Марисенька Собеська

I. Замість передмови Коли шановна книжкова фірма, розпочинаючи цикл історичних біографій, запропонувала мені написати «Марисеньку Собеську», ця думка здалася мені спокусливою. Яке багатство матеріалу! Кохання Собеського до вродливої француженки, яка ж це цікава психологічна повість, пронизана лицарським романом, політичною інтригою у великому стилі. Які контрасти: королівський горностаєвий плащ, кинутий на зім’яте ліжко в П’єлясковицях чи в Яворові; П’яст, одружений із Селіменою; перша велика навала французьких впливів на Польщу, ну і відсіч австрійського Відня як фінал цієї двадцятирічної пропаганди, ефективної, як усі пропаганди… Сплетіння настільки багатих, захопливих, складних питань. І це чарівне бароко, в якому формується той героїчний поемат! Вже, вже, явився мені вусатий Собеський як пухкенький бароковий янголятко, то сурмлячи в сурму перемоги, то стуляючи ротик для поцілунку!

Але водночас мене охопили вагання. Знову бути обсміюваним, і по-дурному обсміюваним! Настільки ж вороже у нас ставлення загалу до того, хто шукає людської правди під офіційним баналом! Так мені вже набридло читати нісенітниці про применшення величі та про «полегшене життя»! А якщо коли, то тут загрожує небезпека, бо хіба Марисенька не здається втіленою дріб’язковістю Собеського, персоніфікацією менш славних сторін його історії; хіба ж ця французочка не стягує його постійно з пам’ятника за полу кунтуша на землю? Але якщо в цьому розібратися, виявиться, що велич із дріб’язковістю тут так тісно поєднані, що розмежувати їх неможливо, так само як не змогли розлучити Собеського з Марисенькою ті, хто хотів не допустити її до коронації. Отже, що Бог поєднав, людина нехай не розлучає.

Ані людина, ані наука. А наука тут буває в скруті. Професор Конопчинський стверджує в «Енциклопедії Академії Знань», що часи Собеського особливо занедбані нашою історією. «Історики, — пише він, — воліли не торкатися цієї епохи, ніби боячись розвіяти історію про велику людину дріб’язковим заглибленням у її вчинки».

По суті, це особливо клопітний герой. Його постійно треба пояснювати, постійно виправдовувати, знаходити для нього пом’якшувальні обставини. Він постійно ніби ховається… Але це, можливо, тому, що його сприймають занадто піднесено. Тоді Собеський нудьгує і тікає. А якщо його повісити на стіну між Хоробрим і Костюшком, він щомиті вилазить з рамок, щоб задовольнити якусь людську потребу. Можливо, легше було б його зрозуміти, якби погодитися з тим, що те, що вважається його слабкістю чи вадою, було найістотнішим рушієм його життя.

Сам Собеський дає нам підказку в цьому відношенні. Візьмімо до рук його неоціненні листи до Марисеньки і загляньмо під 1667 рік. Ми у Львові, у вересні місяці, в добу народження величі гетьмана, у найпрекрасніший, можливо, момент його життя, безпосередньо перед смертоносними днями, коли Собеський ризикованим маневром замкнеться в Підгайцях, щоб стягнути на себе переважаючі сили ворога і розбити його вщент. Має всього 7000 війська, а суне на нього — так він повідомляє Марисеньці до Парижа — 100 000 татар і 50 000 козаків. І водночас описує їй пригоду, яка йому в цю мить трапилася через неї. Від неї не було листів, а тут рознеслася звістка, що Марисенька хвора. Що з ним сталося під впливом цієї звістки і що з ним діялося протягом двох тижнів, то «все місто і вся Польща скаже, бо немає того дитяти, яке б над ним не пожаліло». Сам захворів від жалю та невизначеності, так що був близький до смерті. Товариші по зброї не відступали від нього ні на мить; натирали його гірчицею, постійно тримали йому біля носа сердешну горілку. Не було церкви, шпиталю, в’язниці, де б протягом цих двох тижнів не молилися — за здоров’я Марисеньки. Він сам обіцяв заснувати церкви, обіцяв постити на хлібі й воді в таборі. А дивлячись на його біль, його сповідник, ксьондз Сольський, лише плакав — над собою і повторював: «Чому я так Бога кохати не можу!». Аж нарешті прийшла звістка, що Марисенька здорова, і — все як рукою зняло. Він встав і був здоровий. «Ось, — закінчує Собеський, — це така і така дивна історія, про яку віки зможуть писати».

Зауважмо: це, мабуть, перша обставина, коли Собеський відчув себе історичною постаттю; відчув, що віки зможуть писати про його пригоду. І, можливо, мав рацію. Битв у світі було безліч, більших і менших; але такий лист, як той зі Львова 10 вересня 1667 року, був і буде лише один. Я читав десь афоризм, який мене зацікавив: а саме, що де б’ються дві сторони, там одна зазвичай буває побита, з чого не обов’язково випливає, що полководець протилежної сторони був генієм. І Собеський, напевно, усвідомлює, що таких сутичок, як ті, що він досі вів, були в історії тисячі; але водночас має передчуття, що таку любовну пригоду, як його, нелегко було б знайти в літописах і що «віки про неї зможуть писати». Як про ту Клеопатру, яка була його улюбленим романом.

Могли б — але не пишуть, принаймні у нас. Навіть не дуже читають. Я згадав листи Собеського. Чудова книжка. Але як видані! Майже вісімдесят років тому, у величезному нечитабельному томищі — сьогодні антикварна рідкість — кастровані видавцем. А листи Марисеньки? Ще гірше; ті небагато, що були видані друком, загублені у величезному томі архівних історичних матеріалів. Настільки слушно, що хто знає, чи ті листи не є сьогодні найважливішим історичним матеріалом до Собеського. У всякому разі, тут людина почувається на значно надійнішому ґрунті, ніж деінде. Бо мені здається, що коли йдеться про наше XVII століття, земля починає страшенно хитатися під ногами пані Історії. Особливо все, що пов’язано з військовою історією тодішньої Польщі. Недавня дискусія, з таким талантом і бравадою проведена Ольгердом Гуркою, на тему козацьких воєн є тому прикладом. Насамперед вчорашня війна зробила ставлення до воєн взагалі та до їхньої технічної сторони чимось набагато конкретнішим — і критичнішим — ніж це було можливо у книжкових вчених, які дивилися на військові справи очима закам’янілих цивільних. Такі поняття, як мобілізаційні та транспортні можливості, провізія, карта генерального штабу, сумнівна документальна цінність військових повідомлень, все це з наочної дійсності почали переносити назад і живими досвідами освітлювати давні часи. Той чи інший з істориків сам нещодавно командував полком чи батальйоном на полі битви; з необхідності має інше око на ці справи. Почали піддавати критиці традиційні цифри «навали ворога», яка постійно перевищувала нібито в двадцять і більше разів жменьку наших лицарів. Більше того, раз ступивши на шлях скептицизму, цікавий історик почав заглядати до архівів «поганця» і знайшов у них, що там знову ж таки героїчна жменька турків і татар раз по раз опирається непереможній навалі поляків. Такий був двосторонній фасон: а часто йшлося про одну й ту саму битву. І легко може статися, що якийсь фахівець з військової історії — нічим не принижуючи особистої відваги Собеського — прибере один нуль з цифри тих 150 000 підгаєцьких ворогів; але найсуворіший, мабуть, ревізіоніст, прочитавши його листи до Марисеньки, не прибере нічого з його любові, так само як не прибере нічого з тих тисячі червоних золотих, які на намір одужання Марисеньки пан гетьман польний обіцяв «дати на добрі вчинки, тобто на мурування отців боніфратів», і з другої тисячі червоних золотих «на добудову мурів наших босих кармеліток», ані з тих дев’яти церков, у яких мало відправлятися по дев’ять мес протягом дев’яти неділь.

Звісно, ці позиції — та інші подібні — хоч і такі зворушливі, не виправдовували б нашого зацікавлення тією так пристрасно коханою жінкою. Але її маленька ручка з прилеглостями стає надзвичайно цікавою завдяки історичним трансмісіям, які розширили її операційний простір. Ми бачимо цю ручку, що діє з бездоганною точністю у важкий момент рокошу Любомирського та великої гри Марії Людвіки, і в обох елекціях, і в зовнішній політиці короля Яна, і в шансах Віденської експедиції. Рожевий язичок Марисеньки раз по раз у історичних ваганнях є язичком терезів. Ми постійно натрапляємо на її обличчя, гортаючи архівні документи французького міністерства закордонних справ (видані нашою Академією Знань), кореспонденцію посла Франції зі своїм міністром, ба навіть із самим Людовик XIV. Скрізь Марисенька, її амбіції, її комбінації, її примхи, її претензії.

Видавець листів Собеського до Марії Казимири, Гельцель, каже, що наш герой втрачає від знайомства з ним через ці листи. Я б вважав навпаки. Бо ті факти, що свідчать проти нього, приховати б не вдалося; вони відомі й з інших джерел; але лише ці листи, в яких він довіряє коханій жінці свої найпотаємніші думки, дають кожному факту належне освітлення, а особливо належний стиль. Цей стиль, запозичений частково з серця, а частково з французьких романів, які наш поляк не тільки читав у таборі, але й втілив їх у життя з чудовим розмахом, ця гра в Целадона й Астрею, в Сільвандра й Діану, не є — як часто говорили — смішністю чи слабкістю героя; навпаки, цей стиль є самою суттю його відчування, є для нього — в певний, особливо, момент життя — реальністю, що затьмарює йому всі інші. І лише в цьому стилі можна примирити суперечності його характеру, а радше вчинків. Коли, під датою 4 жовтня 1667 року, з табору в Підгайцях, читаємо пам’ятний універсал, в якому він обіцяє — і немає в цих його словах жодного перебільшення — «цілісність спільного добра власним трупом заслонити, віддаючи себе *in victimam* милій Вітчизні», а ми знаємо з інших джерел, що протягом усього цього часу він, великий маршалок коронний і гетьман польний, вів торги з Версалем, щоб після нав’язаної країні елекції француза проміняти свої гідності на титул маршалка Франції з додатком французького князівства та приємної готівки і назавжди виїхати з Польщі, це здається одним жахливим, іншим незрозумілим; інші ж воліють вдавати, що цього не бачать. Але коли одразу після підгаєцької перемоги читаємо в його листі до Марисеньки, що «Річ Посполита має бути за що зобов’язана Сільвандру» і коли, обговорюючи з дружиною версальські переговори, постійно називає Версаль, згідно з умовним ключем, *зачарований палац* — починаємо входити в його спосіб відчування. Лицарський орден, окрасою якого є Собеський, за традицією своєю завжди був трохи міжнародним: хіба не було мандрівних лицарів, у яких не йшлося про те, де і за кого вони воювали, а чи воювали вони відважно? Він, Сильвандр, надав послуги Речі Посполитій, а тепер хоче отримати, разом з Марисенькою, нагороду — у «зачарованому палаці». Він би й не вагався: його вітчизна там, де вона. Хіба не каже йому цього його серце і хіба не так є в романах? Не міряймо патріотизму підгаєцького переможця сьогоднішніми поняттями, а заощадимо собі при його історії багато дражливих моментів. Це не герой із Сенкевича; а якщо хтось сказав, що психіку Собеського змалював Сенкевич у Кміциці, можна б на це погодитися хіба з тією поправкою, що його Оленькою-роялісткою була — Марисенька, що робить характеристику нашого рояліста нескінченно більш заплутаною… Особливо за часів правління Міхала Корибута.

Постаті наших великих героїв викликають у нас різноманітні почуття. Так, наприклад, Жолкевський викликає в нас пошану, Баторій — жах; Собеський — безперечно, не менший за тих — викликає мимовільну усмішку. Не лише через свою сарматську постать фредрівського Чесника (не довіряймо надто цим зовнішнім проявам!), не лише через той черевичок, який його так ефективно притиснув; але через те, що левова — у всіх сенсах — частина його історії є трохи комедією у найбільшому стилі. Собеський — це чарівний «герой мимоволі»; людина, яка постійно хоче зіпсуватися і не може або не вміє; яка раз по раз хоче йти найлегшим шляхом, а йде найнебезпечнішим і найкрутішим; яка хотіла б бути рантьє та чоловіком-домосідом і постійно є лицарем, відчайдухом, невтомним охоронцем кордонів, щитом вітчизни. Бо звернімо увагу, що з 1662 року аж до 1673 року безперервно точаться спочатку приватні змови, потім, зі зростанням його значення, напівофіційні переговори, що мали на меті уможливити Яну Собеському повне виїзд з Польщі та натуралізацію у Франції. І найчастіше не якісь внутрішні моральні чи патріотичні суперечності перешкоджають йому в цьому намірі, а просто комедійно-вперто наростаючі ускладнення та перешкоди. А під час цього — Підгайці, Брацлав, Кальник, Хотин… Аж нарешті після Хотина доля прицвяхувала нашого Целадона короною до місця і поклала край його тузі за *зачарованим палацом*. Бідна Астрея теж мусила змиритися з долею, хоча не ручаюся, чи й тоді вона не віддала б того польського трону за «табурет» у Версалі та титул герцога для папи д’Арк’єна.

Бо й на троні Марисенька залишилася маленькою… Але чи, повторюючи цей загальний вирок, ми не робимо оптичної помилки? Велич жінки має інші критерії. Прикувати до себе чудову людину, найкращу в країні; зачарувати його так, що може залишати його самого на рік і довше без остраху навіть швидкоплинної суперниці; гратися з ним без міри, панувати над ним усіма способами, зберегти для нього протягом тридцяти років фізичну та духовну привабливість, ділити всі його думки, плани та наміри, посадити його на трон і сісти йому там на коліна, і все це, будучи майже безперестанку вагітною, народжуючи кількадесят дітей живих і померлих — чи це не є свого роду велич, нехай відповідають жінки. І морочити (лицемірно) гетьману голову під час поразки під Монтвами, що вона його зраджує, а королю під час відсічі Відня, що рідко пише! Тоді як огрядний переможець, який уже по стільцю на коня сідав, писав, не витерши навіть поту з чола, прямо з поля битви під Віднем, на барабані, довжелезні епістоли, ніколи не забуваючи «поцілувати мільйон разів усі принади та вдячності найулюбленішого тільця».

Отже, могло б виявитися навіть і те, що велич Марисеньки не боїться по-своєму суперництва з величчю її чоловіка, і, можливо, менше побоюється наступу сучасних істориків… Бо хто знає, скільки найближчим часом Ольгерд Гурка, що повільно, але невблаганно наближається до Собеського, відріже від турецької могутності під Віднем, яку сам Собеський оцінює в 300 000 люду, а інші учасники битви обчислюють на 300 000 наметів, рахуючи по три або чотири обличчя на намет. І все це в пух розбила за кілька годин одна кавалерійська атака!

Але не біймося за велич Собеського: її вистачить. І я не готую на неї жодного замаху. Ніколи не є моїм наміром применшувати справжню велич; іноді лише відчуваю потребу вказати, що механізм її та її шляхи дещо інші, ніж зазвичай приймається. І що ніщо її так ефективно не знищує, як пієтистський конвенціоналізм.

Тут сама присутність Марії Казимири достатня, щоб уберегти від такої небезпеки! Бо ж не про Собеського маю писати, а про неї; і не розділ історії польської маю тут креслити, а просто історію її самої.

А якщо, виконуючи це завдання в міру своїх можливостей, я неминуче торкнуся вчинків Собеського і нагадаю частину історії Польщі, то це буде радше підкладка цих вчинків та історії, викроєна зі спіднички тієї жінки, дуже звичайної і незвичайної водночас, чужинки, що заблукала на нашу землю, яку наш герой спольщив навіки, охрестивши її зухвалим ім'ям Марисеньки. Так, не біймося за Собеського. Йому нічого втрачати. Бо, попри цінні публікації в цій галузі, якби запитати, що пересічний поляк знає про Собеського, виявилося б, можливо, що він знає лише те, що той мав гарні вуса і бив турків. Але сьогодні вуса голимо, і до турків не маємо жодної ненависті — і ось культ Собеського дещо завис у повітрі. Це небезпека пов’язувати чиюсь славу з речами минущими. Літератор, Лист. Натомість той самий пересічний поляк був би, можливо, дуже здивований, якби я йому зізнався, що Ян Собеський, відколи я познайомився з ним ближче, є для мене одним із найцікавіших письменників XVII століття, хоча його імені не знайти в жодному підручнику літератури. Що він писав? Саме ті листи до коханої жінки, до власної дружини. Для нашої історії літератури цього, очевидно, замало; але пані де Севіньє також писала лише листи до доньки, а вже давно беззаперечно належить до французьких класиків. Немає нічого цікавішого для стилістичних досліджень, ніж порівняння листів, які Собеський писав іншим, і листів до неї, до Марисеньки. Зазвичай у листах його стиль носить ознаки епохи: важкий, по-латинськи закручений, урочистий і макаронічний. До неї ж — ніби інша людина писала; думка виражається вільно, безпосередньо, зі зворушливою щирістю, знаходячи вираз для тонкощів, дуже екзотичних на тлі тогочасної сарматської Польщі. Здійснене кохання. Екзотичною є й уся ця пригода. Собеський і Марисенька — це, безперечно, одна з найдивовижніших у світі любовних подій, втілена казка. Одне кохання, що заповнює все життя людини, кидає це життя без вагань під ноги жінки, веде його крізь дрібниці до величі, переможно опирається перешкодам, розлуці, зносить гріх і докори громадської думки, часом примхи та невдячність, підносить героя вище за нього самого і веде цю, на перший погляд, невідповідну, а насправді чудово підібрану пару аж на трон — хіба це не історія з казки! Безперечно, чарівності та значення цій пригоді додає її звичаєво-політичне тло. Роман Собеського з Марисенькою — це вершина тієї першої інвазії французьких впливів до Польщі. У співжитті цієї пари обоє повністю зберегли свої національні особливості. Цій породистій француженці було чотири роки, коли вона прибула до Польщі, але француженкою залишилася до кінця; він, хоч і дозрівав у кліматі французької літератури, французької політики та кохання, завжди залишається типом найчистішого полонуса, навіть зовні; ніколи не скине делії (верхній чоловічий одяг, схожий на плащ) і кунтуша (верхній чоловічий одяг, що носився поверх жупана), ані не змінить шаблі на шпагу. Це відбивається і в характері їхніх листів. Вона пише французькою, кумедно змішуючи польські слова, коли хоче бути більш дошкульною; він пише польською, злегка забарвлюючи французькою, так само як, пишучи іншим, робив це латиною. Весь багаторічний роман зафіксований у цих листах. Спершу флірт пана коронного хорунжого Собеського з молоденькою воєводиною Замойською; бо коли він воював, її тим часом видали за цього магната, одного з найбагатших людей у Польщі; потім кокетлива довіра, з якою молода пані, занедбана своїм чоловіком-пияком, горнеться до цього блискучого лицаря і кавалера, ще тоді трохи легковажного і базіки. Потім до цього домішуються політичні, придворні справи, що вводять до їхніх «конфітюр» — так вони називали листи — спеціальний ключ, що мав забезпечити дискретність, якщо лист потрапить у чужі руки. Потім молода пані виїжджає до Парижа, куди хоче стягнути свого «Целадона», як знову ж таки Собеський сам себе називав, запозичуючи ім'я від героя сентиментальної «Астреї». Потім — драматичний епізод рокошу Любомирського, в якому королева Марія Луїза рукою вчасно овдовілої Марисеньки купує участь Собеського, який довго вагався прийняти гетьманську булаву напередодні громадянської війни. І від моменту шлюбу починається розквіт Собеського як письменника, якщо ми говоримо про нього саме в цьому аспекті. Раніше, як чутливий Целадон, приречений на монотонні заклинання та любовні перифрази, він почувався ніби в чужому, затісному вбранні; тепер він може писати відкрито й щиро все і про все; з дивовижною простотою змішує у своїх листах різні тони. Спогади медових місяців переплітаються з гонитвою за рокошанами; взаємні сцени та докори закоханих знайдуться в тому ж листі, що й опис нещасної поразки під Монтвами. І знову розлука; молода пані їде до Парижа на розпач чоловіка, який виплесне свою любовну лють у військових діях, цього разу проти справжнього ворога. Крізь ці любовні лементи, що надсилаються з табору до Франції, ми відчуваємо зростаючого героя. І не найменшого смаку додає цим любовним листам те, що вони переважно датовані з таких історичних місць: Підгайці, Кам'янець, Львів, Хотин… Є якийсь чарівний контраст між простотою та стислістю, з якою Собеський повідомляє про свої перемоги, небезпеки та труднощі, і розлогістю його любовних роздумів та жалів. Бо щось змінилося в романі: якщо Собеський довго не хотів відмовлятися від ролі коханця і переходити до спокійнішої подружньої любові, то вона, Марисенька, не встигає за ним у цій любовній екзальтації. І ось нескінченна тема спогадів і жалів, які навіюють Собеському стільки зворушливих сторінок у його листах. Він проїжджає місцями, де протікало їхнє перше співжиття, випадкове, що ловило день — або ще краще ніч — між якоюсь битвою та маршем. Тепер поруч із ним немає коханої, усі її ніжні «Ясеньку коханий» і «серця мого пане» лише жаль у ньому будять і тугу. «Яка тут різниця від тих часів, — пише, — і яка зміна! Перша та щаслива під Черськом стодола, де ледь не помирали, роз'їжджаючись зі своїм Сільвандром лише на кілька днів. А потім жовківська стодола, а потім та в Хмелю, в якій які протести і які лементи, що й дня витримати не можна було, де моменти здавалися віками, де не можна було надивитися, наговоритися, де в одному дереві далеко від усіх людей зачинитися бажали і тисяча тисяч таких речей, які тепер, мабуть, і на думку вже не спадають. Згадай тільки наостанок, — нагадує Марисеньці, — що й сплячого Сільвандра не можна було надивитися, і коли він спав, а Букет («Букет» — це один з її ніжних псевдонімів) роздягався, то або на такому сів місці, з якого на нього дивитися міг, або собі завісу відслонити наказав…» Але хоч туга серця і чуттів є натхненням цих листів і дає крила їхній мові, не думаймо, що це монотонні любовні літанії. Собеський пише в них дружині про все: про політику, найпотаємніші куліси якої ми тут бачимо, що часто створюють яскравий контраст із героїчним фасадом; про табірне життя, в якому, наприклад, так відбиваються клопоти гетьмана в польському війську: «Приїхавши сюди до табору, — пише польний гетьман, — сиджу, як у шинку, і щонайменше пів року, якщо так довго доведеться жити, сидітиму. Дітися нікуди. Всі постійно ходять купами, що їсти нічого, що ленунгів (грошова виплата, платня) треба, що гармата вийти не може без грошей, на яку я вже з власних моїх 5000 вирахував. Ці 1000 червоних золотих сьогодні заставити послав на ленунги, а це тому, що щогодини ворога виглядати треба. А шляхта цього й на думці мати не хоче; навпаки, кажуть: що ми татарів не боїмося, тільки Конде; а врешті-решт нехай тут нас і попалять, а ми воліємо тут відстояти все, а йти проти того…» Так ось у цих листах відбивається найавтентичніше тогочасне польське життя, побачене очима людини, яка завдяки своїм високим чинам усе знала, в усе була вплутана, при дворі й у таборі, у війну й політику, і про все говорила своїй Марисеньці так щиро, як священику на сповіді. Лише іноді, коли він заглиблювався у важливі державні справи та їхні роздуми, раптом жаль стискав йому серце, і він обривав, пишучи: «Але досить цих дрібниць», і знову повертався до своїх сердечних туг і болів. Є там любовні тонкощі, які на тлі цієї сімнадцятого століття Польщі здаються дивовижно екзотичними…

ФРАГМЕНТ ВІРША 2/25

ТЕКСТ: Бідний Собеський! Занадто багато йому було дано, занадто високо він стояв. Якби він був звичайним шляхтичем і якби після нього залишилися ці листи, його б безсумнівно визнали феноменом, ці листи б знайшли й відкрили, ними б хизувалися, а їхнього автора визнали б унікальним зразком майстерності, витонченості та простоти мови, одним із наших найсильніших прозаїків тієї епохи. Але Собеський-письменник мав те нещастя, що був лицарем, гетьманом, королем; його дія затьмарила його почуття; блиск шаблі, сяйво корони затьмарили інтимніший блиск його слова. Нині, можливо, настав час відновити рівновагу: не применшуючи ціни героя, віддати письменникові те, чого він вартий. І я б побажав, щоб з нагоди найближчого святкування відсічі Відня посмертно зробили Яна Собеського почесним членом ПЕН-клубу.

II. Молодість Селадона

Селадоном він найохочіше називав себе в листах до своєї Астреї; при святому хрещенні йому дали просте ім’я Ян, а від предків він успадкував ім’я Собеський, що зростало в гідності та значенні. Оскільки це ім’я стало ім’ям короля та гербом нездійсненої, але запланованої династії, йому не бракувало найвеличніших родоводів. Так королівський секретар Хрущинський присвячує королевичу Якубу генеалогію, в якій виводить Собеський від Лех I, засновника польського князівства близько 470 р. по Р.Х. «Але коли Кракус святого вбив Станіслава, — разом з ним Собеський римські вигнали права», — з усмішкою додав би Фредро. З огляду на такі давнини не дивно, що рід дружини нашого короля, пані д’Арк’єн, услужливі генеалоги виводили від св. Людовика, від Гуго Капета, а навіть від Хлодвіга.

Насправді, велич Собеський була новішою, але цей рід швидко підіймався вгору, багатів і поріднювався. Бабуся Яна була лише Снопковською, але сестра вже Радзивіллова. Колискою роду була Червона Русь. Дідом Яна був Марек Собеський, лицар і завзятий рубака, супутник походів Баторія; батько Якуб, замолоду мандрівник по Європі, пізніше солдат, автор «Діаріуша з Хотинської кампанії», що користувався славою оратора і статиста, воєвода белзький і каштелян краківський. Цю високу гідність він отримав на схилі життя, скороченого, ймовірно, через альтерацію (зміну, розлад), що виникла внаслідок суперечки з королем, у якій Владислав IV IV мав назвати новопризначеного «пана краківського» — парвеню (вискочнем)! Не шукати вдячності та пам’яті у королів, бо коли колись Владислав IV рушав на Москву, парвеню Собеський привів йому кілька хоругв, виставлених власним коштом, а таких ошатних і блискучих, що їх називали «золотими ротами».

Від Собеський, отже, Селадон успадкував любов до розкоші, молодецтво, красномовство, дипломатичну спритність та амбіції нового магната. Але такі висновки завжди ризиковані; бо якби хтось захотів включити до цього спадку любов до батьківщини та вірність королю, він спіткнувся б об постать Єроніма Радзейовського, сина рідної сестри Якуба, відгалуження тих самих Собеський.

«N'insistons pas» (Не наполягаймо), як сказала б Марисенька. На щастя, ми маємо ще чудовіший запас лицарських чеснот у родині матері, Теофілії з Данилович. Її дідом був гетьман Станіслав Жолкевський, одна з найвидатніших постатей нашої історії. Після поразки під Цецорою вдова гетьмана мусила за дозволом короля заснувати в Жовкві монетний двір, щоб родове срібло перебити на двісті тисяч талерів, які вимагалися як викуп за тіло чоловіка та за сина в неволі. Ян Жолкевський помер від ран; брат матері, Данилович, загинув жорстокою смертю від рук ворога, як пізніше старший брат Яна Собеського — Марек.

Від матері Даниловичівни збереглася стисла записка, написана її власною рукою: «Пам’ять, як я йшла заміж, і як мої діти народжувалися». Справді: дата одруження, детальна дата народження кожної дитини і жодного слова більше. Є щось пронизливе в цьому лаконізмі. Їх було семеро: найстарший Марек, другий Ян (17 серпня 1629); наступного року, 19 березня — якщо це не помилка в даті?! — донька Софія; потім Катерина, Анна, двоє Станіславів.

«Народився я в Олеську, замку на високій горі. Під час мого народження дуже били громи, так що аж кравець моєї матері від цього оглух і був глухим до самої смерті. Татари теж підійшли в той самий час під замок», — пише король Ян III в автобіографії, написаній на прохання папського нунція. У цьому групуванні фактів не бракує вродженого Собеському певного почуття театральності.

Син, Батько, Наука, Поляк. Виховання хлопців було солдатським, як і личило майбутнім лицарям. Рано Марка та Яна загартовували до військових вправ. Мати, «жінка мужнього серця», вказувала їм шлях обов’язку. «Як солодко вмирати за батьківщину, навчися від мене» — читали в Жовкві на надгробку прадіда; «aviti sanguinis ultor» (месник за кров предків) — читали на надгробку дядька Даниловича.

Водночас батько, людина бувала у світі, високо освічена на свій час, дбав про освіту синів. У 1640 році він відправляє їх до Кракова, до Новодворської школи (пізнішої гімназії св. Анни), де вони проводять майже шість років. Детальна інструкція батька, вручена «пану Орховському, директору» молодих Собеський, є цікавим документом батьківської турботи та тогочасних виховних концепцій. Усе там докладно викладено: богослужіння, здоров’я, звичаї, охайність, братерська любов, розмова, навчання. Головний акцент зроблено на мовах: латина, звичайно, у самій школі; крім того, вдома французька, італійська, німецька, а також турецька як потрібна шляхті, що мешкає на Русі. Як предмети: література, а особливо риторика; історія, моральна філософія, трохи фізики. «У логіку, в метафізику щоб не втручалися, omnino (зовсім) не хочу; бо ці науки є hominum otiosorum (людей дозвільних), або тих, хто береться до теології, а їх треба ad capessendam Rempublicam (для управління державою) вправляти».

Прийнято захоплюватися цією батьківською інструкцією. Мені ж вона здається досить примітивним педагогічним баналом того століття. З таких рецептів виводився жахливий макаронічний стиль і прикрашене піднесеними цитатами базікання ораторів. Щось від полонуса, а щось від Полонія. А в результаті молоді Собеські поїхали до Парижа, нездатні розмовляти французькою…

Бо в лютому 1646 року шістнадцятирічний Ян і старший від нього на рік Марек вирушили разом зі своїм директором Орховським і з невеликим двором за кордон для завершення освіти. Такі подорожі — в середині XVII ст. вже рідші, ніж раніше — були привілеєм заможніших паничів. І тут зберігся цінний документ: власною рукою Якуба Собеського написана «Інструкція моїм синам до Парижа»; детальні вказівки, як їм поводитися в дорозі, як спостерігати за світом, оглядати фортифікації, на все відкривати очі, про все питати, а насамперед вправлятися в мовах. «Це окраса кожного польського шляхтича і похвала серед перших прикрас і похвал: знати мови». Добрий пан Якуб бачить завершення освіти в тому, що є лише її абеткою.

Окрім мов, Якуб Собеський радить синам вправи у стилі, у вимові, а також вивчення стародавньої історії: Лівія, Тацита, Светонія.

При цьому не слід нехтувати фізичними вправами: гра в м’яч, верхова їзда, фехтування (але не у Франції, бо там легко при цій науці наштовхнутися на сварку й поєдинок), вольтижування на дерев’яному коні. Щодо танців, батько радить їм вивчати французьку гальярду та інші найвизначніші танці (зважаючи на те, що польською королевою стала французька принцеса, французькі танці могли бути потрібні при дворі), але визнає, що мало дбає про це мистецтво: «Дай Боже, щоб ви на конях танцювали, б’ючись із турками й татарами, того вам бажаю». Музику, зокрема гру на лютні, залишає синам на власний розсуд, але — пише — «зізнаюся, що шкодував би того часу, що ви на цьому блазенстві витратили б. Будете, дай Боже, мати стільки статків, що зможете музику тримати. Краще, щоб вони самі вам грали, ніж ви собі».

Від поляків мають триматися подалі через пліткарство та погані звичаї: найбільше серед них таких, «що телятами приїжджають до чужої землі, виїжджають же волами до вітчизни своєї». При цьому розмова з земляками заважає вивчати мови.

Але й перед французами батько радить бути обережними, наказує поводитися з ними «як з вогнем». Бо це народ легковажний, непостійний, сварливий, схильний до поєдинків, великих проклять, присяг і богохульства. «Найкраще ж здалеку з ними, ані їх зневажати, ані надто з ними куматися, бо вони одразу закохаються в людину, а потім її одразу покинуть». Ось майже все, що пан Якуб мав сказати про французів, відправляючи синів по науку та освіту до Парижа.

Цей стислий висновок дуже вартий уваги. Зважмо, що воєвода Собеський є людиною в Польщі винятково освіченою, що замолоду провів кілька років у Парижі, де був (нібито) учнем найславетнішого філолога Казобона. І ось ця його характеристика французів своїм горизонтом не надто відрізняється від того, що міг би сказати зі слуху якийсь пересічний і досить темний шляхтич-домосид, якийсь пан Пасек. Це свідчило б, що між тодішньою Польщею та Францією мала бути принципова складність порозуміння. Ця свідомість має для нас свою вагу; більше, можливо, ніж усе інше, вона пояснить нам невдачі «французької партії», яку намагатиметься створити в Польщі королева Марія Луїза.

Але виникає й інший сумнів. Може, просто пан Якуб Собеський не був тим світилом, за якого його вважали і за якого нам його донині подають? Я помітив, що в наших історичних виданнях — особливо давніших, але новіші часто черпають з давніших без контролю — панує звичай панегіричної пишномовності, що відгонить стилем похоронних промов. Ось, беру до рук «перегринацію» Європою Якуба Собеського з років його молодості, видану Едвардом графом Рачинським (Познань 1833). Читаю у вступі видавця: «Не було в Парижі вченого, не було воїна, з яким би Собеський принаймні знайомства не завів, з багатьма жив у тісній дружбі». Хотів би в це вірити; але з його книжечки цього зовсім не видно. Навпаки, важко знайти щось більш безплідне, ніж ці записи. Відвідав молодий Якуб Францію, Італію, Португалію, Іспанію, Англію, Голландію, Німеччину, Австрію — що робило його на той час феноменом! — але виніс з цієї «перегринації» дивно мало. Ось весь його запис з міста Дордрехт: «Місто досить гарне, що тягнеться вздовж». Про інші є трохи більше, але не набагато цікавіше. Навіть той Париж! Найцікавіша деталь, яку там знайдемо, стосується смерті Генріха IV та страти його вбивці Равайяка. Цього Равайяка розірвали кіньми, а потім розрубали; публіка збирала шматки його тіла і в хустинках забирала їх додому: «Був один палітурник, — нотує пан Якуб Собеський, — так розлючений проти цього Равайяка, а був це господар на вигляд поважний, з великою бородою, приніс теж кілька шматків тіла цього Равайяка і з великої зневаги та злості смажив їх в яєчні та їв їх; на що очі мої та Його Милості пана Браницького дивилися; навіть сміяв нас обох просити на цей свій бенкет, щоб ми йому допомогли його їсти; аж ми йому в очі обоє плюнувши, пішли від нього. Я розумію, що цей чоловік від своєї злості на той час сказився, як якийсь собака…»

І ще одна подія. Якуб Собеський захворів: лікар-шотландець пустив йому кров кільканадцять разів і хотів ослабленому цією процедурою ще кров пускати, кажучи, що «не треба цих поляків щадити, бо кожен поляк як віл, багато має крові в собі…»

З таких відомостей і з таких анекдотів складається виключно той стільки славлений щоденник подорожі. Берімо ж критично легенди про паризьке перебування Якуба Собеського; а одразу побачимо, що не менш критично треба брати паризьке перебування Яна.

До Парижа молоді Собеські їхали не поспішаючи. Оглянули дорогою спустошену Тридцятилітньою війною Німеччину, де дорога місцями була дуже небезпечна через банди солдатів і розбійників. Їхали на Франкфурт, Берлін, Віттенберг, Лейпциг, Антверпен; до Парижа прибули 9 червня 1646 року. Всю цю дорогу дуже детально описав супроводжуючий їх пан Себастьян Гаварецький.

Про перебування молодих Собеський у Парижі нафантазовано дуже багато, а головним джерелом цих фантазій є обширна «Історія Яна Собеського та Польщі», написана французькою мовою в 1827 році графом де Сальванді. Найзухваліші сучасні «романізовані життєписи» є воістину скелею знань порівняно з цим науковим твором, у якому на просторі майже тисячі сторінок автор ніколи не вказує, звідки почерпнув якусь інформацію. Ці довільності не були для іноземців перешкодою: книга, що обрамляла історію Собеського в скорочений виклад повної історії Польщі, потрапила на момент зацікавленості Польщею, здобула велику популярність, мала кілька видань, а зростала в авторитеті в міру того, як її автор з часом став академіком, кількаразовим міністром освіти, послом. Але, що найдивніше, і в польській історичній науці твір Сальванді, що сентиментально ідеалізує постать нашого героя, відіграв чималу роль. Юліан Бартошевич піддає його — з нагоди часткового польського перекладу (1849) — нищівній критиці; незважаючи на це, Плебанський ще в 1862 році пише: «Рідко знайти книгу таку повну помилок, як «Історія Собеського» Сальванді, а проте вона є майже єдиним оракулом для багатьох вчених».

І донині дещо з цих легенд побутує навіть у серйозних знаннях про Собеського, причому найчастіше втратилася пам’ять, що джерелом якоїсь вже оброслої традицією відомості є байка Сальванді.

До таких належить перебування Собеський у Парижі. Згідно з квітчастою сторінкою Сальванді, Ян Собеський дозрівав у салоні славетної княгині де Лонгвіль, де жадібно прислухався до розмов героїнь Фронди і вдивлявся в брата княгині, великого Конде. «Конде вмів відгадати геніальну людину в цьому двадцятирічному чужоземці, який впивався в нього палким поглядом, серед знаменної юрби, прикутої до ніг його сестри чарівністю становища, дотепності та грації». Близькість між Собеським і Конде нібито мала тривати все життя і закріпитися в листуванні. Сальванді навіть знає, про що вони розмовляли: Собеський, громадянин вільної країни, дивував Конде політичними горизонтами; давав Франції поради, бачив ліки від її нещасть у скликанні Генеральних штатів, що — якби його послухали — можливо, вберегло б Францію від деспотизму Людовик XIV і майбутньої революції! Натомість князь розповідав молодому поляку про походи та битви, а кожне його слово відбивалося в розумі здібного учня, щоб незабаром дати плоди. У салоні пані де Лонгвіль, кого ж не зустрів, кого ж не пізнав молодий Ясьо! Тюренн, Кольбер, Боссюе, Вобан, пані де Севіньє — вже славетна, каже Сальванді — всі там ніби собі дали для нього рандеву.

Ще давно (1898) Валішевський звертав увагу, що все це висмоктано з пальця, хоча б тому, що княгині де Лонгвіль тоді не було в Парижі; вона була з чоловіком у Мюнстері у Вестфалії (де «смажився» славетний Вестфальський мир) на важливому посольстві. Крім того, ця розповідь кишить анахронізмами, які не роблять честі майбутньому академіку. Так, Фронда розпочалася аж після від’їзду Собеського; пані де Севіньє в 1646 році мала двадцять років, була молоденькою заміжньою жінкою, якщо чимось і славетною, то хіба своїми подружніми нещастями; Конде, переможець під Рокруа, мав двадцять п’ять років і незабаром мав стати зрадником країни та вигнанцем; сам Собеський мав не двадцять, а ледве сімнадцять років, і дуже сумнівно, чи з гімназії св. Анни він виніс проєкт Генеральних штатів для Франції. Слідів його листування з Конде немає, мабуть, тому, що Собеський ніколи Конде не бачив на власні очі. Попри це, розповіді про успіхи молодого Собеського в салонах пані де Лонгвіль, про його стосунки з Конде, повторюються донині в усіх найновіших навіть монографіях як безсумнівний факт, без жодного документування. Корзон посилався на Сальванді, інші переписують з Корзона. Останню редакцію цього фантазійного Сальвандо-Собеського в Парижі знаходимо в англійській монографії Мортона (французький переклад 1933).

Паризька реальність — що нічим не принижує нашого героя — видається значно скромнішою. Молоді Собеські вирушили малим двором, під опікою пана Орховського, на навчання. Батько радить їм ощадливість, чого б напевно творець «золотих рот» не робив, якби сини мали парадувати у світі. У своїй інструкції для синів воєвода Собеський каже, що не просить для них рекомендаційних листів від короля та королеви через їхнє ще слабке знання французької («неможливою їм була французька розмова»); досить буде часу з цими листами, коли надійде звістка, що сини вже здатні «розмовляти хоч якось з Двором». На жаль, через кілька днів саме після прибуття синів до Парижа пан Якуб помирає (13 червня 1646 року), про що молоді Собеські отримали звістку 9 липня. Більш ніж сумнівно, чи в умовах важкої жалоби вони могли б ними скористатися. Якщо вони були свідками королівських полювань у Сен-Жермен, то лише як звичайна публіка.

Усе це досить виразно відбивається в подорожніх записах пана Гаварецького. Цей щоденник, багатий на інформацію з подорожі Німеччиною, стає дивно бідним під час перебування в Парижі; на кількох сторінках, окрім банального опису будівель і кількох відомостей на кшталт: «Цими часами по Академіях різні Комедії відбуваються», немає буквально нічого, що можна було б занотувати. Важко було б це узгодити з нібито світським способом життя молодих паничів. Натомість, щойно вони попрощалися з Парижем і вирушили в об’їзд Францією, пан Гаварецький знову у своїй стихії, кожен день подорожі приносить дрібні пригоди та спостереження.

Якщо я розгорнув цей пункт докладніше, то тому, що мені здається доцільнішим порушувати факти неясні та спірні, ніж повторювати речі, сказані багато разів. З природи цього дослідження випливає, зрештою, що нас у ньому цікавить насамперед людина; справа ж перебування в Парижі видається небайдужою для психіки пізнішого Селадона. Прийнято — знову ж таки, багато до цього доклався Сальванді! — багато будувати на цьому паризькому році, з якого Собеський нібито виніс глибоку культуру духу та високу освіту; все це трохи дороблено заднім числом, як той родовід від Лех I. Мені не здається, щоб молодий випускник гімназії св. Анни мав достатню підготовку для цього. Чи дотримувалися батьківських інструкцій після смерті батька — невідомо; нібито молодий Ян Собеський на якийсь час записався до мушкетерів; нарешті він покинув Париж, де пробув менше року, маючи ледве вісімнадцять років. Його освіта прийде пізніше і буде зовсім іншою.

І успіхи в Парижі, напевно, мав, але теж інші. Якщо з того перебування Собеського в Парижі немає письмових слідів, то знайдеться через багато років — щоправда, проблематичний — живий слід. Ним буде той загадковий донині авантюрист Брісасьє — невдалий «князь Брісасьєрський»! — чия інтрига надовго займе кілька дворів Європи і спричинить розбіжності між Людовик XIV та його щойно коронованим союзником. Але про це пізніше.

1 травня 1647 року молоді Собеські рушили з Парижа «на перегринацію для огляду міст і для ознайомлення з французькими провінціями». Вони ретельно об’їздили Францію: Орлеан, Блуа, Тур, Сомюр, Ла-Рошель, Пуатьє, Бордо, Гренобль, Ліон, Руан, Ам’єн, Кале — ось головні етапи. З Кале до Англії. «У місті Кентербері, — пише вірний Себастьян Гаварецький, — гостинний двір гарний і заможний, але нас приймали абияк, а заплатити довелося дорого. Вино іспанське добре. Тут до столу вживають малесенькі дерев’яні тарілочки, хто яку розіб’є, той за неї один пенні, тобто англійський грош, повинен дати».

Мимоволі при цій наївній розповіді пригадується «перегринація» батька, що відбулася сорок років тому; мало чим вони відрізняються рівнем; такі то й були ті шляхетські мандрівки… Потім Лондон, Оксфорд, потім Голландія, де подорожні звертають увагу на фортифікаційне мистецтво; нарешті 24 липня 1648 року Собеські виїжджають з Брюсселя до Польщі. Майже два з половиною роки тривала ця подорож, менш, мабуть, багата на книжкову науку, ніж на пізнавання чужих звичаїв та обрядів.

Коли молоді паничі знову ступили на польську землю, вони застали в країні глибокі й трагічні зміни. Король помер, безкоролів’я побачило Польщу у вогні козацької війни. Хмельницький розбив гетьманські війська над Жовтими Водами; під Корсунем обидва гетьмани, Потоцький і Калиновський, потрапили з безліччю лицарства в полон. Нарешті, вирушивши величезною силою, в кілька десятків тисяч людей — уп’ятеро більше прислуги! — з розкішшю обладунків, таборів і рядів, гордо й завзято, шляхта втекла без битви з-під Пилявців в атаці незбагненної паніки. Одразу після цієї пилявецької потреби — «плюгавецької», як її одразу охрестили — Марек та Ян Собеські, прямо з дороги, постали перед матір’ю в Замості. «Я б відреклася від вас, якби ви мали бути такими, як ті з-під Пилявців», — сказала їм, нібито, лицарська жінка. І мала додати: «З нею або на ній», вказуючи на родовий щит жестом Спартанки. І з цієї миті починається для молодих Собеський служба, яка для Марека закінчилася швидкою славною смертю, а для Яна мала тривати аж до смерті.

Так сказав би польський Плутарх. Насправді, це було — як завжди — менш прямолінійно. Бо через кілька років потому мати-патріотка покине країну, щоб осісти за кордоном, а син, що залишився живим, опиниться в таборі шведів. Спадщина Жолкевський загубилася на якийсь час; знайдеться згодом.

Коли зважимо роль матері Собеського, відчуваємо — крім панегіричного фразерування літописців — якусь таємницю. Ця мати, хоча й жила до кінця 1661 року, зникає нібито повністю з життя сина. Ми знаємо, що кілька років вона перебувала за кордоном, але повернулася з чужини в 1658 році. Коректна участь у похороні, ось усе, що ми знаємо про ставлення Яна до неї. Нібито причиною виїзду з країни Теофілії Собеської був шок, яким для неї стала смерть Марека, вже прославленого в обороні Збаража: він загинув жорстокою смертю під Батогом (1652). А загинув за особливо болючих для цієї матері обставин. Бо навіть невідомо напевно, що з ним сталося; за найпоширенішою версією, його обезголовили як полоненого перед наметом Кантеміра, але й це не є певним.

Яна, який раніше бився при королі під Зборовом, тоді не було в лавах; імовірно, він лежав поранений після двобою: можливо, радше в якійсь сутичці, бо двобої були тоді в Польщі рідкістю. Імовірно, мати, яка особливо любила Марека, не могла пробачити Янові цієї відсутності. У Мареку вона — та й інші — бачила майбутнє роду: вітрогонного Яна, схильного до забіяк і любовних пригод, цінувала менше. Занурена в скорботу, вона робить великі пожертви на пам'ять старшого сина і переїжджає до Італії. Усе це відомо досить туманно; можливо, знову історики воліли не торкатися делікатних справ. Шайноха згадує про неприязнь матері до сина; придворний короля Яна, Делейрак, прямо зазначає у своїх записах, що пані Собеська так само сильно любила старшого сина, як і ненавиділа молодшого.

Цей момент для нас надзвичайно цікавий, адже повна самотність, у якій опинився молодий Ян Собеський, безсумнівно, готує ту безроздільну владу над ним коханої жінки. І не тільки самотність: тут є ніби якась досить загадкова образа на ґрунті родини. Мав сестру; напевно. Але у своєму листі до дружини в 1668 році Собеський пише, що «всі давно знають про мій намір, що якби мені не судилося одружитися, то я б так розпорядився своїм майном, щоб жоден з моїх родичів ним не тішився»... Хоча Собеського, граючись з його прізвищем, досить часто називали «Собком», така декларація в ті часи, сповнені культу роду, є чимось досить незвичайним, і ми не маємо для неї пояснення. Можливо, воно б знайшлося в тому ж листі, бо одразу після цього речення ми бачимо знак видавця, що щось там пропущено; і взагалі, можливо, в цих листах Собеського знайшовся б ключ до не однієї конфіденційної таємниці — якби їх видали інакше.

Святенник. Ох, ці наші цензурні правки! Наведу приклад, як у нас ставилися до видання джерел. Існує дуже цікаве листування пана де Нуаєр, секретаря Марії Людвіки, видане в оригіналі в Берліні 1859 року. До цього, 1844 року, частину цих листів у польському перекладі опублікував заслужений Едвард Рачинський у збірці під назвою «Портфоліо королеви Марії Людвіки». Характеризуючи в одному з листів короля Яна Казимира, де Нуаєр каже, що «в кімнаті короля розмовляють лише про розпусту» (on ne parle que de luxure); польський видавець змінює це на: «У його кімнаті не розмовляють ні про що, крім Святого Письма»… Повернімося до нашого героя. Після смерті Марека Ян стає майбутнім спадкоємцем трьох родів: Жолкевський, Данилович і Собеський, спадкоємцем величезних маєтностей. Він є старостою яворівським. Але, народжений воїн, він продовжує військову службу. 1653 року він стає при королі на чолі власної панцерної хоругви під Жванцем; добровільно йде в заручники до татар; їде послом із Бєгановським до Туреччини, ніби хотів заздалегідь добре пізнати майбутнього ворога. Б'ється з Росією та з козаками під Охматовом. Аж 1655 року з'являється при королівському дворі у Варшаві, коли столиця розважається і шумить, не передчуваючи близького потопу, який ледь не затопив усю країну. 61 Двадцятишестирічний Собеський був тоді ідеалом молодого польського шляхтича. Високий, вродливий, міцний, запальний, як порох (la poudre — це один з його псевдонімів у пізнішому листуванні з Марисенькою), прославлений мужністю, обізнаний у світі та галантний кавалер, дуже чутливий до жіночої вроди, він мусив притягувати до себе не одні прекрасні очі. І там, при дворі, 1655 року, він знайомиться з жінкою, до якої любов вирішила долю його життя. Герой зустрів свою долю, Селадон — свою Астрею. 62 Але це теж не буде так просто. III. Школа королев У той самий час, коли молоді Собеські пленталися верхи через Німеччину, прямуючи на навчання до Парижа, навесні 1646 року в’їжджала в межі Польщі її свіжа королева, вже заручена через прокурацію з Владиславом IV, Марія Гонзага, княгиня де Невер і де Клев, княгиня Мантуї тощо. Молода пані походить з роду, в жилах якого тече кров усіх країн: Франції, Італії, Німеччини, Іспанії, Греції; раса авантюрна, бурхлива, водночас інтелектуальна і схильна до інтриг. Рід до середини XVI століття був італійським, пізніше — через шлюб — пересаджений до Франції. 64 Марія Луїза, народжена 1611 року, отже, тоді тридцятип'ятирічна, мала досить таємниче минуле. Я говорю про минуле серця. Вже те саме, що красива, багата і могутня княгиня залишалася до такого пізнього — як на ті часи — віку незаміжньою, було досить нетривіальним. Вона постійно розминалася зі своєю долею. У вісімнадцять років вона закохала в себе королівського брата Гастона, який, можливо, викрав би її, якби Рішельє не випередив його намірів, люб'язно помістивши Марію в замок Венсен, що також служив державною в'язницею: делікатний натяк на те, що цей шлюб не був би до вподоби двору. Пізніше вона ледь не стала польською королевою: коли 1635 року Владиславу IV представили портрети трьох французьких княгинь, кандидаток на його руку і трон, він «на око» вибрав Марію; але сенат вирішив інакше, перемогла австрійка. Чи отримав би руку Марії молодий Сен-Мар, улюбленець короля, який закохався в старшу за нього на десять років княгиню, ми не знаємо; але, перш ніж дійшло до рішення, нещасний юнак 1642 року як державний злочинець поклав голову на ешафот, маючи двадцять два роки. До життя Марії доторкнеться майбутній великий Конде — тоді молодий д'Енгієн; в неї закохається — якщо вірити нескромностям її сестри — якийсь італієць низького роду, заради якого Марія Гонзага була готова пожертвувати своїм становищем. Що було і як було, не розкажуть нам розумні, серйозні очі Марії, яка, наполовину вже змирившись з життям, проводила його або в самотніх роздумах, у побожності, або в інтелектуальних розмовах у салонах, де тоді формувалася літературна культура Франції. Повторну можливість польської корони вона прийняла ніби радісну несподіванку. Міру того, як нетерпляче, з яким напруженням чекала княгиня звісток з Варшави, дає тріумфальний лист французького посла, пана де Брежі: «Дякую Всевишньому!… — пише 13 липня 1645 року. — Ваша Княжа Милість призначена польською королевою!… Як я щасливий, що цю втішну новину я перший Найяснішій Пані приношу!»… Цього разу не було побоювань, що французький двір чинитиме перешкоди: наступник Рішельє, Мазаріні, охоче позбувався з Франції цієї «неспокійної голови». 67 Відомі розповіді про прибуття польських послів та про розкіш, якою вони засліпили Париж. Наприкінці 1645 року Марія вирушила до Польщі з численним двором, у супроводі молодих і вродливих панночок. Вже це свідчило б про політичний геній королеви-початківиці, бо цей сераль мав стати найефективнішою зброєю в боротьбі проти австрійських впливів. Молоді француженки закохали в себе багатьох польських панів, а Ян Собеський може бути прикладом того, як королева вміла використовувати ці інструменти. Ці панни були найсоліднішим капіталом славетної «французької партії», а зяті двору — з правого і з лівого боку — виявилися єдиними, на кого можна було будувати. 68 Серед цього молодого двору знаходилася дівчинка, чия особа була оповита легким серпанком таємниці. Навіщо королева везла з собою цю дитину до Польщі, було зовсім незрозуміло. Це була Марія Казимира, дочка маркграфа Де ла Гранж д'Арк'єн д'Арк'єн і Франсуази де ла Шатр. Батько був скромним капітаном у гвардії Месьє (королівського брата), родина була численна, статки мізерні. Мати панни д'Арк'єн колись була гувернанткою Марії Людвіки, яка взяла з собою дівчинку, щоб полегшити батькам. Можливо, для неї з часом щось знайдеться в Польщі. 69 Усе в цих початках Марії Казимири трохи неясно, починаючи від віку. Давніші хроністи та історики визначали дату її народження по-різному: 1634, або 1635, або «близько 1635» — інші врешті 1638. Аж, знайдений наприкінці минулого століття власноручний щоденник королевича Якуба Собеського, написаний вже після смерті матері, несподівано омолодив Марисеньку, подаючи чітко в двох місцях дату її народження: 28 червня 1641 р. Оголошуючи той запис, Мицельський (Чотири портрети королеви Марисеньки) підсумовує: «Отже, питання нарешті вирішене: усі можливі дотеперішні порівняльні комбінації та гіпотези падають перед достовірністю цього власноручного запису сина королеви»… І справді, відтоді прийнято 1641 рік. 70 Я нічого не маю проти того, щоб гарну жінку омолоджували; проте не здається, щоб цей щоденник королевича вирішував справу так рішуче. Син записав, мабуть, лише те, що міг знати від матері; тобто дату, яку зволила встановити сама Марія Казимира. Але ось одразу ми натрапляємо на суперечності. Згідно з цією датою, Марисеньці мало б бути чотири роки на момент прибуття до Польщі; натомість надвірний лікар короля Яна, О'Коннор, подає у своєму щоденнику, що, прибуваючи до Польщі, майбутній королеві було «неповних дванадцять» років. Кому вірити в епоху, коли з датами поводилися досить вільно? 71 З точки зору «психологічного роману», який ми тут на полях історії окреслюємо, не байдуже, чи, знайомлячись з Яном Собеським, Марисеньці було 14, чи 20 або 21 рік; чи, вирушаючи у свою зухвалу подорож до Парижа, вона буде молоденькою 21-річною заміжньою жінкою, чи 28-річною жінкою; на жаль, сумнівно, щоб колись вдалося вирішити ці суперечності. 72 Якщо щось і могло б підтримати тезу «омолодженої Марисеньки», то це — метрики її гіпотетичних батьків. Бо плітка — можливо, безглузда, але досить вперта — робила її дочкою Марії Людвіки, одні шепотіли, що це плід кохання з Сен-Маром, інші приписували батьківство Конде. Підживив плітки епізод, який трапився під час подорожі королеви і який затримав її прибуття до Варшави на кільканадцять днів. А саме король Владислав IV, досі нетерпляче очікуючи нової дружини, раптом дав їй знати, щоб вона не поспішала до столиці, а зачекала в Гданську на подальші розпорядження. Причиною мали бути одкровення, які хтось привіз королю щодо минулого Марії Людвіки — саме у зв'язку з цією дитиною. 73 Ніхто з істориків — а цим займалися досить вичерпно — не сприймає сьогодні цю версію серйозно. Король Владислав IV мав надто добру розвідку, щоб, просячи руки Марії Гонзаги, не бути добре поінформованим про її життя та характер. Водночас, якщо він одного разу отримав її з рук королеви Франції, яка видала Марію заміж «як власну дочку», неможливо уявити, щоб він міг порушувати такі недоречні питання. Здається, що якщо й були тертя (які справді затримали прийняття королеви у Варшаві), то вони були — як і годиться королям — виключно фінансового характеру. Йшлося про решту посагу та про якийсь цінний діамантовий хрест, який мав входити до цього посагу. А посаг Марії Гонзаги мав важливе військово-політичне призначення. 74 Якщо король Владислав IV, застарілий бабій, при боці напівофіційної коханки, панни д'Екенберг, без зайвої нетерплячості очікував дружини, яка їхала до нього, те саме можна сказати про ту, яка з численним почтом наближається до Польщі. Те, що Марія Луїза чула про короля, не було надто привабливим; п'ятдесятирічний подагрик, що вставав з ліжка аж після обіду, обтяжений, огрядний… Її приваблювала влада, велика політична гра, до якої вона мала пристрасть, а якої не могла досягти у Франції. І справді, Марія Луїза мала бути найактивнішою з жінок, які коли-небудь сиділи на польському троні. 75 Вона їхала без поспіху, але з охотою та з вірою у свою зірку. Зима, мороз, дорога добра, королева мужньо переносить труднощі, не лякаючись навіть військових епізодів, на які натрапляє дорогою через Німеччину. Від кордонів Польщі знову починаються безперервні фети, прийоми, бенкети, кавалькади, латинські орації та репліки. Польські пани перевершують себе в розкоші. «Усе, що греки писали про багатства та розкіш давніх персів, не зрівняється з тим, що ми бачили», — зазначає француз Лабурер, який супроводжував королеву. За столом, що прогинався від страв, француженки вдають, що їдять, не звиклі до шафрану та прянощів, що становлять основу польської кухні. Найбільші фети чекають у багатому Гданську, де на честь королеви танцюють перед нею п'ятдесят негрів з барабанами та сопілками; словом — джаз! І про людей не забули: на вершині намиленого стовпа повісили повний одяг — здобич для найспритнішого. «Говорили, що королева наказала покласти в кишені 100 талерів, але це не виявилося правдою», — зазначає сучасний і сумлінний свідок. 76 Після вимушеної зупинки в Гданську — новий дипломатичний карантин у Фалентах — нарешті в березні 1646 року наречена прибуває до Варшави. Зустріч відбулася в соборі Святого Яна. Король прийняв дружину байдуже, критично. Всезнаюча плітка стверджує, що він був розчарований: «То це та краса, яку ви мені так розхвалювали?» — мав він — за розповіддю пані де Моттвіль — звернутися до посла. Здається, що він просто мав напад подагри. 77 Прибуття Марії Людвіки та її фрауцимеру є першою інвазією французьких впливів до Польщі, адже важко враховувати короткочасне перебування Генріха Валуа та його міньйонів. Той міг залишити лише упередження та неприязнь, які не полегшили роль цієї першої нашої королеви від Франції. Її присутність відзначилася подвійною революцією: у сфері фінансів та у сфері моди. Протягом багатьох років французьке золото мало текти досить широким струмком до Польщі; і треба визнати, що, чи то через брак дипломатичної спритності, чи через несприятливу кон'юнктуру, цей видаток був для Франції, мабуть, втраченим, бо жоден з великих політичних задумів щодо Польщі Франції не вдалося здійснити. Зрештою, це золото текло майже виключно до кишень магнатів, оплата яких мала увійти в постійний звичай: одних за те, що допомагали, інших, щоб перестали шкодити, інших за нейтральність. Це почалося ще до прибуття королеви до Польщі. «Пану Казановському, — повідомляє посол де Брежі Марії Людвіці, — який тут дуже погано Вашій Королівській Милості прислужився, я виплатив готівкою за дорученням кардинала 4000 талерів, щоб він мовчав; але утримуючись від пропонування йому постійної пенсії, бо я знаю, що це за пташка!» Я не знаю, чи пташка Казановський — особистий друг короля, один з найбагатших людей у країні — отримав постійну пенсію; але інші пташки отримали; найблискучіші родові та історичні імена знайшлися б у цій пташарні. Але це вже пізніше. 78 Зрештою, Польща не була в цьому винятком; пів Європи, на чолі з коронованими головами, мало бути на французькій пенсії. Частина цього золота, щоправда, поверталася до Франції в обмін на предмети розкоші та елегантності, в обмін на сукні та вбрання, дедалі дорожчі, хоча матерії на них йшло дедалі менше. 79 Бо переворотом у галузі моди було особливо оголення погруддя та шиї у жінок. Це було небачене новаторство в Польщі, яке на «моднохідних пань» спричинило град сатиричних та моралізаторських снарядів. Навіть менш суворий автор «Саду дотепів» обурюється: «Коли на принаду хіті, вдови й заміжні Показують і груди, і голі лопатки»… А інший римотворець закликає грім небес на жінок, які оголюють груди, кличе сірку і смолу на елеганток, що «на вродливе обличчя гидких мух ліплять», і бачить у цьому перст Божий, що в Гачові під Кросно, під час процесії Божого Тіла, блискавка вдарила в модний корнет шляхтянки. 81 Блискавка блискавкою, але це певно, що упередження шляхетської маси до всього французького та з Франції відіграли чималу роль у подальших політичних розбірках, і хто знає, чи ті голі груди та спини не були тут найбільшим каменем спотикання.

Бо якщо французькі впливи й перемогли серед магнатів, якщо й діяли на уяву шляхтянок у їхніх скромних двориках, то ніколи не змогли подолати опору братів-шляхтичів. 82 Спільне життя Владислава та Марії Людвіки було холодним, як фізично, так і духовно. Король, постарілий, звиклий до легких любовних утіх, без ентузіазму виконував подружні обов’язки, викликаючи тривалий час серйозне занепокоєння, чи взагалі зволить їх виконувати. Наскільки жваву участь брав Сенат Речі Посполитої у цих побоюваннях, нехай засвідчить цей лист познанського воєводи Кшиштофа Опалінського до французького посла, пана де Брежі: «Вірність, з якою прагну служити моїй королеві, змушує мене дати їй подвійне застереження, яке зволите, Ваша Милосте, їй передати, не кажучи, що воно від мене. А найперше, щоб не була такою несміливою щодо короля і рішуче входила до його покоїв, як це звикла робити покійна королева, без жодного нав’язування з її боку; бо Його Королівська Милість сприймає протилежну поведінку як доказ недостатньої до нього прихильності Її Королівської Милості. Крім того, їй слід бути дещо сміливішою в пестощах і наданні йому любовних утіх, *come si dice italiano: gli scherzi amorosi* (любовні ігри), бо король наш милостивий дещо хтивий у цій любовній справі, що Ваша Милість добре зрозумієте, хоча я не вмію вжити належних термінів для пояснення, краще знаючись на практиці в цих речах, ніж на розмовах про них». 83 Більше підприємливості король виявляє щодо фрейлін дружини. Але для спритних француженок його залицяння не є загрозливими; лінія їхньої особистої політики чітко визначена; всі ці переважно небагаті панни чудово вийдуть заміж у Польщі. «Не розумію», — постійно відповідає панна де Маї на його залицяння королю. «Зате добре розумієш те, що шепоче пан Красінський», — відповідає король. «Пан Красінський — приватна особа, як і я; щоб розуміти мову короля, треба бути королевою. Якщо Ваша Королівська Милість дозволить, то я запитаю королеву, що означає те, що мені Ваша Королівська Милість кажете?» «О, шибенице! — бурмоче король, — бачу, що тебе шпаками годували»… Ось зразок тону, який приносить на польський двір ця молода армія королеви, вірна й дисциплінована, як корпус яничарів. 84 Але всі ці королівські амури — це лише мимохідь, зі звички; насправді король думає про війну; лише це його займає та збуджує. Народ, Сенат не хочуть чути про війну з турками; але король, безсилий, коли йшлося про внутрішні реформи, завжди знаходив у Польщі спосіб розв’язати війну. Тут Владислав IV має намір за допомогою козацької партизанщини спровокувати турка, щоб агресивній війні надати вигляду оборонної; але необережно кинута іскра на козацький порох спричинить жахливу пожежу. Політикою король керує сам, дружині не дозволяє втручатися у свої справи, відсилає її до горщиків. А Марія Луїза, передбачаючи швидке вдівство, думає про своє майбутнє, про забезпечення величезного посагу, який вона вклала в Польщі; вона ще не відчуває солідарності з країною, в яку її кинула доля, і з якої будь-яка застуда короля може її вигнати. Дружина Владислава IV ще не є тією пізнішою супутницею долі й недолі Яна Казимира, жінкою невичерпної енергії, яка бореться, нерідко помиляється, але — по-королівськи. 85 Єдиний син Владислава IV помирає 9 серпня 1647 року; 20 травня 1648 року — в розпал козацької війни — помирає сам король. Кандидатами на корону — двоє королівських братів; один єпископ, а другий кардинал. Королем стане той, хто одружиться з вдовою брата, на чому Річ Посполита заощадить собі «відправну» королеві-вдові. Це водночас дає перспективи нової елекції, бо можна припустити, що нова пара буде бездітною. А елекція була великим святом шляхти, торгами за її ласку та голоси, підтвердженням її могутності. 86 Отже, рішення про те, хто сяде на польський трон, — у руках Марії Людвіки та в її вже добре наповненій скриньці. Вона обере Яна Казимира, чия вдача, за загальною думкою, непостійна, схильна до розваг, неохоча до серйозних справ, віщує їй величезний вплив на правління. 87 Водночас, виходячи заміж за Яна Казимира, Марія Луїза подала свій шлюбний договір на затвердження королю Франції, виклопотавши собі «забезпечення всіх прав, що належать французам, справжнім уродженцям і підданим короля найхристияннішого без жодного винятку та виключення». 88 Про перші роки її юної фрейліни, панни д’Арк’єн, у Польщі ми не знаємо нічого, хіба що коли 1654 року на дворі танцювали королівський балет, вона виступила як жниця. Певно, не лише того разу. Владислав IV був великим поціновувачем музики та театру. Його опера була відома в Європі. Балети, феєрії, машини для опускання та піднімання богів, кораблі, вози, механічно рухомі тварини… За Яна Казимира театральний бюджет дещо скорочується; італійці потроху витікають з Польщі, але чудові традиції театру тривають ще якийсь час — доки їх не проженуть шведи… 89 Бо вже незабаром настане мить, коли весь цей молодий двір під проводом королеви, ніби курчата за квочкою, втече зі столиці. Коли королева повернулася зі Сілезії в липні 1656 року до відвойованої у шведів Варшави, вона мала з собою трьох панн: Потоцьку, Радзивіллівну та свою улюблену Марію Казимиру. Папа д’Арк’єн, якщо прийняти хронологію королевича Якуба, тоді ледве налічувала п’ятнадцять років: рано розвинена, вродлива, відома своєю красою та гострим розумом. Ми знаємо її пізніші портрети: видовжене обличчя з дрібними вустами, чудові очі мигдалеподібної форми, густі кучері темного волосся, струнка, але спритна фігурка, яка пізніше навіть у Парижі мала здатися *pas tant chienne* (не потворна)… — як сама тріумфально повідомляє. 90 Перший з існуючих портретів зображує Марисеньку як святу Магдалину: вона сидить на лісовій галявині, сперши голівку на оголену руку, одягнена в легку блакитну драперію, а більше — у сплетіння розкішного волосся. Овал обличчя майже дитячий, очі темно-карі, які «не знають, чи сміятися, чи дутися». Свята Магдалина! Як дивуватися Собеському, що він втратив голову? Проти таких диявольських мішанин, проти цієї хитрості, яка зберігає всі спокуси гріха, дозволяючи водночас молитися до себе як до святої, ані розсудливі батьківські настанови, ані спартанські материнські заповіді не містили жодного способу. 91 А характер? 92 Зберігся в бібліотеці Рачинських запис (з 1657 р.) черниці з монастиря сестер-бенедиктинок поблизу Познані, де папа д’Арк’єн як фрейліна королеви мала квартиру. Це було під час Шведської війни. З ризиком для здоров’я ігуменя поступилася їй власною найкращою келією. Але поведінка молодої панни не була повчальною: «Приїхала папа д’Арк’єн перед самим Адвентом до монастиря нашого. Панна це була найшляхетніша з королівського фрейлінату, якій велебна панна ігуменя поступилася своєю кімнаткою з великими незручностями для себе і навіть захворіла, через що королівська родина надсилала до неї свого лікаря. Перебування цієї панни було дещо неповчальним для інших. Вночі до неї доводилося пускати лікаря. Багато сенаторів відвідували її і частими візитами дуже набридали, і через церкву хотіли до неї; не було від них спокою. А оскільки вона часто користувалася лазнею, а води в монастирі не було, мусили носити з міста. Вона мала своїх слуг та економку, її стіл був з королівської кухні…» 93 Суворий біограф Марисеньки, Валішевський, бачить у цій нотатці повну її характеристику. Егоїстка, світська, мало дбає про пристойності, зайнята собою, не терпить заперечень, вміє долати перешкоди; сухість серця, яка дозволяє йти прямо до мети, відсуваючи небезпеку вагань і компромісів. 94 Безперечно, талановитий історик багато чого може знайти в одній ванні. 95 Поспішимо додати, що портрет святої Магдалини, який я згадував вище, показує Марисеньку вже на кілька років старшою, як молоду пані Замойську. Панні д’Арк’єн, можливо, не личило б давати себе малювати в такому вигляді. Бо ось наближається час, коли прийомна мати — королева Марія Луїза — має вирішити її долю. Досі вона не хотіла відпускати її від себе, хоча її руки домагалися Красінський, Пац… А Собеський? — Про Собеського окремо, це довша історія. 96 Особливий це двір, цей двір Марії Людвіки. Пані побожна, пристрасна політикеса, нібито сувора до своїх фрейлін, що не заважає тому, що сама поява нового звичаю, тієї французької мови, в якій — як каже Брантом — слова кохання «більш хтиві на вустах, дивовижніше звучать і сильніше зворушують мозок, ніж інші», мусила на цьому свіжому ґрунті польського темпераменту дати буйні плоди. Французькі панни задають тон: контушева молодь закохана в них до нестями. Амур — частіше званий поетом Купідо — обирає собі квартиру у Варшаві. Це майстерно вивів пан Анджей Морштин, поет і придворний, улюбленець Марії Людвіки, у наслідуваному з Апулея та Маріно поематику «Психея», написаному спритною октавою. Шукаючи свого сина, Амура, Венера оббігає різні країни. В італійців знаходить брудну розпусту; в Німеччині — кохання лише холодне, ніби мертве; біжить потім до Франції, але виявляється, що з Франції Амур потягнув з польською королевою до Варшави — над Віслу. Поспішає туди Венера, але побачивши королеву, це диво, вже не має сили гніватися на сина. Тут легко здогадатися, що поет-придворний присвячує не одну октаву, щоб віддати шану королеві… «Але досить про неї», — каже: …тепер же, білий шаху, Її німф зважай; визнаєш без спору, Що така пані гідна цього двору. 97 І починається серія нікчемних *concetti* (ідей; концептів), якими поет загострює свої октави, присвячені по черзі кожній з панн. Мадемуазель Бессен (пізніше воєводина Денгоффова) «путає серця *без сну* і наяву». Для панни Кордон, пізніше своєї дружини, Морштин знаходить таку алюзію: «це її пута і міцні *Кордони*». Для панни Маї, потім канцлерки Пацової: «так до неї біжать і великі, і *малі*» (ау! ау!) *Арка* є алюзією до панни д’Арк’єн. Але наведемо зразок строф, присвячених майбутній Марисеньці: Ця перша лицем, хоч остання літами, Народжена серед ґречних французів, Вільна спалити в попіл обидва світи. Від сходу сонця аж де зануриться… В купу зійшлися в цім ангельськім тілі, Дотеп і розум не менш певно святий, Зовсім з небесної пішла паралелі, Бо всіх богів є в ній скарб замкнений; Звідси обітницею серця несуть їй в дарунки,

Як до церкви і як до Ковчега… Це, звісно, не найкращі строфи, що вийшли з-під пера Морштина, — просто придворна поезія; вона прагне бути улесливою, пристойною. Але в інших віршиках, що поширювалися в рукописах по палацах і альковах, Морштин знайде власний тон, що є своєрідним виразом цієї нової, дещо французької, але дуже польської музи, яка народжується в околицях варшавського двору. Його поезія, улеслива, грайлива і чуттєва, підприємлива і смілива за потреби («Бо що прикриває перина — те для самого Морштинка»), піднімаючись до рідкісного на той час мистецтва форми, не одну мусила запаморочити голівку. Його похвала: «тоненька ти, як метелик» (з чим римувалися «чарівні дражнилки»!) мусила спричинити маленьку революцію і викликати перші в Польщі схуднення Кахен і Маринок. А що сказати про таку літанію білизни, що на два століття випереджає знамениту «Симфонію в білому мажорі» Теофіля Готьє; де, перерахувавши всі види білизни, наш поет чемно підсумовує: Але біліша моєї панни шкіра обличчя і шиї, І над мармур, молоко, лебедя, перли, сніг, лілії! 99 Так у Польщі не вміли до Морштина говорити до жінок. Тут уже пройшла преціозка, вихованка готелю Рамбує. Морштину ми завдячуємо Марії Людвіці, принаймні в її вишуканій постаті. Бо не дай Боже, щоб до жіночих рук потрапили його фривольні віршики, часто настільки непристойні, що й сьогодні видавці змушені крапками позначати цілі уривки, але знову ж таки непристойні інакше, ніж звичайні сарматські жарти; ті фривольні віршики, про які він сам каже, що «нехай вони сміливо, хоч би я був винен — іржуть, як дриганти, нехай квичать, як свині». 100 Не тільки до фривольних віршиків пан Анджей здібний. Адже його перекладом буде героїчна комедія Корнеля про Родеріка Сіда, яка вже після Шведського потопу з’явиться на королівському театрі в замку в 1662 році. І коли, згідно з образом, який нам навіює пізніший пролог Виспянського, король озирався навколо на лицарів, що складали публіку, якими світ би весь здивував: мало де таких вояків. Ними були: Пан Любомирський Єжи, Пан Собеський хорунжий, Пан Богуслав Радзивілл… можна було б закластися, що десь у залі в ложі («там є вікна, де особи сидять», — пише про цю новину сучасник Яжембський) сиділа, вигорснута по пояс і дискретно поглядаючи в бік месьє ле Коронь, Марисенька — вже пані воєводина Замойська. Але не випереджаймо подій; самі вони помчать надто швидко. IV. Потоп і ковчег Ми бачили, як пан Анджей Морштин, натякаючи на прізвище д’Арк’єн, порівняв майбутню пані Янову Собеську з ковчегом. І ось з’являється — потоп. Поетам щастить. Я б охоче, замість Морштина, склав якусь строфу, що пов’язувала б потоп з ковчегом. Але як? Що, на хвилях потопу, випливає та, яка колись буде польською королевою, ковчегом завіту… Чи в такому разі Собеський був би Ноєм? Для барокових панегіристів немає нічого неможливого. Але визнаймо, що це було б дещо натягнуто. Бо в усьому цьому потопному епізоді Собеського бракує для цього елементів. Ані в його відступництві, ані в його наверненні ми не бачимо слідів жінки. Не на цьому ковчезі виплив цей Ной. Принаймні поки що. 103 Можливо, ковчегом на хвилях потопу була б радше Марія Луїза? Це факт, що серед загальної повені вона одна тримала в руці духовний кермо: якби не королева, сумнівно, чи Ян Казимир наважився б на таку силу опору, чи зміг би зібрати все, що було придатне для оборони. Марія Луїза відіграла тут ніби роль Жанни д’Арк. Д’Арк! — ну ось нарешті ми допливли до якогось ковчега. Честь панегіриста врятована. 104 А потоп? Його всі знають. Я не буду переказувати в одному фейлетоні те, що геніальним пером описав Сенкевич на просторі багатьох томів. Скажу, мабуть, про те, про що Сенкевич не сказав, про роль Собеського в тих подіях. 105 Сенкевич про нього не згадав і не мав обов’язку згадувати. Молодий Собеський не був тоді ще історичною фігурою. Ані романовою. Хіба що в його ситуації справді вбачати щось з історії блукання та навернення Кміциця. 106 Ми бачили в 1655 році Собеського у Варшаві при королівському дворі, коли він вперше побачив ту, якій у своєму листі 1665 року скаже, що кохав її «десять років з незрівнянною, не низькою пристрастю». І її серце — якщо вірити біографічному роману Руссо де ла Валетта («Казимир, король Польщі», 1679) — «потай зітхало до Яна Собеського, який його перший торкнутися зумів». Але швидко після знайомства настало розставання — і більше ніж розставання. У липні 1655 року до Польщі вступають шведи; більшість країни підкоряється їм без опору, король і королева з фрейлінами ховаються до Глогова в Сілезії, тоді як Собеський незабаром опиниться в таборі шведів, як їхній старанний прихильник. Він пробуде там майже до березня наступного року, після чого повернеться на бік законного короля; але і його відступництво, і повернення не мають нічого романтичного. 107 Участь Собеського в цих подіях розчинилася в блиску його пізніших вчинків; виявлена з часом безперечними документами, вона становила досить клопіткий пункт для наших істориків в епоху, чутливу до «паплюження святощів». Навіть славетна своєю суворою оцінкою нашого минулого «краківська школа» воліла цього пункту не торкатися.

