Чуття… чуття…

Наркотики

Повернувшись цього року з відпустки, я відчував — як і завжди після відпустки — жахливу порожнечу в голові. Пробував усе, щоб розрухати сонну думку: влаштовував виснажливі прогулянки, лежав на канапі з низько опущеною головою й задертими вгору ногами — марно. Приймав колу (тонізуючий напій), приймав гормоспермін (екстракт бичачих яєчок, кажуть, чудово діє на інтелект) — анінайменшого результату.

Книжка

Шукаючи рятівного кола, я записався до гуртка самоосвіти, кожен член якого зобов'язується, за прикладом давніх філоматів (патріотичне товариство студентів), читати й реферувати одну книжку на місяць. Вірте мені: прочитати одну книжку на місяць — це надзвичайно важко. Як обрати: чому саме цю, а не іншу? Якщо з-поміж усіх обрати лише одну, то взагалі не варто братися за жодну…

У таких ваганнях я зайшов до книгарні; вирішив заплющити очі, простягнути руку й витягнути щось навмання. Натрапив на «Дон Жуана» Дельтея. Скривився: не люблю Дон Жуана, це забавка для снобів. Що ще можна сказати на цю тему? Відколи з'явилася теза психоаналітика-драматурга, здається, Ленормана, про те, що Дон Жуан був підсвідомим педерастом (гомосексуалом), який, ясна річ, міняв жінок, бо не міг відчути до них смаку, — яка ще концепція здатна заінтригувати? Натомість я зрадів прізвищу автора: чув про Дельтея багато, але ще нічого його не читав. І ось, беручи книжку до рук, я помітив поруч іншу, під назвою «Delteil tout nu» (щось на кшталт по-нашому «Дельтей голяка»), пера Маріз Шуазі. Подумав собі: візьму й цю, буде авансом на наступний місяць. Тим паче, що цю Маріз (по-нашому Марічку) Шуазі я трохи знав: справді, це ж вона написала «Un mois chez les filles» — «Місяць у дівчат» — гучний сенсаційний репортаж, задля збору матеріалу для якого авторка, молода докторка філософії, найнялася служницею на місяць до публічного дому, аби вивчити тамтешнє життя. Не вивчила нічого особливо цікавого, але зчинила стільки галасу й обурення, що цей «Місяць у дівчат» навіть переробили на театральну п'єсу, яку згодом заборонила поліція. З книжки Маріз Шуазі про Дельтея я дізнався, що ця дослідниця публічних домів є — як і сам Дельтей, зрештою — програмною «католичкою», мало не дитям Марії (членкинею релігійного братства).

Релігія, Книжка

Це якась дивна річ із цим католицизмом літераторів у Франції: фактом є те, що три чверті книжок цих неокатоликів мали б перебувати в індексі заборонених книг, якби індекс мав час цікавитися поточною літературою. Це має свої солідні традиції: від Барбе д'Оревільї та Гюїсманса, яким, до речі, Дельтей і присвячує свого «Дон Жуана». Ця книжка пересичена жаром чуттів, хоча пані Маріз палко захищає свого улюбленого Дельтея від звинувачень у розпусті, пишучи: «Ніхто й ніколи не займався онанізмом після книжки Дельтея». Взагалі, форми, у яких ця Маріз Шуазі (яка, очевидно, до нестями в нього закохана) виспівує своє обожнювання Дельтея, доволі оригінальні: «Це чистий інтелект, але не на кшталт цього євнуха Канта, а на кшталт Бога» — пише ця фанфаронка (хвалька) католицизму.

Попри це, її книжка, очевидно, мала якийсь особливий флюїд (невидиме випромінювання), бо під її впливом я виписав собі всього Дельтея. І не шкодую. Що за віртуоз стилю! Що за оргії слів, асоціацій, спарювань, копуляцій слів! Маленький фрагментик «Паризькі коти», що налічує заледве десяток сторінок, — це щось сліпуче.

Релігія

Тільки все оця стерпна чи нестерпна «неокатолицька» буфонада! Це також дуже характерно для неокатоликів: поєднувати витончену чуттєвість із якимось парадом самообдурювання à la Паскаль. «Я ділю людей (пише Дельтей) на три категорії: католиків, ідіотів і бандитів, оскільки кожен, хто, не вірячи в Бога, залишається чесним, є ідіотом»…

Він говорить це з такою категоричністю, що людина не наважується навіть спитати про долю кальвіністів, яких, кажуть, у Франції чимало…

Але не про це я мав писати. Власне, відправною точкою моїх роздумів було те, що, читаючи книжку Маріз Шуазі про Дельтея, я натрапив на таке речення: «Питання підсвідомості в мистецтві стає, відтак, у метафізиці глибшою проблемою, проблемою надзвичайно сучасною: множинністю реальностей».

Я підскочив на стільці: невже це дівчисько обікрало нашого Хвістека, поцупивши його термінологію? Але ні: пані Маріз лояльна. Помічаю примітку: «Читайте з цього приводу Бертрана Расселла, Маха та Леона Хвістека (вона пише його: Chviestec), який мав на цю тему цікаву доповідь на філософському конгресі в Неаполі 1924 року».

Боже мій, я почервонів від сорому. Таж у мене в шухляді вже рік лежить «Множинність реальностей» Хвістека, подарована мені самим автором, і треба ж було, щоб аж примітка у французькій книжці нагадала мені, що я її досі не розгорнув. Бачу, коханий анальфабето (неуку), який мене читаєш, подив на твоєму обличчі: хто це взагалі такий — Хвістек? Соромся, дикуне. Леон Хвістек — художник, математик і логік, автор захопливої філософської концепції, відомої європейським авторитетам, є у світі інтелектуально-мистецькому постаттю надзвичайно популярною. Офіційно він є доцентом чи професором Львівського університету. Він теоретик нових художніх шкіл. Його шанує Тадеуш Пейпер, а Ст. Ігн. Віткевич вважає Хвістека «найпотужнішим логіком у Європі», водночас називаючи його теорію цілковитою нісенітницею.

Але знову ж таки, не про це я хотів говорити. Я хотів говорити про «Множинність реальностей». Розгортаю пакунок, і ось що впадає мені в око: акварель, яку я дозволяю собі тут репродукувати.

Sztuka, Nauka

Мені пригадалося, мов наяву, те пополуднє, проведене в домі Хвістека. Ми розмовляли про речі літературні чи філософські. Спілкування з цим багатим інтелектом — справжня насолода. Водночас моє око блукало стінами. Мене вразила дивна чуттєвість, що променіла від розвішаних картин: я запитав митця, чи це його останні роботи. Він пожвавився: дістав папку, одну, другу, третю, провів перед моїми очима — більш ніж без прикриття — цілий сераль (султанський палац, гарем) запаморочливих красунь. Я глянув на Хвістека: його очі блищали, все обличчя мало якийсь одухотворено-тваринний вираз. Красива дружина митця, мовчазний свідок цієї сцени, дивилася на нього прихильно. «Залиште собі цей малюнок на пам'ять», — сказав Хвістек і загорнув мені акварель разом із примірником «Множинності реальностей», з якою вона до сьогоднішнього дня пролежала в моєму секретері (письмовому столі з шухлядами).

А тепер питання, варте роздумів. Який зв'язок існує між цими акварелями Хвістека та його філософією, логікою, математикою, і чи існує він узагалі? Гадаю, що найтісніший; що це просто різні форми еманації тієї самої суті; тільки що за нинішнього стану науки немає способів зафіксувати й дослідити ці зв'язки. Але, з іншого боку, немає причин сумніватися, що колись це стане справою доступною й легкою; що вдасться транспонувати (переносити) вияви духу в будь-яку форму. Тоді, можливо, не одна математична чи метафізична теза, перенесена в такий спосіб, нагадуватиме колекцію порнографічних листівок.

Чуття, всюди чуття! Натрапляю на книжку рупора католицизму — оргія чуттів! Беру до рук апологію його чистоти: її авторка — репортерка «Місяця у дівчат». Ця авторка «Місяця у дівчат» нагадує мені філософську працю нашого письменника, і ось ця «Множинність реальностей», коли я виймаю її з обгортки, постає перед моїми очима видовищем, здатним розпалити пожежу в найпересиченішому серці. Чуття, всюди чуття! Чи ніде я від них не втечу, чи ніде від них не сховаюся? Як протиотруту беру до рук останню втіху мого життя — «Власний життєпис робітника» Якуба Войцеховського, чия бадьора простота обіцяє джерело духовного здоров'я. Розгортаю і читаю, Боже мій!

Секс

«І заледве я роздягнувся і в ліжко вліз, то забув світло вимкнути, бо ми там мали електричне світло, то мусив ще раз вилазити з ліжка і світло вимикати. І коли я вдруге вліз у ліжко і заледве ліг, то вже моя господиня двері відчинила і до моєї кімнати пхається. І тільки мала на собі гарну білу спідницю, і вже її з себе стягнула і до мого ліжка лізе. І я теж до стіни далі посунувся, і вона до мене лягла. І мені аж холодно і гаряче відразу зробилося, але вже моя рука якось під її шию потрапила, і вона каже до мене, що вже давно теж не мала нагоди вдвох спати. І вже й мене теж та любовна гарячка взяла, і до неї кажу: "Ну то, мабуть, почнемо". А вона мені відповідає: "Na denn loss" (ну то давай)…»

Це вже справжнє наслання: чуття, всюди чуття! Зійдіть, вогні з неба, і спопеліть цю Содому!

Боротьба за сексуальну реформу

Переді мною лежать два грубі томи звітів з двох останніх конгресів Всесвітньої ліги сексуальних реформ у Лондоні та Відні. Я мав би охоту про них поговорити, але бачу на обличчі не одного читача подив. Що це ще за сексуальна реформа? Що тут реформувати?

Хочеш знати, що таке сексуальна реформа? Подивись навколо себе. Життя втілює її щодня. Сам скажи, чи схоже воно на те, що було якихось п'ятнадцять років тому? Сходи на пляж, до кав'ярні, подивись на танці, на жіноче вбрання, послухай розмови. І спробуй після цього взяти до рук роман двадцятирічної давнини, зайти до театру на довоєнну п'єсу. Яким абсурдним, яким непотрібним видасться не один найдраматичніший конфлікт героїв! Єва та Лукаш із «Історії гріха» сиділи б сьогодні, притулившись одне до одного, в ліжку в «Адрії» (модний ресторан-кабаре), замість того, щоб він їхав по розлучення до Рима, залишаючи її в маленькому містечку, без шеляга в кишені, вагітну, на поталу розпачу та злочину.

Отже, перемога нових форм життя, ідилія? Ну… не зовсім. Бо вулиці досі повні повій, яких цкує таємна поліція, що водночас із них і живе. Досі ходять до публічних домів богобоязні юнаки, які шанують дівочу честь своєї нареченої й у результаті часто документують цю повагу внесеною у шлюб венеричною хворобою. Досі трапляється, що бездомна дівчина душить дитину й постає перед судом присяжних, у якому може засідати її спокусник, але в якому немає жодної жінки. Досі ніхто не просвіщає молодого хлопця і не скеровує його, але коли знайдуть у нього чи то підозрілу хворобу, чи то… запобіжний засіб, його виганяють зі школи. Розлучення є найбуденнішим явищем, але за ціну — не кажу вже про обман, лжесвідчення чи зміну віросповідання, бо ця ціна комусь могла б здатися цілком прийнятною — але за ціну грубих грошей, які, як відомо, не всі мають у своєму розпорядженні. Неодружена або покинута чоловіком жінка може в'янути від туги за материнством, бо пристойність не дозволить їй мати дитину; але в тому самому будинку, в сутерені (напівпідвальному приміщенні), інша жінка народжує п'ятнадцять разів, рік у рік, народжує і ховає, ховає і народжує, перетворюючи дім для себе та своїх близьких на пекло. Позашлюбні діти, позбавлені прав, тавровані зневагою, досі поповнюють армію злочинців. Лікареві, під загрозою зламаного життя та ув'язнення, заборонено рятувати від самогубства нещасну, але натомість промисел переривання вагітності в найжахливіших умовах безкарно провадять легіони бабок-повитух…

Можна було б продовжувати цей реєстр ще дуже довго; але й цього, мабуть, достатньо, аби показати, що не все йде якнайкраще і що залишилося ще дещо «реформувати». І навряд чи дивно, що знайшлися люди, які запитують себе, в ім'я чого людство так знущається із самого себе і чи не можна було б якось зарадити цим його бідам.

Польща

Так виникла Всесвітня ліга сексуальних реформ.

Розвиток цієї молодої організації є дуже показовим. Коли вона заснувалася в Берліні 1920 року, її представляли кілька осіб. Минуло вісім років, перш ніж у Копенгагені 1928 року відбувся другий конгрес за участю тридцяти осіб. Наступний у Лондоні зібрав їх уже двісті, серед них — низку видатних учених і письменників; останній, у Відні, налічував понад дві тисячі учасників. Представлені там були всі країни, від Ісландії до Японії; Італія Муссоліні та Радянська Росія, Чехословаччина та Іспанія, Англія та Німеччина. Не було там — що характерно — тільки Польщі.

Розбіжності між статевим життям та офіційною етикою і писаним законом існували завжди. Окрім щоденних життєвих катастроф, вони виявлялися — в літературі. Письменники бували тут першопрохідцями нових понять. У нас, щоправда, менше, ніж будь-де. У період формування сучасних суспільств — усе XIX століття — наші великі письменники були настільки поглинуті питаннями національного буття, незалежності, виживання, що мало уваги могли приділити цій політиці, яка є найбільш «внутрішньою». Так само й суспільство. Поняття, за які в інших місцях точаться битви вже десятиліттями, у нас лише починають з'являтися. Цим можна почасти пояснити відсутність участі Польщі в цій світовій Лізі та брак аналогічної організації в нас, попри те, що з іншого боку наша ситуація тим більше мала б цьому сприяти. Хіба ми не перебуваємо у фазі творення підвалин нашого майбутнього, укладання кодексів та параграфів? Менш скуті минулим, ми тим паче повинні уважно прислухатися до голосу життя.

Менш скуті? Так здавалося б. На ґрунті, не переораному письменниками, тим пишніше буяли лицемірство та умовности, яким затуркане й несміливе суспільство звикло надто багато приносити в жертву.

Причин, чому сексуальна реформа саме тепер дозріла до активної ролі, можна нарахувати чимало.

Війна, яка за своєю природою є найсуворішою ревізією всіх суспільних умовностей, спричинила глибокі зміни, яких уже не повернути назад. Емансипація жінок, розширення сфери їхньої праці та заробітку. Демократизація суспільств, зростання сміливості та почуття права на життя в масах. Ренесанс людського тіла. Прогрес у контролі над вагітністю. Нарешті, наука, яка дедалі більше ваги надає сексуальним питанням, переносячи їх у раніше невідомі сфери підсвідомості.

Переворот у поглядах відбувається так швидко, що закони не встигають за ним. Часто закон відіграє роль водночас сумну й кумедну: безсилий допомогти, він має достатньо сили, щоб шкодити. Закон не вилікує, наприклад, жодного гомосексуала, але збільшує їхню кількість за рахунок «нормальних» ділків, які використовують параграфи з метою шантажу. Він не запобігає жодному аборту, але призводить до того, що вони відбуваються в найжахливіших умовах. Самі закони перебувають, зрештою, під тиском інших чинників. Так, наприклад, давно готовий проєкт польського шлюбного законодавства вже кілька років лежить похований, попри те, що пройшов три читання в кодифікаційній комісії; і що характерно — ніхто ним не переймається, ніхто його не вимагає!

Нові форми життя змагаються, отже, з давніми віруваннями, законами, упередженнями, створюючи хаос. У цьому хаосі все полишено на особисту спритність кожного в життєвій грі. Між давньою етикою, яка є мертвою, та новою, якої ще немає, зяє порожнеча. За такого стану речей залишаються два шляхи: або метати громи й блискавки на «повоєнну розпусту» і робити безсилі жести, намагаючись повернути назад плин життя, або ж намагатися впорядкувати цей хаос, розібратися в ньому, оцінити, що в ньому є тимчасовим, а що тривким, що є блуканням манівцями, а що — початком нового світу понять. І це є одним із головних завдань Ліги. Завдання надзвичайно моральне, не в сенсі мертвого формалізму, а в сенсі справжньої моральності, чутливої до кривд і нещасть. Опертя життя не на спорохнявілі канони (церковні правила), а на сьогоднішні поняття, що узгоджуються з модерним сумлінням.

Важливим здобутком Ліги є охоплення всіх сфер життя. Прикладом того, наскільки марними є дії лише на одному напрямку, може слугувати дотеперішня боротьба з проституцією, яку зазвичай ведуть в ім'я «моралі» — тієї самої моралі, яка цю проституцію породила і яка її конче потребує… Чи варто дивуватися, що ця боротьба марна? Мені важко вдаватися тут у подробиці, але достатньо кинути оком на реферати цих конгресів, щоб оцінити, наскільки широке коло їхніх зацікавлень — від світу душі до суто практичних питань. І все це спрямовано на єдину мету, якою є створення найширшого підґрунтя для нових понять, для нових форм життя. На чолі цього руху сьогодні йдуть англосакси. Імпонує сміливість їхніх письменників у висновуванні наслідків. Бо, як каже Дж. Б. Шоу (Джордж Бернард Шоу, видатний ірландський драматург і публіцист), надзвичайно важко вбити англійцеві в макітру нову думку, але якщо вже це вдасться, вона засідає там міцно. Зовсім навпаки, ніж у нас: думки пролітають крізь Польщу легко, але з них переважно нічого не виходить. Хай там як, а це погано, що нас немає там, де представники всього світу сідають за спільний стіл, аби радитися над покращенням долі людини. Просто не личить завжди користуватися тим, що інші виборюють за нас. Тому я й хотів звернути увагу на існування цієї Ліги, чия діяльність усюди викликає жвавий інтерес. І гадаю, що осередок цієї світової організації має виникнути у нас якнайшвидше. Бунт молоді Вийшла друком славетна книжка Ліндсея (Бенджамін Барр Ліндсей, американський суддя та реформатор) «Бунт молоді». Бен Б. Ліндсей, людина, чиє ім'я в Сполучених Штатах надзвичайно популярне — предмет обожнювання одних і обурення інших, — протягом 30 років був суддею в Денвері. Свою посаду він сприймав як місію. Обдарований психологічним чуттям, він умів завоювати довіру молоді та впливати на неї; кабінет судді став сповідальнею, куди молодь поспішала по пораду та допомогу, певна в конфіденційності, розумінні та добрій волі цього друга молодих. СексТридцятирічний досвід, тисячі вислуханих зізнань, накопичених фактів — усе це дало Ліндсею матеріал, який він використав у своїй книжці. Книжка цікава й вагома, бо дозволяє повсякчас промовляти фактам. На перший погляд, картина здається жахливою, особливо в царині статевого життя. З досвіду судді Ліндсея випливає, що статеве життя між хлопцями та дівчатами шкільного віку, подекуди дуже раннє, є в Америці надзвичайно частим явищем; нерідко воно набуває форм групової розпусти, причому трапляються випадки вагітності, викиднів та хвороб. З одного боку, тут відіграє роль брак усвідомленості, що виникає через страусину політику родини та школи, і цей брак усвідомленості тягне за собою небезпечні наслідки; з іншого боку, знову ж таки, можна констатувати факти далеко зайшовшого життєвого досвіду у молодих. (Знаменно, що переломним моментом деморалізації серед дівчат шкільного віку став факт закриття публічних будинків; відтоді весь натиск хлопців спрямувався на однокласниць. Ось доказ того, наскільки все в цих справах складно й заплутано!). Батьки та вихователі, — констатує Ліндсей, — не мають уявлення про те, що діється в душах молоді; вони вірять у її «невинність», оскільки у стосунках із молодими застосовують систему замовчування найважливіших у цьому небезпечному віці життєвих питань. Результат такий, що статеве виховання, залишене на власний розсуд молоді, приносить відповідні плоди і штовхає юнь у ситуації, які занапастили б без вороття чимало життів, якби не мудра й сердечна допомога цього незвичайного судді! Попри ці факти й спостереження — які його супротивники відкидають із криком, стверджуючи, що Ліндсей «зводить наклеп на американську молодь», — цей суддя далекий від песимізму. Навпаки, у цьому «бунті молоді», попри всі його вибрики, він бачить здоровий і творчий протест юні проти лицемірства та рутини, проти формул і канонів, що походять з інших епох та уявлень. І, на його думку, це не звичайний розбрат між старшим і молодшим поколіннями; сьогоднішній «бунт молоді» має принципово інший характер. Сучасна молодь дозволяє старшим базікати, буркотіти й тішити себе ілюзіями, а сама робить так, як вважає за потрібне, і реформує життя — часто безладно, часом дико, але рішуче. Це факти, неухильно повторює Ліндсей, ніщо не зупинить їхнього перебігу. Це доводить лише те, що старі формули неможливо зберегти. «Якщо черевик не налазить на ногу, треба переробити черевик, а не ногу», — каже суддя Ліндсей, нагадуючи, що всі суспільні форми є, зрештою, справою умовною і що їх треба змінювати, якщо наслідки виявляються фатальними. І, на його думку, ця зіпсована молодь навіть у своїх блуканнях є щирішою, кращою і чистішою, ніж її лицемірні пуританські вихователі. Часто однієї конфіденційної розмови з суддею Ліндсеєм вистачало, щоб вирівняти хибні стежки. Ця книжка, ясна річ, зчинила багато галасу. У другій книжці — «Товариський шлюб» — Ліндсей іде ще далі. Він пропонує, щоб між молодими людьми могли укладатися тимчасово бездітні шлюби (Ліндсей є безкомпромісним прихильником «регулювання народжуваності»), з поінформованістю про найкращі запобіжні засоби, які має в розпорядженні наука, з легкістю розлучення і, в разі розходження, відсутністю зобов'язань та прав на аліменти (кошти на утримання). У разі щасливого спільного життя такий шлюб міг би перетворюватися на постійний, із дітьми та всіма юридичними наслідками. Таким чином (вважає суддя Ліндсей), молоді люди могли б пізнати одне одного, випробувати свої почуття; хлопці були б урятовані від проституції та гульбищ, дівчата — від випадкових інтрижок. Суспільне здоров'я та чесність лише виграли б від цього. Краще врегулювати те, що не маєш сили стримати. Погляди Ліндсея, чий бездоганний характер, праведність і доброта боронили його тридцять років від невпинних нападок, зрештою коштували йому посади. Спільні зусилля Ку-клукс-клану (расистська ультраправа організація в США) та духовенства позбавили його суддівського уряду, завдавши великої кривди молодому поколінню. Отож, було б цікаво дізнатися, під кутом зору цієї книжки, про уявлення та стосунки, що панують серед нашої молоді; але дізнатися так, як це міг зробити суддя Ліндсей! Не будучи суддею у справах неповнолітніх, я все ж маю достатньо довіри у молодих, аби вже зараз володіти цікавим матеріалом; я охоче б його збільшив: був би дуже радий отримувати — за умови суворої конфіденційності — відгуки молоді з цих питань. Наразі я хотів навести тут один невеличкий штрих до психіки нашої молоді в нинішню добу. Ось два документи (документи — це моя пристрасть); попри те, що на перший погляд вони дріб'язкові, навіть дурненькі, вони здаються мені досить характерними. Один — це лист, який починається словами: «Пише до вас штубак (гімназист, учень середньої школи)»… Справді, це лист молодого гімназиста, який просить у мене протекції до… «Кі-Про-Ко» (відомий варшавський театр-кабаре). Він прагне «здобути трохи самостійності від батьків, які почали його дуже обтяжувати», словом, хотів би заробляти. Він відкрив у собі хист до написання пісень. І ось його клопоти: «Я написав пісню, звернувся з нею до "Морського Ока" (популярний варшавський театр-ревю). Мені веліли прийти за два дні; я прийшов тоді, маючи вже з собою нову, і дізнався, що попередню відхилили; по другу прийшов за два дні — "не підійшла"; тоді я дав третю — так само; коли ж я приніс наступного разу одразу дві, секретар сказав мені кілька знаменних фраз. Зокрема, я почув, що твори "такого типу" не підходять, і якщо й ці "такого типу", шкода праці; наостанок — що все нове ревю вже укомплектоване. Звісно, це мало означати: якщо не приймають пісень у "тому типі", в якому попри все запекло пише пан Власт і який є саме типом ревю, то не приймають узагалі нічого від чужих: ревю завжди укомплектоване, бо композитори "Морського Ока" не бажають мати конкуренції». Тож просить мене хлопчина про протекцію до «Кі-Про-Ко»: «Можливо, це завдасть Вам клопоту, але дуже Вас прошу, не відмовляйте мені, звісно, якщо Ви визнаєте мої пісні вартими чогось. Скажіть у такому разі Яроші (Фридерик Яроші, відомий конферансьє та режисер кабаре) або директору "Кі-Про-Ко", що Ви знайшли "талант", і можете при нагоді показати його твори. Або спробуйте відповідно намовити якогось із композиторів "Кі-Про-Ко" — бо вони там міцно сидять і мають великий вплив — ну, звісно, якогось менш заздрісного. Гадаю, Вам напевно вдасться, якщо Ви поставитеся до мене бодай трохи прихильно…» А ось одна з пісень, надісланих мені цим гімназистом. Назва: «Скільки років тобі, дівчино?». Завжди, скільки світ, фарбувались жінки. Хтось бачить тут гріх, хтось — принади палкі. Від доньки ніяк не відрізниш матусю, І я навпаки помилитись боюся! Маленька Фіфі косметику знає, Щось криється в цім — мене сумнів терзає. Матуся моя на дансинги ходить, Дивуюся сам, як їй молодь угодить… Приспів після кожної строфи: Скільки років тобі, дівчино? Чи твої червоні губки, підфарбовані «краплину», наплетуть мені брехні? Чи личко розмальоване, кремами нарихтоване і пудрою припорошене скаже правду мені? Ти зваблива, дівчино, можеш нас дурити — кремом, пудрою, рум'янами вмієш час покрити! Всім на тебе дивитися — аж слина тече, Ти зваблива, дівчино, обманеш іще! Інша пісня; назва: «Гарсоньєра» (однокімнатна квартира холостяка). Не та, то інша, Ніна чи Ліла, чи сотня дівчат навкруг! Я всіх їх кохаю, легку любов не вважаю за гріх чи переляк! Скільки їх мав я, скільки любив я, хіба ж я згадати б зміг? Скільки тут було, час тут згубило, знає один лиш Бог. Приспів: У гарсоньєрі моїй дівчата мигтять без кінця, То брюнетки, то блондинки, радість для серця… Я ніжок струнких і личок ясних стільки кохав і покинув уже. Нічого не скажеш, багатий життєвий досвід має цей семикласник… А може, це лише уява? Є ще пісні: «Гондола», «Гарем» і «Ніжки моєї дівчинки»… Вже з самих назв видно, що молодий чоловік має чітко визначену лінію. Чому їх не прийняли, не знаю, бо вони цілком «у стилі», так що могли б навіть слугувати… мимовільним персифляжем (іронічним наслідуванням, кпином) «властизму». У кожному разі, я виконую його прохання і рекомендую його цим шляхом пану Яроші. А тепер другий лист. На перший погляд, зовсім інша історія. Це учень сьомого класу, який перейшов до восьмого (скажімо, у Ловичі), але через матеріальну скруту, що виникла внаслідок «бюрократичної тупості» певних органів влади, не може закінчити гімназію. Він описує мені ці обставини, а також свої душевні переживання у багатосторінковому листі, якого я, на жаль, через брак місця, навести не можу; описує, під впливом яких подій він став «вільнодумцем», після чого закінчує так: «…І тому не до кого іншого, а до близького моєму серцю Пана звертаюся з гарячим проханням познайомити мене з вільнодумною владою. Адже я заявляю про готовність офіційно вступити до масонства (таємне товариство, франкмасонство), яке, володіючи величезними коштами, призначеними на пропаганду, надасть мені матеріальну підтримку. Тож звертаюся до Вас, як до людини, що відіграє в масонському русі, безперечно, провідну роль, із проханням представити моє клопотання вирішальним чинникам. Прошу надати мені матеріальну допомогу у вигляді щомісячної стипендії, яка б дозволила мені закінчити навчання, вільно жити, утримувати стару матір, натомість я, вихований у масонських ідеях, присвячу себе їх пропагуванню. Зазначаю, що якщо вища влада погодиться на мою пропозицію, я залучу за собою ще трьох однолітків, які також перебувають у критичному становищі й через мене звертаються з аналогічним проханням. Сподіваюся, що Ви, пане Бою, знаючи найкраще мої поневіряння, підтримаєте наше прохання. Оскільки я бідний і не маю коштів на поїздку до Варшави, прошу разом із прихильною відповіддю надіслати мені певну суму грошей на дорогу до визначеного Вельмишановним Майстром місця. Якщо представлена Вами пропозиція буде прийнята владою, я отримаю відповідь, мабуть, безпосередньо від Управи. Оскільки мені дуже залежить на часі, прошу Вас, вельмишановний пане, будьте ласкаві порушити моє питання на найближчому засіданні масонської ложі, щоб я міг отримати відповідь ще до 1 жовтня, а у Варшаві бути разом із колегами вже 1 жовтня. А вдячність наша не матиме меж. Обіцяємо, що в недалекому майбутньому весь Лович стане масонським». Прізвище, адреса, після чого йдуть приписки: «Прізвища згаданих вище, мною усвідомлених і сяк-так з ідеєю ознайомлених колег такі… (тут прізвища з приміткою: "усі перейшли до VII класу"). Перепрошую, що так шкрябаю. Але що вдієш, від хвилювання рука моя тремтить. P. S. Нехай про це знають лише вирішальні чинники». Любий хлопчина! Начитався у певних газетках про масонську могутність: ось вам і позитивний результат цього залякування нас масонами. «У недалекому майбутньому весь Лович стане масонським». Цілком вірю: на таких умовах хто б не став масоном! Боюся, що розчарування в могутності «ложі» буде одним із важких життєвих випробувань для цього хлопця. Хай там як, не знаючи іншого шляху до «вирішальних сфер», я ось тут сигналізую їм про готовність чотирьох юнаків. Також на вимогу (але тільки «вирішальних сфер») готовий надати їхні адреси. Ось два документи. Мене вразила в них одна спільна риса, з якої можна пророкувати хороше майбутнє для молодого покоління, а саме — спритність, гнучкість, ініціативність. Мені, що виріс в епоху, коли в якомусь сьомому чи восьмому класі наше вміння жити, орієнтація у світі, здатність давати собі раду дорівнювали буквально нулю, ці двоє хлопців просто імпонують. У них є поєднання наївності з дозрілістю, справді чарівне. Від щирого серця хотів би їм допомогти: нехай би один якнайшвидше випив брудершафт (товариський кубок, після якого переходять на "ти") за лаштунками «Кі-Про-Ко» зі Стефцею Ґурською (може, вона б підібрала йому музику), а другий нехай би з гордістю носив кельню (символічний інструмент каменяра в масонських обрядах) за Анджеєм Стругом на урочистостях ложі. І нехай кожен у житті знайде те, чого прагне! Ось такий маленький, крихітний штрих до «бунту молоді». Бо нехай ніхто не уявляє, ніби бунт молоді — це суто американське явище. Збунтувалася молодь і в нас. Чи маємо ми на неї обурюватися? Я не вмію. Бо вона збунтувалася і за нас, старших; за наші жахливі роки, за нашу придушену молодість, за наше розпачливе — колись! — биття головами об ґрати наших кліток, за всіх «шалених Юльок» (персонаж драми Г. Запольської, символ бунту проти міщанської моралі) обох статей. Збунтувалася і хоче жити. Може, часом і збивається на манівці, але хоче жити і буде жити. Нехай же Бог дасть їй усе найкраще. І пишіть мені, хлопці та дівчатка. «Хрестовий похід проти злиднів» Читачі вибачать, що я повертаюся до теми, яку свого часу зачепив побіжно у фейлетонах, присвячених «пеклу жінок». Але є теми, до яких треба повертатися доти, доки не буде досягнуто практичного результату або принаймні докорінної зміни уявлень. Йдеться про так зване регулювання народжуваності.

Аналізуючи нещодавно «Бунт молоді» Ліндсея, я згадав іншу його книжку під назвою «Товариський шлюб», де Ліндсей, спираючись на свій багаторічний досвід, висуває ідею двоякого типу шлюбу: першого — бездітного, з легкістю розлучення і без матеріальних зобов'язань, і другого — який став би вінцем попереднього: з дітьми та з усіма юридичними наслідками. Я не збираюся тут розбирати цю концепцію, яка в Америці є предметом палких дискусій. Фактом є те, що саме життя, не зважаючи на заперечення, дедалі частіше впроваджує цю товариську форму шлюбу — чи то під евфемістичною назвою «заручені» (іноді це називають «зустрічаються»), чи то у вигляді шлюбів фактичних, але програмно бездітних, допоки матеріальні умови не дозволять їм збільшити родину. Так ось, у книжці Ліндсея мене вразило одне: а саме глибоке переконання, з яким він говорить про регулювання народжуваності як про майбутню основу будь-яких стосунків. Для нього це незаперечна істина, що цей принцип, який сьогодні ще певною мірою виборює своє право на існування, у найближчому майбутньому переможе цілковито, докорінно змінить поняття шлюбу, його форми, а може, й самі його основи, і стане справжнім переворотом в історії людства. І справді, вражає те, як, особливо останнім часом, це питання настійно постає з усіх боків. Тоді як на обох півкулях протягом багатьох років довкола регулювання народжуваності точилися запеклі бої, у нас про це панувала цілковита тиша. Це не означає, що його не існувало на практиці. Як і всюди, так і в нас це питання тихцем вирішили в заможних колах — навіть у тих, які в теорії й чути про це не хочуть; воно дедалі ширше застосовується в середовищі «інтелігенції»; але його немає там, де воно було б найважливішим, де воно є гострим соціальним питанням, проблемою раси, культури, прогресу, людського існування. Але ця справа настільки очевидна, аргументи на її користь такі незаперечні, логічні, людяні, а життя так рішуче вимагає її вирішення, що я сумніваюся, чи навіть у нас удасться довго заплющувати на неї очі. Ще кілька років тому у своїй книжці Ліндсей наводив такий факт: Самогубство, Родина, Секс, Право, Релігія«Великий резонанс викликала в Денвері справа родини Сміт. Пан Сміт був чоловіком сумлінним і здатним мислити розумно. Його сповідник оголосив йому, що застосування запобіжних засобів є гріхом і що утримання — єдиний шлях до обмеження кількості дітей. Діти, які з'являлися на світ щороку, загрожували матеріальним крахом, а целібат (цілковите статеве утримання) був практично нездійсненним. Пан Сміт звернувся до суду, просячи інформацію про запобіжні засоби. Суд не мав права надавати йому жодної інформації й перенаправив його до клініки. Там йому також відмовили через страх перед юридичною відповідальністю. Зрештою Сміт знайшов вихід: він наклав на себе руки. Його друзі зібрали кошти, щоб допомогти родині, яка залишилася без засобів до існування. Між законом і церквою родину Смітів було стерто на порох». Між законом і Церквою… Так ось, не далі як кілька місяців тому газети повідомили про доленосні, почасти навіть революційні рішення всесвітнього з'їзду 307 англіканських єпископів у Лондоні, де вперше це високе зібрання ухвалило, що «там, де вагітність з будь-якої причини буде шкідливою, не слід засуджувати використання наукових засобів, застосовуваних розумно і згідно з вимогами гігієни». (Попри це рішення 307 єпископів, ми, напевно, й далі чутимемо аргументи, що все це суперечить християнській етиці…). Ось і здобуто одну з найнепримиренніших фортець; так само — одну за одною — завойовує ця ідея позиції й у світському законодавстві. Просвітництво щодо запобіжних засобів проти вагітності цього року було ухвалене й рекомендоване англійською Палатою лордів — цим оплотом соціального консерватизму! У вересні поточного року в Цюриху відбувся міжнародний конгрес із регулювання народжуваності, водночас на конгресі Ліги сексуальних реформ у Відні питання регулювання народжуваності, його здобутків та методів, висунулося на перше місце. Наука йде назустріч цим прагненням. Удосконалюються механічні засоби захисту, доступні для всіх, які дають майже 100 відсотків певності. Водночас наука досліджує це питання з іншого боку. Уже досягнуто надзвичайних результатів у тимчасовій стерилізації як чоловіків, так і жінок за допомогою рентгенівського випромінювання. Просуваються вперед експерименти над методами, які за допомогою певних речовин, що вводяться шляхом ін'єкцій або приймаються внутрішньо, дозволять досягти тимчасової стерилізації обох статей. Вирішення цієї проблеми — питання кількох років, можливо, місяців. Цілком ясно й очевидно, що ось-ось людство увійде в нову фазу свого існування, що свідоме й добровільно регульоване материнство — це його майбутнє, і я не думаю, що якісь сили зможуть довго цьому протистояти. Як це виглядатиме на практиці? Дуже можливо, що держава спробує взяти це у свої руки. Чути також голоси лікарів, мовляв, це досягнення не повинно потрапити до рук сторонніх; що воно має залишатися в руках медиків, виключно для випадків крайньої потреби. Ми знаємо, що це за пісенька: вона означає, що це благо знову мало б залишитися монополією привілейованих, що його за шалені гроші продавали б багатіям, з потребою чи без, а для бідняків воно залишилося б недоступним. Щоразу, коли лунають занадто піднесені гасла, можна бути певним: затівається якась оборудка… Найзапеклішим на сьогодні ворогом регулювання народжуваності є властивий народним масам консерватизм, підтримуваний певними колами, який завжди готовий пожертвувати щастям людей заради авторитету минулого. Забобон щодо численного потомства й плодючості — який колись забобоном не був — є одним із найдавніших. А із забобонами так: усі умови можуть змінитися, річ може втратити свій сенс, світ перевертається догори дриґом, а забобон усе стоїть на варті, наче той чатовий цариці Катерини, якого ще через сто років ставили на варту в чистому полі, хоча кущ троянди, який він мав пильнувати, давно зник. Я не перелічуватиму тут безліч причин, які породили догмат необмеженої плодючості — це завело б нас надто далеко. Перш за все, слід пам'ятати, що від неї просто не вміли захищатися… Але й позитивних аргументів не бракувало. Одне не може не вразити, коли читаєш про давні часи: а саме величезна кількість дітей, які помирали передчасно. Мені спадають на думку приклади, які я знаю найкраще — з історії літератури. Муза Красінського, Дельфіна Потоцька, мала п'ятьох дітей, і всі вони померли в немовлятстві. Двадцятисемирічна пані Ганська встигла поховати чотирьох дітей, а виростила лише одну. Семеро дітей не вберегли «Батька зачумлених» від самотньої старості. Інфекційні хвороби — у спілці з тогочасною медициною — викошували людство. Сама лише віспа, до винаходу щеплення, скільки спустошення чинила вона серед дітей! Тому багатодітна родина була єдиною запорукою, що хоч хтось із неї виживе. Дітей народжували із запасом. Усе це докорінно змінилося. Починаючи з XVIII століття середня тривалість людського життя зросла з 36 років до 57. Гігієна зробила такі величезні кроки вперед, що гарантія успішного вирощування здорової дитини є майже цілковитою, тоді як раніше треба було мати десятьох дітей, щоб виростити трьох чи чотирьох. Зорієнтувавшись у цьому, заможніші, освіченіші класи влаштували своє життя відповідно. Запитайте кожного, хто обуриться моєю статтею, скільки у нього дітей! Натомість регулювання немає в найбідніших класах — не так через слухняність принципам, як через темноту, недбалість та безпорадність. Там і надалі масово плодять дітей, а викошує їх злиденність, породжена саме цим надміром плодючості. Але ці ж злидні жахливо впливають на якість тих дітей, що виживають. А результат? — Страшний. Замість усміхненої та щасливої матусі бачиш виснажену, передчасно постарілу жінку, яка ще годує немовля, а вже знову вагітна; бачиш дітей без нагляду, занедбаних, знедолених, звироднілих; бачиш батька сімейства, який тікає з цього домашнього пекла до шинку. Платою за народження двох чи трьох хворобливих дітей стають злидні, розпач, кілька трупиків і не менша кількість партацьких абортів, які зазвичай закінчуються хворобою, а іноді й в'язницею. В ім'я чого все це? В ім'я християнської моралі, кричать одні. — В ім'я темноти, лицемірства та визиску, — шепочуть інші. «Хрестовим походом проти злиднів» назвали регулювання народжуваності в Англії. Коли до цього походу мобілізується майже весь світ, у Польщі досі ніхто не заявив про свою участь. У цьому найважливішому питанні, яке зараз вирішується і яке містить у собі всі інші — від євгеніки, освіти, культури й аж до пацифізму, — у нас панує надзвичайно легкодухе й лицемірне мовчання. А тим часом є всі умови для того, щоб почати діяти. Польська соціологія давно висловилася за регулювання. Ми перебуваємо в щасливішому становищі, ніж багато інших народів, адже наше право, не будучи обтяженим давніми упередженнями в цій сфері, нікому не чинить перешкод. Громадські діячі так само переконані в благотворності регулювання. Чому ж тоді серед стількох переконаних у правоті справи, за відсутності реальних перешкод, не знайдеться нікого, хто перейшов би від теорії до практики? Чому про це не дбають ті, для кого обмеження марного дітонародження є найістотнішим питанням виживання? Чому не створиться організація, яка приєдналася б до всесвітньої Ліги регулювання народжуваності? Це справа, яку слід вести спільно, щоб не можна було нацьковувати один народ на інший. Чому в нас немає жіночих консультацій, а якщо вони й є, то чому діють у цьому напрямку так тихо й несміливо? Я ще повернуся до тих паростків цієї ідеї, які існують у нас. Хрестовий похід проти злиднів. І яким швидким може бути цей похід! Жіноча консультація — це унікальна соціальна інституція, яка не потребує великих витрат, а може принести неоціненну й майже миттєву користь. Зменшиться кількість народжень? Звісно: у цьому й полягає мета; але водночас пропорційно впаде дитяча смертність і зросте рівень здоров'я дітей; зникнуть викидні, дітовбивства, катастрофи родин та окремих людей. Чи нам потрібна багата статистика народжуваності, яку гучно публікують, тоді як маленькі трупики ховають нишком? Протягом кількох років ситуація може змінитися; і не в бік вилюднення, як стверджують боягузи, а в бік покращення матеріальних, моральних та культурних умов. А колись у майбутньому, коли регулювання народжуваності стане законодавчо закріпленим державним інститутом, люди заледве віритимуть, що існував час, коли це Боже благословення — дитина — могло бути нещастям, прокляттям, а часто й злочином. Трохи педагогіки Мабуть, немає такого розумника, який би стверджував, що все у світі досконале і що нічого в ньому змінювати не треба. Навпаки, озираючись назад, ми бачимо, що все постійно змінювалося, і то на краще. Так само і в нашому житті є багато речей, які нашим онукам здадуться потворними; попри це, кожного, хто хотів би зрушити їх з місця, зацикують диким вереском. Спостерігати це сьогодні в нас можна краще, ніж будь-де, завдяки обставині, на яку я вже неодноразово звертав увагу. Ми перебуваємо в моменті створення власних законів, створення нашого кодексу; і ось, часто достатньо лише в якомусь питанні стати на ґрунт цього нового кодексу, який діятиме, можливо, за кілька років, як уже лунають крики, ніби схвалюються «злочинні діяння». Наче про їхню злочинність не цей самий кодекс має приймати рішення! Щастя, ВорогНемає більшого ворога людського щастя на землі, ніж ця дивовижна бездумність, що фанатично прихиляється до старих речей, нехай навіть вони найменше відповідають теперішній дійсності. Тому немає важливішого завдання для письменників, ніж розбивати ці закостенілі комплекси понять, неухильно піддавати їх ревізії та повсякчас підважувати так звану мораль. Кажу «так звану», бо зі справжньою мораллю вона не має нічого спільного. Мораль — це зцілення кривд, гніту та нещасть; це суспільний лад, а не безлад, який виникає між формулами та життям. Немає нічого аморальнішого, ніж втискувати життя у форми, в яких воно не може вміститися і з яких випліскується крізь усі щілини. Ніде це не виявляється так яскраво, як у сфері статевого життя. Ця справа і все, що з нею пов'язано, висувається сьогодні на перше місце серед проблем, які потребують змін. Бо й справді, відколи діють старі канони, скільки змін тим часом відбулося в житті! Загальна демократизація, визволення жінок, їхня самостійність у праці та заробітках, здобутки науки й техніки — усе це створює нову реальність, за якою ліниво й безпорадно плентаються закон і «мораль», втрачаючи з нею і без того слабкий контакт. Варто зауважити, що найактивніша зміна поглядів у царині створення нової сексуальної етики відбувається сьогодні в англосаксонських країнах. Чи це реакція на лицемірство, яке панувало там так довго? Можливо; фактом є те, що найсміливіші ревізіоністські тези приходять нині з Англії, так само як в Америці відбуваються найрадикальніші законодавчі зміни. Я тримаю в руках невеличку англійську книжечку з популярної філософсько-соціальної серії під назвою «Today and tomorrow» («Сьогодні і завтра»). Кожен томик присвячений одному питанню і відповідає на те, як воно може виглядати в майбутньому. Той, про який я хочу розповісти, має заголовок «Майбутній шлюб». Його автором є поважний лікар і громадський діяч Норман Гейр, один із засновників Всесвітньої ліги сексуальних реформ. Я хочу навести деякі думки з цієї книжечки, головно для того, щоб показати, як сміливо в цьому врівноваженому суспільстві можна віддаватися грі думки, що припускає найвіддаленіші можливості. Доктор Гейр зазначає на вступі відносність будь-якої сексуальної етики, яку кожна держава ще в давнину формувала по-різному, відповідно до своїх потреб. Плодючість заохочували або обмежували; створювали ті чи інші моральні поняття залежно від тих чи інших умов соціальної політики. Багато принципів перейшли до нас зі Старого Заповіту, де вони також мали утилітарне (практичне) значення, корисне для свого часу й місця. В інший час і в іншому місці ті самі речі можуть бути абсурдом, але за століття вони вже встигли порости мохом, закостеніти у вигляді такого собі табу, і ніхто їх не контролює, не досліджує їхніх витоків. Щоб висвітлити це питання яскравіше, автор наводить такі дві замітки з газет: 48-річний удівець кілька років жив із власною 28-річною донькою, вдовою, за її згодою. Жили вони щасливо, дітей уникали. За доносом сусідів проти них порушили справу; преса вибухнула громом обурення, суддя виголосив палку промову, їх засудили до найсуворішого покарання. Одружилися двоє глухонімих. У газетах з'явилися їхні фотографії, розчулені привітання, побажання численного потомства. Якийсь чутливий репортер змалював ідилічну картинку цієї пари глухонімих, які через роки сидітимуть біля каміна в оточенні дітей та онуків… Доктор Гейр зіставляє ці два факти. Це не означає, що він виступає на захист інцесту; але він аналізує походження законів проти нього: страх перед виродженням раси. Сама лише можливість цього накликала на винуватців суворе покарання; проте суті діяння, яке загрожувало б суспільству, тут насправді не було, бо не було потомства.

