У нас в Аушвіці…

I Лікар… отже, я вже на санітарних курсах. Нас, кількох чоловік з усього Біркенау, обрали і будуть навчати майже на докторів. Ми маємо знати, скільки кісток у людини, як циркулює кров, що таке очеревина, як боротися зі стафілококами, а як зі стрептококами, як стерильно проводити операцію сліпої кишки і для чого потрібна відма (пневмоторакс). У нас дуже високе покликання: ми лікуватимемо колег, яких «зла доля» гнітить хворобою, апатією чи зневірою до життя. Ми — саме ми, кільканадцять чоловік на двадцять тисяч чоловіків у Біркенау, — маємо зменшити смертність у таборі та підняти дух в’язнів. Так казав на прощання лагерарцт, спитав ще кожного з нас про вік і професію, а коли я відповів йому: — Студент, — він з подивом підняв брови: — Що пан вивчав? — Історію літератури, — відповів я скромно. Він знеохочено кивнув головою, сів у машину і поїхав. Пізніше ми йшли дуже гарною дорогою до Освенцима, бачили безліч краєвидів, потім хтось нас кудись приписав, на якийсь шпитальний блок як гостей-флегерів, але я не дуже цим цікавився, бо пішов зі Сташеком (знаєш, тим, що дав мені коричневі штани) на лаґер, я — шукати когось, хто б тобі цей лист заніс, а Сташек під кухню і склад, щоб заорганізувати на вечерю білого хліба, шматочок маргарину і хоч одну ковбасу, бо нас п’ятеро. Звісно, нікого я не знайшов, бо я мільйоновець (в’язень з високим номером), а тут самі старі номери, і на мене дивляться дуже зверхньо. Але Сташек пообіцяв через свої зв’язки лист переслати, тільки щоб не був довгий, «бо це, мабуть, нудно, так до дівчини щодня писати». Хвороба Тож як навчуся, скільки кісток у людини і що таке очеревина, то, може, зараджу щось твоїй піодермії (гнійному запаленню шкіри) і гарячці сусідки з твого ліжка. Боюся тільки, що навіть знаючи, як лікувати ulcus duodeni, не зможу тобі вкрасти дурної мазі Вілкінсона від корости, бо її зараз немає в усьому Біркенау. У нас хворих поливали м’ятним чаєм, примовляючи при цьому певні, вельми дієві, заклинання, на жаль, не для повторення. А щодо обмеження смерті: хворів на моєму блоці промінент, йому було зле, гарячкував, говорив дедалі частіше про смерть. Одного разу покликав мене до себе. Я сів на краєчку ліжка. — Я ж був відомий на лаґері, ні? — запитав, неспокійно дивлячись мені в очі. — Хто б тебе не знав… і не запам’ятав, — відповів я невинно. — Дивись, — сказав він, вказуючи рукою на почервонілі від вогню шибки. Горіло там, за лісом. Смерть — Знаєш, я хотів би, щоб мене поклали окремо. Щоб не разом. Не на купу. Розумієш? — Не бійся, — сказав я йому сердечно. — Я тобі навіть простирадло дам. А з трупарями теж поговорю. Він мовчки потиснув мені руку. Але нічого не вийшло. Він одужав і з лаґеру прислав мені шматочок маргарину. Я ним мащу черевики, бо він такий з риби. Так я сприяв зменшенню смертності в таборі. Але, мабуть, досить про це, бо це занадто табірне. Майже місяць не маю листа з дому… II Чудові дні: без апелів, без обов’язків. Увесь табір стоїть на апелі, а ми у вікні, наполовину висунуті глядачі з іншого світу. Усміхаються до нас люди, ми усміхаємося до людей, кажуть нам: «Колеги з Біркенау», трохи зі співчуттям, що наша доля така жалюгідна, а трохи зі соромом, що їхня така добра. Краєвид з вікна невинний, кремо не видно. Люди в Освенцимі закохані, з гордістю кажуть: «у нас в Аушвіці»… Образ світу Зрештою, їм є чим хвалитися. Уяви собі, чим є Освенцим. Візьми Павяк, ту жахливу будову, додай Сербію, помнож на двадцять вісім і розташуй усе так близько одне біля одного, щоб між Павяками було лише трохи місця, усе оточи подвійним дротом навколо, а з трьох боків бетонною стіною, болото вимості, вирости анемічні деревця — а між усім цим посади кільканадцять тисяч людей, які були по кілька років у таборі, страждали фантастично, пережили найгірший час, а тепер мають випрасувані на смертельну стрілку штани і ходять, похитуючись у стегнах — зроби це все, і зрозумієш, чому вони з великою зневагою і жалем ставляться до нас, людей з Біркенау, де є лише дерев’яні, кінські бараки, немає тротуарів, а замість лазні з гарячою водою — чотири крематорії. З флегерні, яка має дуже білі, такі трохи німецькі стіни, бетонну тюремну підлогу і багато, багато триповерхових нар, чудово видно дорогу свободи, по якій іноді пройде людина, іноді проїде автомобіль, іноді драбинчастий віз, а іноді — велосипедист, певно, робітник, що повертається з роботи. Далі, але дуже далеко (ти не маєш уявлення, скільки простору вміститься в такому маленькому вікні, я хотів би жити після війни, якщо виживу, у високому будинку з вікнами на поле), є якісь будинки, а потім синій ліс. Земля чорна і, мабуть, волога. Як у сонеті Стаффа, пам’ятаєш «Весняна прогулянка»? Але є на нашій флегерні речі більш цивільні: кахельна піч з кольорових, майолікових кахлів, таких, які лежали у нас на складі. Ця піч має хитро влаштовані решітки для випікання: ніби нічого немає, а печи хоч би порося. Є на нарах «канадські» ковдри, пухнасті, як котяче хутро. Є простирадла білі і без зморшок. Є стіл, іноді застелений скатертиною, але тільки на свята і для їжі. Дорога Вікно виходить на березову дорогу — Біркенвег. Шкода, що зима і що безлисті берези «плачучі» звисають донизу, як пошматовані мітли, а замість газонів лежить під ними липке болото, мабуть, як у «тому» світі за дорогою, тільки що його треба місити ногами. В’язень, Шпигун По березовій доріжці ми прогулюємося ввечері після апелю гідно, з повагою, вітаючи знайомих нахилом голови. На одному з перехресть стоїть дороговказ з барельєфом, а барельєф зображує двох, що сидять на лавці і шепочуться на вухо, а третій нахиляється до них, наставляє своє і підслуховує. На застереження: кожна твоя розмова підслухана, прокоментована, донесена, куди слід. Тут один про одного знає все: коли був мусульманином, що і від кого заорганізував, кого задушив і кого закапав, і кожен усміхається глузливо, коли хвалиш іншого. Тож уяви собі Павяк, у скількись разів помножений, оточений подвійним колючим дротом. Не так, як у Біркенау, де й вишки стоять справді як лелеки на високих, довгих жердинах, і лампи світять кожні три стовпи, і дріт одинарний, але зате відрізків — на пальцях не порахуєш! Тож тут не так: лампи світять кожні два стовпи, і вишки солідно підмуровані, дріт подвійний і ще мур. В’язень Ходимо ми Біркенвегом у наших цивільних, прямо з Зауни, одязі — єдина п’ятірка людей, які не мають смугастих роб. Ходимо Біркенвегом, поголені, свіжі й безтурботні. Натовп тиняється групками, стоїть перед десятим блоком, де за ґратами і наглухо забитими вікнами сидять дівчата — піддослідні кролики, але найчастіше збирається перед блоком шрайбштуби, не тому, що там є зал оркестру, бібліотека і музей, а просто тому, що на поверсі — пуф. Що таке пуф, напишу тобі іншим разом, тим часом будь цікава… Любов, Портрет, Тіло, Жінка Знаєш, як дивно писати до тебе, чийого обличчя не бачив так давно. Твій образ розсіюється в моїй пам’яті, і навіть великим зусиллям волі не вдається його прикликати. Є щось моторошне у сні, що ти снишся мені так виразно і пластично. Знаєш, сон не як картина, а як переживання, в якому є простір і відчувається вага предметів і тепло твого тіла… Важко мені тебе уявити на табірній нарі, з обстриженим волоссям після тифу… Пам’ятаю тебе з Павяка: високу, струнку панну з легкою усмішкою і сумними очима. На Алеї Шуха ти сиділа з похиленою головою, і я бачив лише твоє чорне волосся, яке тепер обстрижене. Спогади, Пам’ять, Лист І це найсильніше, що в мені залишилося звідти, з того світу: твій образ, хоч так важко мені тебе пригадати. І тому я пишу тобі такі довгі листи: бо це мої з тобою вечірні розмови, як тоді на Скаришевській. І тому ці листи погідні. Я зберіг у собі багато погідності і знаю, що й ти її не втратила. Попри все. Попри похилену голову на гестапо, попри тиф, попри запалення легень і — коротко обстрижене волосся. В’язень, Людська кондиція А ці люди… Бачиш, вони пройшли страшну школу табору, того табору з початку, про який ходять легенди. Важили по тридцять кілограмів, їх били, обирали до газу — розумієш, чому вони тепер мають смішні, приталені піджаки, своєрідну, похитувальну ходу і хвалять Освенцим на кожному кроці? А це так… Ходимо Біркенвегом, елегантні, у цивільних костюмах. Але що ж — мільйонери! Сто три тисячі, сто дев’ятнадцять тисяч, чорний розпач, що ми не встигли по раніші номери! Підійшов до нас хтось у смугастій робі, двадцять сім тисяч, старий номер, аж у голові паморочиться. Молодий хлопець з мутним поглядом onaніста і ходою тварини, що чує небезпеку. — Колеги, звідки ви? — А з Біркенау, прошу колеги. — З Біркенау? — подивився на нас критично. — І так добре виглядаєте? Адже це жахливо… Як ви можете там витримати? Вітек, мій високий друг і чудовий музикант, відповів, підтягуючи манжети: — Фортепіано у нас, на жаль, немає, але витримати можна. Старий номер подивився на нас як крізь туман: — Бо ми боїмося Біркенау… III Курси все ще відкладаються, бо чекаємо на флегерів з навколишніх таборів: з Яніни, з Явожна, з Буни. Мають бути також флегери з Глівіц і з Мисловіц, дальніх таборів, але які ще належать до Освенцима. Тим часом ми вислухали кілька високих промов чорного керівника курсів, маленького, висушеного Адольфа, який приїхав нещодавно з Дахау і просякнутий аж по вуха камершафт. Він підвищуватиме здоров’я табору через навчання флегерів і знижуватиме смертність через навчання, що таке нервова система. В’язень, Людська кондиція, Їжа Адольф надзвичайно симпатичний і не з цього світу, але, як німець, не знає пропорцій між речами та явищами і чіпляється за значення слів, наче вони становлять реальність. Каже hier і думає, що це можливо. На брамі табору сплели із заліза літери: «Праця робить вільними». Вони, мабуть, у це вірять, ці есесівці і ці в’язні, які є німцями. Ті, що виросли на Лютері, Фіхте, Гегелі, Ніцше. Тож курсів поки що немає, і я тиняюся по табору, здійснюючи крає- і психознавчі екскурсії. Власне, тиняємося в кількох: Сташек, Вітек і я. Сташек зазвичай крутиться біля кухні та складу, вишукуючи тих, кому колись щось дав і хто тепер йому має дати. І ось увечері починається процесія. Сходяться якісь типи, яким погано з очей дивиться, усміхаються привітно поголеними щелепами і витягують з-під приталених піджаків: той шматочок маргарину, той білий шпитальний хліб, інший ковбасу, той цигарки. Кидають усе це на нижнє ліжко і зникають, як у фільмі. Ділимо здобич, доповнюємо з посилок і готуємо в печі, яка має кахлі барвисті та майолікові. Музика Вітек шукає фортепіано. Стоїть чорна скриня в музичній залі в блоці, там, де й пуф, але в арбайтсцайт грати не можна, а після апелю грають собі музиканти, які, крім того, щонеділі дають симфонічні концерти. Обов’язково піду послухати. Навпроти музичної зали ми знайшли двері з написом «бібліотека», але обізнані стверджують, що це лише для райхсдойчів кілька кримінальних романів. Я не перевіряв, бо двері наглухо замкнені. Поруч з бібліотекою в тому блоці культури є політичний відділ, а біля нього — зала музею. Там є фотографії, конфісковані з листів, і, мабуть, нічого більше. А шкода, могли б помістити там ту недопечену людську печінку, за над’їдання якої мій друг, грек, отримав двадцять п’ять на де. Неволя, Жінка, Секс, Еротизм, Тіло, В’язень, Підступ Але найважливіша річ знаходиться на поверсі. Це пуф. Пуф — це вікна, навіть узимку наполовину відчинені. У вікнах — після апелю висуваються жіночі голівки різних відтінків, а з-під блакитних, рожевих і салатових (дуже люблю цей колір) халатиків виринають сніжні, як морська піна, руки. Голівок, здається, п’ятнадцять, а рук — тридцять, якщо не рахувати старої Мадам з могутнім, епічним, легендарним бюстом, яка пильнує голівки, шийки, руки тощо… Мадам вікном не висувається, але зате працює на поверсі як цербер біля входу до пуфу. Навколо пуфу стоїть натовп табірної проміненції. Якщо Юлій десять, то Ромео (і то не аби яких) з тисячу. Звідси біля кожної Юлії тиснява і конкуренція. Ромео стоять у вікнах протилежних блоків, кричать, сигналізують руками, ваблять. Є лагеральтестер і лагер-капо, є лікарі зі шпиталю і капо з команд. Не одна з Юлій має постійного шанувальника, і поруч із запевненнями про вічне кохання, про щасливе спільне життя після табору, поруч із докорами та пересмішками чути більш конкретні дані щодо мила, парфумів, шовкових трусиків і цигарок. Серед людей велика товариськість: вони не конкурують нелояльно. Жінки з вікон дуже чутливі й спокусливі, але, як золоті рибки в акваріумі, недосяжні. Так виглядає пуф ззовні. Всередину можна потрапити лише через шрайбштубу за карткою, яка є нагородою за добру й старанну працю. Щоправда, ми, як гості з Біркенау, і тут маємо перевагу, але відмовилися, у нас червоні вінклі, а нехай кримінальники користуються тим, що для них. Тому шкодуй, але цей опис буде лише опосередкованим, хоч і ґрунтується на таких добрих свідках і таких старих номерах, як флегер (щоправда, вже почесний) М… з нашого блоку, який має номер майже втричі менший, ніж две останні цифри мого. Розумієш — член-засновник! Тому він хитається, як качка, і має широкі штани з клинами, скріплені спереду шпильками. Увечері повертається збуджений і веселий. Ось іде до шрайбштуби, і коли читають номери тих «допущених», чатує на відсутнього; кричит тоді hier, хапає перепустку і мчить до Мадам. Всовує їй у лапу пару пачок цигарок, вона робить біля нього низку гігієнічних процедур, і вишприцований флегер мчить великими стрибками нагору. По коридорчику прогулюються ті Юлії з вікна, у халатиках, недбало обгорнутих навколо тіла. Іноді якась пройде повз флегера і запитає мимохідь: — Який пан має номер? — Вісім, — відповідає флегер, для певності дивлячись на картку. — А це не до мене, це до тієї Ірми, блондиночки, — буркне розчарована і поважним кроком відійде до вікна. Секс Тоді флегер заходить під вісімку. На дверях читає ще, що таких-то і таких-то розпуст чинити не можна, бо бункер, що дозволено лише те-то і те-то (детальний перелік) і лише на стільки-то хвилин, зітхає в напрямку юдаша (вічка), через яке іноді заглядають колежанки, іноді Мадам, іноді командофюрер від пуфу, а іноді навіть сам комендант табору, кладе на стіл пачку цигарок і… ага, ще помічає, що на шафці лежать дві пачки англійських. Тоді вже є те-то і…, після чого флегер виходить, через розсіяність засовуючи до кишені ті дві пачки англійських цигарок. Підлягає знову дезінфекції і веселий та щасливий розповідає нам про все це.

