Музика в Герценбурзі

Професорові Віктору Клемпереру на згадку про розмову про мир.

I

Мушу зізнатися, що до Герценбурга я їхав із деяким неохочим відчуттям, змішаним із цікавістю. Про що ж я міг дізнатися в маленькому ренесансному містечку, захованому серед родючих пагорбів, яке займалося садівництвом та городництвом? У якому молодь або саджає яблуні та буряки, або — займається музикою? Без великої промисловості, не зачепленому війною, що живе саджанцями й Бахом? Та ще й ця межа зон! Простягни руку — і ти вже в Західній Німеччині. Західній, тобто сфашизованій.

— Побачиш, — казав мені мій приціль із берлінської молодіжної групи, який знав молодіжну роботу в Герценбурзі, — що ти переживеш емоції. Хочеш знати, як борються за Німеччину? За нову, демократичну Німеччину? Як викорінюють гітлеризм? Їдь у маленькі містечка, слухай людей. Зазирай у села, дивись, як переселенці будують нові будинки, нотуй, що вони кажуть, не бійся скарг. Їм важко, як мічурінським гібридам, вони ще не акліматизувалися в демократії. А маленький Герценбург! Ну що ж? Робітничого елементу мало, пенсіонери, бюрократи, у найкращому разі садівники — одним словом, музикальна інтелігенція. Серед населення більшість — переселенці з-за Одри та Ниси. Їм із Заходу все час вбивають у голову, що днями вони повернуться додому й використовуватимуть поляків як наймитів. Одні не вірять, узялися до роботи й саджають дерева, одружуються, заробляють, живуть, інші сидять біля валіз, грають вечорами на кларнетах і чекають на війну. З музикою, брате, у нас зле.

— Особливо з Шопеном, — провадив він далі, — бо Шопен, розумієш, був поляком. Але можу тебе втішити: кажуть, цей конкурс їм справді вдався. Я чув навіть, що до Герценбурга має приїхати професор Генріх К. Він виголошує зараз цикл лекцій про мир по всій Саксонії. Ти ніколи не чув про професора Генріха К.?

II

— Ти мусиш познайомитися з професором! Це великий німецький філолог, єврей за походженням. Я кажу «єврей» не тому, що дивуюся, як це він серед гітлерівців дожив до кінця війни. Бачиш, професор Генріх К. походить зі старої німецької родини, відігравав певну роль у ліберальній партії за Вільгельма II. Лише гітлерівці усвідомили йому, що він єврей. Він глибоко цим перейнявся. Якби ти прочитав його щоденник тих часів! (Він встав із-за письмового столу, сягнув до шафи й, витягнувши виправлену в картон книжку, всунув її мені в руки зі словами: «Візьми на дорогу, не пошкодуєш»).

Це одне з найцікавіших досліджень про гітлеризм. Як і всі філологи, він мав загострене чуття спостережливості до будь-яких мовних змін, реагував на життя мови так, як інші на погоду. І не політичні факти, не гітлерівські штурмовики, не марш із смолоскипами через Бранденбурзьку браму, а саме спотворення мови звернуло його увагу на небезпеку фашизму й навчило дивитися на світ очима політика. Позбавлений кафедри, обікрадений — у нього забрали рукописи й нотатки, — байкотований колегами та видавцями, він почав ще в 1933 році вести каталог фашистських висловів, у якому нотував успіхи отруєння розуму нації мерзенним і безглуздим гітлерівським белькотінням. Це була єдина доступна йому форма наукової праці. Він не хотів прожити ці роки безплідно. Знаєш, євреям не вільно було читати арійських книжок чи газет. Єврейські — інша річ. Їх не вільно було читати арійцям. Кумедно, адже дружина професора була родовитою німкенею, «нордичною арійкою». Йому вільно було ділити з нею ліжко, але не лектуру. Йому вдалося, однак, урятувати частину своєї книгозбірні. Він наклеїв на корінцях книжок наліпки з повними іменами німецьких класиків. Про Гейне гестапівці знали, що він єврей, Лессінг уцілів без особливих зусиль — ім'я Ефраїм звучало достатньо по-єврейськи, те саме з Мозесом Мендельсоном. Але під монографією Гундольфа про Шекспіра йому довелося дописати «Ізраель Рудольф Гундольф»; завдяки дочепленому імені Ізраель уцілів чудовий портрет пензля Макса Лібермана. Арійська дружина доставляла йому книжки з читалень та бібліотек. Річ зрозуміла — лише гітлерівську літературу. Професор її поглинав, продовжуючи свої дослідження. Це не було цілком безпечно: під час одного з обшуків у нього знайшли «Міф XX століття» Розенберга й розбили цю книжку об його голову. «Як єврей сміє читати такий твір?! — мовив есесівець. — Це все одно, якби Юда читав Євангеліє!». З цієї лектури професор Генріх К. накопичував нотатки, доповнюючи їх розмовами на фабриці, слухаючи радіо, читаючи нишком газети. Він працював у майстерні з виготовлення сумок як клейник, прислухався до балачок «арійців» — робітників і майстрів, відстежуючи в них ступінь зараження гітлерівською гварою. З костичним гумором він помічав те саме у своїх друзів-євреїв. Чи можеш ти собі уявити, що для нього поразка під Сталінградом стала реальністю лише тоді, коли відбилася в пісні СС? До Сталінграда славнозвісний шлягер «мертвої голови» проголошував, що:

Сьогодні належить нам Німеччина, а завтра — цілий світ!