Натомість безперечне виродження раси дасть поєднання двох глухонімих, чиї діти також будуть глухонімими і стануть тягарем для суспільства. Замість розчулюватися над ними, слід було б їх стерилізувати, як це вже роблять у багатьох штатах Америки. Тобто первісні поняття еугеніки (науки про покращення людської спадковості) відірвалися від своїх цілей і перетворилися на табу: це табу ображає спільне життя батька з донькою, бодай і бездітне, але його не ображає поєднання (аби лише законне) глухонімих, які можуть «серед загального аплодисменту безкарно нищити суспільне здоров'я». Інший малюнок. Троє дітей одних батьків по черзі втрачають зір, що вкидає родину в розпачливе становище. Газети апелюють до публіки, аби цим батькам допомогти фінансово. Для того, звісно, щоб вони могли й далі плодити сліпців. Чи замість цього не слід було б їх стерилізувати, що сьогодні можна легко виконати за допомогою рентгенівського проміння? Низка жорстких законів проти різних збочень, які вимагають швидше допомоги лікаря, ніж меча правосуддя, випливала з догмату максимальної плодючості. А звідки цей наказ? Знову ж таки, перенесений з інших умов. «Плодіться і розмножуйтеся», сказав Бог. Але кому сказав? Один раз Адаму і Єві, які були самі на світі, а вдруге — родині Ноя після знелюднення землі через потоп. Цєї цитати та досить неясної історії Онана (біблійного персонажа, покараного за переривання статевого акту) в Біблії вистачає, щоб протистояти думкам економістів, соціологів, гігієністів у справі регулювання народжуваності. Найважливішу суспільну проблему ми регулюємо «популяційною політикою» з епохи Ноя. Проституція. Якщо вона, як і досі, є неминучою, запитує Гейр, навіщо робити з неї щось найогидніше? Жінка «пала». Навіщо принижувати жінку, суспільно необхідну, навіщо викидати її за борт? Знову ж таки — рутина мислення. Якщо підходити суспільно, чи ж повія не є ціннішою за жінку, яка дасть потомство, злиденне фізично й розумово? Що стосується проституції, Гейр припускає, що зі зростанням заробітків жінок посилиться чоловіча проституція. Гейр є прихильником раннього статевого виховання дітей. Треба провокувати їхню цікавість та їхні запитання в цій царині; за потреби розвивати її, навмисне завівши в домі пару собак чи котів. Виховання дітей перейде, напевно, значною мірою до держави, що, безперечно, змінить дух шлюбу, узаконивши багатоженство і багатомужжя. Більшість людей не здатні до життя в ідеально винятковому шлюбі. Перед весіллям можна було б складати декларацію в дусі моногамії чи полігамії; зміна поглядів у цій справі була б приводом для розірвання шлюбу. Багатомужжя підійшло б для жінок — часто найцінніших, — які хочуть мати дітей, але не хочуть мати постійного чоловіка. Не вірмо, як нам це втовкмачують, — каже др. Гейр, — що реформа законів призвела б до розпусти. Навпаки: ексцеси бувають радше реакцією на заборони та обмеження. (Це слушно: так само я припускаю, що проектоване скасування законів проти педерастії (мужоложства) призведе до зменшення їхнього числа: відсіються всі сноби). Держава, отже, — веде далі др. Гейр, — перебере на себе виховання дітей, що буде скоріше на користь, бо батьки виховують їх переважно кепсько. Тим самим держава матиме право голосу щодо дітей, які мають народитися. Уже сьогодні 23 штати в Америці запровадили примусову стерилізацію з причин еугенічного характеру. Нездорова особа, непридатна для продовження роду, муситиме цьому підкоритися, інакше дитина буде знищена як ембріон, або ж після її народження буде ухвалено рішення, чи жити їй, чи ні. Це було б поверненням до античності; діти-каліки або недолугі будуть убиті після народження, звісно, у найгуманніший спосіб. (Не тішмо себе ілюзіями, ніби вбивства дітей не існує; воно практикується у величезних масштабах у «фабриканток янголят» (жінок, які підпільно позбувалися небажаних немовлят) та в родинах злидарів, тільки у варварський і дикий спосіб). Спочатку будуть заперечення проти цього через можливість помилок або зловживань. Зловживання, — відповідає др. Гейр, — можливі завжди, при найкорисніших речах: ідеться про те, щоб їх було якомога менше. Новонароджених досліджувала б колегія досвідчених лікарів. Шанс помилки буде не більшим, ніж для сьогоднішніх суддів, які вирішують питання про смертну кару, або лікарів, які зважуються на важку операцію. Можливо, існуватиме штучне запліднення для жінки, яка хоче дитину, але не хоче чоловіка. Можливо, будуть, як у бджіл, спеціальні жінки-матері… Тут ми вже вступаємо в царину фантазії. Але в книжці доктора Гейра є багато речей, які дають поживу для роздумів. Так її і сприйняли в Англії. «Др. Гейр (читаємо у відгуках про цю книжку) має сказати речі серйозні й цінні; він, на щастя, настільки ж далекоглядний, наскільки й сміливий»… «Книжка, що електризує»… «Його погляди обурять лише тих, хто непохитно стоїть на конвенційному ґрунті»… А тепер уявімо собі, що б діялося, якби хтось у нас бодай малу крихту таких гіпотез висловив? Що на мене впало вже за саме їх цитування! Але роблю це навмисне: з педагогічною метою. Авторитети У фейлетоні «Хрестовий похід проти злиднів» я замислювався, чому досі у нас немає консультацій для жінок у справі запобігання вагітності, зважаючи на те, що жоден закон нам такого роду діяльності не забороняє, а переконання в її необхідності стає дедалі загальнішим. Отож, я дізнався, що така консультація існує — але так несміливо й потайки, що майже ніхто про цей напрям її роботи не знає і майже ніхто з неї не користається. Це, власне, консультація еугенічного товариства (товариства, що опікується покращенням спадковості людини). Вона охоплює всі галузі, що стосуються еугеніки, зокрема дошлюбні та подружні поради; надає також консультації у справі запобігання вагітності у разі, коли виникає потреба. Лікарі, які її ведуть, стверджують, що дуже мало людей звертається саме за цими порадами. Мене це здивувало, оскільки бодай із безлічі листів, які я в цій справі отримував, знаю, до якої міри, особливо в колах біднішого населення, це питання є пекучим. Я намагався з'ясувати для себе це протиріччя в розмові з лікарями-еугеніками. Отож, мені здається, що еугенічна консультація занадто звужує в цьому плані свою діяльність, обмежуючи поняття еугеніки суто медичними показаннями, тоді як економічні та загалом життєві умови є не менш «еугенічними», ніж інші. Водночас, як я вже зазначав у «Пеклі жінок», лікарі замість відкрити очі на людське горе, що їх оточує, занадто бавляться в аматорську «популяційну політику», вони законослухняніші за самих законодавців, економніші за економістів. Теревенять про «державну велич» і взагалі роблять велику політику, ставлячись прихильно чи неприхильно до запобіжних засобів та до просвіти клієнтів у цій сфері. Це політика, але… страусина. Бо найчастіше — майже завжди — вибір стоїть не між запобіганням вагітності та народженням молодого громадянина, а між запобіганням вагітності та абортом, зазвичай зробленим у жахливих умовах. Ніхто не змусить виносити дитину незаміжню вчительку — нехай і еугенічно бездоганну, — якій це загрожує втратою посади. Молода біднота, що виходить заміж за інші злидні, може мати чудових дітей, але пізніше, коли обоє з чоловіком трохи стануть на ноги; кепська це еугеніка — відмовляти їй у просвіті щодо запобіжних засобів і прирікати її на втрату здоров'я при позбуванні небажаного гостя. Занадто вузько зрозуміла позиція в цій справі досягає лише того, що позбавляє країну певної кількості матерів, які хворіють або гинуть від зараження крові внаслідок абортів, чи випускають у світ дітей, приречених на загибель. Хай там як, я вважаю за потрібне сигналізувати тим, хто не знає про неї, що консультація існує. Незалежно від цього було б бажано, щоб особи, які визнають ідею регулювання народжуваності, об'єдналися в спілку, увійшли в контакт зі світовою організацією і створили спеціальну консультацію, відправивши спочатку когось із лікарок (із жінкою завжди легше порозумітися), наприклад, до Голландії, з метою ознайомлення з тамтешньою організацією, яка функціонує вже багато років і затверджена урядом як інституція суспільної користі. Але мораль? Оскільки раз у раз доводиться читати, ніби будь-яке запобігання необмеженій плодючості та розмноженню злиднів суперечить християнській моралі, я захотів сягнути джерела, того самого уривка зі Старого Завіту, на якому ця абсолютна заборона ґрунтується. Читаємо в Книзі Буття (XXXVIII, 6–10) таке: «І взяв Юда жінку для свого первістка Іра, на ім'я Тамар. Але Ір, Юдин первісток, був лихий в очах Господніх, і Господь умертвив його. Тоді Юда сказав Онанові, своєму синові: "Увійди до жінки свого брата, і одружися з нею як дівер, і віднови потомство для свого брата". Онан же знав, що потомство буде не його; і коли входив до жінки свого брата, марнував сім'я на землю, щоб не дати потомства своєму братові. І в очах Господніх було злим те, що він робив, і Він умертвив також і його». Кожен визнає, що цей уривок викликає чимало сумнівів. Можна було б, наприклад, вважати, що «входити до жінки свого брата і відновлювати потомство братові своєму» теж не зовсім в'яжеться з християнською етикою. Тому здавна точилися суперечки теологів у цій справі. Др. Фраєр із Клеркенвелла стверджує, що Онан був покараний не через використання засобу проти запліднення, а лише тому, що не хотів виростити дітей для свого брата. Др. Гедлам каже, що у використанні запобіжних засобів не бачить нічого нехристиянського. Священник Ф. Дінніс із Майл-Енду вважає… але менше з тим, я не пишу тут теологічного трактату. Хай там як, вимагати, щоб сьогоднішні суспільства вирішували одне з найважливіших своїх питань на основі стародавньої та досить виняткової пригоди Онана, видається мені перебільшенням. Проти авторитету Онана прихильники регулювання народжуваності знайшли собі інший неабиякий авторитет: Муссоліні, для якого примус до необмеженої плодючості є засобом підтримки войовничого імперіалізму Італії. Але розкопали, що той самий Муссоліні у відповідь на анкету італійського часопису «Статеве виховання», що виходив у Турині, заявив у 1913 році, що «визнає регулювання народжуваності як акт розуму та відповідальності у всіх людей, які претендують на звання мислячих істот. Уважає обмеження народжуваності за святий особистий і суспільний обов'язок і не визнає за судами жодних прав у цьому питанні, якщо тільки ми не хочемо повернутися до середньовіччя». Так говорив сьогоднішній диктатор Італії в 1913 році. Минуле! Як легко воно забувається, як легко рвуться нитки між поколіннями. Тепер особливо ми живемо так швидко, що відлуння відносно недавнього минулого звучить так, ніби воно походить із якихось прадавніх часів. Так, наприклад, я знайшов книжечку, видану у Львові в 1903 році, присвячену регулюванню народжуваності, ідеї якого автор є палким прихильником. Автор С. Лігіш, назва: «Мальтузіанство в політиці, економіці та суспільній гігієні (Розвідка про застосування штучного безпліддя жінки)». Рік 1903: це ж майже вчора, а проте деякі сторінки цієї книжки читаються як гумористичне читво — як через кумедну мову, якою вона написана, так і через різноманітні приклади й тези. Зрештою, послухайте самі. Перелічивши найрізноманітніші рекомендовані на той час наукою захисні засоби, ось що він пише в параграфі «Інші застережні заходи»: «Серед вищої аристократії в Німеччині поширений звичай обмежувати надмірну кількість дітей, що призводить до згубного роздроблення сімейного майна, дуже простим способом, а саме тим, що перед актом статевого зносини абсолютно не збуджують нерви дружини жодними пестощами, поцілунками чи обіймами, а просто приступають несподівано, зненацька до акту злягання. Успіх при цьому головним чином має залежати від того, щоб від самого початку подружнього життя так чинили, аби молода не знала іншого способу здійснення подружнього зносини, окрім цього єдиного». У разі, якби цей засіб підвів, автор має про запас ще інший, а саме: «Римський лікар Соран радить хворобливим жінкам, щоб у той момент, коли вже вивільняється найвище почуття чоловіка, вони затримували в собі дихання. А те, що цей засіб ще й сьогодні практикується, повідомляє угорський лікар Лінднер, розповідаючи, що знає одну талановиту посідачку (власницю маєтку), яка робить так само, не висловлюючи жодної скарги на стан свого здоров'я». Але є ще інший спосіб (також беру його з тієї брошурки): кастрація, після якої — як стверджував др. Ферді — «очі стають гарнішими, світлішими і значно більшими. У голосі та рості волосся я не помітив (не я, а др. Ферді) жодних змін. Статевий потяг зберігся повністю… Прооперовані панни вийшли заміж, причому їхні чоловіки навіть гадки не мають, що їхні дружини не такі, як інші. Через шлюб цих трьох дівчат я дійшов (каже др. Ферді) переконання, що кастрація не становить для жінки жодної перешкоди для шлюбу, так що кастрованих панн швидше шукають для подружжя». Залишимо цього ентузіаста кастрації його мріям про «великі й світлі очі» коханої; натомість знаходимо в книжці п. Лігіша досить оригінальні способи проти безпліддя: «Часто (каже він) воно виникає через нерівний крок темпераментів, що можна свідомо скоригувати: чоловік, який при зносинах є більш палким, коли хоче стати батьком, мусить під час злягання думати про якусь справу зі своєї професії і таким чином відволікати свою увагу від злягання». Рік 1903! Яким же все це здається доісторичним! А проте це була епоха, в якій діяв доктор Мессінга, здійснюючи переворот своїм винаходом; доктор Мессінга, як пише про нього одна з піонерок регуляційного руху в Німеччині, — «незабутній чудовий ідеаліст, чиє глибоке суспільне співчуття та лицарська шана до жінки спонукали його до винаходу pessarium occlusivum (маточного ковпачка)». Але й сам ковпачок чи не стане незабаром музейним експонатом перед здобутками сьогоднішньої чи завтрашньої науки? Одне певно: ця справа увійшла до порядку денного як одне з найважливіших суспільних завдань і вже з нього не зійде до цілковитого вирішення. І я не хотів би, щоб кілька безневинних жартів, які я дозволив собі вплести в цей фейлетон, затьмарили серйозність самої проблеми. Навпаки — подібно до жахіть дра Гейра, процитованих у попередньому фейлетоні, який так обурив і засмутив одну з моїх найсимпатичніших читачок, — вони мають на меті лише спонукати публіку думати й говорити вголос про ці справи, занадто довго замовчувані на лихо цілим поколінням. Література «сексуальних меншин» Усі великі досвіди людства відбиваються в мові. Мілітаризм дав їй безліч метафор: редути, полки, форпости, зімкнуті лави тощо. Потім настала говірка парламентаризму; нині прийшла мода на Лігу Націй. Саме з неї, очевидно, беруть початок — за аналогією до національних меншин — терміни «сексуальні меншини», «захист сексуальних меншин», уперше (здається мені) вжиті на останньому сексологічному конгресі. Це визначення досить точно виражає суть справи: «меншина». І ніколи, воістину, жодна меншина не була так гноблена.

Відколи вийшов мій фейлетон під назвою «Передвесняні дні», представники цієї меншості в Польщі вважають мене своїм прихильником. Отримую листи, в яких мені звіряються зі своїх бід. Часто — під суворим інкогніто — телефонні розмови. Внаслідок однієї з таких телефонних сповідей я одержав пакунок спеціальних видань, що виходять німецькою мовою. Справді, саме на теренах Німеччини найкраще можна вивчати ці питання. Німеччина — одна з небагатьох країн, де досі зберігаються параграфи проти гомосексуалізму і де їх із німецькою педантичністю застосовують. З іншого боку, та частина населення, якої ці параграфи стосуються, протиставляє їм наполегливу діяльність, засновану на широкій «меншинній» організації.

— А як у нас із питанням організації? — запитав я свого телефонного інформатора. — Ох, у нас цілковитий хаос! — відповів він зі зневірою в голосі.

Я сумлінно, з цікавістю опрацював ці документи, з відчуттям, ніби заглиблююся в цілу незнану — чи можна сказати: незайману? — гущавину людських прагнень, мрій і болю.

Який душевний стан у тих, кому судилося належати до сексуальних меншин? Відповісти на це дуже просто. Оберньмо ситуацію. Один доцент богослов'я, д-р Йозеф Маєр, найнепримиренніший з непримиренних, пише: «Ніколи не можна допустити, щоб гомосексуалізм лишався безкарним, і ніколи не може дійти до порозуміння між гомосексуалістами й гетеросексуалами: одні чи другі мусять або поступитися, або перемогти»…

Жахливе видіння цього доцента богослов'я! Тож уявімо собі, що перемагає не число, а організація, і що поступається теперішня більшість; що гомосексуалісти, які, як уже майже всюди, опанували міністерства закордонних справ, опановують і міністерства військових справ та інші, державним переворотом накидають колишнім гнобителям свою владу, платячи їм тією ж монетою. Уявімо собі, як би це виглядало. Параграф: «Стосунки з протилежною статтю — 5 років суворого ув'язнення. Підбурювання до стосунків з протилежною статтю — від 1 до 3 років в'язниці. Сприяння стосункам з протилежною статтю — 3 роки» тощо, тощо. І ми ще могли б тішитися, що вони не сягають углиб історії, до тих законів, які так довго діяли, встановлюючи кару спалення на вогнищі за гомосексуальні стосунки, що не відплачують нам усе, око за око, зуб за зуб.

Я не жартую. Якщо ми хочемо зрозуміти душевний стан справжнього (бо трапляються й фальшиві) гомосексуаліста, порівняймо його зі станом духу звичайного громадянина, якому за любов до жінки загрожували б суворі кари і який мусив би приховувати найневинніші почуття, ніколи не будучи певним, чи не чигають на нього шантаж і донос.

Отже, для гомосексуаліста його схильність настільки ж природжена, настільки ж закладена природою (релігійні «гомоероти» не вагаються сказати: Богом), непереборна. Справді, вона мусить бути непереборною, якщо кільканадцять століть переслідувань, вогонь і залізо, ганьба й насміх, приклад і виховання не змогли її викорінити. Останнім часом наука дедалі більше підтверджує тезу про природжену основу гомосексуальності, пов'язану з певною особливою залозистою секрецією.

Чи в усіх так? Ні, звісно ж, ні. Є гомоероти природні, а є, можна сказати, штучні. Звідки беруться останні? Здебільшого їх творить кодекс. Ускладнюючи нормальний перебіг анормальних стосунків, кодекс породжує особливий промисел, який провадять типи найтемнішого штибу. Ці люди, не будучи гомосексуалістами від природи, стають ними заради зиску, заради шантажу. І саме це — віддання гомосексуалістів на поталу вимагачам, під чиїм гнітом вони живуть цілі роки, розорені, тероризовані, часто доведені до самогубства, — і є, як скаржаться гомоероти, єдиним позитивним результатом дії кодексу. І цей погляд підтверджує дедалі більше число найповажніших учених.

Уявімо собі становище цих людей, серед яких трапляється чимало найцінніших особистостей. Адже цей таємничий примх природи може обрати за предмет своєї злості високого урядовця, суддю, прокурора, священника. Що за життя! Невинні в душі, а прибиті тягарем суспільної ганьби, постійно під загрозою якоїсь катастрофи, з невситимим голодом серця, що соромливо ховають своє життя, — ось їхня доля!.. І показово, що спілка німецьких гомоеротів — а їх, кажуть, два мільйони — має назву «Спілка прав людини». Вони мають свою організацію, видають власну пресу, ведуть перемовини з міністром юстиції, провадять свою політику, віддаючи чималу кількість голосів тим партіям, що прихильно ставляться до їхньої справи. «Зловісний параграф 175 мусить упасти!» — ось їхнє бойове гасло. «У вас є параграфи про розбещення неповнолітніх, про публічне обурення, про розпусту, — кажуть вони, — цього досить; але не втручайтеся у справи дорослих людей за зачиненими дверима».

Але не про це тут ідеться. Це речі доволі відомі, і не мені про них судити. Мені йдеться про літературний, психологічний бік справи. Я опрацював надіслані мені видання. У літературному сенсі це вбого, але надзвичайно показово.

Мистецтво

Часом, коли йдеться про пізнання душі якогось суспільства, кращу службу сослужить література другорядна й третьорядна, ніж література «світочів». Не шукаймо гомосексуальної душі в того чи іншого лауреата Нобелівської премії, хай навіть він і мав би повне право її репрезентувати; шукаймо її в тих скромних зошитах, що найбільше нагадують якісь гімназійні учнівські журнальчики.

І справді, гортаючи ці наївні «читанки» (я маю на увазі видання «Das Freundschaftsblatt», бо їх кілька), важко усвідомити, що маєш справу з «розпусниками». Розпуста! З нашого берега, звісно, будь-який гомосексуалізм — розпуста; з їхнього берега — ні. Звісно, і там можуть існувати всі відтінки: і донжуани, і сентиментальні мрійники; і все ж знавці стверджують, що в гомосексуалізмі, мабуть, частіше зустрічається кохання, сублімоване до платонічного рівня (ще ніколи ім'я Платона не було доречнішим!), ніж у звичайному житті чоловіків і жінок. Тут більше відтінків між коханням і дружбою, більшу роль відіграє духовна спорідненість, більша можливість ділити заняття, вподобання, читання, зацікавлення. Спільна таємниця, спільні переслідування, спільна ганьба, зрештою, нечисленність цього особливого товариства, потреба постійно очищатися від «фальшивих братів» — усе це, можливо, сприяє розвитку певних чеснот: вірності, дружби, братерства. Але дозвольмо говорити їм самим. У кожному номері, крім якоїсь статті, здебільшого спрямованої проти параграфа або такої, що підраховує прихильні голоси вчених — а їх дедалі більше, — є літературний розділ. Я читав його з усмішкою й похитував головою: то ось як насправді виглядає та осławlена розпуста! Тут є оповідання про дружбу, тут вірші, гідні дитячих збірочок, тут оповідання на Різдво й на день поминання померлих... Послухайте самі, перекажу кілька творів.

Картинка: «У купальні». Серед пустощів у басейні двоє молодих людей здалеку спостерігають одне за одним, але жоден не наважується наблизитися. (Ця непевність — одна з найбільш нестерпних речей: у звичайних стосунках чоловік, побачивши жінку, знає, з ким має справу; тут же він ніколи не знає, чи належить той, інший, до кола, чи ні). Раптом, знічев'я, купальники несподівано жбурляють одного з них у воду: він занурюється і — не випливає. Другий стрибає, тричі пірнає, витягує його, приводить до тями. І знову їхні погляди зустрічаються: «Це ти врятував мені життя?» — шепоче врятований. Веде його до себе додому, знайомить із батьками, які зі зворушенням дякують рятівникові — ну і не варто й казати, що щастя не забарилося.

Інше оповідання, драматичніше. Двоє друзів. Молодший приходить, як завжди, провідати старшого. Але замість усмішки на вустах, замість гарячого поцілунку застає похмуре обличчя. Старший дізнався про зраду: дізнався, що той уже рік має стосунки з дівчиною (найганебніша зрада, на яку здатен гомоерот!) і що збирається з нею одружитися. Він знищує невірного полум'яною тирадою: той зрадив кохання, дружбу, братерство, спаплюжив пам'ять про їхні священні ночі! Виганяє його, а тоді залишається сам; мимоволі стискає в руці сталеве дуло револьвера. Але опановує себе. «Заради такого негідника? Ніколи!» — так каже і сідає за письмовий стіл до роботи. Назва оповідання: «Рахунок».

Хочете, для різноманіття, поезії? Ось вона, у прозовому переказі: юнак виходить нарвати троянд, аби духмяним букетом прикрасити портрет друга, і йому вчувається, ніби кожна троянда на кущі промовляє: «Зірви й мене також — для коханого, для друга, зірви й мене, і мене!»… Кінець.

Дещо із хроніки. Заголовок: «Витівки». У нотатці йдеться про те, що деякі гомоероти, на жаль, наслідують погану звичку звичайних людей — писати й малювати в кабінках і вбиральнях, — і закликає порядних гомоеротів рішуче відмежовуватися від тих, хто так паплюжить чоловічу любов, підозрюючи в цьому чоловічих повій або шантажистів, що ставлять пастки на жертв: кожен, хто побачить такі написи, має їх негайно затерти.

І ще роздум: «Ревнощі часто нищать щастя. Пройшовши крізь тяжкі випробування, рано чи пізно кожен доходить до переконання, що краще дозволити другові скороминущу невірність, ніж утратити його зовсім. Вічна любов до могили — рідкісна річ між людьми», — меланхолійно завершує цей суперник Ларошфуко.

Ще одне оповідання. Юнак сидить у своїй кімнаті напередодні Різдва й сумує. Він сам, друг його зрадив. Понуро блукає в переліску за містом. Раптом назустріч йому виходить друг і каже: «Я знав, що ти сюди прийдеш. Я кохаю тебе. То була солом'яна пожежа». Обвиває руками шию друга й цілує його. Хлопець із переповненим серцем повертається додому: «Яке чудове свято послав мені Бог, — шепоче він. — Дякую Тобі, Боже на висотах, за те, що Ти так добре все влаштував Своєю волею!»

Кожне з таких оповідань має не більш ніж п'ятдесят рядків; тема весь час одна й та сама. Треба визнати, що «гетеросексуали» менш винятково зосереджені у своїй літературі. Ось до чого доводить переслідування…

Є щось і на день поминання померлих: роздуми на могилі юнака, який нещодавно наклав на себе руки. І хтозна, чи ці роздуми не відкривають таємниці багатьох загадкових самогубств, що трапляються замолоду. Хлопець з жахом виявляє в собі, що він не такий, як усі, анормальний; живе в постійному страху, що його викриють, що на нього впаде зневага товаришів, втрачає бажання жити, вкорочує собі віку. «Коли ж нарешті зникне фальшива мораль і той зловісний параграф, що жене людей у добровільну смерть!» — цим зітханням закінчується твір.

Це не єдиний достеменний документ такого самогубства. Ось читаємо спогад, присвячений юному й вродливому хлопцеві, у якого закохалася дочка багатого сусіда. Родина змусила його заручитися; якийсь час він грав комедію, боровся сам із собою, а зрештою втопився в Боденському озері.

А ось зразок пристрасного стилю: багатий промисловець, безвинно звинувачений у розбещенні неповнолітніх, виходить із в'язниці зруйнованою людиною. Але не це завдає йому найбільшого болю. Ганс, його друг, його кохана людина, не подав жодної звістки, навіть не з'явився на суд. Він згадує, як вони познайомилися, зустріч під час спортивної подорожі, в самотній альпійській хатині, засипаній снігом, де, відрізані на кілька днів від світу, вони пережили чудові хвилини…

«Раптом, коли він тоне в гірких роздумах, дивиться — і не вірить очам: Ганс! — Гансе, це справді ти? Чи можу я в це повірити, чи це не сон? Ти прийшов? Ти чекав на мене? Він схилився над вузькими руками Ганса і притиснув до них вуста. Потім поклав руки Гансові на плечі, міцно притягнув до себе його струнку постать, ніби хотів захистити її від усього ворожого світу. Дивився йому в очі палким поглядом, і з найглибшого серця зірвалося зітхання на вустах»…

Ще лишень одне — й уже останнє. Але це дозволю собі навести повністю. Заголовок: «Самотня церковця».

«Стояла в лісі стара, самотня церковця, з дзвоником, чий ясний голос колись линув над тихими ланами. Заросли стежки, здичавів ліс, так що ніхто вже не міг знайти дороги до церковці, забули про неї.

Сонце золотило останніми промінням літній день, що хилився до вечора. У гущавині пташка виспівувала свою вечірню пісню. Заглиблений у себе, з виразом болю на обличчі, йшов, зігнувшись, чоловік крізь золоту тишу. У руках дбайливо ніс загорнуту подушку, в якій спав маленький хлопчик. Так ішов тихий мандрівник лісом і зупинився перед самотньою забутою церковцею. Присів на витоптаних сходах і питально дивився в синю далину вечірнього неба. Тисячі зірок мерехтіли йому назустріч. У тій церковці залишився тихий чужинець зі своїм хлопчиком — жив для себе, віддалік від гамірного світу, що його обманув і зрадив.

Так минали дні в тихій самотності. Летіли тижні, місяці, роки. З маленького хлопчика виріс стрункий юнак, що нічого не знав про справи світу, нічого не знав про кохання й про життя, не зазнав і сердечного болю. Аж якогось дня батько покликав його до ліжка, яке вони завжди ділили, і попросив ударити в дзвін. Хлопець виконав останню волю батька. Але старий, змучений батько заснув із глибокою болісною складкою на вустах — душа відлетіла, а холодне тіло лежало знеможене. Уперше самотній хлопець вилив із засмученого серця сльози.

Пісня змовклого голосу полинула крізь лісову тишу до когось, хто, покинутий і бездомний, сидів на поваленому велетенському пні й думав про сумне минуле. Але на звук дзвону нашорошив вухо. Пішов за звуком і невдовзі увійшов до забутої церковці. Застав тіло, а біля нього — засмученого хлопця. Допоміг йому приготувати могилу для покійного. Втішив хлопця і взяв турботу про свого нового підопічного, якому доля забрала єдине, що він мав: батька. Але одного ранку вони обидва стали одне навпроти одного і стиснули руки на прощання. — Залишся зі мною, — сказав самотній хлопець тому, хто прийшов сюди на звук дзвону; і той залишився. Узяв знайденого в обійми, присягнув завжди ділити з ним нову оселю — поцілунок став печаттю цієї обітниці.

Але дзвін замовк, щойно привів двох людей до чистого кохання. Бо того дня, коли двоє людей стали перед трухлявим вівтарем і, далеко від того гамору й водоверті світу, присягнули одне одному вірність, дзвін упав із гнізда, стара мотузка обірвалася, мов нитка життя, — раптово й несподівано. Але лісовий хлопець віднайшов сенс буття — кохання.

Минали дні — тижні — місяці — роки; у церковці, що, напіврозвалена, забута, стояла в лісі, жили двоє людей у чистому коханні — єдиному щасті, яке дала їм природа на дорогу життя».

Скажіть, хіба це не нагадує вам радше «Анхеллі», ніж будь-яку з тих книжок, якими ми, нормальні люди, лоскочемо свою уяву? Бо, безперечно, — якщо поглянути на це з того боку, — знайшлося б чимало аналогій між стражданнями тих, хто позбавлений національного буття, і тих людей, що, змалку задушувані у своїх найприродніших прагненнях і уподобаннях, ганьблені тавром неволі, зігнуті під ярмом насильства, ведуть, певно, не раз — коли опиняються в задушевному колі — тихі, нічні, болісні розмови. І вони мають свою мартирологію — досить згадати Оскара Вайльда… І вони мають свої книги пілігримства; і вони з надією дивилися на «війну народів», єдиним виправданням якої може бути хіба те, що вона зірвала маски з багатьох брехень і фальшів і розбила чимало кайданів. І вірять, усупереч пророцтвам д-ра Йозефа Маєра, що колись прийде порозуміння між більшістю і меншістю, що колись не буде ні гнобителів, ні гноблених, і що майбутнє людство ледве повірить, що в XX столітті могло існувати те, що існує донині, — насильство людини над людиною.

Чому?..

Жінка, Наука

Знову на мене найшов напад «гонитви думок». Це прийшло до мене у ванні, і найдивніше — звідки воно почалося. Безпосередньо перед тим, як залізти у ванну, я гортав стару енциклопедію, ту прадавню Енциклопедію Дідро і д'Аламбера. На фронтисписі там є гравюра, що зображує науки, зайняті відкриттям Істини: Істина в легенькій газовій тканині, крізь яку видно її пупок, а навколо неї — юрба дівок, що уособлюють окремі науки. І я замислився: на чому ґрунтується й звідки взялася ота привілейованість жіночого начала в усілякій алегорії? Фізика, метафізика, хімія — самі жінки; і врешті ця «група наук», зрештою чарівна, зі своїм присмаком XVIII століття, скидається на сцену з борделю або ілюстрацію до порнографічного роману.

Мова

Але взагалі — звідки береться й на чому ґрунтується рід іменників? Чому одні жіночого роду, а інші чоловічого? Чому майже всі абстракції — чеснота, віра, наука тощо — жінки? Чому цей розум, а ця мудрість? На підставі якої таємниці рід так часто змінюється, переходячи з однієї мови в іншу? Чому місяць — чоловічого роду в Польщі й у Німеччині, а жіночого — у Франції? Чому ця річка, а цей струмок? — ніби тому, що він у неї впадає? Чому ця хвиля, а цей вал, хоча це та сама вода? Чому цей коньяк, ця горілка, а це віскі? Чому… чому… чому…

І раптом це «чому» в мене розтяглося, видовжилося, розм'якло, попливло мелодією. У душі мені почало співатися: «Чому сьогодні так зблідли пелюстки троянди — ах, скажи, моя люба! — чому фіалка, наче після градової бурі, — втратила свій лазуровий убір?.. — Чому й у мені сьогодні гостює смуток — о, мій ангеле, скажи мені, благаю тебе…»

Що це таке? Звідки воно в мене взялося? Ах, справді: це пісня під назвою «Чому» («Per chè»), яку співали за часів моєї молодості.

І раптом, через стільки років, я усвідомив, що ці вірші — доволі незграбний переспів (можливо, через Італію?) вірша Гайне: «Warum sind denn die Rosen so blass — o sprich, mein Lieb, warum? — Warum sind denn im grünen Gras — die blauen Veilchen so stumm…»

Перепрошую за цю німецьку мову, якої більшість читачів не розуміє, але я міг би отак говорити Гайне годинами, хоча й не тримав його в руках уже кілька десятків років. Це наслідок особливої звички, яку я мав замолоду: щоразу, коли лишався сам і не мав чим себе зайняти, я стиха промовляв сам собі вірші — найчастіше Гайне або Словацького. Наприклад, коли жінка спізнювалася на побачення. А тоді жінок було мало, й вони настільки цим користувалися, що часом спізнювалися на три години, а часом і зовсім не приходили.

Але раптом цей вірш Гайне викликає на срібному екрані моєї душі інший образ. Бачу себе в мундирі австрійської піхоти (13-й полк, найпотворніший мундир у світі: темно-синій каптан, комір, еполети та манжети рожеві, штани кольору неба), як я стою на варті з рушницею або обходжу свій пост довкола і мурмочу вірші, щоб убити нудьгу. Знову Гайне: «… es duften die Blumen im Abendscheine — die Nachtigall…» (чому die, ніби соловей жіночого роду?) «… die Nachtigall schlägt; ich such ein Herz so schön wie das meine…»

Раптом мені стало холодно у ванні. Я здригнувся. Переді мною постала сцена настільки дивна, настільки жахлива, що не знаю, як її тут описати: щось таке, що переважає найзухваліші «Сповіді» Руссо. Але мушу: нехай це послужить мені перед нащадками виправданням, як образ тих якихось незбагненних порухів душі, обсесіям яких я підкоряюся майже мимовільно.