ХворобаАле дезінфекція часом підводить, через що днями у пуфі вибухнула зараза. Пуф зачинили, за номерами перевірили, хто там бував, викликали їх офіційно і заприписали курс лікування. Оскільки гендлювання перепустками там розквітає пишним цвітом, вилікували зовсім не тих, кого треба. Ну що ж, таке життя. Жінки з пуфу влаштовували також вилазки на лаґер. Уночі вони вибиралися драбиною в чоловічому одязі на пиятики й оргії. Але це не сподобалося постовому з найближчої будки, і все урвалося.

Людина, Жорстокість, Страждання, ЖінкаЄ жінки й в інших місцях: десятий блок, дослідний. Там їх штучно запліднюють (як кажуть), щеплюють тиф, малярію, роблять хірургічні операції. Мимохідь я бачив того, хто керує цією роботою: у зеленому мисливському костюмі, у тирольському капелюшку з натиканими спортивними значками, з обличчям добродушного сатира. Кажуть, професор університету.

Жінки захищені гратами й дошками, але часто-густо туди вдираються і запліднюють їх аж ніяк не штучно. Старий професор, мабуть, оскаженіє.

Жінка, Людина, В'язеньЗрозумій: це роблять зовсім не збоченці. Увесь табір, як тільки наїсться і виспиться, говорить про жінок, увесь табір марить про жінок, увесь табір підбирається до них. Лагеральтестер вилетів у штрафний транспорт за те, що внадився лазити через вікно до пуфу. Дев'ятнадцятирічний есесівець заскочив в амбулаторії диригента, гладкого, поважного добродія, та кількох лікарів у беззаперечних позиціях із партнерками, які прийшли рвати зуби, і кийком, який тримав у руці, негайно виміряв відповідну порцію у відповідне місце. Така пригода нікого не ганьбить: просто їм не пощастило.

У таборі росте психоз жінки. Тому до жінок із пуфу ставляться як до нормальних, їм говорять про кохання і про домашнє життя. Цих жінок десять, а табір налічує кільканадцять тисяч людей.

Тому вони так рвуться на ФКЛ, до Біркенау. Ці люди хворі. І поміркуй: це ж не один Аушвіц. Це сотні «великих таборів» концентраційних, це офлаги і шталаги, це…

Знаєш, про що я думаю, пишучи тобі все це?

Уже глибокий вечір; відділений шафою від великого залу, повного хворих, які важко дихають уві сні, я сиджу в маленькій кімнатці під чорним вікном, яке віддзеркалює моє обличчя, салатовий абажур лампи та білий аркуш паперу, що лежить на столі. Франц, молодий хлопець із Відня, порозумівся зі мною першого ж вечора, і тепер я сиджу за його столом, палю його лампу й на його папері пишу до тебе. Але я не пишу тобі про те, про що ми говорили сьогодні; про німецьку літературу, про вино, романтичну філософію, про проблеми матеріалізму.

