Люди, що йшли

Спочатку ми будували на порожньому полі за бараками шпиталю футбольне поле. Поле лежало «вдало»: ліворуч — циганський табір з його дітлашнею, що тинялася довкола, жінками, які сиділи по вбиральнях, та гарненькими, вирядженими з голочки флегерками, ззаду — колючий дріт, за ним рампа з широкими залізничними коліями, завжди забита вагонами, а за рампою — жіночий табір. Власне, ніякий не жіночий табір. Так не казали. Казали ФКЛ — і цього вистачало. Праворуч від поля були крематорії, одні за рампою, поруч із ФКЛ, інші ближче, просто біля дроту. Монументальні будівлі, міцно врослі в землю. За крематоріями — гайок, яким ішли до білого будиночка.

Ми будували поле навесні й ще до його завершення почали сіяти під вікнами квіти та викладати битою цеглою червоні смужки довкола блоків. Сіли шпинат і салат, соняшники й часник. Облаштовували газончики із вирізаного біля поля дерну. Поливали це щодня водою, яку привозили бочками з табірної умивальні.

Коли политі квіти підросли, ми закінчили поле.

Тепер квіти росли самі, хворі самі лежали в ліжках, а ми грали у футбол. Щодня після роздачі вечірніх порцій на поле приходив хто хотів і ганяв м'яча. Інші йшли під дріт і розмовляли через усю ширину рампи з ФКЛ.

Якось я стояв на воротах. Була неділя, чималий натовп флегерів і недолікованих хворих обступив поле, хтось ганявся за кимось і, напевно, за м'ячем. Я стояв на воротах — спиною до рампи. М'яч пішов в аут і покотився аж під дріт. Я побіг за ним. Піднімаючи його з землі, глянув на рампу.

На рампу якраз заїхав потяг. З товарних вагонів почали виходити люди й іти в бік гаю. Здалеку видно було тільки плями суконь. Видно, жінки вже були вдягнені в літні вбрання, уперше цього сезону. Чоловіки зняли піджаки й біліли сорочками. Хода йшла повільно, до неї безперервно приєднувалися нові люди з вагонів. Нарешті вона зупинилася. Люди посiдали на траву й дивилися в наш бік. Я повернувся з м'ячем і вибив його в поле. Він пішов від ноги до ноги й повернувся дугою під ворота. Я вибив його на кутовий. М'яч покотився в траву. Я знову пішов по нього. І, піднімаючи з землі, завмер: рампа була порожня. На ній не залишилося жодної людини з барвистого літнього натовпу. Вагони теж від'їхали. Видно було чітко блоки ФКЛ. Під дротами знову стояли флегери й кричали вітання дівчатам, які з іншого боку рампи гукали їм у відповідь.

Я повернувся з м'ячем і подав на кутовий. Між одним та іншим кутовим за моєю спиною отруїли газом три тисячі людей.

Потім люди почали йти двома дорогами до лісу: дорогою просто з рампи й цією другою, з іншого боку нашого шпиталю. Обидві вели до крематорію, але деякі мали щастя йти далі, аж до Зауни, яка для них означала не тільки лазню й дезінфекцію, перукарню й нове, пофарбоване олійною фарбою ганчір'я, а й життя. Мабуть, життя в таборі, але — життя.

Коли я вставав уранці мити підлогу, люди йшли — тією й тією дорогою. Жінки, чоловіки й діти. І несли клунки.

Коли я сідав до обіду, кращого, ніж їв удома, — люди йшли — тією й тією дорогою. У блоці було багато сонця, ми повідчиняли навстіж двері й вікна, покропили підлогу, щоб не було куряви. Пополудні я приносив пакунки зі складу, які привозили ще зранку з головної пошти, з табору. Писар розносив листи. Лікарі робили перев'язки, ін'єкції та пункції. Мали, зрештою, один шприц на весь блок. Теплими вечорами я сідав у дверях блоку й читав «Мого брата Іва» П'єра Лоті — а люди йшли й йшли — тією й тією дорогою.

Я виходив уночі перед блок — у темряві світили ліхтарі над дротами. Дорога лежала в пітьмі, але я виразно чув віддалений гомін багатьох тисяч голосів — люди йшли й йшли. З лісу піднімався вогонь і освічував небо, а разом із вогнем піднімався людський крик.

