Пані Ганська

Жінка, Література. Є два шляхи для жінки увійти в літературу. Один – писати книжки; другий – стати чимось у житті великого письменника. Цей другий шлях вдячніший, жіночніший і – можливо, триваліший. Але якими ж небезпеками він у відповідь усіяний! Подумайте тільки: сотні років кожен її вчинок, кожне тремтіння серця, кожне слово буде предметом досліджень фахових знавців людської душі, предметом слідства, що тягнеться цілі століття, щоразу розпочинаючись наново на підставі все нових свідчень і документів! Чи є жінка, яка б витримала такий перехресний вогонь? Може, така й знайшлася б, але боюся, що, побачивши її, той геніальний письменник дременув би світ за очі! Предметом такого процесу вже кілька десятків років є пані Ганська. Ця істота, обожнювана і кохана Бальзаком до останніх меж, була посаджена, в ім’я культу письменника, на лаву підсудних, з двома обтяжуючими обставинами: одна – що була чужоземкою, а друга, досить небезпечна в нашу демократичну епоху, – що була великою дамою… Не знайшла вона захисників і на своїй батьківщині, можливо, знову ж таки тому, що була полькою… Лише в останні місяці з’явилися документи та голоси, що схиляють до неминучої ревізії цього «процесу». Але чому ж розглядати справу таким чином? Звідки ця потреба засуджувати чи виправдовувати там, де єдиний шлях – це розуміти? Чому ця тенденція – замкнути в якійсь лапідарній формулі стосунки двох людей, що тривали сімнадцять років, стосунки, ускладнені стількома чинниками, що розвивалися в умовах, настільки відмінних від сьогоднішніх? Чи можемо ми сьогодні, в епоху вже не залізниць і телеграфу, а аероплана і радіо, нашими поняттями міряти цю романтичну історію? Ці стосунки, де лист мандрував тижнями, де вісім років минуло між одним і другим побаченням закоханих, цю любов, зачату невидимо, через листування? І чому до жінки, лише тому, що вона увійшла в життя великої людини, має застосовуватися мірка якогось ангела? Звідки ми знаємо, чи він хотів би ангела, чи покохав би «ангела», чи був би з ним щасливий? Була в житті Бальзака жінка, віддана йому без міри, яка говорила до нього: «Кохай мене рік, а я кохатиму тебе все життя»… І Бальзак не кохав її й року, а з любові її, якщо вона справді протривала все життя, нічого йому не дісталося. Читаємо натомість слова, в яких протягом сімнадцяти років він говорить про пані Ганську і до неї! Вона не була ангелом, вона була лише жінкою, і за це Бальзак її кохав; вона була жінкою певної сфери, певної касти, і тому Бальзак її обожнював. Перш ніж накреслити історію цього дивного роману, накидаємо постаті його героїв у мить, коли їхні душі (тут можна з усією точністю вжити цей поетичний вислів, адже їхнє знайомство довгий час було суто духовним), отже, коли їхні душі зустрілися. У мить, коли Бальзак отримав перший лист від незнайомої кореспондентки з України, яка мала відтоді так вплинути на його життя, йому було тридцять три роки. Він перебував тоді в розквіті творчості, на зорі блискучої слави; був у літературі явищем надзвичайно сліпучим. Довго чекав він цього дня. Молодість провів у важких умовах, борючись із собою, шукаючи власного шляху. Прагнучи спочатку здобути незалежність, а потім вільно присвятити себе літературі, яку в перші роки трактував як заробіток, він вплутався в підприємства, що закінчилися банкрутством і величезним боргом. Тоді він втік від усього, зарився в якомусь кутку і знову кинувся до пера. І, о диво, перший роман, який він написав у цих умовах, «Шуани», приніс йому славу. Незабаром з’явилася «Фізіологія шлюбу»: Бальзак стає не лише гучним, а й модним. Томиком «Сцени з приватного життя» він завоював жінок, яких «Фізіологія шлюбу» заінтригувала, захопила, але й обурила. Цього разу захоплення було одностайним; жоден письменник не вмів так проникнути в тонкощі жіночого серця. У 1832 році виходить «Шагренева шкіра», яка знову схвилювала читачів і критику. Загалом у ці роки 1830–1832, протягом двох років, з’являється близько 200 більших і менших творів його пера: романи, новели, статті. Це справжнє виверження вулкана. Це був письменник. А людина? Література, Кохання. Бальзак десь каже про себе: «Я був створений для переживання пристрастей, а доля засудила мене на їх опис». Справді, молодість Бальзака – це один пристрасний крик прагнення: він прагне всього, невідомо чого більше, слави чи кохання… Але між цим важким, незграбним хлопцем і блискучим світом Парижа була прірва, здавалося б, непереборна. Прийшла слава і дещо вирівняла фізичні вади цієї огрядної, претензійно й погано вбраної людини, яка не мала в собі нічого від Адоніса: його левова голова, магічний блиск незрівнянних очей почали приваблювати до нього. А кохання? Це велике кохання, про яке він мріяв, прийшло до нього на зорі молодості; але прийшло у вигляді напівніжному, напівіронічному. У містечку неподалік Парижа, де оселилася його родина, двадцятирічний хлопець познайомився з жінкою, яка роками впливала на його життя. Їй він завдячує своїм вихованням, наскільки ж важливішим від того, що отримують у школі; вона мала бути пізніше його опорою в найважчі дні випробувань, її він усе життя згадуватиме як свого доброго духа. Але пані де Берні, у мить, коли її двадцятирічний хлопець пізнав і покохав, мала сорок п’ять років і дев’ятеро дітей. Є щось дуже бальзаківське в цьому компромісі серця: ми тут уже в повній «Людській комедії»… Коли прийшла слава, жінки взяли Бальзака у свої ручки. Великий світ, те, про що він так мріяв замолоду, відчинив для нього свої салони і, що важливіше, свої будуари. Княгині! Спочатку княгиня менш автентична, бо лише наполеонівська, княгиня д’Абрантес; пізніше справжня княгиня де кастрі; сам цвіт аристократичного району Сен-Жермен. Але, на жаль, те, що Бальзак вважав коханням, яке простягало до нього руки в найпривабливішій його формі, було насправді цікавістю снобетки, забавою Селімени (персонаж комедії Мольєра «Мізантроп»), яка раділа, що може водити на шовковій нитці свого Альцеста (персонаж комедії Мольєра «Мізантроп»). У результаті – рана серця та самолюбства; рана, яку Бальзак пережив дуже важко. І саме в цей момент, коли одна любов зів’яла, а інша болісно поранила його, з’явилася на обрії його життя та далека чужоземка, яка стала для нього – і на все життя – реалізацією всіх його мрій про жінку, про кохання, і всіх соціальних амбіцій, які у Бальзака нерозривно поєднуються з поняттям любові. А тепер, ким була пані Ганська? Народилася в 1806 або в 1804 році (з жінками ніколи не знаєш!). Походила з великої родини Ржевуських. Була сестрою видатного романіста Генрика Ржевуського, а також сестрою тієї Кароліни Собанської, уславленої любовним зв’язком Адама Міцкевича, близькою родичкою знаменитого Еміра Ржевуського. Родова гордість та висока інтелектуальна культура були традиційними в роді Ржевуських. Батьки панни Евеліни, перебуваючи у скрутному матеріальному становищі, шукали для неї чоловіка, який би насамперед був багатим. Знайшли його в особі пана Вацлава Ганського, порядної людини, власника величезних маєтків з резиденцією у Верхівні, вихованого у Відні, помірно нудного, помірно ніякого і старшого на двадцять п’ять років від панни. Цей шлюб відбувся в 1822 або в 1818 році (жінки щодо дат кидають виклик найточнішим дослідженням історії літератури). Від цього шлюбу народилося п’ятеро дітей; четверо померли в ранньому дитинстві, залишилася лише наймолодша донька Анна. Життя молодої пані Ганської, порожнє і безбарвне, текло у Верхівні. Вона заповнювала його мріями та читанням. Володіючи французькою