Розглянута з чоловічою правдивістю Кожоном, участь Собеського у шведській навалі стала, починаючи з «Долі та недолі Яна Собеського» (1898), встановленим фактом; проте до сьогодні зустрічаються спроби пом'якшити правду, виправдати її військовою службою Собеського, обов'язком субординації. Ця теза не витримує критики, з огляду на те, що, навпаки, всупереч субординації та всупереч власному гетьману, молодий Собеський відіграв активну роль у бунті частини війська та перетягуванні її на шведський бік. Але знову ж таки, остерігаймося дивитися на це сьогоднішніми очима: для сучасників світло й тіні цього образу не відрізнялися так гостро. Хочемо вірити, що відступники не зраджували батьківщину, а лише змінювали короля, на їхній погляд, на кращого; виборний король був королем «за викликом»: недотримання пактів конвентів — а яке тут поле для казуїстики! — могло звільняти від послуху. Сама втеча короля за межі Польщі могла слугувати аргументом. Ідея персональної унії між польською та шведською коронами була представлена самим Яном Казимиром, який наполегливо підписувався шведським королем. Зрештою, біля витоків шведської навали стояла та фатальна справа Радзейовського, яка зовсім не була чистою. Справедливо чи ні, Ян Казимир вважався коханцем підканцлерки Радзейовської (з першого чоловіка Казановської), заради чиїх прекрасних очей він спочатку підніс Радзейовського вище його справжньої цінності, а потім скинув, засудивши коронного достойника на інфамію (позбавлення честі та доброго імені) з порушенням законності, особисто — всупереч судам — втручаючись у цю справу. Щонайменше пів Речі Посполитої вважало вирок Радзейовському актом королівського насильства, приниженням святих шляхетських прав; Радзейовський раз по раз надсилав братам-шляхті листи, вимагаючи відшкодування за свою кривду. «До тебе звертаюся, Найдорожча Вітчизно! — писав безсоромний Радзейовський у своєму маніфесті. — Бережи свободу, у мені пригноблену, і покарай ґвалтівника. Прокинься з летаргії, відкинь особисті міркування, бо це буде ознакою старості та занепаду, коли в управлінні Тобою більше кара, ніж справедливість, значитиме». А Собеського цей вирок інфамії мусив торкнутися більше, ніж будь-кого іншого, бо ж Радзейовський був його двоюрідним братом, народженим від Собеської. 108 Розповідь про участь Собеського в бунті війська міститься у звіті Житкевича, коронного інстигатора (прокурора), до Яна Казимира від 15 жовтня 1655 року. Душею приєднання до шведів був коронний хорунжий Конєцпольський (той, хто своєю жорстокістю багато сприяв загостренню козацької справи, а потім під Пилявцями один із перших дременув); з ним рука в руку діяли Сапіга, Дмитро Вишневецький, Собеський. Привід — втеча короля за кордон; умови підкорення шведському королю — свобода релігії, шляхетська свобода, конфіскація на користь війська маєтків тих, хто покинув країну; амністія для тих, хто вистояв у лавах королівських військ. З цим вони надсилають посольство до Карла Густава. Потім пан Конєцпольський з адгерентами (прихильниками) від’єднується від гетьманів і стає в Старомісті під Ряшевом. Вони, мабуть, почувалися трохи ніяково, бо, як каже Житкевич, пан Конєцпольський «пив, хоча цього не звик робити в суботу. Там же, напившись, танцювали самі з собою». (Яка картина! — бракує лише музики Хохола!). Пояснюючи мотиви зради, Житкевич згадує неприязнь до короля, нестачу в неоплачуваному (як завжди!) війську, старечу неміч гетьмана; у Конєцпольського відіграє роль особистий інтерес, оскільки йому обіцяно гетьманство; Собеського та Вишневецького захоплює *iuventus et impetus* (молодість і порив). 109 Якби ж то він хоч не дав себе фотографувати! — бідкається Історія. — Бо Собеський фігурує на гравюрі в дуже поширеній «Історії Карла Густава» Пуффендорфа, як з піднятими вгору пальцями складає в руки генерала Віттемберга присягу на підданство. Ще грізніші речі навіює нам сучасний «Щоденник товариша панцерної хоругви» (видав Жегота Паулі), який пише, що «деякі панове полковники, а особливо князь Дмитро, пан Ян Собеський, староста яворівський, Кшиштоф Сапіга, писар польний, пан Зброжек, пан Корицький, пан Калінський, — усі вони зі своїми полками спочатку без гетьманської ради піддалися шведському королю; у Кракові, під Ченстоховою були (хоч не всі); у Пруссії шведам допомогли проти князя бранденбурзького; потім на наше військо воювали»… «Хоч не всі»… Це означає, що деякі раніше опам’яталися і повернулися до праведного пана. Але про Собеського ми знаємо, що він був одним із найзавзятіших у блуканні, що покинув шведський табір аж наприкінці лютого 1656 року. Визнаймо, що Собеський… який облягає Ченстохову, перевершив би найсміливіші історичні фотомонтажі першоквітневого номера «Літературних Відомостей». Хочу вірити, що доля пощадила нашого героя від цього випробування і що призначення його полку було іншим. 111 Стільки є певним, що ані Тишовецька конфедерація, ані оборона Ясної Гори не відвернули його від загарбника. Лише коли шанси шведів рішуче погіршилися, Собеський, все ще слідуючи за Конєцпольським, покидає їхні прапори. Під датою 24 лютого 1656 року секретар Марії Людвіки, де нуаєр, повідомляє у своїй кореспонденції, що пан Конєцпольський разом із 9000 своїх людей покинув Карла Густава і приєднався до пана Чарнецького, палаючи жагою бити шведів; 27 лютого двір отримує звістку, що Сапіга, Корицький і Собеський приєдналися до польської армії. Під командуванням Єжи Любомирського Собеський б'є шведів їхньою власною зброєю. Бо на втіху нам історики кажуть, що у шведському таборі Собеський багато чого навчився; це була для нього чудова практика, вожді були сильні, дисципліна бездоганна, військо першокласне з технічного погляду. Собеський, народжений кавалерист, навчився там оперувати піхотою та артилерією. *Je prends mon bien ou je le trouve* (Я беру своє добро там, де його знаходжу) — міг би сказати цей лицар, випереджаючи Мольєра. 112 Якщо десь, то в політиці більша радість від одного наверненого грішника, ніж від дев'яноста дев'яти праведників. Тому й не минули грішників нагороди. Ян Казимир не почувався досить сильним чи досить затятим, щоб карати тих, хто його покинув. Йому довелося б, зрештою, покарати пів країни. Всі мали з часом повернутися до ласки та гідності, навіть реабілітований у 1662 році Радзейовський, навіть не кращий за нього Богуслав Радзивілл… Що вже казати про тих, хто зі зброєю в руках повернувся до королівських лав. При першій вакансії хорунжий Конєцпольський став воєводою сандомирським, а на його місце, 26 травня 1656 року — тобто менш ніж за три місяці після навернення — король призначає Собеського великим коронним хорунжим. «Народжений вірно нам милий, Заслугам Вірності Твоєї вдячність висловлюючи…» — цими словами починається декрет про номінацію, де, на просторі кількох десятків рядків, п'ять разів повторюється зворот: «Вірність Твоя». Чи ж королівська канцелярія мала почуття іронії? Сумніваюся. Просто «шматок» оформили за усталеною формулою. 113 А водночас Карл Густав наказує ім'я Собеського, разом з іншими відступниками, прибити на шибениці. Не можна догодити всім. 114 І все ще треба остерігатися, щоб не сприймати ці речі сьогоднішніми поняттями. Бо не мине кілька років, як та сама Марія Луїза плануватиме привести шведів до Польщі, щоб — у таємній змові з Францією — за допомогою їхніх рапір посадити свого кандидата на польський трон. А після смерті хронічного зрадника, Богуслава Радзивілла, Собеський — тоді великий коронний гетьман — надішле своєму швагру Радзивіллу лист співчуття, в якому оплакуватиме цю смерть «як нещастя, якого я так шкодую, що висловити неможливо»… Протягом того 1656 року шанси Яна Казимира поволі покращуються. Відвойовано Варшаву разом із замком, дощенту пограбованим шведами. Навіть підлоги вирвали й вивезли. Коней тримали на третьому поверсі — щоб забруднити. Це добрий знак: видно, не вірили, що там осядуть. «Але ж це була страшна розправа, — пише королева Марія Луїза в листі до подруги, пані де Шуазі, 27 червня, ще з Глогова. — Це його (Віттемберга) найбільше болить, що його чернь перемогла. Бо коли ця наволоч з’явилася, король Його Величність, який мав мало піхоти і радий був її заощадити, охоче прийняв цих добровольців. Добровольці з панів тут не ризикують, як у Франції», — додає королева, ніби підтримуючи тезу сьогоднішніх істориків, які підкреслюють величезну участь «хама» у перемогах, слава за які припадала самій шляхті. Те саме зазначає і цитований вище «товариш панцерний»: «Здійснивши генеральний штурм, майже самими лише черню взяли Варшаву». 116 Королева писала того листа ще з Глогова. Але вже в середині липня вона залишає Сілезію і прибуває до Варшави, а супроводжують її три придворні дами: Потоцький, Radзивіллова та улюблена Марія Казимира д'Арк'єн. Чи зустрілася тоді ця Оленька зі своїм Кміцицем — історія мовчить. Але біля самої Варшави мала ще раз відбутися кривава битва — наприкінці липня 1656 року — з самим шведським королем на чолі. Марія Луїза присутня на полі битви; зі своєї карети наказує випрягти коней, щоб ними підтягнути гармату; особисто стежить за стріляниною. Потім опівдні, сівши на барабан, накритий татарським кожушком, обідає, дивлячись на бій, який закінчився аж об одинадцятій вечора. Це був французький стиль найкращого ґатунку, стиль, започаткований Великою Мадемуазель під час Фронди. Той день був символічним; від цієї миті кермо держави, за мовчазною згодою короля, переходить у руки королеви. 117 Але битва під Варшавою була, попри все, програна. Обоє королівство залишають Варшаву, щоб сховатися у великого коронного маршалка, Єжи Любомирського, в Ланьцуті. Протягом усієї цієї шведської завірюхи Єжи Любомирський є провидінним чоловіком короля, найвірнішим з вірних, «батьком вітчизни» — як його назве слава. Він не похитнувся ані на мить, він ввів вигнанця Яна Казимира до Польщі, він дав мужню відсіч ворогу і приклад відступникам. 118 І другий — Ян Замойський, онук великого Яна, менший від Любомирського заслугами та рангом, але сильний володінням однією з найважливіших фортець у Польщі — Замостя. Це той увічнений у «Потопі» Сенкевича ян замойський, чиє Замостя надало такі послуги під час козацької війни і який з-за його оборонних мурів дав таку привітну відсіч шведському королю. Бо той концепт з убитою «свинею на ринку» є автентичним; його одностайно цитують сучасні свідчення. І хто б міг тоді передбачити, що, видавши свою улюбленицю за того ж Замойського, який виявиться політичним нездарою, королева Марія Луїза зробить з пані Замойської вудку на цього такого сьогодні невиразного Собеського, щоб за його допомогою принизити та погубити сьогоднішнього «батька вітчизни»! Незабаром розпочнеться цей захопливий розділ, у якому любов, інтрига та політика сплетуться між собою, вирішуючи долі та майбутнє нашого героя. 119 Бо, якщо від прибуття до Польщі Марія Луїза відчувала потребу створити собі партію та зміцнити її параентелами (родинними зв'язками) своїх придворних дам, то тепер, коли вона пізнала крихкість польської корони, тим більше хоче збудувати партію для здійснення своїх далекосяжних планів. Яких, побачимо незабаром. 120 Поступово шведська навала відступає; країна очищається від загарбників. Героєм опору стає Чарнецький, який є певною мірою винаходом королеви: вона, розуміючи його цінність, дає йому незалежну команду, попри незадоволення гетьманів. Війна віддаляється, щоб тліти в прусських містах та в Інфлянтах, перш ніж у 1660 році закінчиться миром в Оливі. Але раніше ще життя відвойовує свої права: двір повертається до Варшави, люди кохаються, одружуються, навіть розважаються. Все ще дивлячись на події оком політика, королева мусила з приємністю бачити, що її улюблениця впала в око Яну Замойському. Пишучи до своєї подруги з вигнання в Глогові, вона повідомляє про Замойського як про молодого чоловіка, який «здається, закоханий у маленьку д'Арк'єн. Якщо колись у Польщі буде мир, то він матиме 700 000 ліврів доходу та найкрасивіші будинки у світі, чудово умебльовані». А пізніше, коли двір розважався у Вольборжі, секретар королеви де нуаєр повідомляє своєму кореспонденту (Ісмаелю Буйо), що Подлодовський, придворний пана Замойського, привіз від імені свого пана хрест із п'яти великих діамантів, оцінений у 10–12 тисяч франків, як подарунок для панни д'Арк'єн, у яку князь Замойський дуже закоханий. Цей подарунок дає міру і любові, і цінності шанувальника. Замойський, тридцятирічний чоловік, але досить зношений, не орел, але сильний солдат і добрий громадянин, дуже популярний, що мав за собою традицію великого діда, надзвичайно багатий і споріднений, який наказував титулувати себе князем на Острозі та князем на Замості, був людиною по думці королеви. «Закоханий як кіт» — казали про пана Яна, який був дуже чутливий до прекрасної статі, хоча досі не надто вибагливий в амурах. Але панна дуже молода, Замойський у війську, час не для цього; лише через півтора року ми знайдемо в листах того ж де нуаєр згадку, що «Замойський привіз сюди 300 бочок угорського вина на своє весілля». Насправді, весілля відбулося на початку березня 1658 року. «Він відмовився заради неї, мабуть, від руки молодої та красивої вдови, яка мала 300 000 франків річного доходу та значну кількість готівки», — читаємо в тому ж, добре поінформованому джерелі. Триста бочок вина, знехтувані триста тисяч річного доходу — цифри надзвичайно серйозні: «але зате він пройде без плати браму щирих закоханих, яка знаходиться в палаці Аполідора»… Насправді, Замойський мусив бути закоханий як кіт, бо, наскільки відомий його характер і зважуючи його становище, не здається, щоб у тому рішенні грало роль бажання отримати протекцію королеви. Скоріше королева розчарувалася в цій людині, яка виявилася гультяєм без великих амбіцій. Він взяв свою француженку без гроша, дав їй чудовий посаг, дванадцять тисяч талярів щорічно на шпильки, сто тисяч талярів у подарунок і багато обіцянок на майбутнє. Після чого продовжував пити. 122 Весілля відбулося з розкішшю. У момент заручин королева, сидячи на троні, поклала на голову нареченої чудову діамантову діадему, подарунок нареченого. Дорогою до церкви молоду пару передували сто гайдуків, сто лакеїв, двадцять чотири доїжджачі, вісімнадцять пажів і шість трубачів. Триста бочок вина випили сумлінно. 123 Існує цікавий опис обряду, вплетеного в церемонію одруження. На третій день, який називають днем купання нареченої, наречена запросила своїх подруг, щоб ті прийшли з нею купатися. Зібравшись усі, вони вирушили до зали, призначеної для купання. Там знаходиться величезна мармурова ванна, до якої спускаються по шести сходинках. Коли, згідно з прийнятими обрядами, наречену роздягли, вона купалася зі своїми подругами в пахучих водах, що лилися зі срібних труб. Коли наречена купається, Замойський наказав занести до іншої кімнати вбиральню, золотисту, інкрустовану великими перлами, що формували цифри молодят і вузли кохання. Дзеркало та інші посудини були рівної краси та ціни, але не могли зрівнятися з соболиним халатом та іншими найчудовішими сукнями… Дивовижно, як через триста років знаєш усе! Ми знаємо навіть деталі шлюбної ночі Яна Замойського, знову ж таки з листа всезнаючого секретаря королеви: «Першу ніч він спав на землі на килимі біля дружини і не ліг у ліжко: тож нічого не сталося. Правда й те, що пані вперлася, а пан з ввічливості ліг на землю поруч із нею»… І чи варто було так купатися, Марисенька?… Але цю рису варто запам'ятати.

Перш ніж Марисенька стала королевою на троні, вона мусила вміти бути королевою у своїй спальні. Бо ці два царювання були тісно пов’язані між собою. Побачимо її за роботою. Отже, вона пані Замойська, воєводина київська, а Сандомирське воєводство ян замойський отримає лише за рік, після смерті Конєцпольського. Чи це був посаг Марисеньки? А водночас з рук у руки, на потіху панів і шляхти, кружляв іронічний «Паспорт повіям із Замостя» пера — чийого ж іще, як не пана Анджея Морштина? Який ритм! Зоська з Замостя, Баська з Туробина, Євка зі Звіринця, з Кшешова Марина, Ці чотири повії, з п’ятою старою пані, Під доброю йдуть на мандрівку вірою. Служили пильно, поки панські довгі …потребували їхньої пильної послуги; Тепер же, коли з шлюбною зв’язки міцні з дружиною, Геть їх, напевно, від двору виженуть… Не легковажмо й цим віршиком: минуле молодого пана позначиться на подальших долях Марисеньки, Собеського, мало не Речі Посполитої. У кожній справі існує історія та легенда. Легенда спрощує. Може, вона має рацію. Історія буває сповнена суперечностей, заплутана й непевна; легенда завжди проста й мила. Так і в цій пригоді. Легенда оповідає нам про Собеського, який побачив, покохав і поклявся собі, що ніколи інша жінка не буде його дружиною. Цитований роман Руссо де ла Валетта оповідає про взаємне кохання молодих: цю книгу пізніше Собеський мав у своїй бібліотеці в Жовкві; вона фігурує в каталозі. Але це вже було написано після фактів; знову ж таки, трохи дороблене заднім числом. І він сам, як щасливий чоловік Марисеньки, датує своє кохання від року їхнього першого побачення; але хіба це не належало до обов’язкового стилю Селадона? Бо в такому разі — спитає хтось — чому Собеський не виступив як конкурент за руку взаємної йому панни? Адже й він був не абихто; хоча за життя матері ще не володів усією спадщиною, його маєток мав бути одним із найбільших у Польщі, рід не аби який, особисті умови чудові… Чи за взаємності та бажання Марисеньки міг би він її не здобути? Чи королева була б невблаганною, вона, яка незабаром мала переконатися, наскільки Собеський більше вартий — навіть для її планів — від Замойського! Правда, була стара пані Собеська: чи вона прийняла б за невістку бідну чужоземку, придворну панну, чи дала б благословення? Але не здається — принаймні немає слідів того — щоб Собеський взагалі намагався долати труднощі. Якщо ми маємо бавитися в психологію, могли б зробити висновок, що те кохання з першого погляду є трохи легендою, в яку він сам повірив, доробив її, так би мовити, до пристрасного кохання, яке в ньому пробудила — вже пані Замойська; але тоді, коли він познайомився з панною д’Арк’єн, молодий шибайголова ставився до речей менш серйозно, ніж йому пізніше здавалося. У всій кореспонденції Собеського з Марисенькою, де він так охоче віддається спогадам про спільне минуле, немає жодного реального спогаду, який би стосувався тих початків. А в одному з листів вже до своєї дружини вирветься пану гетьману таке зізнання, що має більш переконливий акцент правди, ніж ретроспективні заклинання Селадона:

V. Конфітюри

Ми були свідками одруження Яна Замойського з панною д’Арк’єн. Усі ці бенкети, розкоші, вигуки, коштовне каміння, соболі, весільні промови — це була поезія шляхетського життя, поезія, щоправда, трохи грубувата; тож наступного дня після весілля проза повертає свої права. Молода пані вирушає з чоловіком до Замостя; а за кілька місяців пише (польською, жахливим правописом) своєму підстарості такі слова: «Пане Вацлавовичу. Чи я не пані?… Що вкажу, те навпаки роблять. Чому так не роблять, як при Його Милості? А ось як я наказала бочку вина надіслати, а вони глечиками надсилають, а я муситиму соромитися, коли хтось приїде. Вівса наказала кілька десятків корців, а вони два надіслали. Як жива, таких порядків не бачила, як ці. Нехай вже змінюється, заради Бога!»… Невже чудовий Замойський мав виявитися скнарою? Аж ніяк; але господарство його двору завжди поєднуватиме розкіш із неохайністю, дрібні недоліки з шаленою марнотратністю. І постійно триватиме тиха боротьба домочадців, тотумфаків (слуг на всі руки), друзів, дармоїдів, що чіплялися до пана Замойського і користувалися ним, проти пані дому, яка хотіла б взяти правління до своїх рук. Ба більше, сам пан, замість підтримати своєю повагою претензії дружини, частіше буде тихим поплічником опозиції. Ще не було в Польщі відоме поняття «незрозумілої жінки»; але це певно, що якщо хтось міг би претендувати на цей титул, то це пані воєводина. Наречений розчарував і її, і її протекторку. Хоробрий солдат, але без особливих талантів, як голова був радше нулем. Веселий компаньйон, щедрий, навіть марнотратний, недбалий, що любив грубий надмір, популярний, вульгарний, що грубо лаявся, п’яниця, подагрик — на жаль, і щось більше — пан Ян Замойський не був приємним товаришем для вишуканої жінки. Практичну француженку дратувало його марнотратство; панночці, вихованій при дворі, був неприємний дім, повний пиятик і галасу. Діти теж не мали їй дати розради; невдалі, вони помирали в немовлячому віці. Замостя незабаром остогидло їй; коли могла, вона поспішала до Варшави, де завжди була бажаною гостею при дворі. Бо навіть коли не дошкуляють дрібні господарські клопоти, в Замості досить нудно. Грають у карти, в жмурки та інші забави, тоді як пан дому розважається у своїй компанії з глеком; з біди влаштовують шаради та маскаради. Незабаром пані Замойській у цих сільських нудьгах трапляється розвага, яка з часом стає чимось більшим, ніж розвагою. Ми вже згадували, що не далі як за кілька миль від Замостя знаходився один із маєтків молодого коронного хорунжого, Яна Собеського: Пелясковиці або Пелесковиці. Собеський, якого із Замойським, лише на пару років старшим за нього, пов’язувала давня близькість, заглядав туди дедалі охочіше; звідси, звісно, сусідські стосунки, дрібні послуги, а з них — кореспонденція. Собеський писав польською, злегка макаронізуючи французькою, пані Замойська писала французькою, досить часто змішуючи польські слова та звороти. Але з цієї першої фази кореспонденції збереглися лише листи Марисеньки. Перший лист, який ми знаємо (імовірно, з 1659 року), задає тон тодішніх стосунків двох молодих людей. Ні, це не тон любовного драматизму; тут не лунають жодні відлуння якогось минулого; це радше напівдружній і веселий флірт, що дедалі більше наповнюється майбутніми можливостями. Сам розмір цього листа — кільканадцять чверток писаного тексту, а ще бракує кінця — свідчить, наскільки ефективною ця кореспонденція є втечею від сільських нудьг. Там є про все потроху: про те, що москалі часто заглиблюються майже під Люблін; що мешканці Любліна ховаються до Замостя; і напівіронічне співчуття з приводу того, що Яворів — одна з резиденцій Собеського — згорів, а в ньому нібито лазня разом із черкесками (*votre lasznia avec plusieurs Czerkieski*), які там сховалися з України, знаючи, що Собеський любить бути протектором слабкої статі, «а це не абищо, така репутація»! Ці дружні докори закінчуються руською цитатою: «Нехай пан вважає, щоб пану не співали ще раз: *Чи я тоби не говорила, не бери Волошки…*» (Волошки чи черкески мали репутацію вродливих, але неспокійних, буремних, а також небезпечних для здоров’я: натяк був би в устах молодої заміжньої жінки досить сміливим!) Потім, усе ще в легкому тоні, пані Замойська запитує Собеського про пані підканцлершу (Лещинську) і допитується його, чи він одружується і коли. Рада б, щоб він одружився швидко; це буде приємно мати таку гарну сусідку! Шкодує, що не могла б бути на весіллі, але натомість сама запрошується на «переносини». Між іншим, досить жвавий докір; де він мав голову, щоб продавати маєток, який мав тут же біля Замостя; «це була завжди садиба панського батька», — додає Марисенька, раптом патріархальна. Нехай обов’язково постарається якось це відробити! Потім слідує заплутана історія песика, якого хотіли отруїти на зло їй, і це нібито з підбурювання її чоловіка; от, маленькі нещастя подружнього життя… «Пишу пану про ці дрібниці, бо пан собі цього бажає», — додає Марисенька. Потім прохання пошукати голландські скатертини та мережива і доручення, щоб він доставив королеві гарнітур смарагдів, призначений для ювеліра; але нехай добре стежить за кількістю каменів, бо придворні панни люблять поцупити якийсь камінчик… У другому з відомих нам листів відчувається зростаюча довіра, вже ніби відчуття спільноти. «Нехай пан мені повідомить, що королева пану пише, а я пану напишу те, що мені пише; але припускаю, що те саме: про імператора, про курфюрста, про московського царя». Додає пані Замойська паризькі новини та французькі газети. В інший лист (1660) домішується трохи лицарської кокетливості: сідло непогане, молода пані щодня їздить верхи і стріляє або фехтує: хотіла б знайти такого, хто б їй став у двобої! Одразу після цього красномовніша деталь: зброєносець Собеського привіз для нього досить великий пакунок; не заставши свого пана (мабуть, у Варшаві), віддав пакунок пані Замойській, з чого вона дуже рада: листи спалила. Це, безсумнівно, свідчить про далеко вже зайдену близькість. Далі пані Замойська лає Собеського за якесь недбальство; але не претендує — пише — на більші права на його прихильність, ніж будь-яка інша з дам, для яких він відомий своєю ввічливістю… Ця постійна система дратування, підбурювання, характерна для Марисеньки і доводитиме Собеського до відчаю ще під час Віденської кампанії. Але завжди спрацьовує. Зрештою, слід зазначити, що повторювані натяки на шлюбні плани Собеського не були зовсім безпідставними. Була на горизонті і та пані підканцлерша Лещинська, Радзивіллова з дому, молода і вродлива вдова; були й інші комбінації. Наприкінці 1660 року Кає, який прибув до Варшави як агент Конде, повідомляє своєму панові: «Королева сказала мені, що пан Собеський, великий хорунжий коронний, молодий, багатий і з великого роду, дуже прагнув би одружитися з якоюсь француженкою, родичкою Вашої Високості. Королева запитувала мене, чи не знаю такої, і додала, що не йдеться про те, чи має вона маєток і чи вродлива…» Трохи стиль дрібних оголошень: «вік і врода байдужі». Знайшли в монастирі у Франції таку бідну князівську кузину і терміново наказали намалювати її портрет, щоб переслати до Варшави. Але незабаром Кає повідомив, що справа неактуальна, бо пан Собеський нібито закоханий у підканцлершу Лещинську. Марисенька добре рознюхала суперницю: незабаром побачимо, до яких героїчних засобів вона вдасться, щоб убезпечити себе від такого роду можливостей. Вона ще не знає, що з цим своїм кавалером зробить, але знає, що він її, за правом здобичі, і що не має бажання нікому його відступати. Час все ще воєнний. Кам’янець, Замостя спустошені. Собеський переважно в полі. У березні 1660 року він отримав полк піхоти іноземного набору; пишеться полковником Його Королівської Милості. Потім, з гетьманами Потоцьким і Любомирським, вирушає на Україну і успішно воює під Чудновом (7 жовтня 1660). На цю кампанію, судячи з дат листів, пані Замойська посилає йому скапулярій і золотий хрестик «з прекрасною реліквією, щоб, у разі його загибелі, при ньому знайшли знак християнина». Нехай цінує цей дар не для дарувальниці, а для реліквії: вона знає, що він не дбає про її ласки, але це те, що вона зробила б для кожного. Раптом — досить несподівано — з іншого тону: вона ображена на нього, що в останньому листі він вимагав чогось, чого вона не може йому надати без образи і що він сам суворо засудив би. Благає його, щоб він не ставив їй таких вимог, яких вона не може виконати, а відмовити в яких їй прикро. Досить його трактує як свою дитину — пише ця 19-річна жінка до 31-річного чоловіка — оскільки дає йому свій улюблений скапулярій. *Adieu, vivons contants dedans la vertu* — прощавай, живімо задоволені в чесноті. Потім знову дрібні новини: отримала у пана чоловіка дозвіл не прикрашати голову по-французьки лише волоссям, а носити по-польськи (можливо, на намір контушовця Собеського?) чепчик. Марисенька виразно сарматизується: наказала собі також зробити ліфчик «*un peu* (трохи) по-кримськи застебнутий набакир». Закінчується рекомендацією спалити лист. Справді, починає бути гаряче. Це знову меланхолійний лист. Вона почувається недобре, чекає розв’язання, має гарячку. Повернулися головні болі, які так мучили її в попередніх вагітностях. Чоловік у таборі, а вона так завжди боїться за нього, коли його немає вдома. Почувається в оточенні неприязному, «як птах на гілці»; вороги (пише), хотіли б її розлучити з чоловіком, умертвити її, вирвати її дитину. А проте відомо, що вона кохає чоловіка! Тим сердечніше горнеться до Собеського; відчувається, що він стає тією близькою людиною, якій пані Замойська довіряє, на яку може покладатися навіть у серйозних життєвих справах. Словом, хоча це не є в строгому значенні любовні листи, вони набагато небезпечніші; усіма способами — можливо, без його відома — любов обплітає нерозривними узами молодого лицаря.

Мати, Син, Коханець

Але хто знає, чи не найчутливіші струни зачіпала пані Замойська в його серці, коли, ведена жіночим інстинктом, вдарила в материнський тон. Один з листів починається з заголовка: *Mon cher enfant* (Мій дорогий сину). Після чого йдуть жартики нібито військової матінки, що грають на цьому синівстві. Пані Марія боїться, щоб Їй не принесло сорому виховання такої дитини, як він. Що він надто розпусний, що його недостатньо била різкою, коли був малий. Якщо він її кохає, нехай думає про те, щоб дати розраду її старості, одружившись: але вона вже втрачає надію; боїться, що він буде «*toute sa vie un* (усе своє життя) ні на що не здатним». Солодкими, мабуть, були ці докори з вуст дев’ятнадцятирічної вродливої матінки Собеському, який усе життя страждав, можливо, від нестачі материнської ласки. Пані Теофілії Собеської була, здається, з тих матерів-спартанок, які постійно мають на вустах оте: «поляж, синку, поляж». Зрештою, ця мати досить рано і досить таємничим чином зникає з життя сина.

А в цьому лицарі, здається, дуже сильна потреба в пестощах, у ніжності. Пізніше, вже в гетьмана Собеського, ми побачимо чутливість майже істеричну, коли, наприклад, у підгаєцькому таборі на звістку про нібито хворобу Марисеньки «параліч йому на лівій руці мізинний палець порушив». В іншому листі — також уже як гетьман — він дорікатиме Марисеньці, що «коли щось нарікав на Двір і скаржився, а Ваша милість ще зі мною сперечалася, я тоді, вклавшись, плакав нечувано, вперше стало мені жаль Вашої милості, і почала мене Ваша милість обіймати й утішати з цього, переконуючи, щоб я не турбувався. То коли б Ваша милість завжди так чинила, то я б вважав себе найщасливішим на світі чоловіком». Це постійне вимагання, жебракування пестощів було б часом у чоловіка, у гетьмана, у короля, майже обурливим через брак гідності, якби Собеський не зберіг у ньому чогось дитячого, що збереглося нібито з незадоволених потреб ранньої молодості. І тепер, у суворому табірному житті, від цієї молодої жінки він отримує шкаплерик (невеличкий шматочок тканини з релігійним зображенням, що носять на шиї), від неї — материнські, жартівливо-буркітливі листи, і поступово хорунжий Собеський, без родини, без матері — хоча вона ще жила — у ній, у пані Марисеньці — перш ніж, можливо, усвідомив, що її кохає — знаходить матір, родину, все. І вона мусить це відчувати, мусить усвідомлювати, що давно в його серці замінила матір, оскільки — коли та мати наприкінці 1661 року померла — не боїться відштовхнути Собеського від себе, коли, нагадуючи йому про заплановану зустріч, без зайвих церемоній радить йому швидко «залагодити з тим похороном» — з похороном матері — так, щоб це їм не зіпсувало нагоди побачитися. Так може писати жінка, яка відчуває свою абсолютну владу над чоловіком — la Glu (липучка, клей). Марисенька, зрештою, невичерпна у прийомах залицяння. Ледве вона дорікнула Собеському, щоб він приготував розраду її старості, одружившись, як додає: «а тепер поговорімо серйозно». А саме, Собеський написав комусь у листі, що він «меланхолійний з якоїсь причини». Якщо це та причина, яку вона припускає, нехай не впадає у відчай, усе буде добре, аби тільки пообіцяв, що кохатиме цю особу чистою, невинною любов’ю… Після чого Марисенька натякає на взаємне повернення подарунків — чи не розрив! — але одразу ж додає, що «конфітюри тепер є моєю єдиною розвагою». Конфітюри означають листи: бо вже в їхнє листування вкрадається умовний шифр, який ставатиме все багатшим і різноманітнішим, у міру того як їхні стосунки ставатимуть довірливішими, а справи, що порушуються в листах, — секретнішими й делікатнішими. Закінчуючи ці свої «конфітюри», пані Замойська просить повернути зошит з піснями та надсилає першу частину «Кіра»; коли прочитає, нехай пришле по наступні частини. Сама починає читати «Клеопатру», яку Собеський так їй розхвалив. Вона доручає себе його синівській прихильності та запевняє, що є йому — дуже відданою матір’ю. У цьому листі ми вперше зустрічаємо згадки про читання, які можуть нас особливо зацікавити, оскільки вони пов’язані із загальною проблемою розумової культури Собеського. Щодо цієї теми, як і щодо його перебування в Парижі, існує багато фантазій, а щонайменше недостатньо розрізняються різні епохи його життя. Я вже зазначав, що не вважаю, ніби той неповний рік, проведений сімнадцятирічним, недостатньо підготовленим хлопцем у Парижі, міг у цьому плані дати молодому Собеському надто багато; потім же закінчується будь-яке більш-менш систематичне навчання, а починається активне життя: табір, кінь, шабля, а в паузах — келих і спідничка. Глибшої розумової культури — як і характеру — Собеський мав досягти лише з часом. Наразі — як свідчать згадки в його листах — він передусім пристрасний поглинач романів, які зачаровували сучасників і які своїм кліматом так дуже мусили відповідати його умовам життя та його зростаючій любові до прекрасної воєводини. Можна сказати, що ці романи надали стилю почуттю пана Яна; що вони здійснили його любовну освіту, а може, не тільки любовну. Цей ідеал «досконалої любові», створений старим педантом Д’Юрфе, а вдосконалений старою панною де Скюдері, він сприйняв буквально, сформувався на його подобу. З давнього шляхетського бабія, що тримав собі гарем з черкесками, він стане Артаменом чи Селадоном; з вірної та єдиної любові зробить собі релігію. Всупереч темпераменту, всупереч обставинам, він пишатиметься своєю винятковістю. І цей стиль залишиться йому навіть тоді, коли пристрасть трохи вивітриться; через двадцять з гаком років листи Собеського охолонуть, але завжди залишиться в них та сама номенклатура, ті самі заклинання та звороти, завжди повертатимуться в них, хоча б час від часу — Астрея і Селадон. Тому, можливо, варто сказати кілька слів про ті романи, які пан хорунжий Собеський так жадібно поглинав і які вони взаємно позичали з пані воєводиною сандомирською. «Клеопатра» — це, звісно, був роман Ла Кальпренеда (а не, як пояснював Корзон, трагедія Бенсерада під цією назвою), виданий у 1648 році у двадцяти трьох томах! Те, що Собеський так любив «Клеопатру», має своє значення — хоча він ще не міг знати афоризму Паскаля про історію світу і ніс Клеопатри, афоризму, такого актуального в історії його правління. «Великий Кір, або Артамен» (1650) — це був також багатотомний роман панни де Скюдері. Цей роман мав дві фізіономії, обидві для сучасників і посвячених однаково привабливі; одна — це сам роман, нібито стародавній і східний; друга — це його ключ, за яким можна було розпізнати найвидатніших сучасних осіб французького двору та витонченого Парижа. Кір, або Артамен, це був Великий Конде; під іншими постатями ховалися портрети всіх відомих дам і панів, особливо з Hôtel Rambouillet, осідку «вишуканих дам», до яких за часів свого перебування в Парижі зараховувалася і королева Марія Луїза. Себе скромно змалювала панна де Скюдері під виглядом Сапфо. «Кір» оживляв для Собеського і наповнював для нього змістом той Париж, який він бачив багато років тому незрілими очима юнака. Я не вагаюся стверджувати, що ці романи були справжнім університетом Собеського. Додамо водночас, що вся східна та лицарська сторона цих романів, яка для Парижа була лише милою фантазією, для Собеського, що гарцював з татарами, бився з півмісяцем, була найживішою актуальністю. Було б, можливо, неприпустимим парадоксом запитати, чи не більше, ніж родинні традиції «мстивості», ті романи орієнтували уяву Собеського на Схід? Це ніби відгадала пані де Севіньє, яка завжди із симпатією стежила за його перемогами, коли після Жоравна — якщо не помиляюся — пише з ентузіазмом в одному зі своїх листів: «Не було нічого настільки чудового з часів Кальпренеда». Пані де Севіньє не могла знати, що саме роман Кальпренеда про Клеопатру був улюбленою книгою Собеського, що супроводжувала його в наметах. Ані про те, що — як я вже цитував — після Підгайців він писав: «Має за що Річ Посполита бути зобов’язаною Сільвандру»… Бо, якщо судити з його листів, найбільше враження на Собеського мусила справити вже тоді застаріла, але все ще найвідоміша, все ще дуже читана — в Європі, можливо, більше, ніж у Франції — «Астрея», величезний роман Д’Юрфе, у п’яти частинах, з яких перша з’явилася 1610 року, друга — 1620 року, а останню видали з паперів автора; — він помер, не побачивши кінця свого твору. Це пасторальна ідилія, дія якої відбувається в VII столітті, але, ймовірно, також з прихованим ключем до епохи Генріха IV та любовних інтриг його двору. Пастух Селадон кохає пастушку Астрею. Щоб зберегти таємницю свого щастя, вони домовляються, що він вдаватиме, ніби кохає іншу пастушку. Цей підступ стає джерелом їхнього нещастя. Хтось кидає підозру на вірність Селадона, Астрея відштовхує його, Селадон іде кинутися в річку. Астрея, усвідомивши свою помилку, також кидається в річку, але її врятували. Від Селадона залишився лише капелюх на березі та лист, що свідчив про його смерть. Тим часом Селадона рятує німфа Галатея, яка закохується в прекрасного пастуха; на щастя, Селадон звільняється від неї, але не сміє наблизитися до Астреї, яка заборонила йому з’являтися без запрошення перед її обличчям. Селадон знайомиться з Сільвандром, коханцем Діани, подруги Астреї; через нього він надсилає коханій лист, з якого та дізнається про його невинність. Вона шукає його, знаходить під вигаданим ім’ям, і після нескінченно заплутаних пригод закохані нарешті поєднуються. Якби хтось сумнівався, чи в цій темі знайдеться змісту на п’ять томів, по тисячу кількасот сторінок кожен, про це засвідчить кілька поколінь, які живилися цим романом. Враження, яке він справив на Собеського, мусило бути глибоким, оскільки протягом кількох десятків років він нашпиговує свої листи запозиченими з нього алюзіями, стаючи то Селадоном, то — рідше — Сільвандром. І так само, як тріумфом «Павла і Віргінії» є те, що Наполеон мав цю книгу під подушкою під час італійської кампанії і, читаючи її, плакав, так само справжню безсмертність повинні б дати роману д’Юрфе ті чарівні листи, написані дружині з табору в Кам’янці, де наш герой пише про себе, що «Селадон радий би перетворитися на блоху (плішку), не щоб докучати так, як вона своїй Добродійці, але щоб принаймні торкатися такого гарненького і делікатного її тілечка», або коли з табору в Підгайцях — напередодні героїчного вчинку — скаржиться, пишучи до Марисеньки, яка перебуває в Парижі, що «одне лише те місце du palais enchanté (зачарований палац) таке щасливе, до якого з такою великою поспішала Ваша милість пристрастю; і знаю, що якби на одну шальку поклали його з любов’ю проти Селадона, знаю, що бідолаху Селадона тисячею і другим переважила б фунтів». Млявий стиль роману д’Юрфе, відфільтрований через наївну, але мужню душу героя, породив у Собеському як коханцеві ту незрівнянну терплячість, відреченість, поблажливість, великодушність, яка нерідко робить листи Собеського чимось справді дуже зворушливим. Для оцінки стосунків пана хорунжого з пані воєводиною не зайвим буде, можливо, зазначити, що ім’я Астреї перейшло до термінології кохання для позначення жінки чарівної та ніжно коханої, але водночас невблаганно суворої, «більше з кокетства, ніж зі справжньої чесноти». А Селадон служить для визначення покірного коханця, платонічного зітхача. Такий же характер мають і ці стосунки. Як довго — побачимо. Наразі листування на деякий час обривається, принаймні ми не маємо його слідів. Чи не розрив? Навпаки, скоріше зближення. Просто листи непотрібні, бо Собеський, а, мабуть, і Марисенька, на довший час у Варшаві. Собеський — як посол. Бо його популярність тим часом зростала; вже 1659 року, в перервах між війнами, він був послом на сеймі; коли ж навесні 1661 року неплачене (як завжди) військо утворило конфедерацію, Собеський є одним із дванадцяти послів, які мали донести сейму скарги армії. Отож у день святого Яна 1661 року в костелі отців Кармелітів у Варшаві перед вівтарем з’явилися чоловік у розквіті сил, чудової статури, та надзвичайно красива молода жінка. Вони наблизилися до вівтаря, присягнули собі — чи то лише він присягнув? — довічну віру та любов, і на згадку про обітницю обмінялися перснями. Чоловіком був Собеський — це був саме день його покровителя — жінкою воєводина Замойська. Ці «кармелітські обітниці» — не плітка; це урочистий факт, на який Собеський нерідко посилатиметься у своїх листах — у своїх «конфітюрах».

Бо знову доведеться повернутись до конфітюр. Наперекір обітницям, Ян Замойський жив і ще не так швидко мав розлучитись з цим світом. 164 Отже, банальне «їх троє»? Ні; скоріше «їх четверо». Бо четвертою в це втрутиться політика, втілена в особі Марії Луїзи. Не знаючи про це, в костелі Кармелітів Собеський присягнув вірність не лише Марисеньці, Але й королеві та її планам. VI. Vivente rege (За життя короля) 165 В одному з листів — ще 1660 року — пані Замойська повідомляє Собеському про якісь особливі історії. «Не тільки особливі, але й жахливі», — пише вона. — Обіцяє розповісти йому їх усно, під час найближчої зустрічі; Не може цього зробити листом, бо «в це замішані всі, і король, і королева». І так уже сказала забагато: нехай нікому про це не згадує, ані її ні про що листом не питає; Попереджає його, що відкривають усі листи. 166 Таємниця. Але не менш таємничо — хоча й більш приватно — звучить лист місяцем пізніше, В якому пані Замойська просить Собеського, щоб разом із писарем коронним, паном Сапігою, Він надав їй допомогу в делікатній справі: йдеться про те, щоб схилити її чоловіка, Замойського, Вигнати осіб, які її образили. Водночас йдеться про заступництво Собеського та Сапіги до гетьманів, Щоб староство, дароване чоловіком пані Замойській, було звільнене від квартирних повинностей. І тут ідуть слова: «Королева каже, що треба, аби пан показав у цій справі, чи пан є моїм другом»… 167 І справді, королева все частіше з’являється в листах пані Замойської. У квітні 1661 року, образившись на свого Селадона, Марисенька повідомляє, Що не писала б йому, якби королева цього не вимагала. Це момент дуже незручної, навіть загрозливої для двору військової конфедерації: Королева хотіла паралізувати конфедерацію, підсунувши їй за маршалка свою людину; Тепер вона каже вустами Марисеньки, що «якби неможливо було запобігти цій конфедерації, Що є нещастям для Польщі, треба — у разі, якщо Собеський (або Сапіга) не захоче бути маршалком — Нехай хоч Собеський постарається про те, щоб маршалком став якийсь пристойний чоловік» (Що означає: прихильник двору). Марисенька радить Собеському спалити лист. 168 Отже, ми бачимо, що в епоху, яка безпосередньо передувала тим сентиментальним «кармелітським обітницям», У цей роман втискається все більше елементів іншої природи. Видно, що Собеський грузне: що його кудись на шовковій нитці ведуть, І що, перш ніж він схаменеться, зайде далі, ніж мав намір, І не обов’язково туди, куди б хотів. З одного боку, йому нав’язали двозначну роль Нібито офіційного протектора пані Замойської, який поки що мав посередничати між нею та чоловіком, Але незабаром мав захищати її інтереси проти чоловіка; З іншого — все більше з-за любові висуває лапу політична інтрига, Що має зробити цього популярного вже серед шляхти міцного солдата покірним, Хоч і мало ентузіастичним прихильником політики двору. Наслідок буде такий, що популярність Собеського аж надто швидко зникне, А він сам стане на кілька років не тільки людиною, найбільш політично дискредитованою, Але й, що більше, предметом загального обурення та скандалу. Спокусник чужих дружин, розпусний «Калігула» — тут я посилаюся на думку братів шляхти — Стане до того ж двозначним сановником, кар’єристом, «фартушковим» гетьманом, Героєм громадянської війни, до того ж жахливо побитим у цій війні, Винним у пролитті братерської крові… На щастя, все це мине; Настануть дні тріумфу, повернуться дні слави та чесноти. І ще кілька разів колесо фортуни обернеться… Бо ці періодичні припливи та відпливи популярності, слави, щастя Є досить знаменними для долі Собеського. 169 Чи та історія «не тільки особлива, але й жахлива», про яку пише — А точніше, не пише — пані Замойська, була тією великою справою, Яку Марія Луїза обмірковувала в душі вже довгий час? У всякому разі, для розуміння ситуації Собеського та Марисеньки Протягом цих переломних років їхнього життя, Необхідно хоча б коротко представити цю справу. 170 Йшлося ні більше ні менше, як про проведення за життя короля — Vivente rege (формула, що мала розпалити Польщу пристрастями та роздерти її громадянською війною) — Обрання його наступника та посадження його — у разі передбачуваної абдикації Яна Казимира — На спадковий польський трон. Це був замах на одне з найфундаментальніших прав устрою, На виборність трону; причому особа першого династа мала бути радше нав'язана, ніж обрана. Отже, треба кількома словами пояснити, як народилася ця зухвала думка — і то в голові жінки. Бо авторкою плану та його пристрасною поборницею була Марія Луїза. 171 Ми бачили в перші роки правління Марію Луїзу, Занепокоєну своєю майбутньою долею у разі смерті хворобливого короля Владислава. Її становище стабілізував другий шлюб, з Яном Казимиром, Але як донька, народжена від цього союзу 1650 року, Так і син, народжений 1652 року, померли в дитинстві. Знову ж таки, у разі смерті короля або його абдикації, Його дружина занурювалася в небуття, що не відповідало активній та амбітній натурі Марії Луїзи. Незабаром настали часи важких випробувань: шведська навала. У цей момент Марія Луїза, якщо й не стала полькою, То в усякому разі стала повноцінною польською королевою, Мислячою категоріями історії та держави. А водночас вона сприймає справу дещо по-спортивному: З усією пристрастю виграти цю партію. Це відчувається в тих її таких симпатичних листах до подруги, пані де Шуазі, Написаних із вигнання в Глогові, коли пробуджена країна, Значною мірою завдяки королеві, дедалі енергійніше починає витісняти шведів: «Я отримала ваш лист від 12 травня (1656), сповнений радості з приводу тутешніх добрих новин. Ви визнаєте тепер, що коли я перераховувала сили цього королівства, я не була надто хвалькуватою! Можливо, ви швидше повірите мені тепер, коли я повторю вам, Що Польща — незрівнянне королівство, яке самі тубільці недооцінюють, А яке нищить їхня свобода, не приборкана порядком. Але якщо коли-небудь воно дійде до самодержавного правління, то підкорить увесь світ». 172 Після чого королева — вже з жіночим перебільшенням — додає: «А якби його шведський король опанував, за десять років не було б жодного католика в Європі». 173 «Воля, не приборкана порядком». Приборкати цю волю, Вивільнити з Польщі приховані в ній сили, стало великою ідеєю Марії Луїзи. Бо було б несправедливо бачити в її грі лише егоїстичні розрахунки. Однією з головних причин слабкості Польщі королева вважала відсутність династичної спадкоємності, Відсутність сильної влади, абсурд виборів viritim (особисто) та шляхетської демагогії. Поки вистачало Вазів — цього сурогату Ягеллонів — Свобода виборів була обмежена звичаєм спадкоємності; Тепер же — як це незабаром виявилося після абдикації Яна Казимира — Вона мала піти на примху цілковитого випадку. 174 Думка про створення майбутнього короля Польщі зародилася під час шведського потопу, Коли в обмін на допомогу проти загарбника марно пропонували всім навколо перспективи польської корони. Пізніше, у спокійніший час, погляд Марії Луїзи звернувся — що було для неї найприроднішим — У бік Франції. Обставини склалися так, що думка польської королеви Збіглася з найістотнішими інтересами французької політики. Віссю європейської ситуації протягом усього XVII століття Є суперництво між Францією та Австрією. Посадити французького принца на польський трон, Зв'язати Польщу міцним вузлом з Францією, Взяти — за висловом Мазаріні — «імперію в лещата між Францією та Польщею», Ось план, що йшов назустріч проєктам королеви Та на деякий час зробив польське питання центром європейської політики. На цю мету протягом багатьох років текло золото з Франції до Польщі, А великий міністр фінансів Кольбер казав своєму панові: «Мене дратує тисяча фунтів, витрачених на бенкет, Але коли йдеться про мільйони для Польщі, я заставив би в разі потреби Майно дружини та дітей, ходив би все життя пішки, щоб на це знайти!» За допомогою цього золота Марія Луїза створювала французьку партію в Польщі: Забагато на цьому золоті будувала — і в результаті програла партію. 175 Причиною невдачі, можливо, було й те, що королева хотіла досягти своєї мети Надто нетерпляче, надто гарячково й пристрасно. Вона пов'язала з цим планом усі свої бажання та надії, Поставила все на цю карту. На це склалося багато причин. Політично Марія Луїза почувалася незалежною королевою Польщі Та відкидала будь-який натяк на васалітет щодо Франції. «Я ніколи не чула, щоб корона, яку я ношу, Мала бути залежною від будь-якої іншої корони», — гордо кидає вона послу Франції У відповідь на незграбно вжитий ним вислів: «залежність». Але безсумнівно, її пов'язували з Францією тисячі невловимих ниток, Спогадів, зв'язків із французькою культурою. Постійні кореспонденти інформували королеву про все, що відбувалося в Парижі та при дворі; Майже не минало дня, щоб вона не отримувала звідти листа, Вона була втаємничена в усі події, навіть плітки. Це був, зрештою, світанок тріумфальної епохи молодого Людовик XIV, Епохи, що посилала на всю Європу блиск нового стилю королівськості; Не дивно, що очі королеви зверталися в цей бік. У 1920 році пан Еміль Маньо видав листи Конде та його сина, принца д'Енгієна — Тих двох нездійснених королів Польщі — до Марії Луїзи: З цієї кореспонденції відчувається, наскільки наша королева була думками у Франції. Не забуваймо, нарешті, про ніжні зв'язки, які мали її поєднати з героїчним Конде На зорі його молодості. Оженити сина Конде зі своєю усиновленою племінницею (Бо таким мав бути сервітут польської корони), з прийомною дочкою обох королівств, Забезпечити собі права королеви-матері, чи ж це не означало для Марії Луїзи — Окрім тривалої королівськості — створити собі справжню родину, Перенести до Польщі частинку Франції, і то одну з найблискучіших! Тоді Ян Казимир міг би собі абдикувати. Важко про складніше щеплення роду Конде на стовбурі Вазів, Щеплених знову ж таки на Ягеллонах. 176 Не відразу ця концепція так чітко викристалізувалася. Конде, недавній бунтівник і вигнанець, був у немилості у Людовик XIV, Який спочатку не хотів чути ні про нього, ні про його сина. Потім спробували молодого принца де Лонгвіля; Залучили майбутнього святого Вінсента де Поля, Щоб пані де Лонгвіль прихильніше поставилася до справи, Що вимагала серйозного фінансового внеску. Зрештою, після багатьох складних етапів переговорів, Людовик XIV уповноважує Конде вести переговори про польську корону для свого сина. Коли Мазаріні помирає 1661 року, Людовик бере справу у свої руки І тим енергійніше підтримує цю свою першу велику політичну акцію, Відкриваючи на цю мету значні кредити. Якби це не було так далеко, він думав би про те, щоб надіслати допомогу і людьми… Раз залучившись, молодий Людовик XIV, який робив перші кроки в самостійній політиці, Вважає польські вибори питанням своєї честі. І справді, у вересні 1661 року у Фонтенбло укладається таємний французько-шведський договір, Що мав тісний зв'язок з державним переворотом, який готувався в Польщі. Шведські війська мали за даним знаком вторгнутися до Польщі Та силою нав'язати француза. 177 Це дає міру того, до якого ступеня Марія Луїза Брала до уваги лише механічні засоби управління, Не рахуючись з емоційними імпондерибіліями недостатньо зрозумілої нею країни. І це, мабуть, стало головною причиною невдач. 178 У всій цій справі ми говоримо про королеву, Оскільки вона була її рушійною силою. Король залишив їй у цьому вільну руку. «Королева веде короля, як маленький ефіоп слона», — писав сучасний літописець Рудавський; «Як ведмедя на ланцюгу», — каже мемуарист Єрліч. І це було відомо. Посли мають наказ виявляти повагу до короля, Але насамперед упевнюватися в кожній речі щодо згоди королеви. Під час сейму, на якому Ян Казимир виголосив свою пам'ятну промову, Марія Луїза зі спеціально облаштованої ложі стежила за перебігом засідань, Магнетизувала короля своїм поглядом. 179 Якщо переглянути історичну літературу, зустрічаються найсуперечливіші судження про Марію Луїзу. І різні історики оцінювали її по-різному, І різні епохи були до неї менш або більш прихильні. Для одних це великий розум і великий характер, що взявся за відродження Польщі; Втілення політичного глузду та польської рації стану. Для інших це була амбітна жінка, що йшла негідними шляхами до егоїстичних цілей; Деморалізаторка, від якої в Польщі починається корупція та політичний цинізм. Між цими двома крайніми думками знайдуться судження всіх відтінків. 180 Але як би на це не дивитися, здається, що найслабшою стороною намірів Марії Луїзи Було те, що вони були — мабуть, нездійсненними. Щоб приборкати привілеї магнатів і шляхти, Королева не мала іншої сили, крім цієї ж шляхти і цих магнатів. Коронні уряди були довічними, незалежними від трону, А їхні власники мали всі підстави боятися примари absolutum dominium (абсолютного панування), Яку пов'язували з обранням француза; Шляхетські вольності були для шляхти чимось на зразок релігії, Якої не дозволяла торкнутися навіть думкою. Для створення військової сили, залежної виключно від короля, Потрібен був би дозвіл тієї ж шляхти. Щоб реформувати цей стан речей, щоб приборкати надмірні вольності, Потрібна була б моральна сила, здатна перетворити поняття, або ж фактична сила. На все це Марія Луїза мала лише один спосіб: купувати людей, сипати французькі пенсії. Хто тільки не був на цій пенсії! Навіть суворий Чарнецький фігурує в списку з сумою 12 000 фунтів щорічно. Але важко було купити всю країну; Тому оплачували найвпливовіших, що знову ж таки викликало глибоку неприязнь "сірих", Неприязнь, посилену чужістю французького звичаю. А знову ж таки, магнати були занадто багаті, занадто могутні, щоб їх можна було прямо купити; Брати, брали; але від взяття до дотримання було далеко. Протилежна сторона також давала, іноді давала більше. Було чимало таких, хто брав з двох сторін: Так, наприклад, пізніший гетьман Яблоновський — одна з найповажніших особистостей епохи — Будучи на постійній французькій пенсії, найспокійніше брав протягом багатьох років австрійську пенсію. Але це виявилося лише через двісті років. Насправді ж Марія Луїза могла розраховувати лише на кількох одружених з француженками «зятів двору» І, з тих самих причин, на — Собеського. Привезений з Франції корпус жіночих яничарів виконав своє. 181 Але цього було недостатньо. Польський двір не мав меча, щоб карати, як Рішельє. Не мав тих градацій ласки та неласки, які вмів створити Людовик XIV, Який зумів саму присутність при дворі зробити щастям, А віддалення — найтяжчою карою. Про двір польського короля магнат не дбав; Сам був короликом у своєму замку. Був більшим паном, Бо жоден посол на жодному сеймі не міг кидати йому в очі образ так, як міг кидати їх королю. Прикладом невловимості польського пана в цій справі може слугувати Єжи Любомирський. Уся справа протягом кількох років обертається навколо згоди чи незгоди, Настрою чи не настрою коронного маршалка та польного гетьмана, Найпопулярнішої тоді в Польщі людини. 182 Можливо, тут грали роль і певні тонкощі. Королева не мала достатньо спритності чи такту, щоб сховатися за короля. Вона виступала надто особисто. А поляки не були звиклі до жіночих правлінь І дуже їх не любили. Коли союз, що мав на меті обрання принца д'Енгієна, Був офіційно оголошений як існуючий під опікою «Її Королівської Величності», Цього було достатньо, щоб Любомирський відмовився підписати акт. Не до смаку була ця спідниця, за якою ховався — так побоювалися — катівський меч Рішельє. 183 Отже, Марія Луїза виявилася в усьому цьому і розумною, і нерозумною, І великою калькуляторкою, і такою, що не вміла розраховувати сили, І спритною, і незграбною. Нам потрібно було про неї поговорити, Оскільки з її школи вийде Марисенька. Вона успадкує нібито всі вади Марії Луїзи, а жодної з її чеснот — Так вирішать найсуворіші судді Марії Казимири. А проте здається, що частіше й ефективніше досягала своїх цілей Марисенька. 184 Коли французька кандидатура стала офіційною, Її прихильники прийняли своєрідний спеціальний колір: Чорні контуші та зелений жупан при довгому волоссі; За цим розпізнавали «виборців Конде». Вони також мали спеціальні медалі як розпізнавальний знак. Але водночас готувалася контрнаступальна операція. Навесні, як ми вже згадували, неоплачене військо укладає конфедерацію, Саме ту, маршалком якої королева хотіла б бачити Собеського. Маршалком став такий собі Свідерський, «жорстокий п'яниця», Але «людина проста і щира» — на думку сучасників. Конфедерація розширюється; перетворюється на «священну мережу», nexus sacer, Стаючи душею опору проти планів королеви. Щоб тим ефективніше зашахувати ці плани, конфедерати висунули проєкти далекосяжних реформ; Присягнулися патріотично оберігати давні вольності, Але водночас викорінювати фаворитизм і корупцію, Боротися з кумуляцією великих урядів, їхньою довічністю та незалежністю від короля. Двір мав на вибір: або спиратися на купівлених магнатів, або на шляхетську масу; Що ж, коли в цій масі першим гаслом було: «Геть Конде!». У засліпленні королева дійшла до того, що планувала привести татар на конфедератів, Чому запобіг Єжи Любомирський, вважаючи цей спосіб «надто жорстоким». Бо з татарами періодично були досить ніжні стосунки; Під час шведської навали майже лише татари допомагали Польщі, А королева в приватних листах писала про хана: «брат мій хан». 185 Такою була політична ситуація в добу «кармелітських обітниць» Собеського. Тому, можливо, треба в них бачити щось більше, ніж саму згоду двох сердець. Коли з боку Собеського виступає все більше захоплююча його пристрасть, Роль його партнерки є складнішою. Тут, мабуть, є і щира схильність; Але є й розрахунки молодої жінки, чужинки в чужій країні, Яка втрачає опору і шукає іншу. Можливо, вона передчувала швидке вдівство, Можливо — хоча крок був би на ті часи дуже сміливим — Думала про розірвання невдалого шлюбу. Але водночас Марисенька, яку сучасний французький дипломат характеризує Як «жінку хитру, дуже спритну і з дитинства навчену інтригам», Була тут, можливо, і знаряддям вищих комбінацій. Занадто багато інтересів королева вже має до Собеського, А її посередницею є постійно пані Замойська. І в становищі, в якому Марія Луїза так сильно потребувала прихильників, Собеський — особливо після цих обітниць — був, мабуть, єдиною людиною, В якій вона могла бути справді впевнена. Не тому, що вже 1661 року Собеський фігурує у французькому списку з пенсією 4800 фунтів, Яка 1662 року зросла до 8000, а з часом мала збільшитися до 20 000 фунтів. Це мізерні суми для магната, до якого належав чималий шмат Польщі; Більшою ж, безумовно, запорукою віри Собеського була саме вона, Марисенька. Можна прийняти майже з упевненістю, що ті «обітниці» не відбулися без відома королеви, Можливо, були її ідеєю? Це безперечно, що відтоді, щоб добре розуміти серцеві конфлікти Собеського та Марисеньки, Треба водночас мати на увазі найважливіші справи, що хвилювали Річ Посполиту. 186 Перелом відбивається в кореспонденції. Два короткі листи Собеського, які розпочинають видання Гельцеля І які Гельцель відносить до 1664 року, Радше — як це влучно скоригував Корзон — Слід було б перенести на той гарячковий період Варшавського сейму 1661 року. Інший вже тон цих листів. Темп галопуючий, Немає давніх перифраз, немає мови про чесноту. «Королево серця» — цими словами починається короткий білетик, що сповіщає: «Куди мені тоді обернутися накажуть, чекаю на виразні накази Пані та Добродійки моєї, Чию єдину тільки над собою визнаю владу і визнаватиму — доки її панування триватиме», — Додає з несвідомим єзуїтизмом Собеський. І другий, ще палкіший лист, у якому він дорікає Марисеньці, що та не відповідає: «Коли матиму честь побачити прегарне обличчя Вашої Пані: На чому мені більше залежить, аніж на всіх цих світових химерах, Які я нізащо не маю без своєї прегарної Зірниці та без її володіння. Змилуйся ж, моя свята Добродійко, і сповісти мені справжні наміри свого серця, І де, і коли маю бачити красу Вашої Добродійки моєї?» 187 Не вирішуючи наразі, чи вже тоді дійшло до справжнього «володіння», Чи ж те володіння маємо розуміти фігурально, Мусимо констатувати, що й листи пані Замойської з того періоду Свідчать про майже повне злиття її життя та інтересів з особою Собеського, Причому чоловік зведений до ролі обтяжливої перешкоди. Вже раніше, у тому листі, де Марисенька радила Собеському «Швидко покінчити з тим похороном» — йдеться про похорон його матері — Вона далі пише, звісно, вживаючи те французьке vous, Що є чимось меншим за «ти», але більшим за «пан»: 188 «Не баріться ніде, якщо хочете, щоб я вірила у вашу пунктуальність у тому, Чого я від вас прагну, а чим, по суті, є бажання швидше насолоджуватися присутністю Селадона, Без якого Астрея не може бути щасливою. Вірте в це і будьте уважні. La flute сказав до triktraka, скаржачись на мене: «Вона хоче, щоб я вигнав своїх людей, і що через них їй тут життя немиле; Ні, я ніколи з ними не розлучуся, нехай собі йде, куди їй заманеться, Я ніколи цього для неї не зроблю». Ось яку прекрасну надію він мені дає!» 189 La flute — «фуяра» — означає її чоловіка, Замойського. Відтоді цей надто прозорий криптонім, Що дещо безцеремонно визначає пана воєводу, Постійно з’являється в листах. 190 Кілька слів треба сказати про ці криптоніми, Адже без ключа до них кореспонденція Собеського з Марисенькою буває незрозумілою. Чим більше зростала довірливість їхніх почуттів та інтересів, Тим більше вони відчували потребу у власному шифрі. Це, зрештою, був дуже поширений звичай через непевну долю листів. Їхній умовний словник є частиною любовної натури, Частиною — особливо пізніше — натури політичної. Чим вище Собеський піднімається в гідностях, Тим більше загрожена його таємниця листування; Здається, що двір охоче контролював кореспонденцію своїх достойників і вождів. Отже, спочатку ми зустрічаємося з невинним шифром; Самого Собеського позначають терміни: Селадон, Орондат, Сільвандер, панна Больє, La poudre (пудра) та ін.; Марисеньку — Астрея, троянда, букет, зірниця, les Essences (пахощі) та ін. Конфітюри — як ми вже знаємо — означають лист; Odór (запах) означає здоров'я або життя; Intelligence (порозуміння, змова) — розлучення, бо й про розлучення тут йтиметься. Les oranges (помаранчі) — це кохання. Потім вкрадаються криптоніми політичного характеру, Причому слід відзначити їхній відтінок: Почесний, коли йдеться про французький двір, І досить зневажливий, коли йдеться про польський. Так, Людовик XIV — це l'aigle (орел), Але Ян Казимир — лише marchand de Parts (торговець частинами) або просто купець, чи аптекар. Версаль — це чарівний палац; Але Варшава — jeu de paume (майданчик для гри в м'яч). Королева — це Хамелеон або флюгер — або іноді товариш купців; Marchandise (товар) — це польська корона. Іноді важливіші особи позначаються умовними числами; Іноді, нарешті, частини листа пишуться повністю шифром. 191