Я дивився вглиб ночі, занімілий, без слова, без руху. Усередині мене все тіло тремтіло й вирувало без моєї участі. Я вже не панував над ним, хоч відчував кожне його здригання. Я був абсолютно спокійний, але тіло бунтувало.

Невдовзі після цього я пішов зі шпиталю в табір. Дні були сповнені великих подій. На узбережжі Франції висадилися союзні війська. Мав зрушити радянський фронт і підійти аж під Варшаву.

Але в нас уночі й удень чекали на станції шеренги потягів, завантажені людьми. Їм відмикали вагони, і люди починали йти — тією й тією дорогою.

Поруч із нашим робочим табором була незаселена й недобудована дільниця С. Готові стояли тільки бараки та огорожа з наелектризованого дроту. Але не було толю на дахах, а деякі блоки не мали нарів. На триповерхових нарах кінські блоки табору в Біркенау могли вмістити до п'ятисот людей. На дільниці С у ці блоки заштовхали по тисячі й більше молодих дівчат, відібраних із тих людей, які йшли. Двадцять вісім блоків — понад тридцять тисяч жінок. Цих жінок обстригли доголо, вдягли в літні сукенки без рукавів. Білизни їм не дали. Ані ложки, ані миски, ані ганчірки на тіло. Біркенау лежало на болотах біля підніжжя гір. Удень його було чудово видно крізь прозоре повітря. Уранці воно тонуло в тумані й здавалося вкритим памороззю, бо ранки були надзвичайно холодні й насичені туманом. Ці ранки бадьорили нас перед спекотним днем, але жінки, які за двадцять метрів праворуч стояли з п'ятої ранку на перекличці, були посинілі від холоду й тулилися одна до одної, як зграя куріпок.

Ми назвали цей табір Перським ринком. У гожі дні жінки виходили з блоків і юрбилися на широкій дорозі між блоками. Барвисті літні сукні та кольорові хустки, що покривали голі голови, справляли здалеку враження яскравого, рухливого, гомінкого ринку. Через свою екзотичність — перського.

Здалеку жінки не мали ні обличчя, ні віку. Тільки білі плями й пастельні постаті.

Перський ринок не був готовим табором. Команда Вагнера будувала на ньому дорогу з каменю, яку трамбував великий каток. Інші порпалися біля каналізації та умивалень, щойно облаштовуваних на всіх дільницях Біркенау. Ще інші закладали підвалини добробуту дільниці: звозили ковдри, пледи, бляшаний посуд і старанно складали їх до складу в розпорядження шефа, завідувача-есесівця. Звісно, частина цих речей негайно йшла в табір, розкрадена людьми, які там працювали. Тільки й користі було з усіх тих ковдр, пледів і посуду, що їх можна було вкрасти.

Усі дахи над комірчинами блокових на всьому Перському ринку були покриті мною та моїми товаришами. Це робилося не за наказом і не з жалю. Бо ми крили зорганізованим толем і ліпили зорганізованою смолою. Ми робили це також не з солідарності зі старими номерами, флегерками з ФКЛ, які обійняли тут усі посади. За кожний рулон толю, за кожне відро смоли блокові мусили заплатити. Капо, командиру команди, промінентам із команди. Заплатити по-різному: золотом, харчами, жінками з блоку, собою. Як яка.

Так само, як ми латали дахи, електрики проводили світло, столяри робили комірчини та умеблювання для комірчин із зорганізованого дерева, а муляри приносили вкрадені залізні пічки й мурували де треба.

Тоді я пізнав обличчя цього дивного табору. Ми приходили зранку під його браму, штовхаючи перед собою візок із толем і смолою. На брамі стояли вахманки, стегнасті блондинки у високих чоботях із халявами. Блондинки обшукували нас і впускали всередину. Пізніше йшли самі на перевірку блоків. Чимало з них мали своїх коханців серед мулярів і теслярів. Віддавалися їм у недобудованих умивальнях або в комірчинах блокових.

Потім ми в'їжджали вглиб табору між якимись блоками й там на майданчику розпалювали вогонь і варили смолу. Жінки негайно обступали нас натовпом. Благали про перочинний ніж, носовичок, ложку, олівець, шматочок паперу, шнурок, хліб.

