Чи знаєш ти цей край?… (Краківська богема)

Правий берег Вісли

Коли з нагоди передмови до нового видання «Słówka» («Слівця») та чвертьвікового ювілею «Зеленого Балоника» (першого польського літературного кабаре) я замислився над давнім Краковом, то відчув, що цьому місту належало б присвятити окрему монографію. Бо Краків, яким його створив збіг обставин, був найоригінальнішим містом під сонцем, безперечно, унікальним явищем на земній кулі за всі часи. Уже з погляду географічного його розташування було особливим. Затиснутий у самісінький куток Галичини, відрізаний кордоном майже від усього Краківського воєводства, що опинилося під російською займанщиною, відрізаний другим кордоном від промислового басейну в Сілезії, позбавлений своєї столичності — бодай галицької — на користь Львова, втиснутий у план австрійської фортеці із забороною будівництва на передмістях, Краків мав підрізаними всі можливості для матеріального розвитку. Він був, як то кажуть, глухим містечком. У часи, коли я ходив до школи, з австрійської статистики я дізнався, що Краків має 56 тисяч мешканців. На початку XIX століття їх було, кажуть, вісім тисяч… Ось вона, доля колишньої столиці Ягеллонів. Попри це, Краків ніколи не зрікався своєї столичної ролі; навпаки, створені неволею умови існування одягли його в шати нового королівського величчя; йому судилося аж до кращих часів берегти певні духовні цінності, придушені в інших частинах країни.

Усе це разом робило з Кракова химерне створіння. Можна було б ризикнути й навести одне порівняння. Як відомо, Париж розкинувся на двох берегах Сени, причому поняття «rive gauche» (лівий берег) та «rive droite» (правий берег) викликають певні смислові та зорові асоціації. Так-от, Краків — як географічно, так і метафорично — був суцільним лівим берегом. Були там — ніби faubourg Saint-Germain (передмістя Сен-Жермен) — старі аристократичні палаци. Снували ним — як в околицях Saint-Sulpice (церкви Сен-Сюльпіс) — чернечі намітки, сутани та чорні капелюхи. Були поважні мури Академії, бірети та тоги; рої молоді висипали з університетських корпусів. Була й дільниця митців, де процвітали красні мистецтва і де в затишку майстерень озброєні вугіллям юні руки копіювали — щоправда, частіше гіпсових, ніж живих — натурщиць. Були й вузькі вулички, тихі, тихесенькі; і мальовничі куточки, і старі костели; — це був лівий берег, вельми імпозантний; ним не поцуралася б жодна столиця. Але на цьому все й закінчувалося: тоді як на правому березі Сени вирує весь модерний, багатий, людний, модний Париж, на правому березі Вісли були лише… Дембники (колишнє передмістя, а нині район Кракова).

Та що там згадувати Париж. От, приміром, Львів — ото був щасливець! Австрія зробила його, лихо знає за які заслуги, столицею; він був осідком Сейму, Крайового виділу, Намісництва, а тому зосереджував довкола себе тисячі інтересів. Розташований у величезній частині краю, яка була його природним запіллям, серед родючих подільських земель, він мав на додачу поблизу ще й окрасу — нафту! Тож Львів (порівняно з Краковом і як на мірку занедбаної Австрією Галичини) кипів життям; банки й банчики виростали й лускали, мов мильні бульбашки, торгівля зі сходом, гешефти, гешефтики, гумор, розмах, веселість. Львів вирізнявся при цьому щасливим змішанням крові: польської, русинської (як тоді казали), вірменської; — прегарні й охочі до життя жінки, співучість, музикальність, вогонь у жилах. (Три чверті співаків та співачок дарував Польщі саме Львів). Тож Львів дивився з жалем на тихий і вбогий Краків, тоді як Краків з висот своєї культурної величі споглядав Львів, ніби збіднілий вельможний пан на скоробагатька. Але фактом залишається те, що у Львові панував зовсім інший клімат.

Клімат… Пишучи про Краків у «Синах Землі», Пшибишевський змальовує Віслу, яка тече ліниво, повільно і дихає на місто заразою малярії. Чи мала ця метафора якесь реальне медичне підґрунтя? Одне відомо напевне: у Кракові панував якийсь органічний сум, якась, мовити б, інфекція смутку. Чи то діяли психологічні чинники, чи матеріальні умови, чи й справді щось крилося в самому кліматі?

Це приглушене життя, без несподіванок, без ризику й без перспектив, наклало на Краків свій відбиток. Це не було місто любові, як Львів. Якщо у Львові навіть страту вбивці оспівували у жвавій пісеньці «Бачиш, Левицький, що любов може — в холодній могилі коханої труп» (на мотив «Ах, ця трійка»), то Краків був німим, він не співав; хіба що якийсь п'яний муляр, повертаючись із шинку, горлав фальшиво: «Йде муляр, йде, вальса висвистує — а воша по коміру — а воша по коміру — маршем шпацирує»… Пишу це, аби підкреслити всю химерність народження пісні в «Зеленому Балонику». Цей вибух веселощів, що розійшовся по всій Польщі саме з цього Кракова, був, безперечно, парадоксом; зрештою, життя Кракова й складалося з самих лише таких парадоксів.

Воно було сумним. Те середовище, яке тоді задавало тон — аристократія, що в убогому Кракові була водночас єдиною плутократією — жило досить екстериторіально: у своїх палацах, у клубі, зрештою, за кордоном. Міщанство трималося стилю бідермаєр, доволі святенницького. Якщо й була так звана «розпуста», то не гучна, яка створює рух і дає заробіток сотням людей, а сором'язлива, закутна, потворна. І тут руйнівно впливала на Краків близькість Відня. Пляшки вина тутешній міщанин не випивав на місці, а їхав заради цього під якимось поважним приводом до «Відня». Звісно, така абстиненція фатально позначалася на місцевому житті. Неможливо описати, на якому низькому рівні стояв краківський «напівсвіт». Та й дівчата, що висипали з тютюнової фабрики, мало чим нагадували Кармен: їх точила бідність та бліда неміч (недокрів'я), а брак кокетства просто впадав у око. Можливо, саме цей брак дівочої зваби був однією з причин краківських злиднів; вони не давали того стимулу, який змушує чоловіка здобувати гроші чи вибиватися в люди за всяку ціну. Якщо так, то вони кепсько виконували своє жіноче призначення, яке полягає в тому, щоб стимулювати висхідний рух класів та оживляти обіг грошей. Так само вродливі, але безприданні дівчата з міщанських родин із покірністю прирікали себе на стародівство, яке панна з «доброго дому» не могла заповнити навіть заробітком. Ох, ці трагічні пари — мати з дочкою, — які роками виходжували по плантах (міському сквері на місці колишніх мурів), стаючи дедалі старішими й дедалі кислішими!

Вечір Удень Краків ще мав якусь подобу життя, не надто, втім, гармонійну з його мурами; зате вночі мури забирали повну владу над людиною. З ударом десятої години краків'янин, ощадливий з примусу, ховався до хати перед годиною традиційної шпери (зачинення брам), заощаджуючи на сторожеві не менш традиційну шістку (дрібну монету). Встигне чи не встигне… Встиг: задиханий добіг до брами, перш ніж сторож, який незадоволено споглядав ці перегони, встиг її зачинити, і за мить уже видзвонювали ту десяту чотири вежові годинники, і сурмив її маріацький гейнал на чотири сторони малесенького світу. На спорожнілій вулиці залишався лише поліціянт та ота самотня кокотка (повія), якій — як співалося в одній із пісень краківського вертепу — не залишалося нічого іншого, як закохатися в романтичну красу цього міста мертвих. Але невдовзі зникала в мурах і вона, з'являвся нічний сторож із алебардою, і можна було уявити, що ти опинився десь далеко, у середньовіччі.

Місто, Історія Бо зважмо, що стосунки Кракова з його мурами були геть іншими, ніж у будь-якому іншому сучасному місті. Всюди впродовж років точиться боротьба між каменем і людиною, життям і минулим. Місто ніби вихлюпується з казана своїх мурів, розливається ширше, створює нові райони, залишаючи пам'ятки осторонь. Краків до дуже пізнього часу майже весь був замкнений у просторі давніх мурів, нагадуванням про які залишилися Флоріанська брама разом із Ронделем (барбаканом), топографічним дороговказом — планти, а заповнювала все це мережа старовинних вулиць із вузлами костелів. У Кракові людина — у сенсі матеріального життя — була заслабкою, життя — занадто кволим, і мури раз по раз перемагали.

Не без боротьби: о ні. Ця столиця дивного благочестя мала в собі особливу живучість. Ніколи, навіть у найтяжчі часи гніту, вона не погоджувалася стати просто малим містом, як і сьогодні за жодних обставин не бажає ставати провінцією, васалкою Варшави. Раз по раз вона створювала собі форми, часом химерні, у яких маніфестувала свою осібність, суверенність. Але боротьба з мурами була важкою.

Обряди Ніщо в цьому місті не було таким, як деінде. Пори року позначалися тут обрядами. Гробниці, травневі богослужіння, Свято Тіла Христового, лайконик (традиційний персонаж краківського карнавалу, вершник на бутафорному коні), вінки, пастерка (різдвяна нічна служба) — загалом усі урочистості відігравали в житті Кракова непропорційно велику роль. Розвивався хист до декоративності. Після Великодня в усіх салонах тільки й розмов було про те, як пречудово виглядав єпископ Дунаєвський із митрою на срібному волоссі. Про нього говорили так, як деінде говорять про акторку. Особливим збігом обставин цю природну схильність ще дужче посилило політичне становище Кракова, зробивши його привілейованим містом для національних урочистостей, присінком до Скалки та Вавеля.

Перевдягалися також за кожної ліпшої нагоди. Ще з дитинства пам'ятаю кількох людей, які постійно ходили в кунтушах, при шаблях; інші — у чамарах (чоловічий верхній одяг із декоративними шнурами). Міщани одягали клейноди цехів або куркового короля, професори — тоги, «соколи» (члени патріотичного гімнастичного товариства) — свої долмани (гусарські мундири) та петельки, селяни — сукмани; повсякчас щось святкували, ховали, вітали… То докторат sub auspiciis Imperatoris (під покровительством Імператора), то Третє травня, то похорон Міцкевича, то приїзд ерцгерцога. Тарновському на три роки продовжували ректорство, бо в програмі були якісь урочистості, а ніхто не мав такого показного вигляду в тозі, як він. Коли художню школу перетворювали на Академію, перше, що спало на думку, — це тоги та горностаї. Звісно, скрізь бувають якісь урочистості, але вони розчиняються в потоці живого буття, тут же місто жило ними, як наркотиком. Взагалі ніде так, як у Кракові, не жили уявою, і так мало — реальністю. Життя було мрією, роззявлянням рота, мандрівками в уяві на всі можливі коронації.

І стосунки з природою були особливими. Сонце, Місяць Сонце почувалося там ніяково, навіювало сум. Воно нетактовно освітлювало злиденність існування, змарнілі й зблідлі обличчя жінок, немодний, перелицьований та штопаний одяг. Зате місяць був як у себе вдома, він дивовижно гармоніював із краєвидом вузьких вулиць та завулків, мав якусь спорідненість із людьми. Краків був лунатичним містом. Ніде, окрім Кракова, я не пам'ятаю, щоб цікавився місяцем; у Кракові ж повня не давала мені спокою, виганяла мене з дому. Ніде я не чув про лунатиків, а в Кракові про них розповідали раз по раз.

Ніч у Кракові мала свою примару. Нею був релігійний художник Францішек Крудовський, таємничий чоловік, відлюдник, якого вдень ніхто не бачив. Зате вночі, хоч би якою вулицею і хоч би о котрій годині ти йшов, раптом із темряви виростала висока постать Крудовського. Справді, можна було запідозрити, чи не володіє він даром роздвоєння (а чому б ні?) і чи не з'являється одночасно в кількох місцях.

Це був той давній Краків мого дитинства. Краків моєї юності вже був іншим. З цих мурів, мов за помахом чарівної палички, почали проростати нові пагони. Зі світських салонів та ризниць життя вирвалося на вулицю, зашуміло по кав'ярнях. Молодь, якої раніше в Кракові не було помітно, заполонила все своїми пелеринами. На лівому березі Вісли розквітло нове для Кракова явище — богема. І якби ж то одна! Майже одночасно Краків бачив богему художників, богему Павліковського, богему Запольської, богему Пшибишевського, броновицьку богему, ба навіть, можна сказати, богему Лутославського та Дашинського, не рахуючи студентської богеми, що підживлювалася молоддю, яка раз по раз тікала з-за кордону, та фалангою молодих дівчат, уперше допущених до університетських студій. Це було одне з найенергійніших омолоджувальних «лікувань за методом Штайнаха», які коли-небудь бачив світ.

Усе це пронеслося. «Зелений Балоник» став крапкою над «і» у цьому перетворенні старого Кракова. Радісним усвідомленням. Покладенням усіх цих подій на музику пісні. Штурмом місяця. Життям, що приймалося в пігулках. Що кілька тижнів — одна ніч. Кілька годин дивовижної ілюзії, що ця забава побратаних між собою Мистецтв є піною, яка пливе широкою рікою, що цей шампань, який іскриться в келихах, є звичним напоєм порядної людини, що там за стіною спить велике місто, яке вранці прокинеться повним життя… І справді, коли оглядало кімнату, можна було піддатися цій ілюзії. Що за цікаві пики! Таланту, інтелекту стільки, що можна було б наділити ними всю Польщу. Дайте їм лише ту «точку опори», якої марно благав Архімед.

Пам'ятаю одну таку ніч, після якої вранці вся компанія від Михалика висипала на вулицю. Ранок був брудно-сірим. Флоріанська вежа, трохи захмеліла, хиталася на ногах, як це увічнив Щиґел у своєму фресці. Маріацька вежа теж мала корону набакир. Баби в червоних хустках сунули з вокзалу з кошиками на базар. Велетня Вітольда Носковського в матовому напівциліндрі та в розкішній шубі з пелериною перехожі жінки цілували в руку, приймаючи його щонайменше за каноніка. Окрім того, було порожньо. Кокотка — будемо сподіватися — вже давно спала. Ми йшли Флоріанською вулицею, Краківським Ринком, Гродською, минаючи костел Діви Марії, костел святої Барбари, костел святого Войцеха, костел Домініканців, костел святих Петра і Павла, костел святого Егідія, костел святого Андрія, кафедральний собор, аж до самої Вісли. Вона текла сіра, мілка, збідніла, трохи кумедна. За нею вдалині бовваніло кілька хатинок. Правий берег Вісли. Дембники.

Цей правий берег Вісли і те, чого там не було, — це і була драма краківського життя.

Мури і люди

У попередньому нарисі про старий Краків я згадував про боротьбу мурів із живими людьми. Ця боротьба — річ не така проста: і мури, і люди — речі гідні поваги; на чиєму ж боці бути? Сьогодні існує, у вигляді спеціальних установ, охорона мурів від людей, але де ж охорона людей від мурів?… Віднедавна діють реставраційні відомства, і це добре. Але мимоволі закрадається думка: якби такі відомства існували віддавна, скільки прекрасних речей не з'явилося б на світ. Гордість Кракова, одна з його окрас та оригінальностей — планти, народилися внаслідок неймовірного вандалізму: вони виникли на місці знесених міських мурів. Усі захоплюються Флоріанською брамою: колись така була на виході майже кожної вулиці середмістя. Їх знесли.

Вітер Та й саму Флоріанську браму ледь не знесли, і варто зауважити, чому вона, за переказами, завдячує своїм порятунком. А саме: під час дебатів у міській раді, коли її знищення вже було ухвалене (знесли ж бо ратушу на ринку!), один із радників виступив проти, мотивуючи свій протест тим, що під Маріацьким костелом і так дмуть страшні вітри; тож якщо знести ще й Флоріанську браму, протяг стане просто нестерпним. Бачу, ви посміхаєтеся: яка дурниця! Але це не була така вже дурниця, і вона мала свої підстави. Чи знаєте ви, що таке вітер під Маріацьким костелом, а вітри там і справді бувають жахливі? Це було зневагою для вірян, які йшли до храму, це було трагедією для поважних жіночок, питанням їхньої гідності та честі. Я це ще розумію, але загалом одне покоління не розуміє іншого. Не треба дивитися на минуле сьогоднішніми очима. Нині жінка, у своєму грибку на голові, у своєму бербері (плащі-дощовику), кепкує з примх погоди, завжди може бути витончено й охайно вбрана, дрібочучи гарно взутими ніжками по гладкому асфальту. Сьогоднішня мода демократична, пристосована до пішоходів і трамваїв. Але ще за моїх часів моди створювалися для дам, які їздили в каретах, а простий люд, що ходив пішки, покірно їх переймав. Уявіть собі важку сукню до землі, величезний капелюх із різноманітними кукуріку, страусами, колібрі, виноградом — цілі висячі сади на голові, ноги в калошах, з яких не вилазили по кілька місяців через страшне болото; уявіть собі все це в негоду й вітер, такий, який бував під Маріацьким костелом, де конфігурація вулиць створювала воістину пекельну розу вітрів! Уявіть собі жінку, яка підбирає сукню, в котру вихор дме, мов у вітрило, зриваючи водночас із голови капелюх, оголюючи байкові панталони, вивертаючи парасольку й перетворюючи її власницю на втіху для натовпу, що поспішає до Божого храму. А що вже казати про даму в «ротунді» (важкій накидці без рукавів), яку на початку нашого століття ще носили пані, у важкій ротунді без рукавів! Так от, розважливий голос того райці врятував Флоріанську браму. Але вона була під загрозою і вдруге. Це сталося саме тоді, коли кінний трамвай перебудовували на електричний. Пам'ятаю цю визначну подію і дискусію, що точилася на цю тему в домі Пшибишевських. Стаха обурювався: його пречудовий середньовічний Краків обплутають дротами! Здавалося, що вже й кінний трамвай став недоторканною традицією — настільки все у Кракові набувало характеру пам'ятки старовини. А Виспянський зі своєю кпинливою посмішкою радив таке вирішення: запровадити електрику задля прогресу, але зберегти «почесного» коника, який біг би попереду трамвая, задля традиції. Отож, Флоріанська брама опинилася під загрозою через те, що сам трамвай заледве в неї вміщався, а для верхніх дротів уже не було місця. Інженери запропонували проєкт — підрізати арку брами. Легко уявити, який галас зчинили реставратори: нищити ці розміри, ці дивовижні пропорції, зазіхати на віковічні мури! Зрештою знайшли інший вихід: заглибили браму знизу, понизивши на відстані кількох десятків метрів рівень вулиці. І на це бурчали старі, але їх уже не слухали. Сьогодні ніхто про це не пам'ятає і продовжує захоплюватися незрівнянними пропорціями… Нехай тільки ніхто не запідозрить мене у браку сентименту до мурів Кракова. Навпаки, я в них закоханий. Зрештою, весь «Зелений Балоник» був мало не духовним представництвом реставраційного уряду; він неодноразово ставав до бою за цілісність скарбів давнього Кракова. Та й як могло бути інакше! Але право на сміх є давнішим за всі мури на світі. Ця «війна мурів» часом мала свої драматичні епізоди. Щоб збудувати театр, знесли шпиталь Святого Духа; там була стара каплиця, яка припала до душі Матейку. Він хотів урятувати цю каплицю, пропонував реставрувати її власним коштом і перетворити на музей. Нічого не допомогло: знесли. Матейко був почесним громадянином Кракова; розгнівавшись, він відіслав диплом назад. Місто відправило до нього депутацію з проханням забрати цей крок назад. Він прийняв їх дуже різко. «Пане художнику, — мовив один із ображених міських достойників, — таж і ми кожен камінь у Кракові знаємо і любимо». — «Так, кожен камінь, який веде від Гавелки до Венцеля» (два відомі шинки), — відрізав Матейко і залишився невблаганним. «Руйномури» — так називали міських вандалів захисники старого Кракова. Які ж палкі битви точилися за будиночки біля костелу святого Егідія; вони не мали самостійної цінності, але мали честь служити обрамленням для Вавеля. Можливо, колись, коли вони тільки виросли з землі, ними обурювалися як спотворенням, але око вже так звикло до них: традиція. Часом ця традиція падала комусь на голову, наче черепиця. Ось епізод, сьогодні вже геть забутий: авантюра з так званою «баштою Костюшка». Був при вулиці Подвалє занедбаний сад, у якому стояла якась руїна. Купив усе це як будівельний майданчик один міський радник і торговець вином, маючи намір звести великий сучасний готель. Коли він уже готував плани, раптом на нього падає протест від відомства реставраторів: у цій башті, а точніше будиночку, провів, як з'ясувалося, одну ніч Тадеуш Костюшко в добу повстання. Не вільно зносити: пам'ятка, реліквія. Купець скипів гнівом. Як це так: купив будівельний майданчик, заплатив солідну ціну, а тепер має берегти його собі на згадку? Треба ж людину попередити! Стояла ця руїна стільки років, ніхто про неї не дбав, а щойно він захотів звести для міста пристойний готель, йому висувають Костюшка? Але навіщо говорити прозою, коли я оспівав це віршами в «Зеленому Балонику»: «Діються дива; от, стояла буда, пес не турбувався про це; аж в одну мить щось у ній відкрили; це святість, реліквія, золото! Тут, під цією грушкою, дрімав Костюшко: тож зчиняється галас; а під цією другою Коллонтай Гуго владнав малу справу! Хочу закладати фундамент, а ті далі в лемент: — Ради Бога, не чіпай грушки! — І плати ти, чоловіче, по цілому століттю, кошти повстання Костюшка…» Так бідкався торговець вином і міський радник. Але цей радник був політичною силою; спеціалістом із фальсифікації виборів, творцем певної системи виборчих урн, що склала епоху в політичному житті Галичини. Свідомий своєї ваги, він не дав собі наступити на ніс панам реставраторам, тим паче що в той час консервативний курс сильно впав. Поки газети вирували полемікою про «Башту Костюшка», він нишком закликав мулярів і протягом однієї ночі впорався з цією невеличкою будівлею; наступного ранку не залишилося й сліду. Він розумів, як політик, красномовність доконаних фактів. І справді, дискусії припинилися як ножем відрізало; відтоді й чутка про «Башту Костюшка» зникла. Хіба що радник, знеохочений усім цим, так і не збудував готелю, а звів приватний будинок для себе. Ще один приклад тиску мурів на людину. Якось при іншій нагоді я занотував один із психологічних фактів. А саме: в ту епоху, хоч би як чоловік і жінка хотіли зустрітися і провести час разом, завжди, перш ніж дійти остаточної згоди, вони потребували якогось пристойного приводу. Треба було щось показати. Тому кожен світський власник холостяцької квартири щось колекціонував — порцеляну чи щось подібне, а кожна дама цікавилася колекціями. Але де ж у Кракові знайти холостяцьку квартиру та порцеляну! Тож перші побачення були дуже ускладнені. Було одне привілейоване місце: костел святої Катерини, розташований у безлюдному кварталі, майже завжди зачинений і порожній, де якась стара картина, доволі непристойна, зображувала пекельні муки грішників. Показ цієї середньовічної пам'ятки — це й була «порцеляна» богемного Кракова; туди можна було привести даму, не надто бруталізуючи ситуацію, а треба знати, що дами з епохи рембрандтівських капелюхів були страшенними мімозами. Брамник впускав до зачиненого костелу за невелику плату, показував картину, після чого залишав пару в темних хорах. Це додавало найзвичайнішому побаченню присмаку перверзії, до якого молоді декаденти допасовували решту, декламуючи «Літанію до Сатани» Бодлера і сильно ризикуючи спасінням душі. Сьогодні така пара просто пішла б у кіно. Когось, можливо, обурить таке зіставлення? Що вдієш, воно дуже істотне; саме таким і був Краків. Костел бував там, як у середньовіччі, плащем, що прикривав життя Ероса. Недільна меса у отців Капуцинів, напівморок травневих богослужінь — скільки ж флюїдів любовних мрій вони ввібрали! Добрі отці єзуїти в костелі святої Барбари навіть вважали за потрібне розділяти статі на вечірніх службах, ставлячи чоловіків по один бік, а жінок — по інший.