Спогади, Злочин, Злочинець

Бачу, отже, себе — все ще в мундирі «однорічника» 13-го полку (мені було 18 років, щойно після матури, але я був дуже по-дитячому наївний), з рушницею, на варті на боєприпасному складі («munitionsdepo») в Плашові. Це була дуже сувора варта, обов'язки якої нам особливо роз'яснював начальник. Стою собі перед своєю будкою якраз опівдні; то знову, для різноманіття, за статутом обходжу склад, мурмочучи, за звичкою, вірші… Раптом мене всього затрусило, так само як і донині трясе на цю згадку. На мене найшло те, що психіатрія називає «нав'язливою думкою». А саме — думка, що я мушу зайти в свою вартову будку й зробити какá. Не тому, що мені справді було треба; просто тому, що це злочин. Волосся стало дибки: якби мене застала інспекція, або якби потім усе розкрилося (а тут же corpus delicti!) — страшно подумати, що б мене чекало! Служба на варті підлягала майже воєнним законам, ніщо не могло б мене врятувати: кілька років ув'язнення, потім розжалування й три роки служби простим солдатом. Зуби в мене цокотіли, і водночас я відчував, що нічим не можу протистояти цій нав'язливій ідеї. Мало не стогнучи й плачучи від люті, я притулив рушницю до будки (випустити з рук рушницю на варті! щось жахливе!) і зайшов усередину… За хвилю вийшов, усе ще цокочучи зубами, але водночас щось у мені співало якийсь тріумф свободи духу, я почував ніби крила за плечима. Підняв рушницю й знову почав обходити свій пороховий склад, мурмочучи далі перерваний вірш: «… ich such ein Herz so schön wie das meine, so schön bewegt…»

Не знаю, яким дивом цей злочин так ніколи й не розкрився; я не зізнався в ньому нікому. Сам про нього забув, як забувають поганий сон. Це було одне з найдивніших вражень у моєму житті: донині, коли я про нього думаю, воно лишається для мене незбагненним. Чому я це зробив? Чому, perché…

І знову в мені почало співатися: «Чому сьогодні так зблідли пелюстки троянди — ах, скажи, моя люба…»

Але цього разу образ був інший. Образ, який завжди викликають у мене певні мелодії. Бачу залу «Сокола», де в ті часи в Кракові відбувалися великі концерти, чую сичання газових пальників, бачу написи, що бігли фризом навколо зали: «Разом, юні друзі…», «дитиною в колисці хто урвав…» тощо, бачу підтягнуті вгору на той вечір гімнастичні прилади, канати, драбини, трапеції, що тремтять під подихом голосу якогось Мишуги чи Флоріанського. Пам'ятаю навіть Межвінського, у його другій, гіршій фазі; бачу цього бичка з найдурнішим обличчям, яке я бачив у житті, як він, вирячивши очі на трапецію під стелею, реве: «Vorrei morir…»

Ах, цей репертуар! Нещодавно я слухав Кєпуру по радіо: із зворушенням переконався, що цей давній репертуар ще й досі частково живе, з тими самими неправдоподібними текстами. Як же я зрадів, почувши ту саму баркаролу: «Цей луг, це кохання, човен серцем зветься»…

На жаль, не все збереглося. О, як би я хотів знову знайти того Тості: «А чи ти вже забула, як про минулий сон, і чи вже не вміла б обдарувати мене усмішкою»… А «День поминання» Лассена, без якого жоден концерт не міг обійтися! «Прийди, кохана, нині, поклади духмяну резеду — і осінніх айстр букет мені дай — і дозволь знову любити тебе, як тоді — коли був той май, той чудовий май»… Після чого закоханий, аби схилити кохану, аби вона йому віддалася, вдається до цього просто-таки нечуваного аргументу — що «нині світло на кожній могилі, тож іди до мене, нехай повернуться хвилини щастя»…

Немає вже сьогодні таких пісень. І тому благаю Кєпуру, якщо ці слова випадково до нього дійдуть, аби на своєму найближчому концерті заспівав щось спеціально для мене: і Тості, і «світло на могилі», а понад усе те «Чому» («Per chè»). І коли він литиме нектар свого чудового голосу у Філармонії, нехай знає, що десь у темній кімнатці на канапі лежить людська тінь зі слухавками на вухах і з обличчям, залитим слізьми, тихо йому підспівує: «Чому в моєму серці сьогодні гостює смуток»…

Чому… чому… чому…

Дивні речі можна знайти в старій Енциклопедії д'Аламбера!..

Наступ проти ревнощів

Прогрес, Брехня

Мене завжди вражало, що в газетах пишуть про безліч речей, але найменше — або взагалі нічого — про те, що справді важливо. Пишуть про залізничні катастрофи в усьому світі, пишуть про те, як дитину вкусила гадюка десь у штаті Огайо. Пишуть про торговельний баланс, у якому жоден читач не розбирається, а не пишуть про баланс буденного дня, про баланс людського щастя. Ніколи це не вражало мене так, як зараз. Треба бути сліпим, щоб не бачити, як сильно змінюється світ; але ця зміна відбувається, можна сказати, стихійно: ніхто (принаймні в нас) не намагається допомогти її усвідомити. Нове життя просто вкладають у стару фразу — і все. А люди безпорадно тиняються.

Нещодавно у Варшаві грали американську п'єсу «Вулиця», де п'яниця й грубіян убиває невірну дружину, в глибині душі добру жінку, для якої він був найгіршим чоловіком. Вона терпляче все зносила, сама виховала дітей, була найкращою матір'ю, аж поки через двадцять років її серце не зажадало трохи любові.

Ревнощі

У товаристві точилася суперечка на тему цієї п'єси; якийсь пан архітектор (щоправда, після кількох чарок) сказав: «Звісно, він не міг вчинити інакше; і я б так само зробив, і кожен зробив би так само».

Ця думка мене вразила, бо схожий випадок убивства взяв за вихідну точку своїх роздумів про ревнощі суддя Ліндсі у книзі «Товариський шлюб».

А тепер питання: чи вбив би наш пан архітектор насправді, чи ні? Радше ні; але тоді він безпорадно тинявся б у становищі, якого не продумав і з якого не бачить жодного людського виходу. І здивувався б цей міщанин, закляклий у традиціях якогось воєводи з «Мазепи», дізнавшись, що питання, про яке йдеться, є нині предметом дуже серйозного ревізіоністського руху в світі. Не вбивство з ревнощів — а й самі ревнощі як такі.

Це питання наступає на нас з усіх боків. Нещодавно я читав новий французький «Savoir vivre» Поля Ребу. Він відрізняється від інших тим, що написаний добрим літератором і людиною розсудливою. Тоді як зазвичай такі підручники, переписані один з одного, є збіркою пустих формул, тут автор вільно озирається на світ і піддає перевірці форми нашого життя; досліджує, що ще тримається, а що вже прогнило й годиться хіба на смітник. І тому гербом, що красується на обкладинці книжки, є мітла: вимітати, вимітати! Тож мене вразило в цій книжці, яка місцями заходить у сферу філософії життя, з якою пристрастю в параграфі про ревнощі автор атакує «цю ваду, найбезплідніша, найсліпіша, найжорстокіша, найдурніша, найзлочинніша з усіх».

Раз уже ця справа потрапила до «savoir vivre», це ознака, що вона серйозна й варта роздуму. Тож розгляньмо коротко елементи ревнощів і ставлення сучасної думки до цього питання.

Слід було б розрізняти чоловічі ревнощі й жіночі ревнощі. Поки що поговорімо про чоловічі. У них теж варто відрізняти природний інстинкт, властивий і тваринам, від елемента суспільного виховання: тієї самої точки честі, вкоріненої в людях, що штовхає до бурхливих актів ревнощів навіть щодо жінки, до якої немає жодних почуттів.

Джерело цього суспільного виховання також потребувало б аналізу. Тут велику роль відіграє почуття власності, що сягає епох, коли жінка була річчю чоловіка. У патріархальному устрої давніх суспільств переважало міркування про чистоту роду, автентичність потомства. А воно, своєю чергою, у світі, заснованому на власності, було водночас і майновим питанням: чужа дитина, впроваджена, сказати б, обманом у родину, зменшує частку інших дітей, привласнює спадщину, яка їй не належить.

Ось достеменний факт, який мені розповідали і який свідчить, що за аналогічних обставин такі уявлення можна зустріти й сьогодні у всій їхній чистоті. Кілька років тому помер один із наших магнатів, байдуже, як його звали. У момент поділу майна вдова зібрала дорослих дітей і сказала: «Мої діти, оскільки я завжди звикла йти прямою дорогою, скажу вам, що ваша наймолодша сестра — не дочка вашого батька, а тому не має права на спадщину; посаг їй дасть її справжній батько, яким є граф Х.». Для цієї останньої польської матрони це було передусім питання майнової чесності, сильнішої за почуття сорому. Є в цьому щось римське, а в усякому разі дуже панське.

Далі я припускаю (хоча й не зустрічав такого мотиву), що чималу роль у ревнощах давніх часів мусило відігравати й питання гігієни. В епоху, коли ще не приборканий медициною сифіліс був страшний, мов чума, єдиною гарантією було одружитися з "патентованою" дівицею й тримати її під замком. Чоловік невірної дружини не міг бути певен ні дня, ні години, а сальварсану ще не було.

Нарешті, що далі в минуле, то життя людей було колективнішим, прозорішим: особисті вчинки і навіть почуття людини були під тиском загальноприйнятого.

Усе це останнім часом дуже змінилося.

Світ родів і статків поступився місцем світові праці. Жінка перестає бути річчю чоловіка, аби стати його повноправною супутницею, що з кожним днем здобуває дедалі більше самостійності й свободи. «Помилка» жінки дедалі рідше загрожує небажаним материнством. Почуття кохання витончилося, психологічно ускладнилося, зневажає давні засоби примусу; зрештою, у сучасних умовах нагляд, контроль над чужим життям став технічно неможливим.

Усі ці зміни — які я, звісно, окреслюю дуже побіжно і перелік яких можна продовжувати скільки завгодно — призвели до того, що практика співжиття надзвичайно змінилася. Але теоретично для цього перетворення досі бракує будь-якого обґрунтування. Життя тут виявляється значно сміливішим за людську думку, яка мовчить або задовольняється порожньою фразою. Лише останнім часом на тему сучасного шлюбу висловилися двоє людей, чиї імена частіше за все згадують, коли йдеться про нові форми життя: англійський філософ Бертран Рассел («Шлюб і мораль») і вже згаданий Ліндсі. Вони доповнюють одне одного: суддя, за плечима якого тридцять років досвіду, людина, що вислухала тисячі зізнань і сповідей і розплутала сотні, здавалося б, безнадійних конфліктів, репрезентує емпіризм життя; Рассел, один із найбільших сучасних філософів, підкріплює його авторитетом мислителя.

Обидва ці моралісти висловлюють погляди надзвичайно сміливі. Щоправда, обидва вони вважають шлюб за найкращу форму співжиття двох людей (самі вони щасливо одружені), до того ж шлюб міцний (особливо якщо є діти), моногамний, винятковий. Але (кажуть вони) це ідеал, до якого не всі доросли і який не всім підходить. Немає жодної причини, щоб нездійсненність цього ідеалу прирівнювалася до життєвої катастрофи. Що так часто буває й досі — провина в цьому фальшивого виховання, рутини, яка замінює особисте людське почуття. У випадку, з якого Ліндсей починає свої міркування, зраджений чоловік застрелив дружину і себе; чи зробив би він так — запитує Ліндсей, — якби йому не вбили в голову, що це єдиний вихід? Японський генерал робить харакірі (ритуальне самогубство), коли програє битву; американський генерал — ні: питання виховання.

Ліндсей і Расселл виступають проти тиранії ревнощів, тиранії, успадкованої значною мірою від інших стадій цивілізації. Ліндсей сміливо припускає можливість існування подружжя, яке взаємно кохає одне одного, але в якому кожна сторона відчуває потребу в нових переживаннях. Він наводить приклад такої пари, що живе в цілковитій гармонії. Замість роздирати шати, він із визнанням підкреслює ініціативу тих, хто намагається пізнати й вирішити проблему власного життя індивідуально, хто торує, так би мовити, нові шляхи. «Якби більше людей порвало з традиціями і жило відповідно до власного таємного переконання, тоді було б більше щасливих шлюбів і менше розлучень; якби подружжя керувалися індивідуальними нахилами, а не рутиною, це принесло б неоціненну користь», — каже цей суддя. Любовне переживання для нього є чимось зовсім іншим, ніж «розпуста»; воно може бути найшляхетнішим духовним стимулом; погано було б, якби шлюб мав стати могилою для всіх можливостей, або якби кожна з них мала загрожувати йому крахом.

Ревнощі — на думку Ліндсея — ґрунтуються почасти на романтичному розумінні кохання, почасти на застарілому переконанні, що жінка є власністю, на яку набуваються права. Наші неписані конвенції глорифікують ревнощі, роблять із них фетиш. Підозріливість, брутальний егоїзм підносяться до рангу кардинальних домашніх чеснот. Опосередковано чи безпосередньо, ревнощі є причиною 90% нещасть у шлюбі. Природним є прагнення посідати єдине місце в серці коханої істоти, але потворним егоїзмом є боронити це місце силою. Кохання не можна вимусити. Кохання дбає про іншу істоту, ревнощі — про себе. Вони не мають нічого спільного з коханням, хоч і вбираються в його шати. У нашому сьогоднішньому складному житті це — «тричі дистильована отрута». Люди не дійшли до розуміння того, що злоба, ненависть, ревнощі тощо є набагато згубнішими для щастя, ніж трохи статевої свободи. Безглуздо наполягати на формах життя, які не відповідають дійсності; «забобоном і блюзнірством є вірити, що Бог консервативний, а сатана прогресивний» — так закінчує Ліндсей свою діатрибу (гостру викривальну промову) проти ревнощів.

У цій книжці, де автор щокроку ілюструє виклад цікавими прикладами, один є особливо характерним. Двоє молодих людей, кожен з яких заробляв на себе, покохали одне одного і були щасливі. Він був комівояжером, раз у раз вирушав у тривалі подорожі. Коли вони були разом, їхнє співжиття було ідеальним; коли він їхав, ніхто з них не сподівався і не вимагав абсолютної вірності. Їм було так добре разом, що вони вирішили побратися; і ось, невдовзі, вони з'явилися перед суддею Ліндсеєм із благанням про розлучення. Що ж з'ясувалося? — відтоді, як вони побралися, вони відчули себе зобов'язаними ревнувати одне одного, отруюючи собі життя. Їх знищила рутина уявлень.

Расселл іде у своїй ревізії, мабуть, ще далі. Інстинкт ревнощів (каже він) є менш абсолютним, ніж припускають; радше він виник зі страху перед фальсифікацією потомства за патріархальних часів. Емансипація жінок ускладнила проблему шлюбу, ввівши дві індивідуальності замість однієї; звідси й потреба у взаємній інтелігентній поблажливості. Присутність дітей повинна пов'язувати подружжя назавжди, але це не має бути перепоною для інших любовних переживань. Досі цьому заважали ревнощі, підживлювані фальшивим вихованням; але зміна уявлень може приборкати ці почуття, вносячи в подружню прив'язаність елемент сердечного товариськості замість хижої власницькості. Якщо почуття спільності не порушене, можна, на думку Расселла, дивитися поблажливо на всі диверсії. Фальшивим є принцип, ніби, якщо когось кохаєш, не можеш відчувати потягу до когось іншого. Хоча кожен знає, що це не так, він піддається тиску так званої моралі й робить «з мухи слона», каже Расселл. Сама по собі подружня зрада не є приводом для розлучення. (Який стрибок від уявлень, згідно з якими вона вважалася єдиним приводом для розлучення!)

Прекрасно (вчить він далі), коли чоловік і жінка кохають одне одного настільки винятково, що жодне з них не відчуває спокуси зради; але не є ні прекрасним, ні добрим таврувати кожну зраду як щось жахливе, і в кожному разі не слід іти так далеко, щоб унеможливлювати будь-яку приязнь із особою протилежної статі. Щирого життя не побудуєш на страхові, заборонах і зазіханнях на свободу іншої істоти. Де вірність удається зберегти без усього цього, там вона добра; інакше ціна її стає занадто високою, і трохи взаємної поблажливості до випадкових відхилень від шляху було б кращим. Словом, треба цілковито змінити виховання людей у цьому питанні.

Ось знаменні спроби теоретичного кодифікування явищ, які ми спостерігаємо. Уперше так чітко було сказано, що те, що відбувається, — це не просто «повоєнне розпущення звичаїв» — як торочить пустий фразеолог, — а просто нові форми життя; можна сказати, нова мораль, яка, відвертаючись від формул, звертається до того, що є метою моралі, — до блага людей. Шлюб — на думку цих його нових кодифікаторів — пройшов різні етапи; довгий час він тримався на насильстві, потім на брехні; ось спроба оперти його на свободі та на правді. Не кожен, гадаю, поділить цю оптимістичну віру у швидке приборкання застарілого інстинкту. Але фактом є те, що дотеперішня аскетична етика, яка протиставлялася всім людським інстинктам, цей один — ревнощі — явно фаворизувала; а перед обличчям конфлікту залишала людину безпорадною або штовхала її в бік жорстокості та ненависті.

Нові погляди аж ніяк не прагнуть підірвати родину, а навпаки, зміцнити її через пом'якшення неминучих зіткнень, які раніше призводили до її розпаду. У кожному разі цей — як я його назвав — наступ на ревнощі заслуговує на увагу.

«Доки битимуться серця людські, доти існуватимуть людські болі, муки, прагнення; але з радістю ми споглядаємо світанок дня, коли всі ці делікатні справи регулюватиме кодекс людський, а не кодекс честі». Цими словами я закінчував роки тому свій нарис під назвою «Ревнощі та їхні парадокси». Мене тішить, що один суддя і один математик сьогодні мають таку ж думку.

Наречені

У боротьбі за нові форми життя, яка точиться сьогодні у світі, два чинники у нас вражають своєю пасивністю: — жінки та молодь. Коли йдеться про пекучі питання жіночого існування, коли виковуються нові права, нові поняття — жінки мовчать. Вони, яких у добу створення колишніх норм ніхто не питав про думку і які мали б тепер нагоду кинути свою волю, думку, свій голос на шальки терезів — мовчать або висловлюються досить блідо. Так само і з боку молоді не лунає жодного цікавого слова; вони радше повторюють з автоматичною вірою фрази, у які дорослі… трохи втратили віру.

Нещодавно, наприклад, один із часописів — о, вельми поміркований! — оголосив анкету з метою зорієнтуватися в житті та душах молоді. Серед іншого, ця анкета запитувала про ставлення молоді до шлюбу. Отож, подаючи її результати, на самому початку редактор змушений був констатувати, що більшість молоді абсолютно не зрозуміла запитання. Вони гадали, що йдеться загалом про погляд студентів на саму інституцію шлюбу. Тож відповіли, що вважають шлюб «гарантією розвитку та згуртованості нації», «базовою коміркою суспільства», «нерозривним таїнством» тощо. Вони застерегли себе проти будь-яких змін у шлюбному законодавстві…

(Варто зазначити, що наразі ми маємо три шлюбні законодавства, тобто три старі кодекси, успадковані від урядів держав-загарбниць; польський закон лише готується: це, мабуть, достатньо висвітлює наївність цієї енунціації (офіційної заяви)).

Хтось у відповідь на запитання анкети оголосив, що «якщо син чи донька виносить шляхетні ідеї з домашнього вогнища, то напевно в пізнішому житті вміє дотримуватися їх із гідністю та чесністю»…

Ось такий букет красивих афоризмів зібрав редактор, який хотів дізнатися, які стосунки та які погляди панують серед нашої молоді щодо раннього шлюбу та пов'язаних із ним справ. А здавалося б, питання досить життєве, хоча б через те, що сьогодні у світі про нього говорять і пишуть. Але здається, що наша молодь має досить мало інтересів; усе поглинає «політика», і з неї, можливо, походить ця звичка задовольнятися фразою замість думки та факту.

Ті нечисленні, що зрозуміли запитання, дають у справі студентських шлюбів такі, наприклад, відповіді: «Часто такий шлюб впливає на погіршення ставлення до родини, щодо якої можна помітити у більшості молоді неналежну поведінку. Молоді студенти, переважно першокурсники, вирвавшись з-під опіки родини, нехтують своїми обов'язками і намагаються пізнати таємниці великого міста, а це призводить до колізії з родиною та навчанням».

Я не займаюся тут питанням студентських шлюбів; мені йдеться лише про констатацію відсутності якоїсь свіжої думки, відсутності відваги, щирості. Фраза… та ще й без дати й місця. Бо хто здогадався б із цих відповідей, чи це відповідає молодь у 1931 році, чи, наприклад, старі тітки у 1881 році, які могли б сказати дослівно те саме? Хто б здогадався, що йдеться про одну з найважливіших життєвих справ для молодої людини? Адже це не абстрактне питання, а, навпаки, пекуча (щодня) проблема життя молодих: як угамувати молодий голод кохання, куди спрямувати хвилю життєвих сил, що затоплює мозок і серце! Якщо не шлюб, тоді залишаються чотири альтернативи: цнотливість, онанізм (рукоблудство), проституція та вільні стосунки. Якщо вільні стосунки, знову ж таки маємо три можливості: супутниці цих стосунків або запобігають вагітності, або переривають її, або народжують. Отож, ця сама молодь кидала смердючі бомби на виставі «Ціаністий калій»; нам було б цікаво дізнатися, у який спосіб вони вирішують ці справи, чи справді всі так рвуться до обов'язків позашлюбного батьківства і якою мірою їх виконують? Самих бомб замало. Характерна річ: досі про все це не говорилося; нині редакція якогось часопису хотіла розв'язати молоді язика, і ось молодь відповідає банальностями, які автор анкети й редактор, старий вовк, наводить із ніяковою посмішкою.

Але, можливо, я забагато вимагаю від молоді. Атмосфера! Не раз мене вражало, що стрімкі зміни, які несе сьогоднішнє життя, не супроводжуються — у нас — потребою усвідомлювати їх, зважувати їхню моральну цінність, їхню шкоду та користь. Якщо хтось захищає давні уявлення, давні форми життя, він мусить усвідомити, що саме він захищає і проти чого. Важко порозумітися, бо змінюється все, навіть словник; у давні слова часто увійшли нові поняття.

Як приклад такої субституції (заміни) візьму, наприклад, одне словечко: «наречені».

Нареченство відігравало колись велику роль у житті молоді, особливо незаможної. Молодий чоловік — студент — винаймав, наприклад, кімнату в будинку, де була донька, панночка «при батьках». Сутінки, самотність, брак жіночого елементу в житті, одне-друге ніжніше словечко, швидкоплинний поцілунок, і не встиг він озирнутися, як уже був зв'язаний, панночка вважала його за нареченого. Або на якомусь балу юнак, розімлілий від кількох чарок, танцюючи з панночкою, яка йому сподобалася (іноді навіть не дуже), сказав кілька необережних слів — паф! пташка в клітці, наречений. Часто панночка свідомо — нерідко підбурювана матір'ю — провокувала хлопця. Це була зазвичай панночка, старша за нього, яка в тогочасних умовах мала небагато шансів вийти заміж. Молода й гарна дівчина сподівалася знайти готового кандидата «на посаді»; старша, не дуже розраховуючи на чоловіка «з капіталом», дисконтувала його, так би мовити, як вексель. А такий молодий хлопець підписував векселі на майбутнє легко. Він не мав нічого, попереду довге навчання, вона теж нічого. Побратися, звісно, не могли. Сьогодні люди дивляться на це інакше: вважають, що якщо він якось живе і вона живе, то виживуть і вдвох, можливо, навіть дешевше. Але тоді це було питання надзвичайно складне, у це входили різні обряди… Люди в Польщі були переважно з «хороших родин», але збіднілі. На відміну від інших країн, у нас рух класів був не висхідним, а низхідним; звідси різні традиції, обов'язки тощо. Необхідність «влаштування», помешкання (мусив бути салон, а в салоні недоторканне піаніно, майбутнє знаряддя тортур для можливих доньок); мусив бути посаг, кожен деталь якого контролювало критичне око пані Дульської з сусідства (стільки-то обрусів, стільки ложечок, а ножі для фруктів чи є?) Ну і при цьому неминуча перспектива дитини, ба, щоб однієї, а то дитини щороку, щодвароки, няньок, годувальниць… Тодішній шлюб не мав нічого спільного з милою богемою сьогоднішніх пар, це був апарат серйозний, ох, який серйозний… майже такий, як віко труни.

Тож нареченство мало перед собою перспективи тривати довго. Молодий мусив закінчувати навчання; потім роки практики, довгі, значно довші, ніж сьогодні. Жодної мови про створення родини. Люди були тоді страшенно обачні. Тому нареченства, що тяглися багато-багато років, не були рідкістю. Майже кожен бідніший студент мав наречену.

Такі наречені мусили дотримуватися цноти. Він не міг осквернити ту, яка мала стати його дружиною; вона перестала б бути його вартою. Такі були тоді уявлення. Вона боялася б віддатися йому — у формі авансу, — бо, на основі вікових афоризмів про чоловіків, побоювалася б — часто справедливо, — що він тоді з нею не одружиться. Бо такий шлюб був не добровільним союзом двох людей, які вірять, що пасують одне одному і що їм буде добре разом, а пасткою, яку «суспільство» розставляло на голод серця чоловіка.

Тож наречені жили в чесноті. Навіть якби не інші міркування, вони боялися вагітності, якої в той час уберегтися було вкрай важко і яка була неймовірною катастрофою, річчю просто немислимою. Зрештою, у 50–90% випадків він мав венеричну хворобу.

Ясна річ, що вони проводили разом багато часу. Весь вільний час. Його заповнювали розмови про майбутнє, щоправда, дедалі менш ентузіастичні, суперечки, примхи, примирення та більш чи менш сміливі пестощі. Цнотливість при постійному товаристві жінки… Коли настрій ставав надто гарячим, він ішов потім до публічного дому. Часто заражався, якщо не був уже заражений. Він мав час лікуватися, бо нареченство тривало довго, але не мав на це грошей чи терпіння. Тому зазвичай як весільний дарунок він приносив у шлюб погано вилікувану венеричну хворобу.

Спочатку це заручини мало для хлопця свій шарм. Жінка, Чоловік, Кохання… Мати «свою жінку», когось для себе, мати кому звірятися, перед ким похвалитися, комусь імпонувати, розповідати, будувати плани, когось цілувати… Чим біднішим він був, чим менше мав від життя, тим дужче цього потребував. Потім усе це зношувалося, ставало тягарем. Минали місяці, вони переказали одне одному все, що мали сказати… Заручини тяглися роками — безнадійні, все більш перестояні, знеможені. Те, що їх з’єднало, зазвичай було не справжнім взаємним вибором, а браком шансів у неї та голодом уяви у нього; тож через кілька років від тієї ідилії часто не залишалося нічого: для неї це була рятівна дошка, для нього — камінь на шиї. Мутилася рівновага взаємного рахунку: з роками, чим ближче він підходив до свого розквіту, тим більше зростали його життєві шанси, тоді як її — танули. Може, йому припала до душі якась інша, яка теж була б не проти, якби ж то… Він ставав похмурим, гірким, вона — прив’ялою, виснаженою цим постійним напруженням волі, аби не забутися, аби не піддатися; ревнивою, тремтячою щоразу, коли він наближався до іншої. Зрештою їй залишалося тільки одне: грати на чоловічій честі.

Часто через роки, вже за крок до мети, він рвав стосунки. Та як: шукав сварки, приводу, йшов і не повертався. Двоє-троє людей казали, що він свиня, але з часом це затиралося. Після років такого заручення він одружувався, але — з іншою. А та дівчина залишалася разореною. Панни «поцілованої», «помацаної» — як тоді красиво казали — ніхто б уже не взяв: та й вік, та й кислота в характері… На решту життя їй залишалися сором, самотність, докори матері, глузування родичів, а часто й душевні розлади.

Та якщо хлопець був гоноровим — він затинав зуби й тримався до кінця: одружувався. Він сприймав це, по суті, як боргове зобов’язання честі. І не стільки щодо жінки — через це зрештою можна було б і переступити; але була одна обставина, що міцно зачіпала чоловічу честь: оті тисяча й одна вечеря, які він з’їв задарма. Бо ж уся ця ідилія розгорталася вдома: а де ж їй ще розгортатися? Це сьогодні молодь іде разом до кіно, на танці, до кав’ярні; тоді всього цього не було, вони могли тискатися тільки вдома, поки мати дрімала в сусідній кімнаті. Все частіше його залишали на вечерю, це входило у звичку, і виростав потворний борг честі — борг, який неможливо сплатити, бо як, кидаючи жінку, розплатитися за ті вечері?

Я знав такі заручини, що тривали по десять років. Шлюб був більше схожим на похорон, ніж на весілля. Бо це й був похорон. Нове життя починалося з банкрутства.

Отак молодь жертвувала найкращими роками, здоров’ям, щастям… В ім’я чого, навіщо, кому яка з цього була користь? В ім’я блага родини? Але ці перестояні шлюби зазвичай були дуже нікчемними, вони ховали в собі глибокі поклади ненависті.

Сьогодні ці справи значно змінилися. Люди, яких воєнна доба відучила від довгострокових розрахунків та надмірної обачності, звільнені від багатьох умовностей, стали значно сміливішими у взятті шлюбу. Союзи, основані найчастіше на праці обох сторін, обходяться без «посагу», без потопу наволочок, підковдр та обрусів, що пліснявіють у шафі. Молоді туляться, якщо треба, в одній кімнаті чи двох, уміють берегтися від дитини доти, доки зможуть собі її дозволити. Шлюб став апаратом незрівнянно легшим. Немає вже таких пар, що чекають роками. А якщо й є, то просто — нічого гріха таїти — живуть одне з одним. Те, що сьогодні називають «заручинами», є насправді нічим іншим, як отим «колегіальним шлюбом» чи іншим американським «пробним шлюбом». Такі наречені теж бережуться від вагітності; якщо ж вони розійдуться, дівчина не залишається ні зганьбленою, ні зі зламаним життям: вона знайде іншого нареченого, тобто «зустрічатиметься» з кимось іншим, аж поки врешті натрапить на свою людину, вийде заміж, житиме щасливо й матиме гарних дітей.

І от чи можуть ті, хто воює проти контрацепції, хто таврує «повоєнну розпущеність звичаїв», із чистою совістю сказати, що оті давні звичаї, ескіз яких я тут накидав, були кращими? Оті вельми моральні трикутники, у яких повія була неодмінною третьою вершиною? А найкумедніше те, що ці захисники старої статевої етики постійно водночас кидають гасло боротьби з проституцією! Або одне, або інше: вся ця стара «мораль» (від якої, між іншим, не повинно б залишитися каменя на камені) трималася саме на проституції, це був її стовп. Про все це могла б нам багато цікавого й повчального розповісти наша молодь; та де там, коли вона воліє повторювати фрази, дощенту зношені ще її власними прапрабібками…

Мій роман із Францією Редактор одного часопису просить у мене фейлетон, навіть пропонує тему й заголовок: Мій роман із Францією… Нехай буде й так; мені цей заголовок підходить. Справді, є щось від роману, є якась еротична таємниця у цій духовній спорідненості, яка, скільки себе пам’ятаю, тягнула мене до Франції. Це був якийсь інстинкт, що переслідував мене всупереч здоровому глузду і зрештою докорінно змінив моє життя. Як і кожен роман, усе починається з мрії. Тринадцяти- чи чотирнадцятирічний хлопець, хворобливо сором’язливий, натрапляє вдома на модну французьку книжку: історія гріховного кохання, аналіз жіночого серця, пахощі вишуканих парфумів, шелест батисту й шовку, що падають на підлогу, — який наркотик для школяра, що зубрить напам'ять «Гражину» у своїй кімнатці в маленькому та тихому Кракові!

Це було моє перше знайомство з Францією. Так, це був справжній роман, героїнями якого були жінки Фейє, Бурже, Мопассана… Якого ж почуття я зазнав, коли, заблукавши у Парижі до парку Монсо, неочікувано побачив пам’ятник Мопассану, де під погруддям письменника спочиває на мармуровій канапі молода жінка — біла, з книжкою в руці, замислена, вбрана в оту сукню з великими буфами, яку носили жінки за моєї молодості. «Чи це ти, кам’яна жінко, що випила стільки моїх сліз…» — шепнув я в душі.

Коли це було? Ох, давно: тоді, коли я, як свіжоспечений докторчик, опинився над Сеною, щоб ознайомитися з клініками столиці світу. Щоправда, до тих клінік я не ходив анітрохи. Щось виганяло мене на вулицю, змушувало блукати днями безперервно по бруківці й асфальту Парижа. Дивовижне життя, усі витрати якого знову покривала уява. Я нікого не знав, і не знаю, чи за перший період перебування мав нагоду сказати бодай двісті слів французькою, окрім елементарних потреб — до гарсона та прачки.

Коли я затоптав увесь Париж багато разів уздовж і впоперек, найчастіше щось тягнуло мене на набережну Сени, де парапет на протязі кількох кілометрів заставлений книжками: букіністи під відкритим небом. Коли через багато років я знову завітав на цю набережну, то побачив жахливе «вдосконалення» цієї торгівлі: книжки, мов ті тістечка, лежали в тоненьких прозорих целулоїдних коробках, аби не псувалися від атмосферного впливу, а може й для того, щоб їх не можна було читати задарма.

Але тоді звичаї були патріархальними: вільно було брати книжку до рук, роздивлятися, гортати, читати потроху, ніби вагаючись із купівлею. Тож таке блукання набережною тривало кілька годин. Та власне не стільки читалося під час цієї мандрівки, скільки обмацувалися книжки, вдихалися їхні пахощі. Дивне заняття. Але хіба можна закластися, що це також не спосіб пізнання їхнього змісту? Сьогодні, коли інженер Оссовецький читає запечатані листи ногою, коли поважні вчені обіцяють нам у близькому майбутньому, що ми зможемо бачити шкірою, коли здобутки метапсихіки безмежно розширили наш горизонт, чи міг би хтось стверджувати, що ці волоцюжиння набережною не були для мене курсом французької літератури? Бо то факт, що це був єдиний курс, який я пройшов.

Я ніколи не вмів працювати в бібліотеці. Бібліотека мене засмучує, справляє враження цвинтаря книжок, пригнічує диспропорцією між тим, що людина встигне пізнати, та неосяжністю того, чого не пізнає ніколи. «Це вже взагалі все одно», — думаєш із знеохоченням. Охоплює якась нервозність. Вибігти якнайшвидше на вулицю, струсити з себе цю цвіль, дихнути повітрям… Та й зрештою, як би я міг тоді працювати в бібліотеці над літературою, коли приїхав учитися медицини? Нонсенс.

Читати — це інша річ; читати вільно кожному, дивовижно читається лежачи в ліжку, якщо можна — цілий день. Треба розігріти інтелект, ізолювати його від зовнішнього світу. Було холодно, вогко… Я купував за кілька грошей стару книжку на набережній, йшов додому — ич, і шубовсть під ковдру. Цей етап мого роману з Францією закінчився, отже, як і більшість романів, — у ліжку.

Перша книжка, яку я потягнув зі ятки, спокушений її інтригуючою назвою, це був «Жак-фаталіст та його пан» Дідро. Я прочитав її одним духом, не тямив себе від захвату. (З вдячності я переклав її потім однією з перших). Випадок розпорядився так, що за кілька кроків від мого готельчика стояв пам’ятник Дідро, повз який я проходив щодня: пречудовий пам’ятник, сидить собі Дідро в кріслі, із живим жестом людини, яка розмовляє. Відтоді я довго застоювався під цим пам’ятником, і він доповідав мені решту бувальщин про свого Жака. І нехай хтось заперечить користь від пам’ятників!

І так тяглося це життя уявою. «Тиждень книжки»… у ліжку, а точніше — багато тижнів. — Дивне проведення часу в Парижі, — скаже хтось. — Щоби читати Бальзака, для цього не треба виїжджати з Кракова. — Докорінно хибне міркування, як і кожне, що не враховує містичного елемента. Якраз навпаки. Переживати в молодості історію прекрасного Люсьєна де Рюбампре на п’ятому поверсі паризького готельчика, з порами мозку, розм’якшеними флюїдами цього міста, з глухим тремтінням Парижа, що долинає здалеку й відчувається крізь стіну, — це емоції, які неможливо ані забути, ані повторити. Читаючи «Втрачені ілюзії», я мусив щохвилини зупинятися, щоб перевести подих.

Із затуманеною головою, ошелешений цим зловживанням ліжком (о необачна молодосте!), чоловік урешті вдягався й виходив на вулицю. Тоді мене тягнуло туди, де найгамірніше, де надвечір людська хвиля пливе руслом бульварів. Бульвари тридцятирічної давнини, з епохи «живого коня», наскільки ж більше вони промовляли, ніж сьогодні, коли безперервна вервечка закритих коробок сунеться, сурмлячи у вухо та торохтячи моторами, а рух регулюється механічно за командою білої палички. Але тоді скільки живої поезії лилося бульваром! Кожна молода жінка з букетиком фіалок поверталася найочевиднішим чином зі побачення. Через кожні кількасот кроків із крамниці грамплатівок вибухала мелодія, юрба людей довкола бляшаного рупора вивчала її на льоту і за хвилину виходила, мугикаючи, на вулицю. Сьогодні, в епоху варшавських «шлягерів», це не видасться нічим надзвичайним; у той же час для хлопця, який прибув із сонного Кракова, ця пісня, що вибрискувала звідусіль і надавала ніби ритму думкам, діяла як наркотик, мов «вогняна вода» на дикуна. Оте життя уявою, само по собі п’янке, чим же воно ставало ще й купаючись у цій любовній аурі, якою дихає паризька chanson! Ці солодкі й ніби знеможені мелодії, що блукали моїм мозком і сідали на коліна його звивинам, надавали нової фізіономії та нового сенсу друкованим світам. (Я якраз читав тоді листи Дідро до Софі Волан…)

Скількома ж гранями, зрештою, міниться ця пісня! Сентиментальна на вулиці, найсентиментальніша в норах, де збирається покидьки суспільства, як же вона знову стає неочікувано іншою, коли заіскриться вогнем дотепу! Це було для мене одкровенням. Нова сокупність думок, трішечки перекручена. Співані силлогізми. Демонстрація per absurdum. Пастки, розставлені для здорового глузду: іде собі, іде в такт мелодії — впевнено, сміливо, задоволений собою, аж тут бац — лежить, а приспів скрекоче над ним знущально. Мелодійки іронічні, зухвалі, революційні. Пам’ятаю якусь мелодію кабаре Chat-noir, перші такти якої мене просто електризували: вони справляли на мене враження Марсельєзи глузливого інтелекту…

Такими були зворушення того кількомісячного перебування в Парижі, під час якого я ходив мов п’яний. Коли я знову опинився в Кракові, сп’яніння пам’яті все ще тривало. Попри невинність переживань, це було прямо-таки чуттєве чарування. І цей характер наклав відбиток на другу фазу мого «роману з Францією» — фазу, в якій я перейшов від ролі пасивної до активної. Усе перебаламутилося в моєму житті. Медицина пішла під три чорти. Література, якою я просочився на набережній Сени, почала калатати в мені над Віслою. Те, що я відчував, було тугою, можна сказати, фізичною. Я не міг жити без атмосфери Парижа: треба було її собі сфабрикувати. Я хотів чути пісні — тож писав їх. Я хотів бачити на сцені Селімену, Ізабеллу, Жуазі, Розіну — тож перекладав п’єси, де вони були героїнями, і ставив їх у театрі. Я хотів ділитися (що за перверзія!) з публікою книжками, з якими стільки пережив у ліжку, — тож жбурляв їх у публіку десятками томів «Бібліотеки Боя». Усе це мало характер еротичної сублімації, аж до «Духу законів» включно. Навіть мої наукові Студії з французької літератури мають заголовок Мозок і стать… Має редактор рацію: це був роман, і дуже небезпечний.

Енциклопедія в стилі Помпадур Я щойно купив «Енциклопедію» — оту справжню, з XVIII століття, на розпродажі після одного з наших бібліофілів. Видання, щоправда, не перше, 1781 року, обачно датоване Лозанною та Берном. Я заплатив 100 злотих за тридцять із лишком томів, добре оправляних у шкіру та полотно: недорого. Коли на неї оголошували передплату близько 1750 року, ціна становила 1000 франків — сума, як на ті часи особливо, величезна. Це дало Вольтерові привід для їдкої зауваги: якби Євангеліє коштувало 1200 сестерціїв, християнство ніколи б не поширилося. Попри це, успіх праці був нечуваним: кількість передплатників сягала понад 4000 осіб.

Порівняння Вольтера мало свій глибокий сенс. Енциклопедія була в істоті своїй євангелієм; євангелієм нової думки. Вона підсумовувала не лише двадцять років напруженої праці цілої когорти людей, але водночас і двадцять років боротьби за те, щоб вона взагалі могла виходити. Ця боротьба за Енциклопедію багата на епізоди часом кумедні, а завжди настільки характерні для епохи, що мені кортіло б нагадати ті з них, які спадають на думку, коли я гортаю її сторінки.