Не можна сказати, щоб постать Собеського Виграла від зближення з двором цього, Від входження в інтриг жіночих атмосферу, Йому більше пасував кінь і табору ера. Нині його роль досить двозначна, Лавірує, хоч і незвична. Хотів би зберегти довіру двору, І шляхти повагу, немов опору. Якщо не хотів чи не міг маршалком стати, Щоб конфедерацію ту зламати, То все ж таки грає дволику роль, Посилаючись від конфедерації до сейму, як король, А водночас співпрацює в планах двору, Отримує таємну французьку пенсію, мов опору, Підписує таємну низькопоклонну адресу до Конде. І, мабуть, без ентузіазму він її веде; Франкофілом був через Марисеньку, Але натура тягнула до конфедератського табору, мов до неньки, Чий культ шляхетських свобод він усім Своїм польським темпераментом поділяв, як дім. Ще менш привабливою робить його роль Обставина, що його використовували для цих послуг, як пароль, Для посередництва між двором і конфедератами, Для махінацій та підкупів, разом із повернутим у милість Єронімом Радзейовським, як з братами. Сподіваймося, що бруднішу частину роботи Собеський залишав більш фаховому двоюрідному братові, без турботи. Але в цей момент відбувається факт, Який створює нову ситуацію в його житті, як акт. Навесні 1662 року пані Замойська майже потайки, Вночі, забравши скільки могла грошей, залишає Замостя, як тіні, І вирушає до Парижа. Цей від'їзд лунає гучним відлунням по всій Польщі, мов пожежа; А обурення ще більше зростає, Коли поширюється звістка, що молода пані, від'їжджаючи, довіряє Управління маєтками, які отримала в дар від чоловіка, Надто близькому їй Собеському та його *alter ego* — Сапізі, як звичаю. Незабаром починають ходити чутки, Що Собеський має їхати за нею, що він розпродає маєтки, мов смутки, І назавжди виїжджає до Франції! Але не лякаймося цього скандалу; будуть гірші, мов станції. Поважному Собеському судилося протягом кількох років Поповнювати скандальну хроніку Польщі, мов з-за хмар. VII. Нові конфітюри В архіві князів Чорторийських у Кракові Знаходиться тека, що містить сто вісімдесят з гаком листів Марії Казимири, мов у макові, А саме з двох періодів: з часу, коли вона ще була пані Замойською, І з часу, коли вже була вдовою після короля Яна, мов з росою. Листи з періоду вдівства взагалі досі не були використані; Натомість матеріалами, що стосуються першого періоду, користувався Ключицький і опублікував їх (1880) в *Acta historica*, т. II, ч. I, мов уві сні. Але легко було констатувати, що Ключицький Використав цей матеріал не повністю, мов той мисливський; Крім 14 виданих ним листів до першого від'їзду пані Замойської до Парижа, В тій теці знаходиться двадцять з гаком — а отже, майже вдвічі більше — інших з того ж періоду, досі ніде не опублікованих і невикористаних, мов пожежа. Можливо, що через монументальні засади *Acta historica* Вони здалися Ключицькому занадто дріб'язковими та надто приватними, мов таємна лірика; Для нас, розглянуті в рамках цієї праці, Вони містять дуже цінний матеріал, мов у палаці. Ці нові «конфітюри», у зіставленні з досі відомими, Дозволяють краще усвідомити відтінки стосунків, що зав'язувалися між молодою парою, мов з вітрами; Водночас вони спонукають до коригування узагальнених вироків, Що нерідко виносилися Марисеньці, мов із віків. І взагалі весь цей роман, як історико-побутовий документ, Є чимось надзвичайно цікавим у своєму екзотизмі, мов момент. З цієї причини дозволяю собі повернутися ще назад У той період між 1659 і 1662 роками і на основі нового матеріалу доповнити попередньо накреслений образ, мов зорепад. Наскільки ми знаємо з інших джерел — з пізніших листів Собеського — Що пані Замойська, будучи зовсім молодою заміжньою жінкою, була, можливо, «не зовсім задоволена», але весела і охоча до розваг, навіть під час перших пологів, що відбулися у Варшаві, — настільки з її власних листів ми можемо зробити висновок, що ця веселість досить швидко минула під впливом розчарувань, мов відблиск небесний. Перша дитина помирає в дитинстві; Пані Замойська — незабаром знову вагітна — мусить перебувати в Замості, серед недоброзичливого оточення, занедбана чоловіком, який стає все більш чужим, все частіше відсутнім удома, мов у забутті. Вона благає чоловіка не залишати її саму: марно. Вона почувається дуже самотньою, сумною та нервовою, мов у тумані. Дружба з милим і симпатичним сусідом, паном хорунжим Собеським, Давнім знайомим з двору, кореспонденція, яку вона з ним підтримує, займають все більше місця в її житті, мов у вірші цьому. Вона завжди чекає його «*avec une grande*» (з великою) охотою. Але молода заміжня жінка намагається поєднати свою подружню любов з початками цієї невинної — як вона вважає — дружби, мов з нотою. Один з листів свідчить про це досить оригінально. Пані Марія вдруге вагітна; чоловік не погодився, щоб пологи відбулися — як перші — при дворі, при королеві; наказав їй повертатися до Замостя, обіцяючи весь цей час провести при ній; а тепер залишає її на цілі місяці саму, під приводом об'їзду своїх маєтків, мов уві сні. Пані Марія покладає на Собеського обов'язок Схилити її чоловіка до якнайшвидшого повернення; якщо Ян Замойський не повернеться, це, мабуть, означає, що він хоче її вбити тугою! «Якщо він приїде, — далі пише Марисенька до Собеського, — я народжу йому прекрасного сина, який битиметься так само добре, як його татусь, і я довірю його пану, щоб він навчився від пана всіх тих прекрасних вчинків, які пан щодня здійснює; якщо буде дочка, пан матиме на неї перші права, зважаючи на те, що панова перша дружина померла»… Та «перша дружина» — легко здогадатися — це донечка пані Замойської, яка, як видно з цього, жартівливо називає Собеського своїм зятем. Отже, вона робить його своїм зятем, вона довіряє йому виховання майбутнього сина — типова напівсвідома любовна гра молодої жінки, яка роллю, яку майбутній коханець нібито має виконати щодо її дітей, маскує сама від себе ту, яку він виконає щодо неї самої. Вона ніби інкрустує Собеського у свою подружню любов і у своє материнство, мов у обов'язок. Мотив материнства, на який ми вже раніше звертали увагу, Повторюється і в цих листах, один з яких починається словами: *Monsieur mon cher enfant* (Мій пане, моє дороге дитя), мов у вияві. Раз по раз Марисенька пропонує Собеському, Щоб вони жили в добрій гармонії, як мати з сином; запевняє, що є його «дорогою матусею», мов у вірші цьому. То знову, в жартівливій і залицяльній грі, Пише, що «її дочка запевняє його у своїй повазі і каже, що якщо він буде таким же вірним її слугою, як для її мами є «нещирий син», то, можливо, схилить матір — Марисеньку — любити його як свого сина, мов уві сні. Але цей материнський стиль досить швидко вичерпується, Тим паче, що Собеський, можливо, сприйняв його занадто буквально, мов уві сні. Бо тут треба відзначити рису, Яка в цих нових «конфітюрах» вражає більше, ніж у досі відомих: а саме, що на початку цих стосунків більш зацікавленою, більш залученою стороною була Марисенька, мов таємниця. Це досить зрозуміло і пояснюється хоча б самими умовами їхнього існування. Собеському вражень не бракувало; вільний, розкутий, рвучкий до життя, він воював, мандрував, полював, бував при дворі, в таборі та по сусідах, скрізь радо вітаний, чоловіками та слабшою статтю, мов у вірші цьому. Він трохи літав з квітки на квітку, І зовсім не здається, щоб у цей перший період кореспонденція з названою «матусею» мала задовольняти всі потреби його серця, мов у квітку. Інша річ вона, раз по раз знерухомлена вагітністю, Ув'язнена в Замості, при все менш стерпному чоловікові, який, до того ж, приділяє їй все менше уваги, мов у невідомості. «Вранці виходить з моєї кімнати, не бачу його до вечора. Можете собі уявити, скільки маю часу на будування *des châteaux en Espagne* (повітряних замків) — пише до Собеського; «нудьгую» — «помираю від нудьги» — ці слова постійно повторюються в її листах, мов у вічі. Від нудьги спить по півдня. З якогось листа дізнаємося, що три дні лежить у ліжку через переляк, спричинений п'яною — як завжди — сваркою, в якій Замойський ледь не вбив когось у її кімнаті, мов уві сні. В цих умовах кореспонденція з Собеським є її єдиною розрадою, А його відвідини — найяскравішими моментами в цьому сірому житті, мов у нагороду. Отже, здається, що на початку Собеському радше обтяжувала фальшива роль друга дому. Пані Замойська дорікає йому, що щоразу, коли він має бути у них, завжди знаходить якісь «важливі справи», мов у тому. Він відмовляється. Замойський хоче запросити його на полювання, «але, мабуть, пан матиме на той час важливі справи» — пише йому з виразною іронією Марисенька, мов уві сні. То знову — повідомляє йому — Замойський заявив, Що більше не писатиме до Собеського, бо той не відповів йому на вісім листів, мов уві сні. Можливо, щоб умилостивити Собеського, Пані Замойська вдається до того дружньо-материнського тону, робить себе його безкорисливою довіреною особою, мов у вірші цьому. Запевняє його у своїй дискретності. А він довіряється їй наївно! Читаємо в одному з її листів: «Що стосується вашої кузини, дуже жорстока вона, що вас не хоче бачити, але *vous saurez si bien faire le mourant* (ви так добре вмієте прикидатися вмираючим), що врешті-решт вона зворушиться і ви знайдете спосіб її заспокоїти»… Проте мимоволі прозирає роздратування в її листах, мов уві сні. Ось вона сидить у Замості, карнавал починається, Він проведе його весело при дворі «поблизу Їхніх Королівських Величностей та тієї, яку не знаю, як назвати, бо живучи так, як вона живе, не заслуговує на назву вашої родички. Відчуваю, що виставляю себе на посміховисько у ваших очах, втручаючись у речі, які мене не стосуються; однак, носячи ім'я вашої матінки, не можу стриматися, щоб не сказати, що я про це думаю». Нехай же бавиться у Варшаві, і вона, зрештою, постарається тут не померти від меланхолії: приїхала до них на карнавал пані Шумовська і чимало молоді; немає навіть часу довше писати, бо маски вже чекають на неї… Але ми відчуваємо стримувані сльози в цьому листі, мов уві сні. Іншим разом Марисенька скаржиться, Що довго не отримує відповіді, мов уві сні. «Я не помиляюся, — пише вона, — коли кажу, що що з очей, те й з думки; Але я не гніваюся на те, що інша зайняла моє місце, аби тільки вона була того варта», мов уві сні. І закінчує запевненням, що є його доброю матусею. Аж врешті в одному листі, в якому скаржиться на погане здоров'я Та на недбалість Собеського у відвідуванні її, закінчує: «щоб вам сказати, що я не ваша мати», мов уві сні. Насправді «мати» вичерпала себе, Час перейти до іншої забави, мов уві сні. Таку гру не можна надто затягувати. Є певні ознаки, що реаліста Собеського почали втомлювати ці стосунки, в яких від нього багато вимагали, не відплачуючи позитивною монетою; можливо, він вважав, що ця занадто молода матінка занадто цікавиться його життям, іноді навіть активно втручаючись у нього, втручаючись здалеку, але ефективно, у його жіночі справи, мов уві сні. Можливо, він мав претензії — на це схоже — що вона посварила його з якоюсь з подруг. Можливо, його бентежили аванси, які вона йому робила? Можливо, він почувався ніяково в цій фальшивій ситуації, в цьому флірті з дружиною друга, в який він занурювався все глибше, сам не знаючи як і коли? Дійшло до вибуху, як можна зробити висновок з дуже промовистого листа, написаного пані Замойською до Яна Сапіги, мов уві сні. Друг Собеського, пан писар коронний Сапіга, Який разом із Собеським свого часу потрапив до шведів і від шведів щасливо повернувся, є водночас довіреною особою пані Замойської; він, разом із Собеським, втручається у справу звільнення її староства від військових повинностей; йому — разом із Собеським — вона довірить свої інтереси, коли раптом залишить Замостя, вирушаючи до Парижа, мов уві сні. Можна зробити висновок, що Сапіга був посвячений у не один секрет, Що стосувався взаємних стосунків цих двох, мов уві сні. Лист пані Замойської до нього тим більш промовистий, Що тут говорить жінка в роздратуванні, менше, ніж зазвичай, зважаючи на слова, і що її лист, звернений до третьої особи, вільний від метафор та евфемізмів, що зазвичай супроводжували в ту епоху любовну кореспонденцію, мов уві сні. «Що стосується пана хорунжого, — пише (французькою) пані Замойська, — Я дивуюся, що серце таке шляхетне, як його, знижується до такої міри до особи, яку він так мало цінує, яку так зневажив… Я переконана, що він мені нічого не винен, а я йому. Він сам сказав мені, що втомився від моєї прихильності (*las de ma bienveillance*). Зізнаюся, я була така дурна, що виділяла його, чого зі мною ніколи не траплялося щодо жодного чоловіка, а він, мабуть, хотів дати мені відчути, наскільки це не личить жінці. Як тільки він дав мені зрозуміти мою помилку, я негайно опанувала себе і поклялася, що як він був першим, так і буде останнім, за всі образливі слова, які він мені сказав, мов уві сні.

«Я певна, що ніхто у світі не наважився так поводитися з жінкою, як він; Але якщо я мала стільки поміркованості, щоб вислухати його так терпляче, хай він не уявляє, що я зробила це через дурість… Я досить зарозуміла, щоб вважати, що я не остання з усіх жінок; я згодна, якщо пан бажає, прийняти ці слова як галантність, що випливає з його милої вдачі; але я не змогла б терпіти їх більше. Я, зрештою, здогадуюсь, з якою метою він усе це зробив; бажаю, щоб результат був успішним; що ж до мене, я не могла сподіватися іншого кінця»…, мов уві сні. Зважмо цей стиль: як тут немає нічого архаїчного, Яке це все сучасне, сьогоднішнє, тоді як стиль Собеського так сильно ще тримається того XVII століття, мов уві сні. Як могло не бути непорозумінь? Важко кохати гармонійно на відстані кількох століть, мов уві сні. Але й Собеський виглядає з-за цього листа досить несподівано, Досить по-новому! Здається, імпульсивний пан хорунжий перебрав міру і тепер, охоплений огидою до самого себе, намагається задобрити Марисеньку всіма способами; окрім клопотань пана Сапіги, посилає їй персики та мальвазію (міцне солодке вино), мов уві сні. Мусив він її трохи вгамувати, Бо відчувається ніби тінь усмішки, коли пані Замойська пише, що «зберігає його персики для королеви; якщо вони отруєні, злість Собеського влучить не в неї, а в Її Королівську Величність», мов уві сні. Отже, бачимо, що ці стосунки не можна брати надто узагальнено. Вони мали різні фази. Собеський не відразу став тим покірним Селадоном, яким мав бути пізніше; він мав з жінками кігтики і вмів їх показати. Хто знає, скільки в цьому першому періоді накопичилося в Марисеньки жалів і гіркоти. І тоді, через роки, коли він, віднайшовши всього себе в ролі пристрасного і відданого чоловіка, віддався їй нероздільно, вона виразно холоне, тримає його тим холодом, яким доводить його не раз до розпачу і яким найефективніше над ним панує. Може, це система, а може, відплата, може, якісь запеклі образи з того першого періоду, мов уві сні. Пані Замойська рідко датує листи, Але можна приблизно відгадати їхню дату за стилем, за термінологією, мов уві сні. Мати й подруга зникають; Натомість з'являються любовні метафори, частково запозичені з романів, частково з голови, мов уві сні. Селадон і Астрея — це назви нібито офіційні; Але, як ми вже бачили, Собеський має багато псевдонімів, мов уві сні. Тут особливо часто з'являється один: *l'automne* — осінь. Троянда шкодує, що так довго не зможе бачити осені… Ніхто не матиме її *pomarańcz* (кохання), тільки він один, єдиний їх гідний, якщо буде вірний своїй троянді. Немає дружби, якою б вона для нього не знехтувала, немає думки світу, проти якої б вона його не захистила. Бо вже ситуація ясна, вже відбулося — не остаточне, певно — порозуміння, вже домовляються про побачення, вже пробивається дедалі виразніше взаємне нетерпіння перешкодами, що вироджується часом у взаємні докори, мов уві сні. Нарешті, на ще пізнішій фазі, шифр стає більш реалістичним; Тоді з'являється оте *la flute* — фуяра — на позначення набридлого чоловіка; але є не сама лише фуяра, є мала домашня оркестра, бо сестра чоловіка, княгиня Гризельда Вишневецька, яка також мусила не раз бути для закоханих обтяжливою перешкодою, отримує псевдонім «басетлі» (*viole de gambe* — старовинний струнний інструмент), мов уві сні. Делікатна зазвичай Марисенька стає досить брутальною у визначеннях, Коли, наприклад, пише Собеському, що співчуває його мукам, але й їй дуже неприємно, «*qu'un chłop gruby dorme sur mon oreiller*» (що грубий мужик спить на моїй подушці), мов уві сні. Але одразу потім додає з грацією: «Будемо говорити зовсім про інше, коли побачимося; присягаю тобі, що й мене розлука мучить не менше, ніж тебе. Немає хвилини, щоб я не думала про тебе, відколи ми розлучилися. Ходжу непричесана, без стрічок, без мушки; не дбаю про те, щоб подобатися комусь», мов уві сні. Знову ж французьке *vous* — неможливо передати — це ще не польське «ти»; Але його довірчого відтінку неможливо було б виразити жодним «вашмосць пане», мов уві сні. Оминаю в цьому стислому розділі про нові *konfitury* (конфітюри, тут: «солодкі таємниці») Все те, що в них збігається з дотеперішніми поглядами на ті стосунки; підкреслюю лише те, що ці погляди дещо модифікує. Отже, ніде в дотепер опублікованих листах Марисенька не виступає так виразно в ролі закоханої; радше буває обережною, ощадною на слова, більше провокуючи почуття, ніж виявляючи їх сама; натомість у цих невідомих листах раз по раз з її пера злітають дуже гарячі, дуже безпосередні заклинання. У ті часи, коли безпека пошти була такою сумнівною, лист був листу нерівний, свобода висловлювань залежала від того, яким шляхом лист надсилався, звідси часті зміни тону. В одному з листів Марисенька виразно пише, що намагаються перехоплювати її пошту, мов уві сні. Здається, після періоду, в якому він ставився до цієї дружби досить легковажно, Собеський повністю піддається зростаючому почуттю. Можливо, воно зміцнюється саме в цих бурях, у цих взаємних докорах і непорозуміннях. Відтоді вже постійно йдеться про способи побачитися, хоча б миттєво, зі збереженням світських пристойностей. З цією метою неминуче зблизити коханця з чоловіком; тому пані Замойська спадає на героїчний задум: пише Собеському, щоб він неодмінно був у Варшаві, коли там буде *la flute*, щоб *la girouette* (королева) наказала йому присягнути з «фуярою» непохитну дружбу: «це буде дуже корисно, — підсумовує Марисенька, — і тоді ми зможемо бачитися». Звідси бачимо, що якщо Марисенька надає королеві важливі послуги, то й королева не відмовляє їй у потребі своєї поважної допомоги. При цій нагоді дізнаємося з листа, що дружина мусила позичити Креза Замойському 2000 франків на подорож…, мов уві сні. Отже, ці нові листи — хоча б через свою велику кількість — Краще дозволяють відстежувати етапи, якими просувається завоювання нашого героя. Дізнаємося про інші його чесноти. Марисенька вважає його надзвичайно вправним у справах жіночої моди і звертається до його смаку в питаннях кольорів. Обтяжує його дуже складними замовленнями до своїх ювелірів, попереджаючи, що якщо він погано впорається, то вона прокляне його *comme un furman ses chevaux* (як візник своїх коней). Приємно це мало звучати вуху справжнього шляхтича! Вже не вибереться герой з цієї солодкої неволі, мов уві сні. Датою перелому — щонайменше духовного — став історичний момент, Сейм у Варшаві (1661), той, що був увінчаний виставою «Сіда». Закохані бачаться тоді частіше і довше, а результатом — ті обітниці в костелі кармелітів, що припадають на червень 1661 року. Замість звичайного давнього підпису MCFZ, Марисенька починає підписуватися в листах до Селадона шифром, що досить виразно приховує сплетені літери J. S. Вже її навідують думки про розлучення, але вона, мабуть, відчуває, що життя в Польщі за цих умов було б дуже ускладнене; тому в її голівці дозріває інший план: вислизнути до Парижа під якимось приводом, можливо, пізніше стягнути туди Собеського і назавжди організувати собі нове розкішне життя. Вже говорила з королевою про те, що хоче відвідати батьків (*les oiseaux de mer* — морські птахи, тобто ті, хто живе за морем); шахрайка й королеву думає обвести навколо пальця!, мов уві сні. Що стосується листів пані Замойської з Парижа, Тека з архіву Чарторийських вже мало що дає нового: майже весь цей матеріал був опублікований Ключицьким в *Acta historica*. Два чи три досі недруковані листи не містять нічого особливо цікавого. Один свідчив би про добре серце Марисеньки, оскільки описує надзвичайно докладно останні хвилини і смерть одного з небагатьох її відданих придворних, пана Ставського, чиї послуги вона дуже цінувала. «Помер як святий», — пише на початку, а під кінець листа дізнаємося, що він позбавив матір і сестру всього, що могло б їм дістатися в спадок від нього, все наказав продати і обернути на меси за свою душу. Святий, справді, мов уві сні. Що ж до листів з вдівського періоду, Вони переважно дуже пошкоджені, пережили вогонь і воду. Написані вони до воєводини Сенявської, уродженої Любомирської, переважно у справах, ліквідація яких для королеви, що вже постійно осіла в Італії, була надзвичайно ускладнена. Обговоримо цю кореспонденцію у відповідний момент біографії Марії Казимири. VIII. *À Paris!… À Paris!…*, мов уві сні. В опері «Манон» є дует Манон Леско з кавалером де Ґріє, Коли молода дівчина викрадає з собою закоханого кавалера. За мить вони помчать до Парижа, міста насолод, кохання та щасливого *incognito*. І кожні кілька тактів, в устах Манон повторюється чуттєво, спокусливо, на низьких тонах заснований рефрен: *À Paris!… à Paris!…*, мов уві сні. Собеський кавалер де Ґріє? Ще одне парадоксальне поєднання!, мов уві сні. Це певно, що Собеський перебуває на небезпечному повороті життя. Кинути все, продати, що можна, зі своїх маєтків, купити якусь власність в околицях Парижа або на півдні Франції і там жити з коханою, — ось міражі, якими його вабить небезпечна Манон, мов уві сні. Але життя не є оперою, Навіть коли герої ходять у костюмах, мов уві сні. Тому вся ця нездійснена пригода, Розглядана зблизька, знову здається складнішою, мов уві сні. Від'їзд пані воєводини відбувся раптово І в дещо скандальних умовах. Принаймні так його інтерпретували в Польщі. «Без волі та відома свого чоловіка, — нотує під датою 7 травня 1662 р. сучасний *Літописець* Йоахима Єрлича, — взявши злий розум і пораду, забравши достатки і скарб, золото, срібло, клейноти, гроші, про які казали, що їх було 70 000, підмовивши старшого слугу та інших хлопців до кількадесяти, від'їжджає до чужої землі за відсутності самого пана воєводи, який на сеймі бавився у Варшаві. Краще було вдома одружитися з якоюсь польською шляхтянкою, здоровіше було б і корисніше, і кожному такому добре таку жінку брати розпусному», мов уві сні. Ще більшим скандалом прокотилася Польщею звістка, Що, від'їжджаючи, управління над маєтками, які вона мала в дарунок від чоловіка, воєводина доручила, виключивши чоловіка, пану Сапізі і — пану Собеському, чиї стосунки з пані Замойською давно не були таємницею. Трохи перед від'їздом, ледь не досягла того, щоб чоловік зробив її — у слабкий момент — генеральною спадкоємицею; але нібито вчасно цьому запобігли родичі, мов уві сні. У будь-якому разі, цей від'їзд, хоч і досить стрімкий, Не має характеру розставання. Пані Замойська навіть пропонувала чоловікові, щоб він поїхав з нею: він не захотів. Навіть у Парижі, наполегливо реалізуючи свій план перевезення Собеського до Франції, Марисенька не відмовляється від переваг, які їй могло дати становище *princesse de Zamość* (княгині Замойської). Забезпечивши себе грошима, вона дбала про представництво. Мала красиву карету, двох пажів, чудову ліврею. Великою її амбіцією було здобуття «табурету» при дворі, вона вважала, що ця честь належить дружині князя Замойського. Через польську королеву вона домагалася, щоб їй присвоїли титул герцогині. Але церемоніал Людовик XIV був невблаганний; не поспішали з наданням князівського титулу дружині шляхтича, чий титул навіть у Польщі був дещо фантазійним. Не востаннє Марисенька мала наштовхнутися на твердий опір французького етикету; але в майбутньому це мало призвести до набагато серйозніших наслідків, мов уві сні. Деталі перебування Марисеньки в Парижі, Її плани та наміри відомі нам досить докладно з листів, які Астрея писала до свого Селадона, мов уві сні.

Насамперед, у цих листах постійно обговорюється питання придбання на ім'я Собеського якоїсь значної власності у Франції. «Рада б я, щоб Ваша Милість повідомили мені, чи продовжуєте *dans la pensée d'acquérir du bien ici* (думати про придбання майна тут)», — пише вона польською з французькими вкрапленнями одразу після приїзду. (Пишучи з Парижа, Марисенька використовує більше польських зворотів). Якщо він не передумав і якщо має готову суму, зараз є нагода придбати гарні маєтки, які іншим разом були б дорожчими. Але «мабуть, Найясніша вже змінила його фантазію, бо, певно, вже не дбає про *l'Aurore* (Аврору), *quand on lui offre une belle* (коли йому пропонують гарну) *créature et avec tant d'avantage* (і з такою перевагою)». Щоб підштовхнути його нерішучість, Ютрженка повідомляє йому, що в Парижі її не вважають *tant chienne* (такою стервою), як вона боялася, що вона вчиться танцювати, співати і грати на гітарі, що метр танцю дуже її хвалить, що її фігура — всупереч її побоюванням — тут дуже подобається.

Листи йдуть до Польщі один за одним. Як ми бачили, випробуваним способом Астрея переслідує свого Селадона, що він, мовляв, мусив змінитися; але водночас налагоджує контакт між ним та своєю родиною, ставлячи його нібито в роль офіційного конкурента. Висловлює йому ввічливі слова від батька, який «за нею шаленіє». (Пам'ятаймо, що пані Замойська вперше побачила батьків, яких покинула дитиною, а її любов до так пізно пізнаного — і через плітки оскаржуваного — батька мала бути, можливо, її найглибшим і найщирішим почуттям). Вважає, що було б доречно, щоб Собеський написав її батькові, що прагнув би його пізнати і здобути його прихильність. Може — так його повчає — говорити з повагою про почуття, яке він відчув до неї з моменту знайомства, і про бажання зблизитися з її родиною. Хай пише сам, без чиєїсь допомоги (це безпечніше): пише дуже добре французькою, може їй вірити. Застерігає, що *la girouette* (королева) обманює Собеського надією відправити його до Парижа, щоб отримати від нього певні послуги, а коли він їх виконає, справу відкладуть на невизначений час. А мала б вона відправити сюди Собеського; навіть дивуються при дворі, що він не приїхав з привітанням з нагоди дня народження Дофіна. Що ж до неї, вона хотіла б цього, бо мусить дізнатися від нього надзвичайно важливу річ *pour l'établissement de la Rose et de Сильвандр* (для влаштування Троянди і Сільвандра).

Ці слова ставлять справу на рішучий ґрунт, а ще більше це застереження: «Застерігаю, щоб ви тут *à des acquisitions* (думали про придбання), бо пан батько каже, що вже жодним способом мене звідси не хоче випускати, хоч би що». А водночас французькою: «Треба постаратися, щоб Фуяра дав Ютрженці пристойну пенсію, якщо не хоче приїхати, щоб її утримувати»… Фуяра і Ютрженка — що за комбінація! І Собеський має про це дбати… О бідний, нездійснений кавалер де Ґріє!

Як бачимо, Марисенька веде потрійну гру: підтримує свої права як законної дружини Замойського, не розкриває королеві своїх намірів переїхати до Франції разом із Собеським, але водночас дедалі енергійніше тисне на свого Селадона, щоб він рішуче дав їй знати, чи хоче тут придбати маєток. Ледь не — пише — зобов'язалася від його імені купити будинок з садом у Парижі; п'ять апартаментів, флігелі, стайні та чудовий краєвид: з ліжка можна бачити, що відбувається в Тюїльрі. Тим часом вона дізнається про все, що потрібно зробити, щоб отримати для Собеського декрет натуралізації. Батько — пише — досі її обожнює: часто каже, що Селадон щасливий, що Троянда має для нього стільки прихильності; і сам «пан батько» високо його цінує. (На одному з оригіналів листів до Собеського можна прочитати приписку пана д'Арк'єна). «Ютрженка» шкодує, що не може йому ще різних речей повідомити, які були б для Собеського дуже корисні, але неможливо про це писати.

Новий лист за тиждень: продається маєток Медон під Парижем, за 600 000 франків: чи вирішується?

Собеський досі — здається, бо його листів з цієї епохи ми не маємо — ухиляється від рішення; видно, шляхтич зберіг рештку господарського глузду. Бо розпродати все в Польщі за безцінь і купити розкішну резиденцію під Парижем, це прекрасно; але за що утримувати той Медон і з чого там жити, особливо на такій нозі? З «фуяри»?

Протягом кількох місяців нам бракує листів. Раптом кореспонденція пані Марії стає дуже складною. Бо насправді все псується, все ускладнюється. Паризькі справи Марисеньки йдуть не дуже добре. Просто — провал. Зближення із «зачарованим палацом» зайшло в глухий кут.

Зустріч із французькою королевою, після якої пані Замойська сподівалася на офіційне представлення при дворі, не відбулася; імовірно, через нове захоплення короля королева збайдужіла до фрейлін. Вплив Марисеньки в Парижі виявився ніяким; міністр де Ліонн не визнав її спорідненості. З іншого боку, королева Марія Луїза закликає свою вихованку повернутися; здогадуємося, що вона потрібна їй на місці. Замойський наклав арешт на маєтки дружини, якими мали управляти Собеський із Сапігою; вже три місяці чоловік не подає ознак життя, не відповідає на її листи! А гроші течуть, Париж дорогий…

Усе це дещо хаотично, але ж і в думках та почуттях пані Замойської в той критичний момент життя панував справжній хаос. Це досить вірно виражено в одному з її листів, написаному в хвилину депресії. Собеський, пишучи їй, назвав причиною своєї меланхолії «віддаленість»: нехай вірить — відповідає йому Марисенька — що й вона страждає з тієї ж причини. Але має й інші приводи для занепокоєння: її гризе *la flûte* (плітки) і безлад у його домі, і впертість, з якою він завжди тримає сторону своїх посіпак проти дружини, яка «його кохала й кохає стільки, скільки годиться чесній жінці», і спогади про переслідування, яких вона зазнала вдома, і дитину, яку втратила в немовлячому віці, і другу, яку мусила покинути…

Тут виникає питання, чому вона її покинула, за що біографи нерідко тяжко дорікали Марисеньці. Але пам’ятаймо, що в тому суворому XVII столітті ставлення батьків до дітей — особливо малих — було іншим, ніж сьогодні, і що мати, яка займалася вихованням своїх дітлахів, у вищому світі була радше винятком. Можливо, зрештою, знайдуться й інші пом’якшувальні обставини.

Замойський — скаржиться далі Марисенька — забрав її доходи, забрав навіть гардероб, не відповідає на листи, очевидно, вже не кохає її, хоча стільки разів запевняв її у своїй любові. Королева схиляє її до повернення, батьки плачуть при думці про розлуку; коли вона дивиться на їхні сльози, воліла б померти. Нехай Селадон скаже, чи в цих умовах може бути ефективним лікування, яке вона проходить? Але особливо нехай ніколи не сумнівається в її почуттях; завжди зберігатиме йому вірність настільки, наскільки це можливо, «не ображаючи своїх обов’язків».

Досить важко, по суті, розібратися в цих суперечностях, але хіба життя — особливо емоційне життя — не буває безоднею суперечностей?

Серед цих невдач і побоювань пані Замойська усвідомлює, що найпевнішим її шансом завжди залишався, попри все, шлюб; вона забезпечує собі повернення. Вона доручає Собеському завдання, щоб через якогось доброзичливого посередника — можливо, через вармінського єпископа — він підготував не тільки їй, а й собі примирення з «фуярою». Треба пояснити фуярі, що всі плітки про неї та про Собеського не мають жодних підстав. Це треба зробити неодмінно, бо інакше вони не змогли б бачитися після її повернення до країни! Інакше есенції (Марисенька) ніколи не змогли б змішуватися з порохом (Собеський) ані «грати з ним у кості». Наразі вона обіцяє йому зберегти *помаранчі* (кохання) «такими цілими й такими прекрасними, наскільки це можливо в її нинішньому становищі»; і ніколи йому не зрадить; а щодо того, що він каже, ніби вона не склала йому присяги (у костелі кармелітів), заявляє, що присягнула б не раз, а сто разів…

Так, треба повертатися, бо інакше легко могла б опинитися поза межами. Навіть зближення Собеського з двором непокоїть Марисеньку, яка не любить, щоб він розвивав ініціативу самостійно, без неї. Коли він повідомляє їй, що королівське подружжя має затриматися у нього в Яворові на деякий час, вона наполегливо відраджує йому від цього непотрібного витрачання.

Треба повертатися з усіх міркувань. Бо тим часом язики не байдикували: мабуть, у країні жваво пліткували про від’їзд пані Замойської та наміри Собеського емігрувати (але звідки знали про ці наміри, чи не метушився він уже активно навколо продажу маєтків?), якщо його кузина, пані конюшина Александрова Любомирська, відчула обов’язок застерегти його. У листі до неї від 14 грудня 1662 року Собеський відкидає ці чутки. Правда — пише він — що мав і має ще «*intentio* звільнитися на деякий час з цих країв з певних причин», але лише після заспокоєння вітчизни, а не тоді, коли його служби можуть бути потрібні королю та Речі Посполитій; «бо хоч би мене там і найбільша тягнути мала *Passia*, честь, репутація, яку в кожному люблю завжди більше ніж особу, несправедливі *suspicie* про невинних людей і непотрібні між людьми плітки завжди б мене від тієї *імпрези* відвели».

Цей лист біографи Собеського з тріумфом протиставляють образливим чуткам. Справді, гідна відповідь, але чи цілком щира? Особливістю тих сімнадцятого століття людей є те, що вони завжди мали римські чесноти і римські максими на вустах, а щось інше в думках і вчинках. Хто знає, чи не труднощі з реалізацією готівки у спустошеній і збіднілій Польщі стали найсерйознішою причиною, яка затримала Собеського в країні. Бо ми побачимо ще через кілька років, що ті плани кинути всі страждання і клопоти, щоб жити у Франції поруч з коханою, будуть дуже серйозною *intentio* великого коронного маршалка і гетьмана. І навіть зараз, через півроку після цього листа, проєкт осідання у Франції все ще повертається в *конфітурах* Марисеньки.

Можливо, зрештою, Собеський не вкладав усього серця в ці французькі проєкти, внаслідок яких він би за безцінь позбувся батьківщини та майбутнього в країні, щоб у повному розквіті сил і молодості неславно вегетувати у Франції. Інша річ пізніше, коли він мав шанси обміняти свої високі чини на такі ж вигоди при французькому дворі. Зрештою, пізніше він був уже зовсім безвольним перед наказами свого тирана; у моменті, в якому ми перебуваємо зараз, його підданство ще зовсім не було таким повним. І тому, мабуть, Марисенька стелить собі шлях до повернення в Замостя. Манон Леско перетворюється на *Парижанку* з комедії Бекка.

До речі, про літературу. Дата перебування пані Замойської в Парижі викликає певні хронологічні асоціації. 1662 рік — це ж прем’єра «Школи дружин», висхідна зірка Мольєра! Париж, двір, місто, тремтять від бурі, яку викликала ця п’єса: величезний сценічний успіх, а водночас повінь пародій, нападницьких брошур, полемік, реплік… І «Школа дружин» — хіба це не п’єса, ніби написана для Марисеньки! Зізнаюся, я зазнав наївного розчарування, не знайшовши про неї в листах пані Замойської ані словечка. Чи була вона в театрі? І взагалі нічого в її листах не відбивається від такого буйного тодішнього розумового життя Парижа; нічого, крім особистих дріб’язкових марнот, інтересів, крім «зачарованого палацу», який її не хоче, і застарілої номенклатури «Астреї». Але сам розумію, що мої претензії досить дикі. Стільки мені дозволено ствердити, що Марисенька не була інтелектуалкою.

Восени 1663 року пані Замойська після майже півторарічної відсутності повернулася до країни. Повернення мало бути добре підготовлене (можливо, через вармінського єпископа?), оскільки ян замойський прийняв дружину з великою помпою. Відбувся урочистий прийом у костелі, акт пошани місцевої академії, віршем і прозою. Стосунки зі Собеським стали віддаленими й важкими, листи дуже обережними, пані Замойська суворо дотримується *decorum* . Щонайбільше опосередковано надсилає Селадону шарф вогняного кольору або портретик, що зображує нібито її брата чи батька, а насправді її саму.

Після повернення з Парижа пані Замойська народила чоловікові третю дитину. Але нова шлюбна гармонія тривала недовго, сварки почалися знову. І нове обурення Польщі, а це через запровадження звичаю *ruelle* , привезеного молодою пані з Парижа, а невідомого в країні: почали говорити, що княгиня Замойська приймає чоловіків у ліжку. Брат, кавалер д’Арк’єн, що прибув з нею до Замостя, наразившись на пана Замойського, мусив тікати із замку від його люті. Пиятики, оргії тривають постійно. Королева, знаючи муки своєї улюблениці, радить їй розлучення, а принаймні розділення майна, щоб вона мешкала при Замойському «як при батькові» — Марисенька то погоджується на розділення, то знову відповідає святенницько, що цілком задоволена чоловіком, що непорозуміння між ними виникли з вини її молодості, що хоче в усьому бути покірною чоловікові… Замойський відправляє її до Парижа — вона не хоче. Про все це ми дізнаємося з нарікань Собеського, який не може пояснити її поведінки. І річ особлива, той самий Собеський, раніше, здається, досить легковажний і невпевнений, тепер все більш безроздільно віддається своїй недоступній коханці; все більше поєднання з нею стає необхідною умовою його життя. *Intelligence* — розлучення — цей криптонім з’являється в його листах. Але Марисенька не хоче розлучення. Можливо, вона сподівається, що Провидіння вирішить це інакше; можливо, сподівається незабаром стати вдовою і хоче бути перед чоловіком та його родиною — яка пильно й вороже спостерігає за нею — у всьому в порядку. Справді, здоров’я пана Замойського погіршується; знову шепочуть про заповіт, яким пані наказала собі записати величезні суми…

Отже, протягом цих кількох років кохання тягнеться мляво й сумно. Зате в політиці події розгортаються дедалі швидше. Незабаром справи політики та справи кохання найтісніше переплетуться, щоб мчати разом. IX. Рокоші та розкоші

Коли навесні 1662 року пані Замойська виїжджала до Парижа з думкою, щоб там притягнути й затримати великого коронного хорунжого, країні дедалі ближче зазирала в обличчя громадянська війна. З одного боку — чужоземна армія, із закликом до якої королева ще зволікає через залишки розсудливості, з іншого — шляхетська маса, сфанатизована проти нібито ґвалтівників конституції та викрадачів «золотої вольності». Сейм 1662 року ще раз відкидає будь-які зазіхання на елекцію *vivente rege*, маршалок конфедерації скликає посполите рушення проти чужоземної інвазії, що нависла над країною, займає Каліш, Велюнь, Сєрадз, загрожує Варшаві.

У цей момент арбітром долі країни була одна людина: Єжи Любомирський. Не лише завдяки польній булаві та посаді великого коронного маршалка, а й ще більше завдяки величезній популярності, яку він мав серед шляхти, цей магнат, що робив себе трибуном шляхетського народу, тримав у руці ключ до ситуації.

У звивистій лінії поведінки Любомирського важко розгледіти політичну думку. Радше він веде — як більшість тодішніх магнатів — особисту політику; але й ця є нерішучою. Він хотів би нібито і продати свій вплив, і зберегти його. Лестить цій гордій людині, що він один міг би — якби захотів — провести обрання француза, давши Польщі нову династію, але, мабуть, усвідомлює, що його виняткова роль закінчилася б разом із фактом здійснення цієї елекції. Водночас він відчуває, що, підтримуючи своєю популярністю таку непопулярну справу, легко може цю популярність разом із занепадом справи втратити. Звідси, можливо, випливає його дволикість, його постійне вагання. Він торгується і домовляється з королевою, а водночас підбурює проти неї опозицію; виставляє на аукціон свої впливи між Австрією та Францією. Вже, здавалося, його купили для Конде за величезну ціну — велика булава після похилого віком Потоцького і рука сестри майбутньої польської королеви для його сина — коли раптом, на сеймі, перед проєктом елекції, відновленим занадто рано тріумфуючою королевою, лунає різке: «Немає згоди» — саме з групи прихильників Любомирського. Справа занепадає — і наступного дня Любомирський ще раз дає зрозуміти, що готовий вести переговори з двором… Цей невловимий маршалок, як Пенелопа, розпускає вночі те, що сплів удень. Він доведе зрештою Марію Луїзу до такого стану, що нервова й затята жінка поставить усе на карту, аби позбутися цієї людини.

На мить — якщо вірити офіційному звіту надзвичайного французького посла Каєта — королева замислила розрубати вузол італійським способом, методом Борджіа. Вона видала вождям конфедерації охоронні грамоти, щоб під приводом переговорів заманити їх у пастку у Львові. Любомирський мав поплатитися головою! Марія Луїза запитала думки теологів, чи можна без гріха наказати знищити людину, яка загрожує небезпекою державі. Вони добродушно вирішили, що можна; після чого було розпочато підготовку. Любомирського мали схопити, дати йому сповідника і негайно стратити. Але Любомирський рознюхав небезпеку і не з’явився. Можливо, його попередив хтось із теологів? Духовний наставник Марії Луїзи, Рішельє, мав над нею ту перевагу, що, будучи кардиналом, міг вирішувати такі сумніви сам.

Любомирський не поплатився головою; зате поплатився хтось інший: польний гетьман литовський Госевський, дуже впливова людина, від певного часу відданий прихильник королеви. Його вбили без суду (разом із маршалком Жиромським) конфедерати, які, втім, були чесними й заслуженими солдатами. Вони заплатили за це життям. У Польщі запахло кров’ю.

Можна зрозуміти, що в такій напруженій ситуації королева не мала бажання відправляти Собеського до Парижа, куди його марно вабить Марисенька. Дедалі більше молодий хорунжий постає перед королевою як людина майбутнього. Обоє королівське подружжя тривалий час перебувають у нього в Яворові, що було, безперечно, неабияким відзначенням. Коли Собеський пізніше, у 1663 році, відважно б’ється на передовому посту проти Москви та козаків, раптом — імовірно, викликаний наказом двору — залишає поле бою, щоб повернутися на арену політичної боротьби до Варшави. Усе це відбувається під час паризького перебування пані Замойської, яка дуже не любить, щоб щось відбувалося без неї та поза нею.

Отже, вона повертається, як ми вже бачили, а момент її повернення — осінь 1663 року — збігається з поновленням справи престолонаслідування. Французький двір вирішує діяти рішуче. Принц д’Енгієн одружується з племінницею королеви, принцесою Анною, яка отримує титул «єдиної дочки Ї. К. В. Королівства польських». Польський сенат одноголосно проголосував за цю ухвалу; сиплючи французьким золотом, Марія Луїза зуміла ще раз зліпити нове французьке угруповання, причому група польських і литовських панів виступає з пропозицією, щоб не син Конде, а сам Конде був кандидатом на трон. Кореспонденція між Варшавою та Шантійї пожвавлюється: туди й назад біжать листи, написані умовним язиком, у якому принц має титул *Ревнивця*, що переслідує коханку (корону), тоді як миші (шляхта) хочуть лише гризти французькі таляри, через що доведеться вдатися до *суворого*, тобто до збройної конфедерації, тощо. Як бачимо, стиль *конфітур* Марисеньки поширювався на політику, а може, радше з неї й походив.

На мить здавалося, що кандидатура великого французького полководця матиме шанси на успіх. Воєнна слава Конде лестить гордості поляків. Навіть сам Любомирський, здається, схильний до порозуміння. Але коли він ще раз, скориставшись московською війною та віддаленістю короля, відновив свої заворушення у змові з Австрією та бранденбурзьким курфюрстом, Марія Луїза вирішила остаточно покінчити з Любомирським. Він перетягнув струну.

У листопаді 1664 року Любомирського викликали до сейму, перетвореного на трибунал, за звинуваченням у державній зраді. Заочно засуджений — під тиском двору — до смерті та інфамії, магнат не чекав вироку, сховався до Сілезії, щоб повернутися озброєним у межі Польщі. Це була громадянська війна, в якій як противник двору мав стати найсильніший полководець і найпопулярніша людина в Польщі, у новій славі мученика, що страждає за право і свободу.

Справа Любомирського по-різному висвітлювалася істориками; Шайноха, Одинець, Шуйський писали про нього драми, героїзуючи його сумну роль.

На чиєму боці була законність: чи був він рокошанином, чи, навпаки, захисником права, яке порушував двір? Питання в таких випадках досить марне; право в таких випадках зрештою має той, хто переможе. Любомирський не був людиною ідей; радше надто амбітним — і недостатньо амбітним водночас, бо нездатним сягнути по владу — політичним гравцем. Але тоді в Польщі були певні надто разючі контрасти. Радзейовський, негідник і зрадник, у розкоші та в ласці; Богуслав Радзивілл у почестях, а Любомирський, недавній «батько вітчизни» — вигнанець! Сучасний шляхетський хронікар зазначає, що коли у Варшаві судили Любомирського, «образ у Студзянах почав дива являти», у Буську «кров стікала з образу Христа», у Дзєржкові «сльози, як перли рясні, виливав образ Матері Божої»… Як боротися з тим, чия популярність сягає аж до неба? Ось на які імпондерилії (нематеріальні фактори) натрапила у своїх розрахунках Марія Луїза, що ще раз свідчить про її недостатнє розуміння країни, якою їй довелося правити.

Наразі ж, після Любомирського звільнилися великі уряди: коронне маршалківство та польна булава. Факт усунення достойника з посад, які в Польщі були довічними, був чимось винятковим; нелегко було знайти когось значного, хто б їх обійняв після популярного маршалка та гетьмана. Кому їх віддати! Був Стефан Чарнецький, великий воїн і відданий прихильник королеви, але людина вже стара, виснажена, малого роду, незаможна, без блиску. На іншого звернула очі королева; на того, кого так довго тримала напоготові: Собеського. Для тридцятирічного коронного хорунжого кар’єра запаморочлива, несподівана!

Але Собеський відмовляється. Може, його й спокушали б ті почесті — кого б вони не спокушали! — але не за цих обставин. Єжи Любомирський, під чиїми наказами він бився, який був йому прикладом патріотизму та вірності! При цьому Собеський, як невідродний шляхтич, не міг поділяти обурення двору на Любомирського; хто знає, в душі, радше, може, був на його боці. Адже Любомирський промовляв мовою шляхетської маси, а водночас втілював ідеал польського вельможі; захищав нібито право проти безправ’я, захищав золоту вольність проти горезвісного *absolutum dominium* (абсолютного панування). Найбільший мудрець Речі Посполитої, а водночас друг Собеського, Анджей Максиміліан Фредро, розробляв дуже серйозні теорії до хронічного польського безвладдя. Бачимо з щоденників Пасека, як навіть ті, хто бився пізніше при королі проти Любомирського, більш ніж поблажливо дивилися на його рокош, переконані, що кривда діється цнотливому, тоді як стільки негідників купаються в почестях. Складною була справа для нашого «Кміциця». Не хоче маршалківства та булави після Любомирського. Не сміяв би шляхті в очі дивитися! Радше кинув би охоче все і подався далеко від цього *бігосу* (безладу). Йому все ще ходить по голові Париж із Марисенькою.

Бо водночас із тогочасних листів Собеського бачимо, що істотним арбітром його долі — а опосередковано й долі Польщі — була вона. Пише до неї наприкінці грудня 1664 року Собеський, що *le renard* (лис, Любомирський) зовсім загинув; що немає способу його врятувати; що йому самому Хамелеон (королева) робить найблискучіші пропозиції, але Орондат (Собеський) не хоче ні на що зважитися, не поговоривши спершу з Букетом (пані Замойською). Королеві сказав, що «від усього хоче звільнитися, через що кілька разів плакав Хамелеон». Йому робили пропозиції, яких він, «маючи інші, що відповідають першим букетним намірам», зовсім приймати не хотів, «через що потрапив у велику немилість»; не може зрозуміти, чому ж так часто букетні наміри мали б змінюватися?

Ми легко розуміємо: ясно, що королева чинила рішучий тиск на пані Замойську, яка, своєю чергою, відповідно орієнтує — а радше дезорієнтує — Собеського, який не може собі пояснити, чому в минулих «конфітюрах» (любовних інтригах) Марисенька підштовхувала його до «зачарованого палацу» (Версаля), а тут раптом тепер спрямовує його до «гри в м'яч» (Варшави, двору). 256 Так, королева Марія Луїза, безсумнівно, розраховує на свою улюбленицю, що та схилить Собеського до прийняття небезпечної спадщини після скинутого гетьмана. Ще в лютому 1665 року Собеський у листі до пані Замойської захищається від цього тягаря. Але чого б не прийняв великий хорунжий, те прийняв би — Селадон ціною Астреї. «Лише одна *intelligence* (розлучення) — пише — могла б мене до цього привести, до чого жодної не бачу подібності, а заради чого одного нічого б мені не було важко. Але якби до цього не дійшло, то це було б гірше, ніж власною рукою себе вбити». Нехай же має певність *touchant* (щодо) *l'intelligence*, то лише тоді на все зважитися може. 257 У цій ситуації Марія Луїза визнала за доцільне викликати пані Замойську до Варшави. Такі переконання ефективніші зблизька. Собеському натякнули на надію руки Марисеньки. Замойський — коли королева зажадає — погодиться на розлучення! Під цим тиском Собеський вже не відмовляється рішуче, вимагає лише часу на роздуми. Зрештою погоджується прийняти (але ще не приймає) лише коронне маршалківство, що вже викликало осуд громадськості. Польної булави не хоче, можливо, не маючи сміливості брати одразу — у спадок від живого — стільки почестей, можливо, відчуваючи відразу до обіймання цієї булави в неминучій громадянській війні. Булава дісталася Чарнецькому, але, як відомо, застала його на смертному ложі. Знову тиск на Собеського, щоб він її взяв після Чарнецького. Тим часом Замойський, на мить освоївшись з думкою про розлучення, раптом хоче миритися з дружиною; розчарований у надіях Собеський знову готовий все кинути. Аж тут — у ситуації відбувається важлива зміна: *фуяра* (Замойський) віддає духа 7 квітня 1665 року. 258 У прусському таємному державному архіві було знайдено (Чермак) майже пів століття тому лист київського підкоморія Стефана Немирича до Електора. Цей лист, датований 3 червня 1665 року, у постскриптумі подає таку звістку: Шлюб, Політика, Польща, Звичаї. Прийшла сюди новина про шлюб пана хорунжого великого коронного Собеського з пані воєводиною сандомирською Замойською д'Арк'єн, де пишуть такі формальності: Пані Замойська, приїхавши до Варшави на наказ королеви, мала в королівському палаці на передмісті вельми любовну зустріч із згаданим паном Собеським уночі об 11 годині. Королева, заскочивши їх на гарячому, заявила пану Собеському, що якщо він негайно не одружиться із Замойською, то мусить загинути; отже, треба вирішити: шлюб або смерть. Потім прийшов священик і опівночі повінчав їх у палаці. 259 Ця розповідь, якби не існували інші свідчення, що її підтверджують, звучала б просто фантастично. Відомо, що шлюб Собеського відбувся з великою помпою публічно 6 липня того ж року, і вінчав його сам папський нунцій; як же тоді міг відбутися раніше другий церковний шлюб? Альтернатива шлюбу або смерті надто здається безглуздою; ще в Польщі за такі речі — ані за інші — смертю таких людей, як Собеський, не карали. При цьому навіщо аж смертю змушувати до того, до чого він постійно рветься? 260 А проте, якщо не всі обставини, то сам факт є безсумнівною правдою. Його підтверджує розповідь французького посла в архіві закордонних справ у Франції: «Мене покликали, — пише посол, — щоб я був свідком таємного шлюбу». Зрештою, від цього нічного шлюбу тремтіла вся Польща, і — як побачимо — він завдасть багато прикрощів молодятам. І знову пан Анджей Морштин вшанував цей факт нескромним віршиком під назвою «Нічна серенада, на незвичайний шлюб великої пари, інтонована у Варшаві, після завершеної справи», з якої ми виймаємо кілька рядків: Мода настала весілля випереджати, Венера це вміє, і цього багато. Хто вміє, усього досягти може, А кому ж заважає наше таємне ложе? Ми з собою тішмося, Не барячись, поспішімо, А священик влучить майже Після подружньої справи. І так шлюб, давно вже задуманий, Шлюб випередив і обряди святі… 261 У суперечці, яка виникла між істориками щодо факту того таємного шлюбу з травня 1665 року, природно було зазирнути, що говорять у цьому сенсі листи Собеського. І справді: «Дружинонько моя найпрекрасніша, найбільша душі й серця мого втіхо! — пише Собеський до Марисеньки 9 червня, тобто майже за місяць до офіційного шлюбу. І весь лист — Селадон бував такий обережний у «конфітюрах»! — вибухає тут повною, явною любов'ю, до якої як чоловік він виразно відчуває себе вже в праві. І коли пізніше багаторазово в листах ніжно згадує дату свого щастя, завжди цей розрахунок стосується того таємного шлюбу, а не офіційного, який відбувся через два місяці після того. Так 31 жовтня того ж року пише до дружини: «Писала Ваша милість, душе моя, до мене, що *пів року* вже як ми одружилися, а п'ять лише тижнів жили разом»… Звісно, пізніше, на більшій відстані часу трапляються в цих спогадах менш точні хронології, але тут обчислення здається надто близьким, щоб можна було припускати помилку. Пів року — це не квартал. 262 Попри це, як я вже згадував, правдивість таємного шлюбу Собеського, що передував його офіційному шлюбу, дуже енергійно атакувалася істориками. Особливо взяв на захист Собеського від такої підозри Корзон: а що найдивніше, Чермак, який першим (1893) опублікував лист Немирича і першим цей подвійний шлюб оголосив та пояснив, відступив (1899) від своєї позиції і приєднався — проти Валішевського (який спирався, серед іншого, і на його працю) — до Кожона. 263 Я не буду тут відтворювати всієї цієї заплутаної дискусії, в якій богобоязні історики творили дива, щоб захистити Собеського від нього самого. Пише до Марисеньки «дружинонько»? — Ет, це такий собі вираз, що, можливо, означає, що шлюб уже був вирішений. Пише в жовтні, що пів року тому одружилися? — Ех, «календар закоханих»! Існує автентичний лист батька пані Замойської від 12 червня 1665 року, в якому пан д'Арк'єн обурюється фактом здійсненого без його відома шлюбу? — Дурниці, непорозуміння! Здається, тут взяла гору пристрасть моральності над пристрастю історичною, і що надто завзяте бажання очистити Собеського від помилки, яка здавалася в очах панів істориків такою, що принижує його пам'ять, керувало їхнім пером. Ця пристрасть була їм властива здавна. Вже Кубала у своїх «Історичних нарисах», приступаючи до розповіді про процес Радзейовського, пише: «Шайноха намагався відмити від усіх звинувачень прекрасну підканцлершу і робив це з такою доброю вірою та переконанням, що читач у скруті, хто більше знав про неї, чи Шайноха, чи її чоловік?». Подібне питання — з більшою ще слушністю — викликають певні інтерпретації листів Собеського. Хто краще знав, коли вони одружилися, Корзон чи Собеський? 264 З Чермаком, то знову ж таки інша справа. Оголошуючи, як молодий вчений, у 1893 році свої «Потрійні шлюби Яна Собеського», він сумлінно використав матеріали, що потрапили йому до рук; через кілька років у великій, до розмірів книги розрослій полеміці з Валішевським під назвою «Марія Казимира Собеська» висловлює каяття, що спершу легковажно дав себе звабити необачним висновкам… Сама форма цього каяття історика тут досить своєрідна, а якщо зважити, що ця праця була надрукована в «Przegląd Polski», органі Станіслава Тарновського, який тоді тряс краківським університетом та Академією, у кожному, хто знає давній Краків, ця Чермакова «каносса» може викликати особливі роздуми. 265 Наскільки розкаяний Чермак у другій своїй публікації відмовляється від факту подвійного шлюбу, повністю погоджуючись на кульгаві аргументи Кожона, настільки він не розгрішає Собеського цілком. «Гріх був скоєний, — пише він, — судити про вину і призначати кару — це в руках Бога». Можна було б подумати, що йдеться про приєднання до шведів, чи про участь у громадянській війні, чи, нарешті, про пізніші підступи проти короля Міхала? Ні; це мова про те, що найімовірніше — на думку нашого історика — Собеський трохи вкрав цноти молодої вдови перед шлюбом! Справді своєрідна ця «пірожинськість» наших давніших істориків; усе ці дядечки легше пробачать своєму улюбленцю, але будь-який тінь еротизму будить їхню неспокійну пильність, що часом доходить до затушовування та ретушування текстів. 266 Сьогодні з усмішкою дивляться на ці несерйозні забавки поважних людей, бо від часу оприлюднення кореспонденції Конде та його сина з Марією Людвікою, справа таємного шлюбу Собеського вирішена понад усякий сумнів. Опублікував цю кореспонденцію, як я вже згадував, пан Еміль Манье у 1920 році, з архівів у Шантійї. Його праця не позбавлена кумедних помилок, що свідчать про слабку орієнтацію видавця в польських відносинах, коли, наприклад, пан Манье у своїх примітках робить пані Замойську дружиною «Якуба Радзивілла, князя Замойського», але це не змінює автентичності самих листів та їхнього змісту. Отже, 12 червня 1665 року — майже за місяць до офіційного шлюбу — д'енгієн пише дослівно до королеви Марії Людвіки: «Я був дуже здивований шлюбом пана Собеського з пані Замойською… тішуся, що це вже справа вирішена, що назавжди вже прив'яже пана Собеського до Вашої Королівської Величності…» 267 Отже, князь не тільки знає — з перших вуст — про факт таємного шлюбу, але й розуміє його важливість для планів королеви та його зв'язок із цими планами. Він трактує цей шлюб як суто політичну новину. Д'Енгієн — як одночасно повідомляє — береться заспокоїти старого пана д'Арк'єна, «обуреного головним чином способом, яким відбувся шлюб». Пан д'Арк'єн, крім того, вважає, що шлюби в Польщі невигідні для жінок, що Замойський зробив усе, що міг, на користь своєї дружини, а й так нічого з цього не отримала; що він сам мав намір вирішити долю дочки у Франції; але д'енгієн сподівається, що старий дасть собі це переконати і зрозуміє, що дочка не могла зробити кращого діла (*une meilleure affaire que celle-la*). 268 Здається, що перед усіма цими свідченнями важко сумніватися; треба змиритися з фактом, що був у Польщі чоловік, який двічі брав церковний шлюб з однією й тією ж особою, і що цим чоловіком був Ян Собеський; ба більше, що цей непрактикований, по суті, дублікат шлюбу давав сам папський нунцій Піньятеллі, пізніше папа Інокентій XII. Тим самим Корзон — типовий у цьому поляк — хотів бути більш католицьким, ніж папа. Потреба того другого шлюбу зрозуміла: молодята були надто значними особами, і їхня ситуація була надто делікатною, щоб можна було на тому раптовому шлюбі зупинитися. Ну і дати випити теж треба було; інакше гіркота в країні була б надто великою. 269 А якщо додати до цих двох шлюбів третій, приватний — той у кармелітів 1661 року — мусимо визнати, що мало хто був так ґрунтовно заручений і одружений, як Собеський. 270 А тепер, якщо прийняти тезу таємного шлюбу — а неможливо, як ми бачили, вчинити інакше — як і чим його пояснити? Навіщо цей поспіх і насильство? Ми вже знаємо ситуацію. Собеський, єдиний можливий кандидат на посади після Любомирського, зумовлював свою згоду перспективами на руку Марисеньки. Серед цього помирає Замойський. Здавалося б, ця смерть вирішує всі труднощі. Тим часом, всупереч сподіванням, Собеський спочатку не подає ознак життя, сидить у себе в Жовкві. Можливо, його зворушила смерть давнього друга, перед яким він не почувався безвинним? Можливо, ним керують міркування пристойності, що наказують йому триматися деякий час подалі від вдови, з якою кілька років пов'язували його ім'я? Досить природні міркування; проте королева стурбована його утриманням; ситуація не залишає їй часу на такі церемонії.