…Я й досі бачу панічку, яка змагається з вітром під Маріацьким костелом. Смішно. Але що на цьому тлі не було смішним? Коли Краків вирішив ушанувати пам'ятником Адама Міцкевича, сушили голову над місцем; звісно, Ринок, що може бути гіднішим за поета! Кілька років тривали конкурси, потім змінювали, виправляли, кілька років тривало встановлення — видно, передчували небезпеку. І зрештою, коли його відкрили, ох, яким же мізерним і смішним здався цей пам'ятничок між маріацькими вежами та громадою Суконних рядів на тлі архітектури Краківського Ринку. Загалом ніщо не було на своєму місці на цьому Ринку: хіба що процесія Тіла Господнього тримала марку. Й інші міста мають такі історичні місця, але завдяки інстинкту життя залишають їх осторонь; у Кракові ж кожен мешканець бував на Ринку разів по п'ять на день — до банку чи в кав'ярню, куди б він не йшов, мусив проходити там. Він снував, цей сумний анахронізм, під поглядом тих веж, сонно рухався в полі потужного й ворожого йому магнетизму. Де б він не був, щогодини чотири вежові годинники, змішуючись із сурмою гейналу, наздоганяли його своїм memento mori (пам'ятай про смерть). Він отруювався малими дозами щодня, сам того не знаючи, наче робітник на ртутних копальнях.

Я щойно перечитував «Синів землі» Пшибишевського та сторінки, присвячені Кракову. І по роках зрозумів, що задум оселитися в Кракові був для нього самогубством. Саме для Пшибишевського, такого надчутливого до мови каміння. Краків звалився на нього, наче в тій драмі труна святого Станіслава на сміливого лицаря. Відтоді він животів із перебитим хребтом.

Виспянський… Так. Цей був наче рослина, що виросла з цих мурів у мороці підземель. Блідий, без краплі крові, цей геній місця краківських мурів умів жити з ними. Але заледве чи не він один.

А інші? Що вдієш, як жити в цьому місті, де мури змовилися на згубу людини, чигаючи лише на те, щоб її засмутити, висміяти і — вбити? Загинути або боронитися. І з перспективи чверті століття «Балоник» здається мені саме таким актом самооборони. Досить показово, що він розпочався з дружнього шаржу на Вавель. Погляньте на стіни в цій «Ямі»: тут карикатура на Віслу, там п'яна Флоріанська брама, онде пліткують маріацькі вежі. Мури карикатурили пильніше, ніж людей. Самооборона, відплата. Проти смішності боронитися сміхом. «Насильство нехай насильством відбивається». Укласти якийсь почесний мир, знайти якийсь modus vivendi (спосіб співіснування)!

Але боротьба була нерівною. І якби не події, що змінили життя Польщі, нас усіх там зжерли б ці мури. Ваш Краків

Монографія, на написання якої заслуговував би давній Краків, не була б повною, якби не намагалася вникнути в умови, завдяки яким це місто аж до кінця XIX століття залишалося єдиним у своєму роді в Європі аристократичним поселенням. Багато причин склалося докупи: і феодальні тенденції Австрії, і поміщицький характер краю, і брак природної противаги у малому містечку, позбавленому торгівлі та промисловості, і, зрештою, не в останню чергу, вплив кількох особистостей. Усе це дало у Кракові на кілька десятиліть одній касті владу настільки повну, яка, можливо, ніколи й ніде їй не належала.

Те, що в її руках була політична влада, випливало з устрою, з виборчого закону, із союзу з урядом, із духовенством, з економічної переваги, з темноти та злиднів мас. Породичавшись і поклопотавшись між собою всіма способами, поєднана безліччю різноманітних зв'язків, ця каста створювала при цьому щось на кшталт природного масонства. Вона мала руку всюди, вміла використати всі інтереси, всі слабкості, бодай за допомогою дуже закритого клубу, де, однак, як бажані партнери за гвинтом, приймалися і головнокомандувач-генерал, і голова суду, і керівники всіляких установ. Усе ця каста могла зробити для «своїх людей», усюди могла дістати неприємних їй осіб. Вона могла, перефразовуючи Людовика XIV, сказати: «Країна — це я».

Яким був соціальний баланс цієї гегемонії? Не хочу в це заглиблюватися. Боюся затьмарити колорит цієї гавенди (невимушеної розповіді). Особливо небезпечно дивитися на це очима ззовні. От, почитати хоча б такі «Спогади краківського студента» Вацлава Налковського. Бррр! Тож таким був цей Краків мого дитинства? Або уривок із листа Стефана Жеромського до нареченої:

«Якби ти була тут і якби бачила цю голу дурість, це зухвале паскудство, це зловживання словом, цю помпу ідіотів — ти б сміялася до упаду, як я. Галичина — Краків, це невичерпне джерело гумору, це просто сам гумор, що потребує опису. Навколо злидні, голод, темнота — і ці… у своїх кунтушах і… китах (плюмажах на капелюхах)».

Це враження Жеромського з… похорону Павла Попеля.

Але ми не будемо тут відновлювати відлуналих, на щастя, процесів. Пригадується мені така історія. Під час війни у Відні у справах Н. К. Н. (Національного ковельського комітету) зустрілися Владислав Михаловський, колись уславлений галицький староста, особисто один із найдотепніших і наймиліших людей, один із тих чарівних митців без портфеля, та Ігнацій Дашинський. Вони були з часів урядування Михаловського запеклими політичними ворогами, але особисто не стикалися. І от ці двоє людей припали один одному до серця. Коли одного разу (сцена, гідна де Флера!) вони згадували за келихом вина колишні битви, екссатрапа уряду, жартівливо погрожуючи пальчиком народному трибуну, казав: «Але ж ви, пане посол, відводили на мені душу; називали мене ідіотом, покидьком, крадієм державних грошей, убивцею…» — «Нічого це пану графу не зашкодило», — добродушно сміявся Дашинський, обіймаючи його за стан. І так воно є: ідеї непримиренні, але люди завжди можуть порозумітися, бодай пізно, як Гервазій із Протазієм… Нехай же мені буде дозволено поглянути на цей давній Краків лише оком митця.

Краківська аристократія — треба віддати їй належне — мала непересічний хист до життя. Окрім своїх матеріальних переваг, вона зробила те, чого — як закидає йому Бальзак в одному зі своїх романів — не зуміло зробити паризьке Сен-Жерменське передмістя за часів Реставрації: прибрала до рук усі культурні центри. Це було справою передусім двох людей: Станіслава Тарновського та Станіслава Козьмяна.

Діяльність, яку розгортав Тарновський, була чимось дивовижним. Він був професором польської літератури, багаторазовим ректором, президентом Академії, писав безліч книжок, видавав власним коштом щомісячник, який значною мірою сам і заповнював, був міським радником і послом до сейму, сипав політичними статтями, виступав, головував усюди, де була потреба в його участі… Коли на його власному ювілеї славили на всі лади ці заслуги, кадячи йому понад усяку міру, він сам відчув потребу виправдатися, що зміг зробити аж стільки: посилався на дари, якими його наділило Провидіння, давши йому, серед іншого: «…пам'ять чудову — здоров'я рідкісно добре — статок значний, та не надто великий, щоб стати тягарем»… Так свій статок окреслив Тарновський, одружений із Браницькою, один із найбагатших людей у Польщі.

Дало йому Провидіння ще й інші різні речі, що зумовлювали його роль краківської Сесіль Сорель: розкішну голову на занадто малому тілі, яке він візуально збільшував акторським жестом; голос гнучкий і чудово модульований, хоч і постійно на межі манери, що аж просилася на пародію і неодноразово була пародійована. Усе це разом можна було б описати як: гетьман, що кокетує.

Тарновський був ексцеленцією, таємним радником; з нагоди його ювілею тогочасний намісник Галичини Анджей Потоцький клопотав для нього про Золоте Руно — найвищу нагороду, яка робила її власника «кузеном цісаря». Але, попри все, гетьман-професор цієї відзнаки не отримав: Франц Йосиф, який був притчею во язицех як анальфабет (неписьменний), ніяк не міг змиритися з тим, щоб цей його родинний орден завис на грудях хай там як, а все ж професорських… Прагнучи підсолодити відмову, він лише надіслав у день ювілею власноручного листа, укладеного в надзвичайно улесливих виразах. Тарновський відчув рекузу (відмову) і показав це у свій панський спосіб. Дякуючи всім, хто долучився до вшанування його ювілею, він з витонченою вдячністю згадав про цього листа, додавши: «Це буде не перший цісарський лист в архівах моєї родини; він лежатиме там поруч із листом Карла П'ятого»…

Не знаю, чи Франц Йосиф відчув цю шпильку…

Іншого штибу, але не меншої життєвої сили був Кожмян, цей знову ж таки у французькому стилі вісімнадцятого століття: скандальний залицяльник, а згодом морганатичний чоловік видатної акторки. Як цей чоловік умудрявся водночас бути непересічним директором театру, редактором «Часу», послом (депутатом), душею галицько-віденської політики, письменником, публіцистом та ще й запеклим картярем на додачу?

Коли я з ним познайомився, йому було вже за вісімдесят, він був сивий як голуб. У голові йому вже трохи паморочилося, плуталися часи й люди, живі й мертві, але він любив заговорювати до мене напівголосом про театр, у якому вже багато років його нога не ступала — подейкували, через заборону сповідника, коли після смерті Гофманової він відбув покуту й зрікся колишніх гріхів. Сповідник наказав йому, окрім того, перекласти з іспанської багатотомне житіє якогось святого. Кожмян тоді мешкав у Відні у свого позашлюбного сина, одруженого з донькою віденського фольксзенгера (народного співака); це спільне господарство двох тестюків і покута Козьмяна на такому тлі — це мало бути щось неймовірно кумедне.

Загалом про життєздатність цієї касти та її традиціоналізм свідчить те, що вони часто мали бастардів (позашлюбних дітей), серед яких поголоска називала низку непересічних імен, як-от Моджеєвська, Клячко «і їм подібні».

Розмовляв я якось про театр зі старим краківським клабменом (членом клубу) Шимберським, непримиренним із сучасністю хвалителем давнини. Зайшла мова про Тшцинського. «Ет, що то за директор! — зневажливо махнув рукою Шимберський. — Жодного послуху, жодного ладу. От Кожмян — то був директор! Пам'ятаю, якось покійний Артур Потоцький каже мені: „Шимберсю, ходімо за лаштунки“. Пішли. А Собеслав, молодий шмаркач тоді ще, який дуже не любив, коли ми туди заходили, кричить на весь голос: „Ліжка давайте! Пани йдуть!“ Я скаржитися до Козьмяна. Кожмян велить покликати Собеслава. І давай його шпетити: „Ти, дурню (каже), за честь мав би вважати, що мої друзі сюди приходять. Ану перепроси негайно! А тепер марш звідси, геть!“ Оце був, пане мій, директор», — з ентузіазмом підсумував Шимберський.

Отже, ці двоє людей — Тарновський і Кожмян — тримали у своїх руках політику й освіту. «Культура і мистецтво» залишалися в тій самій сфері. Махером (ділком) від мистецтва був висміяний граф Зизьо (Цєшковський); багаторічним головою Товариства друзів красних мистецтв — щирий шанувальник живопису граф Едвард Рачинський, одна з найцікавіших постатей давнього Кракова. Весь цей аристократичний світ переходив через майстерню Матейка, позичаючи йому свої найпородистіші голови як моделі для картин. Музичний оазис — чи не єдиний, поки мій батько не перебрався до Кракова — становив салон княгині Марцеліни Чарторийської, учениці Шопена. Інтелектуальна бесіда процвітала на недільних зустрічах у Людвіка Михаловського. Найвидатніші, найкультурніші люди — Моравський, Павліцький, Потканський, Соколовський, Константин Гурський та інші — були товарисько й духовно врослими в це середовище. Навіть без тиску снобізму все складалося так, щоб усе життя тогочасного Кракова оберталося навколо нього.

Не кажучи вже про інші, більш приземлені мотиви. Хто мав руку на університеті, на Шкільній раді, на Академії (стипендії, подорожі, нагороди — все для слухняних діток, нічого для норовистих), той тримав у жмені все. Навіть живопис, окрім Товариства друзів (закупівлі), перебував під патронатом Академії та її премій. Ох, ці щорічні невимовні звіти про нагороди Барчевського, написані пером графа Єжи Мицельського, однієї з найкомічніших — і то яким теплим комізмом! — постатей тогочасного Кракова! Але тут я вже відкладаю перо; Єжи Мицельський заслужив би на окрему монографію, це був один із тих персонажів, які наче скомпоновані великим гумористом.

Лише одну історійку про Мицельського. Цей добрий чоловік мав усі можливі снобізми, був ласий до титулів, почестей, відзнак. Він домагався звання камергера; цісар довго відмовляв йому з тих самих причин, що й Тарновському в Золотому Руні: Мицельський був професором університету! Нарешті він отримав омріяне камергерство, а перед самою війною став — яке запаморочення! — членом Палати панів. Він був «особистим» приятелем престолонаслідника ерцгерцога Фердинанда та ерцгерцога Карла Стефана. Після вибуху війни, манівцями «головної квартири» він дійшов до… ідеї легіонів і віддався їй усією душею. Протягом усієї війни він жив трохи ерцгерцогами, але переважно, з безмежною відданістю, легіонами. Після розпаду Австрії він переніс свій культ на Пілсудського. Але одного дня його прорвало. — Ех, Владзю, — загнав він Вл. Михаловському, який пізніше дивовижно розігрував цю сцену в особах, — вільно ж бо людині трохи помріяти. Уяви собі, що от ми так сидимо, і раптом телефон: Hallo! hier Konopisch (резиденція ерцгерцога Фердинанда Конопіште)… Сама ерцгерцогиня говорить. (Тут Мицельський зігнувся в поклоні). Kommen sie doch nach Konopisch, Herr Graf? — Ja wohl, kaiserliche Hochheit, wenn ich dieser Gnade würdig bin… (Новий розімлілий уклін до уявного телефона). А сьогодні що? (з комічною люттю гатячи кулаком по столу): Бельведер. Бельведер. Бельведер.

З Мицельського потроху підсміювалися всі; у «Зеленому Балонику» він був постійною мішенню для дотепів. Він і сам виявляв у цих речах і культурне розуміння жарту, і дитяче марнославство. Коли нас запросили до Львова і ми зібралися туди з краківським Вертепом, ми випустили ті сцени й ті ляльки, які здавалися нам менш зрозумілими для Львова. Не взяли ми й ляльку Мицельського, текст якої, зрештою, був доволі дошкульним. Випадково Мицельський опинився на львівській прем'єрі Вертепу; він прийшов до нас за лаштунки з докорами: «Але ж мене тут знають, чудово мене знають, це б їх дуже розважило, чому ви мене не взяли?» Бачачи його щиру прикрість, я вночі відправив термінову депешу до Зенона (Прушинського): «Вислати Мицельського бліцом (блискавкою), заберу від кондуктора». Наступного вечора один із наших поїхав на вокзал і справді побачив кондуктора, який тримав у руках розкішну ляльку, шедевр Пюже. Мицельський був на сьомому небі від щастя: згодом він виманив цей документ у Зенона, розчулено розцілував телеграму і сховав її на пам'ять. Він повторював мало не зі сльозами на очах: «Вислати Мицельського бліцом, вислати Мицельського бліцом…» Чиста дитина!

Панський життєвий хист, інстинкт влади спонукав жіночу половину аристократичного клану обплутувати місто іншою сіттю — філантропією. Це була територія, де графиня стикалася з «пані з міста» і гіпнотизувала її. Стара графиня, більш чи менш доброчинна, була у Кракові силою. У чорній мантильці, у стоптаних черевиках (і так усі знають, хто вона така) або трясучись у старій гербовій ландарі, у тісному контакті з кимось із отців-єзуїтів, вона була втіленням протекції — тієї самої протекції, яка з неминучості відігравала таку роль ув устрої тогочасного Кракова. Тож краківська графиня знала свою силу, і коли настала нова епоха, нелегко зрікалася своєї королівської влади. — «Алло! Говорить графиня Х, — такий різкий дзвінок пролунав якось у редакції „Часу“, — я хотіла запитати, чи „Час“ усе ще є католицьким часописом?» — «Не знаю, пані графине, головний редактор вийшов і не залишив мені жодних вказівок із цього приводу», — з цілковитою серйозністю відповів той, кого запитали.

Це був «бунт молоді» в особі заступника редактора «Часу», покійного Стася Коперницького. Запитувачкою була могутня графиня Х, яку молодь її ж кола називала «das verrückte Kanguru» (скажене кенгуру), а йшлося їй, здається, про те, що «Час», знуджений одвічним переліком розкладу руху всіх графинь та підграфинь, які збирали пожертви перед Великоднем у кількох десятках костелів, учинив замах на цю вже мертву, а колись надзвичайно жваву рубрику.

Але про «Час» треба розповісти окремо, це надто багата тема. Цікавою є ця риса, також знаменна для тогочасного Кракова. Коли на противагу цьому єдиному протягом багатьох років у Кракові часопису постала опозиційно-демократична «Реформа», вона довго існувала лише завдяки щедрості Мечислава Павліковського, а дім Павліковських, споріднений майже з усією аристократією через свою багаторазову «дзедушицькість» (родинні зв'язки з родом Дзедушицьких), мав знову ж таки ознаки дуже замкненого аристократичного палацу. Таким чином, усе в тогочасному Кракові мало аристократичний відбиток, аж до… демократії включно.