Зізнаюся, що тримаю її в руках уперше. З цікавістю оглядаю томи гравюр — отих знаменитих ілюстрацій, які були ніби запорукою «ґречності» Дідро. Ці гравюри були його парафією: величезний трут, пов’язаний із проілюструванням — уперше — усіх галузей людської праці, мистецтв, а надто ремесел. За цим він стежив особисто, беручи собі в допомогу вправних ремісників. Коли на початку друку Енциклопедії Дідро потрапив до в’язниці у Венсенні, це виявилося такою катастрофою для видавництва, що на майбутнє філософ вирішив уникати подібних інцидентів. Цим і пояснюється те, що він, такий нестриманий на язик, був відносно обачним у пері; а точніше, що ті твори, у яких він дозволив собі деяку свободу, не з’явилися друком за його життя, а ходили лише в списках. Так, наприклад, «Жак-фаталіст», так «Племінник Рамо». Останній заховався у Франції так капітально, що перше французьке видання було перекладом із німецького перекладу; лише згодом знайшли справжній текст. А за що Дідро потрапив до в'язниці? Це теж варто нагадати як штрих до портрета епохи. За переказами доньки філософа, пані де Вандейль, справа була ось у чому: пан де Реомюр прооперував катаракту сліпому від народження; було б надзвичайно цікаво впіймати перше враження від видимого світу, яке отримає цей сліпий, тому першу пов'язку мали зняти в присутності запрошених митців та літераторів. Але зі слів сліпого з'ясувалося, що ця наукова церемонія не була першою, і лікар уже провів дослід раніше, у присутності пані Дюпре де Сен-Мор. Дідро, трохи роздратований, виходячи, зауважив, що «очевидно, пан Реомюр волів мати свідком пару гарненьких оченят без жодного значення, ніж очі, здатні оцінити суть справи». Пані Дюпре була приятелькою міністра й поскаржилася йому; пан д'Аржансон наказав ув'язнити філософа, на якого, щиро кажучи, влада вже й так мала зуб — бодай як на автора скандальних «Нескромних скарбів», хоча він запекло відхрещувався від свого авторства. Хоч би яку версію ми взяли — чи ув'язнили філософа за те, що він недостатньо рахувався з могутністю приятельки міністра, чи як автора безсоромно-легковажної книжки, — хіба це не дихає XVIII століттям? Яким легковажним здається це століття на перший погляд, і яку ж велетенську роботу воно проробило, яку дивовижну перебудову світу здійснило! Увертюрою до цієї праці віку є «Перські листи» Монтеск'є, де на тлі пікантних гаремних анекдотів майбутній автор «Духу законів» накидає, так би мовити, цілий план реформ і вказує на всі слабкі місця суспільних зв'язків. Вольтер пише свій «Нарис історії звичаїв» для пані дю Шатле, яка тим часом ставить досліди над теорією Ньютона. Куди не глянь — усюди жінка, жінка… …Розглядаю я, отже, ці гравюри й бачу чарівну та прекумедну річ. Не можу втриматися, щоб не показати її тут: це — у розділі анатомії — скелетик зі схрещеними ніжками, що граційно спирається на плиту, занурений ніби у витончену задуму. Навіть суху остеологію (вчення про кістки) треба було подати зі смаком для дам. Чи може бути щось більш характерне для епохи, більш у стилі Помпадур? Цей скелет, такий сповнений грації, — чи не могла б це бути сама маркіза де Помпадур, яка пішла з життя саме тоді, коли праця над «Енциклопедією» наближалася до кінця; праця, яка, напевно, не змогла б утілитися в життя, якби не допомога її непомітної, але всевладної руки? Участь прекрасної маркізи у справі «Енциклопедії» — це теж чисте XVIII століття. Цю молоду особу, народжену в колах вищого паризького міщанства й видану заміж за пана д'Етіоль, красиву, освічену, музикальну, невдовзі народний голос проголосив «королівським шматочком», ніби призначаючи її — щоправда, не до королівського столу, а до ліжка. Їй було двадцять чотири роки, коли це пророцтво збулося; пані д'Етіоль стає маркізою де Помпадур, офіційною фавориткою Людовика XV. Але це становище, настільки ж почесне, наскільки й сповнене принижень, не задовольняє цю амбітну й розумну жінку. Вона простягає руку до всього, що може розширити й зміцнити її владу. Політика, література, мистецтво (сама пані де Помпадур була талановитою офортисткою), архітектура, порцеляна — всюди вона вмочила свої пальчики. У політиці вона не була щасливою. Семирічна війна стала плодом союзу трьох жінок — Єлизавети Петрівни, Марії-Терезії та пані де Помпадур — проти Фрідріха Прусського. Але Фріц був педерастом і не боявся жінок. Література виявилася вдячнішою за політику. Щиро залюблена в неї, королівська коханка бачить у ній водночас і інструмент (як ми сказали б сьогодні) реклами, і свою реабілітацію, своє виправдання. З короля, скупого й байдужого, вона хоче зробити мецената. Але король не міг пересилити себе; письменники та філософи завжди залишалися для нього голотою. Тому після смерті пані де Помпадур Вольтер, із глибоким відчуттям утрати, пише до д'Аламбера: «Вона була нашою, вона підтримувала науки й мистецтва, скільки могла; скінчився прекрасний сон»… — «Вона була, — каже Сент-Бев, — єдиною, хто міг пом'якшити розбрат між найменш літературним із королів та найлітературнішою з епох». Вона ставить при дворі «Тартюфа», де сама талановито грає роль Доріни. Вона наближає до двору Вольтера, протегує Мармонтелю, творить дива, щоб воскресити з мертвих славу старого трагіка Кребійона; прагне прислужитися Руссо. Коли прусський король призначає д'Аламберу пенсіон, а Людовик XV кпить із його мізерності, вона вмовляє короля заборонити д'Аламберу приймати цей дарунок, а натомість самому дати йому вдвічі більше. Але король боїться це зробити через… «Енциклопедію». Праця над «Енциклопедією» припадає саме на роки панування пані де Помпадур. Її доба починається у 1745 році, а угода творців «Енциклопедії» з книгарем була укладена у 1746 році. Перший том вийшов у 1751 році. Уже наступного року два подальші томи конфіскували, ухваливши, що відтепер вони мають підлягати цензурі теологів — навіть ті статті, що не мають нічого спільного з богослов'ям. Але це виявилося практично нездійсненним; до того ж Дідро вже мав могутніх покровителів, а єзуїти — головні вороги «Енциклопедії» — мали своїх ворогів, серед яких була й пані де Помпадур, чиїм піднесенням вони свого часу не зуміли скористатися. Опинившись між цими двома силами, між орденом єзуїтів та орденом філософів, відштовхнута першими, фаворитка схиляється до других, що, напевно, більше відповідало її вихованню та вподобанням. Під її дахом — буквально — знаходить притулок вільна думка епохи, убезпечена в цьому прихистку від переслідувань. У крилі палацу, яке займала пані де Помпадур, оселився як придворний лікар знаменитий доктор Кене, засновник школи економістів-фізіократів: там вільно збиралися енциклопедисти й економісти, дискутуючи, теревенивши й реформуючи світ: Дідро, д'Аламбер, Дюкло, Гельвецій, Бюффон, Тюрго… Пані де Помпадур, не маючи змоги залучити їх до свого салону, часто заходила туди й сідала поруч із ними за стіл. Тому, коли на «Енциклопедію» знову сиплються конфіскації, вона невтомно працює, щоб допомогти своїм філософам у скруті. Спираючись на розповіді слуги, Вольтер зберіг для нас чарівну сценку хитрощів, якими намагалися обплутати обмеженого короля; епізод тієї веселої війни за працю, через наслідки якої весь цей світ згодом мав умитися кров'ю. Вечеря в Тріаноні у вузькому колі. Розмова точиться про полювання, а далі переходить у суперечку про переваги та спосіб виготовлення різних видів пороху. — Дивна річ, — вигукує герцог де Ніверне, — ми вбиваємо стільки куріпок у парку Вашої Величності, а іноді нам навіть випадає загинути, захищаючи кордони країни, та ми й гадки не маємо, що воно таке, чим нас убивають. — Це так у всьому! — зітхнула пані де Помпадур. — Я ж бо навіть не знаю, звідки береться рум'янець, яким я малююся, і мені було б ніяково, якби мене спитали, як роблять шовкові панчохи, що на моїх ногах. — Шкода, — втрутився герцог де ла Вальєр, — що король конфіскував наші «Енциклопедії», за які кожен із нас заплатив по сто пістолів (старовинних золотих монет): ми б миттю знайшли там пояснення всього цього. Король почав виправдовуватися за конфіскацію. Йому сказали, що ця купа величезних томів, які стоять на туалетному столику кожної дами, — річ надзвичайно небезпечна для монархії; тож він хотів особисто переконатися, що це за книжка, перш ніж дозволити її поширення… Слово за слово, король послав за примірником «Енциклопедії». Троє слуг насилу притягли її. Там знайшли всі пояснення щодо пороху; пані де Помпадур знайшла всю історію рум'ян та всіляких косметичних засобів, починаючи від давнини, а також спосіб виготовлення панчіх, опис якого викликав у неї щире здивування. Кожен кинувся до книжки, шукаючи те, що його цікавило. Хто мав судову тяжбу, знаходив ледь не розв'язання своєї справи. Король знайшов усі права корони. — Справді, — мовив він, — не знаю, чому мені стільки лихого наговорили про цю книжку! — Еге ж, Ваша Величносте, хіба ви не бачите, що це тому, що вона хороша? На нікчемні речі ніхто не нападає. Коли жінки намагаються висміяти новоприбулу даму, можна бути певним, що вона вродливіша за них. Книжку й далі гортали, а тим часом граф де Коаньї казав королю: — Сире, ви мали б щастя, що за вашого правління знайшлися люди, достатньо проникливі, щоб збагнути всі мистецтва й ремесла та передати їх нащадкам. Тут є все, від шпильки до пороху й гармати, від найдрібніших речей до найбільших. Іншим народам доведеться або купувати цю «Енциклопедію», либонь, підробляти її. Заберіть у мене, величносте, все, що забажаєте, але поверніть мені мою «Енциклопедію». Уся ця сценка, напевно, була підлаштована пані де Помпадур. Але в ній є характерна риса: а саме — небачена досі цікавість до «технічного боку речей», що зростала серед привілейованого класу. Раніше ніхто не переймався тим, звідки що береться, аби лише воно було. Тепер, ніби вже відчуваючи подих народу на своїй потилиці, ці паничі та дами починають цікавитися світом праці. Ці описи, ці креслення, які Дідро, сам син ножовника з Лангра, умів витягувати з ремісників, були найбільшою новиною «Енциклопедії». Це був уперше підбитий підсумок людської праці; і як такий він відіграв чималу роль у пробудженні самосвідомості робочих класів. Ця «Енциклопедія» вселяла в них переконання, що вони є сіллю землі, що саме вони творять величне діло цивілізації; вони повірили, що вони — народ — є всім, а ті, хто без праці користується створеними ними благами, є паразитами. Від цього до революції залишався лише крок. Але цього не знала ні пані де Помпадур, ні самі панове енциклопедисти. Зате їхній сучасник Ретіф де ла Бретонн, сам селянський син, наївно бідкається, що ремісники, відколи їм розтлумачили їхню важливість, стали страх якими нестерпними… Окрім пані де Помпадур, «Енциклопедія» мала ще одного відважного покровителя: пана де Мальзерба. Мальзерб — одна з найпрекрасніших постатей XVIII століття. Цей голова цензури, людина розумна, бездоганна й справедлива, у душі був другом філософів; він прагнув світла, реформ і свободи думки, бо бачив у них оновлення й порятунок монархії. Ще у 1788 році він скаже: «Протягом сорока років я захищав той принцип, що свобода преси має цілющу силу: помилка тріумфує часом завдяки таланту захисників поганої справи, але зрештою перемога дістається правді. Я вважаю безперечним, що свобода дискусії є надійним і єдиним способом усвідомлення народом його справжніх інтересів». Але цей найвищий цензор мав над собою ще іншу цензуру… Одного дня, коли в «Енциклопедії» знову відібрали дозвіл на друк, пан де Мальзерб попередив Дідро, що завтра він змушений видати наказ про конфіскацію всіх його паперів. Філософ упав у розпач: «Куди ж я все це подіну? — Пришліть усе до мене, — відказав Мальзерб, — у мене шукати не будуть». Минуло тридцять років. Думка, яку намагалися придушити, вибухнула як динаміт. Революція, смертний вирок Людовику XVI. Мальзерб, не зважаючи на небезпеку, зголошується бути захисником; захисником у справі, вирішеній наперед. І на нього, слідом за королем, чекає ешафот. Цей сімдесятидворічний старець пішов на смерть із цілковитим спокоєм; але він не був би дитиною XVIII століття, якби не знайшов нагоди відпустити якесь слівце. Виходячи на страту з в'язниці зі зв'язаними руками, він перечепився через камінь; усміхнувся й мовив до сусіда: «Це називається поганою прикметою: римлянин на моєму місці повернувся б назад». …Гортаю цю «Енциклопедію» та її різноманітні статті. Надзвичайно цікаво стежити за методами цієї пропаганди, яку автори мусили, звісно, тримати в межах покори чинним законам і догматам. Наприклад, у статті «Релігія» ми маємо розлогий виклад «природної релігії», так званого деїзму (філософського вчення про Бога-творця без релігійних догм), що дозволяє задовольнити свої релігійні прагнення поза межами якогось конкретного віросповідання; після чого йде реверанс у бік християнської релігії, якій «кожна людина зобов'язана підкоритися». У статті «Єзуїти» зазначається, що «Енциклопедія» не скаже тут нічого від себе; і справді, вона обмежується наведенням офіційних звітів, вироків та меморандумів… відповідно підібраних. У статті «Король» міститься похвала королю — як протилежності тиранії: король має «повну владу над народами, але закони мають повну владу над ним; він має абсолютну силу чинити добро, але в нього зв'язані руки, якби він захотів чинити зло». Ця похвала легко могла б зійти за критику фактичного стану монархії, але вона обачно запозичена з «Телемака», автором якого був… архієпископ. Та найцікавішими як метод є не основні статті, на які, звісно, була прикута увага цензорів, а радше ці дрібні, нібито байдужі параграфи, з яких творці «Енциклопедії» вміли зробити інструмент агітації. Наприклад, невинне слівце cependant та його синоніми («утім, попри це, проте»). Почитаймо приклади — о, суто граматичні! — але як тонко підібрані: «Нехай усі критики лютують проти твору, нехай переслідують його з усією несправедливістю та упередженістю, вони проте не завадять публіці виявитися справедливою й купувати твір, якщо він хороший». Чи не про «Енциклопедію» бува йдеться в цьому «проте»? А ось другий приклад, знову ж таки… суто граматичний: «Деякі письменники проголошували у своїх творах принципи, докорінно протилежні християнській моралі; інші проповідували системи, що суперечать її догматам; попри це і перші, і другі були хорошими батьками, хорошими друзями, навіть хорошими громадянами, якщо вибачити їм помилку, якої вони припускалися як письменники»… І ще, усе в тій же статті cependant, вони примудрилися вжалити свого ворога, Фрерона, про що сьогодні ніхто й не здогадався б, якби Фрерон не скаржився на це в листі до пана Мальзерба. Пані де Помпадур залишила «Енциклопедію» сиротою ще до того, як ця велетенська праця була доведена до кінця. Вона померла у 1764 році, маючи лише 43 роки. На момент її смерті вона вже давно була для Людовика XV лише «почесною» коханкою; її замінила низка швидкоплинних захоплень; попри це, вона до кінця зберегла свій авторитет і своє становище: король звик до неї як до довіреної особи, подруги, звик до її салону й до сходів, що туди вели. Важко ж бо боролася пані де Помпадур за кожен місяць цього панування. Може, Людовик сприйняв її смерть як визволення? Слово, яке він знайшов для останнього прощання, не було надто ніжним. Була жахлива сльота. Король, дивлячись крізь вікно, як виносять труну, сказав лише: «Погану ж погоду обрала маркіза для своєї подорожі». Бідна пані де Помпадур! Так, коли я дивлюся на цей витончений скелет, мені все здається, що це вона роздумує про свою дивну долю, спершись на цей камінь. Портретик, можна сказати, рентгенівський. Погляньмо ж, аби розвіяти це враження, на той чудовий портрет пензля Латура, який зображує її в усій славі, у зеніті інтелектуального царювання, де серед атрибутів її витонченої влади — нот, естампів та книжок — поруч із «Духом законів» та «Генріадою» — на чільному місці красується том… «Енциклопедії».

Незвичайне кохання Стендаля «Я сів на сходах Сан-П'єтро й роздумував там годину чи дві над такою думкою: мені минає п'ятдесят, час уже пізнати самого себе. Чим я був, чим я є — справді, мені було б важко відповісти на це запитання. Мене вважають людиною дуже розумною, дуже сухою, навіть зіпсованою, а я бачу, що мене постійно поглинає якесь нещасливе кохання. Я шалено кохав панну Каблі, панну Грісгайм, пані Діфорц, Метільду — і не мав жодної з них, і кожне з цих почуттів тривало по кілька років. Метільда повністю заповнювала моє життя з 1818 до 1824 року. — І я досі не вилікувався, — додав я, присвятивши мріям про неї добрих чверть години. — Чи кохала вона мене?»…

Ось виконаний переклад поданого фрагмента польського тексту українською мовою. Переклад зроблено з збереженням стилістики оригиналу (літературно-есеїстичний тон, притаманний польській критиці та перекладам Тадеуша Бой-Желенського).

«Так пише Стендаль у вступі до Життя Анрі Брюлара, автобіографії майже такої ж славетної, як і Сповідь Руссо. Є меланхолія в цьому питанні, на яке ми, збройні документами, краще поінформовані, можемо відповісти: вона не кохала його, точно не кохала, ця жінка, чий профіль, що губиться в тумані, так приваблює „стендалістів“; жінка, якій ми завдячуємо якщо не самій книзі Стендаля Про кохання, то безперечно тону, у якому її написано.

Що ж до книги, яку, як зазначає його довірена особа Коломб, Стендаль вважав найважливішим зі своїх творів, можливо, він написав би її незалежно від того чи іншого повороту свого життя. Теорія — і практика — кохання заповзяли його змалку. Двадцятирічним хлопцем він занотовує собі план твору: „Мистецтво кохати, іншими словами мистецтво зваблювання, розкішна тема! Написати у 1826 році“. Знайшли в його паперах і Катехізис звабника, теж написаний у юному віці, який містить щось на зразок філософії та стратегії кохання, а точніше метод завоювання жінки. Бо все взаємопов’язано: близькість XVIII століття виражається пристрастю до філософствування, а епоха Наполеона — пристрастю до стратегізування…

У добу, коли Стендаль пише трактат Про кохання, це був 36-річний чоловік (що на той час було чимало), кремезний, низький, з досить тривіальною поставою, обличчя кругле, густі бакенбарди, малі й живі очі: ця фізіономія могла зацікавити, але не мала — особливо в ту романтичну епоху — нічого від „звабника“. Ще важливішими були моральні хиби. Сором’язливість, яку він намагався прикрити вишуканістю та екцентричністю, робила його претензійним і позбавленим невимушеності. Два полюси його характеру — цинізм і сентименталізм — однаково могли налякати жінку. Тож у його житті було більше розчарувань, ніж успіхів. Не будемо перелічувати всі. Вікторина, яка не помітила залицяльницьких поз та завойовницьких жилетів молодого студента; актриса Мелані, заради кохання до якої він провів рік як колоніальний прикажчик у Марселі; Анжела П’єтрагруа, якою він захоплюється здалеку як молодий солдат у Мілані. Потім втрачає її з очей на одинадцять років, протягом яких із армією імператора тиняється Європою, аж поки нарешті знову її бачить, так само звабну, так само вражаючу, як у мріях, — її, яка втілювала в його тузі весь чуттєвий шарм Італії. Ми справді можемо собі уявити, як про її согрете ліжко він мріяв, мерзнучи під Москвою… Він бачить її щодня, і з першої ж миті починається звичайна трагікомедія сором’язливості, у якій Анжела, хитра італійська міщанка, мусить майже сама звабити цього дивакуватого звабника, щоб невдовзі почати його визискувати, зраджувати й водити за ніс. Усе це терпить наш філософ із напівдобровільною сліпотою, аж поки помста покоївки, яка наочно показала йому невірність коханки, не уриває це кохання, що заповнювало все ж кілька років життя.

Тоді, у мить коли, ошуканий і зневірений, він проклинає жінок і кохання, з’являється Вона, та, чиє ім’я буде повсякчас присутнє в книзі Про кохання, чиїм ароматом будуть просякнуті її сторінки. І, якщо це може зробити її ближчою для нас, поспішаю додати, що ця породиста італійка мала польське прізвище: її звали Дембовська. Метильда чи Матильда Вісконтіні вийшла заміж за наполеонівського офіцера Яна Баптисту Дембовського, який з часом став бароном і генералом. Але Метильді було двадцять років, коли вона розлучилася з чоловіком, який устиг зробити її нещасливою. Що ж до неї, це була особа таємнича навіть для своїх близьких. Подейкували, що вона кохала Уго Фосколо, геніального поета-цигана, який покинув країну, не змирившись із пануванням австрійців. Можливо, саме його портрет ми знайдемо в епізоді Пармського монастиря? Усі ці випробування закарбувалися на цій тендітній істоті, матері двох синів: вона залишалася ніби постійно наляканою. Коли Стендаль з нею познайомився, Метильда була 32-річною жінкою, мала чистий овал обличчя, тендітно окреслені губи, великі темні очі, меланхолійно-сором’язливі, але часом пригнічуючі своєю гордістю; біле чоло під пов’язкою темного волосся. Вона нагадувала обличчя Леонардо да Вінчі. Вона була палкою італійською патріоткою; здається, брала активну участь у визвольних змовах.

У цю жінку Стендаль закохався до нестями. Це почалося 20 вересня 1818 року. В атмосфері її лагідного смутку м’якшала його брутальність, замовкав його цинізм; поруч із нею він, такий марнославний, забував про власне тщеславство. Він обожнював її беззастережно, вона була для нього ідеалом. Писав їй шалені листи. Але він не мав нічого, що могло б її захопити. Не мав шарму слави; як письменник був геть невідомий, кілька речей, опублікованих французькою під псевдонімами, не розголосили його імені. Оригінальність його розуму вона, мабуть, не була здатна оцінити; зрештою, сам Стендаль стверджує, що в Італії кохають не розумом… Його кохання, сором’язливе й незграбне, покірне й позбавлене чару молодості, теж не промовляло до неї. Сама постать цього француза була досить загадковою. Чого він хотів у Мілані, цей чоловік без визначених занять і доходів? У тім становищі, де перебувала тоді Італія, обережність була зрозумілою. Іронія долі: Стендаль перебував у чорному списку австрійської поліції за свої ліберальні переконання та зв’язки з патріотами, і водночас цим патріотам здавався дещо підозрілим!

Скільки він вистраждав через це кохання, ми прочитаємо на сторінках його книги, там, де він говорить про себе в Щоденнику Сальвіаті. Бо в цій книжці все особисте; там постійно присутня „вона“, і постійно Стендаль говорить сам про себе як Сальвіаті, Лізіо дель Россо, Дельфанте, барон Боттмер тощо.

Цей автор праці про кохання, цей „стратег“, не може дати собі ради з цією єдиною жінкою. Роки марнує біля неї, не просуваючись ані на крок уперед, а точніше просуваючись своїми незграбностями назад. Що зіпсує собачою покірністю, те погіршує вирахованими вибриками завойовництва, яке йому зовсім не личить. Губить себе зрештою таким кроком: Метильда їде до Вольтерри, щоб відвідати синів. Він не може стриматися, щоб не поїхати за нею, щоб бачити її бодай здалеку. Для маскування наївно вдягає темні окуляри… так, ніби окуляри могли затулити його характерну фігуру, його широкі плечі, його кремезну постать, його опуклий животик! У порожньому й тихому містечку поява цього дивакуватого пана в темних окулярах мусила привернути увагу. Перша особа, яку він зустрічає, — це Метильда, друга — якийсь її знайомий, чия присутність викликає в нього невчасту спалаху заздрощів. Вона, обурена тим, що він стежить за нею і компрометує її (страшне слово в устах жінки!), забороняє йому бачитися з нею, писати їй, змушує залишити Мілан — заледве раз на два тижні йому вільно відвідати її. Що він вистраждав, які почуття переживав, коли наближалася мить цих відвідин, ми прочитаємо це все — під псевдонімами — у його книзі. Йому перехоплювало подих, коли бачив на вулиці капелюшок, схожий на її капелюх; мусив спиратися об мур, переживав нелюдські хвилювання, коли мав іти до неї з візитом; тремтів, коли опинявся під її дверима. Описує ніч, у яку до ранку стояв під її будинком, стежачи за тремтінням фіранок її вікна.

Якщо є критики, які вважають зайвою конфронтацію цих творів із життям письменника, ця книга могла б слугувати контраргументом. Скільки б вона втратила у вартості, як би змінився її сенс, якби ми крізь ці аналізи й виводи не відчували задушеного ридання, не чули глухого биття серця? „Я докладаю всіх зусиль, щоб бути сухим. Я хочу наказати мовчати моєму серцю, яке стільки мало б що сказати… Я все тремчу, щоб те, що я пишу, не було лише зітханням тоді, коли мені здається, що я занотував якусь істину“…

Ці три речення — це IX розділ книги, а могли б слугувати мотором усій книзі. Так він жив без взаємності, без надії, поблизу жінки, у якій бачив усе своє щастя. І він не зрікся б своїх мук, не хотів би за жодні коври повернутися до миті, коли Метильда була для нього байдужою знайомою. Це нещастя — він вірив у це — давало йому більше, ніж будь-яке інше щастя.

Ми знаємо деякі його листи до Метильди. Ох, які ж вони телячі! На що перетворився цей пройдисвіт, цей цинік, чию кореспонденцію з Проспером Меріме досі ніхто не має відваги видати через її брутальність. Ось уривок із листа до Метильди:

„У вашій присутності я сором’язливий, як дитина, слова завмирають у мене на вустах, я вмію тільки дивитися і захоплюватися вами… З миті, коли кохаю, я стаю сором’язливим… я дуже нещасливий“…

Він втрачає будь-яку амбіцію, будь-яке почуття самолюбства; знає тільки одне: „місце, де я почуваюся найменш нещасливим, — це біля неї“… Він відштовхує — якщо йому вірити — інших звабливих жінок і нотує без жодного пафосу: „Моє кохання дало мені дуже комічну чесноту: цнотливість“… „Усе, — пише в іншому місці цей атеїст, — набуває для мене відтінку містичного, релігійного“… Аж урешті вибухає: „Якби хтось вистрілив мені в голову, я подякував би йому перед смертю, аби лише встиг“…

Урешті він відчув, що довше не витримає такого життя: думка про самогубство облягає його безперестанку. Його зупинила „цікавість до світу“. Але він вирішив виїхати — назавжди. Можливо, додалися прикрощі з боку поліції (сьогодні відомо з рапортів, що за ним стежили; він легко міг опинитися в Шпільбергу, австрійська поліція не жартувала), можливо, гнітила двозначна ситуація, чи фінансові клопоти? Як колишній офіцер, він мав скромну пенсію, з виплатою якої виникали труднощі через те, що він живе за кордоном. „Він відсутній“, — казала влада. „Я не був відсутній під час моїх дванадцяти кампаній“, — відповідав він люто. Нарешті він наважується попрощатися з Метильдою: можливо, це мала бути остання перевірка її почуттів? Якщо так, випробування виявилося жалюгідним.

— Я прийшов з вами попрощатися, — оголосив він одного дня. — Коли ви повернетеся? — запитала вона. — Ніколи, сподіваюся.

Вона не мовила й слова, не зробила жодного жесту; попрощалася з ним так, як прощаються з байдужим знайомим. І бідний закоханий із розпачем у серці виїхав до Парижа.

Невдовзі почалася ретроспективна — користуючись його терміном — „кристалізація“ ілюзій: „Я залишив, — пише він пізніше, — після трьох років близькості жінку, яку обожнював, яка мене кохала і яка ніколи не була моєю“…

З часом спогад про Метильду стане солодким, лагідним: „Вона стала для мене ніби любим тінню, яка своєю появою будила в мені ніжність, доброту, поблажливість“… — пише він у 1824 році.

Він більше ніколи не мав її побачити: вона померла у 1825 році. Чи подумала вона про нього бодай колись? Можна припустити, що ні: так мало місця він посідав у її житті, був їй настільки чужим, що зі своїм зникненням цей настирливий і незрозумілий француз розвіявся, мабуть, у її пам’яті… теж як тінь. З усіх пар закоханих, які знає література, ця пара Анрі та Метильди є, можливо, найчутливішою саме цим своїм цілковитим розминуванням…

Ще з Мілана Стендаль надіслав до Парижа рукопис: це були недбало зшиті нотатки, накреслені в різних фазах життя, на клаптиках паперу, на гральних картах тощо. Бо Стендаль мав пристрасть до нотування; нотував на всьому, що траплялося під руку: коли він здобув знамениту „перемогу“ над Анжелою, занотував цей тріумфальний факт… на шлейках. Ці нотатки мали скласти книжку. Якщо він вважав її своїм найважливішим твором, то справді оригінально приступав до її видання! Але Стендаль ніколи не був фаховим літератором, і в цьому його шарм. Ці аркуші були написані переважно в 1819 та 1820 роках у Мілані, але до них входить багато нотаток, зроблених у різні періоди життя: у Німеччині, під час російської кампанії тощо. Працю Про кохання він спочатку збирався видати приватно у 300 примірниках: 150 повних і 150 „editio castrata“. Він побоювався, що, попри зміну прізвищ, книга могла б його скомпрометувати в Мілані, що за кожною рисою впізнали б, про кого йдеться.

Стендаль прибув до Парижа у 1821 році; праця Про кохання вийшла у 1822-му. Коректуру він виправляв зі сльозами на очах. „Я думав, що збожеволію“, — пише він. Книга не мала жодного успіху. Протягом десяти років вона знайшла заледве десяток покупців. C'est sacré, car personne n'y touche („Це святе, бо ніхто до нього не торкається“), — казав книгар. У 1833 році автор спробував відомим сьогодні книгарським трюком оживити річ новою титульною сторінкою, створюючи фіктивне друге видання: теж безрезультатно. Ці два видання сьогодні цінуються на вагу золота серед бібліофілів. Пророцтво Стендаля про те, що через сто років книгу передруковуватимуть, справдилося значно раніше. Ця праця віддавна якщо не найчитаніша, то найчастіше цитована; багато речей, як-от ця теорія кристалізації, що сучасникам здавалася такою дикою, стали загальним надбанням.

Це правда, що жарти Стендаля щодо непопулярності цієї книги містять у собі багато гіркоти. На мить він наївно уявив собі, що книга Про кохання відчинить йому… двері Академії. Пізніше махнув рукою. „Що вдієш, — казав він, — люди у Франції надто дурні, щоб мене зрозуміти“. Фактом є те, що він опікувався цією книжкою до самої смерті з особливою турботою. Про це свідчать три послідовні передмови, з яких третя є взагалі останньою річчю з-під його пера.

І справді, для пізнання цього дивовижного письменника це твір першорядного значення. Він акумулює всі духовні елементи, є найсильнішим синтезом, має водночас безпосередність, щирість, навіть недбалість, які так контрастують з офіційною літературою. Бо й життєвий шлях цього письменника, про якого я мав нагоду вже неодноразово говорити, ішов іншими шляхами, ніж тогочасна література, у яку він сам так і не увійшов, у якій залишився за життя майже невідомим і від якої апелював з таким непомильним провидінням до нащадків. Згадаймо бодай у кількох словах ці віхи. Юність сумна й нелюбима після втрати надто коханої матері; навчання переважно математичне, що мало відкрити йому шлях до Політехніки, яка в ту епоху здавалася дорогою до всього. Париж, де сімнадцятирічний хлопець тиняється, мріє і тортурує себе власною нікчемністю. Раптом, несподівано — кінь, мундир, армія Наполеона, Мілан, італійська музика, італійська жінка — ті перші враження, які мали закарбуватися незгладимим слідом на всьому його житті. У цьому захопленні Італією було щось від вибіркової спорідненості, щось, можливо, від „голосу крові“, італійську домішку якої він мав по матері. І знову після цього воєнного епізоду — повернення до Парижа, і знову у студентській кімнатці мрії про літературну славу, мозольне вимучування віршованих трагедій і не менш мозольне будування власної особистості, елементів майбутнього еготиста, який силується бути бездушним. Програмна оригінальність: „Випереджати завжди на секунду пересичення, яке могла б викликати твоя особа; ніколи не бути однаковим, ніколи не бути схожим на інших“… Очерствіння, розрахунок передусім: „Коли хтось говорить до тебе, постав собі насамперед ці питання: 1) який у нього інтерес говорити до тебе взагалі; 2) який у нього інтерес говорити до тебе саме так. Вір йому лише тоді, коли він має інтерес говорити правду“… (страшенно працеємна програма! — думаємо ми подумки)… „Будь лицеміркою!“ — пише він до сестри на чолі різних порад, які їй дає. Геть ілюзії, геть самообман; у світі не існує нічого, крім інтересу насолоди. Епікуреїзм, матеріалізм, сенсуалізм XVIII століття — це його догмати.

Поміж цим він мріяв про лаври Расіна, Мольєра, великих аналітиків і поетів пристрасті. Але так вже було написано, що Анрі Бейль не стане професійним літератором. Знову його підхоплює течія: він повертається до армії, цього разу до інтендантства, кидається всім серцем у цей фантастичний живий роман, яким була армія Наполеона і який для нього закінчується Березиною. Яка школа життя! Європа, побачена з висоти орелячого лету імператора, міста, у які вступаєш як завойовник, жінки всіх національностей, прихильні до тріумфаторів, калейдоскоп людей, звичаїв, що змінюються залежно від географічної широти. Скільки спостережень для нотування цьому аматорові, такому „цікавому до життя“. Повно цих спостережень, накреслених гарячою рукою, увійшло потім у цю книгу про кохання; це якась анекдота, підхоплена в Німеччині чи у Відні, це якась думка, занотована у Вільні, Варшаві чи Орші. Дивовижним є вміст валізи цього зразкового офіцера інтендантства під час страшної кампанії 1812 року! Під час пожежі Москви цей апостол черствості кидається на знайдений у якомусь спустілому палаці англійський примірник Поля і Віржині.

Зважмо: цей капітал спостережень, досвіду, думок, почуттів Бейль накопичує задовго до того, як бере до рук перо. Свою філософію він творив у вогні життя і для життя. І те, що стало поштовхом до написання цих перших начерків думок — кохання до Метильди — перетворило водночас його душу, перебудувало його мислення. Цей чоловік, який із дитинства почувався самотнім, який завжди був насторожі, який виріс у таборі, який постійно наказував собі бути твердим, брутальним, черствим, який проголошував насолоду єдиним благом, раптом зупинився ошелешений перед почуттям, яке його охопило. Кохання до Метильди розширює його уявлення не лише про кохання, а й про світ вражень, про світ узагалі. Він, колишній доктринер втіхи, дізнається раптом, що може існувати почуття, яке живиться зреченням, самопожертвою, кохання, що межує з божевільним обожнюванням. Він, чоловік без релігії, став у цей період майже містиком. Це кохання відкриває йому безодні людської душі, доповнює його як людину, поглиблює як письменника. Без нього він написав би, мабуть, цю книгу, але це був би, можливо, плоский підручник донжуанізму на зразок того, який він накидав замолоду. Стендаль-письменник дозріває й виростає в ті роки страждань.

Тема цієї книги може здатися сьогодні застарілою. Ці страждання довгого й безвзаємного кохання, ці стратегії й аналізи — хіба вони не є чимось майже екзотичним сьогодні, у вік поспіху, при такій зміненій співвідносності попиту й пропозиції, завойовників і завойовуваних… Але це лише на перший погляд. Змінилося, мабуть, повсякденне ставлення статей, але кохання, ця дивна квітка, „ця хвороба, рідкісна у Франції“ — як називає її Стендаль — підлягає, мабуть, тим самим законам, виявити які він силувався в цьому томі.

А ці здобутки, якщо вони не здадуться поверхневому читачеві достатньо новими, то лише тому, що вони віддавна увійшли в плоть і кров літератури. Для сучасників вони були одкровенням: були чимось аж незрозумілим! Лише кілька людей — серед них Бальзак, який рясно черпав із цієї книги у своїй Фізіології шлюбу — зрозуміли вагомість цього аналізу, який так оновив інструментарій психології, як сьогодні оновив його твір Пруста. Розкладання поняття, яке традиційно вважалося простим, на низку відтінків, пропускання цих відтінків через низку темпераментів, підданих знову ж таки впливу клімату, звичаїв; підкріплення аналітичних розшуків прикладами, зібраними живим людським поглядом, без упереджень та літературних звичок, по всій Європі, — усе це дає цій книзі оригінальність і свіжість, якої вона не втратила й досі. А додає їй смаку ще й ця єдина у своєму роді комбінація: трактат холодної аналітики, переплетений із такою особистою й гарячою ліричною сповіддю. Найглибші спостереження тут є вівісекцією, у якій цей сентиментальний закоханий не зупиняється перед драстичними подробицями на зразок розділу Fiasco, вилученого, зрештою, після роздумів із першого видання.

А не менш цікавою є ця книга як документ для пізнання автора, який вже протягом ста років усе більше зацікавлює й приваблює, здобуває все більше читачів і прихильників. Це рідкісний у літературі випадок такого повного посмертного тріумфу! Тут, у цій самобутній, нелітературній книзі, письменник віддається нам найбезпосередніше. Він дає тут у концентрованому вигляді безліч думок, спостережень, які пізніше розвине. Тут найкраще вимальовується весь його заплутаний характер, головна складність якого полягає, можливо, у його щирості. Брехня, конвенція зазвичай спрощені, логічні, ясні; щирість завжди заплутана, багатопланова. Цю щирість Стендаль має в усьому; відчувається, що він пристрасно шукає правду в собі і навколо себе, а шукає не з чисто теоретичної цікавості, а шукає її насамперед для себе, для життя, для щастя. „Я ненавиджу в усьому фальш як ворога щастя“, — каже він. Це одне з тих речень, над якими варто замислитися; а таких тут дуже багато. Бо Стендаль походить із тієї породи французьких філософів, які — як Монтень, як Паскаль, як Ларошфуко, як Дідро, як Руссо — філософуючи, постійно спрямовують думки під кутом питання: „Як жити?“ Тому я вважаю, що його книга й сьогодні варта осмислення.

П’ятсотріччя Війона П’ятсотріччя від дня народження Війона, найбільшого, можливо, і безумовно найдивовижнішого поета Франції, дитини Парижа. Що за дата! Можна собі уявити, як гучно її святкуватимуть там. Але точно не так, як її вартувало б відзначити. Я це уявляв би собі так: широка амністія для злодіїв, які відбувають покарання; їжі, напоїв і кохання в’язням у цей день досхочу; участь грабіжників, повій та альфонсів паризьких в урочистій академії. Промови по черзі: один академік, один злодій; один професор, один альфонс; і так далі. І це було б дуже педагогічно. Не завжди випадає нагода так дохідливо унаочнити людям, скільки може коштувати поезія.

Ох, дорого вона коштувала бідному Війону. Це пристрасне, неспокійне серце було таким беззахисним перед спокусами світу і як тяжко спокутувало свої пориви! Бо якщо сьогодні світ злочину та світ суспільного порядку розділені досить гострою межею, то тоді ця межа була — для молоді — радше розмитою. Кожен паризький школяр трохи терся біля криміналу. Сутички з міською вартою, під час яких так легко було позбавити людини життя; усілякі витівки й пустощі, рідко невинні; невичерпна винахідливість у бенкетуванні без грошей; — скільки тут нагод! Університетські власті, ревниві до своєї екстериторіальності, у разі конфлікту з правосуддям, поки могли, захищали винних; аж коли переповнювалася чаша, коли визнавали, що шибеник упав in profundum malorum (на саме дно зла), його видавали судам, і тоді — фюй! — шибениця. Але шанси на безкарність були великі. Скільки то розбишак просто записувалися до університету заради цього шансу; достатньо було записатися на лекції одного з професорів. Формувалися справжні ватаги бандитів, грабіжників, шахраїв, зломщиків: паризькі спудеї давали поліції найбільше роботи. І як це зазвичай буває, той, хто мав зв’язки чи багатство, відкручувався, тоді як бідняк розплачувався відсидкою, а часто й головою.

Скільки спокус для молодого Франсуа, веселого, приємного компаньйона, який складає вірші, невичерпного на вигадки. Його розхоплюють, вшановують, він на короткій нозі (нібито) з багатшими за себе, звикає до легкого життя не за статками. Замість думати про забезпечення собі майбутнього у формі теплого приходу, він гуляє по шинках і дуріє від дівчат, які ласі на гроші та на брязкальця. Вони дозволяли залицятися до себе, прихильно сприймали віршики й дрібні подарунки, але серйозніші ласки притримували для інших. Грошей за будь-яку ціну! Для неї, для цієї Катрін де Воссель, яка так підманула бідолаху, через яку його „відгамселили голого“, через яку „всюди зовуть його гучно: коханець, із ганьбою прогнаний“…

Не дай Боже зустріти таку на своєму шляху! „Що б я їй не шепотів на вушко, вона завжди покірно мене слухала — маючи в душі згоду чи глузування; щиро кажучи, вона часом терпіла мене, щоб я притулився до неї тісно і дивився в оченята променисті та говорив своє… Знаю сьогодні чітко, що це було чисте шахрайство… Усе вміла перекрутити, дурила мене, наче чарами; перш ніж чоловік встигав схаменутися, з борошна робила сірий попіл; на шлак казала, що це зерно, на шапку — що це шолом блискучий, і так зваблювала мовою марною, звабливим словом…“

Для неї чи для якоїсь іншої була ця огидна крадіжка, яку він скоїв? Менше з тим. Але факт, що крадіжка була велика, зі зломом. Здобич — 500 дукатів на поділ; ніде правди діти: варте того. Війон вже не був дилетантом; здається, він належав до ватаги знаменитих Coquillards (кокільярів), для яких пізніше мав написати стільки балад злодійською ґваргою. Захочена успіхом, ватага планує нову крадіжку в Анже приватним чином; відправляють Війона вперед для вивчення території. Але тим часом випливає нагору та давня крадіжка в Наваррському колежі; ані показуйся в Парижі. Блукач потрапляє до двору герцога Шарля Орлеанського, першого на той час поета Франції, який, осівши в чарівному Блуа, утішається в атмосфері поетичних турнірів безхмарною осінню свого життя. Як із цього двору, від ласк і герцогської пенсії, Війон потрапив до в’язниці в Орлеані, невідомо; але привід мусив бути, і то серйозний. Його рятує амністія, оголошена з нагоди в’їзду молодої принцеси. Треба визнати, що цей пройдисвіт Війон мав щастя; бо ось одразу після цього, коли він потрапляє до страшної, важкої каземати в Мені, знову в’їзд короля Людовика XI повертає йому свободу. А там були не жарти; це ув’язнення коштувало йому здоров’я, ця сира підземка, у якій він сидів у кайданах; він ніколи не міг згадати єпископа, який його туди запроторив, без зубовного скреготу. Ох, як розпачливо благає він звідти про допомогу друзів, але, як личить поету, у листі, написаному у формі балади, кожна строфа якої закінчується словами: „Чи ж покинете бідного Війона?“ — „Князі мої, заклинаю вас свято, здобудьте від короля прощення, печатки; у вас уся моя надія й захист: так у стаді свиней одна одній бажає добра, і всі біжать туди, де якась заросхитується: — чи ж покинете бідного Війона?“.

