У Сорбонні та деінде (паризькі враження)

Бой у Парижі

Була весна — паризька весна, рання й нервова, з дивовижними сонячними днями та імлистими вечорами. Тумани приносили в середмістя задуху передміських запахів, але сонце вже розпускало бруньки бузку… Та сама весна, про яку колись Жеан Ріктус із серйозним обличчям, без тіні усмішки, говорив: «Ça sent la m…e et les lilas…» (Пахне г…м і бузком…)

Ми блукали з Боєм набережними, серед прадавніх мурів Сіте, дерлися кам’яними сходами від Сени, щоб мовчки зупинитися перед незрівнянною фантасмагорією жовто-золотих вогнів, що спалахували у фіолетовому тумані, за яким бовваніли вежі Нотр-Дам.

Бой був у Парижі вперше, я ж почувався «старим парижанином» — тобто добродієм, який після закінчення студій із політичних наук устиг сяк-так обійти вздовж і впоперек лабіринт паризьких розваг та праці. Про що ми тільки не гомоніли під час цих нічних блукань! Пам’ятаю, мене тоді вельми цікавила психологія французької нації, з якою я ніяк не міг дати собі ради. Особливо питання почуттів у їхньому співвідношенні з чуттєвістю та розумом. Я вибудовував собі теорію про те, як у французькій душі ці елементи розташовуються за схемою магніту, що групує на двох протилежних полюсах сенсуалізм і раціоналізм, тоді як посередині, на саме «почуття», уже просто бракує матеріалу. Ми говорили про Бальзака як про єдиного автора, який досі може правити за провідника в паризькому лабіринті. Пам’ятаю захоплення Боя, коли ми зайшли до кабаре «Ноктамбюль» на вулиці Шампольйон, де Габріель Монтуа, Марсель Леге та Іспа щовечора піснею відгукувалися на події дня. Це був оазис тієї самої чутливості в раціонально-сенсуальному Парижі, де люди впивалися піснею, наче алкоголем. Тут Бой уперше зіткнувся з французькою піснею.

Дельме співав Étoile d'amour, Монтуа своїм хрипким тенором, але з дивовижним темпераментом, бринькав Chanson d'antan, а Марсель Леге з глибини могутніх грудей видобував відлуння сільської сили й кидав його на паризьку бруківку: Ohé, les boeufs!

Пісня й паризька весна мають однаковий ритм, ті самі запахи й міазми, вони однаково збуджують нерви, але в грудях, торкаючись щоразу іншої струни, викрешують завжди найчистіший тон.

Пам’ятаю, як одного разу, вийшовши з «Ноктамбюля», ми повернули в бік Пантеону, йдучи під мурами Сорбонни.

— Ти вже бував у Сорбонні? — запитав я.

Бой не на жарт заклопотався:

— Знаєш, ні, якось навіть не знаю, звідки туди заходять…

*

Була весна. Париж шумів і дзвенів у вечірніх сутінках. Розквітали соняшники ліхтарів, загорталася стара Сорбонна у фіолетові тумани.

З журналістської ложі я охоплював поглядом великий амфітеатр Сорбонни та естраду. Амфітеатр, голова до голови, від самого низу до найвищої галереї, заповнювало море публіки. На естраді, посеред ареопагу поважних сивин, Бой, як завжди чорнявий, трохи зсутулений, зачитував аркуш за аркушем шедевр літературної сповіді — історію власної феноменальної двадцятирічної праці. Я слухав ці добре відомі мені події під упливом невимовної простоти, під чарами цієї нібито грубуватої витонченості, забуваючи про залу й естраду. Разом зі словами Боя я блукав то над Сеною, то Краківськими Плантами під Вавелем, вдивляючись у знайомі, але вже згаслі обличчя, у мерехтливі вогні Монмартра, кабаре «Зелений Балоник», чуючи відлуння давніх суперечок під акомпанемент пісенних рефренів.

Бой виголошував аркуш за аркушем найвишуканішу містифікацію, яку коли-небудь писав. Мене невимовно забавляло те, що завдяки неперевершеним маневрам Боя ніхто в залі не сприймав його інакше, ніж як феноменального перекладача, хоча водночас уся зала перебувала під чарами поета. І це настільки, що і в Сорбонні, і потім під час численних бенкетів, якими вшановували Боя, ніхто навіть не заїкнувся про те, чим насправді були ці «переклади» Боя — що вони були строфами предивного приховано-чуттєвого цвітіння цієї абсолютно рідкісної поетичної натури, яка своїм предметом обрала расовий геній Франції, а формою — своєрідне таїнство з незліченною кількістю дій, де цей геній самовиражається.

Бой, тишком-нишком, розводився про «перверсивність» щодо різних стилів, про «хтиву пристрасть» перекладацької праці, а під кінець — про «цілком простий» факт, що він любив те, що робив, а тому робив це співаючи.

Але амфітеатр відчував цей безпомилковий струмінь чарівності, який лише від поета йде до натовпу: спершу Боєві посміхнулися очі молоді, потім забриніли срібні шепоти сміху, згодом заплескали долоні — і нарешті зала вибухнула шквалом оплесків…

У кріслах на естраді втрачали свою офіційну зашкарублість силуети міністрів та академіків. Зрештою, коли вся молодь уже була закохана в Боя, один сухорлявий дідок откашлявся, поправився в кріслі й лукаво посміхнувся.

Мало подібних тріумфів можна побачити, як це захоплення молодої зали й старої естради історією ста «перекладів», розказаною їхнім поетом. У мене було враження, ніби я став свідком якоїсь фантастичної новели Гофмана, героєм якої є міський шкільний учитель, що раптом постає як дивовижний скрипаль. Коли скрипаль закінчив грати, ареопаг, який щойно танцював під його дудку, повернувся до своєї звичної поважної рівноваги, бачачи в ньому лише вельми заслуженого вчителя й геть забувши про скрипаля.

Бой-містифікатор, щасливий, що закінчив промову, ніяково посміхався, цілком погоджуючись із тим, що, звісно ж, переклад є перекладом. Немає нічого кращого, ніж називати речі своїми іменами.

*

Весною, любий мій Бою, як бувало весною багато років тому, ми підемо прогулятися серед старих мурів, за якими вже набухає бузок. Один довгий день від сходу до заходу сонця, сповнений захопленням від шляху, який треба пройти. Один день, хоч і з багатьма митями, і одна дорога, хоч і з багатьма поворотами. У тривалому поході добре тримати ритм: так легше йдеться. Ти почав колись, Бою, наспівуючи невимушено Valse folle чи Escalier, Fanfreluche чи Étoile d'amour. Переходячи від однієї строфи до іншої, від Війона до Мюссе, від Мольєра до Декарта, ти виспівав, Бою, цілу пісню. Одну з її строф, саме цю літературну сповідь чи містифікацію «перекладів», член Академії пан Рене Думік, видатний критик, ушанував назвою «найбільш паризької лекції, яку він коли-небудь чув». Це вже непогано. Міністр Луї Марен, приколовши тобі хрест Почесного легіону за ці самі переклади, звернувся до французів із закликом спробувати зробити гуртом те, що ти зробив самотужки. Це ще краще. Віцепрезидент французького літературного товариства, професор Фортунат Стровський, згадав з твого приводу працю польських піонерів-емігрантів, які протягом кількох поколінь примножували надбання французької культури… Широке відлуння будить поезія звершеного чину! Це відлуння — це все, що суспільство здатне щоразу взяти від поезії.

Бо ж воно не може злитися в одне ціле з самим поетом, який завжди «співає для себе, не для інших», навіть якщо він переклав сто томів для вжитку всього народу!

Ходімо, Бою, послухаємо, як на предивному інструменті Парижа грає свої строфи більша за Сапфо поетка — весна.

Антоні Потоцький Париж, 20 лютого 1927

Розочка

Повертаючись думками до свіжих паризьких вражень, я хочу насамперед розповісти про жінку, чиє обличчя ми маємо добре запам’ятати. Я зухвало називаю її Розочкою або Розалькою, але звуть її пані Роза Байї. Це прізвище, добре відоме у Франції, є там сьогодні символом французько-польської симпатії, а водночас це цемент організації, яка з кожним днем росте, міцніє і має для нас першорядне значення. Ця організація — Друзі Польщі, товариство, засноване виключно французами, що має на меті поширювати знання про Польщу, приязнь до неї та в потрібний момент дієво підтримувати її інтереси. Його значення наочно виявилося перед верхньосилезьким плебісцитом, коли пані Байї спромоглася зібрати сотні тисяч підписів за приєднання Силезії до Польщі. І це було лише на самому початку її діяльності. Сьогодні це товариство має потужну депутатську групу в парламенті, його головою є один із найвпливовіших політиків, міністр Луї Марен, воно має понад шістдесят провінційних філій, і кількість цих філій зростає буквально щодня. І все це здійснила «Розочка» — рідкісне поєднання ентузіазму й наполегливості, натхнення та організаторського хисту.

Коли я ближче пізнав цю надзвичайно милу жінку, в чиїх очах миготять іскорки лукавого й сміливого розуму, мені, звісно, було цікаво дізнатися, якими шляхами ця чистокровна француженка, не пов’язана жодними узами з Польщею, прийшла до того, щоб присвятити себе місії, яка поглинає всі її сили, яка визначила русло її життя і змусила жити лише Польщею та задля Польщі. З просторою щирістю розповідає мені пані Байї свою історію. Вона була молодою вчителькою (пані Байї — випускниця вищої педагогічної школи в Севрі, де бунтувала проти догм Лансона) в гімназії в Каорі; це був рік облоги Вердена, 1916 рік, найпохмуріший період війни. Нерви всієї Франції були натягнуті як струни. Одного дня Розочка (вона тоді ще не була пані Байї) прочитала у Victoire статтю відомого друга поляків Жоржа Б’єнеме під назвою La Délaissée (Покинута), де він звинувачував Францію в невдячності до Польщі. Ця стаття глибоко схвилювала екзальтовану дівчину в той момент, який так сприяв піднесенню душ: на неї зійшло наче покликання, вона взяла на себе обов’язок… До Польщі вона відчувала невиразну симпатію з дитинства (кумедно, що одним із джерел цієї симпатії була дитяча книжка під назвою Les deux nigauds (Два телепні) пані де Сегюр, уродженої росіянки), але не знала про Польщу майже нічого; тож у цьому покликанні було щось містичне. Вона вичитала у Victoire, що утворився комітет Мішле-Міцкевича, душею якого були доктор Броніславський та Ернест Дені (згодом відомий своїм чехофільством). Розочка пише до комітету, пропонуючи свою допомогу та послуги, хапається за всі книжки, з яких може дізнатися про Польщу, агітує в школі, її учениці, відмовляючи собі в кіно чи десертах, збирають гроші pour les petits Polonais (для маленьких поляків). Комітет скористався допомогою молодої вчительки. Розочка редагує з Каора часопис La Pologne, водночас намагаючись перебратися до Парижа. У столиці вона знайномиться з поляками, працює в польському комітеті, але під впливом цього спілкування в ній зріє думка заснувати Товариство друзів Польщі виключно серед французького громадянства і спираючись на французів. Вона береться за це сміливе завдання наївно, не помічаючи труднощів, і завдяки цьому долає їх. Вона бігає Парижем, наче Червона Шапочка, потрапляє до найвищих високопосадовців, обеззброює всіх і підкуповує своєю простотою та довірою. Товариство виникає. Маршали Франції Фош і Жоффр, кардинал Дюбуа, Вейган, Пуанкаре — такі імена прикрашають почесну президію.

З цієї миті починається напружена й свідома праця Розочки. Треба провести кілька хвилин у приміщенні товариства на вулиці абата де л'Епе, щоб уявити її масштаби. Там видається часопис Les amis de la Pologne, там виходять у летючих брошурках, десятками тисяч примірників, переклади наших письменників (я знав французьких батьків, які розповідали мені, як їхні діти зачитуються казками Конопницької), там організовуються урочистості, лекції, там ведеться листування з провінцією. І з усім цим мусить давати раду сама Розочка як генеральна секретарка товариства; напружена праця має компенсувати те, чого бракує в матеріальних засобах.

Я з цікавістю дивлюся на цю жінку. — А як же еротичне життя, Розочко? — запитую я, просякнутий пансексуалізмом Фройда і думаючи, що, можливо, саме тут криється таємниця сили цього рушія.

Розочка сміється. — Перш ніж я полюбила Польщу, у мене був наречений, який покинув мене заради дівчини, що вміла добре готувати. Я була дуже нещасною. Потім я вивчала скульптуру й анатомію. Потім вийшла заміж. Але через деякий час чоловік сказав мені: «або я, або Польща». Ну, я й вибрала Польщу, — каже Розочка з дивним виразом очей.

Чи знаходять ці зусилля, ці результати розуміння у нашого паризького представництва? Сьогодні — так; але на початку все було інакше. Безкорислива й палка праця пані Байї тривожила спокійну дрімоту нашої офіційної пропаганди. Вона була її живим докором. Тому їй усіляко вставляли палиці в колеса. Ця невтомна приятелька Польщі зазнала чимало гіркоти з польського боку. Їй довелося любити Польщу й діяти для неї всупереч самим полякам. Та й сьогодні робиться, безумовно, занадто мало, щоб використати цю неоціненну творчу силу й полегшити її завдання.

В історії розбудови нашої молодої держави кілька років здаються далеким минулим. Але мені важко не зіставити в пам’яті дві дати: мольєрівські урочистості (1922 рік), участь Польщі в яких так прикро занапастила наша офіційна «пропаганда», та нещодавній ювілей у Сорбонні, де я мав честь бути винуватцем свята, і чий задум, ініціатива та втілення були цілковито справою Розочки. І зауважмо: з одного боку — цілі канцелярії, мільйонні фонди, всі засоби державного апарату, з іншого — лише ентузіазм, розум і ця неоціненна жіноча впертість у досягненні своєї мети.

Хоч би де я бував у французькій провінції, скрізь натрапляв на сліди діяльності пані Байї. Вона побувала всюди, об’їхала сотню міст із лекціями про Польщу. Скрізь згадують її перебування з симпатією та вдячністю. Пройшла ця тиха, розумна жінка через усю Францію, засіваючи зерна нової думки, яка тепер дає плоди. Бо, як і будь-яка плідна діяльність, праця пані Байї збіглася з нагальною потребою; під впливом якогось дивного осяяння вона взялася за справу, що була велінням часу. Це відчувається в провінції навіть сильніше, ніж у Парижі; ситуація виглядає майже парадоксально: щира симпатія до Польщі, зростаюче усвідомлення зв’язку, накинутого цим двом народам історичною неминучістю, і водночас — які ж мізерні знання про Польщу! У міру того, як відходять у минуле традиції франко-російського союзу, слово «Польща» дедалі частіше постає в думках стурбованого майбутнім француза: Польща — країна молодих надій, країна найширших можливостей… Цей живий інтерес до сучасної — незнаної — Польщі, поруч із відродженою прихильністю до Польщі колишньої, тієї зі старих гравюр, — ось тло французького світогляду щодо нас. Але про це іншим разом.

Портрет пані Байї (я забув сказати, що сьогодні Розочка вже добре володіє польською мовою і насолоджується нашою літературою в оригіналі) був би неповним, якби ми оминули одну рису, яка, можливо, найкраще пояснює її сутність. Розочка — поетка. І зі своєї поезії, як і з особистого життя, вона принесла жертву Польщі, бо через завантаженість роботою ледве має час писати. Лише час від часу вона виривається у свої улюблені гори, десь у Піренеї чи Савойю, живе там — як сама каже — наче пастушка, і повертається з купою віршів. «Але коли ж знайти час, щоб довести щось до ладу, — зітхає Розочка. — Ви ж бачите, що тут діється!» І справді! Стрекіт друкарських машинок, безперестанний дзвінок телефону, підлога, завалена тиражами останніх брошур (вибране Міцкевича, Жеромського), письмовий стіл, засипаний листами, що потребують термінової відповіді, кілька відвідувачів у приймальні… Бідна Розочка! Скільки поезії помре в ній, так і не встигнувши розквітнути. Нехай її втіхою буде усвідомлення того, що вона сама є поезією, що її віра, її відвага міряти силу намірами, її праця, зрештою, — це жива поема, і що там, у тій кімнаті, ця тендітна жінка щодня здійснює велику справу, втілюючи в життя духовне єднання двох народів, чия взаємна приязнь завжди була поезією старої Європи.

Що про нас знають

Зазвичай, коли говорять «Франція», мають на увазі «Париж». Тимчасом, коли йдеться про знання про Польщу, про ставлення до неї, слід певним чином розрізняти ці два поняття: Париж і провінція. Париж має безліч можливостей і нагод дізнаватися про Польщу. Тут завжди мешкало і мешкає багато поляків — науковці, митці, світські люди, дипломати; тут діють польські інституції, виставки, пропагандистські бюро; мало знайдеться парижан, які б так чи інакше не стикалися з поляками та польськістю. Зовсім інакше на провінції, особливо в глушині. Що там означає слово «Польща»? Часто це якась стара гравюра на стіні із зображенням князя Юзефа у хвилях Ельстери або ж славнозвісне «у Варшаві панує порядок» — себто традиції Польщі-мучениці. Потім про Польщу довго панувала тиша. Часом газети пишуть про внутрішні ускладнення в Польщі, з яких французький провінціал (як не один мені зізнавався) геть нічого не тямить. Вічні «польські бандити», робітниче питання — усе це разом дає небагато.

З усього цього — з цих відлунь, із традицій, із туманних знань про Росію, перенесених на Польщу, — і складаються уявлення. Уявлення часом досить дивні, починаючи від клімату й закінчуючи мовою та культурою. Між Нобелівською премією та вовками, що взимку ходять мало не вулицями, межі доволі широкі. «Чи в польських театрах грають французькі п'єси? — Авжеж, — відповідаю, — зараз навіть іде "Школа дружин" Мольєра та "Священний гай" Флера. — Чи по-польську?» — запитав мене професор університету. Я онімів! «А Шекспіра грають? — Авжеж, дуже багато. — По-польську? — По-китайську...» — уже кортіло мені відповісти.

Усюди на провінції я бачу афішу «Адвоката Больбека» — новинки, яка досі йде в Парижі. Кажу, що бачив цю п'єсу вже досить давно у Варшаві. Подив. «По-французьку? — Ні, по-польську». Подив іще більший.

«Чи австрійські поляки розмовляли між собою по-польську?»

В одному невеликому містечку справжню сенсацію викликав мій фрак, коли на запитання я пояснив, що він пошитий у Варшаві, а не в Парижі.

Ці знання, зрештою, залежать від міста. У Кані, наприклад, де для нас будують торговельні судна, де кілька разів бував наш посол і завоював загальну симпатію, цікавляться сучасною Польщею, її експортом, сировиною тощо. В Екс-ан-Провансі літній пан, якому мене відрекомендували, патетично мовив: «Я люблю Польщу, це нація мучеників. — Пане, невже я схожий на мученика?» — відповів я йому сміючись. Літній пан зніяковів: у нього вичерпалися теми для розмови.

В одному гарному місті мене знайомлять із директоркою ліцею — як мені пояснили, однією з найосвіченіших жінок у Франції. Дуже мила й розумна особа. Вона каже мені на самому початку, що Віктор Гюго навчив її любити Польщу, і справді декламує прекрасні строфи Віктора Гюго про Польщу, але на цьому її знання й закінчуються. Вона ставить мені безліч запитань про сьогоднішню Польщу; я пояснюю, розповідаю якнайкраще; вона слухає із захопленням, а тоді, молитовно склавши руки, каже з тоном глибокого щастя: «Тож, пане, у Польщі немає білого терору?»

Скажімо собі відверто. Франція поза Парижем знає про нас надзвичайно мало. Вони нічого не знають і не знають, як дізнатися.

Але ж хотіли б знати. Французи за своєю природою не надто цікавляться чужими справами, але тут вони дедалі більше відчувають, що польські справи — це певною мірою і їхні справи. Цю свідомість відчуваєш на кожному кроці; я вже не кажу про такі краї, як Ельзас, але навіть на півдні Франції, де головами місцевих осередків «Друзів Польщі» є французькі генерали.

Часом джерелом якись знань про Польщу є родина емігрантів. Так, наприклад, у Ренні мешкає панна Гелена Кжижановська, професорка консерваторії, шанована піаністка й композиторка, яка народилася вже у Франції. Вона розмовляє по-польську з іноземним акцентом, но почувається полькою, успішно пропагує польську музику, розповідає французам про Польщу, щиро опікується польськими робітниками, які до неї звертаються. Жартома вона називає себе неофіційним польським консулом у Ренні. Ренн — це столиця Бретані, а Бретань дуже побожна; тому панна Кжижановська дбає не лише про тіло, а й про душу наших емігрантів. Аби полегшити сповідь тим, хто погано володіє французькою мовою, вона сама уклала для них польсько-французький іспит сумління і видрукувала його в тисячах примірників. Я маю примірник цього оригінального «Поляка у Франції»: там не забуто ні про що. Ось деякі з 25 перелічених гріхів: «Лихословив на Святу Церкву. Гнівався. Заздрив»... (Боже мій, як це нагадало мені роки моїх дитячих сповідей, коли я сповідався священникові, що «був марнославним, думав, що я гарніший за інших»...). Аж п'ять пунктів цього іспиту сумління для наших Антків припадає на гріх нечистоти: «Мав добровільні непристойні думки. Робив непристойні речі сам, із вільною особою, з одруженою особою» тощо.

Проте панна Кжижановська — це радше приємний виняток. Більшість нащадків емігрантських родин — це вже цілковиті французи з польськими прізвищами, як-от брати Слізевичі, банкіри в Тулоні, які на згадку про своє походження влаштували на мою честь почесний келих шампанського, але на цьому їхня польськість і закінчується. Цілковитим французом є і відомий письменник та діяч Жиромський тощо.

Той факт, що товариство «Друзі Польщі» значною мірою поширило свою діяльність на провінцію, свідчить про чудове відчуття пропагандистських потреб з боку пані Рози Байї. Бо те, що про нас знає і думає провінція, — справа зовсім не байдужа. Провінція — це виборці, це склад парламенту, це опінія країни.