Триває це, втім, не дуже довго, адже Собеський з’являється в столиці за три тижні; зважаючи на віддаленість, це й так досить швидко. Прибуває, знову піддається чарам Марисеньки, просить її написати батькам із проханням про благословення, дозволяє оголосити себе великим маршалком, дає зрозуміти, що з часом і булави не відкине. 271 Серед цього справи заплутуються. Загострення в Польщі спонукало Францію надіслати нового представника. Ним був П’єр де Бонзі, єпископ Безьє, який у січні чи лютому прибув до Варшави. Бонзі, молодий, вродливий, жвавий, більше світська людина, ніж князь церкви, мав відіграти значну роль як при дворі, так і в житті майбутнього подружжя Собеський. Спершу Собеський йому не сподобався, а Кає, агент Конде, підтвердив негативні враження нового посла. Собеський видався йому людиною «недбалою, яка більше дбає про свої задоволення, ніж амбітною і прагнучою до вивищення» — у чому він досить влучно оцінив психіку тодішнього Собеського. Де Нуаєр, секретар королеви, додав до цієї характеристики: «Нерішучий, з відтінком республіканізму, дбає про симпатії шляхти та прагне їй догодити». Теж недурно. На думку французьких дипломатів, це була людина, яка не годилася для протистояння Любомирському. Щодо військових здібностей, думка пана де нуаєр в листі до Конде звучить так: «Відважний, але без жодної військової науки. Знання ніякі, служив лише в Польщі». Тому новий посол виступив проти використання Собеського для таких високих завдань. Не вірив він і в беззастережність його відданості. Мав інший план: оголосив, що сам Конде на чолі чотирьох тисяч шведів рушить через Гданськ до Польщі. Королева, похитнувшись, за своїм звичаєм запитує астрологів; вони не радять цього року починати кроки проти Любомирського… Марія Луїза має намір вступити в переговори з Любомирським, засудження якого нещодавно вимусила на сеймовому трибуналі; готова повернути йому гідності, які щойно нав’язала Собеському. Можна зрозуміти, що чим більше Собеський зволікав із прийняттям посад, тим більше кров у ньому заграла від такого легковажного ставлення до його особи. Чи хочуть його виставити на посміховисько країни! Дійшло до бурхливої сцени між ним і єпископом-послом; Собеський тупав ногами на єпископа в присутності королеви. Бачу цю сцену! 272 У результаті подбали про те, щоб вироки зірок виявилися сприятливішими, і справи владналися. Збентежений посол, очевидно, краще зрозумів енергію та амбіції Собеського. Але ображений Селадон тримався осторонь: у Шантійї подейкували, що він має якісь види на курляндську княжну… Хто знає, може, в цю мить знову завагався щодо пані Замойської, проти якої кипіла вся Польща, яку звинувачували в отруєнні чоловіка, називаючи її Клітемнестрою, Клеопатрою… Може, злякався громадської думки: адже його вважали її явним коханцем, якого підозрювали в намірі покинути країну і полетіти за нею до Франції. Пристойність не дозволяла одружуватися, зрештою, до закінчення року. Адже тіло Замойського було ще не поховане! 273 Зрештою, королеві це набридло; знову вирішила розрубати гордіїв вузол. Давній план засідки на Любомирського послужив їй тут, з тією відмінністю, що там йшлося про голову. Зрозуміло, що пані Замойська мусила бути в змові; був, мабуть, посвячений і єпископ де Бонзі. Астрея уникала Селадона протягом тижня, потім призначила йому побачення в літньому королівському палаці, де вона мешкала — це було в середині травня — і там дозволила себе заскочити на гарячому вчинку. Марія Луїза увійшла зненацька і побачила — яка ж це оперета, тим комічніша, якщо зберегти належні титули — єпископ — королева — гетьман… Скандал — розпуста — гріх — невинність засоромлена — спокусник ще більше! Собеський, нездатний підозрювати кохану в таких розрахунках, по-сарматськи наївний («а, я зганьбив жінку!» фредрівського Чесника) — дозволив зробити з собою все. Привели священика («плебан чекає вже в каплиці» — знову спадає на думку Фредро) і на світанку наш герой був уже одружений. І людина такого типу, коли вже було «по гарячому», віддавалася всією душею. Тим більше, що коли за нього вирішили, він уже почувався щасливим; з його післяшлюбних листів просто вибухає щастя. 274 Цей вибух щастя настільки сильний, що викликає в мене бажання взяти під захист Собеського, а точніше чесноти пані Замойської. Можливо, насправді до цього часу Селадон досяг лише «напівспасіння», кажучи словами поета; можливо, Марисенька до самого весілля відігравала в цих стосунках роль недоступної Астреї? Так можна було б зробити висновок із післяшлюбних листів Собеського; новий акцент чуттєвого щастя створює в них враження справжнього перелому. Але я не хочу цього вирішувати — і не відчуваю потреби. 275 За кілька днів Собеський вирушив до війська, щоб готувати сумну кампанію проти Любомирського, тоді як пані Собеська — якщо дозволено її так назвати — поїхала до Замостя, щоб поховати чоловіка… X. Медовий траур Поки у Варшаві розгорталися описані раніше сенсаційні події, у Замості лежали непоховані останки покійного воєводи. Було звичайною справою, що через труднощі комунікації, обов’язок повідомити родичів і надати їм достатньо часу для прибуття, похорон відбувався лише через кілька місяців після його смерті. Проте найшвидша присутність вдови була тут бажаною; як для приборкання все більш бурхливих несприятливих для неї чуток, так і для величезних майнових справ, що були пов’язані зі смертю пана на Замості. Була, зрештою, і тут також політична підкладка: Замостя був однією з найпотужніших фортець у Речі Посполитій, і вже ходили чутки, що Любомирський хоче ним під будь-яким приводом заволодіти. 277 У Замості панувала урочиста жалоба. Навколо катафалка, оббитого найдорожчим багрянцем, горіло 77 фунтів яскравих свічок. Щодня після обіду музика грала біля тіла та на літаніях. З’їжджалися численні найповажніші гості; прибув навіть посол від кримського хана; тільки вдови все ще не було. Натомість вона виявляла зацікавленість майновими справами; для забезпечення своїх записів хотіла зайняти всі маєтки ординації. Але сестра померлого, княгиня Гризельда Вишневецька, пильнувала: 5 травня вона розіслала орендарям попередження, щоб не допускали до інтромісії. Навіть варшавського суддю, який прибув з довіреністю пані Замойської та з королівським листом, відправили з гірким словом. 278 Справа для вдови була нелегкою, бо на спадок претендували наймогутніші роди; Замойські з бічної лінії, Вишневецькі, Конєцпольські з’їжджалися до Замостя, не без військової асистенції. Помалу Замостя ставало оборонним. 279 Нарешті, наприкінці травня, молода пані вирушила, щоб відвідати тіло чоловіка та взяти участь у жалобних церемоніях. Якщо вірити попереднім розповідям — а хіба ж можна їм не вірити! — ця вдова вже кілька тижнів була пані Собеською. Звістка про таємний шлюб облетіла вже чималу частину Польщі. І ось, коли королівський дворянин, що передував вдові, з’явився в Замості з повідомленням про прибуття пані, він почув від княгині Гризельди (тієї «басетлі» з «конфітур») таку відповідь: «Шкода після смерті це фіктивно показувати, чого за життя не робила; оскільки вона нас на своє весілля (із Собеським) не запрошувала, ми теж її на похорон запрошувати не будемо». Подібно відповіла княгиня самій королеві. І справді, коли вдова прибула 5 червня до Замостя, вона застала розібрані мости та зачинену браму. Королівський дворянин, пан Гутовський, зажадав від імені пані Замойської впустити її до замку, видати місто та передати управління маєтками; йому відмовили, мотивуючи це побоюванням кровопролиття. Піхота, що супроводжувала вдову, хотіла атакувати брами, але її зупинив староста опочинський, який її супроводжував. З натовпу лунали ворожі вигуки. На запитання: «Чи знаєш, з ким розмовляєш?», хтось із натовпу відповів: «Знаю, з пані Собеською». Хочеш не хочеш, Марисенька сіла в екіпаж і рушила назад; натовп ще кричав за нею: «А назад, Собкова!» Вона хотіла зупинитися в сусідньому фільварку; і там її не впустили: від гніву «розірвала на собі кабат». Все це занотував сучасний свідок, замковий лікар пан Рудоміч. Додає також, що за кілька днів пані Замойська зі сльозами запевняла пані Яроцьку, що її шлюб із Собеським ще не відбувся. 280 Легко зрозуміти, що Польща тряслася від пліток на тему цього інциденту, особливо на тлі загострення справою Любомирського та зростаючої непопулярності Собеського, ймовірного узурпатора гідностей і титулів гетьмана та маршалка. Цитована раніше серенада Морштина на таємний шлюб була ще найневиннішою. Обігали латинські та польські твори, сатиричні писання, пасквілі, в яких вдову Замойського порівнювали з Клеопатрою, ба навіть з Клітемнестрою, не без явних натяків на неї як на вбивцю чоловіка. І на Собеському тяжіли ці чутки. Він, кілька років тому улюбленець шляхти, її посол, розсудник, лицар, раптом став предметом загальної огиди. Щоб його зганьбити, теж звернулися до античності; але коли партнер Клеопатри мав би бути принаймні Антонієм або Цезарем, до нього причепили ім’я Калігули. У цих пасквілях його робили — стверджує Шайноха — першим розпусником свого часу; небезпечним для всіх чоловіків спокусником. Одна з недрукованих сатир на тодішній сенат, змальовуючи образ Собеського, починає з таких слів: «Ось і цей Калігула руку в плюндрах тримає». 281 Якщо вірили в перший шлюб, поспіхом укладений священиком, то звістка про другий, офіційний, мала б викликати ще більше обурення. Два церковні шлюби з однією і тією ж особою, це відгонило святотатською грою з таїнством! Але здається, що навпаки, цей урочистий шлюб заспокоїв громадську думку. Повага папського нунція, який його відправляв, покрила все. Скоротили, наскільки це було можливо, термін шлюбу. 2 липня 1665 року новоженець повідомляє про це сестрі такими словами: «Приїжджай же Ваша Кн. Милість якнайшвидше побачити тепер те, чого так бажала, бо зізнаюся безпечно, що щасливішого за себе не бачу і не уявляю людини». Обряд відбувся 5 липня 1665 року — менш ніж через три місяці після смерті Замойського — з дотриманням усіх церемоній. Пан Матчинський прибув до палацу як сват і в квітчастій орації просив руки пані Замойської. Відповіла королева, славлячи чесноти своєї вихованки і покладаючи на її скроні багатий вінець з дорогоцінного каміння, дар нареченого. Виголошено безліч орацій і тостів, панегіриків віршем і прозою; весільні гуляння тривали три дні. Третього дня наречений приймав короля і королеву разом з усім двором. Розкіш була нечуваною; золоті та срібні посудини, довгі рушники, прибиті до столів (щоб їх не вкрали) і служили спільними серветками, були оздоблені на кінцях дорогими мереживами. П’янка була така, що прислуга кинулася грабувати столи; вже гостро бралися за шаблі, коли король і королева проводжали молодят до шлюбної опочивальні. 282 Важко уявити більше сум’яття душевних станів, ніж те, що відбувалося в Собеському в ці переломні моменти. Це відбивається в його листах, де ми бачимо його по черзі як Яна, що плаче, і Яна, що сміється. Він вступав у новий період життя; закінчилися вагання, непевності, розгубленість, психологічні ускладнення, до яких цей поляк був так мало здатний. Насильно чи добровільно, але нарешті його одружили; він знає, що має, він щасливий. У шлюбі він почувається так, ніби з тісного чужого вбрання переодягнувся у зручний жупан за своєю мірою; але варто зазначити, що це аж ніяк не відбувається за рахунок його любовних пристрастей; як чоловік він завжди буде коханцем, палаючи ще посиленими вогнями давнього Селадона. Отже, він має свою найулюбленішу Марисеньку; але з іншого боку, він страждає через її прикру ситуацію, його болять прикрощі, які її спіткають, а від яких до дня офіційного шлюбу він навіть не міг її захищати, і плітки, які про них ходили, про які він знає, що вони не зовсім плітки, і щодо яких його совість не зовсім чиста. 283

Усе це владнав — тією чи іншою мірою — урочистий шлюб, Але залишились інші причини для прикрощів. По-перше, складні спадкові справи Марисеньки, Що мала на Замості 600 000 злотих віна, Від якого дбайливий Собеський не думав відмовлятися. На нього чекають обтяжливі судові процеси. А зрештою, той величезний життєвий аванс пана хорунжого, Але аванс двозначний, тернистий і такий, що з’явився невчасно. Невчасно, бо тепер наречений мав би охоту Бути просто зі своєю дружиною і насититись досхочу Її любов’ю. Ці посади, гідності, що впали як з неба, Були йому досить огидні, ми бачили, як довго він опирався їх прийняттю. Прийняв їх для своєї Астреї і разом з її рукою; І це йому їх також отруює: не на полі битви здобув він цю булаву, А при фартушку Марисеньки, а принаймні так це люди коментують. Дотеперішній великий маршалок і польний гетьман живе, І для величезної більшості все ще є маршалком і гетьманом; Не знає Собеський — як уже раз йому загрожувало — Чи не відберуть у нього з дня на день ці посади, Щоб повернути їх Любомирському, що було б знову ж таки жахливим деспектом! При цьому який початок кар’єри гетьмана: громадянська війна, І то проти кого, проти свого давнього полководця, Проти людини, поруч з якою він волів би воювати, Ніж ставати проти нього у справі непопулярній, неславетній, Незалежно від її результату. 284

Усі ці суперечливі стани відображаються в листах до дружини, Де тепер він може без сорому висловлювати свої почуття. Це вже не давні дещо мляві «конфітюри»! Його листи цього періоду, щирі, часом наївні, Становлять — попри болісне тло публічної справи — чарівне читання. 285

Кохання вибухає з листів тим бурхливіше, Що одразу після того першого, таємного шлюбу настало розлучення. Собеський, остаточно завойований королевою, від’їхав до війська; Ледве десь час від часу Марисенька доїжджає, Ледве зустрічаються на якомусь привалі. І так вони з’їхалися і провели кілька миттєвостей У його маєтку в Пєлясковицях: і так йому її «краса» Вбилася в голову, що очей не міг заплющити цілу ніч. Мусив просити пана Конєцпольського, щоб той з ним усю ніч проговорив. Вона зачарувала його так, що він сподівається, Що їхнє кохання ніколи не перетвориться на дружбу; — що *notre amour ne changera jamais en amitié, ni en la plus tendre qui fut jamais*. Вже давно йому здавалося, що «більше й сильніше кохати не міг», Але хоч не можна кохати більше, «*je vous admire* все більше, Бачачи досконалість і таку добру душу в такому прекрасному тілі». Ця прекрасна душа, яка йому відкрилася в ліжку, Це класична сублімація для чуттєвих натур; Але й «витончене тільце» Марисеньки мучить його в таборі До такої міри, що час від часу видавець листів, старий Гельцель, Змушений робити відсилку: «опускаємо менш пристойний уривок любовних виливів». Я зробив собі цю розвагу, щоб відшукати пропущені уривки, Можливо, обговорю їх окремо; поки що обмежимося тими, Що нам залишили, на тих суворих обіцянках, Що «треба буде за кориненьку (коринок = родзинка) помститися за всі нетерпіння», І на тому, що наш герой «обіймає і цілує гарні ручки і ніжки моєї душі. Про губки вже не згадую і не думаю, бо й хвилини в таборі витримати неможливо». Як у такому стані гетьману воювати! 286

А тепер прикрощі. Звісно, Собеський знає про те, Що його Марисеньку спіткало в Замості; І плітки, які ширяться: «про Селадона та Астрею Такі вже й по монастирях розмови, Боже змилуйся… Бачу, що на цьому світі немає нічого такого солодкого, До чого б не домішувалося багато гіркоти.

А всьому виною була невчасна ревність Хамелеона (королеви).

З цих листів бачимо, як сильно допікають Свіжоспеченому гетьману престижні міркування: З нагоди різних прикрощів він уже просить короля про *congé* (відпустку), Бачачи, що тут, у місті, йому доведеться остаточно втратити репутацію. Він наче збитий з пантелику, не може бути присутнім на жодному посольстві, Бо інакше пана Любомирського ніколи не назвуть Інакше як маршалком і гетьманом, від чого, легко здогадатися, Страждає його, Собеського, авторитет.

Але незабаром усі ці прикрощі, хоч і дошкульні, Потонули в самій справі, у трагічній розв’язці, Яка з якимось фаталізмом тягнула всіх у вир громадянської війни. Втікши до Сілезії, Любомирський розгортає рішучу діяльність, Готовий зв’язатися з будь-яким ворогом Польщі, Аби підтримати — свою справу. Він веде переговори з бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом II, Якому ще 1661 року пропонував польську корону, але марно: Курфюрст радить йому примиритися з королем. Намагається дипломатичними інтригами накликати на Польщу російського царя. То знову шле до імператора Леопольда прохання про опіку; Отримує від імператора та від князів Рейху трохи грошей і трохи солдатів, Але головним чином цю братовбивчу війну веде з власних магнатських фондів. Вступає до Польщі, ведучи з собою трохи імператорських солдатів, Трохи завербованих козаків, решту стягує з країни Через своїх емісарів агітацією в ім’я «золотої вольності», А також грошовими спокусами, досить ефективними З огляду на нерегулярну виплату жолду Річчю Посполитою. Видає маніфести, звернення, листи. Як ми бачили зі згаданої раніше інтервенції чудотворних образів, Рокошанин уміє свою справу ототожнити зі справою вітчизни та віри. Використовує антифранцузькі настрої сірої шляхти. Найвірніше все це відбивається в щоденниках Пасека. Розповідає цей відважний жовнір-чорнецький, Як король вивів у поле досить добре й упорядковане військо; І він теж мусив бути — хоч йому й не хотілося — роялістом, Бо його хоругва була в цьому війську: «Але по-старому, хоч ми тут були, то ми тій стороні Більше перемоги бажали, бачачи *iniuriam* (образу) Любомирського, А в його особі *totius nobilitatis* (усього шляхетства) (…) Це не війна була, а саме гонений танець, Бо ми постійно з місця на місце ганяли, не ганяючи, А вони теж перед нами тікали, не тікаючи».

Так пише простодушний пан Пасек, Але без малого можна було б сказати, Що таке було ставлення не тільки більшості королівського війська, А й гетьмана, який став на його чолі — Собеського.

Як у цьому гоненому танці спустошували обидва війська країну, Легко здогадатися. Найзавзятіше пограбували любомирці маєтки Собеського, Але й інших не пощадили. З щоденників Пасека відома — А цю подію підтверджують й інші свідчення — та пані Сулковська, Яка в очі обматюкала короля останніми словами за свої господарські кривди. А король лише сміявся і казав: «Але, заради Бога, Нехай хтось повідомить Любомирському, щоб він з нами помирився, Бо ж нас за цю війну вже й баби конфузять».

За таких умов важко дивуватися, Що новий гетьман нічим не відзначився, Що не зміг Любомирського наздогнати й побити І що — якщо й не спричинив її — То принаймні не зміг запобігти жахливій поразці під Монтвами.

Бо якби, на захист планів Марії Луїзи, Хтось захотів сказати, що інакше виглядала б справа, Якби битва під Монтвами була виграна, То саме трагізм ситуації полягав у тому, що вона не могла бути виграна. На боці короля бракувало моральної сили, Віри у справедливість справи, Тоді як рокошани вміли, хоч би й на хибних засадах, Цю силу в собі виробити. Та сама шляхта, яка десять років тому під Любомирським виганяла шведів, Змінила нині лише одне слово у співаній тоді військовій погудці; Замість шведа вставили француза і співали не менш затято: Січи француза, січ, нагостривши меч — Муч французів, муч, і як можеш мордуй…

Бо коли так «ганяли, не ганяючи» понад рік — Що не завадило Любомирському добряче потовкти королівських під Ченстоховою, Раптом, 13 липня 1666 року, дійшло до найдивнішої, Найтрагічнішої розправи під Монтвами, найболючішого блазенства. Настільки неможливо було розрізнити, Хто по якій стороні б’ється серед порідненої та посвояченої шляхти, Що рокошани пов’язували собі — подає Пасек — Хустку на лівій руці як розпізнавальний знак: Отже, хитрий пан Пасек теж собі таку хустку безсоромно зав’язав, А вони, пізнавши хитрість, але сміючись, пропустили його. Запитали: «А наш, чи не наш?» Підняв руку з хусткою і каже: «Ваш». А ті: «О, хитруне, не наш; їдь собі, або продайся до нас».

І раптом у цій веселій війні, Коли необачне королівське командування Переправило кілька полків через брід Без підтримки піхоти та артилерії, Рокошани кинулися на них і, не даючи нікому пощади, Вирізали їх упень з такою жорстокістю, Що трупи, за одностайним свідченням, Мали по тридцять і більше ран, просто пошматовані. Увесь цвіт чорнецьких загинув у цих болотах. Втрати короля сягали кількох тисяч людей, Більше, ніж під Берестечком!

Ось болючі й неславні обставини, За яких Собеський загартовував свою свіжу гетьманську булаву. Щодо того, якою мірою він був відповідальний за монтевську поразку, Думки розділені; у присутності короля не він, начебто, здійснював командування, Але зрозуміло, що — особливо за його тодішньої непопулярності — На ньому це й позначилося. Йому визнають, що, мовляв, «був попереду, у великій небезпеці», Але дорікають йому, що саме він мав радити королю цю переправу через брід. Собеський сам визнає, що не радив, але й «не заперечував», Щоб його не запідозрили в малодушності. Хибна тактика виникла з хибної позиції.

Загляньмо до листа Собеського до дружини, Написаного наступного дня після битви під Монтвами; Він підтверджує найжорстокіші свідчення сучасників, Розповідаючи, як «з цієї нагоди найбільше загинуло людей, Щойно вони вийшли на болота, їх викликали, Даючи їм *quartier* (пощаду) і *parol* (слово), А потім, завівши за гору, не рубали, а шматували на шматки. Не лише татари, козаки ніколи такого тиранства не чинили, Але у всіх історіях про таке від найгрубіших народів ніхто не чув жорстокості. Жодного тіла не знаходять, щоб не мало в собі сорока ударів: Бо й після смерті над тілами знущалися».

Після чого лист закінчується так: «Більше не маючи часу писати, Обіймаю і цілую мільйон разів Ваше серце моє. *Le chariot avec le vin est arrivé, et les autres hardes* (Візок з вином прибув, І решта речей), за що дуже дякую Вашому серцю моєму».

А за кілька днів потому, вже роздратований, Пише про полеглих, «яких не так багато загинуло, як вдають; І є також деякі самі собі винні».

І нічого дивного, що він був роздратований полеглими, Коли вона, Марисенька, завдавала йому важливіших клопотів. Пише йому саме, що собі смерті бажає І що свого здоров’я зберігати не хоче… «*Vous me mandez* (Ви мені пишете) — відповідає розпачливий Собеський — *que Celadon sera bientôt veuf. Je vous en assure, qu'on Vous verra plutôt porter le même habit que vous portiez il y a un an* (що Селадон скоро стане вдівцем. Запевняю Вас, Що Вас швидше побачать у тому ж вбранні, що Ви носили рік тому). Прошу покірно, щоб таких речей більше не писати, Бо зовсім і писати до Вашого серця мого не буду, І так засмучуся і згризуся, що мене й прекрасна не впізнає Ранкова Зоря».

Через три дні ситуація стає ще серйознішою: Здається, Марисенька знайшла, за своїм звичаєм, Момент, щоб влаштувати йому сцени ревнощів. Ось що відписує пан гетьман польний: «Ви такі речі пишете, які, щоб я колись мав чути від Вас, Ані мені це в уяву прийти не могло. Бо коли я тут щогодини і щомиті чекаю *d'etre malheureusement assomé, quand je me consome d'ennui et de mille chagrins* (бути нещасливо вбитим, коли я знемагаю від нудьги та тисячі прикрощів), Ви мені переконувати хочете і втовкмачувати в мене, Що я тут думаю про такі речі, які б Вас ображати мали. І не знайшовши жодної на світі нагоди ані подібності, На чому б це мало ґрунтуватися, то мені одразу дорікаєте І цим мені відповідаєте. Що вже, мабуть, Вам набридло, Або що мене хтось так огидив Вам, *puisque Vous voulez plus avoir aucun commerce avec moi secret* (оскільки Ви більше не хочете мати зі мною жодних таємних стосунків) (ці слова добрий Гельцель опустив) *et que vous ne me voulez voir que le jour* (і що Ви хочете бачити мене лише вдень). Воістину не з цього треба було починати, Якщо вже зовсім згасла та любов, яка, мабуть, Ніколи не була досконалою. Краще було мене застерегти, Аніж на мене невинного і ні про що не відаючого Таку нагоду навалювати»…

Важко, справді, гетьманувати з такими клопотами на голові. Бо ось, на додаток, пан Комінж сказав йому, Що його Марисенька здорова з ласки Божої, Надзвичайно весела і така, якою ніколи не була веселішою. «Ви ж, з якої причини неодмінно наказуєте робити себе хворою переді мною, Неодмінно худою, потворною, я цього вгадати не можу. Бо наказувати робити себе хворою — це мене на моєму здоров’ї вбивати, Яке від Вас ніколи не було відлучене; Робити себе ж потворною і постійно про це писати, І це не знаю, на що придасться; Хіба що цим собі *préparer le chemin, pour ne se voir que le jour* (прокласти шлях, щоб бачитися лише вдень). Що до краси, Ви це дуже добре знаєте, І не мали забувати, що я це собі у Вас ставив на останнє місце. *Les qualités de Votre âme m'ont engagé le plus* (Якості Вашої душі мене найбільше привабили), Які жодної ніколи не мали підлягати зміні… Більше не турбую Вашого серця мого, Обіймаю все ж і цілую всією душею на щасливу ніч, Хоч мене це від неї віддаляє, чи *par caprice* (через примху), Чи *par inconstance* (через непостійність), чи *par conseil* (за порадою), Чи *par manque d'amour* (через брак любові), чи *par mes défauts* (через мої недоліки), В яких, мабуть, спочатку не розібралися, Бо я був *le plus heureux et le plus content de tous les hommes* (найщасливіший і найзадоволеніший з усіх людей)».

Такою була Марисенька під час битви під Монтвами, Такою ж залишилася під час Віденської кампанії. Ця однорідність була її силою.

Під Монтвами закінчилася та війна, На яку — як пише Пасек — «король вирушив з королевою її милістю, З фройцімером і з усім двором з Варшави». Закінчилася після цього жахливого епізоду не менш дивно: Особливим, мабуть, у літописах випадком, Переможець, ніби наляканий здобутою перемогою, капітулював. Але поразка була обопільною: Якщо Любомирський склав зброю і вирушив у вигнання, Король зобов’язався відмовитися від будь-яких планів Обрання *vivente rege* (за життя короля). Усі заворушення, які сколихнули Польщу протягом останніх років І які так тяжко мали відбитися на її майбутньому, були марними.

У своєму наметі Ян Казимир прийняв Любомирського, що каявся. Поруч з королем стояв Собеський, тримаючи маршалківську палицю. Король подав рокошанину руку для поцілунку І запитав його, де він збирається жити. Після чого Любомирський обійшов своїх давніх колег-сенаторів І обійняв їх, врешті-решт, ставши перед Собеським, Мовчки взяв його руку і поклав її собі на голову.

Так закінчилася багаторічна боротьба за обрання *vivente rege*. Можливо, якби її виграли, це було б на користь Польщі. Важко зрозуміти запеклість деяких істориків — наприклад, Корзона — Проти Конде на польському троні і проти тодішньої можливості Зв’язатися з Францією. Пізніше польська справа обернулася так погано, Що немає підстав відкидати думку, що вона могла обернутися краще. Сильний король з династією, союз з Францією, З якою Польща не мала суперечностей, а мала багато спільних інтересів, Зв’язок з зростаючою потугою молодого Людовик XIV, Все це могло відкрити Польщі нові величезні горизонти. Але, як ми вже згадували, вся річ у тому, Що план Марії Луїзи — поганий чи добрий — Був за даних обставин нездійсненним. Треба було «вільній» Польщі йти шляхом своєї долі — до кінця.

Незабаром актори цієї історичної драми зійшли зі сцени. У січні 1667 року помер у забутті в Сілезії Єжи Любомирський; 10 травня того ж року помирає королева. Вирок лікарів прийняла зі спокоєм: *Ergo moriendum* (Отже, треба помирати)! — вимовила ці слова, які мав сказати коханець її молодих літ Сен-Мар, Ступаючи на ешафот. Вона не мала доброї преси. «Кароліха наробила в Польщі лиха»; Цей нікчемний двовірш кружляв серед шляхти. «Через яку стільки зла сталося, виписати важко, Яка як ведмедя за ніс короля водила, Гроші старі добрі вивела, і життя свого безбожного довершивши, Мерзенно померла» — нотує у своєму раптулярі шляхтич. «Королева померла, польська вольність ожила» — пише сучасний хроніст, Не усвідомлюючи мимовільного ефекту іронії, Яку нащадки знайдуть у цьому судженні. А похоронний промовець, ксьондз Виджга, що любив квітчасті цитати, Вигукнув над її труною: *Et dissipatae sunt omnes cogitationes eius* (І розвіялися всі її думки). Насправді *sunt dissipatae* (розвіялися), Хоча французька кандидатура — з тим самим Конде — мала ще сплисти. Аж коли друга француженка сяде по черзі на нашому троні, Справа Франції в Польщі остаточно пропаде. XI. Нарешті він!

Пам’ятаємо, як кілька років тому, У листі, написаному надто турботливій кузині, Собеський відкидає плітки, що звинувачують його В намірі покинути Польщу. Відповідь була мужньою і гідною; Тим не менш, думка про експатріацію не тільки не полишає нашого героя, А навпаки, становить — аж до його вступу на трон — Постійний чинник його дій. Історики досить охоче закривали на це очі Або відкривали лише одне. Корзон, автор найоб’ємнішої монографії, Каже, підсумовуючи перший період його життя, Що «якби Собеський помер одночасно зі своїм противником Любомирським, То на посмертному суді отримав би, мабуть, не кращу, А може й гіршу атестацію публічної служби, ніж Любомирський». А як головний мотив цього судження історик подає, Що Собеський «дозволив собі вчинок, Якого Любомирський ніколи не допускався — Виїзд з рідної країни на чужину». Занадто суворо або занадто м’яко. Адже, як не крути, напрошується думка, Що все ж було б вигідніше для Польщі, Якби ображений Любомирський просто виїхав… А з іншого боку, Собеський і пізніше, У найгероїчнішу епоху свого життя, Постійно паралельно домовлявся про умови вчинення цього вчинку.

Підґрунтям цих проєктів Собеського були, як і раніше, пропозиції Марисеньки. Але змінюється характер планів. Якщо вперше експатріація пана хорунжого скидалася б радше на приватну авантюру, То тепер, за високих чинів Собеського, Його наміри мають офіційний характер, А часом навіть значення майже патріотичної жертви.

Ми бачили, з яким трудом вдалося його схилити, Щоб він прийняв гідності — маршалківство велике і булаву польну — Після Любомирського. Ледве прийняв, уже йому їх хотіли відібрати. Ми знаємо з його власних зізнань, як його дратує ця неясна ситуація, Ці гідності, обійняті після когось, хто живе, Хто перевершує його вчинками і давньою заслугою. І коли королева, яка до кінця не полишала своїх змов і переговорів, Раз по раз — навіть після капітуляції рокошанина — Думає про те, щоб схилити Собеського до складання чинів На користь незамінного для її планів Любомирського, Собеський погоджується; готовий навіть працювати над елекцією, Якби Любомирський захотів її за цю ціну підтримувати; Але інша річ, що після цієї зневаги він не залишився б у країні! Складе уряди, якщо натомість отримає відповідні титули та утримання у Франції, Куди й виїде. Так, у середині липня 1666 року, Надходить з Парижа депеша міністра де Ліонна, З повідомленням, що Людовик XIV, На знак визнання жертовності Собеського, Надав би йому — одразу після обрання Конде — гідність маршала Франції. Це дає міру шляху, який Собеський пройшов Протягом цих кількох років від 1662 року, Коли Марисенька хотіла його пересадити до Парижа В якості — власника нерухомості.

Водночас ми бачимо, як важко сформулювати моральне судження Про цей намір у ситуації, коли воїн і гетьман Погоджується назавжди покинути країну — *pro publico bono* (на благо суспільства)…

Але Собеський не дає себе ошукати чим-небудь; Марисенька пильнує. Пані Собеська підтримує намір переїзду, Але доглядає, щоб у серпні 1666 року, Перед від’їздом з Варшави, Собеський залишив ноту З переліком своїх вимог, якими є: булава маршала Франції, Орден Святого Духа, маєтки вартістю 400 000 фунтів Із належним до них князівським титулом. От би мати таку тямущу дружину! Марисенька відчуває, що в цей момент можна себе цінувати; Тому як «порукавичне» (винагороду за послугу) Вимагає ще безкоштовної посади поручника королівської гвардії Для свого брата, кавалера д’Арк’єна, зі звільненням від податку. Ймовірно, Собеські оселилися б на півдні Франції. Пан Ян застерігав собі можливість приїзду до Польщі Як в інтересах Франції, так і у своїх домашніх справах.

Королівський диплом, мабуть, надійшов 8 жовтня 1666 року, Але неповний; є маршальство і перство, Але немає згадки про кавалера д’Арк’єна; Не було в ньому також мови про найважливіше: Про «табурет» (право сидіти на стільці в присутності королеви) Для княгині Собеської. Серед цих торгів проєкт провалився, Ймовірно, через смерть Любомирського, Яка усунула головний камінь спотикання, Можливо, і через зневагу до родини, Яку відчула Марисенька. Це не востаннє Уперта неприязнь Людовик XIV до родини д’Арк’єн Вплине на справи Франції та Польщі значніше, Ніж ця еміграція Собеського.

На мить, на початку 1667 року, Змучений перипетіями громадянської війни гетьман Віддихнув вільніше, провівши кілька місяців у Львові, У власній кам’яниці, що й досі існує на площі Ринок. Це був його найкращий час, поруч з коханою дружиною, З якою досі жив у постійних розлуках. Але невдовзі на щасливого чоловіка, Як черепиця на голову, впало рішення про від’їзд Марисеньки до Франції. Придворні лікарі видали свідоцтво, Що їй потрібне французьке повітря. Цей від’їзд сильно обтяжив репутацію Марисеньки В оцінці її біографів, які вважали його її примхою, Тим більш ганебною, що вона була саме на досить пізньому терміні вагітності. Тим більше дісталося від істориків тому послужливому — як пишуть — *consilium facultatis* (висновку медичної ради), який видав таку думку. Отже, певні уривки листів Собеського, Які мене вразили як колишнього лікаря, Наводять на припущення, що, можливо, Варто поглянути на цю справу дещо інакше. Примха! Жінки загалом менш примхливі, ніж здається, І зазвичай їхні так звані химери мають глибші спонуки, Тільки цих спонук часто не знають. І лікарі, можливо, діяли не з самої лише послужливості. Загляньмо ж до листів Собеського.

23 березня 1668 року, вже під час перебування дружини в Парижі, Собеський пише їй так: Корад (лікар) весь час очей показати не смів. Давіссон був кілька разів, а раз, коли мені листи з пошти принесли, Мало не вдарив його; але лаяв так, що вже гірше бути не може. Насамперед присягнув, ставши на коліна, Що та підозра, яку мали про Аці м. П., не є марною, Бо небіжчик (Замойський) саме на цю хворобу й помер. І додав, що *votre femme* (ваша дружина) не може бути здоровою, Якщо не віддасться *entre les mains de quelque habile chirurgien* (в руки якогось вправного хірурга). Тоді я почав його за це ганяти й нечувано лаяти. Показав йому потім той рукопис *de M. de Puis*. Він слухав його уважно і сказав: Що й він те саме розуміє, що й ми, І що ці наші ліки не зіпсували Її Милості, Бо це було б видно на дитині; Але треба було сильніших ще вжити… Що такі ліки дають дітям у тридцять місяців у Франції.

І того ж року, 18 травня: Щодо пана Давіссона, той визнав, що давали *du mercure* (ртуть), Але це виводив через свій рукопис, який я послав Вашій Милості, Що й малим дітям лікарі звикли давати без жодної шкоди для їхнього здоров’я…

Цих двох уривків (а їх є більше) було б достатньо, гадаю, Щоб піддати якщо не ревізії, то принаймні знаку запитання багато суджень про Марисеньку, Прийнято з міркувань пристойності не говорити про такі справи й удавати, що їх не бачиш; Але важко заперечити, що оминання таких суттєвих мотивів може призвести до багатьох помилок. Бо ось з’являється пояснення «примхи» Марисеньки та її від’їзду до Франції. Дуже можливо, що саме у зв’язку з її вагітністю, і заради майбутньої дитини, Місцеві медики наказали Марисеньці якнайшвидше вирушити до Парижа, Де, попри все, що можна було б сказати про «мольєрівських» лікарів, Медицина стояла нескінченно вище, ніж у Польщі, де були води, Рекомендовані для її хвороби, і де пацієнтка могла піддатися *інкогніто* делікатній терапії, Менше наражаючись на осуд. Хто знає, чи й перший її раптовий від’їзд Не мав подібної причини, коли молоденька пані Замойська подалася до Парижа! Пригадаймо собі дітей, яких вона мала із Замойським, усіх невдалих, Що помирали в немовлячому віці; а й пізніше, у подружньому житті з Собеським, На четверо дітей, які вижили, припадають численні викидні, мертвонароджені плоди Та рано помираючі немовлята. Що хвороба Замойського була загальновідома, Це Собеський сам стверджує в одному з листів. 316

Ще одна обставина може нас вразити, а саме ті плани Марисеньки оселитися в Провансі. Як це! Ледве діставшись до Парижа, поблизу Версаля, Коли кожен, хто жив у Франції, прагнув до блискучого двору, Вважаючи відсутність на ньому найбільшим нещастям, Ця амбітна особа, що мріяла про табурет, планує оселитися з Собеським на півдні Франції, Далеко від «зачарованого палацу», ніби на добровільному вигнанні? Важко було б знайти пояснення цих планів, окрім якоїсь суворої кліматичної рекомендації паризьких лікарів. І коли пізніше, доводячи цим Собеського до відчаю, Вона пише йому, що ніколи не повернеться до Польщі, бо її вбиває польський клімат, Також, можливо, повторює в цьому думку Факультету. 317

Більше того: ті раптові зміни настрою Марисеньки, Коли вона, раніше найніжніша, раптом намагається закоханого чоловіка ніби від себе віддалити, Коли хоче стати для нього відразливою і негарною, Хто знає, чи не мають у даний момент конкретної причини в її здоров’ї, Чи не приховують якоїсь жіночої трагедії. І справді, коли шановний Корзон, З красномовством, гідним панегіриста XVII століття, розчулюється над Замойським, «Видатним лицарем, заслуженим громадянином, великодушним і надмірно щедрим паном, Який за 600 000 злотих і за доходи староства калуського купив собі найневдячнішу дружину», Напрошується питання, чи «купівля» молоденької дівчини — майже дитини — Хворим п’яницею і розпусником є актом великодушності, І чи мала вона йому за що бути вдячною? Хвороба була «французька», Але набула її на польській землі, від законного чоловіка, Від воєводи сандомирського, від П’яста. Це одне змусило б нас бути обережнішими, Кидаючи на неї камінь. За «примхливою» Марисенькою легко могла б визирнути нещасна хвора жінка, Постійно вагітна, мати шістнадцяти або більше живих і померлих дітей, Отруєна в самому джерелі свого материнства. 318

Собеський у цьому випадку виявляє більше великодушності, ніж історики. Його доброта, шляхетність, турботливість щодо Марисеньки є понад усі випробування. 319

Пані гетьманова, виїхавши з Польщі в червні 1667 року, подорожувала великим двором. З нею було 40 осіб, їхав з нею її брат, кавалер д’Арк’єн. До Парижа мала прибути 15 серпня. Йшлося про те, як їй поводитися, На яку ногу стати; виїжджаючи, вона питає про це чоловіка. Собеський відповів зі скромною гордістю: Я розумію, що не годиться, тільки принаймні так, як раніше, якщо не більше. Бо хоч ми й не *князі*, але уряди, які нам дав Пан Бог, Більше тут у нас у Польщі важать, ніж десять князів *Імперії*. Зватися так, як найкраще буде до вподоби Вашому серцю моєму; Коли захочеш поїхати *інкогніто* — хоч маркіза де Жовква, де Золочів, де Калуш, де Яворів. 320

Туга з’їдає покинутого чоловіка; не лише духовна, а й фізична. Вона займає в листах Собеського багато місця і знаходить вираз зворушливий і часто комічний водночас. Вірність, яку він непохитно зберігає — як раз у раз клянеться, Підсмажуваний її вдаваною, можливо, підозрілістю — багато, Як стверджує наш Целадон, шкодить його здоров’ю. Але про це іншим разом. 321

З радістю ж цей найкращий чоловік очікує народження нащадка. Цей первісток, з колиски лікований ртуттю, був майбутнім королевичем Якубом. 322

Якщо пані «маркіза де Калуш *інкогніто*» тішила себе ілюзіями щодо прийому в Парижі, То й цього разу її спіткало дошкульне розчарування. Смерть Марії Луїзи завдала удару елекційним планам, Тим самим ціна прихильників Франції впала. Марисеньку повністю знехтували; як Версаль, так і Шантійї, Резиденція роду Конде, проігнорували її присутність. До того ж вона не зуміла уникнути дріб’язковості у своїх претензіях; Не усвідомлюючи великих призначень, які її чекають поруч із чоловіком, З похвальною, втім, прив’язаністю до родини д’Арк’єн, Вона постійно намагається щось виторгувати й вирвати для цієї родини, Через що нерідко наражає на небезпеку більші інтереси. Цій політиці вона залишиться вірною навіть як польська королева. 323

Наразі вона вплуталася в якусь справу спадщини після кузини д’Арк’єн, Дружини пана Гіто, придворного і друга Конде. Ця графиня Гіто, не маючи законного права записати майно чоловікові, Записала його, здавалося б, Конде, способом *фідеїкомісу*, що практикувався в таких випадках. Родина д’Арк’єн підняла галас, що її позбавили спадщини, І розпочала нерівну боротьбу з могутніми Конде. Марисенька солідарно з родиною металася і метушилася, Що було тим менш розумно, що одночасно вона розпочала нові торги з Версалем Щодо переведення чоловіка до Франції. І знову двір погоджувався на премії для Собеського: Маршальська булава, маєток з титулом князя, високий орден. Але Марисенька додала до цього цілий список прихильностей для своєї родини, Для батька, для брата; крім того, для всіх д’Арк’єнів той спадок, І, звичайно, бажаний табурет для неї. З нею не хотіли розмовляти. Тоді Марисенька чимшвидше пише чоловікові, щоб він відкинув Францію І спробував налагодити зв’язки з Австрією. Це вже прелюдія до — відсічі Відня! 324

Але поки Марисенька поблизу «зачарованого палацу» переймається дрібницями, Чутливий Целадон, ледве знаючи про це, готує їй сюрприз. Собеський, якого застане дружина, повернувшись до Польщі, Буде зовсім іншим, ніж той, якого вона залишила. На стрічці коханки, якою опояшеться вірний лицар, Історія випише магічне слово: Підгайці. 325

Передмур’я християнства. Ніхто, сподіваюся, не вимагає тут від мене оцінки воєнних вчинків Собеського. Окрім того, що це жодною мірою не є завданням автора дослідження про Марисеньку, Сама річ складніша, ніж будь-коли, оскільки (як я згадував на початку) Вся наша збройна історія XVII століття ніби перебуває в процесі перебудови. Особливо це стосується татар. Нещодавно вийшла нова праця Гурки під назвою «Чисельність кримських татар та їхніх військ», Де автор доводить, що кількість усіх татар взагалі, з дружинами та дітьми, Коливалася між ста та максимум двомастами тисячами голів; Цифра виставлених ними армій рідко сягала десяти або п’ятнадцяти тисяч, А їхні наміри ніколи не були загарбницькими, лише просто грабіжницькими. За таких умов — на думку історика — гумористичного забарвлення набуває загальнопоширена віра — Яку досі поділяє чесна Європа — що дванадцятимільйонний народ Протягом кількох століть своїми грудьми затуляв Європу від цієї десятитисячної «навали». Водночас доведеться відкинути щонайменше один нуль з цифр, у яких — як після нього інші — Собеський оцінює силу татар, що йдуть на нього, у 120 або 160 тисяч. Перебільшення та пишномовність панегіриків XVII століття, Як у весільних чи похоронних промовах, так само виявлялася в бюлетенях з поля бою. Не числом грізні були татари, а бойовою вправністю, організацією і — що здасться парадоксальним — Технічною цивілізацією, якою вони перевершували шляхетську *хасу*. У середині XVII століття майже кожен татарин мав, мабуть, У кишені від жилетки нюрнберзький годинник. 326

Але менше про цифри; одне є безсумнівним і в усій справі вражаючим, А саме духовна переміна, яка в цей час відбувається в Собеському. Звільнена нарешті від дрібниць, у яких вона борсалася, Його велич, досі несвідома самої себе, тріумфально вистрілює. 327

Різні обставини склалися на цю переміну. Реакція на те, що було раніше. Ми знаємо обставини, за яких Собеський отримав гетьманську булаву; У придворних і «фартушкових» торгах. Як же його вкололо в серце висловлювання французького посла, Який публічно говорить про нього, «що всі ці почесті, які він має, не для нього, А з її (Марисеньки) поваги йому дані». — «Якщо так годиться, моя душе, зволь сама розсудити» — Скаржиться дружині Собеський! Почав гетьманство з громадянської війни, Веденої з неохотою і кепсько, що закінчилася поразкою, можливо, не без його вини. Серед усього цього медові місяці, отруєні глузуванням і згіршенням усього суспільства. Можна зрозуміти, що ця людина, чиї задатки були в Собеському, не був задоволений собою, Що мусив відчувати огиду. 328

Воїн, Вождь, Коханець. Усе це вже позаду. Любомирський помер, Булава — хоч як отримана — його; немає нікого, хто міг би йому її заперечити, Він її має і стоїть на чолі війська. Опинившись у степу, дихає ширшим повітрям; Тут він віднайде самого себе, знайде реабілітацію у власних і в чужих очах. 329

На щастя, немає також нікого, хто міг би вирвати його з цього стану. Немає дружини, яка тим часом мандрує до «зачарованого палацу»; Обставина в цьому випадку дуже щаслива. Якби Марисенька була поблизу, Десь, наприклад, у Львові, Собеський — такий, якого ми досі знали — Весь час думав би в таборі, як би вирватися хоча б на кілька днів І поспішити до своєї *коханої*, щоб помститися на ній за свої *нетерпіння*. Цей мужній вождь був ще мужнішим коханцем. Можна з усією точністю сказати, що якби Марисенька була в країні, Не було б Підгайців. Він би не замкнувся в них. 330

Інша річ на відстані. Здалеку його Астрея — чудова зірка, Яка світить у таборі герою, чия стрічка дає йому непереможну силу. Навіть його «нетерпіння», яких невідома йому раніше винятковість любові — Більше, ніж скрупул подружньої чесноти — не дозволить йому ніде розмістити, Перетворяться на лють, на пристрасть, з якою він буде бити ворога, З якою буде наражати життя. І поки вона торгується в Парижі за заповіт і за табурет, Не передчуває, що він тут вибиває капітал героїзму, ціну корони, Яку невдовзі покладе на її скроні. 331

І він цього, зрештою, не може передчувати. Наразі його претензії значно скромніші: Показати на полі битви, на що він здатен, Збільшеним своїм авторитетом допомогти — після зречення Яна Казимира — Посадити на польський трон Конде, поспішити за нагородою до «зачарованого палацу» І щасливо оселитися у Франції з коханою Марисенькою. 332

Передмур’я християнства, Лицар, Ворог, Поляк, Мода. Існує давній і свого часу широко популяризований нарис Шайнохи «Месник», Де героїчний шлях Собеського виведений цілком з традицій його дитинства і молодості, З родинних гробниць, із суворого голосу матері, що вказувала синам їхній лицарський обов’язок, Боротьбу з півмісяцем. Це прекрасні — «Історичні пісні». Але не здається, щоб у психіці Собеського ці традиції надто сильно проявилися. Між його дитинством і цими вирішальними роками його життя, Скільки ж інших впливів діяло на нього, які ж інші школи він проходив!

До півмісяця він, зрештою, не мав жодної ненависті; З турками й татарами — доки не доводилося їх бити — порозумівся досить добре, Здобув у них значну популярність, сам перебував під сильним впливом східної культури, А ще за королівських часів його резидент у Криму тримав його *в курсі* найновішої кримської моди, Яку Собеський охоче спостерігав у вбранні та зброї. Ніщо в його таких щирих листах не свідчить про «месника». Шлях, що вів його до величі, видається іншим, більш звивистим, Менш конвенційно зразковим, але тим цікавішим. Господар, Провідник, Польща, Звичаї, Гроші. Перетворення Собеського має й ту особливість, що воно не походить з нових елементів, А з тих, які ми вже раніше могли в ньому пізнати. Цей блискучий і відважний воїн як гетьман є міцним організатором. Собеський, той самий, який наступного дня після битви під Монтвами пам'ятає, Щоб підтвердити надходження фургона з вином (хоча сам пити не любив, це йому шкодило), Потрібним для здобуття популярності; який з табору дає Марисеньці поради, Як їй забезпечити свіже масло та свіжі яйця («А легко цього досягти: Купити лише дві корови, за які повернуться гроші, І віддати до якоїсь жінки на фільварок або на ґрунт князя Олександра, То буде щодня і молоко паннам на каву, і масло для Вашої Милості. Те саме зробити й для свіжих яєць: наказати купити кілька курок, Які віддати до якоїсь господині: то будуть яйця завжди свіжі, Не клопочучись про них щодня і не бігаючи за ними щодня по світу»), Тепер цю практичність, ці господарські якості вкладає у своє гетьманство. А вони не були зайвими: бо в цьому своєрідному устрої, Яким була польська військова організація, гетьман мусив бути не тільки полководцем, А й імпресаріо війни, касиром та постачальником. Гетьман часто кредитує вітчизну, часто мусить зі свого докладати, Що йому нерідко тим важче дається, тим більше, Що ворог спустошення країни зазвичай починає з володінь гетьмана. Навіть за рокошу Любомирського відповіддю колишнього маршалка і гетьмана На номінацію свого наступника було спустошення йому Жовківщини. Це поєднання господарності з ратною справою було одним із секретів перемог Собеського. Тепер він позичає, заставляє своє срібло аж до мідниці (Так що — пише дружині — йому доводиться митися в склянці); Власним коштом виставляє 800 людей, передає до табору власні стада, Борошно, крупи, кашу. Знає, що солдат не може бути голодним; Інакше або розбіжиться, щоб грабувати по селах, або зав'яже конфедерацію. Треба йому думати, щоб конфедерації не було, щоб військо мало що їсти, Щоб усім *догодити*, щоб усім давати — одне слово, щоб з нічого все створити. Бо ось таку від двору отримав декларацію: «Нехай він там собі думає, щоб було добре, Бо тут немає грошей, ані жодної допомоги, якої нехай він певно не сподівається». Раз по раз скаржиться дружині Собеський, що те, про що у Франції думають спеціальні комісари, Тут лежить на голові гетьмана. І ці суто професійні міркування не чужі його *схильностям* До нової, нездійсненої вітчизни. Не є тут моїм завданням розповідати кампанію 1667 року, В якій, проти непереможних (не сперечатимемося про кінцеві нулі) татарських і козацьких сил, Собеський спромігся зібрати ледь 5000 кінноти та 3000 піхоти. Зухвалим маневром він розділив своє військо на кілька загонів, Так щоб ворог не міг зосередитися на облозі однієї фортеці, Сам же з жменькою вибраного лицарства окопався в таборі, Щоб звідти безперервними вилазками шарпати ворога, Перерізати йому підвіз продовольства та без упину його виснажувати. 4 жовтня 1667 року він видає універсал, у якому закликає шляхту, Щоб вона «*об'єднаними силами об'єднавшись дбала про спільне благо*», А щодо себе оголошує, що залишається на посту, «Аби на собі не тільки натиск такої важкої ворожої потуги затримав, Але для цілісності спільного добра своїм власним тілом заслонив, Віддаючи себе *в жертву* любій Вітчизні»… І цього разу це були не фрази римської чесноти, якими розкидалися на сеймах; Це була серйозність людини, що стоїть перед обличчям смерті або перемоги, Яка відчуває, що в ній одній зосереджується в цю грізну мить Цілісність та існування Речі Посполитої. Там, на її порубіжжі, Собеський віднайшов самого себе. Нарешті Він! Що не заважає тому, що переговори про переїзд до Франції йдуть своїм ходом, Причому в листі до дружини, обговорюючи умови, Собеському вислизає слово: *Гроші варті всього*, яке так мало зашкодити йому в думці багатьох літописців. Не заважає також, що після народження Якуба переможець під Підгайцями Заздалегідь думає про натуралізацію сина у Франції І що в березні 1668 року той, хто за кілька років покладе на скроні польську корону І мріятиме про її спадок для сина, пише з нагоди хрещення Якуба (Хрещеним батьком був Людовик XIV): «Після церемонії я б вважав, що його треба представити *пану Дофіну, І коли він трохи підросте*, що ми віддамо його в слуги». Рішуче, Собеський щомиті злазить з пам'ятника і пускається зі своєю величчю на прогулянки. І це, можливо, надає цьому — як ми його назвали — «герою мимоволі» стільки чарівності. XII. Серцем і булавою. Я висловив на початку напівжартома, а власне дуже серйозно думку, Що Собеський-вождь і король завдав шкоди Собеському-письменнику; Що якби він був приватною особою, його листів до Марисеньки вистачило б, Аби забезпечити йому сторінку в історії літератури, Де нині марно шукали б його імені. Історія літератури, мабуть, вважає, що герой під Хотином і Віднем має досить слави І що немає чого змащувати жирний шматок, коли стільки голодних. Лист, Історія, Фальш, Звичаї. Але коли мова йде про ці листи, з яких кожен історіограф Собеський черпав і мусить черпати жменями, Ще раз треба нам встановити цінність і характер їхнього загальнодоступного тексту. Перш за все, де оригінали листів і хто їх бачив? Ці оригінали сьогодні є почасти міфом. Нібито вони знаходяться в таємному державному архіві Берліна, І то не всі, частина мала згоріти в якійсь пожежі. Основою доступного всім тексту є копії Бандткє, Зроблені «з оригіналу архіву колись Собеський»; Ці копії неповні, оскільки багато листів Бандткє подає лише у витягу. Тоді він вказує в заголовку: «витяг», але без жодної вказівки, В якому дусі цей витяг робився і що Бандткє здалося в листах Собеського Недостатньо цікавим і невартим збереження? Своїх копій Бандткє не видав; їх скопіював для друку і видав дуже ретельно, Супроводивши цінними коментарями, у 1860 році Гельцель, Піддавши їх попередньо ще одній операції, а саме опустивши уривки, Які — як він пише — «пристойність жодною мірою оголошувати не дозволяла». Ця пристойність була надзвичайно вразливою, Бо навіть там, де Собеський говорить про хворобу кількамісячного сина, Знаходимо відсилання: «Менш пристойний уривок опускаємо». Оскільки поняття про пристойність, як не крути, мінливі, І з 1860 року могли зазнати деяких перетворень, Зрозуміло, що, долаючи вроджену сором'язливість, Я відчув потребу перевірити співвідношення гелцелівського видання Не до оригіналу — бо той наразі недоступний — а хоча б до першого відпису. Перевірити масштаби та характер цензури було легко на самих копіях Гельцеля: У своїх охайно переписаних, майже пансіонатських зошитах, Скрізь Гельцель бере в дужки інкримінований уривок і зазначає на полях: «Це треба опустити» або скрупульозно вказує, яким чином драстичне слово (Часто дуже невинне, наприклад: «гарячість», яку він змінює на «пристрасть») Слід у друку замінити іншим. Здається мені, що в цікавості зазирнути до цих відписів І звірити ними друковані листи я мав лише одного попередника: Ним був доктор Вітольд Зємбіцький, автор дисертації «Здоров'я і нездоров'я Яна Собеського». Можливо, не випадково, що цю потребу автентичності відчули двоє лікарів: Можливо, це звичка клінічного виховання, яка вчить, Що неможливо аускультувати пацієнта через хутряну делію (верхній одяг). А вже коли йдеться про документ, розглянутий очима літератора, Там автентичність *слова* тим більше має свою вагу. Бо прошу мене неправильно не зрозуміти. Ані мені в голові полювати на «пікантності» в цих подружніх листах; Ані тим більше не дорікаю так заслуженому Гельцелю, Що, видаючи вперше листи Собеського, він завагався перед тим, Щоб дати повний текст. Скоріше я маю повагу до його сміливості, Що він взагалі тоді видав ці листи, показуючи постать героя в світлі, Настільки відмінному від конвенційного ідеалу. Але якщо Гельцель у порядку, менш у порядку панове історики, Які, користуючись цими обрізаними листами, на їхній основі будували характеристики, Робили висновки, незбагненним чином закриваючи очі на спосіб їхнього видання. Наприклад, такий сумлінний, до речі, Чермак, У полемічній праці «Марія Казимира Собеська», Змальовуючи духовний образ Собеського і прославляючи його не тільки справжні, А й уявні чесноти та делікатності, виймає з гелцелівського видання Якийсь трохи жвавіший уривок і з наголосом стверджує, Що «це вже найбільш драстичні вирази, які ми знайшли в усій кореспонденції Собеського; Крім них ми не змогли б показати навіть кількох інших таких, Які б не годилися в листі, написаному до власної дружини». В усій кореспонденції! Справді? Але в якій? Адже Гельцель раз по раз лояльно зазначає в примітках, Що драстичний уривок опустив, і тому саме їх немає; Тим не менш, часто опускає без зазначення цього в друку; Часто, нарешті, йому трапляється пом'якшувати та перекручувати драстичність виразів, І це в тому, що вже перед ним сфабрикував Бандткє. Як тоді виглядають висновки Історії і скільки вони варті, Куди така метода поділу праці (один приховує, другий ігнорує, Причому не знає правиця Чермака, що робить лівиця Гельцеля) Може завести у фальсифікації звичаїв і характерів, легко здогадатися.

І справді, я б охоче процитував Чермаку (шкода, що вже не живе) перший-ліпший пропущений Гельцелем уривок, щоб наочно показати співвідношення очищеного тексту до королівських оригіналів. Хай йому грець, цій пуританській цнотливості, наведу хоча б один. Секс, Король, Дружина. Отже, наприклад, у листі 1675 року король Ян повідомляє дружині про якогось калмика Астрахана, як про «*le plus débauché coquin de tous les hommes* (найрозпуснішого негідника з усіх людей)», який знається на всіх «*les plus fines* (найвитонченіших) нечестях». Стільки залишилося від Астрахана в друку, але в рукописі приховався подальший текст: «Астрахан таке нікчемство, що цього й виписати неможливо. Перевершив негідник усіх в амурних штуках, і французів, і італійців, і іспанців, і турків. Позавчора отці-єзуїти віддавали мені латинські вірші, якими дуже гарно описали Хотинську потребу, в яких слова настільки неймовірно важкі, що вони задавали один одному їх відгадувати; серед іншого почали сперечатися про слово *odonos*; що почувши, Астрахан, стоячи в кутку, вигукнув при всіх і при єзуїтах, що *odonos* означає вартовий по-калмицьки. Потім почали говорити про автора однієї книги, якого звуть Каузінус. Він знову вирвався, кажучи, що це по-калмицьки язичок у *Comtesse ou la matrice, car il ne peut pas bien expliquer ça* (Графині або матка, бо він не може цього добре пояснити). Потім каже, що вміє робити те саме дванадцятьма різними позами, чого навчився у калмиків. Мабуть, ця книга звідти мала вийти, яку дістав в Амстердамі пан Маркіз, а мені її обіцяв прислати. Показав кілька, і бачу, що вони цілком *pratiquables* (практичні). Треба буде сховатися від Астреї (Марисеньки), як тоді, коли Сильвандр (Собеський) питав хлопців Брунетті, щоб вона дивилася, *quand il montrera a Celadon* (коли він покаже Селадону (Собеському)), *car il n'y a rien au monde de si plaisant. Il sait encore 1000 secrets* (бо немає нічого на світі такого приємного. Він знає ще 1000 секретів). Каже, що коли *cousine* (кузина) холодна, то треба принести вугілля, покропити його і травою прикрити, щоб на ньому сіла та, яка холодна, *et l'homme son borgne* (і чоловік її одноокий) щоб розігрів так над вогнем і змастив його кістковим мозком з баранячих ніг. Тоді має бути неймовірно добре. *Enfin il a dit* (Нарешті він сказав), що з цієї однієї страви може зробити *mille asaisonnement* (тисячу приправ). Хотів тут у Львові дуже практикувати, але я заборонив йому випускати в місто… Ось тобі, моя Панно, на добраніч, щоб ти мала про що думати, чого вчитися, до чого готуватися і зі своєї теж придумати щось нове, коли Пан Бог здоровим приведе мене до серця твого…» А ось доказ, як такого роду методи сприяють фальсифікації характеристики. Ця кровна грубість, ця чуттєвість, що постійно напоготові, яку ми знайдемо ще в листах п'ятдесятирічного короля, що пише дружині непристойними двозначностями з Віденської кампанії, переплітається в його кореспонденції з акцентами простоти в героїзмі, з тоном глибокої любові, шани, відданості, туги, що робить його часом майже поетом, то знову з тоном смутку і гіркоти — і це саме разом є він, це є Собеський. Зрозуміло, що якщо винищити певні акценти, образ зміниться, а навіть може стати фальшивим. Любов, Секс, Жінка, Чоловік, Вірність, Тіло. Не раз, наприклад, мені доводилося зустрічати у історіографів Собеського думку, що всіх його скарг, зітхань і хвороб від кохання не треба сприймати буквально; що значний відсоток цього треба віднести на стиль тієї літератури, на якій він проходив серцеву освіту, на тих Сільвандрів і Селадонів, від яких охоче брав собі ім'я. Це не зовсім правда. Звісно, в тій польсько-французькій говірці, якою він іноді користується в листах, часто помітне конвенційне — але лише за формою — походження цих заклинань і нарікань; коли, наприклад, скаржачись на її *absence* (відсутність), він каже, що «це мати сто *bourreaux* (катів) щохвилини *devant* (перед собою), це мати тисячу *poignards dans le sein* (кинджалів у грудях) і мільйон мільйонів інших мук, яких висловити неможливо»; і саме ці вислови принесли йому репутацію дещо сентиментального Селадона; але ж в оригінальному звучанні листів ці сентиментальні уривки переплітаються з іншими, аж надто реалістичними у своїх любовних поривах, що свідчать поза всяким сумнівом, наскільки його любов була пристрасною і жадібною, наскільки винятковою в одержимості однією жінкою, наскільки сильно він мав цю француженку не тільки в душі, а й у шкірі. Бо найістотнішою рисою цієї любові є те, що Собеський, натура в еротичному плані надзвичайно буйна, той Собеський, якого молода пані Замойська переслідувала (як пам'ятаємо) його лазнею з черкесками в Яворові, який сам про себе пише дружині, що раніше йому «однією любов'ю задовольнятися не тиждень, а один день було неможливо», який їй пише, що всі люди на світі, які його знали, не могли повірити, щоб він міг обійтися однією дружиною, закохався (і це особливо з дня весілля) в цю одну-єдину так, що поза нею будь-яка любовна реалізація була йому неможлива. А оскільки доля і обставини прирікали його на постійну розлуку, його туга — це не тільки туга серця, а насамперед крики темпераменту, крики фізичної туги за заспокоєнням, якого поза нею він не тільки знайти, а й шукати не вміє. Його любов — це водночас виразка, безперестанку набрякла і нестерпно болюча. Ці стани душі — а особливо тіла — раз по раз знаходять для себе вираз грубий і часом наївний, але тим більш автентичний. Півбіди ще було, коли Марисенька була в Польщі, а він у таборі; тоді розлуки, хоч і дошкульні, не були такими жорстокими; але що ж з ним діється, коли вона двічі виїжджає до Франції, залишаючи його самого довше року!

Навіть у тих уривках, що прослизнули крізь Гельцелеву цензуру, скарги Собеського мають досить промовистий акцент, коли після довгої розлуки він скаржиться дружині, що то значить жити цнотливо пів року людині не дуже ще старій, на світі живучій і при так багатьох нагодах, що собі й підпити часом, ба, й не раз доводиться; що ж тоді здоров’я терпіти в цьому мусить терміні, легко зважити… Особливо, — додає, — що й на спокуси неважко натрапити: бідний навіть пустельник, що в Злочовських лісах на пущі осів був, був цнотливий рік чи більше, а потім кілька жон до себе від мужів відмовив, хоч на воді й слабких стравах… А що вже йому: бути на світі, між вогнем ходити, а не палитися, є річ до віри неможлива. Ще таку має натуру, що скільки-небудь негарних білявих голів трапиться до нього з супліками (проханнями), жодна його за ноги не обхопить, лише впоперек, а в очі заглядає. «Плюнувши тільки, чоловік Пану Богу віддається»… І коли вона на відстані дає йому рецепти, як вгамовувати гарячість крові, він відповідає роздратовано, що за ліки й ванну вельми дякує: «спускаю це тим святобливим ченцям»… Оригінальним у всій цій пригоді є те, що зовсім не скрупул подружньої вірності — не надто в ту епоху чоловіками шанований — а буквально якесь любовне зачарування, якому сам дивується, велить йому дотримуватися віри своїй Марисеньці. Чи дотримувався він її беззастережно? Деякі історики сумнівалися в цьому, я — ні, особливо після вивчення повних листів. Бо саме ці проскрибовані (заборонені) уривки, більше ніж будь-що інше, дають поруку його цноти. Коли Марисенька продовжує перебування у Франції, він, доведений до відчаю спекою крові, пише їй, що так жити не може, бо йому вже натура далі витримати не дозволяє. Досі затримувався не через якийсь гріх або скрупул у сумлінні, бо в цьому (каже) має диспенсацію (дозвіл), оскільки людина добровільно сама себе вбивати не може і здоров’я свого нанівець обертати. «Але це досі зробив і з цим зупинився для однієї досі любові»… Так, це поєднання криків серця з пам’яттю про накази гігієни надає цноті Собеського ознаки беззастережної щирості. Цей кровний чоловік має переконання, і лікарі йому це підтверджують, що ризикує життям, дотримуючись протягом таких довгих місяців вірності відсутній дружині. У 1671 році сорокадворічний гетьман великий (яким тим часом став) повідомляє їй, що доктори наказують йому остерігатися апоплексії *a cause de la rétention dedans les reins* (через затримку в нирках) тих речей, «які виходять, коли робиться та річ»… І попри це — ні! Ризикує здоров’ям, життям, апоплексією, найгіршими нещастями; скаржиться їй на постійні головні болі, на прищі, які пов’язує зі своїм станом. І нічого. Цей буйний, вродливий, обложений жінками чоловік залишиться коханцем однієї. «Робити ту річ»… Оскільки ми ступили на цю слизьку дорогу, не можу втриматися, щоб не розкрити дещо з конфіденційного ключа, що існував між Селадоном та Астреєю, імовірно, як пам’ятка їхніх щасливих миттєвостей. Виявляється, Собеський є протопластом відомої анекдоти: «не маю голови на ходь» — принаймні мовно, бо в його листах термін «вчинити ту річ» повторюється як іменник. Так, одного разу він просить Марисеньку, щоб вона йому повідомила про «мушку», якщо їй не сумно і якщо не припадає також коли апетит до «вчинити ту річ»… То знову питає «смиренно, моя душе, якщо коли не сниться про оте «вчинити ту річ», повідом же мені»… Отже, не стільки сентиментальний Селадон, скільки палкий коханець, чоловік, вічно ненаситний перерваним медовим місяцем, змучений розлукою, є героєм цього роману в листах, особливо тих, що припадають на періоди паризьких подорожей Марисеньки. Про стан, у якому Собеський майже завжди перебуває, нам доведеться пам’ятати, навіть для розуміння деяких його політичних кроків чи недоліків. Якби цю величезну фалічну позицію опустити або хоча б применшити в балансі його вчинків, весь розрахунок виявився б хибним. Є, зрештою, різні періоди в цій фізичній тузі: «Пишеш мені Ваша Милість, — повідомляє дружині під час короткої давнішої розлуки, — що *la mouche* (мушка) сумує *sans son galant* (без свого кавалера) і що йому двічі снилася найпрекрасніша Ранкова Зоря. Я ж повідомляю, що *le galant de la mouche* (кавалер мушки) зовсім помер, як і його пан, і що б між ними колись не діялося, здається, що це щось лише уві сні. Так його ця *absence* (відсутність) нанівець обернула»… Це напівжалібний, напівжартівливий тон коханця, який розраховує на швидку зустріч; навіть під час тривалої розлуки йому трапляється вдаватися до напівжартівливого тону, коли повідомляє, що щодо шильдвахта (вартового), хоч його вже й постом морить, що самому дуже шкодить принципалу, нічого йому це проте не допомагає. Витримати довше неможливо. Посікти його може хіба що прекрасна рука наймилішої Астреї, від якої бути посіченим і він сам вважав би за найбільше щастя, аби тільки це могло бути якнайшвидше. Найпрекрасніша Ранкова Зоря, видно, мало дбає і про Селадона, і про шильдвахта, бо й не питає, як він залицяється, ані йому цього не забороняє. Що є такою ознакою зміни й нелюбові, як сонце на небі: бо це є *indifférence* (байдужість), яка мільйон разів гірша, ніж *haine* (ненависть) і найбільший гнів… Але на Собеського нападають хвилини справжнього відчаю. Цей такий загартований чоловік, який водночас у таборі гарує, мислить і діє за всіх, часто не може дати собі ради сам із собою. Ще в 1666 році, під час громадянської війни, з табору під Равою, таку посилає ледве рік тому одруженій дружині альтернативу: або «щоб мушка не була ніколи розлучена від свого кавалера, або щоб його зовсім диспенсувала: бо знає Букет (Марисенька), як його здоров’ю шкодить, коли цю річ не робить. Отже, кохаючи його в здоров’ї, прекрасний Букет захоче одного з цих способів вжити. Без його ж дозволу нічого не вчинить найвірніший Селадон»… Це було в час, коли їх розділяла відстань у кілька десятків кілометрів, а розлука тривала не довше кількох тижнів, але що буде, коли доведеться розлучитися на рік і довше! Наш герой не приховує від своєї Астреї жодного з проявів своєї туги: *En songeant des Essences* (думаючи про Есенції, тобто про Марисеньку) *ça arrive souvent, que* (часто трапляється, що) шильдвахт *par son songe* (уві сні) робить ту річ, *ce qui n'est fort a sa santé, car il abhorre tout a fait de ces choses et c'est encore un grand péché* (що не дуже добре для його здоров'я, бо він зовсім ненавидить такі речі, і це ще великий гріх)… Що ж тоді з ним діється, коли вона йому після багатомісячної відсутності повідомляє з далеких країв, що хоче змінити характер їхніх стосунків; коли доносить, що «потребує від нього, щоб присягнув слово і дотримав, щоб уже не було «вчинити ту річ» ніколи». То він, збуджений, просить, щоб його в такому разі диспенсувати (від подружньої вірності) і дати на це від сьогоднішнього дня за вісім неділь відповідь: бо навіщо його даремно мучити і нанівець його здоров’я обертати? Але коли вона, може, співчуваючи йому, може, змучена постійними скаргами, може, свідома всіх мистецтв залицяння, дає йому в листі ту *carte blanche* (карт-бланш), про яку він просив, він відповідає з гіркотою: «Навіщо ж ти Ваша Милість у цьому листі своєму одразу випала *avec* (з) *la carte blanche*? Нехай це Пан Бог Вашій Милості відпустить! Знайду я чесніший спосіб Вашій Милості, що Ваша Милість звільнишся від мене, бо хто ж довше таку тяжку на цьому світі витримати може муку?» Щоразу, коли вона дає зрозуміти, що дозволяє йому шукати розради деінде, він вибухає жалем, вбачаючи в цьому доказ її байдужості, і постійно відкидає цю *carte blanche*, побоюючись — як він їй пояснює наївно, а водночас як тонко — що коли б він її зрадив, любов його і туга, можливо, зменшилися б від цього, а вони йому надто дорогі… Можливо, це тому, що, вивчаючи ці листи, я одночасно робив коректури з прустівської «Любові Сванна», але фактом є, що ці дві любові постійно перепліталися в моїй свідомості, і що, попри відмінності епох, темпераментів та обставин, я не лише відчував у смутку нашого героя той самий глибокий тон, ту хвилю ліризму, але й постійно помічав у його простодушних формулах щось із несвідомої глибини прустівської інтроспекції. Таким був стан душі Собеського, який постійно лічив на пальцях, скільки за кількарічне подружнє життя з Марисенькою вони були разом, а скільки розлучені. Розлучені були майже постійно відтоді, як на третій день після весілля поїхав ганятися за Любомирським; але тоді, серед метушні та гонитви військ на невеликому просторі, їхня молода любов раз по раз могла зустрітися на якомусь привалі. Собеський стає справжнім поетом, коли в одному з листів перелічує майже в ритмі мелопеї всі стодоли, які по черзі давали притулок їхньому щастю. Потім, після кількох незабутніх тижнів, проведених разом, знову розлука… Табірне життя… Сумно воно виглядає, побачене очима недолюбленого гетьмана. Ворог ще не наблизився, але вже близько; «життя моє, — повідомляє він дружині, — тут таке: від світанку до полудня слухати різні сварки, плітки або байки; від полудня до вечора сидіти за столом і пити, а ще деяким і цього не досить»… Якби ж тільки це! Але чого ж там не витерпить: «О! Яких фракцій! О! Яких нещиростей! О! Яких сварок! О! Яких докорів! Вимовити, не тільки виписати неможливо»… Собеський почувається на цьому відчайдушному посту страшенно самотнім; король, уже вирішивши зректися престолу, після смерті дружини ні про що не дбає, війську не платить, бо не має з чого, допомоги жодної не обіцяє, ще й злісно розповідає, що вони там у таборі сплять до полудня, коли Собеський часом і трьох годин сну не знає… Коли гетьман повідомляє до Варшави, як стоять справи і наскільки реальна небезпека, «шкода, справді, писати: одні не дбають, інші не вірять». Шляхта вважає всю історію з татарами диверсією, навмисно спровокованою для того, щоб тим часом впустити до Польщі Конде, а з ним *absolutum dominium* (абсолютне панування); аж Собеський мусить до Варшави кількох полонених послати, щоб показати, що це «справжні, не французькі татари». А знову французький посол публічно розповідає, що ніхто таких речей не пише і не лякає, тільки Собеський. «Помирати треба від людської злості», — вигукує гетьман. Одного дня — це було ще у Львові, але вже після від’їзду Марисеньки — знову інша скорбота: приїхала пані воєводина руська (Яблоновська), яка йому набагато більше жалю додала, ніж розради: бо бачачи їх разом з Його Милістю Паном Воєводою, що пестилися, тим більше мусив на свою недолю зітхнути. Дивитися неможливо на їхнє таке велике і справжнє кохання, а не вмирати. Тільки бавляться і цілуються, і ледь сутеніє, йдуть лягати в ліжко. А він, залишившись сам, думає про ту, яка вже три тижні в дорозі, а він не мав від неї жодної звістки… Одна річ нас вражає, коли ми читаємо ці листи, а саме, як Собеський, який здається здалеку героєм цієї шляхетської маси, її найтиповішим представником, віддалився від неї духовно, і саме через свою любов. Вона поглибила його, витончила, зробила його майже чужинцем у цьому сарматському краї, мандрівником, що заблукав із Країни Ніжності. Звісно, він ділить із братією-шляхтою табірне життя, навіть ті пиятики, які для нього є тортурою; але коли, наприклад, має приїхати до табору брат Марисеньки, кавалер д’Арк’єн, «зовсім мені його до табору брати не хочеться, — пише він дружині, — бо що б він мав робити *entre ces gens la* (серед цих людей)». І сам Собеський живе в наскільки іншому внутрішньому світі, як його невпинна думка про Неї ізолює від людей! Цей на вигляд грубуватий і колись такий товариський шляхтич став від часу своєї любові великим меланхоліком, одинаком; зворушливо читати, як він постійно з табору просить Марисеньку, щоб йому прислала — фарби для малювання. Він обіцяв носити чорне аж до її щасливого повернення; обіцяв, на її намір, дев’ять субот постити на хлібі й воді в обложеному таборі. І коли цей табір нарешті вляжеться спати, коли змучені груди гетьмана можуть нарешті віддихнути на мить, тоді він сідає в наметі й пише їй ці довгі, довгі листи. А коли прийде від неї бажана, очікувана відповідь, рідко приносить йому щось добре, найчастіше ще більше поглиблює його смуток, поглиблює почуття самотності, нерозуміння… Коли йому тут серце рветься на шматки від любові, вона кокетує і пише, щоб її «кохав так, як *la palatine de Sandomyr* (сандомирську воєводину)»… А вона сама як його кохає, чи кохає? Часом, плачучи над її якимось особливо сварливим листом, бідний Селадон сумнівається в цьому… Бо розлука не є єдиним болем нашого героя. Менш важкою була б вона, якби він знав, що вона, Астрея, відчуває тугу так само, як і він. Це терня в його серці, підґрунтя його глибокого смутку. Повне щастя розділеної любові тривало лише кілька місяців. І коли він з кожним днем більше її кохав і більше її прагнув, вона виразно холонула. Якийсь час він хотів обманювати себе, але врешті-решт неможливо було сумніватися в цьому. Контраст між вчора і сьогодні став надто яскравим. Після кількох місяців співжиття вона починає його уникати, виявляти нехіть, майже відразу. І тут саме починається у Собеського прустівська «любов Сванна», невпинний біль у серці через зміну цієї Одетти. Це триватиме кілька років, потім мине; любов виживе, але закінчиться фаза болісного неспокою — разом із періодом постійних розставань. Цей біль проявляється найрізноманітніше, часом у сентиментальних скаргах, то знову наївно, майже комічно у простоті свого виразу. Найбільше болить йому фізичне віддалення, яке, зрештою, як ми вказали вище, могло мати дуже суттєві причини в її здоров’ї. Але раз встановивши рекорд «стрибка у висоту» цієї любові, Собеський не може змиритися з її згасанням, тим більше, що сам кохає все більше, все глибше. Раніше Марисенька жити без нього не могла, плакала при будь-якій розлуці, надивитися на нього не могла, навіть уві сні, а тепер… «Там одна година здавалася віком, там бідна подушка у більшій, ніж тепер сам Сильвандр, була увазі»… І меланхолія цих роздумів зростає, і не припиняє Сильвандр скарг і нарікань, що раніше «заснути не можна було без мене і постійно просили, щоб ще ближче притулитися, то потім стілець присували до ліжка і там подушки клали, щоб від мене бути якнайдалі»… Будь-яка нагода відновлює біль у його серці: ось потрапила йому в руки історія амурів Людовик XIV з панною де ла Вальєр (вже тоді, виявляється, знали *Vies romancées* (романізовані життєписи) і це ще за життя героїв); прочитав квапливо, радий, що знаходить у цих історіях стільки аналогій із власною любов’ю; почувається заохоченим прикладом такого великого короля; радісно констатує, що ревнощі та сварки невіддільні від дуже великого кохання. Але одразу його облягають гіркі роздуми, що «та сторона мусила краще пристосовуватися до коханця» і що Людовику «не казали, певно, ніколи: ти мерзотнику!» Цей епітет мусив болісно пов’язатися з якоюсь сценою, бо Собеський згадує його ще за кілька місяців пізніше, що подушка навіть, на якій він спав, раніше їй пахла, а потім сам він увесь в очах став мерзотником! І додає, що, як легко здогадатися, добрий Гельцель закреслив, щоб «це опустити»: «Раніше сорочка одна здавалася великою перешкодою, штани, які наказували знімати, завадою, а потім вже наказували ковдрою обгортатися»… Вдягни штани, переможцю підгаєцький! Бо ось уже бойові сурми тріумфально сповіщають з твого табору вікторію; вже пливе на Польщу, на Європу врятовану, урочисте *Te Deum*; весь край, захоплений, засліплений, вдивляючись у тебе із захватом, дивиться на тебе, тиснеться до тебе, чекає на тебе, кличе, бачить у тобі свій порятунок і свою надію. Вдягни штани, герою!