Звісно, так зване краківське «товариство» не могло уникнути в багатьох речах ознак провінційності. Воно, зрештою, не було однорідним, охоплюючи цілу гаму відтінків — від автентичних польсько-європейських Германтів, близьких до Орлеанів чи Бурбонів, аж до Іксінських із Псячої Вільки. Ці останні, звісно, були «найблакитнішої крові». Ще за моєї пам'яті уславилася якась панна Городиська (якщо я не помиляюся) тим, що при вигляді портрета Наполеона (Першого) відвернулася з огидою і процедила крізь скривлені губки: «Узурпатор!»

Вони самі чудово розуміли своє становище в цьому Кракові, до якого, здавалося б, не дійшли відгомони Французької революції. — «Що важливе відбулося в Австрії у 18** році?» — запитував на іспиті з права суворий професор Уляновський у когось із молодих Замойських. — «Моя бабуся померла», — флегматично відповів той. А стара пані Браницька, коли лекторка не могла розібратися в заплутаних родинних зв'язках, зітхала: «Дивно, як нині молодь не знає польської історії».

Це одруження маленького кумедного містечка з культурною життєздатністю, що переростала його стан, було найсвоєріднішою рисою Кракова. Це факт, що нічого там не відбувалося так, як деінде. Гадаю, в сучасній Європі це було єдине місце, де життя не регулювалося законами комерційного розрахунку. Радше панським жестом. Матейко малював свої величезні полотна, не турбуючись про те, хто йому бодай за фарби заплатить. Коли якийсь міщанин хотів замовити у Виспянського свій портрет, митець міряв його холодним і пильним поглядом, щоб нарешті відповісти: «Не бачу причини». Коли Кожмян поставив «Свічник» Мюссе, якого тогочасна публіка не оцінила, він наказав грати його кілька разів, так, для себе, сидів у ложі в порожній залі й щохвилини аплодував. Та сама «панськість» повториться в театрі Павліковського. У «Часі» дописували всі задарма або напівзадарма. Це виховання передалося й нам, злидарям. Коли мені забажалося побачити на сцені мольєрівську Селімену, я переклав «Мізантропа», за що отримав, здається мені, сто корон; і Сольський задля трьох напівпорожніх вистав поставив цю надскладну п'єсу в п'яти діях віршем. Загалом видики на фінансування будь-чого були настільки мізерними, що не варто було й бруднити собі цим голову. Цим і пояснюється те, що «Зелений Балоник» міг кілька років розважати Краків gratis (безкоштовно), не виявляючи жодного прагнення до комерціалізації. Коли Шифман захотів пустити цю жилу гумору на промислові рейки, він не зміг нікого витягти з «Ями» до своїх «Фігліків». Тшцинському ніколи гордість ідальго з рудою борідкою не дозволяла мати бодай якийсь зиск зі свого феноменального таланту.

Якби довелося підбивати баланс аристократичного Кракова, я був би справді в скруті. Одне відомо напевне: надмір цієї супремації (панування) був досить потворним, але чи було тогочасне бідне, занедбане місто здатне до повноціннішого життя? Це вже переходить у сферу історіософії під гаслом «якби та каби»…

Зрештою, настав час, коли цей давній Краків почав розкладатися. Старші графи звітрювали розумом або вимирали, молодші графи не почувалися настільки помазаниками, щоб перейняти їхню роль. І місто дозріло до того, щоб обходитися без них.

Цікаво, що емансипація Кракова відбулася у сфері мистецтва. Бо мистецтво у Кракові було єдиною силою, яка могла протиставитися палацам. Дивовижне оновлення, яке на зламі століть відбулося там у театрі, літературі, живописі — а відбулося воно поза межами «двірського» Кракова, залишивши його осторонь, — було водночас визволенням міста. «Культура» перебралася із салону до кнайпи. «Шопен, якби жив, то пив би, хе-хе», — шепнув би Пшибишевський на вушко Марцеліні Чарторийській, якби вона дожила до цього ренесансу. Виспянський був учнем Матейка і найавтентичнішим його продовжувачем; але яка ж метаморфоза від моделей Матейка до моделей Виспянського: від налитих пихою та багатством облич магнатів до цих з'їдених анемією дівчаток із підвалів! А попри це, сам Виспянський як явище, і він, і його мистецтво — якими ж вони залишилися аристократичними, панськими! Щось є в цих мурах, щось є в цьому дивному місті… Закристія

Прадавній часопис «Час», орган аристократичний, консервативний і клерикальний, посідав стільки місця в житті давнього Кракова і стільки разів переплітався з моїм життям, що треба присвятити йому кілька спогадів. «„Час“ пише, „Час“ каже», — ці слова бриніли мені у вухах із найраннішого дитинства. Коли я якось ішов із матір'ю на прогулянку, повз нас пройшов літній пан із дивним, очевидно, фарбованим волоссям, із обличчям мумії, з напомадженими вусами в стрілочку, у зношеному циліндрі, в сюртуку, що пересувався сухотною ходою. Я запитав матір, хто це такий. «Це пан Клобуковський, редактор „Часу“». Образ цієї мумії злився в моїй уяві з газетою, яка для дитини уособлювала хвилину, коли треба сидіти тихо й не заважати комусь із дорослих, який заглибився в це простирадло паперу, величезне для дитячих очей і геть усе задруковане; тож не дивно, що нудьга віяла для мене від цих чотирьох літер: Ч. А. С. Зрештою, повсякчас чулося повторюване на всі лади: «Ох, цей „Час“ стає таким нудним». Було за звичай лаяти «Час», але нікому й на думку не спало б, що можна без нього обійтися.

Довго, мабуть, слово «Час» залишалося б для мене мертвим поняттям, якби не стався факт, що став своєрідною революцією в журналістиці. «Час» — як у Варшаві «Слово» — став раптом улюбленим часописом дітей завдяки публікації «Трилогії» Сенкевича. Не хочу цим, звісно, применшити значення «Трилогії», навпаки; але це факт, що по всій широкій Польщі натовпи малолітніх ентузіастів прикипіли до газети. Той чи інший так при ній і залишився, і ось як розширюються кола цивілізації. Це була солодка мука — отримувати таке захопливе читво крихітними порціями, по чайній ложці. Ми билися з братом за те, хто перший ухопить номер газети; нам і на думку не спадало, що ми могли б мирно прочитати його разом. Ось вони, труднощі практичного пацифізму.

У принципі, кожен фейлетон мав проходити домашню цензуру. У разі негативного висновку цензури номер «Часу» зникав, з чого ми здогадувалися, що там мало бути щось «масне» (як тоді казали) і що його неодмінно треба відшукати. Завдяки цьому всі невинні сороміцькі жарти Сенкевича тим краще закарбувалися в пам'яті дітлахів, як-от весільний тост пана Заглоби: «Кожна дівка — трут, кожен хлоп — кресало, буде іскор купа, тільки крешіть жваво». І коли я читав це малим пуцьвірком, я й гадки не мав, що за якихось пару десятків років мені доведеться розпочати проти редактора «Часу» кримінальний процес, який дійде аж до Найвищого Трибуналу, через самовільне вилучення з мого фейлетону слова «дівка»…

Правда, там була дівка, а в мене дівка. Litera nocet (Буква шкодить). (Це нагадує мені, як на честь Габріелі Запольської, за допомогою цієї маленької літерної зміни, я адаптував до неї портрет Гражини: «Обоє, дівки й матрони вроди — на одному лиці сполучила дивно»…).

Отож, завдяки Сенкевичу, я зрозумів, що газети можуть на щось згодитися і що читання їх, можливо, не є лише марним обрядом. Я, зрештою, вже на зорі життя особисто знав багатьох послідовних редакторів «Часу». Томкович був щирим другом мого батька; я дуже любив, коли він бував у нас на обіді: розповідав безліч кумедних анекдотів, переважно з царини краківського снобізму. Сам він, обжитий «під Баранами» (кав'ярня «Під Баранами»), тощо, і знаючи все місто, мав нагоду для спостережень. Розповідав, наприклад, як хтось, бажаючи його вшанувати, адресував йому листа: «Ясновельможний пан Станіслав з Венжиків Томкович». (Його мати була з дому Венжиківна).

Багаторічним редактором «Часу» був пан Міхал Хилінський, шваґер цілого клану дотепних Роснерів, які прозвали його «Міхал Хилінський», що до нього й прилипло.

«Неформними дієсловами» називали двох низьких, огрядних близнюків, братів Бохенків, які писали до «Часу». Вони носили однакові борідки а-ля Наполеон III та сірі циліндри. Були братами тієї «панни поважної», кульгавої старої панни Леонтини, яка програвала Виспянському «Варшав’янку». Один із них, професор університету, був батьком бідного Люка Бохенка, того ротмістра уланів, який трагічно загинув на вулиці Кракова, товариша моїх дитячих років. Мій Боже, цей Краків… скільки ж спогадів на кожному кроці!

Моя справжня близькість із «Часом» за багато, багато років до моєї співпраці в ньому зав'язалася через Рудольфа Старжевського. Нас зблизив спільний друг, незабутній Людвік Яніковський. Старжевський був молодим студентом права, готувався до останнього іспиту, коли його захопила журналістика; вже в ній і залишився. Це був вихованець отців єзуїтів із Хирова, а тому великий скептик, товариський, але завзятий у потребі, вміючий відстоювати власну думку та незалежність. Надзвичайно інтелігентний, життєвий, духовно незалежний, він мусив розширити собі цей «будиночок» «Часу», щоб у ньому могти існувати. Політику — тодішню станьчиківсько-галицьку політику! — цей прототип Журналіста з «Весілля» приймав як неминуче зло, «каламутив цю національну діжку» якнайменш шкідливо, досить критично, зрештою, оцінюючи свою партію. За вподобаннями він найохочіше був би редактором якогось літературного місячника. Виховався на французькій літературі епохи Тена та Ренана, читав від дошки до дошки «Огляд двох світів», «Паризьке життя». І Словацького пристрасно. Читав, зрештою, все. Дуже товариський, але лише настільки, наскільки відчував у комусь спорідненість думок і смаку, жив у дружбі з мистецьким світом, з театром, з малярами; пережив щеплення прибишевщизни (вплив Станіслава Прибишевського); з найжвавішою університетською групою мав контакт через славетні збори «Сучасники». Писав добре, але з труднощами; забагато вкладав у це свідомої рефлексії, тоді як думка, речення, мусить утворюватися підсвідомо, вискакувати готовим, особливо в журналістиці, що вимагає поспіху. Тому писання так його мучило, що коли він очолив головну редакцію, то зовсім перестав писати; незрівнянний був зате як натхненник, порадник, як партнер в інтелігентній дискусії. Словом, ідеал редактора.

Спершу Старжевському довірили ранковий «Час»; він працював уночі. Цей «нічний заклад», що вабив з плантацій (Краківські Плантації — парк навколо Старого міста) низкою освітлених вікон, відчинений з необхідності до дуже пізньої години, з безперервним гарячим чаєм, з господарем привітним і охочим до розмови, почав притягувати знайомих митців. Звідси тодішній «Час» мав подвійну клієнтуру: вдень магнати, гофрати (надвірні радники) і прелати, вночі цигани й волоцюги. Це була, кажучи по-віденськи, «швема» (збіговисько) «Часу».

Завжди будучи нічним птахом, я любив заходити туди на балачки. З цими візитами пов'язані у мене кумедні спогади. Я був тоді трохи гравцем; як відомо, щастя буває мінливим. Отож, коли я вигравав, то мав звичай відносити частину здобичі до редакції «Часу» і віддавати Старжевському на зберігання. Це було дуже зручно; бо, коли знову програвався, знав, що будь-якої години ночі можу свою резерву забрати. Одного разу, програвшись до нитки в бака (гра в карти), я згадую про свій депозит; мчу до «Часу». Бачу карету, що стоїть з боку вулиці Святого Томаша, слуга каже мені: «У пана редактора хтось на конференції». Я завжди був дуже сором'язливий перед матадорами (впливовими особами), тому волів не заходити; подумав: «Пройдуся трохи і перечекаю». Був тріскучий мороз; ходжу і ходжу, ноги мерзнуть, карета все стоїть, видно здалеку її ліхтарі. Шкода було відмовлятися, я відчував, що відіграюся! Проходивши так години зо дві, змерзнувши до кісток, лаючи на чому світ стоїть недоречного гостя, пішов нарешті спати. Наступного дня дізнався, що це був так званий «Петер» Гурський, бідний горбань, який саме безнадійно балотувався на посла, свердлив дірку в животі Старжевському до ранку. А я відчував, що відігрався б!

Здобуваючи собі все більше довіри, Старжевський просувався в ієрархії, врешті йому довірили головну редакцію. Протягом усього того періоду він постійно прагнув того, що було для нього антидотом від печії галицької політики: намагався зробити «Час» органом культури. Це дало досить парадоксальний результат, оскільки одночасно «Час» зберіг безліч своїх давніх сервітутів (обмежень, зобов'язань). Звідси видання мало ніби кілька фізіономій. Одна, звичайно, політична; друга «панська», що знаходила вираз у різних випадкових статтях, у справді придворних описах весіль, хрестин та інших родинних подій магнатерії; нарешті у славетних «некрологах», про які треба було б сказати окремо, бо вони становлять гумористичну сторінку «Часу». І знову ж таки, культурно-мистецький відділ — особливо пластичні мистецтва та театр — що вівся жваво, передовий, можна сказати, у всій Польщі. Отже, оригінальним парадоксом, мамонт «Час» став прогресивним у справах мистецтва, тоді як прогресивна «Реформа» виховувала пером невтомного Прокеша найбільший мистецький обскурантизм.

Цей відділ Старжевський вів з великою відвагою. Ризикував не раз усім, ставав віч-на-віч бодай самому папі «консерви», старому Дунаєвському. Це нагадувало не раз сцену зі «Справи Доленги» Вейсенгоффа зі старим Збонським. Насправді, старим бонзам не раз нутрощі переверталися, але врешті, бачачи безсумнівний успіх «Часу», залишили Старжевському вільну руку. Інстинкт цей виявився дуже влучним; культурна перевага «Часу» зберегла йому клієнтуру міської інтелігенції, яка, втім, навіть не симпатизувала напрямку видання.

Наведу два епізоди цієї «мистецької політики» «Часу». Розпочато цикл статей під назвою «Нові Клейноди Кракова» пера молодого скульптора, барона Людвіка Пушета (все той самий «панський Краків»: щоб розкритикувати те, що напсував князь, треба було щонайменше барона!), спрямовані ні більше ні менше як на мистецьке господарство кардинала Пузини у Вавельській катедрі. Зчинилася така колотнеча, що фейлетони довелося припинити. Фурія Пузини досягла навіть дядька Пушета, лояльного каноніка та катехита в гімназії. Кардинал, під приводом якоїсь інспекції, увійшов до класу, визнав привітання старого священика недостатньо покірним і вилаяв його перед учнями, кричачи: «На коліна!» Священик мусив стати на коліна і поцілувати кардинала в руку. Оце: «На коліна!», що відлунило по Кракову, послужило Виспянському мотивом у сцені «Визволення». Ксьондз Пушет мав саме стати прелатом; не став; помер швидко після того від горя.

Другий епізод — це прем'єра «Весілля». Уявімо собі, в тодішньому Кракові, сцену, коли гордий, побожний і всемогутній Тарновський дивиться з ложі, як на сцені чорти виносять на вилах, разом з діжкою російського золота, гетьмана Браницького, ні більше ні менше, тільки рідного діда його дружини… Тарновський вийшов з ложі і грюкнув дверима. Що напише «Час»? Чекали на це три дні. Через три дні з'явився перший ентузіастичний фейлетон Старжевського про «Весілля», потім наступні: ціле дослідження. «Час» багато спричинився до такої швидкої перемоги Виспянського, до його освячення. А надутий Тарновський написав анонімно пародію на «Весілля», слабку, зрештою, під назвою «Чистилище Словацького».

Поступово Старжевський вводив до редакції молодих, почасти колишніх прибишевщиків; був період, коли взагалі не було там старшої людини. І тут знову кумедний контраст; ця редакція, що репрезентувала традицію, повагу, складалася з молодих людей, тоді як у «Реформі», органі прогресу, сиділи переважно занюхані (затабачені) дідугани. Хто бував у редакції «Часу», а потім читав номер видання, іноді мав враження, що ці молоді люди причіплюють собі сиві бороди, як святий Миколай.

Розповім наступного разу про своєрідний симбіоз «Часу» та «Зеленого Балоника», симбіоз стриманий, але дуже реальний. Це ще більше зблизило мене з «Часом»; але сам, незважаючи на ці щирі стосунки, лише — як я згадував — багато років потому, досить випадково, зрештою, став його співробітником. Пристрастю Старжевського — відколи сам не писав — було підбурювати, заохочувати до писання інших. Він стверджував, що кожен має щось у животі, бодай одну статтю, тільки треба її видобути. Не раз йому це вдавалося; річ своєрідна, тільки з одного Яніковського, цієї найблискучішої інтелігенції, нічого не міг витиснути. Завжди обіцяв, що, як тільки розбагатіє, привезе його з Відня до «Часу» на постійну платню, лише для того, щоб він сидів у редакції як «Animiermädel» (дівчина-аніматорка, зазивайло). (Для подібної ролі Кароль Краус використав Яніковського у своїй «Fackel» (Факел)). Мене Старжевський майже підступом втягнув до театральних рецензій, долаючи мою сором'язливість. Це для мене спогад про дуже приємну співпрацю. Старжевський був надзвичайно сумлінним редактором; читав кожну літеру, що йшла до друку; тим більше мій рукопис, бо завжди, незважаючи на дружбу та визнання, побоювався, що щось може в ньому бути недостатньо «часове» (відповідне духу «Часу»). Читання відбувалося спільно, бо, звичайно, він не змінив би мені ані коми без моєї згоди. Я любив цю дружню цензуру, в якій Старжевський постійно захищав невинність читачів «Часу», які, своєю чергою… були щасливі, що хтось нарешті цю невинність ґвалтує. Тоді це була маленька революція у звичаях видання, яке мало — як «Ілюстрований Тижневик» — за принцип, щоб могло лежати на столі в домі, де є дочки; сьогодні все це здасться страшенно дитячим. Часом я бавився тим, щоб пронести щось таким чином, що Старжевський не помітив. Пам'ятаю, наприклад, його трагікомічний розпач, коли він помітив — вже після виходу номера — що в рецензії на «Милосердя» Ростворовського я невинно вставив зворот: «орден Бенедиктинців чи то Піперментів». — Як я міг це пропустити! — вигукував він. Коли ми не могли дійти згоди, брали за суперарбітра Станіслава Естрайхера, який зазвичай ставав на мій бік. Часом, передбачаючи труднощі, я давав щось «на виріст»: завищував, щоб потім можна було спустити. Раз, наприклад, я щось примовив святій Кінзі і, в тому ж фейлетоні, в іншому місці, вжив слово «ґатки». Це був важкий перехід! Торг у торг, Старжевський каже: «Свята то свята; у цих речах «Час» не може знати компромісу; але поступися мені святою Кінгою, а я тобі поступлюся ґатками». Чудово я бавився цим поступовим розширенням шкали витривалості шанованого «Часу».

Сьогодні кумедним видасться, що дорослі люди мали час і голову на такі речі; але хіба ж я не казав, що в Кракові нічого не відбувалося так, як деінде?

Кохана редакція «Часу»! Цей тихий куточок при вулиці Св. Томаша… («Невірний Тома», що за символ!). Цей старий одноповерховий будиночок, потопаючий у зелені плантацій та садка, ця обдерта, ледь підметена редакційна зала — ця складальня, де не снилося про лінотипи ані ротаційні машини; метрампаж Стабрава, типовий «старий слуга», найвідданіший виданню бурчун, який бодай найтовстішу ексцеленцію (вельможу) умів випровадити за двері своїм: «панове тут балакають, а номер мусить вийти» — як же все це мило згадати! І ця громадка молодих циніків, з талантом святкуюча Кракову його щоденне богослужіння! Як там бувало весело, скільки першокласного дотепу спалювали вони в цій редакції, з чого майже нічого не проникало до видання, бо не дозволяла — повага! Скільки ж не один з них мусив докладати зусиль, щоб писати достойно, коли його перо свербіло до якогось жарту! Отож, чим урочистішим і гіднішим був кожен номер «Часу», тим більше вогню залишалося на внутрішнє життя редакції, яке кипіло шельмовським гумором. Аж врешті мусило вибухнути назовні, це було неминуче. Дорога знайшлася сама собою. «Час» був найтісніше пов'язаний симпатіями з малярським світом; отже, коли малярі згуртувалися під прапором «Зеленого Балоника», душа поважного, а такого молодого «Часу» перенеслася до «Ями Михаликової». І це також становить одну з не найменших особливостей давнього Кракова.

