Мрія і писок

Від автора Ось, любий читачу, жменька фейлетонів, яких ти зазвичай охочий читач. Назва, дещо експресіоністична, достатньо попереджає тебе, що знайдеш тут розмаїття вражень: побачиш то голову, м’яко схилену до тихої мрії, то розкритий, сварливий, зачіпний писок, як і годиться на захист доброї справи. Але чекає на тебе не лише змішання тонів; також і змішання епох: поруч зі свіженькими, щойно з голки речами, знайдеш тут дрібниці, писані кілька років тому, майже історичні документи! Відкрию тобі цей секрет, любий читачу. На початку моєї письменницької кар’єри я був дуже несміливий. Мої фейлетони тоді окремо не видавав; проносив їх у окремих томах театральних критичних статей, з якими часто вони не мали нічого спільного. Оскільки це загрожувало похованням багатьох думок, що мені дорогі (от, такий невинний сентиментик), мені спало на думку видобути їх із схованки і перемішати між новими. Якщо ж випадково, надто пильний читачу, натрапиш на статтю, яка тобі вже відома, не дратуйся, а перечитай її ще раз: письменника — так хтось сказав — якого не варто читати двічі, взагалі не варто читати. Зрештою, за зразком деяких щоденних газет, я придумав для вас, любі читачі, нагороду «за уважне читання». Той, хто натрапить на щось, що вже звідкись знає, нехай ласкаво повідомить автора (Варшава, Смольна 11) звідки; а між тими, хто надішле влучні відповіді, відбудеться розіграш трьох комплектів перших шести томів «Бібліотеки Боя» у вишуканій оправі. Термін до кінця 1930 року. А тепер, добрий читачу, приємних мрій і веселого писка. БОЙ Варшава, червень 1930

Чиста поезія Кількох моїх знайомих нещодавно заскочили в гральному домі. Трохи вони були цим збентежені, але оголосили в газетах, що це був не гральний дім, а дім побачень, а грали лише заради розваги, ну і якось справа залагодилася. Одні трохи обурювалися, інші сміялися; що до мене, зізнаюся, мене це розмріяло. Зараз поясню чому.

Гра, Втеча Я був… (нехай вже сповідаюся послідовно зі своїх гріхів), я був — давно вже тому — гравцем. Гравцем пристрасним, шаленим і досить нещасливим. Нещасливим, на щастя, бо якби на нещастя був щасливим, боюся, що залишився б при цьому занятті. Я був тоді гравцем; можу зізнатися, вже минув строк давності. За пом’якшувальну обставину нехай мені послужить духовне роздвоєння. Приречений на зубриння підручників медицини, від яких думка мені втікала, і захищаючись від оточуючих мене розумових інтересів, які мені здавалися шкідливою розкішшю перед постійно висячими над головою лікарськими іспитами, я не вмів знайти іншого рішення, як тільки ховаючи голову, як страус… у гральні доми. Тоді зникала медицина, філософія, література, з тієї миті, коли я тягнув дев’ятку (а хоч би й вісімку) до фігури, я жив чистою поезією, бо в глибині душі завжди був і є лише поетом. Кажучи «гральний дім», я вчиняю зухвалий евфемізм, бо насправді це були шинки при кав’ярні. Часом, для безпеки, просто кімнатка в помешканні власника тієї ж, де, зрештою, з усього умеблювання був стіл для гри, кілька стільців і в кутку нічний горщик. Цей останній предмет був ніби символічним; він мав означати, що це приватне помешкання, і що поліція не має туди права входу. Вона, щоправда, за потреби мала це право, але користувалася ним рідко, ніби змушена, у разі якоїсь серйозної денонсації (доносу). Раз, під час такого поліцейського наскоку, прославився своїм наївним вигуком добре відомий у тодішньому Кракові лікар без пацієнтів, званий на ім’я «Тида», а за прізвиськом «старий шменда» (шахрай), гравець легендарний, божевільний, міфічний, який перед комісаром поліції, що згрібав зі столу гроші, заявив протест: «Пане комісаре, ця сотня стоїть за п’ятірку…» (що означало, що він поставив лише п’ять гульденів, а поклав сотню через брак дрібних). Але комісар не видав йому решти! Лише гравці зрозуміють всю чарівність цього епізоду. Цих шинків було багато. Тодішній Краків — не знаю, як сьогодні — був підірваний грою. Причиною, можливо, була бідність. Нічого не можна було заробити, нічого вигадати, зарплата в цьому бідному чиновницькому місті нікому не вистачала, хіба що на найнеобхідніше, а хто ж може жити тим, що найнеобхідніше? Другою причиною була бідність вже не грошей, а життя. Це був Краків з епохи «У тенетах» (роман), коли молодь билася головами об мур. Сум, тіснота, безнадійність… Один Виспянський умів це перетворити на Мистецтво, інші вили від розпачу. Отож, коли переступали поріг шинку, на його порозі зникав маленький, смішний Краків: входили у велике зачароване королівство гри. Бо пристрасть одна, чи її тереном Париж, Лондон, велике портове місто чи надвіслянське містечко, колода карт скрізь однакова, ставка висока чи низька, для того, хто тягне карту, це в дану мить все одно. Картярня була в маленькому Кракові ніби екстериторіальна амбасада могутнього сатани. Важко знайти сильніший контраст, ніж той, що був між мертвою і порожньою вулицею тодішнього Кракова та інтер’єром гральної яскині. Було відчуття, ніби за обертанням персня в казці або вимовлянням заклятого слова відкривався сезам зворушень, переживань, надій… Довгий стіл бакарату, за яким голова до голови — особливо протягом кількох днів після «першого» (дня зарплати) — тиснулися гравці; партія, що тягнулася часом кілька діб без перерви, при якій партнери змінювалися, виходили, поверталися, йшли додому, до офісу, поверталися знову, ті самі або інші, а тільки шменда (різновид бакарату) невтомно оббігала навколо, тільки раз по раз лунали сакраментальні заклинання чарів. Від першого входу просто хапає за волосся астральна рука гри, дрібний тремтіння пробігає по спині. Категорично в цьому є щось більше, ніж ті гроші, які розігруються: це повітря, насичене всіма можливостями, всією потенційною енергією шансу, несподіванки, провини і нещастя, енергією, яка прихована в колоді карт. Правда, та сама колода може служити для порядного бриджу і для шаленого бака, але це так само, як гарна стенотипістка може бути скромною працівницею в офісі, а демоном руйнування на танцях. У мить, коли це згадую, я вдихаю це повітря, бачу цей стіл, ці обличчя, збуджені або сірі, стомлені безсонням, очі блискучі або тьмяні, обличчя веселі або позначені відчаєм. Бо елементи зустрічалися там найрізноманітніші; студент, що програвав плату за навчання або місячну стипендію, актор-гуморист, який заїжджав туди з гастролей по провінції, поруч з чиновником, у якого вдома було кілька дітей, а зарплата так обтяжена всілякими авансами, що щомісяця йому доводилося доплачувати магістрату, в якому він працював, два гульдени. Що такий міг робити, як не грати: за що, дідько його знає! Поруч з цим сухотником, що з останніх сил ганявся за товстим, розбагатілим м’ясником, рум’яним, веселим, раптом охопленим бісом гри, від якого він ставав все худішим, все сумнішим, аж одного дня повісився за крамницею. Поруч з ним інший — ніхто не знав, як його звуть — кого це обходить, працює при поглибленні дна Вісли, звідси його просто звуть «поглиблювач». Поруч інший, невідомого заняття, альбінос, його кличуть «білий»: отруївся одного дня субліматом і помирав три тижні. Поруч, ніби зловісний символ, похоронний підприємець у чорному сюртуку з рудуватою іспанською борідкою, що з’являвся лише «після першого» (дня зарплати), тягнув справді демонічні «паси» і залишав обдертих гравців, щоб ті гризлися між собою за рештки. Інший… Може, Рись Ординський мені нагадає більше або Віціо… (не називаю прізвища шанованого в промисловості та літературі). Скільки ж, зрештою, цих облич я бачу перед собою! Одні випадкові, які платили менш або більш дорогі «новацькі» і вже не поверталися, інші, які тривали в шинку роками, жити не могли без її повітря, ходили блукаючи, коли вечір минав без партії. І тільки між цими постійними утворювалося товариство, подібне до того, що має утворюватися між рецидивістами у в’язницях, братерство в пристрасті — новачок був там «на ти» з сивоволосим старцем — товариство, зцементоване взаємними послугами кредиту, який давав їм величезну перевагу над гравцем, що грав за готівку, новачком. Бо «ніжки на стіл» (правило, що вимагало негайної оплати) діяли там беззастережно; євангельське «голос чую, але особи не бачу» було освяченою та глузливою відповіддю на будь-яке слово, не підкріплене сріблом або банкнотом. До речі, завдяки цьому гра в цих норах була чеснішою, ніж у багатьох панських клубах, де на наївних чатує розбійницьке або самогубне «слово честі»… Не треба додавати, що в цій компанії чималу частину становили «блакитні птахи» (гультяї), професійні шулери, фігури дивного промислу, компанія справді шекспірівська, якій не бракувало і Фальстафа. Ним був залізний медик, син відомого шпигуна, з величезною, незграбною головою: цей був майстром у добродушному використанні насолод «вболівальника» (глядач гри). Щойно він сідав біля когось і тубальним голосом реготав: «Карта любить дим!» — негайно забобонний гравець пригощав його сигарою. Ця суміш елементів, скупчення характерних, яскраво окреслених фігур, знаменних своїми висловами, маніями та звичаями, робила з шинку своєрідний клуб, де навіть без гри було цікаво провести кілька миттєвостей. Якщо чогось і шкодую, то того, що не вів щоденника тих часів, що не нотував епізодів, анекдотів, чудових висловів, гострих як бритва, що вміщували філософію гри та життя в несвідомих афоризмах, яких не посоромився б найсильніший письменник, а авторами яких бувала пристрасть або розчарування. Там, в атмосфері нервів, натягнутих як струни, слово мусило бути стислим; гравець, який «щебетав», дратував усіх і був ненависний. За «щебетанням» пізнавали новачка. Зате добрий дотеп, лапідарний афоризм зустрічалися з мовчазним визнанням. Добра літературна школа; ну а школа життя!! І ця гострота атмосфери, в якій можна було вдихнути наркотик криміналу, не виходячи за рамки суспільства, в рівній мірі, можливо, вабила, як і сама гра. Переживання, від спогаду про які ще холодно стає, і сцени, з яких ще сміятися хочеться. Було щось збудливе в цьому сплетінні драми з фарсом. Адвокат (закінчив пізніше самогубством), який, мешкаючи в Кракові, приховував свою залежність від дружини таким чином, що нібито виїжджав у справах, їхав прямо до шинку з валізкою і грав з розкладом руху поїздів під рукою, щоб знати, коли з уявного місця подорожі має повернутися додому. Зазвичай він спізнювався на кілька фіктивних потягів: «Дідько… кур’єр з Тарнова вже прийшов, ну але маю ще пасажирський» тощо. — Пам’ятаю знову, одного вечора розмова йшла про весілля молодого лікаря, постійного відвідувача шинку, який того дня одружився і наступного дня мав виїхати з дружиною в провінцію. Раптом з’являється той компаньйон у фраку, з весільним букетиком. Залишив дружину у батьків, зайшов до картярні… попрощатися. Недбало сів до бака, ну і до ранку програв усі гроші, які йому тесть дав на сплату боргів і на облаштування. Програвши останнього гульдена, розплакався і благав, щоб йому віддали гроші, бо інакше собі в лоба вистрелить. Що було робити, лютували, обзивали шантажистом, ну і віддали йому майже все… А раптом собі справді в лоба вистрелить, розслідування, скандал… Але пам’ятаю і менш ідилічні епізоди. Старий пенсіонер, охоплений грою, почав щодня приходити на фербель. Його патріархально називали «дідусь». Отож дідусь страждав на падучу — епілепсію — і майже щовечора мав кілька нападів; але в такій формі, що не падав на землю, а лише втрачав свідомість, закочував очі і сидів, тремтячи, на стільці. Тривало це кілька хвилин, після чого сам собою приходив до тями. Я ніколи з ним не грав, але часто спостерігав за цією партією. Гравці були настільки звиклі до його хвороби, що не звертали на неї уваги, не переривали гри, лише казали тоді тому, хто тасував, показуючи на старого: «Дідусеві не давати карт». І пропускали його на кілька турів, після чого знову давали йому карти як зазвичай; можна собі уявити, що в цьому стані дідусь був певною жертвою! Ця партія фербля з напівтрупом, що тремтів на стільці і хапав карти тремтячими руками, щойно відновив перший слід свідомості, це одне з найбільш моторошних вражень, які я пам’ятаю… Раз, коли я сидів, «вболіваючи» і дивлячись на таку сцену, один з гравців, хлопчик з «доброго дому», нахилився до мене і сказав: «Дідусь має щастя, що потрапив на порядну партію, бо деінде йому б просто гроші з гаманця забрали». Сказано це було цілком наївно, з деякою гордістю за власне джентльменство. Ах, ці «блиски і злидні» життя гравців, ці їхні емоції! Міг би щось розповісти про це Людвік Сольський, якого один з «пачки» розбудив раз вдома о п’ятій ранку з благанням позичити грошей, оскільки має у ферблі чотири королі — карта певна як мур! — а не дозволяють йому «на писок» (без готівки) відбити. Гравці тим часом чекали, пильнуючи карт, поки повернеться. Повернувся, відбив, партнер відбив назад, дурна історія, але як тут на чотири королі не додати, ну і виявилося, що той мав чотири тузи. В результаті поплатився — Сольський, який сам з добродушною поблажливістю розповідав це, чудово відіграючи всю сцену. Сам Сольський мав кращу партію, у пріора на Скалці… Ще один образ. Один з гравців виграє значну суму. Телеграфує братові, якого мав у Грибові, щоб негайно приїхав, що бере його за свій кошт до Монте-Карло. Брат у Грибові (ніколи не був за кордоном) пакує манатки і без дихання радісно мчить до Кракова. Перш ніж доїхав, щасливий гравець встиг вже все програти, чекав на брата на пероні, позичив у нього грошей і наступним потягом відправив його назад до Грибова. Гра тим жахлива, що виїдає здатність цікавитися чим-небудь. Пам’ятаю, як приїхала тоді до Кракова відома японська акторка Сада Якко. Сенсація! Люди замовляли місця на місяць наперед, і я купив собі квиток. Коли наближалася година театру, я грав у бака; зусиллям волі (оскільки вже був квиток!) відірвався від партії і пішов. Раптом, щойно почався спектакль, відчув таку порожнечу вражень, що, топчучись по ногах сусідам, вирвався з крісел, подарував квиток комусь, хто стояв сумно під театром, і помчав назад до карт. Сівши за столик, віддихнув на повні груди; яка ж різниця: там жалюгідний сурогат, тут поезія в чистому вигляді… Оглуплення грою переходить у найнебезпечнішу фазу, коли починає віддавати фінансовим платонізмом. Доходить до того, що все одно як, з ким, за скільки, аби грати. Пам’ятаю такий період, прямо патологічний, коли, спустошений у серйознішій партії, за кілька позичених срібняків бився за копійки з двома австрійськими офіцерами, чехами, які, в подібному моєму стані духу, чекали результату розслідування через якісь неполадки в касі і вбивали час таким чином. І могли так до білого ранку… Ліниве повернення додому, холодний чай і якась книга біля ліжка, «Лялька» Пруса або «Парерга» Шопенгауера; — насолода! Але для того, щоб могти читати, треба повернутися голісіньким, інакше думаєш про завтрашню партію.

Світанок, Гра, Докори сумління, Син, Наука, Батько Світанок… Скільки ж разів я його бачив! Жоден працьовитий рільник, жоден жайворонок, що страждає на безсоння, не бачить стільки сходів сонця, скільки гравець. Часто, повертаючись і прокрадаючись до своєї кімнати на горі, я чув зі стиснутим від сорому й розчулення серцем, як батько ще щось компонує, наспівуючи біля фортепіано. Раз я по-дитячому обернувся в той бік і шепнув із ніжністю: «Вибачте». Сумління гризло мене дуже. Пам’ятаю особливо одну ніч, коли я різався в карти удвох із молодим Асником (він застрелився пізніше в Парижі); формально я чув голос, який докірливо казав: «Сини таких батьків»… Але якби я мав сьогодні робити суворий рахунок сумління, я не шкодую миттєвостей, проведених таким чином. Завдячую їм багато; не знаю, чи без цієї школи моя освіта була б досить серйозною. Дитина, Батько, Мати, Наука Треба з цим змиритися, що найчастіше людина вибивається в люди тим, чим завдавала клопоту батькам…

Роздуми перед Попільцем Релігія, Поляк, Польща, Звичаї Так сталося, що лише тепер я прочитав «Лист до вчителя у справі антирелігійної школи» Артура Ґурського. Це питання мусить цікавити кожного, хто живе і мислить у Польщі. Хоча не можна сказати, щоб релігійні переживання в Польщі справді займали багато місця, але стільки справ проноситься під фірмою релігії, стільки осіб чи партій паразитує на ній, що все, що її стосується, набуває ваги. Не раз я замислювався, чому рівень майже всього, що вивішує у нас емблему релігії, такий жахливо низький; чому кожне клерикальне писання дихає невіглаством, підступністю і ненавистю? Не мене одного це вражало. Нещодавно видатний критик, провідний католик, нарікав на це у своїй статті, протиставляючи нашим відносинам широке і культурне ставлення, яке має до соціальних та літературних справ віруючий католицький табір у Франції. Наслідок цих роздумів був неочікуваний: інший, ще католицькіший літератор, який узурпував собі функцію ревізора, накинувся на того критика, денонсував його, спричинив втрату скромної посади, обсипав його стількома образами та інсинуаціями, що результатом став поєдинок на пістолетах (імовірно, за індультом). І коли я замислювався, як кажу, над цими сумними відносинами, я подумав, що хтозна, чи причини цього не варто шукати в школі, тільки в дещо іншому сенсі, ніж це зазвичай робиться. Релігія, Школа Коли говорять про школу «релігійну», і її захисники, і противники зазвичай розуміють річ так: релігійна школа — це посилення релігійного духу в суспільстві; школа без викладання релігії — це для релігії шкода. Це трактується як аксіома. Тим часом легко може бути, що річ має місце якраз навпаки, і що релігія не має сильнішого ворога, ніж саме викладання її в школі. Це усвідомлює сам Ґурський, коли пише: «Треба визнати, що викладання релігії, так як воно сьогодні поставлене в школі, не дає молоді багато користі. Ані не будить релігійної душі, ані не розвиває її крил. Крім того, воно вводить в розум елемент інтелектуальних суперечностей і таким чином засіває зерна, з яких виростає сумнів, мати невіри…». Ця формула, можливо, занадто обережна. Коли Ґурський пише, що викладання релігії «дає небагато користі», можна було б радше сказати, що з суто релігійної точки зору це викладання завдає незліченних збитків. Також викликає сумнів те застереження: «так як сьогодні поставлене»… Чи тільки сьогодні? Чи може бути, чи буде колись краще поставлене? Бо що за моїх часів — не зовсім сьогоднішніх — воно не було поставлене інакше, це факт. І про це саме я хотів кілька слів сказати. Такі автентичні свідчення можуть більше посприяти проясненню справи, ніж голослівні дискусії. Релігія, Школа, Наука, Місяць, Вчитель, Учень, Нудьга Гадаю, що можна було б висловити це так. Усе, що є в нас релігійних почуттів, має своє джерело деінде; усе, що дає школа, є повільним і систематичним нищенням цих почуттів. Я не говоритиму про перше, дитяче зіткнення бодай із десятьма заповідями і про наївні запитання малих пустунів, що означає «не перелюбствуй» і «не пожадай жінки ближнього свого». Справжній конфлікт починається в гімназії. Кажу згідно з тим, що бачив. До кожного уроку учні ставляться по-різному, залежно від предмета та особистих уподобань; але до одного уроку ставлення одностайне, тобто з одностайною нехіттю: до викладання релігії. На думку про нього молоді щелепи роззявляються відчайдушним позіханням. І ані руш не хочуть вони визнавати його за науку. Тавтології катехізису на кшталт: «Чому Бог всемогутній? — Бо все може» суперечать поняттям про науку навіть малечі, так само як і заплутані міркування на тему, що Бог, хоч би й хотів, не міг би бути досконалішим, ніж є, тощо. З цього починається; потім кожен навчальний рік має свою принаду. Плоске скорочення історії Старого Завіту; ще жахливіше плоске викладення Нового, який, заданий, виданий, підказаний і класифікований, є чимось справді образливим для дива Євангелія. Потім Історія Церкви, при якій іронічною забавою учнів є зіставлення її з одночасно викладеною всесвітньою історією. Нібито наївно, з дурня-франта (наївного простака) учні з підручником Історії Церкви звертаються до вчителя історії і просять пояснити суперечності та сумніви, що виникають. Ах, ці «сумніви»! Для одних вони — пустощі, для інших — трагічне переживання. Вони починають облягати від початку, від того класичного «як Бог може бути всезнаючим і знати, що людина згрішить, і засудити її на пекло, і водночас бути наймилосерднішим» тощо. Хто ж через це не пройшов і кого ж змогла в цьому заспокоїти суха діалектика префекта! Але найсильнішим руйнівним елементом є викладання догматики старшим хлопцям. Легіони молоді одностайно свідчать, що викладання догматики було для них переломом, руїною їхньої віри. Не знаю, як є сьогодні, але важко уявити щось більш незграбне, ніж підручник, з якого нас навчали догматики. Подавати ці речі хлопцям у віці, коли молодий мозок смакує перші насолоди і перші тріумфи точного мислення, у віці, коли критичний розум найбільш загострений, це справді божевілля! Геніальний Паскаль міг покинути науку і сказати собі: «треба оглупнути», але учневі п’ятого класу не можна оглупнути… Викладання догматики дає, зрештою, привід для грізної забави. Улюбленою розвагою учнів стає притискання священика до стіни за допомогою своїх «сумнівів». Ми мали в пору догматики винятково тупого катехита, хоча й доктора теології; цей любив переможно розв’язувати будь-які сумніви і навіть заохочував виступати з ними. А ось приклад, як він розправлявся, наприклад, з актуальною тоді для нас теорією Дарвіна, еволюцією видів, питанням походження людини тощо. «Дурний твій Дарвін: посади курку до хлівця і тримай її сто років, побачиш, чи з неї зробиться порося» — так відповідав той доктор теології. На цьому рівні все. І є тут щось більше, щось, що, можливо, є найважливішим. Чи може бути щось небезпечніше, ніж це постійне зіткнення молоді зі священиком на платформі нехіті та нудьги, в атмосфері примусу, тверезості та прози, ніж це віддання його на поталу учням без допомоги найсильніших козирів релігії, її таємниці, поваги та поезії? Яке ж випробування! І наскільки ж важчий тут добір людей, ніж при будь-яких інших священицьких функціях! Священик, який відправляє месу, щойно вдягне орнат, може бути яким завгодно, він тоді є священиком, що звершує найвищу таємницю; те саме священик, що уділяє останнє причастя вмираючому; священик, що слухає сповідь, хоч і не орел, має за собою зворушення сповідальні, його роль, зрештою, радше пасивна. Але виставити першого-ліпшого священика на здобич спостережень, на вогонь хитрих диспутів п’ятдесяти більш-менш спритних, злісних, а передусім знуджених хлопців і наказати йому бути амбасадором релігії, обдертої зі своїх пишнот, вирваної з урочистих сутінків церкви — поданої у формі раціоналістичної та псевдо-точної науки! Немає важчого добору людей, ніж тут, а немає, мабуть, чогось більш посереднього, ніж посередній катехит. А то й гірше… Візьму мій приклад. Я ходив до гімназії, яка вважалася зразковою; у молодших класах ми мали катехита, про якого я вже раз згадував, а який після кільканадесяти років «педагогічної праці» отруївся одного дня зі страху перед скандалом… У старших класах ми мали священика тупого простака, без виховання, без інтелігенції, без поваги, на якого учні дивилися з зневагою і з якого просто робили забавку, підбурюючи його та доводячи до абсурду своїми хитрими диспутами. Безжальна забава з цього служителя релігії була єдиним урізноманітненням тих убивчих уроків: і весь клас, без різниці, брав у цьому участь! Ось два типи, під чиїм духовним керівництвом я пройшов майже всю школу. * Наука, Релігія, Школа

Але зупинімося на посередніх типах; скільки ж тут труднощів! Якщо катехит буде лагідним, поблажливим, негайно хлопці починають читати під партою, вчити уроки на наступні години, торгувати марками (поштовими марками), навіть різатися в карти. Якщо буде суворим, предмет його буде зненавиджений. Те саме трапляється з іншими предметами, скаже хтось. Ні, це зовсім інше: при латині або математиці йдеться зрештою про те, щоб їх вчити, а що собі учень про них думає, який емоційний стосунок учня до предмета, про це вчитель менше турбується; тоді як, навпаки, остаточною метою викладання релігії є саме цей емоційний стосунок. І це ще не все. Той самий учитель релігії, який ставить оцінки, роздає покарання і дискредитує себе в очах учнів диспутами, в які його втягують, у неділю вдягає орнат (літургійне вбрання священика) і відправляє месу, месу обов’язкову, на якій присутність контролюється, відсутність карається. Ба, я мав катехита, який сам, чи то обертаючись «до люду», чи навіть у дзеркалах вівтаря вмів контролювати поведінку учнів під час меси і враховував її при виставленні оцінок! Чи можна обрати ефективніші засоби, щоб месу обдерти з усякої таємниці і зробити з неї тюремну каторгу? Не кажу про екзортуси (проповіді): тут вже перо мліє; будь-який опис був би заслабкий… Релігія, Школа, Учень, Сповідь, Фальш, Занепад Отже, процес нищення в дитині релігії через її викладання можна визначити майже з точністю. Болісний процес. Скільки ж ночей проплаканих, скільки ж годин пролежаних хрестом, у яких малеча марно відбивається від сумніву! Аж врешті все відпадає. Звісно, що з багатьох дитяча віра відпала б і так, але безсумнівно, що навіть тоді ставлення до справ релігії залишилося б нескінченно кращим, шляхетнішим, ніж буває сьогодні. Шкільне викладання релігії не тільки забирає релігію, але й огиджує її. Пелюстка за пелюсткою общипує її дощенту з її гідності. І триває ця праця вісім років! Кому не дасть ради Старий Завіт, тому зарадить догматика, кого не доконає догматика, з тим упорається жахлива «Етика», а довершує справу гімназійна сповідь, відправлювана гуртом, в атмосфері нехіті, бунту, цинізму, деморалізації. Її відправляють позичені священики абияк, часто не маючи змоги усвідомити вік хлопця. Пам’ятаю, як мене, десятирічного малого, невинного, як торішня Маліцька, священик притискав настирливими запитаннями «чи не було якихось нескромних дотиків», причому я зовсім не знав, про що йому йдеться? Заінтригований, я довірився товаришеві і… дізнався. Потім хлопчина з жахом дізнається, що є такі, які сповідаються за товаришів, за кілька грошів або за кульок цукерок, віддаючи фальшиву картку, бо весь зміст гімназійної сповіді — це віддання тієї «картки», що вимагається шкільною владою. Спершу дивляться з жахом на святотатця, боячись йому руку подати, потім малеча звикає до існування цього процесу. Хлопці позичають один одному картки з гріхами, вказують один одному священиків, які сповідають легко і швидко, вчаться підкидати картку священику, який недобачає. Примус сповіді — це масове виробництво святотатства, блюзнірства. Яка створюється звідси атмосфера, свідчить факт, який трапився за моєї пам’яті у вищому від мого класі: факт випльовування гостії! Не можна було дізнатися, хто це зробив, підозра впала на затятого «атеїста», якого вигнали зі школи, тим часом це скоїв зовсім інший хлопчик, чиє ім’я знали кілька осіб, але через шкільну честь мовчали, а він не зізнався, зносячи, щоб покарали невинного. Я знав пізніше винуватця цього вчинку: він був — не змінивши, зрештою, надто принципів — редактором клерикального видання… Отже, що здібніші, інтелігентніші відпадають від віри. Звісно, деякі повертаються до неї через роки. Але не завдяки школі, радше попри школу. Коли я читаю зауваження Артура Ґурського, бачу в них відлуння власних переживань цього письменника, який має такий глибокий інстинкт віри, а який письменницьку кар’єру почав із гучного процесу, порушеного проти нього за образу релігії та блюзнірство. Не знає цих потрясінь більшість тих, кого взагалі ці питання ані гріють, ані холодять, і які за рутиною дотримуються суто формальних вимог релігії, зведених, зрештою, до мінімуму. Залишаються при релігії хлопці радше тупі або не зовсім нормальні, часто в особливий спосіб поєднуючи набожність із моральним виродженням. Пізніше в лавах захисників релігії орудують напівсвідомі або свідомі спекулянти, часто, зрештою, скомбіновані з попереднім різновидом. Таких легіон у нашій клерикальній або напівклерикальній публіцистиці, і звідси її жахливий рівень. Наші клерикальні писання вміють лише постійно розповідати про масонів і про те, що Вольтер випив свій нічний горщик перед смертю. Цю розповідь я чув від катехита в школі і знову вичитав її кілька днів тому! Релігія, Школа І я думаю, чи в цій відсутності серйозного ставлення до релігії, у цьому фримаркуванні нею, у цьому справді обскурантному інтелектуальному рівні, який є ганьбою католицизму в нас, не криється плачевний вплив школи в цій мірі. Можливо, при лаїцизації школи релігія зберегла б свою таємницю, свою конфіденційність, свою сором’язливість, свою гідність. Це певно, що релігії школа не дала нікому, забрала її в багатьох. Сприяє, можливо, підтриманню статистики офіційних католиків, підтриманню офіційного лицемірства. Якщо про це йдеться, то інша справа. Але якщо йдеться про суттєвий зміст, у такому разі гадаю, що треба було б почати розглядати питання під іншим, ніж досі, кутом. Замість поєднувати викладання релігії в школі із самою релігією, радше треба було б констатувати, що перша є запереченням другої та її знищенням.

Великопосні роздуми I Наступ клерикалізму (який має небагато спільного з релігією) на всі сфери нашого життя стає настільки бурхливим, що дати йому відсіч є наразі однією з найважливіших позицій у формуванні нашого майбутнього. Наші клерикальні видання дають нам передсмак обскурантизму з найгірших часів давньої Польщі, ніби для ілюстрації, куди нас хочуть вести. Отож, коли один із моїх полемістів пише мені з приводу «Роздумів перед Попільцем», що: «слушною було б річчю після Попільної середи посипати собі голову попелом і зі словами „memento mori” взятися до справжніх великопосних роздумів», справді, готовий послухатися заклику, хоча, Бог мені свідок, утіх карнавалу я не зловживав, а навіть зовсім не користувався. Послухаюся тоді, з однією лише поправкою: не зі словами «memento mori», а «memento vivere».