Нехай не ніжний Селадон, а закутий у сталь Марс здійснює той в'їзд до Варшави, після якого на мить здаватиметься, що не велику булаву, якої край для нього одним голосом вимагає, а бодай корону міг би здобути Ян Собеський, якби її забажав… І здобуде її — але ще не тепер. Величезна хвиля популярності, що піднялася після подгаєцького чину, відпливе надто швидко — на жаль, з його вини. Як, чому — пояснень знову нам доведеться шукати в тій, яка з далекого Парижа була в ту мить особливим арбітром долі великого гетьмана та його країни — у Марисеньці. XIII. Карт-бланш Карт-бланш — але який? Бо є одночасно два. Один — це той, яким пані Собеська марно пригощає чоловіка-коханця, що скаржиться, аби він у легших амурах шукав ліків для свого здоров'я, якому загрожують любовні пости; другий — це той, який пан гетьман дає дружині, щоб вона з Францією домовлялася про ціну його впливів. Про цей другий нам треба говорити, оскільки він мав значні наслідки. На початку цієї розповіді ми назвали Собеського «героєм мимоволі». Насправді немає нічого цікавішого, ніж боротьба між покликом Історії, яка вже поклала йому руку на плече і штовхає його на стрімку дорогу величі, та практичними намірами значно меншого масштабу, які є предметом одночасних змов, що найвірніше відбиваються в кореспонденції гетьмана з дружиною. Особливо в цей переломний період. Перемога під Подгайцями широко відгукнулася в країні. Собеський, нещодавно ще зганьблений «Калігула», знову стає з дня на день найпопулярнішою людиною в Польщі. Сеймики вимагають для нього великої булави після похилого віком Потоцького. Король якнайшвидше кличе його до Варшави. Отже, Собеський вирушає в подорож, і ніби в передчутті, що ця подорож перетвориться на тріумфальний в'їзд, готується, хоча й пошарпаний спустошенням маєтків, виступити особливо пишно.

Причини для цієї подорожі він мав різні. Справи близької елекції, бо абдикація короля Яна Казимира була вже вирішена; клопоти про компенсацію понесених втрат; і, нарешті, третьою причиною було особливе прохання короля, щоб Собеський на сейм «приїжджав гуртом» і своєю повагою захищав французького посла Бонзі, якого розлючена шляхта хоче вбити, якщо він не виїде. Не лише його політичні інтриги розлютили шляхту; ходили про цього надто молодого єпископа пасквілі, що в Польщі він сидить для двох речей: «для елекції і щоб чоловікам роги приставляв». Згадують дам, які, виходячи від нього після півночі, дукати в фартушках виносять; як — пише дружині Собеський — через дружин чоловіків обманював, які в ліжках панів своїх зводили, і те зовсім соромно слухати, не тільки писати, а все це вголос, публічно, один за одним у посольській ізбі. Неможливо інакше, тільки або сейм розірветься, або небораці доведеться виїхати.

Пікантність цього епізоду полягає в тому, що ім'я Бонзі чутка пов'язувала також з особою Марисеньки, яка — у що вірять деякі історики, викликаючи цим цнотливе обурення інших — перед виїздом до Парижа мала закрутити роман з галантним послом, головним чином, щоправда, для того, щоб відвернути його від ненависної їй, а всемогутньої при дворі та в серці Яна Казимира пані Денгоффової. Злісні чутки про це дійшли до Собеського; роздратований, він повідомив їх дружині, а коли Марисенька заперечила, найніжніше вибачився і перейшов до порядку денного. Вшануймо цей його гарний жест і зробімо те саме.

Готується тоді пан гетьман до урочистого в'їзду до Варшави. У підстолія коронного купує віденську карету; шість коней буде при ній; козаки, татари, волохи, яничари, всі в нових барвах, за каретою, яку передуватимуть гусари, польські та іноземні офіцери, *et mille pages, valets et canaille* (і тисяча пажів, лакеїв і черні). Одягнути все це, оплатити, прогодувати, голова пухне гетьману. «Є про що думати, моя Панно, і гризтися за що». Він сам усе ще в чорному вбранні, бо таке обіцяв носити аж до щасливого повернення Марисеньки; але до цієї любовної жалоби дав пришити чудові діамантові ґудзики. У такому вигляді вродливий тридцятивосьмирічний гетьман здійснить в'їзд до Варшави, аплодований усім народом, вітаний дамами, що визирали з вікон. «Вже тепер усі аж надто в мене закохані» — пише; а французький посол повідомляє своєму пану, що сенатори гуртом не виходять з кімнати гетьмана Собеського, що він має численніший двір і більшу повагу, ніж сам король. «Якщо так далі піде, стане паном Польщі». Щасливий виступ на сеймі ще більше збільшує цю популярність; шляхта, давно розчарована в королі, «силоміць хоче посполитого рушення, *et que Orondate* (Собеський) *soit leur chef* (і щоб Орондат (Собеський) був їхнім вождем)» — повідомляє дружині. Особливо тому, що зі східного кордону надходять грізні новини про нове козацьке повстання, які замишляють віддатися турецькій протекції.

Ситуація тим значніша, що Польща в цю мить майже безгосподарна. Король, який за життя королеви давно був манекеном, тепер став манекеном, з якого вийняли очеретяний каркас. Зненавиджений Польщею так само, як Польща ним, він рішуче вирішує зректися престолу, торгується лише про апанажі (грошове утримання) та умови, причому спеціальні таємні угоди гарантують у разі зречення насамперед серйозні вигоди для пані Денгоффової та її чоловіка. Але всі ці комбінації пов'язані з французькою кандидатурою, до якої більшість народу відчуває фанатичну неприязнь. У цьому становищі країна почувається без вождя, без голови; тим більше очі всіх звертаються до Собеського. Ніби за мовчазною згодою, маси дивляться на нього як на диктатора, яким його майже зробило непрактиковане досі в Польщі поєднання двох найвищих урядів: великого коронного маршалка та великого гетьмана.

У цей момент поведінка Собеського здається дивною. Він просто робить усе можливе, щоб цей ентузіазм охолодити. Явно ухиляється; виїжджає то до Ченстохови, то до сестри на хрестини, то до Сольця для залагодження рахунків із синами померлого Радзейовського. Це створює враження, ніби він навмисно усувається. Відмовляє делегатам, надісланим сеймиками; не хоче очолювати посполите рушення. Поступово ніби сам власними руками нищить популярність, яку йому дав подгаєцький чин. Так що коли доходить до абдикації та обрання нового короля, Собеський як особа вже майже не існує для шляхти, губиться в натовпі нелюблених магнатів.

Пояснення цієї поведінки знаходиться в листах Собеського до дружини. Марисенька перебуває у Франції майже рік: ми бачили, до якого стану розлука і вірність довели гетьмана. Він бачить світ крізь призму своєї пристрасті; залагодити рахунки з країною і поспішити за нею — його єдине бажання. А Марисенька на відстані зовсім не орієнтується в ситуації, не здогадується про величезні шанси, які свіжа перемога дала її чоловікові в руки. У ці найвирішальніші моменти вона дошкуляє йому, щоб… приїхав на зиму до Парижа. «Мені неможливо бігати туди на зиму, а сюди на літо повертатися» — відписує врешті, роздратований цією жіночою концепцією сезонного гетьмана. «На одне треба зважитися: або все вже тут покинути, або там не думати бути».

І справді, він уже зважився — тут усе покинути. Герой, який щойно підставляв груди за батьківщину, одночасно підписує формальне «blanc signé» (чистий бланк з підписом) і пересилає дружині до Парижа, щоб вона за нього домовлялася про ціну та умови переселення, в обмін на підтримку будь-якого кандидата. Забавно, що вона, отримавши цей підпис ін бланко на торгівлю долями Польщі, наївно заспокоює його, що вона на ніщо інше цього «blanc signé» не використає. А він, надсилаючи на її вимогу другий «blanc signé» з печаткою (бо той був лише з вензелем), заявляє їй, що це йому дивно, що вона постійно пише, що не використає на щось інше: «ніби я цього мав би боятися, або не вірити Вашому серцю моєму». Давно, зрештою, рішення у всіх справах країни він поклав у її руки і пов'язав себе з її комбінаціями. Ще у вересні 1667 року, з табору в Подгайцях, повідомляючи їй про близьку елекцію та розглядаючи особу майбутнього короля, пише, що «цілком у цьому Букетного (Марисеньки) чекатиме ординансу, який має над ним *une absolue puissance* (абсолютну владу)» і що «дихнути не сміє без її волі та наказу». І помилкою було б — як для «очищення» Собеського робили деякі його історики — представляти його в цій обставині як людину, спотворену пристрастю, «затягнуту в багно» чужою справам країни іноземкою. Це означало б приписувати Собеському скрупули, досить чужі його класу та епосі. Якщо між ним і Марисенькою виникають жваві дискусії в інших справах, то їх немає в принциповому рішенні покинути країну і шукати щастя під іншим небом. Якщо щось і стримує Собеського в беззастережному підкоренні вказівкам дружини, то не стільки патріотичні почуття, яких у сьогоднішньому значенні важко тоді відшукати, скільки професійна честь, правила солдатської гри, коли, наприклад, пише, що честь не дозволяє напередодні кампанії залишати табір. Тоді відчувається, що він дуже рішучий і що тут не допустив би жодного компромісу. А другий аспект — це також аспект честі, але знову інакше зрозумілої; а саме, що, покинувши все тут, а не забезпечивши собі відповідних вигод деінде, він прирік би себе разом з нею на життя «без честі».

Окрім цих двох пунктів, рішення покинути країну є вирішеною справою. Свої посади гетьман вважає за муку, в якій здоров'я втратив, маєток занапастив, а що найголовніше — «втратив стільки часу насолоди від краси мого серця». «Змилуйся, змилуйся, моя Добродійко; нехай роки наші так марно не йдуть, особливо мені, який би мільйон років не міг насититися всіма красотами моєї єдиної панни; а життя наше таке коротке, як моє». *«Vous êtes mon tout* (Ви моє все); *коли я Вас маю, ні на що в світі не зважаю»*. Цей зворот треба розуміти дуже буквально.

Вся справа, отже, як би це все з честю покинути і куди податися? У Польщі не залишиться в жодному разі. Ясна річ — пише — що в такому безладі неодмінно мусимо загинути. Турецька війна неминуча. У постійному завжди треба бути неспокої, праці, сварках і такому гризінні, що жити довго неможливо. Але виїхати, покинувши всі маєтності, тоді людина ніде не мала б поваги. «Виїхати ж і приватно жити, як? Коли маєтності продати неможливо за ті розбійницькі цього віку шеляги Боратині… Чекатиму тоді на цю думку і почуття від Вашого серця мого, бо мені вже, думаючи, голови не стане»…

Так пише Собеський до дружини в січні 1668 року, безпосередньо перед тим тріумфальним в'їздом, коли Польща вітає в ньому свого імператора. Про сам тріумф повідомляє їй з милою скромністю, досить недбало, що «так гадають, що жоден гетьман ще так не в'їжджав; дами всі з різних будинків дивилися, і людей нечувана сила, як на якомусь *spectacle* (видовищі)». Але одразу потім переходить до іншого мотиву: ось у листі до пані воєводини руської, його, Селадона, назвали шибеником: «Пам'ятай же, Марисенька, що він таки колись помститься на мушці; що без мого не сумує вартовий, дуже погано робить; бо він без неї нечувано і невидимо, і не обіцяє, щоб довше витримати»…

Ця погроза, це, звичайно, ніжний жарт, кокетство вартового; але потім Собеський додає вже серйозно: «Щойно 21 (король) перестане бути тим, чим є, дає чесне слово *la Poudre* (Собеський), що поїде *avec son bouquet* (зі своїм букетом) хоч і на край світу, *et qu'il fera l'établissement ou les Essences* (Марисенька) *voudront* (і що він влаштується там, де захочуть Les Essences (Марисенька))».

Думка його деінде; духовно експатріація є доконаним фактом.

І ось справжній секрет непорозуміння: коли країна очікує від свого вождя рятівного слова, можна сказати, що перед квартирою гетьмана стоїть величезний вартовий і не допускає до зближення з народом. У цьому відношенні листи Собеського надзвичайно повчальні, але читані, наскільки це можливо, без скорочень. Гельцловські ретуші, хоч на вигляд і незначні, змінюють істотний тон цієї кореспонденденції і дали часом привід до досить комічних непорозумінь. Так деякі розчулюються над сентименталізмом гетьмана, який з тугою очікує від Марисеньки обіцяної йому браслетки з волосся; якби вони прочитали в повному тексті, що це має бути за браслетка, звідки волосся на неї має бути вищипнуте і яким її супроводжує наш герой коментарем, менше б, можливо, були зворушені.

Коли Собеський усі свої рішення ставить у залежність від наказів Марисеньки і каже, що «все Букету вільно як пану», рішення, що надходять з Парижа, досить туманні та суперечливі. Насамперед — як ми згадували — пані Собеська на відстані не дуже усвідомлює зміни, що відбулися в кар'єрі чоловіка та в його становищі; листи йшли довго; перш ніж надходила відповідь, вона найчастіше вже розходилася з моментом. Дуже можливо, що якби Марисенька мала кращу та швидшу інформацію, вона б прибігла до Польщі, взяла все в свої руки, і тоді справи, можливо, пішли б іншим шляхом. Але вона бачить справи старим оком, тому її розіграші зберегли щось крамарське, тоді як тут треба було б потужним поштовхом піднятися у вищу сферу. Але навіть так беручи, вона не може дати чоловікові жодних певних інструкцій, бо, кажучи тривіально, не знає, на чому сидить. Акції подружжя Собеський у Франції постійно коливаються, залежно від тамтешніх політичних комбінацій. Після смерті Марії Луїзи, коли справа елекції стала неактуальною, ці акції впали майже до нуля. Але знову Ян Казимир думає про абдикацію, елекція наближається, акції йдуть вгору. І знову зміна ситуації: насувається війна, Конде потрібен Людовику на чолі армії, польська справа відсувається на другий план, то знову випливає у вигляді компромісної кандидатури якогось Нойбурга… Перш ніж лист дійде, вже все змінилося, звідси постійні суперечності, відкликання, які Собеського призводять до замішання в голові.

До цього домішується й особиста сімейна політика Марисеньки, насамперед той несвоєчасний процес родини д'Арк'єн проти Конде. У певний момент дружина пересилає Собеському текст листа, який він має переписати і надіслати французькому послу у Варшаві: у цьому листі Собеський просто заявляє, що не підтримуватиме Конде, доки процес д'Арк'єнів не буде залагоджено. Постійно турбований суперечливими дорученнями, пов'язаний своїм *blanc signé*, який з власною печаткою надіслав дружині, не дивно, що Собеський ухиляється, що він відмовляється від будь-якого рішення в країні і чекає її повернення. Чекає цього повернення і з інших причин; постійний його стан, який ми вже знаємо з його листів, просто затьмарює йому холодний розум; якщо він міг у ньому — через сублімацію любовної енергії — побити татар, то не може зібратися з думками в раді. Плачі та розпачі, що стільки часу втрачає без її любові, заповнюють його листи: «а ще я був, як на зло, нечувано здоровим» — наївно додає він.

У цьому стані духу він воліє перекласти рішення на дружину. Надсилає свій підпис *in blanco*, зробить усе, чого Франція зажадає, але нехай французький король задекларує, що хоче зробити для Собеського. *«L'argent sur tout, car ce sont des choses portatives* (Гроші понад усе, бо це речі переносні). *Де хто хоче, там з ним осісти може, і зажити як хоче»*. Ще раз повторює в листі з кінця квітня 1668 року, що гроші — це основа, а маєток, *батон*, *дюк*, *пер*, *кордон бле* (шляхетні титули та ордени) — усе це гарно, але нічого не варте для нього, хто цілком зруйнований у всьому: і в настрої, і в здоров'ї, і *en biens* (у статках); ради радий би десь у кутку досидіти решту днів, щоб люди про нього не знали…

Коли зважити на шлях, що тільки-но відкривався перед Собеським, ці зізнання набувають свого розкішного смаку. Є щось від митця в цьому великому воїні, з його депресіями, з його періодичною несвідомістю самого себе та своїх призначень.

Я не пишу тут історії, тому в кількох словах нагадаю багато разів розказану елекцію, що завершилася жалюгідним обранням Міхала Вишневецького. Цей вибір був протестом сірої маси шляхти проти магнатів, які в цинізмі торгівлі своїми впливами, збагачення, торгів з чужими дворами перейшли всяку міру. Але чи вищим був духовний рівень шляхетської маси? Граф де Шаваньяк, агент одного з кандидатів, Карла Лотаринзького, описує у своїх мемуарах, як відбувалося вербування «тих людей, які як найкраще мають свій голос на елекціях. Правда, що нам це небагато коштувало, бо аби мали якесь вино, пиво, сіль, хліб і кріп, вже були вгодовані, бавилися по два чи три дні, після чого давали кожному по таляру, і від'їжджали щасливі»… Вони були дешевшими.

Я запитував одного з найвидатніших наших істориків, як він вважає, чому власне на цій елекції не спливло прізвище Собеського, чому ніхто про нього не згадав. «Не мав імпресаріо», — відповів історик. Справді. Марисенька, яка мала виявитися таким діяльним імпресаріо на наступній, щасливішій елекції, тут проґавила нагоду — якщо нагода була. Не зорієнтувалася. Насамперед, повернулася до Польщі запізно, тоді, коли ентузіазм, пробуджений Підгайцями, значною мірою завдяки нашому герою, вже встиг охолонути. По-друге, хвороба сплутала їй усі карти; вже в Польщі, саме перед елекційним сеймом, вона захворіла на тяжку віспу. Ледве оговтавшись від хвороби, вона помчала до Варшави, але знову була вагітна; у найскладніші політично хвилини, коли чоловікові Марисеньки потрібна була вся воля і ясність розуму, вона перебуває між життям і смертю; сльози стікають по обличчю великого маршалка, прикутого урядом до місця в сеймі. Зрештою, Марисенька народжує мертвих близнюків, але сама врятована.

Це не означає, що серед усіх цих негараздів Марисенька не мала дуже активно клопотатися навколо елекції. Але вона розглядає її виключно під кутом продажу впливів чоловіка та виїзду з ним із країни. Озброєна своєю *carte blanche* (чистим бланком з підписом), вона лавірує між Конде, Нойбургом, Орлеаном. Накручує ціну; не забуває про «порукавичне» (хабар) для своєї родини. До попередніх вимог додали будинок у Парижі для Собеський та абатство для кавалера д'Арк'єна, в обмін на поручництво, яким Людовик XIV не квапився його обдарувати. Собеський вірно дотримувався принципу, що «*l'argent* (гроші) передусім». Агент князя Нойбурзького давав йому 680 000 на викуп Пуцького староства та на купівлю маєтку у Франції; інший кандидат мав би забезпечити йому еквівалент. Але Марисенька наполягла для брата на абатстві Фекан. Воно не вільне? Їй байдуже. У такому разі (погрожує) вона буде домовлятися з Лотаринзьким, з австрійським імператором, або з російським царем!

Серед цього на магнатів, як грім, падає ухвала сейму, прямо спрямована проти них, щоб не дозволялося приймати від кандидатів на корону гроші і щоб виключити тих кандидатів, яким доведено підкуп. На проведення цієї ухвали про непідкупність напередодні шляхтич Пьотровський взяв сто дукатів від австрійського агента… Справді, ухвала била по Франції, на чиєму утриманні була майже вся магнатська партія, і по Конде, з яким незаможний Лотаринзький не міг боротися грошима. Розлюченість шляхти на магнатів була такою, що ті злякалися; жоден, починаючи від примаса Пражмовського, палкого прихильника Франції, не наважився голосувати проти цієї ухвали. Навіть Собеський, чиї всі розрахунки та надії руйнувала ця ексклюзія, коли дійшла до нього черга, пробурмотів крізь зуби, розлючений: «*Ergo excludatur* (Отже, нехай буде виключений)!».

Одне треба йому визнати, що, склавши присягу, він поставився до неї серйозно. Марно примас розсуджував, як теолог, що присяга під примусом недійсна і що можна брати гроші; марно посол Бонзі дипломатично доводив, що присягали чоловіки, але що дружини можуть брати за них; марно Марисенька чинила тиск. Собеський заявив, що намагатиметься, щоб їх звільнили від присяги, але доки це не станеться, радше дасть собі руку відрубати, ніж її зламає. А Марисенька, мабуть, лише посміхалася: хіба ж не мала *carte blanche*?

Потім — відома сцена стрілянини по сенаторах на елекційному полі, відступ магнатерії перед сп'янілою — у всякому сенсі — шляхтою, і нарешті те славетне: «П'яст, П'яст», після якого, нібито, шляхтич Поляновський цілу добу тішив себе надією, що його обрали, перш ніж підканцлер ксьондз Ольшовський підставив цифру «Вишневецький» під той алгебраїчний знак П'яста. А цього П'яста, якщо вірити мемуарам Шаваньяка, викликала дуже мимоволі — Марисенька. Маючи відрізаний шлях до француза, вона, рада не рада, увійшла в порозуміння з кандидатом Австрії; але, списавши — невідомо чи цілком щиро — пункти угоди з агентом Лотаринзького, тим самим графом де Шаваньяком, забула помістити в трактаті свого брата, кавалера д'Арк'єна. Оскільки елекція припала на Боже Тіло, вона хотіла відсунути її на один день, щоб мати час виторгувати брата. «Воєвода подільський, — пише Шаваньяк, — якого вона собі здобула, не знайшов іншого способу відкласти цю елекцію, як назвавши П'яста, тобто короля-земляка. Він вважав, що ніколи поляки не дозволять на короля з Литви, а литовці на короля з Корони, що це спричинить замішання, прискорить відкладення елекції і дасть час пані Собеській для вимушення бажаних умов. У цій довірі він сказав шляхті, що по дорозі на нього напали рої бджіл і вели аж до них, що нічого іншого не означало, тільки те, що треба брати П'яста на короля, бо ці бджоли з пасіки П'яста. Негайно вся шляхта почала кричати: «П'яст, П'яст»…

Воістину, хто любить досліджувати зв'язки дрібних причин із значними подіями, має в історії Марисеньки широке поле.

Обрання нездари Вишневецького перекреслювало шанси трьох сильних кандидатів. Один — це Карл Лотаринзький, якого Собеський мав пізнати пізніше в таборі під Віднем і якого так добре оцінив і полюбив; той, кого Людовик XIV після його смерті мав назвати «і найбільшим, і найшляхетнішим зі своїх ворогів». Другий — це був Конде. Шкода, справді, що його не обрали, хоча б заради цікавості, що б з цього вийшло. Солдат із сімнадцяти років, молодий переможець під Рокруа, державний в'язень під час Фронди, зрадник, що об'єднувався з ворогом проти своєї батьківщини, потім знову її найвідважніший щит, пихатий, жадібний, хижий, жорстокий, ризикант, що розкидався кров'ю своїх і чужих солдатів, без пощади вішав мирних міщан, коли ті скаржилися на важку руку його «Кміцицевої компанії», — це був у Франції тип, найбільш наближений до польських юнаків. Зіткнення цього нестримного темпераменту на польському троні — у разі, якби він його отримав — зі шляхетськими свободами, це була б гарна розіграш! Третім, нарешті, можливим кандидатом — хоча він не висував цієї кандидатури і не думав про неї тоді — був сам Собеський. Історики дорікають йому, що цей майбутній король на чотири роки раніше не сягнув по владу чи корону, заощадивши Польщі кілька найболючіших, найогидніших років, втрати Кам'янця, власної своєї участі в інтригах рокошан. Але чи міг? Це велике питання. Популярним на мить був, напевно, але чи не втратив би цієї популярності відразу, якби вчинив замах на золоту свободу? Собеський диктатор? Можливо, він об'єднав би всіх проти себе. А королем? Занадто великий був ще проміжок між шляхтичем і троном, занадто глибоко вкорінений забобон освяченої королівської крові. Фактом є, що ніхто Собеського не висунув, що навіть коли шукали «П'яста», кричали Вишневецького. Тому, що цей голодранець без таланту краще підходив на символ волі шляхетського люду. Можливо. Але водночас, безумовно, відігравало роль і те, що все ж таки це був князь, що він був споріднений з правлячими домами, що нарешті міг одружитися з ерцгерцогинею, тоді як Собеський був обтяжений своїм далеким від королівськості шлюбом. Лише жалюгідне панування Вишневецького, освоївши народ з можливістю поляка на троні, надало цю послугу, що проклало шлях Собеському, особливо коли цей маг вчасно витягнув з циліндра чудову Хотинську перемогу. Ну і тоді Марисенька, пильніша, досвідченіша, краще зуміла використати свою *carte blanche*. XIV. Деконфітюри

Вибір Вишневецького був для обох Собеський ударом з багатьох причин. Досить згадати родинні стосунки. Новий король був племінником Замойського, першого чоловіка Марисеньки, сином княгині Гризельди, тієї «басетлі» з конфітур, що добряче допекла і коханцям, і молодій вдові. Судові чвари за Замостя ще не були завершені. Про Міхала Вишневецького, молодого чоловіка тупого, жадібного і лінивого, Собеський здавна в листах до дружини не висловлювався інакше як *le singe* — мавпа; тепер йому доведеться цілувати мавпі руку і стояти біля мавпячого трону! Вибір короля без таланту і без значення гетьман вважає нещастям для країни. Тому в перші дні він не стримує своєї люті. Перед Бонзі він виливає жовч, називаючи свіжого електа дурнем, ідіотом, жебраком. Шаваньяк у своїх мемуарах стверджує, що Собеський одразу після елекції вимагав від нього допомоги, щоб детронізувати Міхала; погрожував, що з цією метою об'єднається з австрійським імператором, з царем тощо. Не варто сприймати це надто серйозно. Наш Раптусевич випустив пару і заспокоївся.

Бо одночасно Марисенька, більша від нього реалістка, вже пристосовується до ситуації і намагається зайняти щодо неї раціональну позицію. Вона згадала, що цей ненажера і сонько Міхал ще в Замості ніжно водив за нею очима; вміло порушить ці спогади, щоб наблизитися до трону. Маємо про це розповіді від пані Морштинової, чия пильність загострена неприязню до Марисеньки. За її словами, ця «мегера», від якої після хвороби залишилися шкіра та кістки і яка приховує свою блідість шарами рум'ян, шалено кокетує з королем: вже запропонувала йому браслет… Сподіваємося, що не такий самий, як чоловікові.

Ці залицяння не залишилися без нагороди. Марисенька домагається того, що надзвичайним послом До французького двору з повідомленням про обрання короля Міхала Стає її брат, кавалер д'Арк'єн. Неабияка ласка. Другою, більш дискретною функцією кавалера буде — Шукати підтримки для змови, що вже зароджується в Польщі З метою детронізації нового короля. Водночас пані Собеська через єпископа Бонзі Натякає Людовику XIV, що з огляду на поразку Франції На елекції, тим більше треба дбати про прихильників у Польщі.

Ласка до брата Марисеньки трохи вгамувала Собеського, Який як великий маршалок саботував перший сейм І виїхав з Варшави — у момент присяги, Щоб не носити булави перед королем. Вже, мабуть, думав про те, як би не допустити до коронації. Але в результаті на коронації в Кракові був, Їхав перед королем з оголеною шаблею, У костелі на Скалці виконував маршалківську службу, На ринку на *theatrum* (тобто естраді з троном) Ніс королівський скіпетр. У якому настрої — легко собі уявити. Можливо, йому вже спадало на думку, Що замість мавпи, сам міг би сидіти на цьому троні.

Коронаційний сейм уперше в Польщі було зірвано. Не особливо добре віщувало нове панування.

Помалу, за допомогою екс-посла Бонзі, Який зберіг сентимент до Марисеньки, Французька партія відбудовується в Польщі. Її душею — Собеські; поруч з ними примас Пражмовський І рухливий Анджей Морштин, той легкий поет, Відомий нам з двору Марії Луїзи, Який тим часом пройшов значний шлях, Збагачуючись на коронному підскарбійстві, Посланцем по дворах як вправний політик і дипломат. У цій партії вже розглядається думка, Щоб скинути з трону Міхала, а ввести хоча б силою француза. Не Конде, бо сам звук цього прізвища Викликає серед шляхти стихійний спротив, Але нового, ще не використаного кандидата. Ним мав бути молодий Лонгвіль, племінник Конде, Безробітний князь, який готовий пуститися на авантюру. Але Людовик XIV, розлючений, що в Польщі Стільки грошей і зусиль даремно втопив, Маючи в цей момент на голові інші клопоти В Голландії та деінде, розлючений на пані Собеську Та її родину, не хоче нічого чути. Не може пробачити Марисеньці, що вона — його піддана — Насмілилася йому, Людовику, прикладати — як каже — ніж до горла. «Не можу стерти з пам'яті, — пише до свого посла, — Гарних слів цієї дами: „Немає абатства, нічого з інтересу! Немає Епуасса (той процес д'Арк'єнів), нічого з інтересу! Немає того чи іншого, нічого з інтересу!“» І великий король підсумовує: «Тому моїм остаточним І постійним рішенням є залишити їх (Собеський) У приниженні, в якому вони перебувають зараз».

Як би там не було, наша Марисенька могла пишатися, Що ніхто в Європі не наважився трактувати З могутнім і найгордішим Людовиком у тому тоні, В якому вона це робила. Це не останнє зіткнення цих двох потужностей.

Отже, французький король не втручається у справу І зберігає коректні стосунки з польським королем. Що не заважає тому, що в Польщі французька партія Діє дуже активно і що без офіційної співучасті Короля Франції, хронічна змова на користь французького кандидата Є фактом. І сам Людовик XIV, попри дотримуване невтручання, Не міг залишитися повністю чужим цим комбінаціям, Змушений навіть подолати неприязнь до подружжя Собеський. Дотеперішня французька пенсія, яку отримував великий гетьман, Зростає з 12 000 фунтів до 20 000, Собеський отримує стрічку високого ордена Та лист від Людовик XIV із заголовком: «Мій кузине». Марисенька горує! «Як баба диявола вионачила».

Неможливо розповідати тут подробиці перебігу інтриги, Нитка якої тягнеться через усе панування нещасливого короля. Країна ділиться дедалі явніше на два табори. Атмосфера стає нестерпною, отруєною плітками; Що в них правда, що вигадка, важко навіть сьогодні знати. Французький агент Балюз повідомляє своєму міністру, Що «архієпископ Пражмовський більше ніж будь-коли Підтримує думку вбивства польського короля». Собеського підозрюють, що він має намір Привести козаків і татар на Польщу, Щоб за їх допомогою силою нав'язати французького кандидата; Здається, що справді Марисенька рекомендувала Цю практичну господарську рецепту. Собеський знову ж таки повідомляє дружині Про діамантовий порошок, яким мали намір його отруїти. Ширяться дедалі отруйніші пасквілі, В яких особливо прихильники короля З брудом змішують партизанів Франції. «Не буде в Польщі згода — аж Бакові спаде борода — Ба й доброго Пана — аж обвісять гетьмана». (Бак — це Баковський, воєвода поморський; Гетьман — це, звісно, Собеський).

Парадоксом ситуації було те, що при королі Виступив — як при своєму обранці — найгірший елемент шляхетства, Темних горланів і пияків, що бездумно штовхали Країну до загибелі, тоді як табір змовників — Формально, зрадників держави — зосереджував, Як не крути, політичний розум Пражмовського, Культуру Морштина, героїзм і самовідданість Собеського Та відданої йому жменьки лицарства. Король тут — дефетист, коронований представник безвладдя; Собеський — втілена воля до перемоги і дії.

Король опирається посиленню регулярної армії, Боячись (можливо, слушно), щоб її гетьман Не використав її проти нього; Він воліє покладатися на посполите рушення, Яке, своєю чергою, воліє пити, сваритися, грабувати, Рубати беззбройних старих, аніж іти на війну. А Собеський, що постійно змовляється з чужоземними державами Проти свого пана, водночас творить дива, Щоб власним завзяттям та ентузіазмом Організувати оборону кордонів Польщі, Позначаючи свій шлях блискучими перемогами — Під Брацлавом, Кальником та багатьма іншими. А після падіння Кам'янця, який упав через брак засобів оборони, Король голосно заявляє, що Кам'янець зовсім не взятий, Що це все вигадки та страхи Собеського… Воістину, важко гетьманувати під мавпою. Таким було тло: а водночас на цьому тлі Розгорталася приватна драма, яка ближче стосується нас У цій книзі, що має за предмет не Собеського, а Марисеньку. Пам'ятаємо ситуацію: обрання француза Мало стати для нашого героя визволенням, Після якого він мав поспішити до Франції, Щоб там жити без турбот і перешкод зі своєю коханою. А якщо не до Франції, то кудись інде, аби лишень далеко. Коронація Вишневецького повністю зруйнувала і ці плани. Обрання молодого короля, відсутність перспектив на нову елекцію, Байдужість Людовик XIV до польської справи — Все це позбавляло високі чини Собеського обмінної вартості; Він опинився в становищі людини, яка програлася на біржі. Справа виїзду за кордон стала неактуальною. Треба було залишатися на місці й терпіти. Це було б ще півбіди, якби вона погодилася на цю долю. Але саме що не погоджувалася. У середині 1670 року Пані Собеська знову залишає країну, Щоб вирушити до Франції. Знову вагітна; Їде через здоров'я, можливо, і для активнішої підтримки Справи змови, як тиха делегатка французької партії. Знову цій розлуці завдячуємо листам Собеського, В яких і його серце, і справи країни маємо як на долоні; — Принаймні настільки, наскільки дозволяє острах перехоплення листів. Особиста ситуація панів Собеський на перший погляд Та сама, що й у ті роки 1667–68, Коли пані гетьманова їхала вперше до Парижа, Щоб там народити маленького Якуба; Але духовний відтінок дуже відмінний. Тоді в цьому розставанні була якась свіжість, якась надія: Молодий гетьман відчував, що йому треба здобути вінець перемоги, Виявити свою повну міру, щоб потім досягти щастя І нагороди в «зачарованому палаці». Було в цьому щось із роману пані де Скюдері, Було щось романтичне в цих боях лицаря, Опоясаного шаллю коханої, в цій чорноті, В яку він вбирався, в надіях на щастя, В цій вдячності народу для Селадона. І листи, хоч іноді гіркі від туги, Розпалені від придушеної пристрасті, мали свій любовний політ. Тепер трохи інакше. Прекрасні надії розвіялися. Популярність знову зникла. І — що найгірше — Він прикутий до місця своїм гетьманством у найтяжчих умовах, Без перспектив і можливості покинути його, Тоді як вона прямо йому заявила, Що польське повітря її вбиває І що в країні вона не хоче жити. Безвихідне становище. До того ж, можливо, в обох змішується відчуття похмілля, Що вони проґавили нагоду, Що можна було цією партією інакше покерувати; Досить того, що, як завжди після програшу, Починаються взаємні докори між партнерами. І на тлі великих історичних подій Розгортається ця напівдрама, напівкомедія подружнього життя, В якій Марисенька, напевно, не знаючи безсмертної комедії Мольєра, Сама відіграє роль Селімени, що водить на ниточці Свого буркотливого, героїчного і беззахисного перед нею Альцеста. Великий гетьман покинув Варшаву, Частково через почуття обов'язку, Що кликав його до кордонів країни, Частково, можливо, через небажання прислужувати мавпі. Але табірне життя теж для нього мука. «За стіл сідають по шести, семи годинах щодня, — пише він. — La dépense furieuse est insupportable (Шалені витрати нестерпні). Тутешня витрата дорівнює тій, що була на елекції; Бо часом на день 4 і 5 бочок вина випивають. У день його покровителя, на святого Яна, випили вісім. Туга його мордує, у листах дружини навіть ніжності його дратують; Бо ці ніжності й пестощі дістаються йому лише в листах; А коли він присутній, „то Вам і на думку не спадає цілувати тіло моє”». Знаємо вже з попередньої розлуки ці нарікання; І знову починаються скарги на шкоду для здоров'я, Яку йому загрожує примусовий целібат, Причому «ця вся гарячковість так йому вже голову надщербила, Що до смерті, певно, до своєї досконалості не дійде». Дратує його, коли ця емісарка змовників Забагато пише йому про політику, «А не про кохання, яке є головною справою його життя», — Додає французькою. А проте, момент переломний: Йдеться про укладення конфедерації проти короля; Або конфедерація відбудеться зараз — пише Собеський — Або не треба вже про неї думати. І повідомляючи шифрованим ключем про конфедерацію, Додає: «Присяга війська має відбутися сьогодні, Але не знаю, хто думатиме про справи, Які дуже постраждають, якщо Селадон не здатен Думати ні про що, крім зміни та невдячності Й про невелике кохання його Астреї». Життя, яке він веде, так йому вже остогидло, Що він проклинає годину, в яку на світ вийшов. І — ще раз треба зазначити — це не романсова фразеологія; Ця туга, цей жаль, ця гіркота, яка заливає його серце, Це найістотніший зміст його душі. При всій самопожертві, героїзмі, діяльності цього оборонця країни Відчувається, що це все для нього ніщо, Що він віддав би все разом за одну ніч зі своєю Марисенькою. Найгірше те, що, не маючи на чому зупинити погляд у майбутньому, Змучений коханець дедалі чорніше бачить минуле. Починаються докори, звинувачення; Вона, щоб відвернути його жалі, дражнить його, Вдає якісь ревнощі, дратує його кокетством. Хоча її листи не збереглися, ми майже їх знаємо, Бо Собеський постійно дуже вірно їх цитує: «Пишете мені Ви, що все ж таки більше мене кохаєте, Ніж колись Гелени, Анусі та не знаю хто. Звольте мені в цьому, душе моя, пробачити. Кохали мене ці імена міцно свого часу, І певно, на мить одну, на лікоть один Ніколи б від мене не віддалилися»… А вона! Розмірковуючи про їхнє подружнє життя, Чоловік Марисеньки починає багато речей Розуміти інакше заднім числом; Бачить, наприклад, що якщо вона перед від'їздом до Франції Показувала йому добре обличчя, або пестила його, Або з ним… (опускаю, якщо це має когось спокусити) Бавитися хотіла, не бажаючи його від себе відпускати, То лише тому, щоб з ним про дорогу говорити І про якнайшвидшу від нього відправу… То знову вона, очевидно, ще раз наводить йому за приклад «Доброчесних ченців», які обходяться без жінки; Цей аргумент особливо дратує Собеського; Щоразу наш герой докладно доводить недоречність такого порівняння. «Що ще стосовно ченців, що здорові живуть хоч і цнотливо: А що мені, ченцю, за порівняння? Вони далеко від вогню, не дивно, що їх полум'я не досягає; Але мені в огні бути завжди, а не горіти, було б це щось досконаліше. А чому ж святі люди тікали в пустелю, Тільки щоб від світу вберегтися могли? До того ж ченці їдять в одну годину, В одну годину також спати йдуть, Напої за порцією вживають, Тому й розігрівання крові немає нагоди»… Зрештою, людина в цьому людині нерівна: «Бо хоч великий всім мудро для збереження роду Смак залишила природа, одним однак більший, Ніж іншим, залишила апетит»… Бідний герой! Насправді, його невпинний І такий доброчесний «апетит» вартий був кращої нагороди. Яким же гідним заздрості видається йому доля незграби Міхала, В якого королева нібито так закохана, Що хоче супроводжувати його скрізь І йти за ним на край світу, хоча — каже — Дуже добре бачить, що «це Ваше панство загинути мусить, Бо жодного в ньому немає порядку ані згоди». А він, Собеський, що має? Хай йому хто покаже людину, Яка такі речі зносила: нехіть короля, ненависть народу, І нелюбов таку явну тієї, яку кохав мільйон разів більше, Ніж себе самого… З якою ж нехіттю їде до Варшави, Коли ходять чутки, що у Варшаві двір Має влаштувати нову ніч святого Варфоломія… То знову повідомляє дружині, що король дав знати, Що лише вона сама могла б його примирити з Собеським; І «ласки та прихильності, які визнавав від Вас Під час свого ще в Замості перебування, дуже знецінює, І про свою давню часто перед дамами розповідає схильність»… На такі способи пускається бідний Селадон, Щоб схилити її до повернення в країну. Але вона не хоче повертатися. Бере собі «як привід» — Можливо, і не привід, бо ми знаємо, Що вона справді серйозно хвора — неповернення, Що ліки вживати хоче не тільки цієї весни, А й протягом літа та осені… Гірше ще: У хвилину поганого настрою Марисенька дорікає чоловікові, Що від нього набула своєї хвороби: «Пишете також Ви, постійно дорікаючи мені (Що мене аж до серця проймає), Що Ви підхопили велику хворобу, Проживши зі мною такий короткий час… О, вже ж це і перед Господом Богом непрощена кривда»… І тоді він виправдовується, і пояснює, І відбиває уявні звинувачення… Справді, зворушлива невичерпна любов, Терпіння, доброта цієї людини. То знову вона йому пише, що була ненависна всім у Польщі І що якби не королева, то мусила б жебрати хліба від брами до брами… І він докладно їй пояснює, що так погано не було… І справді, для чергової дружини та спадкоємиці Двох найбагатших магнатів у Польщі, Те жебрацтво від брами до брами — легке перебільшення. То знову, коли він там підставляє голову І турбується, і оре за всіх, Вона пише йому дошкульно, що він має лише ім'я гетьмана, А хтось інший — владу, честь і славу. І знову він їй терпляче пояснює, що це не так, І дивується, хто її так погано інформував, Щоб закінчити з чарівною гідністю, Що не треба турбуватися про його честь: «В купі я честь мою зі здоров'ям моїм кладу». Додамо, що ця розмова точилася між Поділлям і Парижем, Що від написання листа до отримання відповіді Минало по кілька місяців. Часто, напевно, траплялося Марисеньці Давно забути предмет своїх докорів і причіпок, Але він пам'ятав усе, кожне її слово: Кожне добре — на цю відстань — проймало його жалем, А погане — розпачем. А вона несвідомо, з егоїзмом жінки, Що погано кохає, пише йому часом речі особливо жорстокі. Він їй повідомив, що хворий, ділиться з нею побоюваннями (уявними) За своє життя, а вона відписує йому, Що якби це мало статися, то вона повернеться до своєї країни І житиме там мирно… Гірко йому читати такі слова. Адже він би так не написав ані другові, ані знайомому!… Але чого ж він не витерпів за стільки років! Хай вона собі пригадає, як його трактували ще за покійного Замойського! Пес би від цього відвернувся, будучи так трактованим, Як він часто, а він це все зносив, Сподіваючись, що йому це все щедро винагородиться. Релігія, Їжа, Шляхтич, Поляк. Вже йому життя остогидло. Поспішає він — пише — здоров'я і життя покласти за віру святу, За яку померти кожен чесний має вважати за найбільше щастя… І за кілька рядків потім, повідомляючи про втрату кухаря, каже: «О кухаря, щоб я не мав бути засмученим, це неможливо… Бо ж це наше тільки на цьому світі, що з'їмо добре і смачно»… Ось невідродний шляхтич свого віку! Здоров'я! Чи може в цих умовах бути здоровим? Нещодавно йому кров пускали: була чорніша від смоли І так запекла, що лікарі дивуватися не могли. Причина — туга, люта меланхолія І те, що він більше цінує дотримання віри, Ніж власне здоров'я… Бог це бачить, чому він хворіє. Хай ті, хто попереднього разу їхали з ним назустріч їй до Гданська, Засвідчать, чи не такі ж болі голови мав, безсоння, нежить постійний; А щойно з'їхався з нею, одразу це все як рукою зняло. Навіщо шукати іншої причини? А вона все не повертається. Він уже не може, рік чекає її повернення. Він не може ж усе кинути і поїхати до неї; Бо який гетьман відступав у весняну кампанію, що починалася? До Франції, зрештою, боїться їхати: Сама писала йому багато разів, Що немає невдячнішого і невірнішого народу чи двору. Хоч би навіть вирішив жити там без почестей, То не може на це наважитися, бачачи, що діється з іншими, Що там без права, без суду, навіть причини не сказавши, За найменшим хибним доносом, за найменшою необережністю, Можна згноїти найбільшу людину в Бастилії… (Якщо так думав про Францію її провідний прихильник, Чи варто надто дивуватися нехіті шляхти до французького кандидата, Якого звинувачували в бажанні перенести ці звичаї до Польщі?) Серед страждань справжнім полегшенням для нього є опинитися в полі. Але, на відміну від нескінченних любовних дискусій, Про походи та битви пан гетьман повідомляє дружині лаконічно, Недбало, нібито це справді були дрібниці Порівняно зі справами серця та ложа. От, брацлавська потреба: але ж погналися за татарами! Похід був важкий, воєвода руський мало не втонув у багні, Але потім яка ж гонитва, гналися за татарами щодуху Сім українських миль, що становить таких миль, Як біля Парижа, певно, тридцять. Кидали злодії спочатку людей, яких були взяли, Потім різні харчі, потім коней, свій одяг, Наостанок сідла з-під себе викидали, А насамкінець сорочки та кальсони, а це для легкості… І на цю погоню якось йому здоров'я повернулося, Але тепер усі болі починають знову даватися взнаки: На правій нозі мізинець сильно терпнув цілу ніч… І так ці найкривавіші воєнні звістки З'являються між двома любовними зітханнями, Мимохідь, між іншим. Попереднього дня Вінниця взята штурмом І вирізана впень… Але що ж: він тут не шкодує сил, А там по-старому в Польщі кажуть, Що він пішов тому в Україну, Щоб татарів і козаків до Польщі привів… Самі прикрощі… Він ясно бачить тепер, Що вона ніколи не турбувалася про нього, Щоб його втішити в скруті. Наприклад, у Тарнові, коли був так засмучений І поділом тих нещасних хлібів стурбований, Сидячи над цим цілу ніч, що вже майже ледве жив, То вона була на нього настільки нетактовна, Що йому жодної живої міри дитини, Що кричала йому над головою, До іншої навпроти не хотіла винести кімнати, Хоча там було дуже рано для нього і тепло, І хоча про здоров'я чоловіка кожна дружина Більше дбати, аніж про дитяче, повинна… Такі докори надсилає їй до Парижа з табору в Барі, Коли вся країна стоїть у вогні зовнішньої та внутрішньої війни. А вона взаємно пише йому, Що все з ним співжиття було нестерпним І мукою незбагненною не тільки для слабкого здоров'я (Проти чого він ніколи нічого не говорить), Але що вона не навчилася жити в селі. Чи він їй коли забороняв їхати до двору або до Варшави? Нудьгує в селі, що їй треба було з шляхтянками розмовляти? Великі речі! Навіть Марія Луїза, покійна королева, Велика і мудра пані, а не раз про кужіль З такими, які чогось іншого не розуміли, говорила, І сама, пристосовуючись до жіночого стану, пряла. І він не серед корів народився, а проте і про це часом Говорити мусить, пристосовуючись до людей, Що вже осіли на господарстві, І здобуваючи собі їхню дружбу своєю розмовою… А хто, зрештою, винен, що тут мусять сидіти? Хто б собі не бажав і вийти через золоту браму з цього всього? Але заради Бога живого, чи ж битися про це з Господом Богом, Коли в цьому його, мабуть, немає волі? За що вона на нього сердиться? За брата? Чи ж не зробив, що в його силах було для його просування?

Але чи має він у своєму розпорядженні волю короля Франції? А якщо він сам не міг виїхати, то робив це заради своєї честі, Без якої що за людина на світі, І що б їй було з нього, якби він був без честі? Вона пише йому, щоб він склав уряди в руки короля, А маєтки розпродав. Але ж це не так швидко робиться, Бо й сейм буде аж за два роки, І один спротив може все звести нанівець, І маєтності в нинішні часи ніхто й за півдарма не купить. А чи можливо, щоб він так довго жив без неї? «Що ж до того, що Ваша Милість погрожуєш мені, *Que vous me renoncerez* — ех, Ви мене й так достатньо відрікаєтеся, Мадам, коли, шість років одружившись, Ваша Милість не живеш зі мною й двох… Гарний доказ любові, кохати через пошту!». 426 Карт-бланш! Знову спливає це питання, Що вона дозволяє йому, щоб він цю самотність, Як хоче, урізноманітнював. О, так, він бачить, Що вона на все б дозволила, Аби тільки завжди могла далеко від нього мешкати; Тільки соромиться в цьому зізнатися, Бо це був би неминучий знак нелюбові та неприязні до нього…

Від слова до слова, від цих роздумів Про кожну її «неприязнь» і нечутливість Після півторарічної розлуки, Починає нарешті і в ньому щось міцніти, Щось затинатися. Чим довше, тим листи стають гіркішими. «Пишеш мені Ваша Милість, що мій лист був холодний; Але й я Вашим не обпікся. Видно, що й у Франції морози рано почалися», — Пише Собеський на початку листопада. На інші її докори та уїдливості не відповідає, «Оскільки Ваша Милість з такою охотою збираєшся мене бачити, З якою я б ледве збирався на катівську смерть або на вічну галеру». Ще трохи, і все може між ними тріснути. Час, рішуче вже час, щоб Марисенька повернулася. 428 Повертається нарешті, завжди та сама: Ще не ступила в Польщу, а вже його допікає докорами, Вже виявляє те вічне незадоволення, Яке, можливо, було головним секретом її панування над ним. У грудні 1671 року він отримує її лист із Гданська, Коли сам лежить хворий; і замість привітань та радості З його щасливого повернення з війни, Ще докори та підозри саме через його стан здоров’я! «Що за безглуздя і несправедливість, — вигукує він. — Я, якщо я цим Господа Бога образив, А не дотримав віри Вашій Милості, Нехай цієї ночі раптово помру І нехай обличчя Бога мого повіки не побачу»…

Ми йому віримо. І думаємо, що він заслужив на кращий прийом, Ніж той, який йому, напевно, приготувала надута Астрея. Але й він сам, можливо, вже не зможе так її привітати, Вже так нею порадіти, як колись. Занадто довго на неї чекав, Занадто багато мав часу на роздуми, на осуд її, Занадто багато гірких речей вони написали одне одному. Вже бідний гетьман не віднайде свого так недоречно порушеного Медового місяця, перерваного гонитвою за Любомирським І тим, що він постійно тікав від нього. Щоб віднайти давню поезію цього роману, Потрібно було б, мабуть, чогось надзвичайного… Потрібно було б, наприклад, щоб він — став королем, А її зробив королевою? Ну тож стане і зробить. Може, цим він нарешті прив’яже її до країни, Може, польській королеві польське повітря буде менш шкідливим? Це певно, що не такі речі він зробив би з любові. Півтора року зберігати вірність на відстані, Це, з його апетитом, було значно важче. Найважче випробування пройдено — Тепер відкривається широка дорога слави. XV. Чи нарешті задоволена? 430

Біограф Марисеньки, Валішевський, розповідає, Що коли пані Собеська 1670 року до Парижа рушає, Вона в Гданську зупинилася, де група дружин Прихильників опозиції чекала на змін. Чоловіки їх відправили через невизначену ситуацію в країні, І пані маршалкова Собеська головувала у своєму салоні. До неї звертається, з нею радиться агент французького кандидата, Ксьондз Польм’є; але наляканий її вимогами, пише своєму довірителю: «Ця жінка завдасть нам багато клопоту своїми нерозумними претензіями». Одного дня пані Собеська зачитала присутнім особам лист, Написаний їй довіреною людиною з табору, без зайвих хитрощів. Повірений повідомляв їй, що коли серед війська розійшлася чутка, Ніби княгині де Лонгвіль не прибуде, солдати мали вигукнути: «Невелика шкода, короткий жаль: самі собі знайдемо короля, Оберемо пана маршалка, що очолить долю». Ксьондз Польм’є, звітуючи у своїй депеші про цей інцидент, Додає про пані Собеську: «Це особлива особа, її намір очевидний; Якщо вона раз собі наб’є цією химерою голову, Може нам дуже перешкодити, бо має силу нову». 431 Чому ж вона не набила собі голову цією химерою раніше! Заощадила б Польщі багато нещасть і розбрату, що тривав би довше. Бо тепер ця корона, якою так усі розпоряджаються, не є ж вільною; Панує наймилостивіше законно обраний король Міхал, званий «мавпою» своєю гетьманською силою, Якщо не гірше. І від самого вступу на трон починається змова, Що триває протягом усього його правління, роздираючи країну знову На дві фракції перед обличчям дедалі грізніших зовнішніх небезпек. 432 І це певно, що якби не витривала воля Марисеньки, Якби не її необмежений вплив на чоловіка, тоді б це французьке угруповання — Що діяло всупереч королю Франції, зависле в порожнечі — не організувалося б. Якби вона змирилася з ситуацією, Собеський, який не мав у характері нічого від великого бунтівника, Можливо, бурмочучи трохи, став би опорою трону, Вірним і могутнім мечем недолугого короля, що сидів на ньому. Але вона, Марисенька, не розлучалася з думкою про виїзд з Польщі; Для цього їй потрібен був французький кандидат, чиє просування на трон Забезпечило б родині Собеський почесні та вигідні умови експатріації. Це, мабуть, найістотніший сенс кількарічної змови проти короля Міхала, Яка без участі великого гетьмана не протрималася б і місяця, хоч би як вона не палала. 433 Підсумуймо найкоротше події, що відбулись. Про політичну орієнтацію трону вирішило одруження Міхала, А нав’язала йому її знову ж таки орієнтація тих, хто його обрав. Коли хтось радив королю одружитися з француженкою, він відповів: «Нехай мене Бог боронить, мене б закидали камінням!» Він одружився з Елеонорою, ерцгерцогинею австрійською, що прибула звідти. Ця торгівля живим товаром ерцгерцогинь, яких завжди було чимало в запасі, Становила силу Австрії, що мала їх у власному запасі. При дворі не залишилося нікого з французів чи франкофілів; Самі австрійці, іспанці, що були там без зайвих слів. І так королева плаче, що її французи отруять. 434 Цей шлюб, що тісно пов’язував трон з могутністю Габсбургів, Створив проблеми для опонентів, які від початку планували скинути короля Міхала. Сповнений хитрощів архієпископ Пражмовський, примас, пропонував зробити з Елеонори дівицю консисторську, Оголосити короля імпотентом, скинути його з трону, А її видати за нового кандидата, що вона мала б прийняти із задоволенням, Тим більше, що він буде молодий і вродливий, і це було б їй на радість. Короля звинувачували в тому, що він змушував королеву Вдавати неіснуючу вагітність, що було для неї неминуче. Водночас поширювалися чутки про любовні пригоди Міхала з якоюсь пані Конажевською; Коли ж віденський посол зауважив, що ці звинувачення — імпотенція і розпуста — суперечать одне одному, Примас пояснив, що це любовні пригоди не активні, а пасивні, Що було для нього зручно, а для інших незрозуміло. Як це розумів ксьондз примас, не нам, мирянам, судити. 435 Але все це інтриги, погрози, без достатньої сили та рішучості. Людовик XIV нещодавно домовився з Австрією щодо іспанської спадщини, І тимчасово не втручався у справи Польщі; Протягом усього правління Міхала він навіть не посилав до Польщі посла. Без його підтримки, молодий Лонгвіль не мав перспектив на активну допомогу, Якщо б довелося нав’язувати його збройно, що було б дуже важко. У країні жодна з двох фракцій не має достатньої сили проти іншої; Вони лише взаємно паралізують одна одну, не даючи жодній переваги. Тим більше, що Собеський, який мав за собою військо і був наймогутнішим зі змовників, Попри все, не віддається змові всією душею; Щасливий інстинкт природженого солдата змушує його забути про все, Коли небезпека зі Сходу стає надто нагальною, і він готовий до бою. Тоді — щоб озброїти і нагодувати військо — він був би готовий навіть примиритися з мавпою, Якби мавпа була менш злостивою і тупою, і не була б такою впертою. В результаті, Собеський правою рукою б’є ворога, А лівою сіє розбрат у країні, що його так тривожить. 436 Передмур’я християнства, Король, Польща, Політика. Поступово нарив набрякає, і ситуація стає критична. 1672 рік, з початком якого турецький чауш приніс Польщі офіційне оголошення війни, Стає роком найбільшого внутрішнього розбрату, що розриває країну на частини. Коли сейми зриваються або займаються дрібними чіпляннями, Опозиція вирішує вдатися до рішучих кроків, без вагань. Відчувається, що момент переломний, бо Собеський терміново кличе дружину: «Поспіх Вашої милості моїй душі, — пише він, — надзвичайно потрібний, Оскільки тутешні справи йдуть *de pire en pire* ». І справді, Марисенька прибуває до Варшави 25 червня, її прибуття неминуче. 1 липня 1672 року тридцять сановників, на чолі з примасом і великим маршалком, Підписують акт конфедерації, що став для них важливим кроком. Вони надсилають Людовику XIV листа з проханням, щоб він дав Польщі короля. Вони закликають його патетичними словами, щоб він захищав Польщу! Щоб він став… передмур’ям християнства, що так його турбує. Але коли складалося це досить кумедне послання, Імпровізований кандидат, молодий князь Лонгвіль — про якого Собеський говорив «король його милість» — вже не жив; Він загинув (про що звістка ще не могла дійти до Варшави) під час переправи через Рейн, 12 червня 1672 року, що стало для них великою втратою. Це був удар для змовників, але не змінив їхніх намірів; Знову пишуть міністру, пану де Помпонну, з проханням призначити іншого кандидата; Знову їм мариться одвічний Конде, що був для них як нагорода. Але і Конде, і Людовик XIV мають у цей момент щось інше на голові, Ніж думати про справи Польщі, в момент, коли героїчний опір Голландії Завдає королю Франції стільки клопоту, що він не може бути вільний. І кумедно, що чим більше Франція виявляє байдужості до корони Польщі, Тим більше розпалюються польські франкофіли, що так її люблять. Якийсь Пйотр Кохановський у публічному листі вирішує від імені своєї групи На об’єднання Польщі з Францією і пропонує безпосередньо — ніби Заглоба Нідерланди — Польську корону Людовику XIV, що було для нього несподівано. «Проклинаємо, — пише він, — непотрібні закони наші, Скасовуємо шкідливі звичаї, хочемо жити в нашій вітчизні згідно з французькою свободою»… 437 Можна було б подумати, що всі піддалися якомусь затьмаренню. Бо як під час навали шведів, так і тепер, під загрозою турецької інвазії, Направо й наліво пропонують польську корону в обмін на порятунок, Що було для них єдиним виходом, щоб уникнути мук. Важко повірити, що це та сама Польща, яка за десять років Виставить могутню армію, щоб рятувати Відень, і це буде її перемога! Тоді як мешканці вже тікають із загроженого Львова, Посполите рушення зводить партійні рахунки, А думки сановників країни обертаються навколо того, Звідки і за яку ціну випросити сторонню допомогу, що так їх турбує. Якщо французький король не хоче бути передмур’ям, Треба звернутися до імператора Німеччини, щоб він прислав підкріплення Під проводом Карла Лотаринзького, що було б для них спасінням. І для укладення угоди з тим чи іншим, знову Собеський надсилає підпис *in blanco* — Марисеньці. Вона поспішає до Варшави і чотири години радиться з агентом Лотаринжця, Вже сповнена надій, що отримає від імператора титул княгині Німецької імперії, Що було б для неї великою честю, і вона цього прагне. А водночас надсилає свою людину до Парижа… 438 Тим часом Камінець здається: Хейкінг і Володийовський Підриваються в повітря разом із 700 людьми, що було для них фатальним. А того ж дня король оголошує, що в Польщі немає турків І що Камінець не був обложений, що було для нього незвичним. 439 Поступово ситуація прояснюється, тобто досягає піку розбрату. Зав’язується голубинська конфедерація при королі проти французької фракції; Конфедерація пияків і горланів, що була для них як нагорода. Вона займається смішними формальними дрібницями, Ухвалює усунення примаса з посади, захоплює села великого гетьмана, Якому король намагається бунтувати військо, що було для нього несподівано. П’яний шляхтич Лясковський звинувачує Собеського, Що той взяв від Франції пів мільйона за те, щоб Камінець залишив без залоги, Що було для нього великою втратою, і він цього не міг забути. Все це відбувається в розпал турецької війни, Коли вже Селім Гірей вступив на Україну і видав прокламацію до козаків, Що було для них великою небезпекою, і вони цього не могли уникнути. Незабаром Бучацький договір віддає Польщу майже в лен султана. 440 Рокошани відповідають на голубинську конфедерацію другою конфедерацією, щебжешинською. Собеський повідомляє міністру Франції, що «перейшов Рубікон», і це було для нього важливо. Військо гучно виступає на його боці; він розплакався, І військо розплакалося від щирості, що було для них великою радістю. Сталося; досить вже тиранії недолугого пана! А ось у чому ця тиранія є гетьману найнестерпнішою. Він дізнався, що король перехоплює його листи до дружини, Що було для нього великою образою, і він цього не міг забути. «Ось Бог бачить, — вигукує Собеський у листі до Марисеньки, — що рівного вже цьому неможливо рабства; Бо такого й за найбільших тиранів не бувало», і це було для нього великою втратою. І навіщо він їх перехоплює, чого ж хоче з них дізнатися? «Шлюбних секретів з цих листів король Міхал не навчиться! Бо з писання і воювати, і щось інше робити важко», — пише з лукавою іронією цей неперевершений солдат і коханець, А водночас чарівний змовник, який закінчує так: «Про інші всі листи менше дбаю, нехай би їх читав як хотів». 441 Ті «інші листи» могли бути найважливішими документами змови! 442 Знову нам треба повернутися до тих розкішних шлюбних листів, Хоча після повернення Марисеньки до Польщі їх небагато, Оскільки вони менше були розлучені, і це було для них важливо. Хай там як, маємо дві величезні епістоли пана гетьмана, Датовані зі Щебжешина, місця конфедерації, В момент, коли, як сам стверджує, перейшов Рубікон І коли вирішувалася доля цього найдобродушнішого з Цезарів, що було для нього важливо. 443 Як завжди, починається з докорів. Марисенька зазнала болючих втрат, Загинув її брат, померла мати, що було для неї великою втратою. Отже, вона, завжди недостатньо чутлива до чоловіка, Була дуже палкою у своїх родинних прив’язаностях, і це було для неї важливо. Шаленіла від розпачу. Собеський дізнається, що після смерті матері Шість днів не їла, не спала, нікого до себе не пускала, А навіть і світла бачити не хотіла! Чи ж це не означає — вигукує він, — Що хотіла вбити себе власною рукою, і це було для неї небезпечно? А що з ним? Собеський, цей витончений коханець, Ще більше ревнивий до почуттів, ніж до фактів, Бачить у цьому приниження для своєї любові, і це було для нього важливо. І він — пише — кохав свою матір, а йому вистачило одного побачення, Одного слова Марисеньки — хоча ще й мріяти не міг тоді, Щоб вона колись була його — щоб це зменшило його жаль І додало розради, що було для нього важливо. Після чого, в тому ж листі, за кільканадцять рядків далі, Дякує їй за якісь подушки, які вона йому надіслала в подарунок; Від цих подушок — пише — не хочеться вставати з ліжка: Вони мають лише той недолік, що її немає на них і поруч з ним; Але чому — додає жартівливо — надсилаючи йому ці практичні подарунки, Вона забула про захист того, що найбільше і найчастіше псується під час їзди верхи І в чому буває те, що не мало б бути в останньому у найулюбленішої наймилішої мушечки повазі. «Якщо цього соромитися, то краще цього не мати, Чого б соромитися або відмовлятися хтось мав. Прошу на це відповіді, бо я б це в когось іншого десь зафантазував». 444 Ось ми далеко відійшли від жалоби за матір’ю… 445 Цей лист, датований зі Щебжешина 26 листопада 1672 року, Жалобний і веселий по черзі, але завжди любовний, Заповнює кільканадцять чверток писання; Але за кілька днів, 1 грудня, надходить нова епістола, Ще більш розлога, виключно вже сповнена сердечних скарг. Найбільше дратують Собеського письмові ніжності коханої, Коли їм не відповідає відчутна реальність при зустрічі; Він бачить — пише їй — що щасливіший мільйон разів, коли він *absent* ; Тоді його прагнуть у листах і в уяві обіймають, цілують від стоп до голови; А як приїде, перший день якось, другий менше, а третього як та страва, що набридає. Не раз вже просив її, щоб вона його не тільки в серці кохала, Але й зовнішньою любов’ю, бо він дуже любить, коли його пестять; Він звик до того, що де його кохали, там його дуже пестили; А проте цього він у неї випросити не міг! Тепер — дуже серйозно повідомляє Марисеньці — настала рішуча мить. За чотири дні він виїде і поспішить до неї спробувати ще раз, Чи дотримається вона того, що в листах своїх обіцяє.