Як же «Розочка», яку мої читачі вже пізнали й полюбили з попереднього фейлетону, береться до справи? Ось як. Вона об'їжджає Францію з чудовою лекцією про Польщу. А далі — організовує. Знаходить якусь визначну постать у місті й робить її головою місцевої філії «Друзів Польщі»; голова організовує решту. Кого вона обере для цієї мети, залежить від обставин. На Півдні головами стають (так уже склалося) генерали; в Ельзасі — судові чиновники, у Маконі — президент Академії, у Нанті — видатний адвокат, у Ренні — професор університету. Голова філії в Кольмарі, голова апеляційного суду пан Бонфіс-Лапузад, вважав за обов'язок прийняти цю посаду й присвятити себе праці для Польщі, оскільки його дідові поляк урятував життя під час наполеонівських воєн... Розочка наскрізь знає французькі настрої, вміє використати і зацікавленість сучасною Польщею, і сентимент до колишньої.

Таких провінційних філій, як я вже згадував, є 65 — цифра вражаюча, і постійно виникають нові. Уявімо собі важливість цього: Франція покрита мережею організацій, які можуть за першим покликом зібрати публіку, влаштувати лекцію чи мітинг, які завдяки участі впливових осіб мають до своїх послуг місцеву пресу, зали, підтримку влади тощо. Кожне слово, кинуте з паризького центру, може миттєво розлетітися по всій Франції. Та це ж справжня сила! І стає зрозумілою мудрість Розочки в тому, щоб зробити цю організацію винятково французькою: лише така організація могла досягти того, про що зі зрозумілих причин не могла б, навіть за найбільшої ревності, мріяти польська пропаганда. Інша річ, що наша влада мала б зробити все, аби шляхом тісного контакту з цим неоціненним Товариством користуватися його структурою і дбати про те, щоб праця пані Байї була якомога пліднішою. Я міг би про все це дещо сказати панові міністру закордонних справ, та що вдієш, коли мене не питають...

Особисто я виніс зі своєї провінційної мандрівки найприємніші враження. Облишмо особисте задоволення; але мені було миле відчуття користі, яку можна в такий спосіб принести нашій справі. Мене забавляв подив, із яким я стикався, той переворот, який я вчиняв в уявленнях французьких провінціалів про Польщу. Йдучи на польську пропагандистську лекцію, француз налаштовується радше на тон сльозливого співчуття; останнє, чого він сподівається, — це що він сміятиметься, що йому буде весело. Польща весела, оптимістична, міцна, яка щось приносить Франції, замість того щоб просити про щось, була для них новиною. Водночас у них зміцнювалося переконання, що симпатії та духовна спорідненість між Францією та Польщею є чимось живим, реальним, а не легендою зі старої гравюри. І мені було приємно відчувати, що Польща надовго (бо провінція довго перетравлює свої враження) стає в цьому місті актуальною темою, приємно було бачити в усій пресі розлогі статті під заголовками на кшталт марсельського: «Хай живе Польща, панове!» Приємно було чути тости на честь Польщі, на честь президента Польської Республіки, які виголошували префекти та мери. Ну й вина при цих тостах теж були не з гірших.

Після урочистостей у Сорбонні позиція варшавської преси була досить оригінальною. Можна було б припустити, що є речі, перед якими «політика», або те, що тут називають політикою, відступає; де там! Наша «права» преса знайшла тут тему лише для дитячих чвар. («Один кореспондент пише, що в Сорбонні було 3000 осіб, другий — що 5000, тоді як відомо (!), що великий амфітеатр Сорбонни вміщує заледве 1000 осіб; один пише, що міністр Марен приколов Бою хрест на початку, а другий — що наприкінці, то хто ж збрехав? тощо», — волає якась газетка, а найкумедніше те, що на тлі паризьких відносин урочистість у Сорбонні мала характер виразно «правий»...). Низка часописів визнала за потрібне замовчати мою поїздку Францією глибокою мовчанкою. Тож не задля марної хвальки, а тому, що моя місія була певною мірою публічною, дозволю собі навести один документ, свідчення ефекту моєї мандрівки. Це, у скороченні, лист професора Дюена, президента академії в Маконі, написаний пані Розі Байї після мого перебування в цьому місті: «Дорога пані. Бой зачарував слухачів, Бой став другом маконців. І справді, в неділю пан Желенський мав у нашому місті величезний успіх, і я з великою радістю стаю тут речником тих 500 осіб, які його слухали, аплодували йому, вітали його. В суботу ввечері я був на вокзалі, пан Желенський приїхав нелюдськи втомленим, але добре проспана ніч повернула ему гарний вигляд і жвавість. Я поснідав із ним у готелі, після чого забрав до себе на келих шампанського та чорну каву. Дотепність і чарівна оригінальність нашого польського доповідача відкрилися нашим друзям одразу, і ми були певні, що він захопить слухачів. ...З перших слів Бой знайшов шлях до сердець маконців, сказавши їм, що перед подорожжю до Франції, бажаючи виправити свою вимову, читав уголос "Жоселена": не можна було сильніше потішити маконські душі. Йому аплодували без кінця, щонайменше тридцять чи сорок разів. У четвер на засіданні я висуну пропозицію обрати пана Боя-Желенського почесним членом нашої Академії. Коли, зійшовши з естради, ми повернулися до зали, щоб послухати концерт після лекції, оплески та вигуки схвалення вибухнули знову: наш симпатичний поляк, усміхнений і збентежений, був помітно зворушений. Увечері за вечерею, в якій брав участь наш префект, Бой чарував своєю жвавістю, і ми проводжали його на вокзал із жалем у серці, що такий прекрасний день уже минув. Зізнаюся, що ваш друг Бой цілковито підкорив мене, і мені дуже шкода, що, прощаючись із ним, я не обійняв його так, як обіймають брата або найкращого друга».

Отримуючи такі листи, Розочка бере карту Франції й пропонує мені ні багато ні мало — 150 міст. «Кращої пропаганди для Польщі я не знайду», — каже вона.

— Але ж, Розочко, — відповідаю я зі сміхом, — поки я доїду до останнього, я буду вже трухлявим дідом і перестану бути чарівним!

Проте я пообіцяв повернутися восени, щоб зачарувати ще з десяток містечок.

Ті, хто знає мене у Варшаві як сором'язливого, мовчазного й замкнутого, навряд чи уявлять мене в цій ролі. Я й сам подумки повторював ті рядки з «Пана Тадеуша»: «Здивувалися присутні, дивлячись на Робака, звідки в нього взялася міна і веселість така»... Усе для Батьківщини. Але чого це мені коштувало для здоров'я!..

У Сорбонні та в інших місцях

У попередніх фейлетонах я сплатив борг суспільним настроям, чи дозволено мені тепер буде накидати кілька слів особистих вражень? Я зобов'язаний цим делікатності моїх знайомих, кожен з яких каже мені: «Не буду втомлювати вас запитаннями, бо ви, певно, все це опишете». Але з чого почати, коли в мене все трохи переплуталося в голові, все злилося, як морозиво, в одну кашу, що є символом мого життя, сотканого з речей серйозних і менш серйозних. Тож одного дня Сорбонна, натовп публіки, оркестр, статуї великих людей, посли, міністри, академіки, а посередині я, бідолаха, з невиразним відчуттям собаки в кегельбані. Наступного дня інша картина: прийняття у французьких студентів, де любі хлопці співають мені пісень, від яких вуха в'януть. І знову наступного дня сніданок на мою честь у польському посольстві, за столом — цілий підручник французької літератури, самі лише тузи, прийом у найвищому стилі, лакеї делікатно шепочуть на вухо назву й рік налитого вина, перед гостем по шість виделок, до кожної страви інша. Весь час позираю на Флера, що сидить навпроти, спостерігаю, якою виделкою він що бере, і сліпо мавпую його: такий ніколи не помилиться. Послиха говорить про Монтеня, посол говорить про Паскаля — отакі часи! Наступного дня чарльстон у «Гран-Екар», де вельми вишукана іноземка страждає на морську хворобу просто мені на рукав смокінга; коли я наступного дня бідкався про це своєму другові-французу, він відповів мені з тоном лагідного докору: «Mais, mon cher (але, мій любий), хіба це місце для офіцера Почесного легіону?» Наступного дня я виступаю в Маконі, де стаю членом Академії, мої колеги-академіки проводжають мене ввечері на потяг, уранці я виходжу в Монте-Карло, де виграю тричі поспіль на один номер en plein (чисту ставку на одне число), обідаю з красунею пані Лаурою, повертаюся до казино, вирішивши грати розумно, внаслідок чого програю майже все назад, і наступного дня я вже в Тулоні, де від імені земляків мене зустрічає на вокзалі пан Едвард Лігоцький. Чи ж я не мав рації, говорячи про нерозривне сплетіння речей серйозних і менш серйозних?

Увечері в Тулоні мені показують майже історичну кав'ярню, де сиділи nos petites alliées (наші маленькі союзниці) з роману Клода Фаррера. Сідаю в куточку й роззираюся по залі. Можливо, щось змінилося з часів Фаррера, але я бачу самих лише шльондр. Дивлюся на них майже з розчуленням. Мені хотілося б сказати їм: «Чому ви мене не вітаєте? Це ж я, сестра ваша, хвойда, добре відома в Кельцях та в Радомі, яка, вирвана з батьківщини, приїхала, заскочивши до Парижа, обробляти портові міста...» Кому ця метафора видасться недостатньо ясною, того відсилаю до моєї книжки під назвою «Бреверії» та до вміщеної в ній статті «Мій пастирський об'їзд». Бо саме ця книжка стала початком усього. Її дали «Розочці», щойно вона підовчила польську мову; вона прочитала мою лекцію «Як я став літератором» і звернулася до мене з питанням, чи не виступив би я в Парижі з чимось подібним, але для французів. Я погодився, не припускаючи, що моя балачка має стати віссю урочистостей такого масштабу.

І коли я сьогодні про це думаю, не можу втриматися від подиву перед відвагою та літературною інтуїцією Розочки, яка не побоялася запустити «Зелений Балоник» (славнозвісне краківське кабаре) під купол Сорбонни. Але Розочка любить ризик. Я сміявся з неї потім, що коли вона сиділа на естраді, забитій достойниками, то впивалася в мене поглядом із міною людини, яка поставила 100 франків на коня і стежить за ним очима: добіжить чи зламає ноги.

Я дістався, здолав кілька перешкод, під час яких занепокоєна зала затамовувала подих, а потім вибухала реготом, і опинився у чудовій формі на фініші. Старий Думік змахнув прапорцем, оголошуючи перемогу, міністр Марен повів мене до ваг, трибуни гриміли від оплесків, а я, захеканий і розпашілий, підставляв копито для привітань. Пам'ятаю якись літніх дам, які зі сльозами на очах тиснули мені руку, повторюючи лише: «Полька! Полька!» — єдине слово, яке знали ці бідолахи, очевидно, доньки чи онуки емігрантів.

Розваги. Що за нісенітниці я сьогодні пишу! Хвойда, кінь — хіба це стиль для офіцера Почесного легіону, сказав би мені мій французький приятель. Але вибачте мені, читачі; це реакція: шість тижнів я репрезентував, шість тижнів був пристойним, добре вихованим, бездоганним. Це, попри все, обтяжує. Людина може у Варшаві вдавати парижанина, але в Парижі почувається трохи дикуном, людиною Сходу, азіатом: її обтяжує це досконале врегулювання життєвих форм. Звісно, у спілкуванні з французами, бо існує й інший, окремий Париж для іноземців. Але французи страшенно впорядковані. Усі п'ють вино, але ніхто не впивається; усі сміються, але в певних межах; усі розважаються, але ніколи до ранку. Мені не доводилося бачити найменшого порушення цих норм, накладених звичкою до наполегливої праці та віковою культурою дозвілля. І зізнаюся, я трохи задихався в цьому розсудливому спокої. Тоді я вислизав до російської кнайпи, де під балалайку затягують тужливих пісень, де людина, як той Протасов у «Живому трупі», повторює в душі: «Співай, Машо! Співай ще! Ох, аби тільки це тривало»… Або до затишних барів, де суха Америка заливається майстерно змішаними коктейлями. Або до одного симпатичного закладу, де в тісній кімнатці негри під шалений ритм колишуть у танку педерастів і лесбійок. За дивним законом контрасту, я завжди в цьому кублі відчуваю якийсь приплив морального здоров'я, подих сили. Усе це — отой Париж іноземців; участь французів у цих розвагах мізерно мала. Під час моєї невинної пригоди в «Гран-Екар» (нічний клуб «Grand-Écart») я мав із десяток товаришів по нещастю; зчинився крик, вереск, як під час загибелі корабня, але водночас це була справжня Вавилонська вежа іноземних мов та акцентів.

Така сама, навіть ще більша поміркованість у розвагах панує і в провінції. Прийнятий усюди найнайсердечніше, нагодований, напоєний, але ніколи поза визначеним часом, я ніде не зустрів людини, яка б щиро сказала мені після встановленої години: «Ну, а тепер ходімо вип'ємо». Особливо для одружених чоловіків цей режим є безкомпромісним. Коли в Екс-ан-Провансі ми сідали о пів на восьму вечеряти, я запитав, як мені повернутися до Марселя. Мені кажуть: «Останній потяг відходить о 9-й вечора, потім є ще автобус від казино о 12-й; але це вже, мабуть, для вас буде пізно, та й ці панове одружені…» Уявімо собі у нас за такого ж градусу сердечності: гадаю, автобус від казино від'їхав би порожнім, а я наступного ранку, в капелюсі набакир, випивши купу брудершафтів із людьми, чиїх імен навіть не знаю, видряпувався б до вагона.

Поляк, суспільне становище, митець. Один провінційний професор, який ставився до мене як до світила, сказав мені: «Це так мило з вашого боку, що ви, попри ваше становище, зберегли в собі щось від богеми». — «Дорогий пане, — відповів я, — уся Польща — це одна велика богема. Ми ніколи не мали часу чи можливості виробити в собі буржуазні чесноти. Шляхи нам торували поети, єдиним нашим справжнім здобутком було мистецтво, а інтелігенція рекрутувалася зі збанкрутілої шляхти. У цьому наша чарівність».

І ця богемна чарівність підкорює кожного француза, який побуває якийсь час у Польщі. Я бачив чимало таких, що гостювали у нас: усі вони зберегли найприємніші спогади. Бо француз, опинившись у Польщі, дуже легко полячиться. Він знає, що це йому не зашкодить, він у відпустці, для нього це приємний перепочинок після суворих рамок французького життя. Він проводить ці кілька тижнів в атмосфері безмежної сердечності й потім довго згадує їх. Я знав одного молодого адвоката на Півдні, який місяць пробув у Польщі з екскурсією студентів: він не перестає говорити про ту поїздку, згадує її як поезію свого життя. Це також неоціненна Розочка організовує такі подорожі: слід робити все можливе, аби їх було якомога більше, бо ці наші гості стають потім сіячами симпатії до Польщі.

Звертаю увагу, що я закінчив фейлетон на суспільній ноті.

У молоді

Наступний день я провів у королівстві студентів; мене запросили у два місця: до знаменитого Університетського містечка (Cité universitaire) та до товариства паризьких студентів на вулиці Ла-Бюшері. Два різні світи! Рай і пекло; заспокойтеся, пекло найсимпатичніше у світі.

Університетське містечко — це рай. Рай гігієнічний, зразково влаштований, сповнений чеснот і переваг. Це велика фундація міжнародного характеру, яка існує лише кілька років, — місто майбутнього. Ось як воно виникло, якими є його мотиви та мета.

Паризький університет нині має понад 22 000 слухачів, з них більше ніж 3 500 іноземців. Це лише сам університет, не рахуючи багатьох професійних шкіл. Ця величезна маса молоді живе і працює переважно в жахливих умовах; вони погано мешкають, погано харчуються, виснажують себе підробітками; не один майбутній геній може загинути в таких умовах.

Найгострішим останнім часом, як і всюди, було житлове питання. І ось знайшовся чоловік — це був пан Еміль Дойч, — який пожертвував паризькому університету 10 мільйонів франків за умови будівництва студентських гуртожитків на території колишніх фортифікацій біля бульвару Журдан, у найздоровішому куточку Парижа. Було викуплено величезну ділянку, 28 гектарів землі: 9 відвели під житлові будинки, 19 — під парк та спортивні майданчики. Це й стало початком Університетського містечка.

За задумом засновника, Університетське містечко має служити молоді всіх країн. У цьому криється глибока думка: об'єднуючи та зближуючи молодь з усіх куточків світу, розвивати дух загального братерства, товариськості в праці та розвагах, дух інтернаціоналізму в шляхетному розумінні цього слова. Водночас найстаріший університет світу мав повернути собі той характер, який він мав ще з XII століття.

Кожна нація, яка висловить готовність побудувати там свій дім, отримує для цього необхідну землю. І невдовзі, завдяки щедрості пана Бірманса-Лапотра, коштом 5 мільйонів франків постав будинок бельгійських студентів; за ним — щойно відкритий будинок канадців. Посипалися пожертви на будинок аргентинців, на будинок випускників Центральної школи (École Centrale), на будинок вихованців Сільськогосподарської школи в Парижі, на будинки американських та англійських студентів; обирають собі ділянки швейцарці, нідерландці, іспанці, кубинці. Містечко росте як на дріжджах. Незабаром воно налічуватиме 4 000 мешканців.

Мета цього Містечка полягає в тому, щоб студент знайшов у ньому все: дім, роботу і розваги. Прості, але милі кімнати відрізняються від подібних закладів витонченим кокетством; кожна з них трохи інакша, навіть шпалери мають інший візерунок, аби уникнути казарменого вигляду і стати затишною для мешканця. В окремих корпусах розташовані дешева й здорова їдальня, бібліотеки, місця для зібрань, концертів, лекцій. У величезному парку облаштовано майданчики для ігор та спорту.

Організатори не приховують, що прагнули б участі всіх народів у цій справі. Особливо вони хотіли б бачити там польський дім. Вони просто-таки просили мене, щоб я, повернувшись на батьківщину, порушив це питання. Кількість поляків, які навчаються в Парижі, завжди була значною; Париж має в історії нашого духовного життя незабутні сторінки минулого і досі живе сьогодення. Було б дивно, якби Польщі не виявилося в цьому колі. Польський дім має постати в цьому Університетському містечку — чи то за державні кошти, чи то завдяки приватній благодійності. Можливо, знайдеться хтось, хто схоче вписати своє ім'я в цю тривалу й шляхетну справу?

У зовсім інший світ я входжу на вулиці Ла-Бюшері, в домі Товариства паризьких студентів. В Університетському містечку мы були ніби поза Парижем, на самому його краї, там усе дихає сучасністю, гігієною, майже монастирським ладом. Тут же я перебуваю в самому серці Парижа, у будівлі, перебудованій із якогось старого монастиря, через вікно на горішньому поверсі видно вежу Нотр-Дам, внизу — тісні вулички Латинського кварталу… Почуваєшся перенесеним у часи Війона, в часи школярів-пустунів, у середньовіччя…

Неділя, день розваг і відпочинку. В одному залі — дансинг, де мене втягують у шалену фарандолу (провансальський танець), під час якої раз у раз хтось опиняється на підлозі. Мені згадуються давні фарандоли, які танцювали колись на самій вершині Монмартра, в «Мулен де ла Галетт», коли про дансинги ще й не снилося і коли лише «Бюльє» та «Мулен де ла Галетт» кілька разів на тиждень від 9-ї до 12-ї відчиняли свої двері для танців. У другому залі, в барі, галас, крик неймовірний; це студенти влаштовують перегони на стільцях. Я обходжу все: залу для занять, де, попри неділю, сидить над книжками кілька людей; далі бібліотеку, розташовану під куполом старої каплиці. Наскрізь оригінальна постать — це бібліотекар, тип вічного студента, до того ж дипломований юрист, який, проте, категорично не схотів переходити до професійного життя і залишився зі студентами. Визнавши, що така непохитна воля до неробства — це вже не примха, а справжнє покликання, студенти створили для нього синекуру (посаду, що дає дохід без особливої праці) бібліотекаря, на якій він спромігся дожити до цілком поважного віку. Він є живим збірником студентських пісень і гостинно приймає відвідувачів.

Ох, ці студентські пісні! Не знаю, хто пустив там поголоску, ніби я, як перекладач Рабле, полюбляю найсолоніші з них; і от любі хлопці підготувалися, щоб догодити мені в цьому. Було що послухати. А родзинкою студентських пісень сьогодні є й те, що виникали вони в епоху, коли ще не було студенток; нині ж їх співають, звісно, у їхній присутності, часто під їхній акомпанемент. Панночки тримаються при цьому абсолютно серйозно, як молода й скромна слухачка медичного факультету, що вивчає анатомічний атлас: це належить до наукових занять. На столі, накритому в старій каплиці, з'являється ціла армія пляшок шампанського: адже мене запросили на почесний келих Вувре (Vouvray d'honneur)! Саме там, оточений колом студентів, які хором затягували «Un chic a Бой» («Шикарний Бой»), я виконав той сольний танець, який так поетично описала у своєму дописі пані Аурелія Вилежинська як «поєднання бенедиктинського начала з діонісійським».

Я розпитую тутешніх студентів про Університетське містечко, мені цікаво, що сама молодь про нього думає. Вони говорять про нього зі схваленням, але відчувається, що студента з Ла-Бюшері нелегко було б туди запроторити. Бо ця організація, саме через те, що вона задумана в гігантських масштабах, мусить мати в собі щось фабричне, щось досить чуже духу паризького студентства бодай через свою досконалість. Ця одноманітність, ці суворі правила, ці регламенти, ці визначені години повернення… Французький студент уміє накласти обмеження на себе сам, але не дуже терпить, коли їх накладає хтось інший.