Матеріалу для роздумів, зрештою, мені аж занадто постачають мої читачі. Після кожного фейлетону я отримую стільки свідчень, що підтверджують правдивість висловлених мною думок, що якби я захотів їх наводити, місця б не вистачило. Але один візит хочу розповісти, бо він особливо дав мені привід для роздумів. Відвідав мене, власне, один землевласник, рішучий антипатик «Kuriera Porannego», який бере його до рук лише в неділю, зі старої дружби до мене. Прийшов він тоді і сказав мені, коротко, такі слова: «Я читав ваш фейлетон про релігію в школі; я з вами цілком згоден. Але те, що ви порушили, це лише дрібна частинка і, можливо, не найважливіша. Якби ви проїхалися нашими селами! Якщо шкільне викладання релігії відштовхує дитину від віри, то що вже казати про вплив пересічної плебанії на люд! Якщо селянин тримається релігії, то радше попри ксьондза, ніж через ксьондза; тримається її через традицію, обряди тощо. Духовний та етичний рівень ксьондзів, суперечність між тим, що вони проповідують з амвона (якби ви чули ці проповіді!), і тим, що говорить їхнє життя, настільки разюча, що сліпого мусить вразити. Ксьондз, зрештою, кепсько забезпечений, дбає головно про обкладання даниною своїх овечок, а передусім і понад усе є просто похоронним підприємцем у своїй парафії, знаходячи в цьому сумному акті найбільшу нагоду для отримання зиску. Про наслідки целібату краще не говорити… Що до мене, як мене тут бачите, мусив я позбутися з парафії, через втручання до єпископа, вже трьох зовсім неможливих ксьондзів, але коли з подібною справою я прийшов учетверте, єпископ роздратувався і сказав: „Ви бачите лише свою парафію і вам здається, що ви всього досягли, коли позбулися поганого ксьондза. Я знаю, що він невідповідний, але що я з ним зроблю? Можу його лише перевести кудись інде. Отже, з ширшої точки зору, чи буде він тут, чи деінде, це абсолютно все одно, а лише робиться безлад. Давайте нам до семінарій кращий матеріал, то матимете кращих ксьондзів”. Так сказав ксьондз єпископ». Я не вдаюся в те, чи суд мого землевласника, людини радше спокійної та врівноваженої, яка жваво відчуває потребу релігії у народу, вийшов надто чорним. Може, він погано потрапляв, може, надто узагальнював свій досвід — не знаю. Мене вразило інше: а саме дві обставини, над якими людина недостатньо замислюється, як над усім, до чого звикла. А саме ті слова єпископа: «Я знаю, що він невідповідний, але що я з ним зроблю»… Багато речей пояснюють ці слова. Бо якщо взяти інші професії, як же ретельно (відносно) їх просівають крізь сито. Урядовець, військовий, касир — чи інший світський працівник — коли виявиться невідповідним або негідним покладеної на нього довіри, тоді може бути усунений; нехай спробує щастя в іншому ремеслі. Лише в цій професії, що вимагає найвищої людської міри, цей спосіб не існує. Хто є ксьондзом, є ним назавжди; а якщо ним є, треба його працевлаштувати. Яскравий приклад цього я цитував у «Консисторських дівах», як ксьондза, що мав завідомо найгіршу поведінку, після відступництва та швидкоплинного каяття, призначили… катехитом у жіночій школі, і лише спротив світської влади — спротив з моральних міркувань — унеможливив призначення. Щось треба було з ним зробити! Тобто немає іншого способу, тільки переміщення туди й назад цього матеріалу, який є. А який він є? Очевидно, неважливий, якщо єпископ роздратовано вигукує: «давайте нам кращий». По суті, щоб усвідомити цей «матеріал», достатньо звернутися до власних спогадів. Зі шкільної лави знаєш тих, хто пізніше, одягнений у духовну сутану, стане недоторканним. Це, безсумнівно, дуже посередній матеріал, як за інтелектом, так і за характером; менш здібні сини селян, зваблені легким хлібом або сільським «амбітом» (прагненням до кращого життя), часто поневолені бідністю. І ось такий кільканадцятирічний хлопець робить вибір, приймає рішення, яке вирішує його життя, рішення таке серйозне щодо наслідків, безповоротне! Інші можуть у подальших студіях розібратися в собі, у своїй натурі, схильностях і здібностях; він — ні. Бо припустімо, що такий хлопець у семінарії втратить те часто аж надто сумнівне «покликання», яке його туди привело. Немає для нього повернення, куди ж він піде, куди обернеться? Тим більше після свячень. З покликанням чи ні, він до кінця носитиме свій священицький стигмат, буде борсатися, мучитися, аж врешті почне бачити в цій професії такий самий добрий інтерес, як і в будь-якій іншій. Якщо взяти до уваги ці дві обставини, ницість матеріалу та неможливість позбутися його, покращити, очистити, не було б нічого дивного, якби з усіх професій наш клір найбільше залишав бажати кращого і якби виявилося, що він стоїть чи не найнижче з етичного погляду, принаймні стосовно вимог, які ми маємо право йому ставити. Не було б нічого дивного, це точно. Радше дивуватися б належало, якби було інакше. Достатньо однієї речі, про яку теж не говорять і не думають, так дуже з нею люди освоїлися, а яка, коли над нею замислитися, проймає жахом: целібат. Не через спосіб, у який той чи інший ксьондз його дотримується; але через наслідки, які він тягне за собою, через ситуації, в які він втягує священика, через вплив, який він має на формування характеру. Бо як, власне, ця справа має бути? Коли в Кракові ставили «Прокляття» Виспянського, ті самі духовні кола, які протягом кількохнадцяти років не допускали цього твору на сцену, бачачи, що боротьба програна, взяли «Прокляття» нібито під свій патронат, привітали його урочистою статтею. У цій статті вражав один коментар: клерикальне писання пояснювало, власне, що хибною є думка світської публіки, ніби кожен ксьондз складає обітниці чистоти: обітницю чистоти складає чернець, але не світський ксьондз. Якщо він чинить гріх нечистоти, грішить — як кожен інший, може, трохи більше — але не ламає обітниць; величезна різниця! Дуже витончене і втішне розрізнення; але суспільство в цій справі цікавить інше; не ступінь гріха ксьондза, а соціальна сторона цього гріха. Чи може хтось не бачити, скільки трагічних конфліктів він породжує, в які колізії вводить? Випадок дав мені в руки — оскільки мимоволі я став чимось на зразок знахаря соціальних хвороб, і люди звертаються до мене з найдивнішими речами — отже, випадок дав мені в руки акти однієї такої жахливої справи. Молода жінка прийшла цими днями до мене і, розповівши мені свою історію, дала мені копію своєї скарги, адресованої до найвищої церковної влади. Ось її історія коротко, згідно з цією скаргою: Вісімнадцятирічна дівчина служить «у білому» (прислуговує під час богослужінь) у певній церкві. Вікарій тієї церкви пильно її спостерігає. Одного разу викликає її під якимось приводом до своєї кімнати. Каже їй, що кохає її за те, що вона чесна і добра дівчина; після чого спонукає її віддатися йому. Дівчина вказує на образ Христа, захищаючись гріхом. Ксьондз запевняє її, що гріха не матиме; падає на коліна, присягає на рани Христа, на прах батьків, на честь, що якщо вона буде йому покірна, він опікуватиметься нею все життя. Дівчина, яка «вірила священикам як святим», поневолена, піддається. Стосунки тривають. Раптом дівчина дізнається, що вікарія переводять, саме в той момент, коли вона відчула себе матір'ю. Йде до ксьондза; той відповідає, що його переводять за покарання, і що він не хоче про неї чути. Спонукає її піти до акушерки зробити аборт. Дівчина відмовляється через страх перед гріхом і перед небезпекою. Тоді ксьондз каже, що купить їй дві пігулки сублімату, щоб вона отруїлася, але на вулиці, не в його помешканні. Врешті-решт тікає від неї. Дівчина їде за ним, тим часом у неї стається викидень. Звертається до єпископської курії зі скаргою; обіцяють їй порозумітися з ксьондзом і отримати для неї допомогу; справа тягнеться. Знову їде до ксьондза. Ксьондз викликає поліцію з тим, що приїхала чужа жінка і хоче його вбити. Її заарештовують, після свідчень відпускають. І тягнеться ця справа довго; ксьондз заманює дівчину до помешкання другого ксьондза, вимагають від неї за допомогою обіцянок підпис, що вона відмовляється від претензій; свідок є один, доробляють підпис другого; коли підписала, викидають її за двері, йде до курії, курія не хоче вже з нею говорити: адже підписала відмову! Знову їде до парафії докучати ксьондзу: той у шаленстві душить її, кличе церковного, кричить, що треба покликати розбишак, щоб її втопили, обмотують їй голову, б'ють її, вона біжить до поліції, де лікар констатує сліди нігтів на шиї тощо. «Важливіших подробиць я не згадала (пише ця жінка у своїй новій скарзі до найвищої інстанції), за які ксьондз Х. не повинен бути ані години ксьондзом. На вимогу відповідних властей ці подробиці можу розкрити усно, а навіть засвідчити під присягою…». Справжні «Дієння гріха»! У яку ж безодню злочинів потягнула бідного ксьондза перша помилка, злочинів, з яких святотатство є найлегшим… А тепер припустімо навіть, що частина цього всього не була б правдою, що була б перебільшенням, вигадкою цієї дівчини: хіба менш трагічним є становище ксьондза, який за хвилину слабкості постійно мусить тремтіти перед шантажем, перед скандалом? Скільки таких справ може нагромадитися протягом одного життя; прекрасних сцен видовищем стає плебанія! Ось що коштує целібат. Чи вирішується так чи інакше, добродушно чи трагічно, гадаю, що небезпечно було б зазирати в довірчі перипетії пересічного священика. Не сам первісний гріх тут загрозливий, а те, що він тягне за собою, те, що може зробити з людини, до чого може довести ксьондза, може, не гіршого за інших, от, пересічну людину, жертву системи. Це вже не внутрішня справа Церкви. Сам целібат вистачило б, щоб з армії кліру зробити в суспільстві небезпечне джерело деморалізації, завжди, зрештою, прикрите духовною владою. Бо й що вони можуть зробити? Перевести ксьондза з однієї парафії до іншої, як відповів єпископ моєму землевласнику. А тепер зважмо, у світлі цих «двох пігулок сублімату», спосіб, у який духовні сфери поставилися до порушеної мною теми «Пекла жінок». Коли, спираючись на думки найповажніших членів суспільства, законодавців, я порушив важливе соціальне питання, не було образи, якої б мені не завдали, вони, які найменше мають права про це говорити. Бо якщо для когось ця проблема існує, то для жертв целібату. Якби ж то вистачало гриміти і видавати через «Католицьку Агенцію Пресову» циркуляри, в яких огиджують чесного письменника за те, що він порушує речі болючі, безперечно, але які є фактом і яким ніхто не наважується заперечувати! Так само як усі образи, якими мене обсипали після «Консисторських дів», не змінили факту, що торгівля католицькими розлученнями під фірмою анулювання є джерелом святотатства і корупції, так само порушені сьогодні мною болячки не перестануть існувати, хоч би відповіли новими образами. Одним із найпоширеніших способів, використовуваних з незапам'ятних часів, є навіювання публіці, що не те є аморальним, що створює аморальні стосунки, а що аморальним є той, хто їх виявляє і вказує. А другий спосіб — це ототожнення справи священиків зі справою Бога, кліру з релігією. Але це зношений спосіб. Виспянський був одним з наших найбільш релігійних письменників: отже, двічі виступає в його творах ксьондз; один раз як сільський лихвар — у спілці з євреєм — другий раз як джерело публічного розбещення, бідна і темна жертва целібату. Ось вам, мої отці, великопісні роздуми. Бачите, що маєте багато, дуже багато роботи. Багато праці над собою, праці над тим, щоб узгодити свій устрій з потребами сьогоднішнього світу, з поняттями хоча б світської чесності. Доки з цим не наведете ладу, зарано, можливо, простягати руки по владу у відродженій Польщі. Почніть виправлення Речі Посполитої з себе; намагайтеся гідно виконувати вашу роль душпастирів, це вже досить гарне і важке завдання. II Якось я цитував анекдот про поважного граматика Антонія Малецького, який, коли йому грубіян на вулиці зробив непристойну пропозицію, рефлекторно виправив його хибну вимову: кінцевому «пє» бракувало хвостика! Це професійна звичка. Так і я. Щоразу, коли отримую листа з образами, мимоволі ловлю себе на тому, що мене цікавить насамперед правильність метафор, лаконічність або недолугість стилю, інтелектуальний рівень. Це не означає, що я отримую лише листи з образами; навпаки, моя щоденна пошта має оригінальний характер. Купу подяк від жінок, від учительства, від картярів, від романістів… Але й лайки теж чимало. Отже, одного дня в купці листів зустрілися два, що становили такий промовистий контраст, що мушу їх тут навести. Девізом можна було б дати: «стиль — це людина». Один, підписаний ім'ям та прізвищем: «Вельмишановний Пане! Дозвольте міцно і щиро потиснути Вашу руку за сміливий виступ проти шаленого нападу нашого кліру на всі сфери нашого суспільного життя. Тільки Ви… (компліменти, які я опускаю)… зможете витримати цей напад, і нехай Ви вірите, що ми, пересічна інтелігенція, станемо стіною і будемо захищати Вас як нашого духовного вождя. Ніколи ще католицький клір так бундючно не піднімав голови, як у нинішні часи. Тільки Ви… (компліменти)… можете пояснити нашому відсталому суспільству з міщанським рівнем, що боротьба з кліром не є боротьбою з релігією. Те, що Ви пишете про окремих священиків, це лише незначна частина того, що насправді відбувається в сільських парафіях, а особливо на західних окраїнах. Ми розуміємо соціальне значення Ваших фейлетонів і ще раз висловлюємо Вам нашу гарячу подяку. Тільки не відступайте, за Вами стоять сотні тисяч. Від імені Ваших прихильників Н. Н., католик». Другий лист безіменний (цитую скорочено): «(…) ви справляєте на всіх враження безрогої чотириногої тварини, яка любить валятися в багні (…). Ви повинні відразу сміливо і відкрито зізнатися, що ви атеїст і комуніст (якому, ймовірно, платять за цю кротячу роботу комунізування поляків), що ви хам і грубіян, розпусник, який не зупиняється ні перед чим (…). Не дуріть далі, бо й так усі вважають вас за божевільного. Краще дати спокій цим статтям… вони викликають огиду і відразу до людини, яка вміє вживати лише вульгарні вирази (бо інших у її словнику не існує), яка деморалізує поляків у той час, коли їм найбільше потрібна стійкість духу і чистота душі. Ви не поляк!!! Ви найманець Росії, оплачений за свою згубну і руйнівну діяльність на території Польщі. Будь далі хамом, атеїстом, але не вчи цього інших: ти дурний (як осел!), але не переливай своєї дурості в уми інших людей (…)». Мене вразила в цих двох листах різниця стилю. Взагалі мене непокоїть, що щоразу, коли я отримую листа від такого самозваного захисника віри і традиції, рівень його такий, що жах проймає, що було б, якби ті шановні гасла мали перемогти в цьому специфічному трактуванні. Чи вся Польща почала б писати таким чином? І мені спало на думку, що не надто добрим має бути виховання, яке дає такі плоди.

Хтось скаже, що вихователі не відповідають за таких учнів. Авжеж. Бо звернімося до джерела. Я не лише листи отримую, а щодня ще й порцію друкованого слова. Отож, щоразу, як дістаю вирізку з клерикального часопису, знаходжу той самий стиль. Хочете зразок? «(…) Якщо Боя справді долають такі сумніви, то шкода, що він не заглибиться в себе, адже після розважливого обмірковування він мусив би дійти висновку, що він є найбільшою свинею серед поетів і найбільшим поетом серед свиней… Його трагедією було те, що він ніколи не був у твердих руках, а постійно його пестили й оберігали. Породистий арабський кінь має повну цінність лише тоді, коли він об’їжджений. Необ’їжджений кінь не становить жодної цінності. Залишений сам на себе, він блукає, де йому заманеться, і шкодить, до корисної праці його не можна використати, а єдиною реальною користю від нього є гній. Так само і з Боєм». У такому тоні постійно «полемізують» наші клерикальні органи. А зважте, що це ще дуже лагідний зразок; порівняння з породистим арабським конем є відносно досить похвальним; зазвичай ідеться про «збоченця», якого чекає кінець у лікарні, та подібні побожні християнські побажання. Отож, якщо самі ті, хто нав’язується нам у вихователі, пишуть таким чином, чого ж сподіватися від їхніх вихованців? Оскільки вже йдеться про документи, маю спокусу навести ще один, що є живою ілюстрацією моїх попередніх фейлетонів. Недолі вчителя народної школи, який прагне запалити в учнях жагу до знань:

«Приносиш до класу, наприклад, Вінавера, вирізаєш із щоденної преси та наукових видань природничі новини, захоплюєшся незліченними людськими можливостями… Розноситься чутка, що вчитель нібито в Бога вірить, але потім каже, що люди незабаром полетять на Місяць або й на Сонце. Дізнається про це ксьондз і публічно викликає такого вчителя на сповідь. Кілька років тому один ксьондз намагався пояснити, що в гімназії Лелевеля сталося диво… бо хтось там не загинув, хоча в залі вибухнула граната (відомі випадки під час матуральних іспитів). Я не повірив у диво, стверджуючи, що не загинуло також 50 інших людей, які перебували в цій залі в той самий час. «І пан хотів релігії вчити! — почув я на це. (Бо в наших школах часто вчитель викладає релігію.) — Така людина!» — До кінця року ксьондз не подавав мені руки і не заходив до канцелярії, коли я там був. А скільки ж то разів із таких речей виникають плітки, втручання, а нерідко й мандрівка щонайменше на край повіту. І як же тут жити? Чи зберегти союз із «Богом» і плести дурниці, і пильнувати, щоб промінчик світла не дістався до голів моїх адептів? Де ж совість, де ж чесність? (…) Нам, учителям народних шкіл, за визнання або навіть за «підслуховування» наших поглядів загрожують звільнення, а за не надто віддалених ґрабських урядів нерідко й втрата шматка хліба. Не зайвим буде також, якщо згадаю про деяке тимчасове послаблення в цьому відношенні. Отож зі страхом, зі справжнім страхом ми прийняли звістку, що ось кинулися на нашого зверхника, на нашого міністра. А ми, які часто маємо суперечки зі своїми властями і радіємо, якщо нелюдський зверхник поступається, цього разу кричимо ґвалту і якнайкатегоричніше протестуємо на наших з’їздах, зборах, проти нападів на особу нинішнього міністра освіти, на незалежність шкіл, на бажання керувати нами темним і відсталим кліром… Отож зрозуміє Шановний Пане, чому так багато очікуємо від Пана, бо віримо, що якщо пан візьметься за це питання, пан «владнає» його успішно, як стільки інших, і очистить шкільне життя від дурості та деморалізації (…)». Мій Боже! Очистити життя від дурості та деморалізації!… Тільки стільки! Рішуче забагато вони обіцяють від моїх кволих сил. І якби ж то лише про духовні речі йшлося! Є й інші справи, значно фізичніші, а про це, справді, невідомо, як писати. Коли свого часу я дозволив собі кілька невинних жартів на тему одного питання, у клерикальних виданнях пролунав одноголосний хор: «Бой збоченець! До санаторію! Апостол гомосексуалізму!» тощо! Не пам’ятаю нічого настільки гумористичного, як це розлючення зашкарублих голів, нездатних зрозуміти жарту, інтелектуальної гри, ревізіоністського парадоксу. Сумління маю щодо «нормальності» настільки чисте, настільки не згрішив у цьому напрямку навіть думкою, не тільки вчинком, що щиро розважався цією кампанією, навіть тоді, коли підбурені пані в Бидгощі намагалися перешкодити відчиту, який я там виголосив про цнотливу письменницю трьохсотлітньої давнини, пані де Лафаєт. Ця кампанія, натомість, мала той наслідок, що привернула мою увагу до тієї побіжно торкнутої теми: я почав помічати дивні речі! Моє двозначне шкільне спогад пробудило спогади інших осіб, абсолютно аналогічні в цьому відношенні. Але чи потрібні аж спогади! З дня на день розпочнеться в одному з міст Познанщини величезний процес проти префекта, звинуваченого в розбещенні молодих хлопців: цей процес — якщо його не зможуть замовчати — виявить дивовижні своєю наївною цинічністю деталі, які майже неможливо тут навести, але якими, зрештою, на вимогу можу послужити… Ксьондз, Влада, Релігія, Звичаї. Факти, факти, сьогодні, вчора! Через кампанію, що нещодавно розпочалася проти державного високопосадовця, одне з видань знову публікує звіт про певний процес 1914 року, в якому захисник на підставі скарг усієї місцевості ствердив, що «духовний пастир цієї місцевості найогиднішим чином деморалізує та руйнує здоров’я цілого ряду хлопців», де про наш клір говорить такими словами: «ця каста — це згуртована, сильна група, об’єднана однією думкою, щоб за жодних обставин не допустити зниження свого авторитету»; І де читаємо врешті в промові захисника: «Панове, за цією завісою, яку приховує целібат, нерідко діються речі, просто незбагненні для нормальної людини. І лише під час судових процесів відхиляється край цієї завіси. У цьому випадку ми дізналися, повторюю, більше, ніж здорова, незіпсована людина може осягнути». Чим же є, порівняно з такою заявою, мої невинні «пісні роздуми» на тему целібату? Але що допоможе констатувати факти хоч би щодня. Знову мене назвуть збоченцем, безбожником — і годі. Все те саме: не той спокусник, хто чинить спокусу, а той, хто проти неї протестує… Я розумію, що треба «захищати авторитет» і що найзручнішим шляхом є громити, ганьбити, проклинати того, хто прагнув би очищення атмосфери. Але, справді, чи це той момент, коли наш клір стільки залишає бажати кращого в моральному та інтелектуальному плані, коли він має стільки конфліктів із державними законами, з поняттями сучасного світу, зрештою, з людською етикою, чи це той момент, коли цей самий клір намагається нав’язати свою перевагу в галузі, в якій найменше до цього покликаний, у галузі освіти? Часто немає ксьондза там, де потрібна самопожертва, любов до ближнього, євангельські чесноти, але він хоче силоміць бути диктатором у сфері, яка абсолютно перевищує його компетенцію! Адже школа має голови просвітлювати, а не затьмарювати, має давати ґрунтовні основи життя, а не лицемірну формалістику! Це дуже своєрідний світ і має свої цілком окремі правила. Один мій знайомий, художник, який працював над реставрацією сільської церкви і деякий час мешкав на плебанії (будинку священика), розповів мені таку відпустову сцену, свідком якої він був. Четверо ксьондзів грали в карти і засиділися за картами та келихом понад дозволену (через завтрашню святу месу) годину: після чого цілком наївно один клякнув по черзі перед іншим і сповідався йому в цьому гріху. І за кілька хвилин усі були в порядку. Маючи під рукою такий спосіб, чи ж не єшся понад усяким людським і божественним правом? Безперечно, велика це сила, влада відпускати гріхи… Саме одне з видань цитує пастирський лист архієпископа Зальцбурзького «Про шанування священиків». Читаємо там про могутність священика, вищу за королів та імператорів: «що зв’язує або розв’язує, те має значення також на небі». «Де ж, наймиліші, навіть на небі є подібна могутність?…». Цієї сили не мають ні ангели, ні архангели, ні навіть Марія, Цариця небес — має її лише один священик: «А коли зі здивуванням слухаю питання святого Діонісія, чи можна ще називати людиною того, кого Бог обрав з-поміж людей і над сонмища підніс так високо, кого Бог так тісно із Собою поєднав, давши йому владу навіть над Собою, о наймиліші, чи ж дивуватимемося, коли літописи Святої Церкви нам відповідають, що всі, хто на священика дивився очима віри, таку високу шану йому віддавали?» Так говорить пастирський лист. Насправді, це велика і піднесена таємниця віри. Але було б непорозумінням поширювати її на все життя ксьондза і на всю його діяльність. З тієї миті, як священик знімає орнат або столу, часто залишається темна, проста й недосконала людина, яка з дуже світських спонук «пішла в ксьондзи», яка в семінарії не дуже просвітилася, а часом і деморалізувалася, і яка аж надто багато дає причин для критики та обережності, особливо в галузі освіти. У жодному разі не може бути її контролером той, хто часто сам потребує контролю. А що робити, запитує далі у своєму листі архієпископ, якщо священик негідний свого святого покликання? «Молитися (відповідає) за такого надзвичайно нещасного священика, а гідності священицькій навіть у такому випадку шану виявляти». Гідність священицьку шануємо, молитися за вас можемо, але — керувати вам Польщею не дамо. Це собі витлумачте. III Суд, Ксьондз, Дружина, Право, Релігія. Майже непомітно пройшла справа надзвичайної ваги для нашого майбутнього. Я говорю про касацію вироку у справі ксьондза Ястржембського. Річ характерна для такого роду справ. Процес, ретельно підготовлений, цілеспрямований, розпочатий з великим розголосом — експерти, свідки, натовпи публіки, газети виписують цілі шпальти. Виноситься вирок, що засуджує старого євангельського священика до в’язниці за вінчання (на що його віросповідання цілком його уповноважувало) екс-католицького священика, до речі, особи сумнівної репутації. В апеляції вирок затвердили. Знову сенсація, знову тріумфальні вигуки всього кліру. Але перш ніж дійшло до найвищої інстанції, справа вичерпалася, про неї трохи забули, і ось нещодавно лише кілька десятків рядків дрібним шрифтом повідомили, що… Верховний Суд скасував вироки обох інстанцій, повністю визнавши невинність обвинуваченого, а безпідставність скарги. А проте лише цей вирок став правочинним і перекреслив ті попередні. Судова помилка здобула тріумфальний розголос, виправлення помилки відбулося тихо. А тим часом цей дрібний вирок — разом з його докладним обґрунтуванням — для нашого державного життя зовсім не байдужий. Ініціаторам процесу йшлося про те, щоб із наших судів зробити поліцію для охорони канонічних приписів одного віросповідання, з потоптанням засад інших віросповідань, нібито рівноправних. Дві інстанції дозволили себе покірно використати для цих цілей, аж третя — найвища — наклала вето. У вироку було зазначено, що целібат не є жодним зобов’язанням перед державою, що це просто канонічний припис, і то запроваджений досить пізно, бо лише дев’ятсот років тому, необов’язковий навіть у всій католицькій церкві. Держава не має жодної причини втручатися на його захист, так само як поліція не зобов’язана стежити, чи хтось їсть у п’ятницю булку з шинкою, чи ж — для умертвіння плоті — з ікрою. Отож, якщо питання целібату поставлено на належне місце, тим самим можна про нього говорити. Хтось запитає: навіщо, адже це внутрішня справа Церкви. Не зовсім. Ця річ стосується й суспільства; і то з усіх точок зору. Не заперечую, що це питання важке й делікатне, але тим більше воно заслуговує на обговорення. Знаю, що це грубий нетактовність, порушення світських норм; що гірше, відчуваю, що цим просто висміюю себе; але що мені там, пожертвую собою. Треба, отже, почати спочатку, не боячись закиду в наївності. Ксьондз, Дружина, Секс, Звичаї. Насамперед, що ж означає целібат кліру? Ніхто не вірить, що він рівнозначний поняттю чистоти. Це означало б стільки ж, скільки вірити в лелек, чого Церква не наказує. Целібат означає просто безшлюбність; означає, що існує цілий клас молодих або в розквіті сил людей, поставлених поза межами суспільного життя в усьому, що стосується найелементарнішого інстинкту та одного з найсильніших людських прагнень. Безсумнівно, з погляду організації целібат становить — для Церкви — значні переваги. Головні аргументи на користь целібату — це солдатська дисципліна, відданість лише Церкві: армія, готова на кивок, яка не має інших зв’язків, іншої родини. Другий аргумент, що іноді висувається, це таємниця сповіді. Справедливо чи ні, вважають, що шлюбний стан священика наражав би на небезпеку цю таємницю і що дружина знайшла б способи дізнатися секрет принаймні своїх подруг. Це аргумент із менш серйозних. Третій стосується особи ймовірних дружин. Якщо самих ксьондзів можна тримати в суворості, принаймні зовнішній, то — особливо сьогодні, в епоху визволення жінок — досить важко було б нав’язати їхнім дружинам ті чи інші звичаї; ще важче було б утримати їх у подружній дисципліні. Було б, мабуть, недоречно, якби на балу — або, о жах, на танцях! — чулися такі розмови: «Хто ця пані, що має такі гарні плечі й так багато їх показує?» — «Це канонікова Х» — «А та, що так промовисто танцює блюз із тим молодим франтом?» — «А, це розлучена прелатова Y». Безперечно, це аргументи. Повага до сутани самотньої людини, яка не знає нічого, крім своєї релігії, має свою красу і свій престиж. Але варто зважити, скільки це коштує. Строго кажучи, для священика існують лише два шляхи: бути святим або бути негідником. А святість важка і теж не без небезпек. Бо якщо ми визнаємо потаємні любовні зв’язки аморальним станом, що часто штовхає в ще аморальніші ситуації, то дивним нам видасться, що саме той, хто має бути охоронцем моралі в інших, приречений усе життя на ненормальні ситуації. Інші можуть бути менш чи більш аморальними; він — мусить. Для інших це приватна справа; для нього — публічна.

У світських людей кохання, хоч і не освячене, може мати чарівність, поезію, може бути сполучене з доброю вірою, а його лихі наслідки можуть бути виправлені. Щороку весна сплітає руки, єднає вуста скількох пар; не одну пару після хвилини сп'яніння чекає розчарування, не одна жінка гірко оплатить своє забуття; але була в тому бодай ілюзія щастя, бодай хвилина щирості. Зовсім інакше у ксьондза. Він не зустрічається з протилежною статтю в місці, призначеному для розваг, танців, видовищ; не може залицятися до жінки на прогулянці літнього вечора. Його контакт із жінкою майже винятково пов'язаний з його священицькими функціями; звідси кожна помилка майже неминуче пов'язана у священика зі святотатством. Його слова мусять бути завжди лицемірними; він не може мати навіть ілюзій чесності; освідчення мусять завжди шепотітися тією помазаною, а цинічною мовою, яку так геніально Мольєр передав у зізнаннях Тартюфа. А коли гріх триває, коли повторюється, він мусить безповоротно знищити або віру, або спокій душі. Такий нещасний не має вже в своєму нутрі нічого втрачати. Не може виправити помилки, не може виправити кривди, яку чинить. Якщо він спокусник, мусить бути твердим і безжальним до наслідків помилки. У найкращому разі на нього чатують професійні визискувачки, які, усвідомлюючи його становище, спокушають його, а потім шантажують, доводячи до розпачу погрозами та вимогами. Повно таких облягає сповідальні. Чорно й понуро в душі того, хто має нести людям спокій та втіху. Якщо кожну людину почуття можуть втягнути в прірву, наскільки ж більше священика. Рідко, відносно дуже рідко, ці справи, старанно й солідарно приховувані, виходять на яв; але чи менше від того вони існують? Найкращі інстинкти людини, вроджені потреби ніжності, кохання, прокладають собі які ж небезпечні шляхи! У контакті з молоддю нерідко втягують ксьондза в гріх проти природи. Плинуть ці почуття часто з найідеальніших спонук, а закінчуються на лавах судових. То знову до розпачу доведений ксьондз не знаходить нічого, крім… пігулок сублімату для своєї коханки, як у цитованій нещодавно мною скарзі дівчини до курії єпископської. Ксьондз, Жінка, Дитина, Мати, Батько, Кара, Влада, Звичаї. Щойно читаю знову ж інший випадок у щоденниках. Дівчина приносить ксьондзу дитину, щоб він нею зайнявся: очевидно, має на це право. Він відмовляє, дівчина залишає дитину на плебанії. «Вироджену матір» — читаємо — ув’язнили. А «вироджений батько»? Той зійде в неділю на амвон і буде гриміти й картати розпусту. Але ж на селі все публічне; тож старі хитають головами, молоді сміються… Якби ж то гріх був легким! Але попри все, він для священика ускладнений. Звідси думка постійно перегріта чуттєвістю, яка так легко чатує в запаху кадильниць. А чи може бути байдужим цей стан у людини, яка сповідає молодих дівчат або яка є префектом у школі? Але припустімо навіть другу можливість, що священик є людиною святою, що він є мучеником свого покликання. Чи можемо ми припустити, що це не спричиняє серйозних психічних наслідків? І чи такий священик, героїчно, силою своєї волі, вирваний з однієї з найістотніших справ життя, може бути в цих справах суддею та радником? Але ці випадки, гадаю, рідкісні. Більшість священиків — це люди й чоловіки, як інші. І справді, все ще треба дивуватися тій суспільній угоді, яка дозволяє їм висловлюватися в найделікатніших питаннях так, ніби самі вони були на сто миль вище за них. Нещодавно в домі одного адвоката у Варшаві ксьондзи ініціювали дебати на тему «Пекла жінок». Звісно, в сенсі освяченого лицемірства. Але чи самі вони розповіли, як вони собі дають раду? Гадаю, це було б найцікавіше. Ксьондз, Дружина, Секс, Право, Віра, Релігія. Хтось, хто добре знає стосунки, з цілковитою певністю казав мені, що існують одружені римо-католицькі ксьондзи. Звісно, потайки. Один ксьондз дає шлюб іншому. Грішить, звісно. Висповідається з цього іншому ксьондзу (а може, навіть тому самому, якому дав шлюб?), дістане покуту, таємниця сповіді зобов'язує, а шлюб тим часом є. Я не беру на себе відповідальності за цю розповідь, хоча річ здається мені можливою і цілком логічною. Адже «Не чини перелюбу» — це заповідь Бога, а «Не одружуйся» — це лише канонічний припис, отже, людський; чи щиро віруючий ксьондз може вагатися у виборі? Звісно, важко дізнатися, як є насправді, бо світ цей дуже замкнений, щирість тут рідкісна. За одним винятком. Ксьондз, Секс, Жінка, Влада, Урядовець. Бо ось один із найчарівніших звичаєвих парадоксів! Ксьондз, якому не вільно йти до театру, може їздити до курортів і мешкати в пансіонатах, заселених молодими, нудьгуючими та розіграними жінками. Ксьондз, якому не вільно йти до Національного театру на Клоделя чи Честертона, може проводити спекотний липень і серпень у такому гаремі… Не стверджую, що звідси випливає щось непристойне, але це факт, що там зав'язується кумедна близькість між ксьондзами та жінками. Спільність сукні. І жінки, і ксьондзи приречені певною мірою на лицемірство; звідси ксьондзи почуваються вільнішими, щирішими, легко довіряються молодим жінкам. А оскільки жінки знову ж таки довіряють… Бою, то вони повторюють ці зізнання мені. Скільки ж я таких розмов чув, переказаних на гарячо! Найрізноманітніших. Деякі зворушливі своєю наївністю, інші цинічні, відразливі. Типи, типки… Один ксьондз (досить значна церковна фігура), згірклий, байронічний. Жінка його зрадила. Кохав її (розповідає) без пам'яті; готовий був заради неї кинути священицьку сутану; його колеги з жахом (каже) дивилися на безумство, яке його охопило. Топив у неї гроші, витискав їх звідусіль. І раптом, коли гаманець вичерпався, та жінка, яка його обманювала коханням, покинула його: їй йшлося лише про гроші! І говорив той ксьондз усе це як найприродніші речі у світі, як найсвітськіша людина; ані на секунду міркування стану не спали йому на думку. І сидів з тією ледь знайомою дамою, яка приймала його зізнання на променаді, і мстився на своїх колегах; при вигляді кожного ксьондза мав напоготові анекдот: «Бачите пані цього здорованя, він сюди приїхав за тією і за тією: знає її у себе щоночі», тощо. «Чому ж ксьондз усього цього не покине?» — спитала врешті та дама, знуджена його скаргами. «Покинути? Тепер? — гірко засміявся він, — коли я вже близько до кар'єри, заради якої стільки років перепрацював!» Інший, знову ж таки відмінний тип: добродушний, огрядний, справжній чоловік, вирваний зі своєї парафії і не знаючий, що робити в цьому курорті з… надлишком свого здоров'я. Скаржився тій пані, що не може спати в пансіонаті: нічний рух, що нібито панує по сусідству, постійні «мандрівки народів», доводять його до розпачу! Нічого смішнішого, ніж ця перевернута сповідь, у якій дама — немов при сповідальні — давала ксьондзу рятівні поради: «Нехай ксьондз не думає про такі речі, нехай ксьондз чимось займеться, нехай ксьондз більше рухається» тощо. А ксьондзик лише зітхав! Це веселі сторони справи. Але бувають і сумні, і ті — пекло жінок. Нічого похмурішого — повторюю — ніж любовні справи ксьондза. Ситуація, яку Виспянський взяв за відправну точку для своєї трагедії, є ще найневиннішою, найчеснішою: а й та має назву «Прокляття»! Що вже казати про інші! Але ті найчастіше тонуть у мороці, ледь зрідка випливають перед суди, бо їх оберігає — солідарність. Знову спитає хтось, навіщо я порушую цю справу? Що ж цей Бой має намір реформувати Церкву! Чому ні? Іноді Бог мізерну людину робить знаряддям великих речей. Тут не йдеться, зрештою, про жодні догмати. Це просто церковний припис. Його запровадили в одинадцятому столітті; відтоді багато що змінилося; те, що було добре тоді, може не бути добрим сьогодні. Коли це встановлювали, суспільство не мало голосу, його не питали думки, так само як Карл Великий не просив своїх пастухів затвердити бюджет чи кредити на оборону. Ксьондз, Звичаї. Мене в усьому цьому найбільше лякає одне. Хто знає, чи не з цього целібату, з цього затамування найніжніших порухів серця, святих прав батьківства, родинних почуттів, випливає ця ворожість кліру до всякого життя. Бо що ця ворожість існує, то факт. Можна бути певним, що кожне прагнення людей до того, аби життя зробити стерпнішим, милішим, аби трохи покращити умови буття на землі, завжди зустріне найзапекліший опір кліру. Здавалося б, ці люди в душі — і, можливо, несвідомо — постійно говорять: «Мучтеся, як ми мучимося; душіться, як ми душимося». Цим пояснюються ці фанатичні випади кліру проти всього, що віддає бодай найневиннішою радістю чи свободою, ці смішні хрестові походи проти… знаку світу праці — коротких суконь чи короткого волосся, це шукання в усьому спокус сатани, зрозуміле у людей, по суті, постійно мучених спокусами, постійно обложених видінням гріха. Я був якось у Ломжі, де мав лекцію про французьку літературу, а того ж дня пополудні відбувалися веслувальні регати, причому веслувальниці виступали, звісно, з оголеними руками; наступного дня ксьондз виголосив проповідь, у якій обидва ці факти — моя лекція і регати — охопив спільним прокляттям. Трохи посміялися, і годі. Але не завжди сміхом закінчується. У Ломжі сміялися, у Качанівці нещодавно дійшло до пострілів. Бо ніколи не знаєш, у якому напрямку обернеться ця сила ненависті і з якою потугою вибухне. І де межа між станом нормальним і ненормальним, там, де анормальність життя є наказом, а нормальність — злочином. Отже, справа целібату не є лише внутрішньою справою Церкви. З огляду на роль, яку відіграють у нас ксьондзи, не може бути байдужим це гніздо неминучого морального лицемірства. Чим більший контраст між ними та сучасним життям, яке прагне до чесності, до природності, тим запекліша їхня боротьба, аби це життя, що вислизає з їхніх рук, зупинити в бігу, аби нав'язати свою супремацію; аби створити такий стан речей, у якому ніхто не мав би права вимагати від слуги Божого звіту ні за що. Звідси й методи боротьби запеклі, бридкі, які призводять до того, що слово «клерикальний» стало синонімом потворності, синонімом злої віри. Але хоч би якою була чиясь думка в цьому відношенні, гадаю, настав час підбити якийсь баланс, усвідомити, скільки суспільству коштує фікція целібату та фікція тієї священицької чистоти. Зрештою, ми сьогодні — в усіх відношеннях — на зорі нового життя. Ми переглядаємо все, все мусимо творити наново. Не бачу причини, чому б суспільство не мало висловитися в цій справі. Ластівка платонізму У Варшаві зіграли п'єсу «Смішні коханці», яка зійшла з афіші після двох вистав; факт нечуваний! П'єса не дуже вдала, це певно: але моральна проблема, якої вона торкається, — цікава. Але, мабуть, і ця проблема була у нас неактуальною, а тим самим… аморальною. Це свідчить, що ми лише в повному сп'янінні здобутими свободами життя, далекі від переситу та пов'язаних з ним ідеалістичних тенденцій. І тому ці коханці, що мріють про зв'язок душ, вільний від участі тіл, здалися справді смішними та непристойними. «Чому ви не лізете відразу до ліжка, а влаштовуєте якісь комедії», — кричали на них наші поважні критики. «Хіба в коханні (питав найшанованіший з них) існує щось інше від володіння»?