Він вийшов із в’язниці зламаний тілом, худий як тріска, з кашлем, напівживий. Він і не сподівається довго жити. Пише свій заповіт: Великий заповіт, свій шедевр, поему, у якій замикає всього себе, усі свої жалі й ненависті, спогади й мрії, усю наснагу паризького гавроша й меланхолію передчасно змарнілого блукача, і трагізм погляду на світ з іншого берега…

Заповіт — це була часта на той час літературна форма. Війон пробував її вже вдруге; перед тим він написав свої Легати, або Малий заповіт. Зазвичай це були жартівливі відкази, якими автор обдаровував ворогів і друзів. Але як же розростається ця форма у Війона через ліричні відступи, які він робить раз у раз. Відкази — це ніщо; ці відступи — усе. Лірична сповідь. Він озирається назад, на свою змарновану молодість: „Я знаю те, що якби я вчився в роки прудкої юності і в чесному звичаї тримався, мав би я дім і м’яку постелю! Але що ж? я тікав геть від школи, марнуючи час у мізерних розвагах… Де ж ті ґречні компаньйони, чиїм слідом я ходив колись; такі балакучі, співочі, такі дотепні в жартах і порадах?…“

На жаль! Одні загребли на шибеницю, інші десь блукають по світу. Йому самому небагато залишається: „Знаю, що мені вже час у кращі краї; кашляю — харкотиння біле, огидне, як куряче яйце… Що з того? Та що ж? Те, що Бригітка не хоче мене більше тримати за хлопця, хоч я ще далекий від сивої бороди; голос і міну маю старого цапа, хоч насправді я ще молодий рогач… Богові й єпископові дяка, який дав мені стільки води вихлептати, що в темній ямі від голодних мук довелося ногами землю копати, скованими… З тим добрим паном розрахунок при молитві щодня роблю; нехай Бог йому… амінь, амінь, те, що думає цей бідний злочинець“…

Бригітка не хоче його більше за хлопця… Це й справді прикро… Бо бідний Війон у цій своїй тяжкій долі не гребував теплим ліжком і харчем у якоїсь доброї душі, як про це свідчить Балада про грубу Мальґосю, яка завдала стільки клопоту доброчесним війонознавцям, що ті аж шукали неймовірно витончених крутійств, аби живу Мальґосю перетворити на вивіску шинку, а пульсуючий реалізмом поетичний твір передистилювати в кучеряву алегорію.

Зла доля затялася тепер проти Війона. Як часто буває в такій кар'єрі, там, де він був найменше винен, там потрапив у найважчу халепу. Нічна бійка, що закінчилася смертю поважного містянина, веде Війона — попри те, що він лише опосередковано був у неї замішаний — до в’язниці, де після катування водою йому зачитали вирок: смерть через повішення. Цього разу справа здавалася безнадійною. І ось — подивуйтеся силі духу поета — уже після винесення вироку Війон пише для себе і своїх компаньйонів баладу у формі надгробка, креслить візію їхніх тіл, що висять на шибениці: „Дощі нас, бідних, геть вимили, геть зачорнило, висушило сонце, шуліки й круки оченята виклювали, волосся в бровах і бороді висмикали; ніколи нам ні сісти, ні спочити; — тут, там, на вітрі гойдаємося вільно, постійно нами трусить за своїм подихом…“

Попри це він подав апеляцію; апеляція (можливо, завдяки протекції?) мала успіх, покарання замінили на десятирічне вигнання з меж Парижа. Війон — завжди поет — висловлює свою радість у баладі, зверненій до воротаря, та в другій баладі, адресованій трибуналу; просить про триденну відстрочку і залишає Париж у 1463 році, маючи тридцятий рік від народження. Відтоді він зникає безвісти. Помер чи згний десь у льоху? Невідомо. Варто припустити, що він помер невдовзі після цього, бо інакше залишився б по ньому якийсь слід — чи в нових творах, чи в кримінальних хроніках.

Війон на тлі своєї епохи є чимось дивовижним; популярний у легенді, він увійшов у літературу власне аж у XIX столітті. Те, що в ньому найцінніше, довгий час було перешкодою: його безпосередність, щирість виразу. Поезія Середньовіччя була дуже конвенційною; вона замикала в штучних римах певні нібито умовні почуття. Подолання формальних труднощів визначало славу поета. Війон, хоч йому й не чужі були ці забавки з формою, просто без церемоній пакує у свої вірші самого себе. Без поетичної вигадки чи алегорії, без святкових шат він входить до палацу мистецтва; з першого вірша говорить до нас він сам — бідняк, в’язень, злочинець. Він має виняткове відчуття реальності; не шукає поезії в ілюзіях, знаходить її поруч із собою, бере її з багна землі. Він має всі тони: від жартівливої легкості до проникливого трагізму; мішає все разом: прокляття й молитву, брутальний жарт і наївну скаргу. Його стиль, його мова є чимось дивовижним за своєю гнучкістю, здатністю сказати все на тлі убогої мови тогочасної поезії. Навіть тоді, коли він бере освячені теми — плину часу, кохання, смерті — усе стає під його пером настільки особистим! „Заістину, не раз я кохав, і кохав би ще охоче, але серце сумне, з зголоднілим животом, що бурчить надто настирливо, відвертають мене від любовних стежок; хтось інший, ситий, дає волю своїй охоті замість мене: бог Амур адже народжується у ситому житті!“ Це дещо відрізняється від тогочасного придворного стилю любовних зізнань…» Ось переклад цього фрагмента польського тексту українською мовою:

Але саме ця бездеремонність у поводженні з поетичною конвенцією і розсварила Війона на пару століть із літературою. Довго на його боці залишалася хіба що публіка. У часи, коли творив Війон, друкарство ще не було поширене у Франції. «Заповіт» мусив ходити в списках або передаватися з уст в уста. Клеман Маро у 1533 році зазначає, що за його часів багато старих людей декламували цілі уривки з Війона лише з усної традиції. Перше відоме друковане видання з'являється у 1489 році; до 1542 року видань було близько тридцяти. Але тоді у Франції ще не було літературного лоску. У міру «виховання смаку» вподобання публіки відвернулися від Війона. Не було для нього місця біля «Плеяди» Ронсара, біля працьовитого карбування Малерба. Отже, від 1542 року майже протягом двох століть немає жодного видання Війона; пам'ять про нього зникає цілком. Відкривають його аж романтики (Готьє); пізніше, у зв'язку з бодлерівською поезією гріха, з тюремними перипетіями Верлена, Війон стає тим більш зрозумілим і близьким. Хмара учених-вийонологів кидається на епоху та життя поета; просто дивовижно, як багато і як винахідливо вдалося відшукати з цього життя за кволими слідами; скільки алюзій «Заповіту», уже незрозумілих для наступного після Війона покоління, вдалося пояснити. Сьогодні його позиція є міцною. З-під шибениці він увійшов до Пантеону. Ободраний, вошивий, з однією маленькою книжечкою під пахвою. Уперше святкує своє століття. Ушануймо ж його роковини і в Польщі. Але радіймо, що не нам Провидіння цього чудового поета послало: ми мали б страшенний клопіт із тим, щоб його відбілити…

Століття класика мимоволі У грудні 1830 року Франція обходила століття з дня смерті Бенжамена Констана. Дата важлива саме для цієї людини, бо з усього його життя, яке було низкою більш чи менш сумнівних кроків, найбеззаперечнішим моментом був — похорон. Він дав йому те, чого бракувало все життя: повагу світу, майже велич. Перешкодою для досягнення її за життя були вади його характеру, його слабкість, його скептицизм, його романи, його шлюби, його дуелі, його безлад. Коли на вершині тріумфів політика і публіциста він претендував на крісло в Академії, його оминули досить принизливим чином, віддавши перевагу людині посередній, але «небездоганній». Ще за кілька місяців до смерті цього шістдесятирічного лідера опозиції політичний противник — король Луї-Філіпп — сплатив за нього двісті тисяч франків картярських боргів. Прошу це оцінити!

Але смерть загладила все це, піднесла його в той момент до висот символу, гасла, стяга. Це було одразу після Липневої революції. Уся сповнена надій Франція об'єдналася біля праху того, чиє ім'я означало магічні тоді слова: свобода, парламентаризм, свобода преси, конституція. Молодь хотіла нести його до Пантеону. Старий Лафаєт, коли мав виголосити над труною кілька слів, знепритомнів від зворушення.

Сьогодні, через сто років, що залишилося від політичних ідеалів Констана? Вони пройшли весь шлях від сходу до заходу. Вони були їжею, якою харчувалося все XIX століття, аж поки врешті виявилися… вельми недостатніми. Свобода в тому вигляді, як її розумів цей невтомний любитель жінок і рулетки, — це був той міщанський лібералізм XIX ст. на вжиток самолюбного суспільства користолюбців; лібералізм, який не зрозумів соціального питання, що вже тоді зароджувалося. Економічне рабство мас, воєнна готовність усього світу, невідомі раніше за «деспотів», виявилися трагічною спадщиною цієї свободи. Парламентаризм не уникнув небезпек, які його захисник, утім, передчував у хвилини ясновидця-скептицизму.

І якби Констан був лише політичним письменником, блискучим парламентарем, людиною, яка складала конституцію Наполеона під час стоденного рецидиву імперії, якби він був лише автором праці «Про релігію», яку почав писати в молодості у фазі абсолютного заперечення, а закінчив на схилі літ, дійшовши з роками до дещо сухого ствердження, про нього відомо було б — як і про стількох його видатних колег — лише фахівцям. Але ось у його посмертній кар'єрі — бо кар'єра письменника не закінчується з життям: навпаки, триває після смерті, має свої несподіванки, свої лихі й добрі шанси, свої опортунізми, ба навіть свої протекції! — у посмертній, отже, кар'єрі Констана сталася несподіванка, яку, мабуть, не передчував ніхто з тих, хто проводжав його труну на Пер-Лашез. На берегах свого неспокійного життя, зі своїх переживань, трагічних для нього і трагікомічних для нас, він уклав маленьку книжечку, якій не надавав жодного значення, якої протягом десяти років навіть не видавав друком (а якщо й видав через десять років, то радше через збіг обставин, ніж унаслідок свідомого наміру), яку зачитував приватно в тому чи іншому салоні й про яку говорили радше як процікаву плітку, ніж як про витвір мистецтва. Її літературної ваги не оцінив майже ніхто. На кілька десятиліть вона потонула в забутті, аж наприкінці XIX ст., із розквітом психологічної школи, її відкрили заново. І, про диво, ця маленька книжечка на трохи більш ніж сто сторінок урятувала від забуття ім'я Констана; сьогодні для нащадків цей голова Державної ради є лише — автором «Адольфа». Бо ця книжка — це автентичний шедевр.

Мабуть, з нагоди цієї річниці пан Дюмон-Вільден щойно видав чудово написану нову біографію Констана. Попри те, що я знаю напам'ять перипетії цього незвичайного життя, я прочитав її на одному подиху. Що за розкішне читання! Недивно, що сьогодні публіка з такою пристрастю читає життєписи великих людей, незважаючи на буркотіння педантів, що нас має обходити лише «твір», а не людина. Скільки є навіть чудових письменників, чий «твір» нас уже анітрохи не обходить, а людина — дуже. Ніхто сьогодні, наприклад, не хоче читати Шатобріана; і ось нещодавно я проковтнув, чудово розважаючись, нову книжку про нього, фаршировану свіжими документами, під назвою «Блеск і злидні пана де Шатобріана». Що сьогодні залишилося від пані де Сталь, як не дивовижний фільм її життя? І що б не казали про «применшення велетнів», смак більшості цих біографій полягає саме в рисах високої комедії, яку нам дають життєписи великих людей; у тих іграшках та контрастах, які створює їхня постійно кипуча уява при зіткненні з реальністю; у грі тих дрібнесеньких причин, які, продовжені важелями генія, дають великі наслідки.

Скільки несподіванок у цьому житті Констана, скільки змарнованої, розвіяної на чотири вітри, але все ж невичерпної енергії! Ця людина, яка, здавалося б, марнувала дні в неробстві, розмовах, любовних пригодах, яка збилася з шляху, постійно змінювала місце перебування, постійно їздила в поштовій кареті, розносячи свою нудьгу по всій Європі, раптом, визирнувши з-за спідниці пані де Сталь, виявляє себе як першокласний політичний гравець, якого Бонапарт на світанку своєї всемогутності радий був би бачити своїм співробітником! Він марнує цю нагоду і знову на кільканадцять років повертається до свого працьовитого неробства, супроводжуючи свою грізну коханку в її не надто суворе вигнання. Знову єдиним його заняттям буде писати… для майбутніх читачів пана Дюмона-Вільдена роман своїм життям.

У постійних, отже, подорожах, романах, обідах, розвагах, театрах, при постійному акомпанементі рулетки та карт (на картках таро він почав накидати свою працю «Про релігію») збирає талановитий, але слабкий Бенжамен цю копальню відомостей і досвіду, яких йому пізніше вистачить на роки дій. Інтелекту в нього було аж занадто; натомість його волею, рукою, яка заведе цю пружину, стане багаторічна супутниця його думки та ложа — видатна авторка «Дельфіни» та «Корінни», переслідувана антипатією Наполеона, увінчана в Римі на Капітолії, атлетка розмови, поборниця свободи для народів і деспотка для своїх близьких. Важко уявити блискучішу, у більшому стилі комедію, скомпільовану життям, ніж багаторічні амури Констана з пані де Сталь. Ніхто не мав достатньо таланту, щоб перенести їх на сцену так, як амури Красінського втягнув на неї з непорівнянною фурією поезії Словацький.

Чи роман Бенжамена з пані де Сталь був його силою чи слабкістю? Він вважав, що слабкістю; ми сьогодні вважаємо інакше. Чим був би він, якби її не зустрів? Можливо, нічим. Чим був би, якби розірвав із нею раніше? Однією з кобил Наполеона, яких цей невтомний вершник заганяв до смерті: у кожному разі він не був би автором «Адольфа» — отже, теж нічим. Хай же залишається, як було.

Коли він із нею познайомився, вона вже була знаменитістю. Її готували до цього від народження як дочку великого Неккера та спадкоємицю багатомільйонного статку, що полегшує чимало речей. А він? Він був перспективним молодиком, який марнував себе, старіючим дивом-дитиною. Вона мала для своїх коханців серце матері, а талант імпресаріо та режисера. Як раніше для блискучого Нарбонна вона стала монархісткою, так тепер мріє про ліберальну республіку з Констаном як законодавцем. Вона тягне його за собою до Парижа, створює для нього салон, висуває його на авансцену. Салон пані де Сталь, яка, можливо, мріяла й про те, щоб бути музою Наполеона, але чию простягнуту лапку Наполеон відштовхнув досить грубо, стає осередком опозиції. Перший консул розуміється на людях, він не хоче пактувати з бабою, але радо залучив би Констана. «Приходьте до мене в кабінет, — сказав він йому після якогось випаду цього тогочасного члена Трибунату. — Поговоримо; є дискусії, які можна владнати тільки так, по-сімейному». Таке запрошення з боку Бонапарта — це щось та означає! Але Констан був у становищі актора, якого Шифман хоче ангажувати, але без його дами; він злякався нагоняю вдома і гордо відхилив запрошення. Пані де Сталь лютує далі у своїй «опозиції»: Бонапарт виганяє її з Парижа, потім із Франції. Вона їде до свого Коппе у Швейцарії, Констан — за нею. П'ятнадцять років вони чекатимуть на падіння Наполеона. П'ятнадцять років: чималий шматок часу для Бенжамена, якому в 1800 році було 33 роки; для цієї амбітної людини, яка рветься до активної політики, до влади, до інтриг, до трибуни. Замість цього він висітиме без діла при імпульсивній, багатій, розпещеній світом жінці, чиє вигнання не заважатиме їй теревенити, писати, обростати славою (і роками). Цей блискучий і розумний чоловік буде неоціненним партнером у її знаменитій на всю Європу розмові; а для відпочинку вона змушуватиме його грати з нею в аматорських театрах, вибираючи серед класичного репертуару ролі, у яких може шпетити його, як, наприклад, Герміона Пірра. Він раз у раз зривається, тікає і знову повертається; мучиться тим, що минає його молодість, зрілий вік, що він є нічим і далі буде нічим. Його кохання давно згасло, її кохання, мабуть, теж: воно перетворилося на звичку й потребу тиранії. І протягом кількох десятків років вони гризуться, розривають стосунки й знову миряться; вона публічно осипає його образами, за свідків його негідності закликає своїх гостей, своїх дітей, усіх. Він, лютий, постійно поступається; і лише в таємному щоденничку бризкає отрутою на свою тиранку.

Довгоочікуване падіння Наполеона — 1814 рік — застане їх уже посвареними: він поспішить до Франції, де для нього відкривається велика політична кар'єра; вона вгамує врешті серце в обіймах набагато молодшого нового коханця, який дивиться на неї із захопленням.

У розпалі цих терзань, одного дня, між іншим, бо не мав наміру віддаватися літературі, Констан пише — це було в 1806 році — маленьку повість «Адольф». Вона написана від першої особи, як у ту епоху стільки більш чи менш автобіографічних романів, як «Вертер», як «Рене». Він пише її для себе; як сказали б ми сьогодні, для «розв'язання комплексу». Це історія одного розриву — одного і всіх водночас — шедевр аналізу. Написавши цю повість, він не думає видавати її друком (він видав її аж через десять років), але читає її тут і там по салонах. Коли читає, ця людина, яка має репутацію сухої, заливається сльозами, ридання перехоплюють йому подих. Такими були звичаї тієї прекрасної преромантичної епохи. Це зворушення передається слухачам. «Коли він читав „Адольфа“ у пані Рекам'є, — розповідає очевидець, герцог де Бройль, — після закінчення читання автор і слухачі вибухнули судомним плачем, який тривав доти… поки врешті не закінчився нервовим нестримним сміхом».

Звідки це зворушення? Констан зазначає, не без іронії, що всі читачі завжди впізнавали в цій історії самих себе: мабуть, не було жодного, у кому вона б не зачепила якихось болісних спогадів. А він сам, а Бенжамен? Немає сумніву, що він вклав у цю розповідь усього себе, що це його мартиролог.

А вона? А героїня? Це вже справа складніша. Можна було б сказати так: вимальовуючи внутрішню історію стосунків із пані де Сталь, він згладив усі зовнішні обставини, які могли б нагадувати його автентичну партнерку. Зі страху? Можливо. Вже ж влада, яку вона мала над ним, сягала так далеко, що коли після якогось розриву він урешті одружився потайки з іншою, щоб спалити за собою мости, пані де Сталь налетіла як фурія і наказала, щоб шлюб тримали в таємниці, поки на те буде її воля. І Констан поступився. Отже, можливо, зі страху. Можливо, зрештою, інстинкт митця підказував йому, що автентичні факти були б надто винятковими, а значення цієї історії полягає саме в її типовості, її універсальності. Але Констан, як той автор із граної нещодавно у нас комедії Бурде, умів говорити лише правду: він мусив мати модель. У нього зовсім не було уяви. Якщо пані де Сталь дала йому зміст, інша жінка мусила дати форму. Констан мав справу з такою кількістю жінок, що клопіт міг мати хіба що з вибором. Уже сучасники вказували як на прототип Елеонори на таку собі пані Ліндсей, яка була закохана в Бенжамена і яка вклала надто багато серця в те, що для нього було минущою любовкою. Справді, коли читати біографію пані Ліндсей, нещодавно відкриту (Monglond, Vies préromantiques), безліч її рис цілком збігаються з портретом Елеонори в «Адольфі».

Пані Ліндсей (здається, псевдонім) була напівфранцуженкою, напіванглійкою, а радше ірландкою. Доля її була досить авантюрною. Спочатку покоївка княгині Фіц-Джеймс (у той час покоївка княгині — це була нічого собі посада), вона залишає її Дім унаслідок суперництва за прихильність князя. Після кількох пригод вона стає коханкою пана де Ламуаньона; робить йому послуги (як Елеонора) під час терору, емігрує з ним, живе з ним у Бельгії та в Англії майже як у шлюбі, має від нього двох синів (як Елеонора), гуртує у своєму салоні залишки еміграції, які цінують шарм і дотепність цієї — як її називає Шатобріан — «останньої Нінон». Вона запекла католичка й роялістка. Після термідору поспішає до Франції, добивається викреслення пана де Ламуаньона зі списку емігрантів, повертається з ним і відкриває салон, який за Директорії та Консульства займається трохи опозицією. Але постійно ця жінка, дуже амбітна, страждає (як Елеонора) через своє двозначне становище; звідси її нервовість і неспокій, напади поперемінно суворості й легкодушності, покори й бунту.

У ту епоху — за Консульства — вони познайомилися з Бенжаменом. Спочатку взаємна антипатія, потім зацікавлення, врешті вона закохалася в нього пристрасно, усією любов'ю жінки, для якої кохання досі було радше засобом існування. Їхній роман припадає приблизно на 1801 рік, отже, у розпал панування пані де Сталь, від якої Бенжамен не один раз вислизав таким чином і повертався. Можливо, пані Ліндсей мала свої матримоніальні наміри щодо цієї так нестійкої до жіночих сліз людини? Можна припустити, що при своїй дещо безвідповідальній доброті Бенжамен мусив пройти не одну сцену, яка йому згадалася, коли він писав «Адольфа».

Хай там як, коли він писав цю книжку в 1806 році, з пані Ліндсей усе давно закінчилося, пані де Сталь була знову болісною актуальністю. «Автор, — пише, говорячи про „Адольфа“, очевидець сцен у Коппе Сісмонді, — хотів, очевидно, згладити в Елеонорі будь-яку схожість. Він змінив усе: національність, становище, зовнішність, характер. Дані життя і самі особи ні в чому не ідентичні, з чого випливає, що за багатьма ознаками героїня виявляється в романі зовсім іншою, ніж автор заявляє: але за силою та вимогами кохання важко її не впізнати. Це уявне співжиття, це загарбницьке панування, під час якого вони терзали одне одного всім, що гнів і ненависть можуть продиктувати образливого, — це історія цих двох».

Отже, мають рацію нащадки, коли, уповноважені недискретністю «Адольфа», бачать у парі закоханих два видатних у літературі імені. Інакше вважала пані Ліндсей, у салоні якої, між іншим, Бенжамен читав свою повість. Вона впізнала себе. Він, звісно, відхрещувався. «Кажуть, що вона лютує: це велика пиха з боку цієї жінки, я не думав про неї», — пише він у листі до пані Рекам'є, у якому водночас радіє, що пані де Сталь не образилася на цю повість і що вона визнала його бажання уникнути будь-якої прикрої алюзії.

Не думав про неї… Мабуть. Писав під впливом бурь і борсань з іншою; від тієї взяв лише те, що йому як митцю було потрібно.

Інші шепочуть, що пані Ліндсей у глибині душі була рада. Хай там як, Елеонора так гарно вмирає, такі зворушливі речі каже перед коном… Тому пані Ліндсей дала коментар до «Адольфа» пані Софі Ґе, популярній на той час романістці, яка написала пізніше своєрідну відповідь на «Адольфа» під назвою «Елеонора». Констан виступає там як Адольф де Рейнфельд.

Залишається питання, яке могло б нас спеціальноцікавити: чому Елеонора — полька? Цікавити, от, просто так, адже та Польща, у якій розгортаються останні епізоди «Адольфа», є суто конвенційною. Так от, один із коментаторів «Адольфа» дає дуже просте пояснення. Констан (каже він) не хотів брати модель із країни, у якій мав колись якусь коханку. З витонченої делікатності. Він не хотів, отже, ні француженки, ні швейцарки, ні німкені, ні голландки… Оскільки дія починається при німецькому дворі, йому підходила якась країна, що межувала з Німеччиною. Оскільки пані Ліндсей, з якої він узяв зовнішні риси, була ірландкою, автор, зробивши Елеонору полькою, знайшов певні аналоги національних характерів (католицизм); це більше йому підходило, ніж зробити її, наприклад, шведкою чи норвежкою.

Такими є плітки. Але чим же, як не новими плітками, ушановується найгідніше такого роду роковини? Усе це минуло. Залишився «Адольф». Унікат у літературі, шедевр, написаний мимоволі. Власне ім'я, яке має життя таке ж, як Отелло, як Гамлет, як, прости Господи, Плошовський. Один із тих геніальних скорочень, завдяки яким саме лише згадування імені чи назви змальовує ситуацію, малює все, відкриває далекі перспективи. Книжка, яку можна читати багато разів, і завжди знаходити вній щось нове: а це ж і є головна ознака класичності.

У нас «Адольф» зробив кар'єру пізню, але швидку. Коли я видав його вперше у 1917 році, мало хто взагалі про нього чув. Його обговорювали як новинку, багато хто читав його в окопах. Сьогодні знають цю книжку майже всі. Попри це — аби й Польща взяла якусь участь у цій річниці — я дозволив собі видати її щойно втретє. Підросли тим часом нові покоління, дозріли нові жертви для розуміння цих романтичних і болісних переживань. Читайте ж «Адольфа», зітхніть над Бенжаменом і — над собою.

Століття незвичайної книжки Готуючи до нового видання переклад «Фізіології шлюбу» Бальзака, я помітив, що минуло саме сто років, як ця книжка з'явилася у Франції. Водночас мене вразило, як нової фізіономії вона набуває у світлі багатьох сьогоднішніх «ревізіоністських» поглядів на шлюб. Варто, отже, трохи придивитися до неї, тим більше що тема та все, що з нею пов'язано, стає актуальним як ніколи.

Пригадаймо в кількох словах, коли Бальзак писав цю «Фізіологію». Йому було тридцять років, він був власне на світанку літературної кар'єри. Тієї другої. Першу, псевдонімну й не вельми видатну, він перервав, щоб кинутися робити статки. Збанкрутував і повернувся до літератури, здобувши перший справжній успіх романом «Шуани». Наступною його книжкою є «Фізіологія шлюбу».

Вона наробила багато галасу. На те й була написана! Молодий автор виразно хоче привернути до себе увагу; хоче влучити в серце тих, які тоді роздають вінці слави — жінок. Йому це вдалося. Ця книжка — хоч жінки й обурювалися нею трохи — висвятила Бальзака на того друга, сповідника жінок, яким він мав бути для них усе життя. Не лише у Франції; ще більше за її межами. Коли в салоні в Петербурзі господиня дому звернулася до нього зі словами: «Пане де Бальзак», покоївка чи бона застигла як укопана з відкритим ротом і випустила з рук тацю з чаєм! Сьогодні Бальзак здається письменником радше суворим, чоловічим; у його творчості переважає соціальний елемент. Але ще Міцкевич у «Трибуні народів», роблячи алюзії на його роман «Селяни», ставиться до Бальзака як до залицяльника, який береться не за свої справи!…

Хай там як, жінки мали правильний інстинкт. У усіх сарказмах цієї книжки виразним є відтінок: ніжність, захоплення жінкою, досить безжальна гримаса сміху для чоловіка. У цій обопільній матримоніальній комедії, яку нам вимальовує Бальзак, жінка має, попри все, кращу роль.

Цей твір досить нехтують офіційні літературні критики. Занадто він для них несерйозний, звісно. А проте він вартий уваги навіть для них. У ньому вже в заротку є майбутній автор «Людської комедії», великий мислитель, спостерігач, поет. «Людська комедія» in statu nascendi; у формі — можна сказати — яйцеклітини й сперматозоїда; це дуже цікаво. Приваблива ця книжка своєю буйністю думки, своїм мефістофельським характером. Багато питань порушує вній Бальзак дерзкіше, можливо, ніж потім. Пізніше, поглядаючи раз у раз у бік політики, мріючи про роль чемпіона «правих», він пише або має ілюзію, що пише «при світлі двох свічників: трону й релігії», — тут же, як сам зізнається в передмові, біс підкинув йому тему…

Якщо початок XIX ст. був хаосом, з якого народжується сучасність, щось від хаосу має також тогочасний фасон шлюбу. Варта уваги обставина, що тріумф романтизму в літературі збігається з тріумфом міщанства в житті: чи не тут треба шукати зародка багатьох соціальних брехень, на які хворітиме це століття? Куди не глянь — у понятті шлюбу передусім — самі суперечності. Принцип авторитету зустрічається з розростанням свободи та критики. Світ праці зачіпає світ розкошів і переймає від нього тон… фальшивий. З уявного панування чоловіка насміхається зростаюча суспільна перевага жінки. У справу, яка раніше була передусім сферою обов'язку, втискається наскрізь сучасне поняття «щастя». В інституції, задуманій під кутом однієї індивідуальності, усе виразніше вимальовуються дві. Хаос, що з цього виник, починає прояснюватися ледь сьогодні.

Звідси це бальзаківське за своєю суттю шлюбне життя є пишною «людською комедією». Ця гармонія від початку стає боротьбою; ця ідеальна спілка — великим шахрайством. Аристократичний шлюб XVIII ст., радше формальний, мав в іронічній взаємній терпимості свій стиль. Шлюб XIX ст. не має жодного; він об'єднує всі нонсенси, стає справжньою квадратурою кола. Він зв'язує разом людей, які не знають одне одного і не можуть знати. Так було й раніше, але тоді шлюб не мав претензій на ідилію, не мав претензій поєднати суспільну інституцію з романом. Зростаючі труднощі існування призвели до того, що чоловік усе пізніше одружується; що для однієї сторони є кінцем, для іншої — початком. Вони танцюють не в такт. Прадавні звички ревнощів перенесені в умови великого міста, напруженої праці чоловіка; упильнуй-но жінку, дурню!

А виховання жінок! Якою іронією шмагає його Бальзак — услід за Стендалем, у якого в цій частині книжки багато запозичує. Ви одурманюєте молоду дівчину, щоб зберегти її нібито цнотливість, і вимагаєте, щоб ця строката папужка була вам супутницею життя, щоб вона дала вам щастя! Прошу дуже, вона дасть його, трішки, але іншому; тому, хто зможе розбудити в ній дрімаючу силу кохання, душу чи почуття. «Сушиш дрова, з яких розпалить вогонь хтось інший», — каже Бальзак чоловікові.

Ревнощі — ось головна тема книжки, тема така традиційна і з іншого боку така по-новому актуальна, що сприймається сьогодні — як я мав нагоду в іншому місці («Офензива проти ревнощів») вказати — так ревізіоністськи. Протягом кількох десятків сторінок гонить Бальзак свого чоловіка батогом ревнощів і під кінець вибухає пекельним сміхом: ви хочете при нових звичаях застосовувати систему давніх засувів і заборон, ви хочете замонополізувати кохання; це те саме, що вітер ловити сіткою! Або смирення, або треба шлюб опирати на інших засадах… І він змушує свою пару подружжя мучитися, битися, аж поки врешті, знесилені, вони припливають до взаємної терпимості, до дружби (якщо не до ненависті), що ґрунтується на солідарності інтересів, на звичці. І лише тоді існування починає бути для них терпимим. І постійно через ці сторінки проглядає думка: шлюб у тому вигляді, яким його зробили наші звичаї, є нонсенсом; утопія вірності — брехнею або мукою; принизливим шахрайством або моральним самогубством. Нонсенсом є опирати шлюб на романтичних передумовах винятковості й незмінності почуттів. Нонсенсом є хотіти задушити людську природу й змусити її бути чимось іншим, ніж вона є. Особливо якщо точкою відліку шлюбу є — як тоді у Франції — не гармонія сердець і натур, а фінансово-суспільні комбінації.

Усе це книжка Бальзака говорить досить виразно, хоч часто між рядками, коли не може інакше.

То що ж? Які ліки? У фіналі книжки автор не дає відповіді. Радийте собі самі, як умієте; що мені до того. З часом припливете до гавані, бодай до гавані байдужості.

І справді, при тогочасному стані понять, звичаїв і — техніки життя важко було, щоб правдива книжка на цю тему могла мати конклюзію іншу, крім іронічно-негативної. Але на деяких сторінках можна знайти, пронесені контрабандою, погляди, тоді надто сміливі або надто утопічні, щоб їх хтось сприймав серйозно, але сьогодні, можливо, які найбільше привертають нашу увагу. Те, що створило успіх «Фізіології», сьогодні для нас найбільше застаріло; нас натомість цікавить ця утопія, а це тому, що частково вона стала сьогодні реальністю, а частково — дуже позитивним постулатом.

На яких же засадах Бальзак хотів би опирати шлюб? Насамперед він вимагає зміни виховання дівчат, вимагає для них майже необмеженої свободи. Ми читаємо там не без здивування:

«Свобода, якої ми так сміливо домагалися для дівчат, становить засіб від того безмежжя зла, джерело якого ми вказали, викриваючи безглуздість, що випливає з неволі наших дочок. Повернімо молодості бажання та її звабливість, кохання та його небезпеки, кохання та його солодкість, увесь чарівний світ франконського лицарства. У цьому весняному світанку жодна помилка не є безнадійною; шлюб, пройшовши крізь усі випробування, вийде з них озброєний довірою, очищений від ненависті, а подружнє кохання буде виправдане рятівними порівняннями… При цьому перетворенні наших звичаїв зникла б сама собою огидна рана проституції»…

Справді, окрім звороту про «франконське лицарство» та духу романтичного стилю, хіба не можна було б подумати, що це цитата з книжки Ліндсея, яка сьогодні є ще книжкою майбутнього? А коли Бальзак ризикує твердженням — в епоху, коли він його писав, як же парадоксальним! — «що менше було б нещасливих шлюбів, якби люди одружувалися зі своїми коханцями», і що такий шлюб, випробуваний заздалегідь, давав би гарантію тривалості, чи ж це не нагадує сьогоднішню теорію «пробних шлюбів»? І сьогоднішню все частішу практику…

Читаємо далі:

«Справді, шлюб, що ґрунтується на поєднанні релігійного захоплення, яке створює кохання, з спробою тієї холодної тверезості, яка настає після моменту володіння, мав би становити найтриваліший з усіх союзів… Не одна молода дівчина зазнає розчарування у своїх надіях на кохання… але хіба не буде для них величезним виграшем те, що вони не пов'язали життя з людиною, яку мають право зневажати?

Але важко на цьому місці представити всі вигоди, які внесло б із собою усамостійнення дівчат. Як тільки ми перейдемо до обставин, що супроводжують шлюб у тому вигляді, яким його зробили наші звичаї, тоді кожен, хто тверезо дивиться на речі, зможе оцінити вагу системи виховання та свободи, яких в ім'я розуму та в ім'я природи ми домагаємося для дівчат. Упередження, яке ми маємо у Франції щодо дівоцтва молодих наречених, є найдурнішим з усіх, які в нас ще залишилися»…

Бальзак усвідомлює, на скільки упереджень натраплять ці погляди:

«Боязкі люди закричать, можливо, що подібна реформа звичаїв стала б причиною страшного їх розпускання, що, хай там як, закони чи звичаї, які є джерелом цих законів, не можуть санкціонувати скандалу та неморальності; що якщо існує неминуче зло, суспільство не повинно його принаймні освячувати… Але ми віддалилися б занадто від теми, — пише він, — якби хотіли заглиблюватися в деталі цих величезних моральних реформ, які стануть, безсумнівно, вимогою Франції у XX ст.: звичаї змінюються так повільно! Щоб найлегше перетворення могло здійснитися, хіба не мусить спочатку найдерзкіша ідея попереднього століття стати найбанальнішим штампом століття поточного?»

Так каже Бальзак на кількох сторінках серйозно, вставлених у грубий том мудрого жарту. Не дивуймося, що в цій книжці, просоченій сарказмом, те, що становить нібито її «позитив», займає так мало місця. Ці виводи мали свою слабкість, яку Бальзак, при своєму реалістичному погляді на світ, мусив усвідомлювати. В епоху Бальзака «помилка» жінки та небажане материнство, або принаймні його загроза, були речами нероздільними: який гальмо у вимогах свободи для дівчат, який тягар для справи «перелюбу»! Зрозуміло, що такий реаліст, як Бальзак, відчуває всю вагу цього факту; тому залишає цю справу «XX століттю для розв'язання»; він радше сіє думки, ніж пропонує конкретні проекти реформ. Цілком очевидно, що сьогоденне керування вагітністю, тобто так зване «регулювання народжуваності», створює в сфері формування звичаїв новий факт нечуваної ваги. На цій основі молоді дівчата беруть собі сьогодні самі це право на свободу, не чекаючи дозволу законодавців; на цій основі сьогоднішні «фізіологи» можуть ставити тезу, що шлюб — навіть добрий — не мусить бути могилою для любовних можливостей обох сторін; можуть найсерйознішим чином розглядати евентуальності, які для Бальзака були, попри все, радше темою для традиційних жартів.

Багато мрій Бальзака вирішує саме життя, переважно на його користь. Ба більше, виховання жінок та їхня самостійність пішли, безумовно, набагато далі, ніж він передчував. Але навіть при цих величезних змінах багато, дуже багато його спостережень щодо такої складної речі, як співжиття двох людей, не втратили нічого зі своєї актуальності просто тому, що певні речі є — вічними. А постулат ставлення до шлюбу — навіть фізично — як до мистецтва, сьогодні так популяризований, хіба не був тоді його винаходом? І саме ця актуальність, якої книжка Бальзака набула завдяки сучасним «ревізіоністам» шлюбу, додає їй нового смаку. Читаючи її, ми подумки підбиваємо підсумок звичаїв: це і це змінилося, цей жарт уже тхне нафталіном (застарів), це і це вже застаріло, а ось це знову живе, справжнє, мудре.

Але найцікавіше стежити в цій книжці — у цій «Людській комедії» в зародку — за тим, що можна було б назвати «матеріалістичним світоглядом» цього великого… спіритуаліста, яким був Бальзак; за тим, що викликало захоплення у Маркса. Те, що найтонші порухи почуттів чи звичаїв підпорядковані залізним законам матеріального розкладу сил і, своєю чергою, самі впливають на цей матеріальний розклад, — це, особливо в епоху романтизму, мало ознаки відкриття, яке й донині не всіма зрозуміле. І, мабуть, ніде Бальзак не експлуатує це відкриття з таким запалом, з таким шахрайським гумором, як у цій книжці. Такі зіставлення, як зв'язок рахунку від прачки з щасливим чи нещасливим коханням, як роль подружньої зради в грошовому обігу та бюджеті Франції тощо, тощо, — це жарти, звісно, але геніальні жарти. Тут уже є весь той Бальзак, для якого кожне питання розростається до нескінченності, для якого немає речей дрібних чи великих, матеріальних і моральних, духовних і фізичних, але всі вони поєднуються у велику гру життя.

Як покінчити з жіночим пеклом

Шановне панство! Я, щоправда, був лікарем, але стою на цій трибуні не як лікар; тут є інші, гідніші представники цього фаху. Я тут як літератор: вважаю, що тут має бути представник літератури. Зараз я поясню чому.

Маю, шановне панство, друга, теж літератора. Це робітник Якуб Войцеховський, автор «Власного життєпису робітника». Ми досить часто листуємося. Так ось, в одному з листів, що змальовують умови в його містечку, Войцеховський описує мені долю одного оптанта (особи, що скористалася правом вибору громадянства), який «із ласки міста» отримав із родиною житло у хліві; цей хлів згорів разом із частиною майна; чоловік із горя дістав запалення мозку і помер у лікарні. Дружина його — пише Войцеховський своїм наївним стилем — «живе тепер нагорі під солом'яною стріхою (мабуть, на горищі): як мені ця жінка розповідала, народила вона до сьогодні п'ятнадцятеро дітей, і тільки троє живі з цього всього менделя (кошика з п'ятнадцяти штук), а інші повмирали».

Мене вразив цей уривок листа. Мимоволі я взяв олівець і почав рахувати. П'ятнадцятеро дітей на трьох живих. Що це означає? Це означає сто тридцять п'ять місяців вагітності; можливо, ще стільки ж годування грудьми; п'ятнадцять пологів і післяпологових періодів, трохи хвороб із цієї нагоди, п'ятнадцять пиятик на хрестинах, дванадцять смертей. П'ятнадцять такс (оплат) за хрестини і дванадцять за похорони: чи не мав я колись рацію, назвавши це «податком на додану вартість»? І все це лише для того, щоб виростити трьох дітей, якщо ці троє ще виживуть; бо й це більш ніж сумнівно в таких умовах. А тоді пропорції ще відповідно зміняться. Чортівськи дороге виробництво. Фабрика, яка б виробляла такою ціною, мусила б збанкрутувати.

Ось у чому річ: тут уже йдеться не про дискусії, чи потребує Польща більше громадян, чи менше; а про те, якою ціною відбувається це виробництво, часто ілюзорне. Бо таке арифметичне завдання, яке підкидає лист Войцеховського, безумовно, не є чимось винятковим. Ясна річ, що в цих вагітностях, пологах і похоронах, що в цій безодні тоне все, що виходить за межі найпримітивнішого захисту від голоду; що в ній тоне і буквар для дітей, і використання мила, і освіта, і кохання, і краса життя, і більшість людських почуттів та духовних потреб. І ось чому ця справа особливо має обходити нас, письменників, для яких рівень культури країни, бодай із простого егоїзму, не може бути байдужим. Бо навіть там, де не йдеться про останній ступінь злиднів, у скромній, наприклад, родині урядовця, і там хронічна вагітність мусить поглинути все, що пов'язане з якимись розумовими інтересами.