Університетське містечко — це майбутня Пан-Європа, витвір мудрий, логічний, багатий на перспективу; Ла-Бюшері — це Париж, це Франція, яка ж вона чарівна у своїй радості життя, яка міцна під своєю удаваною легковажністю! І мені згадався уривок із «Про дух законів», який я щойно перекладав, де великий письменник каже з очевидною думкою про Францію:

«Якби існував у світі народ легкий у спілкуванні, сердечний, сповнений радості життя, смаку, невимушеності в обміні думками; народ живий і милий, часом необачний, часто легковажний; при цьому відважний, шляхетний, щирий, із почуттям честі, — не слід було б обмежувати законами його звичаї, аби не обмежити його чесноти. Якщо характер хороший, то що важать деякі хиби, які з ним поєднуються?

Можна було б там суворіше тримати в шорах жінок; ухвалити закони, щоб виправити їхні звичаї та обмежити розкіш; але хто знає, чи не втратилося б при цьому трохи того смаку, який є джерелом багатства народу, і тієї галантності, що приваблює до нього іноземців?

Нехай хтось прищепить дух педантизму народові, веселому від природи, — держава не виграє від цього нічого, ні всередині, ні зовні. Дозвольте йому робити легковажні речі серйозно, а серйозні речі — весело».

Так каже розсудливий Монтеск'є. Не будьмо ж суворішими за нього.

Зв'язки

Описуючи прийняття у паризьких студентів на Ла-Бюшері, я забув додати, що в цьому товаристві існує гурток «Друзів Польщі», який тісно пов'язаний із центральним офісом товариства «Les amis de la Pologne». Розочка і туди дісталася.

Плітки. А тепер попліткуймо. Я помітив, що всі обожнюють плітки, але ніхто не хоче в цьому зізнатися. Треба це зламати.

До того ж у цьому випадку плітки мають глибший сенс. Для народів, які здавна живуть нормальним державним життям, подібні міжнародні виступи є чимось звичним; для нас же всі кроки на світовій арені є новиною, першим капіталом досвіду. Коли син повертається з першого балу, він будить матір і розповідає все, «як було».

Я хочу поговорити сьогодні про зв'язки. Читач одразу припускає щось непристойне. Зовсім ні. Я говорю про інші зв'язки.

Зв'язки в Парижі зав'язуються і легко, і важко. Кожен там носить панцир банальної ввічливості — напевно, необхідний самозахист у випадкових контактах; простоту, сердечність, послужливість береже для стосунків справжніх.

Але й не про ці зв'язки я хочу сьогодні говорити. Я говоритиму про високі зв'язки. І там теж ті самі протилежності. Враження від такого кумедного контрасту я зберіг від свого знайомства (подумаєш!) із двома міністрами.

Одного дня пані Байї каже мені, що хотіла б запросити мене на сніданок із міністром Мареном. Я почуваюся вельми вшанованим. Питаю, де?

— У Бартека.

Я трохи здивувався в душі. Цей могутній міністр — у Бартека! «У Бартека» — це найдешевша «польська таверна» на вулиці Руає-Коллар, така маленька, що там насилу поміститься тридять осіб на вузьких лавках, мила, але суто студентська, простішої годі й уявити. Отож я з'являюся до Бартека; у призначений час заходить міністр, велетень із пишними вусами, з портфелем (міністерським портфелем!) під пахвою. Входить із найприроднішим виглядом, наче він досі студент, який у Латинському кварталі почувається як удома. Сідаємо вчотирьох на тісних лавках: четвертим є один із найвпливовіших депутатів, віцеголова групи «Друзів Польщі» в парламенті. Розмова найневимушеніша у світі, говоримо про гумор, про пісні, про сміх; міністр весело теревенить, згадує, як колись, будучи депутатом, перехитрив виборців, розповівши їм у момент дуже небезпечного голосування пікантний анекдот, яким так їх розсмішив, що вони ухвалили йому все, що він хотів; лише наступного дня вони дорікали йому, що він пошив їх у дурні. Їмо борщ, зрази, довго сидимо за кавою. Прощаюся з міністром із таким відчуттям, що, якби я колись мав до нього справу, пішов би просто як до старого знайомого.

Іншого дня каже мені Розочка: «Я влаштувала для вас аудієнцію у міністра Ерріо, було вкрай необхідно, щоб він вас прийняв. Нам призначили час на пів на дванадцяту, тож чекати не доведеться».

Приходимо о пів на дванадцяту. Приймальня переповнена. Люди з величезними бородами, яких уже ніде й не побачиш; здогадуюся, що це делегації професорів із провінції (Ерріо — міністр освіти). Дізнаємося, що бородані кучкуються тут від 9-ї ранку. Збоку сидить молода жінка з оберемком квітів, мабуть, для міністра. Обачна особа взяла верес, ніби передчуваючи, що інші квіти зів'яли б, перш ніж вона дочекається своєї черги.

— Коли можна буде потрапити до пана міністра?

— Не раніше, ніж за дві години.

Жахливо! На першу годину мене запросив пан Стефан Обак («Поляк, хоч і по-французьки причепурився», Сагалас Лондон із Балабанівки, найпослужливіша людина у світі) на сніданок із двома впливовими журналістами: Мюре з «Дебатів» (Journal des Débats) та Фіно з «Ревю Мондіаль» (Revue Mondiale).

— Треба щось робити, Розочко. — Ходімо до пана Ріпо, він великий друг Польщі. Ми йдемо до керівника кабінету, пана Луї Ріпо, який нещодавно видав надзвичайно цікаву книжку «Під час грози. Франція та Польща» (там зібрано всі документи щодо взаємин Франції та Польщі в часи Великої війни, разом із тими, які свого часу конфіскувала в газетах французька цензура. Передмову до цієї книжки написав міністр Ерріо). Пан Ріпо приймає нас дуже сердечно, ми розмовляємо про польські справи, він запрошує мене до Шательро, де він є мером, і врешті наказує возителеві негайно провести нас до міністра. Повертаємося до приймальні. Яка ілюзія! У керівника канцелярії свої порядки, у возителя — свої. Він раз по раз пропускає бороданів, а ми сидимо. Я починаю розуміти глибоку філософію дами з вересом. Уже по першій. Кажу Розочці: — Мабуть, я вже піду, бо ті панове — журналісти, вони мають писати про мене статті, вони будуть голодні, злі, і це відіб'ється на мені, а міністр що? Фіть-фюїть, та й по всьому! Розочка розуміє життя. — Ходімо, — каже вона. — Залишите у возителя візитівку. Йдемо до возителя. — Мені дуже прикро, що я вже не можу чекати, — кажу я, — хотів лише на хвилинку засвідчити свою повагу пану міністру, залишаю свою картку. Возитель дивиться на мене випробувально. Очевидно, іспит пройшов успішно, бо він каже: — Якщо ви лише на хвилинку, то я спробую провести вас перед делегаціями. (І скільки ж тих делегацій!?). Може, дозволите пройти до пана секретаря. Входимо до секретаря; Розочка пояснює йому нашу історію. — Нам призначили аудієнцію на пів на дванадцяту… Секретар безпорадно розводить руками. Делегації чекають від дев'ятої… У цю мить лунає телефонний дзвінок. Секретар бере слухавку, розмовляє часину, після чого сміється і каже: — Це той добрий Обак довідується, що діється з паном Боєм, бо ті панове вже голодні. Що ж, мабуть, мушу вас впустити. Він заглядає крізь бічні двері, влучає в мить, коли між однією та другою аудієнцією нікого немає, і заштовхує мене без жодного попередження до кабінету міністра. Я опиняюся навпроти кремезного чоловіка в розквіті сил, який дивиться на мене, не знаючи, хто я і з якими намірами сюди потрапив. Я дивлюся на нього. Дивимося один на одного. Міністр справляє враження людини нелюдськи втомленої і водночас розбурханої, голова в нього трясеться, очі налилися кров'ю, схоже на те, що він щойно мав якусь дуже неприємну розмову, кричав, можливо, когось виставив за двері й досі не оговтався. Ситуація коротка, але ніякова. На щастя, до кабінету влітає Розочка і, бачачи, що коїться, поспіхом починає: — Маю за честь представити пану міністру… пан Бой-Желенський… про якого пан міністр… Міністр дивиться на мене нетямним поглядом, важко дихає і здавленим голосом каже: — Je sais… Je sais (Знаю… Знаю)… Розочка веде свою літанію далі: — Який… якого… якому… тощо. Міністр простягає мені руку: — Je sais… Je sais… Франція вдячна вам… Дивлюся на нього, і мені щиро жаль його. І думаю про себе: чи варто обирати найздібніших людей міністрами, щоб потім марнувати їх на такі справи? О, марнотратна демократіє! — Франція вдячна вам… Раптом у його втомленій голові спалахує рятівна думка, тема для розмови: — Приїздіть у неділю до Ліона. Дивлюся стурбовано на Розочку. — Пане міністре, — каже вона, — пан Желенський, на жаль, не може, завтра він виїжджає до Ельзасу, в суботу має бути в Кольмарі… Міністр важко дихає. — Це байдуже… Це байдуже… приїздіть у неділю до Ліона. — Ваша Екселенціє, на жаль… Знеохочений міністр розводить руками, після чого простягає мені правицю. Аудієнцію закінчено. Я вилітаю, наче студент із класу, тягну Розочку майже танцювальним кроком через приймальню (пані з вересом усе ще чекає), мені хочеться обійняти возителя, портьє. Бородані дивляться на нас із заздрістю. Я кидаюся в таксі й мчу на сніданок. Ох, як же вони там, мабуть, зголодніли, як, мабуть, клянуть мене! Застаю всіх у чудовому гуморі на терасі «Вебера»; сонце світить, переливаючись у келихах із вермутом. Окрім пана Обака та двох журналістів, тут є й пан Ріпо, той самий, у якого я був годину тому. Він запитує, чи потрапив я до міністра. Я, сміючись, розповідаю йому про свою аудієнцію. — Передавайте вітання міністру, — додаю я, — і перекажіть, що я читав його книжку про пані Рекам'є, але не сказав йому цього, щоб не виглядало, ніби я підлещуюся до влади. — О, шкода, що ви йому не сказали, це б його дуже зацікавило; c'est un homme de lettres (він же літератор). — Чому ви мені не згадали, що хочете бачити міністра, — каже пан Обак, — він би прийняв вас окремо і перед усіма, вранці, коли ще не втомлений. Погомоніли б собі. Він говорить це з такою спокійною впевненістю, що, якби мені колись знадобилося телеграфне благословення від Святішого Отця, я звернувся б тільки до Обака. Оце так зв'язки! Але ніколи через головні двері, це нічого не варте. Відгомін пісні Відтоді, як я був університетським професором, у мене залишилася професорська неуважність: завжди щось забуду — то парасольку, то портфель. Ось і в попередньому фейлетоні я вивів на сцену пана Обака, а забув представити його широкому загалу: тож пояснюю, що це паризький журналіст, кореспондент варшавських часописів тощо. Другу річ я забув, коли розповідав про французьку провінцію та її зацікавлення Польщею, що саме прокидається. Мені, зокрема, показали в нашому посольстві зворушливий документ: лист французького школяра, адресований безпосередньо послу. Лист, написаний учнівським почерком на аркуші, вирваному із зошита, звучить так: «Пане Посол Польщі! Я учень молодших класів гімназії в Безансоні і маю підготувати доповідь про Польщу; тому найчемніше прошу Вас ласкаво надіслати мені фотографії, документи, а також економічні та політичні дані про Польщу. Прийміть, Пане Посол, запевнення в моїй глибокій повазі. Жорж Девільєр Додаю марку за 50 сантимів на відповідь». Боюся, що наші дітлахи, заохочені прикладом цієї прекрасної довірливості, почнуть масово звертатися до пана Ляроша по фотографії Жозефіни Бейкер (відомої американсько-французької танцівниці). А тепер поговорімо про інше, поговорімо ще раз про пісню. Відколи сягає моя пам'ять, у нас завжди чути фейлетонні роздуми про те, чи пісня у Франції віджила своє, чи занепала тощо. Та хіба може зникнути те, що так глибоко вкорінене в характері нації? Звісно, нині далеко до часів «Ша-Нуару» (кабаре «Чорний кіт»), так би мовити, «героїчної» доби пісні, коли стільки чинників спричинилися до її вибуху. Тут і форми народовладдя, що демонстрували стільки трагікомічних контрастів між ідеями та їхнім утіленням; і перші пориви нового «люду», що насувався; і розчарування в республіці, яка не загоїла соціальних ран; і протест митця проти буденності та облуди життя; і незабудки сентиментальності, що виросли над ринвами величезного міста; і подих із провінційних полів, звідки прибув до Парижа не один із цих співаючих злидарів, — скільки ж нот, скільки тонів! І перша зустріч митця, богеми, анархіста, який на маленькій сцені зійшовся віч-на-віч із аристократом, буржуа, світською лялькою, що шукала там нових гострих відчуттів, із дипломатом чи іноземним князем, — було в цьому щось збудливе, щось творче. Це була доба неймовірного багатства форм, буяння; незабутній спогад для тих, хто пережив ті часи. Коли я мав честь виступати в Сорбонні, після мене говорив Рене Думік, незмінний секретар Академії, якого вважали трохи мамонтом. (У короткій статті під назвою «Неймовірний віртуоз» Віктор Снелль писав: «Пан Бой розсмішив самого Рене Думіка: цим усе сказано!»). Отож, провідним мотивом промови Думіка була — пісня, були спогади про те, як молодим хлопцем він вислизав до «Ша-Нуару», де на сцені скандалізував публіку не один із його нинішніх колег-академіків. Говорив Думік про глибоке значення пісні в житті Франції, про поезію паризької бруківки. Ця промова представника Академії стала певною мірою сенсацією наукового Парижа. «Пан Бой прибув до нас, щоб творити дива, — сказав у прикінцевому жартівливому зверненні міністр Марен; — ми чули тут поважний часопис Revue des deux Mondes, що співав гімни на честь "Чорного Кота"; такого ще не бувало». Так, із самого початку, в найурочистіших стінах, мені забринів відгомін пісні. Але згодом я чув його повсякчас. Усюди я зустрічав своїх однолітків, які в ту саму епоху, коли я тинявся Парижем, навчалися в Латинському кварталі й слухали ті самі пісні. Пізніше, одружившись і ставши батьками родин, вони трохи замкнули на замок ці студентські переживання, як зазвичай робить француз, який стає зовсім іншою людиною, щойно «осяде»; але якими ж живими є ці приспані спогади! В одному домі господар, розігрітий цими згадками, оживився до такої міри, що почав за обідом співати на десять голосів, удаючи давніх шансоньє; служниця-ельзаска, яка знала його як поважну людину, аж заходилася від реготу при цьому видовищі. Коли я прибув до Кольмара, префект влаштував на мою честь прийняття. І що то за прийняття! Червоний килим на сходах аж до самої вулиці: «таке бувало лише для маршала Фоша та для президента республіки», — кажуть мені кольмарці, здивовані цією помпою. Отак в Ельзасі цінують дружбу з Польщею. Зала прибрана квітами, оркестр грає «З димом пожеж», усе місто дефілює переді мною, а я поводжуся наче удільний князь. Мені це було дуже до лиця. У розмові симпатичний префект запитує мене: — Ви навчалися в Парижі? — Навчався… це надто голосно сказано! — Здається, ви бували в Ноктамбюлі… — О, це щира правда… Тут ми й порозумілися. Виявилося, що префект часто бував там у ті самі роки, слухав ті самі пісні й досі пам'ятає всі напам'ять. Ми делікатно відходимо за кущі й починаємо наспівувати один одному на вухо Chanson d'antan (Пісню минулих літ) Монтеюса та інші по черзі. Забуваємо про гостей. У префекта гарний теноровий голосок, я роблю йому комплімент, що він, мабуть, і сам співає. — О ні, — відповідає він, — під час війни гази знищили мені голос… Напевно, це інтермецо призвело до того, що префект у своїй промові наголошував переважно на моїх заслугах як пісняра, а закінчив вигуком на честь Президента Польської Республіки. Але особливо мені врізалася в пам'ять одна сцена, немовби навмисне створена для друку. Через кілька днів після мого виступу я отримав листа за підписом: «граф де Л…» Граф просив мене призначити годину або зайти до нього в певній літературній справі. Я досить довго прожив у Галичині, щоб навчитися шанувати графів; не бажаючи бути зв'язаним часом, я відписую, що зайду до графа сам. Йду за вказаною адресою: скромний будинок, флігель, чорні сходи, на дверях табличка з написом: «Уроки співу». Я подумав, що помилився, але питаю про графа де Л… Літній пан, який відчинив мені, каже: — Так, це я. Переді мною постає тип на кшталт пана Побратинського з «Історії гріха», породисте красиве обличчя, велика дбалість про себе при очевидних злиднях, гладко поголений, гарні старосвітські вуса. — Ви мали до мене справу? — запитую. — Так. Ось яка справа. Граф мав сестру, відому письменницю під псевдонімом Шамполь, вона писала популярні чверть століття тому повісті для молодих панночок; одна з цих повістей навіть отримала Монтіонівську премію. — Чи не погодилися б ви перекласти кілька з них і знайти в Польщі видавця? Я насилу стримую сміх; пояснюю, що маю іншу царину діяльності, дуже зайнятий… Протягом усієї цієї розмови, заглушаючи наші голоси, з іншої кімнати долинають пристрасні звуки пісні; раз по раз повертаються слова tendresse-caresse-maîtresse-ivresse-sans cesse (ніжність-пестощі-коханка-сп'яніння-без упину) — класичні рими ліричних вибухів із кафе-концертів. Оригінальний урок співу! Господар помічає німе запитання в моїх очах. — Так, це моя дружина дає уроки, готує молодих адептів до кафе-концертів, до кабаре… Також і аматорів… Треба ж якось заробляти на життя… Але я скажу, щоб вони перервали урок… — Та ні, що ви, я це страшенно люблю, я ж і сам був піснярем… Почувши це, граф оживає, машинальним жестом відсуває вбік увінчані за доброчесність плоди своєї сестри, розпитує мене, розповідає… Зовсім інша людина! Виявляється, він має пісенне минуле, близько товаришував із усією гвардією «Ша-Нуару»; сам не виступав, але постачав пісні співакам та кафе-концертам (напевно, без зазначення авторства, бо така вже доля цих «літературних негрів» паризького ринку). Тепер дає потроху уроки разом із дружиною. Треба ж якось заробляти… Не щастило йому в житті. Зробив винахід: якийсь неймовірно дешевий спосіб друку нот; не взяв патенту, винахід поцупив його помічник і нажив на цьому маєток. Тепер граф має новий винахід, але його вже нікому не відкриє. Не щастило йому, безумовно. Написав оперету «L'enclos de Ninon» (Садок Нінон — гра слів із Нінон де Ланкло), ніде не хочуть її ставити, для цього потрібні зв'язки. Якби ж то в Польщі?… Кажу йому, що це не моя парафія, але я знаю чимало людей, можливо, він надіслав би мені примірник. Має лише один; переписування — дорога річ. Але, може, він мені щось зіграє. Я відмовляюся, мовляв, іншим разом, поспішаю… — Зачекайте-но хвилинку, я представлю вас своїй дружині. Входимо до класу співу; на знак чоловіка дружина випроваджує учня, якогось молодого телепня, і ось у вчительці, яка вчила за стіною цих легковажно-пристрасних акордів і виправляла їхню експресію, я бачу майже згорблену стареньку… — Дозволь відрекомендувати тобі, — шляхетно каже граф до графині, — пан із Польщі, з Варшави, театральний критик, пісняр, колега… Ми зіграємо пану щось із «L'enclos de Ninon». І Філемон та Бавкіда сідають за піаніно, і за мить два зів'ялі, але чисті голоси виводять любовний дует. Як же далеко ми відійшли від початку візиту: граф, старець, винахідник, сестра, нагорода за доброчесність, і, зрештою — пісня. Сорбонна, Академія, Ельзас, префектура — пісня. Всевладна, тріумфуюча пісня. Ти переміг, «Чорний Коте»! «Ксенофобія» У попередньому фейлетоні я говорив про пісню. Отож, уже багато років я маю звичку: коли приїжджаю до Парижа, першого ж вечора йду на Монмартр слухати пісні. Таким чином я одразу дізнаюся, про що Париж співає, чим цікавиться, з чого сміється. Як джерело інформації це щонайменше так само повчально, як і читання газет, але набагато приємніше. Є теми, які живуть довго. Певні уподобання популярного куплетиста Майоля та банальніші любовні пригоди Сесіль Сорель дають тему для жартів уже майже чверть століття, так само як колись огида до мила міністра Пельтана або вихрещена галльськість Артура Мейєра. Проте більшість пісень пульсує ритмом поточної миті. Коли я був у Парижі востаннє півтора року тому, всюди співали про навалу чужинців. Тон був гострий, неприязний, навіть надзвичайно уїдливий. Нині чужинці все ще залишаються мішенню для дотепів, але вже інакше: парижанин тішиться з їхньої втечі. «Нарешті ми у себе вдома, — кепкує пісня, — ми не бачимо на кожному кроці величезних екскурсійних автобусів, набитих англійськими та американськими фізіономіями варварів, які об'їжджають столицю за вісім днів і мають ілюзію, ніби пізнали Париж». «Колись (співає один із шансоньє) до мене вдерлися бандити, поліція затримала їх: це були французи! Я готовий був їх обійняти: нарешті свої, нарешті французи, а не якісь там поляки чи чехословаки. Ми знову починаємо жити у себе вдома…»

Ця нотка ворожості до елементу, який становить таку поважну цифру в балансі Парижа, доволі дивна. Адже не хто інший, як чужинці створюють бульвари, оці славетні бульвари Парижа, вони майже утримують театри, скуповують товари в магазинах, з усього світу звозять золото, долари, фунти, беручи натомість витонченість, смак, саме повітря Парижа. Чи може існувати вигідніший предмет експорту?