А проте існує. Якщо Любов поміж своїх великих святих шанує імена Трістана та Ізольди, Ромео та Джульєтти, не менш прекрасним сяйвом виблискує в її календарі пам'ять Елоїзи та Абеляра. Це були, що називається, смішні коханці, і імена ці донині викликають двозначну посмішку на вустах: і ця перемога над смішністю — це найвища перемога любові. Цілі героїчні періоди любові ґрунтувалися на розділенні любові та володіння. Лаура мала восьмеро дітей з іншим, що нам до того? Для нас вона коханка Петрарки, який, можливо, ніколи її вуст не торкнувся вустами. Цей розділ існував в епоху лицарства на «дворах любові». Лицар прив'язував стрічку своєї дами до шолома і йшов битися за її любов з невірними або зовсім з кожним, хто б заперечив, що саме вона є найпрекраснішою і найцнотливішою дамою християнства. Гинув десь на чужині, вимовляючи її ім'я. Тим часом дама виходила заміж, мала, можливо, коханців… А коли їй принесли закривавлену стрічку, вона одягала жалобу. Жвавий ренесанс випарував цей любовний містицизм. Але знову відроджується. У Палаці Рамбуйє «Вишукані», які відроджують культ любові, ставлять платонізм як першу її умову. Вони знають, що без цієї умови забава надто швидко закінчується: закінчується дитиною, замість розквітати все новим сонетом або мадригалом. І чоловіки охоче підкоряються цій дисципліні; насолода цих делікатних забав їм набагато дорожча, ніж просте володіння, яке нікому не дивне. Осміяли бідну Країну Ніжності, пішла в забуття; знову прийшов після неї період царювання чуттів. Але в повноті царства насолод бачимо цю трагічну парадоксальну любов Жулі де Леспінас і бідного де Мора. Вони обожнюють одне одного; коли на кілька днів їм доводиться розлучатися, вони щогодини обмінюються найполум'янішими листами; ніщо не стоїть на заваді їхньому щастю; вони самі поставили цю любов так високо, що володіння було б її профанацією. Але природа бере страшну помсту над смішними коханцями: коли хворий де Мор від'їжджає, щоб врятувати — для Жулі — життя, що вислизає, Жулі, не перестаючи його обожнювати, екзальтована його листами, його спогадами, падає, як дозрілий плід, в обійми бичка (плід з бичком, яка метафора!), який її взяв зовсім просто на канапці в ложі Опери. А потім Романтизм! Які ж вигадки, які ж витонченості, аби тільки страждати, аби тільки бути нещасним у коханні! Кохати, а кохати нещасливо, стає майже синонімом. Любовний ідеалізм витає в повітрі, передається найтверезішим. Зовсім неромантичний автор мемуарів 1818–1825 років, доктор Станіслав Моравський, так пише про свою юнацьку любов: «Одне її вустами вимовлене слово: “Кохаю тебе” посадило б мене, як Бог живий, негайно на самій верхівці єгипетської піраміди. Спонука до тих вищих у подальшому житті дій, які б безсумнівно блискучим увінчані були результатом, розтрощені й стерті на порох нею були. Вона захищала тіло. Що мені її тіло! Тіл я мав досить! Я хотів її душі, її душі, подібної тоді до моєї душі…». Але чи майже кожне кохання, хоча пізніше розквітає повнотою чуттєвого щастя і найчастіше в'яне в реальності, не має свого періоду несміливих бажань, тихого захоплення, побоювань і надій? Чи не хоче воно пережити свій Романтизм? Це період, який народжує найпрекрасніші квіти кохання, найніжніші їхні пахощі, коли прагнення, невгамовне, нічим не обмежене, здається нескінченним, не згасає ані на мить. Тож з якою насолодою жінка вміла (бо вже не вміє!) продовжувати цей період, як довго боролася з собою, перш ніж поклала йому край, маючи більш-менш ясне передчуття, що початок щастя в коханні буває початком його вмирання, є часто його детронізацією…

Отже, у п’єсі «Смішні коханці» можна вичитати один симптом, властивий нашій епосі: спрощення стосунків між чоловіком і жінкою. Це спрощення загрожує тим, що обкраде людство на одне з його найпрекрасніших зворушень. Зникає те, що є умовою кристалізації (якщо пригадати старий термін Стендаля) кохання: перешкода. Ці перешкоди передбачила сама природа, наказавши самиці боронитися і подовжувати період залицянь. На них раніше складалися найрізноманітніші умови: релігія, тиск суспільства, інша «техніка життя», значно більший, ніж сьогодні, страх перед усіма наслідками, що все разом замикалося в досить анахронічному нині понятті «цнота»; і врешті — за її відсутності — той невизначений жіночий пункт честі, який, навіть не захищаючись принципово, вважав за обов’язок затягнути оборону до найдальших меж. У найвідоміший з неморальних періодів XVIII століття відзначали — зі згіршенням — чотири тижні як обов’язковий час залицянь за жінкою. Вдарте себе в груди, прекрасні читачки: чи завжди ви накладаєте такий довгий карантин? Бо раніше навіть життя найсуворіше приватне й таємне було, власне, публічним: за загальної відсутності дискретності, за великої кількості прислуги й загалом тісноти тодішнього світу, інкогніто не існувало: тому навіть найтаємніші справи регулював всевладний конвенціоналізм. Сьогодні світ звільнився майже від усього, що могло сковувати кохання і ставити йому перепони. Скажіть мені, коли двоє людей дуже подобаються одне одному, яка ж може бути перешкода, щоб вони не кинулися одразу в обійми? Чим тут боронитися, чим хоча б мотивувати зволікання? В океані великоміського життя один чи другий грішок падає як камінь у воду. Рівноправність чоловіків і жінок, величезне розширення сфери останніх як кандидаток до стану… любовного, теж змінило характер цих стосунків. Дедалі менше має жінка шансів, щоб своїм опором або цнотою прив’язувати чоловіка надовго. З іншого боку, чоловік, отримуючи досить легко те, по що простягає руку, не знаходить поживи для своєї прихованої, а такої природної й могутньої потреби страждання; він постійно зриває плід кохання, перш ніж той дозрів; нищить його квіти в бутоні надто швидким володінням, живе надінтенсивним життям тіла, а скаліченим життям душі… І з цього ґрунту виростає парадокс п’єси молодого автора. Зустрічаються двоє молодих, які відчувають, що їм судилося кохати одне одного. Їхнє кохання, якби мало час, розвинулося б чудово; бо в мить, коли вони зустрічаються, це лише проєкт на кохання. Як кипить це кохання в молодому хлопцеві, коли він мусить боротися хоча б з дрібницею, з тим, щоб дізнатися, хто вона така тощо. Але ось вона сама йде до нього: дозрів у його очах полум’я, відчула биття серця, і її власне серце відповіло прискореним биттям. Обоє молоді, вільні, без упереджень, що їм заважає бути щасливими, навіщо зволікати?… І в мить, коли це має здійснитися, вони відчувають жаль, що так вбивають цю першу, чарівну фазу кохання і, не насолодившись нею, переходять до фіналу. Хотіли б випити своє кохання цілком, смакувати його поволі, страждати, передусім страждати… І спадає їм на думку смішна, по суті, ідея, щоб штучно, своєю волею створити ті перепони, яких потребувало б їхнє кохання, аби досягти максимуму напруги. Ідея, звісно, гротескна: гарно, наприклад, мати бабусю і шанувати її, але якщо її немає, неможливо її позичити! Тому й ідея коханців закінчується гротескно. Але втілити таку ідею на сцені — це дуже карколомний задум; він також схибив розбіжністю між автором і публікою. Що до мене, я хотів тут зазначити лише те, що мене в такого роду театрі найбільше цікавить: а саме певна риса звичаїв. Ця п’єса виникла в іншому середовищі, ніж наше; у розкішному, космополітичному житті великої столиці, де пересичення, очевидно, породжує такі кволі ідеалістичні туги. У нас життя статі, скуте досі тисячами пут, ледь-ледь дісталося трохи щирості й свободи: ми перебуваємо у фазі його апофеозу, ренесансу. Поляк, заквашений живцем у фальшивій бавовняній цноті давньої Польки, вдячний сьогоднішній за її простоту, її любовне товаришування, за її швидкість рішення і грацію в згоді чи відмові. Наразі він не хоче страждати: не має на це часу, упивається своєю новою молодістю. «Молодість розкіш і вітає, і прощає з веселощами — як скромну учту, яку ділимо з другом», — каже Міцкевич. І тому ті, хто мріяв про чистоту, смішні коханці видалися не тільки смішними, але й розпусними та цинічними. Зарано сьогодні у нас на ластівок любовного ідеалізму. Сутінки коханця Останнім часом ми бачили дві п’єси, кожна з яких була ударом, завданим Коханцю, з великої «К». І річ знаменна: обидві виникли на батьківщині кохання, в Італії. Автор однієї, К’яреллі, висміяв коханця без жалю і зганьбив його; другий, Піранделло, ще жорстокіший, висміяв його і вбив. Це було неминуче. У світі існує закон відплати. Рано чи пізно мусило дійти до розплати за ті тріумфи, які коханець так довго узурпував собі на сцені коштом огидного, висміяного, змордованого чоловіка. «Настане врешті день розплати», — каже народна пісня. Тріумфальний хід коханця був можливий доти, доки він був символом, радше амбасадором безсмертного Кохання, ніж собою, ніж індивідом. Так було в старій комедії: Коханець — це була любов, інстинкт, грація життя, осяяна веселкою короткої миті бажання: любов, не заплямована жодним компромісом, жодним розрахунком, вічність жаги життя, переможно протиставлена малим порядкам світу. Чоловік — часто для декору представлений у вигляді «опікуна», щоб річ могла закінчитися морально — це була проза — обов’язок, примус. Коханець був молодий, вродливий і щедрий, чоловік старий, неохайний і скупий; коханець сповнений винахідливості, ревний вдень, пильний вночі, чоловік сонний, сварливий і сліпий. Коханця звали Клітандер чи Даміс, він носив шовковий плащик, шапочку і довгі кучері, а бачимо його завжди в мить, коли він облягає і завойовує свою Анжеліку чи Розину. У мить увінчання бажань — завіса опускається. Але сучасний театр, що виріс на реалізмі життя, не міг задовольнитися цією конвенцією. Ми переносимося з ним на ґрунт дійсності: не залицяння до невизначеної коханої стають темою, а роман із заміжньою жінкою, так довго осяяний поезією забороненого плоду, мрія кожного юнака, символ чоловічої зрілості, чи не єдина форма кохання, яка в певну епоху існувала в літературі. Гріх, злочин, шал! Поезія віроломства довго товчеться по сцені. Аж раптом, ніби свист батога — гостра, безжальна «Парижанка» Бека. Пам’ятаєте цю першу сцену «Парижанки»? Завіса піднімається: бурхлива подружня сцена. Типова сцена: він ревнивий, набридливий, дурний, нудний; вона хитра, нахабна, зневажлива: сказав би, сцена з «Жоржа Дандена» Мольєра. Раптом, у найзагостреніший момент дискусії, вона кладе палець на вуста: «Тихо! Чоловік!». І входить цей третій — чоловік! Ця сварлива, ця нелюба подружня пара — це були… коханці! Це підсумок роману; підсумок поезії гріха! Він, напевно, мав свій медовий місяць, як має його шлюб. Але що з нього залишається? Роман стає другим шлюбом, з тією різницею, що без дітей, без спільних зв’язків, що надають сенсу тривалому союзу, натомість з примусом регулярних побачень у тривіально унормованих проміжках! Чи може бути щось більш пласке, ніж це кохання двічі на тиждень, у постійні години? Якщо шлюб плаский, цей міщанський роман плаский до квадрата, він виснажливий, незручний, брехливий! При ньому шлюб стає для жінки оазою, дім місцем перепочинку! Так говорить комедія Бека. Виникає низка п’єс, що безжально розкривають механізм роману. Жалюгідна картина! Роман — це, рано чи пізно, кайдани важчі за подружні і важчі для розриву. Шлюб після згасання кохання має якийсь сенс, якусь корисність, але чим є роман після згасання кохання? А проте це була майже освячена суспільна форма. І були ці стосунки — і як часто! — в яких кохання давно згасло з обох сторін, а які трималися роками через якийсь фальшивий сором, пункт честі, неміч, хтозна що ще! Майже все було брехнею в цих стосунках, заснованих на поділі, принизливих, позбавлених гідності. Він мав помсту в самому собі: мусив зтривіалізувати жінку. Диспропорція між фразою і дійсністю, між екзальтацією слів і рутиною змісту, мусила стати нестерпною. Наступ на коханця триває. У гротеску «Дардамель, або Рогач» автор навіть не бере його до уваги, не надає йому жодної фізіономії: це якийсь показник психофізіологічних потреб жінки… У «Смерті коханців» К’яреллі оголюється лицемірство двох людей, порожнеча форм великої пристрасті, узурпованих для будь-якої дешевої любовної інтрижки. Дедалі частіше в «подружньому трикутнику» комічною фігурою є коханець. Щонайменше, зміна стилю стає необхідністю. «Смерть коханців» б’є по смішності давнього стилю, в якому через брак таланту й оригінальності грузнуть коханці. Чимало завинила тут література. А власне, провини були взаємні. Коханці оббріхували літературу, а література — коханців. Аж раптом зроблено це велике відкриття, що якщо шлюб має мало спільного з Коханням, то роман має його ще менше! А витрати цього відкриття заплатив коханець, бо жінка завжди якось викрутиться зі справи. Вона вийшла з біди з грацією, він вийшов на блазня. Якщо в давньому театрі чоловік мав незмінно дурний вигляд при коханці, то в новому дедалі дурніший вигляд починає мати коханець при чоловікові. А й жінка починає орієнтуватися, що ця любов, яку вона будить, і роль, яку відіграє, не така вже й почесна… У «Грі» врешті Піранделло чоловік прибиває роман італійським кинджалом: стає іронічним спостерігачем, позбавляючи цей роман таємниці, поезії. Тривіалізуючи його, він завдає смертельного удару коханцеві, перш ніж відправити його на смерть як людину. Ми бачимо бідного Клітандера чи Даміса таким, яким він, можливо, був завжди: порожнім, дурним, нікчемним. Всю свою грацію він черпав у контрасті тирана: як тільки немає тирана, немає й коханця. Це відчувається в цій чудовій «Грі» Піранделло, у стосунках Сильвії до Леона. Ким є для неї цей чоловік, чи кохає вона його, чи ненавидить — ми не знаємо. Щодо того іншого, натомість, — у нас немає жодних сумнівів: він для неї ніщо. Це лише… коханець. Це слово, колись таке славне, таке сповнене поезії, стало виразом підрядної професії, якогось «приходящого» функціонера кохання, щось на кшталт фельдшера, який приходить ставити банки. Усе це — нові й варті уваги симптоми на шляху щирого й гіднішого погляду на життя. Фактом є те, що Коханець останнім часом має дуже «погану пресу», і цей прояв, такий втішний для громадської моралі, варто було відзначити. Так є в літературі, в театрі. А в житті? Це знову щось інше. Чи пишуть про нього так чи інакше, погано чи добре, напевно, коханець і надалі процвітатиме в житті, бо легше його висміювати і огиджувати, ніж вигадати на його місце щось нове. Але одне збанкрутувало безсумнівно, це поезія давнього класичного роману. Може, життя стало легковажнішим, більш полохливим; «ігри випадку і кохання» святкують у ньому свої тріумфи більше, ніж будь-коли. Люди легше сходяться, розходяться, причому витрачається менше великих слів. Любовна інтрижка квітне сміливіше, зухваліше. Але безсумнівно рідкіснішим, ніж раніше, стало те роками триваюче публічне обманство на холодну голову, нудне саме собою, те бюро кохання застиглого і лінивого, цей класичний Коханець у давньому стилі, який зумів нагромадити всі смішності самця, бюрократа і чоловіка! Про Дон Жуана Минули вже вистави «Дон Жуана» Зорільї, тому без побоювання зашкодити цьому прекрасному видовищу, можна сказати, що жінка, яка, зваблена назвою, пішла його дивитися, зазнала розчарування. Дон Жуан! Зізнайся, чарівна пані, що коли чуєш це ім’я, якийсь любий, але тривожний дрижак пробігає по твоєму тілу, нутрощі твої пульсують, теплий баритон проникає до дна душі спокусливою серенадою, вуста твої м’яко шепочуть «ні», а все тіло твоє повторює «так» у ритм легенького менуету. О, як же далеко ми були в театрі від усього цього! Серенади? Солодкі слова? Ага, саме так! Брудна шинкова, дзенькіт келихів, жінка як предмет огидних парі! Ми, до речі, є очевидцями одного завоювання Дон Жуана, бачимо його за роботою. Він заклався, що звабить наречену суперника, і це напередодні весілля: завдання, гідне справді великого спокусника. Але ось як це відбувається. Насамперед він доносить на суперника в поліцію, щоб його знерухомити у в’язниці; потім підкуповує дуенью (літня жінка-опікунка), прокрадається до помешкання і там у темряві, вдаючи свого суперника, потрапляє в обійми панни. Яке хамство, правда? Такого типу всі його вчинки. Він «робить» жінок так, як карамболі, і так само дбає про биття їхнього серця, як більярдист про легеньке тремтіння душі слонової кістки, що, напевно, мешкає в кожній такій білій кульці. А коли врешті на нього спливає Ласка кохання, кінець Дон Жуана; зникає його зухвальство, він починає говорити про чистоту, про красу душі, готовий поважати свою кохану… Це все не те, про що ви мрієте, правда? Чи ж національний поет Іспанії сфальсифікував легенду? Навпаки, він передав її аж надто вірно; лише, можливо, облагородив її романтично: бо Дон Жуан з автентичної легенди є з жінками більш послідовним хамом. Наше розчарування, зневіра, виникають з того, що той Дон Жуан з давнього міфу зовсім не був тим, чим його з плином років пізніше зробили; тим архітипом коханця, ба навіть «жіночника», чиє ім’я стало сьогодні загальновживаним символом. Давній Дон Жуан — це юнак, рубака, це втілення пихи, гордині, це заряд шаленої, неприборканої енергії, що йде в усьому до останніх меж, до злочину, до блюзнірства. Азарт — його стихія, в якій він живе як саламандра у вогні. Те, що поруч з грою, війною, поєдинками, пляшкою і жінка мусила знайтися в літанії його прекрасних вчинків, це природно; по-перше, він молодий і буйний, по-друге, чи може бути ефектніша ціль турніру юнацтва? Але жінка ця є особливо чимось, що хтось захищає, що треба комусь відібрати, значущим пунктом, виграшем, левою в картах. Пізніше поволі це змінюється. Як, багато б про це говорити. Еволюція Дон Жуана є одним з найцікавіших явищ літератури: це було б прекрасне дослідження для написання, звісно, не для професора. Як далеко зайшла ця еволюція, свідчить факт, що в останній своїй версії (Ленорманд) Дон Жуан став чоловіком з несвідомим гомосексуальним потягом, який, через трагічну помилку статі, шукає — звісно, марно — задоволення в жінці: звідси його непостійність… Цитую це радше для цікавості, на маргінесі, хоча це має свій сенс. Але головна, принципова різниця полягає в тому, що Дон Жуан з часом став символом наскрізь еротичним, чим у первісній своїй формі не був. Блюзнірство, ось у давній легенді головний мотив його провини і кари, ось що в побожній Іспанії надавало особливої ​​жахливості його долі. Віссю цієї легенди є драма святотатця, не спокусника; навіть у Зорільї суперник Дон Жуана, дон Луїс, зовсім не гірший лиходій від нього, трактується з доброзичливим поблажливістю. Про ці жіночі справи не робили б стільки галасу!

Поступова трансформація символу є певною мірою плодом зростаючого пацифізму суспільств. У міру того, як суспільний устрій стає більш правовим, надлишок індивідуалізму змінює русло. Уже за Людовика XIV юнак старого типу вважався б бандитом. Фурія темпераменту, чоловіча амбіція чи марнославство починають більше шукати виходу в жінці: вона все більше зі знаряддя стає метою. І методи її завоювання мусять пристосовуватися до сучасних умов. В епоху, коли жінку оберігали, як річ, вона ставала власністю того, хто був досить сміливим, аби по неї простягнути руку. Вона не мала вибору. Новий Дон Жуан мусить більше зважати на її волю, влучити в її бажання, особливо, оскільки в міру зменшення небезпек ремесла, він усе частіше стикається з «конкуренцією». Бо з іншого боку, пацифізм розширює кадри Дон Жуанів. В епоху, коли жінок оберігали залізні ґрати й засуви, озброєні посіпаки та страшна помста ревнивого чоловіка або суворого батька, кар'єра спокусника не всім була доступна. Треба було бути природженим забіякою, аби пускатися на таке дороге купування сумнівного щастя; а тип забіяки завжди, мабуть, був досить далекий від того типу «митця на жінці», як сьогодні ми хочемо бачити в Дон Жуані. Підозрюю, що справжній аматор жінок, який хотів наситити свої мрії, не наражаючи щохвилини голови й не чинячи тих героїчних чудес відваги, ховав своє гаряче серце нерідко радше під сутаною, ніж під обладунками… З двох безсмертних типів Мольєра, мабуть, Тартюф здається мені більшим бабієм, ніж Дон Жуан, а його чуттєві, шахрайські, пересичені тілесною побожністю освідчення Ельмірі, подібніші до стилю сьогоднішнього спокушання, ніж холодний і зухвалий стиль мольєрівського Дон Жуана. Отже, в міру того, як кар'єра — так би мовити — Дон Жуана ставала не такою небезпечною — вона ставала тим самим доступною значно ширшому колу чоловіків: поруч із силачами та рубаками висунули голову різні типи, і люди з серцем, і люди з мозком, і люди з уявою… Знайшлися й ті, для кого жінка є не лише брамкою, яку треба взяти на футболі юнацтва, а є цілим світом, предметом виняткового зацікавлення, їхньою пристрастю. З одного боку, отже, еволюція самого типу, з іншого — розширення кадрів створюють нового Дон Жуана. Попри це (писав я це багато років тому з нагоди «Дон Жуана» Ріттнера), проблема донжуанізму все ще в основі своїй досить складна. Можна було б сказати, що існують виняткові організми, в яких відчуття жінки розрослося так, як, наприклад, відчуття кольорів у художника або тонів у музиканта. Але тут є певна принципова різниця. Музикант, художник носять свій світ вражень у власній душі й панують у ньому довільно. Митець на жіночності ж залежить від інструменту, яким є жінка: мусить (принаймні настільки, наскільки це можливо) отримати згоду свого Страдіваріуса, перш ніж дістане його з футляра й візьме натхненною рукою. Отже, тут справа ускладнюється: поруч із психологічними умовами виникає питання фізичних умов. Душа полум'яна, що дихає любов'ю жінки, ба більше, всіх жінок, здатна їх осягнути, здатна спалити їх своїм жаром, віддаючи їм усі волокна свого чуття, може бути замкнена в незграбному тілі; може поєднуватися з хворобливою сором'язливістю. Приклади: Руссо, автор «Нової Елоїзи», Стендаль, автор трактату «Про кохання». З іншого боку, в кожному салоні ми бачимо гарних і міцних хлопців, яким жінки гуртом ідуть до рук (тобто дозволяють себе спокушати) і які рахують свої здобутки десятками, хоча насправді ані жінка їх надто не цікавила, ані вони про неї багато чого не тямлять. Ця іронічна розбіжність здібностей, можливо, є причиною того, що жінки загалом так мало задоволені чоловіками. Але ж мусить траплятися час від часу, що якості тіла, душі й серця поєднаються в особі однієї людини? Безперечно; але цей рідкісний фенікс може мати ту дивакуватість, що бачитиме більше щастя в обіймах однієї жінки, яку кохає, ніж у клопотах гонитви за сотнею інших, яких не кохає: і це, отже, не був би Дон Жуан! Дон Жуан, отже, класичний Дон Жуан, ця постать майже міфічна, мусить становити поєднання особливих умов. Поруч з елементарними якостями буйного коханця є в ньому щось від митця, а щось від спортсмена. Говорить про жінку як поет, а полює на неї як на дикого кабана; до примхи фантаста додає педантизм колекціонера! До цікавості аматора — сухість професіонала. Завдає собі безмежно багато клопоту, аби жінку здобути, але не користується цією здобиччю; не має часу насолоджуватися пахощами квітки, яку розгорнув із пуп'янка: треба йому йти далі, все далі! У результаті, коштує, може, з жінки лише те, що в ній найбанальніше й найменш особисте; проходячи, сіє зерно кохання, яке збиратимуть інші, менш блискучі, але менш квапливі за нього. Він є установою суспільної користі. І тому справедливою є та ніжність жінок, яка супроводжує його аж до кінця життя: усі вони мали б бути на його похороні, несучи вінки з написами: «Невтомленому…», «Заслуженому…» Ще стільки ж вінків мав би отримати від своїх наступників у серці цих жінок.

Я порівняв Дон Жуана з великим митцем; але чи ж не можна було б його порівняти також із великим полководцем, політиком, із великим інженером? І тут виявляється певний трагізм цієї постаті; її специфічна риса, на яку ніхто, здається мені, досі не звернув уваги. Скрізь, де дія підноситься на вершини генія, вона стає вже справою духу, який створює сміливі плани, обмірковує їх, оживляє своїм внутрішнім вогнем, сама ж матеріальна реалізація деталей доручається допоміжним рукам. Наполеон сам не заряджав гармат, геніальний інженер сам не обтісує каміння, великий дипломат не копіює актів. А він, Дон Жуан, мусить робити все особисто: як же це звужує сферу його дій! Уся економія таланту, генія полягає ж у тому, щоб використати його для того, що вміє лише він сам, а звільнити від решти, тоді як кожне підкорення Дон Жуана починається з високого артистизму, а закінчується на тому, що в результаті міг би робити кожен! Якби ж тільки це! Але ось погляньмо далі: сивий полководець може здобувати перемоги на полі битви, хоча рука його не підняла б меча; великий учений дивиться, як його справу продовжують учні. Мистецтва Дон Жуана передати не можна; трагічною ж іграшкою долі є те, що що більше зростає його капітал знань, досвіду, артистизму, витонченості, то більше слабшає сила їхньої реалізації; і настає момент, коли ця велика людина може сказати собі ще за життя: «Який митець гине!» Кохання і дружба Хоча вже кілька років я виконую функцію театрального рецензента, у театрі я почуваюся більше глядачем, ніж критиком. Театр для мене все ще та чарівна латерна, яка кидає на екран проєкції людської душі, людської долі: і зізнаюся, що ці образи цікавлять мене більше, ніж система самої латерни, її механізм… Завжди виходжу з театру замислений над життям, рідше над театром. На одній з наших сцен грали п'єсу («Пан свого серця»), змістом якої є конфлікт між коханням і дружбою. Дружба! Це слово, яке раз по раз лунало зі сцени, прозвучало мені якось фальшиво; і коли я кинув цим словом об стіл, немов монетою, щоб перевірити звук, воно видало порожній звук. Дружба є, можна сказати, залишковим почуттям. Бувають такі залишкові явища як в організмах, так і в почуттях. Хрещений батько ж колись був важливим титулом, пов'язаним з реальними зобов'язаннями; слова: дядько (з боку батька), вуйко (з боку матері) скільки ж втратили свого сенсу, відколи спадкування перестало бути головною основою добробуту. Найвіддаленіші родинні зв'язки мали свої назви і своє значення, якого сьогодні не відновлюють навіть в епоху святкових струцлів. Дружба, звичаї. Подібної девальвації зазнало слово і поняття «друг». З незапам'ятних часів воно відігравало величезну роль у суспільному устрої. Це була людина, на яку покладалися в будь-якій потребі, звісно, з правом взаємності. Йому довіряли важливі депозити, йому віддавали під опіку дружину, вирушаючи в небезпечну подорож: він дбав про гроші на викуп, коли людина потрапляла в неволю. Його дім, його шабля, гаманець — це були речі, на які розраховували безвідмовно; тому наскільки важливою річчю був вибір друга, як плекали добру дружбу! Скільки ж трактатів написали на цю тему давні моралісти! Пізніше це значно змінилося. Розпорошення, а водночас прогресуюча організація суспільства, як з'їла родину, так само з'їла певною мірою і дружбу в цьому античному розумінні. Зробила її менш необхідною. Окремі функції дружби були автоматизовані, їх взяли на себе інституції. Депозит ховається в сейфі, важливий лист надсилається поштою з розпискою, для отримання посилки служить посвідчення особи, а не перстень. Крім того, роль дружби перейняла вільна професійна або товариська камерадерія, а також те таке невизначене, а так багатозначне слово: «стосунки». Слово «друг» стало чимось сором'язливим, можливо, через напівсвідоме відчуття контрасту між первісним значенням цього слова та його сьогоднішнім змістом. «Мій друже» стало зворотом зневажливо байдужим, майже так, як: «мій чоловіче». Так девальвуються слова, почуття… Коли так з одного боку слово і поняття «дружба» втрачає на змісті, з іншого боку воно забарвлюється для скептичного і невтомно допитливого сучасного аналізу новими відтінками. Чоловік, жінка, кохання, стать — як же розширилися ці поняття для нас, хто пройшов Вайнінгера, Фройда, Жида, Пруста… Майже вже точним психологічним постулатом є факт, що статева диференціація душі не обов'язково йде рівним кроком зі статевою диференціацією органів тіла. Не просуваючись аж до хворобливого винюхування в кожній чоловічій симпатії злочинних симптомів, інакше все ж ми вже дивимося на ці справи. Розкладаємо речі прості, поєднуємо речі на вигляд віддалені. Давні формулювання нам не вистачають, слова вивітрилися, застиглі поняття розлилися в примхливу хвилю станів душі. Під шкаралупою нашої бідної свідомості пульсує ритм підсвідомої таємниці. Майже вся психологія перебудовується з нуля. І тому, попри те, що Рейналь у своїй «драмі дружби» не надає цьому почуттю іншого значення, ніж банальне й заяложене, ми мимоволі читаємо там між рядками іншу, ненаписану драму. Тоді лише твір цей набуває кольорів життя. Зі сфери діалектики обов'язків, ця драма переноситься у сферу таємниць статі, в ті граничні зони каламутних і несвідомих себе почуттів. Чи він такий вже пан свого серця, цей Генрик, вродливий чоловік, що викликає жваві симпатії у жінок і дратує їх своєю відчуженістю, сам же зосереджує всі сили свого серця в чоловічій дружбі? Ця його дружба до Яна не має жодних мотивів, які б її соціально пояснювали: це дружба, заснована на самородному потязі, сповнена тієї делікатної пильності, ніжності, які знаменують кохання. Має коханку; хотів би її кохати, але не вміє… І першою жінкою, для якої пробудиться почуття цього вифранченого сфінкса, буде та, яку покохає його друг, про яку він щойно говорив йому з полум'яним запалом. Чому саме вона? Чому під її поглядом здригнулося серце Генрика? Може, в несвідомому маренні його вуста зустрічають на її вустах гарячі губи друга… І розіграється поєдинок між народжуваною любов'ю та вірною, попри цю невірність, дружбою; і дружба переможе. Генрик бачив друга у розпачі: розуміє, що причиною зміни, яка привела його Яна до цього стану, є раптова, непереборна любов цієї жінки до нього, Генрика. Що робити? Зрадити дружбу чи втекти, чи попередити друга? Жодне з цих надто чоловічих рішень не спаде на думку Генрикові: він піде лінією, що відповідає його двоїстій натурі, з несвідомо еротичним підґрунтям цієї дружби… Він стає звідником тієї, яку сам кохає; такими зворушливими словами малює їй любов і страждання друга, з таким жаром пристрасті намагається штовхнути її в його обійми, аж і її заражає своєю френезією самопожертви: вона, «нормальна» жінка, піддається чарам цього комплексу і погоджується замкнути нібито цей нездоровий трикутник. А коли врешті надто напружена ситуація лопає, коли жінка бунтує проти нав'язаної ролі й біжить за лінією свого простого інстинкту в обійми Генрика, Ян же в їхніх очах пострілом з револьвера забирає собі життя, Генрик пристрасним рухом кидається на його тіло, з криком: «Я тебе не зрадив». Бідний «пан свого серця»! Може, лише в цю мить він зрозумів це своє серце, якого так мало був паном! Уся ця драма психологічного «обоєстатевості» написана мимоволі, несвідомо. І це саме найцікавіше, що молодий автор, навпаки, вважає свого героя повноцінним чоловіком, ба більше, втіленням мужності, людиною зі сталі. Він просто вірить у дружбу. Такого роду непорозуміння, таке самостійне життя персонажів, сплетіння їхніх суттєвих спонукань, незалежне від волі та знання автора, це одне з дуже знаменних і нерідких явищ у літературі. У нещодавно присвяченому пам'яті Конрада спогаді французький письменник Ленорманд (автор граної у нас п'єси «Самум» і кількох «фройдівських» драм) наводить свою розмову з ним, у якій він запитав письменника, чи божевілля Алмаєра у його відомому романі під такою ж назвою не має джерела в його несвідомій любові до дочки, любові інцестуозній за своєю суттю, а прихованій за батьківською любов'ю? Конрад жваво заперечив; однак, коли Ленорманд пункт за пунктом почав аналізувати твір і видобувати переконливі моменти, Конрад замовк, очевидно, збентежений, після чого відвернув розмову. Отже, наміри п'єси Рейналя інші, ніж те, що ми вичитали за ними. І дивна річ: саме тому, що все це сприймається в невинності духу, воно справляє на нас враження дещо непристойного. До цього долучається й акторський склад. Коли чорноволосий ефеб пан Лещинський пригортає у своїх струнких обіймах світловолосого ефеба пана Венгерку, зізнаюся, я відчував дивне збентеження. Можливо, якби цей твір був результатом сміливого аналізу, що заглиблюється в невідомі досі театру таємниці людської душі, якби свідомо наважувався на охоплення цих прикордонних зон статі та почуттів, тоді, можливо, намір митця та мислителя очистив би його силою своєї поваги від тих делікатностей, які тут мимоволі породжує резонуюча чутливість. Чи стануть ці зони колись доступними для театру? Сумніваюся. У театрі, де колективна душа створює нормальну «середню», де сором'язливість цієї колективної душі чутливіша, дратівливіша, ніж сором'язливість окремого глядача, ми, ймовірно, залишимося радше при чітко розмежованих Ч і Ж, якщо скористаюся термінологією Вайнінгера. Більш тонка і точна аналіза цих таких цікавих прикордонних смуг залишиться радше цариною роману. Стільки є певним, що дослідження людської душі входить у нову фазу. Нові комплекси понять втискаються, як бачимо, в роман, на сцену, навіть без відома автора. Там, де все здавалося вже добре відомим, все стає знову новим, темним; таємниця відвойовує своє панування над людиною. Яка щаслива «кон'юнктура» для поезії, для літератури! Театр чистий і нечистий Існує значний відлам театру, який можна було б назвати театром кохання. Багато хто легковажить цим театром, протиставляючи йому повагу великого театру, який — кажуть — народився з містерій. Але можна було б припустити, що й той народився з містерій: зі стародавніх містерій Афродіти. Тим самим він має шанси існувати вічно.

