Слівця

Слово

Коли щось мене занадто
Вразить чи у серце штрикне,
Я ховаюся приватно
В уявне гніздечко затишне.

Там у будь-яку хвилину
Маю сховок свій таємний,
Де думки безкарно линуть
У танок химерно-темний.

Замість марної пишноти,
Щоб повчати, як із книги,
В крихітні слівця-миготи
Вся душа моя забіга.

Ці слівця мені розраду
Принесуть, коли знеможу,
Люблю їхню безпорадність
І дурну веселість гожу.

Як блазенчики маленькі,
Грають, пестяться, пустують,
То покажуть язиченьки,
То зненацька поцілують.

Одне перед одним скаче,
Верещить, немов дурненьке,
Ніби дітвора галаслива,
Як із класу вийде впеньки.

В одного в палкій гонитві
Щічки спалахнуть рум'янцем,
Коли рух палкий відкриє
Статі різницю під ранцем;

Інше десь убік відходить,
Зупиняється несміло
І стоїть з туманом в оці,
Як замислене теля;

Ці ж двоє в пустощах нових
Обійнялися приємно
І самі в рядок готовий
Сплелися без мене таємно;

Я дивлюсь на ці невинні
Ігри діточок коханих
І волію над усе я
Цей мій світ думок солодких…

Про вельми нечемну польську літературу та її зажурену тітку
Його Екселенції Проф. Д-ру Гр. Ст. Тарновському присвячую.

І

Прегарна, шляхетна і кротка,
Жила собі старенька цьотка.
Без розкоші, та й не в убозтві,
На Шлаку мала дім у простості.
Окрім чеснот усього вінця,
Плекала також і синівця.
Потворний хлопчик, з кривим ротиком,
Звався — нехай — Юзеком-котиком.
Цьотка була панною чистою,
А Юзьо став модерністом.
(Модерніст — то такий хлопчисько,
Що все шкереберть робить близько;
До кожної дурниці липне,
І завжди в очі правду сипне).
З цим шибеником цьотка бідна
Мала турбот по самі вінця.
Завжди знайшов, чим допекти,
Такий уже був капосний, прости.
Дарма йому цьотка вихваляє
То Люцяна Риделя, то Геня,
Що їхній приклад усім сяє,
Як чемних діток покоління;
Він розвалиться вигідно,
В кишені руки встромить брудно,
Сміється і киває головою,
Мовляв: базікай, мені нудно!

ІІ

Це просто річ неймовірна,
Які він має примхи дивні!
То раптом щось безглузде маже
І каже, що це є вітражі.
То знов уночі біга голий
І дрючком лупцює навколо.
Цьотка кричить: «Юзефе, перестань!»
А він: «Цьоцю, це ж кабаре, глянь!»
Всі меблі в домі потрощив,
Бо він «ужиткове мистецтво» ввів.
Усюди влізе, все розкопає,
Молодших діток розбещує.
Це річ у Польщі нечувана:
Не хочуть вірити в бусла-пана!
Якось вбігає мала Ганка:
— «Цьоцю, я вже еротоманка!»
«Хто ж навчив тебе, дитино?!» — «Юзьо» —
Лепече з личком, як калина.
«А я, — шепоче нам Людвіся, —
Вже пла-самичка, подивися».
Хоч зазвичай спокійна й кротка,
Завила від зневаги цьотка,
Ударив, наче грім із хмари,
Цей сором серед власної фари!

ІІІ

Бува, хороша цьотка кличе:
«Сідайте, діти, коло печі,
Розповім про давні речі,
Про гетьманів та про січі,
Потім кожне з вас назве,
Кого понад усе шанує».
А Юзьо від сміху аж виє
І кричить: «Цьоцю! Камброна!»

IV

Часом, а найчастіше в пості,
Приходять до цьотки гості.
«Юзю, привітайся з паном!
Що ти робиш за екраном?!
Вилазь звідти, пусти Ганнусю
І розваж байкою бабусю».
Виліз Юзьо, оком мига
І таку байку задвига:

Байка пана Яховича
Стась на сукню зробив пляму,
Бо облив лікером маму;
А як вгледів гнів у мами,
То заходився сльозами.
Пляма — дурниця, каже мама,
Але лікеру шкода, панове!

Скінчив Юзьо, гість регоче,
А цьотка аж палахкоче:
Бідна дістала млості
І від сорому, і від злості.
Отак цей капосний хлопчисько
Завжди підсуне свиню близько.