Після Сталінграда професор, ідучи вулицями Дрездена (євреям не вільно було їздити трамваями), почув, як маршова рота СС співає:

І сьогодні чує нас Німеччина, а завтра — цілий світ!

«Війна хилиться до кінця, — сказав він, повернувшись додому. — Цікаво, чи виживемо ми?».

Наші родини дуже товаришували, але, розумієш, за гітлеризму мій батько не дуже охоче згадував Генріха К. Хоча не один кухоль пива вони випили разом в университетському ресторані. Востаннє під час війни я бачив професора, коли він йшов на фабрику. Він був зігнутий, мав зірку, нашиту на піджаку. Як чоловіка «арійки», його не вивезли ні до Терезінштадту, ні до Аушвіцу. Він мешкав із групкою «мішанців» у спеціальному будинку, напівтюрмі, напівтаборі. Я хотів підійти до нього на вулиці, коли раптом із-за повороту виїхало авто, повне молодих членів Гітлер'юґенду. Один із них нахилився й крикнув щось у бік професора. Той скулився й закрив обличчя руками. Він став під муром і лише тоді, коли авто зникло між будинками, повільно пішов далі. Бачиш, в авто сидів мій приятель, Гайнц Лонер.

Це також ціла історія! Ми знали один одного з дитинства, разом гралися в індіанців у саду професора, потім я був із ним разом у одній роті на східному фронті. Тільки тим, що я був рядовим, а він — поручиком. Я в липні 41-го перейшов лінію фронту й служив потім у Червоній Армії, він же, напевно, був слухняним до кінця. Справжній юнкер із традиціями. Син пастора, який був сином офіцера, який був сином пастора — і так протягом кількох поколінь. Казали в нашій родині, що його мати була прогресивною. Вона мала великий бакалійний магазин у центрі міста, але симпатизувала соціал-демократам. Читала вільнодумні книжки, але сина виховувала патріотом, як і батько-пастор, і як дідусь-офіцер. Ми закінчили з ним гімназію в 1939 році, і восени я пішов до будівельної служби, а його мати відправила добровольцем до війська. Гайнц був оскаженілий, коли розповідав мені про все це. Уяви собі, що перед цим вона пішла порадитися до старого професора. Був вечір, коли вона, відрапортувавши швейцару, зійшла на темні сходи й подзвонила. Відчинив їй сам професор, бо дружина вже спала. «Професоре, — сказала вона, — мій син іде до війська. Я мушу це пам'яті його батька. Він не має духовного покликання. Він — нового духу». «Знаю, — відповів професор, — і бажаю йому, щоб у цьому дусі він не переміг. А ви знаєте, що буде, якщо він не переміг? — відвернувся він до старої жінки й подивився на неї іронічними, мудрими очима. — Він поліже. І це кажу я, приятель вашого дому». «Як ви смієте — єврею!» — крикнула пані Лонер і з плачем вибігла з квартири професора. Професор зачинив за нею двері, підійшов до вікна, за яким сяяли вогні красивого Дрездена, біліли стіни палаців, чорні дерева, освітлені жовтими ліхтарями, здіймалися до неба. Трамваї тихо сунули по проїжджій частині, і перехрещувалися прожектори авто. У міському парку крутилися чортові колеса й каруселі, мерехтячи кольоровими лампочками. Через відчинене вікно доходив приглушений звук музики. «Чого власне вона хотіла?» — запитала його дружина. «Застрахуватися. Кожен німець має свого єврея. Якщо Гітлеру капуць, а я виживу, то мушу свідчити на її користь. Що вона віддала Гайнца під примусом добровольцем». Він розсміявся й вихилився через вікно. «Красиве місто! — подумав він. — Старе, мудре каміння! Воно переживе нас усіх і не потребуватиме наших свідчень!».

Як знаєш, не пережило. 13 лютого 1945 року Дрезден знищили американські літаки. Це був наліт, так би мовити, політичний. Радянська Армія стояла за кілька десятків кілометрів від передмість. Вони хотіли взяти місто незнищеним, скористатися мостами й дорогами. Фашисти знали, що його не оборонять, адже в місті дислокувався мільйон біженців з усієї Німеччини. Але залишалася третя можливість, і її використали американці. Година бомбардування перетворила місто на згарище, а біженців — на купу димлячого м'яса. Хто сидів у сховищі, той пекся живцем. Хто тікав на берег річки або до міських парків, того сікли літаки, пролітаючи над верхівками дерев. Після наліту колони СС обливали купи трупів бензином і палили; висаджували в повітря фабрики й мости. Вороги помирилися: обидва знали, що рішення в Ялті віддали Дрезден до радянської зони окупації. Що одним принесло смерть, іншим дало свободу. Напередодні наліту Гестапо повідомило професора Генріха К., що він має увечері наступного дня з'явитися до них із речами. Разом з усіма євреями, які ще жили в Дрездені. Але увечері наступного дня вже не було ні євреїв, ні Гестапо, ні Дрездена. Після бомбардування професор утік разом із дружиною з міста і, вдаючи родовитого німця, переховався до кінця війни в маленькому містечку в аптекаря, сплячи у вітальні якраз під портретом Гітлера. Він не знав, що відбувається у світі, чи союзники йдуть уперед, як запевняли оптимісти, чи війна ще триватиме роки, як пророкували песимісти, вірячи в чудо-зброю Гітлера. Одного дня він нишком вийшов на подвір'я. Перед будкою туалету лежав порваний диплом аптекаря, який свідчив червоними готичними літерами, що власник аптеки присягав у Нюрнберзі на вірність Вождю. Тоді професор Генріх К. зрозумів, що війна справді закінчується. Справді, наступного дня до містечка увійшли американці, аптекар призначив себе бургомістром, і життя швидко унормувалося.