Уся річ у тім, що цей театр у нашу епоху набув особливого характеру. Він став переважно театром віроломства. І це для людей, які навіть театр сприймають серйозно, прикро; прикрою їм є ця атмосфера брехні, приниження, ігор із суспільним ладом, ця образа певної моральної та фізичної охайності. Сміх чи зворушення залишають тут осад неприємного присмаку. Фактом є те, що щоразу, коли хтось пише п'єсу, яка має віковічну привабливість театру кохання, але є чистою, тобто не ображає жодного з цих почуттів, публіка вітає її з полегшенням і радістю. Свіжий приклад: «Світанок, день і ніч» Нікодемі. Дуже легко можна було б змінити цю п'єсу так, що молода панна була б заміжньою жінкою, а поруч, за лаштунками, замість батьків спав би літній чоловік. І тоді весь шарм п'єси розвіявся б. Але знову ж таки, достатньо було б вивести батьків на сцену, і шарм розвіявся б також. Автор створив тут надзвичайно спритну ситуацію: він зумів надати їй вигляду небезпеки, забороненого плоду, виткати з павутинних ниток перепони, перешкоди, подолання яких завжди буде змістом містерій Венери. Те, чого Нікодемі досяг винятковою ситуацією, класичний театр — обов'язково приречений на чистоту — досягав сценічною конвенцією. Типовим прикладом може бути «Школа чоловіків» Мольєра. Ревнивець і буркотун тиранізує молоду жінку, яка розвиває весь геній зухвалості, брехні та лицемірства, щоб попри всі перешкоди опинитися наприкінці п'єси в обіймах молодого шанувальника. Отже, подружня зрада? Борони Боже! Сганарель є лише опікуном Ізабелли, її майбутнім чоловіком за заповітом батька; підступи, які вона та її коханий використовують, щоб обдурити тирана, мають на меті гідні наміри: шлюб. Отже, п'єсу можна розуміти подвійно: у першому розумінні, подружньому, вона була б драстичною, навіть брутальною; у другому — невинною, як ягнятко. Беріть, як хочете, здається, говорить автор. Ця конвенція чистоти театру триває довго, розходячись, до речі, з чистотою звичаїв. Розпусне Регентство породило найневинніший театр: Маріво. І це досить зрозуміло. В епоху, коли насичення почуттів було настільки легким, що бажання ледь встигало народитися, любили хоча б на сцені насолоджуватися тими повільними та ніжними стежками, якими там ходить кохання. Не порушує цієї конвенції і такий революційний, крім того, театр Бомарше. Його Розина в «Севільському цирульнику» є вихованкою Бартоло, так само як Ізабелла в «Школі чоловіків»; завдяки цьому вона може поєднати хитрість, привабливість і зворушливість жінки з чарівністю дівочості. А яка жінка не прагнула б поєднати ці речі? Я не настільки ерудит, щоб точно визначити етапи, якими «коханець» у сьогоднішньому значенні слова (раніше воно було синонімом «закоханого») переможно увійшов до сучасного театру. Я знаю лише, що такий невинний сьогодні «Свічник» Мюссе свого часу був знятий зі сцени, і автору довелося змінити в ньому закінчення, що було тріумфом неповнолітнього коханця. Зауважу тут, що Мюссе, керований інстинктом поета, змусив молодого Фортуніо купити своє щастя небезпекою життя. І довгий час театр намагався осяяти віроломство ореолом небезпеки (дуель, проголошене право чоловіка вбити винних тощо), аж нарешті, в міру зростання міщанського пацифізму, ця конвенція вивітрилася. Гадаю, що коханець надовго оселився на сцені під впливом того реалізму, який вимагав шукати в літературі правдивого відображення життя. З того моменту, як на театр подивилися таким чином, довелося усвідомити, що (особливо у Франції, де виховання давало паннам дуже мало самостійності, а шлюб був переважно родинно-майновим поєднанням) жрицею кохання є не панна, а та, чиє кохання, крадене, таємниче, вільне (нібито) від сторонніх елементів, містить усі спокуси, усі чари — кохання заміжньої жінки. Так виник той сучасний театр кохання, який мораліст назвав би театром перелюбу. Цей театр на першій фазі мав діяти п'янко. Він надавав пристрастям безпосередніх, не символічних акцентів, що не вимагали транспозиції. Він створив поезію «падіння»; дозволив пересічним любовним історіям приймати великі пози і кокетувати в дзеркалі сцени. Легка комедія, фарс, скористалася цим здобутком, показуючи в постійних варіантах, вже без прикриття конвенцій, той класичний «трикутник»: чоловік, дружина, коханець. Зазначимо, що у Франції, батьківщині цього театру, його й досі сприймають радше конвенційно. Те, що вічний Сганарель з опікуна став чоловіком, по суті, є лише формальною зміною. Так було до останнього часу; але ось ми є свідками певних цікавих симптомів. Усі знають комедію Вернея, що гралася у нас під назвою «Мусиш бути моєю». Ми маємо тут той трикутник, ніби з підручника геометрії. Молодий чоловік протягом трьох актів домагається прихильності заміжньої жінки і здобуває їх наприкінці п'єси до загального задоволення. Отже, цю п'єсу, ймовірно, з відповідною модифікацією, грають в Італії під назвою: «Пані, я хочу з вами одружитися»… Маленьке зміщення: Він бажає Її, але як дружини. Дрібне слівце, а рятує моральність і чистоту твору. Отже, маємо тут повернення до конвенції в іншій формі. Бо ось виникло соціальне явище, яке вводить новий устрій елементів, як у життя, так і на сцену. Цим явищем є розлучення. У пору, коли народжується «буржуазний» театр кохання, розлучення майже не існувало; воно було недоступним, винятковим. Це створювало для двох закоханих необхідність обману: ніхто не ставив під сумнів кохання, яке не ламало цієї перепони. Сьогодні розлучення є досить поширеною річчю, тим самим заміжня жінка сьогодні певною мірою завжди є особою на виданні: немає колишньої принципової різниці між панною та заміжньою жінкою. Чоловік може до неї наблизитися з «чесними намірами». Приклад: відома комедійка Саші Гітрі «Здобуття фортеці». Закоханий чоловік з першої ж хвилини заявляє заміжній жінці: «Я не хочу тебе мати коханкою, я хочу тебе мати дружиною». І ось обхідним шляхом ми повертаємося до театру чистого. Ми отримали нову конвенцію; її можна сприймати буквально чи ні, так само як той шлюб Валера з Ізабеллою у «Школі чоловіків». І переваги цієї нової конвенції очевидні; наскільки ж симпатичнішою і багатшою на ефекти, навіть на «перчинки», стає ця п'єса, ніж якби просто і банально коханці обдурили чоловіка! Друга риса театру останньої доби — це зміна становища панни. За вчорашньою ще моральністю, панна — це був дім, батьки, посаг, шлюб, придане тощо. І справді, відколи театр відмовився від давніх конвенцій і налаштував сцену на тон правди життя, панна не дуже годилася на героїню театру кохання. Особливо в комедії. Кохання панни, доведене за межі платонізму, мусило породити драму. Додамо, що якщо заміжня жінка могла дозволяти собі широкі вольності, найменша помилка панни на сцені негайно була благословлена плодом з усіма його катастрофами. Типовим прикладом театру цієї «вчорашньої» панни є «Щастя Франя», так віддалене вже морально, хоча й написане так недавно. Яка ж прірва розділяє ці поняття від наших часів, з їхньою фалангою молодих самостійних, вільних панн, що сміливо дивляться в життя і не такі вже й боязко беззахисні! Ось нові героїні театру, що виходять на сцену вже без давньої мами чи тітки в чорній мантильці, але весело, гамірно, просто з офісу, танцювального майданчика чи побачення. І якщо коли-небудь, то тут Фредро міг би сказати словами Радоста: «Панна не панна, хто ж так пильно вдивляється…». Бо йдеться тут не про панну, а про «нову сценічну постать у пошуках автора»: про жінку, яка може розкрити всю повноту жіночності, а не мусить, як у «вчорашньому» театрі, бути невірною дружиною. Знаменним виразом цього нового устрою стосунків мені здається нещодавно зіграна «Гра в кохання» Кєдшинського. Ця комедія є добре схопленою сценічною помстою панни над заміжньою жінкою, яка так довго панувала над нею повнотою життя, а нині, порівняно з нею, як же здається скутою! І як депоетизована до того ж! Заміжня жінка, дружина некоханого, але багатого чоловіка, що поглядає на вродливого хлопця, раніше була класичним матеріалом для шляхетної, «незрозумілої» жінки: як же інакше це виглядає в цьому новому освітленні! Не зрадить чоловіка — нудна; зрадить — плоска. Панна ж — сучасна панна — може мати чарівність і бути цікавою. І в цій п'єсі, де виступають дві панни і одна заміжня жінка — додамо молода і красива — обидві ті мають досить гарні ролі; заміжня жінка, та так недавно єдина можлива героїня Театру кохання, є комічною постаттю. Майже як явище це нагадує мені помсту плебея над аристократом у «Весіллі Фігаро». Отже, одночасно з виразною тугою за очищенням театру, ми маємо нині нові елементи, які можуть його принести. Панна, яку оберігає мама, заміжня жінка, яку оберігає цнота та обов'язок, були нецікавими; але сучасна жінка, незалежно від її сімейного стану, яка протиставляє чоловікові свою волю, свій ясний погляд на світ, щирість свого інстинкту, свій, зрештою, каприз, є новою героїнею, яка може врятувати театр як від нудоти, так і від бруду. І хто знає, можливо, недалеко та епоха, коли віроломство на сцені стане такою ж непристойністю, якою було за часів Мольєра? Про аморальну літературу Коли кільканадцять років тому я надрукував томик віршів, одне з «серйозних» галицьких видань писало про нього такими словами: «Література наша починає дедалі більше забруднюватися творами настільки огидними, що доведеться відкрити в ній окремий розділ під назвою «Твори клоачні». З легкої руки пана Жеромського вже розмножилася плеяда письменників (…) тощо. (…) донедавна цих виразів не бачили надрукованими, хіба що в словниках. У Франції — якщо ми не помиляємося — першим Віктор Гюго дозволив собі ввести їх у свої романи; у Польщі першим Виспянський. Брудним людям, що мають ниці душі, а серця розбещені, це надзвичайно сподобалося» тощо. Ця стаття, в якій я, тоді «шмаркач» літератури, мав честь опинитися на лаві обвинувачених з двома нашими найбільшими письменниками, доводить: що, як я мав нагоду зауважити, одним з основних атрибутів будь-якої життєздатної літератури є ображати моральні почуття своїх співгромадян; що в акти процесу про аморальність завжди має заплутатися якийсь шельма Француз; цього разу (не знаю, чи зовсім влучно) Віктор Гюго… Мистецтво, Слово, Літератор, Знання. Бо причини непорозумінь щодо моралі між нами та Францією криються дуже глибоко; їх треба шукати в принципово різній концепції цих двох літератур. Польська література з багатьох причин, про які задовго було б говорити, завжди мала виховний, повчальний тон і під цим кутом привчила нас ставитися до явищ. Домінуючий же тон французької літератури інший; це жага пізнання, цікавість до глибин власної сутності — людини — розгляд речі *a priori*. Там, де поляк моралізує *a priori*, француз розглядає з усіх боків, досліджує, обмірковує, скептично хитає головою… Свого часу мене вразив один приклад, настільки цікавий, що запозичений з однієї епохи і з дуже спорідненого середовища: а саме, зауваження про пияцтво двох шляхтичів, які бавилися пером, Рея та Монтеня. Рей засуджує пияцтво беззастережно, по-проповідницьки; Монтень розглядає його під різними кутами, у різних народів, у його позитивних та негативних сторонах, оцінюючи його, до речі, поблажливо, з тією заувагою, що сам йому не віддається. Отже, я впевнений, що випаливши свою мораль, добрий пан Рей упився з братією шляхтою, аж йому з голови курилося і протверезів аж на третій день; Монтень же, оскільки був делікатного здоров'я і вибагливий у товаристві, закінчивши диктувати свій розділ, ліг до ліжка і читав Плутарха. А наш історик літератури, зіставивши ці два уривки, зробить з них дуже серйозні висновки про найочевиднішу моральну перевагу поляка над французом у відношенні до питання пияцтва.

Жанр: есеїстика, публіцистика з елементами автобіографії.

З одного боку, отже, мораль, з іншого — цікавість пізнання, безкорисливий пошук правди та щирість у її вираженні. Отже, мене вчили в школі, що прагнення до пізнання себе є наймогутнішим моральним елементом. «Цнота — це знання» Сократа, «Пізнай себе самого», та основна аксіома стародавнього оракула, чи ж не цю саму правду вони мають на увазі? Чи ж не цю мету має рахунок сумління та сповідальня, яка для наших предків була єдиним семінарієм автопсихології? Це беззастережне оголення своєї сутності аж до найпотаємніших порухів думки; це контролювання спонукань кожного вчинку, виловлювання недосконалої людської натури на кожному обмані та кожній омані, це все поляк практикує хіба що при сповідальні, бо в житті обманює себе без пам'яті. А це саме є змістом майже всієї французької літератури, хоча й народжується вона загалом з інших джерел; не зі скрухи, а з цікавості пізнання. Звідси виникають ті несподівані зв'язки та спорідненості на тлі цього загального рахунку сумління, який, трагічно чи весело, у фарсі чи у філософському творі, відбувається постійно. «Думки» Паскаля, ця найпалкіша книга християнина, є наполовину транскрипцією з того архіскептика Монтеня, лише інакше емоційно освітленою. Їх поєднала беззастережна щирість погляду всередину себе. Руссо, який уморальнив і оновив цілу епоху, написав свою брудну і безсоромну «Сповідь» лише тому, що взяв собі за гасло абсолютну щирість. Чи можуть бути два більш протилежні кінці, ніж Шатобріан і Рабле? Один піднесений і чистий у словах оновлювач християнства у Франції, другий брудний і святотатний чернець, найбезсоромніше перо, яке існувало. І ось Шатобріан говорить про нього тим тоном, яким говорять про свого великого предка: «Рабле є батьком французької літератури». Усе це для нас, людей «моральних», досить незрозумілі зв'язки, а проте їх треба обов'язково розуміти, якщо хочеш мати справжнє судження про французьку літературу, так само як треба розуміти зв'язки між фізикою Декарта та порнографією Кребійона.

Попри це, сам зізнаюся, що коли дивлюся якусь «гострішу» п'єсу на нашому, польському ґрунті, буваю дещо збентежений. Тому що відчуваю, що навколо мене публіка сприймає її інакше. А це знову ж таки тому, що даний літературний твір з'являється у нас ніби вирваний з цілісності, нам бракує ланок еволюції, бракує близького співжиття з давнішими концепціями, варіантом яких він є.

Уявімо собі літературу як салон (і вона значною мірою виросла у Франції з такого салону), де дуже інтелігентні люди дискутують про секрети людської душі. Оскільки ця дискусія триває вже кілька століть, нелегко в ній сказати щось нове; треба зацікавити якимось незвичайним, сміливим освітленням. У такій розмові, коли йдеться про усвідомлення певних істин, не збентежить і не налякає яскравий приклад; усі звикли до такої гімнастики думки. Та чи інша схильність, прихована в закутках людського серця, з'явиться перебільшеною, потворною; то знову спрощеною до якоїсь лінії монструозної схеми або карикатури.

Таким жахливим, хоча й досконало логічним коментарем є, наприклад, «Чудовий рогоносець» Кроммелінка; коментарем до дискусії, що тягнеться кілька століть. Ця п’єса особливо нагадує мені два моменти з французької літератури. Один — це той славетний V акт «Школи дружин» Мольєра, коли Арнольф, виснажений мукою безсилої заздрості, розтринькавши весь арсенал захисних засобів, засувів, моралей, страхів, погроз і благань, досить виразно каже своїй Агнес: «Я дозволю тобі все, з усіма… аби не з ним, аби не з тим, кого ти кохаєш»… У цій сцені, що викликала на автора громи обурення, а яку сьогодні діти читають у школі, коментовану професором, у цій сцені в Арнольфі вже є щось від жахливого Бруно з останнього акту Кроммелінка. Тільки Мольєр у невблаганній логіці звик іти лише так далеко, як міг іти, залишаючись *живим життям*, а не теоремою; водночас, однак, він освітлював нам одним блиском найдальші перспективи пристрастей. Раз по раз у Мольєра є ці блиски, з яких могла б постати нова комедія — або драма.

Другий твір, що кидає свій відблиск на Бруно, це «Сповідь сина століття» Мюссе. Октав (тобто сам Мюссе) пристрасно кохав жінку, яка була втіленням брехні; пізніше зустрів і покохав іншу (кумедно, що за модель для обох жінок йому, по суті, послужила одна й та сама!), яка була втіленням чистоти й правди; але в дрібниці, задля жарту, вона невинно йому щось збрехала. У цьому одному блиску (як у Бруно навіть без цієї причини) зароджується в ньому невіра, невіра цілковита; трагедія усвідомлення, що одна людина в глибині душі нічого не знає про серце іншої. Октав шаленіє; без милосердя мучить свою ангельську Бригіду; якби поет попустив собі віжки, легко могли б розігруватися в цьому селі жорстокі експерименти Бруно. Він штовхає коханку в обійми іншого чоловіка, годує і відгодовує свою заздрість усіма муками, аж нарешті вбиває кохання Бригіди. Як учорашня Стелла, Бригіда йде з тим іншим, який (о щастя!) «дозволить їй бути вірною».

Це лише малий приклад, яким чином найсміливіше новаторство і найзухваліша аморальність знаходить у Франції «жиро» (підтвердження, схвалення) у класиках, які сіяли розпусту століття тому, а сьогодні є офіційною шкільною літературою. І тому скажу сміливо: для щирості, для людяності нашої літературної культури, нам бракує *аморальних класиків*. Чув, що міністерство освіти намагається цьому зарадити. Видатний критик пан Л. розповідав мені, що знайома молода панна просила його позичити «Дон Жуана» Байрона. Коли він завагався, чи може їй дати цю книгу, дівчинка пояснила, що мусить її мати, бо це *обов’язкова література* в школі. Не маючи доньки, не маю думки про цей метод, але гадаю, що волів би його від тієї ще нещодавньої школи з «Казаннями» Скарги на лавці, а «Культом тіла» під лавкою.

Заздрість та її парадокси

П’єса, що нещодавно йшла в Малому Театрі («Чудовий рогоносець»), наповнила всю літературну Варшаву нескінченними дискусіями на тему заздрості в усіх її відтінках, у зв’язку з жахливим «божевіллям» Бруно. Може, тоді зацікавлять читача ці дуже ескізні зауваги на цю віковічну тему.

Аберація Бруно не є божевіллям (хіба настільки, наскільки ним є кожна мономанія почуття); це просто логічно викреслена лінія, фрагменти якої в житті лише помічаються. Проте з цих фрагментів можна було б відтворити ту лінію в усій чистоті, як це зробив поет. Якщо його п’єса чимось і грішить, то надлишком чистої логіки.

Причиною парадоксів чоловічої заздрості є те, що:

у це почуття входить елемент серця і самолюбства чи марнославства, і «права власності»; елемент чуттів і елемент душі;

отже, ці елементи поєднуються найрізноманітнішим чином, своєю грою, нерідко сповненою суперечностей, створюючи цілу безліч комбінацій там, де шаблон мислення звик бачити речі просто.

У цих елементах нерідко не орієнтується сам «пацієнт», що вже казати про світ, який бачить лише зовнішні формули там, де пацієнт відчуває найдошкульніший зміст.

До безладу долучаються й різноманітні літературні зразки, що походять з різних епох і неточно виражають душу сучасної людини.

Наведу, наприклад, кілька таких парадоксів.

Перший, найбанальніший:

Перенесімося на мить у світ апашів і публічних дівчат. Коханець, який без тіні заздрості дивиться, як його кохана обдаровує своїм тілом усіх, може штовхнути її ножем за невинну квітку, яку комусь подарує. Ба більше, його заздрість може прокинутися через того єдиного, кому ця дівчина опирається, кого відмовляється допустити до звичайної платної черги, бо це означає, що цього чоловіка вона виділяє, що для нього в ній проявляється жіноча сором’язливість і кокетство, що вона його кохає…

Інший парадокс:

Чоловік пристрасно і заздрісно кохає жінку; в певний момент відчув, що в її душі панує образ іншого. Жінка до нього прив’язана, вірна йому і хоче залишатися вірною; але в найніжніші хвилини він відчуває, що вона відсутня душею, що (можливо, напівсвідомо) тужить, прагне… Між ними двома стоїть ідеальний образ іншого.

Отже, цілком логічно, що з надміру кохання і заздрості цей чоловік штовхне жінку в обійми того іншого, аби ввести тупий факт на місце окриленого прагнення, аби *знецінити* суперника, з ідеалу звести його до реальності з її неминучим спрощенням, розчаруванням, зношенням; аби знецінити врешті жінку і кохання, якого в надмірі її зворушень, побоювань і прагнень його нерви не були в змозі витримати.

Ще інший:

Чоловік кохає жінку, яка зраджує його з іншим. Страждає, але не може її зректися. Одного дня помічає, що ця жінка зраджує і його суперника ще з кимось іншим. Чи ця нова зрада примножить біль? Ні, скоріше навпаки; буде йому полегшенням. Логічно кажучи, це полегшення зростало б з кожним новим коханцем; страждання заздрості перебувало б у зворотному співвідношенні до кількості зрад.

Пригадується тут вислів одного чоловіка, цитований десь у Бальзака. Коли йому відкривали очі, що дружина зраджує його з кимось, він знизав плечима і сказав: «Це суто фізичне»…

Новий парадокс:

Жінка, яка має багато коханців, а яка вміє переконливо сказати чоловікові: «Це мої примхи, але ти — моє кохання» і довести йому це, може завдати менше мук його заздрості, ніж інша, яка ніколи його не зрадила, але в чиїх очах він читає чужі йому думки і прагнення. У сфері логіки (тобто абстрагуючись від соціальних міркувань і самолюбства) можна припустити, що жінка, яка задовольнить кожен свій каприз, але серцем, душею, тілом врешті-решт залишається з цим чоловіком, дасть йому відчуття повнішого володіння, ніж жінка, яку при формальній вірності віддаляє від нього неспокій розбурханої, але незадоволеної уяви.

Ось кілька парадоксів (можна було б їх виснувати більше), кілька передумов, що легко можуть поміститися в божевільному силогізмі Кроммелінка, який веде до проституювання коханої жінки.

Божевілля, безперечно; але хіба не було божевіллям давнє замикання її під ключ і під охорону, аби забезпечити собі її кохання? Те було абсурдом фізичної заздрості; це абсурд заздрості духовної; щось так, як певні середньовічні секти вели до чистоти духу через ексцеси розпусти. Твір Кроммелінка — це спроба створити фізіологію чи патологію заздрості сучасних сердець; бо заздрість, відколи класичні формули закріпили її прояви, пройшла значну еволюцію.

Заздрість у давньому розумінні — це заздрість фізична і чоловічий пункт честі. Про решту не турбується. Вірності захищає погрозою, засувом, ба, навіть горезвісною «пов’язкою цноти», що замикалася на замок (що призводило до того, що коханцем не однієї каштелянки ставав скромний слюсар). Кара за порушення віри — смерть; як за крадіжку; річ розглядалася з точки зору володіння, без найменшої турботи про річ, що володіється, та її психологію. Тоді заздрість була страшна, не була комічна. З часом, при тому ж розумінні речей, слабшає енергія і можливість екзекутиви, залишається безсилий жест, який тим самим стає комічним. На цьому полягає комізм мольєрівських заздрісників.

А тепер уявімо собі сьогоднішнє кохання в його найшляхетнішій, найповнішій формі: кохання, для якого володіння тілом без володіння душею, серцем, прагненнями жінки стає не щастям, а жорстоким болем; за яким слідом іде заздрість, що поширюється на ці сфери. Візьмімо душу сучасної людини, збагачену двома струнами, невідомими нашим предкам: розумінням і співчуттям; звичкою дивитися на речі й з іншого боку… Тоді як давні люди були байдужі до чужого страждання або навіть тішилися ним із насолодою, для сучасної людини відчуття, що хтось страждає поруч із нею, може бути нестерпним. Давній старий, одружившись з молодою дівчиною, думав лише про те, як би її замкнути і вберегти; сьогоднішній чоловік нерідко не може знести думки, що жінка, яка живе поруч із ним, може прагнути іншого кохання, так само як не зніс би вигляду голодної дитини… Такий заздрісник підозрілий, але в прислуханні до тремтіння серця жінки; шпигує, але за її думками. Страждає, можливо, більше, але як же інакше!

Усе це перетворило почуття заздрості. Людська душа не могла б витримати всього одразу; боротьба за беззастережне володіння тілом і душею жінки призвела б до божевілля, яке ми бачимо в Бруно. Тому, в міру того як взаємне володіння серцями замінює у чоловіка давнє сприйняття кохання як одностороннього володіння тілом, фізична, матеріальна заздрість стає потроху пережитком. Її гострота притупляється інстинктом самозбереження нової людяності. Вона перестає бути тим божевільним «пунктом честі». Мовчазно, ніби сором’язливо, але дуже виразно, життя влаштовується на інших засадах.

Взагалі, коли поглянути на еротичне життя суспільств хоча б за останні кільканадцять років, бачиш величезні зміни. Формули, догмати ніби й досі ті самі; але зміст під ними який же інший! Ми перебуваємо у фазі загальної еволюції; у фазі створення форм життя нарешті на наш лад, а не на лад наших прадідів. Радикальна зміна в поглядах на дівоцтво, на «минуле» жінки, на примус материнства, на «вільне кохання», взагалі повна перебудова стосунків двох істот. Нарешті, ніби людство дійшло до переконання, що життя саме по собі досить важке і складне, і що немає потреби ускладнювати його і робити ще більш заплутаним з таким зусиллям. Доки битимуться серця людські, доти існуватимуть людські болі, муки, прагнення; але з радістю споглядаємо світанок дня, в якому всі ці делікатні справи регулюватиме людський, а не «чесний» кодекс.

П’янство тверезістю (Присвячую товаришам і товаришкам вечора 12 липня 1919 року.)

Ми живемо в дні таких гігантських переворотів, ми настільки притуплені до історичних «сенсацій», що найважливіші події, такі, які за інших обставин дали б тему для обговорень на цілі місяці, проходять майже без враження. І так серед радісних вигуків, що вітали народження миру, напівзатьмарений політичними подіями, здійснився факт, що своєю моральною значущістю перевершує все, що сталося за останні п’ять років. Чим же була ця світова війна? Одним з величезних катаклізмів, які людство стільки разів переживало; відрізняючись від інших — завдяки сучасній техніці — кількісно, але не якісно. Дивлячись на неї, те сонце, яке бачило наступи Олександра Великого, живі танки Ганнібала, битви тріумвіратів за панування над світом, похід Тамерлана та Аттіли, те славетне врешті «сонце під Аустерліцем» не мусило бути надто зворушеним.

Але те саме старе, скептичне сонце мусило здригнутися від подиву, отримавши власним щирозлотим дротом звістку із Землі про нечувану ухвалу, що нещодавно була прийнята в Північній Америці. Я маю на увазі *білль* (законопроєкт), що з 3 липня цього року повністю скасовує виробництво та вживання алкогольних напоїв. Такого, відколи це сонце світить нашому глобусу, ще не було.

Щодня п’ю лише воду з найближчого джерела; можу місяці, цілі роки жити буквально без краплі алкоголю; отже, говорю цілком безкорисливо. Визнаю, однак, що коли прочитав цю звістку і зважив її можливі наслідки, мене пройняв дрож. Відчув, що сталося щось жахливе, щось, наприклад, наче під загрозою ув’язнення було видано заборону писати віршами або грати на будь-якому інструменті. Мене пройняв холод за весь світ, і не змогла мене зігріти навіть та втішна звістка, люб’язно надіслана з Парижа паном Бопре, що «певне американське місто з часу введення в ньому заборони алкоголю споживає щорічно три мільйони галонів морозива і що вартість виробництва морозива в Америці сягає 10 мільярдів крон»…

В одному з розділів «Гаргантюа і Пантагрюеля» Рабле розгортає одну зі своїх найгеніальніших фантазій на тему того, яким був би світ без боргів. Отже, треба було б, мабуть, позичити перо у старого майстра, аби змалювати, яким був би світ без алкоголю. Це жахливо!

Не раз роздумував над міфом про Ноя і завжди доходив висновку, що не може бути випадковим збігом обставин той факт, що саме цей патріарх, в особі якого людство святкує примирення з Богом, є водночас відкривачем виноградної лози. Це Бог, жорстоко покаравши рід людський, змилостивився над ним і щастя, яке через свій гріхопадіння людина назавжди втратила, зволив їй повернути хоча б у вигляді омани. Побачив Бог, що людина, раз зіпсована гріхом, нездатна ясно дивитися в обличчя ні Йому, ні собі, ні решті творіння; що життя її мусить залишатися сумним і злочинним, якщо час від часу не затуманить собі очі мрією про те, чим була колись; якщо в соку виноградної ягоди не зможе вичарувати відбиття тієї веселки, яка засяяла їй на небі як знак примирення. Так; це дар божественний; а що людина цим божественним даром зловжила, хіба це дивно?… чого ж бо людина не зуміла зловжити!

Алкоголь — чи інший п’янкий продукт — аж до липневого *білля* (законопроєкту) Вільсона вірно супроводжував людство від перших щаблів цивілізації, від самих її зачатків, ледь відрізняючи найнижчий тип людини від найвищого типу тварини. Я б не наважився формулювати питання таким чином, що вживання п’янких напоїв становить саме — поряд з використанням вогню — першу ознаку народження людяності. Однак алкоголь є сурогатом або ж союзником поезії, а поезію я вважаю природною формою духовного життя людини. Позитивна думка, проза думки, є вже складним витвором цивілізації, є зусиллям, зробленим для виокремлення свого мізерного світу приватних інтересів із всесвітнього ритму космосу. Але час від часу цей ритм, що пульсує могутньою хвилею як в ефірі, так і під земною корою, охоплює бідного відступника, хапає його за волосся і за горло і змушує занурюватися, одиниць в алкоголі, народи в поезії: дзвінкій поезії слова або кривавій поезії чину…

Не всім. Є люди, які «не п’ють». Я їх не знаю і не відаю, які вони. Кажу: не знаю, бо душа людини, яка принципово «не п’є», для душі людини, яка «п’є», є книгою за сімома печатями; і навпаки. Між китайцем, що п’є, і поляком, що п’є, мабуть, менша відстань, ніж між поляком, що п’є, і тим, що не п’є. Цей поділ, зрештою, стосується лише пересічної маси людей; існують-бо щасливі натури — дуже далекі від «тверезості» — які пульс свого пияцтва черпають з інших, оскільки шляхетніших субстанцій. Якось я був свідком, як хтось силував Станіслава Виспянського до чарки горілки, тоді як поет, уже підірваний здоров’ям, перестав її зовсім уживати. «Не п’ю», — відповів він. «Для фантазії!» — заохочував його настирливий. На це Виспянський тихо відповів, зі своєю усмішкою: «Я фантазію маю завжди, а по горілці мене голова болить».

Люди, які «п’ють», — це одна з масонських лож, чиєю міжнародною політикою не варто було б нехтувати і яку, зрештою, чудово розуміла стара дипломатія, заморожуючи в цеберках ігристий цемент союзів народів.

Отож кажу, що американський білль (після якого, як повідомляє кореспондент «Часу», п’ять мільйонів американців готуються назавжди покинути рідний край) і думка про світ без алкоголю мене жахнули. Як це! Світ, у якому можна буде жити двадцять років поруч з іншою людиною, бачачи її щодня і залишаючись з нею після двадцяти років знайомства так само чужо і так само далеко, як першого дня! Світ, у якому жодне непорозуміння, що виникло між двома людьми, ніколи не зітреться і не з’ясується; у якому кожна образа, кожна ненависть гризтиме серця аж до смерті, без жодної надії та можливості прощення, ба, навіть, як не раз бувало після добрячої спільної випивки, перетворення на довічну дружбу! У чому ж, як не в алкоголі, занурити ту благословенну губку, якою час від часу протирають надто замальовану дощечку життя? «Це як буря в природі», — казав померлий нещодавно в Персії поет, Вінсент де Кораб Бжозовський. Де ж знайде придорожній відпочинок і відраду бідний мандрівник Думки з перевтомленим мозком і розхитаним серцем, якщо не в цьому чудовому очманінні, яке буває іноді для духу такою ж непереборною потребою, як сон для тіла? Ні, жодне споживання морозива, про чиї дива пише пан Бопре, хоч би навіть дійшло до шести мільйонів галонів, не замінить одного добре замороженого келиха, марки… га! куди ж мене недоречна фантазія заносить?… Світ без алкоголю — це врешті-решт винищення між чоловічою та жіночою статтю того чарівного спілкування, витканого з гри думок, з розмріяності та пустощів, яке становить найбільшу привабливість і найвище досягнення нашої цивілізації; це приречення стосунків обох статей на прояви брутальної хіті або ж тупу нудьгу…

Але не лякаймося. Справа Америки не вистоїть; перш ніж вона встигне заразити решту світу, вона впаде через саму свою пиху. Це образ гордовитого задуму Вавилонської вежі; і так само буде покарана змішанням мов. Бо лише мова сп’яніння спільна людям; кожна людина, принципово твереза, говорить зовсім окремим наріччям: говорить дуже мудро, тільки що ані вона нікого, ані ніхто її не розуміє.