мовою як рідною (ба, може, й краще?), вона занурюється у французьку літературу: судячи з захоплень і цитат у листах Бальзака, пані Ганська справді досконало знає літературу та історію Франції. Вона стежить за всіма новинками, думками перебуває в тому місті, яке в той час так магічно засліплювало Європу: у Парижі. У лютому 1832 року, захоплена томом молодого письменника, ім’я якого тільки починає спливати, Бальзака, вона наважується на зухвалий крок, що є єдиною втечею прекрасних душ, які пліснявіють у глухому селі або в провінції: пише Бальзаку листа. Ох! З дотриманням усіх обережностей: лист без підпису, написаний рукою французької гувернантки, панни Генріки Борель. Цей лист загубився: здається, окрім ентузіазму, викликаного «Сценами з приватного життя», він містив критику скептицизму та брутальності «Шагреневої шкіри» і благав письменника повернутися до джерела чистіших натхнень. У цей момент Бальзак саме закінчував друк своїх «Веселих оповідок», зачатих у дусі Рабле та Брантома… Мусив усміхнутися; а може, відчув себе збентеженим? Лист. Скільки листів Бальзак отримав таким чином? Невідомо. Збереглися два. Жоден з них не написаний рукою пані Ганської. Перший, треба визнати, не є цікавим. Але цей стиль, який сьогодні для нас є млявим і трохи смішним, був стилем епохи! «…Пан мусить кохати і бути коханим; єдність ангелів мусить бути вашою долею; душі ваші мусять скуштувати невідомих щасть. Чужоземка кохає вас обох, і хоче бути вашою подругою: і вона вміла кохати, але це все. Ох! Пане, ви мене розумієте!… «…Бажаю писати до пана часом, надсилати пану мої думки, рефлексії. Нехай пан не вважає мене за якусь екзальтовану божевільну: ні, я проста і щира, але сором’язлива і боязка… «…Ваші писання сповнили мене почуттям глибокого ентузіазму; ви є блискучим метеором, який має дати життя і рух новому змісту, але нехай пан остерігається рифів!… Вони оточують вас, я це відчуваю… Я хотіла б бути світлим ангелом і вберегти пана від усякої помилки… «…Я захоплююся вашим талантом, віддаю шану вашій душі, я хотіла б бути вашою сестрою!…» Лист – і це найважливіше – містив наприкінці спосіб дати відповідь у газеті «La Quotidiène», яка мала доступ до Росії: це дитя України винайшло ту так сьогодні поширену в газетах рубрику «приватного листування»! Цей лист був написаний у листопаді 1832 року. Бальзак тоді щойно пережив епізод з маркізою де Кастрі, який розірвав йому серце і глибоко принизив його амбіції. Незнайомка з’явилася вчасно. Письменник помістив у «La Quotidiène» наступну замітку: «Пан де Б. отримав відоме відправлення; лише сьогодні може дати знак за допомогою цієї газети і шкодує, що не знає, куди направити відповідь». Незабаром він отримав нове відправлення з України: це була книга, оправлена в зелений сап’ян: «Наслідування Христа». Вона прийшла в той момент, коли Бальзак обмірковував свій євангельський роман «Сільський лікар». Ця телепатія – як би ми сьогодні сказали – справила глибоке враження на розум письменника, в якому реалізм дивовижно поєднувався з містицизмом. У січні 1833 року надійшла відповідь на його замітку в «La Quotidiène» з надією на швидке вказання шляху листування. І справді, перший лист Бальзака має дату: січень 1833 року. Цікава деталь: як перші листи пані Ганської писала панна Борель, так Бальзак написання одного з перших своїх листів довірив своїй подрузі, пані Карро: і ось ці два листи, написані напівжартома, чужою рукою, вирішили долю двох адресатів… Бальзак втягується в це листування. Захоплений своєю роботою, він міг віддати жінці надлишок своєї уяви – а цей надлишок був величезний – але в реальному житті він просто не мав для неї… часу! Коли він поїхав за маркізою де Кастрі до Екса, за ним поїхали коректури, розпочаті рукописи, зобов’язання; щоб встигнути, Бальзак встає о п’ятій ранку, працює до п’ятої вечора і лише решту часу віддає своїй дамі… Не дивно, що жінкам цього було недостатньо і що їх дратував цей поділ. Отже, тут Бальзак може поєднати вимоги цього ідеального флірту з вимогами свого твору. Він пише довгі листи, а тон поступово стає все гарячішим. У лютому 1833 року пише: «Кохаю тебе, хоч і невідому…». У березні: «Вже надто сильно я вас кохаю, хоча й не бачив. Є певні речення у ваших листах, які змушують моє серце битися… Я волію один ваш лист, ніж славу лорда Байрона…». У липні: «Кохати, не знаючи, це мука…». У серпні: «Завтра я зламав би перо, якби ви цього вимагали; від завтра жодна жінка не почує мого голосу…». Треба вірити, що листи пані Ганської мусили мати особливий шарм, щоб так вплинути на людину, якій не бракувало жіночих поклонів! Він сповідається їй у всьому, заспокоює її тривоги, задовольняє її цікавість деталями паризького життя. Читаючи листування Бальзака цього періоду, довірливе, ніжне, пристрасне, справді важко пам’ятати про те, що це листи зрілого чоловіка до жінки, яку він ніколи не бачив на власні очі. Можна легко здогадатися, що пані Ганська тим часом обмірковувала спосіб вибратися з пустельні у Верхівні та наблизитися до свого ідеального коханця. Тоді це були речі не такі прості; крім інших труднощів, потрібен був дозвіл царя, який суворо визначав дозволене місце перебування. І так, пану Ганському не дозволили вирушити до Парижа. Підозрюють, що хитрий шляхтич, який, до речі, не мав найменшого уявлення про листування дружини, сам подбав про ту заборону, щоб не довелося везти дружину до сучасного Вавилона. Натомість було надано дозвіл на виїзд до Швейцарії. І там, у Невшателі, відбулася домовленість про зустріч закоханих. Це було через півтора року після першого звернення пані Ганської. Полька мала чекати свого письменника на променаді, з томом Бальзака в руці. Щодо першої зустрічі існує дві версії. Одна, дуже красива, полягає в тому, що пані Ганська, побачивши Бальзака, якого знала з портретів, зворушена, випустила книжку. Тоді він кинувся до неї, і вони обмінялися подвійним вигуком: «Єво! – Оноре!». Друга версія, менш поетична, полягає в тому, що пані Ганська, побачивши, як наближається низький і огрядний, досить гротескно виглядаючий пан, подумала про себе: «Ісусе Маріє, аби це не був він!». Хай там як, якщо перше враження було розчаруванням, Бальзак зумів швидко змінити цей настрій і зачарувати пані Ганську так, що вона забула про фізіономію і вбрання. Що стосується Бальзака, то він був у захваті. У листі до сестри, написаному на гарячу руку, він вихваляє своє щастя, до речі, досить кавалерським стилем. «…Головне, що маємо двадцять сім років, гарненьке личко, найкрасивіше в світі чорне волосся, м’яку й розкішну смагляву шкіру, малесеньку ручку, двадцятисемирічне наївне сердечко… Не кажу тобі про нечувані багатства. Що це значить порівняно з шедевром краси… До того ж повабне око, яке, щойно візьметься до роботи, стає божественно розкішним. Я був п’яний коханням». І ось, мимохідь, знаходимо в цьому листі до сестри цікавий інвентар любовного життя Бальзака, з часу, коли він обмінювався цим екзальтованим листуванням з незнайомкою: «…Не знаю, кому це розповісти: це певно, що не можу цього розповісти ані їй, великій дамі, жахливій маркізі (маркізі де Кастрі), яка, підозрюючи цю подорож, знижує тон і надсилає мені наказ зустрітися з нею у князя де Ф…; ані ж їй, бідній, простій і розкішній міщанці. Я батько – ось інший секрет, який я мав тобі довірити – і володар милої особи, найнаївнішого створіння під сонцем, яка впала мені ніби квітка з неба, яка приходить до мене потайки, не вимагає ані листів, ані залицянь, і каже: «Кохай мене рік, а я кохатиму тебе все життя».