Професор Генріх К. повернувся до Дрездена й на відбудованому університеті очолив кафедру германської філології. Але старий ліберал не обмежився науковою діяльністю. Зігнутий ревматизмом, поламаний кийками Гестапо, з астмою та хворим серцем — він їздить невтомно по селах і містечках Саксонії. Він був активістом у Соціалістичній єдиній партії Німеччини, діє в Культурбунді. Він є тим діячем культури, який її політизує. Його вмовляли увійти до центральних органів влади, він відмовився. «Я мушу їздити до людей, виховувати», — казав він. І можу сказати, що ми не мали б такої молоді, такої бойової, такої революційної, якби не люди штибу професора Генріха К. Передай йому привіт від мене. Стільки часу я збирався до нього. Але хіба людина має коли-небудь зрушити з-за письмового столу?

Ще того ж дня я виїхав із Берліна. Я щиро радів майбутній зустрічі з професором. Але не сподівався, їдучи до спокійного містечка Герценбург, що буду свідком зустрічі професора Генріха К. з офіцером Гайнцом Лонером.

III

Герценбург, маленьке саксонське містечко, збережене живцем із епохи ренесансу, привітало нас прапорами, сипким листям, що шелестіло під ногами, осіннім, лагідним сонцем і кольоровими будиночками, розташованими на схилах пагорбів у підніжжя феодального, напівзруйнованого замку. Крутою вуличкою, викладеною плоским камінням, ми дісталися брами замку й увійшли в підземелля, де лежали перші німецькі імператори. Екскурсовод говорив про них із професійною повагою, чарівно притишував голос і обачно не згадував, що їхні кості вигребли випадково за гітлеризму й поховали вдруге з великою помпою, оскільки вони воювали на сході, проти слов'ян. Від мармуру гробниці віяло холодом, вузенькі вікна не пропускали сонця. Ми швидко вийшли з крипти й потягнулися на порозі. Зате з подвір'я замку, де спритний ресторатор розставив столики й частував гостей коньяком та канапками без карток (Домовившись із ним, можна було дістати навіть шинку з-під попилу! І сюди затесався чорний ринок, до замку феодалів!) — зате з подвір'я відкривався чудовий, незабутній краєвид. У підніжжя замку хвилювалося на пагорбах море стрімких дахів, над якими здіймалися делікатні смуги синього диму й з'єднувалися з важкими, лагідними хмарами, що ліниво повзли по небу. У маленьких віконцях будинків світилися на полудневому сонці білі фіранки, по дерев'яних стінах пнувся плющ. Одно слово, містечко як зі старої листівки: «історичне», кольорове, приємне, якби не те, що за будинками здіймалися купи гною, а під замком текла смердюча, мілка, занедбана річечка. Нижче, серед будинків та крутих вуличок, росли кущі соковитих дерев, золотисто-зелених, нерухомих, поважних. У глибині містечка, біля ринку, що виблискував білим камінням, здіймалися готичні вежі собору, а на схилах пагорбів, що оточували місто, диміли димарі розкиданих маленьких фабричок і стояли самотньо кулясті яблуні біля шосе.

Оглянувши панораму містечка, я випив два коньяки, закусивши їх шинкою, заплатив солоний рахунок і, відвідавши в покоях замку виставку Ґете (коже містечко влаштовувало цієї осені виставку пам'яток Ґете), зайшов до собору Святого Василія біля ринку. Церква була гола й холодна, витерті лави стояли порожні, через відчинені двері доходив светський шум вітру. Що ж тут оглядати, коли немає людей! Бедекери кажуть, що слід топтати довкола пам'яток і витирати сходи музеїв та соборів. Я віддаю перевагу живим людям; ніщо їх не замінить, навіть музеї та церкви. Натрапити на конфлікт, на живу жилу людську, відчути пульсуючу вній кров — оце так! Тоді навіть порожня церква оживає.