Я усвідомлюю — а якби сам цього не відчував, мені б нагадали про це поважні сторінки «Часу», з яких маю честь промовляти — що моя позиція, можливо, надто індивідуальна; що це питання має серйозні соціальні, моральні, гігієнічні тощо аспекти. До них я не втручаюся. Більше того, заздалегідь визнаю, що був би прихильником найдалекосяжніших обмежень споживання алкоголю. Як і зараз, величезна більшість цього цінного засобу марнується: іде в тупість, озвіріння, галас, замість перетворюватися на грацію, радість життя та мелодію. Зі зникненням гуманістичної культури людство забуло про те, що виражає той шляхетний і знаменний девіз: *spiritus*. І розподіл є плачевним: митці п’ють воду або сивуху, тоді як поважні вина цідять хами та спекулянти, наче їм не досить пити людську кров. Авжеж, якби така утопія була можливою, нехай наш прудкий уряд суворо обмежить вживання трунків; нехай запровадить «картки на пияцтво», що видаватимуться після зрілої розваги (гадаю, ця справа чудово ввійшла б у компетенцію нинішнього міністерства Культури і Мистецтва) лише тим, хто його гідний: натомість їм можна буде постачати його дешево і найкращої якості. І так само охоче погоджуюся, аби було винищено огидне споживання алкоголю як «збудника», що зводить його до розряду щоденних засобів одурманення. Навпаки, нехай цей нектар стане рідкісним святом, нехай повернеться до гідності бахічних містерій, нехай вживання його означає лише ті найцінніші години життя, в яких силою радісного єднання духів цей потворний сірий світ розсвічується і золотиться, аби бідним вигнанцям з Раю дати на мить ілюзію поезії, невинності та братерства…

Плітка про «Весілля» Виспянського I

За ті двадцять із гаком років, що минули від створення «Весілля», про нього написано багато прекрасних і, напевно, мудрих речей; цей твір має цілу свою літературу, безперечно, численнішу, ніж будь-який інший із сучасних творів. Але ця література обертається радше у сфері ідеології «Весілля»; менше порівняно займається його генетичною стороною і, можна сказати, анекдотичною. Це, мабуть, пояснюється тим, що в пору, коли найбільше про «Весілля» писали, ця анекдота була порівняно дуже близькою, генеза «Весілля» вважалася чимось відомим; водночас детальне її обговорення було — з огляду на сучасність осіб, яких поет мав на увазі — чимось на кшталт нескромності. Це з лишком надолужать майбутні покоління істориків літератури: можна собі уявити, яку поживу знайдуть майбутні «весіллєзнавці» в екзегезі та коментарі до цієї п’єси. Вже звідси бачу, як якийсь молодий учений стане доцентом полоністики за обширну дисертацію, в якій науковим методом доведе, що Луціан Ридель носив біноклі, а «Курдеш» був, наприклад, сортом горілки, особливо улюбленим у колах Молодої Польщі. Страшно подумати, які фантазії читатимуть з пієтетом наші правнуки на тему того чи іншого деталю з «Весілля». І мені здається, що сьогодні, коли усна традиція вже починає зникати, але коли існує ще чимало учасників цієї епохи, була б, можливо, пора, аби хтось захотів здійснити те, чого в рамках цього нарису, звісно, не маю претензій здійснити, тобто аби хтось зібрав усі фактичні матеріали, що можуть допомогти до належного розуміння «Весілля». Бо якщо дріб’язкове дослідження елементів, що склали даний твір, може іноді здатися невинною, але досить безплідною історико-літературною розпустою, то не тут. Бо ставлення поета до дійсності було у «Весіллі» іншим, ніж зазвичай: анекдот був не відправною точкою, а самим найістотнішим творчим матеріалом. Рідко коли нам дано так глибоко занурити цікавий погляд у майстерню поета. І кожному, хто дивився зблизька на людей і події, що спліталися у «Весіллі», найдивовижнішим є саме те, як дрібними, легкими дотиками Виспянський умів щоденну дійсність перетворити на поезію, як, мало відхиляючись від анекдоту, умів надати їй величезного розмаху символу. Гадаю, що збереження пам’яті про цю дійсність «Весілля» має значення і для театру. Хіба не є завданням акторської та режисерської роботи відгадувати задуми автора, здобувати — рефлексією чи інтуїцією — шлях до того, що автор у дану фігуру хотів вкласти, як її собі уявляв? Які ж цінні для нас бодай ті стислі зауваження про персонажів п’єси, які помістив Бомарше на початку до «Весілля Фігаро». Отож тут, у «Весіллі» Виспянського, ми маємо це готове, майже цілковите знання; йдеться лише про те, щоб його не втратити; ми знаємо понад усякий сумнів, як собі поет уявляв кожну зі своїх фігур: господаря, поета, молодого тощо. Знаємо, бо в кожній з них бачив відбиток живої особи. До якої міри Виспянський саме так дивився на свій твір — висвітлить наступна деталь: коли наближалася прем’єра «Весілля» у Кракові, Виспянський приніс до театру текст, призначений для афіші: отож на цій афіші значилися за ім’ям та прізвищем живі, діючі особи; наприклад, «пані Доманська» замість Радчині тощо. З великими труднощами вдалося йому пояснити, що такої афіші дати не можна, та схилити його до заміни прізвищ загальними назвами. Зося, Марина, Ганечка зберегли на афіші та в книзі автентичні імена своїх оригіналів . Я маю фрагмент рукопису з «Весілля», що містить сцену Станьчика з Журналістом; журналіст там не називається «журналіст», а просто «Долек», так як друзі називали Рудольфа Старжевського . Отже, Виспянський не тільки — як це зазвичай роблять письменники у творах уяви — не затирав тут зв’язків з дійсністю, а наче підкреслював їх. Поет. Виникнення «Весілля» дещо нагадує виникнення «Пана Тадеуша», як його змальовує традиція. Згідно з традицією, Міцкевич мав намір написати шляхетський анекдот, який розрісся йому під пером у той безсмертний поемат і став живим втіленням Польщі. Можна було б підозрювати, що Виспянський, беручи перо до рук, мав намір написати тут злісний памфлет на своїх знайомих; під час писання геній поезії схопив його за волосся, і стіни Броновицького маєтку розширилися — наче нове Сопліцово — у символ сучасної Польщі. Птах, Поет. Для тих, хто знає Виспянського лише з його творів, можливо, недостатньо яскраво виступає певна його риса, яка в особистому спілкуванні, в розмові, здавалася майже домінуючою рисою його інтелекту: а саме, злість, найдотепніша злість, загострена і блискуча, як бритва. Його розмова іскрилася від таких дотепів, які він завдавав своїм дзвінким, тихим голоском і з тонкою усмішкою на вустах. Пригадую, наприклад, такий вислів: йшлося про Асника ; на що Виспянський «дзенькнув»: «Асник… так… Асник, це таке опудало орла; має все, дзьоб, крила, тільки не полетить». Кожен, хто знав Асника хоча б з фотографії, той оцінить, скільки малярського «хвату», а може й літературної влучності містило це пекельно злісне визначення. Такої злісності, хоч і врівноваженої іншими складовими, у «Весіллі» (єдиному, можливо, у цьому відношенні великому творі Виспянського) безліч; але лише ті, хто добре знає осіб і факти, можуть оцінити гостроту безлічі дрібних шпильок, якими цей твір наїжений. Я не можу — як я вже згадував — у рамках цього нарису представити всі реалії «Весілля», навіть ті, що можуть бути мені доступними; однак, оскільки я жив якнайближче в середовищі, яке змальовано у «Весіллі», і був одним з досить невеликої жменьки учасників того славетного весілля Луціана Риделя, я нагадаю тут ту чи іншу рису, з якої виникла ця п’єса. Почнімо з місця дії. Броновиці — це, як відомо, село за півмилі від Кракова, що, здавалося б, нічим не відрізняється від інших сіл Краківщини, а проте має певну особливість, яка відіграла значну роль у польській літературі та мистецтві. А саме, з незапам’ятних часів Броновиці належать до парафії костелу Діви Марії у Кракові. Моляться броновичани зазвичай у сусідньому сільському костелі, але шлюби беруть з парадом у Діви Марії в Кракові. Тоді-то, довгою вулицею Кармеліцькою, через увесь Краківський Ринок, під’їжджають до костелу ті селянські вози, навантажені білими сукманами, «казково кольоровими» корсетами, киреями, вінками, очіпками, у супроводі галасливих дружбів на конях, створюючи справді захопливу грою своїх барв і розмашистістю фантазії картину. Хто міг найкраще відчути самобутню красу та характер цього народу, як не художники? Епоха, до якої я повертаюся, десять років до дії «Весілля», близько 1890 року — це був період, коли в краківській академії, наперекір епігонам Матейка, які фабрикували так звані історичні «кобили», народжувалася, під боком самого Майстра, який досить суворим оком дивився на ці забавки, школа польського пейзажу. З заходу долітали перші ластівки імпресіонізму; слова: «колір, світло, пленер » звучали як нові, революційні гасла. Отож між цією молодою малярнею та броновичанами зав’язалися нитки порозуміння; парубки та дівчата сільські все частіше з’являлися як моделі в малярських майстернях. Натомість художники виїжджали за місто, щоб ловити природу, світло, на гарячому вчинку. У ту епоху 1890 року «хлопоманія», яка так розвинулася пізніше, ще зовсім не існувала. Тому цікавим і дуже характерним є те, що зіткнення сюртука з сіряком відбулося на зовсім іншому шляху: на шляху союзу кольорів з палітрою: це був первісний союз «пана Влодзімєжа». Соціальна та політична ідеологія прийшла лише пізніше. Отака весільна процесія проїхала Краковом влітку 1890 року; і на все місто рознеслася звістка: Влодзьо Тетмаєр одружився з сільською дівчиною. Ми, люди сьогодення, вже недостатньо відчуваємо жах, який цей факт мав викликати у тодішньому Кракові. Молодий і сповнений майбутнього художник, блискучий і вродливий юнак з «доброї родини» — з селянкою! Шлюб. Після «казково кольорового» весілля настала сіра дійсність. Шлюб Тетмаєра розпочався з дуже важких матеріальних умов. Він був ще молодим художником, до того ж купівля картин тоді в Кракові ще не була в моді. Батьки дружини мали багато дітей і ледве кілька загінок. Молоді пережили страшну бідність, мешкали в кутку у батьків, майже в одній кімнаті з худобою. Тетмаєр героїчно витримав цей час випробувань. Лише через кілька років він спромігся збудувати власний маєток, що складався з трьох кімнат і кухні, мало чим відрізняючись від звичайної сільської хати. Крім того, цей шлюб склався дуже просто і щиро. Він не форсував навчання своєї Ганусі, не «підносив» її до себе, залишив її такою, якою вона була, якою її покохав. Він просто жив з нею, регулярно народжуючи по-божому дітей, і цей метод виявився найефективнішим, щоб молоденьку сільську дівчину дуже швидко перетворити на тактовну і розсудливу супутницю людини та митця. II Не обійшлося це подружжя без важких сімейних випробувань. Батько Тетмаєра, вісімдесятирічний старець, колись блискучий улан 31-го року, пізніше маршалок новотарської шляхти, ніколи не міг йому пробачити цього кроку, зробленого без його відома; невістки ніколи не хотів бачити на власні очі. Слово. Шлюб Тетмаєра протягом багатьох років був невичерпним предметом розмов та обговорень краківського товариства . Пам’ятаю, як одна пані, княгиня Четвертинська за походженням, власниця маєтків на Україні, з живим зацікавленням розпитувала матір Тетмаєра: «Скажіть мені, люба пані , а якою мовою вони розмовляють між собою? Чи пан Влодзімєж уміє по-руськи?» Шановна дідичка з Кресів була свято переконана, що селяни на всій території польських земель розмовляють по-руськи! З часом з цим шлюбом звикли, і, своєю чергою, виникла інша манія, неприємніша для Тетмаєра: улюбленим заняттям краків’ян, більш-менш йому знайомих, було відвідувати його в Броновицях. Належало до «шику» розповідати: «Був сьогодні у Тетмаєрів, яка ж то мила особа ця Тетмаєрова, як вона виробилася тощо». Не раз у неділю Тетмаєр, попереджений донькою, що стояла на чатах, зачинивши двері хати, ховався з усією родиною в жито від гостей, що наближалися. Ми сміялися, пам’ятаю, довго з одного міського літератора, який, вирушивши до Броновиць і заставши, завдяки цій хитрій самообороні Тетмаєрів, лише маленьку Ісю, почав їй дуже квітчасто говорити про красу природи, що вона сама як ті польові квіти тощо, на що шестирічна Іся відповіла йому архістаропольською пропозицією.

Оселившись у Броновицях, Тетмаєр цілком по-братерськи зріднився з селом, піддався чарам польського «Селянина-П’яста», навчився його розуміти і з ним працювати. Він користувався довірою не лише свого села, засідав у повітовій раді, був послом до парламенту. Загалом Тетмаєр мав надзвичайну легкість уживатися в будь-яке середовище; однаково вільно почувався у фраку в салонах, як у сіряку на селі, в Парижі, як у Броновицях. Але, через особливу і якусь дуже польську комбінацію, цей «хлопоман», цей піонер народного руху, по суті, зберіг тип найчистішої шляхетності, скоригованої лише витонченістю митця. Цей тип з роками дедалі більше виявлявся; поступово Тетмаєр став однією з найхарактерніших польських постатей, зі своєю красномовністю та гумором, з темпераментом, що був однаково запальним і легко піддавався депресії, з товариською розливною вдачею та уподобанням до «балачок за склянкою». Славетними були його «курдеші» та інші старопольські пісні, його імпровізовані промови найавтентичнішим макаронізмом XVII століття. Було в його запалі щось від Заглоби, але Заглоби, який уже читав Сенкевича і трохи бавиться сам собою; при цьому щось від розпещеної дитини, яка знає, що що шляхтич набешкетує, те митцеві пробачать. Без кінця можна було б розповідати анекдоти про Тетмаєра; за часів його посольства у Відні ми колись співали в «Зеленому Балонику» його «останній наїзд на Франценсрингу». Прошу собі, наприклад, уявити вирази облич його парламентських колег, коли, після якогось особистого конфлікту з міністерством, цей народовладник заявив у своєму клубі, що не буде листуватися з міністром німецькою, але, як польський шляхтич, латиною…

Маю ще одну спокусу розповісти анекдот про Тетмаєра, адже вона, можливо, краще за будь-які характеристики змальовує цю дуже улюблену і польську постать. З’їхалися, отже, до Броновиць якісь «місії», тягали баб до церкви і тримали їх там годинами, запевняючи, що «хоч дитятко вдома залишиться без догляду, Пан Ісус не дасть йому кривди вчинити». Чоловіче населення Броновиць було дуже незадоволене цією втечею від горщиків і колисок, а може, й від інших позбавлень, накладених суворими релігійними практиками. Отож Тетмаєр, розлючений, накатав листа до парафіяльного священика Діви Марії, прелата Кшемінського, повідомляючи, ні більше ні менше, що вирішив, разом із двома доньками, Ядвігою та Анною, «покинути лоно католицької церкви і прийняти інший (невизначений ближче) обряд християнського віросповідання».

Переспавши, Тетмаєр, мабуть, мав дещо нечисте сумління після цього листа і пішов звіритися пречесній покровительці всіх митців та інших диваків, Сєверовій Мацейовській.

— А що ж із третьою, з Клімою? — спитала Сєверова (Тетмаєр мав тоді трьох доньок).

— Знаєте, пані, — відповів цілком щиро, хоч дещо збентежений пан Влодзімєж, — Кліма була хрещена в церкві на П’яску, там такий поважний парафіяльний священик, має таку смачну горілку палену на меду, не хотів йому робити прикрості і з Клімою дав уже спокій.

Звісно, добросердна Сєверова пішла до прелата Кшемінського і залагодила цю апостасію — лист визнали недійсним.

Поряд із цими гостями з міста, від яких Тетмаєр ховався в жито, до Броновиць дедалі частіше заходила інша групка, яких він охоче вітав і приймав. Це був краківський мистецький світ, література, живопис. Той чи інший винаймав у Броновицях кімнатку в селянина і малював там протягом літа. Танцювали, співали, пили; ці гості приносили до Броновиць багато веселощів і гамору. Дружина Тетмаєра мала двох сестер, обидві, як і вона, дуже вродливі. З однією напівзаручився талановитий художник і колега Тетмаєра, де Лаво (сухотник); виїхав для навчання за кордон і там помер. За другу, Ядвісю, посватався Луціан Ридель, поет, і одружився з нею через 10 років після весілля Тетмаєра, у 1900 році. Але і це весілля, і цей шлюб не були схожі на те.

Луціан Ридель, що користувався заслуженою повагою серед публіки, порядна і улюблена людина, був у колах краківських митців постаттю відверто комічною. Через дивний каприз природа поєднала в ньому видатний римотворчий талант із найменш поетичною, найбільш — як тоді казали — філістерською, міщанською вдачею. Але найбільшого відбитка комізму надавала йому його прислів’я про балакучість, що межувала просто з якоюсь неврозою. Старші варшав’яни, мабуть, пам’ятають ту «пилу», яка народилася на бруківці Варшави однієї дуже сльотної осені, під час якої Ридель перебував у цьому місті:

І все та сама балада — Дощ падає, падає, падає — Ридель базікає, базікає, базікає — І знову та сама балада — Ридель базікає, базікає, базікає — Дощ падає, падає, падає — і так далі, без кінця.

Шлюб Риделя мав, як я згадував, зовсім інший характер, ніж шлюб Тетмаєра. Той був чимось самовільним, сміливим, народився з серця і очей, цей — з голови і з паперу. Той вистрілив раптово, цьому передував довгий період заручин, який ряснів такими кумедними епізодами, що становив постійне джерело радості для всіх, хто був ближче, до яких у першу чергу належав колега Риделя зі шкільної лави і друг — Виспянський. Ридель переживав свою «любов» як літературну тему; писав псевдокласичні вірші, в яких порівнював свою Ядвісю з Афродітою, що виходить з хвилі збіжжя тощо. Звісно, вважав свій крок дуже революційним, готувався до боротьби з родиною, тим часом під непереборною хвилею його красномовства фортеця негайно здалася: «Нехай одружується, нехай одружується якнайшвидше, бо він нас забазікає на смерть», — казали мати, брат… Але Ридель, розігнавшись, далі базікав, переконував, боровся… «А пан базікає, базікає, базікає…» — каже Радчиня у «Весіллі». Додати треба, що якщо Тетмаєр на початку шлюбу мусив пробиватися крізь найтяжчу бідність, то Ридель починав його зі скромного, але спокійного добробуту.

Кумедним було ставлення Риделя до селян. Цей поет — був класичним міщанином, який не мав відчуття села чи селянина; тому щомиті він робив провини проти сільського етикету, які ображали броновицьких господарів. «Цей пан Ридель — добра людина, вчена людина, але страшенно погано вихований», — казали, а саме тому, що Ридель, бажаючи «зблизитися до народу», ходив свататися босоніж, крім того, в маринарці та з підкоченими штанами. Отож на селі селянин ходить босоніж або під час роботи, або якщо не має взуття, але в гості — ні. Ридель просував свою «народність» так далеко, що, прийшовши якось у гості до вілли своєї тітки, пані Доманської (Радчині з «Весілля»), просив її дозволу зняти взуття, бо так уже звик… Показував усім, хто хотів і хто не хотів, що не носить спідньої білизни тощо. І базікав, базікав, базікав…

III

Ридель — Наречений у «Весіллі» — також трактується з добродушною іронією. Це не означає, що він там повністю позбавлений щирих і шляхетних рис, але раз по раз виходить з нього той міщанин, той паперовий літератор. Раз по раз прозирають ті риси, злостиво підхоплені з реальності і перенесені живцем, і які в повній мірі були зрозумілі лише посвяченим, наприклад, ті «треба бути в чоботях на весіллі», «під низ зовсім нічого не вдягаю» тощо.

Шлюб відбувся в бічній каплиці церкви Діви Марії. Вхід до каплиці був зачинений, проте натовпи публіки тиснулися до неї, а головно фаланга учениць Риделя зі «студій Баранецького». Ридель мусив прокладати собі дорогу серед цих дівчат, до яких, протискаючись крізь церкву, безперервно промовляв: «Бачите, бачите, я не одружився з жодною з вас, бо ви занадто мудрі, штучні, я взяв собі її, бо вона проста, вміє тільки кохати» тощо.

Під церквою стався епізод, який Виспянський живо зафіксував у варіанті до «Весілля». Коли весь почет уже сидів на возах і мав уже рушати, ще якась пані схопила за рукав весільну старостиню, імпозантну Кліміну, і почала розпитувати: «Мої дорогі, скажіть, а чи має вона щось?». На що Кліміна найдобродушніше у світі: «Е, має, має, хіба б там не мала! Бідна миша, а має ж». Віз рушив, а пані залишилася з цією звісткою.

Весілля Риделя відбувалося в домі Тетмаєра, було гучним, тривало, наскільки пам’ятаю, разом із очіпками, два чи три дні. Не один з гостей переспав серед цього на купі пальт, потім знову встав і гуляв далі. Село було, звісно, запрошене ціле, з міста кілька осіб з родини та друзів Риделя, майже весь краківський мистецький світ. І Виспянський. Пам’ятаю його як сьогодні, як щільно застебнутий у свій чорний сюртук стояв цілу ніч, спершись на одвірок дверей, дивлячись своїми сталевими, моторошними очима. Поруч вирувало весілля, гуркотіли танці, а тут, до цієї кімнати раз по раз заходило по кілька осіб, раз по раз долітав до його вух уривок розмови. І там він побачив і почув свою мистецьку працю.

Говорять про оригінальну фактуру «Весілля» і виводять її з вертепів. Безперечно; але мені здавалося б, що, як усе в цій п’єсі, так і вона народилася значною мірою просто з фактичної дійсності. Це входження осіб парами, без логічної причини, є цілком природним у кімнаті, прилеглій до танцювальної зали; час від часу з’являється хтось і сам, щоб на мить видихнутись і випаруватися, і тоді, в цей момент напруження нервів, поширення нібито існування, Виспянський підсовує йому його привид.

Хоча «Весілля» народилося з дійсності, ставлення, в якому вона була запліднена фантазією поета, не є однаковим у всіх персонажах.

Про Влодзімєжа Тетмаєра (Господаря) я вже говорив. Він у «Весіллі» як живий зі своїм шляхетним сентиментом, контушовим жестом, зі своєю розмашистою фантазією та нервовою нестійкістю. Він для Виспянського ніби втілення польськості, а його дворик — сучасним Соплицевим. Ставлення самого поета до цієї польськості переливається різними відтінками тонів, від поблажливої та теплої симпатії до гіркого сарказму та іронії; хай там як, стосовно господаря сатира виражається радше дискретно: шляхетні акценти переважають над цілісністю цієї ролі.

Виразно дружньо-іронічним є ставлення Виспянського до Нареченого — Риделя. Таким було це ставлення і в житті, як це видно з рясної кореспонденції з Парижа, яку Ридель з похвальною лояльністю віддав одразу після смерті Виспянського очам загалу. У цих листах Виспянський докладає постійних зусиль, щоб змусити Риделя до польоту, до великих творів; сам, поглинений тоді живописом, очікував від Риделя, що той втілить у поезію те, що товклося в ньому самому; втративши цю надію, взявся писати сам, а на Риделя ніби махнув рукою. І не треба, щоб юнацька і дородна постать Єжи Лещинського, що втілював цю роль, затуляла нам комічний відтінок цієї ролі. «Наречений» — це часом щира людина, але водночас той літератор, що постійно шукає «тему», паперовий міщанин у зіткненні з селом, з яким ніколи не створить органічного зв’язку. Додамо, що сам Ридель зі своїм зім’ятим обличчям, кольором обличчя бібліотечного моля і вічними біноклями на носі, а водночас у киреї та шапці, що замітала стелю величезним павиним пером, був уже зовні ніби гумористичним символом цього «побратимства».

Неможливо добре зрозуміти постать Журналіста, якщо відірвати її від фігури, з якої вона вийшла. Відомо, що цим «Журналістом» був Рудольф Старжевський, редактор краківського «Часу». Стажевський — це був один із найвидатніших польських інтелігентів сучасності; літературні захоплення спрямували його до «Часу», культурний рівень якого тоді в цьому відношенні значно перевищував інші видання. Незабаром його захопила політика; видатні здібності, які вміли оцінити, покликали його дуже молодим на посаду редактора. Попри це, своїми уподобаннями, особистим життям він залишився в колі мистецького світу, з яким був у щирій близькості. В епоху «Весілля» Стажевський був також театральним критиком, і дуже непересічним.

Редактор «Часу» — це була в ту добу галицького політичного життя дуже видатна посада; «Час» — це була більшість у «Польському колі», а «Польське коло» — це була вся тодішня активна і явна політика Польщі. Чим була та польська політика в Австрії, відомо; скільки вона вимагала маневрів, компромісів, хитрих нібито кроків на цій паршивій шахівниці народів, якою була Австрія. Зазвичай, за традицією, редактором «Часу» бував старий буркотун; тут ним був молодий чоловік (Стажевському тоді було близько тридцяти років), людина з гарячим серцем поляка, відкритою головою, інтелектом, що проникав углиб кожного питання і вглиб самого себе. Він був людиною, найбільш покликаною, щоб на цьому «Весіллі» йому явилася прониклива, гірка, сувора думка, втілена в Станьчику. І ніколи так часто не спадало мені на думку «Весілля» Виспянського, як коли я дивився на Стажевського під час війни, коли я дивився на муки, які переживала ця наскрізь шляхетна натура, ця людина, яка передчасною смертю заплатила за надто важкий у ту добу «кадуцей» Польщі.

«Поет» є братом «Господаря»; бо ж, відомо, ним був Казімєж Тетмаєр, «журавець», що тоді перебував у країні проїздом між одним і другим перебуванням в Італії. Тоді, на вершині поетичної слави, але перед виданням наймужніших своїх творів, захоплений читачками, Тетмаєр любив, як Фантазій Словацького, «битися на шаблях з бабами», особливо з паннами (ціле життя мав слабкість до панн), якщо зустрічав гідну партнерку в цій фехтуванні на слова і серця. Досі майже виключно лірик, вперше тоді Тетмаєр щойно спробував розгорнути крила у великій драматичній поезії; написав твір під назвою «Завіша Чорний», поставлений, незадовго до «Весілля», у краківському театрі. Звідси Лицар, який на мить засліплює його своєю появою і зникає десь у ночі нірвани.

Так само й інші постаті. Радчиня — це професорка Доманська, тітка Луц’яна Риделя, дружина лікаря та міського радника, пізніше авторка чудових романів для молоді; за темпераментом костична і правдолюбка. Панночки, Зося, яка, хоч і позначена кількома штрихами, здається мені однією з найгарніших жіночих постатей у нашій літературі — і Марина, гостра, іронічна і балакуча Марина, це Зося і Марина Паренські, тодішні юні дівчатка, доньки славетного лікаря. Твереза і відповідальна Ганечка — це Ганка Ридльовна, сестра Луц’яна, а ровесниця і подруга Зосі. Автентичні власні імена (так само, як ім’я маленької Іся) Виспянський зберіг на афіші, попри незадоволення цим старої пані Ридльової. Характер усіх трьох дівчат збережений найвірніше у світі; не тільки характер, але майже спосіб говоріння; читаючи «Весілля», маю враження, що чую кожну з них. Це документ надзвичайно чутливого спостережливого чуття Виспянського, який з уривка розмови, що пролітав повз вуха, реконструював цілу сцену найточніше в дусі дійових осіб, а водночас, користуючись цими автентичними рисами, підносив її високо, в країну поезії.

Найсамобутнішим витвором чистої фантазії є «Рахель». Тут дійсність послужила лише матеріальною відправною точкою. Справжня донька броновицького корчмаря, молода дівчина, звалася Пепа Зінґер, мала 15 років, не була ані вродливою, ані інтелігентною і брала досить пасивну участь у броновицькому мистецькому житті, хоча, безперечно, воно могло на неї впливати своєю самобутністю та чарівністю. Цікавим є вплив, який «Весілля» Виспянського справило на подальшу долю Пепи Зінґер: вона стала ніби ходячою тінню свого літературного двійника, існувала відтоді виключно як Рахель, оживала лише, коли зустрічалася з кимось із дійових осіб «Весілля». Роками «товклася» в мистецьких кнайпах краківських, невідома нікому за ім'ям та прізвищем, знана лише як Рахель. Введення Рахелі як невід'ємної складової цього польського дворика та цього світу митців є доказом надзвичайної гостроти відчуття у Виспянського. То була епоха, коли расовий сепаратизм ще не вималювався так гостро, коли семітський елемент надзвичайно активно і, зрештою, щиро співпрацював у польському інтелектуальному житті. Таких Рахелей було в Кракові багато; вони заповнювали жіночі читальні, книгарні, театри, концерти. І надзвичайно цікавою є саме ця роль Рахелі на броновицькому весіллі. Ця «халупа розспівана» «тремтить від поезії», але Рахель поезію цю ніби організує, вона надає примсі поета з «Весілля» акценту волі, практичного виходу; вона аранжує — мало не сказав фінансує — появу Опудала. Їй самій не з'явиться жодне привиддя, на це вона занадто позитивна; вона залишається за лаштунками, ніби щось на кшталт імпресаріо цього «Весілля» духів. Щось від Рахелі, безперечно, звучало в такому Вільгельмі Фельдмані , апостолі «Молодої Польщі», або у видавці творів Норвіда, Якубі Мортковичу. Автентичними, зі збереженням імен та прізвищ, є селянські постаті: Кліміна, чудова сільська молодиця, якій під сорок, сповнена охоти як до сватання, так і до вівтаря; велетенський під стелю Чепець, в обіймах якого тремтіли від нової емоції міські панночки; автентичним є «Ніс», тобто художник Тадеуш Носковський; або, можливо, комбінація Носковського з також художником, Станіславом Чайковським. Цей Станіслав Чайковський прославився на цьому весіллі наступним вчинком: добре випивши, трохи полежав на пальтах, після чого встав, хитким кроком увійшов до світлиці, де, вже над ранок, сонно хиталися під стіною броновицькі господарі, і сказав їм: «А тепер я вам скажу, що таке сецесія». Сказавши це, він повалився як довгий під стіл. Загалом Ніс у «Весіллі» — постать варта уваги. Ніс — це вся прибишевщина, дворічний період якої святкувався в Кракові безпосередньо перед «Весіллям». І Виспянський пережив цей період, але як пильний глядач і спостерігач; крім того, прибишевщина спливла повз нього без сліду. Бракувало, можливо, головного ключа до порозуміння: Виспянський не пив. Коли раз, пам'ятаю, хтось із «пачки» змусив його до пиття, кажучи: «Ну, нехай пан вип'є, для фантазії», Виспянський відповів з посмішкою: «Я фантазію маю завжди, а після горілки мене голова болить». Алкоголь. «Прибишевщина» в Носі виражається безліччю рис. Насамперед пияцтвом. Мистецька братія пила завжди, але за Прибишевського пиття піднеслося до висот обряду, містерії, принципу: «П'ю, п'ю, бо пити мушу»… А відразу потім: «Шопен, якби жив, то б пив»… Цей «шопенізм» — це теж відгомін Прибишевського, фанатичного апостола Шопена. Те загадкове «рам там там там там», яке в устах Носа, можливо, іноді дивувало когось із читачів «Весілля», це, безперечно, ніщо інше, як фраза з прелюдії А-дур Шопена, яку Прибишевський годинами міг грати в момент найбільшого напруження, все лютіше, все відчайдушніше б'ючи по клавіатурі. І більше знайшлося б рис прибишевщини в Носі: певне акторство відчаю, оте: «на перший план вийти мушу», і відгомони «надлюдини»: — «Бонапарт, той мав ніс» тощо. У такий спосіб цією однією фігурою Виспянський відкриває — для посвячених — вікно на весь дворічний буйний період краківського та польського мистецького життя. Ніс, цей мародер прибишевщини, відтинається від усього цього середовища трагічно-гротескною плямою. Хотів би в цьому місці торкнутися однієї деталі, на яку звернув мені увагу в розмові про «Весілля» вишуканий знавець як літератури, так і музики, Вітольд Носковський, а саме: до якого ступеня «Весілля» народилося з ритму, з елементу музики. Уявімо собі цей маленький дворик, цю халупу, справді «розспівану» до країв, повну завзятого й примітивного селянського дудління, ритмічного тупоту ніг і приспівок; і уявімо собі Виспянського, який цілу ніч, не танцюючи і майже не розмовляючи, стоїть, спершись на одвірок дверей. Цей ритм мусив на нього так діяти, як одноманітний гуркіт коліс потяга, під який мимоволі в змученій голові просуваються якісь нав'язливі тексти. Я майже певен, що в такий спосіб народилася роль Опудала. Але не тільки вона. Усе «Весілля» просякнуте ритмом, найрізноманітнішими ритмами, нечуваним багатством ритмів; вірш то пливе плавним полонезом, то знову притупує зухвалою та задерикуватою краківською нотою. І в цій ритміці «Весілля», у цій — підсвідомій для слухача — музичній дії твору, безперечно, значною мірою криється його проникливий чар, його чіпкість, яка робить «Весілля» невичерпною копальнею цитат, що безліч людей знало його майже напам'ять. Додаймо, що Виспянський був організацією надзвичайно чутливою до музики; і в такий спосіб ми наблизимося також дещо до цього, можливо, найоригінальнішого з польських творів, який весь народився з безпосередності. Не знаю театральної вистави, в якій би ритм, мелодія, колір, слово і думка грали одночасно так інтенсивно і так тісно перепліталися. Не тільки особи «Весілля» взяті з дійсності, але й деталі «акції»: урочисте «напиття» Носа, та й потроху самого Господаря, який проспав добрих кілька годин у розпал цієї фети. З фантазії виснута роль Священика, діалог якого з Жидом завжди, зрештою, значно пом'якшувався та обрізався в сценічному виконанні; а радше не з фантазії, а з фактів, які відбувалися в якомусь із сусідніх сіл, де справді, нібито, священик спільно з орендарем спекулював на селянах. Автентичною ж є розповідь Чепця про того агітатора, якого на вічі він вдарив у пику, але «той не впав, бо було тісно». Гроші. Автентичним також є епізод Чепця з музикою. Цей епізод нагадує мені кумедну розмову, яку, невдовзі після постановки «Весілля», я мав із Чепцем, знову дещо «під мухою», на ринку в Кракові. Він виливав мені свої жалі на Виспянського, що той так його подав «на ганьбу народу». Виявилося, що йшлося йому про таке: Виспянський, геніально проникаючи в душі людські, не так добре проникав у гаманці. Так само, як інший великий поет припускається в «Історії гріха» тієї помилки, що наказує графу Щербицю пів дня їздити по Варшаві за «срібного рубля» на гумах, і ще й візник низько йому вклонився, так само Виспянський мимоволі дуже болісно торкнув Чепця, наказавши йому за «шістку» сперечатися з музикою! Не сам факт заболів Чепця, а мізерність суми: де ж це пан Виспянський бачив (пояснював мені Чепець), щоб господар, як годиться, давав шістку музиці, а тим більше сперечався за цю шістку! Що стосується привидів, які є ніби матеріалізацією думок, найістотнішого духовного життя дійових осіб, то має вразити глибока логіка характерів, з якою їх вводить автор. Наскільки знаменним є те, що Станьчик, який з'являється Журналісту, є насамперед думкою, Вид, що з'являється поетові, — фантазією, а гість Господаря, Вернигора, — насамперед образом. Станьчик з'являється Журналісту в образі Матейкового Станьчика; відомо, що з часу гучної «Теки Станьчика» той Зигмунтівський блазень був символом консервативного угруповання, що гуртувалося навколо газети «Час», прізвиськом, яке угруповання саме застосовувало до себе з пошаною, а інші до нього — глузливо. У кімнаті Рудольфа Стажевського, над канапою, висів ескіз Матейка до Станьчика. Існує портрет Яцека Мальчевського (намальований вже після «Весілля»), що зображує Р. Стажевського в костюмі та позі Станьчика. IV Щоб добре зрозуміти пластику цих привидів Станьчика, Браницького, а особливо Вернигори, треба усвідомити, що Краків був тереном усієї діяльності Матейка і був ніби просякнутий духом великого художника. Я вже не кажу про самого Виспянського: і він, і Тетмаєр були учнями Матейка, його помічниками при поліхромії Маріацького костелу — але й усе місто. Дам один кумедний приклад. Єдиний протягом довгого часу в місті «кабінет» у Гранд-готелі, кімнатка, де відбувалися всі найвишуканіші пиятики, мала стіни, прикрашені низкою геліогравюр з картин Матейка; так що «напідпитку» гість бачив самі такі сцени: тут Рейтан з розхристаною на грудях сорочкою, там Варненчик складається списом, а на головному місці сам «пан-дід з лірою», до якого не раз підносили прихильно кухоль з напоєм. Хто з нас, тодішніх молодих краків'ян, міг, у цих умовах, не бути якнайближче знайомим з Вернигорою! Виспянський міг ввести цю постать без жодного побоювання нерозуміння. І саме в цій постаті Вернигори, що так діє на малярську фантазію, гамірній, барвистій, чудово схоплений нерв душі Господаря — Тетмаєра. І в тому, що говорить Вернигора, не стільки, мабуть, слід вбачати вказівки Виспянського для народу — хоча у застосуванні до пізніших подій є в цих словах щось дивовижно пророче — скільки радше: випромінювання цієї архипольської натури Господаря та її розмашистого способу відбудови вітчизни. Візія Вернигори — це, можливо, відповідник того чудового «(…) і якось воно буде» судді Соплиці. Постать Господині вірно зберегла тип свого оригіналу, лише, можливо, стала зрілішою, серйознішою, адже Ганусі Тетмаєровій тоді було неповних двадцять сім років. Але в ній була та сама материнська поблажливість, з якою вона дивилася на галасливі забави краківської богеми в Броновицях, на прибишевщину, на запальні диспути, а, мабуть, і на саме малярство, і на політику. У мене враження, що в глибині душі вона вважала все це за забавку, якої потребують ці вічні великі діти — чоловіки, а серйозною ж справою була ця садиба, це обійстя, над яким вона чудово пильнувала, поки чоловік малював і сеймикував, і ці загони, які докуповувала потроху за картинки, перетворюючи землю мальовану на живу. У Нареченій більша домішка фантазії, вона радше є розвитком тієї гарненької Ядвісі, такої, якою могла б бути, якби залишилася більш собою. Тоді це була дівчина не дуже підготовлена до «честі», яка її спіткала. Ядвісю Ридльова не була від природи надто інтелігентною, але, мабуть, так само, як Тетмаєрова, виросла б на відважну і доречну господиню, на жаль, Ридель почав її форсовано «підносити» до себе, читати їй свої вірші та драми, розповідати їй про польських королів, вести з нею повчальні розмови і затуманив її після року шлюбу до такої міри, що вона ходила зовсім як блудна вівця, виголошуючи потішно конвенційні фрази. Третя сестра, Марисю, була дивною дівчиною. Гарненька, можливо, найгарніша з усіх трьох, не раз мальована найвидатнішими художниками, мала в собі щось згасле, якусь меланхолію. Справді, навколо неї витав якийсь фатум смерті: її перший наречений, художник де Лаво, помер десь від сухот на чужині (він і є тим «привидом» у другому акті); «Войтусь», молодий селянин, за якого вона потім вийшла заміж, також помер від сухот після року шлюбу. Вона вийшла заміж ще раз за якогось невдалого волоцюгу з міста, діурніста з магістрату. Так у третій редакції здеградував «союз» міста з селом. Цей «трупний шлейф», що витав навколо її постаті, дивовижно зумів Виспянський виявити в кількох сценах другого акту. Стільки я пригадую нашвидкуруч анекдотичного матеріалу «Весілля» — це елементи, з яких Виспянський зумів вичаклувати цей шматок польської душі, польського життя, живої Польщі. А зробив це так просто, як просто і природно слід грати цей твір. Умів у ньому змішати всі тони: повагу, шляхетність, розмах, іскристу злість, сарказм, то знову тремтіння якоїсь таємниці, що здійснюється. І гадаю, що ця свідомість, наскільки пов'язаний з дійсністю цей твір, який майже відразу після появи став ніби Символом, може зробити його для нас лише живішим, а водночас дати відчути той момент єдиного у своєму роді зворушення, яке ми переживали, ми, близькі до народження «Весілля», дивлячись, як майже на наших очах відбувається ця чудова транссубстанціація життя в мистецтво, в поезію. Хотів би ще додати кілька слів про історію «Весілля» на сцені. Цей твір був чимось настільки новим, настільки відмінним від усього, що було, так безцеремонно втягував місцеву та актуальну анекдоту у свою будову, що не дивно, що спочатку він викликав остовпіння. Фактом є (і досить природним), що ніхто перед прем'єрою «Весілля» не усвідомлював його художньої та ідейної значущості. Хай там як, великою заслугою тодішнього директора краківського театру Юзефа Котарбінського є те, що він без вагань прийняв цей твір до постановки. Я переконаний, що ніде у світі вистава, настільки відмінна від усіх правил і театральних конвенцій, не могла б з'явитися відразу на офіційній сцені. Адже такі «класичні» п'єси, як Бека та Порторіша, мусили починати з вільної сцени Антуана. Репетиції в театрі йшли ніби навпомацки, тим більше, що Виспянський зазвичай відмовлявся від будь-яких коментарів для пояснення своїх думок і намірів. Той чи інший актор повертав роль, кажучи, що в такому «безглузді» грати не буде. І поезія, разом з інтуїцією митців, здійснила це диво, що ті самі актори грали чудово, з відчуттям і запалом, які зростали з кожною виставою. Більше того, від цієї першої краківської вистави багато ролей стали прототипом, що вказував на правильний стиль.