Відплата Станьчика

Краківська політична школа, яка від імені надвірного блазня короля Сигізмунда I прозвалася «станьчиками», забула про одне: про те, що Станьчик був — веселуном. Міг — як на картині Матейка — замислитися гірко над майбутнім народу, але за фахом був блазнем. Це одне є певним; решта є міфом. Наскільки Тарновський зі Шуйським почали на сторінках «Польського Огляду» від сатиричних яселок (не знаю цих яселок, але якось не маю надто великої довіри до їхнього гумору), пізніше це зовсім загубилося: станьчик — це був синонім поваги, пан урочистий і надутий. Ватажок партії, Міхал Бобжинський, славився тим, що ніколи в житті не зрозумів жодного дотепу; дуже його дратувало, коли люди сміялися, а він не знав чому; а не було способу йому пояснити. Гарний Станьчик! Аж врешті тінь Станьчика, нетерпляча, взяла відплату; вторглася до фортеці своїх уявних нащадків, до «Часу», задзвонила дзвіночками, викрутила блазенським скіпетром, пирснула сміхом, заразила ним усіх і потягнула їх гуртом до корчми, тобто, як кажуть по-чужоземному, до кабаре.

А були ж зародки сміху в цьому сумному місті. Краків був дуже дотепний. Мав своєрідний гумор. Скупчення інтелектуальних елементів, лінивий темп життя, надмір нагод для взаємного спостереження, реакція, викликана постійною помпою, церемоніями, все це створювало особливий вид витонченого кепкування. Центром краківського дотепу був «Час». Проходило там стільки людей, кожен залишив якусь анекдоту, якесь прислів'я, впустив якусь смішинку… Кабінет редактора — це був альманах характерів, сповідальня марнославства, амбіцій, маніакальності. Старжевський, вигодуваний на французьких класиках, завжди маючи томик Шамфора чи Лабрюєра біля ліжка, був поціновувачем хорошої анекдоти, колекціонером типів, подій, пристрасним спостерігачем людської комедії. І не тільки він. Ніде я так добре не бавився, як у цій редакції «Часу», в цьому Quiproquo (непорозумінні) інтелекту, де доповідачем бував по черзі Владислав Леопольд Яворський, Ігнацій Роснер, Вітольд Носковський, Старжевський, Жук-Скаршевський… Це був ніби млинок на зерно, де вітром дотепу провіювалося все, причому часто — з необхідності — зерно залишалося для приватного вжитку, а полова йшла під прес.

«Час» мав для мене змалку величезне виховне значення. Я пристрасно любив цю гостру скептичну атмосферу, атмосферу закулісся життя, де все бачилося з іншого, довіреного боку, все судилося, все зважувалося. Кав’ярняні дискусії завжди здавалися мені досить безплідними, як царство діалектики; «Час» — це було царство факту. Правда, Літерат. Що б не діялося в місті чи в країні, чи йшлося про дрібні плітки, чи про важливу подію, я за звичкою йшов до «Часу», щоб запитати: «Скажіть мені, як це є насправді». Зазвичай мені давали три версії; одна: як є насправді; друга: що говорять; а третя: що треба буде написати. Це була для мене неоціненна школа життєвих перспектив.

Скільки ж тих милих балачок на пошарпаній, дірявій, цератовій канапі! Бо, треба визнати, комфорту там не було. Скільки жартів, розмов стоячи, яким клала край гостра інтервенція старого метрампажа (головного складальника). У поспіху роботи любий Вітольд Носковський довів до досконалості лапідарність афоризму; раз тому, що справді був заклопотаний, а по-друге, що трохи нервово затинався, тож надолужував це стислістю. Одного дня запитую його, наприклад, про котрогось із молодших державних діячів, про якого раптом почало бути голосно. «Слухай, Толю, скажи мені в двох словах, як з ним власне, бо я весь час чув: дурень, дурень, а тепер раптом велика людина». Носковський замислився на мить і сказав: «Скажу тобі. Цц… це дурень, який дд… дуже виробився».

Кожному, хто туди входив, передавалася ця атмосфера приємної інтелектуальної свободи. Релігія, Жінка «занепала», Справедливість. Ксьондз професор Гортинський, дуже симпатичний єзуїт, розмовляв собі, наприклад, зі мною про Паскаля. Втрутився хтось із редакції, запитуючи, що це власне таке «казуїстика», що то були «Провінціалки» і про що йшлося в цьому спорі. Я навів популярний приклад: Жінка, припустімо, займалася розпустою і на цьому заробила статок. Прийшло на неї каяття; йде до сповіді і вирішує змінити життя. Йдеться про директиву для сповідника: чи зобов’язана вона цей статок, що походить із нечистого джерела, реституювати? Тодішня єзуїтська казуїстика ухвалила б, що ні… — Звісно, що ні! — врізався мені в слово ксьондз Гортинський. Як це! Звідки?! То може й та швачка, яка їй шила сорочки для розпусти, мала б реституювати? До чого б ми дійшли? Аж розпалився добрий ксьондз.

Ніколи так виразно не відчував, до якої міри суперечка між релігією «в чистій формі» і релігією в значенні соціального прагматизму є все ще актуальною. Ця розмова спричинила те, що, пишучи передмову до «Провінціалок» Паскаля, я трохи взяв на захист отців єзуїтів…

Ніхто не вмів так бавитися сам собою, як «Час». Носковський завів книгу, до якої вклеював усі «ляпи» «Часу»; лежала вона на почесному місці в редакції. Пам’ятаю з неї лише одну позицію, невинну, але кумедну: анонс великого готелю в Монте-Карло, в якому, крім інших розхвалюваних зручностей, вражала позиція: «Затока ліворуч». Виявилося, що це в адміністрації «Часу» так переклали «гольф-лінкс» (поля для гольфу). Але невичерпним джерелом гумору, який був трохи гумором захристії, була «панська» сторінка «Часу», ті репортажі з весіль і шлюбів, ті некрологи! Писав їх з давніх-давен Людвік граф Дембіцький, спеціаліст з некрологів; вони були такі страшенно довгі, що їх просто скорочували ножицями, не читаючи, інакше зайняли б увесь номер. У прислів'я ввійшла його «остання польська матрона», яка, як посажна єдиначка в комедійці Фредра, завжди була останньою: його сакраментальні звороти, як: «сувора до себе, поблажлива до інших», тощо; ті «удари, які вміла зносити з твердістю», а першим з них було зазвичай бомбардування Кракова, яке вона пережила, маючи два роки… Цю рубрику, зрештою, не потребую нагадувати, бо вона проіснувала в «Часі» до сьогодні; щокварталу ховають там «останню матрону». У певних некрофільних випадках вирушав сам Станіслав Тарновський; зазвичай тоді, коли йшлося про його особистих друзів; абсолютна відсутність почуття комізму давала під його бароковим пером прекумедні результати. Помер, наприклад, якийсь граф, ні в чому не винен, цілковите ніщо, але одружений з Потоцькою; належав йому фейлетон. Цей граф, не маючи що робити з часом, трохи волочився за кордоном; далі Тарновський зробив з нього великого мандрівника, який у своїх експедиціях «дістався аж до Неаполя». Він зумів написати цілу статтю про Манюсю Шуйську, доньку Юзефа Шуйського, милу панночку, але чия тінь мусила бути здивована, що сам голова Академії вмінь оплакує її такими округлими фразами. Помер Август Горайський, пересічний собі землевласник, який кілька місяців був «компромісним» маршалком Сейму; Тарновський, не маючи чим іншим, пів некролога заповнив тим, як «пан Август» танцював мазурку. Потім ці некрологи перейняв Єжи Мицельський, який також вів рубрику весіль і хрестин, вкладаючи безліч дипломатичного мистецтва в порядок перерахування гостей та в знаходження правильного місця, де — ніби ніж гільйотини — припадало вбивче слово: «та інші».

Але теми для розваг у «Часі» ніколи не бракувало. Від цісарського Бурґу і міністерських кабінетів, від Академії вмінь аж до спальні гарної пані, там знали закулісся всього. Це було дуже цікаво. З ким і де пропала славнозвісна «зникла графиня»; і як міністр для Галичини, відомий оригінал Войцех Дзедушицький, прийняв у халаті депутацію вчительок, а перш ніж вислухав їхні постулати, заявив з усією серйозністю: «спочатку пі-пі» і попрямував до прилеглих дверей; і діагноз статі Давида Абрагамовича; і автентична розмова Длугоша з цісарем Францом Йосифом, і змови зі Стапінським, і перипетії ксьондза Стояловського, там — і тільки там — зналося все. Хіба це не був «Зелений Балоник» avant la lettre (до появи назви)?

Коли від малярського столика в цукерні Михалика пролунало гасло «кабарету», найжвавіший відгук воно знайшло — у «Часі». Це було дуже природно. Одним із перших, хто прийняв його з ентузіазмом, був Ян Ян Станіславський, нібито грізний професор, але в глибині душі старший колега учнів, сам дотепний, злісний і чудово життєрадісний товстун; Ян Станіславський був щирим другом Старжевського; «Час» був напівофіційним органом «Штуки» (Мистецтва); зв’язки між молодою «малярією» (митцями) та молодою редакцією «Часу» були дуже близькими. Носковський душею любовно охоплював театр, малярство і музику; був прирожденним співаком, у якому дрімав неусвідомлений пісняр. Сєрославський, Раковський, Сєдлецький, співробітники «Часу» — це була давня богема Прибишевського. І «Зелений Балоник» не протримався б і двох вечорів, якби на перший заклик не прийшла йому на допомогу редакція «Часу», майже в повному складі. «Стасінек» став на естраді і взяв тремтячою часом рукою кадуцей конферансьє, напівбезсвідомо входячи в урочистий стиль краківських майстрів церемоній; Носковський сипав добірні пісні і гримів у піаніно, аж йому піт стікав з чола. Жук-Скаршевський декламував свій «триптих» про «Золоте Руно» з нагоди надання ордена Золотого Руна Анджею Потоцькому, власнику славнозвісного палацу «під Баранами», фронтон якого прикрашали справді три баранячі голови. Сєдлецький на урочистостях «Балоника» чудово пародіював Станіслава Тарновського. Раковський був тим, хто з неймовірним захопленням відревів з естради мою «Літанію до краківської матрони». А Старжевський — як у редакції, так і в кабаре неперевершений аніматор — розвеселений, щасливий, бачив у всьому цьому доказ життєздатності свого улюбленого «Часу». (Розумів, зрештою, і певні політичні можливості цієї гумористичної установи; «авторитетні» станьчиківські сфери не раз давали нам зрозуміти, що охоче б фінансували можливу сатиричну газетку «Зеленого Балоника», але, як я вже згадував, у Кракові примха митців опиралася комерціалізації). Наскільки ж Рудольф Старжевський не з’являвся на естраді, роїлося на ній — у цій першій напіваматорській фазі — від інших братів Старжевських. Старжевський, капітан штабу, перевдягався в трико і танцював як балерина; Старжевський, міністерський секретар, прибував спеціально з Відня, щоб відігравати… міністерського секретаря, ідіота, при Тшцінському, який відігравав такого ж ідіота міністра. Старжевський нарешті, радник скарбовий, тремтячи від треми, продукував свої аматорські пісні. А Старжевський з Вл. Л. Яворським і Яном Гупкою засідали за столиком у кутку, щось на кшталт наглядової ради.

Пізніше стосунки «Балоника» з «Часом» ще більше зміцнилися. Як із «Часу» до «Балоника» увійшло чимало людей, так знову, своєю чергою, через нове перетасування людей, «Час» знайшов у «Михаликовій ямі» нових друзів або співробітників: Кароль Фрич, Адамович, Яхимецький, Едвард Лещинський, Вархаловський. Молодий адвокатик, Закжевський, завдяки своїм пісням здобув симпатію Старжевського і став — синдиком «Часу», майже спадкової особистої власності Потоцьких з-під Баранова… Вітольд Носковський супроводжував Вл. Л. Яворського в його кандидатському об’їзді для передвиборчої агітації, брав із собою «Шопку» і зошит пісень Дельмета, якими чарував шляхтянок по дворах. Коли йшлося про те, щоб проштовхнути непопулярну кандидатуру Бобжинського, вербували агітаторів у «Зеленому Балонику»; у «Часі» знову ж таки відбувалися засідання комітету «балоникового»; на гектографі «Часу» відбивали наші циркуляри та кореспонденції. Не раз Носковський, вистукуючи на своїй машинці урочисте привітання з’їзду землевласників або єпископів, мимоволі барабанив його в такт якоїсь мелодії, яку наспівував собі, а до якої текст уже ходив йому по голові.

Особлива річ, як люди мало мають почуття реальності: тоді як моралізатори гриміли на «Зелений Балоник» як на «цинічний інтернаціонал», який «паплюжить національні святині» (як же без цього звороту обійшлося б!), ніхто не помітив факту, який вороги «Часу» безсумнівно використали б, а саме найтісніших зв’язків цього дуже серйозного видання з цією дуже веселою установою.

З часом ці «балоникові» зв’язки ще більше зміцнилися: ті на естраді й ті в залі утворювали ніби спільне братство, одним центром якого було товариство «Штука», а другим — редакція «Часу», і яке становило свого роду потугу в культурному житті Кракова. Людина з «Зеленого Балоника» — це була людина, з якою можна було порозумітися, людина, що мала почуття гумору. Водночас, це змішання світів і сфер, це братання поваги з легковажністю, праці з розвагою, богеми з сановниками, сьогодні таке природне, було в тодішньому Кракові чимось абсолютно новим. А вже коли, під кінець існування «Балоника», його ясновельможність Станіслав Тарновський, зі своєю донькою графинею Естергазі та надзвичайно зворушеним цією подією своїм камергером Єжи Мицельським, увійшов до Михалика, щоб оглядати свою фігурку в «Шопці», це був, безперечно, факт набагато неймовірніший, ніж якби сьогодні кардинал Каковський з’явився зі своїм капеланом на балу «Квіпрокво». Це була прекрасна відплата Станьчика. Лише один Бобжинський, коли йому на приватному «кабаре» у якоїсь графині заспівали пісню «Пан Бобжинський під Мєльцем стоїть» — абсолютно не міг зрозуміти, чому люди сміються.

Тривало це кілька років, аж врешті вигорів вогонь, «Зелений Балоник» скінчився. «Час» залишився по-старому приватною централлю доброго дотепу. Але й там кожен рік приносив зміни; люди розходилися, зменшувалися. Прийшла війна, а з нею важкі на видання утиски; і це минуло; і знову «Час» став на ноги. Мої з ним стосунки ще більше зміцнилися; з гостя я став співробітником; хвилини, які наймиліше згадую. Писати в «Часі», на якому виховувався з дитинства, яка ж емоція! Потім доля перенесла мене до Варшави; знову минуло кілька років. І ще раз зустрівся я з «Часом» — перед ґратами карного суду. За ту повію. Привіз із собою адвоката, редактор Бопре привів свого. Бідний Закжевський, синдик «Часу», не дожив до цієї миті; а шкода, він би виступав від імені газети, було б веселіше. Розправа триває, врешті адвокат «Часу» встає, кхекає і виголошує велику промову. О Боже! Який стиль, які фрази, який пафос! Де він ховався? «У виданні (вигукував), яке мало честь на своїх шпальтах друкувати «Quo vadis» майстра Сенкевича, не може бути місця на кабаретні концепти, гідні «Зеленого Балоника»…

А я дивився тільки на нього і думав собі: «Пане адвокате, коли ми в „Часі” робили „Зелений Балоник”, вас би туди, може, до передпокою не впустили»…

Вирок у першій інстанції був винесений. І цей вирок карного суду, що засуджував редактора «Часу» на двісті злотих штрафу (з можливою заміною на арешт), п’ятсот злотих покутного, та оголошення вироку на шпальтах видання, за самовільне опущення у фейлетоні слова «повія» — це теж, можливо, була помста Станьчика, за те, що так довго його ім’я брали надаремно… З догматом…

Між епохою, яку можна було б назвати матеївською, та молодопольським ренесансом у житті Кракова припадає період особливо безплідний. Одне закінчується, друге не починається. Краківські станьчики відіграли свою роль, хоча їхні політичні впливи мали протривати ще довго. Безсумнівно, вони мали свій творчий період, коли, користуючись ослабленням Австрії, треба було виторгувати концесії для країни, коли, після занепаду 1863 року, треба було фабрикувати нову ідеологію, коли зміцнювалися в Кракові осередки польської науки. Але з часом надмірна перевага однієї касти, обгородженої нечуваними привілеями, аж надто схильної до егоїзму та обмеженості, мусила призвести до занепаду. Це відбивається на місті, яке стає партикуляризмом тим глибшим, чим більші перетворення переживає тим часом широкий світ. Від інших районів тодішній Краків відтинається все товстішою стіною. До нього майже не доходять боротьби та течії, такі характерні тоді для Варшави. Варшав’янин (особливо «прогресивний») почувається в Кракові більш чужим, ніж в чужій країні. «Ані людей, ані стосунків не можу зрозуміти», — пише з Кракова Жеромський до нареченої в 1892 році; «всі гавкають на станьчиків, а всі є станьчиками». Навзаєм про Варшаву пересічний тодішній галичанин знає стільки, скільки про залізного вовка.

У ту епоху в Кракові стає особливо душно. Володарі моменту, винищуючи молодь, самі тим часом — нерідко передчасно — постаріли. Утворюються уряди старих людей, або — ще гірше — «старобабократія». З двійці Шуйський — Тарновський не стало Шуйського; залишився Тарновський, карикатура вождя, радше обрядовий лайконік. Постійне «гасіння», постійне закликання до тверезості, до розсудливості, дали своє; виховали покоління кар’єристів… у місті, де не було кар’єр. Жвавіша молодь б’ється головами об прути клітки: вирватися за кордон, це мрія; але як же важко її здійснити!

Паралельно з ідейним маразмом — маразм мистецький. Був ще Матейко; безперечно. Але тогочасний Матейко — це вже не був той вулкан натхнення, що колись; його великі полотна, дедалі холодніші, дедалі прохолодніше сприймалися. Пам’ятаю характерний проєкт, який, мабуть, і тоді не сприймали надто серйозно: оскільки Матейко має погану перспективу, але гарні голови, і оскільки ніхто таких великих картин не купить, то його картини… розпарцелювати!… Поруч із Матейком одним подихом вимовляли прізвище Семірадзький; Краків юрмився на Виставку, щоб милуватися його мармурами «як живими». Досить сказати, що його завіса для нового театру була мистецькою подією! Епігони цих двох заповнюють своїми мазанинами виставки картин, тоді як, наприклад, роботи Бознанської, які незабаром мали принести їй визнання в Парижі, у Кракові були предметом глузувань. Героєм моменту є Пйотр Стахевич: «Ти, мабуть, бачив місячної ночі — відкрите небо над своєю головою — ти, мабуть, чув ангельські голоси — що проникали крізь небеса»… — такі вірші писав хтось до нього після карамельного «Циклу Матері Божої».

На виставку картин ходили головно… ввечері, на концерт військового оркестру та електричне освітлення, єдине тоді в Кракові. Як же ж мені живо пригадалося все це, коли в листах Жеромського я натрапив на опис такого концерту, де (пише) «дами при електричному світлі говорять по-французьки, розглядають «Мільду» Алхімовича і на Лю́тню стільки звертають уваги, скільки на мене».

Той самий відплив у сфері театру. Помер щойно тодішній директор (1886–1893), Якуб Гліксон. Попри всі фрази, якими сьогодні старого на кредит вшанували, треба констатувати, що його правління було надто сумним моментом краківської сцени. Гліксон був тотумфактумом (довіреною особою) Козьмяна, який, стомлений життям на кілька фронтів, з часом віддав йому театр, а сам залишився при політиці. Оскільки водночас уже будувався новий театр, про який Гліксон знав, що будується він не для нього, то він вів грабіжницьке господарство, нічого не вкладаючи, а витискаючи все, що можна. Були, звісно, акторські таланти, бо куди ж би вони поділися; але щодо загального рівня, тодішній театр, що тримався переважно на «бенефісах» і гостьових виступах, був чимось надзвичайно провінційним. Його основу становив — як і за Козьмяна, зрештою — французький «салонний» репертуар, що нерідко кумедно контрастував з краківською біднотою, коли зомліла віконтеса, падаючи, показувала підошви, на яких шевцем крейдою була виписана сума належності за свіженькі «золі» (підошви).