Мусили ж чужинці добре допекти Парижу, щоб довести його до цього. Почали діяти французам на нерви. По-перше, кількість: їх було занадто багато. І якість. Колись приїзд до Парижа вимагав певного, можна сказати, цензу. Після війни почалася навала міжнародного хамства, препотентність (зухвале панування) долара, безцеремонна й така, що безпосередньо загрожувала порушити характер міста. Навіть сама французька пісня відчула загрозу, чути було протести, що її душить і витісняє дика орда чужих мелодій.

Потім — дорожнеча. Особливий парадокс. Адже чужинці привозять гроші, а Франція потребує грошей. Але хтось один на цьому заробляв, а хтось інший втрачав. Заробляв купець, готельєр, а від дорожнечі потерпав урядовець, літератор, загалом той, чиї доходи не зростали відповідно до зростання вартості життя. Можливо, зрештою, плутали причину й наслідок: девальвацію франка з подорожчанням життя, яке приписували чужинцям. Але що мені, власне, до того.

Мене обходить інше, а саме вражає ще один парадокс. Ось, у розпал найбільшого припливу «ксенофобії» виникає, як я писав про це в одному з попередніх фейлетонів, велика міжнародна фундація француза — Університетське містечко, — що має полегшити приплив студентської молоді з усіх країн. Ось у ті самі роки зароджується ідея міжнародного театру в Парижі, кинута Жемьє та Рівуаром; у часи найбільшої ксенофобії чужинець, який шукає в Парижі знань, може бути певний доброзичливого прийому й допомоги. І в цьому — шляхетна риса Парижа: нехіть до хамства, бодай воно й приносило прибутки, і розкриті обійми для кожного, хто прибуває пити з джерела духу.

Це криється в найглибших традиціях цієї столиці світу. Бо Париж, який зрікається свого міжнародного — у шляхетному значенні слова — характеру, був би запереченням самого себе, перестав би бути Парижем. І, скажімо прямо, був би невдячним. Ба більше, ходімо ще далі: чи може зробити Париж висновок, що він є містом виключно французьким, чи має право вважати чужинців зайдами? Чи вже понад століття вони не створювали спільно з французами це місто, чи не зробили його трохи тим, чим воно є? У кожному поколінні до Парижа линула еліта всіх народів, більш-менш тривале перебування в Парижі було паломництвом для кожної освіченої людини. Линули туди, мов до Мекки, митці. Переховувалися найшляхетніші вигнанці й ті, кому було затісно деінде. І ці люди були не просто гостями Парижа, вони були певною мірою його співтворцями, кожен із них щось уносив — або спільно, або індивідуально. Ці маси найкращих чужинців вливали свою суму інтелекту, думки в потужний потік думки Парижа: ця зустріч усіх вір, усіх ідей, усіх темпераментів давала Парижу з плином віків його вселюдськість, те, що вирізняє його з-поміж інших міст. Завдяки цьому напливу француз, не схильний залишати батьківщину й досить опірний до чужих духовних кліматів, знаходить у Парижі все; парижанин, не виходячи з дому, може мати широту поглядів і досвід мандрівника, бо в Парижі він має стислий конспект усього світу. Особливо митці, які найбільше змішуються між собою. Чи був би інакше мислимим універсалізм «Людської комедії» Бальзака? Раз у раз у його присвятах, у його листуванні відбивається сопричастя з чужинцями: то у нього обідає Міцкевич, то він перетинається з Гейне, з Хоене-Вронським. Бо все це — парижани: і Міцкевич Адам, і по ньому Владислав, і Шопен, і Ліст, і Гейне, і імператриця Євгенія з Оффенбахом, без яких не було б стилю Другої імперії, і почасти Тургенєв, і Рільке…

Нещодавно я читав нову книжку Франсіса Карко: «Від Монмартра до Латинського кварталу». Чи може бути назва більш питомо французька? Це спогади про роки паризької богеми, розділ із мистецького життя Парижа. І які ж імена повторюються там чи не частіше за французькі? Утрілло, Модільяні, Пікассо, Аполлінер, Мореас… Бо поляк Аполлінер (Костровицький) і грек Мореас були ж протягом багатьох років ватажками молодої літературної плеяди у Франції, так само як одним із тих, хто найглибше проник у дух Паскаля й Монтеня, є слов'янин — слов'янин кожною волосинкою своєї русявої бороди — сьогоднішній наш гість у Варшаві, Фортунат Стровський! Стравинський, Ніжинський, Бакст — це теж Париж: вони дозрівають у Парижі, черпають із нього й віддають йому взамін себе, запліднюючи творчість молодого француза Кокто, як колись італійські актори створили своїм театром одного з найфранцузькіших письменників — Мариво. Щоби очистити Париж від чужинців, довелося б починати операцію з дуже, дуже давніх часів. І це, безумовно, було б шкода.

А жінки! Від княгині Бельджойозо до Ракель Мельєр, від Кюрі-Склодовської до Стасі Нап'єрковської, від Марії Башкирцевої аж до якоїсь безіменної студентки-нігілістки! А ця маса жінок, гарних, здібних, непосидючих, цікавих, які тягнуться, мов нічні метелики, до Парижа, щоб обпалити крильця в його вогні й залишити пилок своєї екзотичності, інакшості, таємниці! Яка ж це потужна протиотрута від того міщанського первня, що так міцно сидить у питомо французькому житті. Достатньо чув я жіночих зізнань на цю тему, щоб знати, яким потужним допінгом стає для француза спілкування з чужинкою, на скільки речей відкриває йому очі, одне слово — як його парижанізує. Можливо, цей суто французький Париж був би іншим; я люблю його таким, яким він є. І вірю в творчу силу французької раси, яка завжди зуміє впорядкувати й увібрати в себе цю масу чужих, але таких цінних елементів.

Що ж удієш, коли, попри всі ці капризи, кожен почується в Парижі так добре, так удома. Мав я там нещодавно дрібний приклад того, до якої міри витворюється просто-таки нове почуття національності. Був я з візитом у моїх старих друзів. Він — онук емігранта, син художника-парижанина, сам народжений у Парижі, говорить дуже кукульгаво по-польськи, але затятий поляк. Дружина його — краків'янка; дорослі діти не говорять по-польськи взагалі, французи. Є трохи гостей, правнук Віктора Гюго, кілька дам. Розмова точиться про навалу чужинців, тема повсякчас актуальна. Якась француженка зізнається, що їй нічим не заважають чужинці, за винятком англійців та італійців, цих вона терпіти не може. На це господиня дому: «А я досить-таки люблю чужинців, вони мене забавляють». Я мимоволі всміхнувся на ці слова, які вона промовила без найменшого усвідомлення, що насамперед вона сама є чужинкою. Вона б здивувалася, якби їй це сказати. Вона — чужинка? Та хіба ж вона не є віддавна парижанкою? Треба з цим змиритися: парижанин — це майже національність. І так само, як Америка довгі роки живилася енергією покидьків усієї Європи й переплавила їх на горду Америку, і це пішло їй на користь, так і Париж повсякчас живиться поважною сумою інтелекту, таланту, нервового капіталу, що звозиться з усіх країн. І в цьому також криється магія цього слова: Париж!

Прем'єри

Цього разу я вперше був у Парижі на прем'єрах. Потрапити на них для звичайного смертного — річ неможлива, квитків не продають, маленькі здебільшого театрики ледве вміщують пресу й тих, хто має якісь солідні права на участь у цих новинках. Але я знайшов особу, яка, мов Беатріче для Данте, була моєю провідницею цим паризьким пеклом: це пані Лубельська, молода вдова улюбленця Варшави, співака колишнього «Момуса» (знаменитого кабаре). Вона є представницею театрів Шифмана в Парижі, і з цієї причини не пропускає жодної прем'єри.

Бо публіка варшавська й гадки не має, як про неї дбають і як працюють задля її блага! Бути представницею варшавських театрів у Парижі — це неабияке завдання. Прем'єри розплодилися так, що часто не вистачає для них вечорів; бувають дні, коли прем'єра йде пополудні й увечері: бідний критик проводить час у театрі з пів на четверту з перервою на обід до дванадцятої та першої години ночі! Але що таке праця критика? Що напише — те й святе: папір усе стерпить. Інша річ — представник: він мусить оцінити річ під кутом успіху, речі найкапризнішої у світі; і до того ж успіху варшавського; порадити п'єсу чи відраяти, телеграфувати свою рецензію в десяти словах; вирішувати треба блискавично, бо конкурент не спить.

Загалом немає нічого важчого, ніж пророкувати успіх у театрі. Відома історія, як під час репетицій «Сірано де Бержерака» в Парижі паралельно репетирували іншу п'єсу, щоб мати рятівне коло на випадок провалу, який передрікали всі. Тут грають роль і місцеві обставини, пов'язані з актором, із моментом, невідомо з чим. П'єса «Світанок, день і ніч», яка тут за кілька днів святкує свій ювілей (250 вистав!), ніде, кажуть, не мала успіху, крім Варшави. Сам я переконався: слухати п'єсу в Парижі під кутом її успіху у нас — річ дуже важка. Інша атмосфера, інша манера гри, інше, зрештою, ставлення до театру — усе це призводить часом до того, що на паризький лад ти чудово розважаєшся, а водночас на варшавський — позіхаєш чи кривишся. Стомливе роздвоєння.

Сама пані Лубельська — це надзвичайно цікаве явище, живий додаток до етнографії того Парижа, про який я говорив у попередньому фейлетоні: поєднання польки й парижанки, богеми й світськості, і нарешті — о горе! — медицини (вона лікарка) та театру. Саме її помешкання є стислим конспектом цих паризьких контрастів. Мансарда, але мансарда при… бульварі Мадлен, яка під рукою краківського архітектора Дессауера перетворилася на найвишуканіше жіноче гніздечко. З тераси на даху величезного будинку око охоплює цей найпаризькіший пункт Парижа. Звідти легка, чепурна, вона злітає до театру, мов метелик, одноденка, бабка, що кружляє над водою, а тим часом це річ насправді найвагоміша під сонцем — каса Шифмана. В антракті вона сміється, фліртує, стріляє очима, а в голові без упину зважує гамлетівське «бути чи не бути»: «Ні… мабуть, ні… це не для нас… А раптом… А раптом перехопить Цвіклінська чи Хаберський і буде успіх?… Шифман мені голову відірве… А якщо я його вмовлю, і це буде нікудишнє тощо…» З прем'єри, наспівуючи пісеньку гризетки «on mangera, chérie, une choucroute garnie» (ми з'їмо, люба, тушковану капусту з м'ясом), вона мчить іще до вишукано-богемного шинку, де за кожним другим столиком — якась модна акторка зі своїм піцусем (використовую це слово, щоб захистити своє право власності й убезпечити себе від передруку в часописі «Час», але й це не допоможе, змінять, бестії, «піцусь» на «шанувальників» і передрукують!), а наступного ранку вона вже в білому халаті за роботою в шпиталі, де завідує школою медсестер. А світське життя, а особисте життя? Тож ця мила колега — найнедоспаніша особа, яку я коли-небудь бачив.

Оце і є Париж! Праця, напружена праця під маскою легкості, розваги. Усюди в Парижі панує це відчуття інтенсивності життя, витискання всіх сил. Тільки-но тут з'являються можливості, стільки всього залежить від зусиль, які в це вкладеш, стільки, зрештою, вимагає саме утримання на плаву, що врешті-решт це вичавлює людину до останку. І який же треба мати характер, щоб боронитися від спокус, від розпорошення, від самого Парижа, який так легко міг би сам заповнити все життя. — «Це мій сімнадцятий банкет цього місяця, — бідкався мені якось голова столу, коли я сів праворуч від нього. — Важко в Парижі працювати, — скаржиться поважний член Інституту, — багато хто з нас пише переважно під час вакацій»…

Втома. Цю втому видно в кожній рисці, на обличчях прем'єрної публіки, цього маленького світу, який зустрічається в театрі по кілька разів на тиждень, у затінку незмінної бороди Трістана Бернара, що розляглася на бар'єрі ложі. Але вони не нудьгують. Працюють, усе працюють. В антракті здається, ніби ніхто не каже нікому жодного слова на вітер, що кожна розмова — це використання нагоди, владнання справи, нагадування про себе, розширення кола знайомств. Цей вартий усмішки, цей — компліменту, цей — хвилини, цей — п'яти хвилин… Маю кумедне підтвердження цього враження. Сиджу з пані Л. у театрі «Матюрен» у першому ряду партеру (так шанують у Парижі представницю Шифмана!), за нами — пан Блох, могутній шеф театрального агентства. Моя супутниця, розмовляючи з ним, відрекомендовує мене з ввічливості, на що пан Блох одразу ж каже мені прийти до нього перед десятою ранку, бо пізніше він дуже зайнятий. Дивлюся на нього з подивом, бо не маю до нього взагалі жодної справи; йому, очевидно, і в голову не прийшло, що хтось, кого йому відрекомендовують, може не мати до нього справи…

І, можливо, саме ця перевтома призводить до того, що вони розважаються так легко й охоче. Вражає доброзичливий настрій на прем'єрі; просто-таки аматорський театр, де все забавляє, все просто чудонько. П'єска, яка у нас провалилася б із тріском і скандалом, там проходить під оплески, в атмосфері успіху, який, втім, не часто підтверджує публіка, що купує квитки за власні гроші. Але ж ці парижани люблять театр як світську розвагу, як спосіб провести вечір, люблять своїх акторів, а надто люблять свою мову, смакують її, як своє вино. У нас п'єсу слухають «заради змісту», у них — ніби «заради мелодії». Кожна репліка вибудувана як музична фраза. Кілька вдалих слів, добре кинутих акторами (а як ці актори вміють говорити!), вирішують долю акту. Добре сказане «je m'en fous!» (начхати мені на це!) завжди розливає приємне тепло залою. «…disait très bien le mot» (дуже влучно вставляв слівце) — ось вислів, який так часто трапляється в літературі французького Ренесансу. Радість слова! Та сама, що вирує у Рабле в нагромадженні слів та сп'янінні самим їхнім звучанням, що пульсує в красномовстві ярмаркового перекупника й зазивали, і — з іншого боку — та, що створила найвишуканіший салон і найдосконаліше мистецтво бесіди, та сама радість слова становить суть французького театру. Тому й виникають такі часті непорозуміння, коли його переносять на інший ґрунт, в іншу атмосферу, іншу мову, інший стиль гри. І часто після прем'єри якоїсь цілком дотепної та кумедної п'єси, коли моя супутниця, прагнучи перевірити своє враження, запитально зверталася до мене: «Як ви думаєте, чи зробило б це збори у Варшаві?», я відповідав: «Зробило б… але тільки з тріском провалилося б».

Я не кажу тут, звісно, про повнокровне життя французького театру, пульс якого нині надзвичайно сильний: досить згадати, що на вчорашній своїй лекції у Варшаві професор Стровський зізнався, що протягом двох років відвідав як рецензент триста французьких прем'єр! Я говорю просто про кілька п'єс легшого штибу, які мав нагоду бачити. І мені здалося, що це вино, яке подають у модних театриках, починає ставати геть розбавленим. Це проста арифметика: зі зростанням міста більшає театрів; але ніде не сказано, що в такій самій пропорції має зростати кількість письменницьких талантів. А що слабші п'єси, то швидше вони сходять з афіш, отже, то більше їх потрібно, тож вони стають ще слабшими: зачароване коло. І немає на це іншої ради, крім філософії, яку має прем'єрний Париж: змиритися з тим, що Мольєр і Бомарше не народжуються щомісяця, а театри мусять грати щодня; приймати те, що дають, як повсякденну розвагу, а коли час від часу трапиться якась міцна п'єса, вважати її щедрим додатком, виграшем у лотерею. Ніколи, мабуть, інакше не було й не буде, і якщо іпохондрики, тавруючи сьогоднішній театр, протиставляють йому блиск минулих епох, то це тому, що з тих епох ми бачимо лише їхні свята, а з нашої — її будні.

«Бедук»

Одного вечора я був у нашому посольстві на великому щорічному рауті на честь президента Думерга. Було десь із вісімсот осіб, тиснява як у церкві, особливо коли всі ринули до буфету. Люблю випити в посольстві келих шампанського, маю тоді відчуття, що я світська людина, про що мріяв ще в дитинстві; тож я почав просуватися в той бік, але загруз у натовпі. Коли я так безпорадно стояв, крізь тисняву до мене проштовхується незнайомий добродій, француз, і, вимовляючи слово «Бедук», подає мені візитівку.

Я приязно розсміявся до нього, і за хвилину ми вже розмовляли як давні знайомі; навіть більше — як двоє масонів. Бо це і є масонство, а візитівка мала такий вигляд:

Ці літери означають по-східному Бедук. Отож, Бедук — це могутній талісман, у який свято вірив Бальзак; він згадує про нього кілька разів у листах до пані Ганської. Цю печатку він отримав у дарунок від відомого орієнталіста, барона Гаммер-Пургшталя. Нещодавно про цю деталь нагадав Бутерон, видавши в маленькій вишуканій брошурі монографію про «Бедука», і тепер правовірні бальзакісти вітають один одного цим паролем.

Який же це милий, любий світ, ці бальзакісти! Я писав про них уже кілька разів, а тепер зблизився з ними ще дужче. Який шляхетний спосіб прилаштувати свої дивацтва! Існує, наприклад, один добродій, який цікавиться виключно помешканнями Бальзака. Такий здатний затягнути людину вночі у найвіддаленіший куточок Парижа і з благоговінням показати місце, де колись була вулиця, на якій стояв будинок, де якийсь час мешкав Бальзак. Немає вже тієї вулиці, давно немає будинку, але для нього вони існують, вони живі. Нерідко така манія, що виросла з культу Бальзака, емансипується і починає жити власним життям. Коли ми якось виходили із зібрання таких фанатичних бальзакістів, мене бере під руку справжній знавець самого Бальзака і шепоче мені конфіденційно, показуючи на гурт вірних: «Чи ви думаєте, що вони взагалі колись читають Бальзака? Де там!»

А читати є що! І самого Бальзака, і про Бальзака. Велике нове видання (Лоньон та Бутерон) добігає кінця (XXIX том). А скільки «бальзакіани» приніс останній час! Чудово видано (вперше) юнацьку трагедію Бальзака «Кромвель» — ту саму, після прослуховування якої домашній ареопаг ухвалив, що він може присвятити себе чому завгодно, тільки не літературі. Видав її пан Волтер Скотт Гастінгс, англієць, як факсиміле рукопису, переписаного рукою матері Бальзака. Наново видано «Темні оповіді», а точніше — вилущено те, що належало в них перу Бальзака. Трохи раніше з'явилася книжка пана Рене Бенжамена «Дивовижне життя Оноре де Бальзака», яка в романізованій формі змальовує патетичну історію творця «Людської комедії». Це жанр, який останнім часом став дуже модним, постають цілі бібліотеки таких романізованих біографій. Автор, засвоївши всю ерудицію, перетравивши всі документи, намагається вдихнути в них струмінь життя. Розділи, де Бальзак, осяяний своїм генієм, зачинає в собі величний задум «Людської комедії», або коли він, усамітнившись у селі, бореться з візією конаючого батька Горіо, мають силу емоції, яка передається й читачеві.

Багато воювали останнім часом і за пані Ганську. Пан Шарль Леже видав книжку під назвою «Ева де Бальзак», у якій, усупереч красномовній апології Марселя Бутерона, знову йде в атаку. Зізнаюся, що ця система обвинувальних актів, ці суди над жінкою на підставі вельми непевних документів здаються мені трохи неестетичними. І вічно те саме по колу! Постійно повертається цей уривок із «Побаченого» Віктора Гюго про смерть Бальзака, біля якого не було його дружини. Інші ж стверджують, що вона вийшла в ту хвилину саме тому, що прийшов Віктор Гюго, який її не любив і якого вона не любила. Інші кажуть, що вона, знеможена чуванням, могла піти на хвилинку відпочити. А може, вона пішла до вбиральні? І це називається історією літератури.

Справжнісіньку бабську (не жіночу) книжку про Бальзака написала якась англійська міс, Джуаніта Гелм Флойд, під назвою «Жінки в житті Бальзака» — книжку поверхневу, пансіонерську; переклала її та забезпечила передмовою княгиня Катерина Радзивілл, племінниця пані Ганської, додавши до неї ті самі листи пані Ганської до брата, видані в такій нещасливій формі в «Revue hebdomadaire» два роки тому. Ці листи, які у нас викликали підозри пана Л. Окрета, нещодавно дуже гостро атакував Бруссон (автор книжки «Анатоль Франс у пантофлях») у статтях під назвою «Темна справа» («Nouvelles littéraires»), де він змальовує досить невтішний портрет самої їхньої видавчині. Учений професор Сорбонни Бальденсперже видав книжку «Іноземні впливи у творчості Оноре де Бальзака», а молода міс Престон із Чикаго — книжку про письменницький метод Бальзака. У Німеччині Беттельгейм випустив грубу монографію. Словом, рух у цій справі чималий.

Отож я знову опинився в клані бальзакістів. Ба більше, як ювіляр! Пан Сюрвіль-Бальзак асистував мені на естраді в Сорбонні. За кілька днів після того вірних скликали до будинку Бальзака, щоб прийняти мене. Це той самий маленький будиночок на вулиці Ренуар у Пассі. Коли Бальзак там мешкав, це було далеко за Парижем; в одному з листів Бальзак описує, як одного разу, запізнившись у Парижі й не знайшовши фіакра, він через ожеледицю йшов пішки до себе цілу ніч. Тепер Париж уже давно поглинув Пассі; довкола виросли високі будинки, вулиці, але цей маленький будиночок залишився ніби острівцем минулого в затінку дерев. Квартал довкола так піднявся, що тепер до будиночка Бальзака спускаються вниз — сходами. Там створюється бальзаківський музей, збираються реліквії, бібліотека. Коли я був у Парижі два роки тому, бальзакістів налякала звістка про небезпеку, що нависла над цим будиночком, якому загрожував молот будівельної спекуляції. Знявся переполох, готували відозву до бальзакістів усіх країн. Усе владналося якнайкраще: знайшовся американець, який викупив будиночок і подарував його «вірним». Добре-бо мати такі зв'язки. Мабуть, йому просто сказали: Бедук!