«Ані ж і їй, найулюбленішій (пані де Берні), яка ревнує мене ще більше, ніж мати до свого молока, що дає дитині! Не любить Чужоземки саме тому, що Чужоземка так дуже мені до вподоби. «Зрештою, не їй, яка прагне щоденної порції кохання, і яка, хоч і хтива, як тисяча кішок, не має ані грації, ані жіночності… «Тобі ж, моя добра сестро тощо». Ось виворіт життя, сентиментальний образ якого Бальзак малював пані Ганській у листах, що надсилав на Україну. Це життя було більш-менш подібним протягом наступних семи років, упродовж яких він запевняв її у своїй незмінній вірності… І потім поважні біографи дивуються пані Ганській, що, замкнена на відлюдді, на Україні, вона там згорала від ревнощів і мучила ними Бальзака! Зачарувавши пані Ганську, зачарувавши (нормальне явище) її чоловіка, Бальзак, після п’яти розкішних днів, проведених у Невшателі, повертається до Парижа, де на нього чекають його величезні праці та складні справи. Повертається з обіцянкою нової зустрічі, цього разу в Женеві. Весь цей час листи, що пересилалися якимось таємним шляхом, листи, які дихали пристрасним коханням. І щирим, щодо цього важко мати сумніви, коли читаєш ці сторінки, сповнені радісного захвату, подиву, захоплення. Вже під час цього короткого перебування закохані обмінялися обіцянкою шлюбу, якщо пані Ганська колись буде вільною… Кілька тижнів, проведених у Женеві, є новим сп’янінням. Але ці надто короткі миті спливли: знову Бальзак, закоханий по вуха, повертається до своєї надлюдської праці, щоб для неї, для своєї Єви, стати великим, незалежним, багатим. Вона ж, разом із чоловіком, донечкою та всім двором, що складався з француженки Борель та двох кузин, панн Вилежинських, вирушає до Італії. У цю епоху ми можемо припустити, що пані Ганська була глибоко поглинута Бальзаком. У цій людині, тоді на зорі киплячого генія, була така сила стихії, що важко було встояти перед цим могутнім потоком життя. Під час перебування в Женеві Бальзак записав в альбомі таке речення: «Великі люди подібні до скель, до них чіпляються лише устриці». Пані Ганська дописала: «У такому разі я — устриця»… Бальзак пише їй цілі фоліанти, що дихають коханням, живе надією зустрічі в Італії, але залізна необхідність його праць, його страшенно заплутаних справ тримає його в Парижі. Усі прекрасні проєкти спільного огляду Італії сходять нанівець. Він сповідається їй про всі свої праці, справи, інтереси, так що це листування становить справжній щоденник Бальзака, неоціненну скарбницю деталей його життя. З одним застереженням, а саме щодо всього, що стосується його еротичного життя. У цьому відношенні він робить усе, що може, щоб замести сліди, а вся відома «теорія чистоти», яку Бальзак проголошував як безумовно обов’язкову для творчої людини, здається, вигадана на догоду пані Ганській… Бальзак, зрештою, мусив утілювати для неї, для цієї молодої особи, яка вперше зі своєї України визирнула у світ, чари життя думки, слави, чари цього таємничого, бентежного Парижа; усе це, від’їжджаючи, він забрав із собою: її ж чекало повернення до Верхівні — смерть! У цю епоху пані Евеліна була готова все кинути і йти за ним. Але що б Бальзак робив із нею в двозначному становищі, без засобів, у Парижі, у розпал своїх праць і клопотів? Ми знаємо його Музу з Застінка, знаємо, чим це закінчується. — Він воліє на відстані кохати заможну, вишукану та чарівну «графиню». Він мусить її вгамовувати: «Ангеле мій, жодних шаленств. Ні, не залишай свого кілочка, бідна, скута кізонько. Твій коханець прибіжить, коли покличеш. Але ти мене налякала». Бальзак прикутий до Парижа. Щоб це зрозуміти, треба усвідомити умови його життя та праці. Здавалося б, письменник такий відомий, а отже, добре оплачуваний, найвільніший у виборі місця! Навпаки. Бальзак творив майже в друкарні. Його первісний рукопис був ескізом: він розростався і вимальовувався в послідовних коректурах, яких бувало по кільканадцять. Він мусив, отже, бути в Парижі, там уже були для нього спеціальні складачі, залучені до цієї роботи. Це перше. По-друге, згадане банкрутство Бальзака залишило його з боргом майже в сто тисяч; відтоді все його життя було безперервною акробатикою, лавіруванням між виплатами та термінами. Майже кожен його твір був проданий на пні і мав бути доставлений у термін під загрозою судових процесів та нових фінансових втрат. Усе життя Бальзак проведе з вірою, що ще кілька місяців витримки, і він повністю звільнить своє перо і розпочне нове життя; і постійно занурюється в борги все глибше, головним чином завдяки своїм рятівним засобам, які змушували його кидатися в усе нові ідеї та спекуляції, що завжди закінчувалися поразкою. Ця грошова вся фінансова господарка Бальзака досить загадкова: фактом є, що після кількох років напруженої боротьби за звільнення від боргів, ці борги зросли зі ста тисяч до понад трьохсот п’ятдесяти. Ще в останні роки пані Ганська заплатила за нього кількасот тисяч франків. Ці борги були лихом життя Бальзака, паралізували його амбіції, через них він не міг бути обраний до Академії, бо Академія не хотіла ризикувати тим, що її член може опинитися у в’язниці (тоді існувала в’язниця за борги). Цей великий письменник, винаймаючи квартиру, завжди дбав про те, щоб вона мала другий вихід, яким він міг би зникнути за потреби. Ці борги були перешкодою в його політичній кар’єрі; вони робили його все життя жертвою, експлуатованою книгопродавцями, які, знаючи, що він завжди має ніж на горлі, давали йому половину того, що дали б, якби він міг диктувати свої умови. Та сама уява, яка створила його твір, грала з ним жахливі жарти в справах. Додамо, чим були тоді подорожі. Щоб бути з пані Ганською п’ять днів у Невшателі, три дні він їде туди, три дні назад, кіньми, без перепочинку: це було більше, ніж сьогодні, наприклад, поїхати до Єгипту, щоб поцілувати руку коханої! Уявімо собі тепер становище закоханої жінки! Годованої цими полум’яними листами з постійно повторюваним рефреном: ще кілька тижнів зусиль, праці, і я біля тебе, люблячий, вільний… І так цілі роки! Зрештою, творчість так його поглинає, так він стомлений писанням, що й цих листів їй шкодує. Серед цього про Бальзака ширяться тривожні чутки. Цей поважний, чесний чоловік, який усе життя присвятив сплаті зобов’язань, мав, внаслідок свого фінансового безладу, фатальну репутацію. Усе це нашіптують близькі пані Ганської, які хочуть уберегти її від цього «сатанинського» впливу. До неї доходять усе нові чутки про любовні справи Бальзака, чутки як імовірні, так і — треба сказати — частково правдиві. Зрештою, для цієї мешканки Верхівні, чим же мусив бути цей Париж, яким же гніздом спокус, розпусти! І ця фаза їхнього життя без жодної надії тривала сім років! Справді, дуже суворі ті біографи Бальзака, які засуджують пані Ганську, що в цей період вона була знервована, ревнива і що часто мучила Бальзака своїми претензіями. Він, зрештою, у цю епоху мав достатньо істот, які його втішали. Але не випереджаймо подій. Ці сім років безнадійної розлуки настали лише після побачення, яке відбулося влітку 1835 року у Відні, коли подружжя Ганських, не дочекавшись очікуваного прибуття Бальзака до Італії, нарешті поверталося з усім двором до Верхівні. Бальзак кидає все: праці, кредиторів, мчить до Відня, щоб побачити кохану, перш ніж вона порине в майже недоступні українські степи. Дорогу до Відня він розраховував на десять днів: Бальзак мав залишитися там чотири дні і повернутися. Протягом цих чотирьох днів він мав намір — завжди романіст — відвідати поля битв під Ваграмом та Есслінгом, потрібні йому для його наполеонівської епопеї. Він залишився у Відні три тижні, забувши про Париж, про кредиторів, зобов’язання. Усі непорозуміння розчинилися у взаємній ніжності. На від’їзді Бальзак пише до коханої: «Ніщо не може відірвати мене від тебе: ти моє життя і моє щастя, вся моя надія. Чого ти можеш боятися? Мої праці доводять тобі мою любов: приїхати сюди означало віддати перевагу теперішньому над майбутнім. Це шаленство п’яної любові: бо, щоб скуштувати цієї миті, я віддалив на багато місяців дні, коли, як ти вважаєш, ми будемо вільні: вільніші, бо вільні… о, я не смію про це думати». Це було в червні 1835 року. Бальзак мав побачити пані Ганську аж у липні 1843 року, як вдову…