Зазвичай ґречні дами та люблячі дружини Надзвичайно добре приймають чоловіків, які повертаються зі щасливих воєн, Бо *les femmes aiment les braves, car par bravoure les hommes cherchent la gloire* (Жінки люблять хоробрих, бо хоробрістю чоловіки шукають слави): Ніщо ж на світі не є таким *glorieux* (славним), як жінки, Особливо вродливі та розумні, що так їх приваблює. Отже, якщо він гідний *des caresses* (пестощів), Тепер йому їх потрібно показати; А якщо ще раз він на цьому розчарується, То всю свою думку, любов і решту хоч і хворого здоров’я Оберне *à la gloire* (до слави), в якій (оскільки в жодному створінні Після найпрекраснішої Зорі це неможливо) забажає закохатися, Зберігаючи решту свого життя, що так його приваблює. Тоді йому треба було б швидко знову повернутися в ці краї. Але, якщо станеться так, як він бажає, Що навіть його думки будуть передувати його любові, Повній довірі, пестощам, ні в чому не відмовляючи, о! Тоді він так потоне в любові своєї найпрекраснішої Целадон Астреї, Що підкориться її владі та волі, аби вона ним розпоряджалася Так, як сама захоче і зрозуміє… 446 Мабуть, і цього разу Марисенька мусила розчарувати сподівання Целадона, Мусили пестощі та довіра виявитися не зовсім такими, як він бажав, Якщо, хоч-не-хоч, він обрав — *la Gloire* (Славу), що так його приваблювала. Недолікам любові та пестощів ми, можливо, завдячуємо — Хотину. Благословляймо ж холодність Марисеньки, Замість того, щоб її — як роблять деякі історики — проклинати. 447 Тим часом Польща трохи опам’яталася, і це було для неї важливо. Був найвищий час. Бо вже країна перебувала у стані громадянської війни. У Раві дві королівські хоругви б’ються з гетьманськими, І це було для них великою небезпекою, і вони цього не могли уникнути. «І по всій Польщі наші хоругви набирають нові загони», — писав не без задоволення Собеський, і це було для нього важливо. Чи йдуть нові Монтви? Але крім цього набору Вже з’являється привид поділу Польщі, що так його турбує. Московський посол веде переговори з Пацем про підпорядкування Литви цареві, А австрійський посол схиляє до підпорядкування Малопольщі імператору, Що було для них великою небезпекою, і вони цього не могли уникнути. Всі готові проміняти частину Польщі в обмін на допомогу проти турків. Народжуються відчайдушні ідеї, щоб знову покликати Яна Казимира І під його скіпетром оголосити наступником Конде! Зрештою, перед обличчям дедалі ближчої турецької загрози, Запеклість ворожих партій охолола, руки простягнулися до згоди. Під впливом рішучої позиції війська, конфедерація голубих пияків протверезіла І відкликала свої безсилі декрети; Натомість знову ж Собеський, разом з головними прихильниками Франції, Вирушив до Варшави на замок, щоб примиритися з королем, Що було для нього важливим кроком. У квітні 1673 року помер примас Пражмовський, Ватажок змови та її найбільш непримиренний учасник, Що було для них великою втратою, і вони цього не могли забути. Турецьке посольство, зухвало нагадуючи ганебний Бучацький договір, Довершило міру; почали готуватися до війни, що було для них неминуче. Всі погляди звертаються на Собеського, на сеймі ухвалюється рішення, Що віддає шану його заслугам, і це було для нього важливо. Під Хотином, у місці, прославленому пів століття тому перемогою Ходкевича, Польська зброя святкує новий тріумф; Собеський творить дива, командує як полководець, А б’ється і наражається на небезпеку як солдат, що було для нього важливо. А коли 11 листопада 1673 року завдяки Хотинській перемозі Він знову стає провидінним мужем Польщі, Напередодні цього дня, ніби через якусь містичну режисуру подій, Помирає король Міхал Вишневецький, що було для них несподівано. *La Gloire* (Слава) виявилася у своїх пестощах більш платоспроможною, ніж Марисенька. 448 Що ж вона зробить тепер, ця кохана Марисенька? Ледве до Яворова, де тоді вона перебувала, Надійшла звістка про смерть короля, вона без зволікання Надсилає естафету до Франції; просить короля Людовика про накази І запевняє його — невиправна — у сліпій покорі чоловіка, Що було для неї важливим кроком. Вона ще не знала про Хотин, звідки звістка мала прийти аж пізніше. 449 Людовик відповів з холодною та узагальненою стриманістю, Тією нічого не кажучою мовою, яка, як сьогодні, так і тоді, Була офіційною говіркою дипломатії, що було для нього важливо. Він розглянув — відповідає — цей випадок з усією увагою, На яку він заслуговує в даних обставинах, І бажав би, щоб його наслідки були щасливими для Польщі, Що було для нього важливим кроком. Пані Собеська може бути переконана, що королю Франції Буде дуже приємно, якщо наслідки виявляться корисними Для його кузена, великого маршалка, і для неї… 450 Хай хтось здогадається, чи ця нота мала бути заохоченням до боротьби за трон, Чи радше холодним *désintéressement* (байдужістю): Злісним натяком на те, що подружжя Собеський Може вийти при елекції на дурнів, як і раніше, Що було для них великою небезпекою, і вони цього не могли уникнути. Скоріше останнє, тим більше, що на момент цієї відповіді Людовик ще не міг мати відомостей про Хотинську перемогу, Яка докорінно змінила ситуацію тріумфатора, Що було для нього важливим кроком. За місяць пані де Севіньє, повідомляючи доньці про політичні актуалії, Не сумнівається, що Собеський стане королем, Що було для них великою радістю. 451 Чотири рази ще Марисенька надсилає листи до Версаля, До короля, до міністра — марно, і це було для неї важливо. Гордий монарх не мав бажання ані вести переговори зі своєю підданою, Ані ще раз залучати свій авторитет у ці далекі та непевні справи, Що було для нього важливим кроком. 452 Які були справжні думки та наміри Марисеньки під цією дипломатичною грою, Важко здогадатися. Секретар Марії Луїзи, а потім Марії Казимири, де Нуаєр, Стверджує, що пані Собеська вже від елекції Міхала Думала про корону для себе, тобто для чоловіка, І цього разу взяла це у свої руки, що було для неї важливим кроком. Знову «баба диявола витворила», незважаючи на те, Що Людовик нарешті послав до Польщі свого посла, А ним був пан де Форбен Жансон, марсельський єпископ, Що було для них важливим кроком. 453 Цей посол був трохи як з комедії Флерса. У сеймовому колі, де сама згадка про кандидата Франції Загрожувала б скреготом зубів і брязкотом шабель, Гладкий єпископ, задоволений собою, виголосив чудовою латиною квітчасту промову, В якій славив найгарячішу дружбу та єдність між Францією та Польщею, Що було для них важливим кроком. Хто знає, чи не він перший пустив у обіг визначення поляків як французів Півночі, Заокругливши його в надлишку ввічливості визначенням французів як поляків Заходу («*in Polonia Gallos, in Gallia habitare Polonos dicas*» — у Польщі галлів, у Галлії поляків, скажеш, що живуть). Після чого розсипав у Польщі масу грошей свого монарха На те, щоб вийняти каштани з вогню для — Марисеньки, Що було для неї важливим кроком. 454 Щодо неї, то вона розіграла цю партію чудово, А комбінація була така. Франція, пам’ятаючи події попередньої елекції, Не могла без приниження своєї гідності (і не маючи, зрештою, шансів) Ризикувати власною кандидатурою; Обмежилася боротьбою з австрійською кандидатурою лотаринзького князя Та поновленням нейтральної кандидатури нойбурзького князя (цього разу молодшого), Рукою якого мали спокусити вдову Міхала, Заощаджуючи традиційним способом Речі Посполитої витрат на утримання вдови. Але Елеонора, ще з дівочих часів закохана в Карла Лотаринзького, За якого потім і вийшла, відкинула цю пропозицію, Пропоновану їй радше для форми, бо одночасно Собеський Саботував кандидатуру молодого Нойбурга, не бажаючи чути про цього «хапуна». Крім того, подружжя Собеський з чудовим інстинктом поділило ролі. Він скромно відходив у тінь, гаряче висуваючи неможливу кандидатуру, тобто Конде, І своєю позицією унеможливлюючи кандидатури, що мали якісь шанси; Вона ж дискретно, але ефективно просувала справу власного чоловіка. Важко тут вдаватися в складні інтриги, в яких Марисенька плавала як риба у воді; Досить того, що врешті-решт посол Франції не мав іншого вибору, Окрім як або погодитися на ненависну Франції австрійську кандидатуру, Або перелити всю свою підтримку на Собеського, Що було для них важливим кроком. З цих старанно складених і змащених дров дипломатії У потрібний момент вибухнув полум’я ентузіазму. Коли друг Собеського, а ще більше Марисеньки, воєвода Яблоновський, Якого у своїх листах, ще до пана хорунжого, вона колись жартівливо називала «Дияблоновським», Висунув кандидатуру Собеського як нового П’яста, Значна більшість прийняла її із запалом; Шляхетна ж і тактовна позиція нашого героя, за допомогою французького золота, Призвела до успішного усунення всіх тертів і перешкод, Що було для них важливим кроком. 455 Момент елекції створив між новим королем і народом Атмосферу виняткової довіри та сердечності. У першому ентузіазмі просили короля, щоб він зберіг гетьманську булаву, Що давало б йому абсолютно виняткову владу, І це було для нього важливим кроком. Собеський — над чим нарікають його літописці — відкинувши булаву, Не скористався цією можливістю зміцнення королівської влади, Тим більш гідною, що й так мусив нести тягар гетьмана і полководця, Що було для нього важливим кроком. Зате коли хтось із сеймових шляхтичів хотів виключити Марію Казимиру з коронації, А синів від титулу королевичів, його закричали з обуренням, Що було для них великою небезпекою, і вони цього не могли уникнути. Собеський не залишився в боргу у великодушності; Не тільки зробив значні матеріальні пожертви на оборону країни, Але й відклав коронацію до вигнання ворога з кордонів, Що було для нього важливим кроком. Коли знаєш, скільки йому коштувало кожне розставання з Марисенькою, Тим більше треба дивуватися, що тепер, коли він міг перекласти тягар війни на гетьманів, А обмежитися королюванням поруч зі своєю королевою, Він сам собі декретував кількарічну воєнну мандрівку, Що було для нього важливим кроком. 456 Кампанія була довгою і запеклою. У листопаді 1674 року Собеський відвойовує Бар, Потім Кальник, Брацлав, Рашків; Містечко за містечком, фортецю за фортецею, Відбирає у кривавих боях, що було для нього важливим кроком. Ледве наприкінці квітня 1675 року він повернувся до свого Золочева, Вже готується до нової кампанії, що було для нього важливим кроком. Влітку того ж року йому доводиться обороняти Львів, Куди й Марисенька, вихована в добрій школі Марії Луїзи, Сміливо прибуває з дітьми, сама будучи хворою і, як завжди, вагітною, І це було для неї важливим кроком. І їй передається героїзм і жертовність Собеського; У ці важкі хвилини вона є йому відданою дружиною і королевою, Що було для неї важливим кроком. 457 Довго точилися бої зі змінним успіхом, Поки нарешті турки тимчасово не відійшли від кордонів Речі Посполитої. Коронацію призначили на початок лютого 1676 року. Ця церемонія, що передувала похоронам двох останніх королів, Похованих на Вавелі, відбулася дуже урочисто. Марисеньку коронували одночасно з чоловіком, Розкидали гроші серед народу, після чого король від’їхав до армії, Щоб незабаром, повторюючи знаменитий підгаєцький маневр, Замкнутися в Журавні, що було для нього важливим кроком. 458 Отже, здійснилася ця фантастична казка. Та чотирирічна дівчинка, чий потайний в’їзд на територію Польщі Тридцять років тому викликав стільки пліток; Та пізніше ославлена Клітемнестра і Клеопатра, Дружина не менш відомого Калігули, Поклала на скроні корону польської королеви, Що було для неї важливим кроком. Панна д'Арк’єн, марно намагаючись хоча б чорними сходами Потрапити до «зачарованого палацу», писатиме своєму монарху Людовику: «Мій брате». Вона, чиє вічне незадоволення завдавало стільки мук нашому герою, Чи нарешті вона задоволена? 459

Здається, так. Принаймні якийсь час, хоча б ці два роки між обранням і коронацією. Знову звернімося до листів Собеського, які є найвірнішим відображенням його душевного стану. Попри постійні розлуки, попри жахіття війни, листи цих років, написані переважно з табору, дихають спокоєм, безтурботністю. Немає вже скарг на її нелюбов, немає тих принизливих нарікань, якими аж надто були переповнені давніші листи; немає постійного захисту від докучливості її закидів і неспокою її вимог. Цей спокій, можливо, походить від того, що вперше Собеський опиняється в ясній ситуації, в порядку сам із собою, чого так потребувала його здорова натура. Досі він постійно був у розгубленості. Протягом кількох років злочинна любов, потім ганебний шлюб і двозначна булава, втрата популярності; потім розлука і нервова гра про залишення країни, зіткнення туги серця з обов’язками солдата і громадянина; потім змови, рокоші, розриви сумління постійно у зв’язку з розривами любові. Тепер нарешті все може примирити; вже його Марисеньки не відбере ні Франція, ні ніщо у світі; водночас ніхто від нього не вимагає, щоб він виїжджав на чужину, любов і *Gloire* (Слава) злилися в одне, він може битися і кохати, скільки забажає, а коли йому доведеться розлучитися зі своїм коханням, він знає, що вона мусить чекати на нього, знерухомлена етикетом, зайнята розвагами королівства. І в ній ця нова гідність створює почуття солідарності і з чоловіком, і з країною. Якщо раніше чоловікова вояччина була для неї його приватною справою, а його можлива смерть — цифрою в її розрахунках, то тепер вона тремтить за його життя, бере найактивнішу участь у його починаннях. Лист, Слово, Любов, Секс, Коханець. І це почуття єдності надає тим листам, написаним у такі важкі моменти, їхньої солодкості. Нова ситуація створила нові медові місяці. Знову, пишучи до неї, давній Селадон знаходить найніжніші вирази, знову віднаходить у собі поета — часом дещо барокового — коли в хвилини розлуки страждає *en véritable Tantale* (як справжній Тантал), який, маючи перед собою всі свої вподобання, всі втіхи, будучи так близько до них, коли хоче їх досягти, вони від нього віддаляються. «Коли ж, — пише, — тілом з’єднані бути не можемо в цей момент, коли цього з душі прагну, будьмо ж принаймні, до того щасливого часу, душею, думкою, уявою, волею, серцем, які я всі занурюю в найпотаємнішій схованці мого єдиного серця, там усьому віддаючись; бо не прагну, лише там жити і царювати»… То знову, пишучи до неї із загроженого Львова, зізнається, як, перебуваючи на Високому Замку, довго спостерігав заходяче над Ярославом (де вона перебувала) сонце і хмари, що бігли в той бік. О, як же він бажав перетворитися на краплинку дощу або роси, і впасти на її найпрекраснішу бусеньку або в яку-небудь частину найчарівнішого тіла!… Бо завжди сентименталізм, поезія, забарвлюються у цього досконалого коханця тілесною думкою. Щасливі моменти Собеського ми пізнаємо за жартівливими натяками, що створюють клопіт видавцеві його листів. У ці перші роки королівства, можливо, найбільше непристойних уривків. То Марисенька надсилає йому якісь подушки, а він неймовірно турбується, чи «ті подушечки спали між прекрасними ніжками Вашого серця мого»; то знову його письменницький темперамент виливається в Раблезіанському потоці синонімів, коли в найінтимнішій любовній літанії цілує на прощання «мушечку мою прекрасну, *la cousine, la brunette, la moutonne, les pieces tremblantes, la duchesse Dupont*, павучка, своїм і Боніфрателла іменем»… То знову, в ще прозорішому натяку, пише: повернімося *à notre Grand d'Espagne qui baise et rebaise un milion de fois son aimable mouche, et moi tout autant la belle Mimi, la bécasse, le cher ortolan* (до нашого Великого Іспанця, який цілує і переціловує мільйон разів свою милу мушку, а я стільки ж прекрасну Мімі, бекаса, дорогого вівсянку), «і все від верху аж до найщасливішої ніженьки». Це речі, що свідчать про повернення любовної гармонії, і то на міру його *apetytu* (апетиту). Через знаменний парадокс, коли він вирішив відвернутися від коханки, щоб цілком присвятити себе *a la Gloire* (Славі), вдячна *Gloire* (Слава) повернула йому давню коханку. Цю жінку могла завоювати — за відсутності табурета у Версалі — лише корона. А якщо незабаром — вже після коронації — ми знову знайдемо в листах Собеського відлуння любовних бур, здається, ситуація трохи змінилася. Це вона — прикута до місця, все ще переважно вагітна — почне непокоїтися про його любов і вдасться до надійних способів, щоб оживити його, можливо, занадто спокійне для неї нині і довірливе почуття. І як завжди, обирає вдалі моменти. Коли він у таборі під Журавним з жменькою лицарства опирається «кільком десяткам тисяч татар» (потім їх, на зло професору Гурці, нібито прийшло ще більше), коли навколишні села палають, а він сідає на коня, щоб зробити вилазку, раптом приходить від неї лист: читає в ньому, що вже кінець усьому, що її серце зовсім змінилося до нього. Як вона може так писати, за що, чому? Все через якусь фальшиву підозру, через якісь плітки, надіслані з *palais enchanté* (чарівного палацу). Як це, то вона не хоче вірити його таким великим висновкам і таким страшним клятвам? Заради Бога, *ce monde est bien faux* (цей світ такий фальшивий), який такими плітками зіпсував серце його втіхи! І другий лист від неї, ще гірший. Вона, мабуть, у змові — пише Собеський — з Ібрагімом-пашею, бо мільйон разів більше свого Селадона потурбувала цим листом, ніж усі турецькі та татарські сили!

Він ледь не впав з коня, або ще гірше з ним не сталося, коли, сідаючи, прочитав її слова: «Adieu, peut-etre pour toujours» («Прощавай, можливо, назавжди»), і коли вона пише йому, що її *grande espérance* (велика надія) — це *parvenir a l'indifférence* (досягти байдужості), і що він має шукати кохання деінде *avec ses ardeurs et ses tendresses* (з його пристрастями та ніжністю). «А що мене вже Ваша Милість, — пише розчарований герой, — і з ліжка свого виганяєш, і силоміць даєш мені *votre consentement* (свою згоду) на те, чого я не потребую і що мені *en horreur* (огидне), то це вже знак *de la derniere indifférence* (остаточної байдужості), від якої до кохання ніколи не буває вороття»… Ми вже знаємо ці крики, ці лементи, погрози, ці *carte blanche* (карт-бланші), але вже не переймаємося ними. Відчуваємо, що це вже лише повторені відлуння трагікомедії *dell'arte* (де́ль а́рте), імпровізованої ними колись із бурхливою щирістю. Ані вона вже від нього не піде, ані його не відпустить. Долі їхні пов’язані королівською єпитрахиллю; лише від дня обрання цей роман став справжнім шлюбом. І загалом добрим шлюбом. Тож чи нарешті задоволена? Здається, так. Принаймні наразі. Бо незабаром — хоч не зовсім він буде тому причиною — знову почне наростати в ній невдоволення. Не применшуймо його. Від невдоволення цієї жіночки, можливо, зміниться мапа Європи. XVI. Пан тесть Передмур’я християнства Ми й далі не пишемо тут історії Польщі; велика політика цікавить нас настільки, наскільки вона пов’язана з особою Марисеньки. Але вона пов’язана майже постійно; тепер же, коли вона стала королевою, більше ніж будь-коли. І особливо нас цікавить одне: якими шляхами йшла польська рація стану, щоб менш ніж за десять років від вступу Собеського на трон повернутися в напрямку, прямо протилежному початковій лінії, чого найяскравішим виразом стане відсіч Відня. Ми бачили, що Собеський багато років був найактивнішим прихильником французької політики в Польщі. Під її знаком він віддався планам Марії Луїзи, не відступаючи перед братовбивчою війною. Завзятим франкофілом він був під час перших і других виборів, до останнього просуваючи Конде, перш ніж вплив Франції перекинувся на його власну кандидатуру. Марія Казимира, ще будучи королевою, отримувала пенсію від Франції; Франція довго фінансувала початкову політику нового короля. Марія Казимира заявляє Людовику XIV, що її чоловік такий же добрий француз, як і вона француженка, а сам Собеський, посилаючись на Журавненський мир і вимагаючи заборговані субсидії, повідомляє французькому королю (не сприймаймо цього буквально), що підписав цей трактат з любові до Франції, «всупереч своїм інтересам та інтересам країни». Що ж тоді вплинуло на таку цілковиту зміну орієнтації? Були тоді в Європі дві великі потуги, навколо яких гуртувалося все: Франція та імперія. Союз із могутньою та багатою Францією, з якою Польщу не розділяли жодні дражливі сусідські питання, здавався найприроднішим і найбажанішим. Але був один заковик. Не менш природним союзником Франції була Туреччина, чия могутність знову була жахом для Польщі. Французька дипломатія докладала зусиль, щоб цю суперечність залагодити; попри це, вона від початку становила основну тріщину в польсько-французькому союзі. Перед новим королем відкривалися дві можливості. Він міг спрямувати свою активність на Захід, Гданськ, прагнути до відвоювання Східної Пруссії, можливо, Сілезії, зробити Польщу вирішальною потугою Центральної Європи — коштом Пруссії та Австрії. Це могло б дати йому французький союз. Собеський аж ніяк не був сліпий до цих переваг. На початку правління він чітко орієнтується на Захід. Але низка причин змусила його відмовитися від цієї політики. А оскільки він відмовився від цієї, то мусив зрештою вирішитися на протилежну, не бажаючи залишатися осторонь у грі могутніх сил, що формували нову Європу. Причини, що паралізували французько-польську політику, були частково конкретними, частково містилися в не менш важливих імпондеpабіліях. Якщо експансія на Захід вимагала розуміння та передбачення майбутнього, то східні справи постійно нагадували про себе як про дошкульну сьогоденність, були раною, що ятрилася. Туреччина не хотіла відпускати жодної здобичі; нібито Коран забороняв їй щось повертати. Кордони були плинними; козацькі бунти, татарські загони, московські підступи — все це підтримувало стан кипіння. Магнатські латифундії на кресах постійно спустошувалися, населення вивозилося в ясир. Тому війна зі Сходом, оборонна війна, що велася, до речі, уривчасто й недбало, була єдиною, яку розуміла маловойовнича шляхта сімнадцятого століття; вона ж не мала розуміння для великих європейських питань ані для суто політичної та наступальної акції, яку треба було б розпочати на Заході. Поступово при цьому Франція байдужіла до польських справ. Коли Людовик XIV Німвегенським миром упорядкував свої стосунки з Європою, Польща стала йому менш потрібною, йому вистачало її пасивності, в яку він вірив, недооцінюючи приховані героїчно-лицарські пориви народу та його короля. Французька дипломатія в Польщі не грішила надмірною жвавістю. Натомість Австрія діяла дуже активно, організовуючи навіть змови проти Собеського з планом захоплення Кракова та Ченстохови, тоді як одночасно бранденбурзький курфюрст створював собі могутнє угруповання великопольських панів, духовенство всіма силами підтримувало австрійську орієнтацію, а папа проголошував хрестовий похід проти Туреччини. Проте союз із Францією тривав, а навіть, здавалося, зміцнювався. Собеський був надто багато років пов’язаний із французькою політикою, щоб йому було легко з нею розлучитися. І безсумнівно, при такому постійному нейтралізуванні впливів, що схиляли шальки терезів на одну чи на іншу сторону, язичком терезів могла бути воля Марисеньки, на яку, як ми бачили, Собеський охоче покладався у найважливіших рішеннях. Якби він мав її підтримку, можна вірити, що знайшов би в собі силу подолати інші перешкоди. І в цей момент, майже вирішальним чинником європейської політики стає постать досить кумедна, дуже посередня і дуже пасивна, яка, безумовно, не претендувала на таку роль. Це маркграф д’Арк’єн, скромний капітан гвардії королівського брата, батько Марії Казимири. Навколо його особи обертається майже все. Хто б у цьому сумнівався, нехай перегорне три величезні томи дипломатичних актів, видобутих Валішевським з архіву французького міністерства закордонних справ і виданих Академією Вмінь (1879). У цій кореспонденції послів, міністрів і королів ім’я пана д’Арк’єна відмінюється на всі лади, його справа заповнює довгі дипломатичні ноти, безсумнівно доводячи, скільки пристрасті вкладала в це королева Марія Казимира, як ревно їй допомагав Собеський і скільки клопоту ця річ завдала Людовику XIV. І знову ж таки, як уже кілька разів до того, Марисенька взяла гору. Гордий володар уже був готовий поступитися, але — запізно. Ми бачили, що Марія Казимира була надзвичайно прив’язана до своєї родини. Вихована з чотирирічного віку в Польщі, вона ніколи з нею не зрослася; натомість від першого знайомства зі своїми батьками — яких покинувши в дитинстві, зустріла вперше вже дорослою жінкою — вона повністю до них прихилилася. Добробут цієї родини, її успіх, піднесення, становить постійну турботу Марисеньки; у кожній справі та в кожній перемовині — ще як гетьманова — нарівні з найважливішими справами Польщі — ба, перед ними, вона висуває вигоди власної французької родини, якийсь родинний процес, військову посаду чи абатство для брата. Отож, з моменту вступу на трон, королеву охопило одне бажання: отримати для батька ранг князя і пера Франції. І це бажання, на перший погляд законне і дрібне, проігнороване Людовик XIV, обтяжило польсько-французькі стосунки на кілька років, стало причиною постійних сутичок і непорозумінь та одним із важливих чинників розриву. Для Марії Казимири королювання було неповним, якщо його блиск не падав на її прізвище в її справжній батьківщині, у Франції; підлегле становище батька вона постійно відчуває як найдошкульніше особисте приниження, просто хворіє на нього. Це було те зернятко гороху під матрацом з пелюсток троянд королівни з казки; і вона крутиться, і вертиться на цьому матраці, аж поки Європа не затремтить. Напрошується питання, звідки цей опір Людовик XIV? Здавалося б, немає нічого простішого, ніж дати це задоволення королеві-француженці, якій він дозволив коронуватися «як своїй дочці», дружині свого найближчого союзника. А проте, крім особистої неприязні Людовика до цієї справи, відчувається, що вимога Марії Казимири для нього справді важка і клопітна; цей могутній король просто звивається і страждає, коли йому про це згадують; і він, як Марія Казимира, але в зворотному сенсі, просто хворіє на цього маркграфа д’Арк’єна. Бо ж *duc et pair* (герцог і пер) — це був не просто порожній титул. Система правління Людовика ґрунтувалася на майстерно організованій людській марнославності, на точній системі придворної аристократії, що гуртувалася навколо його трону. Достатньо читати мемуари Сен-Сімона, щоб оцінити напругу образ і претензій, пов’язаних з усім, що стосувалося перства. Призначити герцогом і пером людину, яка не здавалася цього гідною, означало для Людовик XIV власними руками підривати інституцію, яка була його шедевром. Тому відчувається, що Людовик легше пішов би на інші, хоч би й важчі жертви, аби йому не говорили про цього набридливого капітана. Нам потрібно кількома словами представити особу цього кандидата. Ми знаємо його трохи з того часу, коли Марисенька — ще пані Замойська — вперше вирушила до Парижа. Сімейне життя панів д’Арк’єн тоді було не надто добрим: «Les oyseaux de mer vivent fort mal ensemble» («Морські птахи дуже погано живуть разом») — повідомляє пані Замойська Собеському — «сам пан батько з панією своєю причина, неможливо висловити; зі мною обоє дуже добре». Але чого пані Замойська не додає, про те говорить весь Париж, а фатальна репутація пана д’Арк’єна зростала разом з повагою його років. Сварливий, голий, розпусник, що потопав у боргах і судових процесах, він був огидною і смішною фігурою. Овдовівши, він уклав компрометуючий шлюб, про анулювання якого він клопотав; сама Марія Казимира бажала б, щоб у разі скасування цього шлюбу, парламент заборонив обом сторонам одружуватися повторно, щоб уникнути нового скандалу! І вся родина д’Арк’єн також не надто сприяє піднесенню блиску. Одна дочка починає з батьком ганебний процес; друга тікає з монастиря, щоб шукати притулку в домі поганих звичаїв. Все це пояснює, чому Людовик XIV, це втілене етикет, волів би дати собі зробити клізму з товченого скла, ніж нав’язати своїм «герцогам і перам» такого колегу. Цей дипломатичний поєдинок починається відразу після вступу Собеського на трон, ще до коронації. Щодо перших натяків Марії Казимири, Людовик повідомляє своєму послу, що не знає, чого королева бажає для батька, і краще хай посол про це не розпитує… Ясніше висловлюється в листі до того ж посла міністр, пан де Помпонн. Нібито, — пише він, — королева хотіла б, щоб її батька зробили герцогом і пером. Нехай посол сам розсудить, наскільки це клопітно для короля, бо насправді «спосіб, у який ця людина поводилася і поводиться досі, не надто відповідає цій гідності». «Його процес, який зараз триває, робить його посміховиськом усього Парижа». Незабаром король пише послу особисто: «Оскільки королева згадує мені загалом про якусь гідність для батька, легко здогадатися, що йдеться про те, щоб зробити його герцогом; отже, я був би радий, щоб пан не давав їй висловлюватися ближче в цій мірі, але загалом її запевнив, що вона може бути переконана, що з поваги до неї, я завжди матиму багато поваги до її дому»… Людовик XIV, креслячи такі фрази, уявляв собі, що він великий дипломат; він не знав, що ніщо до такої шевської пристрасті не доводило Марисеньку, як ці «загальні» запевнення (особливо при повільності тодішньої пошти), тоді як їй йшлося про речі дуже конкретні. Але роки минають, а Людовик все ще вперто сидить у шанці своїх загальників; навіть коли в 1677 році Собеський, доведений до живого дружиною, сам бере перо, щоб написати в цій справі своєму французькому братові, знову французький король просить його, щоб він був переконаний, що «повага, яку я маю до Вашої Королівської Величності та до Королеви моєї сестри, завжди багато послужить маркграфу д’Арк’єну і що, бажаючи дати цьому докази, я завжди дуже радий буду, щоб траплялися нагоди, які дозволять мені показати, що означає Їхня рекомендація»… Ця алюзія на «Їхню рекомендацію», можливо, мала своє приховане жало і могла бути легко сприйнята як натяк на певну недавню справу, трохи компрометуючу, якщо не для польського короля та королеви його дружини, то в будь-якому разі для канцелярії королівського дому. Це була «справа Брісасьє», дурна справа — дурна, але водночас таємнича — яка також займала кілька європейських дворів протягом кількох років, значно сприяла охолодженню стосунків Польщі з Францією і, безумовно, не найкраще вплинула на шанси на князівський титул для тата д’Арк’єна. Ким був пан Брісасьє? Згідно з довго циркулюючою пліткою та легендою, він був позашлюбним сином Собеського з юнацьких паризьких часів. За такого він вважається в давніх французьких біографіях Собеського, у наших старих енциклопедіях та в романах на тлі тієї епохи. Ця плітка була, найімовірніше, пліткою, сама ж пригода здається набагато складнішою і також знайшла широкий вираз у сучасній дипломатичній кореспонденції. Справжній роман старого Дюма: повно там удаваних ченців, що виконують функції таємних послів; фальшивих листів і справжніх коштовностей; скриньок, що відкриваються, і тюремних воріт, що зачиняються; поліції, що ловить нитки секрету, щоб, натрапивши на його вузол, тим ревніше втопити кінці у воді. Двір, Король, Політика Отже, у 1676 році, в добу, коли стосунки нового польського короля з французьким братом були ще дуже сердечними, з’явився у Людовик XIV таємний посланець з Польщі з проханням, щоб король надав *in blanco* (!) (чистий бланк) дозвіл на купівлю земельних маєтків у Франції та поєднання з ними князівського титулу. Король Людовик, звичайно, був упевнений, що йдеться про старого д’Арк’єна; дуже потребуючи в цей момент союзу з Польщею, він був схильний погодитися; але яке ж було його здивування, коли незабаром він дізнався, що особою, про яку йдеться, є — підлеглий чиновник у канцелярії французької королеви, пан Брісасьє. А водночас чернець-кармеліт, новий таємний посланець з Польщі, представив Людовику власноручний лист Собеського, в якому той стверджує, що пан Брісасьє є нащадком стародавнього роду в Польщі, спорідненого з його домом, і що він, польський король, одночасно надає його матері, пані Брісасьє, титул «першої польської дами із золотим ключем»… Людовик XIV, який знав свою королівську справу на пальцях, приступив до розслідування. Виявилося, що рекомендація польського короля була лише результатом втручання, таємниче джерело якого крилося — у Франції. Претензії пана Брісасьє, представлені Собеському, легітимізувалися ні більше ні менше, як ім’ям і підписом — французької королеви! Її портрет, багато оздоблений діамантами, знайшла цікава Марисенька у перевіреній скриньці таємного посланця з Франції; власноручний підпис королеви Марії Терези було представлено польському королю, просячи його про будь-яку допомогу, якої зажадає пан Брісасьє.

Той таємний посланець, що діяв нібито від імені королеви Франції, пояснив королю Собеському, що пан Брісасьє є нащадком стародавнього польського роду, зокрема родичем Собеський; що його предок покинув Польщу в сиву давнину, вирушивши з… Генріхом Валуа до Франції, де його родина занепала, а первісне прізвище «Бризацерський» спотворилося. Йдеться про те, щоб допомогти цій людині, якою французька королева так сильно цікавиться, і щоб його, своєю чергою, протегувати до — Людовик XIV… Яким чином Собеський — разом із дружиною — повірив у ці байки, у ці родинні зв’язки та в це неймовірне прізвище, і дав себе ошукати «на конверт», на підпис французької королеви, справді важко зрозуміти; ще важче зрозуміти, як він міг припуститися найгрубішого нетакту, витиснувши з французького короля декрет *in blanco* (чистий бланк) на користь чоловіка, таємно рекомендованого Собеському нібито власною дружиною Людовика. Промах польського королівства був безсумнівний; проте справа досі залишається темною. Бо, хоча у Франції й було встановлено, що Собеський обвели навколо пальця, що французька королева ані писала листа, ані про щось знає, що пан Брісасьє та його спільники — шахраї, хоча цих шахраїв і кинули до Бастилії, усі актори цієї комедії — гідні, здавалося б, найтяжчої кари — за кілька місяців опинилися на волі. Підпис був фальшивий, але діаманти на портреті були справжні, і пів мільйона, депоновані на заснування князівства, теж були справжні. Звідки ці гроші, звідки така зухвалість? І пан Брісасьє, опинившись на волі, все ще мав багато грошей, уся зграя трималася зухвало, кажучи, що французька королева зуміє їм помститися. Інтрига чи кохання? Байку про батьківство Собеського, можливо, пустив сам Брісасьє? Дехто припускав, що радше йшлося про любовний зв’язок Марії Терезії, французької королеви, що також здається малоймовірним. Проте сама постать і вся справа залишаються таємничими. Історія в стилі «Залізної маски» (*Masque de fer*) та інших подібних загадок. Але так само певно, що ця справа фатально відбилася на таті д’Арк’єні. У момент, коли його шанси були ще не найгірші, Собеські самі зробили йому диверсію «паном Бризацерським», а Людовик XIV ніколи не позбувся неприємного присмаку, який викликала в нього ця пригода. Можливо, це стало причиною того, що в листуванні зі Собеським він так уперто відмовляв йому в титулі «Ваша Величносте» (*Majesté*), що нашого героя надзвичайно боліло. Але як тут бути «Величністю» при таких промахах? Собеський був молодим королем, Марисенька теж на троні не народилася; їм бракувало доброго церемоніймейстера. Не мали свого Пшездзецького. Пшездзецький до справи «Бризацерського» не допустив би. Ані до «польської дами із золотим ключем»…

ФРАГМЕНТ ВІРША 17/25

ТЕКСТ: Бо взагалі церемоніал при королівському дворі кульгав. Не те щоб до нього не було претензій, але бракувало фахової руки. Таких речей не можна імпровізувати. Дворянин Собеського, Далейрак, розповідає у своїх мемуарах, що там не було ані жодного «протоколу», ані жодного порядку, що регулював би церемоніал при дворі та у стосунках з іншими дворами. І розповідає той Далейрак, як, відправляючи з Польщі спеціального посла до герцога Савойського, адресували листа до попереднього герцога Савойї, давно покійного… Але повернімося до пана тестя. Батько, Донька, Передмур’я християнства. Гадаючи, що цим зробить приємність Марії Казимирі, Людовик XIV призначив своїм послом у Польщі маркграфа де Бетюна, одруженого зі старшою сестрою королеви, панною д’Арк’єн. І в цьому він виявився не надто вправним психологом; з постійного контакту двох сестер при такій нерівності становища (і неврегульованому церемоніалі) не могло виникнути нічого, окрім чвар і пліток, обтяжених тим, що саме пані де Бетюн була тією донькою, яка вступила в судовий процес з батьком д’Арк’єном. Усі претензії Марисеньки до французького двору зосередилися на бідному послові, який став цапом-відбувайлом цих конфліктів, доки його пан милостиво не відкликав зі складної посади. Його роль була справді надто делікатною, адже він, також зять папи д’Арк’єна, весь час був за посадою довіреною особою Людовик XIV щодо його відрази. Людовик пише йому без натяків, «що хотів би подолати свою відразу до призначення пана д’Арк’єна князем і пером». Якби він на це зважився, то без облатації (затвердження) номінації в парламенті й лише за умови війни, яку Собеський оголосить баварському курфюрсту, сам або зі Швецією. І король тричі повторює, що лише в разі оголошення війни (яка в даний момент була бажаною диверсією для Франції) він міг би на це зважитися. Посол застерігає свого короля, що польська королева все охочіше починає прислухатися до Австрії і що, будучи бурхливою у своїх почуттях, вона може дуже заплутати справи короля Франції. Королева Марія Казимира пролила стільки сліз через цю відмову, що тепер стверджує, ніби лише… булава маршала Франції на додачу до бажаних почестей могла б її батькові винагородити цю затримку. Усього — пише посол — можна очікувати від нерозсудливості королеви; йому шкода польського короля, чия прихильність до Франції здається дуже щирою. Розлад між Собеськими (можливо, більш удаваний, ніж думали французькі дипломати) зростає; незабаром французький агент Акакія повідомляє своєму міністрові з Польщі, що королева має головну участь у тому, що замишляється проти Франції на найближчому сеймі; про неї можна сказати, що вона стоїть на чолі австрійської партії і гуртує всіх ворогів свого чоловіка, так вона засліплена бажанням помститися Франції та послові, якому приписує всі свої невдачі. Незабаром, у листопаді 1678 року, Марисенька привозить батька до Польщі; вітаючи, обіймає його і плаче від радості. Але це прибуття ще більше загострює стосунки з послом де Бетюном. Натомість Австрія робить успіхи. Австрійський посол щодня грає в ломбру з королевою та її батьком. Ніколи — повідомляє французький посол своєму панові — навіть за королеви Елеонори, австрійців не приймали при дворі так добре, як тепер. Доки королеву не задовольнять, вона триматиметься Австрії; її треба рятувати — несміливо натякає посол — з прірви, в яку вона скочується; якби можна було щось зробити для її батька, усунулося б тисяча перешкод… Бо Австрія не шкодує обіцянок; знаючи, який найчутливіший пункт Марисеньки, імператор уже пропонує зробити її батька князем імперії. Марно новий французький посол, єпископ Бове, умовляє її, що не личить їй, француженці, приймати для батька — підданого Людовик XIV — німецький титул, що вже було б скандалом і явним розривом із Францією; у довгій і драматичній розмові, яку єпископ докладно переповідає своєму панові, Марисенька наполягає на своєму, стверджуючи, що «вся Європа» сміється з Собеського, що його тесть — простий шляхтич. Замість загоювати цю рану, час загострює її дедалі більше, тим паче, що характер королеви стає все більш дратівливим і деспотичним. Її пиха — пише посол — досягла точки, яку неможливо описати; королева зловживає своїм впливом на чоловіка. А король Ян, у розмові з іще одним послом, паном де Вітрі — за його розповіддю — заявляє, що «щодо нього, він справді чутливий лише до слави та до піднесення своєї родини та родини дружини». Ситуація починає бути загрозливою: стає зрозуміло, що ця дурна справа може коштувати Франції втрати союзника, змарнування кількох десятиліть фінансових жертв і руйнування всієї політики на Сході. Людовик XIV, хоча й розлючений на цю екзотичну королеву, яка в його очах є все ще його підданою і до того ж пансіонеркою, поступається, починає домовлятися. Пропонує обмін: зробить усе, але не для батька, а лише для сина, для королевича Якуба. Глухе мовчання. Король робить ще крок уперед, але, на жаль, одночасно два кроки назад: якщо всі умови тісного союзу з польським королем будуть узгоджені, він погоджується призначити пана д’Арк’єна князем і пером, особливо якщо йому гарантують, що він ніколи не повернеться до Франції, і за умови, що королева не вимагатиме спадковості титулу та його негайної верифікації. Але королева — повідомляє посол — зовсім не зраділа цій пропозиції; якщо титул має бути неповним (відповіла сухо), нехай король Людовик не турбується; вони обоє з чоловіком почекають, доки король зможе верифікувати титул і довершити все одразу. Так відповіла королева, «яка має звичай керувати і говорити сама»; але й король Ян підтвердив її слова, заявивши, що вони зачекають, доки король Людовик зможе верифікувати титул через парламент, «бо не хочуть бути посміховиськом Європи». Відчувається в цьому урок Марисеньки! Марно Людовик виправдовується перед королевою, що справді не може в цю мить верифікувати титул через багато перешкод; якби він міг їх пояснити — пише — безсумнівно, король Ян був би задоволений. Дуже можливо, що справа перевищувала його можливості і що цей всевладний монарх був у цьому випадку невільником створених ним самим формальностей. Нічого не допомагає; ще раз королева категорично відмовляє, заявляючи, що честь не дозволяє прийняти титул без одночасної верифікації. Це було в листопаді 1682 року; за кілька місяців потому договір з Австрією був фактом, а менш ніж за рік польська армія рушила на відсіч Відня. Я виокремив тут цей один, такий характерний чинник, не маючи, звісно, наміру приписувати йому виключно зміну курсу в польсько-французькій політиці. Історія. Співвідношення «необхідності історії» до її випадковості, гра великих і малих причин — це, безумовно, найзахопливіша сторона історії. «Якби ніс Клеопатри був трохи коротшим, земна куля виглядала б інакше» — це одна з найпопулярніших думок Паскаля. Тож до носика Марисеньки повернемося; наразі перескочимо кілька років, щоб доповнити, як — хоча й в іншій формі — здійснилися родинні амбіції цієї люблячої доньки. Зрозуміло, що Віденська кампанія поклала край її надіям на піднесення батька у Франції. Дипломатичні відносини Польщі з Францією розірвалися на кілька років. Імператор, отримавши від Польщі все, що вона могла дати, також не поспішав з номінацією старого гуляки на «князя імперії». Не маючи змоги змиритися з посередністю стану батька, Марисенька, яка ніколи ні в чому не сумнівалася, вирішила зробити його — кардиналом. Засукала рукави і взялася до роботи. Мучила пап протягом багатьох років. Задіяла чоловіка, розраховуючи на те, що в Римі буде важко відмовити в чомусь рятівникові християнства. Мала там прихильну людину, пана Форбена де Жансона, екс-посла Франції в Польщі, який Собеським завдячував власним кардинальським капелюхом. Той підготував ґрунт, умовив колег, натиснув на папу, представляючи, що треба поспішати, щоб встигнути з облеченням у цю гідність пана д’Арк’єна, якому було під дев’яносто років. Причини, що паралізували Людовик XIV у наданні йому титулу князя і пера — сумнівне життя, відсутність статусу та поваги — тут, на щастя, не виявилися перешкодою, а духовні свячення для таких кардиналів за монаршою рекомендацією не вимагалися. Наприкінці 1695 року кардинал Форбен де Жансон з радістю повідомляє королю Яну, що підвищення його тестя є доконаним фактом. Якщо колегія кардиналів тішила себе надією, що їхній поважний колега вже не матиме часу з’явитися в Римі, то вони помилилися. Коли, після смерті короля Яна, королева-вдова вирушила 1699 року з численною свитою до Риму, щоб оселитися у святому місті, її супроводжував батько, дев’яносторічний кардинал д’Арк’єн, який мав їй там принести мало честі, а чимало клопотів. Насправді, цей папа-кардинал став кошмаром королеви. І тут він мав бути смішною та зневаженою фігурою, що принижувала свій одяг та гідність. Буфон, ненажера, бабій, що крутився серед фрейлін своєї доньки, марнотратник грошей, вічно в боргах, влаштовував для жіночої прислуги постійні бали, маскаради, обіди. Королева була безсила проти його витівок; не могла домогтися навіть того, щоб він не тинявся вулицями в кардинальському капелюсі та пурпурі, на обурення та відчай колег. Він дожив до понад ста років, і цей дірявий мішок був причиною того, що ощадлива Марисенька на старості років постійно мала фінансові труднощі. Нехай цей фінал пояснить Людовик XIV, що він волів ризикувати втратою одного союзника, розгромом іншого, руїною своєї політики, ніж мати таку фігуру серед своїх князів і перів. Можливо, він перебільшував, можливо, переоцінював цінність тих князів і перів, яких мав; але захоплюймося постійністю, яку він виявив у цій ілюзії. А з іншого боку, захоплюймося наполегливістю Марисеньки у здійсненні своїх забаганок. Зрештою, їй було важче зробити цього папу кардиналом, ніж Собеському побити турків, до чого він був звиклий. Тому це справжнє увінчання тієї «арк’єнади», чиєю відсіч Відня буде певною мірою чудовим епізодом. XVII. Хрестовий похід Марисеньки На самому початку правління, 1675 року, під час переговорів із турками, Собеський пише дружині з табору так: «У цих поган нічого немає, тільки щоб усе християнство заволодіти. Шкода, Боже, що Муровський, один гнояк, обдурив нас. Я цим у собі задоволений, що ніколи цьому не вірив; але мусив на все дозволити, бо Ви, моя Панно, почали на мене злитися, коли на мене складали, що я не хотів миру». Ці слова листа нехай послужать за девіз до цього розділу. У них нібито стислий виклад ситуації, а радше стану духу. Наш герой вірить, що тут ідеться про все християнство; рука його свербить, щоб бити; політика велить йому домовлятися з ворогом, який є другом його союзника, хоча в чесність цього ворога він не вірить. У цій розгубленості вирішально діє страх, щоб його «Панна» не була на нього зла. І якщо після Журавецької угоди король Ян пише Людовику XIV, що уклав мир з Туреччиною з любові до нього, «всупереч своїм інтересам і своїй країні», він хвалиться; насправді, уклав мир — зі страху перед дружиною. Бо цей зворот у листі короля Яна — це не галантність і не фраза. Ми вже надали достатньо доказів — а їх можна було б множити — того, як за будь-яких обставин найважливіші рішення наш герой складав — часто *in blanco* — до рук коханої. У цей момент свіжа королева — ще не розчарована у своєму французькому «браті», Людовику XIV — була найзавзятішою прихильницею Франції, тим самим підтримуючи згоду з турком з такою ж пристрастю, з якою за кілька років буде прагнути до союзу з Австрією та до турецької війни. І якими б не були європейські конфігурації та які б не були заклики загрозливого християнства, неможливо уявити, щоб Собеський зважився на рішення, яке б не здобуло схвалення Марисеньки. Попри всю палкість, яку вклав папа Інокентій XI в організацію акції проти турків, попри весь запал, з яким наш коронований кавалерист готовий був осідлати коня, це певно, що вистачило б зморщення її брів, щоб його з коня скинути. І якщо, після низки років нерішучої та досить малодушної політичної гри, раптом від трону вибухає полум’я ентузіазму, яке передається всій країні, то тому, що в цьому полум’ї щасливо поєдналися наказ політики, релігійний дух, лицарський порив і бажання дружини. Політика, Історія. Відсіч Відня мала — періодами — погану або добру «пресу». У багатьох вона здобула нашому героєві репутацію міцної шаблі, але слабкої голови. Не один позитивістський історик оцінив цю кампанію як молодецький, але безплідний жест, зроблений у момент, коли вже вимальовувалися на обрії суттєві майбутні небезпеки для Польщі.

Дозволяти Пруссії зростати, рятувати невдячну Австрію, відступати Москві Смоленськ і Київ, щоб десь там ганятися за міфічним турком — гарна політика! 505 Але інші відповідають: стривайте! Легко виносити такі судження через двісті років, коли ми вже знаємо події, коли знищена Туреччина сидить десь у кутку, а поділ Польщі пояснив, хто мав бути для неї загрозливим. Але Собеський був лише Собеським, а не Оссовецьким. Він бачив речі так, як міг їх бачити в даний момент. За його часів розстановка сил була іншою. Щоб це оцінити, достатньо поглянути на тодішню мапу. Особливо відтоді, як Угорщина віддалася під протекторат Туреччини, турецька потуга опинилася біля самих воріт Відня, а водночас за кільканадцять миль від Кракова, усією довгою межею прагнучи оточити Польщу. Погляд на мапу пояснює парадоксальні на перший погляд слова Яна III, цитовані нунцієм, що «менше б його боліло падіння Кракова, ніж Відня». 506 На це знову інші відповідають: австрійські балачки! Туреччина на той час була настільки дегенерована, що не мала вже жодної сили для експансії. Військово вона теж не мусила бути надто страшною, якщо однієї кавалерійської атаки вистачило, щоб за годину розбити цю потугу. Можна припустити, що навіть здобуття Відня було б тимчасовим і безпечним для Польщі успіхом… І так далі, і так далі. 507 Так собі Історія базікає. Не нам це вирішувати, правда? Бо навіть військова сторона вирішальної битви під Віднем далека від остаточного встановлення, а особливо кількість ворогів, що коливається від традиційних незліченних полчищ поганців аж до в багато разів меншої цифри якихось 50 000, до якої хочуть звести цю армію деякі сьогоднішні скептики. Сам Собеський, який мав у цьому широку руку, оцінював ворога «на око» на 300 000, що не завадило геніальному цивільному Сзуйському заокруглити цю цифру у своєму воєнному запалі до 500 000. Нас тут, у визначених темою рамках, більше цікавить домашня сторона цієї великої історичної справи. 508 Цього, мабуть, можна бути певним, що наш герой, який завжди прагнув простих і ясних ситуацій, з почуттям полегшення мусив кинутися в це рішення. Покликаний на трон як лицар, він від початку був майже паралізований у цій лицарській справі. Союз із Францією — з арцихристиянським королем Людовиком, найтісніше знову ж таки пов’язаним із Туреччиною — тримав Собеського на прив’язі, не дозволяв йому бити поганців, у чому він був спеціалістом, до чого його спонукали традиції роду та військовий темперамент. Нехіть шляхти не допускала активної політики в бік Заходу. Собеський марнів у нудьзі кабінетних махінацій, у ролі недооціненого і ліниво оплачуваного найманця Франції, важчаючи, товстіючи і втрачаючи з кожним днем популярність у країні. Бо нічого приховувати: після перших хвилин запалу непопулярність короля-шляхтича, а ще більше королеви, була велика. І радше було б дивно, якби було інакше. Показником цієї непопулярності та недовіри є поширені чутки: то що король порозумівається з турками та козаками, щоб стати самовладним паном; то — коли королева збиралася за кордон до купелів — що хочуть вивезти з Польщі золото і втекти; то знову, що король хоче пограбувати скарб і зректися престолу… Повно у французьких послів повідомлень про ці настрої, аж до серйозніших симптомів, як змови, а навіть спроби отруєння королівської пари (арсенік у каві), про що доносить своєму двору маркграф де Бетюн. Собеський уже кілька разів у житті пізнавав цю хвилю непопулярності і завжди відвертав її чудовим збройним чином: якісь Підгайці чи Хотин… 509 У своїй первісній франкофільській політиці Собеський мав також рішучого ворога: духовенство, віддане Австрії, вороже до галліканської Франції. Не було в Польщі значнішої людини, яка б не отримала папського бреве (короткого папського послання), що закликало до антитурецької акції. Взявши цю акцію в свої руки, король мав шанси стати на чолі армії, про яку не міг би й мріяти за інших обставин, якої йому ніколи б не надали, хоч би для найневідкладніших потреб країни. Визволяючи прихований героїзм свого народу, цей поет, який завжди жив у Собеському, міг кров’ю написати свій найефектніший поема. Але для цього потрібно було, щоб трапилася така романтична нагода. Легше було захопити народ ідеєю Віденського походу, ніж видобути з нього зусилля хоча б для повернення Кам’янця. 510 Ми показали в попередньому розділі роль, яку в цих великих історичних рішеннях відіграла дрібна на перший погляд справа королівського тестя, пана д’Арк’єна. Вона, звісно, не була єдиною. Якщо король мав тестя, мав також і синів. Пам’ятаємо, як Людовик XIV, щоб підсолодити свою відмову, пропонував герцогство не батькові Марисеньки, а її синові. Теж арцигаффа (велика помилка) арцихристиянського короля, приклад важкої дезорієнтації. Бо те, що було почестю для його підданого, простого капітана гвардії, не було, безумовно, почестю для польського королевича. Інші мрії мав для нього батько. Вже в рік вступу на трон, доносить Бетюн своєму міністру: «Король польський говорив мені великі речі, і пан може запевнити короля, що він думає про те, щоб зробити це королівство спадковим»… Але Людовик XIV не зволив цього помітити, його не цікавили ці особисті справи союзника. Зате Австрія вміла завчасно спокушати Собеський надією на славне одруження для королевича Якуба. 511 І інші імпондери (нематеріальні фактори) відіграли, безумовно, чималу роль саме тому, що позиція короля-електа — спершу звичайного шляхтича — давала привід до багатьох дражливостей. Забавно стежити в дипломатичних актах за наполегливою, але безрезультатною боротьбою, яку вів Собеський з Людовиком за присвоєння йому в кореспонденції титулу «Ваша Величність». Марно Собеський посилається на те, що всі монархи Європи, з імператором на чолі, дають йому цей титул. Марно в обширній дипломатичній ноті доходить до наївної погрози, що в разі подальшої відмови в титулі «Ваша Величність» і він, який Людовику, після титулу «дуже християнський», додає з власної старанності: «дуже могутній (tres puissant)», був би змушений, на вимогу ображеної Речі Посполитої, цей епітет відкликати. Нічого не допомогло; титулу «Ваша Величність» він не отримав. І можна припустити, що над цим більше боліла вона, Марисенька, ніж він сам. 512 Бо ж ми знаємо, що Людовик XIV знав цю пару з часів, коли вони мали небагато величі; коли пані Замойська, а пізніше Собеська, чорними сходами намагалася потрапити до Версаля; коли марно мріяла про «табурет» (право сидіти в присутності королеви); коли торгувалася зуб за зуб за дрібні вигоди, пускаючи на продаж впливи свого чоловіка. Розрив із Францією, можливо, диктувала польській королеві психологічна потреба відмежуватися від власного минулого. 513 Знову ж таки, більше в неї, ніж у нього. Десь Марисенька пише, що її чоловік є «кращим французом, ніж вона». Посол Бетюн видає йому свідоцтво, що «він знає Францію краще, ніж ми самі». Уся політична кар’єра Собеського виросла з ідеї франко-польського союзу, як і вся культура розуму, а особливо серця, формувалася на французькій книзі. Багато років «Астрея» була для нього біблією, а Версаль, що дихав любов’ю, був для нього справді «чарівним палацом» (palais enchanté). І коли він був справді зачарований блиском Людовик XIV, вона — одна, можливо, в Європі — опиралася цій привабливості. Варто зазначити, як ця «Юнона» — як її напівіронічно називають посли — поводиться з цим Людовиком як рівна з рівним, у цій непохитній вірі — а така віра це сила — що їй належить усе і що все повинно поступитися перед її волею. «Її пиха перевершує все, що ми могли б сказати», — повідомляє посол Людовику XIV. І якщо вона найчастіше хотіла малих речей, то вміла хотіти їх дуже сильно. І завжди була спритнішою у своїх орієнтаціях. Це пояснює, що цій француженці легше було розірвати союзи зі своєю рідною країною, ніж йому, для якого Франція завжди залишалася близькою як її батьківщина. 514 Політика, Польща, Гроші, Інтерес. У цьому сплетінні великих і малих справ вражає нас своїм гірко-філософським присмаком — угорське питання. В одному з листів до свого посла в Польщі Людовик XIV пише: «Не потребую говорити, до якої міри альянс з польським королем може бути мені корисним. Він може підбурювати заворушення в Угорщині, піднімати свої давні права, які Польща має в цій країні»… Типова диверсійна політика (спрямована тут проти Австрії), в якій менші народи не завжди знають, до якої міри їхні найсвятіші почуття бувають картою в грі дуже далеких чужих інтересів. І ніхто з угорських патріотів не здогадувався, мабуть, того, що сьогодні можна виразно читати в тодішній польсько-французькій дипломатичній кореспонденції: а саме, як більші чи менші шанси папи д’Арк’єна на титул «герцога і пера» (duc et pair) відбивалися на ставленні Польщі до незалежницьких прагнень Угорщини. Коли переговори з Версалем були в кращій фазі, польський уряд виявляв угорські симпатії, організовуючи або дозволяючи організовувати збройну допомогу; коли йшлося про те, щоб Франції пустити під ніс фінт (обдурити), це відбувалося за рахунок Угорщини. Бували моменти, що король Ян мав у цьому свою політику, а королева (через відданого собі Яблоновського) — свою. У певний момент, коли Людовик XIV, з уповноваження короля Яна, вербує в Польщі козаків для Угорщини, королева б’є їх і розганяє, а гетьман на вимогу Марисеньки наказує відрубати голову французькому офіцеру, який прибув з метою вербування до союзницької Польщі. І цей офіцер теж не знав, що віддає голову за папу д’Арк’єна. 515 Ці особисті справи висуваються на перший план хоча б тому, що французька партія в Польщі, колись така могутня, скоротилася, здеградувала. Це вже не ті часи, коли Марія Луїза плела великі концепції Польщі, союзної з Францією, з успадкованою і лицарською династією Конде на троні. Через двозначну позицію короля, а особливо королеви, давня ідея перетворилася на союз «за викликом», оплачуваний більш-менш щедрими пенсіями французьким королем, починаючи від Марисеньки, яка фігурувала насамперед у списку пенсіонерок. Але вже посол Бетюн застерігає свого монарха, що «не радив би надто щедро сипати в цій країні грошима; навіть небезпечно привчати до цього поляків, давно звиклих брати з усіх сторін». Уся політика Франції в Польщі ґрунтується врешті-решт лише на цих пенсіях, а французи, що слабо орієнтуються в чужій психіці, вчаться пояснювати собі грошима всю Польщу, починаючи від її короля. На початку правління, коли йдеться про вручення Собеському обумовлених субсидій, посол заспокоює Людовика, що «немає побоювань, що Собеський використає їх на війну; радше укладе швидкий мир, щоб мати змогу заощадити і частину сховати до кишені. Він дуже зацікавлений, щоб не сказати жадібний, і завжди прямуватиме туди, де менше витрат, а більше заробітку». Ці повідомлення про прихильність Собеського до грошей повторюються постійно; тому найбільшою несподіванкою було, коли сумнозвісний «скнара» Собеський широко відчинив власні скрині на Віденський похід, захопивши своєю жертовністю народ до загальної жертви. 516

Бо ж, можливо, та славетна жадібність Собеського потребувала б певної коректури. Інакше вона виглядає в країні, де гетьман мусив часто власним коштом і власним промислом вести війну та годувати жовніра; де королю *pacta conventa* (виборні угоди) накладали обов'язок забезпечувати фортеці з власних фондів, де врешті-решт електор, який не мав престижу помазанця, мусив надолужувати його грошовим престижем, особливо коли мріяв про зміцнення династії і тим самим про відповідні родинні зв'язки для дітей. Так, видаючи пізніше дочку заміж за курфюрста баварського, Собеський мусив дати їй посаг більш ніж королівський… 517 «Король відчинив свої скрині, — зазначає, говорячи про війну, придворний короля, француз Далейрак, — річ, якої ніхто б не сподівався від цього монарха і в яку ті, хто його знав, не виключаючи родини та близьких, ледве могли повірити. Це може певною мірою виправдати послів, які перебували при дворі, яких засуджували за брак проникливості чи точності, бо їхні повідомлення виявилися дуже відмінними від дійсного стану речей. Такі суперечності частіше трапляються при польському дворі, ніж при будь-якому іншому. Немає такого важкого двору для пізнання, ані важчого для управління»… 518 Мусив він справді бути важким — якщо судити з повідомлень французьких послів, які так слабо орієнтувалися в цьому польському «бігосі» (мішанині) дрібниць і величі, лінощів і міці. Якби їм вірити, то бачили б у Собеському лінивого й огрядного інваліда («живе з дня на день, у всьому посилається на дружину»), з вузькими горизонтами, а особливо завжди близького до смерті. Тим часом він, нібито, всіх їх дурив, доїв з Людовика грошей, скільки міг, а коли прийшов час, осідлав коня і проїхав йому через усю його політику так, аж курява здійнялася. Ще в 1682 році посол Вітрі доносить своєму монарху, що польський король думає лише про накопичення грошей і зовсім не хоче війни. А Собеський підсміюється з цього Вітрі, називаючи його настільки витонченим, що з ним розмовляє лише про погоду… І безперечно, цей шляхтич був більш хитрим дипломатом (наскільки дипломатія полягає в тому, щоб обвести когось навколо пальця), ніж усі ті, кого йому Людовик до Польщі надсилав… 519 Не лише в психології, а й у фізичному стані короля не дуже орієнтувалися ці фахівці з інформації. Надзвичайно огрядний, важкий, з набряклими ногами, астматик, який уже мав три напади апоплексії, ледве може ходити, лише на коні якось тримається, але тільки ступою — ось образ Собеського з 1679 року. Але через три роки (знову ж таки, за повідомленнями) той самий Собеський полює невтомно два дні поспіль, вбиває вісімнадцять ведмедів, не рахуючи численних диких кабанів і рогачів… 520 Двір, Політика, Дворянин, Зрада, Поляк. Мусив справді цей польський двір бути важким для управління, якщо королю Людовику не вистачило в цьому допомоги такого ж відданого, як і розумного прихильника, якого він зберіг зі старої гвардії друзів Франції, створеної Марією Луїзою. Ним був Анджей Морштин, той улесливий придворний поет, який вніс у польську поезію стільки чуттєвої грації та майстерності римування. Цей давній улюбленець дам пройшов відтоді довгий шлях. Він став підскарбієм, а ця гідність, яка була узаконеним звичаєм грабунком, давала її власникам понад півмільйона річного доходу. Найзвичайнішою операцією підскарбіїв було вимагати від офіцерів частину платні в обмін на виплату їм решти готівкою. Морштин, спритний, освічений, бувалий по всій Європі, часто використовуваний для посольств і переговорів, був нещодавно одним із стовпів «французької» опозиції проти двору, яку спільно з Собеським і примасом Пражмовським вони вели за короля Міхала; нині, ця людина — за визначенням посла Бетюна — «найздібніша, найосвіченіша і найпридатніша служити», посунула своє франкофільство так далеко, що подбала для себе і для своєї родини про патент натуралізації у Франції, купила там величезні маєтки, а з ними титул секретаря короля Франції; залишаючись коронним дигнітарем у Польщі, він просто виконував функції французького агента. 521 Можна припустити, що король Ян не мав ілюзій щодо свого давнього політичного друга. Але толерував його; дигнітар у Польщі був недоторканним, легше було скинути короля з трону, ніж дигнітаря з посади. Кричали на сеймі, але багач Морштин мав чим заткнути рота тим, хто кричав; пропонував хабарі самому королю і королеві. Бо більше затялася на Морштина оспівана колись ним Марисенька, ображена, мабуть, через те, що пан підскарбій відмовив її братові, графу де Маліньї, у руці своєї дочки, і підозрюючи його, що він погано служить її батькові при французькому дворі. Але попри заворушення проти нього на сеймі в…

1680 року Морштин уникнув покарання, і лише за кілька місяців до Віденської кампанії король, перехопивши шифровані листи Морштина, визнав за потрібне повністю його скомпрометувати, поставивши перед загрозою смертного вироку, але дозволивши йому втекти. Морштин виїхав до Франції, де відтоді жив під іменем графа де Шато-Вілена, тоді як хоругва його імені, яку він під тиском зобов'язався виставити, вирушила з королем Яном під Відень. 522 Не самого лише Морштина скомпрометували ті перехоплені листи. Викрилася змова, організована французьким двором, у якій наступником Собеського на троні бачили гетьмана Яблоновського. Цей Яблоновський, якому довгий час супроводжували лише панегірики літописців, постає в новому світлі досить двозначно. Двісті років знадобилося, щоб виявилося, що цей міцний воїн, який мав репутацію бездоганної людини, водночас отримував подвійну платню: французьку та австрійську. Друг Собеського, відважний побратим по зброї, відданий йому в багатьох обставинах, був ще більше відданий Марисеньці, яку щонайменше не раз з ним підозрювали у флірті. Фактом є те, що їхні імена завжди пов'язували, і що у випадку, якщо, борони Боже, король Ян заплющив би очі — Яблоновський завжди здавався готовим зайняти його місце як новий король-П'яст і чоловік його вдови, яка ще багато років потому, після смерті чоловіка, була дуже схильна вийти заміж за старого гетьмана. Роль цього Дияблоновського, як його Марисенька називала у своїх давніх листах, вартувала б інтимнішого висвітлення. Ці сармати XVII століття з серцем на долоні були складнішими, ніж здавалося б. Передсмак цих ускладнень дає хоча б такий звіт посла Франції до свого двору: «Починаю помічати, що погана поведінка польської королеви походить не лише від бурхливих пристрастей, які нею постійно кидають, але що воєвода руський спритно нею послуговується, щоб утримувати її чоловіка в лінощах і довести його до втрати дружби та протекції Франції, тоді як він сам таємно прихиляє до себе всіх, підтримуючи інтриги у Відні та підбурюючи опозицію проти короля, і прагне піднести свою долю через загибель польського короля та його родини». 523 Цей образ «демонічного воєводи» — чи ж це не готовий сценарій для кіно? 524 Не треба й додавати, що Яблоновському все зійшло з рук. Він виступив у сеймі, брязкав шаблею, сопів, клявся у своїй чесності й залишився вірним другом короля. І був ним, мабуть, по-своєму. 525 Зрештою, вже не було часу на розслідування таких дрібниць, як змови та державні зради. Потрібна була єдність, згода, ентузіазм. І ентузіазм справді вибухнув. З довгих торгів, інтриг, шахрайств і махінацій в певний момент виникло диво святого шаленства. Король ожив, помолодшав; народ рвався до дії. З амвонів проголошували війну проти Півмісяця, обіцяли відпусти, відправляли богослужіння, процесії. Готувалися великі справи, жереб було кинуто. 1 квітня 1683 року було підписано польсько-австрійський договір про взаємну допомогу, антидатувавши його 31 березня, щоб уникнути легких жартів про «перше квітня». Це називається пам'ятати про все! Виходять суворі розпорядження проти французів. «З покоїв, кухні та від інших послуг французів відчужувати наказано». Французький посол де Вітрі ледве врятувався; в нього стріляли. Якийсь посол на сеймі вимагав для посла «триста в семпітерну» (довічне ув'язнення). А король не тільки відкрив скарбниці, а й виявив таку енергію, якої король у Польщі давно не виявляв. Якщо досі сейми зривали безкарно, то тепер стурбований посол повідомляє своєму двору, що за жодну суму не зміг би знайти охочого зірвати сейм, бо король оголосив, що сяде на коня, оголосить посполите рушення і каратиме смертю будь-яку спробу зриву. Ще не знав світ, на що здатен поляк, коли йому вдається примирити в серці заклики шаблі, слави, папи та дружини. І, можливо, осідлавши коня, наш герой відчуває в цю мить, що знову подобається своїй Марисеньці в цьому акті мужності, він, хто нещодавно ще з якогось привалу на її нібито скромні чари відписував, що «відчуваю до себе, що так сьогодні кохаю, як і в перший момент мого кохання. Не бачу у Вашої милості с. м. осіннього ще часу, хоча й цей переходить часом і прекрасну весну, але бачу найпрекрасніше і найчарівніше літо»... І, можливо, знову в цю мить відчуває, що вона ним задоволена, вона, яка доводила його до відчаю вічним незадоволенням. 526 Відчуває це, можливо, але ненадовго; бо ще не віддихається після Віденської перемоги, а вже бідний герой скаржитиметься з табору, що «що б я не зробив, усе погано!» І знову буде тужити й писати до неї, і ці листи, через особливу обмеженість нашої історії літератури досі не включені до скарбів нашого письменства, залишаться, мабуть, найпозитивнішим здобутком Віденської кампанії. XVIII. Віденська пошта 527 З усієї історії Собеського Віденська кампанія є найвідомішою, найчастіше розповіданою, увічненою в історії та легенді. Нас тут — згідно з предметом цієї праці — цікавлять головним чином «домашні» мотиви цієї великої справи. Безладно змішані з публічними, вони знаходять найяскравіше відображення в листуванні короля Яна, з якого, протягом півроку, ми маємо тридцять довжелезних листів до дружини. 528 Ми бачили, що Марисенька дала своє повне *placet* (згоду) на цю кампанію, яка опосередковано мала бути також розплатою за різні її запеклі образи та претензії. На знак схвалення вона провела свого «Яхничка» аж до Тарнова. Це, мабуть, не прискорило маршу, перший нічліг якого після виступу 18 липня з Вілянова припав у Фалентах; довші зупинки в Ченстохові, в Кракові… Підмога йшла менш швидко, ніж, здавалося б, вимагала нагальна ситуація обложеного Відня; але така дорога з усім обозом не допускала надмірної поспішності, до того ж король озирався на литовське військо, яке, саботуючи цю подію, навмисно запізнилося, і на свого ленника, бранденбурзького курфюрста, який теж вважав за практичніше не з'явитися вчасно. 529 Залишивши кордони Польщі, наш король прямував «краєм дуже гарним», вітаний у дорозі оваціями, аж скаржиться своїй Марисеньці на велику втому від постійних промов і див, так що щодня мусить одягатися як до весілля і як наречений в'їжджати з кавалькадою. Зустрівся в таборі зі старим суперником за корону, Карлом Лотаринзьким, з яким дуже сподобалися один одному. Війська німецьких князів, що стягувалися, справляють на короля Яна чудове враження: надзвичайно красиві, численні, в мундирах і у великому порядку. «Можна сказати про німців те, що сказано про коня, що не знають сили своєї», — пише з властивим йому почуттям лаконічності слова. Пізніше, щоправда, під впливом пережитих розчарувань, а особливо нещасливих Паркан, ця думка дещо зміниться: виявиться, що ці такі парадні на вигляд солдати «жодних вправ не вміють, а офіцери дурні, недбалі, неуважні». 530 Він сам, Собеський, справді вирушає в цю кампанію як наречений, навіть з меншою тремою, ніж не один наречений. Погожий і впевнений. Трохи як провінційний актор, який відчуває свій геній, коли йому нарешті випаде зіграти на великій сцені. Ще з півдороги до Відня, ніби все вже було вирішено, пише до дружини, що може дорікнути ксьондзу-нунцію, «що я все ж був гідний того меча, який королю Михайлу послано, і тієї троянди, а проте мене це не спіткало, на подив усього світу. Воістину такої помилки Рим ще ніколи не робив». 531 Йшлося про почесний «меч», наданий свого часу папою королю Михайлу, та золоту троянду, подаровану дружині Михайла Елеонорі, але відмовлену Марисеньці. Бідний герой мав переконатися, що найблискучіша перемога не вбереже його від такого роду «помилок»… 532 12 вересня двадцяти- чи тридцятитисячна польська армія стала на Каленберзі, звідки королю обіцяли гладеньку, злегка похилу дорогу до Відня. Справді, Відень було видно як на долоні, але від нього військо відділяли непередбачені гори та прірви. Можна зрозуміти, чому король так цікавився географією та картографією і навіть сучасним картам не довіряв, а часто сам їх виправляв. При цьому — повідомляє король — страшний вітер дув війську в очі від ворога; це турецький візир, який був великий чаклун, пустив у рух *des puissances aeriennes* (повітряні сили). «Люди дуже охочі, поглядають милосердним оком на турецький табір з великою там присутністю своєю нетерплячістю», — так пише Собеський дружині 12 вересня о 3 годині ранку, не знаючи, що ще того ж дня до ночі все вже буде закінчено. І наступного дня, ледве витерши піт зі спітнілого чола, він буде креслити їй той славетний лист, написаний одразу після перемоги: «Єдина, Господь Бог і Господь наш навіки благословенний, дав перемогу і славу народу нашому, про яку минулі віки ніколи не чули. Гармати всі, табір весь, багатства неоціненні дісталися в наші руки»… І далі йде той капітальний опис, повний несподіваних деталей, так що шкода було б, що всього не можна навести, якби не те, що той лист найчастіше цитувався і відтворювався. 533 Подальший хід подій теж відомий: невдячність і пиха врятованого володаря, перше квітня австрійського союзу (не допомогло антидатування трактату 31 березня!), трагічне становище польської армії, голодної, переслідуваної, знесиленої союзниками, винищуваної хворобами… «Ми тепер тут саме як заражені, ніхто до нас не покажеться, а перед потребою протиснутися було в таких великих моїх не можна наметах», — пише король Ян з гіркотою. До Відня його героїчного захисника впустили ледве на кілька годин, імператор Леопольд поводився як хам, навіть не вклонився королевичу, коли король Ян його представляв; заслугу Собеського навмисно намагалися приховати, возвеличуючи та нагороджуючи Штаремберга. Польський солдат, ледве віддалившись від своїх, гине, вбитий у бійці або зрадницькою рукою союзника. Від спеки люди й коні падають. «Вся майже старшина захворіла на дизентерію, з війська дуже багато повертається, яким заборонити неможливо, бо зовсім і зовсім цього незручності знести не можуть», — так звучить доповідь короля через чотири дні після Віденської перемоги. 534 Король, Гордість, Честь, Книга. А сам король? Гордий. Цей п'ятдесятирічний, обтяжений надмірною огрядністю чоловік, найбільше виявляє витримки, рівноваги, спокою. Все зносить; хоча й такий чутливий до слави, з гідністю ігнорує утиски та приниження, не дозволить собі образитися й від'їхати, хоча невдячність давала б йому на це право, хоча самі німці потроху роз'їжджаються по домівках. Він прибув, щоб виконати справу, і хоче її виконати до кінця; уклавши союз, дотримає його незалежно від того, як йому відплатять. Залишаючи невдячний Відень, він кидається за ворогом через Угорщину. І знаєте, які в нього при цьому турботи? «Ваша милість знаєш, як я люблю читати, — пише дружині з-під Прешбурга 19 вересня, — а чесністю моєю, Вашій милості кажу, що від самого Рацібожа книги в руках не тримав». Кохана людина! 535 Незабаром на нього чекають гірші випробування. Трохи необачно відірвавшись з кіннотою від піхоти та артилерії, атакований переважаючими силами під Парканами, покинутий своїм військом, охопленим панікою, рятуючи життя та велич, він тікав, аж курява здіймалася, «сам-вісім», причому вірний Матчинський тримав йому в розгоні голову, яка хиталася. Королю ті, що тікали, так потовкли боки, то обладунками, то наручами, що в кількох місцях — пише — тіло має як найчорніше сукно. Лежав у наметі потім без дихання, синій, аж німцям шкода його було і дорікали полякам, що вони негідні такого короля, раз його покинули. Бо шляхта, тікаючи, казала лише — як занотовує сучасний свідок — що їхнє життя так само дороге, а короля можуть собі вибрати нового, коли цей загине. Один лише простий райтар власною груддю затулив короля і життям за це поплатився. А Собеський, щойно прийшов до тями, вже на військовій раді присоромив полохливих, оголосивши, що якщо вчора фортуна була проти нього, то завтра «розтопче її як мавпу». І справді, через два дні, під тими ж Парканами здобув блискучу перемогу. 536 Але потім знову настають важкі випробування. Тягне це бідне польське військо через Угорщину до країни. Собеський не має до угорців жодних ворожих почуттів, скоріше симпатію; хотів би уникати з ними сутичок, але, поставлений у двозначне становище через нелояльність австрійського командування, мусить відбиватися від угорської партизанщини. Здобуває по дорозі Гран, тобто Стригоніум, потім Сечин, просувається все вперед через ті Угорщини, де йому казали, що гір немає, а тим часом там самі гори й гори! Зима теж дедалі суворіша, військо скаржиться на труднощі, хотіло б додому, а з країни до короля доходять новини, що його похід сильно критикують. Це ті «консильяри», що «мудрують, готуючи в теплій кімнаті дрозди на зміну з келихами, а дискутуючи про війну і про гостинці до Угорщини, мапу навпаки перевернувши». А найгірше, що й її, Марисеньку, зуміли ці консильяри переконати і підбурюють її проти нього! 537 Ну, нарешті все скінчилося. У грудні вони зустрілися з коханою в Новому Сончі (старий біограф Марисеньки, Добєцький, стверджує, що вона виїхала туди — замість, як їй було ближче, на Новий Тарг — щоб зустріти свого улюбленця, гетьмана Яблоновського), а напередодні Різдва 1683 року відбувся тріумфальний в'їзд до Кракова. 538 Солдат, Одяг, Вигода, Передмур'я християнства. Звичаєво в цих пишних військових звітах Собеського вражає одна риса. Відповідаючи, очевидно, на якісь побоювання амбітної Марисеньки, чи достатньо добре виглядає польська армія, король пише: «Що ж до того, щоб було коло нас *propre* (охайно), запевняю в цьому, що якщо нас з цього тільки судитимуть, то нас матимуть *pour plus riches qu'il ne fut Crésus et pour plus magnifiques de ce siecle* (за багатших, ніж був Крез, і за найвеличніших у цьому столітті)». І далі йде опис розкошів, що різко контрастують зі скромністю, з якою — згідно з тим же звітом — поводяться німецькі князі, саксонський князь, Карл Лотаринзький. Вони ніби вже передчували стиль «фельдграу» (польовий сірий), вирушають на війну найскромніше, найпрактичніше, тоді як поляки тягнуть на кампанію як на карнавал, з усім майном, коштовностями, з рядами, прикрашеними дорогими каменями. Це вже східна мода, бо так само, як чутки несуть, турецький візир везе з собою незліченні багатства. І це дещо пояснює, чому суто політичні війни з німцями чи шведами не приваблювали тодішню шляхту; окрім фанатизму хреста, те майже дитяче бажання здобичі, трофеїв, відігравало в її психіці чималу роль. Аж дивно, скільки місця займають ці трофеї в листах короля Яна. 539 Водночас вражає контраст: чудова, золотом сяюча шляхетська кіннота — і знедолена та обідрана піхота. Сьогоднішні історики одностайно підкреслюють роль, яку в цих польських війнах відіграв «хам», без блиску і без нагороди. Але вже сучасний свідок Далейрак пише, що піхота гола, яка дає докази неймовірної витривалості та мужності, є «порятунком армії, лицарство якої є лише прикрасою». Той самий занотовує не раз повторювану пізніше анекдоту, що свідчить як про долю бідних піхотинців, так і про фантазію нашого короля. Коли саме перед німецькими князями після чудової кінноти прийшло дефілювати цій обідраній піхоті майже в лахмітті, що створювало дещо бентежну ситуацію, Собеський, не втрачаючи самовладання, сказав: «Бачите тут панове зухвалих, які обіцяли носити лише сукні, здобуті на ворогу».