Стосується нас ця справа і з іншого погляду. Письменники можуть тут багато зробити як ті, хто формує суспільну думку. Рідко коли вони мають таку можливість. Нелегко, наприклад, зарадити щось пером лихові безробіття, браку житла чи іншим подібним речам. Але тут, коли йдеться насамперед про усвідомлення суспільства, про перебудову понять, про усунення певних забобонів, там перо є доброю зброєю.

Коли взяти такий випадок, як той, що я навів на початку, здавалося б, що справа настільки ясна, що не може бути щодо неї двох думок. Тим часом, навпаки, мало є справ настільки заплутаних. Ідея свідомого материнства пробивається з величезними труднощами крізь хащі упереджень і темноти, а особливо переплетених інтересів. Боротьба за цю ідею триває у широкому світі вже кілька десятиліть; тільки до нас — треба це визнати з певним соромом — навіть відлуння її не доходило.

Але раніше була принаймні якась узгодженість ліній боротьби та опору. Натомість сьогодні, після часткових перемог регулювання народжуваності, дивовижним є хаос понять, який панує у цій царині у світі. Ніколи старий вислів Монтеня про те, що «те, що є злочином по один бік річки, є чеснотою на іншому її березі», не був настільки правдивим. Бо ось ми бачимо, що те, що в одній країні визнано справою суспільної користі, в іншій нібито загрожує моралі та всім громадянським чеснотам. У Нідерландах, наприклад, уряд підтримує консультації, які не лише просвіщають, а й роздають населенню засоби запобігання вагітності, тоді як у Франції навіть тінь пропаганди суто ідейного характеру в цьому дусі карається законом. В Америці рух за регулювання все ще бореться із запеклим опором пасторів, тоді як минулого року всесвітній з'їзд протестантських єпископів у Лондоні став на позицію регулювання. Нещодавно я читав статтю архієпископа вірмено-східного обряду доктора Шмуккера, в якій він рішуче висловлюється за регулювання, не бачачи в ньому нічого суперечливого з принципами християнства; тоді як наші часописи без угаву торочать, що ідея свідомого материнства суперечить християнській етиці.

Безперечно, до затьмарення справи чимало спричинився той факт, що країна, яку звикли бачити на чолі, коли йдеться про світло і свободу ідей — Франція — займає тут рішуче негативну позицію. Але зважмо чому: тому, що давно, набагато раніше, ніж в інших країнах, без жодної пропаганди, лише з інстинкту, ідея регулювання народжуваності перемогла у Франції на практиці. Славнозвісна «система двох дітей» створила заможність країни. Антирегуляційна позиція французького уряду має бути гальмом для цієї практики, а диктується вона насамперед страхом перед плодючістю Німеччини.

Ця мілітарна турбота Франції про плодючість поширюється і на Польщу як на її союзника. Нам підіграють як тільки можуть; силкуються прищепити нам амбіції у цьому напрямку. Коли кілька років тому я об'їжджав Францію з лекціями суто літературного характеру, мені хотілося сміятися, коли раз по раз до мене підходив якийсь старий французький генерал і казав: «Parlez nous de votre natalité». «Розкажіть нам про вашу плодючість!» І міцно тиснув мені руки, і дивився на мене з ніжністю та захопленням, так, ніби я був богом плодючості власною персоною. Але нічого не питали про нашу mortalité, про смертність цих наших дітей, які народжуються так рясно, ні про те, як вони живуть, у яких умовах, ні про те, що з них виростає. Їм цілком достатньо цифри нашої народжуваності на папері, статистики. Коли застосовують статистику до індивідуальних справ людського життя, мені завжди згадується цей анекдот. Питав один одного, що таке статистика. «О, статистика — це дуже просто. Наприклад, ваша дружина зраджує вас чотири рази на день, а моя мене зовсім ні: отже, статистика, беручи середнє значення, засвідчить, що кожного з нас обох дружина зраджує двічі на день». Так само і тут: у просторій квартирі на першому поверсі виховується одна або двоє дітей; у бідняків у підвалах народжується їх п'ятнадцятеро, з яких дванадцять помирає, а троє решти мають рахіт (хворобу розвитку кісток); але статистика дуже задоволена; вираховує собі: «вісім з половиною дітей на сім'ю — це дуже гарно».

Однією з найдурніших речей у цій справі є це залякування один одного своєю плодючістю. Франція боїться плодючості Німеччини, Німеччина боїться плодючості слов'ян тощо. Тому найбільшим здобутком ідеї регулювання народжуваності є винесення справи на міжнародний рівень, щоб покінчити з цим взаємним залякуванням. Уже існує міжнародна Ліга регулювання народжуваності з центром у Лондоні, де представлені всі народи; бракувало тільки Польщі. Приєднання до цієї Ліги має бути нашим найпильнішим завданням. Це лише початок; але спільні дії жінок, безперечно, могли б зробити багато на цьому терені. Я писав колись у «Жіночому пеклі»: «День, коли польська жінка порозумілася б із німецькою жінкою щодо демобілізації маток, був би важливим днем для миру людства».

Наразі в Німеччині точаться навколо цієї ідеї регулювання найзапекліші бої. Діяльність там не те щоб прямо заборонена, але бойкотується офіційними, націоналістичними, капіталістичними, мілітаристськими колами і навіть більшістю лікарів. Попри це, рух за регулювання є дуже сильним; у Німеччині вже діє низка зразкових консультацій свідомого материнства. Але найрішучіші кроки у цій царині ми бачили в минулі роки в Англії: найконсервативніша інституція, Палата лордів, підтримала всім своїм авторитетом ідею регулювання, рекомендуючи створювати консультації та просвіщати населення в цьому питанні. Звісно, і тут віддали данину лицемірству, дозволивши просвіту лише для заміжніх жінок, так ніби ця справа є менш нагальною для незаміжніх, особливо сьогодні, коли стільки жінок в Англії приречені на вимушений целібат (безшлюбність). Хай там як, показовим є те, що англійці, які становлять лише жменьку порівняно з територіями, якими вони володіють, висловилися попри це за регулювання народжуваності, підтверджуючи цим, що вважають якість, а не кількість справжньою цінністю країни. Значне обмеження народжуваності, яке вже відбулося в Англії в останні десятиліття, стало основою для підвищення культурного рівня англійського робітника.

Тож, щоб зрозуміти, яким чином справа така проста і ясна могла так заплутатися, треба порахувати, скільки забобонів, скільки інтересів тримаються на необмеженій плодючості. По-перше, духовенство, яке під тиском частково поступається, але неохоче. Далі капіталізм, який бачить дешевизну робітника в його надмірній пропозиції. Націоналізм, який у «демографічній напрузі» (як це милозвучно назвали) вбачає елемент експансії; це релігія італійського фашизму. Мілітаризм, який бачить силу оборони чи агресії в кількості новобранців. Нарешті, різноманітні професійні інтереси, пов'язані з тим, щоб люди плодилися, бодай для того, щоб невдовзі прощатися зі світом: виробники колисок, пустушок, сумішей Нестле та трун, безумовно, не будуть за регулювання народжуваності.

Але якщо зрозуміло, що «правиця» ставиться неохоче до регулювання народжуваності, слід зазначити, що майже так само неохоче ставиться до неї і «лівиця». Комунізм бачить у ній зменшення злиднів і невдоволення, які є для нього найкращими чинниками пропаганди. Але й соціалізм часто займає щодо цього руху двозначну позицію. Це відображається, зокрема, у відповідній полемічній літературі в Німеччині. Піонери регулювання закидають там прямо ватажкам німецького соціалізму нещиру позицію, стверджуючи, що вожді пролетаріату неохоче дивляться на те, що дозволило б пролетареві перестати бути пролетарем. Зубожіла родина з вісьмома дітьми належить нібито їм, передплачує (говорячи конкретно) їхні газети — тимчасом як двоє дітей, яким батько-робітник зможе дати дбайливе виховання, виростуть, можливо, буржуями. Не треба й наголошувати, що таке міркування вождів соціалізму було б дуже обмеженим і нелюдяним. Не знаю, як із цим у нас; хай там як, мене вражає нещире ставлення соціалістичних газет до цієї діяльності, такої важливої для робітника, розпочатої в межах соціалістичної Соціальної служби.

Бачимо, отже, що є ще багато роботи для роз'яснення, упорядкування та поширення понять. І якщо я почав ці кілька слів із розповіді робітника Войцеховського, то тому, що ця проста розповідь, на мою думку, найбільше влучає в саму суть справи. Жодне оперування нібито «вищими» категоріями та цілями не може затьмарити безпосередньої реальності, яка волає про допомогу. Жодні статистики. Бо якщо йдеться про статистику, легко протиставити їй інші статистики: статистику абортів, дітовбивств, малолітніх злочинців, туберкульозу, неписьменних, жахливих житлових умов — словом, усього того, що приносять злидні. А це неминучі апанажі (супутні наслідки) необмеженої плодючості. Цього не пом'якшить жоден комплімент французького генерала. І навіть якщо стати на мілітарну позицію, такі суто паперові розрахунки населення є докорінно хибними.

Найменше йдеться про те, щоб переконувати безпосередньо зацікавлених осіб — жінок. Їх, гадаю, переконувати не треба, вони добре знають, що про це думати: достатньо лише дати їм засоби, вказати, де вони можуть шукати поради та допомоги, засновувати для них консультації. Радше йдеться про те, щоб переконати або побороти тих, хто міг би заважати нашій діяльності.

Я розмовляв про цю справу з багатьма людьми, зокрема з лікарями. Мене вразило, як часто трапляються безглузді поняття. Лікарі наші бавляться тут у статистиків, в економістів, роблять сумнівну «демографічну політику» і відмовляються — нібито з громадянського погляду — навчати жінок способів запобігання вагітності. Ба більше, я зустрів одного, який торочив мені про «жовту загрозу». Дивні люди, які передбачають на двісті років наперед усі можливі й неможливі небезпеки, а не бачать того нещастя, яке є поруч і волає про допомогу сьогодні. Тоді як лікарі так марять, наші економісти — навіть дуже консервативні — навпаки, давно б'ють на сполох, застерігають від зростаючого зубожіння країни — як матеріального, так і духовного — і закликають до обмеження плодючості. Але що вдієш! Економісти пишуть у фахових часописах, а до широкого загалу це не доходить. А не доходить тому, що, як і багато найважливіших питань, це питання постійно замовчується, оминається. Отож перервати це мовчання є завданням письменників, і тому я вважав, що вони мають бути представлені на цій трибуні.

Ми можемо бути певні, що наша діяльність наштовхнеться на противників, що вона зустрінеться з усіма формами лицемірства, недобросовісності, забобонів. І навіть легко здогадатися, хто будуть ці противники. Ті самі, що й завжди: наші газетні проповідники. Я знаю їх усіх добре і заздалегідь знаю, що вони писатимуть. І раджу одну річ. Кожного (світського, звісно, чоловіка), який кидатиметься гучними словами про потребу гіперплодючої Польщі, скромно запитати: «Перепрошую, а скільки у вас дітей?» Бо, наскільки я знаю цих моїх колег-публіцистів, то, якби взяти їх якийсь десяток, навряд чи нарахуєш у всіх разом п'ятеро дітей. Але певні люди звикли до того, що те, що проголошується, не мусить мати нічого спільного з власним життям, із власними вчинками. Той самий журналіст, який особисто робить усе можливе, щоб обмежити приріст свого потомства, плестиме нісенітниці про «державну велич», про потребу максимуму народжуваності й переможно потрясатиме… не скажу чим, у відповідь Тревіранусу. І тому, завершуючи ці кілька слів, я вноситиму формальну пропозицію: передбачаючи кампанію, яку вони розгорнуть проти нас, заздалегідь скласти статистику народжуваності наших публіцистів.

Сповіді та конфронтації

В одному з віденських кабаре перед війною довго бавилися таким жартом: Гете перед екзаменаційною комісією, відповідаючи на запитання з власної біографії, з тріском провалюється, бо професори все знають краще за нього. Це виглядає комічно: але найкумедніше те, що вони й справді багато речей можуть знати краще. Те, що для самого пацієнта є часом лише туманним спогадом, для них конкретизується у безлічі орієнтовних дат, листів, документів. Коли у письменника пам'ять про минуле неминуче забарвлюється пізнішими станами душі, вони, ці об'єктивні всезнайки (besserwissery), протиставляють йому його власні автентичні свідчення. Але коли від цих матеріалів вони переходять до синтезу, до інтерпретації, тут уже підсудний може лише посміхнутися: з усієї цієї точності найчастіше постає психологічна фальш, бо забракло якоїсь найтаємнішої пружини, якогось невловимого зв'язку, якого не виказав жоден документ, таємницю якого велика людина забрала з собою в могилу. Мудрий Гете, свідомий цієї інтерференції (взаємопроникнення) правди з пам'яттю, з більш-менш свідомим прагненням іншої правди, дав своїм спогадам назву «Поезія і правда» (Dichtung und Wahrheit), ніби випереджаючи контроль критики, хоча й не передчував, напевно, чим вона стане в майбутньому! Бо за нинішнього стану літературної критики та її поступу невдовзі дійде до того, що до кафедри літератури прикріплять детектива та слідчого суддю. Всупереч доктринам, які стверджують, що нас обходить лише твір письменника, а не його життя, ніколи більше, ніж сьогодні, не цікавилися життям великих людей. Повінь біографій затоплює книжковий ринок, сенсаційно написаний життєпис стає найулюбленішим чтивом. Отож нишпорять, заглядають, зіставляють, і якщо історія літератури робить це навіть там, де письменник не давав їй жодних прав, то що вже казати про випадки, коли він сам своїми зізнаннями чи недискретно особистим характером своєї творчості ніби заохотив і узаконив її цікавість. Тоді критичні дослідження справді скидаються на роботу детектива, і читаєш їхні результати, наче кримінальний роман. Я зіткнувся з цим щойно, готуючи до друку нове польське видання безсмертної «Сповіді» Ж. Ж. Руссо. Дивна книга — з багатьох поглядів. По-перше, тому, що написана на маргінесі творчості письменника, вона затьмарила майже весь його доробок. Твори Руссо, колись так жадібно ковтані, такі плідні на наслідки, що сформували стільки нових світів, сьогодні є читанням хіба що для ерудитів (науковців-фахівців); натомість його «Сповідь» читають усі. Такі вже непередбачувані примхи літератури. Брехня. Але особлива ця книга ще й чимось іншим. Її гасло — щирість: «Я хочу показати своїм ближнім людину в усій правді природи, і цією людиною буду я». Це унікальна сповідь. Вона зайшла далі, ніж будь-яка інша, у викритті найтемніших закутків душі. Вона заразила цією пристрастю до сповідальності цілі покоління, породила стільки самоаналізів, одкровень! І ось ця книга, така революційна своєю щирістю, є — якщо вірити документам, а не вірити їм важко — нагромадженням майже самої брехні, принаймні у першій своїй частині, тій, що розповідає про молодість письменника. І ніде, мабуть, ми не знайшли б кращої нагоди, щоб спостерігати за методами зіставлення, ретельністю та винахідливістю сучасної критики у використанні документів у такий спосіб, якого справді не посоромився б і професійний слідчий суддя. Я, наприклад, щойно перечитав монографію пана Л. Ф. Бенедетто; присвячена особі пані де Варанс, вона тим самим постійно займається Руссо. Додаймо одразу, що пан Бенедетто, італієць, не любить Руссо, який неодноразово висловлювався про італійців досить уїдливо: тож він і веде своє розслідування з відтінком зловтішного задоволення. Візьмімо, для прикладу, відомий епізод зі «Сповіді»: навернення молодого Руссо на католицизм у притулку катехуменів (осіб, які готуються до хрещення) у Турині. Чи міг передбачити необережний письменник, коли за допомогою уяви (маючи в цьому, зрештою, як ми невдовзі покажемо, свою мету) змальовував через кілька десятиліть після подій ті давні часи, що за двісті років по тому знайдеться хтось, хто перериє архіви й реєстри туринського притулку і влаштує йому самому перехресний допит? Пан Бенедетто зробив це. Він винишпорив, хто перебував у притулку одночасно з Руссо: відколи, доки, як довго. Якщо вірити авторові «Сповіді», там зібралося дивне товариство: четверо чи п'ятеро бандитів, які скидалися швидше на лейбгвардійців (особисту гвардію) диявола, ніж на кандидатів у діти Божі; жінки також були не кращі: найбрудніші хвойди та найостанніші повії, які коли-небудь паскудили отару Господню. Була там «гарненька дівчина з лукавими очима», якою опікувався спеціально якийсь місіонер і навертав її — Руссо так стверджує — з більшою ревністю, ніж поспіхом. Був і якийсь «огидний мавр чи еславонець», який намагався втаємничити молодого Руссо у вишукані секрети онанізму та педерастії, не викликаючи цим особливого обурення у духовного керівництва притулку. Усе це взяла під своє збільшувальне скло точна наука; той розбещувач неповнолітніх, мавр чи левантинець, як з'ясувалося, міг бути записаний у реєстрах як такий собі Рубін д'Алеп (Руссо цього, певно, не знав, але вони знають); дівчиною «з лукавими очима» могла бути панна Юдита Комес; — це збігається. Гм, але вона прибула пізніше, ніж каже Руссо; а знову ж таки замах мавра, який нібито прискорив перехід Руссо до католицизму — оскільки хлопець погодився на все, аби лише залишити цей жахливий притулок — міг, згідно з точними датами, відбутися лише після його навернення… Той і інший деталі також «не стикуються». Що гірше — і ось найдошкульніше зіставлення — не збігаються головні дати. За версією Руссо, перебіг подій був такий: Руссо — ще майже дитина — потрапив до притулку через юнацьку легковажність; коли ж опинився перед неминучістю апостасії (зречення віри), захотів відступитися; протягом двох місяців він пручався, дискутував, намагався переконати й навернути тих, чиїм завданням було навернути його; але бачачи, що його не випустять інакше, як католиком, і надивившись у притулку на всі можливі мерзоти, він погодився змінити релігію, аби лише звідти вибратися. Отож він приймає католицизм, він, народжений у Женеві, зрікається віри батьків; після завершення церемонії йому тицяють у руки трохи більше ніж двадцять франків — результат святкового збору (колекти) — виштовхують на вулицю і зачиняють перед ним браму. Так розвіявся весь замок спокус і надій, якими заманювали хлопця. Так змальовує події Руссо через роки, повернувшись у лоно вчення Кальвіна і зберігши до католицизму нехіть та образу; він використовує весь свій письменницький талант, щоб надати цій версії незабутньої форми. Але невблаганні дати, зіставлені паном Бенедетто, говорять про інше. Реєстри свідчать, що Руссо вступив до притулку 12 квітня, а прийняв католицизм 21 квітня: весь процес його «навернення» тривав 9 днів: відтак усі нібито спонуки, всі перипетії та двомісячна боротьба виявляються витвором фантазії письменника. Навіть суму, зібрану під час колекти, вдалося скоригувати: вона становила не 20 франків, а 5 франків і 10 сантимів; після чого хлопця зовсім не виштовхали на вулицю, адже ще протягом двох місяців після навернення він залишався у притулку… Ми читаємо це з подивом. Як це так, ця книга, що так дихає правдою, може містити таку грубу брехню? На жаль, схоже на те. Бо ця книга постала не з самої лише потреби у щирості. Вона є швидше поєднанням ексгібіціонізму — суто фізичного, у якому Руссо сам зізнається — з певною прихованою метою. Цей секрет криється в крутих поворотах життя письменника. Уявімо собі ці повороти. Волоцюга, чиє пів життя минуло у більш ніж сумнівний спосіб; лакейчук, якого виганяли зі служби; молодий ледар, що жив вічно з чужої ласки, нездатний заробити собі на хліб; чоловік, який продав свою релігію за мізерну вигоду, який роками жив на утриманні значно старшої за себе жінки, а потім зійшовся з якоюсь куховаркою; який п'ятьох власних дітей здав до притулку для підкидьків і ніколи ними не цікавився, раптом стає світочем чесноти, філософом, апостолом, учителем, законодавцем світу! Не дивно, що минуле, яке він тягне за собою, є для нього важким тягарем. Цей чоловік має ворогів, має заздрісників серед найгучніших, найвпливовіших людей пера; він нажив собі ворогів серед впливових дам; його вороги не завагаються використати ці факти. Манія переслідування, що поступово розвивається, перебільшує його страхи. Дві обставини зокрема — зміна релігії та зречення власних дітей — стають для нього постійним болісним спогадом. Осяяти все по-своєму, примирити суперечності, поєднати дивні фрагменти свого життя, протиставити власну версію будь-яким усним і письмовим коментарям, випередити чужі одкровення своєю сповіддю — ось що, значно більше, ніж потреба у щирості, було спонукою для «Сповіді» Руссо. Метод «Сповіді» часом нагадує Тартюфа, який, притиснутий до стіни, б'є себе в груди, примовляючи: «Так, брате мій, я винен, я злочинець, що заслуговує на кару — я запеклий грішник, повний бруду й злоби…» Він кається у дрібницях, про які ніхто не знав, і водночас, екзальтувавши, підкоривши читача своєю дещо емфатичною щирістю, підсовує йому фальшиву версію загальновідомих фактів. Це і є таємна спонука першої частини «Сповіді». І, мабуть, саме з бажання затьмарити те нещасне зречення віри виник також і опис ідилії з пані де Варанс, один із найоригінальніших, найпрекрасніших любовних епізодів, які знає література. Бо й тут щирість Руссо була — схоже — щонайменше наполовину брехнею. Пані де Варанс була — як свідчать документи — професійною агенткою савойського уряду з питань «навернень». Бо в ту епоху католики й протестанти вже не спалювали одні одних на багаттях, але виривали душі, відкуповуючи їх за потреби. Пані де Варанс, нещаслива в сімейному житті, розорена, заборгована по вуха, втекла з Веве на територію короля Сардинії, сама розіграла комедію навернення і прийняла католицизм; їй призначили щорічну пенсію, натомість вона стала слухняною агенткою уряду. Саме в цій ролі абат де Понтьєр відправив до неї молодого Руссо, а вона переправила його далі до притулку в Турині. Незабутні сторінки, на яких Руссо змальовує свою першу зустріч із пані де Варанс, почуття, яке вона збудила в ньому з першої миті, є — дуже можливо — лише витвором фантазії письменника, у світлі якої його подорож до Турина набувала нових, сповнених таємної поезії мотивів. І між туманним спогадом про першу зустріч та ні до чого не зобов'язуючим розчуленням над уже покійною пані де Варанс Руссо вигинає арку цього кохання, виткану з райдужних кольорів самообману. Але слідчий суддя і тут не пробачить йому нічого: він збирає документи, зіставляє їх. І якщо колись письменник і провалився б на іспиті з власної біографії, то саме тут: адже Руссо сам визнає, що певні періоди свого життя пам'ятає лише дуже смутно. Пан Бенедетто, озброєний його листами, автентичними паперами, безжальною логікою міркувань, безперечно, багато речей знає краще за нього. Мало що від цієї ідилії вціліло під ударами наукового скептицизму. Якщо й безсумнівно те, що молодого Руссо згодом пов'язували з його покровителькою любовні стосунки, то деталі видаються автором «Сповіді» дуже вільно зрежисованими. Навіть Шарметт, чарівна садиба Шарметт: з'ясовується, що Руссо проводив у цьому усамітненні дні переважно наодинці, що цей хуторок був лише засобом здихатися його з дому, в якому — як і в серці «матусі» — уже панував галасливий Вінтценрід. Ах, якби ж то тільки це говорили нам документи! Але було відкрито меморандум, який двадцятисемирічний Руссо пише під диктовку пані де Варанс до губернатора Савої, щоб, усе ще під маркою «наверненого», виканючити якусь пенсійку. Цей меморандум історик пані де Варанс кваліфікує як «наймерзенніше шахрайство»: усе від А до Я в ньому є брехнею; а щоб нікому не спало на думку перевіряти речі на місці чи викликати його на допит, Руссо наприкінці меморандуму пише, що «на додачу до всіх нещасть його вразила потворна хвороба, яка його знівечила»… І все це брехня. Так, жорстокими бувають розслідування детективів літератури. Але в цьому є певна мудрість долі: вони примножують задоволення втаємничених, висвітлюючи тим цікавіше закутки людської душі, секрети творчості, і нічим не шкодять письменникові в очах звичайних читачів, які про них просто не знають. Цілі покоління будуть упиватися легендою Шарметт, і ніщо їм не зіпсує розслідування пана Бенедетто. Створення міфів — це привілей великих письменників. Нам же — нібито втаємниченим — такі зіставлення дають стільки поживи для роздумів. «Сповідь»!… книга, яка постійно бреше, але яка, безперечно, дихає щирістю. Завдяки чому? Завдяки тому, як вона бреше. Адже брехати можна на тисячу ладів. Прагнучи перекрутити правду, Руссо, наполовину мимоволі, водночас відкрив нам безліч справжніх почуттів, про які інший би промовчав; наважився говорити про речі, про які взагалі до нього не говорили; створив нові психологічні та моральні формули. Усі звинувачення у брехні, на якій упіймала Руссо критика детективів, не змінять того факту, що його «Сповідь» є актом відваги, великим кроком на шляху щирості людини перед самою собою. І найцікавішим автобіографічним романом, який ми знаємо. Життя Анрі Брюлара Я жив тепер, завдяки моїй «Бібліотеці Боя», під знаком Сповіді: нове видання «Сповіді», вперше українською автобіографічне «Життя Анрі Брюлара» Стендаля, нарешті підготовлений до друку «Червоний зошит» Бенжамена Констана. Ніби батько й діти: бо немає сумніву, що Руссо є родоначальником цього шаленства сповідатися, розповідати про самого себе, якого не знали попередні покоління і яке вони вважали б навіть великим безсоромством. Ще й сьогодні пан Іполит Корвін-Мілевський, автор щойно виданих «Спогадів» (у яких він так кумедно воює з Міцкевичем), розмірковуючи на вступі, чи мають спогади бути суб'єктивними чи об'єктивними, висловлюється проти суб'єктивізму, пишучи: «Навпаки, ті письменники, навіть найталановитіші та найславетніші, як-от Ж. Ж. Руссо у своїй "Сповіді" або Амієль у своєму "Щоденнику" (Journal intime), які, за зразком індійського Будди, заглиблюються у безустанне споглядання власного пупка і втаємничують читача в порухи свого серця чи найдрібніші подробиці свого домашнього життя, викликали у мене зазвичай нудьгу, а подекуди (як Руссо) й огиду…» Огиду, припустімо; але нудьгу? Інший присуд винесла цьому вже давно публіка. Якраз навпаки: з усіх творів Руссо, які ковтали, на які присягали, наче на євангеліє, які змінили — можна сказати — обличчя світу, живими залишилися до сьогодні саме ці «Сповіді». Історик літератури читає — з обов'язку — «Нову Елоїзу»; педагог читає «Еміля»; але всі, незалежно від віку, статі, професії, читають із затамованим подихом «Сповідь» саме тому, що вона є такою, якою вона є. Сам Руссо усвідомлював важливість свого вчинку: «Я стаю до справи, яка досі не мала прикладів і не матиме послідовників»… Після чого цей дивний пенітент (покутник) додає:

„Нехай сурма Страшного суду залунає, коли прийде година: я прибуду з цією книгою в руці, щоб постати перед обличчям Всевишнього судді… Я показав себе таким, яким я є; гідним зневаги та мерзенним, коли був таким; добрим, шляхетним, піднесеним, коли був таким; я оголив своє нутро таким, яким ти бачив його сам, Всевишній суддю. Збери довкола мене незліченну безліч моїх ближніх, нехай слухають мою сповідь, нехай плачуть над моїм беззаконням, нехай червоніють за мої злидні. Нехай кожен із них по черзі оголить серце біля підніжжя твого трону з такою ж щирістю, а потім нехай один-єдиний скаже тобі, якщо матиме зухвалість: *Я був кращим за цього чоловіка*”… Отже, спонукою до цієї книги було не так упокорення сповіді, як пиха власної апології (виправдання). Терзаний манією переслідування, шматований до того ж ворогами, які розігрували проти нього сумнівні карти його минулого, Руссо вирішив представити власну його версію. Він зробив це з такою силою навіювання, що нав’язав її світові. Марно прискіплива літературна критика йшла за ним слідом і виявляла відхилення від правди, які роблять книгу, що насправді революціонізувала світ своєю щирістю, водночас однією з найбрехливіших, які ми знаємо… Ці раціональні критерії безсилі перед сугестивним насильством генія. В одному Руссо помилився. Книга його — каже він — не мала прикладів; можливо. І справді, аж до Війона треба було б сягнути, щоб натрапити на таке оголення щирості, та й Війон у своєму *Заповіті* вдається до поетичної транспозиції. Але помилявся Руссо, гадаючи, що не матиме послідовників. Цілий потоп сповідей вилився на Європу. Лірична автобіографія стала невіддільною частиною літератури. Найчастіше у формі роману, але й безпосередньо. *Замогильні нотатки* Шатобріана залишилися — як і *Сповідь* — чи не єдиною *читабельною* книгою свого автора. Але найпряміше від Руссо веде свій родовід книга, яку Стендаль, із його слабкістю до криптонімів, назвав *Життя Анрі Брюлара*, але якій я надаю суто автобіографічного характеру. „Я пишу зараз книгу, — повідомляє він у 1832 році книгопродавцю, — яка є, можливо, великим безглуздям; це моя *Сповідь*, щось на кшталт Руссо, можливо, гіршим стилем, але щиріша”. І справді, ця книга має всі умови для того, щоб бути щирою. По-перше, вона не призначалася для публіки. Пишучи, автор не знав, чи дійде вона колись до читача, навіть того з 1935 року, до якого він часом звертається. („Це для мене новина, — пише він, — говорити з людьми, чийого способу мислення, виховання, упереджень, релігії я геть не знаю”…) Насправді ж шанс здавався мізерним. Стендаль за життя був відомий радше у вузькому колі, його не шукали на ринку; чи цей рукопис, розлогий, нерозбірливий, який він передає за заповітом кільком (про всяк випадок) книгопродавцям, дочекається того, щоб хтось на нього кинув оком, щоб зважився на безумство надрукувати його, якщо книга під такою привабливою назвою, як *Про кохання*, розійшлася за десять років у кількості 17 примірників? Тож пише він радше для себе, з особистої потреби, з чистої пристрасті дослідника людського серця, який, послуговуючись досі в психологічному аналізі інтуїцією, прагне ніби вівісекцією (розтином по-живому) підтвердити її результати. Він береться за це завдання, як і Руссо, переступивши критичний п’ятдесятирічний рубіж: тільки якщо Руссо заздалегідь упереджений, що був найкращим із людей, і саме таким хоче нам показатися, Стендаль починає з того, що не знає про себе нічого; яким він був — він лише хоче усвідомити. „Я мав би описати моє життя (каже він); я дізнаюся, можливо, коли закінчу це за два чи три роки, чим я був: веселим чи сумним, розумним чи дурним, сміливцем чи боягузом, і нарешті, у підсумку, щасливим чи нещасливим”… Він підкрадається до правди, ніби мисливець до звіра, вистежує її, застає зненацька. Зважаючи на цю абсолютну безкорисливість, зважаючи на звичку до аналізу та проникливість автора, його відвагу, його брак упереджень, сповідь Стендаля справді мала всі шанси стати однією з найавтентичніших, які ми знаємо донині. Стендаль усвідомлює пастки, що чигають на письменника, коли той хоче писати правду про самого себе. Передусім уява, завжди готова втиснутися в лакуни пам’яті. Далі — неминучі помилки перспективи, забарвлення давніх переживань пізнішими станами душі, тиск мисленнєвих конвенцій, сором’язливість, нарешті — на жаль! — банальне марнославство. Зворушливою є ця примітка Стендаля на берегах: „Можливо, не виправляючи цього першого чернетки, я досягну того, що не брехатиму з марнославства”. А в іншому місці: „Але скільки треба обережності, щоб не брехати. Наприклад, на початку першого розділу є дещо, що може здатися хвастощами: ні, читачу, ні: я не був солдатом під Ваграмом у 1809 році”. І справді, для людини надзвичайно марнославної, як Стендаль, для людини, яка пройшла італійську кампанію, яка пережила — бодай як інтендант (військовий постачальник) армії — відступ з-під Москви, яка пів життя провела у блуканнях чужими країнами, яка все життя дихала любов’ю до жінок, не маючи у них успіху, — це героїзм не прибрехати трохи! Окрім *Анрі Брюлара*, ми маємо й інші автобіографічні твори Стендаля (*Щоденник*, *Спогади еготиста*); вони не завжди витримують допитливий контроль критики. Він не раз піддавався спокусі „прикрасити” факти задля кращого вигляду. Тут абсолютна щирість була, можливо, легшим завданням через те, що темою книги є рання молодість: адже дитинство, молодість для дорослої людини — це майже інша особа; марнославство залучене значно менше. Але й це ні! Бо Стендаль надто живий, надто імпульсивний, щоб замкнутися в рамках хроніста свого минулого. Чарівність його мемуарів становлять невпинні мандрівки крізь усе життя автора, постійне випередження подій, зіставлення, рефлексії, екскурси. Цей палімпсест (стародавній пергамент із кількома шарами тексту) має ніби кілька шарів письма, і завдяки цьому ми бачимо в ньому письменника в усій повноті: характер, темперамент, життя. Цей рідкісний у своєму роді здобуток автоаналізу — лише одна позиція. Але ця книга водночас цінна як документ епохи, а точніше кількох епох, і яких! Сягають ці спогади глибоко у XVIII століття. Яка ж жива ця галерея постатей, починаючи від дідуся Ганьона, лікаря, улюбленця дам, завжди з трикутним капелюхом під пахвою і білою перукою у три ряди буклів, освіченого епікурейця (шукача життєвих насолод), класика за уподобаннями, що жив спогадом про три дні, проведені у пана де Вольтера у Ферне. Цей Гренобль — це місце, де Лакло збирав зразки для своїх *Небезпечних зв’язків*: малий Анрі знав іще літню даму, яку вважали прототипом маркізи де Мертей, яка запрошувала його іноді й пригощала зацукрованими горіхами. Дядечко Роман, молодий адвокат, денді (чепурун), що чепурився за гроші своїх коханок: світська етика того золотого віку дозволяла брати гроші від жінок, аби лише витрачати їх, а не ховати у скриньку. Тітка Елізабет, єдина з родини, хто мав вплив на формування характеру молодого Анрі, стара діва, що жила — ніби в епоху *Сіда* — поняттями іспанського героїзму та честі. Типи священників, переважно єзуїтів, які керували першим вихованням хлопчика. Єдина дитина, об’єкт турботи всієї родини, він мав, здавалося б, усі умови для щасливого дитинства. І ось один із тих спалахів, якими Стендаль незрівнянно вміє розганяти темряву дитячої психології: „Той вік (каже він) був для мене безперервною епохою нещастя, ненависті, повсякчасної безсилої жаги помсти. Всю мою недолю можна підсумувати у двох словах: мені ніколи не дозволяли розмовляти з хлопчиком мого віку”. Цей аристократизм заможної міщанської родини, що помирала (якщо вірити Анрі) від нудьги, але дбала про те, щоб не змішуватися з плебсом, тяжко ліг на психіку хлопчика. Коли вибухає Революція, цей семирічний малюк є переконаним республіканцем; маючи десять років, звістку про смерть „тирана” він сприймає з ентузіазмом. І справді, чи ж у глибині душі не Людовик XVI був винен у тому, що хлопчикові не дозволяли гратися з однолітками? Ця книга надзвичайно цікаво висвітлює процес формування характеру людини під впливом дитячих вражень. А брутальна відвертість, з якою Анрі говорить про свою ненависть до батька, про майже чуттєву любов до матері, можуть бути доказом його пристрасті до щирості. Скільки в цій книзі поживи для психоаналітиків, для дослідників травм і комплексів. І ось як пов’язані справи цього світу: страшенно нудьгуючи в лоні родини, молодий Анрі шукає способу якнайшвидше вирватися з Гренобля; знаходить лише один: математику, яка приведе його до політехніки в Парижі. На три роки він із шаленством кидається у вивчення математики, яка й справді приведе його до Парижа, де до політехніки він… не вступить. Але вишкіл математичної точності мислення залишиться з ним на все життя. Париж, перші розчарування, канцелярія, салони, товариство, книги, самотність… Відчуття нікчемності власної особи в цьому вирі людей, інтересів, подій. Хвороблива сором’язливість, яка стискається від зіткнення з байдужістю світу. І раптом осяяння: на цю сумну, затуркану молодість звалюється несподіване щастя: перехід через Альпи задля того, щоб вступить до армії Бонапарта, перша битва… (Оригінально, що цей наполеонівець, який понад десять років прошталабанить із армією імператора, після перших упоєнь швидко перейнявся антипатією до військової служби. Уже в 1801 році він пише другові: „Я зрікся військової слави, бо надто треба плазувати, щоб пробитися на перші ролі, а там лише вчинки на виду”). І на тому ж тлі — італійське сонце, італійська природа, італійська природність життя, італійська музика, зрештою, яка назавжди залишиться для Стендаля ідеалом мистецьких переживань. Нарешті, перше справжнє кохання. „Ось період щастя, шаленого, повного”. І тут, у фіналі книги, ми бачимо кумедну сутичку сухості, об’єктивності, які автор обрав за принцип, із поривом ентузіазму, що накочується на нього від цих спогадів. Він справді у скруті: уникнути перебільшення за будь-яку ціну! Він зіставляє суб’єктивізм почуттів з об’єктивізмом фактів. Приборкує пориви уяви. У цій пристрасті до точності з-під його пера виходять справді кумедні формулювання. Ось, наприклад, баланс того кохання, „такого небесного, такого пристрасного”, яке повністю відірвало його від землі, щоб „перенести в країну химер”: „Жінка, яку я кохав і про яку припускав, що вона мене трохи кохає, мала інших коханців, але воліла б, за рівних умов, мене, казав я собі. Я мав інших коханок (Я ходив чверть години кімнатою, перш ніж сісти писати). Як розповісти розумно про ті часи. Волію краще відкласти до іншого дня”… Він вирішує викласти сухі факти: „Ось стислий виклад того, чого після тридцяти шести років я не можу розповісти так, щоб страшенно не зіпсувати… Усе це відкриття, які я роблю під час письма. Не вміючи малювати, я роблю розбір того, що відчував тоді… Я сьогодні дуже холодний, день сірий, я трохи нездужаю… Ніщо не може вгамувати безумства. Як чесна людина, що ненавидить перебільшення, я не знаю, що вдіяти”… І не переступив Стендаль цього порогу. Те, що ми знаємо про його кохання до Анджели П’єтрагруа, ми знаємо з інших джерел: це було обожнювання сором’язливого Анрі пишних принад італійки, яка, маючи всю армію Бонапарта у своєму розпорядженні, заледве помітила тоді тихе поклоніння непоказного хлопця. Лише одинадцять років по тому, за зміни обопільного становища… Але фактом є те, що у своїх мемуарах він не зважився на цю розповідь. Тут закінчується рукопис. Перервала його роботу відпустка; він виривається з італійського містечка, де нидів від нудьги як консул, і поспішає до Парижа. Відпустка, завдяки зв’язкам Стендаля, розтягується на три роки. *Анрі Брюлар* іде в забуття: це було добре для заповнення порожнечі життя в Чівітавекк’я! Але коли він повертається на своє вигнання, то й тоді немає мови про *Анрі Брюлара*; його поглинає інше: він пише роман *Лам’єль*. *Життя Анрі Брюлара* розділило долю більшості рукописів Стендаля: воно потрапило до міської бібліотеки в його рідному Греноблі. Винишпорив його наш земляк, Казимир Стриєнський, який ніби заново відкрив Стендаля для Франції. Він видав його друком у 1890 році. Це видання — за всієї заслуги першості — вже не відповідає сьогоднішнім уявленням про таку роботу. Текст Стендаля, часто неточно розшифрований, підданий ретушуванню, скорочений, досить суттєво розходився з оригіналом. Лише тепер монументальне видання Шампьона відкрило *Анрі Брюлара* в усій його повноті. Цей єдиний у літературі документ я передаю до рук українських читачів.

Кар’єри Серед матеріалів до історії давнього Кракова, які накопичуються у мене напівдобровільно, мене часто вражає одна риса, пов’язана зі справою загальнішого значення: а саме вплив умов нашого до-незалежного існування на особисте життя окремих людей. Це був би цікавий розділ із досі ненаписаної „патології приватного життя” в період неволі. Зазвичай, коли думають про неволю, думають категоріями більш-менш піднесеними, але загальними. Думають про те, що витерпів народ, менше ж про те, як і що постраждало в повсякденному житті окремих людей, у використанні сил, талантів — а через це знову-таки постраждав народ. Наприклад, вибір кар’єри. Не треба, мабуть, доводити, наскільки важливою є ця справа для кожного. Імператив покликання може бути навіть сильнішим за національні накази, щоб згадати лише найблискучіший приклад — Конрада-Коженьовського. Але навіть для скромних працівників справа спрямування життя, відповідності інструментарію праці таланту й уподобанням є річчю надважливою. Значна частка людського щастя залежить від того, щоб особливості характеру, переваги, а надто вади людини збігалися з виконуваною професією. Не менш важливо це і з суспільної точки зору. Не існує абсолютної цінності людей. Малоцінна або шкідлива на певному місці та в певних умовах одиниця може бути корисною і навіть цінною в інших, і навпаки. Що більша кількість людей, погано пристосованих до своєї професії, то більше марнування сил. Отже, навряд чи треба нагадувати, до якої міри обмеженим і викривленим був вибір життєвого шляху в епоху неволі, скільки кар’єр було закритими. Не лише безпосередньо, а й опосередковано: через звуження горизонтів, через припинення природного колообігу життєвих соків. Хтось (скажімо) мав видатні наукові здібності у Варшаві, де не було польських кафедр; хтось інший мав комерційні здібності у Кракові, де не було торгівлі; і що з них вийшло? Кожна з наших столиць була калікою, позбавленою важливих органів. Це речі аж надто зрозумілі, коли йдеться про російську чи прусську окупаційні зони, але я хотів би звернути увагу на параліч життя в колишній Галичині, де на перший погляд усі шляхи були відкриті, де панувала нібито свобода. Насправді там було чи не гірше, ніж будь-де інде. І сьогодні, коли я дивлюся на це з відстані часу, мене вражає це страшне марнування сил.