Пані Ганська проводить ще місяць в Ішлі, після чого повертається з чоловіком до Верхівні. Скільки ж спогадів привезла вона з цієї першої поїздки до Європи! Але чи вистачить спогадів для життя жінці, «тридцятирічній жінці»? Мусять. Пані Ганська, завжди релігійна, стає такою все більше; завжди ніжна мати, все більше вчиться в ці роки жити своєю донькою, Анною. Багато думає, читає. Її улюбленою літературою стають «Думки» Паскаля. Поволі вчиться судити того, кого кохає, часто на його невдоволення, оскільки Бальзак вважає, що почуття має бути сліпим. Говорили, що пані Ганська не розуміла Бальзака. Мені здається, що вона розуміла його дуже добре, і що кохала та цінувала його так, як його кохають і цінують найкращі його послідовники: захоплюючись його великими сторонами, а розуміючи і бачачи слабкі. Не розуміла лише його фінансової господарки, бо цієї, правду кажучи, не зрозуміє ніхто. А Бальзак у цьому відношенні був особливо свавільний і впертий. Він постійно робить шаленства і постійно хоче, щоб захоплювалися його практичністю та розсудливістю. Його з’їдає лихварство, він постійно мріє про якийсь героїчний засіб, який би його назавжди звільнив. Не йдеться про приїзд до Верхівні, на це він не може собі дозволити, хоча це дало б йому кілька тижнів відпочинку в дружній атмосфері: але, в результаті, він з дня на день вирушає на Сардинію, з фантастичною ідеєю запустити срібні копальні, покинуті там дві тисячі років тому римлянами, і — ця подорож, разом із перебуванням в Італії, займає йому три місяці. Його листи стають рідкісними, а коли пані Ганська скаржиться на це і намагається вдатися до репресалій, він пише їй з обуренням: «Ох, якою ж маленькою ти мені здаєшся, як добре видно, що ти з цього світу! Ти не пишеш мені, бо мої листи стають рідкісними! Отже, так, вони були рідкісними, бо я не завжди мав гроші на оплату пошти! а не хотів цього говорити! Так, моя злидні доходять до такого ступеня і ще далі…» Це пише автор, про чиї казкові гонорари ходять легенди по Європі, а лист написаний у Жарді, тій самій маєтності, яку Бальзак «для економії» купив у добу найбільших фінансових труднощів. За короткий проміжок часу він вклав у неї понад сто тисяч франків, а якщо її не продає, то тому, що йому дають лише двадцять тисяч! Ми це можемо зрозуміти, але змусьте це зрозуміти закохану жінку! Ці сім років мусили бути для пані Ганської важкими. Для Бальзака це епоха найбільш гарячкової творчості. Він ще не є, як буде пізніше, стомленим. Думки горять у його голові і вимагають звільнення. У гарячці цих праць, цих битв на всіх фронтах, його любов, така безнадійна, стає (таке враження складається з його листів того часу) для нього поступово ніби абстракцією. Він постійно відмовляє свої любовні літанії, але більш механічно. Пише ніби роман сам про себе: про вірного, незмінного, попри роки, Оноре… Не бракує інших жіночих постатей у цей період його життя. З однією він мав дитину, інша в чоловічому вбранні супроводжує його до Італії; була і прекрасна графиня Гвідобоні-Вісконті, і пані де ла Валетт… І була нарешті — що, можливо, найбільше зачепило б пані Ганську — у 1836–1837 роках, коли листи Бальзака до неї ставали скупішими — кореспонденція з тією Луїзою, яка ніколи йому не дала себе пізнати і ніколи не розкрила свого імені, а яка — дурна гуска! — писала до Бальзака: «Нехай пан мене кохає так, як кохають Бога!»… Різні ці легенди, та інші ще, зовсім уже безглузді, доходили до пані Ганської: не маючи, наприклад, змоги зрозуміти фінансових комбінацій Бальзака, вона повірила, що він є гравцем! Треба читати, як він виправдовується: і справді важко повірити, щоб, при своїй праці та продукції, він міг ще собі дозволити цю пристрасть. Але що вона могла у своїй Верхівні знати про нього, про Париж! Кожне жіноче ім’я, найневинніша його дружба яким же було для неї ударом! Пам’ятаймо постійно про тодішні умови кореспонденції: між питанням і відповіддю минали тижні; а коли випадково лист губився, тоді майже неможливо було розібратися в непорозуміннях. Ходили навіть чутки, що Бальзак одружений: і що вона могла знати по суті? На додаток це переконання, що французи «легковажні», яке Бальзак стільки разів з такою люттю долає! Положення пані Ганської в тодішній Верхівні можна було б трохи порівняти з оперною пані Баттерфляй… Бальзак писав їй обачно: «Вважай усе за фальшиве, чого не знаєш безпосередньо від мене», але ця витончена та інтелігентна жінка не могла не відчувати в його листах усього іншого життя, в якому вона не брала участі. Додамо нарешті й це останнє: після смерті чоловіка пані Ганська мала бути багатою вдовою: чи ж та нібито вірність не могла бути і спекуляцією з боку цього літератора, який постійно грузнув у таких жалюгідних грошових стосунках? Ось які роки провела пані Ганська, а провела їх — за винятком однієї зими в Києві — у Верхівні. У листопаді 1841 року помирає пан Вацлав Ганський. Залишає вдову. Хто ця вдова? Чи це та сама наївна колишня кореспондентка Бальзака, яка надсилала йому ті, рукою гувернантки написані листи, сповнені ангельських фраз? Чи та сама молоденька парафіянка, яка, народивши п’ятеро дітей, вперше визирнула на Європу і причепилася «як устриця» до великої людини? Ні; ця жінка, яку ми бачимо тепер, інша. Це жінка, чий інтелект, багатий від природи, зміцнів і прекрасно розвинувся під впливом духовного спілкування з геніальним письменником. Ідеальна мати, яка незадоволені скарби ніжності перенесла на єдину доньку. Можна припустити, що в мить, коли вона відчула себе вільною, ясним оком оглянула минуле і майбутнє, як жінка, яка з повною свідомістю має вирішувати свою долю. Така пані Ганська виїхала восени 1842 року до Петербурга, щоб там стежити за процесом, який, всупереч очевидній справедливості, порушили проти неї родичі чоловіка. Між 1841 роком, датою смерті пана Ганського, і датою шлюбу його вдови з Бальзаком минуло майже дев’ять років. Скільки ж громів кинули біографи Бальзака на пані Ганську за цю затримку! Знову ж нерозуміння епохи та обставин! Читаємо кореспонденцію Бальзака: він це розуміє набагато краще, ніж його біографи! Він шкодує про цю затримку, але не має претензій до коханої: вважає її, разом із собою, жертвою фатальності. Спочатку процес: довгий, заплутаний процес, у якому противники мали сильні зв’язки в Петербурзі. Цей процес треба було виграти. Потім треба було отримати дозвіл царя на шлюб з іноземцем. Цар цього дозволу відмовив. Єдиним шляхом було видати доньку заміж, а забезпечити собі натомість довічне утримання або ренту. Отже, Анна, на момент смерті пана Ганського, була ще дитиною. Хоча мати була готова видати її дуже молодою заміж, щоб здійснити мрії Бальзака, вибір зятя при такого роду розкладі стосунків мусив бути предметом великої розважливості, оскільки, при невдалому виборі людини, пані Ганська наражалася на те, що може бути позбавлена всього без жодного правового захисту. Усе це Бальзак, автор «Людської комедії», розумів аж надто добре. І для нього минув вік шаленств; він хотів дім і життя заснувати на міцній основі.