Знаєш, про що я думаю, коли пишу тобі це?

Спогади, КоханняЯ думаю про вулицю Скаришевську. Дивлюся в темне вікно, бачу своє обличчя, відбите в шибі, а за шибою — ніч і раптові спалахи прожекторів із вартових вишок, що вихоплюють із темряви шматки предметів. Дивлюся і думаю про Скаришевську. Пригадую небо, бліде й визоряне, спалений будинок навпроти та ґрати віконної рами, що розтинають картину, наче вітраж.

Я думаю про те, як сильно я сумував за твоїм тілом у ті дні, і часом легенько всміхаюся, коли спаде на думку, який же великий крах стався там, коли після нашого арешту в нас знайшли поруч із моїми книжками та віршами — твої парфуми та халат, червоний, як парча з картин Веласкеса, важкий, довгий (я жахливо його любив, у ньому ти мала найвеличніший вигляд, хоч я тобі про це ніколи й не казав).

Я думаю про те, якою зрілою ти була, скільки доброї волі й — пробач, що пишу тобі це зараз — самопожертви ти вклала в наші стосунки, як добровільно входила в моє життя: маленька кімнатка без води, вечори з холодним чаєм, кілька напівзв'ялих квіток, собака, який вічно кусався, та гасова лампа в моїх батьків.

Я думаю про це й поблажливо всміхаюся, коли мені говорять про мораль, про право, про традиції, про обов'язки… Або коли зречуться будь-якої м'якості та сентиментальності й, показуючи кулак, говорять про вік непохитності. Я всміхаюся і думаю, що людина завжди заново знаходить людину — через кохання. І що це найважливіша і найтривкіша річ у людському житті.

Я думаю про це і пригадую камеру на Павяку. У перший тиждень я не міг уявити дня без книжки, без вечірнього кола світла, без аркуша паперу, без тебе…

І подивися, чим є звичка: я ходив по камері й у такт крокам складав вірші. Один із них я вписав товаришеві по тюремній камері в Біблію, але з інших — це були гораціанські пісні — пам'ятаю лише строфи, як-от оцю з вірша до друзів із волі:

Друзі з волі! Піснею в'язничною вас прощаю, щоб знали ви: я не з розпачем іду у темряву. Бо знаю, що після мене лишиться й кохання, і моя поезія, і доки житимете, пам'ять у друзів.

IV

Неволя, В'язень, Людина, СтрахСьогодні — неділя. До обіду ходили на прогулянку, розглядали ззовні дослідний жіночий блок (вони висовують голови крізь ґрати зовсім як батькові кролики, пам'ятаєш, сірі, з одним окладистим вухом), потім уважно розглядали блок СК (зони суворого режиму; там на подвір'ї є та чорна стіна, перед якою давніше розстрілювали, зараз це роблять тихіше й дискретніше — у крематорії). Ми бачили кількох цивільних: двох заляканих жінок у шубах і чоловіка зі зім'ятим, невиспаним обличчям. Його велів вести есесівець, тільки не лякайся, до тимчасового міського арешту, який саме міститься в блоці СК. Жінки з жахом дивилися на смугастих людей і на потужні споруди табору: двоповерхові будинки, подвійні дроти, мур за дротами, масивні вартові будки. А якби вони ще й знали, що мур іде — як кажуть — на два метри углиб, щоб не підкопалися! Ми всміхалися до них, бо це пусте: поседять кілька тижнів і вийдуть. Хіба що їм справді доведуть, що вони гендлювали на чорному ринку. Тоді поїдуть до крематорію. Ці цивільні такі кумедні. Вони реагують на табір, як дикуни на вопальну зброю. Вони не розуміють механізму нашого життя і чують у всьому цьому неправдоподібне, містичне, щось вище за людські сили. Пам'ятаєш, як ти сіла в розпуці, коли тебе заарештували, ти писала мені про це? Я читав у Марії «Степового вовка» (вона теж підбирала літературу), але не дуже знаю, що й до чого.

Сьогодні, будучи на «ти» з неправдоподібним і містичним, маючи щодня крематорій, тисячі флегмон (гострих гнійних запалень) і туберкульоз, пізнавши, що таке дощ, і вітер, і сонце, і хліб, і суп із брукви, і праця, аби не впасти в око наглядачам, і рабство, і влада, перебуваючи, так би мовити, під руку з бестією — я дивлюся на них із краплею поблажливості, як учений на дилетанта, посвячений на профана.

Вилущи зі щоденних подій усю їхню побутовість, відкинь жах, і огиду, і зневагу й знайди для всього цього філософську формулу. На газ і на золото, на переклички й на пуфф, на цивільного й на старий номер.

Якби я сказав тобі тоді, коли ми танцювали удвох у маленькій кімнатці з помаранчевим світлом: слухай, у тебе є мільйон людей або два, або три мільйони, забий їх так, щоб ніхто про це не знав, навіть вони, ув'язни кількасот тисяч, зламай їхню солідарність, нацькуй людину на людину і… ти ж вважала б мене божевільним і хто знає, чи ми не перервали б танець. Але я, мабуть, так і не сказав би, навіть якби знав табір, бо не зіпсував би настрою.

Жорстокість, Людина, Страждання, ЗлочинА тут подивися: спочатку одна сільська клуня, пофарбована в біле, і — душать у ній людей. Потім чотири більші будівлі — двадцять тисяч як нічого робити. Без чарів, без отрути, без гіпнозу. Кілька людей, які керують рухом, щоб тисняви не було, і люди плинуть, як вода з крана, коли відкрутиш засувку. Це відбувається серед анемічних дерев задимленого гайка. Звичайні вантажівки підвозять людей, повертаються, як на конвеєрі, і знову підвозять. Без чарів, без отрути, без гіпнозу.

Як же це так, що ніхто не крикне, не плюне в обличчя, не кинеться на груди? Ми скидаємо капелюха перед есесівцями, які повертаються з лісу, коли зачитають наші номери, ідемо з ними на смерть і — нічого? Ми голодуємо, мокнемо під дощем, у нас забирають найближчих. Бачиш: це містика. Оце і є дивне одержимість людини людиною. Оце і є дика пасивність, яку ніщо не зламає. А єдина зброя — це наша кількість, яку камери не вмістять.

Або ще так: держак від лопати на горло — і сто людей на день. Або суп із кропиви та хліб із маргарином, а потім молодий, високий есесівець із зім'ятим шматком паперу в лапі, номер, витатуйований на руці, потім машина, одна з тих…

…знаєш, коли востаннє відбирали «арійців» до газу? Четвертого квітня. А пам'ятаєш, коли ми приїхали до табору? Двадцять дев'ятого квітня. А що було б із твоїм запаленням легень, якби ми приїхали на три місяці раніше?

…знаю, що ти лежиш на спільних нарах із подругами, які, певно, дуже дивуються моїм словам. «Ти казала, що той Тадеуш веселий, а глянь, пише самі похмурі речі». І вони, мабуть, дуже обурені на мене. Але ж і про ці справи, які відбуваються навколо нас, ми можемо говорити. Ми не закликаємо зло марно й невідповідально, ми ж сидимо в ньому…

…бачиш, знову глибокий вечір після дня, повного химерних подій.

Удень я подався на боксерський матч до великого барака васхрауму (помивочної), туди, звідки раніше відходили транспорти до газу. Нас пропустили всередину без церемоній, хоч зал був набитий вщерть. У великій чекальні влаштували ринг. Світло згори, рефері (між іншим, польський олімпійський суддя), боксери з міжнародною славою, але тільки арійці, бо євреям виступати заборонено. І ті самі люди, які день у день вибивали десятки зубів, люди, з яких не один сам має порожню щелепу, — захоплювалися Антонієм Чортком, Вальтером із Гамбурга та якимось молодим хлопцем, який, тренуючись у таборі, виріс, як кажуть, у великого майстра. Ще досі тут жива пам'ять про номер 77, який колись лупцював німців як хотів, беручи на рингу реванш за те, що інші дістали на полі. Зал був задимлений від цигарок, а боксери товкли один одного як мали силу. Але робили це непрофесійно, хоч і з великим завзяттям.

— Отакий Вальтер, — каже Сташек, — подивіться тільки! На командах, як схоче, то одним ударом валить мусульманина (виснаженого в'язня)! А тут, глянь, три раунди — і нічого! Ще й йому морду набили. Видно, забагато глядачів, ні?

Між іншим, глядачі були на сьомому небі від щастя, а ми в першому ряду, відома річ — гості.