V

Так бідкається добра цьотка,
Прегарна, шляхетна і кротка,
Та найбільшу має муку,
Коли з Юзем почне науку.
Спробуй ладу дати з цією головою:
Завжди лишається за ним останнє слово!
Цьотка повчає про Три Псалми:
Юзьо — про «танцюючі пальми»;
Цьотка йому про апостолів святих,
Він їй — про сперматозоїдів лихих;
Цьотка вчить, хто був Галлус,
Він виправляє: «Цьоцю, Phallus»!
Цьотка знову з іншого боку
Каже про створення світу й року,
Юзьо ж затято сперечається,
Що світ із хіті починається.
(Шепче цьотка в люті шевській:
«Усе цей лакуза Пшибишевський!»)
Цьотка знов про ідеали —
Юзьо: «цьоцю, а що таке валахи?»
Отаку цьотка має муку,
Коли з Юзем почне науку.

VI

Коли вечірній час надходить,
Цьотка до ліжка спати ходить:
«Юзю! облиш свій розпірчик
І йди сюди казати віршик».
Нехай Юзьо на коліна стане
І повторює за мною, сину:
«Бозю, почуй молитву хлопчини,
Прости гріхи нашої родини!
Польща Тебе на поміч кличе!
Нехай традиції величчя
І Церкви слугою лишиться вірним!
Ні модернізмом цим безмірним,
Ні блудом нарід не зневіриться!»
Тепер Юзьо помолиться,
За матусю, за татуся,
Потім чемно випісяється
І спокійно спати вкладеться.
Капосний хлопчик буркнув: «Аякже!»

Писано в р. 1907.

Ох! яка ж прегарна азбука!
(Фрагмент задуманого твору)

Б, б.

Барбара бавилась з Бернардином бадьоро,
Хоч за забаву таку чесні люди корять,
Нині ж окремо кожен гріхи свої маже:
Бернардин бекає Богу, а бебень — Барбарі.

В, в.

Вів щоночі суперечки з Вірою Віталій,
З скількох страв має складатись їхній бенкет далі;
Нині ж пізно помилку дівчина збагнула,
Віра, коли вуста холодні Віталія торкнула.

Г, г.

Глибоку дискусію з дурнем дотепна Дарина
Вела про те, що важливіше: цнота чи кохання хвилина;
Тим часом стемніло: коли увійшли батьки до хати,
В дланях дурня Дарину-діву змушені були застати.

Е, е.

Ек Citadel-ювала Едзя ефірна Емма,
Бо згубного кохання збагнути хоче dilemma;
Доти набридала, аж врешті, знуджений до краю,
Едуард евакуював Емми едредони з раю.

Дідусь

Якось крихітка Фридерика
Мала дідуся-табетика.
А що крокував він незграбно,
Сміх дитя розбирав нещадно.

«Перестань, — каже старець лагідно, —
І я бігав колись принадно,
А що нині ледве шкандибаю,
То тому, що в трудах знемагаю».

Добре дитя, засоромлене,
Пішло плакати, геть розчулене;
З того часу в пошані глибокій
Підпирало старечі кроки.

Пам'ятайте, любі дітки,
Не глузуйте з батька й матки,
Бо параліч прогресивний
Вразить і розум предивний.

Стефанія
Психологічна повість із зошита пансіонерки

Хто знав пані Стефанію,
Той волів за інших пань її.
Щось таке у ній буяло,
Що дивитись мило стало.
Очі мала, як волошки,
І на собі гарні шмотки.
Хоч це справа досить трудна,
Завжди була дуже чепурна.
Аж казав перехожий кожен:
«Ця купатись щодня спроможна».
Хоч за чоловіка мала філістра,
В інших справах була бистра.
Їздила аж до Абації
По теми для розмов у грації.
Окрім того, природа щедра
Дала їй прегарні стегна.