У соборі Святого Василія під чорними мармуровими дошками лежали вінки свіжих квітів і горіли маленькі похоронні свічки. Каменяр викарбував на дошках прізвища парафіян Святого Василія, які полігли в першій світовій війні. Кожна багатша родина мала свою дошку, одна більша за іншу. З однієї лише родини Ґрасгоф, видно, дуже дітної, полігли тоді: один капітан, двоє поручиків, купець, інженер, двоє поміщиків, один професор та один лісничий. Дошок з другої світової війни ще не встигли вирізати з мармуру. Вони були з дерева, стояли спираючись на стіну біля бічного вівтаря. Вони мали бути пам'яттю про померлих, а були уроком історії. Бо достатньо було придивитися до дошок і порахувати прізвища на пальцях, і правда історії починала говорити некликана. У Польщі, проголошували дошки, полігло четверо парафіян Святого Василія, у Франції залишилося їх лише двоє, на полях Радянського Союзу поховано їх понад сто. Довгим, сумним, позолоченим рядом тяглися прізвища, імена, звання, дати смерті, які супроводжував короткий і промовистий некролог: На Сході — на східному фронті.

Ці написи ще не почорніли, а вінки, які лежали під дошками, були цілком свіжі й блищали крапельками води, якою їх освіжила дбайлива рука.

IV

Западали сутінки, коли, оглянувши містечко і — як то кажуть — побалакавши з людьми, ми пішли до музичної школи, де мали вручити нагороди відзначеним у шопенівському конкурсі учням та вислухати концерт лауреата. Ним був сімнадцятирічний хлопець, переселенець із Опольської Сілезії. Директор консерваторії стверджував, що хлопець інстинктивно розуміє музику Шопена.

— Кров, шановний, кров! — вигукував він у піднесенні. — Нехай вони собі що завгодно пишуть, але ж расова спорідненість вирішує все. Особливо у мистецтві! — І у відповідь на мій запитальний погляд додав із тріумфом: — Його мати була полячкою.

— Але ж батько Шопена був французом!

— Я не стверджую, що французи не розуміють Шопена, — відповів ображений директор. Після цього ми розмовляли про умови життя артиста після війни, про зусилля провінційного управління щодо забезпечення професорів та учнів продовольством і стипендіями, про брак інструментів та нот. Директор не шкодував слів схвалення для уряду та для Культурбунду, згадав він і про професора Генріха К.

— Ми трохи побоюємося його виступу. Переконувати людей треба обережно, гуманістично. А йому бракує такту. Він не має культури. І напевно не розуміється на музиці; людина, яка любить Баха, не виголошуватиме политичних промов.

Шкільний сад, у якому ми вели цю розмову, спочатку повний запрошених гостей, поволі порожнів. Ми пройшли разом із ними через вестибюль до актової зали. У величезному приміщенні, типовій німецькій шкільній актовій залі, стелю та стіни якої маловідомий і невизнаний художник оздобив міфологічними й вітчизняними пейзажами, повагом збиралася публіка. Попрощавшись із директором, я протягнувся до далеких рядів, сів біля літньої пані з рукоділлям на колінах, ввічливо мовив: «Перепрошую» і почав роздивлятися обличчя. Залу заповнювали переважно міщани, шанувальники чистої музики. Вона єдина не змінилася з часів Вільгельма II; слухаючи її, вони поверталися до країни молодості. Значну частину зали складали колишні військовополонені, які зупинилися проїздом у Герценбурзі. Вони роз'їжджалися до своїх родин у околицях або переправлялися на захід шукати замість роботи щастя у Іноземному легіоні чи в німецькій промисловій поліції. Недовірливо блищали молоді очі — невідомо, свій чи ворог, коли вдягнений у рештки одностроїв, у перефарбовані блузи, у штопані солдатські штани, у білі захисні зимові куртки. Розбитий збройно німецький мілітаризм не хотів зношуватися: сукно й шкіру давав добротну. Сам я носив понад три роки чоботи танкістів, густо підбиті цвяхами. Навіть підметки не треба було міняти, аж поки не викинув.

Тим часом перед естрадою поставили невеличкий стіл, за яким засіли директор консерваторії, члени журі та делегати міської ради. У першому ряду зайняли місця четверо нагороджених музикантів: смаглявий хлопець із смоляним, лискучим волоссям, яке він нервово відкидав назад, і три тихі дівчинки. Хлопець отримав від директора диплом та обіцянку стипендії на навчання в Берліні; три відзначені дівчинки отримали грошові чеки.

Директор, розчулений, потиснув руки своїм вихованцям і виголосив коротеньку промову про красу німецької музики. Зала аплодувала; потім, коли славетне тріо Троша з Галле відіграло Опус 8 соль мінор Шопена, вона стихла, заслухавшись із знавством. Аж раптом до зали прослизнув бічними дверми зігнутий, маленький чоловічок, який, накульгуючи, проштовхався під стіною до першого ряду, викликаючи нетерпляче шикання, і сів на рипучий стілець. Директор занадився і насупив брови. Я подумав: «Ого, професор Генріх К.!».

— Що це за політик? — запитала жінка поруч зі мною. Протягом усього концерту вона слухала благовійно, не зводила очей із тріо, стежила за кожним рухом смичка скрипки, ловила кожен мотив, але її пальці рухалися і спиці невтомно миготіли в повітрі. Вона в'язала светр і ніщо не могло її від цього відвернути.

— Прислали, щоб агітувати, — відповів їй сусід. Видно, що розумівся на музиці; він блаженно посміхався, наче немовля. — І кажуть же, що Гітлер був злим; він був занадто добрим, коли такі ще живуть.