Ці лахміття, що на них, носять вони від часу останнього миру; побачите, як чудово вони виглядатимуть за кілька днів». 540 Таким постає наш герой. Ніколи, мабуть, його не бачили в кращій формі. Відважний, кмітливий, загартований і людяний, гордий без дріб’язковості, наївний з грацією, сповнений гумору — він чудовий! І все ще закоханий, і завжди Селадон. Який же капітальний документ ці його листи, писані на гарячу руку в найтяжчих обставинах, одразу після перемоги чи поразки. Хоча Собеський, усвідомлюючи важливість цієї експедиції, взяв із собою — як каже пан Пасек — «істориків та ареталогів (описувачів чеснот), щоб його та польського народу діяння писали й проголошували», найкращим військовим кореспондентом тут є він сам. «Цей лист — найкраща газета, з якого на весь світ зробити газету, написавши *que c'est la lettre du roi à la reine* (що це лист короля до королеви)» — радить він, закінчуючи той славетний лист з описом перемоги від 12 вересня. Деінде додає: «це треба описати в газеті». Цінує, зрештою, роль фахової преси: «Поступити пенсію газетяреві (в Гаазі), щоб хотів правду писати» — радить дружині. Зрештою, використання його приватних листів як «військової кореспонденції» мало свою небезпеку, бо часом з листа, яким Марисенька хизувалася, до газети потрапляло те, що непотрібне, наприклад, якісь конфіденційні деталі, що стосувалися здобичі. «Неймовірно мене це роздратувало (поalterowało) — пише дружині Собеський — що те, що я хотів мати в секреті, надруковано по-польськи і ще *excerptem* (витягом) зроблено з листа мого до Вашої милості, і ще по-дурному і ні те ні се пододавано. Заради Бога, викупити це наказати і спалити, бо мене це невимовно гризе». 541 Але існує ще один, єдиний у своєму роді документ, що свідчить, який у Собеському крився темперамент публіциста. Ми знаємо, що в останній період перед віденською кампанією, орієнтуючись рішуче проти французької партії, король наказав перехоплювати всі листи як прихильників Франції, так і французьких агентів. Легко зрозуміти, що в цих конфіденційних доповідях він вичитав не одну неприємну річ про себе, яку мусив проковтнути і вдавати, що про неї не знає. Часом не міг витримати, рука його свербіла до полеміки. Існує, наприклад, такий перехоплений рапорт французького агента Балюза, особливо отруйного спостерігача, вкритий на полях приписками короля, очевидно, накресленими з люттю. Приписки такі: «Брехун і шахрай!» — «Що за зухвалість!» — «Нова брехня, нехай це доведе!» тощо. І тепер, після перемоги, король мусив собі полегшити. 18 вересня, за кілька днів після віденської битви, стоячи табором над Дунаєм, він написав величезний анонім, адресований французькому агенту дю Вернею, чиї рапорти також нашому королю добряче крові попсували. Цей анонім, написаний, напевно, не бездоганною, але жвавою французькою, Собеський пересилає дружині з таким дорученням, щоб вона трохи виправила французьку мову, підписала будь-яким французьким прізвищем і переслала пану дю Вернею. Чи покаже він це своєму королю, чи ні, то його справа; але «чи покаже, чи не покаже, все одно муситиметься бити від гніву і жалю, і прозріє у своїх фальшах і нечестивому поводженні». І тоді вже цей нібито француз, пером короля Яна, так глузує з невдалого дипломата:

Ну і що, дорогий пане, скажи, Чи твій король добре обслужений, Чи ти вправний посол і вірний хранитель правди? Як тобі тепер здаються ці жалюгідні набори Сарматів без хліба і без грошей?… Чи король польський втратив щось того славного дня Зі своєї відваги, зі своєї постави, Зі своєї звичайної мужності Через цей великий порив від Вілянова І через ці обійми, пестощі та волосся королеви, Як ти це фальшиво і злісно доносив? Чи заощаджував він свої скарби, Коли йшлося про славу Бога і про добро християнства, Про свою батьківщину і про власну славу?… А Вітрі (амбасадор), твій компаньйон, такий же спритний, Писав до Франції, що король польський Ні про що не думає і ні про що не дбає, Окрім як про накопичення дукатів… Я, хто тобі це пише, француз за родом і за схильністю; Я тут у війську і маю досить вільний доступ До короля польського, який тут шанований, Обожнюваний і коханий, так що кожна з націй, Що перебувають при ньому, рада б пролити В його службі останню краплю крові… Покажи цей лист своєму королю, Інакше я напишу йому другий подібний, Щоб він розсудив, чи добре його обслуговують, Чи його амбасадори в чужих країнах Говорять йому правду і чи здобувають йому друзів, Чи втрачають їх через свою дурну поведінку…

Ще королю було замало; ще дописав, Але перекреслив, помітивши, мабуть, Що демаскує своє інкогніто: «Не бався вже в спритника, мій хлопчику, Бо все відкрито, ані не бався в фанфаронади, Звичайні для твоєї нації»…

Нічого й казати, королю полегшало.

Цей елемент, трохи ніби дитячий, наївний, Завжди безпосередній, що забарвлює Кореспонденцію Собеського, надає їй Особливої чарівності, роз’яснюючи акцентом гумору Найсерйозніші моменти історії. Герой, який у цю мить командує армією, Зібраною з половини Європи, вирішуючи, Можливо, долі світу, чарівний у цих листах, Де стислі й прості розповіді про події Переплітаються зі значно обширнішими виправданнями Перед закидами дружини. За три дні до Віденської битви, велика турбота: Марисенька гірко (а Бог бачить, несправедливо) Дорікає йому, що він її листів не читає, Що він її вже не кохає. І нічого дивного, Після стількох років, дітей тощо. Подумайте, йому подібні закиди! «Після таких великих доказів моєї любові, Дорікати мені, чи годиться, що листів не читаю! А я в найбільших своїх розвагах Щонайменше тричі їх читаю: Раз, коли прийдуть, вдруге, вмостившись, Коли звільнюся від публічних справ, Втретє, коли на них відповідаю. Рахування ж років нашого шлюбу, Кількість дітей, зовсім не мала що робити Не тільки в листі, а й у думках. Що часом небагато пишу, о, моя душе, Треба було іншим причинам приписати, Не тій, яку собі невинно й несправедливо Уявляти зволиш» — відповідає Собеський. І одразу потім турбується, що вона занадто рано встає, Що може собі зашкодити здоров’ю. «А щодо любові, розсудимося, моя душе, Хто в ній більше холоне? У мені, Якщо її роки вже не гріють, Серце однак і розум завжди теплі, Завжди гарячі й незмінно люблячі. Зрештою, адже так було сказано, *mon amour* (моя любов), Що це вже мала бути *votre tour* (твоя черга), Що від Вашої милості моєї душі *caresses* (пестощі) Мали починатися, а в цьому зовсім не дотримують слова. Так от, моя втіхо, свої провини Не складати на когось іншого»… І вже, в ніч після Віденської битви, Готуючись далі рушити за ворогом, Вже домовляється з нею про зустріч у Стрию І — завжди добрий господар і той, Хто вміє думати про все — додає: «Де пан Вишинський нехай накаже Закінчувати комини і старі будівлі лагодити»…

«Роки вже не гріють» — пише Собеський. Здається, що добрий король себе обмовляє. Бо ось видавці його листів щоразу мусять Опускати занадто фривольні звороти, Ми ж, обізнані вже з його любовним шифром, Знаємо, як читати такі ніжні натяки, як — «*La mouche* (мушка), мабуть, вже забула свого друга, Що й у думках перед нею не постане. Тому й він не смів нагадувати про себе, Хоча так тужить без її послуги, що це смерті рівно»… Або: «Що мені ж побачитися так швидко, Як я був у себе вирішив з Вашою милістю, Не вийде, за це я вмиратиму. Я собі був розрахував *pour la Conception* (на Зачаття), Потім на Святу Люцію (13 грудня), коли найдовша ніч, Але мене це, бачу, обманить. Зрозумів я також з листа Вашої милості, Що це є *contre son temperament* (проти її темпераменту) І що собі в цьому насильство чиниш, Коли пишеш *de la Duchesse et de la Comtesse* (про Герцогиню і про Графиню)»… (*Duchesse* і *comtesse* теж належать до спеціального Шифру Собеського і Марисеньки).

З невичерпною терплячістю і ніжністю Відповідає на поради, які вона йому дає на відстані: «Пише Ваша милість, моя втіхо, Щоб військо залишити вже, а самому повернутися… *Mais vous faites la guerre, mon amour, selon que vous souhaitez* (Але ви ведете війну, моя любове, як вам заманеться)»… Виправляє всі її рекримінації, В яких кумедно змішуються великі й малі матерії: То в одному листі доносить йому королева, Що його критикують у Варшаві за те, Що він усього після Відня не покинув, То знову, що коли послала свій портретик синові Якубу, Король не написав їй, чи схожий він на оригінал, Що це нехтування їй здається дуже підозрілим: «Я ж не тільки відписав — виправдовується Собеський — Але ми це тут усім показували і визнавали, Що нічого схожішого. Закінчуєш Ваша милість зрештою тим, *Que vous etes grandement mal contente de moi* (що ви мною дуже незадоволені). Це таке моє щастя і моя консоляція (втіха)!»

Але не сприймаймо цього надто трагічно. Саме така любов, це надання влади над собою Тендітній, сильній і граційній істоті, Мусило бути потребою цієї такої мужньої І водночас м’якої натури. Приємним йому було це бурчання І ця турбота про нього. Мусила, наприклад, Марисенька турбуватися, Щоб цей пристрасний чоловік, Якому загрожувала апоплексія, не дратувався, Бо Собеський відписує їй: «Обіцяю також Вашій милості не гніватися, Тільки в день потреби на самих турків». Приємно йому було в цих важких «потребах», Коли люди навколо падали від ран і хвороб як мухи, Отримувати ці листи, в яких він читав докори І сцени ревнощів, що грав по дорозі в карти З якоюсь гарною пані. Такі плітки! «У карти, як виїхав з Кракова, Не грав більше десяти разів, З тим, про кого йдеться, разів зо три, І то коли не було іншого гравця»…

Більше його дратують плітки і мудрування інших, Тих «радників від дроздів». Забагато було незадоволених у країні Чудової слави, якої набув Собеський; Доходили також відомості про фантастичні трофеї, Які йому дісталися; за чим родичі тих, хто загинув, «Нарікають — пише Собеський — що тут своїх втратили Не на службі вітчизні, а на якійсь моїй приваті». Чого, справді, від нього хочуть? «Хотілося їм ліги: я на це дозволив. Що люди вмирають: бо на це народжуються». Бо найбільше Собеського як старого солдата Дратують претензії про те, що люди на війні гинуть. «А що ж може бути важчого і нестерпнішого, Вирядити когось на війну, Наказати йому ризикувати здоров’ям, Життям і майном, а потім наказати йому відповідати, Коли хтось помре або з коня впаде І ще й обмовляти чиюсь чесність І змішувати інтерес, який, що жоден не є і не був, Світ це бачить і бачитиме».

Мусила справді допекти бідному герою Ця невдячність своїх і чужих, Якщо одразу потім йому під перо навертаються Ці слова, такі несподівані в його устах: «Але ж я, дай Боже, думаю цьому всьому І собі такий зробити кінець, Якого ще в уяві людській не було»…

У той час як віденська пошта короля Яна Така рясна, що її вистачило на цілу книгу, Листів королеви з того часу знаємо лише два. «Мій прегарний, сердечно коханий Яхнічку, Єдиний Пане серця мого і душі втіхо» — Такий повторюється польський заголовок листів, Писаних повністю французькою, Без тих польських макаронізмів, Які стільки чарівності додавали Давнім білетикам пані Замойської до Селадона. В одному вона радить йому, Щоб не їв забагато фруктів, Запевняє, що послала йому перстень у формі серця І що тільки сидить над мапою і міряє відстані. Другий лист, обширніший, має дату 3 жовтня: Вже Марисенька отримала звістки про перемогу І про віденські події. Дуже бере до серця негідне ставлення до поляків, Образу, яку імператор завдав її синові Якубу. Сам нунцій — пише королева — був обурений; Весь час тільки повторював: «Пані синові щось подібне! Пані синові! Таким людям, як я, то ще, але пані синові! Що за дурість!». Сльози мав в очах добрий нунцій, Але каже, що це нічого, що треба, Щоб король не зважав на це і витримав.

Дуже переймається Марисенька питанням трофеїв; Не може стерпіти, що «гультяй Галецький» Привласнив собі найгарніше. За один комплект дають йому 24 000 франків! Адже якщо це було в наметі візира, То належить Собеському; А якщо вже не він мав усе отримати, То чи не справедливіше було б, Щоб це отримав — її брат?… Завжди та сама!

Але ж трофеї не були для цих лицарів дрібницею. Я вже згадував про цей дещо східний спосіб Розуміння війни. Це була велика лотерея. Одні з перших слів у листі Собеського після перемоги, Одразу після складання шани Провидінню, Це згадка про «неоціненні багатства», Які потрапили до його рук. І одразу приступає до перерахування, Причому створюється трохи враження дитини, Засліпленої ялинкою. Візир утік, Йому дісталися після нього всі пишноти І тисяча дуже гарних і дуже багатих дрібничок. «Немає порівняння з Хотином» — пише Собеський, Не зважаючи на те, що ці слова, процитовані мною, Мабуть, обурять браком героїзму Якогось сьогоднішнього Подбіп’єнту з собачих кишок. «Намети, вози всі дісталися мені, *Et mille d'autres galanteries fort jolies et fort riches, mais fort riches* (і тисяча інших дуже гарних і дуже багатих дрібничок, Але дуже багатих), хоча ще багато не бачили. *N'y a point comparaison avec ces de Chocim* (Немає порівняння з тими, що були під Хотином). Кілька самих сагайдаків, оздоблених рубінами та сапфірами, Коштують кілька тисяч червоних злотих. Не скажеш мені так, моя душе — Додає жартівливо Собеський — Як татарські дружини зазвичай кажуть чоловікам, Що повертаються без здобичі, Що ти не юнак, коли повернувся без здобичі, Бо той, хто здобуває, має бути попереду… А які ж делікатеси мав візир при своїх наметах, Описати неможливо. Мав лазні, мав садок і фонтани, Кроликів, котів і навіть папуга був, Але що літала, не могли ми її спіймати»… (Був і страус, але йому візир наказав голову відрубати, Щоб не дістався в руки християнські).

Чи не чарівний цей Собеський, що ганяється за папугою, Хоча б йому деякі в’їдливі історики мали дорікати, Що занадто довго, мовляв, військо бавилося грабунком І через це недостатньо використало перемогу.

Крім того, королева була слухняна дорученням короля, Щоб створити щось на кшталт «прес-бюро». Вона навіть передчувала сьогоднішні прес-бюро У досить зухвалому способі перекручування правди. Так, наприклад, супроводжував короля Його шістнадцятирічний син Якуб — «Фанфанік» — І поводився відважно. Молодшому Олександру Було лише шість років, і він, звичайно, залишився вдома, Тільки хоругва його імені воювала. Задоволений батько повідомляє про відвагу Якуба, А водночас про те, що «Міньйончик (Олександр) Має з чого радіти, бо його хоругва візира зламала І славу найбільшу у всього війська здобула». Але Марисенька вже робила між синами ту різницю, Яка пізніше мала стільки шкоди принести дому Собеський: Якуба не любила, а Олександр був її улюбленцем. Здається, підґрунтям цієї різниці була обставина, Для нас досить дика, але для тодішніх людей цілком зрозуміла: А саме, Якуб був сином лише польного гетьмана Собеського, Тоді як Олександр народився вже на троні. Досить того, що Марисенька допустила В бюлетені навмисну помилку в імені, Розсилаючи на Європу звістку, що син короля, Олександр, Мужньо воював при боці батька…

Є в цій кореспонденції дискусії, Розкішні своїм контрастом з важливістю подій. Так, Собеський, здається, не раз дорікав Марисеньці, Що коли приходять якісь новини І в них йдеться про війну, вона не слухає уважно. «Це правда, коли ти при мені, Маю очі й вуха тільки для тебе» — Відповідає вона лагідно, знаючи, чим його задобрити. «Але тепер — пише — несправедливо стверджуєш, Що вона байдужа до цієї війни. Навпаки, всім цікавиться, читає всі листи, Не тільки його, а й усі інші, Хоча й постійно повторюють одне й те саме. Всі нудьгують цією експедицією, А вона слухає з цікавістю».

Коли Дюпон приїхав з табору, І його попросили пояснити битву під Віднем Та розташування військ, нехай сам Дюпон скаже, Що вона слухала найуважніше, Уважніше, ніж сам гетьман, Який зрештою почав поглядати кудись вбік, Хоча це й належало до його обов’язків. І, безперечно, якби довелося розповідати, Вона зробила б це краще, ніж le Grand Général (Великий Генерал), за винятком les gros mots (гучних слів), Яких він, можливо, навчився par routine (за звичкою), Щоб здавалося, ніби він вправний у своїй справі…

Так, у цих речах ця страхітлива Марисенька була неперевершена. Коханка радше холодна, але здатна тримати Селадона В постійній серцевій готовності, сварлива, дошкульна, Вона вміла — коли хотіла — бути його матусею, Його блазнем, його другом. Відчувається, як Собеський розхмарюється, як тане, Попри солдатську іронію цього запитання, Коли вона щось йому в листі набазікала, Як сказала старості Ковальському, Що сама піде на чолі солдатів своєї роти: «Які то такі щасливі будуть *soldats* (солдати), І яка компанія, що її Ваша Королівська Милість Звеш *la Vôtre* (Ваша)?» — питає її Собеський.

Передму́р’я християнства, Релігія, Війна. Маємо й листи королевича Якуба до матері. Дуже добре вихований хлопчик, пише як на іменини. Одразу після битви під Парканами (другої) Поспішає матері «повіншувати вікторію Після такого великого сорому». Після чого в *post scriptum* (післямові) подає дрібні новини: «Коротко оповім, що Кара Махмет Башу вбито. Алі Башу і силістрійського пашу живцем схопили На місці вбитого пана воєводи поморського. Половина турків потоплена. Сьогодні перший мечеть турецький на хвалу Божу спалимо»…

Після чого без жодного переходу додає: «Якщо смію, прошу Вашу Королівську Милість Щоб ти мене екскузувала перед дідусем, що не пишу»…

Ввічлива дитина. Така була школа молодого королевича. Шкода, що з неї нічого не вийшло.

Батько, Король, Дитина. Бо в усій цій кореспонденції На тлі Віденської кампанії Ми бачимо Собеського як найніжнішого батька. Кожен лист закінчується дітьми. Його тішить Якуб, «*brave au dernier point* (надзвичайно хоробрий), Ні на п’ядь від мене не відступив»; Не без мило погладженої пихи повідомляє, Що з молодим баварським князем Фанфанік є «Як брат з братом, здобич свою роздає останню». Його обурює образа, завдана імператором, Коли він представив йому сина, А імператор у відомій сцені Навіть не торкнувся капелюха, «На що я дивлячись, — каже Собеський, — Ледве не заціпенів». І про Міньонка не забуває, І веде для нього турецького коня, І тішиться фантазіями Мурмурка чи Аморка (Константина), Який «шалено б’є бідного Олександра» І постійно питає про повернення батька, А коли тітка оголошує, що поїде до короля Яна, Він відповідає надутий: «Не підеш! Не вигадуй!». Пам’ятає також Собеський про доньку Кунегунду, Яку в листах — за давнім текстом Рачинського — Називає «Пурпурієнкою», Що якось не дуже пасувало до звичайної простоти короля Яна. Аж ось сумлінний Гельцель виправив у своєму виданні (1860), Що це не «Пурпурієнка», а просто Пупусенька. Залишимося при Пупусеньці: Щоб додати Собеському сумнівної пурпури, Не відбираймо в нього його задушевної чарівності. Особливо тому, що ця Віденська кампанія, Цей кривавий куліг, гучне й блискуче весілля з *la Gloire* (Славою) — Це остання радісна мить у житті короля Яна. Відтоді самі хмари затьмарять його захід. XIX. Етикет.

А тепер, коли наш герой закінчив бої І з обома руками, повними слави та здобичі, Зустрівся зі своєю коханою «в пору, коли ніч найдовша», Скористаймося хвилиною перепочинку, Щоб роздивитися, як виглядав двір цього короля з казки. Безперечно, він був неординарним; На ньому відбилася не стільки традиція, Бо сам вибір Собеського був її порушенням, Скільки індивідуальність короля-шляхтича, Короля-гетьмана, короля-Селадона врешті. Церемоніал цього двору справляє дещо таке враження, Ніби Собеського, з його огрядністю, вбрати в трико: Ніколи не знаєш, де трісне. Велич — це фах, до якого зазвичай помазанці народжуються І до якого їх готують з дитинства; П’ятдесятирічному шляхтичу могло бути затісно в його формах. Він навчиться, він здібний, Але ніколи не зможе скувати свою справжню натуру.

В одному з листів, написаних із Жовкви у 1682 році — На восьмому році правління — Собеський скаржиться Марисеньці, Що йому «догодив милий князь підканцлер», Який, ледве увійшовши, вимагав аудієнції. «Я повів його на виноградник і напоїв, — пише король, — Щоб він забув про повторну, якої ще домагався. Ми, що були тверезіші, поїхали в поле; Він, хоч ледве міг всидіти на коні, теж за нами. Замість того, щоб радіти й полювати, Я тільки тікав від куща до куща від нього. Бо тільки-но я зупинявся на мить, одразу — аудієнція! Я кілька разів казав, що зараз дав аудієнцію гончим псам; Нічого це не допомагало. Нарешті, вже залишивши полювання, Я так добре сховався, що мене ніхто не знайшов. Тоді він напав на пана конюшого, Який незвичайно гнівався. Пан конюший знову навів його на мене, І так ми вже мусили з’їхати з поля, А він у кавалькаді переді мною гарцював. Він неодмінно хотів провести мене до замку, Але я гарно від нього сховався. Але він все одно, тверезий і п’яний, Погрожує мені завтрашньою аудієнцією. Така моя неволя і такий тут відпочинок!».

Таким чином король приймав спеціально прибулого До нього державного міністра. Щоправда, державна рада при цьому дворі була іншою; Все вирішувалося в кімнаті Марисеньки, У довірчих розмовах між ними двома; Аудієнції сановників були досить обтяжливим додатком І представляли радше приватні інтереси цих сановників.

Як би там не було, з цього такого живого малюнка Можна було б зробити висновок про короля-шляхтича, Який жив запанібрата зі своїми підданими Без будь-якого церемоніалу. Тому нас здивує, наприклад, такий уривок З листа єпископа Залуського до давнього Особистого лікаря короля Яна, англійця О’Коннора: «Король умів своєю повагою тримати в узді польську шляхту. Найперші пани з великою повагою ставилися до нього, Жоден з них не сідав з королем за один стіл, Король сам їв, вони стояли, подаючи йому кубки та келихи І відповідаючи, коли він запитував. Жоден не смів мати при ньому ковпака на голові, Що мене немало дивувало»…

І нас це не менш дивує. Це вже майже іспанський етикет! Як узгодити ці два образи? Можна було б сказати, що інша річ — полювання, А інша — придворне життя; А також і те, що правління короля Яна Тривало понад двадцять років; У міру його тривання звичаї могли змінюватися, Церемоніал удосконалювався. Це могло бути пов’язано з династичними мріями короля; Можливо, його сарматський гумор підкорявся в цьому — Як у всьому — бажанням амбітної Та з дитинства вихованої при дворі Марисеньки.

Те, що вона працювала над ушляхетненням Їхньої королівської гідності, Доводить хоча б генеалогія, Яку вона замовила собі скласти, опинившись на троні. Вона бажала походити від Людовика Капета; Але геральдик у своїй ревності пішов ще далі. Це не досягло в Польщі бажаного ефекту. Так, з нагоди одруження сестри королеви, Панни д’Арк’єн, яка вийшла за Вельопольського, Вірний Яблоновський виголосив тост, У якому розвівся над генеалогією королеви, Щойно — як пише зловмисний кореспондент — Надісланою з Парижа, і яка виводила її від… Карла Великого. На що пан Любомирський, промовляючи від імені нареченого, З дурня-франта заявив на початку, Що не буде виводити давнини його роду, Бо такі давніші пишноти часто бувають казкою, Але говоритиме про його діда та батька, Яких усі тут знали, і таким чином знатимуть, Що це правда, що він каже…

Ось епізод боротьби між зазіханнями свіжої величності Та пихою шляхетської рівності. Бо зважмо, що, як і ця генеалогія, Все тут було імпровізацією. Двір, Польща, Звичаї, Соціальне становище. Після Ягеллонів, після Вазів, Навіть після короля Міхала, Сина майже удільного князя, Одруженого з австрійською ерцгерцогинею, Яка принесла йому в посаг свої родинні зв’язки Та віденський етикет, цей новий двір Мав особливо складне завдання. Ми бачили, як недоліки королівської канцелярії Обтяжили через фатальну «справу Брісасьє» Відносини з Францією. Французький посол, єпископ Бове, пише: «На цьому дворі немає жодного регламенту, Жодного чиновника, немає жодного секрету». Інший французький агент глузує з цих порядків, Згідно з якими надсилаються ввічливі листи монархам, Які вже три роки спочивають у могилі. І все ж, безперечно, ніде, можливо, Стільки не займали місця питання етикету, Як при дворі короля Яна.

Причина цього зрозуміла. Король з роду і з Божої ласки Застає все впорядкованим, Кожен з членів родини чи з сановників Має своє належне місце, Кожна ситуація більш-менш передбачена. У разі якихось сумнівів або суперечок Є традиції і є фахівці для їхнього тлумачення. Тут, навпаки, все було непередбачене І вимагало тимчасових рішень.

Пригляньмося до складу королівської родини, І вже побачимо, скільки з нього могло виникнути труднощів. Король мав сестру, підканцлерку литовську, Радзивіллову. За законами країни вона була лише підканцлеркою; Характер сестри короля не забезпечував їй Жодних привілеїв, на які — річ досить зрозуміла — Вона претендувала. Сестра королеви, маркграфиня де Бетюн, Була дружиною посла Франції при польському дворі, А цей подвійний характер знову ж таки Породжував інші ускладнення. До цього з’являється батько королеви, Для якого жоден ранг не здавався доньці надто високим, Але який офіційно в Польщі був нічим. Неясною була і ситуація синів короля, Нібито «королевичів», але без виразних прав. А й ці сини не були рівні між собою: Первісток, якого батько фортував як найстаршого, Був ущемлений щодо молодших тим, Що не народився на троні. «Фактом є, — пише сучасний свідок, — Що поляки не вважають його сином короля, А сином великого маршалка»…

Бачимо, що майстер церемоній Міг би посивіти від клопотів. Вибухали також раз по раз справи, Які тягнулися місяцями, майже роками, З необхідністю звертатися до чужих дворів.

Одним із таких довготривалих конфліктів Була справа між сестрою королеви, пані де Бетюн, І сестрою короля, Радзивілловою, Щодо того, хто з них має мати перший крок і місце. Пані де Бетюн була амбасадоркою, Йшлося тут про *prestige* (престиж) Франції, Тому її чоловік не хотів погоджуватися на жодні поступки. Королева не любила сестру; Не любила, щоправда, і невістку, Яка відплачувала їй взаємністю. «Сестра короля смертельно ненавидить королеву, Яка зі свого боку вважає, Що тримає її в руках, виявивши, що вона розпусна» — Повідомляє французький агент своєму міністру, Бо все в той делікатний момент франко-польських відносин Набувало політичної ваги. І якщо королева підтримує в цьому випадку Претензії невістки, то в цьому, безсумнівно, Зіграло роль бажання принизити пихатого Людовик XIV В особі його посла.

Пан де Бетюн у серйозній скруті, Він звертається до свого монарха. Як це так, пані Радзивіллова як підканцлерка Поступається місцем усім дружинам сенаторів, А посольство Франції має поступитися їй місцем? А хто поручиться, що на цьому все закінчиться, І після матері не виступить з подібними претензіями і її донька, І вся родина? Усе обширне листування Заповнює ця справа, досить ліниво трактована Французьким двором, бо Людовик XIV, Надзвичайно дбайливий до найдрібніших деталей етикету у себе, Не надто цікавився місцем, яке займе за столом амбасадорка При цьому досить екзотичному дворі його пенсіонерів. Знуджений, він щоразу відповідає своєму представнику, Щоб той не створював труднощів і дотримувався місцевих звичаїв. Ба, коли саме тут немає цих звичаїв! Навіть посилання на попереднього короля не вирішує, Бо король Міхал не мав сестри, лише матір.

Королева виграє в даний момент сильну карту: Папського нунція. Вона впливає через короля на нунція, Щоб той поступився першістю сестрі короля. Оскільки французький посол сідає після нунція, Тим самим справа пані Бетюн була б опосередковано вирішена. Але річ занадто серйозна, щоб її нунцій сам міг вирішувати; Він мусить звернутися до Риму. Доки не надійде відповідь з Риму, Все залишається в підвішеному стані — У формі партизанської боротьби між дамами.

Зрештою, після довгих очікувань, надходить відповідь. Рим погоджується. Але з’являється нова складність: Уже відомий «пан тесть». Оскільки королівська сестра Поступається місцем пану д’Арк’єну, королівське подружжя хоче, Щоб тим самим і нунцій йому його поступився, Погоджуючись на третє місце і відсуваючи амбасадорку Франції на четверте. А зважмо, що папа д’Арк’єн є французьким підданим. Але нунцій стає дибки (якщо дозволено так висловитися): Рим — каже — погодився поступитися сестрі короля, Проте про батька не йшлося, на цьому пункті не може бути жодного компромісу.

У результаті, коли серед цього королівське подружжя Влаштувало весілля доньці руського воєводи, І нунцій, і французьке посольство воліли не з’являтися, Бажаючи уникнути делікатної ситуації. Пан де Бетюн ще раз пише своєму монарху, Малюючи стіл, коментуючи, де хто має сидіти, І просячи рішення. Звертає увагу, що папа зробив тут поступку, Якої ніколи король Міхал не міг отримати для своєї матері. Посол припускає, що папа зробив це, Щоб прихилити до себе короля Яна і схилити його до війни з турками.

Бо особливістю цих справ етикету є те, Що за дитячими на вигляд дрібницями криються важливі політичні ігри. Такою грою була тиха боротьба, яку вів король за місце для королевича Якуба. Король користується кожною нагодою, щоб показувати сина, Щоб саджати його поруч із собою під балдахіном, Хоче народ привчити до того, що це має бути його наступник. Але зустрічає опір, як будь-який натяк на замах на вільну елекцію. Так на процесії в октаву Святого Таїнства, королевич — Звичайно, за наказом короля — висунувся перед королем, Який ішов у супроводі двох єпископів. Негайно маршалок Любомирський, який ішов з піднятою палицею перед королем, Опустив палицю і не хотів її піднімати. Королівське подружжя повернулося з процесії дуже роздратованим, Королева обізвала маршалка молодиком, на що він відповів, Що, можливо, молодий, але знає свої обов’язки І знає, що має піднімати палицю лише для короля. Взяли арбітрів, звернулися до давніх правлінь, Але виявилося, що немає вказівки, бо жоден з трьох останніх королів Не мав дорослого сина, а часів короля Зигмунта ніхто не пам’ятав… Знову прогалина в етикеті! Попри це, король і надалі намагався висувати сина І шаленів, коли папа призначив двох єпископів кардиналами, Бо не було способу під час великих урочистостей Висувати королевича перед цими князями церкви.

З одним принаймні король Ян не мав клопоту; З тим, що знову було найбільшою головоломкою двору Людовик XIV — З позашлюбними дітьми. Не те щоб йому їх бракувало, Як виявляється із записів його особистого лікаря О’Коннора: «Мав він також дітей від позашлюбного ложа, Про яких не більше дбав, ніж дбають про них у Польщі та деінде» — Пише той лікар. Мимоволі запитуємо, До якого періоду віднести цих дітей, Чи до часів «до-марисенькових», чи до тих пізніших, Коли Селадон, маючи вже за собою героїчну епоху своєї любові, Користувався, можливо, славною карт-бланш, Яку йому в цей період Марисенька менш, мабуть, рада була надати?

Двір, Дворянин, Польща. Не думаю, що існував надто великий контраст Між дріб’язковими питаннями етикету та іншими рисами звичаїв цього двору, Які вражають нас своєю брутальністю. Ось наслідки лише одного звіту французького агента Та одного дня розваг.

Під час весілля однієї з королівських фрейлін, Коли король танцював, дворянин руського воєводи Вдарив іншого шаблею по голові. Справа смертна, але, певно, закінчиться нічим… Того ж дня з вулиці якісь зухвальці вибили шибки камінням, Так що каміння влетіло до бальної зали. Того ж дня брацлавський воєвода Яблоновський І маршалок двору Сенявський наговорили один одному гидот при королі Й мало не побилися; йшлося про якогось дворянина воєводи, Який начебто образив маршалка. Наступного дня на бенкеті, коли король сидів за столом, Маршалок двору, побачивши того ж дворянина, Вдарив його по голові палицею, так що той, ледве схилившись, Отримав удар по потилиці й уникнув смерті. Маршалок вийшов, король наказав приставити до дворянина варту, Щоб його захистити; за чверть години маршалок повернувся І сів за стіл, наче нічого й не сталося. І справді, хто міг йому щось сказати, Зважаючи на те, що саме він, маршалок двору, Мав стежити за порядком…

Двір, Насилля, Жорстокість. І про цю сторону звичаїв не можна забувати, Розмірковуючи про ті давні часи. Інакше картина була б дуже фальшивою. Сповнений витончених почуттів Селадон, лицар, Який у виснажливому поході журиться, Що кілька днів не тримав книжки в руках, Який з обложеного табору вимагає фарб для малювання, Чуйний батько, людяний пан, що жаліє пригноблених селян («А що ж бідні кметі винні» — вигукує Собеський, Дізнавшись про їхнє гноблення та пограбування Особливо жорстокою литовською армією), Був водночас дитям свого віку та своєї країни, Близьким при цьому до того Сходу, На чий манер радо стилізував свій одяг та військове спорядження. Не можна безкарно бути сусідом народу, Де за найменшу провину сиплють бамбуки в п’яти. І якби ж у п’яти! Вічно цитують із розчуленням Славетну «видру короля Яна» як доказ його добродушності. Зізнаюся, мене завжди проймає дрож від цієї історії, Згідно з якою солдата, що через незнання вбив його улюблену видру, Король засудив до смерті, а ублаганий єпископами та сповідником «Пом’якшив» йому кару на п’ятнадцятиразове прогнання Крізь полк війська з киями, а це становило понад 20 000 ударів киями. Впав бідолашний солдат, забитий киями, А видра ж перейшла в солодкому соусі до шкільних хрестоматій. Але це надає певної вірогідності розповідям французького агента, Пана Балюза, чий злісний язик, втім, вимагає досить значної коректури. «Королева наказала дуже сильно побити когось зі служби під своїми вікнами, — Повідомляє Балюз своєму міністру; — хоча це звичай країни, Так не робили на очах у всіх; можливо, це приклад короля, Який так чинить, навіть поручника гвардії він так обробив, Що той ніколи не підніметься»… — «Король у дуже поганому настрої. Ніхто не сміє йому суперечити, бо він ображає всіх без розбору»… — «Вельможні пани скаржаться, що коли мають справу з королем, До них ставляться гірше, ніж до наймитів»… — «Король ненависний за своє тиранство. Б’є і наказує бити жорстоко за найменшу дрібницю, Що призводить до того, що в його кімнаті лише вісім чи десять Малих козачків, волоських та татарських слуг»…

Поєднати цю безкарність із цим «тиранством», Ніжні зітхання зі свистом батога, розкіш і скупість, Лінощі та героїзм, а все разом зробить цей двір Чимось настільки ж оригінальним, наскільки й важким для розшифровки.

Двір, Звичаї. Але коли йдеться про життя двору, Було б помилкою застосовувати до нього мірку понять хоча б двору Марії Луїзи. Інші були умови. Особливістю двору короля Яна є те, Що він був надзвичайно мандрівним. Королева не любить Варшави; Каже, що воліла б жити деінде в хаті, ніж тут у своєму замку. Король воліє бути ближче до східного кордону, Стежити за рухами ворогів, а водночас — завжди добрий господар — Доглядати за своїми маєтками. Ці мандрівки перетворилися на звичку, Королівська пара щомиті змінює місце, А особи, близькі до двору, тягнуться за нею на возах. Проблема полягала в тому, що шляхетські, Навіть панські резиденції Собеського не були пристосовані для такого використання. Улюблені Пєлясковиці були неможливо тісними; Просторішого Яворова дивно не любили; З’являлися там лише ті, хто мусив. Причину цієї антипатії ми, можливо, знову знайдемо в рапорті пана Балюза, Який зі звичайною для нього жовчною перебільшеністю, Повідомляючи міністру про ненависть, якою оточена королівська пара, Пише, що оскільки біля Яворова є канали, Король для розваги наказав переробити містки на гойдалки І отримує велике задоволення від того, Щоб дивитися, як усі падають у воду, без різниці статі та стану.

У цю розповідь найлегше повірити, Настільки вона відповідає стилю давніх шляхетських дотепів. Але ми розуміємо, що за таких умов Можна було не любити Яворова.

Гроші, Історія, Король, Польща, Передмур’я християнства. Причиною, через яку двір короля Яна міг бути непопулярним, Було й те, що він не відповідав уявленню про двір як джерело ласк. Він діяв радше як всмоктувальна помпа. Туди йшли, щоб приносити гроші, а не щоб їх виносити. У цьому відношенні всі свідчення збігаються. «Продають усі вакансії, беруть від усіх, а не дають нічого». — «Двір спустошений, бо одне слово листа, що згадує суму, Робить більше, ніж усі підлабузництва». — «Все за гроші, нічого без цього»…

Я вже згадував раніше, що жадібність і скупість короля Слід сприймати з певною поправкою; Ми бачили, як, на подив усіх, ця скупість Могла перетворитися на ентузіастичну жертовність. Бо гроші були в руках короля насамперед політичним інструментом, Запорукою впливу, влади, всього того, Чого йому бракувало як королю-парвеню в державі без визначеного бюджету. Довга кар’єра навчила Собеського, що все купується: Союзи й родинні зв’язки, найбільші коронні достойники, Голоси на сеймі й охочі до зриву сейму. Оборона країни була майже приватною королівською справою. А секрет не одного відбиття татарського набігу полягав у тому, Що король давав хабарі татарам, щоб ті пішли, І це були найменш ефектні, але, мабуть, найтриваліші перемоги. Деталі цих маніпуляцій розповідає свідок їхній Делейрак (До речі, великий ентузіаст короля Яна), Додаючи з цієї нагоди філософськи, Що «мало треба надавати ваги надзвичайним випадкам далекої історії, Чиїх прихованих пружин, обставин чи засад ми не знаємо».

Гроші, Король, Єврей, Польща, Влада. І нарешті, тут відігравала роль і династична політика: Король Ян знав, як робиться елекція і чого вона коштує; На повторення дива з королем Міхалом важко було розраховувати; Якщо він хотів підготувати трон для сина, То знав, що цей кандидат мусить мати чим відплатити. Вже подейкували про те, що Якуб стане королем За ціну сплати восьми років заборгованої армії платні. Отже, жадібність короля була не лише особистою схильністю, А й політичною свідомістю досвідченої людини, Яка знала, що в шляхетській демократії чи в магнатській олігархії Гроші є головним засобом дії. Можливо, з часом це накопичення зі засобу стало метою, Стало пристрастю короля на схилі життя, Коли поступово відпали інші цілі. Вартий уваги спосіб, у який він розміщував свої капітали: Він позичав їх переважно євреям І через їхнє посередництво ставав банкіром усієї країни.

Гроші, Держава, Польща, Король, Двір. Це уподобання до грошей зустрілося з подібною схильністю дружини, І ці схильності Селадона й Астреї не тільки підсумувалися, А й помножилися одна на одну. Марія Казимира вийшла зі школи Марії Луїзи, Де торгівля процвітала у великих масштабах, Торгівля гідностями й сумліннями. Продажність посад Марисенька довела до вершини; Справді, нічого там не було даром. Способи мала досить винахідливі, коли треба було проводити церемонії; Наприклад, єпископу хелмінському Малаховському запропонувала парі На 50 000 талярів, що він стане краківським єпископом; Само собою зрозуміло, що єпископ охоче парі програв, Став єпископом і суму заплатив. Не завжди йшлося про такі великі суми: Зберігся лист Марії Казимири до короля, Досить промовисто свідчить про ці шлюбно-господарські розрахунки. «Пам’ятай про каштелянію полоцьку, — пише вона чоловікові, — Дадуть тобі 300 талярів, і мені також. Подумай також заздалегідь про те, кому даси посаду мечника, Перш ніж тебе про неї попросять задарма. Або зроби собі друга, або нехай добре заплатять»…

Зрештою, це можна вважати формою фінансового устрою, Не вимірюючи його сьогоднішніми поняттями. Ані бюджет держави тоді не був визначений, Ані поділ між приватною та публічною касою не був надто суворим. Одне певне: двір, з якого нічого не виносили, А куди треба було приносити, двір, що мандрував на возах І по заїздах, не міг мати того характеру, Який зазвичай пов’язують із двором.

І це, мабуть, було причиною того, Що правління цього освіченого короля Позначилося в загальній культурі країни глибоким занепадом. Часи не сприяли. Лише театр, особливо оперний, Так високо піднесений за Владислава IV, А потім майже повністю зруйнований, Дещо піднявся завдяки уподобанням Марисеньки. Сама дуже музикальна, грала на фортепіано; Чоловіка, що повертався з походу, вона, кажуть, вітала Тріумфальним маршем на клавесині, Отриманому в подарунок від імператора Леопольда. Вона дбала про капелу та балет, привезла італійську трупу; Особливо весільні урочистості прикрашали пасторальні опери. Нарешті, гідною подією є постановка «Андромахи» Расіна , Зіграна в 1675 році — лише через кілька років після паризької прем’єри — І це не у Варшаві, а в Яворові. Офіційна газета, що редагувалася ксьондзом Брунетті, повідомляє, Що одразу після танцюристів на канаті, які творили дива, Домашні королеви дуже чудово зіграли «Андромаху» В красивих декораціях і спеціально виготовлених костюмах, Прикрашені всіма коштовностями королеви та коронними коштовностями, Позиченими їм на цю нагоду.

Розповідь не повідомляє нам, чи грали вони польською чи французькою; Скоріше польською, оскільки в той час з’явився Польський переклад «Андромахи» Станіслава Морштина. Дві прем’єри: «Сід» і «Андромаха»; Героїчна трагедія Корнеля — це був стиль Марії Луїзи; Любовна драма Расіна — стиль Марисеньки.

Це певно, що ця жінка, в якій не було величі, Мала в собі сильний двигун. Ми бачили, як вона трясла найбільшого можновладця Європи І як показала йому, що значить з нею зв’язатися І не бути досить покірним її бажанням. Тепер вона все більше перебиратиме скіпетр політики З рук слабнучого і знеохоченого короля. І буде торгувати урядами в країні, А збіжжям за кордоном, буде спекулювати, накопичувати, Організовувати балети, маскаради, інтригувати, Сварити між собою і тиранізувати синів, Гризтися зі шваґеркою та невісткою, Робити австрійську, французьку (найрідше польську) політику, Наповнювати Польщу чварами та ненавистю, Сама досить байдужа до того, що про неї говорять І як її терплять. І завжди красива «з такою білою шкірою І так гарно збережена, що не знаю дами першої молодості, Яка б могла з нею конкурувати» — Таке свідчення дає їй нунцій Санта Кроче у 1690 році. І додає, що це жінка гострого розуму, Яка вміє зберігати секрети, жадібна до панування, Здатна не тільки грати — як грає на цьому дворі — Першу роль, але й керувати сама цілим королівством.

Цю саму наполегливість і цей еготизм Вона вкладала у дбання про себе. Можливо, це був один із секретів її довготривалого чару, Що відбивався в інтимних літаніях Селадона до її «наймилішого тілечка»? Ми бачили її початки, п’ятнадцятирічну панночку, Яка перевертає познанський монастир догори дном, Наказуючи собі, на обурення черниць, Цілий день носити воду для купання. Ми побачимо її як королеву, коли вона вирушила до Сілезії, Щоб приймати сірчані ванни. Ванна кімната була прикрашена запашними квітами, Музика гармонійно грала, поки королева насолоджувалася водою; А дві фрейліни тримали їй під носом троянди під час купання.

Ця турбота про себе, цей «культ тіла», Надає їй досить своєрідної фізіономії, Що вирізняється на тлі XVII століття, Століття коронованих бруднуль. І хто знає, чи з усіх конфіденційних документів, Що стосуються Марисеньки, які збереглися, Не найцікавішим був би її припис під листом до сина, В той момент, коли королевич Якуб домагався руки Надзвичайно багатої доньки Богуслава Радзивілла. Цей припис звучить так: *Ayez soin de votre bouche, car c'est la chose du monde qui nous fait le plus tôt haїr* .

Ця пересторога і ця рефлексія на тлі епохи Настільки екзотичні, наскільки екзотичним був би Болеслав Хоробрий, Цитуючи, наприклад, вірші Бодлера. Нічого не скажеш, Марисенька була індивідуальністю. XX. Вілянівський ренесанс

Предметом цієї праці є вона — Марисенька; Проте зрозуміло, що час від часу її затьмарює — Він; Що щомиті наша цікавість зраджує цю жіночку І тікає до нього, виразника цілої епохи нашої історії. Епоха нелегка для розгадки, Що найкраще виражається в розмаїтті духовних образів, Які може навіювати прізвище Собеського. Для загалу Собеський — це втілення густого сарматизму, Це «найдосконаліший тип шляхтича-поляка З усіма його вадами і чеснотами», Як його влучно характеризує Шуйський. Але чи це весь Собеський? Ми бачили, що ні. Ми бачили, що протягом багатьох років — найкращих чоловічих років — Цей Полонус лише чвертю душі живе на польській землі, Решта ж безперестанку перебуває в «країні чуттєвості», Яку він у дусі французьких романів облаштував Як королівство для французької коханки. Коли ми читаємо його конфіденційні листи, Цей земляк раптом здається нам на тлі своєї країни та епохи Надзвичайно екзотичним явищем. Але на цьому суперечності не закінчуються. В очах загалу Собеський — це майже кентавр, Настільки ми уявляємо його зрослим з конем, Солдат, лицар, кавалерист, вождь, гетьман, конфедерат, Політик з біди; все — тільки не інтелектуал. Тим часом загляньмо до однієї з новітніх монографій, Присвячених Собеському: ознайомившись з його важким життям лицаря, Ми зазвичай читаємо про нього в кінцевій характеристиці Як про одну з найосвіченіших людей своєї епохи, Людину високої та самостійної думки, Що пильно стежить за розвитком мистецтв і наук, Веде листування з ученими, Знаходить насолоду в наукових і філософських дискусіях високого рівня… Словом, його вілянівські вакації — це ніби платонівські бенкети, Де, збираючи твори мистецтва, оточений багатою книгозбірнею, Король Ян заглиблюється в оточенні високих духів У не менш високі питання думки.

Зізнаюся, це завжди мене дещо дивувало, І якщо я вмію злити в одне Собеського-Полонуса Та Собеського-Селадона, то мені важче впоратися З цим третім Собеським, ученим і мислителем. Те, що він був людиною кмітливою, здібною, талановитою, розумною, Що він перевершував у цьому відношенні своє оточення, Що мав темперамент природженого письменника, Що любив розважатися книгою — це безперечно. Але глибокі знання, але наука, але філософія? — Тут вже виникає питання, де, як і коли він їх здобув, Де, як і коли міг їх здобути в середовищі, В якому йому довелося жити, при завданнях, які його поглинали, При стилі життя, який йому нав’язував рівень шляхетської маси. Це одне питання; а друге, не менш нагальне: Якщо (припустимо) Собеський був усім цим, Якщо він був тим осередком світла і культури, Як пояснити, що правління цього короля Було епохою такого глибокого занепаду думки, Писемності, книги — книги, яка просто в той час, Як стверджує Брюкнер, ніби під землю сховалася! Щось тут не сходиться, не клеїться. І тому дозволю собі в кількох словах розглянути, Звідки взявся той третій, ніби штучно причеплений образ Собеського, Як його узгодити з двома попередніми і що можна з нього зберегти.

Коли йдеться про королів, завжди передусім Слід відняти певний відсоток панегіризму, Що передається з покоління в покоління. Цитуючи панегіриста короля Яна Казимира та його розповідь, Що «молодий король (Ян Казимир) навчався не лише вільних мистецтв, А й філософії, і математики, з однаковою легкістю все охоплюючи, Щасливо навчився», Кубала зауважує, що це означає, «Говорячи звичайною мовою, що він вивчав латину та рахунки, Умів німецькою, трохи розмовляв французькою»... Ми бачили, що, мабуть, ще більший відсоток Довелося відняти в освіті Собеського, У плодах кількамісячного перебування молодого воєводича в Парижі, Не кажучи вже про міфічні успіхи в салонах княгині де Лонгвіль та інших. Усе це, «говорячи звичайною мовою», Виглядало б значно скромніше.

Я вже згадував, яким щедрим джерелом цих байок Став твір графа Сальванді про Собеського. На це склалися особливі умови. Близько 1830 року, в добу, Коли наша історична наука ледь була в зародку І не могла впоратися з усіма своїми завданнями, В момент, коли народ був так болісно придушений і принижений, З'являється цей обширний твір — Перша нібито наукова монографія про Собеського — Твір, що є ентузіастичним панегіриком на честь нашого героя, Написаний іноземцем, людиною, яка незабаром Зайняла перші посади у своїй країні, Була членом Академії, міністром освіти тощо. Що дивного, що його прийняли охоче, Що ним користувалися залюбки та щедро. Легко перевірити, що користувалися в спосіб, Що перевищував дозволені межі. Довгий час, наприклад, виразом вітчизняних знань про Собеського Була обширна кількасотсторінкова монографія Леона Рогальського, Видана 1847 року. Рогальський тоді користувався значним авторитетом Як історик та ерудит, видавець енциклопедій тощо. Отже, у цьому творі Рогальський «відвалює» (переписує) із Сальванді Просто цілі сторінки, ніде його, зрештою, не цитуючи; Переписує, наприклад, усю характеристику Собеського Аж до кінцевого уривка, де, наприклад, так мотивує Поразки правління Яна III: «Чи це один із примх фортуни, що дивують сумління? Ні. Ян Собеський велику помилку зробив у своєму житті, Яку життям спокутував. Коли він домагався, Коли отримав руку чарівної Замойської вдови, Не минуло ще й трьох тижнів відтоді, як шляхетний Замойський» тощо. Після чого, задовгий уривок Рогальський закінчує словами: «Коли нерозумна перевага жінки може впливати на долю народів, Чи ж дивуватися можна, що Бог її карає? Історія, належно написана, була б образом справедливості небес» (стор. 411).

Усі ці байки, риторичні запитання, вигуки, Як і низка попередніх сторінок, дослівно переписані з француза. Але на сліди Сальванді ми натрапляємо — і не лише в Рогальського — Особливо там, де йдеться про культуру Собеського. Тут французький історик просто плаває в невігластві та нісенітниці. Пише, наприклад, що за Собеського письменство в Польщі розквітло так, Що за його правління «вийшло з-під преси більше творів, Ніж за два попередні століття». Що розквітла медицина та історія, Що поезія налічувала натовпи адептів Під проводом цього героя, який умів і бути її натхненням, І плекати її. Ще в останні дні його слабнуча рука креслила вірші, Рівні за цінністю найкращим творам польських поетів свого часу»...