У цьому будиночку й відбулася тепла, напівжартівлива, а для мене надзвичайно зворушлива церемонія. Мене посадили в крісло Бальзака, промову виголосив пан Сюрвіль-Бальзак, двоюрідний внучатий племінник письменника, приймаючи мене ніби до родини, після чого ми ще раз у мовчазному зосередженні оглянули ці реліквії, обійшли кімнати, де, сховавшись після чергової катастрофи свого життя, Бальзак поринув у виснажливу працю, плекаючи в думках майбутнє з коханою жінкою, з якою йому судилося поєднатися лише напередодні смерті. Звідти йшли ці гарячкові, ніжні, сповнені обожнювання листи — до польки.

Душею цього клану є неоціненний Марсель Бутерон, теж «маніяк» Бальзака, але завжди крізь призму його творчості. Його руку відчуваєш чи не в кожній новій праці, що з'являється друком: то він пише до неї передмову, то автор дякує йому за допомогу та вказівки. Бутерон уже давно планує подорож до Польщі, до якої плекає щиру симпатію, але завжди щось стає на заваді. Останнім часом його навперебій запрошували як лектора, коли з нагоди сторіччя романтизму він виступав із доповідями про «Романтичних муз» (незабаром я відгукнуся на його чудову книжку під цією назвою) або про «Романтичних танцівниць». Можливо, наступного року вдасться залучити його до нас із лекціями.

І ось знову штрих до психології Парижа. Я говорив в одному з фейлетонів про «знайомства» та їхній різний характер. Так-от, важко описати ту сердечність, яку виявив до мене Бутерон за цієї останньої нагоди. Він переймався моїм виступом у Сорбонні більше за мене, хвилювався за мене і раз у раз повторював, щоб я нічого не боявся; щоранку телефонував мені з питанням «як я почуваюся», а коли настав вирішальний вечір, заїхав по мене, наче секундант перед дуеллю, щоб супроводжувати мене й бути зі мною до останньої хвилини. Він перший обійняв мене, весь сяючи від радості. Потім робив мені рекламу, де тільки міг, намагався влаштувати для мене інтерв'ю, вміщував статті в часописах. І все це робив один із найзайнятіших людей у Парижі, бібліотекар Інституту, який сам мені зізнавався, що коли має писати щось велике для себе, то встає о третій ранку, аби мати довший віддих вільних годин для творчості. Для рідного брата не міг би зробити більше й сердечніше цей чоловік, якому я ніхто, окрім того, що ми зустрілися на ґрунті спільної пристрасті. І в цьому секрет стосунків у Парижі — найважчому, найбайдужішому місті у світі, яке, проте, мов за помахом чарівної палички, змінює своє обличчя для кожного, хто покаже йому певний талісман. Бедук!

Типи і типики

Знову маю охоту попліткувати! Стільки днів я говорив про серйозні речі! А де ж іще пліткувати, як не в Парижі, в цій любій польській колонії, яка має стільки рис нашого провінційного містечка? І це маленьке містечко, щеплене на величезну столицю, має свій шарм. Але про це треба говорити окремо, це надто розлога тема.

У чому полягає оригінальність постатей, яких зустрічаєш на чужині? Можливо, в тому самому, в чому полягала колоритність колишньої шляхти — в індивідуальностях, не стертих у жорнах суспільного життя? Може, у надмірі фантазії порівняно з реальністю? Але, повторюю, це широкі теми, сьогодні ж я хочу лише попліткувати.

Отож примостився я одного пополудня у Вебера. Тераса переповнена, середина Великого посту, що урочисто святкується. Не схоже це свято на колишній Париж у той «день безумства». Пам'ятаю колись бульвари, засипані завтовшки в кілька дюймів шаром конфеті, наче снігом. Сьогодні конфеті заборонене з гігієнічних міркувань — напевно, якийсь Кнок знайшов на них бактерії. Але насамперед змінилася психологія натовпу, змінилися його розваги. Випадково я був у Ніцці на масничний вівторок, у день знаменитої «битви квітів». Це квіткове корсо, описане в стількох романах, у стількох репортажах, і яке наївні люди уявляють як диво світу — яка ж це убогість! Важко уявити собі щось більш сонне, дешевше, ніж ця дефіляда екіпажів, за якою апатично спостерігає жменька роззяв. Вейсенгоф, співець колишньої Рів'єри, заплакав би від такого видовища. Бо й справді, який сенс має сьогодні шаленство кінця карнавалу, коли наступного дня той самий дансинг так само працює в перший день посту? «Шаленство» розмінялося на дріб'язок, воно вихлюпується порціями цілий рік, а не концентрується в особливі дні.

І ці костюми, це переодягання, які на Півдні, можливо, ще є расовою потребою, в Парижі вже справляють враження мертвої традиції. Заходить до Вебера кілька молодих людей, переодягнених жінками в якомусь фантастичному стилі Помпадур, і питають писклявими голосами, де дамська вбиральня. Той чи інший з публіки поблажливо посміхається, але ніхто з цього по-справжньому не забавляється.

Починає накрапати дощ, капає мені з тенту на голову, тож я встаю й іду геть. Коли я опиняюся посеред вулиці Руаяль, на острівці безпеки, що рятує від автомобілів, бачу, що мене хтось наздоганяє. Якась одягнена в чорне постать молодої жінки, ні гарна, ні потворна; виглядає трохи так, ніби в неї болять зуби.

— Est-ce monsieur Бой? — каже вона до мене. — Oui, madame, — відповідаю. — О, то я добре вас упізнала, — веде далі вже по-польськи. — Не могла відмовити собі в приємності заговорити з вами. Була в Сорбонні, коли ви виступали — знаєте, я казала панові Х, що не вірю, аби в залі була бодай одна жінка, яка б вам одразу не віддалася…

Обіцяючий початок, чекаю, що буде далі.

— Чи можна вас провести кілька кроків? — Прошу дуже.

Розмова зав'язується досить мляво. — Ви постійно мешкаєте в Парижі? — питаю, аби щось сказати. — Так, постійно. Та хіба я могла б жити деінде? Виховую тут свою дитину, так би мовити, позашлюбну. Де б я з цим іще поділася?

Це «так би мовити» зворушує мене. Передчуваю кілька хвилин тихої розваги, починаю бідолаху розговорити. І справді, щохвилини злітає щось таке, від чого я подумки аж заходжуся сміхом — настільки оригінальні її вислови, які я, на жаль, уже не зумів би відтворити. Звісно, про стан душі. — «Я, коли дуже нервуюся, коли мені зле на душі, тоді йду купатися; це мене заспокоює…»

Дріботимо ми так по мокрому асфальту через увесь Париж, аж на бульвар Распай. Незнайомка опікується мною як мати, кілька разів рятує з-під важких автобусів, нарешті допроваджує до готелю. — Не скажу вам свого прізвища, це не має значення, дякую вам за ці кілька хвилин… І мій гномик зникає в миготливій темряві вулиці, залишаючи по собі враження трохи кумедне, трохи химерне, враження чогось нереального і водночас якийсь присмак смутку. Лє як з відра, бульбашки води випливають на бруківці, щоб миттєво зникнути, і я не знаю, чому це незнайоме створіння тут, у цьому величезному місті, здається мені раптом такою дощовою бульбашкою на бруку Парижа…

Інша бульбашка, більш блискуча. Теж тип. Заскочивши між Маконом і Марселем (зійшов у пекло, по дорозі було) на два дні до Ніцци, знайомлюся через приятелів із цілком дорослою панною, полькою, яка народилася у Франції й усе життя проводить за кордоном. Подорожує сама. Дуже багата, розпещена, свавільна, а хвора на «абулію»… — саме зараз вона вагається, чи їхати їй до Італії, де в якомусь банку на неї чекають двадцять тисяч доларів, чи до Парижа, чи ще кудись. Обмінююся з нею лише кількома словами (вона розмовляє польською з певним зусиллям), але пополудні бачу її на Англійській набережній. Прокидається в мені Похронь; двадцять тисяч доларів, може, буде робота… Підходжу, вона вітає мене приязно. — Ви мене впізнали, такий видатний чоловік… — злегка ніяковіє вона. Проходить квіткарка, купую букетик фіалок і вручаю їй. Панна червоніє дужче. Перераховую в умі долари за курсом. Хвилина розмови. — Скажіть, будь ласка, ви знаєте Воронова? — Цього омолоджувача? — Так. — Ні, не знаю. Звісно, чув про нього… — Що ви про нього думаєте? — Не маю власної думки…

Панночка хоче, очевидно, щось сказати, червоніє, вагається… Хтось підходить, і розмова уривається. Прощаюся.

Зустрічаю спільних знайомих і згадую про цю зустріч. — Вона говорила вам про Воронова? — Щось хотіла сказати, але не договорила. — Ну, то ми мусимо її вивести на розмову.

— Панночко, може, ви запитаєте пана Боя про те, про що ви колись питали, пан Бой — лікар, він найкраще зможе вам пояснити.

Панночка знову червоніє, вагається, нарешті починає. — …Бо знаєте, який цей Воронов ідіот. Він хотів зі мною одружитися. Питає мене, чи знаю я, що таке шлюб? Кажу, ну звісно, що знаю; люди живуть разом… А він мене питає, чи знаю я, що це один входить в іншого? Ну що за ідіот. Скажіть, будь ласка, як це одна людина може увійти в іншу? — запитує цілком доросла панна, втупивши в мене невині й запитальні очі. — Такій людині, як ви, я повірю.

Зі складнощами зберігаю серйозну міну. — Звісно, не вся, але до певної міри може, — відповідаю. — Але як же це?… — Найкраще буде, якщо я вам це намалюю, — кажу, дістаючи блокнот і олівець. І збираюся малювати з пам'яті акт Воронова, якого ніколи в очі не бачив. Але панночка червоніє ще дужче, відвертається і не хоче дивитися. Коли вона вийшла, моя знайома каже мені: — Знаєте, це її перверзія. Вона так збуджується. Усіх підряд розпитує про це, а коли якась із жінок намагається її просвітити, щоб вона не верзла дурниць, удає, ніби не чує, і знову розпитує новознайомого.

Я б дивувався, якби мав час, але за хвилину мушу їхати. За кілька днів я знову в Парижі. Хтось каже мені, що один художник, який хоче представити на своїй виставці портрети «tout Paris» цього сезону, просить, чи не погодився б я йому позувати. Можна уявити, як це мені лестить: tout Paris і я! Йду до художника, десь неподалік Монпарнасу. Когось він якраз малює, знайомить нас:

— Пан Бой-Желенський, пан Воронов…

Який збіг! Дивлюся на славетного лікаря з цікавістю та розвагою, згадую, що і я його нещодавно малював… Але виявляється, що це не той головний Воронов, а його брат і компаньйон, теж лікар-чудотворець.

Але й той художник, який має мене малювати, — теж першорядний тип. Терліковський, поляк. Малюючи, він потроху розповідає мені свою історію: як утік із дому підлітком, усе життя блукав різними країнами, аж поки врешті не осів у Парижі…

Тверде життя має ця польськість! Цей волоцюга, який сорок років провів на чужині, зберіг типаж варшавського Антека, навіть розмовляє по-варшавськи: «нога́ми», «рука́ми». Типовий богема-артист. Невеликий, худий, рухливий. І балакун — під час малювання рот у нього не закривається. Тож я дізнаюся, що він нещодавно одружився з донькою французького міністра, колосально багатою; що цей новий костюм, заляпаний фарбою, коштує три тисячі франків; що незабаром вийде груба монографія, присвячена його мистецтву; що він дуже задорого продає свої картини (написані оригінальною технікою, мастихіном, — пречудові краєвиди Венеції, що постають як симфонія білого кольору) паризькій фінансовій еліті, але що все це його не тішить… Відвозить мене до готелю власним розкішним автомобілем, який незмінно називає «своєю бричкою». Дружина має окрему бричку. Будують йому тесть із тещею халупу в Парижі, буде й клаптик землі… — Це хитрун першої гільдії, — кажуть мені про нього в колонії. — Здається таким пришелепкуватим, а як він уміє пильнувати в Парижі свої інтереси, фіу-фіу! Здібний хлопчина! Цей симпатичний богема, зять міністра й мільйонера, чудово вміє тримати фасон у своєму новому світі. Якось при ньому зайшла мова про поляків — мовляв, кожен із них є графом. — Чи й ви граф, пане де Терликовський? — запитує його з іронічною міною один француз. — Більше, пане, — холодно відповідає той. — Маркіз? — Більше, пане. — Тоді князь? — Більше, пане. — То хто ж ви? — Митець, — відказав гордий поляк. Чи ж це не давній стиль у найкращому ґатунку? Ну й тип! Але той, хто мене з ним познайомив, — це теж паризький тип першого класу, Казимир Гелле… Проте про нього я не скажу нічого: він журналіст, тож міг би мені слушно відповісти: «Вішати локшину на вуха — це наше ремесло, але не нам». Зрештою, вже пізно. На добраніч. Дипломатика Розмовляв я якось із нестарим дипломатом, моїм давнім знайомим; ми говорили про хворобу одного світила. Мій знайомий каже: — Так, пане мій, ніхто не звертає уваги на те, яка висока смертність у дипломатичному корпусі. — Чим ви це пояснюєте? Нервовим виснаженням? — Звісно. Наша служба така важка, нервова перевтома така велика, що будь-яка випадкова хвороба стає за цих умов небезпечною. Бачите, наша дипломатія, як і весь державний устрій, була імпровізованою. Ми досягаємо порівняно рано посад, які в інших державах обіймають посивілі в цій грі старі лиси. З цим пов'язана необхідність неймовірного напруження уваги. Бо наша служба має одну особливість: тут не можна зробити дурницю. Чи хтось колись замислювався, що це означає: не мати права зробити дурницю? Це вимагає такого постійного напруження, що нервова система просто руйнується. Прийде якийсь банальний грип — і фіть! Цей дуже здібний та розумний чоловік, який мав перед собою блискучу кар'єру, говорив це з майже похмурим виглядом, так що почуте глибоко закарбувалося в моїй пам'яті. Спочатку я намагався відмахнутися від цього дешевим скептицизмом; думав собі: «Ба, не все так зле, скільки ж є таких, що роблять дурниці, не вмирають і почуваються цілком непогано». Але, відомо, наявність винятків не заперечує правила; формула здалася мені влучною і трагічною у своїй стислості. Не мати права зробити дурницю! Та це ж жахливо. Адже все життя людини полягає в тому, що вона робить дурниці, які їй вибачають, про які забувають і які вона спокутує тим, що час від часу робить щось слушне. В інших професіях підбивають, так би мовити, загальний баланс. Зробить хтось, наприклад, 6 розумних речей і 2 дурні: у найгіршому разі йому просто віднімуть 6 – 2 = 4: чотири залишається на його користь. У дипломатії не так. Нехай він зробить 10 речей добре, а одну дурницю — і він як кінь, що виграв десять перегонів, але зламав ногу: йому стріляють у вухо, і він іде на біфштекс. Візьмімо приклад. Якийсь чудовий актор дає трохи… ексцентричне інтерв'ю. Потім добре зіграє нову роль і отримає овації. Спробував би подібне інтерв'ю втнути дипломат: йому б не залишили часу, щоб відігратися! Та що там інтерв'ю: одне слівце, одна промова — і готово! Що довше я думав над цим питанням, то серйознішим воно мені здавалося. Робити дурниці так тісно пов'язано з долею людини на землі, що, позбавляючи її цього права, чи не позбавляємо ми її певною мірою людської суті? Не робити дурниць — чи цей принцип не загрожує стати надто негативним, чимось на кшталт «не буде німець плювати нам в обличчя»? Можна було б багато чого сказати на захист роблення дурниць. Іноді вони слугують захисним щепленням. Пам'ятною є участь нашого паризького посольства в мольєрівських урочистостях кілька років тому і галас, який через це зчинився. Так-от, один високопосадовець із МЗС розповідав мені, що тривалий час, коли міністерство хотіло звернути особливу увагу якоїсь установи на щось важливе, референт писав на берегах червоним олівцем: «Щоб не було як із Боєм». Це була майже офіційна формула, сильніша за «терміново», «важливо» тощо. І, кажуть, діяла вона магічно. Якщо вже зайшла мова про тодішнє наше представництво в Парижі (це давні справи; сьогодні, коли так багато змінилося на краще, можна розглядати ці речі вже історично), цікавою була його глибока відраза й презирство до всього, що пахло культурою. Знаю, наприклад, достеменно такий факт: приїхав до Парижа професор Казимир Моравський, нестор польської науки, президент Академії знань, і приїхав саме як президент Академії. Сталося так, що ему знадобилася певна допомога в нашому посольстві. Прийняли його вкрай зверхньо і дали зрозуміти, що ці справи посольство анітрохи не обходять. Це було тим дивніше, що Моравський був, як то кажуть, людиною з «товариства»; якби він був просто паном Моравським, його прийняли б, напевно, з розкритими обіймами: але той факт, що він був президентом Академії, виявився достатнім, щоб зробити його небажаним зайдою. Цей факт мав свої наслідки. Коли через деякий час я опублікував звіт про свої паризькі пригоди, ніхто їх так добре не оцінив, як Моравський, який мав у цій справі власний досвід. Це був чоловік надзвичайно імпульсивний. Випадково того дня в Кракові відбувалися загальні збори Товариства друзів Франції, головою якого був Моравський. Під свіжим враженням, тремтячи від обурення, він піднявся на трибуну і, коротко розповівши про факти, вніс пропозицію, щоб збори висловили осуд польському посольству в Парижі, що й було ухвалено одноголосно. Але ж і дісталося йому за це від наших монополістів польськості! Ось що йому виписали чорним по білому: «…На якихось там зборах якогось Товариства друзів Франції (у Кракові!) проф. Моравський, провінційна знаменитість ІІ класу, а нині також пішак у руках енкаенітів (членів Наційного комітету), вважав за потрібне негайно висловити осуд польському посольству… …Європа перейде над цим фактом до порядку денного…» («Мись Народова», 9 лютого 1922 року). Провінційна знаменитість ІІ класу! Казимир Моравський. А за кілька місяців той самий табір висунув кандидатуру Моравського на посаду президента Республіки — тоді йому повернули титули столичної величі І класу. Це найменший клопіт. Але як нашому дипломату за кордоном бути мудрим у цих речах, коли в самій країні такий безлад? Коли ошаліле політиканство вносить у культурні цінності те саме свавілля, яке воно звикло застосовувати в кожній поточній оцінці політичних цінностей? І ось осердя справи. Самі ми робимо дурниці щодня, а не хочемо, щоб їх робили ті, хто нас представляє. Як же вони за таких умов мають нас добре представляти? Як мають тримати контакт із суспільством? Людина, якій не вільно зробити дурницю! Трагічне становище. І небезпечне. Бо є прислів'я: не помиляється лише той, хто нічого не робить. Як же легко поєднати ці два поняття і виснути з них директиву для діяльності… Тому я вважаю, що першою вимогою моменту було б повернути нашим представникам право на помилку. З цієї миті вони стануть живими членами суспільства, стануть нашими братами, здобудуть свободу рухів, розмах, смертність серед них зменшиться, вони перестануть бути холодними, затиснутими й надутими на зразок «дипломата» зі старого театру, перестануть цідити слова й прибирати міни людей, від яких залежить мир у всьому світі. За дурниці ми їх лаятимемо, за розумні вчинки — хвалитимемо; нехай роблять дурниці (звісно, не перевищуючи розумного відсотка), але нехай роблять. А до того ж, чи так легко знати, що є дурницею? Про це судить лише історія. І часто судить під кутом зору — іншої дурниці. І так по колу. Це речі відносні. А тут ідеться про людське життя, про гігієну дипломатичного корпусу. Колонія Я мав намір поговорити про польську колонію в Парижі, але помічаю, що про це треба написати не фейлетон, а книжку. І таку книжку про польський Париж, його історію, географію, філософію мав би хтось написати. Адже вже сто років Париж відіграє таку роль у нашому житті. Це одне з найбільших польських міст, якщо міряти масштабом концентрації духовної енергії. Скільки ж тут найрізноманітніших нашарувань, скільки форм польськості! Цілі покоління емігрантів, зфранцужені, асимільовані в найрізноманітніших ступенях; поляки, які вросли в Париж, працюють у його майстернях, натуралізовані формально чи фактично; нарешті, ця маса прийшлого елементу, що або більш-менш прижився в місті, або кочує ніби екстериторіально: митці, дипломати (з портфелем чи без), кореспонденти, журналісти, тиняй-бруки, волоцюги, студенти, студентки. Не меншого колориту додає польській колонії маса людей, які стирчать тут невідомо навіщо, для яких Париж став звичкою, потребою, і які живуть тут якимось напівжиттям тіней, не асимільовані з Парижем і вже нездатні жити на батьківщині. Іноді між ними та Парижем постає особлива перешкода: мова. Досить часте явище. Хто приїде сюди, не знаючи мови, має великі шанси її так і не вивчити. Він живе в «колонії», спілкується виключно з поляками, у кав'ярні платить за рахунком на мигах або каже: «Гарсоне, муа пайє» (офіціанте, я платити); кіно та «Жокей» не потребують французької… Бувають такі й після кількарічного перебування в Парижі. Розповідали мені колись про художника, який протягом трьох років щоранку заходив до тієї самої пекарні, казав «фен де сьєкль» (кінець століття), йому давали буханець житнього хліба (пен де сеґль), і він так ніколи й не дізнався, що ці слова означають зовсім інше. Таких набагато більше, ніж припускають, і саме вони, приречені на постійне співіснування із земляками, утворюють своєрідне ядро колонії. Це надає польському життю в Парижі оригінального забарвлення маленького містечка, щепленого на величезному мегаполісі. Плітки, сварки, інтриги на тлі аматорських театрів, де грають «Щастя Франьо» чи «Багату одиначку», — ось доля, заради якої багато хто тут голодує і марнує теперішнє та майбутнє. Велика кількість розбитих життів, які тут переховуються, також надає «колонії» своєрідного обличчя. Менше з тим, і це товариство вельми цікаве; що не людина — то тип, то ціла історія, жива таємниця, розгадка якої вимагала б погляду якогось Бальзака. Є столики в кав'ярнях на Монпарнасі, які справляють враження людських цвинтарів. Цікавим літературним дослідженням було б також виокремити Париж, що відбивається в нашій літературі. Цей такий цікавий і живий опис Парижа у Пруса, який ніколи в Парижі не був і який страждав на «хворобу простору» (звідси цей панічний страх велетня Вокульського серед ясного дня на площі Опери), Париж-джунглі Жеромського, підземний Париж Запольської та стільки інших Парижі у наших письменників. Дивна річ, як у нас дозволяють усьому спливати безслідно, як мало є потреби закарбовувати життя! Життя, здається, занадто щире для нашої звички все забрехувати; тому мы й не виробили техніки ловити його на гарячому. Чи ніхто не напише біографію такої цікавої постаті, так зрослої з паризькою бруківкою, як Вінцентій Бжозовський (Венсан де Кораб), поет, який ще зовсім нещодавно був живою легендою, який проводив роки в мандрах між Парижем і Сирією, жив невідомо на що, то працював на заводах чорноробом, то прислуговував у Парижі офіціантом у приватній їдальні, яку тримала дружина одного з наших художників, після чого сідав з обідальниками грати в покер, — створюючи поміж цим нечисленні вірші польською чи французькою мовами, звабник удів і сиріт, свій у світі паризьких апашів та дівчат, яким він декламував Верлена. Цей найшляхетнішої породи богема життям виражав себе повніше, ніж літературою, тому шкода, щоб його життя пропало безслідно. Особисто я стикався з ним лише пару разів у Кракові, дуже давно; пам'ятаю вечір, проведений разом у кав'ярні, коли цей волоцюга з досить брудною бородою, оточений славою «небезпечної людини», із захопленням пояснював мені красу… Расіна. Коли пізніше я читав «Вбивцю» Фаррера і цей дуже кумедний коментар «поляка» Церновича до «Баязета», мені завжди згадувалася та розмова з Бжозовським. Цю здатність і потребу закарбовувати життя французи мають у вищому ступені. Я вже згадував про нещодавню книжку Франсіса Карко «Від Монмартра до Латинського кварталу»: там уже має свою історію чи свою легенду Зборовський, так добре відомий у паризькій колонії, і той героїзм обожнювання, яким він оточував художника Модільяні, котрий тоді помирав із голоду, а після смерті купувався на вагу золота: «…Коли приходили до Зборовського, він біг купувати свічку і, встромивши її в пляшку, вводив гостя до тісної кімнатки без меблів, голої, злиденної, де в кутку картини художника утворювали справжню купу. При світлі свічки Зборовський показував свої дива, пестячи їх ніжно рукою та очима, після чого говорив у нестямі, проклинаючи долю, що тяжіла над „Моді“, і плюючи з огиди. Що більше він гарячкував, то рясніше слова прибували йому до вуст, аби висловити велике, неймовірне захоплення цими оголеними тілами, цими постатями, цими портретами, написаними без найменшої турботи про „школу“, надзвичайно чистими, сліпучими, в яких відбивалася душа художника та його мистецтво. — Що за поезія! — танув Зборовський. Він зупинявся, знову ходив і раптом вигукував: — Так, колись я заніс п'ятнадцять полотен торговцю і хотів за все лише трішки грошей… Ох, дуже мало… щоб дати Модільяні… і купець не схотів… сказав мені: „Заберіть це, пане… не куплю… Чому?“ Я б віддав йому ці п'ятнадцять полотен задарма, якби вони йому бодай сподобалися. Але ні… І жоден не хоче… Жоден… Що за ідіоти… Не звикли ще… але побачите… пізніше… навіть не пізніше… дуже скоро… платитимуть дуже дорого за ці полотна, яких сьогодні не хочуть… — Ну то добре, — сказав я, — продайте мені цей акт, згодилися? — Він вам подобається? Зборовський видав крик радості, а потім, підносячи свічку: „Подивіться! — вигукнув, — як це чудово написано… яке воно живе… Ох! Дивовижно!… Правда ж, дивовижно?“ Вам не продам, — вирішив він, — я вам це подарую… тримайте… дарую вам… бо ви це любите… — А гроші для Модільяні? — Ні… беріть, я радий, що вам подобається… Не будемо про гроші. Не турбуйтеся про це… Завтра прийде чоловік, який має купити одяг… Дасть мені двадцять франків… цього вистачить…» І далі йде опис див самопожертви, які робив Зборовський, аби здобувати для друга злиденні засоби до існування, і смерть художника, і його посмертний тріумф. Багато міг би розповісти про всю минулу епоху польського Парижа такий собі Ян Мечиславський, поет і друг Мореаса; живою ж історією польського Парижа є Антоній Потоцький, один із найдавніших парижан, який що довше живе в Парижі, то більше набуває суто польського єства і стає схожим на міцкевичівського «Мацька над Мацьками», який не раз утихомирював емігрантські чвари та чвалу енергійним: «А дурні! А дурні!» Пречудова постать! Давно-давно, ще за студентських часів, я бував у його комірчині на вулиці Кампань-Прем'єр: кімната завалена паперами, Антось на спиртівці варить чорний, як смола, чай. Через чверть століття по тому я питаю про його адресу: готель «Шатам». Дрібничка, думаю собі, але ж як він виріс! Піднімаюся ліфтом на останній поверх розкішного готелю поруч із бульварами, заходжу до кімнатки, з балкона якої відкривається краєвид на цілий океан паризьких дахів, кімната аж під стелю захаращена паперами, а за столом сидить Антось і варить на студентській спиртівці (може, тій самій?) чай. — То задля цього тобі здався «Шатам»? — питаю. Але ж телефон біля ліжка, внизу — розкішний княжий хол для прийомів: репрезентація! І завжди він оточений якою-небудь молоддю, яка його обожнює, якимись напівфранцузами, що при ньому полонізуються, голими як бубон художниками, яким він завдяки своїм зв'язкам допомагає щось продати, завжди повний проєктів, ентузіазму, знає Париж як свої п'ять пальців, від модного ресторану до заштатного музею, і любить французів та Францію любов'ю без ілюзій. Блискучий співрозмовник, чия розмова повна сліпучих імпровізацій, він назавжди зберіг якусь юнацьку тимчасовість життя, гнучкість інтересів. Старовинні французькі меблі чи англійський живопис, справа польської робітничої еміграції, активна політична робота під час війни та в першому окропі нашої незалежності — усе по черзі, а то й водночас, поглинає його і відволікає від того, що було головним покликанням одного з найблискучіших наших критиків та есеїстів. Попри всі послуги, які Потоцький надає в Парижі нашій справі, він є одним із тих людей, яких Париж звабив, загарбав і вже не випустив, на шкоду нашому рідному культурному життю. Може, він схотів би сплатити свій борг, написавши, бодай із живих спогадів, монографію польського Парижа? Він примирив би в такий спосіб дві свої любові, двох суперниць — Париж і літературу. Та й коли ж відроджувати давнє шляхетське гавендзярство, як не сьогодні, в епоху радіо?