Далі — інтереси самого Бальзака. Чи міг він наражати свою дружину на те негідне існування, яке вів, переслідуваний судовими виконавцями, винаймаючи житло під вигаданим ім’ям, засипаний позовами, закладаючи ложки в ломбарді? Йому треба очиститися; цього вимагає його гідність. Над цим він працює роки без перепочинку, працює, як можна судити з його листів, справді героїчно; живе як студент, відмовляє собі в усьому, аби розплатитися — і не може. Його борги, потроху погашувані виснажливими жертвами, відроджувалися, мов гідра, під впливом якоїсь нової «геніальної» спекуляції. Так минають роки, після яких настає революція 1848 року, що одним ударом руйнує всю будівлю його надій, і, врешті, хвороба Бальзака. Щоб усе це зрозуміти, треба лише уважно читати кореспонденцію Бальзака. Звістку про смерть пана Ганського Бальзак отримав 6 січня 1842 року. Йому тоді було майже сорок три роки: він уже був сильно виснажений періодом надлюдської праці, кількома занепадами та марними зусиллями. Раптом, у момент, коли боротьба починала здаватися йому безнадійною, його очам блиснула ця найпрекрасніша надія. В одну мить його кохання забарвлюється свіжим рум’янцем. Він не хоче сумніватися ані на мить, що щось могло змінитися. Думає лише про те, аби якнайшвидше поспішити до ніг коханої по нагороду за стільки років вірності. У ній же, у пані Ганській, щось ніби змінилося. Озиваються в ній сумніви, гіркоти, що назбиралися за ці роки. Вона відповідає, що хоче повністю присвятити себе щастю доньки; боїться того жахливого Парижа; врешті, навіть пише йому страшні слова: «Ви вільні». Цей лист було загорнуто в лист однієї з тіток, спрямований — як ми можемо здогадуватися — проти Бальзака. З моменту смерті пана Ганського вся родина була стривожена, аби Ева не вчинила «божевілля». Але непорозуміння тривало недовго: пристрасна красномовність листів Бальзака розвіяла цей настрій пані Еви. Чому ж він сам не поспішає до неї, аби своєю присутністю розвіяти останні залишки недовіри? Не може… Не кажучи вже про його власне становище, яке забороняє йому в цю мить, та ще й узимку, таку далеку подорож, поява Бальзака в Петербурзі могла б фатально налаштувати вищі сфери проти пані Ганської та вплинути на несприятливе вирішення процесу. Треба чекати, доки вона сама дасть йому знак, що він може приїхати. Минає півтора року; врешті, в липні 1845 року Бальзак прибуває до Петербурга і перебуває там до серпня. Крига скресла. Знову всі непорозуміння розтанули в ніжності, ці два молоді серця здобули перемогу над роками розлуки, над усім, що їх розділяло та затьмарювало їхню гармонію. Загалом, щоразу, коли Бальзак розлучається з пані Ганською, він залишає її в захваті, під враженням її доброти, любові, відданості. Ми маємо на це свідчення кількох томів його листів; а кілька місяців тому найкращий знавець Бальзака, пан Бутерон, оприлюднив дуже промовистий і невідомий уривок із щоденника самої пані Ганської. «Дні й місяці минули, а я нічого не писала. — Що я кажу, не писала! Я не сміла навіть відкрити цієї книги, яка відтоді здалася мені ніби освяченою. Але в день мого народження, 24 грудня, я хотіла мати своє свято: я замкнулася, стала на коліна і таким чином прочитала те, що славетна рука — але чим є слава для серця? — те, що кохана рука накреслила. — Писав це 2 серпня!… Ах! Як же далеко вже цей день! А попри те, він усе ще поруч, усе ще присутній, ніби зірка, яку бачиш, не маючи змоги її досягти, зірка, яку я взяла за емблему своєї долі. «Я була тоді щаслива!… Я нарешті знаю, що таке щастя чисте й без докорів. Чи насмілюся я колись сказати, навіть тут, наскільки це моє щастя було величезним і повним? Але чи можна описати холоднокровно, з пером у руці, те, що відчувалося так живо? А якби навіть і можна було, треба цього зректися. Спогад про щастя стискається, мов мімоза, розкрити його листочки можна лише силоміць. Залишу ж це солодке спогад, нехай він вільно розвивається в холодній глибині серця, яке наповнює, не затьмарюючи його. «…А проте, як не говорити про нього, у книзі, яку я призначила для того, аби в неї переливати всю мою душу?… Як не висловити всієї величі й доброти, яка є в цій людині; всієї піднесеності й солодкості, полум’яної інтелігенції та молодості серця, свіжої, чарівної, весняної! Це незрівнянне серце не ослабло в своєму битті від першої миті зворушення. Відчуває сьогодні так, як відчував у шістнадцять років, у тому віці, про який Шатобріан каже, що він такий поетичний у своїй свіжості. Ох! Застара я і тілом, і душею, аби бути коханою таким чином: відчуваю ніби сором, докір… Скільки разів, коли він говорив і коли ця чудова інтелігенція слугувала перекладачем жвавості його почуттів, я, слухаючи його з насолодою, думала сумно, що я занадто щаслива, що я негідна такого щастя… Ні, я не негідна, якщо вмію його оцінити і якщо воно для мене понад усяку ціну… А врешті, чи ж не треба, аби щастя було дане даром, як ласка Божа: чи ж не випливає воно з того самого джерела? Один Бог знає таємницю наших доль; він один знає, чому хирлява безіменна травинка зростає і розвивається біля підніжжя лавра, тоді як тріумфальний тюльпан розгортає свої барви здаля від нього і загинув би, якби його хотіли посадити на тому самому ґрунті…» Так писала у своєму таємному щоденнику ця жінка, яку звинувачують у сухості серця і яка нібито не вміла розуміти свого коханця. Це певно, що Бальзак не прагнув бути зрозумілим інакше. Усе в цій коханій Еві відповідало йому, задовольняло його душу, розум, почуття. Кохав у ній і захоплювався всім. Якщо між ними й виникали непорозуміння, то лише тоді, коли він був далеко; але після кожного періоду, проведеного разом, його листи переповнені вдячністю та безмежним обожнюванням. Вважаючи себе відтоді одруженим подружжям, Оноре та Ева миряться з необхідністю чекати. Треба впорядкувати спадкові питання, питання опіки, адміністрування величезних маєтків, які майже не дають доходу, бо все тоне в кишенях управителів та посередників. Треба впорядкувати особливо справи Бальзака, підготувати дім, треба видати заміж Анну. З цієї миті Бальзак живе духом при пані Ганській. Напівбайдужіє до своєї творчості. Він стомлений. Марно силкується вичавити з себе колишню продуктивність праці. Хоча він ще створить низку шедеврів, усе важливішою для нього є щоразу втеча з Парижа. Він зловживав своїми силами, не має вже колишньої радості творення, залишилася мука постачання рукопису, вичавленого з себе під тиском зобов’язань. Попри це, в цю епоху він досягає більшого порядку в справах. Приносить усі жертви, аби очиститися. Живе серцем. Кохає доньку пані Ганської Анну, зосереджує на ній усі свої родинні почуття, гіркі щодо матері та сестри. Коли молоденька спадкоємиця заручиться з графом Мнішеком, він покохає молодого чоловіка всім серцем і взаємно є щиро коханим обома молодими людьми. Відтоді він рахує час за цими коротшими чи довшими втечами. У 1845 році вся громадка зустрічається в Дрездені, звідти мандрівка Німеччиною, Бельгією, Голландією; врешті — яка радість! — пані Ганська та її донька, хоча й не мають дозволу, за паспортом сестри та племінниці Бальзака, викрадаються до Парижа. Того ж року ще зустрічі в Баден-Бадені, в Неаполі, в Римі. Кожна з цих подорожей у супроводі коханої є для Бальзака одним захватом. Врешті — звістка, сповнена радості та неспокою — протягом кількох тижнів Бальзак живе надією стати батьком. Готується все до укладення таємного шлюбу. Суворі біографи Бальзака знову ж таки дорікають пані Ганській, що ці подорожі відволікали Бальзака від праці: але ж у стані, в якому він тоді був, якби не ці хвилини щастя та перепочинку, він ще раніше став би жертвою своєї надлюдської праці! У 1846 році шістнадцятирічна Анна виходить за графа Мнішека і разом з чоловіком вирушає до Верхівні: пані Ганська проводить деякий час у Парижі інкогніто, після чого прямує за донькою та зятем до Верхівні, аби там молоду пару ввести в управління та господарство. Незабаром, у вересні 1847 року, Бальзак поспішає туди за нею і перебуває до початку 1848 року. Його шлюб усе ще чекає ліквідації боргів Бальзака. Хай там як, письменник уже готує прохання до царя з проханням про дозвіл на цей союз. Інтереси змушують його повернутися до Парижа; там він застає революцію, яка підрізає всі його літературні сподівання: Париж має інші речі на голові, ніж література. Зневірений, розпачливий, він мріє лише про одне: повернутися до Верхівні! І справді, після кількох місяців у Парижі він знову вирушає туди і залишається понад півтора року, прикутий хворобою серця, наслідком тих років надлюдської праці, в яких величезними дозами чорної кави змушував це серце битися десятикратним темпом. Пані Ганська та її діти доглядають його з невимовною ніжністю. «Що стосується прив’язаності, — пише Бальзак до сестри, — ніжності, бажання виривати бур’яни, які заростають моє життя, мати та діти є понад усякі слова». Але це людина вже втрачена: смерть вже простягла по нього свою руку. І тоді здійснюється мрія, так довго плекана. 