— Ви ж чоловіки й можете все, — казали вони. — Ви так довго живете в цьому таборі й не померли. Ви точно маєте все. Чому ви не хочете поділитися з нами?

Ми роздавали їм усі дрібнички, вивертали кишені на знак того, що вже нічого не маємо. Знімали сорочки для них. Урешті-решт почали приходити з порожніми кишенями й не давали нічого.

Ці жінки не були однакові, як здавалося нам з перспективи другої дільниці, за двадцять метрів ліворуч звідси.

Були серед них крихітні дівчатка з незістриженим волоссям, заплутані херувимчики на картині Страшного суду. Були молоді дівчата, які дивилися зі здивуванням на натовп жінок біля нас і з зневагою на нас, грубих, брутальних чоловіків. Були заміжні жінки, які розпачливо просили в нас новин про зниклих чоловіків, були матері, які шукали в нас сліду своїх дітей.

— Нам так погано, холодно, ми голодні, — плакали вони, — чи тільки їм краще?

— Їм напевно краще, якщо існує справедливий Бог, — відповідали ми серйозно, без звичайних глузувань і кпин.

— Але ж вони не померли? — питали жінки, неспокійно дивлячись у очі.

Ми йшли мовчки, кваплячись до своєї роботи.

Блоковими на Перському ринку були словачки, які знали мову цих жінок. Ці дівчата мали за плечима по кілька років табору. Пам'ятали початки ФКЛ, коли трупи жінок лежали під усіма блоками й гнили, не винесені з шпитальних ліжок, а людський кал жахливими купами накопичувався в блоках.

Попри зовнішню грубість вони зберегли жіночу м'якість і — доброту. Мабуть, мали своїх коханців і так само крали маргарин і консерви, щоб заплатити за привезені ковдри чи сукенки з ефектів, але…

…але я пам'ятаю Мірку, огрядну, маленьку дівчину в рожевому вбранні.

Комірчину вона мала облаштовану теж у рожевому кольорі й рожеві фіраночки на вікні, що виходило на блок. Повітря в комірчині сідало рожевим відблиском на обличчя, і дівчина здавалася мовби оповитою ніжною вуаллю. У неї був закоханий єврей з нашої команди, який мав зіпсовані зуби. Єврей купував для неї свіжі яйця, зібрані з усього табору, і, м'яко загорнувши, кидав через дріт. Він проводив із нею довгі години, не зважаючи ні на контроль есесівок, ні на нашого шефа, який ходив із величезним револьвером, причепленим до літнього білого мундира. Шефа ми слушно звали Філіпком, бо він виростав там, де його не сіяли.

Якогось дня Мірка підбігла під дах, на якому ми клали толь. Покликала рукою єврея й гукнула до мене:

— Нехай пан зійде! Може, і пан чимось допоможе!

Ми зсунулися з даху по дверях блоку. Вона схопила нас за руки й потягла до себе. Завела між нари й, вказуючи на солом'яник, повний кольорових ковдр, та на дитину, що лежала посередині, мовила з награністю:

— Дивіться, вона ж скоро помре! Скажіть, що мені робити? Чому вона так раптово захворіла?

Дитина спала дуже неспокійно. Вона була як троянда в золотому осяянні: розпашілі щоки й золота аура волосся.

— Яка гарна дитина, — шепнув я тихо.

— Гарна! — крикнула Мірка. — Ви знаєте, що гарна! Але вона може померти! Я мушу її ховати, щоб не пішла до газу! Есесівка може її знайти! Допоможіть мені!

Єврей поклав їй руку на плече. Вона різко скіпнулася й зайшлася плачем. Я здвигнув плечима й вийшов із блоку.

Здалеку видно було вагони, що йшли вздовж рампи. Вони привозили нових людей, які будуть іти. Дорогою між дільницями поверталася від вагонів одна група Канади й розминулася з другою, яка йшла на зміну. З лісу піднімався дим. Я сів біля казана, що кипів, і, мішаючи смолу, довго думав. У певний момент я спіймав себе на думці, що хотів би мати таку дитину з рум'яними уві сні щоками й розпатланим волоссям. Я розсміявся з безглуздої думки й пішов на дах прибивати толь.

Пам'ятаю також другу блокову, високу, руду дівчиську з широкими стопами й червоними долонями. У неї не було комірчини, тільки пара ковдр, розкладених на ліжку, та пара підвішених на шнурках замість стіни.

