Січневий наступ

I Тепер я розповім коротку й повчальну анекдотичну історію, яку почув від одного польського поета. Першої ж осені після закінчення війни він у товаристві дружини та подруги (за освітою — класичного філолога) вирушив у подорож Західною Німеччиною, щоб написати цикл репортажів із самого середини цього дивовижного й водночас комічного котла народів, що небезпечно вирував і кипів у самому центрі Європи. Західна Німеччина тоді вирувала від виснажених, спантеличених, переляканих людських отар, які всюди чули небезпеку й не знали, де, наскільки та навіщо зупинятися на перепочинок. Ці юрби переганяли з містечка до містечка, з табору до табору, з казарм до казарм так само спантеличені й перелякані побаченим у Європі молоденькі американські хлопці. Вони прибули, мов апостоли, на завоювання та навернення континенту і, остаточно влаштувавшись у своїй зоні окупованої Німеччини, почали з поважністю навчати підозрілих та впертих німецьких міщан демократичної гри в бейсбол та вщеплювати їм принципи спільного збагачення, міняючи цигарки, жувальну гумку, презервативи, бісквіти й шоколад на фотоапарати, золоті зуби, годинники та дівчат. Виховані в культі успіху, який залежить виключно від спритності й відваги, віруючі в рівний старт для кожного, звиклі оцінювати чоловіка за сумою його доходів, а красу жінки — за стрункістю її ніг, ці сильні, спортивні, сповнені життєрадісності та радісного очікування шансу, який завжди посилає доля, щирі й відкриті хлопці з розумом чистим, свіжим і гладко вигладженим, як їхні мундири, раціональним, як їхні справи, та чесним, як їхній світлий і простий світ, — палали інстинктивною й сліпою зневагою до людей, які не змогли зберегти своє майно, втратили підприємства, посади та роботу й скотилися на саме дно суспільства. Натомість із приязню, розумінням і захопленням вони ставилися до ввічливих і тактних німецьких міщан, які врятували від фашизму свою культуру та статки, а також до гарненьких, мускулястих, веселих і товариських німецьких дівчат, добрих і лагідних, наче сестри. Політикою вони не цікавилися (це робила за них американська розвідка та німецька преса), вважали, що свій обов'язок виконали, і прагнули повернутися додому — трохи від нудьги, трохи від ностальгії, а трохи через страх за свої посади та життєві шанси. Тож було надзвичайно важко вирватися на волю з цієї пильно охоронюваної та таврованої маси «переміщених осіб» і пробратися до більшого міста, щоб там, вступивши до польських патріотичних організацій і приєднавшись до мережі чорного ринку, розпочати нормальне, приватне життя — і, здобувши житло, авто, коханку й офіційні перепустки, дертися все вище по соціальних сходах, пересуватися Європою, як власним домом, почуватися вільною й повноцінною людиною. Після звільнення, дбайливо ізольовані від довкілля, ми животіли протягом усього погожого й запашного травня в брудних бараках посипаного порошком ДДТ Дахау; потім темношкірі шофери перевезли нас на літо до казарм, де ми ліниво вилежувалися у спільній кімнаті, редагували патріотичні часописи і під проводом нашого старшого колеги — релігійного чоловіка із майже містичним хистом до гендлю — торгували всім, чим тільки можна, та мізкували над способами легально вирватися за ці мури. Після двох місяців потуг — настільки кошмарних і кумедних, що їх варто було б колись описати окремо, — ми всі четверо перебралися до кімнатки активного Польського комітету в Мюнхені, де заснували Інформаційне агентство, а згодом завдяки табірним довідкам трьом із нас вдалося — чесно та за законом — здобути зручне чотирикімнатне помешкання діяча колишньої гітлерівської партії, якого на деякий час виселили до родичів, наказавши залишити для нас трохи меблів і релігійних картин. Решту меблів та бібліотеку ми перетягнули з комітету, де вони стояли без діла. Наш ватажок налагодив зв'язок із чиновниками з ЮНРРА та лондонського Польського Червоного Хреста, узявся за розподіл американських пакунків по таборах, повернувся до своєї довоєнної мистецької діяльності, почав регулярно виплачувати нам платню, використовував нас для брудної роботи, обіцяючи блискучу кар'єру на заході Європи, і, остаточно оселившись у баварській стильовій віллі в парковому районі міста, приїжджав до нас на розкішному штабному, свіжо перефарбованому «Хорху».