І знову плітки

Якось після якогось сніданку ми, кілька поляків, обступили де Флера. Розповідали йому про успіхи його п'єс у Варшаві, про те, як він для наших директорів завжди є надійною швидкою допомогою, про вигадку Маріуша Машинського, який у «Королі» як мотив серданського гімну впровадив популярну пісеньку «Вліз котик на тин», викликавши цим ефект нестримного комізму тощо. Потім розмова якось зайшла про Бальзака. Флер, який є надзвичайно милим оповідачем, розповів таку анекдотичну історію.

Будучи молодим літератором, він працював у якомусь дрібному часописі, де було досить скрутно з фінансами: тож незабаром усім співробітникам урізали платню. Був лише один, кого це не торкнулося: такий собі Серфберр, непоказний чоловічок у потертому суртуку, який вів загадкове життя. Співробітники, обурені цією несправедливістю, запитали у видавця про причину такого привілею. «Бачите, мої любі, з цим чоловіком я мушу рахуватися, він має величезні зв'язки: тільки й говорить, що про графа де Трая, про герцогиню де Кадіньян, про баронесу де Нусінген…» Отож, усі ці титули, ці прізвища, які викликали у редактора забобонну повагу, були персонажами з… Бальзака. Бо цей Серфберр жив лише Бальзаком, був маніяком Бальзака, і саме він разом із іншим таким самим диваком, якимось Крістофом, уклав той знаменитий бальзаківський лексикон, що містить біографії кількох тисяч персонажів, які з'являються у Бальзака.

Цей лексикон вважався в літературі за курйоз. Але нині молода американка з Чикаго замислила надбудувати ще й бельведер на цьому храмику бальзаківського пієтету панів Серфберра та Крістофа. Книжка міс Етель Престон під назвою «Дослідження техніки Бальзака» присвячена розгляду однієї риси, а саме — систематичному повторенню персонажів у «Людській комедії», у тому сенсі, що повторювані постаті виступають або самі, або ж про них ідеться. Цього явища немає в перших творах; уперше ми натрапляємо на нього в «Батькові Горіо», у якому майже всі головні персонажі вже були відомі читачеві з попередніх оповідань Бальзака. Що більше Бальзак усвідомлює свій задум, то ширше й послідовніше застосовує цей метод, як показує викреслена міс Престон графічна лінія. Найбільше скупчення бальзаківських персонажів ми бачимо у творах, що датовані розквітом його творчості: «Втрачені ілюзії», «Блиск і злидні куртизанок» (155 осіб!).

Відтоді як Бальзак усвідомив значення свого методу, він пішов ще далі. Перевидаючи в нових редакціях давні твори, він досить часто замінював первісні нейтральні імена іменами персонажів з інших романів, готуючи в такий спосіб злиття в єдине ціле того творіння, яке згодом, у 1842 році, мало отримати спільну назву «Людська комедія». Ця метаморфоза буває, щоправда, подекуди трохи натягнутою; так, наприклад, перехрещений Растіньяк із «Шагреневої шкіри» (1832) дещо відрізняється своїм тоном від Растіньяка з пізніших творів. Проте сама думка та її втілення мають глибоке значення. Завдяки цьому повторенню персонажів «Людська комедія» справляє враження живого суспільства, завдяки йому кожен персонаж, кожна суспільна групка набувають своєї незрівнянної пластичності. Кожен роман стає коментарем до інших, кожен поглиблює й розширює перспективи, після його прочитання інші постають ніби в новому світлі. Бальзак орієнтувався в цьому світі з такою невимушеністю, що лише зрідка припускався дрібних зовнішніх помилок; оскільки ж немає такого читача, який мав би цей світ перед очима з такою самою виразністю, Бальзака можна читати без кінця і щоразу відкривати в ньому щось нове.

І цим також пояснюється, що книжки, здавалося б, такі спеціальні, як цей коментар міс Престон, знаходять видавців і поглинаються вірними бальзакістами на обох півкулях.

Друга книжка, яка з'явилася кілька місяців тому, також дещо висвітлює техніку Бальзака, але з іншого боку: вона показує нам, скільки в його праці, яка, з одного боку, є величчю послідовної та наполегливої думки, бувало, з іншого боку, поспіху, недбалості, підпорядкування матеріальним вимогам. Це, зрештою, речі відомі шанувальникам Бальзака, і вони належать до тих слабкостей, які роблять цього геніального письменника ще ближчим і людянішим для них. Бо Бальзака люблять так, як Монтень любив Париж: «разом із його бородавками», як він казав.

А саме — відшукали старий том, який вийшов анонімно у 1832 році під назвою «Темні оповіді», написані «Перекинутою головою», що й зображувала на обкладинці гравюра, яка дійсно представляла голову догори дриґом. Ця книжечка була колективною працею, а автором десятка вміщених у ній оповідань був Бальзак, тоді ще молодий письменник. Отож, ця анонімна збірка стала для Бальзака такою собі комірчиною, з якої він безжально обкрадав власні твори, щойно виникала потреба. Не раз — а це траплялося досить часто, — коли він продавав видавцеві на корені ще не написаний том, якого не мав часу доставити в домовленому обсязі, він брав якесь із «темних» оповідань макабрично-сенсаційного змісту і досить безцеремонно втулював його, аби збільшити обсяг книжки. Ми знаємо, в яких умовах працював Бальзак, повсякчас переслідуваний боргами, зобов'язаннями та судовими процесами з видавцями. Типовим прикладом є «Муза департаменту», яку просто розпирають аж три оповідання, вкладені під мізерним приводом у вуста зібраних у салоні гостей. «Другий силует жінки» так само напханий цими запозиченнями.

І ось я помічаю, що став схожим на того Серфберра з анекдоту де Флера: мав говорити про паризькі враження, а розповідаю плітки про персонажів із… Бальзака. Але що вдієш, залишимося вже на сьогодні на цьому полі пліток.

Я вже давно дивувався, чому досі на Бальзака не накинувся психоаналіз, який знайшов би там багату поживу (гаряче рекомендую цього автора нашим фройдистам, попри те, що вони трохи гніваються на мене з часів моїх невинних «Куркєвів»). Але ось маємо вже першу ластівку: у «Frankfurter Zeitung» з'явилося психоаналітичне дослідження «Любовне життя Бальзака», підписане «д-р Б.», яке констатує у цього письменника «материнський комплекс». Романи «Життя холостяка», «Лілея в долині» та багато інших у поєднанні з певними рисами біографії письменника дають вагомі аргументи в цьому питанні.

Цікавою в останніх публікаціях є участь жінок, які присвячують себе бальзакознавчим студіям. Здавна одна з найкращих праць про Бальзака належала перу жінки, Женев'єви Ракстон («La dilecta de Balzac»); нині ж майже одночасно виступили дві міс: міс Флойд і міс Престон. До мене нещодавно звернулася молода міс Ярблюм із Лодзі, пред'явивши рекомендаційний лист із Парижа: яка ж кружна дорога з Лодзі до Варшави! Цікава доля письменника: сповідник жіночих сердець, який за своє життя отримав кільканадцять тисяч листів від жінок, згодом відданий жінками чоловікам як письменник наскрізь «чоловічий», нині знову починає повертатися до жінок, але вже з іншого боку. Ті «незрозумілі» жінки, для яких він був утішителем, тим часом самі стали літераторками: і знову Бальзак є їхнім прихистком і втіхою, тільки вже в інший спосіб.

Перший вечір

Я присів перед кав'ярнею «Під двома маготами» (двома китайськими статуетками), де мені призначив зустріч один журналіст. Дивлюся довкола — як же мені знайоме все це. Церква Сен-Жермен-де-Пре, пам'ятник Дідро, що сидить у кріслі, зовсім поруч вулиця Бонапарта і готельчик, у якому я мешкав під час свого першого перебування в Парижі. Як живо постають перед моїми очима ті хвилини. Приїзд, перший вечір. Чим було тоді для молодого дикуна перше зіткнення з «Вавилоном», сьогодні важко собі навіть уявити. Життя в багатьох відношеннях надзвичайно вирівнялося; звісно, зовні. Автомобілі, кінотеатри, кав'ярні, реклама, джаз, чарльстон, голі танцівниці, міжнародна «Маркіта» чи «Валенсія» лунають скрізь однаково, жінки всіх міст стали схожими, як рідні сестри: та сама помада, ті самі тілесні панчішки, та сама — майже — свобода й байдужість життя. Але тоді, чверть століття тому, для молодого хлопця раптом перенестися за кілька годин із маленького, тихесенького, сірого Кракова до Парижа — це була феєрія, це було занурення у світ таємниці, казки.

Я прибув пізно ввечері, приїхав до готельчика, де, як я знав, мешкав мій знайомий і родич, молодий художник. Його не було вдома. Я, звісно, залишив валізу і рушив на Париж навмання. Заблукав у гущавину вулиць, що вели до Сени, маючи лише приблизне уявлення про напрямок. Слабо освітлені вузькі вулички, старезні мури. Пусто, тихо. Раптом я вийшов на відкритий простір, мене обвіяло річковою прохолодою, я опинився на набережній, звідки відкривався чарівний нічний краєвид Сени з її аркадами мостів, зворушливим тремтінням вогнів, що відбивалися у воді, чорними брилами прибережних споруд. Я перейшов міст, заглибився в ці чорні брили. Минув їх і побачив перед собою довгу світлу алею, що блищала мокрим асфальтом; я рушив нею, мов паломник, не знаючи, куди вона веде. Не хотів ні в кого питати дороги, було щось приємне в цьому блуканні навпомацки, в цьому відкритті Парижа. Сон наяву. За якийсь час я здогадався, що перебуваю в самому серці, на площі Опери, тій самій знаменитій площі Опери.

Гармидер, натовп, гамір раптом приголомшили мене; оргія світла довершила решту. Тоді саме починалася сучасна реклама; сьогодні вона, напевно, здалася б скромною, а тоді була сліпучою. «Проведіть зиму в По, літо в Екс-ле-Бен» (Passez l'hiver à Pau, l'été à Aix-les-Bains), репетувало світлом із величезної будівлі навпроти Опери: я ніколи не зміг утілити цю слушну пораду в життя, але пам'ятаю її досі. Чи може бути кращий доказ дієвості реклами?

Бульвари! Я звернув на них і дозволив людській хвилі нести себе, очманілий, штурхований, зачіпаний торговцями фотографіями та скромними дівчатами. «Аперитив»… раз по раз повторювалося в їхніх пропозиціях це невідоме слово, даючи мені відчути вади моєї філологічної освіти. Араб у бурнусі, китаєць, негритянка, а то й раптом польська мова, що звучала на цих бульварах як екзотична говірка… Тераси перед кав'ярнями — у січні — людні, нескінченна вервечка фіакрів, екіпажів, автомобілів. Квіткарки, торговці іграшками, крик грамофонів, різномовний шум, у якому панувала чиста нота паризької французької мови. «Марисю, дивуєшся?» — згадувалися мені ці слова із сенкевичівського «За хлібом».

Треба повертатися. Я знову звернув у бічні вулички, безневинно, мов дитина: я ще не читав газет, які б попередили мене про їхню небезпеку. Контраст між гуркотом і блиском бульварів та сонною темрявою вулиць старого Парижа був разючим. Із провулка вийшла зовсім стара, скромно вдягнена жінка з досить поважним виглядом. «Ходімо до мене, я буду дуже пустотливою» (Viens chez moi, je serai bien polissonne) — прошепотіла вона мені. Примара. Я злякався, кинувся тікати, втратив орієнтир. Блукав порожніми вулицями вже зовсім навмання. Мені було страшно. Я знав, що аби дістатися дому, мушу перейти Сену. — Пане, де Сена (Monsieur, où est la Seine)? — спитав я припізнілого перехожого. На це досить дивне, мабуть, запитання він подивився на мене підозріло, прийнявши мене, напевно, за майбутнього потопельника. — Сена велика (La Seine est grande), — відказав він нарешті, знизав плечима й пішов геть. З іншим я порозумівся краще, він показав мені напрямок. Знову я опинився на мосту, і як же я вже любив цей бодлерівський краєвид із темряви, каміння та світла. Я вже почувався тут своїм. Розпитав про вулицю й готель і опинився у себе. Мій художник тим часом повернувся. Звісно, про те, щоб лягати спати, не було й мови: я тремтів від бажання знову зануритися в Париж, а він тішився можливістю поводити мене цим «пеклом».

І знову ми пройшли той самий шлях, через мости, через Лувр, на бульвари. Вони вже були порожні, але кожні кількасот кроків якісь двері кликали світлом. «Олімпія»! Та тогочасна, зовсім несхожа на сьогоднішній banal dansing, здалася мені східною казкою. З порожньої та темної вулиці, спустившись на десяток сходинок униз, входилося до переповнених, яскравих залів, з кількох боків лунала музика, повно нафарбованих дівчаток, які розмовляли — французькою. О чудовий край, де кожна кокотка говорить мовою Верлена, — це відчуття, аніж думка, сповнювало мене щастям. Ми сіли в кутку залу за кухлем пива, розмовляючи з дівчатками, які зупинялися на хвильку або присідали до нас. Вони здавалися мені такими ввічливими, такими вишуканими. Раптом галас на іншому кінці залу. «Свині! свині!» (Cochons! cochons!) — кричить публіка, обурена цілком серйозно на якусь пару; що робила та пара, не знаю, але це мало бути щось нечуване, аби викликати такий стихійний протест завсідників «Олімпії». І знаєте, чим закінчилася історія? Кельнер приніс ширму і затулив нею пару, що викликала збурення.

Було вже пізно, коли мы знову опинилися на бульварах. Порожнеча цих місць, щойно наелектризованих гамором, має свою особливу мову. Художник каже: — Покажу тобі ще дещо. Йдемо довго, знову переходимо якийсь міст, якусь площу, де в темряві височіють вежі Нотр-Дам, і прямуємо за собор до маленької будівлі. Морг. Сьогодні він, кажуть, уже не існує, а тоді туди звозили невпізнані трупи; ті, у кого хтось із близьких зник, ішли насамперед туди шукати його. Трупи лежали за склом, заморожені, щоб не розкладалися. — Подивись, — показує пальцем мій супутник. Дивлюся і над трупом бачу табличку — оголошення, яке сповіщає, що ця сама фірма постачає найкращі машинки для приготування морозива. Замороженого трупа використали як рекламу!

— «Ось тобі й Париж! — каже мій провідник. — А тепер ходімо спати».

Закінчення

Одного вечора, або, точніше, однієї ночі, виходячи з якогось бенкету, я зіткнувся у дверях із пані Марією Кастерською. Ми пройшли кілька кроків разом. — Куди б ще можна було піти? — запитав я, будучи в Парижі невиправним волоцюгою. — Я вас проведу, — відповіла вона. Я слухняно йшов слідом, заінтригований. Ми заглибилися в найінтимніші закутки Латинського кварталу, якісь старі вулички, старі костели. Виявляється, пані Кастерська пристрасно закохана в давній Париж, знає кожен куточок, кожен камінь, і про кожен має розповісти щось цікаве. Дивовижно гарно. «Місяць вільно пливе в безхмарному просторі — таємних почуттів незбагненна влада — сон відганяє, тугу наганяє», як співають в опері. — Я мала про вас гірше уявлення, — каже пані Кастерська з поважним виглядом, — але бачу, що ви досить непогано вмієте ходити. — Парижем? Хоч і цілу ніч, — відповідаю. — Ну, то я вас ще кудись поведу.

