Літературний обід

Вступ На початку дозволю собі кількома словами змалювати декорації цих обідів, а також розкрити кулінарний секрет, за яким я їх приготував. Спершу трохи історії. Державний переворот 2 грудня 1851 року закрив певну епоху не лише в політиці, а й у літературі, тим паче, що він збігся з поступовою ліквідацією романтизму, яка тривала вже кілька років. Романтичною була ще Лютнева революція (1848), що на хвилі подій винесла поета Ламартіна, зробивши його на мить главою уряду. Скасування рабства, скасування смертної кари за політичні злочини, загальне виборче право, республіка… Незабаром настала конфронтація мрій із реальністю. Розгойдані надії народу придушила перелякана буржуазія в потоках крові жорстоких червневих днів 1848 року; настала військова реакція; обрання князя Луї Наполеона президентом республіки вже здавалося передвістям недалекої монархії. І справді, ця монархія здійснилася за кілька місяців після грудневого перевороту, здійсненого з холодною безжальністю цією мовчазною людиною. Переворот спритно привласнив владу на користь принца-президента, випередивши момент, коли той — після завершення свого чотирирічного терміну — мав би піти у відставку без права на переобрання. Було знищено противників (4 грудня), розстріляно або депортовано підозрюваних, розпущено Палату, запроваджено найсуворіші обмеження. Проведений у цих умовах плебісцит величезною більшістю голосів легалізував факт перевороту: незабаром та ж сама «воля народу» підвищила принца-президента до імператора Наполеона III, з майже абсолютною владою. Імператор затикав роти пресі, змусив замовкнути Палату, заборонивши публікувати звіти про виступи депутатів, застосував у способі правління та виховання всі засоби деспотизму. Цей стан, попри певні пом'якшення, мав тривати майже дев'ятнадцять років, аж до падіння імперії у 1870 році. Друга імперія! Скільки ж образів вона викликає перед нашими очима, скептичніших, ніж очі старого Жецького у «Ляльці». Імператриця Євгенія — вродлива, не надто інтелігентна іспанка з оголеними плечима, у криноліні; поруч із нею імператор у погано скроєному сюртуку, мовчазний сфінкс із навоскованими вусами та борідкою, політик незбагненний, а може, просто безглуздий, що несвідомо, але наполегливо працював над створенням могутності Пруссії, яка мала його поглинути. Релігійність без віри, холодно пропагована як засіб влади; святенництво цензури, процес над «Пані Боварі» і тріумф «Прекрасної Єлени»… Далекі війни та далекі афери. Усередині країни — цинізм засобів правління, зневажливий та байдужий; у повітрі якийсь неспокій, туманне відчуття, що летиш у прірву… але справи процвітають, біржа гуде, розкіш переливається через край, у Ліску (Булонському лісі) тісняться екіпажі. Паризьку виставку відвідують усі монархи Європи — постійні свята, тріумфи, повторювані переможні плебісцити. Останній плебісцит дав сім з половиною мільйонів голосів (з майже дев'яти мільйонів тих, хто голосував) за імперію: це було у травні 1870 року. За кілька місяців потому почався загальний крах: — Седан, детронізація, окупація країни, громадянська війна, комуна… Що ж робить у цей час французька думка, нібито усунена від відповідальності за суспільні справи? Протягом кількох десятиліть активне керування умами було в традиціях літератури. Шатобріан колись став мимовільним співробітником Бонапарта у відродженні релігії; пізніше, своєю знаменитою брошурою він схилив шальки терезів на користь Бурбонів, був міністром закордонних справ. Бальзак вносив багато політики у свої твори, а все життя мріяв про політичну роль; та й який із його сучасників-літераторів не бачив себе у мріях депутатом чи міністром? Віктор Гюго був пером Франції, видатним оратором, хоча Жуль Сімон злостиво казав, що кожну його промову можна було б викласти віршем. Отож, цим амбіціям літератури — як і парламентаризму — день 2 грудня завдав брутального і рішучого удару. Ламартін перестав існувати; Гюго опинився у списку проскрибованих; вісімнадцять років він проведе у вигнанні, шмагаючи ненависну Імперію памфлетами — віршем і прозою. Повернеться лише з падінням режиму. Вигнаний був також Едгар Кіне. Мішле і Ренан втратили кафедри. Усі живуть під загрозою репресій. Тодішній закон про пресу залишився, як хтось сказав, «взірцем для тих, хто хотів би знищити пресу». Він руйнував письменників, які шукали порятунку в журналістиці, бо видання, боляче биті по кишені, самі запроваджували тим ретельнішу домашню цензуру. Прокурор вдирався у сферу літературної та мистецької критики. Префекти мали наказ стежити за романами, що друкувалися у фельєтонах. Літературним і науковим газетам найформальніше заборонялося навіть випадково займатися політикою та соціальною економією. У компетентних колах дуже серйозно обговорювалася ідея «узгодження літератури з усім комплексом інститутів імперії»… Що ж тоді робить література, та, що залишилася в країні і яка, хочеш не хочеш, мусить пристосуватися до існуючих умов? Частково вона замикається у «вежі зі слонової кістки» — цей вислів, здається, вперше вжив Флобер; — у культі форми, у доктрині «мистецтва для мистецтва». Важко кількісно оцінити, скільки цензура мала впливу на ці гасла (які, до речі, довго проіснували навіть у змінених умовах); але те, що вона мала, здається, не викликає сумнівів. Частково ж література знову звертається туди, куди й без того примусу її спрямовував дух часу: — до науки. Як у добу романтизму література приятелює з політикою, так у добу позитивізму вона співіснує з наукою. До цього співжиття вона, зрештою, дозрівала давно. Поезія відступає на другий план під тиском нової реальності. Досягнення техніки, винаходи, відкриття, соціальні перегрупування — усе це створює інший світ — світ, який так геніально зрозумів або передчував Бальзак. «Майбутнє науки», написане у 1848–1849 роках Ренаном, найкраще виражає стан душ, засліплених вірою у всемогутність розуму, науки, перш ніж ця віра поступиться солодощам сумніву. У Оґюста Конта культ позитивного знання перетворюється майже на релігійний містицизм. Поезія поступається місцем прозі, романтична драма — міщанському театру, натхнення — критичному аналізу. Роман, походячи в цьому також від Бальзака, набуває наукових, навіть експериментальних амбіцій. Але домінантною тенденцією моменту є критика. Це цілком зрозуміло. Після такого феноменального вибуху творчості, свідком якого були минулі десятиліття, після стількох політичних і соціальних переворотів, думка відчуває ніби потребу впорядкувати все це. Вона хоче трохи відпочити, хоче охопити й пов'язати факти, поєднати минуле з сьогоденням, встановити якісь правила. Виникає нова наука — соціологія; формується сучасна історія та сучасна критика. Але ця критика наскільки ж відмінна від давньої; не догматична, не повчальна для письменників, як їм писати, а жадібна зрозуміти все, що є, і все пояснити. Сент-Бев, Тен, Ренан — ось типи нової ментальності, нові володарі душ. А що з цієї звички розглядати речі з усіх боків, розуміти найсуперечливіші позиції, зазирати за всі лаштунки і розпорювати всі підкладки, народжується скептицизм — це неминуче. Цей інтелігентний і витончений скептицизм стане передвісником «кінця століття»; поняття його зростеться з прізвищем Ренана, протягнеться в особі Анатоля Франса в добу найбільшого випромінювання французької думки на Європу. Отже, коли блискучий світський Париж Другої імперії розважається, наспівує Оффенбаха, спекулює, читає солодкаві романи Октава Фейє — жменька людей пізно вночі пильнує за письмовим столом або в майстерні, розчиняючи життя в напруженій праці. Ця праця, хоч і ведеться на дуже різноманітних полях, сходиться в висновках, а навіть у методах. Наукові гіпотези якогось Бертело запозичують крила від поезії, тоді як роман Ґонкурів або критика Тена, що виросли з терплячого дослідження людських документів, входять у сферу точної науки. Але всі вони трохи задихаються під режимом, який, принципово нехтуючи думкою і знанням, хоче в думці і знанні мати лише вірних — або хоча б дискретно мовчазних — слуг влади. Не маючи змоги висловитися повністю, ці літератори, вчені, потребують виговоритися. Звідси потреба збиратися, обмінюватися думками, спільно нарікати на те, що їх гнітить. Їсти обід разом, кидати за келихом вина теорії та парадокси, насолоджуватися власним інтелектом та інтелектом сусіда, пускати в повітря думки, наче кільця запашного диму сигар, трохи лаяти уряд, який, на щастя, не надто втручався в те, що говорилося в приватній тиші — це мало у Франції свої традиції. Салон там завжди межував з їдальнею, а таких їдалень в ту епоху було чимало. Одна з найблискучіших розташовувалася поблизу трону. Її господинею була та надзвичайно популярна (аж до 1904 року, коли вона померла вісімдесятирічною старенькою) — принцеса Матильда. Рідна племінниця Наполеона, двоюрідна сестра Наполеона III (наскільки Наполеон III мав у жилах кров Бонапартів, щодо чого виникали серйозні сумніви), красива, імпозантна, трохи художниця, вона любила оточувати себе людьми думки та пера. Можливо, це була політика двору, щоб таким чином тримати їх на прив'язі? Можливо, принцеса несвідомо виконувала роль посередниці між урядом і тими, чия неприязнь могла б, зрештою, бути незручною? Фактом є те, що незалежна, інтелігентна та цікава, трохи конкуруючи з імператрицею Євгенією, принцеса Матильда зуміла надати своєму салону рис — о, дуже невинної — інтелектуальної фронди. Принцеса Матильда, яка двічі в житті не зволила стати імператрицею, вигідно розлучена з російським набабом Демідовим, жила цнотливо зі своїм морганатичним коханцем, графом Ньєверкерке, якого вона подбала зробити — для пристойності — інтендантом мистецтв. Таким чином, у руках цієї поважної пари зосереджувалася вся урядова опіка над пластичними мистецтвами. Боюся, що вплив цієї імператорської аматорки, яка старанно малювала аквареллю, та титулованого невдалого скульптора — яким був граф Ньєверкерке — вплив, що здійснювався дуже деспотично — можливо, не був найкращим… але це не моя справа. У літературі принцеса не могла мати настільки активного втручання. Її толерантність доходила до поваги до звички Мюссе, якому траплялося приходити на її обід у стані повного сп'яніння. Флобер, Бев, брати Ґонкури, Готьє — це були її придворні. Свобода слова за цим столом була майже повною. В одному принцеса була невблаганною: у тому, що стосувалося слави її великого дядька. Відомий є білетик «p.p.c.», яким, після його останніх томів «Початків сучасної Франції», ця «Наполеонка» — як її називали найближчі — дала відчути бідному Тену, що не бажає більше його бачити. Іншим таким обідом, ще ліберальнішим щодо свободи слова, бо суто чоловічим, був так званий обід «у Маньї», за прізвищем власника ресторану, де збиралися. Він виник у другому десятилітті Імперії; його засновниками були Е. і Ж. Ґонкури, художник Гаварні та Бев; стовпами — Сен-Віктор, Бертело та інші. Збиралися щосуботи. Цей обід проіснував аж до катастрофи 1870 року, розсіявся в ту добу, потім знову зібрався, але вже в іншій формі. З'явилися інші на місце тих, хто вибув; під правлінням республіки обід перетворився трохи на політичний обід під егідою газети «Le Temps», і втратив первісний характер чистого гаю Аполлона з харчуванням. Е. і Ж. Ґонкури, які у своєму «Щоденнику» протоколювали все з пристрастю шукачів «документа», зафіксували чимало сцен і розмов з цього обіду «у Маньї», як, зрештою, і з інших зібрань. Перечитуючи їхні розповіді, я був вражений, наскільки цей обід виражає дух епохи. Вже своїм складом осіб. Усе там є, і все першокласно представлено: наука, мистецтво, критика, математика, медицина, роман, політика. Повагу думки пом'якшує по черзі нотка паризького шибеника, з якого щось завжди залишалося в Теофіля Готьє; — скептицизм гурмана, запрошеного на видовище світу, гумор художника, гострий вибрик жонглера ідей. Характерною є певна пасивність людей, які є скоріше цікавими свідками, ніж акторами суспільного життя; — більше бурчання, ніж бунту, скоріше образа, ніж опозиція, відтінок огиди та втоми від своєї епохи. Про що б не йшлося, ніхто не боїться вжити відповідного виразу; але водночас, при всій зневазі до міщанина, тут є якась міщанськість горизонту, несвідома звичка певної соціальної позиції. Це та інтелектуальна Франція, вчена, пересичена думкою, звикла все брати під свій мікроскоп або скальпель, яка, примусово звільнена від відповідальності за долю країни, користується своїми працьовитими канікулами, і для якої все ближча катастрофа, вириваючи її з затишку кабінету або їдальні, стане жахливим і незбагненним потрясінням. Документом тих обідів залишився, отже, «Щоденник» Е. і Ж. Ґонкурів. Але тут мені треба сказати кілька слів про самих Ґонкурів та про їхній «Щоденник». Явище майже унікальне в літературі, приклад найтіснішої співпраці двох братів, яка дозволила їм навіть таку особисту річ, як щоденник, вести спільно. Едмон (1822 — 1896), старший за брата, пережив Жуля (1830 — 1870) на багато років, і ця втрата залишилася для нього ніколи не загоєною раною. Історики, романісти, драматурги, колекціонери, естети, Ґонкури були багато в чому авангардом літератури та мистецтва. Сьогодні як творці вони скоріше забуті, але збереглися завдяки своїй «Академії Ґонкурів», яку Едмон заснував з наміром протиставити її офіційній мертвотності Французької академії, а також завдяки своєму «Щоденнику, безцінному збірнику документів, портретів, анекдотів — півстоліття літератури, мистецтва та звичаїв». Е. і Ж. Ґонкури вели свій «Щоденник» спільно з 1851 року (їхня перша книга вийшла в день державного перевороту 2 грудня, і цієї вбивчої конкуренції вони ніколи не могли пробачити Наполеону) до смерті Жуля у 1870 році. Після втрати брата Едмон вів «Щоденник» сам; але в обідах у Маньї брали участь ще обоє. Повертаючись додому, вони фіксували ту чи іншу деталь, якийсь фрагмент дискусії; вони передали атмосферу цих обідів, приправлену, звичайно, власним їдким гумором, своїми симпатіями та антипатіями. Отож, мені спало на думку зібрати разом ці досить скупі їхні записи і злити їх в один обід-монстр. Під час роботи, яка мене дуже тішила, я подумав: «Ці самі люди зустрічалися знову і знову й деінде, у принцеси Матильди, один у одного, розмовляли так само, в тій самій атмосфері; чому б і цих розмов — якщо вони записані у Ґонкурів — не перенести до Маньї і не вплести в загальний розгардіяш обіду? А врешті я пішов ще далі. Скільки ж у цьому «Щоденнику» анекдотів, висловів, думок, нерідко суперечливих, ніби дискутуючих між собою на відстані багатьох сторінок або навіть томів — які в сумі є живим і вірним відображенням настроїв епохи! Чому б і цих уривків не вплести в мій килимок? Так ось, текст поступово розширювався; постійно дотримуючись букви «Щоденника» Ґонкурів, він значно перевершив рамки автентичного обіду «у Маньї». Сплетення перебігу розмов, укладання цієї мозаїки думок здійснене на мою відповідальність. *

Учасники обіду у Маньї, віком від сорока до шістдесяти років, — це люди, частина з яких перебуває на вершині найславетнішої кар’єри, частина успішно бореться за свою частку слави. Вони сходяться. Бев, великий критик, якому тоді було близько шістдесяти, прибув найраніше і гріє ноги біля каміна: маленький, кремезний, з круглим виголеним обличчям, у своїй чорній мисці на лисій голові. Важкою ходою входить улюблений усіма Тео Готьє, колись автор юнацької та зухвалої «Панни де Мопен», нині вже за п’ятдесят, великий, плечистий, бородатий, вродливий; він з олімпійським спокоєм виголошує парадокси, які потім блукатимуть десятиліттями по всіх літературних кнайпах Європи. Прослизає, потираючи руки священицьким жестом, Ренан, який щойно повернувся зі своєї східної подорожі шляхами християнства, і якому незабаром його «Життя Ісуса» мало принести велику, хоч і дещо скандальну славу. По черзі входять: блискучий есеїст Сен-Віктор, дещо жовчний буркотун; Бертело, тридцятирічний видатний учений, який мав стати одним із найбільших хіміків світу; Гаварні, маленький, жвавий, з рухливим неспокійним обличчям та очима, що по черзі то пильні й проникливі, то знову загублені десь у потойбіччі математики. Далі Сульє (не Фредерік, а Едор); далі в біноклях, з коректним виглядом «гувернера з великого дому» або професора, що переробляє уроки, Тен, який незабаром, на полях найсерйозніших студій, мав видати своє «Життя і думки пана Томаса Ґрендоржа», надруковані в легковажній «La Vie Parisienne». Далі Флобер, який проводить по кілька місяців у Парижі, велетень з обвислими світло-русявими вусами та випуклими очима, чий дебют романіста («Пані Боварі», 1857) висунув його на чоло літературних баталій, зробивши його, без його волі, хорунжим реалізму. Далі Біно, публіцист, засновник газети «Le Temps»; Шерер, також відомий публіцист, політик, критик, фанатичний протестант; Бодрі, шанований художник; доктор Робен, анатом, для якого щойно створили кафедру нової науки, гістології; — другий лікар доктор Вейн; ще кілька інших, більш випадкових і змінних гостей, нарешті Е. і Ж. Ґонкури, нерозлучні брати (розлучалися в житті лише двічі, на двадцять чотири години), меланхоліки, досить уїдливі, шановані всіма, але страждаючі від своєї непопулярності, вони утворюють тут крайньо ліве крило в усіх суперечках естетичного характеру. Очікується Тургенєв — цей більшу частину життя проведе в Парижі, сердечно прийнятий французькими письменниками, яких потім у своїх знову ж таки нескромностях «влаштує» досить уїдливо. Самі чоловіки… жінки тоді берегли домашнє вогнище. Сідаймо ж до столу і намагаймося бути інтелігентними. Інакше краще не сідати. І не обурюймося через дрібниці. Перший обід Ще не встигли розсістися, а Бев уже базікає. Цей, зі своєю феноменальною пам’яттю та копальнею анекдотів, у своїй стихії. Кого він тільки не знав, чого тільки не пам’ятає! Знав (каже) у Булоні старого бібліотекаря на прізвище Існар, який колись був учителем в ораторіанців в Аррасі і мав за учня Робесп’єра. Той Існар розповідав йому, що його вихованець, будучи адвокатом з дуже малою клієнтурою, склав поему під назвою «Мистецтво плювати і витирати ніс». Сестра Робесп’єра, побоюючись, щоб брат не втратив нечисленних клієнтів у разі оголошення цього твору, звернулася до пана Існара з проханням допомогти цьому запобігти. Існар попросив Робесп’єра прочитати йому поему і сказав: «Це дуже, дуже добре, але треба трохи ретуші». Революція застала Робесп’єра серед цих ретушей, і поема не побачила світла денного. Від революції Бев переходить до Мішле. Стверджує, що талант його ґрунтується лише на перебільшенні дрібниць і на перевертанні здорового глузду догори дриґом; що його працьовита оригінальність запозичена з розмов з Кіне. Коли всі протестують і коли Флобер славить твір великого історика, Бев впадає в справжній шал, б’є кулаком по столу — не зважаючи на болі в суглобах — і вигукує, що вся істерія книжок Мішле походить з того, що він мав лише одну жінку, і є в нього загальмованою пожадливістю, як у священика. — Мішле, — каже хтось, — це історія опіумна, наркотична, нервова… ҐОНКУР: — Чарівність книжок Мішле в тому, що вони справляють враження речей, *написаних рукою*. Не мають нічого від банальності друку, вони ніби автограф думки… Але Бев уже залишає Мішле і накидає образ того, що мусила терпіти Марія-Антуанетта з Людовіком XVI, бруталом, хамом, який кидає камінь на сплячого селянина, пукає у відповідь якомусь придворному, що просить його про камергерство, і, лежачи вранці в ліжку, кидає на придворних сановників кульками бруду з ніг… На це Ренан відгукується своїм пещеним голосочком, що не треба бути таким суворим до «тих людей». — Королі, — каже, — не обирали ж свого ремесла… треба їм пробачити їхню посередність… — Ба, — каже хтось, — треба також пам’ятати про звичаї епохи. Один старший пан розповідав мені, що за Людовіка XVI його тітку призначили дамою двору однієї з принцес. У день, коли вона обіймала обов’язки, дама, яку вона заміняла, запитала її, чи вже робила *туалет*: побачивши її здивування, пояснила їй значення цього слова. Кожна дама, яка мала службу при дворі, перед тим, як приступити до обов’язків, робила одну, дві, три клізми, стільки, скільки було потрібно, щоб протягом усього дня не мати жодних перешкод у службі… — Що ви хочете! До сьогодні ще німецький етикет не дозволяє витирати носа ані чхати при панівному… Тим часом Бев довіряє одному з Ґонкурів на вухо справжню мету статті, яку він присвячує Марії-Антуанетті; він хоче, через неї, вколоти кількома шпильками імператрицю… — Історія, — бурмоче Ґонкур до брата, — взагалі для певних істориків є лише арсеналом шпильок… Входить, трохи запізнившись, Тургенєв, «лагідний світловолосий велетень з виглядом добродушного генія з казки, генія якоїсь гори або лісу». Красивий він з тим блакитом в очах, з чарівністю того російського наспіву, «який має щось від дитини, а щось від негра». Зворушений оваційним прийомом, він розповідає цікаві речі про російську літературу, яка стає на шлях реалістичного студіювання, як у романі, так і в театрі. Говорить про уподобання, з яким російська публіка читає щомісячники та двотижневики; цитує, червоніючи, величезні гонорари, які беруть за сторінку друку він і десяток інших письменників. Натомість книга розходиться в Росії слабко і майже нічого не приносить автору. Далі каже, що в Росії є лише одна популярна людина: Діккенс; що, з 1830 року, французька література втратила там вплив, усе захопили англійські та американські романи. ГАВАРНІ: — Не люблю обличчя Діккенса. У ньому якась величезна паралізуюча пихатість, що відбивається у фізіономії. Тургенєв згадав ім’я Гейне; коли зібрання голосно висловлює захоплення німецьким поетом, Бев, який каже, що добре його знав, вигукує, що це був негідник, мерзотник, після чого, на загальний гамір, викликаний цим судженням, замовкає, затуляючи руками очі весь час, поки тривають похвали. Готьє оспівує фізичну чарівність цього поета, кажучи, що замолоду він був красивий як бог, попри трохи єврейський ніс. — Це був, — каже, — Аполлон, схрещений з Мефістом… — Справді, — вибухає Бев, — дивуюся, що ви можете говорити про цю людину. Негідник, який усе, що про когось знав, пакував до газет; шматував усіх своїх друзів… ГОТЬЄ: — Перепрошую, я був його щирим другом і ніколи не мав приводу скаржитися на нього. Він погано говорив лише про тих, кого не цінував. — Нічого чарівнішого, — каже хтось, — ніж французький дотеп іноземців, такого князя де Ліня, ксьондза Ґаліані, Гейне… — А це висловлювання Гейне, — каже Сен-Віктор: — «Ми питаємо, що таке зірки, що таке Бог, що таке життя… Засипають нам роти жменею глини… але чи це відповідь?..» — *Aber ist das eine Antwort*? Це не висловлювання, це вірш. (Хвороба, Сміх) — Бідний Гейне! До смерті зберіг фасон. Був уже паралізований, коли його відвідав лікар і, оглядаючи його, запитав, чи зміг би він свиснути. Хворий дав знак головою, що ні: «Навіть на найкращій п’єсі Скріба», — пробурмотів. Потім Бев розповідає про Мюссе. Верон просив поета про фейлетон для свого журналу. Мюссе зажадав 4000 франків, стверджуючи, що вони йому конче потрібні. Верон вручив йому їх вранці; увечері йде на обід до Вері, бачить сходи, прикрашені найкрасивішими квітами. Запитує, хто влаштовує бенкет. Гарсон, з підозріло проясненим обличчям, каже йому, що пан де Мюссе. Верон зазирає нагору, бачить цілий бордель, якому великий поет влаштував бенкет за 4000 франків. Але коли жінки прийшли, Мюссе був уже такий п’яний, що заснув десь у кутку… — Знаєте, скільки людей йшло за труною Мюссе? Щонайбільше сорок. А за труною Гейне — шість чи сім.

На другому кінці столу розмірковує Тен. Тен, зі своїм поглядом, що ховається за окулярами, зі своєю доброзичливою увагою, легкою та образною мовою, багатою інформацією, має щось від тієї вишуканості, якої набувають гувернери у великих домах. Говорить про відсутність розумового руху у французькій провінції, порівняно з численними літературними товариствами в англійських графствах та німецьких містах; говорить про переповнення цього Парижа, який усе поглинає, усе зосереджує, усе фабрикує; словом, про майбутнє Франції, яка за цих умов має закінчитися інсультом… На цю похвалу Англії, виголошену Теном, Сент-Бев, посилаючись на своє народження в Булоні та на бабусю-англійку, зізнається, що йому огидно бути французом: Столиця — Я знаю, що хтось на це скаже: що бути парижанином, це не означає бути французом, а просто бути парижанином; але завжди є французом, тобто є нічим… Країна, де скрізь натикаєшся на поліцейського… Пан — Так, це страшна річ подорожувати Францією, будучи французом. Біле м’ясо при *table d'hôte* завжди мандрує до англійця. А чому? Бо англієць не вважає гарсона за людину, а всякий служник зневажає того, хто його трактує по-людськи. Ввічливість, Соціальне становище — Герцен розповідав нам про слугу-англійця, який подякував за службу у французів, кажучи: «Це не елегантні люди. Не тільки пані, але й пан говорять до мене за столом». — Це приносить честь Франції! Ознакою шляхтича є те, що він говорить до свого слуги; людина з простолюду наказує йому, але до нього не говорить. — Ба! Наш Флобер, коли працює, наказує слузі говорити до нього лише в неділю, щоб сказати: «Пане, сьогодні неділя». — Це була б цікава книжка, так, це був би навіть документ до історії Франції та людства, якби хтось зібрав і описав анекдоти, пов’язані з певними провінційними типами. Що за диваки, що за оригінали; цього не знайдеш серед паризьких міщан. Ця свіжість, ця чистота комізму… — Так, життя перевершує роман. Ніхто, наприклад, не вигадав би дружини коменданта жандармерії, яка складає віршами проповіді свого вікарія. — Я знав людину, яка стала мером, довівши своєму префекту, що він є єдиною людиною в містечку, яка користується носовою хусткою. ТЕН: — Боюся, що літературний вплив Франції буде постійно зменшуватися… З XVIII століття ми маємо блискучий фронт, але не маємо резервів. Відсутність розумового руху в провінції є жахливою. — Раніше провінція не читала і не мала жодних думок про авторів та про книжки. Сьогодні також не читає, але має думки, запозичені з газет. Жалюгідний прогрес… — Що не читає, це факт. Провінція вже не замовляє книжок з Парижа. Мені колись казав Монталамбер, який частину року живе в селі, що, коли до нього приїжджають сусіди, він пригощає їх книжками; ніхто їх не торкається. СЕН-ВІКТОР: — Ех, я жив близько з Ламартіном: знаєте, що він читав? Виключно Ґіббона, «Подорож до Китаю» лорда Макартні та «Кореспонденцію» Вольтера; завжди лише ці книжки, і лише для того, щоб заснути. — Один бібліофіл, який дуже дорого продав свою бібліотеку, цілком серйозно казав: «Перевага моїх книжок у тому, що їх ніколи не відкривали». — Я знав людину, яка за першого Цісарства заробила протягом тридцяти років чотири мільйони на виробництві мундирів; ця людина не вміла писати; казала: «Завжди знайдеться якийсь ідіот, який уміє читати і писати». — Амбітні люди в провінції переважно є лише інструментами амбіцій своїх дружин: кар’єра чоловіка є чи не єдиною розвагою, яку там може собі забезпечити інтелігентна жінка. ФЛОБЕР: — Дружина президента суду казала мені: «Ми дуже щасливі, чоловік мав лише одне звільнення протягом усієї каденції». Подумати, що міститься в цьому реченні! — Весь Бальзак… Раптом, невідомо звідки, починається велика дискусія про Бога і про релігію, дискусія, як кажуть Ґонкури, «народжена у великих мізках від рясного травлення». Тен пояснює переваги та зручності протестантизму для вищих умів, завдяки еластичності догмату та завдяки інтерпретації, яку кожен, відповідно до власного темпераменту, може дати своїм віруванням. — По суті (каже), усе це справа почуття; я переконаний, що музичні натури схиляються до протестантизму, а пластичні натури — до католицизму. Релігія, Хвороба — Сент-Бев втручається, що язичництво спочатку було гарною річчю, але потім перетворилося на справжню гниль, сифіліс. Християнство було ртуттю на цей сифіліс, але її занадто багато використали, а тепер треба, щоб людство лікувалося від ліків… Після чого, відкинувши великі теорії, розповідає про амбіції свого дитинства, про почуття, які викликало в ньому, у Булоні, за імперії, проходження армії; про свої мрії стати військовим. — Існує лише одна справжня слава: слава військова! — вигукує. — Великі математики та великі генерали; ось що я визнаю!… — Так, мрією його, — буркнув старший Ґонкур до брата, — було б бути полковником гусарів, щоб мати багато жінок. А справжньою його амбіцією було б бути гарним хлопцем; але рідко траплялося їм зустріти більш хибне покликання… Починається — через якусь свіжу статтю — битва навколо Вольтера. Обидва Ґонкури, говорячи про письменника і не беручи до уваги його суспільно-політичний вплив, ставлять під сумнів його літературну цінність; цитують ксьондза Трюбле, який назвав Вольтера «тріумфом посередності». Визнають йому лише цінність вульгаризатора, журналіста — зрештою, дотепність, згода, але дотепність не вища за ту, яку мали всі інтелігентні старші дами тієї епохи… Театр Вольтера? — вигукують — хто насмілиться ще говорити про це! Його історія — брехня; помпезна і пласка парафраза найстарішого і найбільш конвенційного «літописання»… Його знання, його гіпотези — це посміховисько сучасної науки! Зрештою, єдиний твір, через який він вартий жити, його славетний «Кандід», це Лафонтен прозою, кастрований Рабле… Чого варті ці 80 томів при «Кузені майстра Рамо», при «Це не казка» Дідро, в яких містяться вже весь роман і новела XIX століття? — Знаєте, я зустрів кузину того милого кузена Рамо; це особа, яка казала мені: «Незбагненний цей Жирарден, маю його кількасот листів, усі компрометуючі, і він не хоче їх відкупити!» Усі накидаються на Ґонкурів, а Сент-Бев заявляє, що Франція не буде вільною, доки Вольтер не матиме пам’ятника на найкрасивішій площі Парижа. І, своєю чергою, інтонує похвалу Руссо, про якого говорить як про споріднену натуру, як про людину своєї раси. Але цю похвалу перериває якийсь брутал, кажучи:

— Руссо — це лакей, що бавиться у своєму буфеті… Перед такою гостротою слів і думок Ренан трохи приголомшений. Сидить зі своїм виглядом огрядного парафіяльного священника, майже мовчазний, але цікавий, сповнений зацікавлення, вбираючи цинізм слів, немов чесна жінка, що забрела на вечерю в підозріле товариство. Знову мова повертається до Бога. — Дивовижно, — бурмоче Ґонкур, — як при бургундському вині завжди говорять про безсмертя душі. — Так, — відповідає Сент-Бев, — коли вже не знаєш, що верзеш. — Я, — каже Ренан, — захоплююся Ісусом беззастережно. — Але ж, — вигукує Сент-Бев, — у його євангеліях безліч ідіотських речей. «Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю». Це не має сенсу. — А Сак'я Муні, — втручається Готьє; — якби так випити за здоров’я Сак'я Муні? — А Конфуцій? — сказав хтось. — Ох, нудьгар. — А чи є щось дурніше за Коран? — Ба, — сказав Сент-Бев, нахиляючись до Ґонкура, — треба все пізнати, а ні в що не вірити. Правда є лише в жінці… — Звісно, милий скептицизм — це ще summum людини. Не вірити ні в що, навіть у власні сумніви… Будь-яке переконання дурне, як… як папа… — Я, — тим часом зізнається Готьє доктору Вейну в іншій матерії, — я ніколи не був затятим прихильником такого роду інтимної гімнастики… Це не означає, що я не мав до цього хисту. За життя я зробив сімнадцятеро дітей, усі досить вродливі… Можна оглянути зразки… Але цілком достатньо займатися цим раз на рік. При цьому я зберігаю найдосконалішу холодну кров; міг би розв'язувати математичне рівняння… А зрештою, мені це здається принизливим, щоб будь-яка баба могла собі уявляти, що чоловік неодмінно хоче на неї залізти… І Готьє розвиває теорію, що людина ніколи не повинна піддаватися жодному хвилюванню, що це принизливо, що ніколи не слід допускати власної чуттєвості до свого твору; чуттєвість — це щось другорядне в мистецтві. — Ту силу, яку я маю і яка дозволила мені вилучити серце з моїх книжок, я набув через стоїцизм м’язів. Одна річ послугувала мені наукою. Я спостерігав в одному маєтку собак, страшенно злих, здатних за п’ять хвилин обгризти живого осла до кісточки; потім мені показали інших собак, боязких, що плазували перед людиною, лизали їй черевики. «Це інший вид?» — запитав я. — «Цілком той самий; тільки тим дають м’ясо, а цим — овочевий супчик». Це мене просвітило; від того дня я їв щодня шість фунтів баранини і ходив за рогатки битися з мулярами, — закінчує з переконанням Готьє, чия добродушність і м’яке серце були відомі. — Але жінка… — Ба, жінка!… Але жінка не статева, істота настільки молода, щоб не викликати й тіні думки про пологи, нічого від акушерства… Його підтримує Флобер: — Взагалі краса не еротична; красиві жінки, по суті, не створені для того, щоб їх конкретно кохати; вони придатні лише для різьблення в мармурі. Кохання — це щось невловиме, збудливе, що рідко буває продуктом краси. Хтось втручається: — Знаєте вислів актриси Дорваль, яка казала: «Я не гарна, я гірше…» ГОТЬЄ: — Пам’ятаєте Ґустава Планша? — Критика на прізвисько «жорстокий»? — Саме так. Секрет його жорстокості полягав у тому, що він був імпотентом. Одного разу, у тієї ж Дорваль, він качався по підлозі і стогнав так розпачливо, що воротар чув його зі своєї комірчини. — Хтось дізнався про одного з наших найвідоміших драматургів, що він став імпотентом; на що той хтось сказав: «Це для нього дуже щасливо; він звільнений від мук невизначеності». Раптом величезний Флобер вигукує, що ніколи по-справжньому не володів жінкою, що він, власне, незайманий і що всі жінки, які в нього були, були лише «матрацом для жінки його мрій». Тим часом Нефцер і Тен розпочали дискусію щодо етимологічного змісту слова «конкретний». Сент-Бев починає довгу історію, як 24 лютого 1848 року він ішов на побачення з однією пралею. «Ну так, панове, з пралею», — мужньо заявляє він. Він не міг пройти через міст, забитий натовпом людей, які кричали: «Хай живе армія!»… Сульє перериває його, щоб розповісти, що під час революції 1848 року хтось, побачивши на мосту, як собака вкусив свого сліпця, продав усі акції, кажучи: «Це вже кінець світу»… В іншому кутку столу Ренан, дуже збуджений, кидається на порожнечу поезії китайців, народів Сходу… Йому на допомогу приходить Бертело, великий хімік, «пан, який розкладає і складає елементи, такий собі Пан Бог у халаті». Потім лунає голос цього блискучого поета наукових гіпотез, як, серед загальної розмови, він кидає ці слова: — Будь-яке тіло, будь-який рух, що хімічно впливає на органічні тіла, з якими вони на секунду стикнулися, все — від початку світу — існує і дрімає, збережене, сфотографоване в мільярдах природних кліше; і, можливо, це єдиний слід нашого переходу через цю вічність… Хто знає, чи одного дня наука, зі своїм поступом, не віднайде портрета Александра Великого на якійсь скелі, де на мить спочила його тінь?… Розмова збочує на гіпотези про заселення планет. Немов напівнаповнений балон, вона вдаряється об нескінченність, а з нескінченності знову переходить на Бога. Лунають формули, що намагаються його визначити. Проти пластиків і латинян, які розуміють Бога — якщо він існує — лише як старця з людським обличчям, добродушного мікеланджелівського Бога з великою бородою, Тен, Ренан, Бертело висувають гегелівську концепцію, показуючи в Бозі якийсь безмежний і туманний розчин, світи якого є лише дрібками. І Ренан, збуджений, шукаючи барвистого образу тієї Всеєдності, після глибоких пошуків у мозку і довгого мовчання, що віщувало народження чогось геніального, Ренан, найсерйозніше і найурочистіше у світі, серед зосередженої тиші слухачів, порівнює Бога з… вгадайте з чим… (каже Ґонкур) — з устрицею та її вегетативним існуванням. Ох, звичайно, устрицею дуже великого формату… На це порівняння весь стіл вибухає страшенним сміхом, до якого, після хвилини подиву від сказаного, Ренан граційно приєднується. Невідомо, чи це той гомеричний сміх переводить розмову на Гомера, фактом є, що Гомер опиняється на порядку денному. І ось усі ці іконоборці Бога, руйнівники віри, розпливаються — все ще каже Ґонкур — у огидному ідолопоклонстві. Усі ці гіперкритики одним голосом оголошують, що на початку людства був час, країна, твір, де все божественне понад будь-яку дискусію, навіть понад будь-яке розмірковування. І починають розсипатися над кожним словом. — Довгохвості птахи! — вигукує Тен з ентузіазмом. — Море, що не родить винного грона! Хіба це не прекрасно? — вигукує своїм дискантом Сент-Бев. — По суті, це не має жодного сенсу, — втручається Ренан. — Існує певне німецьке товариство, яке відкрило інше тлумачення. — Яке? — Я вже не пам’ятаю, — каже Ренан, — але чудове! — Ну і що на це панове Ґонкури, які писали, що античність існувала лише для того, щоб професори мали з чого жити? Ґонкур не хоче брати слова, бо знає, чим це закінчується, але, дражнений з усіх боків, відповідає якомога лагідніше, що йому більшу приємність приносить читати Віктора Гюго, ніж Гомера. На це блюзнірство Сен-Віктор, «який буквально справляв враження фуріозо», почав ревти і вити, що це вже занадто, що цього не можна слухати і що це образа релігії інтелігентних людей. Ґонкур відпалює: — Це дуже дивно, що в товаристві, де допускається дискусія про все, хтось не має права висловити свою думку про Гомера. Сен-Віктор кричить, обурюється. На це Ґонкур починає кричати ще голосніше, роздратований (як бурмоче потім до сусіда) на цю людину не без таланту, але без власної думки, яка завжди лестить усталеним поглядам, але знижує тон, коли їй показати зуби. Сент-Бев, дуже занепокоєний сваркою, кличе Ґонкура до себе, намагається його заспокоїти, прагне все залагодити, пропонуючи з одного боку його противникам заснувати клуб гомеристів, а йому, з іншого боку, підіграючи. Все нарешті заспокоюється, Сен-Віктор подає Ґонкуру руку, яку той приймає досить неохоче. — Ох, ця грекоманія Сен-Віктора і Флобера! — бурмоче Ґонкур. — Флобер дійшов до того, що захоплюється в Парфеноні чудовою білизною мармуру, який є — каже — «чорний як ебен»… Хтось кидає цікаві деталі щодо вчених Y… і Z… німців, які, мабуть, не розумніші за інших, але які моді германізму в сучасному науковому світі завдячують фантастичними кар’єрами. Той оповідач знав ученого Y… бідного, скромного, невідомого, що грав на фортепіано на своєму горищі, як усі німці. Зустрічає його пізніше в краватці в рожевий горошок, у приголомшливому костюмі. — «Я змінився, правда? — каже вчений. — Ба, я переконався, що праця, витривалість — це дурниці. Професор Гаазе пояснив мені, що чогось можна досягти лише через жінок… Подивіться на такого Л…; ким би він був, якби не крутився в салонах?» Під час другої зустрічі той самий учений, зустрівши того ж знайомого, відтягнув його вбік і несміливо запитав, чи думає він, що німець, такий як він, може колись навчитися, за прикладом французів, говорити пікантні речі жінкам; що він пробував, але завжди це виходило занадто вульгарно, перетворювалося на нестерпну гидоту. — Що за симптом часу, — каже Ґонкур. — Наука, що використовує низькі засоби, щоб вибитися; наука, представлена двома хамами, народженими в країні простоти, а які намагаються наслідувати легкість і витонченість французької зіпсованості… — У бібліотеці я бачив, проходячи повз, чоловіка, який читав: він тримав у руці долоню молодої жінки, що сиділа поруч. Я повертався туди через дві години. Він все ще читав і все ще тримав руку молодої жінки в долоні. Це було німецьке подружжя. — Ні, це були німці. — Я бачив учора, йдучи до бібліотеки, дуже кумедну річ: великий собака, який кидався з шаленим гавкотом на фонтан, намагаючись розірвати струмінь води, що постійно лився. — Чудовий символ нашої національної хвороби, заздрості. У мене був родич, він був дуже багатий і дуже скупий: так от, свого часу він би дорого заплатив, щоб побачити падіння Ламартіна, якого зовсім не знав. — Ваш родич був просто виразником великої французької буржуазії, якій завдають страждань твори, створені поетом, перемоги генералів, відкриття вченого. Справді, можна було б сказати, що будь-яка слава, яка зосереджується у Франції навколо імені француза, шкодить кожному французу, кожен трохи жовтіє. — Так. Якби не було жандармів, будь-яку людину, що мала б трохи розголосу, розірвали б на вулиці серед білого дня… Своєю чергою доктор Робін розповідає деталі експериментів над засудженими, над тілами обезголовлених людей, які через три чверті години після смерті піднімають руку, як живі, до грудей у місце, де їх ущипнути; — і багато інших експериментів, що свідчать на користь автономії мозку і серця. Але вже розмова перескакує на Бальзака. Сент-Бев атакує великого романіста: — Бальзак не справжній… — це геніальна людина, згоден, але це потвора! — Але ж ми всі потвори! — відпалює Готьє. — Отже, хто змалював наші часи? Де ми знайдемо наше суспільство, у чиїй книзі, якщо не у Бальзака? Може, в романах пані Санд? — Покажіть мені щось, чого б не було у Бальзака! — вигукує хтось. — Мій Боже, — шепоче Ренан одному з Ґонкурів, — мені пані Санд здається набагато правдивішою за Бальзака. Так, так, у неї пристрасті більш загальнолюдські… — А при цьому у Бальзака цей стиль! — кривиться Сент-Бев, — який він вимучений, заплутаний… — Панове, — наполягає Ренан, — через триста років читатимуть пані Санд. — Але ж такий Юло, — кричить Нефцер, — це людяно, це чудово! — Краса — це простота, — відповідає Сен-Віктор. — Немає нічого прекраснішого за почуття Гомера, вони вічно молоді… Візьмімо Андромаху, це цікавіше, ніж пані Марнефф! — Не для мене, — відповідає Едмон Ґонкур. — Знову!! — Ваш Гомер малює лише фізичні страждання. Малювати моральні страждання — ось мистецтво! Маю бути щирим? Найменший психологічний роман більше мене захоплює, ніж весь ваш Гомер… Так, з більшою пристрастю читаю «Адольфа», ніж «Іліаду». — Можна з вікна вискочити, коли чуєш такі речі, — реве знову Сен-Віктор. Він тремтить і белькоче: — Це абсурд… Як можна… Греки поза дискусією. Все у них божественне… А Ґонкур знову до сусіда: — Можна заперечувати існування Бога, ставити під сумнів папу, огризатися на все, але Гомер!… Це дивна річ, ці релігії в літературі… ГОТЬЄ: — Хто з нас знає Гомера?… Гомера треба читати грецькою. Це дуже дико. Ренан каже, що працює над тим, щоб усунути зі своєї нової книги будь-який журналістський стиль; намагається писати справжньою мовою XVIII століття, остаточною мовою, якої вистачить для передачі всіх почуттів. — Погано ви робите і не досягнете цього, — каже Готьє. — Я покажу вам у вашій книзі сотню слів, які не будуть з XVII століття. У вас нові думки, чи не так; для нових думок потрібні нові слова!… Може, тим людям вистачало слів, які вони мали, згоден. Вони нічого не знали, нічого не розуміли, трохи латини і трохи грецької. Ані літери з мистецтва. Хіба не називали Рафаеля «Міньяром своїх часів»? Ані слова з історії. Ані слова з археології. Побачите у вівторок мій фейлетон про Бодрі: спробуйте його скласти словником XVII століття! РЕНАН: — Знаєте, панове, пані Санд хоче щось написати про сина Жана-Жака Руссо під час Революції… Це буде викладено дуже шляхетно… Вона вся захоплена своєю темою… Я мав від неї минулого тижня три листи… Це чудова художня організація! СУЛЬЄ: — Е, є вже якийсь водевіль про дітей Руссо… РЕНАН: — Пані Санд — найбільша мисткиня наших часів, найправдивіший талант! ВЕСЬ СТІЛ: — Ох!… Ах!… Ох!… Ах!… РЕНАН: — Під «правдивим» я не розумію реалізму. СЕНТ-БЕВ: — Пиймо. Я п’ю. Ну, далі, пане Шерер. За здоров’я нашого Гюго! ТЕН: — Гюго? Гюго не щирий… Такий Мюссе… СЕНТ-БЕВ: — Як це, Тен, ви ставите Мюссе вище за Віктора Гюго?! Але ж Гюго — це феномен! Він викрав з-під носа цьому уряду, який є всемогутнім, найбільший успіх наших часів — популярність… Його книга розпродається з восьмої ранку до дванадцятої дня. Він проник скрізь: жінки, народ, усі його читали. А я? Коли я прочитав його «Оди і балади», я побіг віднести йому всі свої вірші… Панове з «Глобуса» називають його варваром… Отже, все, що я зробив, я завдячую йому. Протягом десяти років панове сен-симоністи з «Глобуса» нічого мене не навчили… — Але ж, пане Сент-Бев, нещодавно ми пам’ятаємо, як ви кидалися, як скажений, на саме його ім’я, кажучи, що Гюго — це шарлатан, що це перший літературний спекулянт! Ви казали… — Казав, казав, різні речі кажуть і завжди мають трохи рації… Критика — це говорити те, що людині спаде на думку… тільки й того. Але що ж, це він навчив мене писати вірші… Казковий темперамент. Його перукар казав мені, що у нього волосся на бороді втричі товстіше, ніж у будь-кого іншого, що на ньому кожна бритва щербиться. Казковий темперамент. СЕН-ВІКТОР: — Ми всі з нього. ТЕН: — Дозвольте, панове, Гюго — це величезна подія наших часів, але…

СЕНТ-БЕВ (дуже розпалений): — Не кажіть про Віктора Гюго. Ви його не знаєте. Нас тут лише двоє, хто його знає: Готьє і я. Те, що створив Гюго, — чудове! ТЕН: — Це, якщо я не помиляюся, те, що ви сьогодні називаєте поезією: змалювати дерево, вежу, небо; словом, показати речі. Для мене це не поезія, це живопис. ГОТЬЄ: — Здається мені, ви впадаєте в ідіотизм філістерів. Вимагати від поезії сентименталізму… нісенітниця! Слова променисті, слова, насичені світлом — ось що є поезія… Поезія не має нічого доводити… Нічого, крім слів. — Гюго — приклад того, яка чудова річ віддалення для живої слави. Вольтер у Фернеї, Гюго на Джерсі, дві самотні обителі, що римуються і створюють ніби відлуння. Для геніальної чи хоча б талановитої людини показуватися — значить применшувати себе. — Гюго зносить вигнання цілком байдуже; він не визнає, що батьківщина — це лише земля. Повторює: «Батьківщина, що це? Ідея. Що таке Париж? Мені він не потрібен. Париж — це вулиця Ріволі, а я не терплю вулиці Ріволі». — Що за залізна сила! Купається в морі двічі на день, ходить голий, встає о третій, працює безперервно до полудня… — Знаєте, що Гюго ніколи не хворів? Хтось згадав велику баталію навколо «Ернані». Готьє заявляє, що на прем'єрі «Ернані» мав не червону жилетку, а рожевий каптан. Коли весь стіл сміється, він додає: — Але ж це дуже важливо. Червона жилетка виражала б республіканізм, а нічого подібного не було. Ми були лише середньовічними. Всі, Гюго також. Республіканець? Ми навіть не знали, що це таке. Один Петрус Борель був республіканець. І знову, за лікером, розмова сходить на жінок… ТЕН: — Наприклад, англійки… СЕНТ-БЕВ: — Ох, говорімо про француженок… немає нічого чарівнішого. Одна, дві, три, чотири, п’ять жінок… це розкішно… І сказати, що до першого разу можна мати безліч таких чарівних… за безцінь… цих нещасних… Бо заробітки жінок… злидні! Ось річ, про яку такі люди, як пан Тьєр, ніколи не подумають… Треба з цього боку перебудувати устрій… Це питання… СЕН-ВІКТОР: — Немає способу для жінки утриматися. Маленька X… з «Гімназу», яка має чотири тисячі франків на рік, говорила мені вчора… ГОТЬЄ: — Проституція — природний стан жінки. Сказав. ХТОСЬ: — По суті, Мальтус… ДОКТОР ВЕЙН: — Мальтус — це огида.