Література… Ох! Телячий культ Сенкевича і це майже все. Був Асник, безперечно; але вже на схилі і — в неласці; на IV том своїх поезій («Над глибинами» тощо) Асник довго не міг знайти видавця. Ніколи, можливо, культ Сенкевича у Варшаві, де стикалися соціальні течії, не був таким повним, як у тому «добре мислячому», естетизуючому Кракові. Сенкевич тоді багато перебував у Кракові; пам’ятаю його лекцію — «Ходімо за ним» — прелюдію до майбутнього «Quo vadis» — гарно, хоч трохи претензійно у своїй «простоті» читану, низьким, матовим голосом. Читав для Неї… Бо це був період його кохання, з якого виникло нікчемне подружжя, а також мстива транспозиція цих амурів у «Родині Поланецьких». Був, зрештою, невидимий очам звичайних смертних. Це не те, що пізніше Стаха Пшибишевський, якому кожен міг поставити коньяк і випити з ним «на ти»! «З самими графами живе, з самими станьчиками», — повідомляє Жеромський нареченій у 1892 році. Зате оббігали його дотепи та приказки, наприклад, оте: «гарна Ната, гарна Ама, але найгарніша мама», записане на віялі прекрасної пані З., разом з усним доповненням до вуха сусіда: «бідна Ама, бідна Ната, але найбідніший тато»… Боже мій! Знову спогад як живий: Ама і Ната З., поезійка Кракова, спершу гарно вбрані діти, чиєю вродою пишалося все місто, потім молоденькі панни, що бентежили своєю дівочо-виклично-оранжерейним красою. Старшу особливо, Аму, десятки разів повторював Аксентович у своїх «голівках»; витиснув її як лимон. Їхні пізніші шлюби були дуже характерними; видала їх мама заміж за кордоном, одну за італійського князя, другу за російського князя. Сама мама, кажуть, досі живе на Рів’єрі. В неї масово закохувалися в ту епоху, коли було так мало жінок, що на одну припадало по десять зітхачів, і то яких! Нерозділене кохання. Ксьондз. У неї, кажуть, без особливого успіху закохувався видатний Казімєж Моравський, так, що аж занедбував через це свій науковий доробок, чим засмучений його колега і друг, ксьондз Павліцький, ходив дуже заклопотаний і повторював: «Нехай же хтось на неї вплине, щоб вона йому піддалася, бо він нічого не пише».

Страшенно важко тримати в шорах такі спогади; постійно одне випливає з іншого, постійно щось відриває від предмета. Ксьондз Павліцький: це знову ціла епоха давнього Кракова, для якого, зрештою, залишився сфінксом цей молодий і здібний філософ-позитивіст, який раптом, невідомо з яких спонук, став ксьондзом і монахом, щоб роками постачати місту тему для анекдотів, як шанувальник Ренана і Франса, епікуреєць, ненажера і чарівний буфон. Був професором філософії (!) в Ягеллонському університеті; коли на засіданні факультету один з колег-професорів раптом важко занедужав, Павліцький прославився наївним вигуком: «треба послати по ксьондза»… Їжа. Ласунством був так просякнутий, що, розмовляючи після прем’єри про «Юду» Ростворовського, замість «Таємна Вечеря» говорив «остання вечеря» і, сам не знаючи коли, перейшов на різні способи приготування риби. Одного разу, перебуваючи в дружньому палаці (жив переважно у сфері палаців), мав відправляти в неділю месу в палацовій каплиці для домашніх і гостей. Виходить з месою, бачачи, що кількох графинь ще бракує, чекає, даючи ознаки нетерпіння; коли нарешті соньки з’явилися, злегка схиляє келих у їхній бік, кажучи: «Ces dames permettent?» (Чи пані дозволять?), і йде до вівтаря. Забавну історію розповідав мені про нього проф. Аскеназі. Як молодий історик, Аскеназі доповідав у краківській Академії Вмінь «Щоденник» короля Станіслава Августа. Була там розповідь про королівського кухаря, який був настільки вибагливим, що стверджував, ніби дводенне масло вже несвіже. Раптом, при цьому уривку, бачить Аскеназі, який ще не знав усіх членів Академії, що з аеропагу зривається якийсь ксьондз і, махаючи руками, вигукує: «Має рацію, має рацію, я завжди казав, що несвіже». З труднощами сусіди-Академіки заспокоїли його і посадили назад. Це був ксьондз Павліцький.

Нерозділене кохання. Про що ми говорили? Про прекрасну пані З. та її шанувальників. Чи це ще звичайна плітка, чи вже «історія літератури», справді не знаю; але підозрюю, що це до неї Коціо Ґурський адресував свої строфи (цитую з пам’яті, тож може щось перекручую): «Не клич мене, не почую, — чорними не жени мене очима — бо в єлисейську вступив тишу — і в блиск, де земних спогадів немає — бо білих святинь пройшов пороги — і сів богом між богів»…

Що прозою означало, що виїхав до Риму і що як ні, то ні…

«Не клич: ще в шалу схоплю — приспану Зевса блискавицю — і в очі твої палаючі — без страху дивлячись, в ніч тебе скину — бо, як чорним богам святиться — тебе я присвятив забуттю»…

Так піднесено співалося в тому Кракові, а місто виглядало приблизно так, як на гравюрі. І коли дивлюся на цю дрожку, мимоволі пригадується класична сцена з «Пані Боварі» Флобера, коли моторошний фіакр пів дня об’їжджає сумні вулиці Руана, приховуючи перші любовні сп’яніння Емми та Леона. Скільком бездомним парам слугувала за притулок ця краківська дринда, скільком перебільшеним перешкодами пристрастям була зачарованим палацом кохання! Екзальтація слів, поєднана з тривіальністю ситуації, — це була ознака епохи.

Чому той Краків виглядав так жахливо? Теж одна з фізіономій загального маразму. Після Зиблікевича, Дітля, давніх президентів Кракова, настали сонні правління цнотливого сафандули (недотепи), книготорговця Фрідляйна, які довели місто до неймовірного занедбання. Олімп краківський мав переважно повози, тож менше страждав від цього, але горе нам, пішоходам…

Літератор. Але це належить до іншого параграфа; поки що ми говорили про Коціо Ґурського. Кажу «Коціо», бо так для всіх звалося це «чудове дитя» аристократичного Кракова, паж тітки Моджеєвської-Хлаповської, яка декламувала в салонах його вірші. Бідний «Коціо» мав бути трохи жертвою своєї сфери, з якої не вмів визволитися. Талановитий, дотепний, освічений, він попри все не дав своєї повної міри; почав як поет, закінчив як історик мистецтва, вартий був кращої долі. Пам’ятаю його новелу «Бібліоман», нагороджену на конкурсі «Часу»; це був маленький евенеммент у літературному житті Кракова.

Великим евенемментом натомість стали перші томи — особливо другий — поезії Тетмаєра. Але про це явище треба б говорити окремо. Станіслав Тарновський, переляканий, запитував у «Польському огляді»: «що б сказав пан Тетмаєр, якби хтось, перейнявшись його ідеями, облив нафтою Маріацький костел і підпалив?» Старість. Але в Тарновському вже Літка з «Родини Поланецьких» викликала серйозні застереження, починаючи від самого імені: «Літка? — питав граф-професор — що це за ім’я? Чи є в календарі свята Літка? Чи ксьондз сказав при святому хрещенні Ego te baptiso Litka?… Може ця Літка (дивувався далі) дуже поетична і героїчна, але було б краще і для неї, і для її батьків, якби вона була така, як усі інші діти в її віці»… А зважмо, що коли Тарновський це писав, він сам не був у віці, що виправдовував би цей ступінь дитинності: йому було за п’ятдесят. Що мав він, незабаром після того, сказати про Прибишевського, про Запольську, про Виспянського! У цьому світлі, можливо, зрозумілішим стане поемат зі «Слівець» Боя про «Нечемну польську літературу та її засмучену тітку». (Тепер Йозьо помолиться — за матусю, за татуся — потім чемно попісяє — і спокійно, тихо засне. — Бридкий хлопець буркнув: «Саме так»!) Бо наближався момент, коли життя з усіх боків мало штурмувати ці трохи заспані та задоволені собою «окопи св. Трійці», в яких гетьманував цей король жолудевий у горностаях; протягом десятка років Краків — принаймні духовний — мав перетворитися до невпізнання. Тільки дринда залишилася та сама.

Шлюб. А ось епізод, який постає мені ніби апогей світу, що закінчується, а водночас ніби його символічне Мане-Текел-Фарес. Це був надзвичайно вишуканий шлюб Сенкевича, що відбувся в приватній каплиці кардинала Дунаєвського. Я тоді обожнював Сенкевича; обожнював його, Боже відпусти, за «Без догмату»; з б’ючим серцем пробрався на цю дуже закриту урочистість за карткою мого батька. Сенкевич завжди був трохи снобом, якщо вірити спогадам В. Пшиборовського, згідно з якими головною амбіцією молодого автора «Нарисів вугіллям» було те, що його бабця була з дому Цюндзевіцька. Тому на цьому весіллі зібрався весь великий краківський світ. З цікавістю дивився на видатного письменника, тоді сорокасемирічного, що в ту епоху, особливо для молодого, було страшенно багато. Він здався мені чарівним, коли так собі стояв на колінах з досить дурним виразом обличчя, очевидно, зворушений; двадцятирічна наречена здавалася набагато краще володіти ситуацією. Князь-кардинал, усвідомлюючи важливість моменту, літературно випестив свою промову; роблячи натяк на відомий роман Сенкевича, з наголосом говорив, благословляючи молодят: «З догматом ідіть у світ»…

Поїхали з догматом у весільну подорож, звісно, на південь. Повернулися через місяць, кожен окремо: шлюб не був консумований… І тому цю урочистість я вважаю символічною для тодішнього Кракова. Омолоджувальна терапія ставала невід’ємною. Незабаром вона й мала настати.

Вітер над Краковом

Малюючи в попередніх розділах давній «панський» Краків, мимоволі заразився від нього схильністю до балачок; але тут мені треба бути стислим і сухим, ледь рамок цього фейлетону вистачить, щоб накреслити «синхроністичну таблицю» подій, які протягом кількох років відбулися в цьому тихому місті. А річ заслуговує на увічнення, бо ніколи в такий короткий час і на такій малій площі не відбулася більша переміна. І не без точності я взяв дату шлюбу Генрика Сенкевича як символічний знак наближення оновлення; саме цей 1893 рік мав стати його початком.

Дату можна встановити з усією точністю, адже це дата відкриття нового театру, оренду якого бере Тадеуш Павліковський. З огляду на загальну у нас схильність перетворювати людей на безтілесні міфи, варто, можливо, нагадати, що коли Павліковський очолював театр, йому було двадцять дев’ять років. Маючи при організації нової сцени вільну руку, не маючи ж за собою авторитету чи заслуг, цей молодий чоловік волів, довіряючи (і слушно, як виявилося) своєму інстинкту, спиратися на створений ним самим колектив, ніж на шановні реквізити персоналу. Театр Павліковського є отже насамперед — театром молодих… Яким був цей колектив, пригадалося мені, коли нещодавно, переглядаючи старий часопис, знайшов склад якоїсь дрібної вистави; грали в ній, серед інших: Сольська (Пом’ян), Сємашко́ва, Пшибилкувна, Сємашко́ва, Сольський, Роман, Камінський, Слівіцький…

Не є моїм наміром писати тут монографію театру Павліковського, але варто також нагадати, чим для тодішнього Кракова, після пустки «буди» Гліксона, що доживала свої дні, мусив бути театр, у якому продефілювали Ібсен, Б’єрнсон, Стріндберг, Гауптман, Кюрель, Куртелін, Порторіш, Оскар Вайлд, Островський, Чехов, Горький, Метерлінк тощо… тощо… Театр Павліковського мав характер театру авангарду — для всієї Польщі тоді; отже, чи не мусило бути оригінальним явищем маленьке і сонне містечко, в якому єдиний існуючий театр був літературною сценою, керованою відомим модерністом і «декадентом»? Те, що Антуан у Парижі грав у своєму Théâtre libre потайки, те в Кракові йшло як офіційний репертуар. А зважмо, що в місті не було конкуренції, не було оперети, не було тоді кіно; хто ж тоді мав у руках театр, той міг практикувати свого роду терор; говорив ніби до публіки: «Не хочеш того, що тобі даю? То сиди вдома». Це мало велике виховне значення для міста; особливо при частоті прем’єр. А чим же тоді був такий театр для молодих, який жвавий укол раз по раз: у місті, де реальне життя було так страшенно убоге, єдиними реальностями ставали Ібсен чи Кюрель, нова роль Камінського, що зростав на очах. Театр обговорював три чверті розмов, був єдиною подією, вільною від тавра смішності, європейською. Додаймо, що сам Павліковський, своєю таємничою перверсійністю, легендою свого статку, своєю богемою у великому стилі, своїм упертим дражнінням краківської цнотки, сильно діяв на фантазію міста, а в самому театрі створював атмосферу збудливу, сприятливу розквіту талантів.

Майже одночасно — важливі зміни в малярському житті. Помирає Матейко. Матейко був геніальним малярем, але його школа, особливо в останні роки, була мертвою. Зі світу вже йшли нові течії, нові гасла: світло, колір, пляма, пленер (живопис на відкритому повітрі), імпресіонізм; вони не проникали лише до будівлі, де панував Матейко, сам один, великий, в оточенні посередніх вчителів. Найповільніші учні в задусі майстерні поливали брудним соусом свої холодні фігуративні витвори. Те, що було великим у Майстра, ставало жахливим у його епігонів. Найжвавіший з молодих, Влодзьо Тетмаєр, змушений був майже ховатися з тим, що малював, і втік до Броновіц. Коли Матейко помер, після короткого перехідного періоду (Лущикєвіч, Раковський), Фалату доручили реорганізацію школи. Фалат стягує з країни чи з-за кордону міцних малярів, ще молодих людей; новий професорський склад — це Вичулковський, Мальчевський, Панкевич, Аксентович, Лящка, Ян Станіславський, пізніше Рущиць… Повністю змінюється фізіономія, дух школи. Запахло Парижем. Раніше повага до Майстра тримала учнів у мовчазному віддаленні; тепер молоді професори, задоволені, що зібралися разом, задоволені майстернею, перебувають у чудовому настрої, жартують, карикатурують один одного, так само як їх карикатурують учні, яких вони трактують як молодших колег. На одному зі своїх образів Вичулковський намалював Яцека Мальчевського оголеним, з волохатими ногами фавна, якого під час роботи настирливо чіпляли німфи чи дівчата. Насправді, порівняно з аскезою Матейка, це був ренесанс після середньовіччя! Школа кипить роботою, але розноситься веселим сміхом. А коли невдовзі потім виникає товариство «Штука» (Мистецтво), що проводить таку потрібну тоді мистецьку селекцію, завдяки якій здобуває першорядні успіхи в європейських столицях, раз по раз професори когось зі своїх учнів висвячують на майстра, посвячуючи його в члени «Штуки». Дивовижним є врожай на малярські таланти в тогочасному Кракові. Молодість!