Якось стрів її маляр один,
Що пив аляш без упин.
Як побачив на фіксі її,
Вмить закохався в принади твої.
Мала в вухах великий топаз
І декольте аж по самий пас.
Бачив він різних жінок доти,
Але все дешевої роботи,
І для діла свого без прикрас
Мали досить убоге dessous.
Страшно спалахнув до неї,
Всюди ходить за Стефанією своєю.
Мав сорочку кольорову
І шептав їй ніжну мову,
Щоб дала йому натхнення,
А вона у відповідь: «О ні, ні».
Що кохати вміє без краю,
Та від того користі не маю.
Потім мовив на рауті пристрасно:
«Дав би життя, щоб мати тебе звісно».
Як побачив, що зась до тіла,
Пішов знов туди, де голота сиділа.
Але тільки-но вийшов за браму,
Каже: «Ні, це не та сама дама».
Така дивна манія напала,
Що лише Стефанії душа бажала.
Бо воно ж найдурніше буває,
Коли хтось на одному застрягає.
Говорили ему друзі щиро:
«Чом ти став таким дурним волом,
З жінками треба діяти круто,
А не панькатись із цією пуляркою».
Тож почав їй рвати сукні,
А вона як на нього гукне!
Тоді зовсім втратив гумор
І впивався в шинках на умор.

Потім до Стефанії любої
Написав він листа грубого,
Що це буде просто чудово,
Як життя він позбудеться знову.
А вона собі мислить хитро:
«Це було б не найгірше видовище».
Та коли вже дійшло до діла,
Чомусь куля його облетіла.

Потім знову за років кілька
Надійшла і для неї хвилина.
І думала, чи варто було
Бути впертою, як те осло.
Та тимчасом усе схололо,
Бо вже стала стара, як колода.
Так-то люди марнують літа,
Що не живуть, як сестра і брат.
З цим найбільша у світі халепа,
Щоб обом захотілось до склепу.

Ернестинка
Побутова повість із зошита тієї ж пансіонерки

Друга знов була дівчинка,
А звалася Ернестинка.
Один мала смуток великий,
Бо батько робив сосиски.
А натомість вона, навпаки,
Була вчена на всі боки.
Все читала, що під руку підвернеться, —
Французькі романи, аж серце сміється.

Говорили про неї бозна-що,
Що вона напівдіва й ніщо.
Не кожна ж така свята,
Щоб відразу родити двійнята.
Якось батько її на гарячому взяв,
Бо її наречений хропів та спав.
Страшний крик піднявся в хаті,
Що так чинять потайки прокляті.
Кожен репетував про своє,
Як у родині зазвичай стає.
Батько найгірші слова
Повторював, аж боліла голова.
Вона плакала тихенько,
Бо він штурхнув її під бочок легенько.
А потім ще їй суворо
Заборонив гратися з сестрою скоро,
Бо така ж свинка виросте з неї,
Як і з Ернестинки цієї.
З книжками теж була комедія,
Всі в піч полетіли, як трагедія,
Хоч сам не знав, старий дурніший,
До чого тут роман ніжніший.
Врешті вщухли ці крики й сварки,
Пішов уранці до своєї фабрики.
На що тільки людина не наражається,
Коли батько різником виявляється.

Франьо
Дидактична повість

Франьо хлопчик був маленький,
Але дуже вже несміленький.
Любив бачити у сестрички,
Як вона знімає спіднички.
Враз ставав увесь синій, як небо,
І сльози в очах — більше не треба.
Аж казала нянька добра:
«Щоб не взяла тебе холєра, Франю».
Або в купелі сміялась, лиха:
«Тобі б уже жінку дотиха».
А він дивився злякано в куток,
Бо не знав ще про цей зв'язок.

Радився Тато з Мамою,
І Бабуся теж з ними самою,
Що вже остання пора
Везти Франя до доктора.
Лікар відразу взяв три рублі
І звелів його мочити в цебрі.
Сказав, що це спадкове
Страждання психофізичне, не нове.
І що це минеться з роками,
Як стане дорослим між нами.
Погане собі дає свідоцтво,
Хто висміює чуже каліцтво.

З весняних настроїв

Немає нічого милішого над
Дівочий пансіон, що йде у сад.
Суне вервечкою через Планти
У тиші, повільно, поважно —
Зелено, пахнуть акацій банти,
Сонце грає крізь листя відважно — —
Тягнеться подвійний шнурочок
Таких премилих овечок.
Тепленько, весна, полудень,
Лавочка, лінощі божественні,
Думки розігралися в цей день
У якісь козлики шельмовські, непевні — —
Йдуть: велика, менша, мала,
Жіночості гама вся прийшла.
Пташка цвірінькає десь ізгори
Своїх лірик «першу серію»,
Непізнаних сердець тортури
І целібату мізерію — —
Під капою темно-синьою
Малюється щось гарною лінією.
«В ритм мелодії якоїсь сонної
Колишуться старі дерева,
Лине хвилею подих весняний,
У серці стукає щось, співа» —

Ця мала могла б трішки
Підтягнути свої панчішки…
Якийсь чар, незнаний досі,
Якісь почуття ніжні, чисті —
Якісь дивні дрижаки в тілі,
Пан і пані — теїстичні — —
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чи це не означає бува,
Що мені вже дідусем ставати пора…?