БЕРТЕЛО: — Не тільки Франція має найменше дітей, але до того ж має найбільше старих. У цифрах це становить приблизно 100 до 58 у Пруссії. ТЕН: — Але ж мені здається, що треба мати дітей лише тоді, коли їм можна забезпечити добробут… Молоді дівчата, які їдуть гувернантками до Росії, це жахливо! ХТОСЬ: — Хай живуть безплідні дружини і коханки! СЕН-ВІКТОР: — Але ж природа, великий грецький Пан!… ҐАВАРНІ (раптом): — Чи помічали ви, що ніколи дівиця, молода чи стара, не створила нічого в мистецтві? Розмова стає безладною. — Багато людей одружуються цього року. — Особливо чоловіки. — Ідіот. — Слухайте, сентенція. Суспільства починають з багатоженства, а закінчують на багаточоловічності. — Розкажу вам гарне слівце приміського ресторатора. Хтось казав йому: «Так, влітку ви заробляєте, але взимку нічого немає». — «Взимку, пане, ми маємо подружні зради». — Сьогоднішній шлюб без залицянь, без флірту, брутальний, цинічний, це простий ґвалт у присутності пана мера, за згодою батьків. — Десь говорили про гілку однієї родини, що майже впала в бідність; на це пані дому вигукнула: «Розумієте, люди, які п'ять поколінь одружуються з кохання!»… — Цікава річ, що те, що чоловік купує за сто тисяч франків у жінки, яка продає йому своє тіло, а саме красу, не цінує ані на десять тисяч у тієї, яку бере за дружину і яка приносить йому до того ж посаг… СЕНТ-БЕВ: — Шлюб — це інституція, приречена на смерть: незабаром її взагалі не буде. — Нічого кращого, ніж суто фізичні стосунки, поєднані зі справжньою товариською дружбою — з коханкою. — Один священик, мій знайомий, казав дружині, чий чоловік починав для неї холонути: «Бачиш, дитино моя, треба, щоб порядна жінка мала легенький запашок кокотки»… — А це вислів одного парафіяльного священика про особу, яка народжує щороку: «Ця жінка як сповідальня, завжди повна людей». СЕНТ-БЕВ: — Продаю щороку право власності на маленький томик. Це дозволяє мені давати дещо жіночкам… близько Нового року. Вони такі милі, що не можна, справді… Тут Сент-Бев, розпалений спогадами, робить собі сережки з пучків черешень. Ефект! НЕФЦЕР (до Ґотьє): — Ви сьогодні зробили гидоту. Ви рекламували у своєму фейлетоні в «Моніторі» п'єсу Расіна. ҐОТЬЄ: — Ну що ж, у мого міністра є такий ґедзь, що він вірить у шедеври. Мусив нашкрябати рецензію на «Федру»… Зрештою, я не сказав жодного похвального слівця про Расіна, про того чоловіка, який робив вірші, як порося. ҐОНКУР: — По суті, Расін і Корнель завжди лише аранжували віршем грецькі, латинські, іспанські п'єси. Самі з себе нічого не вигадали, нічого не створили. ШЕРЕР (переляканий, дивлячись навколо крізь біноклі): — Панове, ваша нетерпимість… ваша ексклюзивність… Зрештою, якісь критерії… Треба боротися з формуванням суджень інстинктом. Смак — це ніщо. Лише принцип, насамперед принцип… ХТОСЬ: — До дідька з принципом; нічого, крім смаку, нюху, носа… Гамір. Серед гамору чути співучий голос Ґотьє, який, не зважаючи на хід дискусії, повторює: — Я сильний. Піднімаю однією рукою тощо. Тен змінює тему, з якоїсь нагоди інтонуючи похвалу міщанству. ҐОТЬЄ: — Міщанство! Буржуазія! У міщанстві діються жахливі речі. Знаю чимало родин… Очі собі треба затуляти… Лесбос — це річ нормальна; інцест не виходить з дому, а содомія… ТЕН: — Але ж і я добре знаю міщанство, я з міщанської родини. А насамперед, що ви розумієте під міщанством чи буржуазією? ҐОТЬЄ: — Людей, які мають п'ятнадцять або двадцять тисяч франків ренти і нічого не роблять. ТЕН: — Ну то що ж, я назву вам тридцять жінок з цієї сфери, яких знаю і які цнотливі. ХТОСЬ: — Що ви знаєте про це, пане Тен, у таких речах сам Бог не має певності… ТЕН: — О, наприклад, в Анже жінки під таким наглядом, що немає жодної, про яку б говорили щось погане. СЕН-ВІКТОР: — Ба, в Анже, але ж там самі педерасти! Читайте свіжі процеси… Рівень розмови помітно знижується. Великий час розпускати зібрання. Коли всі встають, щоб розійтися, Ґотьє підходить до Шерера, найбільш німої особистості, і каже: — Ну, пане Шерер, сподіваюся, наступного разу ви скомпрометуєте себе, бо ми тут усі компрометуємося; не годиться, щоб ви спостерігали за нами холоднокровно… ХТОСЬ: — Не вигадуй, Тео, і так наш обід є одним з останніх притулків свободи слова і думки… Другий обід Починається розмова навколо свіжої книги, присвяченої Французькій революції. Ґонкур дратується: — Ох! Ця «велика» революція… Коли досліджуєш документи епохи, нудота бере: але там більше ще блазенства, ніж злочинів. Ця калюжа вбивств смердить дурістю. Даремно революція лякає нас жахом, вона насамперед дурна. Заберіть у цих великих людей, Робесп'єра, Марата, німб катів, один буде нудним бакаляром, другий — потворним божевільним… СЕНТ-БЕВ: — Знаєте, скільки Марат мав після смерті вівтарів і надгробків? Сорок тисяч. — Подумати, що такий Карр'є міг зарізати тисячі осіб, які мали батьків, братів, синів, дружин, і що ніхто з тих, хто залишився, навіть не намагався його вбити! Сумна міра людських прив'язаностей. Особлива річ: був один випадок вбивства ката — рукою жінки, Шарлотти Корде — і в цьому випадку рукою керувала голова, не серце. — Одне велике свинство. А такий Мірабо, хіба ж його просто не купили? Не кричіть, не протестуйте: читайте кореспонденцію пана де Бакура. СЕНТ-БЕВ (розпалений): — Це Людовик XVI був свиня і вартий був гільйотини за те, що торгував сумлінням людини геніальної, як Мірабо. — Так, так, Мірабо не підлягає дрібнобуржуазним правилам чесності. ҐОНКУР (розпалений): — Але ж панове, у такому разі немає вже моральності ані справедливості в історії, якщо маєте дві міри і дві ваги, одну для геніїв, другу для мізерних. Гадаю, що потомство буде демократичнішим від вас. СЕНТ-БЕВ: — Потомство — це п'ятдесят років. Потомство — це люди, які знали когось, які говорять про нього, розповідають… — Так, поки ще теплий, — відповідає Ґонкур і шепоче братові: «Це ніби означає, що потомство — це він». Революція, Насильство. ЮЛІУС ҐОНКУР: — Заберіть у революції кров, а слова: «Ні, це занадто дурно!», все одно будуть лізти вам на вуста перед цією купою канібальських нісенітниць і людожерської риторики. Треба вивчати ці документи, як ми їх вивчали, щоб повірити, що це сталося у Франції менш ніж сто років тому: кривава диктатура нездар, лакеїв, слуг, заздрості, доносів… — Ох! Ох! Ох! — Але ж так! І що за лицемірство, скільки ж брехні в цій революції. Написи, стіни, промови, історія, все в цю епоху бреше. Яка б книга була до написання під назвою: «Брехні революції». Бо де ж суд, заснований на справжній правді? Чи є один факт, якого б патріотизм, партійні ненависті, журналістика не змінили в легенду? Чи знає хто з тих, хто повторює катеринку про взяття Бастилії, скільки в'язнів повернули світу ці жахливі підземелля? Трьох чи чотирьох… — Скажіть це старому Мішле. — Нещодавно у панів Мішле був бал, де жінки виступили переодягнені в пригноблені народи: за Польщу, Угорщину, Венецію… — Танцювали майбутні революції Європи… ҐОНКУР: — Колись ми були в Тріаноні, щоб оглянути затишок королеви Марії Антуанетти. То це та іграшка, з якої зробили камінь звинувачення проти бідної жінки! Але ж наймізерніший фінансист робив більші надмірності… — Що ж ви хочете, народ не міркує. — Коли міркує, ще гірше… — З 1789 року Держава виявилася диявольськи ненажерливою… Я іноді питаю себе, чи, під назвою всевладдя Держави, майбутнє не готує нам деспотизм бюрократії, тиранії гіршої від якогось Людовика XIV… — Велика небезпека сьогоднішнього суспільства — це освіта. Кожна жінка з народу хоче дати, і дає — виснажуючи себе! — дітям вищу освіту, якої сама не мала, орфографію, якої не знає. З цього шаленства нижчих верств, щоб піднімати дітей вище себе, щоб підносити їх над своїм рівнем — так як піднімають на руках малюків під час феєрверків — народжується Франція писарчуків і бюрократів, в якій — оскільки робітник не народжує робітника, а селянин селянина — незабаром не буде рук для грубішої роботи. — Я знав студента медицини, який спілкувався з покидьками суспільства, а цікавився татуюванням. Він наводив мені дивовижні татуювання, наприклад, «Свобода, рівність, братерство» на животі повії, а на чолі каторжника: «Треба мати нещастя». — Рівність! Ось слово, написане сьогодні на чолі нашого кодексу, на чолі всіх інституцій. А чи може бути жахливіша, несправедливіша, більш кричуща нерівність, ніж нерівність військової служби? Май дві тисячі франків, посилаєш когось, щоб загинув за тебе; не май їх, ти — гарматне м'ясо. — Ніщо в цьому світі не є однаковим і ніщо не є рівним. Привілей повинен бути абсолютною нормою суспільств. Нерівність — це природний закон, рівність — найжахливіша з несправедливостей. — Ба, республіка, брехня загального братерства, ось найбільш антиприродна з утопій. Людина може кохати лише істоту, з якою стикається, або яку має… — Нехай би врешті й республіка, але така, яка б зосередила справді найміцніші голови, а не республіка, що складається виключно з усіх посередностей і всіх нездар крайньої лівиці… Або монархія, але пом'якшена філософським чуттям. — Особлива річ, що після революції, при падінні авторитету монархії в усій Європі, при зростаючій участі мас в уряді, ніколи не було більших прикладів деспотизму особистості. Візьміть Наполеона III і Бісмарка. ХТОСЬ (півголосом): — Директор купального закладу казав мені, що продаються стільці, на яких сидів імператор. То є люди, які обожнюють місце його геморою! І ми ще глузуємо з народів, які віддають шану екскрементам Великого Лами. — В історії людства є лише два великі потоки: ницість, яка створює консерваторів, і заздрість, яка створює революціонерів. ҐОНКУР: — Я хотів би суспільства, яке було б аристократією, але аристократією талантів, відкритою для народу, що широко рекрутується з робітничої інтелігенції. Я мріяв би про такий уряд, який би намагався вбити злидні, скасував спільну могилу для бідняків, ухвалив безкоштовне правосуддя, призначив адвокатів для бідних, оплачуваних лише честю, створив рівність перед Богом, безкоштовність хрещення, шлюбу, похорону, який би надав у лікарні чудову гостинність хворим, який би створив міністерство суспільного страждання. СЕНТ-БЕВ: — Ах, ця огида наших передмість! Не розумію, як можна не бути на троні святим Вінсентом де Полем або Йосифом II. — Оздоровити все це, це був би початок, — повторює Сент-Бев кілька разів, після чого з цих філософських і гуманітарних висот швидко сходить на розмову про дівчат з народу, яких — каже — він ґрунтовно вивчав і які у віці дозрівання мають два або три роки дикого віку, шаленство танців і любові, пускаються на повну, після чого стають статечними дружинами і господинями. — Влучне спостереження. — Ба! Компетенція Сент-Бева в цій матерії… Влада, Наука. — Весь список опозиції пройшов у Парижі. Подумати, що, якби вся Франція була так освічена, як Париж, ми були б нацією, якою неможливо керувати. По суті, кожен уряд, який прагне зменшити невігластво, прямує до свого падіння. — Усі аристократії приречені на загибель. Аристократія таланту загине через газету, яка розпоряджається славою і роздає її лише своїм, організовуючи своєрідну літературну демократію, де головні ролі дістануться репортерам і кухарям газет. Це єдині літератори, яких Франція знатиме за п'ятдесят років. — У день, коли всі чоловіки вмітимуть читати, а всі жінки гратимуть на фортепіано, ми доживемо до кінця суспільства. — Наведіть ще заповіт кардинала Рішельє: «Як тіло, яке б мало очі на всіх членах, було б потворним, так потворною була б держава, в якій усі піддані були б освічені. У ній було б так само мало послуху, як багато зарозумілості та гордості»… — Я знаю молодого пролетаря, який кинув посаду в крамниці, кажучи, що це фах, в якому «ніколи про людину не говорять». Боюся за майбутнє епохи, в якій усі прагнутимуть кар'єри марнославства і розголосу. — Коли хтось насмілився запитати на вулиці кравця Армана, що відбувається з костюмом, замовленим два тижні тому, той відповів: «Не кажіть мені ніколи про одяг на вулиці, я кравець лише в магазині». — Синтез сьогоднішнього міщанина: людина, яка наказала намалювати себе у формі національного гвардійця — в повітряній кулі! — Знаєте, я знаю продавця, якого дуже дорого оплачують за те, щоб він імітував свист нового шовку, розмотуючи фарбовані стрічки. — Хтось казав, що те, що можна було б назвати моральним лоском робітника, залежить від охайності його ремесла. Немає культурнішого робітника, ніж тесля, який може працювати в білій сорочці; немає більшої худобини, ніж фарбувальник. ТЕН: — Усі кандидати у виборці! Вибори, загальне голосування, плебісцити! Після стількох століть, після такої довгої освіти людства, повернутися до варварства числа, до переможної дурості сліпих мас! — Хочете цифру, яка висвітлює розкіш і злидні Парижа? Щозими в ломбарді закладають три тисячі амазонок (жіночих верхових костюмів). — Обрієт розповідав мені, що вчора на вулиці семи- чи восьмирічна дівчинка пропонувала йому свою чотирнадцятирічну сестру і обіцяла дихати на шибку в дрожках, щоб поліцейський нічого не побачив. СУЛЬЄ: — Це велика брехня мелодрам, ота «дівчина з народу», зіпсована багатими міщанами: насправді її майже завжди зганьблює хтось із близької родини. — Я був нещодавно в кабінеті директора поліції. Чи уявляєте ви, що цей кабінет, довірений стільком жахливим речам, повний пікантних картинок, зухвалої оголеності, які покривають не лише жахливі офіційні шпалери, але й розкладені по стільцях, кріслах, на столі… «Так, так, — каже директор, — коли бачиш цілий день самі потворні речі, людина мусить час від часу поглянути на щось приємніше». — Нічого не кажи на поліцію. Хочеш війни? Сказав, не пам’ятаю хто: «Коли Франція має охоту бити поліцію, будь-який інтелігентний уряд повинен дати їй нагоду бити сусідів». — Ви помітили, що, коли впустити до уряду члена Географічного товариства, війна неминуча? — Я замислювався, яким чином на світі народилися органи правосуддя. Проходив сьогодні над Сеною, хлопці бавилися. Найбільший сказав: «Треба зробити суд. Я буду судом». — А ця справедливість, яка має два ступені: ідіотизм, безглуздя! Справедливість повинна бути непогрішною, як папа. Я читав цими днями вирок апеляції, який цілком скасував і дискредитував вирок першої інстанції. — Знаєте що, якби ксьондза ґаліані повернувся на світ, знаєте що б він сказав? — Ксьондза Ґаліані, той з вісімнадцятого століття, окраса салонів? — Ну? — Він сказав би: «Шукаю людину, яка б не робила собі кар’єри з того, що любить своїх ближніх, яка б не засновувала шпиталів, не цікавилася злидарями, не роздавала бонів до лазень, не була членом товариства якоїсь опіки над чимось, яка б не виголошувала ані не писала тирад на користь нещасних, бідних, стражденних істот, позначених злиднями або ганьбою; людину, яка б не була доброю; словом, шукаю егоїста; так, заради Бога, волаю про такого, хотів би зустріти хоч одного; нехай буде цинічний, брутальний, щирий»… — Між письменниками ніколи не було зухвальця, який би заявив, що йому моральність і аморальність байдужі, що він дбає лише про те, аби створити прекрасну людську річ, і що, якби аморальність могла щось додати його твору, він би кинув її публіці сміливо, без брехні, без лицемірного проголошення, що чинить аморально з моральною метою, незважаючи на крики, які це могло б викликати у цнотливих журналістів консервативних або республіканських. — Бла-бла! Бла-бла! Бла-бла! Це ознака сьогодення. Отримую гучний проспект про успіхи веслування. Це вже не насолода, розвага, вправа, словом, веслування; ні, це «наутичний спорт», соціальна інституція, яка має своїх президентів, секретарів, яка породжує промови на регатах. Словом, люди, які хочуть через асоціацію вибитися, здобути за допомогою веслування відзнаки, зробити щось на кшталт кар’єри… — Веслування! Ба! Але ж сьогодні з усього зробили засіб кар’єри. Філантропія, садівництво, все є кар’єра. Читаю в газеті, що створено журі для поїдання устриць. Думаєте, кандидатам йдеться лише про патент на гурмана? Де там! Він хоче цим шляхом зачепити посаду, або принаймні отримати Орден Почесного легіону. — Чим довше живеш, тим більше бачиш, що в нашому світі легковажно ставляться лише до серйозних речей, а серйозно — лише до дрібниць. — Наприклад, танець. Чи спостерігали ви сьогоднішні публічні бали? Які обряди! Є нині в Парижі чотири відомі танцюристи. Найвідоміший зветься Додош і є торговцем паперу. Другий — скульптор, третій — каменяр, четвертий — службовець похоронного бюро… — Танець скелетів! — Ці танцюристи мають таку репутацію, що для реклами, за честь танцювати з ними на редуті (маскараді), жінки платять їм по п'ять франків за один танець. Правда, вони це відбивають: щойно увійшов у звичай, що панянки ходять жебрати до лож першого поверху, до лож посольств, так що назбирують за ніч до двохсот франків. ҐАВАРНІ: — Це вже не наші давні бали Шикара! Той знався на своєму фаху, мав око. Могла туди увійти будь-яка жінка, але чоловіків цензурував. Тому протягом трьох чи чотирьох років не було жодної бійки. Одного разу я завів туди Бальзака. Він стояв на лавочці у своїй сукні ченця і дивився своїми маленькими блискучими очима на цей безлад. Після балу завжди була вечеря у великій залі. Поки накривали, всі переходили в коридор і до кабінетів, де пили шампанське. Одного разу гола жінка вийшла з величезного паштету і танцювала на столі. Все разом, з обідом — і вечерею — п'ятнадцять франків. — Ґаварні, розкажи нам щось про Бальзака. ҐАВАРНІ: — Це була постать! Я їздив з ним до Бурга, тоді, знаєте, коли він з такою люттю намагався врятувати Пейтеля… — Пейтель?… Щось, щось мені спадає на думку… Той нотаріус, якого гільйотинували за те, що вбив дружину? — Його гільйотинували; але чи вбив, це ще питання. Бальзак, який його, до речі, бачив лише раз у житті, зі шкіри ліз, аби довести його невинність. — Ну і що Бальзак? ҐАВАРНІ: — Мусив йому повторювати щохвилини: «Слухай, Бальзаку, тут йдеться про серйозні речі, мусиш поводитися пристойно протягом цих кількох днів, що ми тут». Я залишав його якомога менше самого. Одного дня, коли мусив покинути його на дві години, знайшов його на ринку, де він тримав за ґудзик підпрефекта, розповідаючи йому, як дівчатка розважаються в пансіонатах. — Особливо, як Бальзак «бальзакізував» усе, що його торкалося: така, наприклад, його смерть, чи ж це не чистий Бальзак? Одразу після смерті письменника, кредитори штурмують дім, випихають вдову за двері, кидаються на меблі, висипають на землю вміст шухляд, рукописи, папери, листи, які, виставлені спокійно на продаж, могли дати близько ста тисяч франків! І все це лежало на вулиці, збирав хто хотів, торговці загортали в це масло! ҐОНКУР: — Коли ж знайдеться хтось, хто матиме сміливість сказати, що Бальзак величніший за Шекспіра? — Занадто близький, занадто доступний… ҐАВАРНІ: — Знаєте, що він одного разу сказав у мене на вечорі? Він сказав так: «Хотів би колись мати таке прізвище, бути так відомим, так популярним, так славетним, так видатним врешті, щоб мав право…» — Уявіть собі найжахливішу амбіцію, яка коли-небудь залізла в людський мозок відколи світ існує, амбіцію найнеможливішу, найнездійсненнішу, найпотворнішу, найолімпійськішу, таку, якої не мав ані Людовик XIV, ані Наполеон; якої Олександр Великий не міг би задовольнити в Вавилоні; амбіцію, заборонену диктатору, рятівнику народу, папі, володарю світу… Бальзак тоді просто сказав: — «…Прізвище таке славетне, таке знаменне, щоб мені дало право пердіти в товаристві, і щоб усі вважали це цілком природним». УСІ: — Ох! Ох! — Ти був тоді трохи його нянькою? ҐАВАРНІ: — Так… Одного дня я не витримав, сказав йому: «Знаєш, великий Бальзаку, шкода, що ти не маєш друга, такого собі дурного і порядного філістера… який би тобі мив руки, зав’язував краватку, словом, думав за тебе про все, на що ти не маєш часу. — Ох! — крикнув Бальзак, — такого друга я передав би нащадкам!» — Це радше роль жінки… — Ех, жінка! — махає рукою Ґаварні. — Хто це жінка? Жінку створив чоловік, давши їй усю свою поезію. Жінка не розуміє нічого, а патякає про все… Свого часу мені спала на думку така ідея для карикатури. Підпис: *Коханий чоловік*. Жінка з руками, ніжно сплетеними навколо шиї чоловіка, який її з зусиллям несе на спині. З жінкою так само, як з полюванням: заєць вартий два франки, але полювання приємне. Любив колись ці лови, чари чогось невідомого, пригоди… Щось на кшталт риболовлі на вудку. Але вже, якимось зигзагом, Ґаварні переходить на математику. Обличчя його змінюється, перестає їсти, голос його стає закоханим, дзвінким, око оживає… Захоплює всіх у новий світ мрій і думок, зі слів його вилітають блискавки. — Оголошу незабаром перший зошит своїх досліджень над рухом і швидкістю. Але важко мені це влаштувати: для світу я рисувальник, карикатурист. Потрібна хитрість: треба почати з визнаних речей, а потім дійти до революції. — Хочеш повалити геометрію? ҐАВАРНІ: — Геометрія погано названа. «Вимірювання землі»; тут не про вимірювання йдеться, а про пізнання, про надання формули тривання і інтенсивності речей… Замислюється і додає: — Ба! Наука — це міцна мономанія! Зрештою, якщо я зроблю на пару літографій менше чи більше, це мені вже небагато додасть, але якби так залишилася після мене *теорема Ґаварні*, то було б гарно, що? — Присутній тут друг Бертело пророкує, що, після ста років фізики та хімії, людина знатиме, що таке атом, і що з цим знанням зможе довільно регулювати, гасити і запалювати сонце, ніби гасову лампу. Клод Бернар обіцяє нам знову ж таки, що, після ста років фізіології, людина буде фабрикувати органічні твори, конкуруючи зі творцем… ҐОНКУР: — Боюся, що в цей момент знання добрий старий Бог з білою бородою з’явиться з в’язкою ключів і скаже людству, так як швейцар каже на виставці: «Панове, зачиняємося»… ҐАВАРНІ: — Щодня наука підгризає Бога… Адже замкнули вже блискавку старого Юпітера в лейденській банці!… Є дані, що колись науково пояснять думку, як пояснили блискавку…. Що це за річ «нематеріальна», на яку діє копняк у зад?… Ні, ні, немає розділу між душею і тілом. СЕНТ-БЕВ (торкаючись чола): — Чи думаєте ви, що тут є щось інше, ніж виділення мозку? — Я вважаю, що вчені радше фокусники, ніж чаклуни. ҐАВАРНІ: — Не хочу хвалитися, але маю враження, що відкрив рушійну силу, яку колись продаватимуть у крамничках і яку можна буде вимагати за два гроші. БЕРТЕЛО: — Сучасна наука, це знання, якому немає й ста років, не думаю, що проіснує довше, ніж до кінця століття. Людина, яка знає три мови, якими сьогодні займаються наукою, ще може бути *в курсі*. Але вже прибувають росіяни. Хто з нас знає російську? Незабаром прибуде Схід… Ціла безліч невідомих наукових товариств. Сьогодні я отримав диплом з Віфлеєма: мене призначають членом; бачу з марки, що це в Америці, але це й усе… Вже оголошують важливі праці в Австралії. Незабаром неможливо буде знати навіть місцезнаходження наукових товариств… Чи вистачить пам’яті?… Нині, в моєму предметі щорічно з’являється вісімсот меморіалів трьома мовами: французькою, англійською, німецькою… — Закінчиться як у Китаї, де первісне знання зовсім загубилося і стиснулося до промислових рецептів. — Кулі, піднімаючись угору, зустрічають чорне небо, де вже нічого не видно… Знання дійде до такого чорного неба.

— Сьогоднішні дослідження, телескопічні або мікроскопічні спостереження, це заглиблення у *нескінченно велике* і *нескінченно мале*, знання про зірки або про мікрозої викликають у мене ту саму нескінченність смутку. Це веде думку людини до чогось сумнішого для неї, ніж смерть, до переконання про те *ніщо*, яким вона є — ще за життя… Йдеться про охолодження землі. Бертело образно і драматично представляє останніх людей, що ховаються в копальнях і мають за всю їжу анемічні гриби. — Але, — каже Ренан, який слухав дуже серйозно, — можливо, що ці люди матимуть велику метафізичну силу… Чудова наївність, з якою це було сказано, змушує весь стіл вибухнути сміхом. Розмова повертається до легших тем, до маскарадних балів… ХТОСЬ: — Я чув про педераста, який на редутах заробляв великі суми, переодягаючись жінкою. Він робив собі штучні груди з телятини, яку варив і моделював у формі грудей. Одного дня він був у розпачі: в момент, коли він одягався, шахрай кіт з’їв йому одну грудь, яка саме холола. — Люблю Ермітажі. Волію Ермітажі, ніж театр. ҐОНКУР: — Театр? Є сьогодні лише один можливий театр — а саме цирк. Будь-який інший мені нудний і дратує. Цей сміх публіки, грубий, дурний! Цирк, акробати, клоуни, це єдиний талант, який можна визначити математично: тут не можна вдавати таланту; або впадеш, або не впадеш. — Театр повинен бути або епосом, або фантазією. П’єса про звичаї, порівняно з сьогоднішнім романом про звичаї, це злидні, пародія, ніщо. ҐОТЬЄ: — Так; Мольєр, читаючи свої п’єси кухарці, найвлучніше оцінив театр. Він просто ставив себе на рівень публіки. ҐАВАРНІ: — Дурниці. І я зневажаю театр, волію театрик клоунів, але є дві п’єси, які я обожнюю, і обидві Мольєра: це *Міщанин-шляхтич* і *Кумедні манірниці*, це уроки філософії у формі найбільш відчутній, ярмарковій… Чи дивилися ви колись уважно не на сцену, а на залу? Коли це бачив, не знаю, як хто має сміливість говорити до публіки… З книгою людина знайомиться принаймні на самоті, але театральну п’єсу оцінює зібрана маса людства, дурість згущена… ҐОНКУР: — Публіка! Коли грали нашу *Генрієтту Марешаль*, публіка свистіла щодня. Одного дня перед нашою п’єсою дали одноактівку Мольєра: не дозволили акторам говорити, освистали Мольєра, думаючи, що це Ґонкури. ҐОТЬЄ: — Що, театр! Вистачило б для публіки однієї фарси, в якій час від часу робили б невеликі зміни. Театр — це мистецтво таке вульгарне, таке брудне… Взагалі, чи не вважаєте ви, що наша епоха жахлива? Бо, зрештою, не можна визволитися зі своєї епохи. Існує моральність, нав’язана сьогоднішнім буржуа, якій треба підкоритися. Треба бути в добрих стосунках з комісаром поліції свого округу. Чого я вимагаю? Щоб мене залишили в спокої в моєму кутку. — Хотів би ти форми уряду з гарантією сталості? — Саме так. Бо що? Я був дуже добре з Орлеанами; приходить 1848 рік, республіка відправляє мене на цілі роки в архів. Потім якось влаштовуюся. Влаштовуюся в *Моніторі*, знову починаються історії, цей тип крутиться направо, наліво, невідомо чого він хоче… — Що за тип? Ти говориш про імператора? — Звісно. Словом, неможливо нічого сказати, нічого написати. Стать стала нецензурною. Моя творчість, це була форма, пластика; мусив це поховати. Тепер я приречений на те, щоб сумлінно описувати стіну, і все одно не можу сказати того, що на стіні іноді написано… — Сучасний уряд ще більше ненавидить письменників, ніж республіканців або соціалістів. — Імператорська бібліотека в Біарріці налічує 25 томів… Розмова переходить на Октава Фейє, єдиного автора, якого Двір визнає. Флобер з презирством говорить про ниций спосіб, яким Фейє лестить жінкам у своїх творах, після чого додає: «Це доводить, що він не кохає жінок. Люди, які їх кохають, сповідаються у своїх книгах з того, що витерпіли заради них, бо кохають лише те, від чого страждають». ҐОНКУР: — Є автори, які антипатичні, наче живі люди. Відчуваєш до них огиду, читаючи, ніби дивишся на них. — Гюго стверджує, що справжня ненависть — це лише ненависть літературна. Політична ненависть (каже) — це ніщо. Люди не вкладають у неї тієї повноти, що в літературні антипатії, які народжуються і з кредо митця, і з темпераменту. — Книга, що не є твором митця чи мислителя, не існує… — Ви говорите про Фейє, єдиного нашого Надвірного. А Меріме? — Мені розповідали, що Меріме — це істота, зроблена виключно зі страху перед смішним, і що це походить звідти: коли він був дитиною, одного разу його насварили, а коли він вийшов з кімнати, почув, що батьки сміються з його заплаканого обличчя. Він поклявся собі, що з нього не сміятимуться, і дотримав слова, висушивши себе дощенту… ҐОНКУР: — Випадково знайшлася в Біарріці наша «Історія французького суспільства за Директорії». Імператриця бере цю книгу, починає читати і раптом пирскає сміхом. Імператор наближається, питає; імператриця показує йому слово: «грудасті», застосоване до жінок Директорії. Імператор дивиться, читає, перевіряє — і суворо закриває книгу. «Ви ніколи не отримаєте Легіону», — запевнив нас той, хто розповідав нам цю подію. — Російський імператор, — втручається Тургенєв, — ніколи не читав нічого друкованого. Коли має бажання ознайомитися з якоюсь книгою чи статтею, йому їх копіюють канцелярським письмом, гарною каліграфією рондо. — Лише сьогодні можна оцінити добродушну монархію Луї-Філіппа, цього тирана, якого кожен міг безкарно колоти шпильками. Візники омнібусів, зустрічаючи на авеню де Невіллі скромний королівський екіпаж, знімали капелюха, ніби для поклону, і, нахиляючись, кричали йому у вухо: «Маю в дупі короля!» — Такі вже ми, французи. — Один англієць так визначив англійський і французький характер. «Француз їсть холодну телятину гарячою, англієць гарячу яловичину холодною». — З англійцями це особлива річ. Англієць — шахрай як нація, чесний як індивід. Протилежність французу, який чесний як нація, а хитрун як індивід. — Якось я дійшов висновку, в чому полягає меншовартість італійської раси. У тому, що ці люди не мають нервів. Бракує будь-якої нетерплячості. — Велике сучасне питання, що домінує над усім, грізне, — це латино-германський антагонізм. Германець мусить пожерти латина. А проте, візьміть з клубка цих двох людськостей зразок кожної, особистий інтелект завжди буде на боці латина, хоч би й італійця. Але чи не схожий цей інтелект на те римське сонце, суто мистецьке, яке народжує лише квіти, а не овочі? СЕН-ВІКТОР: — Щодо мене, я латин від голови до серця; кохаю лише латинське мистецтво, літературу та латинські мови, знаходжу батьківщину лише тоді, коли опиняюся в Італії… Мені була б, можливо, байдужа іспанська чи італійська інвазія, але я б помер від німецької чи російської інвазії. Ненавиджу північ. — Знаменне зізнання з уст Сен-Віктора! Бо латин схильний за природою до любові та до релігії; йому завжди треба бути на колінах перед якимось богом, перед людиною, жінкою, книгою, чим завгодно. — Не кажіть так. Заслуга Літтре в тому, що щоразу, коли він говорив про середньовіччя, він віддавав належне германському елементу, який незаперечно присутній у нашій расі. Поза догматом і вірою, католицизм, безумовно, найкраща річ, яка існує; але потрібно, для рівноваги, щоб над католицизмом германський елемент змішувався в нас з латинським. РЕНАН: — У всьому, що я робив, мене завжди вражала перевага німецького інтелекту і праці. Так, панове, німці — це вища раса. — Ох! Ох! — Так, вища за нас, — продовжує Ренан, запалюючись. — Католицизм — це скрітинизація індивіда; єзуїтське виховання гальмує і душить будь-яку сумативну здатність, тоді як протестантизм її розвиває. Німецький селянин… — Ех, я брав участь у полюваннях у Німеччині, тих селян женуть, щоб вони збирали дичину, копаючи їх ногою в зад. РЕНАН: — Я волію селян, яких копають у зад, ніж селян, яких загальне голосування зробило нашими панами. ТУРГЕНЄВ: — З усіх народів Європи, німці, окрім музики, мають найменше почуття мистецтва. Ця фальшива конвенція, яка змушує нас відкидати книгу, їм здається вершиною досконалості. Навпаки, росіяни, брехливі як народ, що довго був рабом, люблять у мистецтві правду і щирість. — Ви говорили про стабільність уряду. Я думаю, що уряд був би вічним, якби щодня давав народу феєрверк, а міщанству — скандальний судовий процес. Починається політична дискусія, на яку Готьє неохоче махає рукою і замовкає, як робить завжди, коли розмова заходить про політику. ҐОНКУР: — Я маю таку відразу до політики, що міг би прожити все життя, не голосуючи жодного разу. — Це загальний стан, відраза до будь-яких переконань, байдужість до політичних речей. Бачиш, що не варто помирати за жодну справу, що треба жити якось з кожним урядом, хоч би й найантипатичнішим, вірити лише в мистецтво, сповідувати лише літературу. Все інше — брехня і ослячість. — Ба, іноді нас відвідує думка, кинути Францію, кинути свою французькість, виїхати кудись за кордон, щоб відродити свободу слова — ніби в Голландії сімнадцятого та вісімнадцятого століття — заснувати газету проти того, що є, говорити щиро, зламати цю печатку, яка замикає вуста, вибухнути криком гніву і відрази… — Розкажу вам щось смішніше. У 1848 році Етель вирушив з Ламартіном до міністерства закордонних справ і взяв теку, думаючи, що вона містить секрети європейської політики. Там були лише адреси дівчат і листи від лореток (куртизанок). СЕНТ-БЕВ: — Ба, коли в 1817 році видали наказ про арешт Шатобріана, знайшли о шостій ранку автора «Духу християнства» в ліжку між двома дівчатками. — Ах, — зітхає Готьє, — якби я мав ренту, маленьку, малесеньку, але певну, якби я втік звідси, одразу… Пішов би кудись на край світу, де були б річки, пальмові ліси, неподалік блакитне море… Сонячного дня естетизували б ми собі над морем з ногами, зануреними у хвилю, як Сократ або Платон… — Ти б повернувся, повернувся б. Надто отруєний ти чорнилом. ҐОТЬЄ: — Їй-богу, ні. Справді, я часом червонію за своє ремесло. За мізерну суму, яку мушу заробити, бо інакше помер би з голоду, я не кажу й півчверті того, що думаю, і ще ризикую за кожним реченням, що можу бути тягнутий перед суд як Флобер, як Бодлер… — Один політичний журналіст писав, що проза Флобера ганьбить правління Наполеона III. ҐОНКУР: — По суті, Бастилія не перестала існувати для письменників. Це вже не в’язниця за наказом міністра, а суд трибуналу, який діє за наказами міністра-реакціонера і дурня. Процедура інша, але результат абсолютно той самий. — Людина задихається в літературному житті тим, чого не може сказати чи написати. — Ха, мужність і слава цивіла — це думати занадто рано. ТУРГЕНЄВ: — Після видання «Записок мисливця» я відсидів місяць у в’язниці. Одного дня я напоїв шампанським начальника поліції; він цокався зі мною і говорив, піднімаючи келих: «За здоров’я Робесп’єра». — Я нещодавно бачив Бодлера в Cafe Riche. Він вечеряв поруч з нами, без краватки, з голою шиєю, з поголеною головою, справжній туалет перед гільйотиною. А все це, по суті, дуже вишукано… Маленькі руки, доглянуті як у жінки… І ця голова маніяка, голос гострий як сталь, вимова, що силкується на квітчасту точність Сен-Жюста… — Йому можна все пробачити за його відкриття По (Едгара Аллана По). ҐОНКУР: — Так, По — це одкровення чогось, про що наша критика не має уявлення. Нова література; література двадцятого століття; наукова дивовижність, фабула через А плюс Б, творчість, що має щось від мономанії і щось від математики. Уява через аналіз. Речі відіграють у цьому більшу роль, ніж особи. Кохання — вже дещо зменшене у творі Бальзака через гроші — тут поступається місцем іншим джерелам інтересу; словом, роман майбутнього, присвячений справам, що відбуваються скоріше в мозку людства, ніж у його серці… — Гейне і По — це дві особистості. Ми всі при них — мандрівні торговці. — Бодлер — великий, дуже великий поет, але це не оригінальний прозаїк; він завжди перекладає По, навіть тоді, коли його не перекладає і коли хоче бути самим собою. — Ах, новий трепет! Ніколи публіка не дізнається, що це за розпач, сторінка, яку людина з себе вириває і яка не хоче народитися… — Повертаючись до попереднього, треба сказати, що й так література сьогодні досить вільна. Візьміть XVIII століття; філософи, члени академії, що прислужували, жили з пенсій великих дам або старої Жоффрен… — З усім тим, і чоловіки, і жінки мислили якось жвавіше у XVIII столітті, ніж сьогодні. Достатньо читати тодішню кореспонденцію, щоб у цьому переконатися. ҐОНКУР: — Бо ж як ми всі живемо! Тен лягає спати о дев’ятій, встає о сьомій ранку, сидить до вечора в бібліотеці; ввечері мати, фортепіано… Флобер, наче прикутий до ланцюга праці. Ми з братом, без тіні розваги, окрім якогось нишпорення в антикварів… — Життя — це така праця, стільки зайнятості, такий труд, що люди, такі як ми, муситимуть сказати собі в годину смерті: «Чи ми жили?»… — А Сент-Бев? Працює з восьмої ранку до п’ятої; з п’ятої до шостої прогулюється, щоб нагуляти апетит. По вівторках запрошує на обід свого секретаря і якусь пані… СЕНТ-БЕВ: — Я волію працю, ніж нудьгу… Сент-Бев розповідає, як замолоду був інтерном у Сен-Луї, мешкав на найвищому поверсі і жив так самотньо, що протягом семи місяців ніхто не заходив до його кімнатки, лише мати, і то один раз… З того часу він відчуває ці меланхолії, ці самотності, потребує людей, мусить мати в їдальні жінок, котів… Тен починає говорити про свою молодість, про довгі години, проведені в неопалюваній кімнатці друга, студента-медика, де було лише ліжко, стіл, два стільці та скелет. Той медик віддавався дуже цікавим соціологічним студіям; помер у двадцять п’ять років… У цій кімнатці (каже Тен), як і в багатьох інших подібних, розглядалися дуже революційні питання з нечуваною відвагою, безкомпромісністю, енергією. Говорили все, що може спасти на думку молоді, яка не живе, не розважається, не насолоджується… — Так, ваше покоління молодих не мало молодості; ви виросли замариновані в праці, науці, аналізі. — Ми озброювалися на підкорення суспільства… — Ну і вийшло з вас покоління критиків; нічого ви не пізнали безпосередньо, все через книги. — Виростає сьогодні раса молодих пожирачів паперу, з очима, які знають лише друкарську фарбу, покоління літераторів без пристрастей, без темпераменту. Сліпих на жінок, на квіти, на твори мистецтва, на дива природи, і думають, що писатимуть книги! Цінні книги виникають лише як реакція на зворушення. Для того, щоб зробити в літературі щось добре, треба, щоб усі чуття були як великі відчинені вікна… — Сьогоднішня молодь ділиться на два абсолютно різні світи, між якими немає можливого контакту чи зближення: чепуруни з безприкладно порожньою головою, і табір працівників, найбільш затятих до праці, які існували в будь-яку епоху: генерація, відрізана від світу, скисла самотністю, гірка, майже грізна. ҐОТЬЄ: — Вся ця теорія зречень ідіотська. Жінка, вживана як проносний засіб, анітрохи не нищить ідеальних прагнень. Чим більше віддаєш, тим більше набуваєш… Я, наприклад, зробив диверсію в романтичній школі дохляків. А зовсім не був сильний тоді, лише став сильний через гімнастику. Мав коханку сухотницю, прогнав її. Взяв міцну дівчину мого зросту… Починається розмова про стан душі після любовного задоволення. Одні говорять про смуток, інші про полегшення. Флобер заявляє, що танцював би перед дзеркалом. — Бальзак вважав, що в акті кохання фільтрується чиста мозкова субстанція; він драматизував цю втрату до неможливості! Одного ранку прийшов до Ґаварні і сказав: «Сьогодні вночі я втратив книгу!» — Зі мною, це особливе, — каже Тургенєв; — лише потім я входжу в контакт зі світом, з оточенням… Речі віднаходять реальність, якої не мали мить тому… Я відчуваю себе собою… стіл, що стоїть поруч, знову стає столом… Так, стосунки між моїм я і природою налагоджуються, оновлюються… — Чарівні ці наші суботні обіди. Говориться про все, кожен сповідається потроху… — Чи помічали ви опірність і силу покоління, народженого близько 1800 року? Звідки це береться? ДОКТОР РОБЕН: — Нервова рівновага, некуріння тютюну… — Скоріше, гадаю, стриманість. Не роби гримас, Готьє. Такі Тьєр, Гізо, Гюго та інші… Гізо і Гюго на старість стали бабіями, але молодість мали чисту. СЕН-ВІКТОР: — Пам’ятаєте Марка Аврелія, як він дякує Фронтону за те, що той тримав його подалі від жінок аж до чоловічого віку? — Ба, Віктор Гюго! Колись сказав Бюрті: «Виступати публічно — це для мене велике зусилля. Одна промова так мене втомлює, як тричі обійматися». Після чого, замислившись, додав: «А навіть чотири». ҐОТЬЄ: — Пропоную, щоб ми розійшлися після цього слова. Нічого вже сьогодні прекраснішого не почуємо… Третій обід Мова йде про художника Делакруа, який нещодавно помер. Сен-Віктор починає його характеризувати; раптом великий критик блідне, кидає каламутний погляд навколо. Нас тринадцять за столом… так, безперечно тринадцять. «Ба, — каже Готьє невпевненим голосом, — рахуються лише християни, а тут я бачу чимало атеїстів». Хай там як, Сен-Віктор і Готьє приводять, на чотирнадцятого, сина ресторатора Мані, молодого школяра, при якому незабаром говорять жахливі речі. Ніби для виправдання, хтось згадує Лессепса. Лессепс, творець Суецького каналу, людина, здавалося б, незламної волі, нещодавно розповідав у принцеси Матильди, що від багатьох речей у житті його відвернула ворожка, наступниця славетної Ленорман з вулиці де Турнон… ҐОТЬЄ: — Я повертаюся з відкриття алжирських залізниць. Я шаленію. Шаленію від цивілізації, від інженерів, які псують мені пейзаж своїми рейками, шаленію від утилітаристів… (до когось) Ти це любиш, ти цивілізований… Але нас тут кілька, четверо, троє — ми хворі, декаденти… Ні, скоріше примітиви… ні, це ще не те… словом, дивакуваті особистості, підозрілі, божевільні. Бувають моменти, коли я хотів би повбивати все, що є, поліцейського, пана Прюдома, пана Піу-Піу, все це свинство… Зрозумій мене, я це кажу без іронії, я тобі заздрю, ти маєш рацію, Все випливає з того, що ти не маєш почуття екзотизму. Маєш почуття екзотизму? Ні; в цьому річ. Ми — я говорю про цих трьох чи чотирьох — не французи, маємо щось від інших рас. Повно в нас ностальгії. А коли до ностальгії за країною додається ностальгія за часом, як, наприклад, у Гонкурів ностальгія за XVIII століттям, як у мене Венеція часів Казанови, ох, тоді вже пропало… — Ха, існує зіпсованість старих цивілізацій, яка змушує людину знаходити задоволення лише у творах людини, а нудьгувати творами Бога. — Я помітив одне: що запеклі пророки наготи, давніх атлетичних і гімнастичних цивілізацій, це переважно кривоногі професори з худорлявим тулубом, закутаним у фланелеві жилетки. Не кажу цього тобі, Готьє. — Сподіваюся. — Цивілізації — це не лише зміна думок, вірувань, звичок мозку, але, можливо, й перетворення звичок тіла? — Я читав розповідь про дивовижне відкриття міста в Сіамі: місто, руїни якого вкривають десять миль, де є фрагменти статуй з пальцями на ногах завдовжки дванадцять сажнів. Фантазія чи правда, але це занурило мене в мрії… Невже існувала до нашого людства якась велетенська людність, люди заввишки двадцять п'ять футів, пам'ятники велетнів, міста великі як королівства? Невже існувала врешті-решт поза нами минувшина, наскільки ж колосальніша від тієї, яку ми знаємо? — Ба, історія тільки починається: тобто людство, яке створило собі пресу… — Подумати, що людство ще таке молоде; подумати, що двадцять чотири столітні людини, тримаючись за руки, створили б ланцюг, який би нас довів до героїчних часів, до Тесея… — Людство все застало в дикому стані: тварин, плоди, кохання… — По суті, людство — і це його велика слава — є великим Дон Кіхотом. Має при своєму боці Санчо, яким є розум, але губить його щомиті. Найбільші зусилля, найстрашніші жертви людства завжди були на користь ідеальних справ. От, гріб Христа, лише ідея, через яку вся Європа рухалася ще вчора… Тен заявляє, що четверо великих людей — це Шекспір, Данте, Мікеланджело, Бетховен — яких він називає «чотирма каріатидами людства». — Це все — сила, а де ж грація? — каже Сент-Бев. — А Рафаель? — втручається хтось, хто не зміг би відрізнити картину Рафаеля від картини Рембрандта. Потім говорять про здоров'я стародавніх, про їхню рівновагу, про моральну гігієну нових часів, про фізіологічні умови існування за п'ятдесят років. Нагода для Тена, аби ствердити, що зменшення чутливості та збільшення активності — це майбутня програма. ҐОНКУР: — Знаєте що, пане Тен, можна було б мати серйозні сумніви щодо вашої тези. Відтоді як людство розвивається, воно постійно розширює сферу своєї чутливості. Стає нервовішим, істеризується, можна сказати, з кожним днем; що ж до тієї активності, розвитку якої ви прагнете, хто знає, чи це не є однією з причин сучасної меланхолії. Хто знає, чи анемічний смуток нашої епохи не походить саме від надміру активності, від її страшного зусилля, від її шаленої праці, від напруження мозкових сил до максимуму, від розгнузданості виробництва та думки? — Одичавіння потрібне кожні чотириста або п'ятсот років, щоб оновити світ. Інакше світ помер би від цивілізації. Колись, у Європі, коли похиле людство в якійсь приємній місцевості було достатньо анемізоване, на нього з Півночі падали на шию зухвальці заввишки шість футів, які переінакшували расу. Нині вже немає дикунів у Європі; але робітники владнають цю справу за п'ятдесят років. Це називатиметься соціальною революцією. — Цікаве спостереження: народ сьогодні не каже «майбутня революція», а «майбутня ліквідація». У ці часи біржі навіть загроза народу запозичується з біржового жаргону. — Соціальна революція зовсім поруч; а знаєте, який її найактивніший елемент? Повія. — Поняття «повії» в нашу епоху має величезне розширення. Дівчина з вулиці, а така Паїва… СЕНТ-БЕВ: — Не кажіть погано про Паїву. Я буваю в неї. Сьогодні є лише два салони, де буває література: салон княгині Матильди та салон пані Паїви. — Характерна риса дівчини, яка впадає в проституцію, — це безособовість. Вона вже не особа, не хтось, а одиниця в натовпі. Почуття власного «я» стирається в неї до такої міри, що в публічних будинках дівчата без різниці беруть пальцями з тарілки тієї чи іншої. — Я знав кілька великих куртизанок. Усі вони справляють на мене враження звичайних повій. Не вносять нічого іншого, ніж ті. Чи походять вони з борделю чи ні, у мене враження, що їхня розмова, поведінка, улесливість завжди переносять нас у цю атмосферу. Я не зустрічав жодної, чия розпуста мала б вищу породу. У мене враження, що сьогодні вже немає куртизанок і що все, що носить це ім'я, це просто повії. — Ви згадали Паїву. Готьє знає її добре і давно, ще з часів, коли вона була нічим.