Коли стихли аплодисменти, професор Генріх К. підвівся зі стільця і, накульгуючи, піднявся на естраду. Він зупинився перед трибуною, витер хусткою чоло, чекаючи, поки вщухне гомін, і дивився стомленими очима на залу. Потишшало; зала дивилася на старе, пооране обличчя професора, в якому очі блищали, мов вогники.

— Я слухав разом із вами музику, — сказав професор. — Я великий шанувальник музики. У моїй бібліотеці стояли прекрасні видання Бетховена, Моцарта, Вагнера. Я не зміг їх урятувати; їх знищили гестапівці. Феліксу Бартольді я додав ім'я «Ізраель», це ж ім'я я дав Джакомо Меєрберу. Мені, єврею, вільно було слухати тільки єврейську музику; я думав, що збережу кількох німецьких класиків. Але їхні твори згоріли, коли бомбардували Дрезден. Я не шкодую за тими нотами; я шкодую за будинком, у якому мешкав, за містом, у якому народився, за країною, яка є і моєю батьківщиною.

І тому, коли я слухаю музику, я завжди отримую думки про політику. Але сьогодні, дивлячись на вас, друзі, які отримують нагороди за шопенівську музику, я подумав, які ви щасливі, творячи лише музику. Я забув про все: про свою старість, про свої поламані кістки, про страшні роки фашизму, про друзів, яких навіть не ховав у землю: вони від'їжджали ешелонами до газових камер. Але нам не вільно забувати! вибачте мені, молоді друзі, що я псую вам урочистість! До вас я насамперед звертаюся! Не сама музика править світом! Світом править політика. Граючи Шопена, ви муситимете боротися за нього. Як народ, який його породив.

— Навіщо він усе це верзе? — запитала жінка зі светром. Молодий чоловік у куртці, який сидів перед нами, обернувся й мовив:

— Він хоче навчити вас політики.

— Політика! А наші полонені й досі орють у Польщі замість коней! — мовив із гнівом літній пан, який доти слухав музику із заплющеними очима.

— Справді? — байдуже спитав молодий чоловік у куртці. З задніх рядів пролунав хихоток, зарипіли й зашурхотіли стільці, знявся сміх і гомін. Ставало задушливо, як на вокзалі.

— Читав у пресі, — сухо відповів літній пан. — А ви, може, не вірите? Занадто мало ви ще бачили.

— Справді? — повторив байдуже молодий чоловік у сірій куртці. Він був коротко стрижений, мав енергійне, затяте, знівечене виснаженням обличчя.

— Я від них утікав від самого Ростова. Ох, яка ж багата країна! І для кого? Для тих бандитів, які мордували наших дружин і дітей, стріляли в нас на кожному повороті? Я міг би тобі, юначе, багато розповісти.

— Сам бачив, — байдуже відповів молодий чоловік у куртці.

— А, перепрошую. Не знав, що ви військовополонений, — мовив із повагою літній пан.

— Нічого страшного, — сказав молодий чоловік і обірвав розмову.

Професор Генріх К. мовчки дивився на залу. Він знову витер хусткою чоло й почав говорити через силу. Видно було, що він дуже мучився.

— Пам'ятайте, що музика — це політика. Так само, як література, як наука й мистецтво. Як саджання дерев і народження дітей. Ти не вбережеш дерево, не вбережеш дитину від знищення й смерті, якщо не займешся політикою, не будеш боротися проти війни. Дерево зрубають на дрова, дитина загине в окопі, згорить у колисці. І музика не вбереже себе від знищення, хоч нам і здається вічною. Фосфор її спалить, чобіт гестапівця розчавить, газова камера отрує артиста, приклад розтрощить інструмент. Тому знайте, що граючи Шопена, хочете ви того чи ні — ви бороните мир. Я прагнув би, щоб ви боронили його свідомо. Щоб ви, слухаючи музику Дмитра Шостаковича та Арнольда Шенберга, боронили мир у світі від воєнних злочинців. Від імперіалістів, які хотіли б зробити з нас гарматне м'ясо, а з культури — порнографію та джаз.

Огрядний бас із зали раптом затягнув мелодію самби, яку щодня передавало американське радіо. Самба — це був танець, у якому партнери гойдалися то вперед, то назад, наче сіамська ванька-встанька.

— Хай краще нам скажуть, що зробили з нашими полоненими, — мовила жінка зі светром.

— Тут є кілька в залі, могли б узяти слово, — сказав літній пан і впився неприязним поглядом у молодого чоловіка.

— Ти повинен сказати трохи від нас, ти ж знаєш, як це вмієш, — мовив до чоловіка в куртці хлопчик у довгому, даному йому на виріст пальті, який сидів поруч. Він був худий і малий; на збірному пункті, очевидно, не змогли підібрати для нього цивільного одягу.

— Справді? — байдуже спитав молодий чоловік у сірій куртці. Він дивився примруженими очима на професора К. і злегка посміхався.

У цій посмішці відчувалася добродушна іронія й поблажливість.

— Віддай, жиде, наших військовополонених! — вигукнув у залі чийсь істеричний голос. — От тоді й побалакаємо!

Професор зупинився на пів слові.