Нашим гіменографоманам

Літературний наш садочок
Пахне серед книгарень
Пахощами міртів і волошок
Та інших усіляких зірвань.
Ці парники чисті, гожі,
Що від роси блищать зрання,
Це королівство самовладне
Легендарної польської панни.
Для Неї, для цієї ясної феї
Наші генії так трудяться,
Щоб могла вона до постелі
Вбратись у вірші, що любуються.
Через Неї, за Нею, для Неї, від Неї
Все бере свій начало і рух,
Від гімену її «смолоскипа»
Натхнення розпалює дух.
У поросі славить наша малість
Дівочості Архі-статут:
Дівочої… принади цілість —
Це найвищий Творця атрибут!
Поки цю прикрасу свою
Не впустить горда полька,
Доти чоло її в бою
Прикрашає всесильна ореолка;
Натовпів, що благають ласки,
Звучить у повістях наших плач,
Так чарівно кидає блиски
Анатомії цінний діамант;

Де не відчиниш, там мелеться
Одна й та ж життєва нитка:
Як і коли польське теля
Своєї гуски здобуде серце…
Мусиш пізнати нашої «Чистої»
Тата, маму, весь дім її,
Врешті служити в асисті
При цій невинній содомії.

Та коли клейнод свій втратить,
Попрощаймося з нею в журі;
Ох, тричі такій горе,
Померла вже для польської ліри!
Все зникло, все пропало,
Мов труну вже забили цвяхами:
Йде дорогою життя звичайною
Вже під повним інкогніто між нами.
Що виросте з малої гуски,
Яка з таким крикливим гонором
Впливає в життя струмок вузький,
Про це в наших книгах тихо;
Наші співці ідеальні
Ігнорують світ цей тісний,
Що крутиться серед спальні
Іноді чужої, іноді власної;
Коли вже гукнуть на весь голос:
«Здоров'я молодої пари!»
Хто б там турбувався долею
Вітчизняної Madame Bovary…
Кинута з таким галасом,
Як там плететься загадка?…

Якісь відлуння лише часом
До нас доходять: дружина… мати…
Аж по років довгій серії
Знову її саджають на трон,
Де вона є окрасою галереї
Легендарних польських матрон.

Писано в 1908 р.

Літанія на честь П. Т. Краківської Матрони

Інвокація:
Достойна Пані! Чимало років уже минає, як слухаю покірно і терпляче потоки Твого красномовства; тож зволь затулити тепер на хвилю Твої солодкі вустонька і дозволь мені промовити, а я постараюся — на відміну від Тебе, Пані, — бути стислим і змістовним.

О ти, польської землі славо,
Ти, постате напівмонарша,
Ти, шановна, надто мало
Оспівана, «дамо старша»;

Ти, що з глибин своєї канапи
Вихиляючи стан свій тлустий,
Огідні свої простягаєш лапи
Переляканим нашим устам;
Ти, що з величчю на обличчі
Несеш свої потворні стегна,
Про які люстмердер мріє в каліччі,
Вишкіривши зуби закривавлені;
І ти, урочиста клячо,
В твоїй вічній сукні бордо,
З твоєю безнадійно тупою
— Скажімо відверто — мордою;
Ty, заступнице відважна
Пригнобленої польської нації,
Первосвященнице поважна
Нашої старобабократії;
Ти, що в «П'ятниці» чи «Суботи»
Польських душ тримаєш бразди,
Стародавні воскрешаєш чесноти,
А трощиш «нові пласти»;
Що на фіксах і на раутах,
І на благодійній сесії
Торочиш про прусські знущання,
Про «модерн» і «сецесію»;
Ти, що будь-яких життєвих питань
Вмить розрубуєш кожен вузол,
Коли чоловік думає, яким би то
Замкнути бабі рота засувом;

Ти, скинута з Лисої Гори
В салону фальшивий «ампір»,
Де нас береш на тортури
І кров нудьгою сциш, як вампір;
Ти, що дурості повагою
Найрозумніших водиш за ніс;
Ти! яку по снігу нагою
Чоловік без жалю гнав би в ліс;
Ти, красномовства патоко,
Що є вічних чвар джерелом,
Чи тебе назвати старою квочкою,
Чи, радше, старим барахлом;