Коли сьогодні озирнутися на наше суспільство, бачиш величезну кількість професій, про які колись майже й не снилося. Людина може стати моряком, військовим, актором і кінорежисером, професійним спортсменом будь-якої категорії, інструктором з фізичного виховання, консулом чи еміграційним урядовцем, мандрівником, дипломатом, шефом протоколу, жандармом, сенатором, танцюристом — і ще сотнею інших. Деякі з цих професій (спорт, радіо, кіно) пов'язані зі здобутками епохи, але більшість менш чи більш тісно пов'язана з повнотою нашого політичного буття. І я вважаю, що для того, аби фанатично прив'язати людей до нашої державності, треба давати їм усвідомити, чим кожен із них завдячує їй особисто, скільки виграв від правильного вибору кар'єри. Хто знає, ким був би Димша, якби не було «Кі-про-кво» (варшавське кабаре)? Може, злочинцем? Отож, перед молодим чоловіком, який закінчив гімназію в Кракові, відкривалися, власне, три шляхи: філософія, право і медицина. Виглядає це велично: одна третина має заглиблюватися в таємниці буття, одна третина — встановлювати закони, а одна третина — лікувати ті дві третини. Насправді ж усе це виглядало значно бідніше: «право» — це було насамперед вирощування чиновників; «філософія» — розплідник гімназійних учителів. А медицина? Саме про медицину я й хочу поговорити, бо вона була цікавим симптомом «патології повсякденного життя». Медицина — це кар'єра дуже позитивна, з досить скромним (особливо в довоєнній Галичині) обсягом можливостей. Я читав у якомусь дослідженні про медицину у Франції, що до цього фаху там віддають своїх синів переважно дрібні міщани; для амбіцій великого міщанства ця кар'єра має замало привабливості. У Кракові цей відбір відбувався інакше. Медицина була спільним резервуаром для всіх неспокійних душ; водночас для всіх, хто… не йшов на право і на філософію. «Право» — це була величина відома: чотири роки зубріння пандектів (збірників римського цивільного права) та кодексів, скромна чиновницька кар'єра з відомими заздалегідь шансами на підвищення, «платню» тощо, з цілковитою залежністю та обмеженістю кругозору. Філософія — гімназійна професура в IX ранзі, через двадцять років — VIII ранг, а на вершині мрій — директорство в гімназії десь на провінції. І тут, і там — нічого для фантазії. Отож, єдиним іксом, єдиним екраном для міражів, які малювала собі уява, була медицина. Та й сам спосіб навчання — наскільки ж він був іншим! Ті факультети — це просто продовження гімназії, книжки та скрипти (літографовані конспекти лекцій); тут же — скелет у кімнаті, на жах кузинам; розтирання трупів, урізання скальпелем у саме осердя існування… Маленький Фауст. Позитивізм тут подавав руку романтизму. Лікар, Мрія. А майбутнє, а перспективи? Скільки ж тем для напівсвідомих марень! Амбітний міг мріяти, що знайде ліки проти раку і стане благодійником людства. Суспільний діяч (лікар Юдим!) мріяв про соціальні реформи; хлопець сором'язливий, але чуттєвий — про вишуканих пацієнток, яких він у своєму кабінеті вислуховуватиме через шовкову сорочечку… А хірург! Яка ж чудова кар'єра: рятує життя молодій мільйонерці, яка проковтнула діамантовий ґудзик, і одружується з нею. Коли юрист чи вчитель прикуті до тачки, лікар (о сило ілюзій!) має весь світ перед собою; Цейлон чи Ява, де він за кілька років наживає статки на приборканні жовтої лихоманки; може бути судновим лікарем і об'їхати весь світ, або стати курортним лікарем у Криниці й теж об… Перепрошую, вирвалося. Отож, за дивним парадоксом, вибір цього ремесла, настільки за самою природою речей позитивного, ставав віддушиною для всього юнацького та національного романтизму. Він був — не для всіх, звісно, але для багатьох — сурогатом інших кар'єр, яких тоді не існувало: він зосереджував найрізноманітніші нахили, які в націй із нормальними умовами існування шукали б виходу на зовсім інших шляхах. Усе це в Кракові обслуговувала медицина. Це був найчисленніший і найжвавіший факультет. Якщо молодий юрист був чемним і практичним юнаком, який ішов просто до своєї скромної мети, чудово розуміючи цінність кожного року праці, значення зв'язків та протекції, то медики були стихією бунтівною, незалежною, строкатою. Праці було безліч, але це не заважало медикам шуміти по кнайпах і коме́рсах (студентських вечірках), бути грозою публічних будинків; медики найчастіше билися на дуелях. Безліч шляхетських рис — знову ж таки, дивний парадокс — знаходили вихід на цьому (здавалося б) найочевидніше міщанському факультеті. Але розрив між романтизмом прагнень і реальністю мусив виявитися. Ідіотська на той час програма навчання відштовхувала багатьох на самому початку, протиставляючи юнацькому ентузіазму іспит — з мінералогії! Науки, що вимагала механічної пам'яті, було більше, ніж будь-де; в остеології, брате, нічого не вигадаєш, треба зазубрити! Анатомічний театр — це випробування не демонізму, а педантичного терпіння. Пам'ятаю, як один молодий поет — він вважав свою медицину першим розділом «науки про людину», а сьогодні працює дантистом у Львові — Казимир Л., типовий медик із романтизму, заходив до анатомічного театру: в моноклі, в циліндрі, в обтислому дендістському пальтечку, з тростиною, що стирчала вертикально з кишені; заходив, не роздягався, ставав перед трупом і бурмотів якийсь вірш Бодлера. Але цього, на жаль, було замало: треба було засукати рукави й прикувати себе на цілі тижні до препарування трупа, який вкрай рідко виявлявся трупом молодої та красивої жінки, як це постійно буває в романах. У результаті на жодному факультеті стільки молоді не котилося похилою, як на медицині. Навчання, саме по собі нелегке, для всіх тих, хто обрав його за фальшивим покликанням, було чимось скажено важким. «Залізний медик», який сидів на медицині — бодай номінально — по десять і п'ятнадцять років, був спеціальністю цього факультету. Багато хто взагалі не закінчував навчання. Мені закарбувалися в пам'яті дві досить характерні риси. Озирнувся я якось у кублі, де грали в азартні ігри: на двадцяти гравців було з вісімнадцять медиків, більш-менш «залізних». Другий симптом, на перший погляд зовсім іншого штибу. Через брак коштів занепадав часопис «Життя». Пшибишевський гарячково шукав когось, хто б його підтримав. І знайшов поспіль трьох ідейних «редакторів», кожен з яких профінансував по кілька номерів. Отож, усі троє були залізними медиками. Ці два явища — азартна гра і мистецтво — на перший погляд не мають між собою нічого спільного, а в суті своїй — дуже багато. Це два вияви того самого романтизму, який штовхав молодих людей на медицину без особливого зв'язку з їхнім справжнім покликанням. Чимало могла спричинитися до непорозумінь і фальшива література. Якщо у Франції надмірній ідеалізації професії лікаря з посмішкою протиставилися б мольєрівські традиції, у нас цей фах здавна символізував суспільне служіння, поєднання знань, безкорисливості та громадянських чеснот. Бо в нас і позитивізм був лише формою романтизму. В романах певної епохи лікар завжди має золоті окуляри, дороге хутро, виходить із карети, щоб відвідати бідняка на горищі, не бере гонорару, ще й тицяє в руку кілька рублів на ліки та надсилає з дому пляшку старого вина. За що він усе це купує — невідомо. Про реальний бік медицини, про її дріб'язковість і клопоти, гіркоту, розчарування та приниження наша література не знала нічого. Пам'ятаю, яке приголомшливе враження справив переклад російської книжки «Сповідь лікаря» Вересаєва своєю скромною правдою. Один приклад контрасту між мареннями та реалізацією особливо закарбувався в моїй пам'яті. Був один студент медицини, значно старший за мене, який важко пробивався крізь життя, але був сповнений запалу й гумору, здібний та розумний, а за темпераментом — типовий шляхтич-забіяка. Мав він років під тридцять, бо пару років змарнував перед цим на юридичному факультеті, який кинув; поспішав із навчанням, бо вже давно був заручений із молодою панною. Він був репетитором мого молодшого брата, звали його Стах Щитницький; може, хтось із колег його пам'ятає? Як же мені його забути! Це він головним чином спонукав мене вступити на медицину. Він так дошкульно висловлювався про всіх «метафізиків» (термін найбільшої зневаги, яким цей позитивіст окреслював усе, що не було «природою»), так тепло вмів оспівувати красу медицини, що мене, тодішнього молодого дурня з гамлетівськими ваганнями, таки переконав. Через роки, перебуваючи проїздом у Трієсті, я відшукав «Щита», який одразу після докторату став лікарем австрійського Ллойда, щоб нарешті одружитися після багаторічних заручин. Він волочив у Трієсті злиденне існування, що переривалося довшими чи коротшими подорожами, розпачливим животінням на кораблі. Я був жахнувся від його вигляду: руїна людини. Щоразу він зникав і повертався дивно збуджений. Невдовзі я зорієнтувався: морфініст у важкій стадії; зрештою, він і сам мені зізнався. Трохи згодом я дізнався, що він помер під час плавання: його тіло, за моряцьким ритуалом, скинули в море десь серед океану. Так виглядав підсумок однієї з привабливих лікарських кар'єр. Я не знав людей, більш знуджених своїм ремеслом, ніж суднові лікарі. Переважно вони збирали свої мізерні копійки, щоб після закінчення контракту мати якусь точку опори. Під час подорожей вони часто навіть не сходили на берег — задля економії. Вони сприймали це як каторгу. І цей морфінізм не був випадковим явищем, а скоріше пасткою, що чигала на молодих студентів медицини, і потрапляли в неї саме ці романтики клістира. Уявіть собі: чергування в лікарні, в повітрі смуток і нудьга, пляшечка морфіну в шафці під рукою; спокуса насолоди, про яку стільки чули, заборонений плід… До того ж звичка — мало не обов'язок — студента-природничника до експерименту, цікавість пізнати все… Ну й атмосфера епохи: «декадентство» — «хвороба волі» — належали тоді до ознак інтелектуальної витонченості: читалися «Штучні раї» та «Сповідь англійського пожирача опіуму» Де Квінсі («О справедливий, тонкий і могутній опіуме…») та «Гімн до Нірвани» Тетмаєра… Не раз я чув це твердження, мовляв, хто хоч один-єдиний раз уприснув собі морфін, той уже пропав, той уже не вирветься. Гадаю, це забобон; але пам'ятаю серед колег чимало жертв цієї згубної пристрасті. Багато хто з «романтиків медицини» просто спився; чимало було й самогубств, більше, ніж у будь-якому іншому фаху. Усе це — лише один куточок справи, про яку можна було б багато говорити. Свого часу в одній зі статей («Ескіз до балансу») я побіжно підраховував постійну втрату життєвих сил, що виникає внаслідок ніколи не припинюваної у нас еміграції усякого штибу; а ось і друге джерело цієї втрати, безумовно, не менш важливе: втрата, спричинена тим, що безліч людей давали з себе не те й не стільки, скільки могли б дати, через недостатню диференціацію тогочасних кар'єр. Не розібравшись у собі, вони обирали навмання, мучилися, котилися похилою або животіли, незадоволені світом, часто навіть не знаючи, що їм болить. Як і той ескіз, так і ці міркування викликають у мені висновки наскрізь оптимістичні: яке ж прекрасне майбутнє чекає на нас, коли ця величезна кількість сил, що марнувалися раніше, а нині мають стільки способів для виходу, знайде правильну передачу. Символом перехідної епохи є той доктор медицини, який через офтальмологію, землевласництво, малярство та поезію дійшов до полку шеволежерів (легкокінотників). Страшно подумати, чого б він досяг у світі, якби почав просто з шеволежера… Психологія успіху Читаю в газетах відгуки преси про виставку Стиків і щиро розважаюся. Мене забавляє безпорадність критики перед незрозумілою для неї дилемою: чому, попри те, що виставка Стиків майже не має художньої цінності, що знавці констатували це з рідкісною одностайністю, все ж «притчею во язицех байдужа до мистецтва Варшава вщент заповнює зали виставки», ба більше, навіть раз у раз школи організовують колективні екскурсії, які водять і супроводжують по «багато прикрашеній залі та таємничо напівтемних кімнатках, де розміщені шедеври Стиків». Читаю це й усміхаюся, бо — знаю чому. Яна Стику пам'ятаю з дитинства. Я бачив цього кремезного, рум'яного чоловіка, який одягався тоді в чмару (традиційний чоловічий каптан), що чинно простував у неділю до костьолу з великим молитовником у руках, із русявою борідкою, улесливим поглядом — суміш добродушності та хитрості. Заглоба і Тартюф. Серед художників він вважався малярем-пацикарем, те, що він виставляв, завжди було якоюсь імітацією: то щось від Матейка, то від Гроттгера, то від Семирадського, то ніби підкопувався під Яцека Мальчевського, але плодив багато, брався за всі жанри, всюди його було повно. Як гумористичне чтиво ходив по руках томик його поезій, графоманських віршиків, повних «бого-вітчизняного» пафосу, що дихали наївною мегаломанією. Мені закарбувався в пам'яті один вірш під назвою «До Юліуша Словацького на його могилі на Монмартрі» (а може, до Адама Міцкевича, вже й не пам'ятаю). Ось увесь цей вірш: На цій могилі Скажу я, милий, Що лавр тому слугує вірно, Хто за життя терпів надмірно. І все. Осміяний у Краків Сти́ка перебрався до Львова, звідки до здивованої художньої братії дійшла звістка, що його картину «Полонія» придбала міська рада з метою повісити її у великій залі засідань. Ви всі знаєте, бодай із репродукцій, цю жахливу мазанину. Отож, слідом за звісткою про цю подію, яка стала підвалиною великої кар'єри Яна Стики, прилетів і коментар, як це сталося. Стика, який мав широкий жест, оселившись у Львові й отримавши трохи замовлень, збудував собі віллу, але з виплатою архітекторові було сутужно. Архітектор був одним із найвпливовіших міських радників; отож Стика підкинув йому такий вихід: нехай Львів купить «Полонію», а архітектор покриє свій борг із цієї суми. Так і сталося, що навряд чи здивує когось, хто знає таємниці будь-якого міського господарства. Невдовзі творець «Полонії» зметикував нову аферу у зв'язку з наближенням крайової виставки: панораму «Рацлавицька битва». Не стільки малював, скільки комбінував Стика. Малювало її багато людей: він, на щастя, найменше, і тому панорама вийшла непоганою. Військо малював Коссак; для пейзажу виписали з Мюнхена спеціаліста Боллера, так що цю «кров'ю просяклу рацлавицьку землю» відпрацьовував, попиваючи пиво, флегматичний німець, зрештою, чудовий практик, а допомагав йому молодий Ян Станіславський. Тетмаєр мав у своєму віданні косиньєрів (селян-повстанців із косами). Стика малював мало: він був повністю поглинений тим, що водив поважних гостей, які оглядали роботу; при цьому він показував, пояснював, теревенив, і, звісно, виходило так, ніби він був творцем усього. Пам'ятаю, як Володзьо Тетмаєр у фарбах розігрував ці кумедні сцени, сміючись і трохи лютуючи, бо не раз траплялося, що Стика показував як свою власну групу, яка ще була мокрою від пензля Тетмаєра. Гірше було, коли він намагався зазіхати на територію Коссака! Після візиту якогось ерцгерцога, коли Стика занадто заліз на територію Коссака, гарячий Войтек ганяв його по риштуваннях, намагаючись відлупцювати, аж поки спокійний німець Боллер мусив мирити посварених рацлавичан.

Витиснувши з вітчизни всі соки, майстер перейшов на ниву релігійного живопису. Почав кропити святих угодників, розповідав про свої надприродні видіння та одкровення, про які ще більше, мабуть, могли б розповісти гожі молодиці-русинки (українські дівчата), що служили огрядному митцеві за моделі. «Видіння» Стики з його поставою та пикою хтивого раблезіанського ченця — це було щось неймовірне!

Невдовзі з'ясувалося, що це була лише прелюдія (вступ) до нової комбінації: «Голгофа»! — панорама, виставлена на вулиці Каровій у Варшаві, пізніше благополучно порізана на шматки. Що діялося під час малювання цієї «Голгофи», досі розповідають очевидці: скільки Стиці довелося лежати хрестом, як він посилав палітри на освячення Папі до Рима, як мав спеціально сконструйований апарат для того, щоб усю панораму малювати навколішках! У підсумку — нова мазанина, і знову натовпи. Дотепники казали, що відвідуваністю панорама завдячує тому, що священники призначають її як покуту, дозуючи за мірою гріхів: тричі панорама Стики, п'ять разів панорама Стики…

Після цього подвигу Стиці в країні стало затісно. Він перебрався до Парижа. І, о диво, цей чоловік, який попри все на батьківщині завжди мав репутацію партача і майже не вважався живописцем, у Парижі здобув собі певну «марку». У невеличкій Польщі, де всі одне одного знали, надто зухвалий гумбуг (обман) наражався на громадську думку, тон якій задавали митці; натомість на світовому ринку реклама могла творити дива. Розгорнув її Стика по-майстерному. Почав із того, що винайняв майстерню щойно померлого тоді Пюві де Шаванна. Це його підняло. Учепився — «як реп'ях до собачого хвоста» — за Генрика Сенкевича, виклопотав собі право ілюструвати «Quo Vadis» у кульмінаційний момент успіху цього роману. Невдовзі в паризькій пресі почали з'являтися такі згадки: «Невідомо, як довго читатимуть роман Сенкевича, але участь найвидатнішого польського художника Стики гарантує йому вічність» і тому подібне.

У Парижі Стика знову змінив манеру: патріот і релігійний ревнитель перетворився на язичника: Венери, вакханки, оголені тіла, спокусливі перса тощо. Перейшов на Рубенса. Тим часом підростали двоє синів Стики, що дозволило майстрові розширити підприємство. Старий будрис покликав не трьох, а двох синів і поділив між ними королівство пензля. Таде, здібний хлопець, із шістнадцяти років відкомандирований у портретисти світських дам, підкорював космополітичний Париж; другий, Адам, тупіший, пішов у побутові живописці краєвидів із Марокко. Старий купив йому навіть уживаного верблюда, щоб той міг своє Марокко кропити просто на місці.

Відтоді майстер Стика сидів за кордоном, де справи йшли дедалі краще. Малював сам, малювали під його наглядом сини, адміністрація була спільною. Одна вілла під Парижем, друга вілла на Капрі. Для батьківщини він завжди зберігав прихильність. Пам'ятаю, якось у Кракові Товариство журналістів улаштовувало бал преси і розіслало всім художникам чвертки брістолю (цупкого білого паперу) з проханням прикрасити карнетики (бальні книжечки). І до Стики на Капрі пішло таке запрошення. Він надіслав із ввічливим листом дві голівки… Христа, до того ж жахливі. На бальні карнетики. Весь Стика!

Але йому судилося ще раз наповнити галасом і сміхом усю Польщу. Настала епоха, коли він безпомилковим нюхом відчув велику справу: Грюнвальд. Ну як же Стиці там не бути! За рік до п'ятисотих роковин Грюнвальдської битви Стика з'явився до Кракова з новою комбінацією. Ще одна панорама. Знайшов будівлю, наче створену для цього, бо круглу за своєю природою: прадавній «рондель», тобто барбакан (оборонна споруда) навпроти Флоріанської брами. Усе в нього було підготовлено, на все мав відповідь: як установити залізне риштовання, щоб полотно не вогніло, як побудувати скляний дах, як зміцнити мури, щоб не тріскалися, що розширити, що пристосувати — геть усе. Панораму мав малювати з сином Таде, з яким і приїхав; щось на кшталт Веласкеса, як він казав. Краківських реставраторів аж перехопило від обурення. Барбакан, одна з безцінних пам'яток середньовіччя, унікальний об'єкт у Європі, і — скляний дах, і панорама, та ще й Стики! Але реставратори звучить як консерватори, а тоді курс консерваторів у міській раді стояв фатально низько. Нещодавній перехід президента Лео до табору демократів створив у Кракові медовий місяць демократизму, а зрештою, від міської ради залежне було все. Це чудово відчув Стика. Якщо Львів купив «Полонію», чому б Кракову не погодитися на зацькування барбакана Грюнвальдом? Почався вплив на громадську думку з одночасним оброблянням радників. Стика вдався до способу, який уже випробував у Львові, коли хотів спотворити виставковий палац циклом польської історії й спокушав міських радників тим, що в історичних постатях змалює їхні контерфекти (портрети). Те саме й у Кракові. Почалися в газетах патріотичні, сокільські награвання: «чуй дух» — «гартуйся» тощо, які славили проєкт панорами як єдиний чин, гідний великої річниці. Стика творив дива. Зітхав по костелах, випивав по шинках, братався з міщанами, цілувався в обидві щоки, переодягався по-сокільськи, ходив на стрільбище і стріляв у дерев'яного півня, лестив, годував, напував, обіцяв, умовляв, кадив, громив, гримів, гудів, проповідував, метушився, улещував, обробляв і в результаті здобув дуже солідну більшість. Міщани були зачаровані. Оце так митець! — казали вони.

Тоді, можу сказати це з гордістю, урятував Краків від навали Стиків «Зелений Балоник». Міську раду міцно тримав у кулаці президент Лео, який, маючи амбіції, що сягали далеко за міські обрії, був дуже чутливий до кпинів. Як сьогодні питають: «що каже Пім», так він завжди позирав на барометр: «що каже "Зелений Балоник"?» Бо ж «Зелений Балоник» був квінтесенцією культурного Кракова.

Ми, звісно, збиралися в «Балонику» присвятити кілька слів проєкту Стики, який мені доручили «доповісти». Але ми не сподівалися, що він сам прийде по нашу думку. Отож Стика, невтомний в «оброблянні», дізнавшись, що в Кракові існує «кабаре митців», виявив бажання відвідати його. Звісно, ми негайно надіслали йому запрошення (без запрошення ніхто туди потрапити не міг), водночас мізкуючи, як би цей візит використати для веселощів. Того вечора «Яма Михалика» була переповнена: пронеслася чутка, що мають бути Стики і що… щось станеться. До останньої миті не вірилося: прийдуть чи не прийдуть. У якийсь момент один із художників увійшов як герольд і проголосив громовим голосом: «Ясновельможні Ян і Тадеуш Стики!» Шурхіт очікування і — розчарування, бо зайшов геть хтось інший. Нарешті хтось із тих, хто стояв на чатах, кинув гарячковим шепотом: «Йдуть». Точнісінько сцена, яку описує Сенкевич в облозі Збаража, коли пан Міхал у засідці щипає Скшетуського за стегно, шепочучи: «Йдуть напевно». І справді, ведений Аксентовичем, з'явився кремезний поставою майстер, у чиїй тіні, зацькований, слабко розуміючи по-польськи, усьому ніби здивований, прослизнув молодий Таде Стика. Прийняли Стику громовими й тривалими оплесками; він дякував рукою навсібіч, відчуваючи, що нарешті після стількох нападів знайшов рідні душі. Коли майстер уже вмостився, після кількох номерів програми почалася хроніка «Балоника» в приурочених до події краков'яках, які співали, по черзі притупцьовуючи на естраді, Теофіл Тшцинський та молодий адвокат Закшевський у червоних конфедератках на головах. У певний момент двері відчинилися, і на палиці внесли чудову карикатуру Фрича, яка зображувала двох Стиків, краківський «рондель» і маленького собачку, водночас Закшевський грянув на мотив «сиділа на липі»:

Побачив пан Стика, як якось малий кудлань підняв задню лапку і спаскудив Рондель, ой дана!

І спала майстрові на думку ідея солодка: а що як те саме зробити зсередини, ой дана!

Що люди жертовні в ці часи рідкісні, тому йому депутацію вдячну шлють радники, ой дана!

Отак із малих причин наслідки величезні — з непоказного цуцика виріс витвір віковічний, ой дана!

Та в чому незбагненні таємниці долі: ніхто не знає про песика, а кожен про Стику, ой дана!

Ми всі зиркали крадькома на Стику і дивувалися витримці цього чоловіка. Навіть оком не змигнув. Аплодував, потім пив із нами і обіймався до ранку. Ще за кілька років по тому надсилав мені ніжні листівки. Це був пройдисвіт із пройдисвітів.

Невдовзі пісеньку про Стику співало все місто; Лео дав знак, і проєкт барбакана, вже майже погоджений, під час голосування провалився.

Ми увічнили з Вітольдом Носковським усю цю подію в «Краківському вертепі», поставленому вже після грюнвальдських урочистостей. Чудову ляльку Стики зліпив скульптор Ян Щепковський: величезний Стика в просторому плащі мав під пахвою пришитого до нього маленького Таде. Побачивши його, присутній на сцені Мангха (Фелікс Ясенський) тікає з криком:

Ісусе, Маріє, рятуйся, хто може, йде сюди один у двох особах Стика.

Після чого Стика:

О Боже! Облиште ваш турнір марнославства, Слухайте! Моїми устами кричать кістки героїв: Прокинься і борись! Соколині крила вдягни! Гартуйся: чуєш стогін грюнвальдських дібров? Прапори, крила, вітрові свисти — (Не панорама, а картина кругова) Уже маю на все плани: залізна клітка, скляний дах, гідний велетнів витвір — краєвид надлюдський (Рондель на випадок пожежі у «Феніксі» застрахується). Коли в цю картину вдивляться наші соколиці, народжуватимуть героїв, ледь вийшовши на вулицю. Тож гартуйся! Нехай серце народу заб'ється гарячіше, Польщо, чи шкода тобі для свого сина дурних п'ятисот тисяч?

(Співає на мотив: «Допомогу дайте мені, земляки»).

Допомогу дайте мені, земляки, бо велична думка мене мучить, кілометрів благочестивої праці прагне моя могутня рука. Великі душі батьків воскрешу Вітольдовим святим чином, героїв розбуджу натовпи разом із Тадзем, моїм сином.

Хто мені в справі допоможе, той дух братній, поляк щирий, за те пику його вставлю між озброєних героїв. Мідняк буде, отже, Ягайлом, Кособуцький Пьотр — Мельштином, Веласкеса гідний витвір створю з Тадзем, моїм сином.

Хоч рід духу гасителів жовчю плює і отрутою сичить, сердець нам у грудях не спопелить, не згасить польських Зничів (священних вогнів). Далі, друзі, плече в плече! Гартуймося соколиним чином, я при святому чуваю храмі разом із Тадзем, моїм сином.

Але якщо наш чин жертовний у ваших душах сили не набуде, плюнемо на цей народ нікчемний і повернемося на вигнання. І в Салоні, ген паризькому, прикрасимо чоло лавром, може, навіть із більшим зиском — разом із Тадзем, моїм сином.

Нехай тільки нікто не думає, що Стика холоднокровно прораховував усе це. Ні, він такий був від природи, з Божої ласки. Краще за довгі коментарі змалює його цей дрібний епізод:

Помер у Кракові, не пам'ятаю вже хто, хтось відомий. Через деякий час після цієї смерті дружина отримує з-за кордону дбайливо запаковану чималу посилку. Відправник: Ян Стика, Капрі. Зажурена вдова відкриває, в одній упаковці знаходить другу, третю, нарешті, після розгортання великої кількості паперів, коробку, в якій знову ж таки кілька разів загорнута — кісточка. Водночас надходить лист, у якому Стика пояснює посилку. А саме: покійний був колись у його віллі, де в затінку айви вони вели довгу й піднесену розмову. Тож посилає Стика вдові кісточку з тієї айви, щоб вона посадила її на могилі чоловіка, аби колись, через роки, ця айва своїм шелестом нагадувала покійному хвилини, проведені у віллі Стики.

Тепер розумієте, чому ми, старі краків'яни, посміхаємося, читаючи бідкання варшавської критики? Цій виставці, на яку суне публіка, протегує дух Яна Стики, невтомного комбінатора палітри, ренесансного блазня. Там є все, починаючи від преславної «Полонії», Гроттгери та Еліди, цицьки й батьківщина, голяки й Христи, Жанна д'Арк і Пола Негрі, і Таде зі своїми диявольськими декольте, і Адам зі своїм африканським паноптикумом, є весь бізнес Стиків, пів століття художнього гешефту. І хоч заплющив очі той, хто був його творцем, з його кісток є і з його крові, і його це калібанівський дух магнетично з-за могили притягує натовпи. І коли я стояв на цій виставці перед котримось із його автопортретів — їх є два: один a l'artiste (під митця), другий по-польськи в кунтуші — мав відчуття, що Ян Стика, гербу Вчеле, дружньо підмигує мені й каже: «А що? Моя потойбічна перемога…»

Оце був тип! Уже такі не народжуються. Останній наїзд на Литві… все ще триває!

Однією з оригінальних рис «Пана Тадеуша» є невимушеність, із якою Міцкевич змішує вигадані прізвища з реальними, переплітає уявні події з тими, що насправді відбувалися на Литві й про які він знав із розповідей чи переказів. Чинячи так і описуючи факти порівняно дуже свіжі, Міцкевич не раз користувався страшною владою поета, який має силу дати людям і подіям фізіономію тривалішу й реальнішу за саму реальність. Горе тому, хто потрапить у неласку до поета: «Чи не знаєш ти пекла Данте, тих жахливих терцин? Кого туди поет запроторив, того вже жоден бог не врятує! Жоден бог, жоден спаситель не визволить його більше з цих співочих вогнів…» — каже десь Гейне, який теж умів користуватися цим правом… чи безправям. Але зрозуміло, що завдані таким чином рани кровоточать, і якщо вирок, винесений поетом, випадково виявлявся несправедливим, природно, що він викликає в серцях засуджених протест безсилої люті. І це триває, аж поки нарешті минуле зблідне або ж набуде тієї патини, завдяки якій будь-яка давнина стає з часом предметом гордості, незалежно від її характеру.

Напевно, не передчував Адам Міцкевич, що кілька рядків, уміщених ним у VII пісні «Пана Тадеуша», викличуть репліку майже через сто років після їх написання, що родич спаплюженого покличе поета до розрахунку і що нинішнє скептичне покоління, досить байдуже до самої суті суперечки, дивитиметься з посмішкою на ці останні конвульсії останнього наїзду на Литві.

Ось ці рядки, вкладені в уста Ключника в пісні під назвою «Рада»:

…Таж Добжинські самі Билися на наїзді миському з москалями, Яких привів генерал руський Войнилович, І розбійник, приятель його, пан Вовк із Логомович. Пам'ятаєте, як Вовка ми взяли в полон, Як хотіли його вішати на сволоку в клуні, Бо був тираном для селян і слугою москалів; Але селяни дурні над ним змилосердились! (Спекти я його мушу колись на цьому складаному ножі)…

Тим, хто заступився за честь пана Самуеля Волка, є його рідний онук по куделі (по материнській лінії), пан Гіполіт Корвін-Мілевський, землевласник із Литви, відомий політичний діяч, член Державної ради тощо, який нещодавно видав свої захопливі мемуари. Народжений у 1848 році, отже, сьогодні вже більш ніж вісімдесятирічний, але міцний і завзятий старий, аристократ до кінчиків нігтів, а вередик (правдомовець) за темпераментом і віком, наділений чудовою пам'яттю, він є живим документом не однієї, а багатьох епох. Говорить про те, що бачив, що пережив, що передумав, без манівців, непохитно; часто навпростець — так само як і у своїй практичній діяльності — ніби провокуючи непопулярність. Перше виховання, отримане у Франції, щепило пану Мілевському, натурі тверезому й позитивному, виразний антиромантизм, якого вже самого вистачило б, напевно, щоб налаштувати його неприхильно до цієї людини-символу, якою став для ідеалів і туги нації Міцкевич. Марення, демагогія, отрута! Не знав Мілевський Міцкевича особисто, але який же близький він до його традиції, він — вихований у Парижі в шістдесятих роках. І саме через цю близькість його ранкор (затаєна образа) до поета (якого, пишучи у 1925 році, він раз у раз називає паном Міцкевичем) вибухає у формах настільки живих, настільки «неісторичних», що, попри міститися в них блюзнірства, ми з посмішкою приємності читаємо кпини пам'ятливого старого. Бо, власне, «пан Міцкевич» для цього кармазина (багатого шляхтича) є писарчуком, який наступив на честь родини пана з панів. Погодитеся, що це має свій стиль.

Змальовуючи у спогадах дитинства постать свого діда, того самого Самуеля Волка, пан Гіполіт розправляється навпростець із цитованим уривком із «Пана Тадеуша». Та ще й як! Послухайте:

«Я обійшов би мовчанням цю фантазію, якби не писав для польської публіки, яка вже 150 років до такої міри розчулена стражданнями й приниженням і хворобливо ласа до похвал чужинців, що постійно потребує втілюватися в якогось "надлюдина", чиєю універсальною компетенцією є здобуття всесвітньої слави.

Вирок Міцкевича покійному Волку містить дві байки, одне загальне зухвальство і, зрештою, однобоку правду.

1) Якщо пан Самуель Волк коли-небудь і був (з якого дива?!) у Миссі, розташованій за 100 км від Логумович, то напевно жоден із дрібних шляхтичів, які розповідають у "Пані Тадеуші" про ці події й мешкають біля "Сопліцова", за Німаном ще на кілька десятків км далі, у тій Миссі не був і про неї не чув.

2) "Слугою москалів" не можна назвати людину, яка служила в прусському війську, потім у польському, потім польській шляхті як обраний нею повітовий суддя, кілька місяців Наполеону, а на державній російській службі не була жодного дня. Навпаки, пан Адам Міцкевич як штатний учитель у ковенській гімназії був протягом двох років російським платним "чиновником" російського міністерства освіти.

3) Епітет "лайдак", що означає взагалі людину без честі й віри, у застосуванні до людини, яка, хоч і була суворою та палкою, мала високу честь і за таку вважалася, була довіреним опікуном, радником, третейським суддею у своєму численному оточенні й сусідстві, є одним із тих частих поетичних зухвальств чи інвектив, які традиційно є милим гріхом "віщунів" (наприклад, у Віктора Гюго).

…Поетам загалом, а Міцкевичу зокрема, не спадає на думку, що історія має судити людські вчинки не у світлі нинішніх умов і понять — а у світлі тогочасних і місцевих. Великий наш віщун писав собі у 1836 році в Парижі в маленькій квартирці, не маючи інших підлеглих, окрім французької кухарки, яка, якби він погрозив їй пальцем, збунтувала б проти нього весь квартал. А Волк діяв за 2000 км на схід, тобто як сьогодні від Парижа до Пекіна, а щодо культурного рівня людей, з якими він мав справу, — на три або більше століть назад».

Накресливши з власних спогадів силует свого діда, з його перевагами й недоліками, пан Мілевський пише далі так:

«Цей зв'язок переваг із недоліками становить закон натури, якому підпорядковувався повною мірою сам Адам Міцкевич. Ніхто не заперечить, що в цьому чудесному мистецтві, яке з часів Гомера й Тіртея захоплює найбільшим ентузіазмом людські душі, тобто в мистецтві заковувати в правильні рамки просодії думки, які ми, люди звичайні, з більшою точністю виразили б у рядках довільної довжини й закінчень, тобто в поезії, Адам Міцкевич був генієм, супергенієм, архигенієм. Як такий він не міг не підпорядковуватися, і підпорядковувався закону, який уже визначив римський філософ Сенека у словах: Non est magnum ingenium sine mixtura dementiae (Немає великого генія без домішки божевілля). Приклад:

У мить, коли віщун писав свої "Книги польського народу і польського пілігримства", Францією правив найвидатніший державний діяч, якого вона мала протягом XIX століття, Казимир Пер'є. Пану Адаму Міцкевичу, який увесь період Листопадового повстання пробув у Дрездені й не підставив під удар задля Польщі жодного квадратного дюйма своєї шкіри, раптом забажалося, щоб міністр Пер'є кинув сотні тисяч чи мільйон французьких солдатів і мільярди франків одночасно на Росію, Пруссію та Австрію, аби йому, Адаму, влаштувати урочистий інгрес (урочистий в'їзд) до його Вільна. А міністр цього не зробив. Тож наш віщун пальнув у нього з висоти свого "Синаю" наступну, ще лютішу, ніж для Волка, анатему (прокляття). Цитую дослівно:

"А правитель французький сказав: не можемо кров'ю нашою ні грошима цього невинного викуповувати, бо кров моя і гроші мої мені належать, а кров і гроші народу мого — моєму народу належать… А правитель цей називався Казимир Пер'є, ім'ям слов'янським, а прізвищем романським. Ім'я його означає винищувача або руйнівника миру, тобто спокою, а прізвище походить від слова perire або périr — згубник, тобто син згуби. І ім'я, і прізвище є Антихристовими, і буде воно однаково прокляте в поколінні слов'янському і в поколінні романському".

Або я сам уже мізками поїхав, — підсумовує пан Гіполіт, — або тут маємо солідну порцію домішки».

За кумедним збігом обставин, коли пан Корвін-Мілевський сам кинувся в публіцистичну діяльність і став на чолі «Литовського кур'єра», якраз виник проєкт — пам'ятника Міцкевичу у Вільні. Змушений громадською думкою, Мілевський підписався на 500 рублів на пам'ятник, але сьогодні ще відчуває потребу висловити votum separatum (окрему думку) у своїх мемуарах. Ось що він пише:

«Природно, я не міг торкнутися польського пера, щоб одразу ж не перечепитися об… Адама Міцкевича. Уже в 1906 році цей великий чоловік, завдяки сорокарічній рекламі, що її провадив за всіма правилами комерційної науки його син Владислав на свою виключну й особисту користь (ні шеляга для сестри Горецької чи брата Юзефа), став у нас єдиним монопольним уособленням усього народу, не меншою мірою, ніж Гарібальді в італійців. Мої співробітники вважали, що "Литовський кур'єр" без інвеститури (офіційного визнання) божества жити не може. Вони знали, однак, що, віддаючи належну шану геніальному поету й письменнику, я вважаю політика, діяча й мораліста, шанувальника зради, "духу" настрою та "тону", а особистого ворога здорового глузду, не меншим отруйником польської душі й думки, якими стали для французького народу Ж.-Ж. Руссо, а для російського — Толстой»…

Зі зразка цього онука пана Самуеля Волка ми можемо судити, яким мав бути дід. Що за темперамент! Що за непохитність у цьому caeterum censeo (незмінному переконанні), на яке плин років не має жодного впливу! І попри все, яка ж… міцкевичівська постать цей Корвін-Мілевський! Насправді в ньому є чистота типу, яка, попри його європейське виховання й полор (світський блиск), робить його сучасником радше персонажів із «Пана Тадеуша», ніж нас. Дивлячись на фотографію цього вродливого старого, легко уявити його в ролі стольника Горешка, коли він стоїть на ґанку й гордим поглядом міряє збуреного Яцека Сопліцу.

А пан Волк? Як було насправді з паном Волком-Ланєвським із Логумович? Скривдив його Міцкевич чи не скривдив? Заглядаю в коментар проф. Пігоня в його виданні «Пана Тадеуша»; сама подія здається автентичною, от тільки поет змістив час: випадок із Волком стався під час повстання 1831 року. Описує його рукопис під назвою «Теперішній стан Литви» в Бібліотеці Чарторийських. «В Ошмянському повіті поміщик Волк… відомий у всій Литві жорстокістю, якої припускається над нещасними селянами… Досить нагадати, що за нелюдське поводження з селянами навіть московським урядом він кілька разів віддавався під суд, але завжди грошима вмів виправдатися від криміналу. Цей самий Волк у момент вибуху повстання в Ошмянах (1831), попереджений власними селянами, що повстанці його, як людину, прихильну до москалів, і гнобителя селян, хочуть схопити, тими ж своїми селянами таємно через ліси й річку Німан до місця, зайнятого москалями, був переправлений».

Хтось скаже, що це все не зовсім переконливо. Бути проти повстання і бути «слугою москалів» — це не одне й те саме. Бути в ті часи суворим паном і бути «лайдаком» — це теж різниця. Ті селяни, які Волка попереджають і рятують (попри те, що самі пішли пізніше в повстання), мусили бути все ж прив'язані до свого пана. На це знову ж таки хтось відповідей, що суд про пана Волка лунає в «Пані Тадеуші» не з уст Міцкевича, а з уст ключника Гервазія, який не зобов'язаний до історичної об'єктивності. Так; але (скаже на це хтось) навіщо ж Міцкевич вкладав Гервазію в уста справжнє прізвище пана Волка, якщо не для того, щоб — випереджаючи дату — звести з ним рахунки з останнього повстання, відлуння яких на еміграції мусило до нього дійти… Ет, не розплутати, як усе воно було, а образа шляхтича є; це факт. Треба було б цей чвар, який сьогодні ще вибухає ось у таких дошкульних кпинах, якось залагодити. І не бачу кращого способу, ніж той, який використав сам поет у «Пані Тадеуші»: закінчити так, як закінчили одвічні чвари Сопліців із Горешками — шлюбом. Нагода унікальна. Перебуває нині в Польщі рідний правнук (хоч і по куделі) Адама Міцкевича, онук згадуваної в мемуарах пана Гіполіта Корвін-Мілевського, Гелени Міцкевичівни-Гриневецької, французький письменник пан Шарль-Луї Руає, автор книжок «Кохання в Німеччині», «Чорна коханка», «У голих людей», «Сераль». Пан Руає (знаю це від нього) має доньку: нехай же її бере якийсь молодий Корвін-Мілевський із тих, що ведуть свій рід від пана Самуеля Волка з Логумович, і нехай закінчиться щасливо цей останній наїзд на Литві.