14 березня 1850 року, у церкві Святої Варвари в Бердичеві, ксьондз Чаруський, замість Житомирського єпископа, поблагословив союз між Бальзаком і пані Ганською. Бальзак сам повідомляє про це матері: «Пані Ева де Бальзак, твоя невістка, прийняла, для усунення всіх перешкод, героїчне рішення: віддала весь маєток дітям, залишивши собі лише ренту». Чому ж не можна завершити тут роман пані Ганської! Яку ж прекрасну роль вона мала б у ньому! Справді, в усій цій історії двох сердець я не бачу причини ставитися до неї з тим уїдливим тоном, який часто зустрічається. Я не дуже розумію, чим більше могла б бути ця жінка для Бальзака, ніж була: що могла б вона віддати йому від себе більше, і лояльніше, і з більшою простотою? Не вона несе відповідальність за роки розлуки та муки, ані за перешкоди, які обставини створювали на їхньому шляху. Вона вміла письменника відгадати, передчути і зрозуміти: а зважмо, що Бальзак тогочасний, це не був Бальзак сьогоднішній, поставлений нащадками на п’єдестал. У 1832 році, коли пані Ганська написала перший лист до нього, це був молодий, лише кілька років відомий письменник. Пізніше його слава зростала, але водночас із розголосом множилися атаки, упередження. Його зовнішність не була з тих, що приваблюють жінку. Недоліки манер та виховання мусили вражати аристократку. Наліт богеми, гонитва за грошима, цей спосіб життя, який може мати чарівність хіба що в швидкоплинну епоху молодості, а який Бальзака переслідував аж до кінця, — усе це мусило бути наскільки ж протилежним цій жінці, звиклій панувати в славі та достатку майже удільної спадкоємиці. Пам’ятаймо, що після смерті чоловіка пані Ганська, молода ще, красива і багата вдова, могла думати про найблискучіше заміжжя, а що десятирічні поклоніння Бальзака цілком достатньо наситили її марнославство, якби марнославство було її спонукою. Якщо ж вона подолала в собі всі упередження, якщо залишилася вірною своїй любові, це мусило випливати зі щирої духовної спорідненості; це було справжнє зачарування наркотиком генія. Тому, якщо недовіра, сумніви, упередження, над підживленням яких працювало все оточення, пробуджувалися в пані Ганській, то лише за відсутності Бальзака; коли він з’являвся, його магнетизм розсіював усі ці хмари. Ні, справді, я не бачу, в чому пані Ганська могла б бути кращою, а Бальзак ані на мить не прагне, аби вона була іншою; не будьмо ж більш вимогливими, ніж він. Інші обставини, власне чужі тим сімнадцяти рокам цього стосунку, вплинули на суд нащадків про пані Ганську; а саме смерть Бальзака та її вдівство. Я б, можливо, не зупинявся на цих питаннях, якби не те, що вони були багаторазово — і в найнегативнішому для неї сенсі — обговорювані; що це точка, в якій зосередилося навколо пані Ганської багато упереджень, можливо, наклепів, і що саме в останні місяці з’явилися документи, що становлять нове освітлення цих дуже делікатних питань. Повернімося ж до шлюбу Бальзака. Божевілля. У травні 1850 року подружжя вирушило до Парижа. Прибувши на вулицю Фортюне, вони застали будинок освітленим і повним квітів, але замкненим: слуга, який мав його пильнувати, збожеволів! Яке ж перше враження для молодят! Невдовзі після прибуття у Бальзака виникли рецидиви хвороби і повалили його на ліжко, з якого він уже не мав підвестися: він помер 18 серпня 1850 року. Останнього дня його відвідав Віктор Гюго, а опис цього візиту, вміщений у книзі «Речі, побачені», мав важко позначитися на доброму імені пані Ганської. «…Двері відчинилися. З’явилася служниця зі свічкою. „Чого пан бажає?” — сказала вона. — Плакала… Прийшла друга жінка, яка також плакала, і сказала мені: „Він помирає. Пані пішла до себе”…». Цей опис, цитований у всіх біографіях, став джерелом відомостей, що пані Ганська не була присутня при смерті чоловіка і що одразу після прибуття до Парижа між ними виникли серйозні непорозуміння. Тим часом у своїй статті пан Бутерон наводить кореспонденцію пані Еви з лікарем та інші документи, з яких випливає, що вона доглядала Бальзака до останньої хвилини. В Україні (пише пан Бутерон) молоді Мнішки, які щодня з острахом чекають новин про «коханого батька», у розпачі. Анна пише до матері: «Усе наше життя ми присвятимо тому, аби тобі полегшити цю жахливу втрату». 6 листопада пані Ева де Бальзак пише вірному лікарю Бальзака, доктору Накару: «…пережити саму себе, залишитися лише тілом без душі, лише зіпсованим і непотрібним автоматом, це річ страшна. Насправді, є нещастя занадто нищівні для бідної і тендітної істоти людської. Ні, дорогий докторе, попри всю вашу прекрасну і величезну інтелігенцію, ви не можете здогадуватися, що відбувається в мені. Ви не знаєте, скільки треба сили, аби жити, коли життя є лише стражданням, коли серце є вже лише живою і кровоточивою раною, коли сьогодення виявляється лише болем, а майбутнього немає…» А проте!… …Слабосте, ім’я Твоє — жінка… каже Гамлет. Шамфлері, Жигу, — ось імена тих, кого пані Ганська мала дати за наступників Бальзаку. Почнімо з Жана Жигу, художника, хоча він був другим за чергою, а це тому, що його ім’я пов’язане з епізодом у житті пані Ганської, найбільш інкримінованим. У 1907 році Октав Мірбо вмістив у своєму романі «628-К8» версію про смерть Бальзака, яку він нібито отримав від самого Жана Жигу і яку, нічого не змінюючи, записав того ж дня, повернувшись додому. Згідно з цією версією, Жигу є коханцем пані Ганської ще за життя Бальзака. У день, коли Бальзак помирає, він перебуває в його домі і проводить увесь день зі своєю коханкою в її кімнаті. Коли настає ніч, вони лягають спати. О пів на одинадцяту медсестра стукає у двері. «Пані, будь ласка, прийдіть, пан помирає!» Вони сідають на ліжку, але знову лягають. Через десять хвилин новий крик: «Пані! Пані! Пан помер!» Ева зривається і напівгола хоче вибігти, Жигу змушує її одягнутися. О четвертій ранку Ева повертається і лягає спати. До цього опису Мірбо додав коментар, що малює в найчорніших кольорах домашні стосунки Бальзака. Згідно з цим коментарем, його шлюб за тиждень після прибуття до Парижа був нібито розірваний; подружжя навіть не обідало разом. Документи, які наводить пан Бутерон, рішуче спростовують цю версію: але що більше, і сам цей опис був, на думку компетентного бальзакіста, просто висмоктаний Октавом Мірбо з пальця.

За численними свідченнями, пані Ева познайомилася з Жаном Жигу лише як вдова, коли 1851 року він малював портрет її доньки. Це підтверджує також людина, яка сорок років була секретарем Жана Жигу, спираючись на кореспонденцію, що має в руках: ба більше, він рішуче стверджує, що Жигу взагалі не знав Октава Мірбо і що той ніколи не бував у нього вдома… Ось на яких крихких підвалинах ґрунтується легенда, що роками зрослася з пам’яттю пані Ганської!… Додаймо, що, коли з’явилася книга Октава Мірбо, донька пані Еви, Мнішкова, запротестувала, і Мірбо вилучив зі своєї книги ті сторінки, які, однак, тим часом облетіли всю пресу. Жигу був, однак, коханцем пані Еви. Був ним, імовірно, з 1852 року. Це був, власне, «морганатичний» шлюб, який протривав тридцять років. До нього був Шамфлері, молодий письменник, з яким зближення відбулося, ймовірно, в березні 1851 року і тривало кілька місяців. Через парадокс, зовсім не рідкісний, спільне захоплення Бальзаком було тлом цього швидкоплинного роману.