Одразу після боксу я пішов до конкурентів, на концерт. Ви там, у вашому Біркенау, й уяви не маєте, які тут кояться дива культури за кілька кілометрів від коминів. Уяви собі, грають увертюру до «Танкреда» й щось із Берліоза, ще й якісь фінські танці такого композитора, що мав багато «а» в прізвищі. Куди тій Варшаві до такого оркестру! Але про все по порядку, а ти слухай, бо воно того варте. Отож вийшов я з боксу, радісно збуджений, і одразу зайшов у блок, де міститься й пуф. Під пуфом є музичний зал. Там було тісно й гамірно, під стінами стояли слухачі, музиканти настроювали інструменти, розсівшись по всьому залу. Напроти вікна — помост, на нього став капо кухні (він же й диригент), а картоплярі та рольвага (забув тобі написати, що оркестр під час роботи чистить картоплю та штовхає вози) почали грати. Ледве я встиг пропхатися між другим кларнетом і фаготом. Там я примостився біля вільного стільчика першого кларнета й увесь перетворився на слух. Ти б ніколи не подумала, як потужно лунає симфонічний оркестр із тридцяти осіб у великій кімнаті! Диригент махав помірковано, щоб не вдарити долонею об стіну, і виразно погрожував тим, хто фальшивив. Вкаже їм біля картоплі. Ті з кінців залу (з одного — барабан, а з іншого — контрабас) старалися, як могли. Усе глушив фагот, може, тому, що я стояв просто біля нього. Але контрабас! П'ятнадцятеро слухачів (більше не помістилося) занурювалися в музику зі знанням справи й нагороджували оркестр скупими оплесками… Хтось назвав наш табір: Betrugslager, табір обману. Скупий живопліт біля білого будиночка, подвір'я, схоже на сільське, таблички з написами «лазня» — цього достатньо, щоб одурманити мільйони людей, дурити аж до смерті. Якийсь там бокс, якісь газончики біля блоків, дві марки на місяць для найстаранніших в'язнів, гірчиця в кантині, щотижневий огляд на воші та увертюра до «Танкреда» — цього достатньо, щоб дурити світ і — нас. Ті там, ззовні, думають, що це жахливо, але ж не все так погано, коли є й оркестр, і бокс, і газончики, і ковдри на ліжках… Обманна лише порція хліба, до якої треба додавати своє, щоб вижити.

Обманний час роботи, під час якого не вільно говорити, сідати, відпочивати. Обманна кожна лопата землі, яку ми неповненою кидаємо на вал рову.

Дивись на все це уважно і не втрачай сил, коли тобі зле.

Бо, можливо, з цього табору, з цього часу обману ми муситимемо скласти звіт живим людям і стати на захист мертвих.

Колись ми ходили командами до табору. Грала оркестра в такт колонам, що йшли. Надійшла ДАВ та десятки інших команд і чекали перед брамою: десять тисяч чоловіків. І тоді з ФКЛ наїхали машини, повні голих жінок. Жінки простягали руки й кричали:

— Врятуйте нас! Ми їдемо до газу! Врятуйте нас!

І проїхали повз нас у глибокому мовчанні десяти тисяч чоловіків. Жодна людина не поворухнулася, жодна рука не піднялася.

Бо живі завжди мають рацію проти мертвих.

V

Спочатку ми були на курсі. Взагалі на курсі ми вже давно, тільки я нічого тобі про це не писав, бо це на горищі й дуже холодно. Ми сидимо на заорганізованих табуретках і чудово розважаємося, особливо з великими моделями людського тіла. Цікаві дивляться, як воно там влаштовано, а ми з Вітеком кидаємося губкою та фехтуємо лінійками, що до розпачу доводить чорного Адольфа. Він махає над нами руками й говорить про Kameradschaft (товариськість) та про табір. Ми сидимо тихо в кутку, Вітек витягає фотографію дружини й питає стишеним голосом:

— Цікаво, скільки він убив у тому Дахау? Інакше б так не вихвалявся… Удушив би його?…

— Гм… але ж гарна жінка. Як це ти до неї залицявся?

— Коли ми були на прогулянці в Прушкуві. Знаєш, зелень, бічні стежки, ліс на виднокраї. Ідемо, пригорнувшись одне до одного, аж тут збоку вискакує есесівський собака…

— Та не бреши вже. Це ж у Прушкуві, а не в Освенцимі.

— Справді есесівський собака, бо поряд була вілла, зайнята СС. І це падло як кинеться на дівчину! І що б ти зробив? Я як врізав із револьвера по бестії, хапаю дружину за руку й кажу: «Ірко, гайда!». А та стоїть як укопана й дивиться на пукавку. «Звідки це в тебе?». Ледь її витяг, бо від вілли вже було чути якісь голоси. Через поля навпростець ми гнали, як два зайці. Довго мусив пояснювати Ірці, що цей шматок заліза потрібен у моїй професії.

Тим часом якийсь із чергових лікарів теревенить про стравоходи та про такі речі, що всередині людини, а Вітек безтурботно оповідає мені далі:

— Посварився я якось із другом. Або він, або я, подумав. Він теж так подумав, я ж його добре знав. Ходив за ним десь зо три дні й тільки дивився, чи мені хто за спиною не сидить. Придибав його на Хмєльній увечері й урізав, але не влучив як слід. Приходжу наступного дня, у нього рука перев'язана і дивиться на мене спідлоба. «Упав», — каже.

— І що ти? — питаю, бо історія дуже сучасна.

— Нічого, бо мене одразу закрили.