— Якщо захочеш виступити, зможеш зробити це після мене, — сказав він несподівано твердо. — Я не дозволю себе переривати. І скажу все те, що мав вам сказати.

— Це справді старий жид! — півголосом мовила жінка зі светром. — Я навчилася їх розпізнавати під час війни в Судетах. Усі вони мають таку свою ходу. Цього в Німеччині не бачили. Остюде (східний єврей).

— Тиша! Це не фашистський мітинг! — почали кричати з кутка зали. Там було кілька учнів із консерваторії та садівничої школи, вони на належали до FDJ, Спілки вільної німецької молоді (молодіжної організації в НДР). Лауреати з першого ряду, перелякані, озиралися по залі. На мить зала стихла, і професор провадив далі:

— Тільки борючись із імперіалістами, тільки протиставлячи себе колишнім гітлерівцям, які знову прагнуть влади в Західній Німеччині, тільки вимагаючи об'єднання батьківщини, покарання воєнних злочинців, ліквідації картелів і монополій — тільки тоді ми роздавимо остаточно фашизм, зв'яжемо імперіалізм, забезпечимо міцний мир. І тоді — Музика в Герценбурзі лунатиме зовсім інакше, ніж сьогодні: красивіше, вільніше, по-людськи!

— Та дайте ж ви відповідь цьому старому жиду! — мовила нетерпляче жінка зі светром. — Що йому не розкроїли цей тлустий живіт!

Молодий полонений здригнувся, ніби його зненацька вкусили.

— Справді, треба відповісти, — мовив байдуже й провів долонею по коротко стриженому волоссю. Хтось погладив його по плечу, інший простягнув йому в долоню пачку цигарок. Полонений відклав її на порожній стілець поруч і не сказав нічого. А зала розважалася на славу. Глядачі з ближчих рядів сиділи з поважними мінами й дивилися нерухомим поглядом на професора. Руки склали на колінах, які ритмічно піднімалися. Вони тупотіли; з підлоги піднімалася курява й поволі злітала під стелю, затуляючи сяйво канделябрів.

Професор Генріх К. мовив із силою:

— Думаєте, що ми вас не виховаємо? Помиляєтеся, виховаємо вас. — І повільно зійшов із трибуни.

Директор консерваторії, блідий як полотно, тримаючи в тремтячих долонях програму урочистостей, підвівся й почав промовляти до зали. Але його слабкий голос потонув у гомоні й тупоті. За його спиною, над естрадою, лампи кидали жовтаве сяйво на зелені ліси й пагорби, між якими протікав кручений потік. Під фрескою, на широкій дерев'яній рамі золотився восковими літерами готичний напис:

Поточе, що нам чини майбутні давав передчути, О, солодкий сон дитинства, вернися до нас ще раз!

«О, солодкий сон дитинства!» Раптом у залі стихло. Колишній військовополонений у сірій куртці підвівся мовчки й почав протискатися до естради. Йому квапливо поступалися місцем. Він став перед трибуною, розстебнув, не поспішаючи, куртку й мовив до професора, який стояв зігнувшись під стіною:

— Професоре, ви пережили війну як в'язень. Ви мешкали в Дрездені у єврейському будинку. Ви працювали на фабриці, носили жовту латку, люди остерігалися вас як чуми. То що ви знаєте про війну?

Він урвав, провів поглядом по залі й провадив далі з іронічним блиском в очах:

— Я, мабуть, краще знаю, що таке війна. Я та мої товариші, які тільки-но повернулися з полону. Ми робили війну На Сході. Я знаю, що таке бомбардування. Не наше, а їхнє, коли земля ходила ходором над сховищем. Фашизм? Він пустив би вас на газ, якби не дружина-«арійка» та не випадок. А ми робили фашизм на фронті. Ми краще знаємо, як він виглядає. Ну, і всі ми невинні, дуже страждали, дуже по-геройськи!

Зала мовчала. Полонений у куртці говорив далі:

— Але що ви знаєте про комунізм? Чи пережили ви його на власній шкурі? Я його пережив, я та мої товариші. Ми пізнали комуністичне суспільство. Ми, професоре Генріх К., повертаємося з полону. Чотири роки я був у радянському полоні! Думаєте, це був легкий полон? Ви тут бідкалися, що не маєте двох яєць на сніданок та своєї газети, бідкалися, що мусите ходити на цеглу. А там люди подекуди сухий хліб їли. А цегла… Думаєте, російська цегла легша за німецьку? Що менше ранить пальці? Ранить так само, усіх однаково. Ми працювали багато. Ми пішли відбудовувати російські міста, які зруйнували під час війни. Нам казали: «Оскільки ви спалили наші хати, то тепер беріться розгрібати розвалини. Подивіться самі, як це важко». Чи хтось із вас, тут у залі, будував колись дім? Носив вапно? Хай знає, що це важче, ніж тупотіти на концерті. Особливо для кадрового офіцера. Багато моїх колег…

— Знаємо, знаємо, західні газети писали про це, — почали вигукувати з зали.

— Годі цього! Припинити концерт! Це провокація! — кричали хлопці з FDJ.