Рік 1900

Я провів захопливий день із новою книжкою Поля Морана під назвою «1900». Просто «Рік 1900». Хроніка одного року, укладена так спритно, що стає водночас і сатирою, і драмою, і документом. Моран вважає цей рік переломним; сутінками епохи, причому як у речах важливих, так і в дрібницях. Паризька виставка 1900 року — це для нього апогей кінця тріумфального панування буржуазії, того світу багатого, ситого, потворного, задоволеного собою, попри те, що він кокетував своїм «песимізмом». Війна, соціалізм, розвиток техніки викопали прірву між цим «учора» і «сьогодні»; ніколи, на думку Морана, не було такого стрибка; менша відстань між берліною (каретою типу берліна) Людовика XVI та коронаційною каретою Наполеона, ніж між паризьким омнібусом, запряженим трьома білими кіньми, та сьогоднішнім гідропланом.

Які характерні риси бачить Моран у Франції 1900 року? Внутрішній розкол — спадок ще свіжої справи Дрейфуса. Шалена ненависть, що виражається в стилі, який зберігся донині в інвективах Леона Доде. Націоналізм, войовничий антисемітизм. Коронація міщанина в особі президента Республіки, пана Лубе. Настрій виразно антианглійський; поразки англійців у Трансваалі сприймаються з радістю; популярність бурів. Антиклерикальні кроки уряду; театроманія та престиж Академії; красномовство Жореса, страйки, прем'єра «Орляти», яка робить Ростана кумиром миті…

Всесвітня виставка. Ніби перемир'я після громадянської війни. Величезне місто — Космополіс — що розкинулося на кілька кілометрів уздовж Сени. Здобутки електрики, світанок світлової реклами. Лої Фуллер. Франко-російські ніжності. Величезний князь Урусов робить компліменти маленькому Лубе, оцінюючи цього представника Франції поглядом. Дарує йому від імені Росії карту Франції, повністю виготовлену з дорогоцінного каміння: міста з діамантів, річки з платини, і все це спочиває на великій горностаєвій мантії. Дорого цей дарунок мав коштувати Франції. Успіхи фонографа. Перша лінія метрополітену, недовірливо зустрінута бабусями. Одкровення Німеччини та її нищівної промисловості: «це промисловий Седан», — кричать перелякані французи. Одкровення Японії, її героїзму, її патріотизму, які мали за кілька років виявитися у війні з Росією і які Париж відчуває в тому, як… помирає на сцені Сада Якко. Америка — це далека нація без значення, яка, кажуть, має хороших дантистів; крім того, ніхто не цікавиться американським павільйоном.

У мистецтві — сецесія. Брама Виставки — одна з найпотворніших речей, які тільки доводилося бачити. Сецесійні меблі «з макаронів»; афіші Мухи — епоха найгіршого смаку. Потворний Палац мистецтв, куди не допустили майже нікого з художників, які сьогодні вважаються гордістю Франції. Королівські куртизанки — Отеро, Клео де Мерод; кутилки коронованих осіб інкогніто; циганські оркестри, екзотика східних народів, анамітки в чорних сукнях із золотими драконами… Потяг Транссибірської залізниці, що створює за допомогою рухомого полотняного пейзажу ілюзію подорожі до Пекіна… на Виставці; а в реальності — революція в Китаї, пам'ятна каральна експедиція. Перші здобутки автомобіля. Швидкість від 9 до 30 кілометрів: усе, що вище — це вже небезпечне божевілля. Шофери в хутрах, як ескімоси, для захисту від холоду, який обов'язково має створювати така шалена швидкість! Принц Уельський, завжди на чолі прогресу, пускається у своєму комічному на сьогодні ящику аж до… Версаля, долаючи упередження вишуканого товариства, яке з висоти своїх екіпажів із презирством дивиться на цей демократичний сурогат коня. Бороди й вуса. Еміль Золя з бородою, на важкому велосипеді, у штанах, застебнутих на пряжки внизу. Перші захоплення боксом. Наплив іноземної літератури: Ібсен, Достоєвський, Гауптман, Бйорнсон, Кіплінг, Толстой, Ніцше. Успіх «Quo Vadis». Домашні леви Сари Бернар. Мода для верхової їзди: циліндр, чорний сюртук, довгі штани. Жіноча мода: довгі сукні з пасамантерією, великі капелюхи з пір'ям. Салони, «де розмовляють» і де господиня дому надає по черзі слово відомим людям, не дозволяючи їм теревенити осторонь. Аристократичні клуби бойкотують республіку. Обжерливість: Моран наводить меню з п'ятнадцяти страв, у якому з інтервалом у кілька подач двічі фігурує пулярка (відгодована курка) у різному вигляді. Уривок розмови про жінку: «Скільки їй може бути років? — Тридцять п'ять. — Ще гарна на свій вік».

Автор судить цей 1900 рік без синівської ніжності. Епоха здається йому безглуздою, пласкою, позбавленою смаку, смішною…

І закінчує апострофою на адресу батьків: «Чому ви були такими? Чому ви стільки їли й пили, що ми сьогодні маємо подагру? Чому ви за будь-якої нагоди вискалювали зуби й завіщали нам війну? Чому ви були такими потворними, такими багатими, такими щасливими?»…

Я читав цю кумедну й живу книжку з особливим почуттям. Адже 1900 рік — це був саме рік мого першого знайомства з Парижем. Я прибув туди у грудні. Виставка вже закінчилася, але будівлі ще не встигли розібрати, принаймні не всі. Ще стояла та вхідна брама, яку Моран вважає втіленням потворності. Фантастичне селище з дерева та штукатурки (гіпсового ліпного декору) тягнулося вздовж Сени — спорожніле, почорніле, що вже розсипалося на друзки. Я любив їздити у бік Трокадеро на імперіалі (другому відкритому поверсі) трамвая і дивитися на це мертве місто. Мені показали кав'ярню біля Буль-Мішу (Бульвару Сен-Мішель), де, за переказами, сидів Оскар Вайльд, який помер місяцем раніше, забутий, зневажений — він, кумир Парижа ще кілька років тому. Я споглядав на Єлисейських Полях це дефіле екіпажів, суконь, жінок, брав участь у тих самих подіях, дихав тією самою атмосферою. Як? — зараз поясню.

Це факт, що ця книжка живе, можливо, більше для мене, ніж для багатьох французів, які читають її сьогодні. Моран пише: «Я питаю навмання сьогоднішніх молодих людей; жоден із них не чув про Пеллетана, про Марселя Ебера, про Андре». Тимчасом для мене всі ці люди, всі ці події — це щось надзвичайно близьке. Яким дивом? Чужинець тоді в Парижі, позбавлений світських можливостей, далекий від будь-яких — о, яких закритих! — паризьких середовищ, звідки в мене береться ця фамільярність? — Через… пісню. Оце одна зі спеціальностей Парижа, річ, якої ніде більше не зустрінеш. Хто зжився з тогочасною піснею, міг знати все: людей, події, плітки; міг бути втаємниченим у найінтимніші паризькі справи, вдихати його повітря. До такої міри, що сьогодні, читаючи цю наскрізь паризьку книжку Морана, я маю враження ревю чудово відомих мені речей.

Так, це справа паризької пісні, цієї чарівної хроніки дня, яка ловить на гарячому великі й малі події, електризує їх ритмом, окрилює мелодією. Усе! Англо-бурська війна і перша шлюбна ніч Артура Меєра з правнучкою великого Тюренна; і велетенський бенкет мерів Франції («Наші батьки, панове, взяли Бастилію, а ми, панове, візьмемо каву…») і президент Лубе, який відкриває Виставку; і прощання з принцом Уельським, коли той став Едуардом VII, гучна прем'єра чи політ на повітряній кулі… Не треба заглядати в газету; маєш у пісні все, і навіть більше. Хто б і справді пам'ятав сьогодні генерала Андре та його антиклерикальну кампанію в армії, що закінчилася ляпасом від Сіветона? Ніхто, за винятком моїх однолітків, які засвоювали історію Франції — офіційну та кулуарну — у ритмах пісні. Вони не лише знають, хто такий був Пеллетан, але й знають, що цей міністр відчував огиду до мила; і що акторка Жанна Блох була особою непересічної гладкості; і що лідер антисемітизму Дрюмон був разюче схожий на єврея; що романіст Жан Лоррен мав у коханні дещо специфічні смаки, і що президент Лубе був із Монтелімара, батьківщини нуги, і знають, кого він убив на офіційному полюванні («Пан Лубе вбив дятла» — я досі чую цей рефрен і його комічну інтонацію!) і що Дешанель був арбітром елегантності та яку промову виголосив — проспівав — під куполом Безсмертних (французьких академіків); і кожне обрання нового академіка, і любовні пригоди відомих акторок та світських левів; і історію великого кравця, який, коли дружині міністра терміново знадобилася сукня, зажадав як умову Орден Почесного легіону і отримав його; і Деруледа з його вічною фанфарою; і добродушно висміяного старого поета Франсуа Коппе; і історію «сатира» у Булонському лісі, і подорож міністра Делькассе до Італії; і… я міг би довго перелічувати події, про які вже ніхто не пам'ятає. — Бо нехай ніхто не думає, що достатньо жити в Парижі, аби знати, що в ньому діється. Це мені живо нагадав один епізод із книжки Морана, а саме знаменитий на той час Форт-Шаброль. У будинку на вулиці Шаброль забарикадувався лідер антисемітської ліги Жюль Герен, якого поліція мала заарештувати за якісь політичні витівки. Він пафосно заявив, що не дасться живим. Крізь жалюзі блиснули дула рушниць, залога складалася з сорока людей, у льоху були запаси їжі на кілька місяців — самої лише мінеральної води 2000 пляшок — амбулаторія, друкарня. Поліція була безсила; весь Париж бавиться цією фарсою, здійснює паломництво під Форт-Шаброль; уряд не хоче застосовувати силу, щоб не дратувати суспільство; і триває це понад місяць, і власне ніщо інше не змусило Герена здатися, як те, що публіці набридла ця забавка і вона перестала ним цікавитися.

Звичайно, історія цього Форт-Шаброля щодня заповнювала всі європейські газети (краківські також), скрізь про це писали, говорили, це був і справді — як на ті спокійні часи — факт досить незвичайний. Природно, що після приїзду до Парижа одним із перших моїх запитань було про Форт-Шаброль: як же я здивувався, коли господар мого готелю взагалі про цю подію не чув! Я зрозумів тоді те, що мені згодом казали неодноразово: Париж є не лише дуже великим містом, але це велике місто складається з багатьох містечок, кожне з яких живе власним життям.

Я повернувся з Франції до Польщі наприкінці березня 1901 року. Я застав Краків приголомшеним прем'єрою «Весілля» Виспянського, яка відбулася тиждень тому. І коли я читаю відгук Морана про 1900 рік і прикладаю його до тієї самої доби у нас, я відчуваю різницю. Напевно, багато з тих потворних і смішних речей мали й ми; а тих, яких ми не мали взагалі, знайшлося б іще більше. Але принаймні не можна сказати, щоб задоволений собою, ситий і сентиментальний буржуа був для нас символом тієї епохи. Не дозволили нам цього умови; — на жаль чи на щастя?… І ні в чому, мабуть, ця інакшість не виступає так пластично, як у цих двох майже одночасних прем'єрах, паризькій та краківській: «Орлятко» та «Весілля»…

Ювілей «Слівок»

Коли з'ясувалося, що «Слівки» (збірка сатиричних віршів) знову, як і кожні кілька років, закінчуються і треба подумати про їхнє перевидання, я трохи зажурився. Це почуття виникало в мене під час кількох останніх видань. Я усвідомлював, що треба б щось зробити, щось провітрити, перебрати, просіяти крізь сито, бо чимало в цій книжечці вже є речей, незрозумілих для публіки. Але, подумавши, я змінив намір. Нехай залишається все, як було: саме такі «Слівки», як вони є, можуть бути документом часу, місця та обставин, які їх породили і від яких їх неможливо відірвати. Радше слід було б забезпечити видання якимось коментарем, більш-менш «історичним». Так швидко наше життя перетворюється сьогодні на історію… Нагода випадає бодай тому, що це видання збігається з ювілейною датою, а ювілеї — це ж моя слабкість. Восени 1930 року минуло двадцять п'ять років від заснування «Зеленого Балоника» (першого польського художнього кабаре). Щоправда, «Слівки» — це не «Зелений Балоник» — принаймні не всі «Слівки» — але генеза їх тісно пов'язана з цією веселою інституцією.

Мене підкуповувала думка написати тут монографію першого «кабаре» митців, але на це не вистачить місця. Треба було б спочатку змалювати тло давнього Кракова, цієї єдиної у своєму роді крихітної столиці; показати ці старі мури, ці вузькі вулиці, що восени та взимку потопали в липкому багні, кепсько освітлені, ранніми вечорами порожні, безлюдні, які не давали жодної поживи юнацькому голоду вражень; травневі богослужіння та різдвяні нічні служби у темних, пересичених запахом ладану костелах як сурогат (замінник) еротичних переживань; побожність, релігійні братства, сутани, орден святого Вікентія де Поля, матрон із гладкими чи кістлявими руками, чорні мантильї (мереживні накидки), благодійних графинь з їхньою чужоземною польською, а часто польською французькою мовою, зів'ялих панночок, яких матері роками в очікуванні чоловіка водили по «плантах» (міських скверах); урочистості, похорони, лінію А — Б (престижний бік площі Ринок), лейтенантів, кнайпи, пільзнерське пиво, і злидні, злидні, злидні…

У цьому історичному місті все було історичним. Коли у Варшаві вирувала боротьба навколо позитивізму та прогресу, в Краківському середовищі її ареною були ретроспективні суперечки про… 1863 рік. На святкування одні одягали кунтуші, інші протиставляли їм чамари (традиційні чоловічі куртки). Коли в костелі одні затягували «Боже, що Польщу», інші перекрикували їх співом «З димом пожеж». Але нам, малим, усі наказували співати: «При Цісарі мило править Цісарева, повна ласк»…

Я говорю тут, звісно, про дуже давній Краків, епохи моєї шкільної лави; а говорю про нього тому, що ця розпачлива молодість тяжіла над усім нашим поколінням. Школа тримала нас, зрештою, ніби під брудним ковпаком, з-під якого не було видно світу. Вона не давала нічого, навіть того утиску, який народжує бунт і міцне підпільне життя. Отак ми росли, молоді дурні, зубрячи грецьку граматику і витискаючи з себе «Оду до молодості». Як фізична розрядка — ковзанка, кілька разів на рік; як насичення романтичного голоду — споглядання «кралечок», що виходили в неділю з меси у капуцинів.

Було щось хворобливе у тогочасному Кракові з його неприродно роздутою головою на крихітному тулубі. Можна було б його тогочасний символ бачити в анахронічній «гетьманській» голові на маленькому тільці графа Станіслава Тарновського, багаторазового ректора університету та президента Академії. Цей папа давнього Кракова тримав руку на всьому і все нагинав до катехізису чемних дітей: професор літератури, який пізніше, в епоху Пшибишевського, Виспянського, Каспровича, гнівався на них, протиставляючи їм Риделя; якому Літка з «Родини Поланецьких» здавалася недостатньо добре вихованою; який після виходу тому поезій Казимира Тетмаєра запитував: «що сказав би пан Тетмаєр, якби хтось, перейнявшись його гаслами, облив гасом Маріацький костел і підпалив?»

Кумедна постать, скаже хтось. Але тоді це не було кумедно. Бо котерия (замкнене угруповання), вершиною якої був «Шлях» (палац Тарновського), зосереджувала абсолютну й беззастережну владу. Вона мала недвозначний вплив на уряд, чий черговий «делегат» був до її послуг; призначала (коли хотіла) старост; мала мандати завдяки куріальній виборчій системі; тримала в руках Крайовий відділ і Шкільну раду; духовенство та банки; страхове товариство «Флоріанка» та товариство «Захента»; мала вплив на всі інституції, призначала своїх людей в університет, тримала за горло Академію і все, що з нею пов'язувалося у вигляді нагород, стипендій, подорожей. Для чемних дітей були всі тістечка, непокірним загрожував абсолютний голод.

Додайте до цього особистий престиж цієї касти. У крихітному Кракові, який в епоху, коли я ходив до школи, мав заледве понад 50 000 мешканців, не було промисловості, торгівлі, фінансів; не було нічого, що могло б протиставити себе цій суспільній силі. «Аристократія» — часто досить самозвана — була водночас плутократією (багатіями) у цьому біднющому місті: вона бувала за кордоном, знала світ, мала екіпажі, вишуканих жінок, салони. Вона мала, у найкращих своїх представниках, справжню культуру; їх малював Матейко, їм грала княгиня Чарторийська, учениця Шопена, їх розважав дотепом блискучий Казимир Моравський, для них блазнював неймовірний отець Павлицький. Тож ця каста мала всі засоби панування над душами, і ніколи, мабуть, влада не була такою повною. Бо що могло протиставити стільком блискучим принадам залякане «місто»? Хіба що потішну балуччину (обивательський побут за п'єсами Балуцького) своїх гостинних домівок…

Я не хочу тут бути несправедливим. Дуже можливо, що тогочасний Краків не спромігся б ні на що інше і був би ще злиденнішим містечком без цієї «вершків суспільства», у якій, зрештою, трималося кілька дійсно видатних людей. Але фактом є те, що це домінування у поєднанні з впливом Товариства Ісуса (єзуїтів) занурювало той давній Краків у теплу воду «благонаміреного» заціпеніння. Це була епоха, в якій буквально не було молоді; в якій двадцятирічні люди були розсудливими, обмеженими і — посередніми.

Усе це треба було б показати. Треба було б далі у цьому нарисі змалювати, як у тому заціпенінні прокинулося нове життя: як воно вдерлося в цей тихий панський хуторець, як настала доба «ренесансу», як раптом Краків став містом, на яке звернулися очі всієї Польщі. Театр, живопис, скульптура, література, політика, богема… Завдяки щасливому збігу обставин зійшлися кілька фактів, зустрілися кілька індивідуальностей. Відкриття нового театру, Павліковський. Зміни у школі красних мистецтв і приплив нових сил (особливо Станіславський); приїзд Пшибишевського в момент кризи у заснованому Щепанським часописі «Життя»; нарешті Виспянський… З іншого боку, на іншій площині, відбувалися знаменні речі: перші політичні процеси молоді за соціалізм (а також за «символізм, декадентство та інші підривні течії», як було написано в одному такому прокурорському обвинувальному акті), потім Дашинський, молодий войовничий рух, що освіжав затхлість галицької політики. Водночас дедалі густішим потоком прибувала до Кракова молодь, змушена залишати Варшаву, що особливо у 1905 році набуло масового характеру.

Дивна річ: саме в цьому драматичному 1905 році виник «Зелений Балоник». Випадок? Не думаю. Хоч це й здасться парадоксом, дуже можливо, що саме той трепет, який збудили варшавські події, викликав цю несподівану реакцію. «Кров — сік зовсім особливого ґатунку», як каже Гете. Існує лише одна стала річ: енергія; натомість її передача та блукання підвладні найхимернішим примхам.

Кабаре «Зелений Балоник» було крапкою над «і» у перевтіленні старого Кракова; воно було ніби тією маленькою фарсою, яку колись у давньому театрі грали після п'ятиактної драми. Воно черпало соки з усіх тих справ, що розігралися в мистецькому світі Кракова у попереднє десятиліття.

Знаменним є те, що «Зелений Балоник» спочатку мав художнє походження, а не літературне, він народився за «художницьким столиком» у кав'ярні неподалік Академії красних мистецтв. Бо й переміна, що відбулася у світі живопису, була найбільш відчутною. Перед цим, на схилі життя Матейка, у цій художній школі панував також свого роду терор — терор геніальної, але замкненої в собі індивідуальності. Коли із Заходу вже йшли новини про пленер, про сонце, імпресіонізм, у школі все ще панували гіпси, драпування та історичні «монстри» епігонів Матейка. Ті, хто рвався до пейзажу, до природи, мусили ледь не ховатися від Майстра. Раптом — цілковита зміна. Сонце й повітря замість брудних майстеренних «соусів» (темних коричневих фарб); замість Мюнхена — Париж, товариська свобода замість дистанції та пошани.

Париж! Це чарівне місто дедалі більше ставало тоді метою прагнень. Раніше, коли художники масово їздили до Мюнхена, інтелектуали вирушали до Лейпцига, Берліна, Гайдельберга. Герой п'єси Киселевського «У тенетах» мріє про… Цюрих, але сам Киселевський за кілька років після того прибуває до Кракова вже з Парижа. Дедалі більше молоді поспішає туди. Чи не з Парижа, цього бунтівного міста, війнула на Краків щаслива хвиля зухвалості й неслухняності?

Я не буду тут повторювати того, що в інших місцях уже розповідали про організацію цього «кабаре» та його, зрештою, досить нечисленні виступи, які протягом кількох років відбувалися, зберігаючи характер скоріше товариських зустрічей, ніж видовища. Там не було, власне, поділу між естрадою та залом, між творцями та споживачами розваги; співак часто бував виразником ідей усієї групи. Якби нинішній «ювілей» «Зеленого Балоника» міг зібрати всіх його ветеранів, за столом засіли б кілька сьогоднішніх директорів театрів, кілька провідних публіцистів, чимало видатних людей у різних галузях і, звісно, сила-силенна потужних художників та скульпторів — нині професорів, ректорів, лауреатів. Ця маленька залка «Ями Михалика» (відома краківська цукерня), що вміщала заледве сотню осіб, була наелектризована вщерть. Було щось радісне в цій крихітній гостині всіх мистецтв, у цьому містеріумі духовної свободи; відчувалося якесь спасенне визволення від десятиліть закоцюблої жалоби, фразеології, церемоніалу та фальшу. Тому й цей вибух реготу, що покотився по всій Польщі, мав куди більшу силу, ніж можна було б судити з дрібного кола подій, які його породили. Бо ось минуло чверть століття, а все ще здається, що цей заряд сміху час від часу вибухає знову. Наскільки і як він уплинув на форми нашого нового життя — не мені підбивати підсумки; можливо, значно сильніше, ніж здається декотрим бухгалтерам від літератури.

Та все ж і «Балоник» не уникнув долі, яка чигала на всі краківські починання: знову ця велика голова на куцому тулубі! Усе можна було змінити в Кракові, окрім одного — він не міг перестати бути маленьким, злиденним містечком, у якому «нічого не відбувалося». Ми мали гострі зуби, та не дуже мали що гризти. Тогочасне галицьке життя було таким мізерним… Те, що стосувалося театру, мистецтва, літератури, ми обгризли до кістки. Спільне й безкорисливе зусилля, потрібне для того, щоб змонтувати — лише на один раз, бо кожен вечір там був прем'єрою! — нову програму, давалося організаторам дедалі важче, і вечори «Балоника» з кожним роком ставали все рідкішими.

Щодо мене, то я відчував це дуже гостро. Мені вже перевалило за тридцять, коли я випадково забрів до «Балоника»; я вже кілька років був лікарем, асистентом клініки, мордувався над габілітаційною (дисертаційною) роботою, оскільки поважна людина в Кракові не могла стати нічим іншим, як тільки університетським професором… Якби не «Балоник», я б напевно все життя мучився у хибно обраній професії й ніколи б не дізнався про своє справжнє покликання. Але відтоді, як воно мене спіткало, я мучився вже інакше. Я був як та годувальниця, що має надто багато молока. Стримуваний так довго хист до писання буквально розпирав мене: рідкісні нагоди вечорів «Балоника» не могли його вдовольнити, а писати вірші просто так, без приводу, мені було якось ніяково. Старий кінь, лікар, кандидат у доценти… Це штовхнуло мене у двох напрямках. З одного боку, керуючись інстинктом самозбереження, я звернувся до перекладів, які задовольняли бодай формальну потребу в творчості. Польський Мольєр, Рабле, Війон народилися з піни «Зеленого Балоника». З іншого боку, в мені почали вилуплюватися вірші — якісь інші, більш особисті, поява яких на світ була пов'язана з насильством над моєю вродженою сором'язливістю душі. Це інші «Слівки», не кабаретні, що затесалися тут поміж тими, затуркані й трохи збентежені таким товариством. Мало хто їх і помітив… Але це почуття ніяковості ставало дедалі прикрішим, так що невдовзі я почав боронитися від цих нападів. Невдовзі зміна умов нашого життя відкрила нові перспективи й дала мені можливість висловлюватися у спосіб не такий принизливий, як писання віршів. «Слівки» скінчилися.

Зрештою, мені не здається, що я аж надто змінився. Спосіб, у який завдяки цим «Слівкам» чверть століття тому на темному розі вулиці Флоріанської я запізнався з літературою, наклав відбиток на всю мою письменницьку кар'єру. Як тоді, так і сьогодні все в ній здається мені кумедною та несподіваною пригодою. І так само, як після першої збірки моїх віршиків я читав у найпершій у своєму житті «рецензії» такі люб'язності (солодкі слова), як «нікчемний покидьок», «дегенеративний дурник», «паплюження святощів» — так приблизно те саме я почитую й сьогодні. Тільки вже за щось інше: «Слівки» тим часом стали недоторканними, шанованими, увійшли ледве не до шкільної програми. Нехай же цей короткий науковий вступ прислужиться коханим малюкам, які пріють над твором: «"Слівки" Боя на тлі епохи» або «Крива гумору Боя на основі хронології "Слівок"».

Не обмежуючись цим загальним коментарем, я додав до нового видання «Слівок» примітки з поясненням найтемніших місць. Зізнаюся, що їх укладання далося мені не без труднощів; мені неодноразово вилазив боком мій брак наукового методу. Я намагався робити якнайкраще; за недосяжний взірець мені світив той шановний професор-полоніст, який (років п'ятнадцять тому) у «критичному» виданні творів Словацького рядок із «Гробниці Агамемнона» «тут чебреці (запашна трава) сумні спалених гір пахнуть» забезпечив таким поясненням: «Чебрець (польською combru) — косуляча або теляча печеня (польською comber)». З цього було багато сміху; зрештою, видавець мусив відкликати том і передрукувати сторінку. Цьому-то королю мимовільних наукових гумористів я й присвячую нинішнє перше «критичне» видання «Слівок».

Економіка кохання

Одним із найчастіше повторюваних трюїзмів є те, що світом правлять голод і кохання. Генрик Сенкевич іде ще далі у своєму пансексуалізмі, розмірковуючи, «яким шаленим парадоксом здалося б такому Бісмарку, якби йому хтось сказав, що кінцевою і єдиною метою всіх його зусиль є те, щоб уста Германа спочили на устах Доротеї». Щоб наблизити до себе цей афоризм, можете замінити Бісмарка на Пілсудського.

Голод. Отож, якщо ми визнаємо рівнозначність цих сил — голоду й кохання, — нас вражає нерівномірність у ставленні до них. Найвеличніші уми світу повсякчас б'ються над проблемою голоду. Вся наука, звана економікою, присвячена йому. Пекуче питання безробіття — це насамперед питання голоду. Соціальні виплати, колоніальна політика тощо — це питання голоду. Тривогу в усьому світі викликає ситуація, коли в одному куточку земної кулі марнується надлишок харчів, тоді як в іншому люди голодують. Жах викликає у кожного з нас звістка про втоплені в морі чи спалені казна-скільки тонн зерна, про невикопану картоплю.

Як же інакше виглядає справа з коханням! Не кажу, що про нього не пишуть — о ні! Але його зневажливо віддали на поталу поетам і романістам; це парафія белетристики. Цю одну з двох сил, що керують світом, соціологія заледве помічає. Цим капіталом навіть Маркс не цікавився.

Зауважу, що я говорю тут не про романтичне, індивідуальне кохання, а просто про любов у значенні фізичного потягу. Я навмисне хочу бути приземленим.

Кохання. Отож, якщо останнім часом нам здається божевільним парадоксом нищення зерна, коли воночас хтось голодує, то як нам видасться віковічне господарювання у сфері кохання? Нищення колосальних капіталів любові за умови пекучого голоду на неї було нормальним явищем. І якщо у випадку з харчами виправданням можуть слугувати труднощі з транспортуванням чи дисбаланс платіжних засобів, то тут ці дві речі — надлишок і голод — могли існувати пліч-о-пліч, і не те що ніхто не допомагав їм урівноважитися, а — здавалося б — уся турбота суспільства була спрямована на те, щоб цьому врівноваженню завадити.

Візьмемо класичний приклад із недавнього минулого. Був собі юнак, припустімо, двадцяти років. Від можливості одруження його відділяють довгі роки навчання, боротьби за життя. З погляду суспільства він шмаркач; що не заважає йому повною мірою відчувати любовний голод. Де, як він його задовольнить? Суспільство знизує плечима й не дає жодної відповіді.

У тому самому будинку, припустімо, живе кузина цього юнака, гожа панна років тридцяти п'яти. Заміж — це тоді було добре відомо — вона вже не піде; на ній поставлено хрест. Суспільний непотріб. Цнота б'є їй у голову, голод кохання скручує їй нутрощі.

Ось двоє людей, кожен з яких має надлишок того, чого потребує інший. За законами економіки — типові умови для обміну.

А результат цих двох голодів — голодів і надлишків разом? Найжалюгідніший. Хлопець ішов до публічного дому, де паплюжив перші квіти почуттів і звідки рано чи пізно приносив цілий букет хвороб. Дівчина билася головою об стіну, в'янула, марніла, слабувала на нерви та інші недуги, дивакувала — і так волочила своє смішне й марне життя. Суспільство звело між ними невидимий, але міцний мур, пильнуючи, аби надлишок кохання радше згнив, ніж наситив голодного.

Гріх, Гонор. Релігія мала на це відповідь: гріх. Це ясно й зрозуміло. Тут немає дискусій. Але найцікавіше те, що навіть ті індивіди, ті групи, які звільнилися від релігійних догм, перейняли її нещадне ставлення до статевих питань. Візьмемо в такій ситуації батька сімейства, бодай запеклого антиклерикала, «масона»: він був у цьому питанні так само невблаганний. Слово «гріх» він замінив поняттям «гонор» (честь) — ще безкомпроміснішим, бо гріх змивається покаянням, а пляму на гонорі не змиє ніщо. Гонор! «Який дідько його туди впхнув?» — питав Бомарше у «Весіллі Фігаро», що віщувало Велику французьку революцію. Минула велика революція і ще кілька менших, але в економіці кохання протягом усього XIX століття не відбулося жодних змін; а якщо й відбулися, то на гірше.

Так, XIX століття здається в цьому плані потворнішим, ніж попередні епохи. Ті принаймні були послідовними. Наприклад, звичай заздалегідь відправляти надлишок дочок до монастиря мав свою гуманну логіку. Потяг плоті містично сублімувався, зречення було оточене пошаною та поезією, молоді дівчата входили в товариство подібних до себе істот, у такий собі великий жіночий клуб. Вони були зайняті. Їхнє життя мало мету земну й позаземну; воно мало — що найважливіше — хоч якийсь сенс.

Але який сенс мало життя «старої діви», цього продукту міщанської культури XIX століття? Відібрати у жінки природну мету життя, не дати їй нічого натомість, зробити її безробітною в усіх сенсах цього слова, п'ятим колесом до воза в родині, приректи її на «цноту» і водночас цю цноту висміяти, приректи її на неминучу фізичну та психічну деформацію і змусити носитися з цим межи люди! Інквізиція здається мені менш потворною, ніж інститут «старої діви» — такої, яка сьогодні є майже міфом, але трагічних екземплярів якої я ще застав чимало.

А тепер погляньмо на інший бік: на того самого юнака. І тут знову буржуазна політика XIX століття виявляє стільки сліпоти й лицемірства! Раніше світ спирався на принцип раннього шлюбу, що майже збігався зі статевою зрілістю. За такого принципу ще сяк-так можна було висувати ідеал дошлюбної чистоти для чоловіків. XIX століття змінило це: військова служба, тривале навчання, повільна кар'єра відтермінували створення домашнього вогнища майже до тридцяти років. Десять років вимушеного целібату в період найпалкішого любовного голоду — та це ж суспільний факт величезної ваги! Уявімо собі таку зміну умов у якійсь із античних республік: це неминуче викликало б відповідні зміни в суспільних інститутах; ми постійно бачимо в античності, як статева етика змінюється в певних пунктах залежно від життєвих обставин. Тут же це не викликало жодних змін. Знову ж таки, перейнята з релігії зневага до статевих питань не дозволила навіть помітити цієї еволюції. Що ж, у релігії це зрозуміло настільки, наскільки правила, на які вона спирається, є незмінними; по-друге, мета життя переноситься на той світ. Але чим пояснити цю байдужість у світських законодавців? Жартівник міг би сказати, що закони завжди писали літні пани, які, зрештою, через своє становище перебувають у виняткових умовах, оскільки завжди мають у своєму розпорядженні хмару гарненьких прохачок, тож це питання не цікавило їх особистісно. Але фактом є те, що гніт аскетичної концепції життя, заплющування очей на статеві питання тяжіли над усією демократією XIX століття, позбавляючи її будь-якої сміливості та ініціативи не лише у вирішенні, а й навіть у порушенні певних проблем. Огризки релігійної аскези в суспільствах без віри!

Але аскеза — це надто гучне слово; просто повія протягом цілого століття була стовпом суспільної моралі, ледве не державним службовцем. Водночас, закріплюючи її необхідність, суспільство втоптало її в багнюку так глибоко, як ніколи досі.

Гадаю, не за горами той час, коли чинна й донині офіційна «економіка кохання» видасться чимось украй потворним і смішним. Хай там як, протягом усього століття не було серйозних спроб її перебудувати. І характерно, що сьогоднішні спроби створити нову статеву етику апелюють — можливо, навіть не усвідомлюючи цього — до раціоналізму XVIII століття.

Раціоналізм… Немає більш дискредитованого слова. Цікавий лінгвістичний каприз: прикметнику поталанило більше, ніж іменнику. Зі схваленням говорять: раціональне тваринництво, раціональне виховання, раціональне харчування. Але як іменник «раціоналізм» є майже образою. Винен у цьому, можливо, сам раціоналізм, який пнувся зі шкіри й удавав із себе силу, здатну розгадати всі таємниці буття. Тому зазвичай до «раціоналізму» додають прикметник «вузький». Але те, що раціоналізм виявився недостатнім відмикачем для секретних замків усесвіту — хіба це привід у найнасущніших життєвих справах плекати культ безглуздя?

Раціоналізму часто протиставляють віру. Але коли йдеться про суспільний устрій, приписи релігії були наскрізь раціоналістичними: це просто старі звичаєво-гігієнічні правила. Мойсей у пустелі був великим раціоналістом. І — дивна річ — саме тоді, коли вони відірвалися від реальності й уже нічому не відповідають, ці приписи стають найбільш непорушними й священними, як-от заборона їсти шинку та тисячі інших правил у євреїв. Раціональній дискусії, наприклад, про запобігання вагітності, як догмат віри протиставляють біблійну історію про долю Онана, що видає суто раціоналістичні мотиви. Тобто сьогоднішні аргументи мають поступитися раціоналізму аргументів, які були раціональними для поколінь з іншої частини світу кілька тисяч років тому. Я б не говорив про такі дитячі речі, якби вони так сильно не тяжіли й досі не тяжіли над багатьма важливими справами.

Отож у момент, коли проблеми нової статевої етики так жваво обговорюються, я саме готував до нового видання томик дрібних творів Дідро (Дені Дідро — французький філософ-просвітник) під назвою «Це не байка…». Є серед них один діалог: «Додаток до подорожі Бугенвіля, або Про невідповідність поєднання моральних понять із певними фізичними діями, які їх не припускають». Цей твір — як і майже все у Дідро — не міг бути виданий за життя автора й поширювався у списках; написаний у 1772 році, він з'явився друком аж у 1798-му. Надзвичайно забавне й цікаве чтиво. Можна сказати, що вся аргументація Рассела (Бертран Рассел — англійський філософ і логік) та інших — бо сьогодні ці ідеї буквально витають у повітрі — міститься там уже в готовому вигляді. Так само як Рассел за вихідну точку своєї книжки «Шлюб і мораль» бере спостереження нашого видатного земляка Малиновського (Броніслав Малиновський — видатний антрополог) над цивілізацією диких племен, так само Дідро поштовх дають враження тогочасного мандрівника Бугенвіля. У цьому світлі Дідро піддає дотепній та промовистій ревізії всю нашу статеву етику; він унаочнює її безглуздість та ілюзорність, що вироджується в монстра лицемірства й жорстокості. Але те, що англійський філософ і логік робить у систематизованому викладі, темперамент Дідро драматизує гарячим слідом у діалозі дикуна з капеланом, який у нього гостює, приправивши — за звичкою філософів вісімнадцятого століття — перебування капелана в хатині отаїтян (давня назва жителів Таїті) доволі пікантними епізодами. Варто перечитати зразок красномовства цього дикуна: Дідро наділив його всім своїм хистом!

«Що за потворна павутина нісенітниць, — каже Ору капеланові. — А ти ж іще не кажеш мені всього: адже відколи люди дозволили собі розпоряджатися на власний розсуд поняттями справедливості, віднімати або надавати речам довільного характеру, пов'язувати з певними вчинками добро і зло, звідси неминуче постають взаємні претензії, закиди, підозри, тиранія, заздрість, ревнощі, ошуканство, гризоти, таємниці, облуда, шпигунство, пастки, чвари, брехня. Доньки обманюють батьків, чоловіки — дружин, дружини — чоловіків; доньки — так, я в цьому певен! — душитимуть власних дітей; підозріливі батьки нехтуватимуть і занедбуватимуть своїх; матері кидатимуть їх напризволяще, злочин і розпуста постануть у всіляких подобах. Я знаю все це так, наче жив серед вас. Так воно є, бо так мусить бути; те суспільство, чий прекрасний лад ти мені вихваляєш, має бути збіговиськом лицемірів, які потай топчуть закон, або нещасних, які у своїй покірності самі стають знаряддям власної кари; дурнів, у яких забобони заглушили голос природи, або немічних, у яких природа вже не вимагає своїх прав… Вір мені, ви зробили долю людини гіршою за долю звіра…

Ці дивні приписи здаються мені протиприродними й усуперечними розуму; вони встановлені лише для того, щоб множити злочини… Протиприродні, бо припускають, ніби мисляча, відчуваюча й вільна істота може бути власністю іншої. Хіба ти не бачиш, що у твоїй країні сплутали річ, яка не має почуттів, думки, прагнення, волі, яку кидають, беруть, обмінюють без жодних скарг з її боку, з річчю, яку неможливо ні обміняти, ні загарбати, яка має волю й бажання; яка може віддатися або відмовити на мить, віддатися або відмовити назавжди; яка скаржиться і страждає, і робити яку предметом торгівлі означає перекреслювати її суть і ґвалтувати її природу? Ці приписи суперечать загальному закону живих істот. Чи можеш ти уявити щось безглуздіше за закон, який засуджує таку природну в нас мінливість; наказує сталість, на яку ми не здатні; ґвалтує свободу чоловіка й жінки, сковуючи їх навіки? Щось божевільніше за вірність, яка обмежує найпримхливішу з насолод одним-єдиним партнером; за присягу незмінності, яку складають дві особи з плоті й крові перед лицем неба, що жодної миті не лишається незмінним, під склепінням грота, що загрожує обвалом, біля підніжжя дерева, що трухлявіє, на камені, що хитається?»

Річ прикметна: раціоналізм XVIII століття більше дбав про очищення життя від моральних забобонів, ніж про політичний переворот; і ось, навпаки, французька революція принесла політичний переворот, але майже не зачепила тих забобонів, які в нових умовах існування викривилися ще потворніше. Озброєний і зневажливий до людей поспіх Наполеона, клерикальна реакція, літературний романтизм, кумедно щеплений на міщанській обмеженості, — усе це на ціле століття втопило будь-яку сміливішу думку про мораль. Скептичне й ліберальне міщанство виявилося в багатьох питаннях — як-от у культі цноти — суворішим за аристократію та селянство. Пародія на аскезу в матеріалістичній та гедоністичній буржуазії XIX століття — це одна з найкумедніших «людських комедій».

Тож, змарнувавши майже півтора століття, ми починаємо дискусію в тій самій точці, де її перервали; слухаємо як новину речі, які були сказані — часом значно сміливіше — сто п'ятдесят років тому. З тією різницею, що якщо тоді їх не можна було друкувати, то сьогодні їх друкують цілком вільно, про них можна говорити вголос. А якщо хтось вважає, що я занадто часто повертаюся до цих питань, прошу, нехай порівняє кількість друкарської фарби, що витрачається на ці справи, з тим, яке місце вони посідають у житті та думках окремих громадян, а також із сумою того, що щодня пишеться про справи, пов'язані з голодом шлунка. Це дуже благородно, що ми ламаємо руки над вагонами збіжжя, які топлять у морі, але так само пильно треба дбати й про пуди (давня міра ваги, близько 16 кг) людського щастя, які досі топлять у морі дурості, лицемірства та безпорадності.