Чи то той колега до цього спричинився, чи ні — важко сказати, але Вітек долі не піддався. На Павяку він був одділовим чи лазенником — такий собі піпель при Кроншмідтові, який разом із одним українцем на кожній вахті катував євреїв. Знаєш підвали Павяка? Ті залізні підлоги? Так от, євреї — голі, з розпареною після лазні шкірою — повзали по них туди й назад, туди й назад. Бачила колись солдатські чоботи знизу? Скільки там цвяхів? Так от, Кроншмідт ставав такими чоботами на голе тіло і їздив на людині, яка повзла. До арійців ставилися м'якше: я, правда, теж повзав, але в іншому відділенні, і ніхто на мене не ставав. І не за правилами, а за погане рапортування. Для нас була гімнастика: година на два дні. Година — це біг довкола подвір'я, а потім «упав» і віджимання на руках, добра вправа зі школи. Мій рекорд: 76 разів поспіль і біль у руках до наступного разу. Найкраща вправа, яку я знаю, це групова «ворожий наліт, ховайся!». Двошеренга людей, груди до спини, несе драбину на плечах, притримуючи її однією рукою. На команду «ворожий наліт, ховайся!» падають на землю, не випускаючи драбини з плечей. Хто випустить — гине під палицями або розтерзаний собакою. Вслід за цим по щаблях драбини, що лежить на людях, починає ходити есесівець — туди й назад, туди й назад. Потім треба піднятися і, не ламаючи строю, знову падати. Бачиш, усе неймовірно: кілометрами перекидатися, як у Заксенгаузені, годинами качатися по землі, робити сотні присідань, цілі дні й ночі стояти на одному місці, місяцями сидіти в бетонній труні, у бункері, висіти на стовпі, прив'язаним за руки, або на дрючкові, продітому між двома стільцями, стрибати як жаба і повзати як вуж, відрами пити воду аж до задухи, бути битим тисячами найрізноманітніших батогів і київ, тисячами найрізноманітніших людей — дивись, я жадібно слухаю історії нікому не відомих, провінційних в'язниць: Малкіні, Сувалок, Радома, Пулав, Любліна — жахливо розвиненої техніки катування людини, і повірити не можу, щоб вона вискочила з людської голови раптово, як Мінерва з голови Юпітера. Не можу зрозуміти цього раптового сп'яніння вбивством, цього вибуху забутого, здавалося б, атавізму. Смерть. А ще й це: смерть. Розповідали мені про один такий табір, куди щодня прибували транспорти нових в'язнів, по кілька десятків людей за раз. Але табір мав чітко визначену кількість пайків, уже не пам'ятаю скільки — може, дві, може, три тисячі, і комендант не бажав, щоб в'язні голодували. Кожен в'язень мусив отримати один пайок. Тож щодня в таборі виявлялося на кілька десятків людей більше. Щовечора на кожному блоці кидали кості або тягли жереб хлібними кульками, і ті, хто витяг жереб, наступного дня не йшли на роботу. Обідньої пори їх виводили за дріт і розстрілювали. Внутрішній конфлікт. І в цьому спалаху атавізму стоїть людина з іншого світу — людина, яка займається підпіллям для того, щоб не було змов між людьми; людина, яка краде, щоб не було грабунку на землі; людина, яка вбиває, щоб не мордували людей. Тож Вітек був із того іншого світу і був піплем Кроншмідта, найгіршого ката з Павяка. А тепер сидить біля мене і слухає, що є в людині, а як це щось зіпсується, то як його лагодити домашніми засобами. Потім на курсах була сварка. Лікар звернувся до Сташка, який так вправно організовує, і наказав йому повторити тему про печінку. Сташек відповідав кепсько. Лікар мовив: — Відповідаєте дуже дурно, а крім того, могли б і піднятися. — Я сиджу в таборі, то можу сидіти й на курсах, — відповів, почервонівши, Сташек. — А крім того, не ображайте мене. — Мовчати, ви на курсах. — Та звісно, ви б хотіли, щоб я мовчав, бо я міг би забагато розказати про те, що ви тут робили в таборі. Після цього ми почали гримати табуретками й гукати: «Так! Так!», і лікар вискочив за двері. Прийшов Адольф, вилаяв нас за порушення товариської солідарності, а потім ми пішли на блок, якраз на середині травної системи. Сташек одразу побіг по своїх корешах, щоб той лікар не підставив йому підніжку. Та мабуть і не підставить, бо у Сташка добра волохата лапа. Оце єдине ми й засвоїли з табірної анатомії: у кого добра волохата лапа, тому важко підставити підніжку. А той лікар — з ним справді було по-різному, вчився хірургії на хворих. Скількох він порізав задля науки, а скількох через неуцтво — важко й полічити. Але, мабуть, чимало, бо в шпиталі завжди тиснява, та й морг повний. Подумаєш, читаючи це, що я вже геть забув той світ, домашній. Пишу й пишу тобі тільки про табір, про його дрібні події і з тих подій вилущую їхній сенс, ніби нічого іншого на нас вже й не чекало… Спогади, Війна. Пам'ятаєш нашу кімнатку? Літровий термос, який ти мені купила. Він не ліз до кишені й зрештою — до твого обурення — перекочував під ліжко. А історію з облавою на Жолібожі, з якої ти цілий день передавала мені репортажі телефоном? Що витягували з трамваїв, але ти вистрибнула зупинкою раніше; що оточили блок, але ти вийшла на поля аж до самої Вісли? І те, як ти казала мені, коли я нарікав на війну, на варварство, на покоління неуків, яке з нас виросте: — Подумай про тих, хто в таборах. Ми тільки гайнуємо час, а вони мучаться. Надія, Образ світу. Багато було наївності в тому, що я казав, незрілості й пошуку вигоди. Але думаю, що ми все ж не гайнували часу. Всупереч пристрастям війни ми жили в іншому світі. Може, для того, який настане. Якщо це надто сміливі слова — вибач. А те, що ми зараз тут, — це, мабуть, теж задля того світу. Як гадаєш, якби не надія, що цей інший світ настане, що повернуться права людини — чи прожили б ми в таборі бодай день? Це саме надія змушує людей апатично йти до газової камери, змушує не ризикувати бунтом, занурює в заціпеніння. Це надія розриває родинні узи, змушує матерів зрекатися дітей, дружин продаватися за хліб, а чоловіків — убивати людей. Це надія змушує їх воювати за кожен день життя, бо, може, саме цей день принесе визволення. Ох, і вже навіть не надія на інший, кращий світ, а просто на життя, у якому буде спокій і відпочинок. Ніколи в людській історії надія не була сильнішою за людину, але ніколи вона й не завдала стільки зла, як у цій війні, як у цьому таборі. Нас не навчили зрікатися надії, і тому ми гинемо в газі. Образ світу, Людська доля. Подивись, у якому дивовижному світі ми живемо: як мало в Європі людей, які не вбили людини! І як мало людей, яких інші люди не прагнули б замордувати! А ми тужимо за світом, у якому є любов до ближнього, спокій від людей і відпочинок від інстинктів. Видно, такий закон любові й молодості. P. S. Але перед тим, знаєш, я б отак зарізав одного й другого — так, для розрядки табірного комплексу, комплексу скидання кашкета, бездільного споглядання за тими, кого б'ють і мордують, комплексу страху перед табором. Боюся, однак, що цей комплекс тяжітиме над нами. Не знаю, чи виживемо, але хотів би, щоб ми колись уміли називати речі їхніми справжніми іменами, як це роблять відважні люди. VI Музика, Розваги, Спів, Сміх. Від кількох днів ми маємо в обідні години постійну розвагу: ось із блоку für Deutsche вимаршовує колона людей і зі співом «Morgen nach Heimat» кількаразово обходить табір. Диригує лагерельтестер (староста табору) і задає тростиною «Schritt und Tritt». Це кримінальники, тобто «добровольці» до війська. Познімали всі зелені вінкелі (зелені трикутники, розпізнавальні знаки кримінальників), і тих, які трохи легші, відправлять на фронт. Такому, що зарізав дружину й тещу, а канарку на свіже повітря випустив, щоб пташка в клітці не мучилася, пощастило, бо він залишиться. Поки що вони, однак, разом. Муштрують їх у марші й чекають, чи виявлять вони розуміння суспільного життя, чи ні. Вони ж виявляють суспільну свідомість як можуть. Вони тут лише кілька днів разом, а вже вдерлися до складу, накрали посилок, розграбували кантину й розгромили пуф — у зв'язку з чим той знову, на загальний жаль, зачинили. Навіщо, кажуть дуже розумно, нам іти воювати й голову підставляти за есесівців, і хто нам взуття чиститиме, коли тут добре? Фатерлянд фатерляндом, згине й без нас, а хто нам чиститиме чоботи на фронті і чи є там молоді хлопчаки? Іде тож така ватага дорогою й співає «Завтра на Батьківщину». Усі славетні головорізи, один славетніший за іншого: Зеппель, пострах покрівельників, той, який безжально змушує працювати на дощі, снігу й морозі та скидає з даху за зле прибитий цвях; Арно Бем, номер 8, багаторічний блоковий, капо і лагеркапо, той, який убивав штубових (старших у кімнаті), якщо ті продавали чай, і бив по двадцять п'ять київ за кожну хвилину запізнення та кожне слово, мовлене після вечірнього ґонґу; той самий, який старим батькам у Франкфурт писав короткі, але зворушливі листи про розлуку й повернення. Ми впізнаємо їх усіх: цей бив на ДАВ, цей — пострах Буни, той — цибуля, але коли був хворий, робив вилазки до будки блокового по тютюн, аж поки, побитий до синців під очима, не був викинутий на табір і не отримав якесь нещасне командування у свої злодійські лапи. Ідуть у шерензі відомі педерасти, алкоголіки, наркомани, садисти — а на самому кінці йде Курт, елегантно вдягнений, роззирається довкола, збивається з ноги й не співає. Зрештою, подумав я, це ж той, який тебя для мене розшукав і носив нам листи, тож я збіг стрімголов униз, ухопив його за загривок і кажу: — Курте, ти, мабуть, голодний, ходи, добровольцю-кримінальнику, нагору, — і показав вікно, що належало нам. І справді, надвечір він з'явився до нас, якраз на обід, зварений у печі з майоліковими кахлями. Курт дуже милий (це звучить екзотично, але інше слово підібрати важко) і вміє чудово розповідати. Він хотів колись бути музикантом, але батько, багатий крамар, вигнав його з дому. Курт виїхав до Берліна, познайомився там із дівчиною, дочкою якогось іншого крамаря, жив із нею, дописував до спортивних газет, загримів на місяць до в'язниці за бешкет із «Сталевим шоломом» (молодіжною патріотичною організацією в Німеччині), а потім дівчині й на очі не показувався. Здобув спортивну машину й шмугляв валюту. На якійсь прогулянці зустрів свою дівчину, але не наважився про себе нагадати. Потім їздив до Австрії та Югославії, аж поки не впіймали й не посадили. А оскільки рецидив (отой нещасний місяць), то після тюрми — до табору, чекай кінця війни. Находить вечір, у таборі вже після переклички. Сидимо вкількох за столом і теревенимо. Усюди розповідали розповіді: ідучи дорогою на робочу команду, повертаючись до табору, біля лопати й вагонетки, увечері на нарах, стоячи на перекличці. Розповідаємо романізовані історії та розповідаємо про життя. І те, й те з-поза дроту. Сьогодні нам випало говорити про табір — може, тому, що Курт скоро з нього вийде. — Власне, про табір ніхто достеменно нічого не знав. Трохи нісенітниць про безглузду працю, наприклад, здирання й укладання асфальту чи розгортання піску. Ну й, звісно, те, що це жахіття. Чутки ходили між людьми. Але, ніде правди діти, людина цим усім не надто й цікавилася. І так відомо: якщо попадеш, то вже не вийдеш. — Якби ти приїхав два роки тому, то тебе точно вітер видув би димарем, — утрутився скептично Сташек, який так вправно організовує. Я зневажливо знизав плечима. — Або й ні. Не видув тебе, то не видув би й мене. Але, знаєте, на Павяку був один з Аушвіца. — Мабуть, на допит привезли. — Саме так. Питали ми його, а він нічого, мов у рот води набрав. Тільки й казав: «Приїдете — то побачите. А зараз — що вам казати. Як дітям». — Боявся табору? — Боявся. Виїхали ми з Павяка вранці. Машинами на вокзал. Кепсько: сонце світить у спину. Значить, на Західний. Аушвіц. Заштовхали нас у вагони в темпі, а дорога! Їхали за алфавітом, по шістдесят у вагоні, навіть тисняви не було. — Манатки взяв? — Звісно, що взяв. Плед і домашній халат від нареченої, і два простирадла. — Оце фраєр, треба було корешам залишити. Не знав, що все заберуть? Утеча. Шкода було. Потім ми витягли всі цвяхи з однієї стіни, вирвали дошки — і навтьоки! Але на даху був кулемет, одразу уконтрапупив трьох перших. Останній вистромив голову з вагона й дістав кулю в карк. Потяг одразу зупинили, а ми — в куток! Вереск, крик, пекло! «Не треба було тікати! Боягузи! Нас повбивають!» І лайка, та ще й яка. — Не гірша, ніж у бабському таборі. — Ні, не гірша. Але теж міцна. А я сидів під купою людей на самому дні. Думаю: добре, якщо стрілятимуть, то не в мене першого. І добре, бо стріляли. Врізали в купу чергою, вбили двох, а третього поранили в бік. І «los, aus!», без речей! Ну, думаю, тепер капут! Не інакше як куля в лоб! Трохи шкода стало халата, бо в ньому мала бути Біблія, і, розумієте, це ж від нареченої. — Плед, здається, теж був від нареченої? — Був. Його теж було шкода. Але я нічого не взяв, бо мене зіпхнули зі східців. Ви уяви не маєте, який великий світ, коли людина вилітає із замкненого вагона! Небо високе… — …синє… Жорстокість, Неволя, Страх, Страждання. Саме так, синє, дерева аж пахнуть, ліс — хоч до рани прикладай! Довкола есесівці з автоматами в лапах. Чотирьох відвели вбік, а нас загнали до іншого вагона. Їхали ми сто двадцять чоловік, троє вбитих і один поранений. Трохи не задихнулися у вагоні, було так душно, що зі стелі капала вода, але буквально. Жодного віконця, нічого, усе забито дошками. Ми кричали, просячи повітря й води, але коли почали стріляти, то одразу втихомирилися. Потім попадали на підлогу й лежали, як різані поросята. Я зняв із себе светр, потім дві сорочки. Тіло обливалося потом. З носа поволі цідила кров. У вухах шуміло. Я тужив за Освенцимом, бо це означало свіже повітря. Коли відчинили двері на рампі, з першим ковтком я повністю відновив сили. Ніч була квітня, зоряна, холодна. Я не відчував холоду, хоч натягнув на себе геть мокру сорочку. Хтось ззаду обняв мене й поцілував. «Брате, брате», — зашепотів він. У чорній, приземкуватій пітьмі шеренгами сяяли вогні табору. Над ними билося неспокійне руде полум'я. Темрява стікалася до нього. Здавалося, ніби воно горить на небувалій височині. «Крематорій», — пролетіло шепотом по шеренгах. — Ну ти й заливаєш, одразу видно, що поетисько, — сказав із повагою Вітек. — Ми йшли до табору, несучи трупи. Я чув позаду себе важке дихання людей і думав, що за мною йде моя наречена. Раз по раз — глухі удари. Просто перед брамою я дістав багнетом у стегно. Не боліло, тільки стало дуже тепло. Кров стікала вздовж стегна й литки. За кілька кроків м'язи задерев'яніли, і я почав шкульгати. Конвойний есесівець заїхав іще кільком передувашим і мовив, коли ми заходили в ґратчасті ворота табору: — Тут матимете добрий відпочинок. Це було в четвер уночі. А в понеділок я пішов на арбайтскомандо, за сім кілометрів від табору. На Буди, носити телеграфні стовпи. Нога боліла як сто чортів. Але відпочинок є, і то добрий! Єврей, Людська доля, Батько. — Та з цього нічого, — мовив Вітек, — бо євреїв катають ще гірше. І немає чим хвалитися. Думки розділилися — і щодо катання, і щодо євреїв.