II Ми були тоді непохитними емігрантами й усі четверо прагнули якнайшвидше втекти зі зруйнованої та замкненої, наче гетто, Європи і перебратися на інший континент, щоб там у спокої вчитися та багатіти. Поки що ми із запалом розшукували своїх близьких. Один із нас шукав дружину, з якою розлучився в Прушкуві, вирушаючи до табору в Німеччині; другий — наречену, чий слід загубився в Равенсбрюку; третій — сестру, яка воювала у Варшавському повстанні; четвертий — дівчину, яку, виїжджаючи в жовтні сорок четвертого року з Біркенау з транспортом до Ґросс-Розена, Фльоссенбюрга, Дахау, залишив вагітною в циганському таборі; а ми всі четверо, охоплені загальним шаленством, гуртом шукали свої родини та близьких і далеких друзів. Попри це, прибульців із Батьківщини — байдуже, утікачів чи посланців — ми приймали на вигляд приязно, але в душі — з відштовхувальною невірою, підозрілістю та обережністю, ніби вони були заразні тифом. Посланцями опікувалася розвідка Свентокшиської бригади, яка здобуту інформацію передавала безпосередньо до Італії, а втікачі безслідно розчинялися в безіменному натовпі переміщених осіб і подеколи виринали вже як місцеві королі масла, панчіх, зернової кави чи поштових марок, а іноді перебирали на себе опіку над фабриками та фірмами післягітлерівської доби, що вважалося вищим щаблем просування. Однак, охоплені зрозумілою цікавістю, а частково піддавшись чарам слави, якою на Батьківщині був оточений поет, ми всі троє запросили його на кілька днів гостювати в нас разом із дружиною та подругою. Ми працювали тоді в бюро Польського Червоного Хреста, редагуючи, друкуючи та розсилаючи поштою нескінченні бюлетені розшуку родин, тож до обіду наша квартира стояла порожньою; після обіду ми ходили до річки засмагати та плавати, а ввечері пильно писали свою книжку про концентраційний табір, видання, очікуваний розголос і продаж якої мали допомогти нам утекти з континенту. Поет, який у товаристві дружини та подруги (класичного філолога) кілька днів відпочивав від трудів дороги на міщанському, махагоновому, подружньому ліжку нашого господаря (набравшись сил, він згодом виявив надсподівану рухливість, чудово пізнав усі куточки зруйнованого міста, докорінно збагнув таємниці чорного ринку й з перших рук ознайомився із заплутаними проблемами багатомовної маси депортованих), — з нудьги перечитав кілька фрагментів цієї книжки й обурився, що вона просякнута такою глухою та безнадійною зневірою в людину. Ми всі троє почали палко дискутувати з поетом, його мовчазною дружиною та подругою (за освітою — класичним філологом), стверджуючи, що мораль, національна солідарність, любов до Батьківщини, почуття свободи, справедливості та людської гідності спали в цій війні з людини, як зігниле шмаття. Ми казали, що немає такого злочину, якого людина не вчинила б, аби врятувати себе. Врятувавши себе, людина коїть злочини з усе дрібніших причин, потім коїть їх з обов'язку, потім із звички, а врешті — задля приємності. Ми із задоволенням виповідали безліч історій з нашого суворого й терплячого табірного життя, яке навчило нас, що весь світ подібний до табору: слабкий працює на сильного, а якщо не має сил або не хоче працювати — хай краде або хай умирає. «Світом не керує ні справедливість, ні мораль, злочин не карається, а чеснота не винагороджується, і те, й інше однаково швидко забувається. Світом керує сила, а силу дають гроші. Праця ніколи не має сенсу, адже гроші заробляються не працею, їх просто загарбують за допомогою визиску. Якщо ми не можемо визискувати якнайбільше, то хоча б працюймо якнайменш. Моральний обов'язок? Ми не віримо ні в мораль людини, ні в мораль будь-якого ладу. У німецьких містах у вітринах лежали книжки та предмети культу, але в лісах диміли крематорії… Звісно, можна було б утекти від світу на безлюдний острів. Але чи справді можна? Тож нехай ніхто з нас не дивується, що замість долі Робінзона Крузо ми обираємо надію на долю Генрі Форда. Замість повернення до природи — ми обираємо капіталізм. Відповідальність за світ? Але чи людина в такому світі, як наш, може бути відповідальною за саму себе? Ми не винні, що світ злий, і не хочемо вмирати, щоб його змінити. Ми хочемо жити, от і все». — Ви хочете втекти з Європи, щоб шукати гуманізм, — мовила подруга поета, класичний філолог. — Насамперед для того, щоб урятувати себе. Європа буде втрачена. Ми живемо тут день за днем, відокремлені хиткою греблею від повені, що вирує довкола нас і яка, коли надійде, замочить орнати, змиє акції фабрик, протоколи конференцій, затопить власність, оренду, чорний ринок і поліцію — здерне з людини її свободу, мов одяг. Але хто знає, на що буде здатна людина, яка схоче захищатися? Крематорії згасли, але дим від них ще не розвіявся. Я не хотів би, щоб наші тіла використали на розпал. І не хотів би бути опалювачем. Я хочу жити, от і все. — Ваша правда, — з блідою посмішкою мовила подруга поета. Поет слухав цю коротку дискусію мовчки, ходив широкими кроками по спальні, кивав як нам, так і своїй подрузі, посміхався, мов людина, що заблукала в чужому світі (такою поведінкою, а також довжиною поем перед війною славилася його аналітична та візіонерська поезія), і врешті за вечерею, яку приготувала його мовчазна та дбайлива дружина і яка була щедро окроплена кольоровою оковитою з Батьківщини, що відкриває серця поляків без різниці статі, віросповідання та политичних поглядів, — поет, кришачи хліб у пальцях і кидаючи кульки до попільнички, розповів нам таку анекдотичну історію, яку я в скороченні переповідаю.

