нишком прослизнула за ними пані Дорота.

— Любий Стасінку! Я хотіла тобі подати сірники, пішла до прокурора, показую коробку, але мені ніби ноги відібрало, слова не могла вимовити, — щебетала вона безтурботно. — А він, уяви собі, подивився на мене такими злими очима й каже: «А ще вас тут бракувало. Ви хто?» Я втекла й навіть коробку із сірниками забула. Пан Стасінок сів і, не торкаючись їжі, мовчки курив цигарку. Раптом очі пані Дороти наповнилися сльозами. — Стасінку, Стасінку, що ж це буде? — запитала вона жалісно. — Жінко, не дурій, — гостро відповів пан Стасінок. Він відкинув недопалок і з насолодою випростався на лаві. — Розмасажуй мені ноги, поки мене не відвели. Розпухли після стількох днів стояння на цій лаві підсудних. Пан Стасінок вступить до партії Того вечора, обійшовши ще кількох знайомих у містечку, які мені барвисто розповідали про судовий процес та вказували на деталі, що могли б згодитися для репортажу, я відвідав пані Дороту в готелі, де вона зупинилася разом із сестрою. Поки пані Дорота просиджувала на засіданні, пані Цьопко, скориставшись ярмарком, купила собі до Варшави зайця й тлусту курку. Сміху за вечерєю було безліч, бо покупка вдалася. Пані Цьопко вміла підсунути свиню місцевій автохтонці. Крім того, ми розмовляли про процес. — Нічим, Умястовський, не переймайся, — казала пані Цьопко, уминаючи салат із помідорів. — Доки Цьопко і спілка мають свої зв'язки, лиха не станеться ні тобі, ні твоєму Стасінку. Не такі справи влаштовували за німців, а це ж не німці, не гітлерівці, а свої. Пані Дорота їла без апетиту, мляво порпалася виделкою в тарілці, ледь умочила губи в келишок старовинного вина. Власник кнайпи дивився на неї зі співчуттям і раз у раз посилав кельнера дізнатися, чи чогось не треба. — Гірші за гітлерівців, — сказала вона із жалем. — Щоб таке горе людині заподіяти. Стільки він тут нагарувався, кілька років у провінції просидів, організовував, бігав, не їв, не спав — і що з того має? Скажуть, що людина погана, і одразу всі на нього. І цей прокурор. Це якийсь ненормальний тип. Яким правом він говорив про пана Стасінка як про злочинця? Адже якби йому дали час, він усе в касі покрив би. Варшава обіцяла. — А ті коні? — буркнув я, наклав шинки в тарілку й з уважністю додавав хріну. — Ну то й що, коні? Хіба він один продавав? Не належалося йому? Інші як роблять? Хіба не так само? Усі йому таке майбутнє пророкували й стільки всього чекали від нього. — Еге ж, — зітхнув я безнадійно й знову набрав шинки. — Стасінок і так далеко зайде, я тобі кажу, я, Цьопкова, — мовила переконано сестра. — Гроші — це головне, моя люба Умястовський, а грошей у Цьопків не бракуватиме. Не бракувало за німців, не забракне й за демократії. Викладемо. Будуть у вас — віддасте. А ні — то ні. Невелике горе. Заробиться нове. Бо що може бути найгіршим? — Смерть, — мовила пані Дорота й заплакала над своєю шинкою. — Не верзи дурниць, — перебила гостро пані Цьопко. — Що він може дістати? Ну, скажімо, шість, десять років. То через рік подамо клопотання до канцелярії президента. Підмажемо, де треба, зменшать, скажімо, до трьох, чотирьох років. Поводитиметься пристойно, напишуть йому добру характеристику, підмажемо в директора в'язниці, скинуть термін за добру поведінку до двох, трьох років — і вийде. І що за горе? У Цьопків у бізнесі завжди знайдеться місце для людини зі зв'язками та здібностями Стасінка. Зрештою, ти й сама ще чимало маєш. Пані Дорота в задумі похитала головою. — Стасінок не захоче працювати в приватній ініціативі. Він людина громадської праці. Він іншого життя не знав, крім своєї профспілки. Він так любив свою профспілку. Так із нею зрісся. Скажіть мені, ви ж наш знайомий, ви пишете, ви знаєте стан справ: чи може Стасінок вступити до партії, коли вийде з в'язниці? — Та неодмінно, — гаряче підтвердила пані Цьопко. — Гроші завжди зроблять так, що все буде добре. Смерть фраєрам. Закінчення На жаль, майже все пішло не так добре: надзвичайний суд засудив пана Стасінка до смертної кари; правом помилування не скористалися; вирок було виконано. Після кількох місяців жалоби пані Дорота, яка спочатку працювала в крамниці іграшок пані Цьопко, усе ж повернулася до свого чоловіка, пана адвоката Умястовського, і так принаймні успішно завершилася хоча б одна її справа. Від автора А тепер, громадянине прокуроре, давайте наступну справу.