— Євреї, ну ви ж знаєте, які вони! — дорвався Сташек до слова. — Побачите, вони ще й гешефт на своєму таборі зроблять! Вони й у крематорії, і в ґетто, а рідну матір продадуть за миску брукви! Стоїмо якось уранці на арбайтскомандо, біля нас зондер, хлопці як бики, задоволені життям, аякже! Коло мене мій приятель, Мойше, той, що з «гризяків». Він із Млави і я з Млави, знаєте, як це буває: приятелі й гендлярі, надійність і довіра. «Що ти, Мойше? Чого такий сам не свій?». — «Отримав фотографії своєї родини». — «То чого ти журишся, це ж добре». — «Щоб ти сказився з таким добре, я батька до димаря відправив!». — «Та не може бути!». — «Може, бо відправив. Приїхав з транспортом, побачив мене перед камерою, а я саме заганяв людей, кинувся мені на шию, почав мене цілувати та питати, що воно буде і що він голодний, бо дві доби їдуть без їжі. А тут командофюрер кричить, щоб не стояли, працювати треба! Що я мав робити! «Іди, батьку, — кажу, — помийся в лазні, а потім побалакаємо, бачиш, зараз часу немає». І батько пішов до камери. А знімки я потім витяг із його одягу. І скажи, де тут добре, що я маю фотографії?».

Ми розгоготалися. А все ж таки добре, що арійців зараз не ґазують. Усе що завгодно, аби не це.

— Ґазували раніше, — мовив «тутешній» флегер (санітар), який завжди до нас підсідає. — Я на цьому блоці давно і багато пам'ятаю. Скільки через мої руки пройшло людей до ґазу, товаришів і знайомих з одного міста! Людина вже навіть облич не пам'ятає. Отак, буденно — маса. Але один випадок пам'ятатиму, мабуть, усе життя. Був я тоді флегером в амбулаторії. Перев'язки роблю не надто ніжно, відомо, часу немає на дурниці. Погребешся в лапі, чи на спині, чи де там ще, лігніна, бандаж і геть звідси. Наступний! Навіть на обличчя не глянеш. Ніхто й не дякує, бо немає за що. Але якось зробив я перев'язку від флегмони (розлитого гнійного запалення), а хтось від дверей мені й каже: «Спасібо, пане флегер!». Таке воно бліде, мізерне, ледве тримається на набряклих ногах. Пішов я його провідати, заніс йому зупи. У нього була флегмона правої сідниці, потім усього стегна, гнійне вогнище. Страждав жахливо. Плакав і говорив про матір. «Тихіше будь, — казав я йому, — ми ж теж маємо матерів, а не плачемо». Втішав його, як міг, бо він жалівся, що не повернеться. Що я міг йому дати? Миску зупи та часом шматок хліба. Переховував я Толечку, як міг, від вибірок (селекцій для газової камери), але якось його знайшли, записали. Прийшов я одразу до нього. Він марив у гарячці. Казав мені: «Це нічого, що я йду до ґазу. Так, видно, треба. Але як скінчиться війна і ти виживеш…». — «Не знаю, Толечко, чи виживу», — перебив я його. «Виживеш, — уперто додав він, — і поїдеш до моєї матері. Після війни точно не буде кордонів, не буде держав, не буде таборів, люди не вбиватимуть одне одного. Ведь это последний бой, — мовив він із притиском. — Последний, понимаешь?». — «Розумію», — відповів я. «Поїдеш до моєї матері й скажеш їй, що я загинув. Щоб не було кордонів. Ані війни. Ані таборів. Скажеш?». — «Скажу». — «Запам'ятай: моя мати мешкає в Далнєвосточному Краю (Далекосхідному краї), город (місто) Хабаровськ, вулиця Лева Толстого, двадцять п'ять, повтори». Я повторив. Пішов до блокового, Шарого, який міг ще витягти Толечку зі списку. Той дав мені в пику й вивирнув із будку. Толечка пішов до ґазу. Шарий за кілька місяців теж поїхав у транспорті. Від'їжджаючи, просив цигарок. Я нацькував усіх, щоб ніхто йому не давав. Не дали. Може, й зле я зробив, бо він їхав на знищення до Маутгаузена. А адресу Толеччиної матері я запам'ятав добре: Далнєвосточний Край, город Хабаровськ, ulica Lwa Tołstowo…

Ми мовчали. Стривожений Курт спитав, що сталося, бо він усе одно нічого з розмови не розуміє. Вітек йому переповів:

— Балакаємо про табір і про те, чи стане світ кращим. Мiг би й ти щось сказати.

Курт подивився на нас із усмішкою й промовив повільно, щоб ми всі добре зрозуміли:

— Я розповім дуже коротко. Я був у Маутгаузені, там упіймали двох утікачів, якраз у Святий Вечір. Поставили шибеницю на площі біля великої ялинки. Весь табір зібрали на перекличку, коли їх вішали. На ялинці якраз запалили вогні. Тоді виступив лаґерфюрер (комендант табору), звернувся до в'язнів і закомпрендував:

— Häftlinge, Mützen ab! (В'язні, шапки геть!)

Ми зняли шапки. Лаґерфюрер проголосив традиційну різдвяну промову:

— Хто поводиться як свиня, з тим і поводитимуться як зі свинею. Häftlinge, Mützen auf! (В'язні, шапки надіти!)

Ми наділи шапки.

— Розійтися.

Ми розійшлися.

Запалили цигарки. Мовчали. Кожен думав про своє.

VII

Якби упали стіни бараків, тисячі людей, збитих, здушених на нарах, зависли б у повітрі. Це було б видовище огидніше за середньовічні картини Страшного суду. Найбільше приголомшує вигляд іншої людини, яка спить на своєму кавалку букси (табірного нарного місця) — місця, яке вона мусить займати, бо має тіло. Тіло використали, як тільки могли: витатуювали на ньому номер, щоб заощадити на нашийнику, дали стільки сну вночі, щоб людина могла працювати, і стільки часу вдень, щоб з'їла. І їжі стільки, щоб безпродуктивно не здохла. Єдине місце для життя — це кавалок нар, решта належить табору, державі. Але ані цей кавалок місця, ані сорочка, ані лопата — не твої. Захворієш — відберуть усе: одяг, шапку, пронесений потай шарф, носовичок. Помреш — вирвуть золоті зуби, які вже заздалегідь записані до табірних книг. Спалять, попелом розсиплють поля або осушать стави. Щоправда, вони марнотратять під час спалювання стільки жиру, стільки кісток, стільки м'яса, стільки тепла! Але в інших місцях роблять із людей мило, з людської шкіри — абажури, з кісток — прикраси. Хтозна, може, на експорт для негрів, яких колись розіб'ють?

Ми працюємо під землею і на землі, під дахом і під дощем, біля лопати, вагонетки, кайла й лома. Тягаємо мішки з цементом, кладемо цеглу, залізничні колії, обгороджуємо ділянки, затоптуємо землю… Ми закладаємо підвалини якоїсь нової, потворно-жахливої цивілізації. Тільки тепер я пізнав ціну античності. Яким потворним злочином є єгипетські піраміди, грецькі храми й статуї! Скільки крові мусило пролитися на римські дороги, прикордонні вали та споруди міста! Ця античність, яка була велетенським концентраційним табором, де рабу випалювали клеймо власності на чолі й розпинали за втечу. Ця античність, яка була великою змовою вільних людей проти рабів!