III Коли радянські армії проривали в січні фронт на Віслі, щоб одним вовчим стрибком підібратися до Одри, поет перебував разом із дружиною, дітьми та подругою — класичним філологом у великому малопольському місті, де, прихищений після повстання знайомим лікарем, ділив із ним його службове помешкання в міській лікарні. Через тиждень після початку січневого наступу радянські танкові з'єднання, розбивши ворога під Кельцами, пройшли вночі несподівано річечку, що обороняла місто, і разом із піхотою, що їх супроводжувала, без артилерійської підготовки вдарили з півночі на передмістя, зчинивши паніку серед німців, зайнятих евакуацією своїх чиновників, документів та в'язнів. Бої тривали до ранку; уранці на вулицях міста з'явилися перші патрулі піхоти й перші розвідувальні радянські танки. Персонал міської лікарні, як і всі мешканці міста, з мішаними почуттями спостерігав за брудними, заросшими й змоклими солдатами, які без поспіху, але й не сповільнюючи ходу, замислено потяглися на захід. Потім вузькими й крученими вулицями міста зі скреготом прогалопували танки й почали повільно та сонно тягтися вкриті полотном обози, кінна артилерія та кухні. Лише зредка, коли Совєтам давали знати, що в підвалі чи в саду ховаються ще зблукані й зневірені німці, які не встигли втекти, солдати безшумно зсувалися з возів і зникали у дворі. Одразу після цього вони виходили, віддавали полонених у тил, і колона сонно котилася далі. У лікарні після початкового заціпеніння й заніміння від ранку панував рух і гармидер, адже готували палати й перев'язувальні матеріали для поранених солдатів і мешканців міста. Усі були стурбовані й збуджені, як мурахи в розворушеному мурашнику. У якийсь момент до кабінету головного лікаря вдерлася задихана медсестра і, випинаючи пишні груди, вигукнула: — З цим то вже ви сам щось вдійте, пане лікарю! Вона схопила його за рукав і вивела здивованого в коридор. Стривожений, він побачив у коридорі молоду дівчину, яка сиділа на підлозі під стіною в мокрому мундирі, що залишав брудну пляму на блискучому лінолеумі. Дівчина тримала між широко розставленими колінами російський автомат, а поруч лежав її солдатський мішок. Вона підняла на лікаря бліде, майже прозоре обличчя, сховане під хутряною сибірською шапкою, із зусиллям посміхнулася й сноровисто підвелася з підлоги. Тоді всі побачили, що вона вагітна. — Перейми вхопили, лікарю, — сказала совєтка, піднімаючи з землі автомат. — Маєте якесь місце, де можна народити? — Знайдеться, — відповів лікар і пошуткував: — Доведеться народжувати замість того, щоб іти на Берлін, чи як? — На все буде час, — похмуро відповіла дівчина. Медсестри заклопоталися біля дівчини, роздягли її, умили й поклали до ліжка в окремій палаті, а одяг повісили сушитися. Пологи пройшли нормально, дитина з'явилася на світ здоровою й горлала так, що було чути на всю лікарню. Дівчина першого дня лежала спокійно й займалася виключно дитиною, але на другий день устала з ліжка й почала вдягатися. Медсестра побігла по лікаря, однак дівчина відмахнулася від нього короткою заявою, що це не його справа. Натягнувши мундир, росіянка сповила дитину в простирадло, закутала її в ковдру й припнула собі циганським способом на спину. Попрощавшись із лікарем та сестрами, вона взяла в руку автомат і мішок та зійшла по сходах на вулицю. На вулиці росіянка зупинила першого-ліпшого перехожого й коротко запитала: — Куда na Бєрлін? Перехожий кліпав бездумно наляканими повіками, а коли вона терпляче повторила запитання, зрозумів і показав рукою в напрямку шляху, яким безперервно тяглася техніка й йшли колони людей. Росіянка подякувала енергійним кивком голови й, закинувши автомат на плече, широким і впевненим кроком рушила на захід.