Тут провини пані Еви більші. Закохана дама надумала довірити посередньому романісту завершення кількох незакінчених творів Бальзака. Шамфлері, не відчуваючи в собі сил, відмовився, але, на нещастя, порадив своїй коханці звернутися до такого собі Рабу, який справді спотворив романи Бальзака «Посол з Арсі» та «Дрібнобуржуа». На захист пані Ганської можна зауважити, що в ту епоху погляди на такі «доповнення» були іншими, ніж сьогодні. Це могло вважатися майже актом благочестя. Хіба ж у нас не доповнювали з найкращих намірів «Горштинського» тощо? Хай там як (стверджує пан Бутерон, з чиєї свіжої праці я черпаю ці деталі), вдова доклала всіх своїх сил, щоб видавати твори чоловіка та увічнити його славу. Зібрала й упорядкувала вона й ті «Листи до чужоземки», величезну збірку листів Бальзака, написаних до неї, якими письменник спорудив коханій пам’ятник, який мала мало яка жінка. У ці листи треба вчитатися, щоб пізнати справжній дух цих стосунків. А її листи? Листи пані Ганської до Бальзака? Їх не існує. Спулберх де Ловенжуль, той фанатичний збирач Бальзакової спадщини, здобув лише ті два листи з першого періоду кореспонденції, але ні один, ні другий не написані рукою пані Ганської. У своїй книзі, що описує історію цього роману, він згадує про «аутодафе», яке 1847 року, під впливом якоїсь драматичної події, Бальзак учинив з усіх її листів. Але листи Бальзака такі рясні, такі детальні, такі промовисті, що ми можемо в них читати всю історію обох, можемо майже між рядками читати відповіді пані Ганської. І якби ми знали її лише з цих листів, її роль була б прекрасною, однією з найпрекрасніших, які знає історія літератури. Те, що кинуло тінь на цю роль, це частково упередження, частково, як ми бачили, легенди сумнівної автентичності, а врешті — ті тридцять років, на які вона пережила Бальзака. Вона вміла бути коханкою, подругою великої людини, але недостатньо вміла бути його — вдовою. Бувають інші жінки: нікудишні коханки, нікудишні дружини, але блискучі вдови… У результаті важко не погодитися з французьким захисником пані Ганської, коли, відповідаючи на закид, що «не вміла кохати» Бальзака, він підсумовує її роль у житті великої людини такими словами: «Вона втілила для Бальзака, від першої зустрічі, ідеал кохання, який він створив у своїй уяві і в можливості якого засумнівався. Вона була для нього блискучою відплатою за зневагу маркізи де Кастрі; вона віддала йому від першого дня серце і пообіцяла руку. Вона покохала його до такої міри, що 1833 року, в першому полум’ї кохання, хотіла все кинути, щоб піти за ним. Згодом, попри відстань, попри роки, попри його невірність, попри упередження родини, вона вистояла у своїй любові. Коли він був старий, хворий, розорений, вона приймала його у своєму палаці на Україні протягом багатьох місяців; створила йому осередок, родину; щоб мати змогу вийти за нього заміж, вона відмовилася від більшої частини свого майна; погодилася вести з ним скромне життя в місті, яке не любила, в оточенні, яке не було її світом. Вона заплатила за Бальзака, за його життя і після смерті, кількасот тисяч франків боргів, доглядала його з невтомною відданістю. Нарешті, коли він помер, тоді, попри свої серцеві слабкості, вона присвятила сили та інтелект виданню та пропагуванню творів Бальзака, увічненню його слави». «Якщо цього недостатньо, — запитує пан Бутерон, — якщо це не називається „кохати”, чого ж вам ще треба?» Але не так легко змінити раз усталені догми! Посипалися у Франції відповіді на цю «апологію». Знову висунули давні аргументи: «…Цю нечувану затримку між овдовінням і новим заміжжям пан Бутерон пояснює труднощами спадковими та іншими подібними труднощами. Нікчемні це причини для жінки, яка справді кохає! Він також визнає, що її аристократична родина противилася цьому мезальянсу, і що постійно заплутане фінансове становище Бальзака не було заохочувальним. Хіба ж кохання зважає на такі перешкоди?…» Яке ж високе поняття кохання у цього літератора, який, мабуть, сам, досягнувши віку розсудливості, розірвав, у дусі освячених традицій, з милою коханкою, щоб одружитися з негарною, але багатою панною або вдовою! Але на папері жодних компромісів! Такими аргументами можна довести, що Трістан та Ізольда ніколи не кохали одне одного! Хоча, випивши любовний напій з Трістаном і пов’язана з ним на вічність, Ізольда стає дружиною короля Марка; а втікши з нею до лісу, Трістан відводить її назад до короля, бо не має в лісі щастя з коханою, навіть у мудрій казці. І, на довершення іронії, Трістан, у хвилину сумніву, втоми, одружується з іншою… І саме це переплетення справ серця з тиском соціальних законів надає тій легенді її дивовижної людяності… Задумавшись над цим прадавнім міфом, ми пом’якшимо наші судження про пані Ганську… А вся її історія перетвориться нам у пам’яті на ще один розділ Бальзакової «Людської комедії». * Майже одночасно з новим висвітленням цього питання паном Бутероном, з’явилися «Листи» пані Ганської, написані до улюбленого брата графа Адама Ржевуського, а оприлюднені рідною племінницею пані Ганської, донькою того ж Адама Ржевуського, княгинею Катериною Радзивілловою. Ці листи, уривки з яких я свого часу опублікував у перекладі з французької, справляють дивне враження своєю явно оманливою хронологією, якою їх забезпечила видавчиня. Місцями здається, ніби це були вирізані та склеєні уривки різних листів, написаних у зовсім різні епохи життя. Це не свідчить проти їхньої автентичності; скоріше навпаки. Можна припустити, що якби хтось спокусився на створення апокрифа, то насамперед постарався б уникнути таких грубих помилок. Треба також зазначити, що та «ревізія процесу» пані Ганської, виразом якої є «апологія» пана Бутерона, розпочалася до появи цих листів, і що фрагмент щоденника пані Ганської, наведений вище, дуже узгоджується з їхнім духом. Хай там як, доки питання не буде понад усякий сумнів висвітлене, я волів у своєму нарисі не спиратися на ці листи і не цитувати їх, хоча це було дуже спокусливо, оскільки вони містять багато цінного матеріалу як щодо самої пані Ганської, так і щодо її стосунків з Бальзаком. Я обговорю їх тут коротко окремо. Непересічний інтелект, любляче серце та відданість характеру — ось що вражає в цих листах. Зрілість суджень про Бальзака, в яких прониклива і влучна критика чудово поєднується з безмежним захопленням, приносить честь літературній культурі, яку пані Ганська зуміла здобути у своїй далекій Верхівні. «Я знаю дуже завзятих бальзакістів, які визнали ці різноманітні закиди дуже влучними», — пише Ернест Сейєр, обговорюючи ці листи. Але вміючи ясно бачити слабкі сторони письменника, ця жінка охоплює всю його велич, і це в добу, коли — про це постійно треба пам’ятати — Бальзак ще не був тим Бальзаком з пам’ятника Родена! У той час, коли більшість офіційної французької критики не усвідомлювала масштабу явища, якому ім’я Бальзак, у той час, коли йому скоріше всі кидали каміння під ноги, пані Ганська пише про нього, і то неодноразово, і без вагань: «Це постать велетенська, яка завжди залишиться велетенською, і в міру того, як час виконає свою справу, світ забуде про всі ті дрібниці, які його дратують сьогодні, а особа пана де Бальзака постане перед нами тим більш гігантською, чим більше забуття затьмарить усі ті дрібниці, які нині приховують інтелектуальну красу людини і письменника, безсмертного письменника! «…Якби я, яким-небудь випадком, мала розбити серце цієї геніальної людини — я б скоїла злочин, з якого ніщо у світі не змило б моєї совісті. А ще з іншого боку, не треба забувати, що така людина належить усьому світу, і що було б гріхом перед світом перешкодити пану де Бальзаку у створенні нових шедеврів, подібних до тих, які він уже нам дав». Знаходимо там цікаве висвітлення початків цих стосунків: «Мій роман з паном де Бальзаком мав за початок цікавість, цікавість жінки, яка, вихована у високій інтелектуальній атмосфері, мусила раптом підкоритися існуванню, що було низкою низьких банальностей… Моя кореспонденція з паном де Бальзаком почалася, з мого боку принаймні, з