ГОТЬЄ: — Ця Паїва — цілий роман! Природна дочка великого князя та єврейки. Її мати, дуже красива, спотворена віспою, наказала завісити крепом усі дзеркала в домі, так що дівчинка виросла, не бачачи свого обличчя, мучена думкою, що має ніс, схожий на картоплину. Її рано видали заміж за французького кравця в Москві. Вона втекла з учителем фортепіано, який її покинув. Хвора, без гроша, вона опинилася в убогому готельчику. Написала мені, щоб я прийшов. Сказала: «Бачиш, у якому я стані… Може, не виберуся з цього, тоді кінець. Але якщо викарабкаюся, матиму колись найкрасивіший палац у Парижі, запам'ятай це». Її подруга, модистка, озброїла її всім спорядженням. Я був у неї в той момент, коли вона мала рушити в бій, туалети лежали розкладені по меблях, вона приміряла їх, як солдат карабін перед битвою. Сказала: «Непогано я нафарбована, але людина ніколи не впевнена. Якби я мала промахнутися, тоді добраніч». Попросила мене, щоб я дав їй флакон хлороформу; була готова отруїтися в разі провалу. Я попросив хлороформ у знайомого медика і дав їй. — Це Паїва потім казала: «Усі мої бажання приходили до моїх ніг, як покірні пси!» — Так, вона панує сьогодні у своєму легендарному палаці на Єлисейських полях, стара куртизанка, нафарбована, заштукатурена, схожа на провінційну акторку, з фальшивою усмішкою та фальшивим волоссям. Пригощає чаєм у ренесансному салоні — мармури, буазері, картини, емалі, в які вона втопила величезні суми, щоб у результаті створити копію багатого ресторанного кабінету. Час від часу здається, що її думка відпливає, щоб перенестися до кабінетика, де знаходяться залізні сейфи з коштовностями; це вгадується по кам'яній нерухомості її обличчя, читається минуле, яке проймає тремтінням. — І бачиться той прусак, який утримує Паїву… — Так, пройшов і я через цей салон. Нудьга. Все мусиш захоплювати. Муслінову сукню, яка — каже Паїва — коштує 37 франків, і перли на шиї та плечах за кількасот тисяч. Сервіз — не кажеться ціни, але недбало мовиться, що в магазині коштував би вісімдесят тисяч. І кожен мусить вичавити комплімент, і жодні лестощі, хоч би найгрубіші, не будуть достатніми. Нудьга. — Ба, повія, яка виробить у собі діловий хист, є силою. Панує, царює, зневажає, топче, гордує. Опановує суспільство, звичаї, шмагає брудом думку. Вже заволоділа перегонами, театром… — Стара, дуже відома акторка казала: «Маю сорок тисяч ренти, старію з гідністю». — Колись, на редуті, виведений з терпіння князівськими манерами однієї з тих пануючих мавп, яку я пізнав під маскою, я торкнувся її плеча, кажучи: «Тут, бачиш, у цьому місці, тебе колись позначать фалосом з розпеченого заліза». — Так, гадаю, що в недалекому майбутньому доведеться повернутися до суворих поліцейських приписів, які заборонять їм, як у XVIII столітті, місце в порядних ложах, які каратимуть їхню зухвалість, приборкуватимуть їхні багатства і повернуть їх на належне місце — до стічної канави. Все це прийде, і прийде ще інша річ: велике прання. ГОНКУР: — Занадто суворі ви. Багато можна було б сказати на похвалу повій. Вони переривають монотонність, правильність, суспільний порядок, вносять у світ трохи божевілля, розкидають банкноти… Повія — це вивільнений, голий і переможний каприз у цьому світі розсудливих нотаріусів та ощадливих задоволень. — Каприз? Зустрів сьогодні такий каприз, давню знайому. Питаю, як їй ведеться. — Ох, чудово, маю старого, дуже багатого. Уяви собі, це колишній майстер з обробки чорного дерева: приходить до мене щопонеділка, наказує мені роздягнутися догола і починає полірувати мої меблі. Я ходжу за ним, поплескую його і кажу: «Як ти добре поліруєш!»… Зрештою, його це розігріває… — Маєш свій каприз, Гонкур! — Ми були колись на балу в Опері. Прогулювалися, намагаючись віднайти щось з нашої старої Опери: якийсь жарт, усмішку, якусь спокусливу вигнутість безкоштовно, тінь фантазії, інтриги — щось, що не пахло б стофранківкою. Інтерес, скрізь інтерес, інтереси аж до самої стелі. Сьогоднішня повія — це вже не та лоретка Ґаварні, яка зберегла в глибині щось від гризетки і марнувала трохи часу на порив серця… Зрештою, низини лише віддзеркалюють великий світ кохання; той світ, де жінки з товариства помалу звикають до того, щоб їх утримували. — Проституція — це помста народу багатіям… — Митці не повинні нічого говорити про цих пані. Це сьогодні меценатки мистецтва: замовляють картини, декорують салони… — Ха-ха! Колись Герберту спало на думку порадитися з княгинею Матильдою, чи має він прийняти замовлення Паїви. Вона обурилася: «Художник такого рівня мав би працювати для такої жінки! Така негідниця бавиться в покровительку мистецтва!» і врешті найвищий аргумент: «Але ж пан не міг би до неї завести своєї матері, щоб вона оглянула ваші картини!» СУЛЬЄ: — Так, так, матері. Зрештою, княгиня сформулювала це так: «Можете пан робити для цих пані, що пан забажає, якщо це безкоштовно; але з тієї миті, коли в гру вступають гроші…!» — Княгиня звернулася з цим до Сульє, думаючи, що він її підтримає, але цей цинік відповів, що Рафаель працював би для кожної жінки свого часу. СУЛЬЄ: — Що ж ви хочете? Я не маю принципів. — Закінчилося тим, що княгиня встала, заявила, що бажає нам доброї ночі, і вийшла, кажучи: «Справді, зважаючи на вашу поблажливість, якби я мала вдруге народитися, я хотіла б бути розпусною, шахрайкою». — Часто порядні жінки говорять про помилки інших жінок як про щось, що в них украли… — Яка ж чарівна ренесансна жінка, ця Маргарита Наваррська в шкірі Наполеонки! Ця простота, щирість, навіть шорсткість… суміш мужності з жіночою делікатністю… тип княгині XIX століття. — Вона має чудову усмішку, чарівну людську усмішку, що приховує багато речей. Треба було бачити цю усмішку на її вустах, коли вчора вона говорила до Сент-Бева: «Ох, пане де Сент-Бев, якщо колись переглянуть наші листування, виявиться, що ми подавали руку чималій кількості негідників… — Хто цьому винен? Можна користуватися негідниками, — каже Лабрюєр, — але їхнє використання має бути обережним. Може, тепер їх використовують без міри? ГОНКУР: — Княгиня сама не знає, які послуги її салон надає Тюїльрі, скільки роззброює гнівів і ненависті, яким є буфером між урядом і людьми, які мають перо в руці… Флобер і ми, якби нас не була купила, так би мовити, своєю грацією, своєю ввічливістю… — Отже, княгиня обурена, як вона каже, тріумфом тих повій, у яких ласують трюфелями філософи, письменники, вчені, а які не мають на виправдання таланту й імені якоїсь Рашель. — Що ж ви хочете, так уже є. Жінки з товариства конкурують з ними, наслідують їхні моди… — Двоє моїх друзів, яких і ви знаєте, були одного вечора в «Maison d'Or». Їм захотілося оживити вечерю жіночим товариством. Дзвонять марно, врешті один з них визирає зі сходів, щоб крикнути на стрільця. Бачить його зануреного в книгу. Зацікавлений, питає його, що читає. «Читаю те, що Його Еміненція наказав мені читати, — каже хлопець з добродушним виглядом. — Що за Еміненція? — Єпископ з Нансі, звідки я родом. Він сказав мені: „Їдеш до Парижа, це осередок загибелі… Читай Тертуліана”. Читаю отже Тертуліана». Цей чоловік читав Тертуліана на сходах у «Maison d'Or», між двома курсами до звідниці. Ніколи уява не вигадає неправдоподібностей, які створює життя! — Життя в Парижі. Не раз я думав, скільки ненаписаних драм народжує одна ніч у Парижі, скільки кохання, і злочинів, і смертей! — Якось я чув від медсестри подробиці щодо похоронів у Парижі. Ніщо так не змальовує цинізму та скнарості багатіїв. Вона розповідала мені, що бачила на власні очі, як одного юнака з великого дому поховали у старому костюмі П'єро. — Чи хтось коли-небудь замислювався, якою моральною одиницею може бути син власника борделю, зачатий одразу після того, як батько наказав додати номер кабінету до рахунку гостя за вечерю? — Це дуже складно. — Париж змінюється, Париж гине. Колись я заблукав на приміські бульвари, як же все це змінилося. Публічні будинки зі своїми матовими та освітленими шибками схожі на бари в Нью-Йорку. — А бал в Ермітажі! Немає вже жодного гарного личка. Гроші забирають усе, зривають усе в цвіті, перетворюють на лоретку кожну гарну дівчину з народу. ГОТЬЄ: — Це вже не Париж, який я знав. Це Філадельфія, Петербург, усе, що хочете, тільки не Париж. — І так Париж залишиться справжнім кліматом діяльності людського мозку… ЕДМОНД ГОНКУР: — Мене цікавлять лише парижани… Провінція, селяни, словом, уся решта людства — це для мене природна історія. — Я вже маю досить Парижа. У Парижі людина справді є лише третьою частиною самої себе. Осідає в людині стільки вражень, думок, чужих ідей, що час від часу я їду до Бретані, щоб відновити свою особистість і бути собою, цілком собою! — Париж, хочете ще щось паризьке? Я чув, що усунули кількох інтернів зі шпиталю за те, що вони продавали шкіру з жіночих грудей палітурнику, який спеціалізується на оправленні порнографічних книжок. ГОНКУР: — Е, під цим оглядом Париж завжди буде нічим супроти наших заморських сусідів. Я бачив сьогодні, можливо, отримувача цих книжок, монстра, одного з людей, які стоять на краю прірви. Я бачив крізь нього, ніби крізь розірвану завісу, жахливу глибину, огиду зблазованої аристократії грошей, тієї англійської аристократії, що вносить у справи кохання елемент жорстокості, насичуючись лише стражданням жінок. Пам'ятаєш, Сен-Віктор, тобі першому представили на балу в Опері цю фігуру. СЕН-ВІКТОР: — А, наш англієць, справді милий пасажир. Він заявив мені з простотою, що в Парижі немає розваг, що Лондон у цьому відношенні нескінченно вищий, що там є дуже пристойний заклад місіс Дженкінс, де знаходяться дівчатка тринадцяти років і молодші, яким спочатку дають уроки, а потім їх вправляють — ох, тих молодших не дуже сильно, але старших зовсім сильно. Можна їм також вбивати шпильки, не дуже довгі, ледь-ледь — і показував на кінчику нігтя. «Так, бачиться кров». Молодий англієць говорив це дуже спокійно і додав: «Я маю жорстокі смаки, але обмежуюся людьми. Свого часу я винайняв з другом за великі гроші вікно, щоб бачити, як вішають одну вбивцю. Ми мали з собою жінок, щоб з ними… ну, розумієте, в момент, коли вішатимуть. Навіть наказали просити ката, щоб підняв тій трохи спідничку при вішанні. Але в останню мить королева її помилувала. Це дуже неприємно»… ГОНКУР: — Сьогодні Сен-Віктор завів нас до цього приємничка. Тридцять років, лисий, скроні роздуті, як апельсини, очі блакитні, як сталь, шкіра тонка з делікатною сіткою жилок, голова молодого священика, звиклого до екстазу, витончений, ввічливий, лагідний. Показує нам колекцію еротичних книжок, чудово оправлених… — Там є Мейбомій: «Користь бичування в шлюбі та коханні», оправлений одним із найкращих паризьких палітурників, із застібками, що зображують фалоси, черепи, знаряддя тортур… — Він сам дав палітурнику малюнки, — каже. — Спочатку майстер вагався це робити… «Тоді, — говорить, — я позичив йому своїх книжок… Тепер його дружина дуже нещасна… Він ганяється за малими дівчатками… Але я маю свої застібки». — Він показав нам книжку, підготовлену до оправи. «На цей том, — казав, — я чекаю на шкіру, шкіру молодої дівчини, один мій друг роздобув її для мене… Її дублять… Пів року треба дубити… Хочете подивитися книжку? Але це нічого цікавого… Я хотів би мати шкіру з живої дівчини… На щастя, у мене є друг, доктор Барч… знаєте, той, що їздить у глиб Африки… він пообіцяв мені, що при нагоді якоїсь різанини роздобуде для мене шкіру за таких обставин… з муринки». І розмова спускається в таємниці чуттів, у безодні сексуальних дивацтв, потворностей. Капризи, перверсії, шаленства чуттєвої жаги — досліджувані, обговорювані, аналізовані. Сад, Тардьє… Кохання лежить, мов на столі прозекторської, пристрасті пропливають, мов під оглядовим дзеркалом. — Ви дали справжній науковий курс кохання в XIX столітті! — Це була б чудова книжка для написання, але хто її напише? — «Природна історія кохання»… — Чи знаєте ви, що пояси цноти не є міфом: їх виготовляють ще й сьогодні, і навіть чоловічі. Мені це розповів один ексміністр. Під час його міністерства переслідували фабриканта за виставлення такого предмета. Перевірили його книги й виявили прізвища отримувачів. Серед цих прізвищ фігурував чоловік із товариства, якого дружина, під час своєї відсутності, змушувала носити такий пояс, забираючи з собою ключ. Той міністр знав цю людину і навіть жартував з ним на цю тему. — Жорстокість у коханні, фізична чи моральна, є ознакою кінця суспільств… — Суспільство! По суті, є лише два світи: той, у якому позіхають, і той, у якому позичають у тебе двадцять франків. — Один лорд-мізантроп казав: «Люди злі, і коли я помру, матиму принаймні ту втіху, що ніколи нікому не зробив послуги». — Це було б неабияке звільнення світу від шикарної дурості та елегантного кретинізму, якби так кинути якусь пекельну машину в гарний день, між четвертою та шостою пополудні, в *tout-Paris* (увесь Париж), що крутиться навколо озерця в Булонському лісі… — Колись у Булонському лісі був такий затор екіпажів, що більшість з них мусила повертатися бічними алеями. Хто сьогодні не має екіпажа? Дивне суспільство, де всі розоряються. Ніколи показ розкоші не був таким деспотичним і таким деморалізуючим. ДОКТОР РОБЕН говорить про потреби працюючої людини, про кулінарне мистецтво, про приготування їжі. Якби люди (каже) харчувалися, як тварини, сирим м’ясом, їхнє травлення було б таким довгим, як у тварин, і їм не залишалося б часу на роботу. Він вірить у те, що вдосконалення їжі подовжує життя. На його думку, у первісних рас було дуже мало столітніх старців. — Я чув, що Оґюст Конт зважував усе, що з’їдав і випивав. — Так розповідав хтось, хто його добре знав. Розповідали й інше. Ви всі знаєте історію платонічного кохання Конта до пані Д… Пані Д… померла, і Конт щодня носив квіти на її могилу. Його дружина, з якою він був розлучений і якій не платив, сховалася якось за могилою і, вдаючи голос пані Д…, наказала йому, щоб він регулярно платив аліменти дружині. Творець позитивізму злякався, як усі чорти, і більше не з’являвся на цвинтарі. ДОКТОР РОБЕН, незворушно продовжує: — Добре працюється лише тоді, коли добре спиш, а добре спиш лише тоді, коли з’їв ситний обід. Погляньте на єгипетські мумії, у яких зуби зовсім стерті через недосконалість млинків для перемелювання зерна. — Чи помічали ви, що око смакує страви, перш ніж вони торкнуться піднебіння? Пересолені страви мають свій колір. — Це для мене занадто тонко. ГОНКУР: — Їсти й пити для мене байдуже; решта… ледь приємна… — Ох! ДОКТОР РОБЕН: — Сьогоднішня така часта схильність до апоплексії… — Я думаю, що багато апоплексій виникає через диспропорцію між людиною та посадою: від занадто високої посади лопаються малі мізки… — Ет, жити так чи інакше? Що таке життя? Довічне користування скупченням клітин. ГОНКУР: — Ми колись з Флобером оглядали паризькі катакомби. Дивлячись на ці купи кісток, ми питали себе: навіщо ця брехня безсмертя, скелет? — Щоб дозволити нам знести життя, Провидіння було змушене відняти в нас його половину. Без сну, який є тимчасовою смертю гризот і страждань, людина не дотримала б до самої смерті… — Не відчуваєш пірамідального нонсенсу в цьому реченні? — Я знав одну молоду особу, яка казала: «Я щаслива лише тоді, коли сплю, або коли танцюю». — Наркотики — Природа щедро обдарувала людину вином, гашишем, опіумом, тютюном, як щастям забуття про життя, як отрутами від нудьги існування. — А музика, хіба це не ліки? — Музика діє лікувально? Чому ж тоді серед музикантів стільки божевільних? — Закритих чи ні… БЕРТЕЛО: — Можливо, тому, що це люди, які відчувають, а не думають. ХТОСЬ: — Я в музиці найбільше люблю жінок, коли вони слухають… — Так, музика для жінки — це меса кохання. — Це річ, яка найбільше підносить жінку над життям, найбільше сповнює її відразою до того, що розумне й реальне. Можливо, не варто вчити жінок музики, це породжує в ній почуття туги за чимось, чого не існує… ГОНКУР: — Для нас обох музика могла б не існувати. Ми робимо виняток для військової музики. ГОТЬЄ: — Музика. Мене дуже тішить те, що ви кажете. І я такий самий. Я віддаю перевагу тиші, а не музиці. Проживши стільки років зі співачкою, я дійшов лише до того, що розрізняю добру музику від поганої, але обидві мені абсолютно байдужі. Це, до речі, цікаво, що всі письменники наших часів такі. Бальзак ненавидів музику. Гюго не може її терпіти. Ламартін, який сам є піаніно напрокат або на продаж, не терпить музики. Лише кілька художників зберегли ці смаки… — Тепер, — продовжував Готьє, — панує мода на обридлий *глюкізм*. Широкі фрази, повільні, повільні, ніби церковна музика… Я щойно був на «Цариці Савській». Ґуно — щирий осел. Там у другому акті є два хори єврейок і сабейок, які базікають біля криниці, полощучи собі сідниці. Ну так, гарні ці хорики, але це й усе. У цьому місці весь зал дихає і робить «ах!» — така решта нудна. — А Верді? — Ви питаєте мене, що таке Верді в музиці? Це Деннері, фабрикант мелодрам. Він зробив у музиці лише один винахід: коли слова сумні, він додумався зробити в оркестрі «тру тру тру» замість «тра тра тра». На похороні він не дає веселої арійки. Россіні дав би її напевно. Адже це Россіні в «Семіраміді» велить тіні Нінуса входити на ноту розкішного вальсу. Це весь геній Верді. На зітхання Готьє, хтось питає його, чому він не пише того, що говорить. — У «Моніторі»? Ет! — Розповім вам історійку, — спокійно відповідає Готьє. — Одного дня міністр Валевський сказав мені, щоб я вже порвав із поблажливістю і що він уповноважує мене писати про театр те, що я думаю. «Але ж, — сказав я, — цього тижня грають п’єсу пана Х…» — А, жваво відповів міністр, — можете почати з наступного тижня. Ну, і я все ще чекаю того наступного тижня… — Так чи інакше, критик завжди піддається якомусь тиску: швидше приймає суд публіки, ніж сам його їй надає. — Так, рідко буває, щоб фабриканти думок у мистецтві та літературі не підлягали тиранії дурнів. Провідники суспільного смаку найчастіше є його лакеями. — Ніхто ніколи не дізнається, до якої міри торговці чужими думками та чужими перами є дурними. — І ніколи автор не зізнається собі, що чим більше його слава зростає, тим більше його талант має шанувальників, нездатних його оцінити… — Цінна людина зберігає цю цінність лише за умови, що збереже свій інстинкт зневаги до думки. ХТОСЬ: — Яка іронія! Інтелігентні, геніальні люди вбиваються все життя заради грубої худоби, званої публікою, зневажаючи в душі кожного з дурнів, що її складає. ГОНКУР: — Мистецтво, Брехня, Черв’як. Ми читали видавцеві нашу «Жерміні Ласерте». У місці, де Жерміні каже, що, прибувши до Парижа, мала повно вошей, Шарпантьє заявив нам, що, з огляду на публіку, «воші» треба змінити на «комахи». До дідька з публікою, якій завжди треба приховувати те, що брутальне, що правдиве! Що це за делікатес ця публіка, і яке вона має право вимагати, щоб роман завжди їй брехав, щоб приховував від неї потворність життя?… ФЛОБЕР: — Коли я шукав видавця для «Пані Боварі», перед Леві я пішов до пана Жакотте. «Дуже, дуже, авжеж… — сказав пан Жакотте, — це дуже *витончено*… але, розумієте, ви не можете претендувати на успіхи такого Амедея Ашара, якому я саме видаю два томи; я не міг би зобов’язатися видати це цього року». — *Витончено*!! — рикнув Флобер. — Нахабство! Нехай нас експлуатують, крадуть, але не мають права нас судити. Я завжди поважав пана Леві за те, що він ніколи не промовив мені ні слова про мою книжку. — Хотіти давати нову річ публіці! Ви знаєте, що казав великий критик Жанін: що якби «Revue des Deux-Mondes» змінила колір обкладинки, вона втратила б дві тисячі абонентів. — Ет, той самий Жанін якось у нападі щирості сказав: «Знаєте, яким дивом я протримався двадцять років? Тим, що змінював думки кожні два тижні… Якби я завжди говорив одне й те саме, ніхто б не цікавився моїм фейлетоном, мене б знали напам’ять ще до прочитання». ГОНКУР: — Жанін взагалі мав гарні приказки. Був час, коли його сильно атакували. «Атаки! — казав він нам, — нісенітниця! Що вони можуть мені сказати? Що я дурний, що я старий, що я потворний. Мені це абсолютно байдуже». — Лише раз він обурився, коли оголосили, що він не вміє писати французькою. «Я не вмію французькою? Та я ж умію тільки це! Я не знаю історії, не знаю географії, але писати французькою…? Ні, це занадто грубий жарт». Зрештою, він одразу ж утішився. «Ех, — сказав, — це не завадить, що весь Париж буде на моєму похороні». — І я якось застав його дуже засмученим через атаки бульварної преси. Але він пояснював це собі так: «Ох, мій Боже, це дуже просто; в країні є певна сума образ, які щорічно треба „розмістити“: скажімо, двадцять тисяч. Отже, за конституційного уряду ці двадцять тисяч образ розподіляються на короля, на міністрів тощо. Сьогодні ті „розміщення“ відпали через цензуру, а залишається та сама сума образ: її можна розподілити лише на кількох письменників, таких як я». Тургенєв замислився і сказав: — Якби я надавав ваги цим речам, я хотів би, щоб на моїй могилі було викарбувано лише те, що моя книжка зробила для визволення селян. Імператор Олександр наказав мені сказати, що читання моєї книжки було важливим чинником його рішення. Розмова переходить на вічне порівняння ремесла художника з професією письменника. Хтось із присутніх літераторів заздрить художникам. — Благословенна професія порівняно з нашою! Там щасливе функціонування руки й ока, тут муки мозку. Там насолода, тут страждання. — Ет, художники теж мають свої клопоти. Крім модернізму, яким вони зневажають, найсправжніші таланти, як Бодрі, мусять повторювати те, що сильніші за них уже робили. Період великого живопису закінчився… залишився лише пейзаж… — Я щойно був у салоні. Рішуче, немає вже живопису ані художників. Армія шукачів ідей чи концептів. Скрізь фабула замість композиції. Інтелект не в пензлі, а в темі. Література пензля. СЕНТ-БЕВ, з роздратуванням у бік Гонкурів: — А знову ж таки в літературі забагато живопису. «Душа речей», кажете ви, барва, рух… Це неможливо… Я не знаю, до чого це дійде і як це сприйматимуть, але на сьогодні ви повинні припинити… Цей ваш опис папи всього в білому… Ні, ні. Раптом спалахує гнівом: — *Нейтральтинт*. Що це за *нейтральтинт*? Цього немає в словнику. Це малярський вираз. Не кожен є художником. Це як те небо кольору чайної троянди; ча-йної троянди. Що це за чайна троянда. Є лише троянда, це не має сенсу. — Але ж, якщо ми хотіли висловити, що небо було жовте з жовто-рожевим відтінком чайної троянди, а зовсім не було рожеве, як звичайна троянда? — У мистецтві треба влучити в читача, в отримувача, — кричить Сент-Бев, не слухаючи. — Так, треба влучити… В інтелект усіх. ХТОСЬ: — А проте є інша публіка, не публіка даної миті… СЕНТ-БЕВ, з роздратуванням: — Мовляв, *потомство*? Ви вірите в це? (Через мить). Або та ваша героїня, яка читає Канта… Тоді Кант не був перекладений. Де ж ваша славнозвісна правда? ГОНКУР, півголосом до брата: — Але ж був перекладений, і не один раз… ЖУЛЬ, півголосом: — Не кажи йому цього, він би нам не пробачив… — Рідкісний і добре підібраний епітет — це весь письменник.