Цікавим є зв’язок, що існує між матеріальними, технічними речами та духовним життям. Яке ж важливе значення мав, наприклад, пастель, використаний Виспянським. Олійний образ — такий, як їх тоді малювали, масивний — був доступний лише магнатам. Робота над портретом тривала цілі тижні. Хто міг бодай замріяти про портрет Матейка! Виспянський, який мав у голові тисячі робіт та ідей, а не завжди мав на фарби, малював пастеллю за годину чи дві: пропорційно до часу та матеріалу, і ціна була наскільки ж нижчою; це «здешевлення генія» мало незліченні наслідки для мистецької культури міста. Він також спростив рами — оправляючи свої образи у звичайну, навіть нефарбовану дерев’яну планку, тоді як раніше будь-який малюнок вимагав коштовних золочених рам. Завдяки цій простій зміні техніки, шедевр Виспянського був у десять разів дешевшим, ніж «кобила» якогось Кшеша, чиє саме полотно, фарби та рама коштували більше, ніж Виспянський просив за весь образ. Це мало вирішальний вплив на проникнення малярства в нове міщанське суспільство, допускаючи його до близькості з мистецтвом. Пристрасть до образів, особливо серед краківських лікарів, дивовижно розвивається протягом кількох років, перетворюючи стіни помешкань. Дуже цікаво було спостерігати за цією інфекцією мистецтвом, у якій неабияку роль відіграє особисте зіткнення з митцями, що було неважко в мініатюрному Кракові, де майже всі знали один одного. Література. Але треба стисло. Отже, 1894 року в Кракові вийшла пам’ятна друга серія (так тоді скромно титулували томики поезії) Казімєжа Тетмаєра. Приблизно в той самий час Міріам друкує в краківському «Світі» свій переклад «П’яного корабля» Рембо, даючи цим передсмак майбутньої «Химери». 1897 року Людвік Щепанський засновує «Життя» (перші витівки Новачинського, А. Ґурського, Міцінського, Пежинського, Кісєлевського тощо), у якому співпрацює Габріеля Запольська, що прибула з Парижа. Водночас Запольська є акторкою в театрі Павліковського і ставить свої перші п’єси: «Жабуся», «Каська Каріатида», «Той». 1898 року на Краків падає Пшибишевський; того ж року театр ставить його п’єсу «За щастя»; 1899 року — «Варшав’янку» Виспянського. Виникає «Паон», братерська оргія літератури, театру, малярства, музики. (Пшибишевському тоді було тридцять років; його краківська громадка налічує трохи більше двадцяти; і тут — молодість). Фелікс Ясенський приїжджає зі своїм мандрівним музеєм і всією японістикою. Нарешті — 1901 року — «Весілля», вже в театрі Котарбінського. Справді, протягом цих восьми років Краків багато пережив. Це одночасне зустрічання стількох незвичайних індивідуальностей, їхнє співжиття, співпраця, взаємне натхнення створило атмосферу, настільки насичену озоном, як, певно, мало де й коли. Це було тим особливіше, що відбувалося в маленькому містечку, яким зовні Краків не перестав бути. Малий Краків виріс завдяки мистецтву, набагато раніше, ніж амбітна енергія президента Лео перетворила його адміністративно на Великий Краків. Це донедавна місто старців стає містом молодих. Навіть його бідність змогла на мить обдурити мистецтво. Молода богема з гордістю одягає уніформу митця, паризько-закопанську пелерину, яка має ту перевагу, що, разом із молодопольською краваткою, прикриває недоліки одягу та білизни. Життя переноситься з салонів до кнайпи (пивниці), а якщо й зачіпає салон, то це вітальня якогось лікаря чи професора. Мистецтво стає нобілітацією (шляхетністю) міщанства. А давній «панський» Краків дивився на все це, дедалі більше відсторонений, і нічого не розумів. Лише молодші графи — Морштин, Островський — перейдуть під знак Виспянського. Коли молодий Морштин після постановки «Легіону» мав доповідь про цю п’єсу, Тарновський був дуже цим незадоволений; щоб його задобрити, їх звели десь у товаристві з Морштином. Не дуже це вдалося. «Сорок років вчу, що є гарним, а що потворним, а ці осли літають на «Легіон», — буркнув граф-професор. — А що Ваша Екселенція скаже про мене, який мав доповідь про «Легіон»? — підхопив Морштин рукавицю (якщо це можна назвати рукавицею). — Хто ослів вчить, про того не скажу, хто він», — відповів Тарновський. Така була розмова графів, яку мені повторював Морштин, і яка доводить, наскільки старому гетьману ця дезерція запала в серце. Як би там не було, хвиля молодості, що охопила Краків, далася взнаки і в цьому таборі, але досить кумедним чином. Це було на початку дирекції Павліковського; та славетна вистава «Лісістрати», від якої довго тряслося місто. Того часу в Парижі поставили цей твір Арістофана, приправлений бульварним стилем Морісом Доннеєм. Це спокусило давнього директора, ще серцем близького до театру, Козьмяна, який побачив у цьому роль для чудової, але старіючої акторки Гофманової; сам переклав цю арістофаново-доннеївську «Лісістрату» і запропонував інсценізацію. Вже з репетицій почали йти на Краків чутки, що чогось подібного непристойного світ і польська корона не бачили. Теця Трапшувна, яка мала грати Мірріну, заливалася гіркими сльозами, що її змушують виступати оголеною: «оголеною» тоді означало в тілесних трико по шию, і в плащі, який вона мала розкрити на один момент. Але насправді вистава була дуже непристойною: підкреслено, із сарматською хтивістю, словом і жестом, дражливі моменти; все разом відгонило порнографією. Як поетичну вставку вшили «Народження Афродіти» Тетмаєра, поєднане з текстом за допомогою опереткового: «Розкажи, як це було? — Послухайте». І до цього мішанини, видатний еллініст, професор Казімєж Моравський, якому, мабуть, у той час допекла підступна суворість якоїсь із краківських дам, написав пролог, на сьогоднішні поняття архиневинний, але на тодішні станьчиківські манери неймовірно… розпусний! Він говорив у цьому пролозі до публіки, що її, можливо, дивує, що грецькі пані й грецькі панянки річ називають власним іменем, може, серце ваше при цьому здригається; знаєте, як цінна кущова фіга, і як приємно сховатися під її тінню. …Перікл почувався б у цьому місті отруєним, Марно шукав би чарівної Аспазії, У місті, де більше, ніж гріхів — покути, І, можливо, сприймаючи цю річ надто серйозно, Аспазію змінив би на скромну Егерію… (Ох, ця Аспазія! Відчуваю тут парфуми прекрасної пані З…) Після цієї «Лісістрати» в місті закипіло. Ліберали, бачачи нагоду вдарити ненависних станьчиків у найчутливіше місце: моральність, ту моральність, якої станьчикам завжди було замало в інших, роздерли шати з обуренням; сатиричний журнал «Диявол» оголошував поіменний список шанованих осіб, які були на «Лісістраті». Якийсь ксьондз, не орієнтований у вищій політиці, виступив з амвона проти мистецтва: Тарновський викликав ксьондза і вилаяв його; не ксьондзу судити єпископа, а згідно з краківською станьчиківською ієрархією, Кожмян і Моравський мали ранг щонайменше єпископів. Пам’ятаю ще одну кумедну історію про те, як палац намагався вчепитися за нове життя. Це було вже пізніше, коли, завдяки агітації Вархаловського, Краків вступив під знак «Ужиткового мистецтва», а знову ж таки завдяки апостольству Віткевича закопанщина втискалася скрізь. Одного дня з’являється в резиденції Вархаловського славетна графиня X. Хотіла б (каже) заснувати конкурс; конкурс на орнат (церковне вбрання). — Дуже гарно, яку ж нагороду призначає пані графиня? — Одну ґінею (золота монета). (Здивування на обличчі Вархаловського). …Одну ґінею; я чула, що зазвичай на таких конкурсах нагородою є одна ґінея. Лише одна умова: щоб нічого не було з портків. (Знову на обличчі Вархаловського відбилося здивування). …Ну, з портків (тут жест пальцем у повітрі, з якого співрозмовник починає здогадуватися, про що йдеться). — Пані графиня думає про паржениці (вишивка на гуцульських штанях)? — Ви називаєте це парженицею? Бо я це називаю портки… Добра графиня була переконана, що «портки» — це вишивка на гуральських штанях! Чи можна було б знайти щось, що краще передало б психіку касти, ніж ця ґінея, цей орнат і ці портки? Комбінація скнарості, ханжества, снобізму і якоїсь — так би мовити — екстериторіальності цих вітчизняних чужинців, які навіть мови своєї країни не знають! Бо якщо дружина президента Академії знань не знає, що означають по-польськи «портки», чого ж вимагати від інших! Але вже наближався день розплати: «Не такі голови, як ваша, Екселенціє, падали! — гримів у віденському парламенті Дашинський до Войцеха Дзедушицького, старого жартівника, який бавився тим, що на церемоніальні запрошення, позначені внизу літерами O. o. u. s. (o odpowiedź uprasza się — про відповідь просимо), відповідав також першими літерами: Dziękuję uprzejmie, przybędę akuratnie (Дякую люб’язно, прибуду вчасно). (Потім ця формула стала загальновживаною, але він її вигадав). Дашинський! Це теж був чинник перетворення Кракова. Весь Краків мчав, як до театру, на його перші захопливі промови в манежі. Дашинський, тоді в розквіті молодості, був — незалежно від переконань слухачів — найбільшим, поряд з Камичком (Камінським), мистецьким успіхом. Але сам соціалізм, у першому тоді своєму героїчному періоді, приваблював молодь; він зосереджував сили, що раніше не мали застосування, вабив хлопців, дівчат. Бо серед цього й університет отримав ін’єкцію гормосперміну. Після довгих боїв, допустили жінок до навчання, поки що на медицину. Це мало значення для фізіономії Кракова; не тільки краків’янки вироїлися на вулиці Коперника, але й більшість емансипанток з-за кордону , які досі мусили їздити до Цюриха або до Парижа. Одночасно раз по раз ховається на краківський Університет жменька виключених за якісь провини варшавських студентів. Вони відрізняються на вулиці своїми російськими шапками, недбалими бородами, в лабораторіях своєю працьовитістю і своєю зухвалістю, так несхожою на покірність тубільців, вихованих у повазі до «влади». Приносять із собою якийсь трагічний подих, раз по раз вибухає таємнича історія, якийсь труп знайдений на луках — самогубство чи самосуд? Словом, куди не глянь, зміни. Гострий вітер повіяв на Краків. Аріель і Калібан Нехай нікого не дивує, що Аріель на гравюрі масивний і товстий, а Калібан довгий і тонкий. Природа має такі примхи. Але тут її примха має певною мірою символічне значення. У боротьбі, яку в підвавельському місті Аріель мистецтва вів з Калібаном, силою супротивника була саме ця нікчемність, яка уникала будь-якого натиску. Пригнутий вихором, як очерет, калібанок знову випрямлявся. І нехай також нікого не дивує, що цим давнім краківським подіям я присвячую стільки місця; нехай ніхто не звинувачує мене в надмірному «регіоналізмі». Адже це була — з часу зіткнення романтиків з варшавськими класиками — перша у великому стилі справа про мистецтво, це було перше, мабуть, мистецьке середовище, яке ми мали. Бо й як могли ми його мати при нашому розбитті, розпорошенні, при наших турботах? Адже стільки років польський дух звик кочувати за кордоном! Якби скласти список нашої еміграції — вимушеної та добровільної — цей список зайняв би багато сторінок. Не було природного осмосу мистецтва. Між вершинами — якимось Норвідом чи Шопеном — і культурою країни була прірва. При постійних кровопусканнях, потрясіннях і жалобах, заборонах і наказах, чи могло бути всерйоз місце для цих справ? Тому чимось особливим у нашому житті було це десяти- чи п’ятнадцятиліття Кракова, в якому, наперекір усім матеріальним і фізичним недолікам міста, розвинулося мистецьке життя так повно, як ніколи раніше в нас і ніде. Плідне зустрічання стількох незвичайних особистостей, сучасність розквіту театру, малярства, поезії, декоративного мистецтва, боротьба за нову думку і нову форму; — той період, окрім того, що дав безпосередньо, створив стільки потенційної енергії, що можна сказати, що дуже значна частина того, що сьогодні в Польщі відбувається в галузі мистецтва, має джерело в тогочасному Кракові. Цього, мабуть, достатньо, щоб ним варто було займатися? За кілька років до цього краківського ренесансу у Варшаві з’явилася книга, яка наробила багато галасу. Це була «Мистецтво і критика у нас» Станіслава Віткевича. Вона говорила про річ, що мала тісний зв’язок з відсутністю мистецької атмосфери, про недоліки нашої критики. Йшлося там головним чином про малярство, але й взагалі про те, щоб мистецтво судити критеріями мистецтва. Це не було легке прохання, бо де ж мали вироблятися ці критерії? Наше малярство розвивалося переважно за кордоном; вітчизняна «критика» — це було аж надто часто базікання посередностей про посередності. Чесність намірів, громадянська думка, гідність теми, повага до старших, праця, бездоганне життя — це були міри, що служили для оцінки картини. І так було потроху у всьому; забруднення понять мистецтва найтісніше застосовуваними категоріями суспільної користі існувало в усіх галузях. Страшенно потрібна була мітла; те: «очистити дім, діти!» ксьондза Робака було, мабуть, найневідкладнішим завданням. І це певною мірою здійснилося в Кракові.

У цьому дусі діяв театр, який, раз по раз вводячи твори сучасної європейської думки, очищав повітря від мікробів провінційності. Найсильніше діяв Пшибишевський, однобічно, певно, і часто несправедливо, але як же творчо, збудливо, піднімаючи температуру, охоплюючи одним спазмом думки поезію, малярство, скульптуру, архітектуру, музику, історію! І завжди суттю цього апостольства, що мало два обличчя — обожнювання та глузування — було розрізнення того, що є Мистецтвом, а що його святотатськи імітує. У цьому сенсі всі ці такі різні індивідуальності, що вершили суди Міноса в краківському Паоні, були згодні: те саме виражало іронічне брязкання Виспянського, і славетне «хе-хе» Пшибиша, і промовисте мовчання Павліковського, і грізні неартикульовані бурмотіння Станіславського. Інтерпретація принципу могла, звісно, бути не вільною від упереджень та помилок, але сам принцип, поставлений у нас чи не вперше, мав велике значення. Вперше так дохідливо акцентується поняття спільності Мистецтва та потреба селекції. Принцип селекції найреальніше виражався в галузі малярства; отож, товариство «Штука», що виникло в той час, вже самою назвою вказує, що його метою є поділ на те, що є мистецтвом, а що ним не є. Це було завдання нелегке; воно вимагало авторитету, певної безкомпромісності, навіть деспотизму. Цього рятівного тирана «Штука» знайшла в Яні Станіславському; і хоча, за природою речей, ця акція викликала чимало спротиву, в сумі, однак, вона мала своє велике значення, всередині і ще більше — назовні. Перші виставки «Штуки» за кордоном були тріумфом. Раніше для Європи існували польські малярі (часто під чужим прапором), відтоді існує — польське малярство. Яна Станіславського варто згадати, бо його малярська творчість — хоч і непересічна — не вичерпує цієї багатої натури. Його особистий вплив протягом того десятиліття, його організаційна діяльність, його «жива критика» — і не тільки малярська — все це займало багато місця в тогочасному мистецькому житті Кракова. Ще й сьогодні, через двадцять з гаком років, ті, хто його близько знав, у різних ситуаціях жартома наслідують, що б він сказав, його голосом, його стилем. Ще чути ті довгі бурмотіння, з яких раптом вистрілює якась розкішно влучна й летюча дефініція. Якби не українська імла задуми в ясно-блакитних очах, про Станіславського можна було б сказати: раблезіанська фігура. Цей велетень, товстий як піч, був схожий на Пантагрюеля з ілюстрацій Доре. Він був сином професора, перекладача «Божественної Комедії», вивчав математику, з якої перейшов до малярства, зачепивши дім божевільних, нібито через нещасливе кохання до піаністки Антоніни С. Розповідав якось, що зустрів там божевільного, який говорив йому дивовижні речі про кольори. Коли назбирав близько 100 рублів, поїхав до Парижа і жив там, доки міг. Малював крихітні картинки — маленькі дива — що своїм розміром становили кумедний контраст з його велетенською постаттю, але саме, нібито, його огрядність була причиною їхньої мініатюрності: при більшій картині його занадто втомлював необхідний рух постійного наближення та віддалення. Цей живіт неймовірної місткості був постійно недоповнений. Гадаю, коли його призначили професором Академії, першою його радістю було те, що він може наїстися досхочу. Розповідав, як, проводячи Запольську по Парижу, без гроша в кишені і змушений вдавати, що йому не хочеться їсти, дивився на неї з ненавистю, коли вона вминала біфштекс. «Як я її ненавидів у ту мить!» — казав він. Крихітні пейзажі, які він привозив з України, почали привертати до нього увагу в Парижі. Не маючи грошей на рами, він прикріпив кількадесят цих картинок до великого полотна і послав їх на Салон; вони зацікавили членів журі настільки, що ті самі скинулися на рами. Тоді Фалат, реорганізуючи Школу, покликав його до Кракова; незабаром Ян Станіславський став душею Академії мистецтв. Раблезіанською була в цій людині й духовна місткість. Рідко зустрічається людина, настільки невтомна у вбиранні вражень. Він не пропустив жодної прем’єри, жодного концерту, знав усю літературу, пив музику всіма чуттями. Цей кресовянин-парижанин почувався однаково вільно як у сутінках російської душі, так і у витонченостях французької культури. Мав пристрасть до викладання, багато часу присвячував учням; при цьому був ненажерою і гурманом, міг з’їсти півмиски ковдунів, зіграти двадцять робрів вінта, а оповідач був такий, що, проводжаючи його додому, заговорювався під брамою до ранку. Дотеп цінував і смакував як мало хто; його вислови ходили з уст в уста, були живою критикою, що формувала думку. Організатор з невичерпною енергією став також душею «Штуки»; возив її виставки за кордон, знаходив скрізь слухачів і симпатію, дні й ночі мучився, облаштовуючи зали, і тішився тріумфом тих, кого висував на перший план, найменше думаючи про себе. А коли говорив про велике мистецтво, про своїх улюблених майстрів, очі його набували виразу ніби екстатичного розмолення. І ця містична серпанок — містика математиків — ця дрібка божевілля, прихована в очах, додавала особливої приправи цій ясній і проникливій інтелігенції. Спілкування з ним — а він умів бути чарівним! — завжди викликало певний неспокій. Роздратований, він мав вибухи люті, яких боялися; здавалося, що може вбити людину. Це також додавало йому авторитету: при його зрості та силі, хто б такому суперечив! Коли йому хтось закидав, що він несправедливий, вибухав: «Нуу… чому я маю бути справедливим? Пан Бог справедливий». Попри це, не думаю, щоб у малярських критеріях він допускав багато несправедливостей. Після якоїсь виставки Яцека Мальчевського (з його найбільш «символічного» періоду), Ян Станіславський довго крутив бороду, щось м’яв у роті, врешті буркнув: «Ну гарно, дуже гарно, ну але наступного разу буде жаба в кислому молоці, ну і порятунок Польщі». Хтось мусив повторити це Яцеку, бо коли наступного року він виставив нову картину, на ній, поруч з постаттю самого Яцека, була велика діжа з кислим молоком, з якої виходила жаба; підпис «Отруєна криниця». Бо Яцусь Мальчевський, попри терціарський габіт святого Франциска, в якому він велів себе поховати, був великий тихенький пустун і жартівник. Ян Станіславський обожнював Хелмонського, його одного, мабуть, без застережень. Кумедним був його стосунок до Виспянського, що складався з захоплення, ніжності та якоїсь приязної злостивості, яка, до речі, була взаємною. В одному зі своїх вибухів — це було перед «Весіллям» — він дав таку характеристику Виспянського: «Ну, уявімо собі, що Польща померла, і що є її похорон. У Словацького, якби він був на похороні, серце б розірвалося, і вилилася б кров червона. Виспянський спочатку б усе розставив, зрежисерував, поправив, то тут, то так; потім розірвалося б йому теж серце, і вилилася б кров — селединова». Коли вже він цілком переконався у Виспянському, страждав через те, що Хелмонський його не визнає: його пристрастю було зближувати тих, кого він любив. Врешті-решт він навернув Хелмонського вітражем Казимира Великого, перед яким Хелмонський став у заціпенінні. Скориставшись цим, Ян Станіславський з радістю запросив обох до себе. Хелмонський, зі своєю відкритою натурою, підійшов до Виспянського з розкритими обіймами та зі словами захоплення. Але Виспянський, який знав про його давнішу неприязнь, а був дуже рогатий і пам’ятливий, характерним рухом застебнув свій вічний чорний тужурок, у відповідь на виливи лише брязнув: «Радий, що знайшов визнання у ваших очах» і відсторонився. Ян Станіславський онімів; невідомо було мить, чи вибухне, чи розплачеться; врешті відійшов у куток і застогнав: «Нуу, г…нюк з жовтою бородою!» Ніхто, мабуть, для Виспянського не знайшов настільки оригінального визначення; а було в цьому і жаль, і ніжність, і навіть визнання. Так, цей важкий формою, але летючий думкою і любов’ю черевань був справжнім Аріелем радісного знання про мистецтво. Він викликав природний жах у Калібана, яким був критик «Нової Реформи», Владислав Прокеш . Нікчемність Прокеша мала щось апокаліптичне; це був по-своєму феномен. Понад тридцять років він був літературним, театральним, малярським і музичним оглядачем. Якби зібрати разом — шалена думка! — все, що він написав, склалася б ціла бібліотека. У цій роботі йому допомагала абсолютна неосвіченість. Дурниці, які він вистрілював, були постійною радістю митців. У рецензії на «Мандрагору» він міг писати: «п. Макіавел», будучи переконаним, що критикує сучасного автора. Він виробив собі спеціальний словник фраз, які нічого не означали, але які можна було використовувати для всього, як, наприклад: «підкреслити непересічні якості, овіяні сентиментом», тощо. Він винайшов спосіб «убезпечення», що полягав у тому, що одна половина речення заперечувала іншу. Цей критик, який писав кілька десятків років у великому ліберально-прогресивному виданні, постійно боровся з будь-якою «модерною» і хвалив благочестиві тенденції. Хвалив Ростана , що той «відкрив сірою пряжею цвілі давно затягнуте вікно і впустив крізь нього подих свіжих течій після лікарняної затхлості, яку дає модерністська література»; хвалив Белціковського «свійський образок національного життя, накреслений рукою, закоханою в минуле і писаною серцем» тощо. З його формул Новачинський уклав «Vademecum» для критиків під назвою «Малий Прокеш». Найкумедніші дурниці він вистрілював у музиці, терміни якої мають найбільшу точність; неможливо, наприклад, слова «хроматичний» тощо використовувати навмання. Фахові музиканти розважалися, підсідаючи на концерті до Прокеша і підкидаючи йому нісенітниці, які наступного дня з радістю читали в його рецензії.

Під час діяльності Станіславського Прокеш трохи притих. Але ось річ варта уваги, майже символічна. Товстун Ян Станіславський помер бездітним; худий, як тичка, Прокеш мав восьмеро дітей. І це хирляве створіння, яке — здавалося б — вітер переверне, пережило всіх: Віткевича, Станіславського, Павліковського, Виспянського, всіх. Дочекався своєї апофеози, свого ювілею (ті неописані краківські ювілеї!). І ті самі малярі, які двадцять років тому кваліфікували його діяльність словами найбільш… мальовничими, тепер, самі дійшовши фази, в якій пробуджується потреба взаємної вибачливості та поблажливості, почали розуміти практичність і зручність інституції-Прокеша. І влаштували йому ювілей, і ввели його під руки, і мали до нього промови. Лише enfant terrible тогочасного Кракова, Фелікс Ясенський , затьмарив цю урочистість фейлетоном, у якому зіставив найвідоміші дурниці Прокеша, серед інших ту славетну рецензію на «Весілля» , де критик викладав думку твору як заохочення для інтелігенції наближатися до народу, а «хоч не бракує при цьому малих дисонансів, цілість закінчується веселим оберком». — «Я не мав би, зрештою, нічого проти цієї концепції, — глузував Ясенський; одне мене лише непокоїть, а саме, що пан Прокеш був одночасно музичним критиком». У ту мить Краків, під знаком воєн, а надто провізії, знову мав щось інше на голові й не надавав значення таким суперечкам. Але боротьба між Аріелем і Калібаном вічна… «На початку була хіть»… Люблю, накреслюючи ці спогади, зазирати до листів Жеромського, писаних з Кракова до нареченої. Тішать мене ці зіставлення вражень. Отже, читаю під датою 1892 року: «Познайомився з романістом Севером. Останній вже старенький, але ще міцний і тримається з молодими… Зустрічаємося, і балакаємо. Це такий базіка, що треба на вулиці замітати перед ним, коли не маєш часу, бо готовий годинку протримати і повідривати ґудзики від пальта, так їх крутить. Золотий пряник!…» Я мимоволі посміхнувся, коли це читав. Бо Северові тоді було 52 роки, а історія літератури — Фельдмана чи Потоцького — підкреслює юнацьку свіжість, яку він зберіг до кінця. Але він міг справляти на когось таке враження. Так люди старіли тоді добровільно, характером, одягом, манерами. Хто знав Севера поверхово, той міг насправді думати: «пан Йовіальський». Пан Йовіальський, що витворяє невибагливі витівки та пустощі, потребує постійного гамору, завжди жадає нагоди посміятися, безкінечно бавиться однією концепцією. Це був Север «пообідній». Але був і Север «ранковий», один з найпрацьовитіших літераторів у Польщі, який регулярно крапав своїх сто чи двісті віршів на день, зберігаючи до кінця невтомну вену оповідання, митець, чутливий до всіх питань і течій, що хапав їх, можливо, часом занадто легко, але миттєво, що жив по-товариськи, а водночас по-батьківськи з молодими, не лякаючись жодної їхньої екстравагантності. Коли закінчував свій робочий день, Север відпускав голову на волю. Тоді бавився будь-чим, ходив, балакав, каламутив воду, по-сарматськи і дуже невинно бешкетував, чіплявся до незнайомців, писав з будь-якого приводу друзям листи, що розривали знайомство, але забував про ці листи одразу після їх відправлення… Йшов я якось з Севером вулицею; назустріч нам іде якась незнайома пані з донечкою і гукає їй: «Андзю, не віддаляйся! — …Від отари, казала стара вівця молодій овечці», — продекламував їй Север прямо в обличчя, вклонився і пішов, залишивши пані в заціпенінні. Це зразок його забав. Чи не йовіальщина? Цей пан Йовіальський мав свою нерозлучну пані Йовіальську, пречесну пані Марію Мацейовську. Подібно до Севера (це був його псевдонім; звали його Ігнацій Мацейовський), і його дружина походила з шляхетського стану. Дружина, Літерат. Її ще молоде обличчя було буквально зморщене від сміху. «Що тільки цей Север не вигадає», — повторювала, захлинаючись від сміху і крутячи вічного папіроса. Але загляньмо знову до Жеромського: «Старий Север завжди з дружиною пише і переробляє»… Це, можливо, перебільшення; але насправді Северова була відважною помічницею чоловіка, була душею цього дому, де протягом багатьох років збиралися на щоденний пообідній чай Асник, Виспянський, Реймонт, Міцінський, двоє Тетмаєрів, Мальчевський, Вичулковський, Камінський, Старжевський, Гурський, Висоцький, і ціла череда інших. Який же це був милий, чарівний дім, ці три кімнатки на другому поверсі по вулиці Баторія № 6, часом нагадували божевільню! Северови були настільки зрощені між собою, що, коли розсіяного Севера питали про думку щодо якоїсь книги, першим його поривом було звернутися до своєї генеральної секретарки: «Маріє, чи я це читав? — Читав. — Сподобалося мені? — Сподобалося». І лише тоді Север відповідав: «Читав, чудово!» Пустощі Севера виявлялися різними способами. Конверта не заадресував, щоб не зробити якихось пустотливих дописок! Жарт, Флірт. Славною була історія його вікарія в Долензі (Север пів життя господарював і до кінця зберігав тісний контакт із селом), якого духовна влада перевела в порядку покарання, за таку адресу, написану Севером: «Преподобний ксьондз Х., шанувальник Марії, але не Божої, а Северової Мацейовської». Якщо якийсь «дослідник» колись візьметься науково до його кореспонденції, може дійти до фантастичних висновків. Поважного Севера, найвідданішого чоловіка, звинуватять щонайменше в — еротоманії. Нічого йому не вартувало в листі суто товарисько-дружнього характеру дати такий заголовок:

«Найдорожча! — замало! Кохана! — Замало! Єдина! — Нарешті», так само, як нічого не вартувало йому закінчити, наприклад, так: «Цілую руки! виразно і голосно вигукую р-у-к-и! Прив’язаний, відданий, закоханий Север», або «Цілую всі округлості від а до з»…; або ще гірше; — після чого найспокійніше віддавав перо дружині, щоб вона дописала. Цей старий дітвак мав такі усталені привілеї, що було б верхом смішності в Кракові образитися на Севера за будь-що. Все складалося на цю безкарність: і рано посивіле волосся, і слава емісара 63-го року, емігранта, автора чудових «Нарисів з Англії», і загальне усвідомлення, що цей жартівник є розумною і найкращою людиною.