— Хай не думають, — казала вона, вказуючи на жінок, які лежали голова до голови на нарах, — що людина тікає від них. Нічого не можу їм дати, але нічого в них не заберу.

— Віриш у позагробне життя? — спитала вона мене під час якоїсь жартівливої розмови.

— Іноді, — відповів я стримано. — Один раз вірив у тюрмі, а один раз — коли був близький до смерті в таборі.

— А якщо людина вчинить зле, то буде покарана, правда?

— Мабуть, так, якщо немає якихось вищих норм справедливості, ніж людська. Розумієш — розкриття пружин, внутрішні мотиви, нікчемність провини перед істотним сенсом світу. Чи може злочин, скоєний у площині, бути покараний у просторі?

— Але так по-людськи, нормально! — вигукнула вона.

— Має бути покараний, це ясно.

— А ти б чинив добро, якби міг?

— Я не шукаю нагороди, я крию дахи й хочу вижити в таборі.

— І думаєш, що їх, — вона хитнула головою в невизначеному напрямку, — не треба карати?

— Думаю, що людям, які страждають несправедливо, недостатньо самої справедливості. Вони хочуть, щоб винуватці теж постраждали несправедливо. Це вони відчують як справедливість.

— Ти розумний хлопець! Але супу то б справедливо роздати не вмів, щоб не дати своїй коханці! — мовила вона з іронією й зайшла вглиб блоку. Жінки лежали ярусами на нарах, голова до голови. На нерухомих обличчях світилися великі очі. У таборі вже починався голод. Руда блокова ходила між нарами й заговорювала до жінок, щоб вони не думали. Витягала з нар співачок — і змушувала співати. Танцівниць — і змушувала танцювати. Декламаторок — і змушувала читати вірші.

— Безперервно, безперервно питають мене, де їхні матері, батьки. Просять, щоб написати їм.

— Мене теж просять. Що поробиш.

— Тебе! Ти прийдеш і підеш, а я? Прошу їх, благаю: яка вагітна, хай не зголошується до лікаря; яка хвора, хай сидить у блоці! Думаєш, вірять? Уже ж людина хоче тільки їхнього добра. Але як їм допомогти, коли самі пхаються до газу!

Якась дівчина співала на печі модний шлягер. Коли вона закінчила, жінки з нар почали аплодувати. Дівчина усміхалася й вклонялася. Руда блокова схопилася за голову.

— Я вже не можу більше! Це ж огидно, — засичала вона й заскочила на піч.

— Злазь! — крикнула вона дівчині.

У блоці стало тихо. Блокова підняла руку.

— Тихо! — крикнула вона, хоч ніхто не мовив і слова. — Ви питали мене, де ваші батьки й ваші діти. Я не казала вам, бо мені вас шкода. Тепер я вам скажу, щоб ви знали, бо й з вами зроблять те саме, якщо захворієте! Ваші діти, чоловіки та батьки зовсім не в іншому таборі. Їх заштовхали в підвал і задушили газом! Розумієте, газом! Як мільйони інших, як моїх батьків! Вони горять на вогнищах і в крематоріях. Цей дим, який ви бачите над дахами, — це зовсім не з цегельні, як вам кажуть. Це з ваших дітей! А тепер співай далі, — мовила вона спокійно до наляканої співачки, зіскочила з печі й вийшла з блоку.

Відомо, що Освенцим і Біркенау йшли від гіршого до кращого. Спочатку на командах били й вбивали постійно, потім — зрідка. Спочатку люди спали на підлозі боком і поверталися за командою, потім — на нарах, як хто хотів, і навіть поодинці на ліжках. Спочатку люди стояли по два дні на перекличці, потім — тільки до другого гонга, до дев'ятої години. У перші роки не вільно було присилати посилки, пізніше дозволили п'ятсот грамів, і зрештою — скільки хочеш. Не вільно було мати кишень, пізніше дозволили навіть цивільний одяг на території Біркенау. У таборі ставало «все краще». Через три чи чотири роки. Ніхто не вірив, що могло бути як колись, і пишався тим, що вижив. Що гірше німцям на фронті, то краще в таборі. А що їм буде дедалі гірше…

На Перському ринку час повернув назад. Ми знову бачили Освенцим сорокового року. Жінки жадібно хлебтали суп, якого у нас на блоках ніхто не їв. Вони смерділи потом і жіночою кров'ю. Від п'ятої години ранку вони стояли на перекличці. Поки їх порахували, була майже дев'ята. Тоді вони отримували холодну каву. О третій годині дня починали вечірню перекличку й отримували вечерю: хліб і приправу до хліба. Оскільки вони не працювали, їм не належалася цулага — доплата за роботу.