Ти, що гірко виниш чоловіка
За прозаїзм і буденність,
Коли твоя енергія велика
Надто рідко долає його сонність;
І ти, чия пильність притуплює
Молодих поривів чар чистий,
А сама в Томаші Кемпійському
Колишніх коханців ховаєш листи;

Ти, що знявши з себе шати,
Споглядаєш себе в дзеркалі всю
І зітхаєш, ропухо проклята:
«Він так любив моє тіло, всю цю красу…»
Ти, образе відьми старої,
Вирваний з офортів Гойї —
Скажи мені: через які чари
Ми стогнемо в неволі твоїй?
З яким диявольським блекотом
Затьмарення на нас упало,
Що робимо честі предметом
Потворність, дурість і сало?
Через яке дивне диво
Жир беремо за характер,
Пусте базікання за розум,
А за взірець чеснот — клімактерій??

За що істоту похилого віку,
Що жінкою бути вже перестала,
А ніколи не була людиною,
Ми зводимо на п'єдестал???!
Марні гніви, марна мужність,
Не настала хвиля ще —
Надто сильно чаклунство
Стискає нас у потворні кліщі;
Все тісніше, все душніше,
Все більш сумні та слабі
В такт крутимося слухняно,
Як нам заграє дідух бабин;
І тільки в тузі живемо,
Чи не встане якийсь Вандал,
Що прожене бабу дрючком
І закінчить нарешті цей скандал!…

Писано в 1908 р.

Пісня про мову нашу

Річ аж надто очевидна,
Що прекрасна польська мова:
Пружна, запашна, соковита,
Мелодійна, кольорова,
Богатирська, громовержна,
Чиста, мов блакить небесна,
Мудра, чесна, мила, гожа, —
Але часом визнати треба,
Що цей інструмент найбагатший
На поетичні різні квіти,
В почуттів сфері простішій
Виявляє дивні дефіцити;
Що в піднебесній висі
Надто гордо розправляє крила,
А нас, людей із плоті й крові,
Принижує гірше за скотину.
Те, що землю на рай нам перетворює,
Життя весь чар становить,
На це — немає вислову,
Про це — в Польщі не говорять!

Питаю тут присутніх Пані,
Щоб почати з більших вад:
Як мені назвати «зносини»
Двох різної статі поляків?
Чи «душ родинних спорідненістю»?
Чи «качанням у розпусті»?
«Сердець причастям» — чи «свинством»,
Або чимось іншим у такому дусі?
«Перелюбствувати»? «Грішити явно»? —
(Далі вже поставлю риски,
Рештою може вас розважити
Юзеф Альбін Гербачевський).
Хоч поезії святять весну
Пророків наших славна трійка,
Польський словник кохання
Нагадує отця Вуйка!
Докази найочевидніші
Знайдеш хоч би в такій дурниці,
Що польського слова майстри
Марять про «хіть» та «блудодійство»!!
В архаїчному цьому хаосі
Як має квітнути щастя ера?
Де втрачається поняття,
Там і сама річ помирає!
Людям треба так мало,
Щоб на землі небо створити,
Але як витиснути: ангеле,
Я хочу з тобою — — перелюбствувати!!?
Як прошепотіти дівчині:
Хочу «позбавити тебе цноти»,
Не бійся «зачаття»,
Плюй на це яв-но-грі-шни-цтво!
Як спокушати голосом зрадливим,
Вабити солодких заклять гамою?
Кожне слово пахне дитиною,
Кожне слово кричить: мамо!
Надто важко в цьому діалекті
Любовні плести інтриги:
Поляк цноту поважає
Або «тентує» її — на мигах!