Полонений у куртці нахилився на трибуні, сперся ліктями об пульт і стиснув кулаки:

— Я теж хочу розповісти, що відчуваю, слухаючи музику. Я сидів на концерті біля жінки, яка шкодувала, що професора Генріха К. не розчавили. Професоре, пам'ятаєте нашу останню зустріч?

— Гайнце, не варто про це говорити, — тихо мовив професор.

— Думаєте? А якби ця жінка була моєю матір'ю? Пам'ятаєте? Я був тоді в Гітлер'югенді, мати вирішила віддати мене добровольцем до війська. Після служби я мав іти до Орденсбурга, на дрібного провінційного фюрера, але вибухнула війна на сході. Я цього дня не забуду: довго про нього думав у полоні. Була осінь, ми їхали тоді штабним автомобілем через Дрезден. Ви, професоре, вилізли майже під колеса на повороті. Я впізнав вас за ходою. Завжди впізнавав вас на вулиці ще здалеку. Я затормозив авто й крикнув вам: «Стара свине єврейська, ти ще живий? Я повинен був розчавити тобі твій тлустий живіт!». І поїхав далі. Аж на східний фронт. А потім аж на Урал.

Він провів поглядом по мовчазній залі.

— Правда ж, вам цікаво дізнатися, що було далі? Далі було небагато: влітку 1944 року я воював на румунському фронті. Ми відступали від Дніпра, заледве уникаючи оточення. Під Корсунем нам добряче дісталося на горіхи, ми один раз вирвалися з мішка, а потім блукали в іншому мішку, мов кіт, який, ловлячи власний хвіст, крутиться по всій кімнаті. Ми залишили по собі спалену та опустошену країну. Висаджували в повітря кожен міст, палили кожен будинок, нищили все, що потрапляло під руку. Одному разу моя рота мала висадити в повітря концентраційний табір у певному лісі. Нам сказали, що там сиділи євреї. Але в ньому ніхто довго не сидів. На галявині стояло кілька бараків, обгороджених колючим дротом. За дротами височіла висока мурована будівля з великим комином. До табору вела замаскована залізнична гілка, на коліях стояли спалені товарні вагони. Уперше в житті я опинився в крематорії, де ми палили живих людей, і власними руками брав людський попіл. Ми не встигли висадити це прокляте місце в повітря, бо на нас напали партизани. Ми втекли з лісу, покинувши динаміт і кулемети. Чого ми могли чекати, потрапивши до рук ворога просто біля крематорію? Може, мені відповість той, хто дав мені пачку цигарок, аби я виступав?

Ніхто не відгукнувся з зали. Офіцер Гайнц Лонер зневажливо скривився й продовжив свою розповідь:

— Зрештою ми осіли за Прутом і збудували оборонну лінію. Ніхто не вірив, що росіяни зможуть переправитися. Настали прекрасні, сонячні, тихі дні на румунському фронті. Солдат сидів у окопах, проходив націоналістичний вишкіл і ловив вошей. Коли росіяни прорвали фронт, усе кинулося столочуватися на захід. Штаби, шпиталі, піхота, обози перемішалися, як гуляш; радянські танки загоняли їх у котли й виливали в полон. Нам пощастило. Розбиті танками, ми приєдналися до кінних обозів, які манівцями тікали день і ніч без перепочинку до німецького кордону. Нас оточував ворожий народ, готовий перерізати горло кожному мародеру чи відсталому солдатові, тому ми трималися купи. Хто лишався, хто вибивався з сил, підхоплював пронос чи накульгував — по того не поверталися. Але й це не допомогло. Що значать ноги проти танків! Однієї місячної ночі, коли обоз розташувався на луці під лісом, нас зненацька захопили радянські танки. Ми, піхотинці, пробували чинити опір, вели вогонь із кулеметів, кидали гранати. Ну, що ж! Ані один віз і ані один кінь з обозу не вцілів. Людей теж небагато. Ясно, ні?

Колись я хотів розчавити вам живіт, професоре. Тепер це трохи не зробили зі мною танки. Але мені знову пощастило. Уранці я стягнув теплу блузу з убитого німецького танкіста, який відступав разом із нами, і пішов із залишками моєї роти в полон. Ми йшли на схід, уранці й увечері, літні ночі пересипали на сирій землі. Дорогами просувалися радянські обози, потім дороги опустіли, і тільки далеко гриміли потяги, які везли на захід зброю, артилерію, піхоту. У відчинених дверима вагонах сиділи солдати й співали пісень. А ми мовчки йшли й йшли. Спочатку на схід, і тоді в колоні казали, що наші танки прорвалися з заходу і що нас ось-ось визволять. Потім ми повернули на північ і думали, що наші женуться з півдня. А потім у нас набрякали ноги, і ми вже думали тільки про їжу.

— Ганьба! — вигукнув із зали жіночий голос. Зчинився короткий шум і раптом стих.