Публіка була приголомшена, дезорієнтована. На перший план висувався елемент «плітки» у «Весіллі», елемент світського «нетакту». Влодзімєж Тетмаєр і Ридель написали до Виспянського листи з докорами. Спершу критика мало допомогла публіці. Один із рецензентів видатного краківського видання написав, що «провідною думкою цієї штучки є заохотити інтелігенцію наближатися до народу, і хоча не бракує при цьому малих дисонансів, але цілість закінчується погідно-веселим оберком»… Лише критик «Часу», Рудольф Старжевський, низкою глибоких і блискучих фейлетонів задав тон, у якому належало писати про «Весілля». Відтоді успіх і значення «Весілля» зростали лавиноподібно. Стара генерація, щоправда, залишилася впертою: поважний Станіслав Тарновський (одружений з Браницькою), після сцени з Гетьманом демонстративно вийшов із ложі; пізніше він написав і видав, суворо анонімно, пародію на «Весілля» під назвою «Чистилище Словацького». Генрик Сенкевич, вислухавши «Весілля», заявив, виходячи з театру: «Ну, або я графоман, або це графоман»… Нащадки розсудили, що жоден із них обох. Але в молодшому поколінні запал був величезний. Це можна оцінити з чотириразового читання, яке відбулося в Кракові за кілька тижнів після прем’єри «Весілля»; свої враження по черзі представили: Гжимала-Сєдлецький, тоді ще юний редактор «Молодості», а в майбутньому блискучий і проникливий монографіст Виспянського; Конрад Раковський, Едвард Лещинський і Станіслав Лях (за якого читав С. Сєрославський). Цей останній плід рабинського розуму С. Ляха мав назву «Лицемірство „Весілля”», він доводив, що головною постаттю п’єси є Ніс і визначив це наступною дефініцією: «Ніс є показником зворотної сторони»… Так рано почалася місія «пояснювального» затемнення цього твору. Тим часом увесь Краків говорив цитатами з «Весілля»: за висловом художника Станіславського, «так увесь Краків „розвеселився”, що коли покликати візника, той відповідає словами Хохола: „Хто мене кликав, чого хотів?”». Відтоді, як я згадував, про «Весілля» писали багато і дуже вчено. Можливо, занадто. Не знаю, чи через це не втратилася дещо безпосередність враження; чи не надто втовкмачили публіці переконання, що це твір важкий, глибокий, темний, символічний; чи не забагато почали на тему «Весілля» медитувати, замість насолоджуватися ним і зворушуватися. У середині XIX століття десь у Європі вийшла брошура, в якій автор доводив, що Наполеон Бонапарт ніколи не існував, а його історія є лише символом сонячного міфу. Нехай не станеться чогось подібного з «Весіллям»; не забуваймо, що воно було реальністю, а якщо сталося певною мірою символом, дозвольмо, нехай цей символ проникає в нас безвільно, ми ж піддаймося, без турботи про решту, цьому багатству слова, образу, ритму та почуття, які плинуть до нас у цьому творі зі сцени. Суперечка героїв «Весілля» Переглядав цими днями папери після Елізи Паренської. Листи Прибишевського, Виспянського, Войткевича, Влодзімєжа Тетмаєра, Едварда Лещинського, Севера, Реймонта, Асника, записочки Тадеуша Павліковського та багатьох інших, хто пройшов через цей єдиний у своєму роді краківський салон. І мені спало на думку, що в історії вчорашнього Кракова, до якої мимоволі збираються матеріали, не може бракувати імені цієї надзвичайної жінки. Де йдеться про прояви мистецького життя, результат є певною мірою наслідком двох чинників: зерна і ґрунту; ті, хто своєю індивідуальністю створює атмосферу для мистецтва, є його дуже істотним, хоча часто невідомим чинником. До останнього десятиліття минулого століття Краків мав аристократичний відбиток. Було кілька палаців, «товариство», а під цим — балучизна (світ дрібної шляхти); комічний світ «радників пана радника» або «гусей і гусочок». Усе, що виростало над рівень цього міщанства, потроху входило в зачароване коло «товариства», тим покірніше розділяючи його обмеженість і «добре мислячі» упередження. Станіслав Тарновський на Шляху (вулиця в Кракові) був як папа у Ватикані; він керував Академією, Університетом, політикою, пресою. Хто цій владі був не до вподоби, тому тут не було чого робити! Нещодавно пригадали історію історика Валішевського, який мусив просто виїхати з країни, бо не йшов на руку краківським авторитетам. У літературі Тарновський цінував зразкову посередність; зрозуміло, що прізвища Виспянського, Прибишевського, Каспровича мусили стати страшидлом для критика, який уже після другої серії поезій Казімєжа Тетмаєра питав у «Польському Огляді», чи приємно було б пану Тетмаєру, якби хтось, перейнявшись його поглядами, облив нафтою Маріацький костел і підпалив? Брак сприятливого середовища особливо давався взнаки живопису, який у найбільш буквальному значенні потребує поціновувачів. В одному зі своїх опублікованих листів Виспянський зізнається, що не може малювати, бо не має за що купити олівців і паперу; в іншому уповноважує Луц’яна Риделя продати кільканадцять його робіт за загальну суму 400 гульденів. І переговори про ці чотириста гульденів з покупцем тривають довго… Його знамениту «Св. Саломею» марно пропонували на продаж за 100 гульденів. А Виспянський був уже тоді відомий, майже славетний: що вже й казати про інших! Салон. Аристократія, крім Едварда Рачинського, який збирав Яцека Мальчевського, картин не купувала; вони б не пасували до її антикваріату, до портретів предків, до її, зрештою, прислів’юваної скупості; вміли лише «каротувати» (випрошувати гроші) у митців на різноманітні «цілі». У міщанських будинках висіли олеодруки або краєвиди та голівки «ручної роботи», що становило їхню єдину рекомендацію. Найбільш помітною рисою салону пані Елізи стало те, що це був чи не перший у Кракові дім, який почав купувати картини, і то з розмахом, здатним занепокоїти людей, які мислили серйозно. Серйозно також застерігали чоловіка, чи не слід було б встановити опіку над легковажною і марнотратною особою, яка замість змагатися з кумасями в коштовностях, покривала стіни найкрасивішими пастелями (хоч би олійними!) Виспянського. Збиралися дивитися на ці дивацтва, і через природний відбір — оскільки ці картини одних приваблювали, інших лякали — дім, раніше міщанський, перетворився на художньо-літературний салон. Невдовзі, до речі, манія пані Лізи стала заразною. Квартира без картин почала бути соромом. Купівля найкращих полотен стала особливо пристрастю краківських лікарів, серед яких сьогодні можна зустріти чудові та вже відомі колекції; і не знайдеться в Кракові такої скромної лікарської приймальні того покоління, де б на стіні не було цікавих творів мистецтва. Зрозуміло, що цей підвищений попит підняв біржовий курс будь-якого замальованого полотна, завдяки чому митці, скупчені в маленькому і бідному Кракові, переповненому талантами понад фінансові можливості, могли жити і творити. А коли йшлося про відпочинок після роботи, у відкритому домі Паренських або в їхній літній віллі в Тенчинку, вони знаходили сердечну гостинність. Якби хтось коротко і з зневагою до хронології змалював салон пані Лізи, це був би прекрасний документ. Столик для вінта, за яким сідають Яцек Мальчевський, Асник, Вичулковський, Станіславський, Фелікс Ясенський. Вболіває Владислав Желенський, затуляючи собі вуха, бо саме Прибишевський геніально знущається над чудовим Бехштейном. Оподаль дискутує Север з Артуром Гурським і з Реймонтом; Ридель і Стажевський перекомарюються з панночками, а Виспянський прислухається, на перший погляд розсіяний, але фіксуючи кожне слово, а особливо кожен тон. В останній кімнаті, біля піаніно — «кабаре»: Тшцінський корчить гримаси примадонни, Кароль Фрич компонує з різнобарвних клаптиків костюми на якусь імпровізовану маскарад, «Сіхула» паплюжить людство своїми карикатурами, Войткевич викликає на гротескні рими Едзя Лещинського; Щепковський, Стась Чайковський, Жецький… і все, що було ще талановитого в тодішньому Кракові, все під патріархальною опікою однієї з найхарактерніших постатей тогочасного Кракова, пузаня з Матейковою подобою, каноніка Дрогойовського.

Іншого дня знову інша програма: камерна музика. Бо пані Ліза охоча до всього; жінка, яка найкраще в Кракові грала у вінт, з такою ж пристрастю сідала за фортепіано — або садила за нього Францішека Биліцького — готова на всі тріо, квартети, квінтети. Вона кілька років працює над створенням першої цивільної симфонічної оркестри в Кракові (була лише військова); то знову, підбурювана Єжи Вархаловським, закидає сіті на самого президента міста, щоб йому прищепити отруту «прикладного мистецтва». Бо пані Ліза — дипломатка першого класу; коли вона щось задумає, ніщо їй не опирається. Вона посивіла дуже рано, пудрила волосся білим, що надавало її стрункій голові характеру маркізи XVIII століття, з вічно молодою фігурою, просто й витончено одягнена, мала в житті тогочасного Кракова свою окрему фізіономію, свою ніби «удільність»; її салон був дуже реальною силою. Рівного характеру, завжди погідна, дихаюча якимось заспокійливим оптимізмом, яка не визнавала перешкод і труднощів, вона діяла оживляюче на всіх, хто з нею стикався. Майже щоденним гостем, перш ніж хвороба замкнула його вдома, бував там Виспянський, який любив розмовляти з пані Лізою, звісно, по-своєму, тобто радше викладаючи власні думки, ніж потребуючи їх обміну. З поважною дистанцією трималися від нього дві доньки дому (третя, Лізка, пізніше Едвард Лещинський, була ще дитиною), але Виспянському вистачило цього контакту, щоб, трохи доросливши цих двох підлітків, ввести їх до «Весілля». Обидві дівчини, виховані з дитинства в цій просякнутій мистецтвом та інтелігенцією атмосфері, розпещені улюбленим каноніком, який навчав їх релігії і від якого при нагоді навчилися пити коньяк, палити та грати в безик, були дуже оригінальним явищем: Марина, чия дружба пізніше прикрасила останні роки приреченого на ранню смерть Вітольда Войткевича, і Зося, до якої, коли їй було тринадцять років, Север (Мацейовський) звернувся з наступною, зафіксованою друком на першому виданні його «Легенди» присвятою: «Зосі Паренській. Дорога Зосю! «Легенда» думкою та ідеєю твоєю є. Неси її як лампадку в темряві — світанок уже недалеко. А може ти сама світанок і рожева зірниця? Север». «Молодий поет надіслав мені для Тебе, Зосю, присвяту «Легенди». З радістю розміщую її на другій сторінці». Ось та присвята молодого поета, яким був Артур Ґурський, розміщена на другій сторінці: «Очима, повними страху, — роззираєшся за призначенням, — яке принесла з собою, але його не знаєш. Дай руку, я тобі ворожитиму. Ти з тих, — що йдуть по землі, ніби з зірок послані, — зірки в долоні несучи… Більше ти людям з собою приносиш, — ніж вони тобі здатні дати — братимуть теж від тебе — гідні — а може негідні, — а може негідні… Тож, дивлячись на тебе, — відчуваю жаль і тривогу; — звідки жаль, сам не знаю, а хоч за тебе тривожний, — ти будь спокійною. Душа твоїх очей — як білі голуби серед бурі — удари твого серця — як спів небожителів над розпачливим галасом землі… Будь спокійною. Що б тобі світ не забрав, — не забере тобі душі твоїх очей, — не забере тобі твого серця — не забере тобі Тебе…». Зрозуміло, що в салоні, де зустрічалося стільки оригінальних і різноманітних індивідуальностей, неважко було про характерні епізоди, що анекдоти збиралися там жменями. Вже сама комбінація вінта і мистецтва! Станіславський, чудовий гравець, велетень-пасіонат, який червонів при найменшому опорі, підстрибував на стільці, коли партнер не зіграв так, як він хотів, ледве міг дочекатися кінця розіграшу, щоб рикнути: «Чого ж пан не вийшов у піку?» «Бо не мав, пане професоре», — виправдовувався нападник. «Ех, такі пан дитячі речі говорите!» — вибухав уже непритомний від гніву «професор». На казку схоже, а проте найправдивішою правдою є сцена, коли Станіславський кинув Вичулковському (який грав, щоправда, як нікудишній) картами в голову, ревучи: «З дурнями не граю». Зчинилася паніка, Вичулковський розплакався, Станіславський, прийшовши до тями, почав його обіймати, ну і партія продовжилася. Отож, переглядаючи листи, написані пані Лізі, я знайшов такі, що нагадали мені те й інше кумедне подія. Один із них — лист Влодзімєжа Тетмаєра: він здається мені настільки знаменним для постаті Господаря з «Весілля», що, попри невинно-довірливий характер цієї епістоли, дозволю собі її навести. Але перед тим кілька слів коментаря. Влодзьо Тетмаєр, попри видимість міцності, насправді мав слабке здоров’я, був неврастеніком і, попри свої знамениті «курдеші» (застільні пісні), мав слабеньку й нестійку до чарки голову. Час від часу, коли почувався недобре (нервовий розлад), добросерда Северова Мацейовська силоміць тягла його до видатного професора Паренського. І постійно відбувалося наступне: професор, ретельно його обстеживши, найсуворіше забороняв йому будь-який алкоголь, навіть краплинки вина; виписував йому рецепт, після чого Влодзьо переходив до салону пані Лізи і зазвичай залишався на вечерю, під час якої Паренський, уже не лікар, а гостинний господар, дбайливо стежив, щоб… його келих був постійно наповнений. А ось документ: «Вельможна Пані Добродійко! Давно вже не траплялося мені до такої міри забутися за чаркою, як у п’ятницю. Припускаю, що міг сказати якусь дурницю, та й сам факт нетверезості вже є достатньою провиною. — Відчуваю себе зобов’язаним перепросити В. Пані за таке сусідство та розвагу, яку Пані, сидячи поруч зі мною, могли мати. Прошу найчемніше ласкаво мені вибачити, якщо щось дурне сказав, бо сам не дуже пам’ятаю, що говорив. Так це не лежить у моєму характері і так не узгоджується з моїм переконанням, щоб перед Панями напиватися і пускатися на якісь дотепи чи легкі розмови, що я почуваюся справжнім злочинцем і невихованою людиною. — Якщо це можливо, то прошу про ласкаве прощення, мені дуже важливо, щоб суд Пані про мене не був занадто суворим. — У надії, що отримаю прощення, ручки В. Пані цілую і вирази найглибшої поваги додаю. Влодзімєж Тетмаєр». Знаючи любого Влодзя, я переконаний, що його провина мусила бути дуже невинною. (Пригадується те чудове: «а, я зганьбив жінку» Чесника у Фредра). Те ж саме «пияцтво» після кількох келихів вина не могло бути надто тяжким. Тож нехай, на сором сьогоднішньої епохи, що женеться за горілкою, цей лист знайдеться тут як документ витонченості та чутливості сумління давніх поляків.

Інший документ стосується Люціана Риделя. Лютек був у цьому домі, здавна дружньому з родиною Риделів, майже як свій. Жартома (дівчата були ще майже дітьми) він називав себе «зятем», а пані Лізу постійно кликав «белмерою» (теща). Я знайшов якийсь оздоблений примірник «Зачарованого кола» з такою його римованою присвятою: «Книжка вийде лиш за два тижні — та я, белмеру прагнучи вшанувати гідно — перший примірник, битий на папері — черпаному, несу в дарунок белмері». У дитячій кімнаті «на Вельополі» Лютек Ридель був — як і скрізь потроху — улюбленим і водночас осміяним. Головно через балакучість, яка була чимось єдиним у світі, ґарґантюанським, чому подібного прикладу мені не траплялося зустрічати. Один епізод із часів його передвесільних перипетій, коли Лютек заговорювався подвійно. Одного дня приходить на «Вельополе» о пів на третю пополудні; на хвильку, щоб чимось поділитися. Господиня пригощає його чорною кавою. «Дякую, не можу, мушу зараз летіти». — «Сядьте хоч, пане Лютеку». — «Не можу, мушу зараз іти». Результат був такий, що близько першої години ночі пані Ліза телефонувала до «Часу» до Старжевського, благаючи його прийти забрати Риделя, бо вже не має сил; заговорив її до смерті! Другий епізод. З нагоди п’ятисотріччя Академії з’їхалися різні видатні чужоземці, запрошені до краківських домівок. Серед них — друг поляків, Ґабріель Сарразен, автор книжки про наших віщунів. Цей Сарразен натрапив на Лютека Риделя: і ось відбувся найчудернацькіший турнір. Сарразен, як то француз, чоловік говіркий, рушив з копита; але коли він перервався, щоб набрати повітря, Ридель встряв йому в слово і вже не відпустив! Француз бліднув, в’янув, аж врешті зів’яв зовсім. Дівчата та їхні гості спостерігали крізь прочинені двері цю сцену, зовсім як водолази спостерігають боротьбу чудовиськ на морському дні. В певний момент Марина зайшла до кімнати і подала на тарілочці Риделю тягучку. Ридель взяв, не дивлячись, проковтнув тягучку і говорив далі. Ридель, найчесніший і найдоброзичливіший хлопець у світі, при цьому пристрасно любив викладати, запропонував пані Елізі, що даватиме її дівчатам уроки історії мистецтва. Отож невдячна Марина швидко почала бунтувати проти цих уроків, зухвало стверджуючи, що це лише привід для виговорення лектора і що вона не має жодного бажання бути жертвою. Коли мати й чути не хотіла про припинення уроків, хитра дівчинка під першим-ліпшим приводом викликала якийсь конфлікт із жертовним учителем. Звідси виникла ця кореспонденція: Краків, 10. І. 1900. Кохана Маринко! Цей лист я адресую, щоправда, на руки Мами, бо не хочу поза її спиною звертатися до Марини, але запевняю, що пишу його без узгодження з мамою, з власного бажання і з дуже щирої прихильності до Марини. Ймовірно, Маринка досить жваво відчуває внутрішнє невдоволення тим, що сталося. Бажання наполягти на своєму не завжди буває добрим порадником; і мене самого не раз тимчасова впертість приводила в становище, з якого потім було важко знайти вихід, що не принижував би моєї самоповаги. Здається мені, що я добре розумію становище Марини. Але чим довше це триватиме, тим важче буде виплутатися, тим важче буде Марині повернутися. Сьогодні ще є час, сьогодні ще ми обоє зможемо за короткий час забути те, що сталося. Розумію, що Марині може бути нелегко зробити перший крок; — тож я його роблю, бо можу зробити його без приниження та зневаги. Я б не писав, якби не знав однієї принципової сторони характеру та вдачі Марини: чесності та порядності. Інша, менш чесна, ніж Маринка, може б собі сказала: «просять мене, добиваються — я наполягла на своєму. Тепер поступлюся з ласки!». Маринка цього собі не скаже, добре знаючи, що це не так. Маринка зрозуміє цей лист так, як він був написаний. Я хочу ним просто промо́вити до серця та розуму Марини, хочу полегшити та спростити Марині шлях до повернення, заощаджуючи приниження. Коли я думаю, що Маринка, мабуть, не раз має бажання виправити те, що сталося, а в сумлінні своєму відчуває, що сталося погано, а тут з кожним днем важче і важче виправити, тоді мені шкода Марини. До таких натур, як Маринка, достукатися можна насамперед добротою: це було почуття, яке мені цей лист диктувало. Побачу, чи добре влучу? Луціан Ридель Цей лист був вкладений у другий, адресований пані Лізі: Краків, 10. 1. 1900. Ласкава і дорога Пані! На руки пані надсилаю лист до Марини. Оскільки я не мав нагоди порозумітися з пані раніше щодо цього, лише від пані залежатиме, чи отримає Маринка цей лист, чи ні. Я почав з дівчатами Середньовіччя, викладаю цікаві та потрібні для освіти речі, яких можна дізнатися, але лише з цілої безлічі книжок та підручників, тож Маринка зазнала б занадто великої шкоди, не беручи участі в уроках. Ви не повірите, як мені на останньому уроці шкода було Марини, коли я розповідав різні надзвичайно цікаві деталі, запам'ятані з паризьких лекцій. Не знаю, скільки томів треба було б прочитати, щоб дізнатися про ці речі, і мені постійно поверталася в голову одна думка, що Маринка цього знати не буде. Так би я прагнув навчити дівчат усього, що вмію, хоча б скорочено, а тут через одну мить нерозумної впертості Маринка має це втратити. Справді, занадто мені її шкода. Якщо пані не вважатиме мого листа занадто нерозумним і занадто непедагогічним, нехай пані зволить дати його Марині. Я майже певен, що достатньо виявити їй готовність до згоди, щоб зворушити в ній жаль і бажання до уроків, яке вона сама від себе приховує через дитячу амбіцію. Ручки Пані тисячократно цілую, Луціан Ридель. Весь молодий пан із «Весілля» знову відбивається в цьому листі: чесний і дещо наївний водночас. Я був свідком, як Марина качалася від сміху, читаючи цей лист, і усвідомив собі, що доктор права і філософії, драматург і паризький світський лев може бути великою дитиною перед чотирнадцятирічною дівчиною. Таким був конфлікт героїв «Весілля»; гадаю, я мав право його тут представити. Хіба ж вони не належать до історії? Тихий ювілей Не скажу, щоб я був надмірним шанувальником ювілеїв; попри це, є один ювілей, який я б охоче відзначив, оскільки його дата викликає в мені відгук дуже особистого сентименту. А дата ця важлива для всього нашого літературного життя останніх часів і гідна того, щоб її нагадати. У серпні поточного року минає двадцять п’ять років відтоді, як Станіслав Прибишевський прибув до Кракова, до Польщі. Чим був перший період перебування Прибишевського в Польщі для нас усіх, хто мав щастя пережити його в найближчому спілкуванні зі «Стахом», важко дати уявлення кількома словами… важко було б, мабуть, дати його і багатьма словами… Що він з нами робив, цей чудовий гіпнотизер душ — не знаю; у чому полягав цей магнетичний вплив, благотворний для одних, згубний для інших, але такий сильний, що ніхто не міг залишитися до нього байдужим? Це певно, що це не був суто літературний вплив; Прибишевський був одним із тих митців, які люблять формувати саме життя. Тому найсумліннішому історику літератури, який вивчатиме за столом теорію «голої душі», «Confiteor» тощо, таємниця справжнього впливу «Прибиша» вислизне десь між пальцями. Її не видасть щорічник тодішнього «Życia», його помазаний тон дав би досить хибне уявлення про щоденне буття тієї маленької громади чи секти, кожен день якої відзначався — між однією та іншою драмою — якоюсь кумедною анекдотою. Де ж тоді знайде вираз справжній дух тієї літературної епохи і що з неї збережеться в пам’яті? Мабуть, нічого; розвіється в ніщо, пропаде, як стільки цікавих епох, постатей нашого мистецького життя. Коли з нагоди поновлення у Варшаві «Весілля» я забажав подати публіці жменьку особистих спогадів, пов’язаних з епохою та виникненням твору, на мене посипалося чимало грімів. Нагадування тієї дійсності, свідомість якої поглиблює в мені лише почуття захоплення геніальним твором Виспянського, а водночас видається мені невід’ємною для його правильного розуміння, здалося деяким профанацією, здиранням чарів тощо. Очевидно, ми так уже звикли до виключно святкового спілкування з літературою, що нас дратує будь-яке більш довірливе ставлення до неї. Дозволено лише змагатися в суперлативах та узагальненнях, не дозволено торкатися повсякденного факту. Овва, і про епоху «Весілля» буде дозволено писати, але тоді, коли останній її свідок зійде зі світу, не залишивши жодних слідів того, що міг бачити і пам’ятати; тоді почнеться копітке і вельми наукове відкопування реалій «Весілля» на основі слизьких гіпотез та припущень. Те, що сьогодні є профанацією, буде актом благоговіння; те, що сьогодні є пліткою, буде «документом»… Очевидно, літературна екзегеза — це просто світська гра на кшталт «вгадай-но», де дозволено говорити про те, що знаєш з припущень, а не дозволено про те, що бачив, бо це суперечить правилам гри і псує забаву іншим? Тільки як ця знання виглядатиме! Нещодавно був тому приклад. В одному з щоденних видань з’явилася фахова стаття з приводу 25-річного ювілею «Sztuki» (Мистецтва). Цю епоху я пам’ятаю дуже добре, і її пам’ятає багато моїх нестарих ровесників, але вже для молодших на кілька років історіографів вона є по суті «історією». Аж ось один із літераторів, що пам’ятає цю епоху з особистих стосунків, мусив на сторінках того видання виправляти принципові помилки фахівця. Так швидко стираються в пам’яті факти. Нещодавно я тримав у руках книжечку «Біля колиски модернізму», присвячену саме літературній добі Прибишевського та «Życia» (Життя). Молодий автор обговорює її так, наче це якась давня епоха, відома нам лише з відкопаних палімпсестів; він не робить жодної спроби охопити її на життєвому тлі, хоча сьогодні воно ще доступне. А проте пан Людвік Щепанський, засновник «Życia», міг би з легкістю надати будь-які пояснення; але, мабуть, «правила гри» не дозволяють їх шукати, так само як не можна при бриджі заглядати в карти сусідові. Вгадай-но! А що вже казати про атмосферу, колорит даної епохи, без яких не може бути й мови про історію літератури! Ця здатність закріплювати цю атмосферу в усій її жвавості як високо стоїть, наприклад, у французькій літературі. Немає видатнішої особи у XVIII ст. у Франції, яку б сьогодні не знали як доброго знайомого; фізіономія майже кожного з гостей салону, в якому обертався якийсь Дідро або Вольтер, виглядає до нас як жива з пам’ятників, листів, монографій. Маленький томик анекдотів Шамфора є одним із найкапітальніших документів для розуміння епохи. Дев’ять томів Ґонкурів показують нам підкладку літературного життя за кілька десятків років; а скільки ж у нас книжок такого типу, хоч і не так послідовно записаних? Кожен салон, кожна група мають свої анекдотичні монографії. Бо без цього література мусить зависнути в порожнечі, про неї можна фантазувати, але не можна її по-справжньому розуміти. Існують, зрештою, письменники, чия роль виражалася більше особистим впливом, ніж пером. Я міг би процитувати Сократа; але зупинюся на Теофілі Ґотьє. Життєпис Нінон де Ланкло — це, безперечно, один із найцікавіших документів для пізнання даної літературної епохи. Літературу неможливо ізолювати від життя. Отож раніше небезпека такої ізоляції літературних продуктів була меншою. Існували два важливі джерела для пізнання їхнього тла: листи та щоденники. Сьогодні ці два джерела майже зникли. Поштівка, телефон, телеграма, а особливо прискорений темп життя вбили лист. Так само пропав і щоденник, оскільки гасло «продуктивності», доведеної до максимуму, не дозволяє закопувати талант, а навіть півталанту літературного в таке непродуктивне заняття. Особливо ж і лист, і щоденник убила газета. Тому, якщо, наприклад, з початку минулого століття залишилося відносно багато, то з нашої епохи цим шляхом майже нічого особистого не збережеться. А ми не навчилися закріплювати їх іншим способом. Хіба замість багатьох ялових «театрологічних» балачок, якими псується стільки паперу, не мав би хтось зібрати живих рис і документів, що складають цікаву і таку важливу для історії нашого театру фізіономію Тадеуша Павліковського? Що буде про нього, про нього самого відомо за 20 років? Нічого. Сьогодні ще згадує його той чи інший з тих, хто його знав, але дедалі рідше; за кілька, кількадесят років залишиться туманна легенда, потім ім’я, навколо якого скристалізується дещо менше чи більше фальшивих узагальнень. Таким чином, раз по раз ми спостерігаємо другу повільну смерть людини, можливо, суттєвішу, більш засмучуючу, ніж фізична смерть. Так само пропав за моєї пам’яті художник Станіславський, багаторічний «диктатор» краківського мистецького життя, розкішна індивідуальність, людина, кожне висловлювання якої вартувало стенограми. Пропав цікавий профіль передчасно померлого Войткевича, пропаде, мабуть, Яцек Мальчевський, Влодзімєж Тетмаєр і стільки інших. А майстер Вінцентій Лютославський? Чи матиме хоч якесь уявлення про цю своєрідну людину той, хто знатиме його праці, але не знатиме анекдотичної їхньої підкладки, наприклад, експериментальної станції для народження геніїв, заснованої в Тунісі, делегації професорів Ягеллонського університету, прийнятої в адамовому вбранні, платонівських бенкетів у римській лазні, обітниць цнотливості, складених у залі Народного театру розбурханими краківськими матронами тощо? Коли померла Ґабріеля Запольська, всі видання вмістили її панегірики; навіть ті, що постійно обливали її діяльність брудом, вдарили у великий дзвін: «Честь її пам’яті» тощо. Це одне ми вміємо: «целебру»; але чи комусь спало на думку зафіксувати хоч якусь рису з багатого життя цієї нашої Жорж Санд? Польща, Літератор, Слово. Польща була, мабуть, завжди країною «індивідуалістів», маємо ми також у кожному поколінні чимало цікавих індивідуальностей і мистецьке життя досить буйне, але збіднюємо його, не вміючи з ним поводитися. З двох зол краще «плітка», ніж канонізація, краще митець у халаті, ніж у бронзі на щодень! Безперечно, халат буде ближчим до правди, ніж пам’ятник, і краще дозволить нам зрозуміти живу людину. Історія без анекдоту — це кухня без солі. Ми не вміємо жити з літературою просто, як з другом, як з коханкою; ми цілуємо її по руках, як матрону або єпископа. Кожне просте слово, кожен жарт сприймаються за зле і тлумачаться хибно, наче усмішка не була б дуже природною формою спілкування духів. Отож мав би я спокусу відзначити по-своєму тихий ювілей того краківського «Стаха» чверть століття тому, до якого відчуваю невгасиму вдячність, якому завдячую підвалинами свого людського єства. Мав би я спокусу створити нову «плітку» і коротко розповісти те, що пам’ятаю з того чудового періоду. Чи залишиться цей намір, як стільки намірів, у сфері наміру, не знаю; хай там як, нотую його тут як вираз моїх добрих намірів та мого переконання, що літературу, мистецтво творять не «їзми» — а живі люди, що саме їхнє існування буває нерідко мистецьким твором і що рятування від хвилі забуття цих живих істот є першим завданням нас, сучасників. «Старе, золоте, кохане, наше»…

Щоразу, коли з’являється вистава зі старого репертуару, костюмована п’єса — від Заблоцького до… Балуцького — незмінно читаєш у розчуленій критиці дифірамб про золоті польські серця, шляхетні звичаї, просте, нехитре життя, чисту атмосферу тощо. Не обходиться й без докорів на адресу нашої епохи, зіпсованої, матеріалізованої, нездатної до ідеалів. Цікавий психологічний факт, що свідчить про те, що людей у костюмах розглядають ніби іншими очима. Звичайна гусочка, вбрана в органдинову сукню, стає втіленням невинності; старий буркотун, прибраний у табачковий сюртук (довгий чоловічий піджак) з оксамитовим коміром, завжди має «золоте серце». Минуле має в собі якийсь містичний чар, що все очищає. Якби на Старому Місті виявили дім розпусти XV століття, йому б надали консерватора (фахівця з реставрації). Це я розумію. Але ж ми читали розчулення над атмосферою «Відкритого дому», цього документа найсумнішої галицької міщанщини лише сорокарічної давнини! Що вже казати, коли йдеться про такого чарівника, як Фредро, який сонцем свого гумору все здатен осяяти! Ми купаємося в цьому сонці, забуваючи на мить, що те життя, яке воно золотить, не має в собі, правду кажучи, нічого, над чим варто було б розчулюватися. Це непорозуміння, а це непорозуміння, безсумнівно, обтяжує ставлення публіки — цієї нової, молодої публіки, що дивиться неупередженими очима — до творів Фредра і стає небажаною перешкодою. Зараз я пояснюся. Ентузіазм і любов до Фредра, яким я стільки разів давав вираз, захистять мене від хибного розуміння моїх намірів. Чим є «Дами і гусари» в сприйнятті численних критиків, які їх щойно бачили на сцені? Для одних — шедевром, для інших — ні; але майже для всіх — чарівною картинкою родинного життя, життя «нехитрого», польського дому, польського села, що будить тугу за давнім звичаєм, дарує мить чистого відпочинку після потворного сьогоднішнього світу. Хоч як це може здатися смішним, дозволю собі нагадати зміст «Дам і гусарів».