Пам'ятаєш, як я любив Платона. Сьогодні я знаю, що він брехав. Бо в земних речах віддзеркалюється не ідеал, а лежить важка, кривава праця людини. Це ми будували піраміди, лупали мармур для храмів і каміння для імперських доріг, це ми веслували на ґалерах і тягали сохи, а вони писали діалоги й драми, виправдовували батьківщинами свої інтриги, воювали за кордони та демократії. Ми були брудні й умирали насправді. Вони були естетичні й дискутували понарошку.

Немає краси, якщо в ній криється людська кривда. Немає правди, яка цю кривду оминає. Немає добра, яке її допускає.

Що знає античність про нас? Знає хитрого раба з Теренція й Плавта, знає народних трибунів Ґракхів і ім'я лише одного раба — Спартака.

Вони творили історію, і будь-якого злочинця — Сципіона, будь-якого адвоката — Цицерона чи Демосфена ми пам'ятаємо чудово. Захоплюємося вирізанням етрусків, винищенням Карфагена, зрадами, підступами й грабунками. Римське право! І сьогодні є право!

Що знатиме про нас світ, якщо переможуть німці? Постануть велетенські споруди, автостради, фабрики, грандіозні монументи. Під кожну цеглину будуть підкладені наші руки, на наших карках тягатимуть шпали й бетонні плити. Винищать наші родини, хворих, старих. Винищать дітей.

І ніхто про нас не знатиме. Заглушать наш голос поети, адвокати, філософи, священники. Створять красу, добро й правду. Створять релігію.

Три роки тому тут були села й селища. Були поля, польові дороги й груші на межах. Були люди, які не були ні кращими, ні гіршими за інших.

Потім прийшли ми. Вигнали людей, розвалили хати, зрівняли землю, замісили її на багно. Поставили бараки, паркани, крематорії. Притягли за собою коросту, флегмону й вошей.

Працюємо на фабриках і шахтах. Виконуємо велетенську роботу, з якої хтось має нечуваний зиск.

Дивна історія тутешньої фірми «Ленц». Ця фірма збудувала нам табір, бараки, цехи, склади, бункери, димарі. Табір здавав їх в оренду в'язням, а СС надавало матеріали. Під час розрахунку рахунок виявився настільки фантастично мільйонним, що за голову взявся не лише Аушвіц, а й сам Берлін. Панове, сказали їм, це неможливо, ви забагато заробили, аж стільки й стільки мільйонів. А все ж, відповіла фірма, ось рахунки. Ну так, мовив Берлін, але ми не можемо. Тоді половину, запропонувала патріотична фірма. Тридцять відсотків, поторгувався ще Берлін, і на цьому зупинилися. Відтоді всі рахунки фірми «Ленц» відповідним чином урізають. Проте «Ленц» не журиться: як і всі німецькі фірми, вона збільшує статутний капітал. Вона зробила на Освенцимі велетенський бізнес і спокійно чекає кінця війни. Так само «Вагнер» і «Континенталь», що від водогонів, фірма «Ріхтер» — від колодязів, «Сіменс» — від освітлення та електричного дроту, постачальники цегли, цементу, заліза й деревини, виробники баракальних деталей і смугастого одягу. Так само велетенська автомобільна фірма «Уніон», так само підприємства з розбирання брухту ДАВ. Так само власники шахт у Мисловіцах, Ґлівіцах, Яніні, Явожно. Той із нас, хто виживе, мусить колись зажадати еквівалента цієї праці. Не грошей, не товару, а твердої, камінної праці.

Коли хворі люди й ті, що після роботи, лягають спати, я розмовляю з Тобою здалеку. Бачу в темряві Твоє обличчя і хоч говорю з гіркотою та ненавистю, чужою Тобі, знаю, що Ти слухаєш уважно.

Ти запряжена в мою долю. Хіба що длані Твої не для кайла й тіло не звикло до корости. Нас пов'язує наше кохання і безмежна любов тих, хто залишився. Тих, хто живе для нас і творить наш світ. Обличчя батьків, друзів, обриси речей, які залишилися. І це найдорожче, чим ми можемо ділитися: переживання. І бодай нам залишать тільки тіло на лікарняних нарах, з нами все одно буде наша думка й наші почуття.

І я вважаю, що гідність людини справді полягає в її думці та її почутті.

VIII

Ти уявити не можеш, який я щасливий.

Насамперед — довгий електрик. Я ходжу до нього щоранку з Куртом (бо це його знайомий), і ми віддаємо листи для Тебе. Електрик, фантастично старий номер, тисяча з невеликим гачком, обкладується ковбасами, мішечками з цукром, жіночою білизною, а десь до чобота ховає купу листів. Електрик лисий і не має жодного розуміння нашого кохання. Електрик кривиться на кожен лист, який я йому приношу. Електрик каже, коли я хочу дати йому цигарки:

— Тю, чоловіче, у нас в Аушвіці за листи не беруть! А відповідь, як зможу, то принесу.

Адже ввечері я йду до нього. Відбувається зворотна процедура: електрик лізе до чобота, витягає цидулку від Тебе, віддає мені й незадоволено кривиться. Бо електрик не має розуміння нашого кохання. І він напевно не любить бункер — клітку розміром метр на півтора. Оскільки електрик дуже довгий і йому в бункері було б незручно.

Отож, насамперед — довгий електрик. По-друге — весілля іспанця. Він боронив Мадрид, утік до Франції, і його привезли до Освенцима. Як це в іспанців: мав якусь француженку, а з нею дитину. Коли дитина добряче виросла, а іспанець усе ще в таборі, француженка зняла ґвалт, що хоче шлюбу! Тож подали прохання до самого Г. Г., той обурився: «Такий безлад у новій Європі! Негайно одружити їх!».

Притягли француженку з дитиною до табору, з іспанця прожогом стягнули робу, підібрали елегантний, самим капо з пральні випрасуваний костюм, із багатих табірних запасів дбайливо підібрали краватку до шкарпеток і розписали їх.

Потім молодята йшли фотографуватися: вона із синочком і букетом гіацинтів на руках, а він із нею під ручку. За ними оркестр in corpore (у повному складі), а за оркестром — оскаженілий есесівець із кухні.

— Я вам зроблю рапорт, що ви ґраєте під час роботи замість того, щоб чистити картоплю! У мене зупа стоїть без картоплі! Я всі ці весілля мав у…

— Тихо… — почали його заспокоювати інші високопосадовці. — Берлін наказав. А зупа може бути й без картоплі.

Молодят тим часом сфотографували й поступилися їм на весільну ніч апартаментами пуфу (табірного борделю), який вигнали на десятий блок. Наступного дня француженку відправили до Франції, а іспанця в смугастому вбранні — на команду.

А весь табір ходить, ніби кілок ковтнув.

— У нас в Аушвіці навіть шлюби дають.

Отож, насамперед — довгий електрик. По-друге — весілля іспанця. А по-третє — ми закінчуємо курси. Недавно їх закінчили флегерки (санітарки) з ФКЛ (жіночого табору). Ми проводжали їх камерною музикою. Вони всi засіли біля вікна десятого блоку, а з вікон нашого їм ґрали вибране з оркестру: барабан, саксофон і скрипка. Найдивовижніший саксофон: він хлипає й плаче, сміється й палахкотить!

Шкода, що Юліуш Словацький не знав його, він би неодмінно став саксофоністом через багатство його виразистості.

Спочатку жінки, а тепер ми. Зібралися ми на горищі, прийшов лаґерарцт (табірний лікар) Роде (той «порядний», що не робить різниці між євреями та арійцями), прийшов, подивився на нас і наші перев'язки, сказав, що дуже задоволений і що тепер у нас в Аушвіці точно буде краще. І швидко пішов, бо на горищі холодно.

У нас в Аушвіці нас проводжають сьогодні цілий день. Франц, той, що з Відня, прочитав мені остаточну лекцію про сенс війни. Трохи затинаючись, він говорив про людей, які працюють, і про людей, які нищать. Про перемогу перших і про поразку других. Про те, що за нас б'ється товариш нашого покоління з Лондона й Уральська, з Чикаґо й Калькутти, із суходолу та з острова. «Ось, — думав я, — народжується месіанізм серед розрухи й смерті, звичайний шлях людської думки». Потім Франц розклав свою посилку, яку щойно отримав із Відня, і ми пили вечірній чай. Франц співав австрійських пісень, а я читав вірші, яких він не розумів.

У нас в Аушвіці дали мені на дорогу трохи ліків і кілька книжок. Я впхав їх у посилку під їжу. Уяви собі — роздуми Ангела Силезія. Тож я щасливий, бо все до купи: довгий електрик, весілля іспанця, закінчуємо курси. А по-четверте — я отримав учора листи з дому. Довго вони мене шукали, але знайшли.

Майже два місяці я не мав жодної звістки з дому й страшенно непокоївся, бо тут ходять фантастичні чутки про становище у Варшаві, я почав писати вже розпачливі листи і саме вчора, уяви собі! Два листи: один від Сташка, а один від брата.

Сташек пише дуже простими словами, як людина, яка чужою мовою прагне передати щирі почуття. «Ми любимо тебе і пам'ятаємо про тебе, — пише він, — і пам'ятаємо також про Тусю, твою наречену. Живемо, працюємо й творимо». Живуть, працюють і творять, тільки Анджей загинув і Вацек «не живе».

Як же це фатально, що ці двоє найздібніших із нашого покоління, з найбільшою пристрастю до творчості, що саме вони мусили загинути!