ГОТЬЄ, до Ґонкурів: — Але люди не скоро це зрозуміють, будьте певні. Так, зі ста осіб, які читали вашу «Венецію», лише дві ледь вловлять, що ви мали на увазі. Це тому, що багатьом людям, навіть інтелігентним, бракує художнього чуття. Багато хто не бачить. З двадцяти п’яти чоловіків, які сюди входять, немає й трьох, хто б розрізняв колір шпалер. Я провів цей експеримент на присутньому тут Ренані: коли він заявив, що площа Святого Марка у Венеції — це огида і що мистецтво треба судити «раціональними елементами», я раптом запитав його про колір оббивки в його кімнаті… Ви не уявляєте, як він зніяковів. Мистецтво, Око. Важко, щоб говорити про мистецтво, треба знати колір стін, у яких живеш щодня: очі — найкращий інструмент художнього відчуття, кращий за «раціональний елемент»… Вас судять люди, які не бачать, чи цей стіл круглий, чи квадратний… Те саме зі мною. Мене лають і хвалять, не розуміючи ані йоти з природи мого таланту. Вся моя цінність — але про це не скажуть ані слова — це те, що я людина, для якої видимий світ існує.

ГОНКУР: — Не вірте людям, які кажуть, що люблять мистецтво, а які протягом усього свого жалюгідного життя не витратили й десяти франків на якийсь ескіз, малюнок, щось намальоване чи накреслене. Коханцеві мистецтва вигляд його творів не достатній; йому потрібно — чи він багатий, чи ні — мати у власності хоч трохи цього мистецтва.

— Дев’ятнадцяте століття прооперувало катаракту на очах людства. Вражаючий приклад: Руссо, творець описової поезії, провів кільканадцять місяців у Венеції, не звернувши уваги на чарівність рами та на поезію середовища, так, ніби був секретарем у маленькому французькому містечку.

— Навчитися бачити — це найдовша наука в мистецтві…

ГОНКУР: — У мене таке враження, що ми помремо з переконанням, що ніхто не прочитав книжки і не бачив картини…

— Річ, яка чує, мабуть, найбільше дурниць у світі, — це картина на виставці.

— А в музеї!

— Одна річ незліченна: квадрат дурості, який розвиває при *table-d’hôte* Рим у міщан.

— Ви цитували Жаніна та його вислови. Я колись замислювався, скільки чудових висловів пропадає через те, що їхніми авторами не є відомі люди.

— Чудових, особливо мимовільних. Я, наприклад, знав чоловіка, який сказав своїй коханці, коли вона загубила фальшивий зуб вартістю двісті франків: «Може, оголосити?»

Багатство — А той землевласник, наш сусід, який говорив до сина: «Ти багатий, говори голосно!»

Мати — А мати молодого Путьє, яка дорікала синові, що він нічим не є, нічого не робить, нічого не вміє, і закінчила словами: «У твоєму віці я вже була матір’ю!»

— А той добродій, який хотів видати доньку заміж за чоловіка, здатного, як він стверджував, дати їй щастя, і підсумував його чесноти таким реченням: «Він чудово пояснив мені барометр».

— Ми прогулювалися над морем з однією знайомою жінкою, дорікали їй за коханця, який її негідний. Вона наївно відповіла: «Що ж ви хочете, щоб я робила, коли мені нудно і коли дощ іде?»

— Браун, знаєте, той художник коней, розповів мені гарну історію. Його покликав Пуантель, християнський редактор ілюстрованого журналу, щоб замовити в нього гравюру на дереві. Він запитав його, що той робить. «Ну, коней. — Коней?!… — пробурмотів редактор. Він почав нервово ходити по кабінету, потім зупинився навпроти художника: — Коні… Коні ведуть до дівчат. Дівчина — це смерть родини. Ніколи не буде коней у моєму тижневику»…

ГОТЬЄ: — Панове, я віддаю пальму першості християнському редакторові і закриваю засідання.

Четвертий обід

Розмова зав’язується навколо події дня: книги Ренана «Життя Ісуса». Лунає характерний голос Теофіля Ґотьє, голос занадто кволий для його величезного тіла, слова тягнуться повільно, ніби сонні, але гармонійні:

Христос — Зізнаюся, для мене це трохи нечітко. Цей Бог, який не є Богом… Я б це написав інакше. Я б показав Ісуса, сина теслі та торговки парфумами, шибеника, який тікає з дому і свистить на матір… оточує себе юрбою гультяїв, трунарів, повій, змовляється проти уряду… врешті-решт його розпинають чи каменують, і вони зі свого погляду мають рацію. Цей Ісус — соціаліст, ненависник багатіїв, шалений доктринер, руйнівник родини, власності… Топить світ у морі крові, розпалює переслідування, інквізиції, релігійні війни, занурює цивілізацію в темряву після яскравого світла політеїзму, нищить мистецтво, нищить думку… так що століття, які йдуть за ним, це щире лайно, аж нарешті кілька рукописів, привезених із Константинополя, і кілька уламків статуй, знайдених у ренесансній Італії, стануть для людства чимось на кшталт ясного дня, відкритого — у темній ночі…

— Так, це була б книга, — підсумовує Ґотьє. — Це було б, можливо, хибно, але мало б свою логіку. Можна було б також висунути тезу прямо протилежну і провести її щонайменше так само добре. Але я не розумію книги між одним і іншим. Зрештою, коли йдеться про створення міфів, я передбачаю день, коли сучасні народи матимуть бога, приготованого по-американськи, бога, який існував і який буде підтверджений свідченнями газет. Він фігуруватиме в церквах, але його образ не буде відданий на примху митця, його зафіксують фотографічно. Так, я уявляю собі бога сфотографованого і в окулярах… У той день цивілізація досягне свого піку: тоді Венецією плаватимуть парові гондоли.

— Ви були на Виставці? Це останній удар, завданий минулому: американізація Франції, промисловість, що б’є мистецтво, парова вижимачка, що розпирається коштом картини, нічні горщики з кришкою, словом, велика федерація Матерії.

БЕРТЕЛО: — Сполучені Штати цікавляться нашими науковими винаходами лише з погляду застосування. Хто знає, чи наука, чиста, прекрасна, абстрактна, що зневажає індустріалізм, не пов’язана, як мистецтво, з аристократичним устроєм?

— У хвилину щирості американці іноді кажуть: «Ми — нація, яка має найбілішу шкіру на всьому світі!» І це переконання веде їх до того, щоб усі інші білі національності світу трактувати як негрів.

— Кажіть що хочете, в цих людях є молодість. Учора я обідав в посольстві, сидів поруч із дружиною посла Сполучених Штатів у Брюсселі, американкою. Яка ж вільна завойовницька грація, який бісик молодої раси, артистизм кокетства і влади у цих дівчат, коли вони виходять заміж! Коли я дивлюся на це і на імпульсивність багатьох паризьких американців, у мене виникає відчуття, що ці люди призначені на майбутніх завойовників світу.

— Я бачив на Виставці жахливу річ: порцелянові вінки з безсмертників. Спогади та жалі, перетворені на одноразовий видаток!

— Це безсмертя в стилі того американського бога.

ФЛОБЕР: — Я знав одного атеїста. Пішов якось із другом на риболовлю. Друг закинув вудку і витягнув камінь, на якому було написано: «Мене не існує. — Підпис: Бог». На це атеїст каже: «А бачиш!»

— Коли невіра стає вірою, вона дурніша за релігію.

— Є ніби якийсь новий релігійний потяг…

— О так, є. Учора я був у мого дантиста. Поки він чистив мені зуби, нахилившись наді мною, раптом сказав: «Чи ви іноді стикаєтеся зі священиками? Це дурні! Ніколи не могли мені визначити, що таке Бог». Тут голос дантиста набув апостольських тонів. «Бог не може бути людиною, він є принципом. Лише один філософ сказав це: Бекон. Що стосується Марії, то це загальне відродження, відбиток Бога. Цього священики ніколи не сформулювали, а проте Аполлоній Тіанський бачив її таким чином за віки до її народження, бо вона була одвічно»… І так говорив мій дантист дуже довго…

— У всіх суспільствах від початку світу існував атеїзм вищих класів, але я ще не знав суспільства, яке б вижило з атеїзмом людей з низів, нужденних, бідняків…

Бог, Хвороба — Велич Бога, — сказав старший Ґонкур напівголосно, — виявляється мені особливо в нескінченності людських страждань. Кількість хвороб лякає мене ще більше, ніж кількість зірок.

— Бог, — відгукнувся відлунням Юлій, — це кат і мучитель загального життя, отруйник земних райських куточків, небесного неба, прекрасного клімату, що заселяє найкрасивіші країни злоякісною гарячкою, дикими тваринами, безліччю комах…

СЕН-ВІКТОР: — Хто так сприймає речі? Навіщо бути митцем? Я не знаю нічого прекраснішого, ніж велике свято в соборі Святого Петра в Римі, кардинали, що читають свої бревіарії, розвалившись у кріслах… Так, католицька релігія, це, по суті, казкова міфологія…

Хтось говорить про кардиналів, про їхню широку руку в справах кохання; на що Сен-Віктор: — Е, для них догмати — це як правила у вісті: треба їм підкорятися, але не надають їм надто великого значення.

Через мить він продовжує: — Кант, щоразу, коли хоче побудувати систему і відчуває, що вона руйнується, каже, що існує лише моральне почуття, лише імператив обов’язку… Але це диявольськи холодно, диявольськи сухо… Чому на цій землі?… Чому смерть? По суті, це невпинна думка людини. І що ніхто з померлих не з’явиться уві сні, щоб попередити живих; син батька, мати доньку… Ах, мої дорогі… Diis ignotis, це був прекрасний вівтар в Афінах…

ГОТЬЄ: — Дурниці. Ви уявляєте мою душу, яка зберегла свідомість мого «я», пам’ятаючи, що я писав у «Моніторі» на набережній Вольтера, № 13…

СЕН-ВІКТОР: — Звісно, важко уявити собі душу пана Прюдома, що з’являється в золотих окулярах перед обличчям Бога і починає так: «Будівничий світів!»…

ГОТЬЄ: — Ми чудово приймаємо несвідомість перед життям, легко тоді прийняти її після життя. Ось казка стародавніх: летейський кубок. Я боюся лише того моменту, коли моє «я» зійде в ніч, коли я втрачу свідомість, що я був…

ХТОСЬ, дуже несміливо: — Але ж є великий годинникар!

ІНШИЙ ГОЛОС: — Ох, якщо вже ми спускаємося до цеху годинникарів!

— Слухайте, — продовжує незворушний Ґотьє, — припустивши існування живих істот на сонці, людина зростом п’ять футів на землі, мала б 750 миль зросту на сонці; це означає, що підошви твоїх черевиків мали б дві милі, стільки, скільки має море в найглибшому місці. І, стоячи на цих двомильних підошвах, ти володів би 75 милями чоловічої сили в природному стані…

— Ох!

— Бачите, — продовжує Ґотьє, — безсмертя душі, вільна воля — це дуже забавно займатися цим до двадцяти років, але потім це не годиться. Треба постаратися мати коханку, яка б поважала ваші нерви, облаштуватися зручно в себе, мати гарні картини, а особливо добре писати. Так, це головне: речення, добре відпрацьовані, трохи метафор… Особливо метафори, це прикрашає існування…

— Найбільша сила християнської релігії, — тихо говорив Ґонкур, — це те, що вона є релігією життєвих смутку, нещасть, прикрощів, хвороб, усього, що мучить душу, серце, тіло… Вона звертається до тих, хто страждає. Обіцяє розраду тим, хто її потребує, надію тим, хто зневірений. Стародавні релігії — це були релігії людської радості, бенкету життя. Це така різниця, як між вінком з троянд і носовою хусткою. Християнська релігія служить, коли плачуть…

— Жінкам. Релігія у жінки є частиною статі.

ТЕН: — Ох, цей сплін, це хвороба, пов’язана з нашим фахом. Треба боротися зі спліном усіма засобами гігієни, моралі, методу!

ЮЛІЙ ҐОНКУР: — Але ж весь наш талант пов’язаний з цим хворобливим станом нервів!

ЕДМОН: — Хто знає, може, наш талант — це поєднання хворої печінки з хворим серцем…

— Хтось сказав, що, коли Наполеон вилікував свою коросту, він перестав вигравати битви. Можливо, це велика думка. Гострота крові у сифілітика Шамфора породила його гостроту думки…

— Усі спостерігачі сумні і мусять бути сумними. Вони дивляться на життя, вони не є його акторами, а свідками. Вони не черпають з цього життя нічого, що затуманює або сп’яняє. Меланхолія — їхній нормальний стан.

— Одна з великих сучасних революцій — це перетворення сміху. Сміх був раніше добродушним, сьогодні це справжній одержимий. Сучасний комізм, у своїй хворобливій нервовості, це один з різновидів епілепсії, щось від танцю святого Віта.

— Слабкість людини — це її відчуття минулого і майбутнього. Теперішнє завжди трохи страждає від спогаду або від надії…

— Хто знає, може, талант потребує чогось хворобливого, якогось фізичного розп’яття, як Гейне?…

ТЕН: — Ні, ні. Ці стани апатії, прострації, це треба долати. Це ознаки занепадної цивілізації. Ліки від цієї декаденції треба шукати в Англії. Треба по-дитячому імітувати англійські звичаї: спорт, патріотизм, громадянське життя…

ХТОСЬ кричить: — Талант у чоботях національної гвардії!

— Тієї, для якої Беранже є Анакреонтом.

ТЕН, незворушний: — Якось я розмовляв про це з Мішле. Він також констатував цей сучасний смуток, брак радості, тієї раблезіанської радості, радості, з якої Лютер робив чесноту. Мішле приписує цей смуток ускладненню сучасної думки, труднощам вибору серед стількох нових шляхів духу, метушні всебічних студій. Він називає це множенням горизонтів нашого мозку. «Я, — казав він, — страждав від жахливих мігреней. Лікар боявся для мене божевілля, кілька тижнів в Італії не принесли мені жодного покращення. Тоді я сказав собі: „Я більше не буду читати книжок, я буду їх сам писати”. З тієї хвилини, встаючи вранці, я добре знав, що маю робити, думка була зайнята одразу лише одним предметом, я був вилікуваний».

І знову з кутка падає сакраментальне слівце: «А жінка?»…

— Шкода, що ти не був колись на обіді у пані де Жірарден. Ти б почув, яку діатрибу виголосив князь де морні проти жінок. Мовляв, вони не мають смаку, не знають, що добре, не вміють бути ні ласими, ні розпусними, все в них лише примха, впертість… Потім виголосив цей зовсім прекрасний, як для державного мужа, аксіома, що трохи розпусти пом’якшує звичаї народів, а врешті — на велике обурення однієї чесної жінки, яка там була — підняв сміливу та оригінальну апологію острова Лесбос, який, як він стверджує, рафінує жінку, удосконалює її, доповнює…

— Непогано, як для міністра…

— Це дуже соціальний погляд. Але я б згадав дещо інше. Колись я замислювався, що, беручи соціально, жінка завжди є руйнівним чинником для честі чоловіка: я маю на увазі честь у її найвищому, найчистішому, найідіотськіше ідеальному розумінні. Жінка — в ім’я матеріальних інтересів — стає радницею, яка штовхає до компромісів, до принижень, до всіх торгів совісті.

ГОТЬЄ: — Жінка, Тіло. Ет, жінка зникає. Незабаром буде пам’яткою. Існує лише гімнастика Венери. Немає вже салону, немає атмосфери, немає товариства. Цікава річ! Якось я був у міністра Валевського. Я, зрештою, не хто-небудь. Отже, я знав у товаристві зо двісті чоловіків, але не знав ані трьох жінок. І не я один. А щодо фізичного стану! Я робив огляд минулого понеділка в імператриці: худі це все, безм’ясні, плоскі, кістляві, тонкі так, що можна стан обійняти пальцями, нічого тіла, ледь трохи місця для кохання.

ДОКТОР: — Кілька років тому, через епідемію віспи, мене викликали до великого будинку, де двадцять молодих жінок зібралися, щоб зробити щеплення. З кожною новою рукою у мене було відчуття, що це пергамент; але потім, після дам, настала черга служниць. Це інша річ: ножик входив у тіло ніби в яблуко, повне соку.

Флобер починає голосно декламувати уривки з трагедії Буйє про винахід щеплення від віспи, наповнені жахливими метафорами.

ГОТЬЄ, продовжуючи свою думку: — Все це хлоротичне, з примарним, нездоровим виглядом, рятує їх лише ця дрібка інтелекту на обличчі…

ҐОНКУР: — Жінка, Митець. Інтелект! Митцям, таким людям, як ми, потрібна жінка не надто вишукана, не надто освічена, от, сама веселість і природність… Така завжди зуміє розважити і розвеселити, ніби мила тваринка, до якої можна прив’язатися. Але коханка, яка обтерлася у світі, трохи скуштувала мистецтва, трохи літератури, яка забажає спілкуватися на рівних з нашою думкою, з нашим почуттям краси, яка має амбіцію стати супутницею нашої книги в роботі або наших смаків, є нестерпною, як розстроєний фортепіано, і швидко стає ненависною.

— Важко знайти в Парижі ідеал коханки, жінку, яка б не вимагала часто голитися і не розпитувала про книгу під час написання.

Тут посипався дощ афоризмів про жінок.

— Ви помічали, що багато жінок мають голос, який змінюється відповідно до туалету: шовкові голоси, оксамитові голоси…

— Колись, у книзі з бібліотеки, я вичитав таке речення: «Жінка, яка не була гарною, ніколи не була молодою»… Поруч олівцем, жіночою рукою, було дописано: «Це сумна правда»…

— Чарівність речей — це їхня зіпсованість; не доброта чи чиста краса, а особливо зіпсованість. Кохають шалено жінку за її підлість, за її негідність, за лукавство її голови, серця, почуттів, як дичину, що тхне…

— Один швейцарський лікар, відомий своїми курсами лікування жіночих хвороб, стверджував, що лише тоді може бути впевненим у вилікуванні, якщо жінка погодиться взяти його одночасно за лікаря і за коханця. І не було в цьому й тіні розпусти, просто йому, як лікареві, йшлося про досконале пізнання пацієнтки.

Хтось викладає сусідові свою систему: — Головне — займати жінку, яку кохаєш; вимагати від неї всього часу, всіх думок, нав’язувати їй для цього дрібні заняття, наприклад, змушувати її вставати вранці, щоб писати листи на сім чи вісім сторінок. Потім постійно влаштовувати їй сцени, забороняти їй приймати знайомих, вимагати всіляких жертв, дутися, лаяти, бурчати, вибачатися, потім знову ображати, тримати її постійно на межі розриву або примирення. Барабанити постійно по її серцю, щоб воно не нудьгувало…

— Учора в товаристві одна огрядна жінка, вже не надто молода, але ще дуже приваблива, жартома сказала, що могла б закохатися в п’ятдесятирічного чоловіка. Коли це зізнання викликало сміх довкола, вона додала: «Я завжди мала легку слабкість до старших панів; ніколи не любила дуже молодих людей: це порожнеча, марнота… А до того ж, молоді люди надто рухливі: постійно мусять літати, танцювати, трястися на коні. А оскільки я завжди була трохи заживна (огрядна, повна), то воліла сидіти собі в доброму кріслі чи на канапі, з витягнутими ногами, з людьми, які сидять і розмовляють».

— У княгині ж знову розмовляли про людей, які заплатили життям за подружню любов. На це хтось згадав про шлюб родичів княгині де Ноай, чия любов, довго стримувана, вибухнула з такою люттю після весілля. Коли лікарі заборонили їм будь-яку близькість, їх розділили в ліжку склом, щоб вони могли хоча б бачитися.

ТУРГЕНЄВ, який весь час мовчав, починає говорити: — Моє життя, можу сказати, насичене жіночністю. Ані жодна книжка, ані ніщо у світі не може мені замінити жінки… Як би це висловити…? Вважаю, що лише любов дає певну квітучість існування, якої не дасть ніщо, правда?… От, будучи молодим чоловіком, я мав коханку, мірошницю з околиць Петербурга, яку бачив на полюванні. Вона була чарівна, така біла… Ніколи не хотіла нічого приймати від мене. Аж одного дня сказала мені: «Мусите мені зробити подарунок. — А чого хочеш? — Нехай пан привезе мені з Петербурга запашне мило». Я привіз їй мило. Вона бере його, зникає, повертається почервоніла від хвилювання і шепоче, подаючи мені гарно пахнучі руки: «Нехай пан поцілує мені руки так, як пан цілує в салоні петербурзьких дам». Я впав їй до ніг… і знаєте, немає моменту в моєму житті, який був би вартий цієї миті.

Замислився. — Хіба що вірші Пушкіна, — додав. Коли я сумний, пригнічений, двадцять віршів Пушкіна виривають мене з апатії, оживляють мене, збуджують, сповнюють розчуленням, захопленням, якого не пробудить у мені жоден шляхетний вчинок. Так, попри все, література…

— Власне, любов досі не була науково вивчена в романі…

ГОТЬЄ: — Ну, Тургенєв, зазирніть-но ще до своїх жіночих спогадів.

Білявий велетень посміхнувся і говорив ніби до себе:

— Замолоду я залицявся до панни, яка вийшла заміж за іншого. Після восьми років, проведених у Німеччині, я повернувся до Росії. Це було в липні. Зустрів ту молоду особу в її матері, під час триденної забави, яку та влаштовувала з нагоди дня народження доньки. Вона була сама; чоловіка, хворого іпохондрика, залишила вдома. Її мати була схиблена на забавах, дім гудів від веселощів, танців… Одного вечора я запросив молоду особу до мазурки. «Вам залежить на цьому танці? Може, ми поговоримо? — До ваших послуг, пані».

Ми вийшли з бальної зали. Поруч був ряд кімнат, де грали у віст; потім інші, освітлені лише місячним сяйвом, але наражені на те, що щомиті туди вривалися танцюристи. Ми сіли в одній з останніх кімнат, на отоманці, навпроти великого відчиненого вікна. Розмовляємо; вона, трохи відвернувшись від мене, дивиться в сад. Час від часу пари танцюристів вриваються до кімнати, кружляють у танці й зникають.