Маю в руках кілька десятків листів Севера, написаних до Елізи Паренської, дружини видатного лікаря і професора, з чиїм домом він був у щирій приязні. Весь Север відбивається в цих листах. Він постійно кимось опікується, когось рятує, для когось збирає кошти. То купує іменем адресатки картину у молодого маляра, то через неї штурмує багатого ковтуна (міщанина-скупердяя) про стипендію на уроки для молодої адептки сцени; постійно перейнятий чиєюсь бідою, чиїмось талантом, довірливий, зичливий до всіх і всього, сповнений оптимізму, зберігає гумор у дрібних і більших щоденних клопотах. Бо, ґрунтуючи своє існування на літературній праці, завжди залежній від примх «ринку» і оплачуваній нерегулярно, попри це Север мав відкрите серце і гаманець для інших.

Ось зразок торгових книг Севера, витягнутий з листів до пані Елізи, яка теж була потроху банківським домом «Молодої Польщі»:

«Влодзьо не намалював портрета, тож не віддав мені 100 злотих ринських, Юзьо Вольфф не відсилає 300 рублів, Сківський 800 віддасть лише після 15-го, Х… не віддав 40, тому прошу на тиждень чи два позичити мені 100 злотих ринських, якщо ласка…»

Через низку листів тягнуться проєкти якоїсь поїздки до Італії, головно для того, щоб завезти туди молодого літератора, чий талант потребував би вражень. Вартість подорожі до Риму Север обчислює на 250 ренських на особу (ідилічні часи!), чекає лише на гроші з «Атенеуму». Але ця мрія про місячний перепочинок виявилася занадто завищеною, бо вже наступного дня він пише: «вчора поданий мною проєкт на Рим провалився!… На Рим маємо замало грошей; повертається проєкт Венеція і додому. На Венецію потрібно 120 гульденів на особу і їдемо лише на два тижні».

Є в цих листах кумедні літературні плітки:

«Дякую за «Кущ дикої троянди» Яся. Там є речі пречудові, настроєві та свіжі, аж пахне гірським повітрям і косодеревиною (гірською сосною). «На пагорбі смерті» сильне, тільки та душа дурна, яка нічого не робить, тільки віддається оргії чуттєвій з Люциферком — а які ж великі речі могла б говорити, якби вміла! Якби Яся (Каспровича) було на це спроможним…»

То знову про інше:

«Приїхав сюди до нас Влодзьо Тетмаєр і кумедні речі розповідає про змагання Люцека за руку Ягі в Броновицях Малих. Як Люцек бігає босоніж, з цвікером на носі, як обкопує буряки, в’яже снопи, як залицяється, який він чутливий, сентиментальний тощо, тощо, з гумором розповідає, а витончено робить Люцека, його рухи — його міни. — При цьому дуже любить Люцека і сміється, кажучи, що для мене на листи прибув мені новий титул для нього: «шваґер Ридля»… І я так буду адресувати. Але Риделек Люцек зробив нам несподіванку і справив враження!!!!… Люблю його за це дуже!»

А ця пліточка, чи не капітальна? Севери жили в близькій дружбі з дружиною гучного філософа-містика, професора Лютославського. Отож Север реферує:

«Писала Л……а, що 44 вже в дорозі, тільки не через неї. Знайшов Лютусь, мабуть, на Волині матір «чужоземку», яка дозволила на те, щоб з неї (і Лютуся) прийшло на світ, а ім’я його 44. Звідки ж Лютусь такий зарозумілий, що це він тільки може бути батьком 44-ох? На це треба бути божевільним, дивуюся тільки тій, яку знайшов»…

Ця деталь з такого автентичного джерела є надзвичайно цікавим доповненням до психології містичних сект. Уперто побутує усна традиція, згідно з якою Товянський намагався знайти Міцкевичу матір для майбутнього генія; у той самий час «Отець-Вічний» сен-симоністів, Проспер Анфантен, мандрував зі своїми учнями до Єгипту, щоб там собі шукати матір для месії…

«Лютусь» — як його називає Север — це ж знову ціла сторінка давнього Кракова, і яка ж характерна! Аскет. У ту буйну епоху, напроти «чорних мес» Прибишевського шириться біла магія: всі зали затісні, щоб вмістити слухачів майстра Вінцентія; мусить промовляти на Блонях (міських луках). У переповненій залі Народного театру, сфанатизовані чоловіки та жінки обіцяють почетверну стриманість. Чи ж ніхто не напише історії краківських «Ельсів»? Але треба, щоб це був хтось, хто має почуття гумору. Дивні маскаради влаштовує часом божок Ерос…

Були й інші апостоли. Пам’ятаємо доктора Августина Врублевського, фанатика чистоти. З кожного слова його прелекції відчувалося, як він опанований демоном статі. Зник десь раптом, здається, в безодні якогось будинку здоров’я.

Все було тоді у фазі кипіння, навіть антиалкоголізм. Мав свій показовий екземпляр: ним був столяр Ліґенза, старий п’яниця, який став абстинентом. Вилікуваний від застарілої звички, тріумфально демонстрований на всіх з’їздах і церемоніях, він розповідав історію свого навернення, як пив, як перестав пити, тощо. На жаль, відколи перестав пити, бідолаха зовсім змаразмував. Отож одного разу, у найбільшій університетській залі, так званій залі Коперника, була лекція молодої студентки на тему «етики статі»; після лекції — дискусія. Першим просить слова — столяр Ліґенза. Починає крутити свою шарманку: як пив, як перестав пити… Довгий час дають йому говорити, врешті-решт, однак, голова перериває його і просить, щоб він тримався суворо теми, якою є (з наголосом це зазначає) ставлення до етики статі. Столяр Ліґенза помітно зажурився: «Е, цього то вже там…» — махнув з промовистим знеохоченням рукою і сів серед гомеричного сміху зали. Повага дискусії зникла.

Але повернімося до листів. Ще якийсь лист Севера, раніший. Дата: 1898.

«Мучився я з «Життям» і нарешті відступив його Прибишевському, бо це його річ, втративши на ньому 700 злотих ринських, проте тішуся, що позбувся — маю вільну голову і вільну думку… Мучився я з декадентами шалено…»

Правда! Ось характерний епізод, який треба було тут нагадати, якщо вже йдеться про переоцінку давнього Кракова. Цей старий повстанець, що бере на свої плечі орган наймолодшої Польщі, щоб вірно віддати його в руки оспівувача «нагої душі», це має свою пікантність. Мав рацію Жеромський, кажучи, що Север «з молодими тримається»! Коли «Життя», у першій фазі існування, не могло вижити при своїх 400 передплатниках і мало невідворотно занепасти, його власники передали його в руки Севера. Він має зв’язки (казали), може випросити якісь гроші. Север найжертовніше взявся до справи. Виклав свій літературний грошик, викупив «Життя», редакцію віддав Артуру Гурському, сам став «великим милостивцем» часопису. Кого він тільки не натягнув на це «Життя»! Знову читаю в листі: «Щепанік надіслав 500 злотих, Бадені маршалок 200, може що Вичул збере у Варшаві. За це знову починають кричати, що «Життя» нудне і безбарвне. Казьо Скшиньський каже, що це орган ксьондза єпископа Пузини. Важко всім догодити».

Перемучився Север найгірші літні місяці; врешті, коли восени 1898 року до Кракова приїхав Пшибишевський, Север віддав йому часопис. Було щось дуже гарне в тому, як Север ставився до свого депозиту і своєї ролі. Пшибишевський взяв не тільки «Життя» — але й забрав у Севера половину щоденних чайних гостей. Занадто сильною була фасцинація на молодих: «Прибиш» лив до чаю три чверті коньяку, такої конкуренції «чайна» коханої Северової не могла витримати.

Север погідно зніс цю дезерцію. Чутливий до всіх явищ, вміючи при цьому з усього вичавити трохи розваги, з цікавістю придивлявся, що діється в новому «Житті», як на сторінках нещодавно таких спокійних і побожних вицвітають моторошні візії Мунка, як розноситься звуком органів синагога сатани, як «Меса за померлих» ридає віршами нової євангелії статі. Читав це все старий Север (тоді йому було вже під шістдесят), ходив по кімнаті з руками, закладеними за спину, і повторював своїм носовим голосом перше речення поеми Прибишевського: «На початку була ХУТЬ. Так, так, на початку була хуть. Правда, Мацейовська?» А Северова пирхала коротким сміхом і казала: «Ой, цей Север, цей Север, що він тільки не вигадає!».

Фортепіан Стаха

Прочитав другу частину «Моїх сучасників» (Серед своїх) Станіслава Прибишевського. Це знову ті краківські часи, на які я дивився зблизька молодими очима. Сам хотів про них писати, навіть почав нарис під назвою «Скерцо Прибишевського», але пізніше, зайнятий чимось іншим, закинув це писання. Може, треба б його закінчити? Тим більше, що сам Пшибишевський призначає мене нібито заповітом на літописця «так званої (каже) Молодої Польщі». — «Ніхто інший, крім нього, Боя, не був би більше до цього покликаний»… — говорить у своїй книзі. Річ дивна, що історію Молодої Польщі, постійно аж до перебільшення вдаряючої в найвищі акорди, він сам, Пшибишевський, який не знав іншого тону, крім дифірамба, передає — гумористу… І чому мені? У добу, коли я перебував зі Стахом, я не був ані Боєм, ані літератором, я був, по суті, як він про мене пише, студентом медицини, «що цілими ночами грав у карти в не обов’язково доброму товаристві і в не обов’язково добрих закладах»; я не розмовляв з ним ніколи про літературу, взагалі розмовляв з ним небагато… Але досить часто, на різні теми, ми дивилися один одному в очі. Цей обмін поглядами став для мене пригодою, яка вплинула на моє життя, а для Стаха мусила теж бути чимось, що йому запам’яталося, якщо, через пару десятків років, протягом яких ми зовсім втратили один одного з поля зору, пише в цих надто почесних для мене і, як завжди, перебільшених словах:

«Є єдина людина в Польщі, яка б мені цю загадку розв’язала, загадку не смутку всього цього («tristesse de tout cela»), але загадку казкового гумору всього цього, гідного пера якогось Гоголя з дуже високою культурою, що послуговується на гранітному колі загостреним скальпелем, з яким тільки високо дискретний митець, обдарований даром смертоносної, бо делікатної, скептичної, а водночас болісно закоханої іронії, вміє поводитися: Бой-Желенський…»

І, можливо, це не без глибокої рації, що гумористу він передав секрет свого життя. Бо Пшибишевський, хоча у своїх творах — крім горезвісного «хе-хе» — цього не виявляв, мав диявольське почуття гумору. Отож вражає, що життя цього поета, змучене, трагічне, застелене трупами, було водночас безперервною гротескою, відзначалося низкою найкомічніших анекдотів; було, майже до кінця, якоюсь макабричною фарсою, яка втягувала в гру все оточення. Чому, як, через що — деінде я намагався це пояснити. Сьогодні хочу накреслити лише пару слів на полях його книги, при читанні якої біля кожного речення снується мені якийсь коментар, якесь нагадування, часто викликаючи посмішку на вустах.

«На самому початку (каже Пшибишевський, описуючи свій приїзд до Кракова), мене здивувала одна людина — вродливий, ретельно одягнений, зупинився раптом переді мною і сказав одним подихом: «Я був би щасливий, якби був телям, зі шкіри якого вироблено ваші чоботи». На мить я дещо здурів, але не заперечую, що був зворушений цією промовою…»

Це був, по суті — попри ексцентричну форму — щирий вираз захоплення, з яким наше покоління привітало Прибишевського в Кракові. А першим цим шанувальником був не якийсь хлюст, а пан Здзіслав Габріельський, меломан, філософ та оригінал, водночас власник найбільшого в Кракові складу фортепіано. Здається навіть, що, вимовляючи ці слова, він укляк або хотів уклякнути. Це було в літньому театрі, на популярній тоді в Кракові «Королеві Передмістя». З театру той Габріельський запросив циганську компанію до себе. Напевно, в усій Європі не знайшлося б красивішого місця для того, щоб напитися, ніж історичний будинок Кшиштофорів, де в низці зал стояли низкою десятки фортепіано, а в них сяяли низкою чорні навперемінно і білі клавіші. Подумайте тільки, як це все почне в очах двоїтися, троїтися, гнутися у фантастичні форми, вібрувати, танцювати, хихотіти… Вікна широко відчинені на чудовий Краківський Ринок, музика плине ген, ген, аж до могил Кракуса і Ванди, улюблене прелюдія А-дур зливається з трубою маріацького гейналу, горілку запивають шампанським, а закушують коньяком, серце наповнюється безмежним щастям повернення на польську землю, а щастя це тиснеться на вуста божественним рефреном Ріхарда Демеля: «Noch eine Stunde, dann ist Nacht — Trinkt bis die Seele überläuft…» (Ще година, потім ніч — Пийте, поки душа не переповниться…). Чи ж ця ніч не дозволяла вважати, що Краків — це, нарешті! — країна чистої поезії, знайдена після стількох мандрівок?

Нічого дивного, що Пшибишевський впав у справжній шал захоплення, а його ентузіазм у ту епоху мав непереборну заразливість. Над ранок Габріельський, все ще на колінах, урочисто, при свідках, запропонував йому найгарніший концертний «Стейнвей». Проспавшись, цей торговець мусив переживати важкі хвилини, але слово було сказано! Щоправда, між словом і ділом, «Стейнвей» змінився на витончений чеський «Петроф», але «Петроф» справді заїхав перед помешкання Прибишевського, щойно це помешкання поетові знайшли. Знаменно, що першим меблем, який мав Стаха, був фортепіано; серед абсолютно порожніх стін він чудово блищав. Постать Габріельського зросла до висот краківського Медічі.

Столик Прибишевського в кав’ярні був обложений. Усі тиснулися до нього, мов до творця якоїсь нової релігії, а він найохочіше пригортав малих. Серед цих благословенних малих і вбогих духом опинився молодий актор Панкевич, який у тій «Королеві Передмістя» грав роль Кантка. Стаха полюбив цього Анкевича, був до нього дуже добрий, любив слухати його наївні зізнання. Горем Анкевича — який, до речі, мав перед собою ледве кілька місяців життя — було те, що він не мав освіти; бідолаха, сухотник, алкоголік, голодомор, мав насправді зворушливу пристрасть до самоосвіти, яку задовольняв в аркомічних умовах. Перейнятий забобонною пошаною до науки, він читав — як часто актори-самоуки — найсерйозніші твори, політичну економію тощо; мешкав же з коханкою, простою і буденною дівчиною, яка не могла терпіти цього читання. Пшибишевський сміявся до сліз, слухаючи розповіді Анкевича, як, лежачи з нею в ліжку (мали лише одне ліжко), він хоче читати політичну економію, а вона рве йому книжку й кидає в куток, або на зло гасить лампу. Потім акторисько (який, відчуваючи по-акторськи успіх своїх виливань, почав трохи «грати на публіку») розповідав про свою матір, убогу жінку, яка його з трудом виховала, яка дуже музикальна і все життя страждала через те, що не має фортепіано. Тепер бідолаха дуже хвора, певно, незабаром помре… Серце Стаха сповнилося співчуттям: хвора мати, яка не має фортепіано! Він, який не міг би уявити дня без музики, відчував нестерпну муку за матір Анкевича, ні про що не говорив, тільки про фортепіано для матері Анкевича. Він, який ніколи не мав забезпеченого на кілька днів наперед обіду і якому вдома бракувало найпотрібніших речей, почав у бідненькому Кракові агітувати за… збір коштів на фортепіано для матері Анкевича, яку ніхто не бачив на власні очі, яка, можливо, взагалі не існувала? Річ природна, що очі Стаха зверталися запитально, потім з німим докором, а врешті з наростаючим роздратуванням у бік Габріельського. Як це! Цей чоловік має на своєму складі зо сто фортепіано, а страждає, щоб мати Анкевича не мала фортепіано? Тоді я зміг перевірити глибокий сенс думки, що легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багачеві потрапити до царства небесного. З голодранцем завжди можна мати якісь ілюзії: дав би, якби мав; але тут факт був ясний, очевидний: має на складі сто фортепіано, а відмовляє бідній вдові одного. В євангельському розумінні світу, яке завжди характеризувало Прибишевського, така людина була загублена. Зірка медицейського почала бліднути; дедалі частіше біля його прізвища дзижчав епітет «свиня». З цим зійшлися й інші тертя подібної природи, про які я десь розповідав, досить, що закінчилося героїчною сценою, коли Стаха, роздратований якимось докором, вночі, на Ринку, скинув з ніг чоботи, позичені у Габріельського, не бажаючи зберегти нічого від «цієї людини», і в шкарпетках гордо помандрував додому. Габріельський, як добрий торговець, мусив зробити баланс ситуації. Втратив найгарнішого Петрофа, доклав чимало готівки, і за все це його обізвали — Бог бачить, що несправедливо — скнарою, нечупарою і свинею. Він не міг цього стерпіти, спалахнув холодним гнівом і прийняв рішення. Свиня то свиня. Одного дня, коли в домі Стаха було повно і гамірно, перед браму заїхала платформа. Увійшов Габріельський, а за ним четверо вантажників. Присутні застигли в очікуванні, ніхто не привітався з ним, ніхто не вимовив слова, усі дивилися мовчки: Габріельський кивнув долонею, четверо вантажників завантажили Петрофа і зникли зі своїм тягарем. Ця сцена мала щось примарне: «Маска червоної смерті» Едгара По! На другий день в спустошеному салоні знайшовся інший фортепіано, позичений з конкурентного складу за допомогою «національного податку», і музика знову лунала без перерви. Габріельський, який щиро обожнював Прибишевського, страждав муки, шкодував про свій крок, ходив ночами під вікна слухати цю музику, як душа, вигнана з раю, але амбіція не дозволяла, стосунки не покращилися ніколи.