IV Поет закінчив і дивився на нас без посмішки. Але ми мовчали. Потім, випивши за здоров'я молодої росіянки чергову чарку оковитої з Батьківщини, ми всі троє одностайно сказали, що ця байка вправно вигадана. Але якби навіть поет справді чув у міській лікарні про роділлю-росіянку, то жінка, яка, несучи дитину й пепешу, легкодушно пішла на січневий наступ і непотрібно наражала на знищення найвищі людські цінності, — певно, не була гуманісткою. — Я не знаю, коли людина буває гуманістом, — мовила подруга поета. — Чи гуманізмом є те, що людина, замкнена в гетто, віддає життя, щоб підробляти долари на купівлю зброї та виготовляти гранати з консервних банок, чи гуманізм полягає в тому, що людина тікає з гетто на арійський бік, щоб урятувати життя й читати Епінікії Піндара?

— Ми захоплюємося вами, — сказав я, наливаючи їй залишок вітчизняної горілки. — Але ми не будемо вас наследувати. Ми не будемо підробляти долари, ми воліємо заробляти справжні. Ані виробляти гранати. Для цього є фабрики.

— Можете й не захоплюватися, — сказала подруга поета і вихилила чарку. — Я втекла з гетто і всю війну просиділа у друзів у тахті.

За мить вона додала з легкою посмішкою:

— Так, але «Епінікії» я знаю напам'ять.

V

Згодом поет купив у Мюнхені уживаного «Форда», найняв собі шофера і, забравши адреси наших родин та доручення для друзів, у супроводі дружини, подруги (філологині-класика) та куфрів від'їхав через Чехію до краю.

Навесні ми двоє також повернулися транспортом до Польщі, привізши із собою книжки, одяг з американських ковдр, цигарки та гіркі спогади про Західну Німеччину.

Один із нас розшукав і поховав тіло своєї сестри, засипаної уламками під час повстання; пішов на архітектуру і складає тепер проєкти відбудови зруйнованих польських містечок; другий, дуже не по-міщанському, одружився зі своєю віднайденою з табору нареченою і став письменником у країні, яка починає боротися за соціалізм.

Наш ватажок, свята людина капіталізму, член впливової та багатої американської секти, що поширює віру в реінкарнацію душі, самознищення зла та метафізичний вплив людської думки на вчинки живих і мертвих — спродав свої автомобілі та, закупивши рідкісні колекції марок, дорогі апарати й цінні друки, вимандрував на інший континент, до Бостона, щоб там, у столиці своєї секти, підтримувати спіритичний контакт із дружиною, яка померла у Швеції, і працювати графіком у рекламному агентстві.

Наш четвертий друг перебрався нелегально через Альпи до італійського корпусу, який було евакуйовано на Британські острови й розміщено по казармах у робочих таборах. Перед нашим від'їздом із Мюнхена він доручив нам відвідати у Варшаві дівчину з Біркенау, яку залишив вагітною у циганському таборі. Він дізнався з її листа, що дитина з'явилася на світ здоровою і що разом із матір'ю, яка чекала врівні з сотнями хворих і вагітних жінок на отруєння газом, була врятована січневим наступом.