Раптом вона повертає до мене великі очі, очі величезні, трохи розкосі, як у китаянки. І, не знаю, як це сталося, але в одну мить опинилася на мені й була моя… Мені залишилося відчуття її твердих зубів, губ холодних, як лід, і нутра тіла, гарячого, як полум’я… Вона вибігла з кімнати, помчала до саду вдихнути повітря. Наступного дня я дізнався, що вона поїхала. Я побачив її через кілька років; ніколи не наважувався натякнути на той вечір. Часом питаю себе, чи це правда…

Розмова переходить на Альфреда де Віньї, який нещодавно помер. Сент-Бев кидає на свіжу могилу — анекдоти. Ґонкур півголосом каже братові:

— Коли я чую Сент-Бева, як він своїми фразочками пестить небіжчика, у мене таке враження, що це мурахи обліпили труп. Він упорається з цією славою за десять хвилин, і від видатного пана залишить чистісінький скелет.

— Мій Боже, — каже Сент-Бев, — не дуже відомо, чи він взагалі був шляхтич; ніхто ніколи не бачив жодної його родини… Це був шляхтич 1814 року, в ту епоху не вдивлялися в ці речі надто пильно. Є в кореспонденції Гарріка якийсь де Віньї, який просить у нього гроші, але дуже шляхетно… обрав саме його, щоб його вирізнити. Цікаво було б знати, чи це предок графа Альфреда… Альфред де Віньї це був передусім ангел, завжди ангел. Ніколи ніхто не бачив у нього біфштекса. Коли хтось прощався з ним о сьомій, щоб іти на обід, він питав: «Як це! пан уже йде?» Він нічого не розумів у реальних речах, реальність не існувала для нього… Мав чудові вислови. Після його промови в Академії друг натякнув, що промова була трохи довга. На це Віньї вигукнув: «Але ж я зовсім не втомлений!» Був при цьому дуже незграбний: до Академії потрапив завдяки певній комбінації, з якої ніколи нічого не зрозумів. Коли когось рекомендував до нагороди, губив його…

Тут, скориставшись тимчасовою неувагою Ґотьє, Сент-Бев і кілька близьких обговорюють шанси його кандидатури до Академії.

— Немає жодних перспектив, — каже Сент-Бев. — Треба було б йому рік витратити на візити, старання, ніхто з Академіків його не знає… Розумієте… у них найважливіше, щоб бачили людину, щоб звикли до її обличчя… Вибори… розумієте… це інтрига… інтрига в хорошому значенні слова (поправився). Ну тож — тут лічить на пальцях — матиме Віктора Гюго, Фейє, Ремюза… мусив би їх доглянути… Через княгиню можна було б мати такого де Сасі…

— Ох, як же прикро було дивитися вчора, як наш Тео підлещувався до того де Сасі, як той поводився з ним недбало, через плече… Що це за пристрасть до Академії, це справжня хвороба. І бідолаха страшенно закашлявся, і вже дотепники почали шепотіти, що він кашляє для того, щоб потрапити до Академії.

РЕНАН: — Що ж ви хочете! Ніщо так не змальовує всемогутності Академії, як вислів одного жандарма. Це було в епоху Виставки; через великий наплив публіки, мені в залі рукописів дали в супутники жандарма. Коли ми залишилися самі, жандарм простягає руку до дерев’яних оправ одвічних манускриптів і каже: «Пане, ці всі твори, певно, нагороджені Академією?»

ҐОНКУР: — Академії винайшли для того, щоб вони віддавали перевагу пану Отрану перед Ґотьє, пану Флюренсу перед Віктором Гюго, а всіх — перед Бальзаком.

Тургенєв слухає цю розмову з батьківською іронією і розповідає таке:

— Була в російському посольстві урочистість з нагоди звільнення селян, події, в якій, як знаєте, я відіграв певну роль. Граф Орлов, який є моїм другом, на чиєму весіллі я був свідком, запросив мене на обід. Я, можливо, не перший письменник у Росії, але в Парижі, оскільки немає іншого, визнаєте, що я перший. Отож, за таких умов, знаєте, як мене посадили за стіл? Я мав сорок сьоме місце, сидів за попом, а відомо, якою зневагою оточений духівник у Росії…

— Знаєте, що сказав Ройє-Коллар, коли свого часу Гюго був у нього з обов’язковим візитом? Що читав його книжки, що одні йому подобаються, інші ні, але що не дасть йому голосу, бо, входячи до Академії, Гюго вніс би температуру, яка змінила б її клімат.

— Гюго в Академії любив словникові засідання, любив етимологію, захоплювала його таємничість умовних способів, прислівників…

Потім Тургенєв розповідає про свого московського видавця, який ледве вміє читати й підписатися. Оточений він дюжиною фантастичних старих, своїх лекторів і радників, яким платить по 700 копійок на рік. Що за типи, що за богема! Він накидає нам портрет п’яниці, який, щоб мати на горілку вранці, одружився з публічною дівчиною за 20 копійок. Цей п’яниця написав незвичайну комедію, яку Тургенєв видав.

Тим часом Готьє, розмовляючи в іншому кутку столу, любовно повторював фразу, яку чув з вуст Флобера, що «з форми народжується думка».

— Так, з форми народжується думка! Це найвища формула, яку слід було б викарбувати на стінах. Форма — це думка, це краса, це все!

— Що таке краса? Що таке краса в мистецтві? — кинув хтось.

ЕДМОН ҐОНКУР ГОНКУР: — Краса — це те, що здається потворним невибагливим очам. Краса — це те, що вашій коханці та вашій кухарці здасться інстинктивно жахливим.

ЖУЛЬ: — Бачити, відчувати, висловити — у цьому все мистецтво.

— Мистецтво — це увічнення, у формі найвищій, абсолютній, остаточній, минущості якоїсь людської істоти або речі…

ГОТЬЄ: — Так, усе гниє і закінчується без мистецтва. Це бальзаматор мертвого життя: ніщо не досягне крихти безсмертя, крім того, чого вона торкнулася, що описала, відмалювала або виліпила…

ТЕН: — Кожна талановита людина є продуктом свого середовища.

ГОНКУР: — Нічого подібного. Де ви знайдете, питаємо, джерело екзотизму Шатобріана? Це ананас, що виріс у казармах.

ГОТЬЄ: — Свята правда. Мозок митця такий самий у часи фараонів, як і сьогодні. Що стосується міщан, можливо, їхній мозок змінився, але це не має значення. Міщанин — це рідка нікчемність.

— Дивись, як Флобер прояснів від цього визначення. А наш Флобер, пане Тен, чи теж є продуктом середовища? Де середовище цього самітника?

— Це правда, навіть у Парижі вся моя розвага — це недільний обід у пані Сабатьє.

— Пані Сабатьє! Жінка, укушена змією? «Президентка», як її називає Готьє?

— Муза «Квітів зла» Бодлера?

ГОНКУР: — Тіло справді чудове — судячи зі скульптури Клезінжера. Але жінка? Якось провів вечір у її товаристві, не люблю цієї грубої, тривіальної жвавості. Цю прекрасну істоту можна було б визначити на античний лад: «маркітантка фавнів».

— А проте потрібна розвага, хоча б така. Який же запас сил духу мусить мати письменник, щоб піднести свою думку над поточним життям, щоб дати їй працювати вільно і легко. Мусить відірватися від прикрощів, клопотів, мук існування; мусить піднестися аж до тієї ясності мозку, в якій відбувається зачаття. Повірте мені, це не механічна операція, як додавання в розрахунках.

— Кому це ти розповідаєш?

ЖУЛЬ: — А вже потім! Бо сьогодні недостатньо написати книжку: треба бути секретарем цієї книжки, обносити свій новий том, стати лакеєм свого успіху. Скільки ж молодий автор наносить своїх книжок до людей, які, можливо, розріжуть пару сторінок, або здадуть книжку антиквару…

— Ха-ха! Знаємо, знаємо, ненаситна, відчайдушна літературна амбіція, усі гіркоти авторської марнославності. Газета, де не йдеться про тебе, ранить тебе; газета, де йдеться про інших, доводить тебе до відчаю.

— Так, так, людина зі сумом помічає, що література, замість притупити в ній чутливість, навпаки, розвиває її, витончує, оголює. Ця невпинна праця, яку вона здійснює над собою, над своїми враженнями, рефлексами, ця щоденна і щохвилинна аутопсія свого «я», розкриває врешті найтонші волокна, грає на них надзвичайно болісно. Тисячу пружин, тисячу таємниць знаходить у собі людина, щоб страждати. Через вивчення самого себе, замість затвердіти, стає ніби здертою зі шкіри, морально надчутливою, ніжною, без захисту, без оборони, завжди кровоточить…

— Треба мати чимало мужності, щоб опиратися спокусі фейлетону, його впливам, його тимчасовим вигодам.

— Ви помітили цей симптом часу? У книгарнях більше немає стільців. У Франції був останній книжковий магазин, де були стільці і де можна було трохи згаяти часу, роблячи покупки. Тепер книжки купують стоячи. Запитання і ціна. Нічого більше. Ось куди спекуляція довела продаж книжки, колись пов’язаний з блуканням, пошуками, байдикуванням, балачками…

ФЛОБЕР до сусіда: — Ненавиджу село. Працюю десять годин на добу, але втрачаю багато часу; читаю, замислююся, прогулюю, пишучи. Коли сідаю до роботи опівдні, розігріваюся ледве близько п’ятої. І, правду кажучи, маю відчуття марності цієї праці.

— Уявляєте собі, — вигукує, — дурість мордуватися над викоріненням асонансів або повторюваних слів? Для кого? Хто це помітить, хто на цьому знається? І навіть коли книжка вдається, ніколи не маєте саме того успіху, якого прагнули. Хіба не найбанальніші сторінки «Пані Боварі» створили її успіх? Так, успіх завжди проходить повз. Форма! Так. Але хто з публіки здатен оцінити форму? А зважте, що форма робить нас підозрілими для трибуналів, які є «класичними»… Класики, добрий жарт! Але ж ніхто не читав класиків! Немає навіть восьми літераторів, які читали Вольтера — читали, розумієте? Чи знайдеться в Товаристві драматичних авторів п’ять людей, здатних назвати назви п’єс Томаса Корнеля? Але ж класики повні образів, на які сьогодні ніхто б не наважився! «Мистецтво для мистецтва»! Але ж мистецтво для мистецтва ніколи не знаходило такої апофеози, як у промові класика Бюффона. «Спосіб, у який висловлено якусь істину, — сказав Бюффон у Французькій академії, — корисніший людству, ніж сама істина»… Мені здається, що це є мистецтвом для мистецтва…

ГОТЬЄ бурмоче: — Так, дев’ятсот годин праці і результат — тридцятисторінкова новела — це та знаменита система Флобера.

ГОНКУР, до брата півголосом: — Чиста література, книжка, яку митець створює для свого задоволення, це вид, приречений на вимирання. Я не бачу таких, крім Флобера і нас. Коли наше тріо помре, не знаю, хто нас замінить.

Право, Митець. Але Ножан-Сен-Лоран, який належить до комісії літературної власності, переводить розмову на цю захопливу для професіоналів тему. Сен-Лоран заявляє, що він за вічну власність. На це Сент-Бев обурюється, вигукує пристрасно:

— Ви досить винагороджені галасом, димом… славою. Але ж людина, яка пише, повинна говорити: «Беріть, беріть!» — повинна бути щасливою, що її хтось хоче.

ФЛОБЕР, який любить бути протилежної думки, каже: — Я, якби винайшов залізницю, прагнув би, щоб ніхто нею не їхав без мого дозволу.

СЕНТ-БЕВ, з люттю: — Не потрібна літературна власність, так само як будь-яка інша… Не потрібна власність… Треба, щоб усе оновлювалося, щоб кожен працював по черзі…

— Подивись на нього, — шепоче Едмон Ґонкур Гонкур братові, — у цю мить у нього голова майже члена Конвенту — нівелятора; від нього віє чимось від ненависті Жана-Жака. Він навіть трохи схожий фізіономією на Руссо. Він показав нам у цю мить найістотнішу глибину своєї душі: старий холостяк-революціонер.

РЕНАН, м’яко: — Так, сьогоднішні поняття власності надто абсолютні…

— Абсолютні? Навпаки. Людина володіє чимось по-справжньому лише в дикому стані. Скрізь, де є цивілізація, уряд, адміністрація, податки, сервітути, експропріація, людина вже не є повним господарем своєї власності.

РЕНАН: — Хтось говорив до бретонця, який будував собі будинок з каменю, як зазвичай будують у Бретані: «Чому пан не будує з цегли, це гарніше. — Цегла тримається лише вісімсот років», — відповів власник.

— Так, смерть для певних людей — це не лише смерть, а й згасання власності.

Молитва. — Розкажу вам молитву одного старого, мого знайомого: «Зроби, о Боже, щоб моя урина була легшою, щоб мене мухи не кусали, зроби, щоб я жив стільки, щоб заробити ще сто тисяч франків, зроби, щоб імператор тривав, щоб моя рента йшла вгору, зроби, щоб тривала хоса на акції вугілля». І його господиня мала наказ читати йому це все щовечора, і він це повторював зі складеними руками!

— Один сорокарічний чоловік казав: «У житті є одна руйнівна річ, навіть для багатіїв: власність. Майже всі клопоти походять від того відчуття, що людина хоче вважати себе не орендарем, а вічним власником створінь і речей. Це перше і найсильніше почуття в людині, але я його в собі вб’ю: матиму дім, екіпаж, жінку, річно, місячно — буду довічним користувачем усіх насолод життя».

— У Парижі є чоловік, який має сто тисяч франків на день. Зайдіть до нього: побачите його, що сидить на плетеному солом’яному стільці, крутить млинка пальцями навпроти єдиної картини, яку має в домі. З доходом, що дає майже божественну владу, цей чоловік — росіянин, до речі — вміє зробити лише стільки: час від часу влаштувати обід для членів Жокей-клубу і раз на два тижні винайняти за п’ятсот франків публічний дім.

— Чи помічали ви, що біржовики, багатіючи, стають оливковими? Набувають металевих відтінків. Можна сказати, що під жовчним відтінком шкіри у них відблиск золота.

Багатство — До речі: гарне висловлювання старого Ротшильда. Хтось запитав його, чому рента впала попереднього дня. «Хіба я знаю, — відповів він, — чому приходить підйом чи спад? Якби знав, зробив би статок».

— А знаєте його вислів, гідний бальзаківського Нюсінгена: «На біржі є момент, коли, щоб виграти, треба вміти по-єврейськи».

— Я чув, що колись, через помилку в 3 сантими у виписках приватного майна Ротшильда, семеро урядовців витратили, як мене запевняли, п’ять днів і п’ять ночей на пошуки помилки.

— Фактом є те, що монархи офіційно відвідують лише гроші. Ніколи не йдуть до великої людини, йдуть до людини з мільйонами, ніби лише вона гідна їх прийняти. І це вже три століття! Людовик XIV і Фуке. Людовик XIV і Буре і так далі.

— Стверджують, що у семітів мозок розвивається лише до двадцяти п’яти років, у арійців значно довше.

СЕН-ВІКТОР: — Скажу вам слівце одного дуже видатного єврея. Наприкінці обіду, за яким рясно пили, друг запитав його, чому, будучи таким багатим, він працює як мурин, щоб стати ще багатшим. «Ох, ви не знаєте, що це за насолода — відчувати під своїм черевиком купу християн», — відповів вельми видатний єврей.

— Це все ж таки цікаво, чому євреї взагалі досягають усього, а так легко того, що є амбіцією всіх — грошей?

ДОКТОР РОБЕН: — Можливо, це можна було б пояснити тим, що обрізання, зменшуючи у них насолоду, зменшує і поглиненість жінкою.

— Єврей Мірес казав у 1860 році генералу Турру: «Якщо, до п’ятдесяти років, ви, панове католики, не повісите нас, то потім вам не залишиться навіть на купівлю мотузки для цього».

СЕН-ВІКТОР: — Той самий Мірес розповідав мені, що в єврейській школі, де він виховувався, не давали нагород за рахунки, бо всі б їх отримали.

— Скнарість сьогоднішніх дуже багатих людей відкрила нову і гарну лицемірність: простоту смаків. Мільйонери говорять про насолоди обіду в дешевій їдальні та про задоволення ходити по селу в сабо (дерев'яних черевиках).

— Що їм робити? Прогрес у сфері комфорту настільки обмежений, що, досягнувши певного пункту, треба відступати. Наука…

СЕН-ВІКТОР, який щось дочув: — Трарара! Наука, прогрес!… Прогрес замінив фізичні тортури моральними, ламання тіла ламанням мозку… Прогрес зробив жебраками тих, хто мав якийсь статок!… Прогрес — що йому, по суті, завдячує Париж? Бульвари, великі артерії… так, не залишилося вже жодного куточка в невідомих вулицях, де можна було колись жити невідомим і щасливим… У всьому фальсифікація, замінник, брехня. Знаєте, що тепер гурмани носять із собою ступку, щоб товкти перець. Купці навчилися фальсифікувати перець, змішуючи його з чимось, можливо, з попелом.

— Ба, фальсифікують усе так, що менш ніж за сто років, можливо, показуватимуть людину, яка раз у житті їла справжнє м’ясо зі справжнього вола.

— Мене відвертає щось інше в сьогоднішньому світі. Те, що вже немає екстравагантності. Події стали розумними. Не з’являється вже жоден божевільний, одержимий вірою чи славою, який би трохи бентежив і непокоїв свою епоху несподіваним потрясінням. Ні, все регулюється міщанським розумом, рівновагою бюджету. Немає божевільних, навіть на тронах.

— Словом, тобі потрібен був би Наполеон, але перший?

РЕНАН: — Народ — це тварина, яка живиться славою; але, коли він звик до цього корму, треба давати йому його щодня; це робив Наполеон.

— У моїй родині є цікавий документ про виховання дітей за Наполеона. Мій родич навчав сина латини, бо скрізь нею можна порозумітися; грати на скрипці, щоб, у випадку полону, міг щось заробити таким чином; і спати на голій землі, щоб звик до спання на лафеті.

ГОНКУР: — Наполеон! Нещодавно я підбивав підсумки однієї з наполеонівських кампаній. Отже: трупа акторів, трупа танцівниць, балагани з маріонетками, сто французьких жінок, лікарі, цирульники, аптекарі, п’ятдесят садівників, шинкарі, дистилятори, 200 000 барилець горілки, 30 000 ліктів блакитного та багряного сукна — ось із чим Наполеон хотів створити цивілізацію в Єгипті.

— Що створює реноме державного діяча? — Великі помилки на великій сцені. Загубити велику державу — значить бути великим державним діячем. Велич людини вимірюється кількістю руїн, які вона залишає.

— Як би там не було, пан Тьєр, що стратегічно оглядає береги Рейну, це Хлопчик-Мізинчик у чоботі Наполеона.

Нудьга, Праця Розмова переходить на нудьгу, яка є жахом епохи.

— Нудьга — це, можливо, привілей. Дурні не відчувають, що нудьгують. Можливо, навіть не нудьгують. Революція кожні вісімнадцять років достатньо, щоб їх розважити.

— Відраза людини до реальності змушує її шукати цих трьох втеч: пияцтво, кохання, праця.

ФЛОБЕР меланхолійно: — Зрештою, праця — це все ж таки найкращий спосіб обдурити життя…

ГОТЬЄ: — Можливо, я вже починаю старіти, але мені здається, що нашій епосі бракує повітря. Недостатньо мати крила; треба, щоб було повітря… Я вже не відчуваю себе сучасником… Так, у 1830 році я був чудовий, але був на кілька років занадто молодий. Мені бракувало тренування для цього великого потоку, я не був зрілим. Я б дав із себе щось більше…

І знову розмова переходить на техніку праці.

ГОТЬЄ: — Я майже ніколи не працюю вдома, найчастіше в друкарні. Запах друкарської фарби збуджує мене; тільки тоді я можу писати. А також і примус, що мушу здати рукопис. Так, там мені найкраще працюється. Тільки так я міг би написати роман: під час писання мені б його складали по десять, по двадцять рядків. У коректурі людина отримує судження. Річ стає безособовою, тоді як рукопис — це я, це моя рука…

ЖУЛЬ ГОНКУР: — Я в селі майже зовсім не можу працювати. Відчуваю себе хмарою, що пропливає, листком, що рухається, водою, що котиться. Я вже не думка…

— Я також, — підтримує його Едмон. — Природа для мене ворог. Село здається мені смертю. Зелень — це ніби великий цвинтар, який чекає. Ці рослини розростаються, зеленіють тим, що вмирає. Це сонце, яке сяє усміхнене, ясне, це великий виробник гнилі. Дерева, небо, вода — все справляє на мене враження місця на цвинтарі, орендованого «на час», де садівник потроху оновлює квіти навесні і де розмістив басейн із золотими рибками…

— Так, немає нічого менш поетичного, ніж природа і природні речі. Народження, життя, смерть, ці три пригоди буття — це хімічні операції. Тваринний рух органічного світу — це розклад і перетворення на добриво. Це людина кинула на всю цю мізерію матерії завісу, образ, символ, шляхетне одухотворення.

— Яка ж нісенітниця стверджувати, що природа є уроком і джерелом доброти. Доброта! Але ж це витвір людини і її найчудовіше, най — сказав би за звичкою — божественне діло всупереч природі.

— Я, якби був багатий, — каже Жуль, — замовив би собі на літо пейзаж, дуже добре намальований пейзаж, охолоджуваний штучним вітром.

— Я знав пана, який, запитаний, чи любить село навесні, відповів: «Але ж навпаки, навесні я обожнюю Париж; дні стають довшими, це найкращий час, щоб дивитися на дівчат, які виходять з магазинів». Чуєш, дядечку Бев?

Відповідаючи Готьє, хтось хвалить йому регулярне життя: лягати спати о восьмій вечора, вставати о третій ранку, пити дві чашки чорної кави і працювати безперервно до одинадцятої.

Сон, Голод Старий Тео потягується і відповідає: — Ох, я б збожеволів! Я прокидаюся від того, що мені сниться, ніби я голодний. Бачу червоне м’ясо, великі столи з їжею, казкові бенкети… М’ясо витягує мене з ліжка. Після сніданку — курю. Встаю о пів на восьму, таким чином минає час до одинадцятої. Тоді волочуся до крісла, сідаю, готую папір, пера, чорнило, знаряддя тортур… Мені нудно, завжди було нудно писати, а при цьому це так непотрібно!… Ну і пишу, пишу, як писар публічний… Не швидко, але безперервно, бо я, бачите, не намагаюся робити краще. Написати сторінку чи статтю — це мистецтво з одного разу, це так, як зробити дитину — або є, або її немає. Ніколи не думаю про те, що маю написати. Беру перо і пишу. Я письменник, мушу знати свій фах. Відчуваю себе перед чверткою паперу ніби клоун на трапеції… Головне, що я добре знаю синтаксис, він міцно сидить у мене в голові. Кидаю речення в повітря, як кота, і впевнений, що воно впаде на чотири лапи. Це дуже просто; треба лише мати в пальцях синтаксис. Закладаюся, що навчу писати кожного. Міг би відкрити курс написання фейлетону за двадцять п’ять уроків. Покажу вам свій рукопис: ані однієї правки, ані одного закреслення.

— Мішле каже, що найкраще йому працюється на коректурі. Каже, що коректура — це «освічена думка». Дивується, як без цієї механічної спонуки писання стародавні могли бігти за думкою в усіх її перетвореннях. Він уміє мислити лише з пером у руці.

— Коли я був молодий, — зізнається Флобер, — я був такий пихатий, що, опинившись у публічному домі з друзями, вишукував найпотворнішу дівчину і брав її при всіх, не випускаючи сигари з рота. Це не приносило мені жодного задоволення, лише для показухи…

— Коли він був молодий! — бурмоче Гонкур до сусіда. — Ця дитяча пихатість залишилася в нього досі. Я був свідком, як він страшенно посварився зі скульптором Жаккаром, наполягаючи, що під час єгипетської подорожі мав більше вошей, ніж той.

— Усе в нього «най»: ніхто так не кохав, як він, тощо. Скільки разів він повторював цю розповідь, як ледь не втонув десь біля моря, щоб поцілувати ньюфаундлендського собаку в те місце, де його кохана зазвичай його цілувала.

— Ця його пихатість призводить до того, що, маючи дуже відкриту натуру, він ніколи не є цілком щирим у тому, що говорить, як почуває, страждає, кохає…

— Не обмовляйте.

— Ба, по суті, обмова — найсильніший суспільний зв’язок.

ГОНКУР: — Ох, я про Флобера ніколи не скажу нічого поганого. Серед літераторів, з якими ми мали справу, я знаю лише одну людину абсолютно чисту, у найвищому значенні слова — це Флобер, який, як відомо, має звичай писати нібито аморальні книжки…

— Ви говорите про пихатість: дідько знає, куди людина її вкладає. Колись я бачив князя де Морні, блідого, з тремтячими губами. У салоні грали його брехню (коротку комедію). Безперечно, він був більш зворушений, ніж у день державного перевороту, другого грудня.

— Тоді, коли він казав директору поліції: «Якщо дістанете в руки Віктора Гюго… можете з ним зробити, що хочете»…

Розмова переходить на роман пані Коле «Вона і він», де Флобер страшенно «влаштований» колишньою коханкою. У ньому немає гіркоти чи образи до цієї жінки, яка поїла його своїм одержимим коханням.

— Так, у Флобері є якась соковитість, яка змушує його насолоджуватися цими жінками з розгнузданими та екзальтованими (надмірно емоційними) почуттями.

— Одного дня вона наздогнала мене вдома в Руані, вимагала пояснень у присутності матері. Мати завжди зберігала в душі — ніби рану, завдану її статі — пам’ять про жорстокість сина до коханки. (Через мить) — Так, це єдиний чорний пункт між матір’ю і мною.

— Але ж ти кохав цю жінку.

Кохання, Ненависть — Визнаю, кохав її як скажений. Кохав її так, що раз був близький до того, щоб убити її; так близький, що в мить, коли я йшов до неї, у мене була ніби галюцинація судового процесу, я чув, як тріщить піді мною лава в кримінальному суді.

Додає, що його дід одружився в Канаді, в його жилах є трохи крові червоношкірих з їхньою шаленістю.

— Ну і ти опинився на лаві підсудних, але за книжку…

— За книжку, про яку єпископ Дюпанлу казав Дюма: «Як ви знаходите „Пані Боварі“? — запитав. — Гарна книжка. — Шедевр, пане, шедевр для того, хто сповідав у провінції».

ГОНКУР: — Жахлива професія літератора. Пишеш із передчуттям, що стільки зусиль, старань, праці над стилем, отримає як нагороду штраф або ув’язнення, а може позбавлення громадянських прав, що тебе зганьблять французькі чиновники так само, ніби людину спіймали на мерзенному вчинку.

ФЛОБЕР: — Що робити: я вже казав, наші суди класичні, тим самим сором’язливі…

ГОНКУР: — Класичні та сором’язливі! Кумедна річ — і ніхто, здається, цього не помітив — що великий літературний пам’ятник аттицизму, вишуканості, летючого духу Афін, словом Арістофан, є водночас найгрубішим пам’ятником непристойності всіх народів. Лайно там — аттицька сіль і лайно там — бог сміху. Нехай же мені хтось говорить про вибагливий смак глядачів «Хмар», «Лісістрати», «Жаб»! Добре собі! Делікатний смак — це деградація, яка приходить повільно і якої ніколи не знають молоді народи. Лише у зношених народів, яким вже не вистачає залізних лавок і мармурових ванн, у народів з м’якими і втомленими тілами, у народів меланхолійних і недокрівних, уражених хворобами старості, ніби плодові дерева, які забагато родили…

— Ба, людина потребує в певні моменти виділяти тривіальності мови, особливо письменник, цей збивач піни з хмар, у якому матерія, пригнічена мозком, іноді мститься.

— Для чоловіка мова, якою він користується, не має значення, вона з нього стікає; але жінку цинізм виразу, розпуста слів завжди розбещують.

— Чи знаєте ви, що в жіночих монастирях дозволено мати кота, але не дозволено мати кішку. Кіт вирішує свої любовні справи поза домом, натомість бояться, що вигляд вагітності, пологів, материнства міг би пробудити цікавість до кохання. Розповідала мені це молода панна, яка провела два роки в монастирі в Руані.

— Мальвіль, друг Меріме, викрав черницю, жив з нею три дні: коли вона дізналася, що він протестант, так обурилася, що захворіла на шлунок.

Але знову розмова забарвлюється ремінісценціями (спогадами) класицизму.

— Цікава ця зневага старої Греції до Риму часів Августа, до витонченого Риму, який їй здавався варварським і про який ані Лукіан…

— Ох, Лукіан, поговорімо про Лукіана. Яка ж дивовижна сучасність! Цей занепадницький грек із сутінків Олімпу наскільки ж близький нам душею, думкою. Його афінська іронія дає передчуття паризької бравади. Його діалоги куртизанок — це прямо наші звичаї. Його мистецький дилетантизм, його скептицизм, наскільки ж вони сучасні. Навіть його стиль має наш акцент. Ці слова могли б лунати на бульварах. Коли я читаю Лукіана, у мене відчуття, що це дід Гейне: грецькі вислови повертаються в німецькому діалекті, присягнувся б, що обидва бачили жінок з фіалковими очима. То що скажеш, Лукіане?