Цього, звісно, вже навіть Рогальський не повторив, Проте багато відкриттів Сальванді подібної цінності Досі побутує в літературі, що стосується Собеського, І тому варто присвятити цьому кілька слів. Слід Сальванді можна впізнати за його фантазійною хронологією. Коли, наприклад, Сальванді змушує Собеського читати в таборі 1653 року «Провінціалки» Паскаля, які вийшли 1657 року, Та комедії Мольєра, якому ще тоді й не снилося про письменницьку кар'єру, Те саме повторить без затинання Рогальський, І те саме — ті самі «Провінціалки» та комедії Мольєра, Читані в таборі 1653 року — знайдемо в найновішій англійській книзі Мортона про Собеського. За Рогальським (і дещо лаконічнішим у цьому Мортоном) страшно подумати, Чого не вивчав у таборі молодий пан староста яворівський: «Плоди великих мужів Франції та Італії долали чималий шлях, Щоб просвітити розум молодого воїна, який бився з варварами серед пустельних околиць. З пильною цікавістю він заглиблювався у відкриття та досліди, Якими славилися в ті часи: Гассенді, Гюйгенс, Вілліс, Бореллі, Декарт, Гарвей, Кассіні. Займався також розглядом релігійних суперечок, що виникли тоді в лоні церкви: Секти квакерів, менонітів, прихильників п'ятої монархії, предамітів, З запалом вирували тоді, так само як велика сварка янсеністів і війна Пор-Роялю. Вчені праці Арно, Воетіуса, Ерсана, Лабаді, Славетні листи Паскаля прибували поруч із трагедіями Корнеля або комедіями Мольєра, Щоб зайняти місце в дорожній бібліотеці молодого старости, Який ділив свої дні між наукою та зброєю». 600 Уся ця фантазія знову ж таки дослівно переписана із Сальванді. У цій атмосфері формувалася перша інформація про Собеського, Тож не дивно, що до сьогодні вона дещо носить сліди свого первородного гріха. 601 Гадаю, усі ці байки можна відкинути геть: Собеський не мав часу, а тим більше не мав підготовки для таких вчених забав. У молодості він читав, але французькі романи, І вчився з них мистецтву кохання, яке мав так талановито застосовувати; Бився послідовно з козаками, татарами, московитами, поляками, шведами І не турбувався тоді про Гюйгенса, про предамітів чи про «Провінціалки», Тим більше, що їх ще не було. Такої розумової культури, яку йому вифантазував Сальванді — а за ним й інші — Найімовірніше, Собеський не мав ніколи, а вже точно не мав її в ту епоху. Якими були насправді розумові горизонти Собеського? — Було б цікаво, якби хтось, звільнившись від панегіричних навіювань, Зумів на це вичерпно відповісти. Що ж до мене, постійно перегортаючи в ході цієї праці його листи, Я занотовував собі те, що, мабуть, вони можуть нам сказати в цьому плані. Я не кажу про листи, написані іншим, у справах публічних і приватних; У них Собеський є невід'ємним сином свого часу і країни, Пише так, як писав кожен шляхтич у Польщі, що мав претензії на добрий тон, Жахливим макаронічним стилем: «hoc unicum тільки за особливе беру собі solacium, Коли тепер про добре здоров'я і успішні В.К.М. sukcessach felicem odbieram nuntium». Це конвенційні послання; але йдеться мені про листи до неї, Про ті чарівні й такі живі листи, в яких відбивається вся його душа, В яких він розповідає майже година за годиною своє життя, Про листи до Марисеньки. 602 Ми знаємо з них, що — принаймні в певний період — Вони обоє читають одні й ті ж книги, що позичають їх одне одному: Читають так разом «Астрею», «Кіра», «Клеопатру», модні романи тієї доби. З цих читань походять криптоніми їх обох: Астрея, Селадон, Сільвандер, Орондат тощо. Ця термінологія вражає навіть певним закостенінням; Майже через тридцять років ми ще зустрінемо в листі Селадона або Сільвандера. Нас вразить — на що я вже звертав увагу — Наскільки в листах пані Замойської з Парижа ми не знайдемо ані сліду відомостей Про будь-які прояви інтелектуального життя, Хоча саме в цей час Париж трясся від бурі, викликаної першими п'єсами Мольєра. Не здогадаєшся, що це листи з Парижа, написані комусь, Хто мав нібито такі жваві духовні інтереси. Ніде на всьому просторі листів Собеського ми не знайдемо — Крім двовірша Кохановського та алюзії до «Метаморфоз» Овідія — жодної літературної цитати. Однак, це певно, що Собеський охоче читав; Ми знаємо це з його власних зізнань, іноді з інформації про книги, які він читає, Іноді з назв книг, які він просить надіслати. Так у листі 1668 року пан гетьман повідомляє дружині, Що йому «пані Денгоф позичила кілька надзвичайно цікавих книг, Як-от «Любовні пригоди Людовик XIV» (французького короля), «Життя королеви Христини», «Смерть маркізи де Ганж, інакше пані Кастеллан». З цього ми бачимо, що Собеський мав смаки досить близькі до смаків сьогоднішньої пересічної публіки, Любив історичні репортажі, не позбавлені пліток, Як-от про сучасні амури Людовик XIV. Іншим разом просить про хороший словник, бо «зовсім забуває французьку»; То знову про газету, кілька разів з наголосом просить про фарби для малювання, Щоб ними вбивати час у таборі. Малярством, архітектурою цікавився жваво; Сам Вілянів, заснована у Вілянові малярська школа є тому чудовим доказом. То знову просить дружину, щоб йому з Парижа прислала «Теологічний, історичний, поетичний, космографічний, хронологічний словник, Що коротко містить життя найвидатніших Патріархів, Докторів Церкви тощо, А також усі байки з їхньою міфологією та поясненням тощо, А також опис стану Імператорів тощо». Знову ж таки, читання пересічного споживача того часу. Подібні інтереси знаменує ще кілька інших назв книг, Про які дещо пізніше просить дружину з Парижа. І якщо цей тип літератури — і навіть на кілька щаблів вищий — Добре узгоджується з уявленням, яке ми можемо скласти про гетьмана Собеського чи про короля Яна, То для тих глибоких наук, які йому щедрою рукою приписують деякі історики, Абсолютно при його початковій освіті, при його тисячних заняттях, Обов'язкових бенкетах, полюваннях, серцевих і політичних драмах, Навряд чи знайшлося б місце. 603 Існуючі свідчення не похитнуть цього переконання. Що він цікавився географією, картографією, Що міг виправляти карти місцевостей, які знав на практиці як свої п'ять пальців, У це легко повірити; адже він був чудовим військовим фахівцем І сам не раз переконувався, що це означає натрапити на гори чи розколини там, Де людина сподівається рівнини. Менше переконають нас його нібито астрономічні подвиги: Відвідати вежу астронома, зазирнути в телескоп, Кинути астроному сотню дукатів — це належить до savoir-vivre (правил хорошого тону) монархів. Марія Луїза зі своїм фрауцимером (жіночим почтом) теж відвідувала того ж Гевелія. А що астроном, в обмін на люб'язність і щедрість королівську, Міг похвалити його спостережні таланти і назвав відкрите ним сузір'я його ім'ям, Це теж у порядку, але решту залишмо панегіристам. Про листування короля з італійськими вченими розповідав нам нещодавно В цікавій статті пан Брахмер; Про те, як король зрадів, отримавши скриню з дуже вченими книгами цією мовою; Як «вибрав (повідомляє, дякуючи, його секретар Брунетті) негайно чотири з них, Щоб перед будь-ким іншим їх прочитати», ми навіть знаємо назви цих книг, Але далі в статті дізнаємося, що — король майже нічого не вмів італійською, Тож користь від цього читання мала бути сумнівною. Це наукове листування також віддає savoir-vivre амбітного монарха. Королі мають у цьому свої полегшення: Лист пише секретар, король додає сто дукатів, І має «пресу» забезпечену, за життя і після смерті. Тому від усіх попередніх і пізніших панегіриків не знаю, Чи не найрозумніше буде повернутися до тверезої формули старого Кожона: «Розум живий і кмітливий, але не глибокий, філософськи та науково не вишколений». 604 А ті славетні платонівські бенкети у Вілянові, які нам пропонують вірити? Ті вчені розмови, в які він закохався? На щастя, маємо стислу розповідь про одну з них у мемуарах королівського лікаря О’Коннор. О'Коннор розповідає, як король, маючи за столом кількох єпископів і того ж лікаря, Витягує їх на диспут, «в якій частині тіла душа має своє місце»; Після чого виникає на цю тему дискусія, що триває з третьої пополудні до сьомої вечора, Причому єпископи викладають вчення за Арістотелем, а король їх «надто дотепно опонує». Це вже, більше ніж філософом, віддає шляхетним оповідачем-жартівником, А ще, можливо, більше тим королівським господарем Яворова, Який містки на гойдалки переробив, щоб тішитися, як гості у воду падають. І якщо ми зіставимо той словник усіх наук, привезений з Парижа, і цю диспуту, То відчуваємо себе не надто вже далеко від майбутніх «Нових Афін» ксьондза Бенедикта Хмельовського, «Тобто академії всякої науки повної». До неї швидким кроком прямувала Польща Собеського, Випереджаючи Польщу Саксонців. І Собеський, цей нібито читач Декарта і Гассенді, Який, можливо, любив подражнити за вином єпископів, Без вагань повторює відомості про те, як десь святий образ пітнів і кровоточив, Вірить у чаклунство і в усі забобони, Нічим не відрізняючись у цьому від психіки пересічного брата-шляхтича. 605 Король, Дворянин. Цікавість його розуму, потреба інтелектуальних стимулів, Підтверджують численні свідчення. Тільки не варто, мабуть, переоцінювати характер цих потреб. «Король дуже цікавий, любить ставити запитання, Дуже захоплений вченими розмовами будь-якого роду, Тому йому потрібна людина на кшталт Езопа, яка б відповідала на все», — Записує королівський дворянин, француз. «Любив солодкі розваги розуму, справи знання, інтриги літературної республіки, Йому потрібен був un plastron de conversation (співрозмовник для розваги), Ерудит на всі руки, але з душею гнучкою, покірною, підданою, Що зносить примхи, образи, прикрощі, працю і незручності»... Таким провидінним чоловіком виявився славетний ксьондз Вота, Якому варто присвятити кілька слів задля самої його особливості, Бо не є банальною подією, щоб відомий агент іноземної держави Став секретарем короля, його неофіційним міністром, І врешті-решт, на додачу — сповідником! Треба визнати, що Австрія в особі ксьондза Воти була добре обслужена. У подорожі ксьондз Вота спав за потреби на землі біля короля, Щоб не відпустити його ані на мить. 606 Цей надзвичайно спритний єзуїт, савоєць за походженням, Австрієць за вибором, з'явився при польському дворі, Нібито випадково, повертаючись з Росії, І зумів так зачарувати короля, що вже його не покинув. Легкий, красномовний, обдарований універсальною ерудицією та дивовижною пам'яттю, Досвідчений і тактовний у диспуті, Він покривав усі інтелектуальні потреби короля І став настільки незамінним, що король «помирав від нудьги, Коли не мав свого ксьондза Воти»; Натомість ксьондз Вота отримав монополію на вирішення справ папства та віденського двору. Зразок його стилю маємо в листах, написаних (французькою) королю Яну з Риму; У них є священицька витонченість, яку смакував би Анатоль Франс. Ксьондз Вота поїхав до Відня 1693 року як речник різних фінансових надій короля Яна. «Папа, — пише він, — прийняв мене, як завжди, з радістю. Я повідомив йому про жахливі збитки, завдані татарами на Русі, Та про жалюгідне взяття в ясир 40 000 душ. Він був дуже зворушений, але справа субсидій не зрушила з місця, Бо він змінив розмову»... Ксьондз Вота знову заговорив зі Святішим Отцем в іншій делікатній справі: «Папа підняв очі та руки до неба»... Аудієнція закінчилася «non sine multis laudibus (не без численних похвал) Вашій Королівській Милості, Але які є, як ті лаври, що ростуть на римських пагорбах, лише листям без плоду»... 607 Єзуїт, повний усіляких наук, а при цьому іноземний агент з одного боку, Кілька придворних євреїв-факторів для обертання капіталами з іншого — Ось патронат тих вілянівських канікул, що робить їх досить типовими канікулами Польського шляхтича епохи занепаду. XXI. Кінець роману 608 Характер цієї праці дозволяє нам не зупинятися довше на образі правління короля Яна Від Віденської кампанії до їхнього кінця. Сумний це образ, можливо, навіть більш гнітючий, ніж доба поділів. Бо тоді, всупереч політичній руїні, водночас існує інстинкт піднесення країни В інших сферах, є творчі задатки на майбутнє, Тоді як тут усе смердить розкладом, І навіть збройні вчинки пригнічують відчуттям їхньої безнадійності. 609 Коли Собеський повернувся з-під Відня через Угорщину, Турецька могутність була якщо не зламана, то страшенно ослаблена; Водночас австрійський союзник показав, чого від нього можна чекати; Здавалося б, тепер переможний король огляне нову ситуацію І вирішить обрати лінію незалежної польської політики. Відкривалася можливість відновити давні стосунки з Францією, Залагодити східні справи. Але ні: король Ян до кінця не звільнився від навіювань хрестового походу, Від думки дістати Туреччину в її власних кордонах, Оминаючи всі інші завдання та можливості. Раз по раз Польща стікала кров'ю в химерних походах, Єдиною користю яких буде диверсія для Австрії, Що дозволить Відню придушити й підкорити Угорщину. У 1684 році виникає нова Християнська Ліга, Метою якої мав бути — поділ Туреччини; Незабаром так званим Гжимултовським трактатом Польща відступає Москві Київ і Смоленськ разом із великим шматом землі, Визнає за нею право втручання у внутрішні справи Польщі в релігійних питаннях — Усе в обмін на ілюзорну допомогу проти Туреччини; Врешті-решт, жалюгідний молдавський похід (1686), Що нагадує московський похід Наполеона, Стає могилою успіхів Собеського та збройних зусиль Польщі. Величезна армія, величніша за ту, що кілька років тому рушила під Відень, Доходить аж до Ясс, щоб, обманута союзниками, Розтерзана татарами та тубільцями, відступаючи через спалені й перетворені на попіл степи, Зголодніла, здесятикована хворобами, дотягнутися до Польщі, «Як жменька скелетів» — кажуть історики. «Якби не тисяча пом'якшувальних обставин, Ми мусили б цей його вчинок назвати злочином, зрадою свого народу», — Каже тут про Собеського так зазвичай поміркований Шуйський. 610 Бо одним із наслідків виборчої системи було те, Що інтерес короля зовсім не завжди збігався з інтересами держави. Головною ідеєю та амбіцією Собеського було залишити трон синові, Створити династію, зміцнену шлюбними зв'язками з правлячими домами Європи. Надія на шлюб з однією з ерцгерцогинь для королевича Якуба Тримала його на прив'язі в Австрії. Здобути для сина на Сході якийсь трон, Який би дав йому сильніше становище щодо Речі Посполитої, — І ця мета також підживлювала короля в його безнадійних походах. Цього нелюбого сина король висував уперед за кожної нагоди, Роблячи його за потреби вождем, на незадоволення війська та гетьманів, Тішачи себе ілюзією, що дасть йому в руки честь відвоювання Кам'янця. Коли король підписував (нібито плачучи) фатальний Гжимултовський трактат, Він мав те сумнівне задоволення, Що під час аудієнції московських послів син сидів поруч із ним під балдахіном і на троні. Але лише цього одного разу. Бо ці династичні зазіхання короля підняли проти нього весь народ, Який бачив у них замах на вільну елекцію. 611 Боротьба між магнатами та троном заповнює решту правління Собеського, В атмосфері недовіри, змов, хабарництва та зривання сеймів. Важко уявити глибший занепад авторитету трону. Досить сказати, що король у сеймі кидався до корда на образи Паца, Того самого, який замолоду порубав його в поєдинку І який кидав йому в очі, що зможе ще раз його позначити. «Пануй справедливо або перестань панувати!» — Кричав королю в сеймі єпископ Вєжбицький, А йшлося про огидну справу Лищинського, Якому, через несумлінного боржника та ревнощі єпископа, Що прагнув кардинальського капелюха, Порушили процес про атеїзм і на підставі дрібних доказів Засудили до виривання язика, відрубання руки та спалення на вогнищі. Цей процес викликав обурення в самому Римі, Папа написав королю, що вирок сфанатизованого сейму був легковажним. Але король був безсилий; Ледве зумів домогтися того, що Лищинського обезголовили перед спаленням. 612 Якщо з політичною думкою короля Яна в той період було слабко, То вже й тіні цієї думки не знайдеться у королеви. Зрештою, у неї завжди думка була «персональна» і короткострокова. Випадково — як ми бачили — її амбіції, зосереджені на особі батька, І викликана цим неприязнь до Франції Стали опосередковано знаряддям великих подій. Як раніше любов до батька, так тепер її життя наповнює неприязнь до сина. Ми бачили різницю, яку — до речі, згідно з більшістю думок народу — Робила Марія Казимира між дітьми; Якуб був для неї сином польного гетьмана, Олександр — сином короля; Тим самим улюблений батьком Якуб був для неї перешкодою, Майже предметом ненависті. Були й індивідуальні відмінності між цими синами. Той Якуб, якого з немовлячого віку лікарі лікували ртуттю, Був невдахою, трохи калікою, неприємним, Тоді як вродливий Олександр був гордістю своєї матері. Пам'ятаємо, як вона готувала бюлетені віденського походу, Щоб військові подвиги шістнадцятирічного Фанфаніка Приписати перед Європою шестирічному Міньонку. Ця домашня політика триває; Сімейні чвари отруюють життя королю, Доходить до того, що одного дня королева вривається до його кабінету І розбиває бюст Якуба, що стояв на столі. 613 Пекельна баба — ось що залишилося від колишньої Астреї. А від Селадона? Здається, теж небагато. Коли нарешті вік пригасив його пристрасть, Мала виявитися відчуженість між цим поляком і чужинкою, Яка, проживши в Польщі з чотирьох років, до кінця залишилася чужинкою. Втомлений король поступається їй дедалі більше в управлінні, Рахується з її волею та думкою, але головно задля святого спокою. От, пообіцяв канцлерство єпископу Залуському; Канцлерство вакантне, але королева наполягла на ньому для іншого; І король поштиво просить Залуського: «Я тобі обіцяв, правда, але поступися, Бо мені баба жити не дасть…» 614 Неприязнь королеви до найстаршого сина переноситься на його дружину, Нойбурзьку принцесу, сестру австрійської імператриці, яку врешті-решт отримав Якуб. Посагу вона мала ледве сто тисяч, уп'ятеро менше, Ніж мусив дати Собеський своїй Пупусіньці, щоб видати її за баварського курфюрста. Честі вистачало. Але ця честь, ці імператорські родинні зв'язки невістки Знову ж таки дратували екс-панну д'Арк'єн, Чиєю болючою точкою була власна відсутність королівського походження, Цей її *péché originel* (первородний гріх), як вона називала це в листах до сина. При цьому, якщо шлюб збільшував шанси Якуба, Тим самим він відсував надії Олександра. Зрозуміло, що ці суперництва переносилися на дітей, Яким мати прищеплювала свої амбіції та неприязнь, на розпач батька. Бо Собеський був дуже сімейною людиною І радий був би після тягарів публічного життя знайти розраду в домашньому затишку. Він також тікав від цих чвар на війну, на полювання, до саду Або філософствував із ксьондзом Вотою, Але ця філософія найдорожче коштувала Польщі. 615 Здоров'я його, зрештою, дедалі більше занепадало. Вражає, скільки цей чоловік витримав, Скільки ще кампаній провів серед повторюваних нападів хвороби. Остання його експедиція припала на 1691 рік; Знову, як і попередні, вона принесла кілька виграних битв, Вигідну диверсію для Австрії та руїну для Польщі. 616 Відтоді починається найсумніший занепад героя. Він пережив свою славу, пережив свою любов, Не здійснив нічого зі своїх планів та надій, Усе розсипалося йому в руках. Його охоплює дедалі більша байдужість; З глузуванням дивиться на людські старання. Сам, несвідомо випереджаючи знамените *après moi le déluge* (після мене хоч потоп), Яке вклали в уста Людовика XV, Повторює руське прислів'я: «Хай вогонь спалить землю, Хай віл усі вижере луки, по смерті нічого про це не дбаю». «Немає на світі доброї людини, немає жодної», — Говорив Залуському старий коханець Марисеньки. Він, який пів життя збирав багатства, Тепер вибухає гірким сміхом, коли йому, через королеву, Той самий Залуський підсував думку про заповіт. «За життя не хочуть мене слухати, чи будуть слухати після смерті? — казав. — Нема кому по-справжньому довіритися, Ніхто з нас, зіпсованих людей, не перетворить на добрих. Навіщо наражати виконавців на загибель душі, на спокусу невиконання обов'язку? Краще пам'ятати про власне спасіння і не турбуватися про більше»… 617 17 червня 1696 року його повалив останній апоплексичний напад. У першу мить йому не було кому надати допомоги; Всі придворні були п'яні. 618 Відомі сцени, що відбулися після смерті короля. Королевич Якуб поспішив на замок, Прийняв від гвардії присягу вірності, Опечатав скарбницю і передав матері звістку, Що її на замок не впустить. Мусив її впустити, коли наступного дня вона прибула з тілом чоловіка; Під впливом обурення народу впав навіть матері до ніг І благав її про прощення. Вона ніколи йому цього не пробачила. Коли одягали тіло небіжчика, вона не хотіла віддавати корону, Побоюючись, щоб Якуб не зірвав її з голови трупа і не привласнив собі. Вірний Матчинський замість корони поклав королю-лицарю на голову шолом. Поховали його в костелі Капуцинів, Перш ніж у 1733 році останки спочили на Вавелі. 619 Характерним для стилю епохи є протокол секції, підписаний трьома лікарями. Конкретні деталі змішуються з панегіричними дигресіями. Протокол згадує живіт, що вражає величезними розмірами, Майже шестифутовий шар жиру, «Об'єм товстої кишки воістину дивовижний, зовсім понад звичайні розміри», Після чого говорить: «Деякі з хірургів стверджували, що мозок був дещо сухим, Що якщо так було природою влаштовано, хто дивуватиметься, Що король таким блиском розуму відзначався, Що будь-що, що він говорив, говорив розумно, Що врешті-решт голова його вміщала духа вищого порядку». Констатувавши хворобливі зміни майже у всіх органах, Троє лікарів закінчують так: «З цієї короткої доповіді можна зробити висновок, Скільки і яких причин хворобливих, ніби колективно нападаючих, Об'єдналося на загибель короля, гідного безсмертя, Оскільки смерть однаково вражає як королівські вежі, так і халупи жебраків»… 620 Навіть тодішня секція носила ознаки бароко. 621 Не на замку закінчилася конкуренція між сином і матір'ю. Йшлося ж про скарби, про славетні скарби короля Яна, Що знаходилися, мабуть, у Жовкві. Якуб поспішив до Жовкви, але застав там уже гетьмана Яблоновського, Який опечатав усе іменем королеви. Почали рахувати скарби та коштовності, Причому — якщо вірити єпископу Залуському — Довірені особи, виконавці заповіту, Найбільші достойники країни на чолі з кардиналом Радзейовським, Стягували все, що могли, для себе. В оцінці людей і подій нам потрібно пам'ятати про епоху, В якій це відбувається. 622

Врешті-решт дійшло до угоди між королевою та синами. Королева погодилась взяти п'ять мільйонів злотих за згодою; скільки ж вона мала власних заощаджень, розміщених десь, — невідомо. Вже був час закінчити ці ганебні суперечки, бо наближалася пора конвокаційного сейму. Безкоролів'я після смерті Яна III та елекцію зарахували до найсумніших сторінок нашої історії. Якщо в попередніх елекціях ще можна було розгледіти якісь зіткнення політичної думки, то тут вже немає нічого, крім корупції та цинічного торгу, що викликає сумніви. Великі держави були вже стомлені цими польськими елекціями, де всі брали гроші з усіх сторін, а не дотримувалися віри нікому; тому, за відсутності сильної конкуренції, можливо, що щедро сипнувши золотом, Якуб Собеський утримався б як наступник після батька, якби діяв у згоді з матір'ю; але задавнені образи та неприязнь взяли гору, і Марія Казимира стала найпалкішою противницею кандидатури власного сина. І навіть не в ім'я улюбленого Олександра. Молодші сини Собеського — ті, що народилися на троні — не мали політичних амбіцій; поступаючись місцем братові, вони виїхали до Франції, де незабаром мати мала нагоду надсилати їм листи, що картають їхні грішки молодості. Якщо когось Марисенька спочатку бачила на троні, то скоріше себе: то зі старим гетьманом Яблоновським, то з князем Вандомом… Але це були ідеї, що не мали, крім її фантазії, жодних шансів на життя. 623

Реальних кандидатур було кілька. Австрія підтримувала, хоч і без надмірного запалу, Якуба Собеського, який був швагром імператора. Франція — також досить м'яко — давала на вибір сина та онука Конде, або князя Конті. Але, навчена досвідом, не шкодуючи обіцянок, не поспішала з готівкою; французький посол, мабуть, розраховував на те, що ненависть Марії Казимири до сина замінить у агітації французькі гроші. Зрештою, мав стати королем саксонський курфюрст Август, підтриманий трьома державами, тими, які менш ніж через сто років після цього здійснили поділ Польщі. 624

Можливо, до цього вибору долучилася й вона, хоча б негативно. Кого вона підтримала, той мусив пропасти, настільки під час елекції вона всім допекла. Від самого початку. Всупереч пристойності та звичаям, вона не хотіла під час сейму залишати Варшаву, попри протести послів, які хотіли зупинити засідання, доки королева не виїде. Не зумівши заручитися підтримкою Франції для власної кандидатури, вона тимчасово перекинулася на бік Якуба; потім підтримувала свого зятя, баварського курфюрста. Віднайшовши всю свою завзятість проти Франції, вона своїми впливами зруйнувала кредит французького посла Поліньяка; сприяла (нібито) утворенню військової конфедерації, після чого знову виклала значні суми, щоб допомогти цю конфедерацію розпустити. Втративши всяку рівновагу, вона метається без мети та сенсу, двічі вигнана з Варшави, на вулиці діти тицяли на неї пальцями як на «стару інтриганку». Звикши стільки років до всевладдя, вона не могла змиритися з тим фактом, що зі смертю недооціненого нею Яхнічка чари перестали діяти. Коли, не знаючи вже, що з собою робити, вона вирушила до Гданська, щоб для різноманітності підтримати кандидатуру Конті, і там знайшла двері зачиненими. «Моє царство не від світу цього», — мала невдовзі написати комічно змирена. 625

27 червня 1697 року одночасно обрали двох королів: примас оголосив королем Конті, куявський єпископ — Августа. Обидва табори по черзі вирушили до катедри, щоб відспівати *Te Deum*. Конті, оголошений примасом, був, можливо, законнішим, але Август був швидшим. З'явився першим і зайняв трон. Конті покрутився в околицях Гданська і зрікся. 626

З цієї миті Марисенька відчула, що для неї немає місця в Польщі. Вона окинула поглядом Європу: найстарший син осів у своїх маєтках на Сілезії, донька панувала в Баварії і не поспішала пропонувати матері гостинність; молодші розгулювали в Парижі й не відповідали їй на листи: «Ваша подорож до Франції дуже нещаслива, — писала вона їм. — Замість того, щоб піти вам на користь, вона лише занапастила вашу репутацію. Що з вами сталося, з молодими людьми, які обіцяли так чудово? Ви майже забули про Бога, кинулися в розпусне та гуляще життя, радше шукаючи товариства комедіантів, співаків і картярів, ніж пристойних людей»… Такими вони й мали, на засмучення матері, залишитися. 627

Куди ж тоді Марисенька звернеться? Її погляд безпомилково впав на — Рим. Вона завжди була побожною, з віком схилялася до набожності. На апостольському престолі сидів папа, чиє ім'я само по собі нагадувало їй молодість, двір її опікунки, королеви Марії Луїзи. Бо той, хто носив ім'я Інокентія XII, був давнім нунцієм Піньятеллі, тим самим, який молодій вдові, пані Замойській, давав шлюб (той другий шлюб, офіційний) з паном хорунжим коронним Яном Собеським. Тридцять років тому. Боже мій, які спогади, яка зустріч.

Сьогодні він – Папа, вона – королева в жалобі…

Усе схиляло її до Риму. Хіба ж не мала батька-кардинала? Чудова нагода взяти його з собою до Апостольської столиці, де, щоправда, за ним не сумували. А врешті, хіба не була вона вдовою рятівника християнства? Якщо пам’яті про подвиги оборонця Відня не завжди вистачало, щоб розв’язати папську гаманку, то можна було сподіватися, що її вистачить, аби забезпечити королеві-вдові почесний прийом. Тим паче, що вдова на той час була добре забезпечена. Вона виїхала з Варшави до Риму з великим двором. Почет Марії Казимири складався з кількох десятків людей; після облаштування її двір, разом з особистою гвардією, налічував 259 осіб. З римськими церемоніймейстерами детально узгоджували порядок подорожі Італією та прийомів аж до найдрібніших питань етикету, як-от килимок у церкві, пажі для несення шлейфу, форма привітання нунцієм… Ввічливості Марія Казимира зазнала в дорозі радше забагато, ніж замало; аж стомившись від них, вона забажала в’їхати до Вічного міста інкогніто. Так, у квітні 1699 року вона оселилася в палаці Одескалькі, який колись був резиденцією шведської королеви Христини.

Важко уявити більш омріяну монаршу пенсію, ніж та, що чекала на Марисеньку в Римі. Вона ніколи не могла звикнути до клімату Польщі — тут має Італію. З королювання завжди найбільше любила блиск, політика цікавила її менше — тут має самі почесті, без клопотів влади в такій складній країні, як Польща. І нарешті, вона буде обрізати — хоч би й у почестях — купони від перемоги під Віднем, яка так мало принесла бідному Сильвандру, а ще менше Польщі.

Чудове місто цей Рим для побожної жінки, що любить розваги. Карнавал, Страсний тиждень, ювілей, обрання нового Папи… Бали, маскаради, серенади, вечері, гра — а джерело диспенсацій та відпустів тут же поруч, спасіння як у кишені. Марисенька, зрештою, справді побожна. Будує монастир для своїх протеже-бенедиктинок. Щороку закуповує в костелі Святого Станіслава Поляків месу за воїнів, полеглих під Віднем; сама йде на цю месу пішки, щедро роздаючи милостиню. Але водночас знає, що їй належить, і вміє обстоювати свою гідність. Коли спізнюється на проповідь, проповідник мусить починати для неї спочатку. Відроджує традиції академії, заснованої її попередницею, шведською Христиною; влаштовує для панів академіків урочисті збори з музикою та вечерею, і сама стає академіком під іменем Аміріска Телеа.

Це миле життя не було безхмарним. Іноді хмари накликає вона сама, коли королеві здається, що хтось їй або її дітям не виявляє достатньо уваги. Тоді вона випускала пазурі й уміла боротися до останнього, доки не добивалася свого. Часом — як побачимо — аж Рим тремтів від цього. Але були й серйозніші клопоти — дедалі серйозніші, адже вони були пов’язані з фінансовим питанням. Цих клопотів їй завдавав — як уже згадувалося — особливо папа д’Арк’єн, дев’яносторічний шалапут. А також сини, Олександр і Костянтин, типові золоті молодики, марнотратники, яким усіх багатств, зібраних батьком, не вистачило б надовго. Цей тато і ці сини були причиною дедалі важчих фінансових турбот Марисеньки. А ці турботи, можливо, спричинили те, що під прекрасним італійським небом вона не забула зовсім про la Poulogne (Польщу). Бо, залишаючи Польщу, вдова Яна Собеського, незалежно від вивезеної готівки, залишилася, на підставі давньої інтерцизи, затвердженої сеймом, володаркою величезних маєтків: Олесько, Самбір, Яворів, Ярослав, Ряшів, Золочів, Стрий, Калуш… та багато інших — з прилеглими землями. Але все на ласці орендарів, інтендантів, а також квартирних постоїв і реквізицій, яких король Август II, не маючи причин любити Собеський, не шкодував їхнім маєткам. І в міру того, як вичерпувалася готівка, дедалі частіше погляд Марисеньки звертався до Польщі, і дедалі пильніше її облягала думка, яким чином можна було б підвищити прибутковість цих земель, лісів, ставків, соляних жуп… Підняти з нуля до якоїсь цифри. Це дало привід до систематичного листування з певною молодою подругою, яку королева зберегла в Польщі, а ці листи, своєю чергою, знайомлять нас із духовним світом вдови короля Яна в ті роки. XXII. Бідний небіжчик.

У Бібліотеці князів Чорторийських у Кракові зберігається тека, що містить, серед іншого, сотню переважно дуже об’ємних листів Марії Казимири, написаних з Риму. Ці листи перебувають у надзвичайно поганому стані, ніби витягнуті з вогню, частково спалені або обпалені, внаслідок чого повні прогалин і неясностей; попри це, після розшифровки вони надають чимало цікавих деталей з життя королеви-вдови в цей період. Завдяки люб’язності пана майора Лясковського, який звернув мою увагу на ці листи та надав мені можливість користуватися ними у Військовому історичному бюро, а також завдяки ласкавому дозволу пана генерала Кукеля, директора Музею князів Чорторийських, я зробив копію цих листів, що дозволяє краще орієнтуватися в матеріалі. Написані французькою, з химерною орфографією, що раз у раз створює справжні ребуси для розгадування (зрідка макаронізовані польською), усі вони адресовані одній особі, яку королева приязно титулує ma chere palatine (моя дорога палатинка); нею, як можна припустити, є воєводина (пізніше гетьманова) Сенявська, з дому Любомирська.

Мета листів переважно практична. Королева, залишаючи Польщу, залишила в ній значні маєтки, переважно на Русі (Олесько, Самбір, Яворів, Ярослав, Ряшів, Золочів, Калуш, Стрий тощо), успадковані від чоловіка. Управління цими маєтками на відстані становило значні труднощі; тому Марія Казимира, яка завжди вміла маніпулювати людьми, намагається створити собі в особі воєводини своєрідну почесну інтендантку. Вона також розраховує на її допомогу та вплив у стягненні різних інших належностей, щоправда, малих у нинішніх умовах, які мають шанси на реалізацію: як-от вдовине віно, ухвалене сеймом у розмірі 6000 дукатів, якась величезна сума 180 000 риксдалерів, викладена під час елекції королевою для розпуску конфедерації (pour défaire la confédération — для розпуску конфедерації; це була та бунтівна конфедерація, зав’язана, ймовірно, за гроші Марії Казимири і розпущена за її гроші, і тепер включена в рахунок), нарешті дрібниця — 1000 дукатів, позичених королю Августу на коронацію. Король тоді підписав облігацію, але відтоді Марія Казимира не бачила ані капіталу, ані відсотків. Таким чином король Август виявляв свою антипатію до роду Собеський, яких він усе ще вважав можливими претендентами на трон; з тієї ж причини він утискав Олександра і Костянтина, коли ті хотіли служити у війську, чим схилив їх до виїзду з країни. Не тільки король не думав про повернення належних сум, але й гнітив маєтки королеви реквізиціями та квартирними постоями. А оскільки орендарі та інтенданти теж не поспішали з виплатою належностей, усі ці маєтки не давали королеві нічого, крім клопотів, якими вона намагається поділитися з воєводиною, розраховуючи на її «панське око», на її молоду енергію та на авторитет її чоловіка. Тому листи сповнені детального аналізу заплутаних справ, аж нудні від цих постійно повторюваних деталей; причому треба визнати, що Марія Казимира чудово орієнтується в справах і в людях, усі суми та розрахунки має найточніше в голові, знає напам’ять, що і де приносили або повинні приносити ті чи інші ставки, ліси, оренда, le goumno (тік), осипи, сіль (Калуш), скільки можна виділити на ремонт тощо. «Палац у Висоцьку дерев’яний; не варто ремонтувати, не окупиться, тільки зберегти порцелянові кахлі, щоб не розбилися, коли впаде ця стіна, і консервувати тільки ті кімнати, які цілі — не більше 100 франків на це витратити». Ось приклад її дбайливості. Те саме стосується людей, яких слід використовувати, вона вміє дати характеристику кожного з них, його вад, переваг і корисної цінності.

Крізь ці господарські деталі проступають материнські турботи, оскільки її інтереси нерідко переплітаються з інтересами синів; час від часу трапляється якась дигресія, якийсь зітхання, що характеризує материнські тривоги та болі.

А навіть — і тут пікантність цих листів — крізь токи й осипи, крізь цифри й розрахунки, тут вимальовується щось на кшталт роману, якому, зрештою, також матір’ю є інтерес королеви. Здається, молода воєводина має принаймні слабкість до прекрасного королевича Олександра. Марисенька бачить це дуже прихильно, протегує цьому почуттю, розуміючи, безсумнівно, що воно може бути найефективнішою запорукою збереження уваги та старанності воєводини в опіці над її справами. Тому, коли відчуває якісь тертя між молодою панією та легковажним Олександром, чимшвидше — звісно, з усією дискретністю та гідністю — поспішає на порятунок, щоб запевнити sa chere palatine (свою дорогу палатинку), що всі можливі легковажності Олександра під час його подорожей — це речі без значення, коли вона одна — воєводина — кохана і цінується по-справжньому. «Треба перейти, — пише, — до порядку над малими вадами, над дрібними непорозуміннями, в яких серце не відіграє жодної ролі; ти повинна бути впевнена, chère palatine, що тебе не можна перестати кохати»… Королева непокоїться, коли довше немає листа від своєї інтендантки; побоюється, чи знову не страждає вона сама та її інтереси через сина. «Не знаю, моя дорога, — пише, — чому приписати відсутність листів від тебе. Я чула, що діти страждають до четвертого покоління за гріхи батьків; але не чула, щоб батьки мали покутувати за провини дітей. Якщо мій син тобі завинив, мені дуже прикро, але чому ти змушуєш мене за це страждати?… Ти була б дуже несправедлива»… «Можу тебе запевнити, — пише знову в іншому листі, — що хтось дуже вражений твоїм мовчанням, що на це не заслуговує, а я можу сказати, що має до тебе почуття такі ніжні, як ти того варта. Якщо має крім того якісь розваги, то тільки для вбивства часу. Але це не триває довго і не має значення. Про його прив’язаність я не знаю жодної, крім чарівної воєводини»…

Попри це, навіть у Польщі на горизонті є якась старостина Гротусова, яка орендує у королевича Підгірці і з якою, вочевидь, молодого шалапута щось пов’язує. Тому ще не прибув до країни, а вже Марисенька вважає за потрібне заспокоювати воєводину. «Князь Олександр має бути в Польщі; можу тебе запевнити, що ти завдала б йому великої шкоди, якби підозрювала його, що він ділить свою ніжність між тобою та la Grotus; ручуся тобі, що навпаки… Я люблю мого сина за те, що він знає справжню цінність і цінує її та любить постійно… Май ту прив’язаність, яку мій син має до тебе, і яку жодна, навіть більша, ніж у старостини Гротусової, не могла б зменшити, а тим паче знищити»… Попри це — додає — краще було б постаратися, щоб старостини Гротусової не було поблизу… це натура дуже легковажна…

Отже, королева — яка постійно підписується навіть на будь-якому клаптику паперу Marie Casimire reine (Марія Казимира королева) — думає і пам’ятає про все. Дає детальні інструкції не тільки, що виконати, але й як виконати; інструкції іноді досить характерні. Ось постскриптум до її об’ємного листа, ось додана деталь, про яку вона забула написати: «Накажи схопити Зельмана, накласти йому кайдани на руки й на ноги, доки не заплатить; мені треба зібрати грошей, дуже їх потребую. Князь Костянтин марнує одним способом, князь Олександр — іншим»… І в іншому листі знову наказує комусь накласти кайдани: «покаже йому, що хоч далеко, руки має довгі». Здається, система кайданів була частим способом інкасації, бо знову читаємо: «щоб схопити євреїв зі Стрия, накласти їм кайдани на ноги, доки не заплатять; але не прощай нічого, так само як 6000 фунтів, які мені винен кагал у Стрию. Шахрай Зельман може про все повідомити». Можливо, хитрість цього Зельмана призводить до того, що надалі королева ставиться до нього лагідніше: «Правда, що він мені винен, але треба, щоб ти його захищала malgré ces (попри ці) витівки, які він мені іноді влаштовує. Зрештою, цей Зельман найкращий з євреїв; заплатить, якщо покличеш його до себе, не саджаючи до в’язниці, треба з ним лагідно»…

Так королева править на відстані, оцінюючи характери, вказуючи, як кожного використовувати і чого від кого можна очікувати. І постійно — у добре зрозумілому інтересі — радить не допускати утисків селян, ані знищення маєтків.

Її ставлення до синів окреслюється досить чітко. Про найстаршого Якуба не йдеться; справи з ним вона врегулювала, зробивши на його користь значні поступки зі свого, аби натомість отримати вигоди для улюбленого Олександра. Усю її думку поглинають двоє молодших, особливо Олександр. Але ми бачимо в цієї матері рішуче рішення не дати дітям обдерти себе до нитки. У ній немає ані найменшого покликання на короля Ліра. «Не було б справедливо поховати себе живцем з любові до дітей», — пише вона. Ця твереза жінка знає, що тримає їх при собі доти, доки щось собою представляє; прагне при цьому зберегти для них шматок хліба, коли, як вона передбачає, вони все втратять і опиняться без гроша і без даху над головою. Можливо, це її підсвідома мрія — мати їх при собі, зруйнованих, знерухомлених, залежних від її ласки?

Але насамперед вона завжди пам’ятає про те, що винна своєму становищу: не хоче декласуватися. Тому постійно захищається від комбінацій, у які сини хотіли б її заплутати; відмовляє — хоч і з жалем — у вигідній оренді своїх маєтків Олександру, коли не бачить у ньому потрібної запоруки; воліє орендаря чужого, але надійного. Знаменно, що єдиний раз, коли вона ледь не посварилася з воєводиною, це було тоді, коли воєводина надто завзято заступалася за Олександра, просячи у матері фінансової «амністії». Марисенька, очевидно, не терпить, щоб хтось змішував почуття та фінанси. В справах вона любить точну мову. З приводу листа якогось орендаря пише до воєводини: «Це смішна річ, ці вирази, якими він користується: сподіватися; коли речі реальні, пишеться: винен і повинен одразу платити; це не людина, яка б підходила». Тому й тут дає чітке та ділове exposé (виклад):

«Я поступилася дітям усім майном після батька, застерегла собі лише 50 000 фунтів ренти від кожного; поступилася п’ятдесятьма тисячами найстаршому, щоб відкупити Поморяни для Олександра; досить для нього зробила, а ти хочеш ще, щоб я йому відписала два роки доходів з Яворова і віддала йому всі доходи на майбутнє за двісті тисяч шелягів! Якби я це зробила, треба було б мені одразу замкнутися в монастирі, бо не мала б за що жити так, як живу. Треба любити своїх дітей, але не ховати себе живцем для них.

Князь Олександр міг би робити, що хотів, і підтримувати лад у справах, йому бракує лише волі, але бракує її настільки, що якщо Бог не втрутиться, він зруйнує свої інтереси так само, як князь Костянтин; один одним способом, другий іншим. Не рахуючись зі своїм доходом, він тримає собі гвардію офіцерів, музикантів, які бавляться у великих панів, прислугу, лакеїв, конюхів, привезених з Франції, які йому тільки завдадуть прикрощів і коштуватимуть йому багато, бо ніколи не домовляється заздалегідь про платню і потім мають претензії Бог знає які, так що коли до цього додати польських людей, без яких не може обійтися у своєму дворі в Польщі, йому нічого не залишиться на витрати і на стіл, не рахуючи коней. Що до мене, я їх не розумію, бо не прожила б ані місяця в спокої, якби жила так необачно, як вони. Мені прикро, що інші зароблять у моїх маєтках те, що вони могли б заробити, але це їхня провина; хто ж раз провиниться, той кредиту на віки втратить. Не треба було мені пропонувати амністії.

Твій батько не схотів віддавати тобі в оренду своїх маєтків, хоча ти й чарівна донька: але амністія, яку ти мені запропонувала для князя Олександра за минуле, змусила б мене сумніватися, чи не зажадала б ти того ж і для себе самої»… 643

І ще раз категорично: «Доки він не навчиться узгоджувати доходи з витратами, я не віддам йому своїх маєтків». 644 Відмова тим знаменніша, що Марисенька справді любить обох своїх хлопців, особливо одного. А щодо їхніх почуттів вона не має багато ілюзій. І у своїй самотності вона дозволяє собі болісні акценти. Бідний селянин щасливіший у своїй хатині, він ділить долю своїх дітей! І її діти мали б якось влаштуватися так, щоб завжди один був при ній. Вона заслуговувала б на більше ніжності з їхнього боку… Вона також вирішила — пише — вирвати ніжність зі свого серця і мати її лише для тих, хто має її для неї і хто її виявить… «Ніхто мене не кохає, — скаржиться королева, — ніхто не відповідає взаємністю на мою ніжність. Я тоді *comme une* (як) небіжчиця, покинута всіма, бо вважаю, що мої друзі бачать, що мені й їм у нинішній кон’юнктурі краще бути далеко, ніж близько». 645

У такі моменти жалю будь-що ображає її серце. Ось, дізналася, що королевич Якуб похвалив брата Олександра, що той змінився на краще: «Цуш мнє з тего, ше он гржечни, кєди нє для мнє» («Що мені з того, що він чемний, коли не для мене») — зітхає по-польськи мати. 646 Але ці моменти в листах відносно рідкісні. І за мить після цього вона готова, як левиця, захищати свої права. Не засуджуймо її: вона знає, що тепер гроші — це вся її королівськість. «Я добра мати, це правда, але з цієї причини і тому, що я королева, змушена представляти те, чим я є». Перш ніж знизити рівень життя і поступитися чимось із гідності, «я б краще поїхала до Америки», — пише Марисенька за пів століття до Манон Леско. І готова судитися за трохи трави, яку коні сина випасають на її луках: «немає причини, щоб я не мала з чого жити, а син щоб забирав те, що моє». Вона хоче, щоб те, що вони отримують від неї, завдячували її щедрості, а не брали самі. 647

Ці грошові клопоти, мабуть, призводять до того, що королева цікавиться долею Польщі, стежить за перебігом справ у нещасному королівстві, над яким як католичка вона журиться, що воно стало «здобиччю єретиків». Але особливо вона постійно міркує, як би реалізувати свої кредити. Розпитує воєводину, чи не має король Август якоїсь заборгованості перед імператором; у такому разі він міг би перевести на неї свої права, а вона домовилася б з імператором, щоб той дав їй якісь маєтки в заставу. А замість сум, які вона виклала *pour défaire la confédération* (щоб розірвати конфедерацію), нехай би Річ Посполита перевела на неї… неаполітанські суми. Вона їх здобуде — стверджує Марисенька, ніколи ні в чому не сумніваючись. 648

Однак є одна річ, щодо якої вона відмовляється від претензій. Ось помер Святіший Отець; збирається *конклав* для обрання нового папи. Адже її батько — кардинал! І королева вважає своїм обов'язком повідомити подругу, що папа д’Арк’єн не претендує на папство. Зітхаємо з полегшенням: бо якби вона це собі вбила в голову? Страшно подумати: наша Марисенька як донька папи! «Мій батько, — пише, — має менше клопоту від інших, бо не має жодних претензій на те, щоб стати папою. Зроблю все, що зможу, щоб ним став хтось із наших друзів, хоча всі кардинали є нашими друзями». 649

7 грудня 1700 року з’явився новий Папа; Воєводина мала б поїхати до Риму, щоб поцілувати йому ноги. Або нехай приїде на карнавал до Венеції. Але особливо Рим! «Якби ти бачила красу Риму, — пише королева, — Ти б засудила Нерона, що він так знущався над цим прекрасним містом». Бракує їй тут лише присутності подруги та дітей. І знову лемент: «Найнещасніша жінка у світі, нещасна донька, нещасна мати, Ніде не знаходить відгуку, любить дуже ніжно, а не кохана, Так само найнещасніша дружина, яка була, втратила наймилішого чоловіка, Найулюбленішого і найлюблячого, і тепер кохає сама одна, не отримуючи взамін серця»… Це, мабуть, єдина згадка, яку ми знайдемо в цих листах про покійного короля. Бо два інші рази, коли вона посилається на нього, це лише для прикладу. Скаржачись, що староство яворівське нічого не приносить, вона стверджує, Що Собеському, коли він був ще яворівським старостою, мати за життя не давала ані гроша, А попри це він жив як великий пан, не пропустив ані жодного сеймику, ані кампанії І не робив боргів, весь дохід черпаючи зі свого староства. Це підтверджує наші попередні припущення, що стосунки між Яном Собеським Та матір’ю мусили бути дуже напруженими. Одного разу Марія Казимира наче мала бажання активно втрутитися в польські справи. І тут вона була у своєму характері — у характері банкіра. Це було тоді, коли бранденбурзький курфюрст зайняв Ельблонг на підставі застарілого боргу. Припускаючи, що Річ Посполита не спроможеться заплатити, королева готова авансувати цю суму: «Любов, — пише, — яку я маю до збереження польської корони в її цілісності, Змусила б мене заставити все, що маю, щоб здобути суму 250 000 риксдалерів, Якби я отримала для себе і для дітей усі гарантії, які мав бранденбурзький курфюрст». Інакше вона не могла б ризикувати такою сумою. У будь-якому разі, вона бажала б, щоб дізналися про її добрі наміри, Щоб її заслуга була відома і перейшла на її дітей; Нехай усі знають, що, хоча й віддалена, вона дбає про Польщу і прив’язана до неї… (У цьому вбачається передбачення, що міг би ще настати для синів Собеського сприятливіший момент; Насправді, якби не впертість Олександра, Карл XII посадив би його на польський трон замість Станіслава Лещинського). Але крім того, королева дотримується принципу, що краще триматися осторонь; І їй, і дітям краще не повертатися до Польщі, щоб не викликати підозрілості короля І не дати себе втягнути у фракції. Вона все ще боїться, що король перехоплює її листи. Для певності, пересилає листи через нунція, пише їх «симпатичним чорнилом». І за синів тремтить, коли вони в Польщі; лише коли вони покинуть країну з усім, Вона буде за них спокійна. Пізніше ув’язнення Якуба і Костянтина доведе, Що вона мала причини для побоювань. Часом Марисеньку навідують спогади — гастрономічні: Хотіла б тут мати з собою пані Белкацьку, яка вміє бути *la gospodine* (господинею), Готувати *la cacha* (кашу), *des bouraky* (буряки), *kapousta* (капусту) — Може, знайшлася б така особа, яка була б цікава святому місту та іншим набожностям І захотіла б приїхати до Риму? І, можливо, ця каша і ця капуста асоціюються у неї несвідомо з часом, Коли вона була в Польщі, кохана, обожнювана великим королем, Бо одразу після цього «небіжчиця» розчулюється над собою… Але все більше облягає Марію Казимиру думка, Щоб нарешті ліквідувати свої справи в Польщі і розпродати все Або загалом усе здати в оренду. Бо ця виснажлива і дріб’язкова кореспонденція Не дає результатів за її думкою. Немає способу навіть дізнатися, Як насправді стоять справи, що вона має і на що може з цієї Польщі розраховувати. Листи губляться, від відправлення листа до отримання відповіді минають місяці, А найчастіше ця відповідь не просуває справи вперед. Аж одного разу королева, роздратована, вибухає, як завжди в моменти роздратування, Наполовину по-польськи: «Скажу тобі, що все, що я пишу і що ти мені відписуєш, *Proprement parler n'est que* (власне кажучи, це лише) солому молотити. Я терплю тут смертельні клопоти, не маючи змоги дізнатися ані що мала, ані що можу мати… Треба рахуватися з тим, що я тут на видноті, що мушу підтримувати свою гідність; Я не ворожка і не маю філософського каменя, маю для життя лише свої доходи»… І стосунки з королем Августом все ще далекі від коректності. То раптом він в’їхав до Яворова: «дивуюся цій манері влізати в чужий дім», — пише Марія Казимира. То знову обрав собі Полонгу, зайняв її землі, Тримає там свою артилерію без жодного відшкодування, Так що вона мусила маєток за безцінь продати… Очевидно, він робить їй на зло. Марисенька підозрює в цьому руку недоброзичливих людей; Особливо вона звинувачує якогось єпископа Бокума, Що той налаштовує короля проти неї. А цей молодий єпископ мав прихильне вухо короля, Як брат королівської коханки, Урсули Любомирської, Якій він завдячував своїм швидким просуванням. Тепер Бокум дошкуляє королеві в Римі, де також має вплив. «Я думала, що достатньо втекти від двору, щоб звільнитися від пліток; Але відтоді, як єпископ Бокум прибув до Риму, Підозри переслідують мене і тут». І тут у листі Марисеньки знаходиться картинка, Що має стільки колориту тогочасного Риму, Що дозволю собі її навести: «Днями сталася річ, яка свідчить про характер єпископа. Кардинал Оттобоні влаштував для мене серенаду, Найчудовішу, яку коли-небудь бачили в Римі. Кардинали Санта-Кроче та Оттобоні були зі мною у вікні, Навколо мого палацу зібрався весь Рим, як шляхта, так і народ, Усі поляки були в мене, тільки Бокум сів у карету і став на дорозі, Так що заблокував проїзд дуже ошатним возам, які везли музикантів І які мали повернутися до моїх вікон з ліхтарями, смолоскипами Та трьомастами інструментами. Ці вози стояли, не маючи змоги проїхати Понад дві години; від мене послали двох придворних з проханням, Щоб карета від’їхала вбік; не вдалося розпізнати ані кольорів, Ані осіб, що були в кареті, бо вони затуляли обличчя руками, Так що це псувало всю серенаду і весь ансамбль… Я дуже здивувалася, коли при світлі смолоскипів мої люди нарешті впізнали, Що це був єпископ Бокум. Усі визнали цей вчинок дуже негідним; Радили єпископу, щоб він прийшов вибачитися переді мною і кардиналом Оттобоні. Спочатку він заперечив, що був там особисто, кажучи, що позичив карету, І відповів, що не прийде вибачатися; і справді не прийшов, А був вибачитися перед кардиналом Оттобоні, і я дізналася, Що він наговорив стільки дурниць про мене, що аж жаль бере. Після цього і після листів, які він писав, можна без легковажності вважати, Що всі фальші, які доходять до короля, можуть бути лише його вигадкою»… У таких забавах, почестях і клопотах минало в Римі життя Марії Казимири. Слабке це заняття енергії для тієї, чий гнів колись змінював рівновагу Європи, Приводячи в рух монархів та послів! І цей капітал невитраченої енергії, що накопичувався в королеві, Ще раз вибухне у відомій на довгі роки в Римі авантюрі, Яка стане останньою і не найменш своєрідною кампанією Марисеньки. XXIII. Остання кампанія Марисеньки Ми цитували з листів королеви кумедний епізод кардинальської серенади, Порушеної дошкульною поведінкою єпископа. Епізод досить типовий для тогочасного римського життя: Але не завжди такого роду конфлікти мали настільки невинний перебіг. Коли одного разу дійшло до сутички між почтом королеви Марії Казимири Та людьми якогось посла, ледь не закінчилося формальною битвою; Звідси виникла довга дипломатична справа, в якій втрутився іспанський король. Повно було таких подій, причому падали й трупи, А все на тлі дріб’язкових справ етикету. Бо ж ці престижні питання створювали своєрідну атмосферу тогочасного Риму. Стільки було місцевих вельмож та тих, хто тимчасово перебував у Римі, Стільки тут скупчувалося верхівок, духовних і світських, Що розмежування ієрархії та її відтінків, віддання кожному того, що йому належить, Було неабиякою працею для спеціалізованих у цьому майстрів церемоній. Питання килима на підлозі, місця в церкві, крісла та його форми, Капелюха на голові, форма та порядок аудієнції — це були великі справи Столиці християнства, предмет інтриг та суперечок, Матеріал для цілих томів інструкцій. Їдучи до Риму, Марисенька дбала про те, щоб зайняти ранг, належний королеві. Вона мала справжній двір; крім юрби польських придворних, Мала за камергерів італійських маркізів, за секретаря — справжнього італійського князя, На прогулянці її карету оточували спагіси, На урочисту аудієнцію до Папи її двір везли кілька шестикінних карет, А її за ними у чудовій кареті, запряженій вісьмома кіньми. Запрошена до палацу Одескалькі доном Лівіо Одескалькі, Який на мить сподівався — наївний! — за її протекцією стати польським королем (Як усі, обіцяв заплатити війську 8 мільйонів заборгованої платні Та відвоювати Кам'янець…), прийнята біля воріт під дзвін дзвонів, Королева мала, однак, найкращу волю (так їй здавалося принаймні), Зберігаючи свої прерогативи, поводитися так, щоб нікого не образити. Так принаймні заявляє сама в інструкції для секретаря, князя Скарлатті, Пам’ятаючи про рифи, об які розбивалася її попередниця в цьому помешканні, Шведська королева Христина. Християнський форпост, Дружина. Їй, до речі, не шкодували почестей, Особливо на початку. На згадку про її візит на Капітолій, Сенат встановив там її бюст та мармурову таблицю на честь тієї, «Яка схилила свого королівського чоловіка до визволення Відня Та порятунку християнства». Хочемо вірити в найкращі наміри королеви. Але, як і протягом усього життя, так і тут втрутилося питання родини — Завжди для неї найболючіше. Ми бачили, як на польській політиці Позначилися процеси родини д’Арк’єн, а потім питання *duc et pair* (герцога і пера) пана батька. Тут Марисенька мала синів. І якщо з точки зору етикету її власна ситуація Була врегульована і зрозуміла, то позиція синів викликала певну делікатність. Вони нібито були королевичами і претендували на права принців крові, Але водночас як поляки були підданими польського короля; Більше того, король Август завжди бачив у цих молодих Собеський Можливих суперників на корону; зрозуміло, що він неохоче терпів би Акцентування їхніх виняткових прав. Тому, коли королевич Якуб перебував у Римі, він волів уникати аудієнцій у Папи, Бо церемоніал надавав йому лише титул «Його Високості» та крісло навпроти Папи, Тоді як він сам вважав, що йому належить, як іншим принцам крові, Привілей накриття голови перед Папою, тим більше, що він воював під Віднем… Те ж саме, коли Папа Климент XI відвідав Марію Казимиру в її палаці, Сини, Олександр і Костянтин, не з’явилися в покоях матері, Ображені тим, що ватиканський церемоніал не трактував їх як народжених королевичів. Крім того, двоє молодших Собеський вели в Римі життя аристократичної молоді, Ледаче і порожнє. Ця молодь, яка переважно служила в папській армії, Що була військом для парадів, розважалася на балах і в любовних пригодах, А час від часу — у бійках. Ця атмосфера міста та надмірна чутливість Марисеньки до синів Дозволять нам зрозуміти інакше важкозрозумілу знамениту «Толлеяду», Авантюру з куртизанкою Толлею. Цю історію, відкопану з римських архівів Та описану Валішевським і Лоретом, я викладу тут у коротких словах. Вона настільки знаменна, що може слугувати і заднім числом Як коментар до характеру Марії Казимири та деяких її вчинків. Толла була римською куртизанкою, а її коханцем на той час Був молодий князь Гаетано Сфорца Чезаріні. Олександр Собеський відбив її у нього, з чиїх рук вона, своєю чергою, Перейшла до Костянтина. Молодий Гаетано палав помстою. Коли одного разу, переодягнена в чоловічий одяг, Толла співала під палацом Одескалькі (Резиденція Собеський), Гаетано накинувся на неї і позначив її палашем по обличчю, Вигукуючи образливі крики на адресу суперника. Королева саме вечеряла на терасі в супроводі Олександра і почула гамір. Вона сполошила палацову варту, почалася бійка, Що спричинило збіговисько натовпу та втручання поліції. Чезаріні втік, затримали лише його супутників, а також і Толлу, З якою поліція обійшлася досить брутально. Замість того, щоб замовчати справу, королева надала їй розголосу. Вона писала листи кардиналам, скаржачись на відсутність безпеки в Римі Та беручи під захист Толлу. Толлу тимчасово помістили до монастиря, А потім відправили до Мантуї, де вона виступала в театрі. Але королева вимагала сатисфакції. Хоча батько винуватця вибачався перед нею І хотів залагодити справу, Марія Казимира не погоджувалася на це. З усім запалом вона вимагала ні більше ні менше, як вигнання молодого князя. Влада була в скруті: як не крути, йшлося про публічне насильство Під вікнами королеви, треба було щось із цим робити. Справа дійшла до Папи; Папа доручив втручання кардиналу Оттобоні. Кардинал запропонував, щоб Гаетано впав королеві до ніг і благав про прощення, Після чого вона віддасть його в руки батька, аби той поніс заслужену кару. Королеві цього було замало. Тоді кардинал запропонував, Що сам батько відведе сина до в'язниці і віддасть його в розпорядження королеви, Після чого вона великодушно попросить для нього Папу про помилування. Це називається мати гарну роль! Марисенька ще вагалася. Нарешті — зазначивши, що йде на цю поступку через дружбу з кардиналом, Хоча сатисфакція недостатня — вона погодилася, Щоб молодий князь вирушив до в'язниці в замку Святого Ангела. Чезаріні вважав, що ця формальність триватиме кілька годин; Марія Казимира протримала його там тиждень; Потім, коли дійшло до вибачень, зажадала, щоб він вибачився також перед її синами. Тут уже кардинал визнав, що королева перегинає палицю. Він запропонував формулу, в якій, вибачаючись перед нею самою, Князь згадає, що не мав наміру образити шляхетних князів крові. Королева загострила цю формулу; більше того, зажадала, Щоб під час її читання був присутній князь Костянтин. Нарешті, після довгих переговорів, погодилися. У призначений день, в оточенні придворних дам і камергерів, Королева сіла на трон, маючи по праву руку Костянтина, а по ліву — онучку: Бо й це невинне дитя втягнули у справу Толлі! Коли маршалок двору ввів Чезаріні, королева зняла рукавичку І дала йому руку для поцілунку. Чезаріні виголосив підготовлену формулу; Згадавши Костянтина, схилив до нього голову, на що королевич легко вклонився у відповідь. На прощання королева знову подала винуватцю руку для поцілунку, Викликаючи у присутніх захоплення своєю шляхетністю та добротою. Але не судилося, щоб на цьому закінчилася справа Толлі. Коли наближався карнавал, Папа Климент XI, Який неохоче дивився на шал світських розваг у Римі, Особливо противився небезпечним маскарадам, Просив, щоб польські королевичі, які так недавно були героями скандалу, Не виступали в перевдяганні. Вважаючи, що ця заборона її не стосується, Толла з'явилася на Корсо замаскована, в кареті, разом з іншими жінками, Яких зазвичай бачили в товаристві Олександра та Костянтина Собеський. До того ж, ніби кидаючи виклик папській забороні, Толла сіла на козли поруч зі стангретом (кучером). Папська гвардія стягнула її з козел, зірвала з неї одяг І відвела до в'язниці, а звідти до закладу для занепалих дівчат, Тоді як за наказом Папи сукні Толлі віднесли Марії Казимирі до її палацу. Марисенька кинулася, як левиця. Вона боліла через спосіб життя синів, тим більше, що він був для неї дорогим (Причому не знала, що Толла продає її власні коштовності, Викрадені в матері князем Костянтином!), Але все, що стосувалося їхнього престижу, набувало особливої ваги. З цієї миті справа Толлі стала її власною справою, Святою справою польської корони та роду. Королева зажадала негайного звільнення Толлі та її супутниць, А також стангрета, для якого заступилася за повернення конфіскованої карети та коней. Розпочалися нові переговори та дипломатичні ускладнення, Причому Папа лагідно пояснював королеві, Що, ставши захисницею Толлі, вона підтримує розпусту синів. Нічого не допомогло. Королева — як ми згадували — була академічкою; Вона задіяла свою Академію, щоб та заступилася за Толлу. І Академія постановила, що Толла не є тією, за кого її вважає Папа; Це не звичайна куртизанка: вона заміжня жінка, яку приймають у найкращому товаристві. Була згадана якась маркграфиня, в домі якої Толла дійсно одного разу побувала, Але увійшла туди безцеремонно без запрошення. Зрештою, ця Толла — було заявлено — вже не Толла: Польська королева зробила її шляхтянкою та графинею… графинею де ла Пай. Нарешті, вичерпавши аргументи, Марія Казимира просто наказала викрасти Толлу І дала їй притулок у своєму палаці; причому, сповнена турботи про цноту, Розпорядилася, щоб Толла і князь Костянтин мешкали в двох протилежних крилах палацу. Папі урвався терпець, він також мав намір застосувати гвардію. Тоді Марисенька заявила, що протягом години покине місто, де її так ображають. Вона наказала запрягати. І Папа — як колись Людовик XIV — поступився. Він відправив трьох кардиналів, щоб заспокоїти розгнівану вдову Собеського. Нарешті погодилися на те, що Толла поїде до Неаполя. Але й тут престиж мав бути врятований: було встановлено, Врегульовано церемоніал від'їзду куртизанки, Причому вирішено, що Толла поїде в шестикінній кареті кольорів князя Костянтина. Більше того, ощадлива Марисенька виділила їй зі своєї скриньки тридцять тисяч фунтів. Чого тільки не роблять для поваги польської корони та для пам'яті захисника християнства! Після цієї справи залишився — зазначає Валішевський — Збірник двохсот дванадцяти сонетів під назвою «Толлеїда», Присвячених пам'яті «della celebra puttana in tempo della regina di Polonia» (Знаменитої куртизанки часів польської королеви). У всій цій авантюрі нас може вразити одне. Не раз ми зазначали, описуючи долю Марисеньки, Наскільки вона, вихована з чотирирічного віку в Польщі, залишилася чужинкою; І тут, мабуть, вперше у нас виникає враження, Що в ній прокинулася польськість, якою вона мимоволі просякла. Є щось дуже польське в усьому цьому конфлікті. І чи не можна було б його назвати: «Толла, або останній заїзд у Ватикані»? Епізод з Толлою дає міру енергії та наполегливості, Яку виявляла Марисенька, коли йшлося про здійснення її волі. Якби цій волі свого часу супроводжувало більше послідовності та розсудливості, Цього, напевно, вистачило б, щоб забезпечити майбутнє династії Собеський. Здавалося на мить, що помилку можна виправити: Шведський король Карл XII запропонував Якубу підтримку його кандидатури Проти Августа, якого незабаром скине з трону. Цього разу Марія Казимира, придушивши свої давні неприязні, Переймається справою сина: сама пише до Папи, Повідомляючи, що бранденбурзький курфюрст уповноважив Якуба Вести переговори зі шведським королем; більше того, Російський цар просить руки її онучки для свого сина Олексія. Вона сама відправляє двох молодших синів на допомогу Якубу, Сподіваючись поквитатися з Августом за таке нечемне ставлення до її справ та особи. Але Август не дбав про чесну гру: на чужій території, поблизу Вроцлава, Він наказав схопити Якуба та Костянтина в той момент, Коли вони прямували до Польщі, і ув'язнив їх у фортеці в Пляйсенберзі, А потім у Кенігштайні. Марія Казимира пише патетичні листи: Якщо — пише вона синові Олександру — «щоб наситити невблаганну ненависть тирана Проти нас, треба, щоб він мав у руці когось із нашої родини, Я готова сама вирушити до в'язниці, аби бачити моїх дітей вільними та безпечними»… Але пишучи так, вона не рушає з Риму, Лише надсилає наполегливі епістоли імператору та Папі, Благаючи про втручання. Отримує багато ввічливості та співчуття, Трохи обіцянок, але нічого більше; Здається, ці потужності дали свою мовчазну згоду на крок Августа II. За відсутності Якуба шведський король готовий підтримувати Олександра. Але даремно мати намагається розбудити у своєму улюбленці амбіції та волю; Олександр рішуче відмовляється, не має бажання царювати. Можливо, останні роки правління батька, на які він дивився, Надихнули його такою неприязню до корони? Август тримав в'язнів майже три роки, Хоча шляхта галасувала, що вторгнеться до Саксонії і звільнить їх силою; Але це були лише жести. Нарешті, на підставі Альтранштадтського миру, Укладеного з Карлом XII, королевичів випустили, Щойно листом від 17 грудня 1706 року вони відмовилися від будь-яких претензій. Вони наказали себе портретувати з довгим волоссям і бородами, Які відростили у в'язниці, і ці портрети, разом з обстриженим волоссям, Надіслали матері до Риму. У Польщі вже панував — ненадовго — Станіслав Лещинський. Нарешті сталося те, чого королева так часто висловлювала побоювання У листуванні з воєводиною Сенявською. Її статки, розривані батьком і синами (тато-кардинал помер аж у 1705 році, Доживши до 96 років), дедалі важче могли забезпечити королівський спосіб життя; Справи маєтків у роздертій громадянськими війнами Польщі стали зовсім безнадійними; Старіюча Марисенька відчула, що треба ліквідувати цю фікцію королівськості, Яку вона так мужньо захищала в Римі. Дедалі важче було, зрештою, зберігати свій престиж; Для нових кардиналів чарівність імені Собеський вже була чимось сильно потьмянілим, Неактуальним, тим більше, що ватиканський церемоніал дедалі більше прагнув До верховенства кардиналів над світськими князями. Дійшло до того — о жах! — що кардинал Ганнібал Альбані, племінник Папи, Відвідуючи королеву, не зняв бірета. Дедалі більше було тертя з майстрами церемоній Щодо ставлення до королеви на публічних виступах. І королева відчула, що італійський клімат їй не служить. Вона подумала про свою батьківщину, про Францію. У 1714 році вона звертається до Людовик XIV З проханням дозволити їй проживання у Франції Та призначити їй резиденцію. Бо у Франції все ще панував Людовик XIV, Той, з ким життя Марисеньки перетиналося протягом стількох років! Той Людовик, чий висхідний блиск засліплював її як молоду дівчину При дворі Марії Луїзи; про чий «чарівний палац» вона мріяла Як про світ з казки; чийого «табурета» (права сидіти на табуреті в присутності королеви) Вона безуспішно домагалася як принцеса Замойська, З ким потім затято торгувалася як пані гетьманова Собеська, З ким сварилася як королева Польщі, аж поки карта Європи від цього змінилася. Любов, обожнювання, відкинуті, перебродили в ненависть. І тепер, 76-річний Людовик доживав своє царювання, Як його двадцять років тому доживав Собеський, Дивлячись на руїну своїх перемог, своєї політики. Пропозицію своєї давньої підданої та противниці Людовик прийняв байдуже, Але погодився. Чи побачить вона його нарешті, тепер, після стількох років? Ні. Королеві поставили умову, щоб вона навіть не намагалася наближатися до двору та до Парижа: Їй призначили на вибір кілька замків: вона вибрала Блуа. У червні 1714 року на папській галері вона покинула Рим; Її супроводжували онучка та її тезка, Марія Казимира, дочка Якуба. Син Олександр також мав супроводжувати матір, Але його в останню мить затримала сутичка між вартою кардинала-губернатора Та гвардією королівського палацу. Будучи деякий час нездоровим, Олександр захворів у Римі І помер у листопаді 1714 року, наказавши поховати себе в одязі капуцина, Що породило байку, ніби королевич останні роки провів у монастирі, Що «в далекому Римі в капуцинському габіті, в чернечій келії самотнє вів життя», Як пише один з істориків, мимоволі стаючи римотворцем, Щоб з коханця Толлі зробити святого ченця. Марія Казимира подорожувала інкогніто; Вона не бажала приймати жодних почестей, Можливо, боячись, що вони не будуть такими, на які вона претендувала. Попри це, прийом, якого вона зазнала в Ліоні з боку маршала де Віллеруа, Був досить пишним.

Апартаменти в Блуа вона застала непідготовленими: стіни протікали, каміни диміли, двері не зачинялися. На її скарги відповідали звинуваченнями, що поляки, які її супроводжували, руйнують замок. Здоров'я королеви погіршувалося з дня на день; нарешті, у січні 1716 року вона померла, переживши Людовик XIV лише на кілька місяців. 683 У заповіті Марія Казимира просить своїх дітей, щоб її борги були сплачені, вказуючи, що відсотків від її капіталу на це вистачить. Насправді, попри банкрутство своєї королівськості, ощадлива Марисенька залишила капітал у півтора мільйона франків та володіння у Франції. У Польщі їй залишилися Олесько та Тернопіль, які, щоправда, нічого не приносили, а також будинки на Маривілі. Далі в заповіті вона пише, що прагнула б лежати поруч із чоловіком, але у своїй покорі не вважає, що варта клопоту поховання її деінде, ніж там, де закінчить життя. Нарешті, просить синів, щоб вони збудували в костелі Капуцинів у Варшаві гробницю, гідну пам'яті батька. 684 Її поховали за розпорядженням Регента в Блуа; попри це, Марисенька нині лежить у Польщі. Як вона туди потрапила — невідомо. Давній біограф Марії Казимири, Добєцький, просто пише, що «її останки були перевезені коштом Речі Посполитої до Варшави», що здається малоймовірним. Тому швидко знайшла віру інша версія, згідно з якою тіло Марисеньки потрапило до країни «таємничим способом». А саме, однієї травневої ночі 1716 року воротаря монастиря капуцинів у Варшаві розбудив дзвін біля воріт. Коли він пішов відчиняти, нікого не побачив — лише чорну дерев'яну скриню. Скриню відчинили і знайшли в оббитій шовком труні тіло старої жінки з діадемою на чолі та скіпетром у руці: в устах вона мала медальйон з її ім'ям. Це була королева Марія Казимира. Її поховали поруч із чоловіком, а в 1734 році, за сприяння Якуба Собеського, останки короля Яна та його дружини перевезли до Кракова до королівських гробниць, одночасно з тілом Августа II. 685 Ця версія вражає раннім поетизуванням любові цієї королівської пари — любові, яка змусила їх таємничо поєднатися після смерті. Це майже фінал Трістана та Ізольди! Це може вразити тим більше, що як сама Марисенька, так і пристрасть короля до неї повсюдно вважалися джерелом нещасть Польщі, негідною слабкістю героя, і лише видані в XIX столітті його листи розкрили всю глибину та поетичність цього почуття. Можна було б сказати, що інтуїція легенди випередила в цьому історико-літературну критику. 686 Рід Собеський згасав безплідно. Першим помер Олександр, у 1714 році. Мало було б про нього сказати; його найкраще схарактеризувала в своїх листах любляча, але твереза мати. Він любив театр і разом з Марією Казимирою, також великою театралкою, організовували французькі та італійські вистави в палаці королеви в Римі. Крім того, пихатий, але слабкий, розпещений, вихований на чужині, королевич Олександр нічим не нагадував батька, подібно до іншого гуляки Костянтина. Цей має гарну рису характеру, коли, ув'язнений разом з братом Якубом і звільнений раніше королем Августом, добровільно залишився у в'язниці, щоб не покидати брата. Костянтин одружився, на превелике обурення родини, з панною Вессель, придворною дамою Нойбурзької княгині, щоб у 1717 році розлучитися з нею на не менше обурення родини. У 1727 році помер бездітним. 687 Найдовше жив найстарший Якуб, той, якого кілька разів оминула польська корона, бо її йому нібито пропонували ще в 1733 році після смерті Августа II, тоді, коли він вже не відчував у собі сил, щоб за неї взятися. Якуб мав аж семеро дітей: двоє синів і дві дочки померли в дитинстві, вижили три дочки. Найстарша, Марія Казимира, померла незаміжньою в 1723 році, а її нареченого, князя де Бульйона, вийшла заміж сестра, Марія Кароліна. До романів та історії увійшла третя з них, Марія Клементина, заручена ще зовсім юною дівчиною з князем Якубом Стюартом, сином вигнаного Якуба II, також вигнанцем і довічним претендентом на трон Англії та Шотландії.

У посаг їй давали 25 мільйонів, які мали послужити князеві для нових спроб відвоювати трон; але ці заручини занепокоїли європейські двори, імператор наказав схопити наречену й ув'язнити її в Інсбруку, звідки їй вдалося за романтичних обставин утекти й дістатися до Риму, де вона вийшла заміж у 1719 році за свого Стюарта. Померла вона в 1734 році; чоловік пережив її на понад тридцять років, так і не наважившись на енергійну боротьбу за свої права на корону. Про них, ще за життя батька, нагадав його син Карл Едуард, чия гаряча прадідівська кров змусила його ще раз збурити два королівства. У 1745 році, двадцятип'ятирічний син Клементини Собеської висадився в Шотландії, зібрав прихильників, здобув Единбург і рушив на Англію. Він здобув кілька перемог, але розбитий під Каллоденом, покинутий своїми, блукав голодний і в лахмітті, перш ніж дістався французького корабля. Це була романтична й авантюрна експедиція, за яку його партизани тяжко поплатилися. Відтоді Карл Едуард марно благав двори про втручання, і хоча після смерті батька він прийняв титул короля Англії та Шотландії, це був титул суто ілюзорний. Він спився, одружився на старості з молодою дівчиною, яку бруталізував і яка після його смерті вийшла заміж за поета Альф'єрі. Другий син Клементини Собеської, народжений у Римі в 1725 році, після поразки брата присвятив себе духовному стану й у двадцять два роки став кардиналом. Після смерті брата в 1766 році він прийняв титул короля Англії та наказав викарбувати медаль на свою честь. Помер аж у 1807 році розорений, живучи на пенсію від англійського уряду; на своєму надгробку наказав викарбувати титул Генріха IX. Довершімо історію Якуба Собеського. Шлюб доньки з незручним претендентом став причиною того, що імператор наказав йому покинути Олаву. Він здивакуватів, блукав різними країнами, займався кабалістикою, слухаючи водночас три меси на день; зрештою, у 1730 році він повернувся до родинного гнізда в Жовкві, де в 1737 році закінчив своє життя. І як народженню Яна Собеського, так і смерті його нащадка мали супроводжувати особливі небесні знаки: у ніч його смерті шаленіла буря, небо палало полум'ям, гербовий щит над брамою впав і розбився на шматки, а годинник, зіпсований бурею, бив як шалений, сповіщаючи, що помирає останній нащадок короля Яна, останній із Собеський. Нехай нас не дивують ці дива. Бо це певна річ, що на просторі всієї історії Польщі ми не зустрінемо оповіді, яка б мала в собі стільки дивовижності, стільки елементів романсу чи казки, як уся ця пригода Яна та Марисеньки, Целадона й Астреї. І ще має ця історія ту властивість, що правда в ній дивніша за легенду.