Ми перетинаємо Сену біля самого мису острова святого Людовика, огинаємо мовчазний готель «Ламбер» (палац XVII століття, осередок польської еміграції) і переходимо на правий берег. Як же глибоко вночі спить Париж, як шанує нічний спокій це найпрацьовите місто! Усі вікна темні, лише на величезній площині бічного глухого муру світиться червоною фіранкою одне самотнє віконце. Не знаю чому, але в цьому вікні я раптом вичитую цілий роман Бальзака чи Барбе. Ми минаємо безліч вулиць, зупиняємося під старим палациком пані де Севіньє — нині це музей, — моя провідниця просувається крізь лабіринт вулиць без жодного вагання, з безпомилковістю лунатички. Входимо в замкнений чотирикутник будинків, що утворює величезну площу, всередині якої сад, по кутах чотири фонтани, а в центрі — кінний пам'ятник. У цю мить усе спить. Місячне світло заливає цю пустку. Це площа Вогезів. Можливо, я колись тут бував, можливо, ніколи, але зараз вона здається мені чимось чарівним. Мури говорять, каміння говорить, чуєш їх, наче музику.

Уже пізно, проїжджає автомобіль, я хочу відвезти мою провідницю. Вона обурено відмовляється: — Ніколи, — каже, — в Парижі не користуюся цією огидною коробкою, ходжу пішки. Їдьте самі, якщо втомилися, я повернуся сама, я не боюся. Звісно, я теж обурююся, як і личить лицарському поляку, і проводжаю цю тендітну, але мужню жіночку через пів Парижа, аж кудись за Пантеон, після чого, вже на світанку, ліниво плентаюся додому.

Ох, ці повернення на світанку, пішки, скільки ж митей вони мені нагадують! Скільки разів я так повертався. Повернення додому вночі, що тривало годину чи півтори, не було тут за студентських часів чимось незвичайним. Фіакр був фантастичною розкішшю, та й не було їх уночі, а якщо якийсь кучер і брав пасажира, то хіба що по дорозі до свого дому. Скільки чарівності було в таких поверненнях, сповнених думок, мрій, роздражнених пробудженням життя ранкового Парижа. У сірому, ледь помітному світанку тяглися вози з городиною, з молоком. Іноді вдавалося дочекатися відкриття пекарні, купував собі теплу хлібину, потім відчиняли молочарню — свіженький сирок «Жерве» з хлібом, яке ж це смачне снідання після виснажливої безсонної ночі! Йшлося повільно, смакуючи хліб, сир, ранок. Попереду — ліжко, гаряча кава, книжка в ліжку, і втоплений у ній день, і знову Париж, — життя ледарське, але повне, не скаламучене жодним вторгненням реальності.

Чи може існувати ідеальніший театр мрій, ніж тут, серед цього промовистого каміння? Чорні вежі Консьєржері, що відбиваються в Сені, чи пам'ятник Мопассану в парку Монсо і його немодна парижанка в сукні з буфами, чи Мюссе біля Комеді Франсез, і нарешті, у будь-яку пору дня і ночі, завжди несподівана, завжди наче вперше побачена площа Згоди! Або же з висот Сакре-Кер — море Парижа, оповите ніжним туманом. Але кожна вулиця... важко сказати, у чому полягає чар цих вулиць. Скільки разів тоді, роки тому, втомлений ходьбою, я сідав на імперіал (другий поверх) омнібуса і їхав куди заманеться, сонно дивлячись навколо, підставляючи себе під випромінювання міста, ніби під дію сонця під час сонячної ванни. Або ж вечір — яка розкіш перетинати місто з лівого берега на правий омнібусом на троє сивих коней — знаменитим маршрутом «Батіньйоль-Кліші-Одеон», робити поворот біля Сен-Сюльпіс, дивитися згори на ці такі драматичні води Сени, проштовхуватися в три кінські сили довгою вулицею Рішельє, зануритися на хвилину в гамір перетнутих бульварів і вже дертися під гору на Монмартр, заглядаючи мало не в низькі вікна антресолей на цих вузьких людних вуличках!

Зізнаюся по секрету: протягом цих кількох місяців першого перебування я не був, власне, ніде; ні в жодній бібліотеці, ні в лекційній залі, ні — о жах! — у Комеді Франсез. Я нікого не знав, не зронив і двох слів із жодним французом. Я лише купався у вулицях Парижа. Раз, пам'ятаю, провів цілий весняний день у якомусь сквері, то дрімаючи, то витріщаючись на перехожих, то читаючи «Цезаря Біротто». Після кількох місяців такого вештання я повернувся іншою людиною.

Магія Парижа! Нещодавно це скидалося б на містицизм. Сьогодні, з огляду на багато нових наукових понять, це здається чимось цілком реальним: хіба не може каміння говорити, хіба не може душа міста вливатися в душу людини невловимим флюїдом?

Мури Парижа дуже щедрі. Коли людина вештається цим містом, вона має відчуття, що вона розумна. Ілюзія! Це Париж розумний за неї: це відчуваєш дуже гостро, коли повертаєшся додому і виходиш зі сфери дії цієї потужної динамо-машини. Пам'ятаю один такий ранок два роки тому, в день від'їзду з Парижа після короткого перебування. Я сидів на терасі кав'ярні, лагідно пригрівало травневе сонце, я був трохи невиспаний, попивав аперитив (я вже вивчив значення цього слова), час від часу злегка куняючи. У мене було відчуття, що я Діоген, який гріється на сонці. І раптом на мене зійшло осяяння. Я побачив перед собою відкриту блискучу кар'єру. Я міркував про те, що в нашу епоху є люди вчені й менш учені, розумніші й менш розумні, але зникла професія, яка існувала в давнину: мудрець. Що таке був мудрець, сьогодні важко визначити. Мудрецеві не треба було писати книжок, не треба було робити винаходів чи чинити якісь особливі речі; достатньо було кількох рис, кількох жестів — і ти мудрець. Це було певне ставлення до життя, до самого себе, до світу. Отакий Діоген порвав із жінками й завів собі дерев'яний кухоль — мудрець. Якийсь там грек не визнавав жодної лінії, крім прямої: друзі мусили ходити за ним і пильнувати, щоб він не вліз у річку чи не розбив собі голову об дерево — мудрець. Інший просто пройшов кілька кроків, щоб заперечити тому, хто стверджував, що руху не існує, — мудрець. Я замовив собі ще один вермут. Сонце лоскотало мені обличчя. Я все більше почувався мудрецем. Я бачив перед собою життєвий шлях так чітко, що вже планував, як першим ділом після повернення на батьківщину замовлю собі візитівки з написом: Бой, мудрець

Потім, у дорозі, я забув про це. Згадав, коли виходив на вокзалі у Варшаві. О горе! Ніколи я не почувався дурнішим. Йшов дощ. Я приїхав додому. Повернувся до своїх справ.

Візитівок я не замовив і досі…

У Парижі Доповідь, виголошена паном Бой-Желенським 19 лютого 1927 року у великому амфітеатрі Сорбонни на урочистому засіданні під головуванням пана міністра Луї Марена.

Пане Міністре, пані та панове.

Опинитися тут, у Парижі, цьому Парижі, так пристрасно коханому мною з юності, у цьому величному амфітеатрі Сорбонни, у цьому блискучому товаристві, перед цією вишуканою публікою; бути тут об'єктом такої надзвичайної честі, цього вияву прихильності, говорити до французької публіки — усе це здається мені радше сном, маренням, ніж реальністю. Ви ще краще зрозумієте це моє почуття, коли я розповім вам у кількох словах про етапи мого життя — життя, по правді кажучи, дуже простого, але перебіг якого, особливо у світлі цієї зали, здається мені зараз трохи фантастичним. Я добре відчуваю, скільки зухвалості в тому, щоб дозволити собі особисті зізнання перед таким зібранням; але, зрештою, зрозуміти самого себе, дати зрозуміти себе іншим — це вроджена потреба людини, це одне з джерел літератури. Тож, оскільки ви, пані та панове, зволили зацікавитися моєю скромною персоною — чи, точніше, ідеєю, яку вона представляє, — і оскільки ми маємо познайомитися, я не бачу іншого способу, як просто розповісти вам про себе, влаштувати у вашій присутності, так би мовити, «годину з...», коротку годину наодинці з собою.

Тим більше, що моє літературне та особисте становище у моїй власній країні завжди було досить складним, щоб не сказати двозначним. По-перше, я маю сумний привілей вважатися свого роду феноменом, оскільки, як ви вже знаєте, переклав майже сотню томів шедеврів французької літератури. Так, це, так би мовити, поважний бік моєї особи, її «орденоносний» аспект. Коли про мене пишуть у наших газетах, охоче вживають такі вислови, як: «каторжна праця», «невтомна діяльність» — і особливо «бенедиктинець». Бой і бенедиктинець стали майже синонімами.

І все ж, коли майже двадцять років тому я дебютував збіркою маленьких пісеньок, їх визнали вельми зухвалими, навіть легковажними, і вони показували дулю багатьом шанованим речам, які здавалися мені зовсім не вартими поваги. Коли згодом я став популярним — аж занадто популярним — у своїй країні як поет, мені зробили честь, визнавши мене чуттєвим і розпусним. А коли як театральний критик, як фейлетоніст я іноді змушений воювати, сваритися, я роблю це з таким запалом, у якому справді немає нічого бенедиктинського.

І це ще не кінець несподіванок. Для одних я — перекладач «Думок» Паскаля, для інших — перекладач «Галантних дам» Брантома. З одного боку, мені пропонували кафедру французької літератури в Познанському університеті, з іншого — таврували як розбещувача молоді. І зауважте, нарешті, що за всім цим досить довго ховалася ще й третя постать: Бой-лікар, о, тут саме час сказати: «лікар мимоволі».

Дуже прикро не мати цілісного обличчя. І ось одного разу мені забажалося самому розібратися в усьому цьому і відшукати, що спільного між цими несумісними постатями. Шлях публічної сповіді здався мені найдієвішим. І не на папері; ні, сповіді живим голосом. Я спакував валізи й вирушив у подорож пів сотнею міст Польщі з лекціями. І виявилося, що ця сповідь щомиті торкалася французьких справ; що саме у Франції я був змушений шукати прихований зміст моїх перевтілень, так що зрештою ця сповідь перетворилася на пристрасний гімн на славу Франції. Але коли я дозволив собі зняти цю бенедиктинську рясу, в яку мене вбирали, мені стало неможливо продовжувати містифікацію: я був змушений показати, що під цим суворим одягом ховалися пристрасть, любов, насолода, хтивість.

Я опинився під чарами французької думки майже раніше, ніж пізнав її; саме звучання французької мови, вигляд французької книжки мали для мене в дитинстві щось заворожливе. У нас, у Польщі, в багатьох родинах діти вчать французьку рано: не зовсім, на жаль, як Монтень латину, але все ж досить рано. Вийшовши з віку няньок, я отримав за вчителя французької онімеченого курляндця, що став французом, з родини емігрантів, колишнього зуава, який служив Франції в Іноземному легіоні. Це був самітник, мізантроп на кшталт Альцеста, який жив серед своїх книжок, своїх улюблених французьких класиків. Я ж тоді був дуже «сучасним» — що цілком природно, зважаючи на те, що мне було тринадцять років, — тож ми часто сперечалися. Я йому торочив про Гі де Мопассана, він мені відповідав Паскалем. Згодом я визнав, що він мав рацію. Гірше було, коли він змушував мене вчити напам'ять опис грота Каліпсо з «Телемака», вимагаючи зізнання, що немає нічого прекраснішого у світі. Я тоді перебував під чарами зовсім інших Каліпсо. «Світський роман», який тоді був на вершині популярності, приносив мені неземну насолоду; я зачитувався «Жорстокими загадками», «Брехнею», «Нашим серцем», «Жіночим серцем» тощо. Тринадцятирічний хлопчак із замурзаними руками й порваними штанями, я душею жив у кокетливих холостяцьких помешканнях «світських левів» і в мріях осипав палкими поцілунками стрункі, гнучкі тіла цих чарівних «заміжніх жінок», які після вишуканої години кохання непомітно вислизали, залишаючи по собі шлейф парфумів; здається, це був опопонакс. О, як добре я розумів цих «незрозумілих жінок», як би я вмів їх тоді кохати! Це було для мене як гашиш, я відкладав книжку з палаючими щоками, з роз'ятреною ніжністю в душі…

Вибачте за ці подробиці, можливо, зайві, але з часів великого покровителя всіх, хто сповідається, — безсмертного Жан-Жака — короткий опис невинного марення дитячої уяви став у сповіді, так би мовити, обов'язковим.

Коли гімназію було закінчено, треба було обирати життєвий шлях. Я був сином митця, видатного музиканта й композитора Владислава Желенського. Я виховувався в атмосфері мистецтва, проте не знаю, який дідько втрутився, — коли настав час вирішувати, я обрав медицину. Це був, мабуть, останній відгомін епохи позитивізму, яка створила упередження, ніби будь-яке серйозне вивчення життя має починатися з розтину трупів. Мій душевний стан був тоді приблизно таким, як у героя знаменитого роману «Учень».

Досить мляво відвідуючи лекції, я завжди мав у кишені якусь французьку книжку. Я захоплювався тоді французькою критикою, обожнював Жюля Леметра. Це був також час розквіту Анатоля Франса. О, пані та панове, саме «Червоній лілії» я завдячую своєю першою «світською жінкою»: моя розмова про цю книжку здалася їй такою тонкою, що вона інстинктивно відчула, що може мені довіритися.

Я з власної волі відвідував молоді літературні гуртки в Кракові. Тоді молилися на скандинавів, російських письменників, Ібсена, Стріндберга, Достоєвського, Ніцше, Оскара Вайльда тощо. Ми, поляки, маємо власну велику й прекрасну літературу, але в часи моєї юності ми поглинали величезну кількість іноземної літератури. Проте в тогочасних гуртках не завжди були ласкавими до Франції. З тих часів я зберіг як приклад один анекдот, спогад про який мене іноді дуже забавляє. Одного дня, несучи під пахвою грубу книжку, я зайшов до великого письменника Пшибишевського, чиїм юним другом мав честь бути. Побачивши мою книжку, а він завжди цікавився книжками, він запитав, що це таке. Це були «Філософські діалоги» Ренана. Побачивши це, письменника здолав нестримний регіт; мало того, он покликав із сусідньої кімнати свою кухарку і, не тямлячи себе, з налитими кров'ю від судомного сміху очима, сказав їй, показуючи на мою книжку: «Касю, подивися, що цей пан читає!» Кухарка, трохи істерична, нічого не розуміючи, але заразившись веселощами свого пана, теж почала качатися зо сміху; і кілька хвилин вони обоє отак глузували з мого жалюгідного чтива.

Але якщо до раціоналістичного боку французької думки часом ставилися бунтарськи, то французька поезія, навпаки, цілковито підкорила серця нашого тогочасного молодого покоління. Тридцять років тому ми були зачаровані прекрасним перекладом поеми Артура Рембо «П'яний корабель», який зробив поет Міріам (псевдонім Зенона Пшесмицького); ми впивалися цими віршами, «горланячи» їх на всю горлянку. Ми захоплювалися Верленом і пошепки переказували легенди про його життя; «Квіти зла» Бодлера були настільною книгою наших молодих поетів. В одному з молодіжних гуртків, до якого я належав і де вельми шанували міцні напої, існував ритуал: усі разом ставали на коліна й хором декламували «Літанії Сатані» Бодлера, щойно перекладені поетом Станіславом Бжозовським. Ми били себе в груди, наче екстатичні дервіші, викрикуючи приспів: «О Сатано, змилуйся над моїм довгим злидарством!» Багато читали Гюїсманса; не один із наших тогочасних декадентів (як нас тоді називали) залюбки скопіював би життя «навпаки» дез Ессента, якби це не коштувало так дорого.

Але якщо говорити про настрої «Молодої Польщі» щодо французької літератури, слід чітко розрізняти дві групи: тих, хто знав мову, і тих, хто її не знав. Перші були цілковито прихильними до Франції; уявлення інших залишалися доволі туманними. Знання французької мови у нас поступово втрачалося; у міру того як на арену виходили нові демократичні верстви, вона ставала розкішшю. У гімназії нас сильно мучили грецькою; нас напихали німецькою мовою та літературою… Тож ті, хто не володів французькою, були майже фізично відрізані від Франції й могли мати про неї, а надто про її велику літературу, лише надзвичайно слабке уявлення. Бо, за досить дивним парадоксом, у нас завжди було обмаль перекладів із французької саме через те, що ця мова століттями була поширена в нашому суспільстві. Візьмемо приклад: ми ніколи не мали перекладу «Нової Елоїзи». У часи, коли, як свідчить легенда, король Станіслав-Август після сходження на престол писав мадам Жоффрен: «Приїздіть, мамо, ваш син став королем», — у нас не було потреби в перекладах. Так само й пані Ганська, аби освідчитися Бальзаку, не чекала на перекладачів. Дивний факт: у період найбільшої слави Бальзака, між 1840 і 1880 роками, ми не мали його перекладів. Але згодом, коли знання французької мови почало згасати, таке становище стало дуже небезпечним для поширення французької думки.

Тож я став доктором медицини. Незабаром я знову опинився в Парижі, де мав удосконалювати свої медичні знання.

Я майже не з'являвся в клініках. Здається, це були лекції пана Дьєлафуа та пана Айєма. Але я миттєво відчув, що, перебуваючи в Парижі, у цьому унікальному місті, було б безумством витрачати час на вистукування легень і промацування печінок, абсолютно ідентичних тим, які я залишив на батьківщині. Тож я послав під три чорти всі лікарні та лабораторії й просто почав блукати світ за очі.

Я не знаходжу нічого, з чим міг би порівняти враження від цієї першої зустрічі. У цьому місті є якийсь таємничий флюїд, що виходить від стін, вулиць, натовпу, повітря. Це враження настільки сильне, настільки п'янке, що нерви багатьох людей не витримують цього першого контакту з Парижем; це схоже на гострий напад, після якого настає повне безсилля. Я також пережив цей напад «паризької неврастенії». Спантеличений, знервований, майже хворий, я зачинився у своїй маленькій студентській кімнатці — це був крихітний готель на вулиці Бонапарта — і, оскільки зима була суворою, майже весь час проводив у ліжку, виписавши абонемент у бібліотеці-читальні. Мені до рук потрапила книжка Бальзака, автора, якого я майже не знав: це були, випадково, «Втрачені ілюзії». Я одразу ж проковтнув усю «Людську комедію». Тільки тоді я отримав щеплення проти Парижа і зміг спокійно ходити вулицями. Це читання Бальзака посеред незнайомого Парижа, під акомпанемент гомону величезного міста, що долинав ззовні, подарувало мені кілька тижнів, які я ніби прожив уві сні. Увечері, коли доводилося виходити з кімнати, щоб перекусити, я блукав містом, усе ще перебуваючи під магічним впливом «Людської комедії».

А потім — набережні Сени! Я пізнав насолоду цих багатогодинних прогулянок, цієї млості перед обличчям найгарнішого пейзажу у світі, цього кам'яного пейзажу старого Парижа від Нотр-Дам до Лувру, водночас порпаючись у книжкових ятках уздовж набережних…

Після Бальзака прийшов Дідро, чий роман «Жак-фаталіст та його пан» спочатку зацікавив мене на набережній своєю дивною назвою. Це змусило мене здійснити подорож у XVIII століття. І саме там, на набережних, я пройшов, так би мовити, курс французької літератури; до речі, єдиний, який я прослухав. Я лише захоплено споглядав шановані стіни Сорбонни та Колеж де Франс, заворожений таємничою силою, яку вони приховували. Але я ніколи не переступав їхнього порогу. Я був сором'язливим, не знав, де вхід, і, головне, я приїхав до Парижа вивчати медицину.

Але дещо інше привабило мене настільки сильно, що вся моя кар'єра змінилася. Я маю на увазі пісню, паризьку пісню. У цю пісню я був невиразно закоханий з перших днів перебування в Парижі. Для мене це було екзотикою: у нас не співали. Я зустрічав цю пісню повсюди. На вулиці я залюбки зупинявся в гуртах, що оточували мандрівного співака. Потім, до свого подиву, я побачив пісенні крамнички, де пісні продавали як гарячі пиріжки і де неймовірно терплячий грамофон навчав публіку найновішого шлягеру. Я з приємністю слухав, як співають дівчата, яких я знав із «Бал Бюльє». Але справжні джерела паризької пісні були мені невідомі. Звісно, відгомін славетних успіхів кабаре «Чорний кіт» долинав і до Кракова, але я, дикун, самотній і розгублений у цьому величезному Парижі, навіть не здогадався розпитати про нього; зрештою, «Чорного кота» вже й не існувало.

Та одного вечора товариш, старий парижанин, якого я зустрів випадково, повів мене на маленьку вуличку — здається, вулицю Шампольйон, неподалік від Сорбонни — до закладу під вивіскою «Цвіркун», який згодом перетворився на «Ноктамбюль». І саме там, за один франк, включно з кухлем пива або кавою, я почув Поля Дельме, Марселя Леге, Габріеля Монтойя, Нума Блеса, Венсана Іспа та інших славних шансоньє з Монмартра. Я був засліплений, зачарований; у мене було враження, ніби полуда спала з моїх очей, що я вперше побачив світ таким, яким його слід бачити, віддзеркаленим у цій чарівній та розмаїтій пісні. Навіть сьогодні я міг би повторити майже напам'ять пісні, які почув того першого вечора. Прості й такі вишукані мелодії, які Дельме, тоді вже близький до своєї передчасної кончини, співав слабким голосом сухотника; потім Монтойя, який щовечора протягом багатьох років виводив своїм фальцетом ніжну «Пісню минувшини», схожий на великого птаха, що розпачливо кличе свою самку; та інші, які своїм дотепним хистом шмагали і малих, і великих, додаючи подіям життя більше ритму та сенсу. О, дивовижна паризька пісня, саме вона остаточно завершила моє виховання; і саме туга за нею, що залишилася в моєму серці, згодом визначила мою долю.