— Кажу вам, ані Лукіан, ані Діонісій Галікарнаський, які так гарно вміли розповідати про римські справи, не наважувалися згадувати римських письменників чи митців. Це презирство витонченої цивілізації до народу солдафонів, презирство, витончений вираз якого ми бачимо в тієї куртизанки, що гидує розділити ложе з пихатим рубакою. Їй здалося б, що спить із катом. ҐОНКУР: — Старий Бар’єр якось розповів нам зворушливу річ. Він бачив на площі де Ґрев засудженого з коротко обстриженим волоссям: у мить, коли його обертали обличчям до гільйотини, волосся на голові йому абсолютно помітно стало дибки. А це ж був чоловік, який, запитаний після вироку, чого бажає, відповів: «Печеню та жінку». — Анрі Моньє, як чиновник міністерства юстиції, складав кошториси ката. Там його начальником був такий собі Петі, який йому позував для образу пана Прюдома. На це Гаварні дуже пластично описує церемонію повішення в Лондоні. Падає дрібний дощик — завжди йде дощ, коли вішають — пацієнт у гумовому пальті та бавовняній шапці, англіканський пастор щось йому читає, тоді як серед публіки розносять солодощі… — Не знаю чому, це нагадує мені цивільний шлюб, свідком якого я якось був. — Сен-Вікторе, це щось для твого англійця-садиста. — Розкажіть про це Флоберу. Маркіз де Сад — це його манія. ФЛОБЕР: — Жорстокість Сада — це останнє слово католицизму. Але зрозумійте мене добре. Це дух інквізиції, дух тортур, дух середньовічної церкви, відраза до природи. Ви помітили, що в усьому маркізі де Саді немає жодного дерева, жодної тварини? — Тварина — це він сам, і не говорімо про нього більше. — Є ще люди справді чутливі. Наприклад, генерал Себастьяні, який, коли йому принесли звістку про вбивство його доньки, сказав: «Хвилиночку… щоб це не зашкодило моєму здоров’ю»… Розмова переходить на колекцію, яку збирає Флобер; він стверджує, що вона йому потрібна для його творчості. Нещодавно він додав до неї письмову сповідь педераста, який із ревнощів убив свого коханця і якого згільйотинували в Гаврі; сповідь, сповнену деталей, настільки ж інтимних, наскільки й переповнених пристрастю. На це Ґонкур: — Можна було б зробити гарне видання з таких документів під назвою: «Таємні архіви людства»… — Хай там як, — каже хтось, — я б волів, щоб наш обід менше був схожий на таємний архів. Це не додає апетиту… П’ятий обід Смерть герцога де Морні. Доктор Робен починає говорити про вагу мозку як ознаку інтелекту. Правильний мозок, — каже він, — важить від 1350 до 1400 грамів; мозок, що важить 1100, майже завжди є мозком ідіота. Мозок герцога де Морні важив 1600 грамів. СЕН-ВІКТОР: — Скільки ж тоді важив мозок Ґете? ҐОНКУР: — Хтозна, чи мозок якогось Ротшильда не важить стільки ж, скільки мозок Олександра Великого, і чи таланти, що вважаються нижчими — наприклад, фінансиста порівняно із завойовником або письменником — не є продуктом тих самих і рівноцінних органів? Винятково Сен-Бев запізнився: поки він прийде, його трохи обмовляють. — Скільки ж він фаз пройшов, — каже хтось. — Спочатку він обожнював Віктора Гюго: найкращі вірші, які він написав, написані до — його дружини. Потім сен-симоніст; потім містик, мало не християнин. А тепер… — Треба чути Монталамбера, як він говорить про Сен-Бева в його сьогоднішній фазі. Він це називає: «фатально мислячий», матеріаліст — такий, «які трапляються лише серед лікарів». Існував, — каже добрий Монталамбер, — завжди раціоналізм, скептицизм; але чистий матеріалізм — це річ, якої не зустрічалося. СУЛІ: — Треба розрізняти двох Сен-Бевів. Один, який працює нагорі у своєму кабінеті, займаючись найвищими справами духу, і другий за столом, у товаристві своєї коханки, своєї кухарки та двох посудомийок. У цьому оточенні він стає простаком, чужим усім ідеям, які аналізував нагорі, зведеним до рівня бабських пліток і бабської балаканини. ҐОТЬЄ: Сен-Бев — це гігрометр, він показує панівні ідеї в літературі, як капуцин із будки показує час на барометрі. ҐОНКУР: — А його методи! Якось я був свідком дискусії на тему твору Тьєра; усі присутні погоджувалися, що це історик без тіні таланту. Один Сен-Бев захищав його: «Це така симпатична людина, така інтелігентна… Має такий вплив». І тоді ж описує способи, якими Тьєр дурить палату, як він обробляє депутатів… Це завжди методи аргументації Сен-Бева. Коли хтось скаже: «Мірабо зрадив», він на це: «Ну так, напевно, але він так кохав Софію»… І почне малювати картину його пристрасті. В усіх і з усіма, завжди так само. ЖУЛЬ ҐОНКУР, до брата: — Це людина всіх компромісів. По суті, наша незалежність щодо всього офіційного, освяченого, академічного, непокоїть його, руйнує його звички, релігії, забобони. Він вважає нас дивними пасажирами, наша розв’язність трохи лякає його. Ніколи його погляд не вільний від низькопоклонства перед політикою, ніколи він не наважиться на незалежне судження про людей влади… — Якось я був свідком його похвали герцога Паск’є. — Якщо я помру раніше за вас, — сказав я йому, — хай Бог боронить мене від вашої похвали. ҐОТЬЄ: — А скільки ж він речей не розуміє! От, написав про мене статтю, дуже милу, дуже схвальну, але навіть не згадав про книгу, в яку я вклав найбільше себе, про «Емалі та Камеї». Він приписує мені якісь любовні, сентиментальні, елегійні акценти, якими я гидую. Звісно, в тих тридцяти томах, які я відбарабанив, мусив іноді дати буржуям якусь любовну сатисфакцію: але дві справжні струни мого твору, мого таланту, це блазенство і меланхолія; огида до нашої зас…ної епохи і звідси моя деяка духовна еміграція. ҐОНКУР: — Ностальгія обеліска! ҐОТЬЄ: — Саме так. І цього дядечко Бев не вловлює. Він не усвідомлює, що ми четверо — Флобер, ви і я — усі хворі: те, що нас вирізняє, це екзотизм. Є дві форми екзотизму: перша дає смак простору, Америки, потяг до жінок жовтих, зелених тощо. Більш витончений, вищий ступінь розпусти духу, це екзотизм через час: наприклад, Флобер мав би цю амбіцію, щоб паруватися в Карфагені, вам підійшла б якась Дюбаррі, мене б ніщо так не збуджувало, як мумія… ЖУЛЬ ҐОНКУР, до брата: — Але звідки ж вимагати, щоб дядечко Бев, попри свою зворушливу жагу зрозуміти все, осягнув до глибини талант такий, як твій? Авжеж, дуже милі ці його статейки, це писанина дуже гладка, дуже інтелігентна, от і все. Ніколи своєю писаною розмовою не створив людини, ані не дав визначення твору в одному слові, в одному реченні; ніколи не вибив у бронзі медалі жодної слави… І яким дивом, попри те, що хотів бути для тебе приємним, яким дивом мав би він увійти в твою шкіру? Уся твоя пластична сторона йому недоступна. Коли ти описуєш наготу, він у цьому бачить різновид літературного онанізму під приводом лінії… Ти сказав щойно, що тобі не йдеться про чуттєву сторону. Отже, для нього опис грудей, жіночої ноги, словом, нагота, невіддільна від гидоти, від фізичної спокуси… Так, для нього є щось пікантне в самій Венері Мілоській… ҐОНКУР: Після 1852 року, під час білого терору над літературою, коли нас і Флобера тягали по судах, під час загального мовчання, він, можна сказати, був освяченим сутенером уряду. Сміливість і незалежність прийшли до нього з довічною посадою і пенсією сенатора… — Ба, і так його опозиційна сенаторська промова вийшла з обіду Мані… — Але має стільки чарівності! Має такі чарівно наївні вислови! Лікар повторював мені, що коли відвідував його через затримку сечі, Сен-Бев дуже серйозно казав йому: «Мій Боже, коли я був малим, мене не вчили пісяти!» — Знаєте, що Сен-Бев якось бачив Наполеона Першого. Це було в Булоні. Імператор саме пісяв. Чи ж він не в цій позі бачив усіх великих людей? — Не кажіть про нього нічого поганого! Колись, на вечорі у княгині, Жиро мав робити його карикатуру. Сен-Бев перед цим зробив клізму, щоб — він говорив це цілком серйозно — мати кращий колір обличчя. — До речі, про клізму. Знаю лікаря, який має коханку-акторку. Щодня в антрактах заходить до аптекаря біля театру; там, зі своїм другом, старанно готує одну з тих клізм, секрет яких загубився з часів Мольєра, і ці ліки, в які він вклав усю свою знання та серце, приносить коханій, наче коробку цукерок. Щовечора. Немов уже достатньо обмовлений, у цю мить з’являється Сен-Бев. Почувається якось не дуже. Підходить до доктора Біно. — Подивись-но, Біно, що це таке, випіт чи що? І подає йому руку для огляду. — Ні, це звичайне ураження суглобів, навіть не подагра… — Я не хочу лікуватися, я хотів лише знати. ҐОНКУР: — Нікчемна машина, це людське тіло. СЕН-БЕВ: — Але ні, воно дуже добре сконструйоване. ҐОНКУР: — Добре сконструйоване, кажете ви; але мені здається, що замолоду ви мали досить кепське здоров’я? СЕН-БЕВ: — Ох, замолоду!… По-перше, я вів життя, яке не було таким вже… нормальним. Харчувався кепсько… недостатньо. Був у повітрі романтизм, який не дозволяв мені їсти досхочу… Мав докори сумління, що зраджую свою коханку… Так, я харчувався недостатньо… докір сумління, розумієте, це лише фізична слабкість. Пізніше я це змінив, запровадив у життя якусь лагідну і погідну філософію, трохи веселощів… — Знаєте, — каже Сен-Віктор, — що сьогодні святого Варфоломія, день, коли Вольтер постійно мав гарячку. І тоді ж Сен-Віктор починає хвалити Вольтера, проголошуючи його найщирішим і найнаївнішим з апостолів. Ґонкури протестують — гамір, шум, крики. — Мученик, майже все життя на вигнанні… — Ба, а популярність? — Ніжне серце… справа Каласів… — Ех, це було те саме, що справа Пейтеля для Бальзака. — Для мене це святий! — реве збуджений Флобер. — Ти, який є фізіономістом, чи ніколи не дивився на вуста Вольтера? — Що до мене, — заявляє Ґотьє, — я не можу терпіти цю людину: це клерика, захристіянин, це пан Прюдом деїзму: так, це точне визначення: Прюдом деїзму. Заспокоюються нарешті, щоб трохи обмовляти відсутнього Тена. ТУРГЕНЄВ: — Тен як критичний розум… Порівняння не шляхетне, але дозвольте мені, панове, порівняти Тена з мисливським собакою, якого я мав. Він гнав, зупинявся, чудово виконував усі рухи мисливського собаки… тільки не мав нюху, мусив його продати. — Тен, — каже старший Ґонкур, — надіслав нам свою книгу про Італію. Він обробив усю Італію за три місяці: картини, пейзажі, суспільство — це суспільство таке непроникне — минуле, сьогодення, майбутнє… На щастя, існує велика поблажливість до легковажності серйозних людей. І знову починається нескінченна розмова про Італію. — Італія! Усе, що є красивого в Італії, жінка, небо, краєвид — усе там тверезо, брутально, матеріально красиво. Краса жінки — це краса гарної тварини. Горизонт солідний. Краєвид без випарів мрії. Нічого немає тієї туманної далини, характерної для країн Півночі. — Так, жінка з Півдня говорить лише до чуттів, її вплив не сягає далі. Звертається лише до нашого апетиту. ҐОНКУР: — Італія зрештою викликає тугу за сірим небом. Дощ здається майже батьківщиною. Париж, тільки Париж! — Моє спостереження з Риму полягає в тому, що гарну кров дає лише надмірна плодючість. Лише раси, народи, райони, які не мальтузіанізують, викидають гарних дітей у потік загальної плодючості. — Наш Південь — це невдала Італія. Марсель — це ще Італія. На афіші оператора мозолів бачиш портрет Мадонни. — Які у вас враження від Парижа після повернення? — Мене вразили різкі зміни статків, смерті молодих людей, що зникають десь так швидко, так тихо, без розголосу. Ох, бульвар з’їдає страшенно багато цих денді, цих віверів. Запитати про них через два роки — самі катастрофи, руїни, самогубства, або ж відступ у провінційні затишки… — Повертаючись до плодючості, загалом у виробництві людей є безліч неякісного товару, людей, зроблених оптом, з половиною чуттів, з чвертю свідомості. Можна було б сказати, що вони прийшли на світ після однієї з тих великих різанин у середні віки, коли народжувалися люди недороблені, з одним оком або з чотирма пальцями, так наче природа, поспішаючи покрити втрати і встигнути в строк, халтурила людство. — Дитина — це особливе створіння. Я дійшов висновку, що серце — це річ, яка не народжується з людиною. Дитина не знає, що це таке. Це орган, який людина завдячує життю. Дитина є лише собою, бачить лише себе, любить лише себе і страждає лише через себе. Це найжахливіший, найневинніший і найангельськіший егоїст. — Дитина не зла до людини, вона жорстока до тварин. Людина, старіючи, стає мізантропом і співчутливим до природи. — Це дивно, — каже Ґотьє, — я зовсім не відчуваю себе батьком. Я добрий до своїх дітей. Я люблю їх, але зовсім не як своїх дітей… Сидять біля мене, ростуть на моїх гілках, це все… Я не відчуваю себе настільки старим, щоб це були мої діти… Я почуваюся молодим, свіжим… Не можу повірити у свій вік… І знову книги. — Я щойно читав, — каже Ґонкур, — спогади зі-під Сольферіно швейцарського лікаря. Чудові, зворушливі! Це прекрасніше, тисячу разів прекрасніше за Гомера, ніж «Відступ десяти тисяч», ніж усе. Це правда, вивчена на живому житті, на покалічених, на тих, хто помирає насильницькою смертю в розквіті сил. Відкладаєш цю книгу, проклинаючи війну. — Чудовий штрих до картини війни. Після битви під Іслі, стерв’ятники, сп’янілі очима трупів, які вони виїли — решта була їм недостатньо гнила — літають, хитаються, падають на землю, наче п’яниці. — Війна? Хочете війни, перегляньте вісімдесят офортів Гойї. Це кошмар. Ох, та жахлива гравюра, наче привид, зустрінутий місячної ночі в лісі: людина, що стирчить на палі, обструганому з гілки, гола, закривавлена, з ногами, скуленими від болю, з мукою агонії на обличчі, з настовбурченим волоссям… І це плече, гладко відрубане, наче плече статуї… А потім перегорніть сторінку: вуста, що випльовують життя, живі, що блюють кров’ю на трупи… І ще перегорніть сторінку: Іспанія гола, жебрацька, з ногами в стоках амбулаторії… — Так, геній жаху — це весь геній Іспанії. У цих офортах, випалених наче жаром аутодафе, у цих гравюрах останнього великого художника Іспанії є майже Інквізиція… — Бррр! Скажу вам для різноманітності щось веселіше. Як вам це спостереження Віолле-ле-Дюка? Ми вчора виходили з дому, де були на приємному обіді. Віолле-ле-Дюк сказав мені: «Щоб вечір був десь приємним, потрібно, щоб господиня мала коханця, і щоб того коханця не було на цьому вечорі». І знову розмова переходить на жінок і невідомо як, мандрує аж на Схід. Сен-Бев обурюється звичаєм епіляції жінок на Сході. Сен-Віктор втручається: «Це має нагадувати підборіддя священика». І діалог закінчується шаленим нападом Сен-Бева на Схід, який (каже він) каструє і калічить усе.

Старість, Коханець Потім Сен-Бев, меланхолійно налаштований, скаржиться на старість. Йому роблять компліменти, що він ніколи не був молодшим. Він викладає свою теорію, що, починаючи з певного віку, ніколи не треба просити молоду жінку про кохання, а про милостиню кохання; досягти того, щоб вона терпіла немолодого коханця, щоб його не ненавиділа… Так, це вже все, про що можна просити… — докінчив він зітхаючи. — Але чи Сен-Бев кохав колись? — кидає хтось нетактовний. — Я, бачите, — без зусиль зізнається Сен-Бев, — маю в голові, не знаю де, тут чи тут (мацає себе по черепу), перегородку, шухлядку, яку завжди боюсь надто відчинити. Все, що я роблю, мої праці, мої купи статей, — це для того, щоб тримати її закритою. Я заткнув її, завалив книжками, так щоб не мав часу розмірковувати, щоб не мав часу виходити з дому… Ви не знаєте, що це таке, — вів далі він з пожвавленням, але водночас з глибокою меланхолією, що виривалася з глибини серця, — не знаєте, що це таке — відчувати, що тебе не кохатимуть, що це неможливо… тому що людина стара… що була б смішною… що вона негарна… — Зрештою, — додає Сен-Бев, — чи знаєте ви, я ніколи не провів ночі з жінкою через свою роботу. Не мав часу. Крім того, мій ідеал — це волосся, зуби, плечі, ну і решта. Всі елегантності дарую вам. — Берліоз розповідав комусь, що, перебуваючи вдома, в горах, закохався, маючи дванадцять років, у двадцятирічну дівчину. Потім пережив багато кохань, романтичних, диких, драматичних, але завжди, в глибині, мав ніби глуху пам’ять першого почуття, до якого повернувся з пристрастю, знайшовши в Ліоні свою молоду дівчину, нині сімдесятичотирирічну. І тепер пише до неї, розповідає їй спогади свого дванадцятирічного серця, живе лише тим минулим коханням. Розмова сходить на жінку і кохання, як завжди (кажуть Ґонкури) розмова інтелігентних людей за їжею та питвом. Коли смак її стає трохи перцевим, Тургенєв, з певним подивом варвара, каже, що щодо нього, він завжди займається коханням дуже природно. Його питають про найяскравіше любовне враження, яке він пережив у житті; відповідає: — Я був дуже молодий, був невинний, з усіма бажаннями, які маєш у п’ятнадцять років. У моєї матері була дуже гарна покоївка, трохи дурненька, але їй це дуже личило. То був день вологий, м’який, мрячний — день еротичний. Починало сутеніти. Раптом ця дівчина підходить прямо до мене і бере мене — зважте, що я був її паном, а вона моєю підданою — бере мене за волосся на потилиці й каже: «Ходімо». Те, що сталося потім, було враженням, подібним до всіх інших. Але те солодке взяття мене за волосся з тим одним словом часто постає в моїй пам’яті, і я думаю про це, і завжди з почуттям щастя. — Це раз, — каже хтось, — а другий раз? Тургенєв усміхається собі й каже: — Мене викликали до Росії, я був у Неаполі, мав уже лише п’ятсот франків. Тоді не було залізниць. Повернення було клопітким і важким і, як здогадуєтеся, без розкошів кохання. Я опинився в Люцерні на мосту поруч із жінкою, яка стояла біля мене: ми роздивлялися качок, що мали пляму у формі мигдалю на голові. Вечір був чудовий. Ми почали розмовляти, потім прогулюватися. Так прогулюючись, ми зайшли на цвинтар… Флобере, ти знаєш цей цвинтар?… Не пригадую, щоб я був колись у житті більш закоханий, більш збуджений, раптовий… Жінка лягла на великому гробі… ФЛОБЕР: — У Верхньому Єгипті, в ніч чорну як чорнило, серед низьких будинків, серед гавкоту собак, які хочуть людину розірвати, тебе ведуть до хатини не вищої від сімнадцятирічного хлопця. Там знаходиш жінку, що лежить у сорочці на землі, чиє тіло оповите семикратно великим золотим ланцюгом, жінку, що має сідниці холодні як лід. І тоді з цією жінкою, нерухомою і мертвою в акті кохання, зазнаєш, знаєте, насолоди неймовірної, такої… — Ох, Флобере, мій старий, це чиста література! — Що є все, — вигукує Флобер, притискаючи руку до грудей, — що є все супроти руки коханої жінки, яку пригортаєш на секунду до серця, ведучи її до столу?… — Це цікаво, — втручається Тургенєв, слухаючи з розширеними, майже неспокійними очима, — це цікаво: мені не трапляється підійти до жінки без почуття поваги, зворушення, подиву своїм щастям… Ви не знаєте російської жінки? Шкода… Це б вас зацікавило… Російська жінка… як би її визначити… це поєднання простоти, ніжності та несвідомого розбещення… — Дядечку Беве, чи може праця замінити кохання? СЕН-БЕВ: — Ет, критика… Теж не маєш часу нічого покохати… Треба перескакувати з віку на вік… з роду на рід… не треба прив’язуватися… Розмова переходить на літературні жанри. СЕН-БЕВ: — Є жанри, що, здається, вимирають. Комедія у віршах закінчена. Або вірші несценічні, або перетворюються на прозу. Все тепер піде в роман. Це така широка рамка. Це жанр, який можна зігнути до всього… У сьогоднішньому романі купа таланту. Після чого додає: Головне, щоб не надто довго писати книжку, бо тоді людина приходить з нею запізно. — Про те, щоб не писати задовго, дбає необхідність заробляти пером… — Заробляти пером! Якщо вже такий Бальзак усе життя бачив порятунок лише в театрі… — А й театр! Знаєте, що мені казав старий Дюма? Що в театрі можна заробити гроші вже тільки за допомогою трико… які тріщать… На цьому зробив статки знаменитий Остейн. Він наказав своїм балеринам, щоб вони завжди одягали трико, які тріщать, і завжди в тому самому місці… Тоді вже біноклі підстрибували від щастя… Але втрутилася цензура… І сьогодні в торгівлі біноклями застій… — Застій? Архітектор Шабуйє, який нелегко дивується, розповідав мені розмову, яку мав з директором театрику на бульварах. «Дуже інтелігентно збудований ваш театр, — каже йому архітектор. — Це, театр?… — відповідає той. — Це не театр, це бордель. — Ох, пане… — Саме так, як маю честь вам казати. Це не театр, ні, пане, і це зовсім просто… Я даю своїм акторкам 50 або 60 франків на місяць… чому? бо плачу 30 000 оренди. Акторам плачу теж не більше; здогадуєтеся, чим собі доробляють усі… Часто жінка хапає мене, щоб сказати, що не може вижити з моїх 50 франків, що буде змушена чіплятися до чоловіків у залі, щоб вижити… Що ви хочете, мене це не обходить… плачу 30 000 комірного… Отже, розумієте, мій театр — це не театр, а бордель». — Вершина всього, що винайдено, — це перевдягати жінок по-військовому: тобто щепити шовінізм на еротизмі. Жінка, яка має гарний зад, ноги не надто криві й яка рятує французький прапор, розумієте, це непереборно. — Ви цитуєте старого Дюма. Я був на прем’єрі Дюма-сина. Це вже не мистецтво в театрі, це меса для вірних. При кожному слові — шепіт захоплення. Автор каже: «Кохання — це весна, це не весь рік». Залп оплесків. Ще натискає педаль: «Це не плід, це квітка». Подвійний залп. І так постійно. Ніхто нічого не судить, не оцінює, всі плескають з ентузіазмом, принесеним з дому і готовим вибухнути. — Це теж талант. — Старий Дюма закоханий у свого сина. — Так! Батько, Син Один заклопотаний батько скаржився йому на нікчемність свого сина, кажучи: «Мені б такого сина, як ваш!» На що Дюма: «Бачите, таких синів, як мій, треба робити самому…» — Дюма-молодший має секрет потрапляння до публіки, до тієї прем’єрної публіки, він її поет; подає і чоловікам, і жінкам з цього світу, мовою для них зрозумілою, комунал їхніх сердець. ҐОНКУР: — Це факт, що в мистецтві та літературі мало знаю революціонерів, народжених у злиднях. ХТОСЬ: — Це досить цікаво, що ніколи ніхто не зробив заповіту на користь письменника, невідомого йому особисто. — Злидні — це річ страшна; коли раз вкусила людину, завжди залишається їй страх, щоб не вкусила знову… — Результатом злиднів є не гіркота і не розпач. Злидні ламають пружину, кришать незалежність, приручають замість бунтувати. — Для мене страшніша інша біда: злидні думки в багатих будинках викликають часом жалість. — Ви говорите про злидні. Знаєте, де ховаються гроші? Біно, будучи міністром фінансів, у 1852 році провів опитування, з якого здобув впевненість, що вісімдесят відсотків ренти перебуває в руках духовенства. Жебракуючі черниці, які почали з семи франків, мають нині вісімдесят мільйонів. СЕН-ВІКТОР: — Пекло — це дійна корівка. ҐОНКУР: — Релігія, Гроші Цікаво було б обчислити, скільки небо коштувало світу… — З усіх релігій найпотішніші — релігії великих людей. Є сателіти так нікчемно прив’язані до релігії гучної пам’яті, що справляють враження лакеїв безсмертя. — Що таке людська велич? Будь-яка велич, збудована людиною і яка переростає претензіями її розмір, засмучує. Версаль є прикладом меланхолії, що віє з кожної піраміди. Лише природа має право робити великі речі. — Ґотьє, кажуть, ти повертаєшся з Ноана. Це весело? ҐОТЬЄ: — Як монастир братів-моравців. Приїхав увечері. Це далеко від залізниці. В’їхав через фільварок, на мене вискочили собаки, які мене налякали… Дали обід. Добре годують, але забагато дичини і забагато птиці. Я цього не люблю… Були художник Маршаль, пані Каламатта, Дюма-син… — А як живеться?

— Сніданок о десятій. Щойно стрілка покаже десяту, сідають за стіл. Пані Санд прибуває з сомнамбулічним виразом і дрімає весь сніданок… Після сніданку всі йдуть до саду. Грають у свинки, це її оживляє. Сідає і починає розмовляти. Розмовляють тепер найчастіше про питання вимови: наприклад, про спосіб вимови *ailleurs* і *meilleur*. Прикрасою розмови є скатологічні концепти… — Ох! — Але зате ані найменшого слівця про статеві стосунки. Гадаю, хто б собі дозволив найменшу алюзію в цій мірі, вилетів би за двері. О третій пані Санд іде до себе і пише до шостої. Обід відправляється швидко, щоб дати час на обід пані Марії Кайо; це така господиня, на кшталт *Малої Фадетти*, яку пані Санд відшукала собі в околиці, щоб грала в її театрі. Увечері приходить до салону. Після обіду пані Санд розкладає пасьянси, не кажучи ані слова до півночі… Другого дня я буркнув, що, якщо не почнуть говорити про літературу, я забираюся… Ох! Література! Здавалося б, що повертаються з того світу!… Мушу вам сказати, що в цю мить одним лише там займаються: мінералогією. Кожен має свій молоток, не виходять без молотка. Я заявив тоді, що Руссо був найгіршим французьким письменником, який існував, і це нам забезпечило дискусію до першої ночі… Хоч би що, для писання цей Ноан облаштований першокласно. Де б пані Санд не сіла, вже виростають з-під землі пера, блакитне чорнило, промокальний папір, турецький тютюн і листівковий папір. І вона цим користується. Бо, можливо, знаєте, що вона працює з першої ночі до четвертої ранку… І знаєте, що з нею трапилося. Це щось жахливе! Одного дня вона закінчила роман після першої ранку… і почала другий тієї ж ночі… Рукопис, це вже природна функція у пані Санд. Крім того, живеться в неї дуже добре. Наприклад, обслуга мовчазна. У коридорі є скринька, яка має дві перегородки: одна для пошти, інша для домашньої кореспонденції. Пишеться все, що потрібно, вказуючи прізвище та номер кімнати. Мені потрібен був гребінець. Я написав «Готьє, кімната така-то» і своє прохання. Наступного ранку о шостій я мав тридцять гребінців на вибір. І знову починається одвічна суперечка, підживлена Ренаном: Бальзак чи Жорж Санд. — Читайте «Селян» Бальзака, — вигукує Едмон Ґонкур Гонкур. — Ніхто не говорив про Бальзака як про державного діяча, а це, можливо, найбільший державний діяч наших часів, єдиний, хто прозрів глибину нашої хвороби, єдиний, хто з висоти побачив порушення рівноваги у Франції з 1789 року, звичаї, що визирають з-під законів, факти з-під слів, анархію інтересів, розв’язаних під виглядом порядку, зловживання привілеєм, замінені «стосунками», рівність перед законом, а нерівність перед суддею, словом, брехню всієї програми Революції, яка ім’я та титул замінила п’ятифранківкою і зробила маркізами банкірів — нічого більше. І це романіст розгледів усе це! «Людська комедія» — це найбільший епос світу. І ви мені про Гомера! РЕНАН: — Боккаччо десь каже, що молиться перед обкладинкою Гомера, якого має в бібліотеці і з якого не розуміє ані слова. Він у захваті перед корінцем і перед назвою книжки. У багатьох людей зустрічається ця повага та захоплення красою, яка не говорить їхньою мовою. ЖУЛЬ: — Ха, в літературі освячені судження є святими. У XIX столітті, можливо, менш небезпечно атакувати розп’яття, ніж красу трагедії. — У Франції дозволено робити скандал в історії. Можна писати, що Нерон був філантропом і що кардинал Дюбуа був святою людиною. Але в мистецтві… ГОНКУР: — Мистецтво, Тіло Та ж мистецтво не одне, а радше існує не лише одне мистецтво. Японське мистецтво має свої краси, як і грецьке мистецтво. По суті, що таке грецьке мистецтво? Це реалізм краси, точний переклад з природи, без тіні того ідеалізму, який йому приписують професори мистецтва. Ватиканський торс — це торс, який перетравлює по-людськи, а не торс, що живиться амброзією, як хотів би переконати Вінкельман. Це певно, що в грецькому мистецтві немає ні мрії, ні уяви, ні таємниці, словом, немає тієї дрібки опіуму, такої п’янкої, такої дратівливо загадкової для мозку глядача. ГОТЬЄ: — Кохання, Мова Молодий японець, якого попросили перекласти поезію, зупинився на півдорозі й вигукнув: «Ні, це неможливо вам це виявити, ваша мова така вульгарна. Ви кажете жінці: *Я кохаю пані*. Це у нас так, ніби ви сказали: *Пані, я хотів би з вами переспати*. Найбільше, що ми насмілимося сказати дамі нашого серця, це що заздримо при ній місцю каченяти. Каченя — це наш птах кохання». ГОНКУР: — Чому японська брама чарує мене і тішить моє око, тоді як усі лінії грецької архітектури нудять те саме моє око? Що стосується людей, які стверджують, що відчувають красу одного й іншого, я переконаний, що вони не відчувають абсолютно нічого. — «Горе тим творам мистецтва, вся краса яких видна лише митцям»… — Що це таке? — Цитата. — З кого? — З д’Аламбера. — Ось одна з найбільших дурниць, які коли-небудь були сказані. — У літературі добре робиться лише те, що бачив або перетерпів. — Починаєш шукати свою оригінальність дуже старанно в інших… потім знаходиш її природним чином у собі… і дуже близько до себе… — Катування людини думки — це постійно зітхати за Красою, ніколи не маючи сталої та певної її свідомості. Мистецтво, Час — Ба, книжка ніколи не є шедевром, стає ним лише згодом. Геній — це талант людини, яка померла. — Бідний Гаварні, він не залишив своєї книжки. Яка шкода, що не записував своїх думок; це був, безперечно, найоригінальніший філософський мозок нашого століття… — Пам’ятаєте, як він нам тут кумедно розповідав про Бальзака? — Бальзак — теж людина, яка вже купила собі право стати генієм… — Генієм роману. Але Мистецтво, Правда, Історія роман з часів Бальзака вже не має нічого спільного з тим, що наші батьки називали цим іменем. Сьогоднішній роман створюється з документів, розказаних або схоплених з натури, як історія створюється з документів писаних.