жарту; пізніше розвинулася і перетворилася в одне з найсерйозніших почуттів і один з найскладніших проблемів…» Раз по раз повторюються натяки на опір родини, на дрібні прикрощі, допитливість, інтриги, упередження. Ці упередження крутяться завжди навколо одного: різниця сфери, виховання! Для цих кресових панків сама думка про такий мезальянс, як шлюб з французьким літератором, була чимось жахливим. Пані Ганська далека від таких міркувань, хоча й вона чутлива до певних недоліків у вихованні великої людини, не стільки для себе, скільки тому, що їй було б прикро бачити його предметом глузування інших. Отже, для цього польського світу Бальзак є насамперед людиною, яка не вміє досить гарно їсти: «Ти завжди пророкував мені — пам’ятаєш це — що він їстиме ножем і витиратиме ніс серветкою. Отже, якщо він не скоїв останнього злочину, то певно, що став винним у першому. Звісно, це неприємне видовище, і не раз, коли я бачила, як він робить те, що ми називаємо помилками проти виховання, у мене була спокуса дорікнути йому, так само як я дорікнула б Анні в подібному випадку. Але все це — це „поверхня”. Сама людина має в собі щось, що варте набагато більше, ніж погані чи добрі манери: має геній, який електризує і переносить у найвищі сфери духу, той геній, який людину вириває з самої себе, який дозволяє здійснити і зрозуміти те, чого бракувало нашому життю… Але коли Бальзак, виснажений надлюдською працею, передчасно зношений, пригнічений клопотами, хворий, усі свої надії покладе на цей омріяний зв’язок, тоді жодна сила не зможе відвернути пані Ганську від виконання обіцянок. Вона принесе всі жертви, аби осяяти ілюзією щастя останні роки письменника. Бо сама не має ілюзій: «…А попри це, стільки смутку в цьому нашому чудовому романі! Стільки прикрощів, стільки страху, з мого боку принаймні! Я добре знаю, надто добре, що пан Бальзак приречений і що навіть за найкращого догляду не може жити довго… На щастя для нього, він не знає про це і сповнений планів на майбутнє, яких я слухаю зі стиснутим серцем, бо знаю аж надто добре, що для нас немає майбутнього! Однак думка, що я можу бути корисною цьому великому розуму і цьому шляхетному серцю, є також нагородою… «Я дам йому все щастя, на яке він заслуговує, і буду щаслива, роблячи це. Його так часто зраджували: я залишуся йому вірною наперекір усім і попри все; вірною ідеалу, який я для нього уособлюю; а якщо, як кажуть лікарі, він має незабаром померти, нехай помре хоча б з долонею в моїй долоні і з моїм образом у серці…» Коли вже питання шлюбу було вирішено, Бальзак, не витримуючи самотнього життя в Парижі, поспішає до Верхівні. Звісно, це викликає обурення цнотливих родичів, так що пані Ганська вважає за потрібне в листі до брата виправдати це перебування. Вона прагне використати його трохи на делікатне «виховання» Бальзака, все з тією думкою, щоб не бути за нього приниженою в очах тих, хто його так не любить і не розуміє, як вона: «…є багато причин цього „облаштування” пана де Бальзака у Верхівні. Насамперед його здоров’я… А крім того, якщо маю говорити щиро, скажу тобі, що, оскільки ми не можемо одружитися до весни, я рада, що матиму тут під своїм дахом протягом кількох місяців пана де Бальзака, перш ніж прибуду як його дружина до Парижа. Я прагну поволі, так щоб він сам собі не усвідомлював цього, призвичаїти його до наших звичаїв і наших форм і підготувати його до ролі, яка йому з часом випаде. Він прагне, щоб я мала салон у Парижі, і, якщо тільки його здоров’я дозволить, це була б річ, яка б мені посміхалася. Але я хочу, щоб він там грав прекрасну роль, щоб займав перше місце і щоб ніхто не міг йому дорікати, що він не вміє поводитися. Я хочу йому вказати тон, який йому треба прийняти, вилікувати його потроху від того снобізму, в який він так часто впадає, і відівчити його від постійного возвеличення до небес родинних зв’язків, які він завдячує нашому шлюбу. Словом, я намагаюся привести його до того, щоб він був природним, щоб блищав своїм талантом, генієм, глибокою освітою, незрівнянним розумом, а не хизувався нікчемними перевагами майна чи походження, які я маю, а які настільки нижчі від усіх чудових дарів, якими природа обдарувала його самого…» Не набагато знадобилося це «виховання» при неприборканій жвавості характеру та дитячій експансивності Бальзака. Ось уривок з листа пані Бальзакової, коли, вже після весілля, дорогою до Парижа зупинилася з чоловіком у Дрездені: «Я хотіла б, з багатьох причин, бути вже в Парижі, а з інших причин — бути далеко від Дрездена. Наше перебування тут не було особливо приємним, принаймні для мене. Я мала надію, що зможу уникнути цікавості польської колонії, але вона кинулася на мене, як зголоднілий шуліка, керована своєю нездоровою цікавістю, і не пощадила мені жодної прикрості. Мій бідний коханий нічого не зрозумів і, на щастя для себе, не помітив сарказмів, що містилися в удаваних чемностях, якими нас обсипали. У своєму сп’янінні він дався понести розливності свого характеру, що, звісно, викликало тихий, але енергійний конфлікт з такими особами, як наша антипатична княгиня-маршалкова, яка, коли він висловив їй радість, що є з нею спорідненим, та вдячність за доброту, яку вона йому виявила, так само як інші численні родичі, „які тепер стали моїми кузенами”, відповіла: „Ох, наша спорідненість з Евеліною така далека, що можна до неї зізнатися, або її заперечити, як маєш охоту”. Я не сміла подивитися на мого коханого при цих жорстоких словах, але, на щастя, той, у кого цілилися її сарказми, не помітив їх». І в Парижі не було краще: і тут дитяча марнославність Бальзака не може приховати щастя володіння такою блискучою паралеллю. Розуміємо муки, які терпить бідна пані Ева:

«Пан де Бальзак часом справжнє дитя… дозволяє своїй уяві нестримно понестися, що ставить його, як і інших, у скрутне становище. Так, наприклад, я ніколи не могла настільки вплинути на нього, щоб він перестав постійно говорити про бідолашну Марію Лещинську як про «мою тітку». По-перше, вона ніколи не була нею; по-друге, ніхто з нас, наскільки мені відомо, не хвалився цим родинним зв’язком; по-третє, від цього нудить старих французьких аристократів, з якими ми часто спілкуємося, коли вони чують, як хтось визнає це споріднення. Це створює мені непотрібних ворогів, бо, звісно, мене звинувачують у тому, що я вихваляюся своїм «кузенством» зі старшою лінією Бурбонів… Проте не слід уявляти, що всі ці дрібні прикрощі хоч найменшою мірою зменшили мою прихильність до чоловіка. Це була б дуже нікчемна любов, якби такого роду речі могли на неї вплинути…» Нарешті невблаганна смерть поклала на письменника свою руку, Бальзак помирає. Ось що пише після його смерті пані Бальзакова до брата: «Єдина річ, яка мені залишилася тепер у моєму нещасті, – це очистити його пам’ять, сплатити борги, що висіли над ним, і дбати про його матір як про власну. Серце моє розбите, але я не шкодую ні про що, і коли Поліна написала мені, що я могла б уникнути всієї цієї агонії, якби не виходила за пана де Бальзака, я відчула, що прагнула б ніколи в житті не бачити її на очі. Ні, справді, я не шкодую ні про що, не дорікаю собі нічим. Мало жінок мали те щастя, яке мала я: бути подругою, порадницею, єдиним коханням людини, яка завжди вважатиметься одним із найбільших письменників свого часу. І я можу лише пишатися цією свідомістю, що я була йому натхненням, розрадою, заохоченням, тоді як світ глузував із нього і не хотів вірити в його геній, і що завдяки мені, моїй любові та моїй відданості, його останні дні на землі були щасливі, що хоч на короткий час він зазнав цілковитого щастя здійснених амбіцій». І врешті це таке просте, таке дуже жіноче зізнання: «А як він мене кохав! Мій Боже, як він мене кохав, як він мені довіряв, як він вірив у мене, вірив у мене, можливо, більше, ніж я в нього, бо я мала хвилини ревнощів, під час яких страждала так жорстоко, ох! так жорстоко від думки та остраху, що він може зустріти іншу жінку, молодшу та вродливішу за мене…» Не хочу вже нічого додавати до цих сторінок. Нехай говорять самі за себе.