Усе це було чудово. Але на той час результат виявився таким, що я щовечора пропадав у кабаре, блукав вулицями, наспівуючи почуті вчора пісні, і гірко картав себе за те, що занедбав свій лікарський фах.

Зрешня, після кількох місяців такого існування довелося повертатися на батьківщину. Я знову повернувся до лікарень. На запитання моїх тутешніх учителів про нові методи французької медицини я давав доволі дипломатичні відповіді. Одне слово, я сяк-так просував свою медицину, водночас живучи — це було моєю втіхою і моєю помстою — у світі краківської мистецької богеми.

Ці роки моєї юності припали саме на період надзвичайно бурхливого краківського життя, одного з найплідніших для мистецтва в Польщі. Нові сили накопичувалися в цьому Кракові, у цьому куточку Польщі, де дихалося вільніше, ніж будь-де інде. Це було відродження театру, живопису, де Академія мистецтв кишіла талановитою молоддю, літератури — період, який згодом отримав загальну назву «Молода Польща». Цей надлишок талантів зробив тогочасний Краків чи не найдивовижнішим містом з усіх, що коли-небудь існували: інтелектуальна столиця великої країни, прищеплена до міста, яке в інших відношеннях було дуже далеким від статусу столиці; місто відносно маленьке, чиї матеріальні можливості не мали жодного зв'язку з тією роллю, яку воно відігравало. Через це мистецький та інтелектуальний елемент тут не врівноважувався фінансами, промисловістю тощо. Митці влаштовували життя на свій лад, не зважаючи на міщан і не викликаючи їхніх протестів. Усе це також призвело до того, що в тогочасному мистецькому колі Кракова накопичилося багато фантазії, багато того гумору, який живе в кожному поколінні митців, але який у сумних умовах нашого національного життя ніколи не мав можливості виразитися публічно. Там, зовсім поруч із Академією красних мистецтв, була маленька кав'ярня, де збиралися художники, скульптори та вся молода краківська богема. Незабаром стіни покрилися ескізами, карикатурами, і звідти залишався лише один крок до ідеї створення художнього кабаре.

Саме там народилася «Зелена Бальонка», кабаре в стилі «Чорного кота», яке об'єднало більшість тих, хто сьогодні керує мистецьким життям у Польщі, а тоді задихався в надто переповненому й надто тісному Кракові. Це був спалах шалених веселощів, гучний сміх, відгомін якого прокотився по всій Польщі; це була «призовна комісія», часом жорстока, для багатьох фальшивих величин, для багатьох офіційних брехень, які занадто довго знаходили притулок у лабіринтах нашого складного й змученого національного життя. Саме там, захоплений веселощами, що панували в повітрі, і водночас підбурюваний своїми паризькими спогадами, я дебютував з однією піснею, за нею з'явилася інша, і невдовзі, майже не зчувшись коли й як, я став головним стовпом «Зеленої Бальонки».

Це краківське кабаре мало одну особливість: воно завжди давало лише оригінальний, ніде не друкований матеріал. Тому ніхто й не думав видавати те, що там виконувалося. Але через деякий час, коли кількість моїх пісень та віршів значно зросла, мене переконали їх опублікувати. Треба було знайти псевдонім: я ж не міг підписувати одним і тим самим ім'ям рецепти й куплети. Недовго думаючи, я взяв псевдонім «Бой», який швидко став популярнішим, ніж я міг припустити, і якого я вже ніколи не зміг позбутися. Я тоді не знав, що моя літературна кар'єра матиме продовження: звідси й парадокс, що найпалкіша пропаганда французької літератури згодом здійснювалася під англійським літературним ім'ям...

Чорнило — це як кокаїн: хто раз спробував, той повертається до нього знову. Тож я відчув потребу бруднити папір і поза піснями, які мене переслідували. Мене мучила туга за Парижем, що залишилася в серці. Навколо мене бракувало цієї дивовижної посмішки Франції, її доброзичливої та глибокої мудрості, її подиху любові. Я невиразно відчував потребу поділитися своїм захопленням і водночас створити для себе у своєму робочому кабінеті «штучну Францію», щось на кшталт «штучного гірського сонця», яке увійшло в моду в тогочасній медицині. Я взявся за переклади. Я згадав чудові хвилини, подаровані Бальзаком, і саме з Бальзака я й почав. Потім я переклав «Мізантропа», щоб побачити на сцені краківського театру свою велику любов — Селімену Мольєра. Тоді, разом із Мольєром, мною заволоділо якесь божевілля. Я виставляв пацієнтів за двері, коли вони мали (втім, рідко) нетактовність турбувати мене, і поринав у творчість Мольєра. Мені знадобилося менше трьох років, щоб перекласти все, віршами й прозою, аж до «Дона Гарсії Наваррського», аж до «Купола Валь-де-Грас», що доводить: велике кохання може призвести до збочень. Життя стало для мене чудовим. Коли я закінчив усього Мольєра, я полегшено зітхнув, думаючи, що більше ніколи не зможу взятися за таку тривалу працю: я зовсім видихався. Щоб відпочити, я розважився перекладом вишуканих і, власне, таких безневинних «Галантних дам» Брантома; я зробив це старопольською мовою; оскільки наша мова в XVI столітті була дуже суворою, дуже цнотливою, це створило ще більш комічний ефект, ніж французький оригінал. О, пані та панове, це викликало неабиякий скандал, ніде правди діти! Але цей скандал я благословляв, бо він дуже допоміг успіху мого Мольєра.

Потім, для контрасту, мене спокусили «Небезпечні зв'язки» Шодерло де Лакло з їхньою церемонною, стриманою мовою, «гарячою, наче лід», як сказав про неї поет. Але також Брантом привів мене до Рабле. О! Це знову був напад щастя! Запевняю вас, хто не перекладав Рабле, той не знає, що таке радість життя. Я реготав на ввесь голос, вигадуючи українські відповідники, щоб передати в усій соковитості ці колосальні витівки генія.

Я переклав його повністю, у п'яти томах, для яких знайшов видавця, переконавши його, що це «щось на кшталт Брантома». Доводилося вдаватися до таких безневинних хитрощів. Ми саме закінчували друкувати останній том, коли вибухнула Перша світова війна. Мій видавець був цим дуже прикро вражений і гірко мені дорікав. Ми закінчили нашого Рабле, але час для його випуску був справді невдалим: видавець сховав його в льох, і місце було вибрано досить вдало.

Але невдовзі мене призвали як військового лікаря, більше ніж коли-небудь «лікаря мимоволі», до австрійської армії; мені дали спочатку кашкет, потім шаблю, а зрештою й повний мундир. На щастя, про мене забули в Краківській фортеці, бо Краків — як виявилося — був фортецею.

У перший момент здавалося, що всьому «цивільному» життю настав край, чуже вояцтво заполонило все. У Кракові було видно лише мундири безлічі національностей, які сяк-так порозумівалися між собою німецькою мовою.

Ці перші тижні, ясна річ, відвернули мене від моїх праць, або, точніше, від моїх утіх. Але невдовзі стара ностальгія пойняла мене з подвоєною силою. Калічачи німецьку мову під час виконання денних обов'язків та імпровізуючи нею свої військово-медичні звіти, весь вільний час я присвячував улюбленим заняттям. Під стосом паперів на моєму столі завжди лежав маленький французький томик, який я ховав, наче школяр, зачувши здалеку сварливий голос свого начальника. Поки німці билися з росіянами під самими мурами Кракова, я з насолодою занурювався в переклад «Проб» Монтеня. Декарта я перекладав у своїй комірчині под звуки музики, що грала прощальний марш полкам, які вирушали на італійський фронт, і мушу сказати, що цей бадьорий ритм чудово пасував до тріумфальної думки Декарта. «Великий Заповіт» Війона я переклав за кілька осінніх тижнів у жахливому, вогкому й темному бараці, який тоді слугував мені житлом; там миші бігали по моєму ліжку, а дощ розпачливо барабанив по даху. Це були справді ідеальні декорації для того, щоб самому пережити і знову повернути до життя «Великий Заповіт» Війона.

Але писати — це пусте: головною справою тоді було надрукувати, видати. Знайти у 1915 чи 1916 році в Кракові, який часом опинявся за кілька кілометрів від фронту, — ні, навіть не видавця, а бодай друкаря, який погодився б надрукувати, звісно, в борг, п'ять великих томів мого Монтеня, — це був, без зайвих хизувань, шедевр красномовства та дипломатії, гідний славетного Годісара. Саме 1916 року в Кракові вийшли «Проби» Монтеня, і — дивовижний факт — вони мали величезний успіх: ця божественна мудрість дарувала розраду людям, змученим війною, кінця-краю якій тоді не було видно. Польського Монтеня запоєм читали в окопах.

З іншого боку, слід сказати, що книжки, які я тоді видавав, опинилися в досить сприятливих ринкових умовах. Майже нічого не виходило друком, а оскільки книжки з-за кордону не надходили, ринок був напівпорожній. Тож широка публіка сприймала як новинки — і для неї це справді були новинки — Дідро, Вольтера, Мариво, мадемуазель де Леспінас, Руссо, Готьє і, надто, Бальзака. І щойно ця література була прищеплена публіці, вона вже залишилася з нею назавжди.

Тож упродовж усієї війни я видавав у середньому по одному тому своїх перекладів на місяць. Щоб досягти мети — повернути до життя ці твори таких далеких і несхожих епох, — доводилося ставати їхнім «конферансьє», представляти їх публіці, повертаючи в історичний контекст; словом, довелося поспіхом перекваліфікуватися на історика літератури. Воєнний час узагалі сприяв усякого роду імпровізованим ремеслам, і це додавало мені відваги. Я занурився у французьку критику, якою так захоплювався з юності; також я намагався вивільнити власні особисті враження.

Бо, їй-богу, я можу це стверджувати: немає, мабуть, тісніших стосунків, ніж ті, що виникають між письменником та його перекладачем. Саме своєму перекладачеві автор відкриває все, аж до своїх слабкостей; саме перекладач здатний найкраще визначити пробу благородного металу на кожній сторінці. Саме він завдяки своєму ремеслу проникає в найпотаємніші механізми творчості, туди, де, можливо, криється таємниця генія: у стиль, у саме слово. І ця близькість стає джерелом нескінченних насолод. Справді, мені здається, що хімічний розпад фрази геніального письменника виділяє певний озон, який ти вдихаєш, від якого п'янієш і вдихання якого стає звичкою, майже пороком, безоднею, що поглинає тебе без залишку. Створюєш собі цілий гарем стилів, таких несхожих між собою, таких захопливих у своєму розмаїтті. Вишукано-суха фраза Меріме поруч із перенасиченою генієм фразою Бальзака; сповнена огиди й любові велична фраза Паскаля, закохана в саму себе фраза Шатобріана, фраза Стендаля, Мюссе та багатьох інших… Кожна має своє обличчя, свій дотик, свої пестощі — заколисуючі, гострі чи брутальні. Запевняю вас, це справжня розпуста. А після цієї роботи інстинктивного аналізу настає робота реконструкції: насолода вилити таємницю цієї фрази у форму нашої власної мови. Однією з найцікавіших речей є взаємини двох різних мов. Так, польська та французька мови найтісніше перетинаються двічі: вперше у XVI столітті, вдруге — в епоху романтизму. У XVI столітті ми всі пили з латинських джерел; тому Монтень у польському перекладі здається нам майже таким самим близьким — якщо не брати до уваги його геніальність, — як і наші тогочасні письменники. Натомість немає нічого більш специфічного, ніж ваша мова XVIII століття: ця мова, часом така химерна і водночас точна, така «картезіанська» навіть у своїх легкодумних проявах; легше перекласти всього Рабле, ніж належно передати бодай одну сторінку Мариво. А потім ми знову зустрічаємося в епоху романтизму: це той самий спільний подих, та сама крилата й схвильована фраза, що лунає як у ваших великих поетів, так і в наших.

Ось так я став літературним критиком. Передмови, якими я випереджав кожен переклад, склали кілька томів моїх «Етюдів про французьку літературу», включно з книжкою про Мольєра.

Загальний обсяг цих перекладів на сьогодні охоплює понад тридять французьких авторів і незабаром сягне сотні томів. Почувши таке зізнання, я боюся, що хтось із вас скривиться і скаже: «Та це ж огидно, це не людина, а якась перекладацька машина». Не думайте так, це завдало б мені болю. Усе зовсім навпаки: я ніколи не написав жодного рядка з примусу чи сухої ретельності. Завжди під час роботи я відчував у собі трепет ритму, щось схоже на спів; якби я вмів співати, я заспівав би вам тут музику не лише «Вчених жінок», а й «Провінційних листів» та «Кандіда»…

Коли Велика війна скінчилася і я зняв уніформу, я, на щастя, полишив медицину і цілковито присвятив себе літературі. Мені пропонували… різні речі: університетську кафедру та театральний фейлетон. Я обрав, звісно ж, театральний фейлетон — спочатку в Кракові, потім у Варшаві. Я погодився жартома, майже на спір, адже ніколи раніше не цікавився театром надто глибоко. Мій перший фейлетон, на щастя, припав на «Тартюфа» Мольєра. І невдовзі я збагнув, що досвід зважування та аналізу кожної фрази, кожної сцени Мольєра, Мариво, Бомарше та Мюссе все ж таки дозволяє мати певні уявлення про театр. А ще я зрозумів, що саме тут, більше ніж будь-де, я можу прислужитися справі, яка була мені дорогою. Саме через театр наша широка публіка знала Францію здебільшого, а іноді й винятково; саме там крилося джерело багатьох непорозумінь. Подумайте тільки: одного дня в театрі грали «Дику качку» чи «Привидів», а наступного — «Даму від Максима», і з цього робили висновок, що скандинави куди глибші за французів…

Говорячи про ставлення широкої публіки і навіть літераторів до французького театру, я зазначав, що тут доводилося боротися з певними упередженнями. Цю тезу можна поширити й на ставлення загалу до всієї французької літератури. Головну причину цього я вже згадував: брак знання мови. Аналіз інших причин завів би нас надто далеко, довелося б торкнутися, мабуть, і політичних питань. Ми були далеко від вас, нас розділяла товста стіна. Ми миволі зазнавали чужих впливів, які просочувалися всіма шляхами: через сусідство, школу, книжку, навіть через ті вигоди, які вони надавали. Ці впливи були відверто ворожими французькому духу, і вони посіяли чимало упереджень, тим більш небезпечних, що вони стали несвідомими. Зрештою, люди стали схильні вірити, що похмурість означає глибину, вайлуватість — це системність, а брак дотепності — це серйозність розуму.

Так помалу я перетворився на такого собі просвітителя, сам став майже поважною людиною. Але, повірте, це не було моєю амбіцією. Навпаки, я уникав цієї згубної риси, я «ненавидів її дужче за чуму», як казав добрий Брантом, щоправда, з іншого приводу. Я відчував, що секрет мого успіху крився передусім у довірі публіки до мене, у її вірі в те, що я ніколи її не втомлю. Було б навіть несправедливо промовчати про мого чи не найсильнішого помічника — мою погану репутацію. Той факт, що на початку мого шляху мене таврували як розпусного руйнівника моралі, надзвичайно мені допоміг. Я не боровся з цим міфом; навпаки, я беріг його як дорогоцінний талісман. Навіть, зізнаюся, одного разу я скористався ним цілком свідомо. Переконаний, що для правильного розуміння розвитку французької літератури вкрай необхідно знати невеличку книжку Декарта «Міркування про метод», і побоюючись, що не знайду для неї достатньо доброхітних читачів, я забезпечив це польське видання спокусливою стрічкою: «Тільки для дорослих», чесно пояснивши у передмові, що ця книжка справді лише для дорослих, оскільки для молоді вона занадто складна і серйозна. Ефект був миттєвим. Гімназисти, дівчата, старі гульвіси — всі з невинним виглядом заходили до книгарень і ховали свого Декарта в муфти чи під пальта; потім вони бігли додому, замикалися на засув і занурювалися в читання, щоб з'ясувати, що ж це за таємничий метод, якого вони ще не знали. Завдяки цьому «Міркування про метод» за кілька років витримало чотири польські видання — успіх, який, безумовно, перевершив найсміливіші мрії самого філософа.

Чи треба додавати, що моя праця не завершена? Можливо, вона лише починається. Мій батько прожив 84 роки; сподіваюся прожити бодай стільки ж: насолода консервує. Зараз я продовжую роботу над повним виданням «Людської комедії», я якраз на екваторі. Довго я опирався цій шаленій думці — перекласти всього Бальзака, але не зміг: він полонив мене, Бальзак виявився сильнішим. Утім, нещодавно я зрадив йому на пів кроку: кілька місяців тому я видав «Про дух законів» Монтеск'є, і сам наш міністр юстиції тримав коректуру цього видання. Шикарно, чи не так?

Я почуваюся ніяково після цього сеансу самооголення, заради якого смиренно благаю вашої поблажливості. Мені дуже хотілося переконати вас в одному: якщо я й присвятив себе французькій літературі, то зробив це не в холодний і методичний спосіб казенного сухаря, а так, як і належить їй віддаватися: з любов'ю, пристрастю та радістю. Та й хіба могло бути інакше? Як ви могли переконатися з цієї сповіді, саме Франції я завдячую так багато; це вона мене виховала, пробудила, визволила, це вона перетворила моє злиденне існування на суцільну насолоду, це вона зробила мене письменником і людиною. Тож, попри все, що я міг би зробити на знак своєї вдячності, я назавжди залишуся її боржником.

Промова, виголошена на бенкеті Літературного кола під головуванням пана Фортуната Стровського, професора Сорбонни, члена Інституту Франції, у Парижі 21 лютого 1927 року.

Пане голово, пані та панове.

Мені надзвичайно важко висловити все, що я відчуваю цієї миті. Я вже казав вам позавчора, стоячи на трибуні амфітеатру Сорбонни: усе це здавалося мені радше сном, ніж реальністю. І от я продовжую блукати країною мрій. За цим столом я бачу французьку літературу. Досі французька література була для мене чимось на кшталт міфу: це були книжки, назви, імена. Наскільки ж чарівнішою вона постає переді мною тепер, коли перетворюється на живих людей, із плоті й крові, таких привітних, простих і сповнених доброти. Повірте, цей вечір залишиться для мене незабутнім, він відкриє в моїх очах зовсім нове обличчя французької літератури: читати книжки людей, з якими ти вечеряв, — це має зовсім інший смак!

Панове, я дякую вам від щирого серця за те, що ви так гостинно прийняли мене у своє коло. Я закоханий у Францію все життя, у Париж — уже чверть століття: і от я виступив перед паризькою публікою, розсмішив Сорбонну, обійняв французького міністра, повечеряв із гордістю Франції та цвітом Парижа. Тепер я можу померти спокійно. Але не тут, заспокойтеся, панове.

Промова, виголошена на бенкеті Товариства інтелектуальних професій під головуванням пана Жака Берталя у Парижі 21 березня 1927 року.

Пане голово, пані та панове!

Я від щирого серця дякую Товариству інтелектуальних професій (Compagnons des Professions intellectuelles), яке вшанувало мене цією чарівною вечерею. Мені забракне слів, аби висловити, як глибоко я зворушений цим прийомом, що його знайшов у Парижі, і тими виявами прихильності, які зустрічаю тут щодня. Одначе є одна річ. Мені занадто багато говорять про мою працю та мої заслуги; від цього мені справді стає трохи ніяково, і до того же у мене повсякчас виникає враження, ніби говорять про когось іншого, а не про мене. Бо, щиро кажучи, усе моє життя було лише тривалим дозвільним блуканням і безперервною насолодою. Я мав такий хист ще з юності. Був ледачим, мало що поважав, кохався в жінках — мав усі шанси піти кривою стежкою. І саме на цьому небезпечному зламі мого життя мене заполонила любов до французької літератури; і невдовзі, сам достеменно не знаючи як, я віддався їй майже цілковито. Можливо, це сталося тому, що вона не вимагала від мене зректися моїх вад, а прийняла їх із поблажливою посмішкою. Французька література стала для мене пречудовим Телемським абатством (Abbaye de Thélème), де мені було любо жити, де я блукав у всіх напрямках, знаходячи дедалі нові принади. Блукання її гарними, часто таємничими й сповненими трепету стежками було солодкою розвагою для моїх лінощів; утіха від її розмаїття та непередбачуваних поворотів — о, як же це тішило мій дитячий скептицизм! Скільки ж то насолоди знаходив я врешті-решт у пестощах її настільки розмаїтих стилів та в майже чуттєвому чарі цієї неповторної мови. І ось так, віддаючись своїм сумнівним нахилам, залишаючись тим самим шибеником, яким я був двадцять років тому, я став — поволі й, безумовно, без жодного наміру — тією поважною та шанованою особою, що стоїть зараз перед вами. Лише французька література здатна творити такі дива. І таємниця цього криється, мабуть, у її глибокій людяності. Вона поблажлива, вона розумна, вона сповнена співчуття. Вона не вимагає, аби людина була іншою, ніж вона є. І зрештою, вона трохи жінка: вона не просить, щоб ми були бездоганними, вона просить лише, щоб її кохали. О, я кохав її, можу це сказати; до такої міри, що було б, мабуть, нескромно говорити про це кохання тут, за десертом; я не хочу образити її сором'язливість. Ми за столом; що ж, я піднімаю свій келих за славу французької літератури, за тріумфальне сяйво французької думки та за остаточну перемогу спільних зусиль нас усіх, товаришів по інтелектуальній праці, заради братерства народів.