Часом їх виганяли з блоків удень на позапрограмову перекличку. Вони ставали щільно п'ятірками й одна за одною входили до блоку. Дебелі блондинки, есесівки у чоботях із халявами, витягали з шерег худіших, потворніших, живостатих і кидали в середину ока. Око — це були штубові, які трималися за руки. Вони утворювали замкнене коло. Наповнене жінками око просувалося, наче макабричний танець, до брами табору й всмоктувалося в загальне око. П'ятсот, шістсот, тисяча відбраних жінок. Йшли всі — цією дорогою.

Часом входила есесівка на блок. Оглядала нари, жінка, що дивилася на жінок. Питала, хто хоче піти до лікаря? Котра вагітна? Отримають молоко й білий хліб у шпиталі.

Виходили жінки з нарів і, охоплені оком, йшли під браму — теж на цю дорогу.

Вільний час — робилося, аби день пройшов, бо матеріалу було мало — ми проводили на Перському ринку у блокових, під блоками або у вбиральні. У блокових пили чай або йшли поспати на годинку до комірчини на гостинно наданому ліжку. Під блоками розмовляли з теслями й мулярами. Вешталися біля них жінки, уже в светериках і панчішках. Принеси абияку ганчірку — і можеш робити з ними, що хочеш. Відколи існує табір, не було такої Канади на баб!

Вбиральня спільна для чоловіків і жінок. Тільки що перегороджена дошкою. З жіночого боку — тиснява й вереск, у нас — тиша й приємний холодок від бетонних облаштувань. Сидиш тут годинами й ведеш любовні діалоги з Катею, маленькою зграбненькою прибиральницею з вбиральні. Ніхто не соромиться і нікому ситуація не заважає. Чоловік уже стільки бачив у таборі…

Так минув червень. Через дні й ночі люди йшли — цією й тією дорогою. Від світанку до пізньої ночі стояв увесь Перський ринок на перекличці. Дні були погожі, і смола танула на дахах. Потім пішли дощі й дув гострий вітер. Ранки ставали проникливо холодними. Потім повернулася погода! На рампу безперервно під'їжджали вагони, і люди йшли далі. Часто ми стояли вранці, не маючи змоги вийти на роботу, бо дороги були ними захаращені. Вони йшли повільно, розсипчастими купами й трималися за руки. Жінки, діди, діти. Йшли за колючим дротом, звертаючи до нас мовчазні обличчя. Дивилися на нас із жалістю і кидали нам хліб через дріт.

Жінки знімали з рук годинники й кидали нам під ноги, жестами показуючи, що ми можемо взяти.

Оркестр біля брами грав фокстроти й танго. Табір дивився на тих, хто йшов. Людина має малу шкалу реагування на великі почуття й бурхливі пристрасті. Вона виражає їх так само, як дрібні, звичайні рухи. Вживає тоді ті самі прості слова.

— Скільки ж їх уже пройшло? Від середини травня майже два місяці, рахуй по двадцять тисяч на день… Близько мільйона!

— Не щодня газували стільки. Втім, чорт їх знає, чотири димарі й кілька ям.

— То візьми інакше: з Кошиць і Мукачева майже шістсот тисяч, що тут казати, усіх привезли, а з Будапешта? З триста тисяч буде?

— Чи не все тобі одно?

— Я, але це ж, мабуть, скоро скінчиться? Адже їх усіх виб'ють.

— Не забракне.

Людина знизує плечима й дивиться на дорогу. За купою людей повально йдуть есесівці, доброзичливими посмішками заохочують до маршу. Показують, що це вже недалеко, і поплескують по плечу якогось дідуся, який біжить до рову і, гарячково стягуючи штани й кумедно подригуючи, присідає в ньому. Есесівець показує йому купу людей, що віддаляється. Дідусь киває головою, підтягує штани й, кумедно подригуючи, біжить за нею.