Пані Оргонова, взявши собі двох сестер на допомогу, приїжджає сватати свою доньку за власного брата, а її дядька, старшого від дівчини майже на сорок років. Єдиним мотивом цього сватання є маєток майора. Панна кохає іншого, гідного її любові, але їй навіть на думку не спадає, що вона могла б висловити матері своє невинне почуття. Навпаки, вона знає, що якщо не підкориться родинним комбінаціям, на неї чекає зв’язок зі старим, огидним лихварем. Важко знайти щось більш сухе, чуже, ніж ці стосунки матері з донькою. Донька відчуває, що знайде в матері тверду виконавицю корисливих планів; мати бачить у доньці лише знаряддя спекуляції. Але є тітки: могла б вона ж їм звіритися, просити поради, заступництва? Що ж знову, ці тітки — найвірніші союзниці матері: вони б обізвали божевільною панну, яка б проґавила таку долю. «Дядько має гарне село, Зосю, будь розсудливою, зрештою, май розум, а після весілля зможеш робити з чоловіком, що забажаєш»… Це говориться майже відкрито. Присяга? Таїнство? Фарс! Інтерес домінує над усім, а радше не домінує, а є всім. Батьки видали б доньку за мерця, за каналію, аби лише з мішком золота. Серця в цьому всьому ані на гріш. Чого ж навчається молода дівчина в цій школі? Це тихе дівчатко Зося, яку нам подають за взірець наївності та невинності, бреше як по нотах. Бреше перед матір’ю, приховуючи своє знайомство з поручником, досить далеко зайшле. Бреше перед майором, вдаючи щиру прихильність і кокетуючи зі старим воякою своєю пасивністю, аби лише виграти час. Усі шляхи для неї добрі, крім прямого. Вона воліє пожертвувати своєю любов’ю, збрехати перед вівтарем, ніж набратися сміливості чинити опір. А поручник? Кохає Зосю, але настільки має відчуття, що в цьому світі людина без грошей — ніщо, що йому навіть на думку не спадає, що він міг би боротися за свою любов, що врешті-решт міг би звіритися з неї майорові, якому життя врятував, який його любить як сина! Якщо це життя «нехитре», хай мене гуска копне! Мені воно здається диявольськи складним. І ніяк не можу зрозуміти, в чому полягає його «погода», його перевага над сьогоднішнім, розрекламованим життям. Нема на що обурюватися; такі були звичаї; але розчулюватися, але зітхати за цим? Хтось скаже мені, що все це — театральна умовність, що ці риси звичаїв просто традиційні й запозичені зі старої комедії, що вони становлять сюжет усіх творів Мольєра тощо. Згода. Але ж ця форма родинного життя, яку ми бачимо у Мольєра, існувала не тільки на сцені, а й у житті. У цьому відношенні комедія була вірним його відображенням. Те ж саме за Фредра. Це ставлення дітей до батьків, ці поняття та звичаї були чимось цілком повсякденним; достатньо взяти до рук перші-ліпші сучасні щоденники. Це спільні та цілком природні риси в епохи, коли все ґрунтувалося на *власності*. Йдеться про інше. Франція любить і шанує Мольєра. Але ніхто не черпає в ньому натхнення для захвату над старим звичаєм. Ніхто не розчулюється над «золотим французьким серцем» Грегора Дандена чи Пурсоньяка. Ніхто не бачить у цих комедіях образів «шляхетного, простого, давнього життя». Знову ж таки, я знаю, що мені хтось відповість. Є різниця між їдкою сатирою Мольєра та безболісним гумором Фредра. Мольєр випив у житті всі гіркоти, дивився на світ *знизу*, тоді як Фредро, змальовуючи ту сферу, з якої був сам, дивиться на її звичаї з прихованим, але доброзичливим сарказмом. Безперечно. І тут криється саме небезпека розбіжності між Фредром і сьогоднішнім суспільством. Що ця розбіжність існує, ми не раз констатували; подолати її буде слушною славою наших театрів. Допомагаймо їм у цьому з усіх сил. Але я боюся, що цю розбіжність ми можемо радше поглибити, прославляючи не сам артистизм Фредра, а й той *звичай*, який є його темою. Боюся цього особливо щодо молоді. Бо молодь має пристрасть до дуже гострих ревізій умовностей. Якщо ми захочемо втовкмачити їй патріархальні чесноти пані Оргонової та ангельство Зосі, вона збунтується і втече від Фредра. Краще навчімо її захоплюватися могутністю та чаром мистецтва, яке здатне перетворити життєву дрібницю на красу. Ці міркування не такі вже й абстрактні. Ще не відлунали відгомони тієї *ревізії* «Пана Тадеуша», яка викликала п’ятсот реплік та статей і давно забуту бурю в нашому літературному житті. Для мене особисто ця «ревізія» не була чимось надто новим. Я провів її для власного вжитку дуже давно, коли мені було п’ятнадцять чи шістнадцять років. Вона відштовхнула мене від Міцкевичевого шедевра в тому віці юнацького радикалізму; з часом я повернувся до нього з іншого боку… Я захоплююся і люблю твір мистецтва, розмірковуючи про життя та ідеали того «центру польськості», який у ньому так чарівно відбивається. Тому я знаю з досвіду, який зворотний ефект мають на молодь такого роду апофеози. Даймо спокій минулому! Нехай спить у повагою. Сьогоднішнє життя, попри все, набагато простіше, гідніше і чесніше, ніж життя наших прадідів. Чесноти прабабусь теж безпечніше не чіпати. Боюся, повторюю, що такі прославляння старосвітщини відіб’ються на шкурі наших найулюбленіших письменників. Дезертирки Письменник, який ламає перо, художник, який кидає пензель, взагалі митець, який залишає свою майстерню, — це надзвичайно рідкісні явища, що спонукають до досліджень. Лише в одному випадку факт настільки частий, що ми майже повністю звикли до нього і навіть не ставимо його під сумнів: а саме, коли акторка сходить зі сцени. Втеча акторок у розквіті сил і таланту зі сцени — це поширена хвороба театру. І не просто акторок! А найкращих акторок. Скільки таких на нашій пам’яті, починаючи від незабутньої Ядвіги Мрозовської, після якої до сьогодні залишився слід тривожного чару та напівфантастичної легенди. Немає потреби перераховувати літанію імен; вони надто добре зберігаються в пам’яті Варшави. Отже, тут виникає подвійна психофізіологічна проблема: чому театр загалом досить добре витримує ці періодичні кровопускання; а по-друге, яким чином акторки — ми ж вважаємо їх мисткинями — так спокійно переносять те, що було б трагедією для будь-якого іншого митця, а саме відмову від своєї праці, зречення своєї творчості. Уявімо собі, що одного дня в дирекції театрів з’являються Юноша, Лещинський, Венгжин і кожен з них каже: «Любий директоре, я одружуюся і залишаю сцену: моя наречена не бажає…». Що тоді? Довелося б, мабуть, закрити заклад. Тим часом, повторюю, у сфері жіночого персоналу театр раз у раз переживає ці катастрофи і витримує їх. Чим це пояснити? Перш за все, гадаю, треба припустити, що відсоткове співвідношення прихованого акторства в жіночій та чоловічій статі зовсім різне. Важко тут оперувати точними цифрами, але можна було б, наприклад, сказати, що якщо *факультативним* актором (кращим чи гіршим) є, наприклад, кожен тисячний чоловік, то факультативною акторкою є кожна третя жінка. Адже театр спадає на думку як перша думка кожній молодій жінці, розчарованій у своєму існуванні. Сміливіша думає про нього позитивно, більш несмілива і безпорадна хоча б мріє про нього. Під час війни я бачив чимало жінок, які вийшли на сцену під впливом суто життєвих обставин; я не вважав, що вони почувалися там гірше, ніж ті, хто став акторками за «покликанням». Бо й роль жінки на сцені, можливо, легша. У ній майже повністю відпадає весь той *трансформізм*, що становить суть чоловічого акторства. Сьогодні Латка, завтра Скарга; сьогодні Міцкевич, завтра Юда тощо. А жінка? Це завжди та сама Рузя чи Зузя, Люлю чи Дездемона, але завжди *жінка*, у трохи іншому відтінку, костюмі та в інших обставинах. Відтінки видобуває з неї сам текст, треба лише йому підкоритися. Жінка грає на сцені свою *стать*, чоловік відтворює складний соціальний екземпляр. При цьому час розвитку! Чоловічий талант росте повільно, як дерево; жіночий розвивається як квітка. Жінка виходить на сцену майже так, як виходить заміж; аби лише вийшла на неї доброю ногою, на другий день — готова! Звідси наступник для великого актора має доростати роками, тоді як наступниця для улюбленої акторки розквітає вмить, нерідко протягом тижня. Тому — про це знає кожен директор театру — жінка завжди на сцені замінна; замість однієї, яка піде, театр знайде двох, трьох, які затьмарять спогад про ту, хоча часто не можуть з нею зрівнятися талантом. З актором це набагато складніше; і тому не жінки — як вважає несвідомий натовп — водять за ніс своїх директорів, а зірки чоловічої статі. Це справжні примадонни театрів, примхливі, безжальні, словом, мають усі риси, які породжує свідомість того, що ти незамінний. Друге питання: Яким чином жінка, якщо вона в душі мисткиня, може залишити сцену, не страждаючи в тому, що в ній найсильніше, найшляхетніше? Відповідь дуже проста: бо жінка-акторка, можна сказати, виходячи з театру, не залишає сцени; вона лише змінює її, розширює, втягує в коло своєї ролі життя, компонує вистави сама для себе, словом, повертається до того, що становить колиску будь-якого театру — до *commedia dell'arte*. Візьмемо для контрасту чоловіка. Що робитиме блискучий актор, якщо в розквіті сил зійде зі сцени? Хіба що цілий день у Лурса гратиме в більярд. Це не кар’єра. Але запропонуйте йому, наприклад, президентство кабінету! Побачите, чи не прийме; побачите, яким кроком він увійде до ради міністрів і як їм випалить велику тираду з III акту «Руй Бласа»! Аж їм у п’яти піде; аж збліднуть і — дадуть браво. І тут є суть питання: з актора, хоч би й найбільшого, не стають князем, послом, міністром, великим банкіром; тоді як славетна акторка, якщо сходить зі сцени, то зазвичай для того, щоб стати великою дамою, посольшою, фінансовою магнаткою тощо. І тому — повторюю — вона не сходить зі сцени; вона змінює сцену; змінює цю обдерту, запилену сцену, з примусом ранкових репетицій і тиранією режисера, на власну сцену, що сяє справжньою пишністю декорацій, що мандрує на її примху за покликом. Чи можна сказати, наприклад, що зійшла зі сцени жінка, яка трясе фінансами великої держави, надихає газети, вмочує пальчики у світову політику, влаштовує прийоми на сто осіб, плаває яхтою по далеких морях, полює на тигрів, відвідує прокажених, чи я знаю що ще? Вона не зійшла, вона вийшла на сцену. Чи можна сказати, що вона перестала бути акторкою? Адже сама етимологія слова *актор* містить поняття не чого іншого, як діяльності, *дії*. Ось, отже, різниця: у чоловіка акторство і не-акторство, сцена і життя, відрізані одне від одного гострою лінією; у жінки ця лінія більш плинна, розмита; звідси нескінченно більша легкість, з якою жінка переходить з життя на сцену і знову зі сцени до життя. Коли вибухнула війна 1914 року, одна з блискучих зірок нашого театру, а згодом і світової сцени, спакувала дві вишукано скромні сукні й вирушила з далеких країв до Кракова. Скільки енергії, кмітливості, навіть кокетства треба було проявити, щоб тоді здійснити цю подорож пасажирськими, товарними, військовими потягами, зрозуміє кожен, хто пам’ятає той період божевілля перших днів війни. Вона їхала понад тиждень, приїхала напівжива, але задоволена; негайно зголосилася працювати в одній з клінік, перетвореній на військовий шпиталь. Через кілька днів, без жодної попередньої підготовки, вона була найкращою медсестрою, майже асистенткою, улюбленицею суворого шефа, який у роботі не знав жартів. — Я дивуюся, звідки вона це вміє! — казав мені той видатний професор, у чиєму шпиталі працювала артистка. — Як це звідки? — відповів я — Породиста акторка все вміє. Адже вона може з дня на день отримати роль медсестри, так само як роль світської дами; прочитає роль і грає. — Ну, так, — перебив професор, — але на сцені вона *вдає* лише, що, наприклад, подає саме ті інструменти, які потрібні, а в мене мусить подати справді, і то з блискавичною швидкістю, саме ці, а не інші. — Це означає просто, що вона має відчуття стилю і розуміє, що у вашій трупі треба грати реалістично; але так само, ручуся, вона вміла б вам подавати інструменти в експресіоністичному стилі. — Можливо, але тоді б пацієнта чорти забрали, — розсміявся професор. Ось, здається мені, причини, чому і театр не вмирає, втрачаючи раз у раз свої найкращі жіночі сили, і блискучі акторки не в’януть, відірвані від театру. А як чудово вони вживаються у свої нові ролі! Я був нещодавно у великому товаристві; за вечерею, за кілька місць далі, до мене долітає такий уривок речення: — Ні, як маму кохаю! Що цей пан Стефан вигадує! Каже, що можна кохати і зрадити… Це вже, справді… Це було сказано таким мелодійним голосом, такою бездоганною дикцією, що мимоволі я подивився в той бік, щоб побачити, хто так гарно говорить. Це була одна з наших найблискучіших «дезертирок», яка за час своєї театральної кар’єри зрадила щонайменше сто двадцять чоловіків, звісно, на сцені. Гедда Ґаблер чи Ґаблерівна? (Трохи мовознавства)

Порушене мною питання, чи варто говорити Гедда Ґаблер чи Ґаблерівна, Клео де Мерод чи Клео Меродзянка, викликало у філологічних колах жвавий інтерес. Мені, власне, телефоном повідомили, що я блазень. А проте ні: питання правильного відмінювання жіночих прізвищ, особливо дівочих, щиро цікавило мене давно, адже ми, рецензенти, найбільше, ба навіть щодня, маємо з ним справу. Свого часу я навіть виклав свої сумніви з цього приводу «Мовному пораднику», що стоїть на позиції безумовного примусу до відмінювання. Канон (в принципі дуже слушний) звучить так: дівоче прізвище, навіть іншомовного звучання (польське тим більше), слід беззастережно відмінювати, а утворюється воно додаванням до прізвища батька закінчення -івна або -анка, якщо з естетичних міркувань -івна не є бажаним (після приголосної «г»). Але одразу ж на початку труднощі: що робити з панною, яка ніколи не мала батька, зате має дітей? Бо ж ця проблема, лише на перший погляд лінгвістична, глибоко проникає в суспільні та звичаєві перетворення, які ми переживаємо і перед якими польська мова часом стає розгубленою.

Раніше все було зрозуміло. Донька пана Фрича звалася панна Фричівна, як донька судді – панна суддівна: і в цій формі безсумнівно міститься певне поняття безособовості, приналежності (щось на кшталт Мацькової халупи), довічної малолітності. Особу, яка не існувала, так би мовити, сама по собі, визначали її походженням, її приналежністю до особи відомої, знаної всім.

Сьогодні, з огляду на зростаючу самостійність та рівноправність жінок, ця лінгвістична малолітність, це вказування комусь до пізньої старості на його дівоцтво, буває часом клопітким, іноді навіть, у деяких професіях, загрожує матеріальною шкодою. І життя тут не піддасться бажанням панів філологів. Жодна сила не змусить новоспечену лікарку, хоч би й найкращу польку та передплатницю «Мовного порадника», наказати викарбувати на своїй табличці: Вассербержанка або Анграбайтисівна, адже вона інстинктом відчуває, що це зашкодило б їй перед клієнтурою. Жодна також не підпише рецепта в такій формі. Слушно чи ні, але ці закінчення викликають у нас туманний образ радше панни на виданні, що мешкає при батьках, яку ведуть на прогулянку і проводжають ввечері додому, а не поважної особи, здатної вирішувати питання життя і смерті пацієнтів, оглядати їх у білизні та без, а також ставити їм делікатні запитання.

Але ніде більше не виявляється певна парадоксальність, анахронізм цих закінчень, ніж у мистецькій професії, де, як ніде такою мірою, індивід існує сам по собі і є прабатьком, а не спадкоємцем роду. Візьмемо для прикладу одну з найчарівніших польських артисток, істоту, яку я охоче б обожнював, якби мав нагоду, пані Мессаль. Отже, називаючи її, правильно, пані Мессалівною, ми визначаємо особу, відому всій Польщі, її приналежністю до особи, безсумнівно, знаної значно менше. Цим закінченням ми опосередковано виводимо на сцену в даному випадку байдужу постать, тоді як, навпаки, той старовинний пан Фрич був єдиною тут суттєвою, основною особою, що обумовлювала цивільне існування панни Фричівни. Але це лише початок наших клопотів! Пані Мессаль виходить заміж, але зберігає своє так славно відоме прізвище. Як її тоді називати? Панною Мессалівною? — ми увічнюємо вже неприпустиму фікцію дівоцтва. Пані Мессаловою? — створюємо туманну фікцію кровозмішення. Пані Мессалівною? — Дивовижа, нісенітниця. Пані Мессаль? Ба, «Порадник» найсуворіше забороняє це, під загрозою філологічного прокляття. На щастя, мовний геній нашого народу тріумфально розв’язав цю проблему, називаючи її просто — Мессалкою. Але геній народу не завжди зволить трудитися; залишається багато невирішених випадків. А питання пань артисток тут зовсім не таке дріб’язкове для мови, адже 999 тисячних того, що щодня пишеться про жінок, оперуючи постійно прізвищами, припадає на акторок. Якщо ж у цьому є спотворення, то театральні рецензії є його найнебезпечнішим розсадником, і перше, що наука мала б встановити, це питання відмінювання прізвищ наших акторок.

Якби ж тільки прізвища! Але скільки артисток не користується прізвищем, а лише псевдонімом. Філолог і на це знайде спосіб: радить артисткам, щоб для усунення труднощів, вони брали такий псевдонім, який нібито зручніше відмінювати:

«Особливі випадки прийняття артистичних псевдонімів також можуть оминути цієї (?) Сцилли та Харибди, якщо зацікавлені (?) особи оберуть собі псевдонім польський, а не іноземний — адже про це можна просити, бо це залежить від їхньої доброї волі» («Мовний порадник», 1920, вип. 16, «Щодо утворення імен доньок», у відповідь на мої зауваження).

Оминаю те, що це залишається утопією, адже вибір псевдонімів навіть такий авторитетний орган наказати не може; але тут є інша знаменна риса, яка свідчить, як мало наша наука зволить спускатися до реальності. Адже, о пане професоре, вчена людино з голубиною невідомістю життя, адже вони всі, без винятку, беруть псевдоніми польські, навіть прапольські, і з ними найбільший клопіт: Помян, Наленч, Ястшембець, Грифіч, Шеліга, Жегота… Питаю категорично: відмінювати чи не відмінювати; писати Наленч, Наленчівна чи Наленчова, Жегота чи Жеготянка, Шеліга чи Шелігова; Грифіч, Грифічівна чи Грифічова? Знову вступаємо у сферу самих фікцій — не дивно, ми в театрі! Мацькова халупа, але немає Мацька. А зрештою, чи ми, рецензенти, що тримаємося, як личить непідкупним суддям, подалі від лаштунків, завжди знаємо, що є прізвищем, а що псевдонімом, і які родинні стосунки в артисток?

Це гіпотетичне натякання закінченням псевдоніма -анка, -ова на складні фізіологічні дії, які ніколи не мали місця (акт батьківства, шлюбу), нагадує мені автентичний анекдот, розказаний одним із видатних знавців давнього Відня. Була при дворі стара панна, якась княжна Шварценбержанка чи Ліхтенштейнівна, якій було прикро, що, не маючи жодного офіційного титулу, на придворних урочистостях вона мала крок лише після всіх дружин міністрів, таємних радників, часто зовсім міщанського походження. Отже, добрий імператор Франц Йосиф, бажаючи усунути цю перешкоду, надав їй, оголосивши це в офіційному щоденнику, «титул і характер вдови таємного радника» (Titel und Charakter einer Geheimratswitwe).

Повертаючись до предмета і водночас завершуючи, застерігаю: я не бунтую проти вироків наших «книжників» і навіть не маю рішучих поглядів у цьому питанні; я лише висвітлюю деякі його сторони, які мені не здаються достатньо життєво і практично взятими до уваги. Я хотів би писати гарною польською мовою, а часом, навіть передплачуючи «Мовний порадник», я в скруті. Мова глибоко вкорінена в житті; тому в цьому, на перший погляд, скромному лінгвістичному питанні відбивається — як я вже сказав — перетворення, яке переживає в нинішню добу дівочий стан, який, відкинувши іноді своє дівоче закінчення фактично, тягне його за собою номінально. Філологічне дівоцтво — це новий відтінок, явище, невідоме нашим прабатькам, яке зазирає в очі Польщі XX століття.

Деякі з цих сумнівів я свого часу несміливо викладав редакції «Порадника», але пан професор сказав мені: «Сідай». Я хотів було ще раз вирватися і виставив, за шкільним звичаєм, два пальці; але пан професор грізно подивився і мовив: «Що ти, Желенський, знову хочеш на лока? Тільки вчора був: сідай». Я засоромився і — сів; але тепер, з нагоди постановки Гедди Ґаблер (чи Ґаблерівни?), мені згадалося це питання, тож я порушую його на форумі, де почуваюся сміливішим. 1921. «Nicht spucken…» (Невпевнений голос доброго поляка)

Свого часу, на якомусь політичному зібранні в краківському «Соколі», у 1918 році, коли присутні заспівали традиційну «Роту», художник-скульптор пан Пушет виліз на стілець і в ім’я гідності запротестував проти освячення як тексту національної пісні фрази: «не буде німець плювати нам в обличчя». Його закричали, мало не побили, а коли він мав намір сформулювати свою думку в друці, жодна газета не хотіла вміщувати його висловлювання. Можливо, час був невідповідний. Упертий скульптор не здався: продав скульптуру і власним коштом видав відкритий лист, який, однак, безслідно потонув у хвилі величезних подій тієї осені 1918 року.

Що до мене, то я тоді цілком солідаризувався в душі з тим митцем; з ідейного погляду ця програма, що німець не буде плювати нам в обличчя, здавалася мені рішуче занадто «мінімальною»; як враження ж, я ніколи не міг слухати цього уривка пісні без найвищої прикрості та огиди. Це дуже жваво пригадалося мені зараз, коли, читаючи книгу «Кінь на пагорбі» талановитого письменника пана Е. Малачевського, я натрапив на такий уривок (стор. 41): «(…) І з горла, перехопленого схлипом щастя, вирвалася — разом у всіх — пісня, народжена в годину найглибшої недолі Народу. Її відома мелодія похмура, як вечірній псалом. Але пісня, окрилена бездонним запалом молодих душ, звучала фанфарами, яких у собі не має навіть полум’яна Марсельєза. А слова Не буде німець плювати нам в обличчя! пролунали з такою повнотою тріумфу, а водночас непохитної погрози, що здалося, ніби після них настане щось чудове, — що тут, у цьому блокгаузі, станеться якийсь видимий знак, диво, — стільки могутності духу заливало спів і вирвалося з нього, як з піхов вилітає голий, ясний меч».

Цей дивовижний уривок у зіставленні з тим нещасним цитованим віршем є промовистим доказом того, до якої міри слова, що стали ніби ритуальними, можуть втратити своє суттєве та первісне значення навіть для чутливого літературного вуха. Щоб їх собі наново освіжити, уявімо — що дуже ймовірно — що томик талановитого письменника буде перекладено якоюсь іноземною мовою. Що подумає, наприклад, француз про цю «фанфару, якої не має Марсельєза», про цей «тріумф, непохитну погрозу» — які, в результаті, зводяться до цієї такої скромної та принизливої негативної обіцянки, що нам хтось «не буде плювати в обличчя»!… Насправді, таких «фанфар» не має Марсельєза: французові вони не пройшли б через горло!

Зрозуміло, що за певних обставин, після століття ганебної неволі, гаряче жіноче серце могло продиктувати авторці «Роти» ці болісні слова; але сьогодні я вважаю — і не я один — що ми не могли б гідніше відзначити момент повернення Сілезької землі, ніж викресливши раз і назавжди оте «плювання в обличчя» з нашого національного пісенника. Вітрологія (Зауваження дилетанта на полях Точної Науки)

Однією з побічних переваг забави перекладача є те, що, хочеш чи не хочеш, добре пізнаєш автора, якого перекладаєш. Прошу лише зважити: для перекладу зазвичай обирають речі, які подобаються; під час самої роботи потрібно зважити, розібрати кожне слово, вгризтися в кожен намір, кожен відтінок думки; повернутися ще раз під час згладжування, уважно прочитати двічі в коректурі; і знову повторити всю цю процедуру під час ревізії для повторного видання. Справді, знаєш потім письменника як найближчого друга; він висповідався з усього. Тому, мабуть, немає в цьому ані сліду претензійності, якщо скажу, що щоразу, коли мені доводиться читати в нашій критичній літературі щось, що стикається зі сферою опрацьованих мною французьких письменників, нерідко маю враження слів, кинутих трохи на вітер, сказаних повз саму річ там, де інший читач захоплюється, можливо, точністю міркувань та ерудицією автора. Я б назвав це «вітрологією», згадуючи ту «впливологію», про яку нещодавно точилася у Варшаві така жвава дискусія.

Наприклад. Нещодавно тримав у руках книгу «Фредро і чужоземна комедія» пера пана Кухарського, чиї дослідження Фредра приносять стільки нового і цінного світла. Ця книга порушує залежність Фредра від італійської комедії: лише побіжно торкається французької літератури. І ось одразу на стор. 2 читаю: «Між постаттю Мольєра та Фредра (йдеться про Гельдхаба) існує значна різниця в трактуванні задуму, як і концепції типу. Мольєр бавиться своїм збагаченим міщанином, Фредро свого вискочня висміює, звинувачує і засуджує. Пан Журден — людина найчесніша під сонцем» тощо.

«Людина найчесніша під сонцем». Хм… Випадково саме того ж дня я закінчив друк перекладу «Міщанина-шляхтича», прокоментованого мною для Національної бібліотеки; отже, даю коня з упряжжю… або ні, щось реальніше: даю мільйонку кожному, хто зможе мені довести одну, буквально одну-єдину рису так званої «чесності» пана Журдена, закінченого хама і бидла, хоч Мольєр і взяв його на сміх. Але це дрібниця; це маленьке обмовлення ніяк не зменшує цінності праці пана Кухарського, який, я впевнений, не образиться і після роздумів визнає мою правоту.

Гірше з погляду вітрологічного виглядає нещодавня книга пана Хшановського про комедії Фредра. Читаючи її, мимоволі потягнувся рукою за олівцем, щоб раз по раз позначити щось знаком запитання або окликом. Знаю, що тут я скоюю злочин «образи величності»: на щастя, при образі професорської величності дозволений «доказ правди», і я негайно його розпочну. Отже, кілька прикладів:

Аргументуючи з великою легкістю проти того, ніби Фредро був романтиком тому, що Густав і Анеля є романтиками (?), проф. Хшановський пише (стор. 27): «З того, що серед різних персонажів Бальзака знаходиться Луї Ламберт, містик і спіритуаліст, ніхто, мабуть, не захоче робити висновок, що і Бальзак був містиком і спіритуалістом» тощо.

Це називається, по-українськи, влучити пальцем у небо. Важко менш вдало і більш навмання підібрати приклад. Кожен, пане професоре, хто трохи займався Бальзаком, знає, що серед усіх його романів, загалом радше «об’єктивних», саме «Луї Ламберт» містить найбільше суб’єктивного, ба навіть автобіографічного матеріалу. Кожна біографія Бальзака, говорячи про ранню молодість письменника, цитує цілі уривки з «Луї Ламберта». Про «спіритуалізм» Бальзака горобці на дахах цвірінькають. Ота напівмістична «теорія волі» «Луї Ламберта» є улюбленою теорією Бальзака, яку зустрічаєш раз по раз у його творах, а вадою цього роману є саме те, що він є просто викладом тодішніх філософських поглядів Бальзака. Чи ж проф. Хшановський нічого не чув про Сведенборга, про «Серафіту» Бальзака, зрештою хоча б про «Шагреневу шкіру»? (цей заголовок, між іншим, один з наших критиків спольщив на «Чара смутку», комбінуючи, мабуть, що «pot» означає горщик, тож може бути і чара, а «chagrin» означає смуток…).

Словом, вітрологія, та ще й зайва: для пояснення предмета, який, мабуть, знає добре, пан професор звертається до прикладів з предмета, який знає — менш добре.

Інший приклад. Знову ж таки, говорячи про суб’єктивність Фредра, проф. Хшановський пише (стор. 228): «(…) чи ж знали б ми, що в образах Херубіна, Альмавіви та Фіґаро Бомарше значною мірою портретував самого себе, якби не знали його «Щоденників»?»

— Що ж це за «Щоденники» Бомарше, які професору Хшановському нібито стільки світла пролили на психологію Херубіна та Альмавіви?… Ах! Це, мабуть, його славнозвісні «Memoires» (Мемуари) у процесі про хабар із суддею Гоезманом та його дружиною! І я також вважав їх, судячи з назви, за «Щоденники», доки, ведений цікавістю, не зазирнув одного разу всередину. Але звідки тут Херубін, Фіґаро…? Чи ж професор Хшановський ніколи… Ау! Ау!

Продовжувати мені «доказ правди»? Продовжуймо. Але попереджаю, що буде дедалі гірше. Та сама книга, стор. 114:

(…) у міру віддалення від традицій Мольєра цей розподіл однієї й тієї ж смішності між двома або більше особами став загальноприйнятим звичаєм і охопив не лише комедію індивідуальних характерів, а й комедію типів; на цьому розподілі й ґрунтується оригінальність Данкура, про що свідчать вже самі назви багатьох його комедій, що мають форму множини: «Модні міщанки», «Старі холостяки», «Бідні левиці», «Нахаби», «Скептики» тощо. Читаю і протираю очі: чи я сплю? Данкур – це письменник XVII століття (1661–1726), а «Старі холостяки» – це, здається, п’єса Сарду, яку грали за наших часів, а «Убогі левиці» (не: бідні), «Нахаби» – це ж найгучніші комедії Ож’є, теж поставлені за моєї пам’яті! Чи можливо, щоб професор Хшановський не знав про існування Ож’є, вже не як ерудит, а так, приватно? Але помічаю примітку, зазираю до примітки: (1) *Les bourgeoises à la mode*, *Les vieux garçons*, *Les lionnes pauvres*, *Les effrontés*, *Les sceptiques*, див. Брюнетьєр, *Les epoques du théatre français*, конференція VIII. Дедалі більше здивований, я звертаюся до Брюнетьєра і шукаю. Ось розгадка! Дійсно, говорячи про комедії Данкура (стор. 189) як про передвісника пізнішої комедії звичаїв, Брюнетьєр цитує кількома рядками нижче назви сучасних комедій: «Старі холостяки», «Убогі левиці», «Нахаби» тощо. Професор Хшановський заблукав у своєму Брюнетьєрі й усе це переплутав, у чому, зрештою, не було б нічого такого дивного: розсіяність учених є ж бо прислів’ям; дивніше те, що монографіст Фредра так мало цікавився в житті театром, що класичні просто комедії сучасного репертуару йому чужі навіть за назвами! Янгол-охоронець уберіг професора Хшановського від цитування «Роззяв» як комедії Данкура, адже Брюнетьєр згадує в тому ж рядку й цю досить відому комедію Вікторіна Сарду. Професор Хшановський затявся, аби ні в чому не винного Данкура проголосити відновником французького театру, все ще на підставі цієї «множини» назв. Заважає йому трохи Мольєр (хоча б тільки «Вчені жінки»); але що це для «точної науки»: не такі звикла долати перешкоди! Отже, спокійно стверджує професор Хшановський, що Філамінта, Арманда та Беліза у «Вчених жінках» не мають кожна окремої індивідуальності. Аж ось, треба, мабуть, ніколи не читати цієї комедії Мольєра, щоб не пам’ятати, як чудово індивідуалізовані ці типи «саванток»! Отже, для того й применшується Мольєр, щоб зробити почесне місце для міфічного Данкура… автора «Старих холостяків» та «Убогих левиць»! Чи не забагато цих вітрів, пане професоре? Але не хочу (хоча міг би) множити вже прикладів. Це б віддавало злістю, яка мені досить чужа. Який же висновок? Суворо логічно, він був би такий: якщо я, у моєму надто обмеженому обсязі точних відомостей, раз у раз натрапляю в деяких творах наших «книжників» на більш-менш яскраві… помилки, можна було б припустити, що хтось інший, знаючи досконало іншу галузь, відкрив би знову ж таки інші помилки того ж калібру, тощо; що, отже, той чи інший з наших пам’ятників «точної науки» є лише пірамідою вітрології, поданої з усім баластом авторитету та дріб’язковістю уявної інформації. Але не хочу цього припускати; волію вірити, що це дрібні вади на добросовісному творі. І не порушував би навіть цих недоліків, якби не те, що бачу в них симптом, знаменний для нашої ще молодої наукової культури; симптом небезпечний, але, сподіваюся, виліковний. Говорімо відверто: ми лише люди, а місткість людського мозку обмежена; неможливо одночасно знати все і знати все добре. Цього ніхто не вимагає від найученішої людини. Але справжня наукова культура полягає в тому, щоб говорити лише про речі, які знаєш; не обвішувати свої книжки блискітками сумнівного походження, які мають прикрашати, а часто спотворюють. У нас «знання» іноді має дивні звички; воно ще, як дикун у брязкальцях, милується строкатістю прізвищ, дат, цитат, посилань. Цитата з Брюнетьєра, хоч би й неточно прочитана та хибно застосована, надає книжці ореолу ерудиції, присмаку кафедри; а хто ж її там проконтролює! Поверхневе фейлетонування прогинається під тягарем псевдонауковості. Наша наука довгий час була — і є ще — забезпечена, як ідеалом, німецькими методами: але для німецьких методів потрібна німецька старанність, німецька точність: якщо ж ми поєднаємо німецький педантизм з польською недбалістю — гарна історія!! Пан Хшановський – професор польської літератури; французьку літературу знає, очевидно, слабо, з компендіумів та коротких викладів. Це, безперечно, недолік, навіть для пересічно освіченої людини, але, зрештою, це не злочин. Проте, безумовно, не личить поважному професору містифікувати своїх учнів та читачів блиском хапнутої по верхах «ерудиції» і розводитися вельми індивідуально про речі, про які знає лише з третіх рук. Якщо так чинить Точна Наука, що залишиться нам, дилетантам? Якщо так роблять серйозні люди, що залишиться нам, блазням? Коментар до коментаря У своєму фейлетоні, присвяченому новому виданню поезії Асника в опрацюванні професора Євгеніуша Кухарського, пан Фердинанд Гьосік, на основі особистих спогадів, подає доповнення до генези відомого вірша Асника: «Ескіз до сучасного образу». Пам’ятаючи також добре епоху та атмосферу, в якій цей вірш постав, прагну додати кілька слів до влучних пояснень пана Гьосіка. Але спочатку мені доведеться навести коментар професора Кухарського, до якого я зацікавлено зазирнув і в якому, зізнаюся, з чималим подивом вичитав цей неймовірний уривок: «Справжньою несподіванкою в цьому плані є в «Ескізі до сучасного образу» протиставлення бунтівної маси знедолених витонченій групці прекраснодушних і гультяїв, що розпливаються в екстазі «найновішого мистецтва». На перший погляд цей контраст дивує. Що спільного зі старою соціальною кривдою може мати нова поезія, нове мистецтво, що возвеличується як найшляхетніший цвіт духовної культури? Який зв’язок існує між «прагненням землі, повітря і хліба» та прагненням нових мистецьких ідеалів, а також модернізмом? А проте для поета цей зв’язок не тільки існує, але й пече його, як їдка рана, бо він має живе усвідомлення, що весь цей модернізм зі своїм перерафінуванням, настроями, голою душею, аморалізмом, еротоманією, «новим тремтінням» та всіма іншими «абсолютами» є типовим витвором капіталістичної культури, паразитичною рослиною, яка виросла і розквітла на кривді та експлуатації тих «за брамою». Це мистецтво, гідне пана, який його оплачує «трубадурам, що стоять біля панських, банкірських брам» — аморальне і цинічне, бо призначене для верстви, яка позбулася моральності при «робленні» статку, перерафіноване, бо до притуплених почуттів промовляє, виняткове і зневажаюче натовп, бо має тішити вибрані вуха вишуканих — трутнів. Те, що стає ясним сьогодні, Асник помічає в добу зростаючих захоплень «модернізмом», помічає тоді, коли найважливіші соціальні трубачі співали панегірики на честь «молодого мистецтва». Повторюю, я широко розплющував очі від подиву, читаючи цю сторінку! Оминаю дрібні неточності, такі часті у точних дослідників літератури. Вірш Асника, наприклад, постав у 1895 році, отже, тоді, коли про Прибишевського і про «голу душу» в Польщі нікому й не снилося. Нехай там як. Але яка ж ненависть до літератури, до людської думки у цього історика літератури! Яка ж агресивна дріб’язковість узагальнень, з якою пан професор говорить про «нові тремтіння» і про «всі інші абсолюти»!!! — Жоден соціалістичний агітатор на робітничому вічі не говорив би про літературу таким чином, бо на вічах бувають складачі, які (я їх знаю) мають культ і пошану до літератури. Потрібен був аж професор літератури, щоб повчити в сьогоднішню епоху молодь, що всяка поезія, яка не присвячена безпосередньо соціальному питанню, є «типовим витвором капіталістичної культури, паразитичною рослиною, що виросла на кривді та експлуатації…». «Те, що стає ясним сьогодні…» — пише пан Кухарський. Отже, ясним стало сьогодні професору Кухарському, що блискучий ватажок тодішньої молодої поезії, пізніше творець «Скелястого Підгалля», Казімєж Тетмаєр, був «паразитичною рослиною»? Що Прибишевський писав «Вігілії» та «На шляхах душі» для «банкірів»?! Що тодішній труд Міріама, Антонія Ланге у прищепленні Польщі здобутків всесвітніх культур був «аморальним і цинічним» тощо? Так випливало б із вищенаведеного уривка, який має характеризувати один із найбуйніших, найвирішальніших моментів молодого письменства!… момент, коли наша література наважилася дихнути повнішими грудьми, знайти, попри неволю, акценти повної людяності! А якщо візьмемо чужі впливи, то хто ж це у пана Кухарського ті «трубадури на банкірському жалуванні», що пишуть для верстви, яка позбулася моральності при наживанні статку?… Це не хто інший (пам’ятаю ту епоху у нас і знаю на пальцях тодішніх її божеств), як особливо Бодлер, Верлен і Артюр Рембо, злидарі та цигани, що помирали з голоду, невідомі за життя майже нікому, крім жменьки ентузіастів, і які в убогих життєвих умовах героїчно творили нову, сьогодні тріумфуючу французьку поезію! Ці «нові тремтіння», такі огидні професору Кухарському, якими ми живилися, це були Ніцше, Достоєвський, Метерлінк, Ібсен, Стріндберг… Непорозуміння Асника з тодішньою молодою літературою були досить природними і звичайними, і дуже, до речі, щасливими, оскільки він висловив їх у чудово написаному вірші, але коли сьогодні, через чверть століття, пан Кухарський увічнює і санкціонує ці непорозуміння професорською прозою, неможливо не супроводити його коментар потрійним знаком оклику здивування!!! І бере охота сказати молоді: «Не слухайте, діти, таких наук!». Біда в тому, що історію нашої літератури переважно вивчають люди, які не знають літераторів, не люблять літераторів, не розмовляють з ними, ніколи не жили їхнім життям, не бували в їхніх кнайпах, ані в майстерні, ані в театрі, взагалі нічого не знають, знають лише — бібліотеку. Звідси, де тільки література сходиться з життям, там пишуть про неї трохи як про залізного вовка. А тепер щодо генези вірша Асника. Пан Гьосік влучно пояснює тло розчарування старого поета, засунутого в тінь новими сонцями (особливо Казімєжем Тетмаєром); влучно зазначає прозорі (тоді) натяки, які крилися в цьому вірші. Проте прагну нагадати одну цікаву, а менш відому деталь, почерпнуту з близького оточення поета, коли цей вірш після свого друкованого виходу дуже жваво коментувався в Кракові. Ця деталь не позбавлена «пікантності». Одним із найулюбленіших письменників тодішньої інтелектуальної «еліти» був Анатоль Франс. Кожну його нову книжку чекали з нетерпінням, читали її повільно, смаковито, щоб продовжити задоволення. Тоді щойно прибули до Кракова примірники «Саду Епікура». Отже, в одному з аристократичних салонів Кракова збиралося невелике коло «інтелектуалів», щоб разом читати цей «Сад Епікура» вголос. Перчинкою цієї лекції була обставина, що вона відбувалася під егідою славетного ксьондза Павліцького, який сам був постаттю, ніби вирізаною з книжки Франса, щось на кшталт ксьондза Ієроніма Койньяра з «Господи під Гусячою Ніжкою», але салонний, стриманий, дискретний… Асник почув про ці невинні читання і спалахнув обуренням. Він не любив аристократії і часто говорив їй досить тверді правди. В уяві старого, згірклого поета ці сеанси «тепличного» літературного мистецтва розрослися до символу. І це мало бути безпосереднім поштовхом до того вірша «Ескіз до сучасного образу», присвяченого Яцеку Мальчевському. Що пізніше, розпалений натхненням, захоплений блискучим римом, він надав своєму віршу більшого розмаху, втягнувши в коло своєї інвективи всю тодішню молоду поезію, це ясно; але цей «сад», ці «вишукані дами, придворні та пажі», про яких згадує поет, усе це вказувало б на влучність того «епікурейського» коментаря, адже тодішня польська поезія ледве мала цілі черевики, а в салонах, окрім талановитого і гладкого «Коця Гурського», не бувала. І ось найкраща «пуанта» всієї цієї справи! Якщо хтось із тодішніх письменників міг би підпадати під епітети, вжиті паном Кухарським, то це Анатоль Франс. Це було справді те мистецтво для еліти, перерафіноване, байдуже до страждань людства, аморальне мистецтво «для панів і банкірів», що промовляє до притуплених почуттів, виняткове і зневажаюче натовп тощо. І ось що ми бачимо? Ім’я Анатоля Франса майорить сьогодні багато років, як червоний стяг, він сам є кумиром соціалізму, комунізму, «вісником соціальних кривд» тощо, а ті ж самі його твори, які були ласощами для еліти, стали поживою для «народу»! Важко знайти більш яскравий і повчальний приклад того, наскільки порожні й безплідні ці розрізнення між мистецтвом соціальним і несоціальним, здоровим і хворим, мистецтвом для еліти і для мас. З лекцій Прибишевського про «голу душу» народилася — польська гімназія в Гданську. Ще одну деталь нагадаю, яку оминув пан Гьосік у своєму коментарі. Пише пан Гьосік про захоплення, яке вірш Асника викликав у самому ж таборі тих, проти кого він був спрямований. Дійсно, цих шанувальників форми не могла не засліпити бездоганна форма цього по-королівськи римованого вірша. (В історії польського риму Асник повинен мати окремий розділ). Попри це, знайшовся хтось, хто з власної ініціативи, але нібито від імені молодого мистецтва, відповів Аснику; а саме Людвік Щепанський у вірші, присвяченому «тіням покійного Владислава Подковіньського». У цьому вірші (надрукованому, наскільки пам’ятаю, в петербурзькому «Краю», адже аж так далеко мусила поезія шукати іноді притулку!) Щепанський найвірніше зберігає форму, яку використав Асник, і намагається йому відповідати блискучістю римування.