Тому, коли в Польщі до вечері
«Статі протилежні» сядуть разом,
Головна частина розмови
Зазвичай точиться — під столом.
Нехай впаде тобі серветка —
Чоловік очам своїм не вірить:
Де чоловік? де жінка?
Де чия нога — не знати!
Черевиків, мешт навала
Фантастично переплуталась,
Бій відважний розпочала:
Грюнвальд Яна Матейка справжній!
Так під столом вечір цілий
Гімнастичні вправи йдуть,
А за столом — банальщини
Про Жеромського чи Ібсена плетуть…
Та найбільшу будить тугу,
Що марніє люд наш хвацький,
Що вже тиху, польську веску
Сплюндрував жаргон кабацький;
На село як вийдеш пішки,
Щоб здоров'ям задихати,
Чуєш: «Касько, якже бендзе
Щодо цього... так би мовити...»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
ПОЕТ
Бачу тут зібрану тлумно
Капелу мистецтва елітну,
Що кудли підносить свої думно
Понад юрбу непомітну.
Ви! «світлих духів союзе»,
Ви! «ідеї сторожі чисті»,
Це ж ваш собачий обов'язок —
Плекати цей язик пречистий!
Скінчіть ваші комедії,
Сховайте павині хвости,
Живіть — чим кожен з нас живе,
Ідіть — — кохати… за мільйони!
НАРОД
Досить настроїв ваших, мерзотники!
Учіть говорити ваших братів:
Це ваше покликання!
За це вам народ платить!
МОВА
Мова — наш скарб святий,
Не іграшка пуста;
Не кров'ю, а чорнилом
Б'ється сьогодні народів пульс;
Мусить іти вперед з живими,
А не нищити життя зародок,
Соків повноту брати від землі:
Яка мова — такий народ!!!
Написано в 1907 р.

Лист відкритий польської жінки
на адресу «Зеленого Балоника»

До твоїх численних вінків слави,
Мій шановний кабарете,
Дозволь сьогодні листок малий
Додати польській жінці.
Почуй від неї правди слово,
Моя кличко «прекрасних духів»,
Що ти є виданням люксовим
Типових польських євнухів.
Коли руйнуєш давні стилі,
Нові вістиш хрипким голосом,
Чи ти подумав хоч на хвилю
Над нещасним моїм лосом?
Щоб у таємниці мого серця
Зазирнути, що ти зробив, скажи?
Неоднорідний спадкоємцю
Старого грубіяна з Нагловиць!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сто років у ліричному полоні
Стогнемо: біля ніг котурни,
Чоло у святій ореолі,
На голові попелу урни,
Погляд чистий і ніжний,
На грудях чесноти щити:
Сто років чекаємо терплячі,
Хто нас із цих шат роздягне.
Коли розійшлася чутка глуха
Якоїсь нової євангелії,
Ясне полум'я в серцях буха:
Геть із Кордіаном, в куток Ангеллі;
Якесь нове тремтіння нас зворушує,
Дорога життя кожна мить,
Лаура шукає капелюха,
Венеда — сукню ліла,
Альдона б'ється у вежу,
Кричачи: прошу відчинити!
Гражина скидає панцир,
Але не встигла нічого вдягти —
До Телімени Зосечка,
Сховавши в долонях обличчя,
Шепоче сором'язливо: Тітонько,
Навчи мене танцювати мачичу!
Показуючи зграбні ніжки,
Пані Анеля
Наклеює кокетливі мушки
Біля кирпатого носика —
Кожна кричить: не хочу дитини!
Шепочуть навіть старші пані,
Що Мариня Поланецька
Прискорила пологи!!
Усюди новою тхне єрессю —
У всьому ставку мілкому й багнистому,
Де обов'язок є поезією,
А поезія — обов'язком,
Усе чекає з нетерпінням,
Звідки засяє нова ера:
Врешті чуємо з серця тремтінням,
Що — — кабаре відкривається!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Яке розчарування! Це зібрання
Добродушних сарматських грубіянів,
Мордобиття, горілкопиття,
Курдеші пияцьких хорів,
Голови димні, сороміцькі фрашки,
Ревіння безглуздих тостів —
Це ваші високі ігрища,
Неоднорідне плем'я П'ястів?

Хто з вас зрозуміє і виспіває
Дівочого тіла запах,
Як від меланхолії мліє воно
У ваших грубих польських лапах!
Хто вміє дражнити мовою
Шурхоту шовкових воланів? —
Що вам до того! Базікай здорово!
Аби в комплекті був «вінок»!
Хто з грудей наших зітхання
Непомітним викличе жестом?
Хто випередить голос сумління
Опалих суконь шелестом?
Хто з вас пестощами зухвалими
Розбудить сон зачарованих дів?
Нехай виступить! Зараз! Сміливо!
Де ж цей із казки королевич?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ніж ваших слухати галасів,
«Нової культури» лицарі,
Волію чекати кращих часів
У скромній, польській… гарсоньєрці!
Написано в 1906 р.