Знаєш, як гостро я виступав проти них: їхньої імперської концепції розбудови ненажерливої держави, їхньої нечесності в суспільних міркуваннях, їхніх теорій національного мистецтва, їхньої філософії, каламутної, як сам майстер Бжозовський, їхньої поетичної практики, що билася чолом об мур Авангарду, їхнього стилю життя, сповненого свідомого й несвідомого фальшу.

І сьогодні, коли нас розділяє поріг двох світів — поріг, який і ми переступимо, — я знову стаю до цієї суперечки про сенс світу, стиль життя та обличчя поезії. І сьогодні я докорятиму їм за те, що вони прогнулися перед сугестивними ідеями потужної, загарбницької держави, за їхнє захоплення злом, єдина вада якого полягала в тому, що воно було не нашим злом. І сьогодні я докорятиму їм за безідейність поезії, за відсутність у ній людини, відсутність у ній поета.

Але я бачу їхні обличчя крізь поріг іншого світу і отримую думку про них, про хлопців з мого покоління, і відчуваю, як пустка довкола нас стає все більшою. Вони пішли такими неймовірно живими, просто з самого центру справи, яку будували. Пішли такими, що так сильно належали цьому світові. Я прощаюся з ними, друзями з іншого боку барикади. Бодай на тому світі вони знайшли правду й любов, яких не зустріли тут!

…Ева, та, яка так красиво читала вірші про гармонію та зорі, і про те, що «все ще не так погано», теж розстріляна. Пустка, пустка стає все більшою. Відходять далекі й близькі, і вже не про сенс боротьби, а про життя для коханих людей нехай моляться ті, хто вміє молитися.

Я думав, що на нас усе й закінчиться. Що коли ми повернемося, то повернемося до світу, який не пізнав цієї жахливої атмосфери, що душить нас. Що тільки ми спустилися на саме дно. Але звідти люди йдуть геть — просто з середини життя, боротьби, любові.

Ми нечутливі, як дерева, як каміння. І мовчимо, як зрубані дерева, як тесане каміння.

Другий лист — від брата. Знаєш, які сердечні листи пише мені Юлек. І зараз він пише мені, що вони думають про нас, що чекають, що бережуть усі книжки та вірші…

Коли я повернуся, на моїх книжкових полицях чекатиме моя нова збірка. «Це вірші про твоє кохання», — пише брат. Я думаю, це символічно, що наше кохання та поезія переплітаються, і що ці вірші, які були написані тільки для Тебе і з якими Тебе заарештували, — це вже якась далека перемога. Наче видали їх як пам'ять про нас? Я вдячний людській дружбі за те, що вона зберігає після нас поезію й кохання і визнала наше право на них.

Іще пише мені брат про твою Матір, що вона думає про нас і вірить, що ми повернемося й будемо завжди разом, бо таке людське право.

…У першій листівці, яку я отримав від Тебе через кілька днів після прибуття до табору, пам'ятаєш, що Ти мені писала? Писала, що хвора і в розпачі, бо «затягнула» мене до табору. Що якби не Ти, то я і так далі. А знаєш, як це було насправді?

А було так, що я чекав на твій домовлений дзвінок від Марії. Пополудні в мене був комплект (таємне заняття) — як зазвичай у середу, — здається, я казав щось про свою мовознавчу працю, і, здається, згасла карбідка (карбідна лампа).

Потім чекав на твій дзвінок. Знав, що мусиш зателефонувати, бо обіцяла. Ти не дзвонила. Не пам'ятаю, чи був я на обіді. Якщо й був, то, повернувшись, знову сидів біля телефону, боявся, що з сусідньої кімнати можу не почути. Читав якісь газетні вирізки та новелу Андре Моруа про чоловіка, який важив душі для того, щоб, навчившись закривати людські душі у вічних посудинах, закрити в них свою душу й душу коханої жінки. Але закрив тільки душі двох випадкових циркових блазнів, а його душа та душа жінки мусили розвіятися у всесвіті. Під ранок я заснув.

Зранку пішов додому, як завжди з портфелем, із книжками. Поснідав, сказав, що буду на обід і що дуже поспішаю, крутнув собаку за вухо й пішов до твоєї Матері. Мати хвилювалася за Тебе. Я поїхав трамваєм до Марії. Довго роздивлявся дерева в Лазєнках, бо дуже їх люблю. Щоб розрядитися, пішов пішки через Пулавську. На сходах лежала незвична кількість недопалків і, якщо добре пам'ятаю, сліди крові. Але, можливо, це самонавіювання. Підійшов до дверей і зателефонував у дзвінок умовленим знаком. Відчинили чоловіки з револьверами в руках.

Відтоді минув рік. Але я пишу це для того, щоб Ти знала: я ніколи не шкодував, що ми разом. І ніколи не думав, що могло б бути інакше. Але я часто отримую думки про майбутнє. Про життя, яким ми житимемо, якщо… Про вірші, які я напишу, про книжки, які ми читатимемо, про речі, які будуть у нас. Знаю, що це дурниці, але думається про це. Маю навіть ідею для нашого екслібрису. Це буде троянда, кинута на закриту, товсту книжку з великими середньовічними оковами.

IX

Ми вже повернулися. Пішов по-старому на свій блок, натираю хворих на коросту м'ятним чаєм, а сьогодні зранку ми разом вимили підлогу. Потім постояв із розумною міною біля лікаря, який робив пункцію. Потім узяв дві останні ампули пронтозилу (антибактеріального препарату) і посилаю Тобі. Нарешті наш блоковий перукар (із цивільного життя ресторатор з-під Пошти в Кракові), Генєк Ліберфройнд, визнав, що тепер я точно стану найкращим флегером серед літераторів.

Окрім того, весь день швендяю за листом до Тебе. Лист до Тебе — це оці картки, але щоб вони дійшли куди треба, мусять мати ноги. І про ці ноги я дбаю. Нарешті знайшов одну пару — у довгих, червоних, зашнурованих чоботях. Ноги мають до того ж чорні окуляри, вони плечисті й ходять щодня на ФКЛ (жіночий табір) по трупи дітей чоловічої статі. Вони бо мусять пройти через нашу шрайбштубу (канцелярію), нашу трупарню, і наш СДҐ (санітарний есесівець) мусить власноруч їх оглянути. На порядку світ стоїть, чи, менш поетично, — Ordnung muss sein (порядок мусить бути).

Отож ноги ходять на ФКЛ і цілком мені прихильні. Самі, кажуть, мають дружину на бабському і знають, як це тяжко. Тому лист заберуть от так, для приємності. А мене теж, як випаде нагода. Лист отож відправляю негайно, а сам намагаюся дістатися до Тебе. Почуваюся навіть у дорожньому настрої. Мої друзі радять узяти плед і підкласти його куди слід. За мого щастя й табірної спритності, слушно міркують, під час першої ж екскурсії я мушу попастися. Хіба що піду під опікою. Я радив їм вимаститися перуанським бальзамом від корости.

І ще оглядаю краєвид. Не змінилося нічого, тільки багна чудернацько побільшало. Весна пахне. Люди топитимуться в багні. З лісу тягне то запахом сосен, то диму. То їдуть машини з лахами, то мусульмани з Буни. То обід на ефектах (складі майна), то есесівці на зміну варти.

Не змінилося нічого. Через те що вчора була неділя, ми були на лаґері на перевірці вошей. Жахливі ці табірні блоки взимку! Брудні букси (нари), виметені долівки й давній сморід людей. Блоки набиті людьми, але ані жодної воші. Недарма дезінфекції тривають цілими ночами.

Ми вже виходили з блоків після закінчення перевірки, коли на лаґер повернулося з крематорію зондеркомандо. Йшли задимлені, налиті жиром, згинаючись під важкими клунками. Їм вільно все носити, крім золота, але його вони контрабандою тягають найбільше.

З-під блоків виривалися купки людей, урізалися в шеренги, що марширували, і вихоплювали наглежені пакунки. Крики, прокльони та удари крутилися в повітрі. Нарешті зондер зникло у брамі свого подвір'я, відгородженого від решти табору муром. Проте одразу ж тишком почали вислизати євреї на гендель, на організацію та в гості.

Я зачепив одного з них, приятеля з нашого колишнього командо. Я захворів і пішов на КБ (лікарняний блок). Він мав більше «щастя» і пішов у зондер. Усе ж краще, ніж лопатою махати за миску супу. Він щиро простягнув руку.

— А, це ти? Треба щось? Якщо маєш яблука…

— Ні, яблук для тебе не маю, — відповів я приязно. — Ще не помер, Абрамку? Що чути?

— Нічого цікавого. Чеський ми загазували.

— Це я знаю і без тебе. А особисто?

— Особисто? Яке в мене може бути особисто? Комин, блоки і знову комин? Чи в мене є тут хтось? А, хочеш знати особисто: викомбінували ми новий спосіб палення в комині. А знаєш який?

Я виявив вельми ввічливу цікавість.

— А такий, що беремо чотирьох дітлахів із волоссям, стуляємо голови до купи й підпалюємо волосся. Потім горить само і є gemacht (зроблено).

— Вітаю, — сказав я сухо й без ентузіазму.

Він дивно розреготався й подивився мені в очі:

— Ей, флегере, у нас в Аушвіці ми мусимо бавитися, як уміємо. Як інакше можна було б витримати?

І, засунувши руки в кишені, пішов геть без прощання.

Але це неправда й гротеск — як і весь табір, як і весь світ.