Коли я нашвидкуруч пригадував ці деталі, мене знову огорнула думка, яку я вже не раз висловлював: а саме, як у нашому літературному житті залишаються лише книжки та… фрази, але зникає атмосфера, гинуть живі постаті людей, гине анекдот, відсутність якого так збіднює історію літератури, як часто штовхає її на хибні шляхи. Скільки слизьких гіпотез, теорій, банальностей спростувало б не раз те одне слівце: «Бачив, знаю, пам’ятаю»… Тоді як в інших країнах, особливо у Франції, ця анекдотична література величезна і створює живе тло кожній епосі, у нас сьогодні вона бідніша, ніж будь-коли, бо щоденники та листи зникають, а інших методів збереження життя не виробилося. Я згадав, наприклад, мимохідь ксьондза Павлицького: це ж була постать, якою протягом кількох десятків років насолоджувався весь інтелектуальний Краків, ба, вся Польща, людина, про яку анекдоти заповнили б кілька томів! Що з цього залишиться? — Нічого… А дім Северів Мацейовських, де щодня бувало ціле покоління літераторів на пообідньому чаї, від якого єдиний виняток становив також щоденний гість Асник; йому господиня дому завжди готувала улюблену білу каву з пінкою. Важко знайти приємніший контраст, ніж цих двох старих друзів, Асник і Север, пов’язаних кумівством з 63-го року! Асник, похмурий, замислений, в’їдливий; — Север завжди сонячний, розвеселений, «enfant terrible» (жахливе дитя), живий Пан Йов’яльський, але з серцем і талантом, нерозлучний зі своєю пані Йов’яльською, пречесною і коханою всіма Северовою. Особливо дві сцени, серед сотень кумедних епізодів, закарбувалися мені в пам’яті. Влодзімєж Тетмаєр намалював якісь карнетики у формі палеток на Бал Народної Школи; одну пожертвував Северові, другу Аснику. Север накинувся на палетку Асника, видер її і почав тікати навколо столу. Асник, блідий від гніву, гнався за ним величезними кроками, вигукуючи: «Слухай, Ігнатію (тільки у великі моменти життя він звертався до Севера Ігнатію), якщо не віддаси мені, моя нога не ступить у твій дім»… Дійсно, ця нещасна палетка посварила їх на кілька місяців. Другий момент — коли у запалі якоїсь розмови про літературу Север схопив том Асника і почав голосно читати його вірш на 25-ту річницю повстання 1863 року. У міру того, як він читав, йому все більше перехоплювало подих, сльози почали капати на срібні вуса, врешті-решт він мусив зупинитися… А Асник сидів навпроти, схиливши голову, дивився вглиб себе і ворушив величезними вусищами. Ці дві шляхетні голови старців закарбувалися мені назавжди в пам’яті, ніби жива сторінка нашої поезії, нашого минулого… Сотий том Бібліотеки Боя (Розмова з Боєм-Желенським) — Сотий том «Бібліотеки Боя»? Вже?

— Як це вже? — відповів, знизуючи плечима, Бой, як завжди, наполовину глузливий, наполовину одержимий якоюсь думкою. — Хіба що тільки! Лежав готовий у теці давно, але я не мав часу ним зайнятися. Стільки я сварився минулого року…

— Не дивно, що за таких умов ви дещо забули про переклади…

— Так. Останнім часом я все більше зраджував цій роботі. Але я від неї анітрохи не відмовляюся. Це чудовий прихисток на хвилини відпливу, неврастенії, це діє просто лікувально. Ну і яка приємна страховка на майбутнє, яке відчуття безпеки: мати про запас вид літературної праці, який можна виконувати, навіть будучи вже цілковитим дідом. Яка гарантія почесної старості, скільком письменникам вона б уберегла від прикрого занепаду! Щоправда, письменники нерідко знаходять порятунок в іншому: кидаються в обійми політиці, партії; тоді мають запоруку, що хоч би писали нісенітниці, знайдуть лаврів і визнання досхочу. Політика жирує все.

— Чув, що виникло нове видавництво, яке взялося за відродження «Бібліотеки Боя»?

— Так. Здійснення того, що давно було моєю мрією, а саме, уніфікація моєї «Бібліотеки», видання її на хорошому папері, в одному форматі, з текстом, ретельно мною перевіреним. Те, що це було моїм прагненням, ви зрозумієте, якщо усвідомите умови, в яких ця «Бібліотека» виникла.

— Умови?

— Ну так. Я почав її тоді, коли хліб робили з тирси, а одяг з паперу, тож його вже не дуже вистачало на книжки. Хоча до того вийшло вже дещо з моїх перекладів: Мольєр, Рабле, заголовок «Бібліотека Боя» з’явився вперше 1916 року, у Кракові, на п’ятитомному виданні Монтеня.

— І ви знайшли тоді видавця?

— Видавця? Саме так! Сам видав. І не тільки це одне. Близько п’ятдесяти томів мусив сам видати в епохи, коли ні з ким не можна було говорити про книжку. Тому я робив усе, що міг, аби створити навколо них якийсь рух, внаслідок чого донині ще вважаюся «рекламістом». Але що це було в найтемніший період війни, всіх її негараздів і нестач, змусити людей прочитати кілька десятків томів шедеврів!

— А книготорговці?

— Ох, книготорговці! Якби я описав колись свій досвід, це було б сумним документом для нашого книгарства. Якби я озирався на книготорговців, я б абсолютно нічого не зробив, не зрушив би з місця. Пізніше вже, коли моя «Бібліотека» проклала собі шлях, я почав знаходити видавців, але й це постійно переривалося. Жоден з них не мав достатньо сил, щоб послідовно вести справу, розпочату в такому широкому масштабі.

— Тож нікого?

— Правда, був у Кракові початківець-книготорговець, з яким я трохи працював; мені подобалася його рухливість і сміливість. Цей мав одну слабкість: любив привабливі назви і на них будував успіх книжки. Не раз намовляв мене, аби я якомусь з гучних творів дав іншу, пікантнішу назву. Марно я пояснював йому, що це було б так, ніби хтось змінив назву, наприклад, «Пан Тадеуш» на «Ключик пані Телімени» або щось подібне. Переконав мене, зрештою, на прикладі, що комерційно мав рацію. Коли комедії Маріво, під скромною назвою «Комедії», виявилися тимчасово занадто важкими для продажу, мій книготорговець змінив обкладинку на обох томах, надрукувавши на одному, від назви першої з комедій, «Зібрання амурів», а на другому «Пастка кохання». І пішли як вода! Хотів так само «розпарцелювати» п’ять томів Рабле і дати їм соковиті назви, але я не погодився… — Мусили ви, однак, мати великі труднощі, хоча б з друком? — Звісно, постійно чогось бракувало, доводилося видавати, як виходило, звідси кожна книжка в іншому форматі, на іншому папері, часто поганою фарбою, деякі просто ганебні. — Хоч би як там було, ви розвинули незвичайну комерційну енергію… — Лише з необхідності. Моїм ідеалом є працювати у своїй кімнаті і нічого не знати про технічну сторону. Скільки ж я часу на це змарнував! Але що мені було робити, коли на мої пропозиції видавці широко розплющували очі. Адже про давню французьку літературу загал у нас знав стільки ж, скільки про японську! Щоб видати Монтеня, я заборгував кільканадцять тисяч крон (у золоті!). Десять комедій Маріво мені вдалося продати книготорговцю за загальну суму 500 крон (вже в гіршому золоті), але мусив йому додати підвісну лампу і залізну пічку (я саме переїжджав), щоб схилити його до укладення угоди. То був воєнний час! Декарта я впхнув публіці завдяки відомій обкладинці «тільки для дорослих», історія якої облетіла вже, буквально, земну кулю. «Холостяцьке господарство» Бальзака купували вдови, які мали на квартирі та харчуванні військових (це було в часи найбільших проблем з продовольством), думаючи, що це якийсь вид кулінарної книги. — А допомога з боку наукових установ? — Ох! Одного разу, не бачачи надії видати п’ять томів Монтеня, якого я вперто хотів побачити польською, я звернувся до генерального секретаря Краківської Академії Мистецтв, а водночас директора університетської друкарні, щоб він надав мені в цій друкарні якийсь кредит. Він відмовив навідріз, не шкодуючи мені, втім, компліментів щодо моєї праці, але заявив, що вона є неактуальною, на довгі роки неактуальною. Натомість він дав мені пораду: а саме, щоб я писав воєнні оповідання (можуть бути й пікантні, додав він, поплескуючи мене по животу), а тоді (казав він) я легко знайду видавця… Таку пораду я отримав від представника Академії Мистецтв, і це був єдиний прояв зацікавленості тієї шановної установи моїми зусиллями, які відбувалися тут же, під її боком… — Попри це, ви дали собі раду? — Ба, давав собі раду як міг; за потреби вигравав безвідмовні козирі перекладача «Пустотливих пань» і автора «Слівець». Вміло переплітав серйозність з легковажністю: через «Перські листи» торував шлях для «Духу законів» (так само, до речі, як зробив їхній великий автор). «Ніч і мить» Кребійона передувала «Думкам» Паскаля. Читач, постійно триманий у неспокої, постійно лоскотаний моєю двозначною репутацією, брав усе, скрізь сподіваючись пікантності. «Роздуми про метод» бачив мій знайомий у шухляді у панни буфетниці разом з «Культом тіла». Читала терпляче, аби дізнатися врешті, що то за метод той ославлений Бой радить… Звідси моя подвійна репутація, яка супроводжує мене, до речі, донині: з одного боку, мене вітали як «вихователя», з іншого — відхрещувалися від мене як від деморалізатора! — Яке з ваших видань було найпопулярнішим? — «Трістан та Ізольда», поруч із «Пустотливими панями», звісно. Потім «Сповідь сина століття» Мюссе, «Манон Леско», «Листи панни де Леспінасс», словом, книжки, що апелюють насамперед до серця жінок. Але Трістан зі своєю Ізольдою побили всі рекорди: старий книжковий акула з вулиці Свентокшиської, пан Якуб Пшеворський, батько чотирьох дорослих дітей, плакав над цією книжкою… — А яке було ставлення критики? — Тоді ідилічне! Якщо я й зміг досягти своєї мети, то значною мірою завдяки майже безроздільній підтримці преси. Я був тоді так осторонь, у своєму мундирі військового лікаря нікому не заважав! Належало до доброго тону підтримувати мене. Нічого, зрештою, не з’являлося тоді на книжковому ринку, не було про що писати, тож з радістю хапалися за нагоду, кожен том моїх видань обговорювали у великих фейлетонах. Особливою прихильністю на початках мою «Бібліотеку» оточували Людвік Щепанський, Здзіслав Дембіцький, професори Сінко, Шийковський та Яхімецький, Чеслав Янковський, В. Фаллек… Вацлав Боровий насамперед, який написав цілу книжку під назвою «Бой як перекладач». Але й інші. Клерикальний «Глос Народу», який нині переслідує мене як «масона», а великих французьких письменників гуртом називає «брудною літературою», вітав схвально видання «Оповідок» Вольтера! К. Г. Ростворовський називав мене «великим поетом» після «Тартюфа»… Пан Новачинський писав, що «Бой сам один зробив для зближення Франції з Польщею стільки, скільки весь паризький Національний Комітет». Потім це дещо змінилося: нині я принаймні в половині газет у чорному списку, разом з бідними французькими геніями. Але тоді! Короною було те, що «Krakauer Zeitung», орган комендатури фортеці в Кракові (звісно, що виходив німецькою), надрукував фейлетон під назвою «Бой», прославляючи мої заслуги в — пропаганді французької культури. Це було в розпал війни, коли в Берліні німці викреслювали з ресторанної карти все, що пахло Францією, і з патріотизму майонез перехрестили на «Oeltunke» (олійний соус). Добра Австрія! — Словом, ідилія! — Так, ідилія. Це був період, коли, опанувавши ринок і душі, я нарешті досяг того, що міг вести за собою читачів усюди, куди мені заманеться. Я з насолодою блукав літературою п’яти століть, від Війона до Верлена. Тоді я повною мірою пізнав насолоди перекладача, ту «розпусту стилів», про яку мої зізнання знайшли такий прихильний відгук, коли я розповідав про неї зібраним в амфітеатрі Сорбонни матадорам французької критики. Завдяки цій роботі я пережив кошмар війни як уві сні. І ось абсолютно парадоксальне явище: лише завдяки тим умовам моменту вдалося створити стан масового споживання шедеврів. Майже нічого, як я згадував, тоді іншого не виходило, я ж видавав десять-дванадцять томів на рік; тож не дивно, що вітрини книгарень були заповнені «Бібліотекою Боя», а публіка з нетерпінням чекала нового тому. Це був один з найоригінальніших курсів «класичної» освіти. Будучи у Франції, я сміливо міг сказати французам, що Монтень або Рабле читаються в Польщі частіше, ніж у Франції, де їх відділяє від читача стара французька мова, наїжачена труднощами. У нас Монтеня читали в стрілецьких окопах. Для багатьох польських літераторів ця література була одкровенням, особливо Рабле, який, наприклад, став серед іншого улюбленим читанням Реймонта. — Чи, поновлюючи «Бібліотеку Боя», ви робите якісь зміни в тексті? — Величезні! Хоча критика була до мене як до перекладача такою ласкавою, я не завжди був задоволений собою. Я працював у страшному поспіху, мене гнала якась гарячка, щоб заповнити ті вікові прогалини, які ми мали в нашому духовному володінні великими французькими письменниками. Бо більшість цих імен була у нас зовсім чужою, більшість цих творів з’являлася в Польщі вперше. Коли я почав їх видавати, з великої французької літератури в книжковій торгівлі польською мовою, можна сказати, не існувало нічого. Тому я дуже поспішав: такий у мене, зрештою, характер, що я радше працюю з гарячковою нетерплячістю, ніж з ретельною старанністю. Протягом усієї війни я працював, зрештою, у фатальних умовах, під час чергувань, ховаючи папери на звук кроків начальника, з дрижачим дзвоником телефону над головою. Тому я відчував потребу ґрунтовної ревізії тексту; нове видання буде переважно дуже відмінним від давнього, виправленим, покращеним, ретельним. У деяких томах жодного речення не залишив так, як було. Тому я дуже хотів би, щоб у руках моїх симпатиків і читачів це збірне видання зайняло місце давніх томів. — І ви розраховуєте на успіх? — Звісно! Стільки у мене серед публіки друзів і стільки я зустрічав не раз доказів цієї дружби, що коли я скажу моїм читачам, що мені залежить на тому, аби окремі томики, що блукають на полицях, вони віддали бідним дітям сторожа, а самі передплатили всю «Бібліотеку», я ані хвилини не сумніваюся, що вони це зроблять із задоволенням для мене, а з користю для себе. Вони матимуть з часом ряд гарно виданих, вишукано оправлених книжок, в одноманітному форматі, а ніщо так не дратує любителя книжки, як такого роду жебрацький вигляд, який досі мала «Бібліотека Боя». Це буде, польською мовою, екстракт думки п’яти століть: у ньому маленька шафка з написом «Отрути»: як в аптеці. Бо в літературі, як у медицині, отрути бувають найдієвішим лікувальним засобом… Проспекти

І знову, вже не знаю вкотре, я стаю власним видавцем. Перший том «Бібліотеки Боя» я колись видав сам, з необхідності; сотий том знову видав сам. Видно, так вже судилося, щоб це видавництво, одне з найбільших за обсягом і те, що користується певним визнанням, відбулося без участі книготорговців. Це має свій сенс. Понад двадцять років я шукав людину, яка б зрозуміла мою думку, загорілася нею і стала моїм співробітником; і шукав марно. Знаходив багато шкідників, але помічників менше, та й тих на короткий термін. Зрештою, тепер, коли я знову опинився в ситуації, що праця мого життя мала бути похована, я сказав собі: ні! Я оформив собі «промислову картку» (кат. III), прибив табличку з фірмою «Бібліотека Боя» на дверях квартири, їдальню перетворив на офіс. Працює весь дім. Зранку пакується, загортається, відправляється, ведеться кореспонденція. Місцева експедиція відбувається під найексцентричнішими полотнами С. І. Віткевича, на які не один клієнт зиркає перелякано. Щодня приходить пошта з провінції. Зауваження, побажання приймаю з вдячністю, рекламації з покорою; прошу про них, прагну їх; бажаю постійно вдосконалюватися, покращуватися. Треба визнати, що це урізноманітнення звичайних занять, хоч і поглинає час, не позбавлене чарівності. Має свій шарм ця форма видавництва, заснована на безпосередньому контакті письменника з читачем. Зазвичай з читачем стикається книгарня, та й та його не знає; тут же знаєш своїх отримувачів по імені та прізвищу, маєш їх за алфавітом у картотеці, знаєш майже їхній характер, звичаї, іноді дивацтва. Річ особлива, і яка мусить мати свої підстави; ця, здавалося б, застаріла видавнича форма, заснована на передплаті, на проспектах, стає найсучаснішою. Сьогодні, з огляду на розширення кіл читачів, не можна вже, дрімаючи, чекати на отримувача в книгарні, бо як же йому до неї прийти, коли він живе, наприклад, у лісах під Оликою; сьогодні шукають клієнтів просто по всій Польщі, висвітлюють їх проспектом, ніби рефлектором, ваблять їх, пестять, майже гладять під бороду. Люблять їх, ох, як їх люблять, навіть не знають про це. Люблять їх за сам той труд, з яким довелося їх здобути. Є, наприклад, людина, чиє ім'я вимовляється у мене в домі з особливою симпатією, хоча ніхто не бачив його на власні очі: тому що це був перший абонент, який відгукнувся на наші проспекти. Його звуть Павло Найніс, він директор Земельного банку в Раві Мазовецькій. Пане директоре, пане Павле, як будете у Варшаві, заходьте на обід, без церемоній, Смольна 11. Скільки ж приємності можна знайти в самому такому пошуку! Техніка «проспекту» вносить у надто цнотливе життя заклопотаного літератора жвавий елемент азартної гри. Відсилаєш таких папірців тисячу, десять тисяч, сто тисяч, скільки повернеться як замовлення? Скільки ж, ох, опиниться в кошику, непрочитаних, зім'ятих неуважною рукою? Мимоволі згадується стара анекдота про бурячки. Знаєте її? Буряки садять, обкопують, прополюють, потім викопують їх, вантажать, звозять, міряють, продають, відправляють, отримують, промивають, шкребуть, січуть, протирають, варять, заправляють, солять і подають у ресторані гостю, який їх не їсть. Щось подібне з проспектом. Скільки ж людської праці вкладено в цей клаптик паперу! Я вже не кажу про садіння дерев, з яких роблять папір, ані про труднощі складача, друкаря, виробника конвертів, негрів, що збирають з каучукових дерев гуму для покриття марок; але сама духовна праця! Скільки ж інтелектуального труду ввібрало в себе складання покажчиків з адресами, за якими проспекти відправляються! І ось, пишеш адресу, приклеюєш марку, кидаєш пачку навантажених конвертів у скриньку, на пошті кілька людей їх сортує, залізниця їх розвозить, листоноша доставляє і — жах подумати — проспект, непрочитаний, потрапляє до кошика. Бурячки! Скільки ж я проспектів викинув так без читання! Тепер, відколи я сам їх відправляю, не був би здатен цього зробити, мав би відчуття, що допускаюся варварства, що топчу величезну людську працю… Ніколи не кидайте проспектів на землю, читайте їх уважно. Але хоч би навіть вони мали мандрувати до кошика, вже саме їхнє відправлення є задоволенням, є мистецтвом заради мистецтва. Скільки ж пізнаєш речей, про які раніше людина й гадки не мала! Чи знаєте ви, наприклад, що таке Адресна книга Польщі Моссе? Дивна річ, майже всі ті люди, які мурашиною працею сприяли пізнанню польських справ і речей, були іноземного походження або носили принаймні іноземні прізвища. Лінде, Кольберг… поруч з ними стоїть сьогодні Рудольф Моссе. Чи бачили ви цю книгу, цей величезний том, що налічує кілька тисяч сторінок? Ніколи мені не спадало на думку, як така, на перший погляд найсухіша, річ як адресна книга може бути цікавою. Все там знайдеш. Хочеш знати, хто староста в Дубні? Пан Каньський, мій передплатник. Хто аптекар у Пшедечі? Пан Тадеуш Ґрущинський, теж мій симпатичний передплатник. Хто бондар у Мокрому, хто тесля в Мокободах? Знайдеш там усе. В міру того, як вгризаєшся в ці сторінки, книга стає живою, переливається всіма барвами польського пейзажу, говорить великим голосом про здобутки, злидні та потреби країни. Не рушаючи з-за столу, подорожуєш собі по Польщі. В одному повіті людина почувається гордою за чудовий розквіт промисловості; деінде знову її засмучує низький рівень гігієни, брак аптек, лікарів… Цілими сторінками мандрує око по малих селах, напевно, чарівних, але з точки зору видавця малообіцяючих. Дізнаюся мимохідь, що ґміна Бебло має аж трьох ковалів: хочете знати їхні прізвища? Ось вони: Ґжибовський, Турхонь і Вєхець. Худобою торгує пан Зацєруха, а продовольчими товарами пани Я. Кіліх і Ф. Мішталь. Чи хтось із них закохається колись у зухвалий шарм маленької Ламіель? Їдьмо далі. Бенчкув… вітряки… пани Матушевський і Сіто… Їдьмо далі. Бендковиці… Бендуш… Бендзин. Бендзин! Ура! Тут буде рясний улов, лікарі, адвокати, директори, вулиці гарно названі, будинки гарно пронумеровані: доктор Барильський (венеричні хвороби) мешкає на вулиці Малаховського № 15, доктор Дунай вул. Колонтая № 33, видно зразковий порядок, відчуваєш під ногами суху бруківку, чуєш майже звуки джазу, що долинають з яскраво освітленої кав'ярні. Хай живе Бендзин, двісті проспектів до Бендзина, чотириста проспектів до Бендзина! І знову бери, літераторе, палицю пілігрима і мандруй далі. Нижня Бяла… Верхня Бяла… Велика Бяла… Бялачув… Бялачув, є аптека пана Колкевича, один проспект. Бялобжегі… С. Бобятинська, акушерка… Ось вона, найсучасніша видавнича техніка. Нещодавно тижневик «Світ» хотів запросити мене взяти участь в опитуванні на тему: «Що ви читаєте?». Я відмовився; адже не міг же я сказати, що читаю… Моссе. А тим часом Моссе можна читати без кінця і не нудьгувати, треба лише мати уяву. Скільки ж чудових годин провів я за останній місяць над цією книгою! Душу вкладаю в цю працю. Вірю в різноманітну ефективність проспекту, залежно від ступеня сугестії, з якою його намагнітиш. Колись великі фірми триматимуть спеціальних індійських йогів для намагнічування проспектів; у нас літератор мусить це робити сам… Пізно вночі, коли закінчу вже інші заняття, коли місто ціле спить після денних трудів, а повітря вагітне ароматом травневої ночі, відкриваю товстий том Моссе і адресую конверти. Найчастіше сам несу їх до скриньки. І тоді маю відчуття, що я сіяч, кидаю їх жменею, поволі, ієратичним жестом старого Борини з епопеї Реймонта. Але ні, це погане порівняння. Борина, сіючи, має ту свідомість, що кожне зерно, впавши на ґрунт, зійде і розмножиться вдесятеро і стократ. Якби ж так було тут: яким легким був би жереб видавця! Але проспект радше наводить на інше порівняння: нагадує фантастичну марнотратність природи в акті запліднення. Так само як природа витрачає тисячі сперматозоїдів, які марно гинуть для того, щоб один з них створив диво життя в малесенькій яйцеклітині, так тут кидаєш тисячі цих карток у пащу поштової скриньки, щоб ген, десь, у Луцьку чи в Налібоках, знайти одну споріднену душу. Тому щоразу, довершивши цю дію, відходячи від поштової скриньки, почуваюся завжди дещо урочистим і дещо зворушеним. Маю відчуття, що здійснив великий акт природи. Хіба запліднення людського інтелекту не є чудовим актом? І хіба, з огляду на цю піднесену мету, дозволено нарікати на марнотратність природи? Берімо Моссе і обходьмо далі Польщу: Насутув, Навуз, Недеров, Нєцєч… Трохи філософії і трохи мрії Клопоти мають ту властивість, що в них пізнаєш друзів. Ледве я написав кілька жартівливих слів про мої «проспекти», як уже зголосилося з десяток осіб з готовністю допомагати мені в їхній експедиції. Деякі були дуже стурбовані тим, що я свій «дорогоцінний час» витрачаю на адресу конвертів. Ах, мої діти, якби це було так просто! Адже я знаю, мої незнайомі дівчатка і жіночки, що ви маєте добрі та щирі серця і що мені вистачило б слова шепнути, а одразу знайшлося б вас пару дюжин, щоб мені писати адреси, прибивати печатки, клеїти марки, завантажувати конверти, а я б тільки ходив між вами як паша і поплескував вас по білих спинах. Але не в цьому річ. Я не сказав усієї правди. Моя зустріч з Адресною книгою Польщі відбулася в переломний момент. Так уже буває — і це одна з найтаємничіших справ світу — що саме в цей, а не інший момент зустрінеш когось або щось, що вплине на життя і що мусило прийти саме в цей, а не в інший момент. І моя зустріч з Моссе відбулася в таку критичну мить. Кожен, хто діє, знає ці гострі, смертельні повороти, які має будь-яка інтенсивна діяльність, чи то мистецька, чи інша. Бувають періоди, коли все йде гладко, їдеш собі, як трамваєм по рейках. Раптом невідомо звідки приходить момент виходу з себе, вибивання з рейок. З ясного все стає проблематичним, з простого складним. Кожна думка робиться ніби коробочка, в якій сидить друга коробочка, в ній третя коробочка тощо, а в останній пташка, яка пурхає в повітря і цвірінькає: «це не те, це не те». І сип йому солі на хвіст! Але думки — це дурниці, думки мають у літературі менше значення, ніж можна було б припустити. Гірше зі словами. Горе митцеві, коли засумнівається в слові; це так, ніби священик засумнівався у своєму покликанні. І такі перипетії знає література! Слова здаються раптом дурними, фальшивими, зношеними, ох, як зношеними, стертими. Звалити всі на купу до котла, розтопити їх і почати бити новим штампом, такі шалені думки народжуються час від часу і є рушієм усіх дадаїзмів і «футуризмів». На найспокійнішу людину приходять такі хвилини. Кожне слово тоді глузливо вишкіряє зуби, зухвало оголюється, роздягається до сорочки, блискає на мить цинічною наготою, щоб одразу потім, ніби просвічене променем Рентгена, показати свій скелет і розпастися на порох нікчемності. Як би це проілюструвати на прикладі? Уявіть собі… Добре: навіщо шукати далі; візьмемо це перше-ліпше слово: «уявити». Що таке уявити? Розкладемо його: у-явити. Щось як копати і ви-копати, їхати і ви-їхати, штовхнути і ви-штовхнути. «У» є лише придатком, суттю ж є «явити». Явити… Кого, навіщо, за що? Дивно! Але думка працює далі. Що таке: образити? Об-разити, щось як скочити і обскочити, горілка і обвідка… ні, ні, дурниці кажу… щось як гавкати і обгавкати, ламувати і обламувати… (між іншим, чи хтось з вас відчував одержимість словом задекламувати, задек-ламувати, ламувати задок? — це жахливо!). Отже, об-разити, разити, ясно, що суттю тут є разити, а об є лише придатком. А що ж таке разити? Знову ясно, що «ти» є придатком, що означає інфінітив, а суттю слова є «раз». Але що за раз? Раз. Хто, кого, що? Дідько його знає. Хтось когось раз, і це визначено словом «разити»: потім те саме об, а потім те саме у. У-об-разити. Ціле «уявити» — це звичайний собі «раз», оточений безліччю придатків, що означають досхочу, навколо, безмежність, але чого? Таємниця. Нісенітниця. Щоб ствердити нісенітність цього, достатньо змінити форму. Візьмемо: «уява». Уява, ява… Що таке ява? Я казав: нісенітниця, фотомонтаж. Що це все разом означає? Ось це ті хвилини, в які людину відвідує ностальгія вічності: вирватися з цього світу дурних значків, де одне «об» і одне «у» може змінити зміст усього; побачити нарешті речі в їхній суті, дізнатися, що то був, до дідька, за «раз», з якого постало разити, образити, уявити… На щастя, вже незабаром. Ось такий був стан моєї душі в мить, коли на дорозі життя я зустрів книгу Моссе, книгу радісної мудрості. І знайшов заспокоєння. Відкриваю собі де завгодно і переписую. Наприклад, список бляхарів у Львові. Абрагам, Бактрог, Бертфорд, Бучачер, Хувес, Цвенарський, Чмель, Деген, Дріліх, Дульберг, Енгельбах, Фельд, Ґольдштейн, Ґрац, Гехлер, Гайбер… Тут принаймні маєш якусь певність, щось майже з абсолюту. Бляхар у Львові зветься Хувес або Деген, і край. Нема чого розмірковувати, нема чого аналізувати; це моральний факт, що не залишає місця для жодних бездогматизмів. І це дає відпочинок. Чиста радість слова, незатруєна сенсом, а радше концептуальним нонсенсом. Тому, мої дівчатка, нізащо не віддав би вам переписування Моссе.

Але така вже природа людини, що не може вона довго жити спогляданням, навіть захопленням. Душа прагне дії, драми. І цю драму знаходить. Де? У тому ж джерелі. Драма, яку знає кожен, хто розсилає проспекти: «повернення». Щоранку на два замовлення приходить двадцять повернень. Навмисних? Ох, ні; хоча трапляються й такі, але рідко. Ледве кілька конвертів повернулося з дописом: «до зливу», «до клоаки» тощо… Я здогадався, що ці адресати — постійні читачі певних наших газет, програмно… франкофільських. Але загалом повернення бувають різні. Частково з власної вини. Конверт без марки або без адреси, або без вмісту. Розсіяність! Раз мені повернули чистий конверт, на якому жартівливий поштовий контролер дописав: «Просимо точнішу адресу». Але є інші повернення, що виникли з вищої сили. Десятками повертаються проспекти з дописом: «адресат виїхав, не залишивши адреси». Я його не знаю, нічого про нього не відаю, але вже моя уява (ява, ява???) працює. Чому виїхав, чому не залишив адреси? Нещасливе кохання? Можливо. Або: «Виїхав до Німеччини». Чому до Німеччини, може шпигун, а тут фонд протишпигунський скорочують… Або ж — надто часто — конверт носить лаконічний напис: «адресат помер». Є щось мимоволі пронизливе в такому дописі. Особливо коли таких збереться кілька одного дня, здається, що мор у країні, сиджу над цими конвертами, як Батько Зачумлених, маю відчуття, що половина абонентів вимерла мені, так би мовити, на пні. («Пні»… теж дивне слово. Повторіть тричі вголос: пні, пні, пні). Але що ж! За хвилину задуми витягуєш ще добрий проспект з конверта по небіжчику і перекладаєш його до іншого, вже адресованого, який лежить під рукою. Так колись, на війні, із вбитого солдата знімали чоботи, які взував босий його товариш. Життя! Часто, набагато занадто часто, трапляється напис: «адресат невідомий». Невідомий… Яким дивом він може бути невідомим у містечку, де знають усіх? Розумію, що Бой міг бути «невідомим» у паризькому посольстві, але як може бути невідомим дантист у Колі? Хто ж там буде відомий? Може, він взагалі деінде, не в Колі? Може, щось Моссе наплутав? І Гомерові трапляється задрімати, каже латинське прислів’я.

Один напис особливо вразив мене. Конверт, адресований до Мостиськ (Львівське воєводство), повернувся з дописом листоноші: «Виїхав з Мостиськ назавжди». Я його не знав, нічого про нього не відаю; але така вже сила цього слова «назавжди», що мимоволі щось стиснулося мені в грудях. Nevermore крука з балади По… Окрім того, надходять листи. Від фотографа із Замброва, який прагне змінити місце проживання і просить мене про інформацію щодо адресної книги, бо хотів би з неї дізнатися про містечко, де б не було фотографа. Гадаю, найпростіше буде, якщо містечка, в яких немає фотографа, дадуть про це знати на мої руки. (Пошлю їм Димшу). Інший лист від одного інженера, який теж сам видає книжки і теж сам розсилає проспекти, тому зворушився моїм фейлетоном, спільністю нашої долі й кинувся в мої обійми. Прислав мені свої проспекти й попросив мої. Присягнувся передплатити мої книжки і висловив надію, що я передплачу його книжки. Звісно, така взаємність — найздоровіше розв’язання видавничої справи, але чи достатнє? Бачу, що мимоволі з висот філософії я скотився до торговельних клопотів. Крамничка! Ех, важко, якщо інакше бути не може, нехай буде й крамничка, аби лиш під дашком цієї крамнички звив собі гніздечко маленький пташечка фантазії, уяви, образи, снаги, жнив. І не шкодуйте пташечки.