Людина всміхається розважено, бачачи іншу людину, яка так поспішає до газової камери.

Потім ми ходили на ефекти знову змащувати дахи, що протікали. Там нагромаджувалися гори лахміття й невипатраних клунків. Скарби, забрані в тих людей, які йшли, лежали зверху, не прикриті ні від сонця, ні від дощу.

Розпалювали вогонь під смолою й йшли на організацію. Один приносив відро з водою, інший — мішок сушених вишень чи слив, інший — цукор. Ми варили компот і несли на дах, пити тим, хто удавав роботу. Інші смажили сапо з цибулею й заїдали хлібом із кукурудзи. Крали все, що було під рукою, і несли до табору.

З дахів чудово було видно палаючі багаття й працюючі крематорії. Натовп заходив усередину, роздягався, а потім есесівці швидко зачиняли вікна, щільно закручуючи засуви. Через кілька хвилин, яких не вистачало навіть на порядне замащування шматка толю, вони відчиняли вікна й двері збоку й провітрювали. Приходило зондеркомандо й виволікало трупи на багаття. І так від ранку до вечора — знову й знову кожного дня.

Інколи після загазування такого транспорту приїжджали запізнілі машини з хворими й медсестрами. Не вигідно було їх газувати. Роздягали донага, і або обершарфюрер Молль стріляв із флобера, або спихав живцем у палаючий рів.

Якось машиною приїхала молода жінка, яка не хотіла відходити від матері. Роздягли їх обох у камері, мати пішла попереду. Чоловік, який мав вести дочку, зупинився, вражений дивовижною красою її тіла, і в захопленні почухав потилицю. Жінка на цей людський, простий жест розслабилася. Почервонівши, схопила його за руку:

— Скажи, що вони зі мною зроблять?

— Будь відважна, — відповів чоловік, не визволяючи руки.

— Я відважна! Бачиш, я не соромлюся тебе! Скажи!

— Пам'ятай, будь відважна, ходи. Я буду вести тебе. Тільки не дивися.

Він узяв її за руку й повів, другою рукою затуляючи їй очі. Тріскіт, сморід палаючого жиру й тепло, що йшло знизу, перелякали її. Вона шарпнулася. Але він делікатно нахилив її голову, відкриваючи потилицю. У цю мить обершарфюрер вистрілив, майже не цілячись. Чоловік штовхнув жінку в палаючий рів і, коли вона падала, почув її жахливий, урвистий крик.

Коли наповнився жінками, вибраними з людей, які йшли, Перський ринок, циганський табір, ФКЛ, відкрили навпроти Перського ринку новий табір — Мексику. Він був так само необлаштований, і так само там встановлювали комірчини для блокових, проводили світло й вставляли їм шибки.

Дні були схожі на дні. Люди висідали з вагонів і йшли — цією й тією дорогою.

Ті, що в таборі, мали свої клопоти: чекали на посилки й листи з дому, діставали речі для друзів і коханок, інтригували між іншими людьми. Ночі спадали за днями, дощі приходили після посухи.

Наприкінці літа перестали приходити потяги. Все менше людей йшло до крематорію. Ті, що з табору, відчували спочатку певну пустку. Потім звикли. Зрештою, настали інші важливі події: радянський наступ, повстала й палаюча Варшава, транспорти з табору, що відходили щодня на захід, у невідомість, на нову хворобу й смерть, бунт у крематоріях і втеча зондеркомандо, що закінчилася розстрілом утікачів.

Потім кидали людину з табору до табору, без ложки, без миски, без шматка тканини на тіло.

Людська пам'ять зберігає тільки образи. І сьогодні, коли я думаю про останнє літо Освенцима, я бачу нескінченний барвистий натовп людей, який урочисто прямує — цією й тією дорогою, жінку, що стоїть із похиленою головою над палаючим ровом, руду дівчину на тлі темного нутра блоку, яка кричить до мене нетерпляче:

— Чи буде людина покарана? Але так по-людськи, нормально!

І ще бачу перед собою єврея зі зіпсованими зубами, як він приходить щовечора під мої нари й, піднімаючи голову, запитує незмінно:

— Отримав сьогодні посилку? Може, продаси яйця для Мірки? Заплачу марками. Вона так любить яйця…