— Зараз я закінчу, і тоді будете казати, що самі схочете, — мовив колишній полонений. Він глузливо всміхнувся, бо в залі зчинилися нерішучі оплески, і розмовляв далі: — Зрештою після тривалого маршу ми дійшли до знайомих місць. Мені здалося, що я тут уже був. Дерев'яні бараки, розкинуті в рідкому березовому лісі. Навколо — колючий дріт. Біля дроту — мурована будівля з високим комином. Насип, яким колись мала проходити залізнична колія. Я зрозумів усе: це той самий табір, який ми не встигли висадити в повітря. Газові камери, крематорій. Але чого я чекав? Що мені подякують за війну? Що виплатять винагороду за кожного мерця? Я зціпив зуби й сказав друзям: «Готуйтеся гідно вмирати. Тільки не скомпрометуйте себе». Спочатку нам дали обід, бо сита людина менше розпачує, ніж голодна; потім для дуривства привели лікарів, які нас оглянули. Хворих відокремили вбік; перших п'ятдесят здорових викликали до лазні. Я пішов одразу, не бажаючи дивитися на муки інших, які чекали. У прихожій нам наказали роздягтися, акуратно скласти одяг, який мав іти на дезінфекцію. Потім нам, голим, наказали входити до камери. Ми не чинили опору, нам було байдуже. Я зрозумів тоді, чому не чинили опору євреї, коли їх заштовхували до газу. Ви ніколи цього не зрозумієте. Коли за нами зачинилили двері, ми почали прощатися з життям. Одні обіймалися й плакали, не соромлячись страху. Інші прощалися по-чоловічому, цілуючи один одного в неголені щоки. Інші мовчки стискали губи, і тільки очі в них гарячково горіли. Ми дивилися на вибілені стіни без вікон, на двері, які щільно за нами зачинилися, на бетонну підлогу, в якій хитро й непотрібно зробили жолобки для відведення води й поклали на неї дерев'яну решітку; на блискучі металеві душові лійки, з яких за мить почне сичати газ. «Зрештою, — подумав я тоді гірко, — ми вбивали інші народи, то чому вони мають нас жаліти? Але вони мали за що вмирати: вони воювали за свободу. А ти, чоловіче, за що вмираєш? За фашизм?». Тоді я заплакав уперше в житті. Раптом душові лійки засичали. У лазні зчинився страшний крик і стих. Аж ось сичання припинилося, і з душових лійок на нас упала тепла, радісна, піниста вода.

З якою радістю ми ловили її в долоні! Як повернене життя! І тоді я зрозумів, яка різниця між фашизмом і комунізмом. А потім я зрозумів більше. Ви знаєте, що я був активістом у будівельній бригаді? Знаєте, що радянські муляри вчили мене своїх методів? Я навчився працювати й навчився розуміти світ. А ви що? Думали, що вічно будете вигідно жити? Що за вас працюватимуть інші? Що у інших з'являтимуться мозолі на руках? Тужите за фашизмом? Ви маєте рацію, професоре: ми виховаємо їх! Ми будемо один одному передавати досвід соціалізму.

Він замовк і довго дивився на залу. Раптом муляр Гайнц Лонер усміхнувся й, мружачи очі, додав:

— Бачу, що офірувані мені цигарки зникли зі стільця. Забув сказати моєму сусідові: я не курець.

У залі грянув сміх і зчинилися оплески. Офіцер Гайнц Лонер зіскочив з естради й підійшов до професора. Він міцно взяв його за плечі й поцілував.

— Ходімо, професоре, — мовив він, — у нас багато роботи.

— Залишмося, — сказав професор. — Послухаймо музику. Прекрасну, людську музику в Герценбурзі.

Директор консерваторії підвівся з-за столика й підкликав лауреата. Він хотів виголосити промову, хвилину вагався, крутячи ґудзик сюртука. Зрештою махнув рукою.

— Тепер, — сказав він, затинаючись, — буде виконана Соната сі мінор, оп. 58 Фредеріка Шопена, написана в 1845 році та присвячена графіні де Пертюї. Іди, хлопче, до фортепіано.

Хлопчик-лауреат піднявся на естраду, вклонився слухачам, і коли відлунали оплески, сів за фортепіано, відкинув назад довге блискуче волосся, схилився над клавіатурою й поклав руки на клавіші.

V

Цієї ночі довго розмовляли між собою старий філолог, професор Генріх К., та колишній офіцер гітлерівської армії, Гайнц Лонер, передовик-муляр.

Уранці я повернувся до Берліна, привізши з Герценбурга на згадку кольорові листівки з краєвидом замку та катедри й барвисту панораму містечка.

Звісно, нова Німеччина не починається й не закінчується на Герценбурзі. На великих фабриках, у десятках тисяч шкіл, на машинно-тракторних станціях, у розпарцельованих маєтках юнкерів відроджуються революційні традиції німецького пролетаріату, виховується новий народ, будується німецька народна демократія. Багато що в Німеччині я бачив, перерив стоси друкованого паперу, не одну ніч проговорив із людьми. Пам'ятаю облуплену снарядами Бранденбурзьку браму, яка ділить Берлін на два світи: соціалістичний і капіталістичний, напівдобудовані цехи сталеварного заводу в Грьодіці, відбудованого робітниками, муровані будиночки переселенців, зведені державою; пам'ятаю міста, людей і події. Я глибоко полюбив нашого друга з-за Одри та Ниси. І завжди, коли про нього думаю, бачу перед собою полум'яні очі професора Генріха К., тверде, запекле, виснажене обличчя муляра Гайнца Лонера й чую перші такти Сонати сі мінор.