ГОНКУР: — Історія — це роман, що стався; роман — це історія, що могла статися. ФЛОБЕР: — Для мене сюжет — річ абсолютно байдужа. Коли пишу роман, хочу передати лише барву, відтінок. Наприклад, у моєму карфагенському романі я хотів зробити щось пурпурове. У «Пані Боварі» я хотів передати той тон, той колір цвілі, в якій живуть стоноги. Сюжет, навколо якого мала крутитися річ, обходить мене так мало, що за кілька днів до того, як я взявся до писання, я уявляв пані Боварі зовсім інакше. Це мала бути — в тому ж середовищі, в тому ж тоні — стара панна, побожна і цнотлива… Але потім я зрозумів, що це була б неможлива постать… — Ви кажете, що роман — це історія! Але ж історія теж зазнає перетворень, вона теж не є тим, чим була раніше. СЕНТ-БЕВ: — Сьогоднішня концепція історії — це банкрутство провидіння. Історія — це серія випадковостей. — Історія — це історик. А бувають такі малі історики великих речей, що нагадують тих устриць, які є свідченням потопу. РЕНАН: — Однак існують закони, що керують подіями. Бачу, що пан Бертело теж моєї думки. Смерть, Політика — Часом роль провидіння бере на себе людина. Політичний убивця, хіба це не людина, яка узурпує права Господа Бога? — Така бомба Орсіні! Вільна Італія — і, можливо, папство, тобто католицизм, помре від цієї бомби. — Політичне вбивство — це найвище напруження героїзму сьогодення. А коли воно вдається, хіба це не порятунок революції ціною жертви однієї людини? — За тиждень після того замаху хтось говорив до герцога д'Омаля: «Імператор повівся чудово. — Як мій батько, — відповів герцог д'Омаль, — щоразу, коли його намагалися вбити; але зачекайте… не минуло й тижня, а мій батько завжди робив якусь грубу помилку…» — Розповідають, що під час аудієнції Олів’є імператор попросив його сказати йому щиро, що про нього говорять; щоб говорив так, ніби не до імператора. Олів’є вагався, але врешті відповів, що говорять, ніби імператор занепадає розумово. «Це збігається з моїми рапортами», — незворушно відповів імператор. — Є певна велич у цьому об'єктивізмі. — Таким треба було бути, щоб інсценувати день 2 грудня. — Особливо четвертого, — пробурмотів хтось. — До речі. Знаєте, чому Верон продав свою колекцію? Він певен, що з усім цим незабаром буде кінець, а оскільки він вважає себе одним із великих творців 2 грудня, за голову, на яку призначена ціна, то уявляє, що все в нього буде розбите на друзки, і тому все розпродав. Має лише ліжко, крісло та валізу. — Колись принцеса Матильда повернулася з Комп’єня і говорила про імператора та його флегму. Ніщо не може вивести його з неї. Одного разу слуга бризнув йому содовою водою за комір: він просто підставив склянку з іншого боку, без слова, без знаку нетерпіння… Це людина, яка ніколи не гнівається, у якої найбурхливіше слово: «Це не має сенсу…» — «Я, — говорила принцеса, — якби я вийшла за нього заміж, я б розбила йому голову, щоб побачити, що там сидить…» ХТОСЬ, напівголосом: — Знаєте історію шлюбу імператора? Я чув її від когось, хто чув її від герцога де Морні. Одного дня імператор запитав панну де Монтіхо з наголосом, звертаючись до її чесності, так, ніби звертався до честі чоловіка, чи кохала вона когось серйозно. Панна де Монтіхо відповіла: «Я б обманула вас, сір, якби заперечувала, що моє серце вже промовляло, і навіть кілька разів; але можу вас запевнити, сір, що я завжди є панною де Монтіхо. — Отже, — відповів він, — ви будете імператрицею». — Імператорський шлюб у міщанському стилі. — Ха, це стиль епохи. Все сьогодні відходить від королів і йде до народу, навіть інтереси авторів, які спускаються від королівських нещасть до приватних, від Пріама до Цезаря Бірото. ГОНКУР: — Батьківщина. Малі уми, які судять вчорашнє через сьогоднішнє, дивуються магії цього слова «Король», того, чим воно було до 1787 року. Король був просто народною релігією того часу, як батьківщина є національною релігією наших часів. І хто знає, коли залізниці зблизять раси, змішають ідеї, кордони та прапори, прийде, можливо, день, що ця релігія XIX століття здасться такою ж тісною і малою, як та. НЕФЦЕР: — Ви говорите про королів: послухайте, що мені розповідав хтось, хто обідав після Садови з прусським королем. Наприкінці обіду король, плачучи від розчулення, напівп'яний сказав: «Яким дивом Бог обрав таку свиню, як я, щоб висвинити зі мною таку славу для Пруссії?» Король, Влада — Я чув від одного іноземного генерала, що Бісмарк, розповідаючи йому про свої наміри — ще до 1866 року — і натякаючи на короля, казав: «Я затягну цю падлюку перед рів, і вона муситиме перестрибнути!» Починається широка історична дискусія, з нагоди якої лунає традиційне слово «бенедиктинці». Гонкур знизує плечима: — Теж нісенітниця! Завжди говорять з пошаною та захопленням про їхні праці. Здавалося, що ці люди довели терпіння та сумлінність до останніх меж. Аж ось, я переглядав цими днями список гравюр отця Лелонга. Неможливо уявити каталогу настільки неточного та поверхового. Найменша каталогічна праця наших часів перевершує його сто разів знаннями та точністю. Безперечно, історія, навіть у своїх побічних галузях, починається лише в XIX столітті. Бенедиктинці були собі розкішними епікурейцями праці, трактуючи свої дослідження ніби сієсту між добрим обідом та невтомною прогулянкою. Пообіддя в раблезіанському абатстві Телеми… — Щось на кшталт сьогоднішніх панів Академіків? СЕНТ-БЕВ: — Академія! Коли йдеться про книги, коли йдеться про нагороди, приходять до мене. Не знають жодного нового імені за десять років. А при цьому Академія має один смертельний страх, страх перед богемою. Коли не зустрічали когось у своїх салонах, не хочуть його. Це не людина з їхнього світу… — Щоб стати чимось, треба поховати два покоління, покоління своїх професорів і покоління своїх шкільних товаришів: — попереднє і сучасне. ГОНКУР, ніби до себе: — Прочитати кількасот томів старих авторів, скласти картки, нотатки, написати працю про те, як римляни взувалися чи їли, — це називається ерудицією. З цим стаєш вченим, стаєш Академіком, стаєш серйозною людиною, маєш усе. Але візьми собі вік, близький до нас, вік величезний, перекопай гору документів, тридцять тисяч брошур, дві тисячі газет, видобудь з усього цього не монографію, а образ суспільства, а будеш лише милим шукачем, колекціонером, аматором, пліткарем. Багато ще води спливе, перш ніж французька публіка набуде поваги до історії, трактованої цікавим способом… — Закидають мені, — скаржиться в іншому кутку Готьє, — що я постійно тисну на педаль у своїх статтях, що все висуваю на перший план, що постійно хочу робити ефект. А я, правду кажучи, нещасний: все в мене здається плоским. Найбільш кольорові статті здаються мені сірими, як папір для пакування. Я луплю червоне, жовте, золоте, мажу як скажений, і ніколи мені не здається блискучим. Кидають мені на голову класиків, Мольєра. Отже, хочете знати мою думку про Мольєра і про «Мізантропа»? Це для мене огидно. Кажу цілком щиро: це писано як свиня. — Богохульник! — Ні, я Мольєра не відчуваю зовсім. Є в його п'єсах здоровий глузд, грубий, мерзенний… — Він сміє це говорити про «Мізантропа»! — вигукує хтось, затуляючи обличчя. — «Мізантроп», — продовжує незворушний Готьє, — це щире лайно… Мушу вам зізнатися, що в мене дуже нещаслива натура. Коли в драмі батько, знайшовши доньку, тре її обличчя об ґудзики своєї жилетки, мені це абсолютно байдуже: бачу лише складки на сукні тієї дівчини. Я натура суб'єктивна… Кажу вам те, що відчуваю. Не написав би, зрештою, цього всього. Не треба дискредитувати освячені шедеври. Але «Мізантроп» — це комедія з єзуїтського колегіуму. Ох, яка гидота! Яка мова! Як це писано! Але що ж ви хочете, не можу сказати цього вголос; позбавив би себе хліба. І так отримав сьогодні листа з образами, бо наважився зіставити «Тимона Афінського» Шекспіра з «Мізантропом». З Мольєра розмова переходить на все XVII століття, яке опиняється під цензурою: — Ох, яке нудне століття, яке антипатичне, яка погана мова порівняно з соковитою мовою XVIII століття, — зітхає Гонкур. — Але Лафонтен! — Мені байка завжди нагадує сцени опудалів тварин у кабінеті природничої історії. А Готьє зі подвоєною завзятістю атакує Короля-Сонце, Людовика XIV: — Свиня, поцяткована віспою, як ополоник, і мала… Це був справжній карлик, цей великий король. Постійно тільки їв і какав. Повно лайна в ту епоху. І обмежений! Але що ж! платив пенсії, щоб його оспівували… Фістула в дупі, друга в носі, що сполучалася з піднебінням… Весь бульйон з морквою витікав у нього звідти… Це історичні факти. — Не можна слухати таких потворностей! Людовик XIV, справжнє і дивовижне втілення королівськості! З себе самого створив її образ. Утвердив особу короля так, як великий актор утверджує тип у театрі! — Знаєте, як Мішле ділить правління Людовика XIV: до фістули і після фістули. ГОТЬЄ: — Коли релігійне та монархічне минуле зовсім занепаде, можливо, люди почнуть судити літературне минуле; можливо, станеться так, що вони поставлять Бальзака вище Мольєра і помітять, що Віктор Гюго є найбільшим французьким поетом. — Я знову читав Віктора Гюго. Мене вразила прірва, яка існує сьогодні між митцем і публікою. Колись людина, така як Мольєр, була лише думкою своєї публіки, була — так би мовити — на її рівні. Сьогодні великі люди вище, а публіка нижче. ФЛОБЕР: — Так, Гюго — це людина, в чиїй шкурі найохочіше людина б опинилася. — Ні, — відповів Сент-Бев, — у літературі не хотілося б не бути собою… Хотілося б засвоїти собі певні властивості когось іншого… але завжди залишаючись собою. ФЛОБЕР: — Цікаво, що у Віктора Гюго, який має амбіцію вважатися мислителем, вражає відсутність думки. — Не можна говорити про думку чи про її відсутність у нього. Гюго — це природа. Він, замість крові, має в жилах сік, як дерево. — Відсутність думки була б справді дивною при його апетиті. Бо найбільше думок має людина після обіду. Здається, шлунок виділяє думку, ніби рослини, що негайно випаровують листям воду, якою їх полили. — Але ж поезія… НЕФЦЕР: — Поезія тоді прекрасна, коли є ідея. ГОТЬЄ: — Ти не говори до мене. Ти примирився з Богом, щоб заснувати газету… Погодився зі старим. Всі сміються. — XVIII століття — це час, який я люблю найбільше, — каже Сент-Бев. — Немає для мене прекраснішої епохи, ніж перші п'ятнадцять років правління Людовика XVI. І які люди, навіть другорядні: Шамфор, Рівароль… — Такі «Думки» Шамфора — це чудове згущення знання життя, гіркий еліксир досвіду. — А це висловлювання Рівароля: «Безбожність — це нескромність»… Ху-ху, це чарівно, — продовжував Сент-Бев. — А той друг Талейрана, якого, коли він помирав, священик запитав, чи не богохульствував він коли-небудь проти Церкви. Відповів: «Отче-настоятелю, я завжди обертався в доброму товаристві». І всі ці люди мали філософію, яку ми повинні мати. Не йшлося про безсмертя душі, про жодні такі історії: жили, як можна найкраще, чинячи добро і не зневажаючи матерію. Тепер ми вживаємо забагато релігії, її приймають у надмірних дозах. ХТОСЬ: — Зважте, що це говорить автор «Порт-Рояля» у семи томах… СЕНТ-БЕВ: — Автор «Порт-Рояля», який розпорядився, щоб його поховали цивільно. Розмова переходить на Порт-Рояль і янсенізм. СЕН-ВІКТОР: — Кретини! СЕНТ-БЕВ: — Фрібур у тобі озивається, єзуїте. На це Ренан бере на захист «панів з Порт-Рояля» і висловлює думку, що справді великі люди — це ті, кого не знають, про кого не відають. Визнає, що захоплюється в Порт-Роялі «інвокацією до невідомих». Каже врешті, що шал виробництва, самовираження — це вияв нашого літературного занепаду і що існує у світі єдина річ справжня і гідна поваги: святість. На це здіймається жахливий галас, усі говорять і кричать одночасно, а серед галасу лунає співучий голос Готьє, який, байдужий до дискусії, повторює: «Я сильний, піднімаю однією рукою тощо, і роблю метафори, які тримаються купи. У цьому все». Зрештою, стіл заспокоюється. ГОНКУР до брата: — Ох, ця нетерпимість прихильників толерантності! Пригадується вислів Дюкло: «Ці люди доведуть мене до того, що я почну ходити на месу». Розмова повертається до вісімнадцятого століття. — А ця елегантність у героїзмі! Ось, у якійсь битві за Людовика XV, такий маркіз де Сен-Перн, бачачи, що його полк стоїть під градом куль, каже, спокійно тягнучись до табакерки: «Ну і що, мої діти, це гармати, стріляє це, вбиває, от і все»… — Сьогоднішні військові, хоч би найсимпатичніші, на довший термін трохи нестерпні через певний вид тиранії, через свою звичку командувати в розмові. І також вони втомлюють постійним говорінням про свою професію, про це велике колективне «я», яким є армія і завжди армія… — Хай там як, межі скептицизму… — Важко: ми — століття майстерності в неповазі. Іронія — Є певна велич у нашому скептицизмі. У будь-якому разі, бути скептиком — це поганий шлях до кар'єри. Хіба іронія, народжена зі скептицизму, не є формулою найменш доступною для грубошкірих, тупих, дурнів, для маси? А при цьому це вічне заперечення, сумнів у всьому, ображає ілюзії всіх, або принаймні ті, які всі афішують; ображає їхнє задоволення людством і собою. — Залишилося б висловити в літературі сучасну французьку меланхолію: меланхолію не самогубну, не богохульну, не розпачливу, але меланхолію гумористичну; смуток, який не без солодкості і який сміється іронічно, куточком вуст. Меланхолії Гамлета, Лари, Вертера, навіть Рене — це меланхолії північних народів. — Мене це жахає. Бачу просто якесь оніміння мозку і серця Франції, зматеріалізованої, гнійної, виразкової… Це має тріснути. Тоді це буде не лише дев'яносто третій рік! Все в цьому може загинути… — Скептицизм вісімнадцятого століття був елементом його здоров'я, ми, діти дев'ятнадцятого століття, є скептичними гірко, болісно… — Дев'ятнадцяте століття — це водночас століття правди і нісенітниці. Ніколи більше не брехали і більше не шукали правди. — У вісімнадцятому столітті було товариство, а товариство — це ще найкращий винахід людини, — підсумував Сент-Бев. — Ох, товариство! Давно вже газета вбила салон, публіка зайняла місце товариства. Останній салон — це був салон пані Рекам'є. — Як мене ця пані Рекам'є нудить! Справжня мадонна розмови! — Вся цінність романтизму в тому, що він влив кров і дав колір французькій мові, яка вмирала від анемії, але люди, яких він створив, — це маріонетки.

— 1830 рік, прекрасний час, епоха шляхетних шаленств! Наведу вам приклад. Якийсь Дю Беллуа мав друга, студента-медика з провінції. Написав якось до нього листа: медик, якому лист видався сумним, вирішив, що причиною смутку, безперечно, є брак грошей. Зібрав скільки міг і повіз другові до Парижа. Той не потребував грошей, подякував йому сердечно, познайомив зі своєю коханкою, і кілька днів вони не розлучалися. Раптом друг зник. Дю Беллуа, не бачачи медика, заходить до нього; а це було саме в день прем’єри «Маріон Делорм». Застає його в ліжку, але як? Голова, брови, борода, вуса поголені — потвора. Виявилося, що він закохався в його любу і хотів унеможливити собі зустрічі з нею. Дю Беллуа витягнув медика з ліжка і повів його на «Маріон Делорм», і мало не провалилася вистава через нього, бо щоразу, як він обертався, щоб демонструвати проти протестів класиків, публіка реготала на вигляд його голови… Коли, наприкінці обіду, більшість присутніх віддається палінню, хтось починає філософувати: — Існує антагонізм між тютюном і жінкою. Одне послаблює інше, до такої міри, що закохані люди кидають тютюн, бо відчувають або уявляють собі, що тютюн знижує їхнє бажання або спроможність. — Зрештою, кохання — це акт грубо матеріальний у порівнянні з одухотворенням люльки. СЕНТ-БЕВ: — Не палити — це велика порожнеча в житті. Людина змушена замінювати тютюн іншими розвагами… надто природними… які не супроводжують її до кінця… Він говорить це з усмішкою жалю і пустотливої меланхолії, після чого, не змінюючи тону, починає говорити про самогубство як про раптове і добровільне полишення буття, на манір стародавніх, замість того, щоб бути свідком смерті кожного з чуттів, кожного з органів — і шкодує, що не має відваги вбити себе. — Один добродій, італієць, маючи сто тисяч ренти, одного дня попрощався з друзями, знайомими, світом, попередивши, що їде в гори помирати. Він наказав збудувати собі будинок, взяв на службу садівника, який йому щось там готував їсти, і так, не бачачи й не приймаючи нікого, пробув там сім років у білій краватці, на висоті, готуючись до відльоту. — Були на світі всі системи, всі релігії, ідеї. Як дивом не виникла в жодну епоху, в жодному куточку землі, секта мудреців, що проголошувала б загибель життя перед його жорстокістю та недолею? Яким чином нікому не спало на думку проголосити кінець людства не тільки через відмову від розмноження, а й через винахід найлагіднішого самогубства, якогось звеселяючого газу, який би перетворив на вибух сміху перехід з буття в небуття? — Наприкінці вісімнадцятого століття, в революційну епоху, існувало таємне товариство — великий Кондорсе належав до нього — члени якого носили в персні дозу отрути на непередбачений випадок, щоб уникнути ганебного кінця. — Але звідки нам дядечко Бев підсовує такі чорні думки? СЕНТ-БЕВ: — Якийсь я втомлений… Погано працюю… Починаю спати вдень… — Коли Сент-Бев збирається подрімати вдень, він каже своїй господині: «Якби прийшов папа, скажіть, що мене немає вдома, а якби воскресла моя покійна мати, попросіть, нехай зачекає». — Усі ми відчуваємо втому. Може, це відчуття, що якийсь світ закінчується? — Світ закінчиться в день, коли молоді панни перестануть сміятися зі скатологічних жартів.

Іронія — Що вб’є давнє суспільство, то не філософія і не знання. Загине воно не від великих і шляхетних атак думки, а просто від низької отрути, від їдкої кислоти французького дотепу, іронії. ҐОНКУР: — Так, боюся, що концепт уб’є в нас усі героїчні ідіотизми, а народи, які їх не мають, приречені на смерть… * Повільно йдучи додому, залишившись наодинці, Едмон і Жуль трохи знущаються з того обіду, до якого так прив’язані. — І подумати, що це зібрання найнезалежніших умів Франції! Яка бідність власних, справді власних думок! Який міщанський страх перед перебільшенням! — Мало нас сьогодні не побили камінням за те, що ми стверджували, ніби Ебер, чиїх творів, зрештою, ніхто не читав, мав талант. Як доказ, що він не мав таланту, Сент-Бев навів факт, що сучасники його не визнавали! — Так, це лакеї усталених поглядів; забобону, що має силу закону; лакеї Гомера або засад святої революції. — Не раз траплялося мені виходити з цього обіду з прискореним серцебиттям, із пересохлим горлом… Суперечка — Ет, будь-яка політична дискусія зводиться до цього: «Я кращий за тебе!» — літературна дискусія: «У мене більше смаку, ніж у тебе!» — а мистецька дискусія: «Я бачу краще за тебе!» — Як не крути, жахливо, наскільки в кожній суперечці ми самотні, як нічого не здобуваємо прихильників. — Може, тому Бог зробив, що нас двоє… Епілог Облога Парижа. У місті пахне голодом. Ресторатор Маньї дбає про своїх видатних недобитків: сьогодні, в ресторанному меню… бізони, антилопа, кенгуру — автентичні, із зоопарку, який поступово йде на забій. Входить Готьє, змарнілий і набряклий, з тавром хвороби на обличчі. — Скажи мені, Тео, навіщо ти, власне, повертався до цього пекла? Ти ж був у Швейцарії… — Читай Рабле, і зрозумієш. «Грошей брак, страждання безмірні»… Так, ця архідурна річ, яка називається голизною. Знаєш, як швидко тане тисячофранкова банкнота… а це було все, що я мав. Сестри залишилися в Парижі без гроша… А при цьому… є щось… Франція… Без фраз, але це так, ніби мати хвора… Розмова, звісно, крутиться навколо подій дня, але Ренан знаходить спосіб спрямувати її на свою улюблену тему: Франція вже не вміє писати, мова повинна замкнутися в словнику XVII століття. — Коли (каже він) маєш щастя володіти класичною мовою, треба її триматися: — саме зараз, саме в цю мить треба вхопитися за мову, яка підкорила Європу; там, і тільки там, треба шукати першооснови свого стилю. — Але ж про яку сімнадцятовічну мову ви говорите? Про Сен-Сімона? Про Боссюе? Про пані де Севіньє? Про Лабрюєра? Стільки мов у сімнадцятому столітті і таких суперечливих! ҐОНКУР: — Будь-якого великого письменника всіх часів пізнають лише за тим, що він має свою особисту мову; мову, кожна сторінка, кожен рядок якої ніби підписані, так, ніби під кожною сторінкою стоїть його підпис. Отже, ви, зі своєю теорією, прирікаєте XIX століття, та інші, що прийдуть, на те, щоб не мали вже великих письменників. РЕНАН: — Треба очистити мову. Зіпсували її нам такі, як Шатобріан… — Він писав для вас погано, чи не так? РЕНАН тримається свого: — Мова XVII століття має всі вирази, яких ми можемо сьогодні потребувати, навіть у сфері політики. Я напишу вам, до «Revue des Deux-Mondes» (Огляд двох світів), статтю, в якій усі слова будуть взяті з творів кардинала де Реца. — Китайщина! Розмова повертається до єдиної можливої сьогодні теми — до німців. РЕНАН: — Німці мають мало задоволень; найбільше, яке вони можуть мати, міститься в ненависті, у вирощуванні помсти. — Це помста, що запекла давно, з часів Даву, з часів воєн у Пфальці… Ренан починає по-старому славити перевагу німецької думки та культури; цей «чоловік праведний» доходить до того, що виправдовує злочинну формулу Бісмарка «Сила перед правом» і заявляє, що народи та особи, нездатні захищати свої володіння, не гідні їх зберігати. Бертело, який віддав увесь свій геній вченого на службу обороні міста, наводить розпачливі деталі недолугості командирів. Нефцер глузує, дорікаючи своїм ельзаським акцентом. Доведений до відчаю, Ґонкур вигукує: Батьківщина, Думка — У такому разі все скінчено, залишається лише виховати покоління для відплати! РЕНАН, багряний: — Ні, ні, не треба відплати; нехай загине Франція, нехай загине батьківщина, існує понад ними царство обов’язку, розуму… — Ні, ні — кричать усі — немає нічого понад батьківщину! — Ні! — реве ще голосніше Сент-Віктор, розлючений, — не естетизуймо, не візантинізуймо, не дупизуймо, немає нічого понад батьківщину. РЕНАН: — Почуття батьківщини було природною річчю в античності; але католицизм перемістив поняття батьківщини, а оскільки ідеалізм є спадкоємцем католицизму, ідеалісти не повинні підлягати тісним прив’язаностям до рідної землі, ані визнавати зв’язків таких мізерно етнографічних. Батьківщина ідеалістів — вигукує Ренан, не зважаючи на нервові переривання Бертело — там, де їм вільно мислити. ҐОНКУР з іронією: — Це для мене занадто піднесено. Хоча, іноді, справді, охоплює людину якась втома від Франції, якесь туманне бажання пошукати собі батьківщину, де б художник мав спокійну думку, не турбовану постійно дурними конвульсіями натовпу… Ренан встає, хитаючись, походжає навколо столу, розмахуючи руками, цитуючи фрагменти зі Святого Письма і кажучи, що все там. Потім наближається до вікна, під яким кружляє безтурботний паризький натовп, і каже: — Ось що нас врятує, м’якість цього люду… Немов у відповідь, з вулиці лунають поодинокі голоси: «Хай живе комуна!» І потім ближче, під вікном крики: «Геть з борделю, гасити газ!» І доводиться гасити світло серед прокльонів натовпу, якому ввижалося, що бачив у кабінеті дівчину. ХТОСЬ бурмоче: — Це все для того, щоб отруїти буржуям обід. У них свої борделі відкриті… — Так, тепер ми повинні бути розсудливими, порядними, цнотливими. Треба, наприклад, щось зробити з будівлею опери: це не по наших коштах. Ми не будемо досить багатими, щоб собі дозволяти тенорів; матимемо оперу, ну, таку, як десь у провінції. Так, ми будемо приречені на те, щоб бути цнотливим народом… — Ох, ох, — лунає глузливий голос Нефцера, — не бійтеся за патріотичний героїзм, на нього будуть торгуватися. Може, ви не знаєте, що вже є люди, які хочуть підірвати Париж у повітря. Так, я знаю такого; редактор «Зорі». Має підірвати Париж за допомогою шістдесяти бочок на нафти. Каже, що цього вистачить… — Зустрів сьогодні Віктора Гюго. Йшов з онуком… — Бачив його? Що казав? — Так, що сказав? — Сказав: «Гадаю, буде обачно подумати про невеликий запас провізії». Голод — Вносять баранячий корейку. — Наступного разу подадуть нам корейку з пастуха, — каже хтось. Собака — Не бійтеся, наразі це дуже гарна корейка з собаки. — Це собака! Ви кажете, що це собака! — вигукує Сент-Віктор плаксивим голосом розгніваної дитини. — Гарсон (офіціант), правда, що це не собака? — Але ж ви вже втретє їсте тут собаку… — Це неправда, пан Маньї чесна людина, попередив би нас… Собака — це нечиста тварина. Кінь, авжеж, але не собака. — Собака чи баран, — бурмоче Нефцер з повним ротом, — ніколи не їв такої смачної печені. — Але якби вам Маньї дав щура… я пробував… капітально… Щось середнє між свининою та куріпкою. Під час цієї розмови Ренан, який здавався дуже заглибленим, блідне, зеленіє, кидає на стіл гроші і зникає. Нефцер дивиться йому вслід і каже, невідомо чи думаючи про печеню з собаки, чи про щось інше: — Що згубило Францію, то це рутина і риторика. — Так, — зітхає Готьє, — класицизм…