Дивна це була людина, цей Ґабрієльський. Коли я через роки замислююся над ним, нічого про нього не знаю. Щось у ньому мусило бути невжитого, загальмованого. У тодішніх наших стосунках, які так дошкульно збіднювали сферу діяльності кожної людини, так тісні межі окреслюючи можливостям та енергії, повно товклося таких невивантажених талантів, покликань, може, навіть збочень, які сьогодні, так чи інакше, знайшли б свою дорогу, а які тоді лише мучили свого власника. Він не вмів упорядкуватися із самим собою. Студент німецьких філософських університетів, видав невелику брошуру під назвою «Чим філософія є, а чим буде», яку викрили як дитячий плагіат з популярного німецького підручника. У житті любив виголошувати парадокси, приховувати майже істеричний ентузіазм і хворобливу надчутливість під маскою холодного англійця, епатувати оригінальністю. Одягався чудово, з дискретно ексцентричною елегантністю. Кілька років мав бурхливі стосунки з відомою акторкою: доведена до відчаю його англійською флегмою, артистка одного разу схопила запалену лампу (нафтову) і тією лампою вигнала його вночі в сорочці на сходи. Ґабрієльський подзвонив у перші-ліпші двері і представився здивованому господареві найспокійніше у світі: «Я Здзіслав Ґабрієльський, власник складу фортепіано, чи не могли б ви позичити мені на хвильку штани?»

Іншим разом, з тією ж, очевидно, надто чутливою артисткою, в найжвавіший момент ніжності Ґабрієльський застиг, завмер і сухо промовив: «Вибачте. Або пані, або я. Жінка має бути пасивною». Як такого не врізати лампою? Коли його хтось відвідував уперше, Ґабрієльський вів гостя до вишуканого чоловічого будуару, де на полиці стояло кілька слоїв з викинутими людськими фетасами. «Це мої діти», — пояснював дуже природним тоном у відповідь на запитливий погляд гостя. І, схоже, це була правда! Коли він перейняв після матері той склад фортепіано, він зумів розвинути великий розмах і комерційний талант, якому, однак, тісні краківські умови окреслювали межі. Хай там як, він зумів здійснити переворот у місцевій торгівлі, першим форсуючи чеські фортепіано замість виключно панівних до того німецьких. Через кілька років — вже після від’їзду Прибишевського — Ґабрієльський знайшов новий предмет запалу: піанолу, яку тоді почали поширювати. Рекламував піаноли, продавав піаноли, впихав людям на виплату піаноли, сам грав цілими ночами на піанолі. І знову було літо, через широко відчинені вікна Криштофорів щоночі лилася на Краківський Ринок каскада тонів: це Ґабрієльський одержимо, невтомно, різав на своїй піанолі. Хоч о котрій годині ночі було вийти на Ринок, завжди чулася ця музика, яка, невідомо чому, мала щось моторошне. Одного дня, над ранок, нота обірвалася — довга тиша — і пролунав постріл. У кабінеті з фетасами знайшли Ґабрієльського з простреленою черепною коробкою мертвого на канапі.

Прибишевського, як я сказав, вже давно в Кракові не було. Він оцінив би цю сцену зі знавством гурмана. «Чи знаєш ти той край…»

Ось мелодія, яка мені мимоволі причепилася і яка мене переслідує з тієї миті, як я замислив далі плести свої спогади на маргінесі «Моїх сучасників» Прибишевського. І я бачу дуже виразно таку сцену. Світанок, мерехтлива лампа догоряє, вікно балкона відчинене на сад, з якого проникає прохолода ранку і цвірінькання пташок, Стаха глибоко спить у кріслі, вся його громадка, із зеленкуватими обличчями, кипить розкладена, де там кому впало, а посередині, під столом, лежить молодий медик Шишка, музикальний як циган, і ріже, може, вже годину, на скрипці «Чи знаєш ти той край» Монюшка. Грає лежачи, з головою, спертою на порожню пляшку, і раз по раз зачіпає смичком об стільницю, що оригінально рве на шматки цю плинну мелодію, збагачуючи її примхою несподіванок. Поруч зі мною Людвік Яніковський, зі своїм геніальним трупним черепом, захлинається від плачу, сидячи на підлозі. Здається, що ми всі поплакуємо, але він схлипує, реве… А Шишка грає і грає, аж нарешті стомлена рука музиканта випустила смичок, стало тихо. Яніковський лише шморгав носом, і тільки цвірінькання пташок і хропіння Стаха…

І ця мелодія все ще снується мені в голові, коли я читаю ці спогади Стаха з краківських часів. Особлива книжка, хоча написана так недавно, лише кілька років тому, справляє враження розкопок, у яких зберігся вчорашній день, ніби відбиток мушлі в камені. Бо Пшибишевський ніколи не вийшов з кола понять, за які донкіхотував у своїй молодості; усі зміни, події, стікали по ньому без сліду; сьогодні ще, з карт цієї книжки, він готовий був би говорити про «голу душу», про «абсолют», про мистецтво, вільне від соціальних наказів, тощо. Ще в цих спогадах він переживає всі свої confiteor і свої, переважно уявні, війни з «миловарами». Сьогоднішній читач нелегко зрозумів би зачарування, яке все це могло справляти; ще менше б зрозумів, якби взяв до рук старий річник «Життя» — сьогодні антикварна рідкість — і прочитав у ньому всі ті гучні маніфести. Треба було б усе це вимочити в спирті і підкласти під музику.

Справді, говорити про вплив Прибишевського, не говорячи про алкоголь, це було б те саме, що писати історію Наполеона, а не згадати про військо. А вже з’являлися такі надто цнотливі агіографи, які писали, що «час закінчити з легендою про алкоголізм Прибишевського». Можу говорити про це вільно, оскільки сам Пшибишевський у «Моїх сучасниках» пише про свою звичку з цілковитою простотою і присвячує їй цікаві сторінки. І можу говорити тим безкорисливіше, оскільки, що стосується мене, я людина, для якої алкоголь, окрім якогось рідкісного духовного свята, в житті не існує. Але тоді я пізнав його магію…

Алкоголь і музика. Музика лунала в домі Прибишевських постійно. Даґні грала Шумана, Ґріґа, якісь норвезькі народні мелодії, або, разом із Шишкою, скрипкові сонати Бетховена. Потім Стаха, все з невтомним Шишкою, Баха. Потім, коли вже «дозрів», відганяв Шишку і сам починав грати Шопена. Дивно було читати в різних розповідях судження про його гру: одні писали про неї поеми, тоді як інші трактували її як халтуру. Різниця в куті зору: так, ніби поета, який чудово декламує вірші, судити з точки зору техніки декламації. Нам не заважали його технічні недоліки; усі випадкові фальші чи брутальності, несподівані фортіссімо і шалені примхи ритміки, все це зливалося разом у якусь трагічну пісню, яка витягувала душу з людини. Можливо, це були варіації алкоголю на тему Шопена — транскрипція «Спіритус-Шопен», як є «Бузоні-Бах» — але транскрипція незрівнянна. А до того сам Стаха за фортепіано! — хто його бачив, той його не забуде. Ох, чому ж таким не показали його на першій сторінці «Моїх сучасників», замість заплаканого дідугана, який дивиться на нас з фотографії! Врешті, стомлений, облитий потом, Стаха вставав, опускався на крісло і шепотів: «Ну, Стасінек, тепер грай ти». І Стасінек (Сєрославський) сідав слухняно за фортепіано, ставили біля нього келих горілки, ніби склянку води біля доповідача, і різав від душі, по черзі: «А як буде сонце і погода», або «Став перед музикою, сипнув талярами», або оте «Під Краковом темний ліс», яке потім переніс Виспянський у музику Хохола. А Стаха слухав, слухав неймовірно інтенсивно, не дозволяв перервати ані на мить, тільки шепотів: «Грай, Стасінек, цілу ніч те саме». Аж, відпочивши, зганяв Стасінка і кидався на інструмент і ще знущався в полонезі Шопена. Після чого вже без сил відпадав від фортепіано.

Це були ті справжні «маніфести», поруч з якими ті, що друкувалися в «Житті», здавалися бляклими і трохи смішними, це було добре на експорт, для провінції, але не для нас, близьких, які мали щастя пити біля джерела. Алкоголь, розтоплений в один еліксир з музикою, був ніби есенцією діонісійського — за термінологією Ніцше — елементу мистецтва Стаха. Це був не той діоніс грецький, лагідно вичавлений з виноградного грона, а той, що обманює природу, платить життям за насильство над північним кліматом, гнаний, силою хитро вирваних у самого сатани таємниць, на картоплі, на життя, самогубний, відчайдушний. (До речі, питання до філологів: чи греки знали горілку?).

Ох, яким же сміхом пирскав Стаха, коли йому хтось у таку мить згадував літературу! Яким же глузливим сміхом! Як він зневажав усе, що було мовою інтелекту, усе, що претендувало на думку, у ті моменти, коли він відбивав лише ультрафіолетові її промені! Лише звук слів, звук, повторюваний без упину, як музична фраза, слово, піднесене до гідності мотто для пиття. Бо Стаха ніколи не пив без мотто; кожен день, кожна година — майже кожен келих — мали своє мотто. Залежно від тексту, горілка змінювала свій смак, так як у тій бочці, з якої Мефісто в ауербахівському льоху точить різноманітне вино німецьким студентам. Кожен визнає, що інакше п’ється на: *les paons blancs, les paons nonchalants*, інакше на: *nie sah ich die Nacht beglänzter*, а інакше знову на: «ось свято збіжжя, ось свято хліба», мотто, яке, до речі, ідеально підходить до чарки житньої… Мотто надавало питтю характеру поперемінно містичного, філософського, мрійливого, глузливого, жартівливого, ірраціонального, абсурдного, повторювалося ніби рефрен, скандувало пляшку на келихи, ніби вірш на трохеї або ямби. Бували мотто постійні, бували ситуативні. От, наприклад, якийсь поет з племені «декадентів» надіслав до редакції вірш, який закінчувався: «спазмом розлюченого сатира брикну». Пшибишевський не тямив себе від радості, так йому це сподобалося (для пиття, не для друку); якийсь час він пив: «ну, Стасінек (чи Фредзінек, чи інший інек, бо Стаха по-куявськи всі імена зменшував на «інек»), ну, Стасінек, брикни спазмом розлюченого сатира». І сміявся, сміявся як дитина. То знову інший поет (якого не назву з делікатності, бо ще живе) написав вірш, у якому був такий «квіточка»: «Ох, меланхолії пристрасний злет — сп’яняє мене до шаленства». Стаха насолоджувався цим «меланхолії пристрасним злетом», вимовляв його з аркомічним закочуванням очей, випиваючи келих, це було його мотто. І такими двома «шпрухами» він міг розважатися весь вечір; і я не вмію цього пояснити, але це була одна з найцікавіших розмов, які я знав. А коли він пив спеціально до мене, дивлячись мені в очі своїми косими диявольськими очима, справді все тануло в мені від захоплення і ніжності, я мав відчуття, що мені відкривається мозок, душа, серце; що в його руках, які я б радісно цілував у цю мить, я стаю людиною. Знаю, що те, що я говорю, віддає містикою, але дуже помиляються ті, хто стверджує, що я нездатний до розуміння містики. Навпаки, дуже здатний, занадто…

Часто мотто, за яке хапався розвеселений Стаха, постачав Шишка. Цей Шишка був особливим хлопцем. Сухотник із кавернами в легенях завбільшки з кулак, який знав про це, плював кров’ю, постійно гарячкував і запивав цю гарячку до нестями, був одним із найвеселіших людей, кипів радістю життя. Настільки, що лікарі рекомендували його як медика-доглядальника багатим хворим, так добре він впливав на них своїм оптимізмом і безтурботністю. Часом їздив до якогось заможного двору, повертався зі своєю гарячкою і з возом анекдотів. Пам’ятаю одне таке мотто, яке причепилося надовго. Шишка повернувся з двору, де пан був паралізований, а пані тяжко хвора. Шишка мав доглядати графиню, а граф, трохи рамóль (старий, що вижив з розуму), мав при собі невідступного лакея Юзефа, без якого не міг собі дати ради в найпростіших ситуаціях. Одного дня зчинився галас, уся челядь погнала до покоїв ясновельможної пані. Вбігає Шишка й оголошує: «Пане графе, пані графиня конає». На що граф із безпорадною роздратованістю: «Топше! Топше! Але я обісрався, а Юзефа як нема, так нема». Пшибишевський збожеволів на пункті цього: «топше! топше!» Якийсь час усі келихи випивали під знаком: «топше! топше!» Справді, Шишка, розповідаючи, вкладав у це акцентоване на чужоземний лад «топше» (добре) непереборний комізм, а сама ця макабрична історія, розіграна людиною, яка іскрилася гумором, а яка сама носила смерть у собі, мала саме той смак, за яким шаленів Пшибишевський.

Пшибишевський мав якийсь перверсійний потяг до всього, що пахло смертю. Пам’ятаю такий епізод. Коли, після розпаду дому, він залишився в помешканні сам, дізнався, що вуйка (дядька по матері) його служниці, народного вчителя, тяжкого сухотника, виписують зі шпиталю, бо він «бавúв» (перебував) у ньому понад визначений час. Негайно запропонував, що візьме його до себе, певно, трохи з властивої йому доброти, але ще більше упиваючись тим, що матиме вдома мерця. Фантазував у розповідях на цю тему своїм характерним проникливим шепотом: «Такий-то чудовий сухотничок в останній стадії, такі-то, черв’ячку, бацили літають у мене по кімнаті, як хрущі», — повторював захоплений. Але сухотник як сухотник: на домашньому харчуванні, у провітрюваній кімнаті, йому стало краще. Щодня наказував собі варити курку, врешті-решт вичерпав терпіння розчарованого Стаха, який його з трудом позбувся, відправивши підлікованого назад у село.

Інший епізод. Одним із найближчих був Юзеф Ґжибовський, «прекрасна — кажучи мовою Стаха — людина» (вже не живе), чиї долі дивно перепліталися. Закінчив невідомо чому право, якого не терпів, потайки вивчаючи улюблену геологію. Закінчивши право, віддався нарешті геології, професором якої мав пізніше стати. Мав чудовий нюх до виявлення нафти, його постійно викликали як експерта, що давало йому великі заробітки. Був фінансовим провидінням Стаха, якого обожнював. Цей Ґжибовський, закохавшись у молоду панну, одружився, теж не дуже зрозуміло чому, на зло панночці, з її тіткою, старшою за нього років на тридцять. Це була, до речі, симпатична особа, пила з нами всіма брудершафт (ритуал пиття на брудершафт), ми називали її «відьмою», що вона приймала добродушно, хоча насправді, у хвилини пияцтва, вносила легкий запашок Лисої Гори. Геолог також був схильний пити багато, при цьому мовчки хитав головою над своїм понівеченим життям. Ще більше втовкмачував у нього розпач Стаха, який завжди підозрював Юзінка в тому, що він повіситься: боявся цього і водночас чекав. Раз пам’ятаю сцену, яка була ніби гумористичною травестією однієї зі сцен «Homo sapiens». Під час якогось пияцтва у Стаха, геолог зник і довгий час його не було. Почали його шукати. Стаха неспокійно ходив по кімнаті, нічого не говорив, але своєю нервозністю створював атмосферу жаху, яка передалася всім. Ми майже вірили, що вже сталося: такою сильною була сугестія Прибишевського, що ми вже бачили у вбиральні повішеного мерця, а ніхто не мав відваги відчинити двері. Раптом вони відчинилися самі, і гаданий небіжчик вийшов, задоволений собою, наспівуючи, з вбиральні. На обличчі Стаха, хоча він і любив цього найчеснішого Юзінка, відбилося виразне розчарування. Бо його душа прагнула насамперед трагедії. Він би охоче «зшопенізував» цього геолога, так як німці скаржилися, що він їм «шопенізує» мову…

З таких епізодів складалося життя Стаха. Може, тому спогад про нього сплівся з тим «Чи знаєш ти той край», граним під столом коханим Шишкою. І я не можу звільнитися від цієї мелодії, вона постійно мене переслідує. «Чи знаєш ти той край, де лимон дозріває…»

Дозріває… лимон… у скибочках… «Діти сатани»

Того, хто читав два попередні розділи, накреслені на маргінесі автобіографії Прибишевського, могло вразити, що з його оточення я викликаю самі невідомі літературі прізвища. Бо й справді так було. Це була радше секта, ніж літературне угруповання. До найближчих Прибишевського в Кракові не належав жоден «фірмовий» літератор, хіба що літератор *in spe*. З першої ж хвилини вони інстинктивно відсторонилися від нього; навіть ті, хто його привів, хто вітав його з ентузіазмом. Відштовхнув їх своєю нівелюючою безтурботністю щодо компанії, в якій перебував, відштовхнув їх своєю іронією, своєю нетерплячістю до всього, що було в мистецтві поміркованим, теплим, що не було розжареним до білого, розмоленим, розтанцьованим танцем святого Віта. Це розбурхання, підняття шкали вимог, температури, нагадування, що мистецтво — це не «картинки на сонці», не гладкі рими і дешеві спостереження, а трагічна гра, яку платять життям, виявилося в сумі плідним і рятівним, чудово «підстьобнуло» багатьох письменників; але мало хто особисто зносив цю атмосферу. Пшибишевський, згадуючи ці часи пізніше, колоризує їх *ex post*, роздає компліменти, ретушує дійсність, але насправді було інакше. Пам’ятаю, як одного разу прийшов додому і почав сміятися невтішним сміхом, просто тримався за живіт від сміху. «Що тобі, Стаху? — питали його. — Тадеушек читав мені свою драму», — вичавив він. Тадеушек — це був Міцінський. З іншими не було краще. Крім Міріама, якого шанував трохи на кредит, і крім Каспровіча, для якого його культ мав з часом стати нетерплячим через свою безмірність і свій — можна б сказати — мазохізм, він не визнавав, власне, нікого, а треба додати, що, досі живучи поза країною, в німецьких колах, мало що знав з нашої тодішньої літератури. Але його темперамент дув, як вихор, на краківську «саджавечку» (калюжу) і перевертав репутації, мов дитячі кораблики. Мав пристрасть сам створювати нове. Наприклад, протягом двох тижнів майже розшукував листами-гонцями автора якогось вірша під назвою «Білі лебеді», надісланого до «Життя», вітаючи в ньому великого поета; натомість рішуче глузливо або байдуже ставився до визнаних письменників. І одне треба зважити: Стаха, так легко розкидаючись лестощами, на чий гачок ловив людей, щодо мистецтва був невблаганний, глузував, кепкував, шмагав.

Не кожен також погоджувався бути замішаним у гурт молодиків, волоцюг, дивних побожників, глузливих, позбавлених почуття ієрархії та форм, словом, нас, які становили, за правом кадука (за правом сильного, без законних підстав), щоденну компанію Стаха. Тому відсторонилися майже всі. Казімєж Тетмаєр, який «Епіпсихідіона», перший твір Прибишевського, надрукований польською, передував захопленою передмовою, цитуючи чиєсь про когось висловлювання: *Messieurs, chapeau bas, c'est un génie* (Панове, капелюхи додолу, це геній), навіть не намагався познайомитися з Прибишевським. Пізніше, знеохочений епілептичним поклонінням, яке відбувалося навколо Стаха, помістив у якомусь виданні сатиричний вірш, що змальовував культ Прибишевського під виглядом «Зевса». Всього віршика не пам’ятаю, але закінчувався він алюзією до храму, в якому з жертв «бог мав дим, жерці мали м’ясо»! А закінчувався той віршик так: «що ж мені робити, грішний грече, коли вас за розбійників маю, а ваш Зевс надто смішний», що було ніби офіційним оголошенням війни. У Паоні — варто зазначити — теж не бував, власне, жоден фірмовий літератор; радше збиралися там художники. Часом з’являвся Люціан Ридель, але почувався там завжди невпевнено, а відтоді, як після тріумфальної для нього прем’єри «Зачарованого кота» Виспянський і Пшибишевський нашпигували його злістю, він втік і більше не показувався. І в цьому загострювала справу вічна присутність «банди». Митці можуть говорити одне одному гострі правди в очі, але важко це зносити в присутності людей, які взялися невідомо звідки, які були нічим, які поки що таланти виявили лише в питті горілки, і які глузливим реготом або іронічними поглядами підкреслювали злість Майстра!

З кого ж і на якій підставі рекрутувалася ця «банда»?

Сатана, Катастрофа. Є сцена в «Дітях Сатани», в якій Ґордон, перефразовуючи — можливо, несвідомо — «Бісів» Достоєвського, говорить: Цей хлопець, який помирає в гнилій кімнаті, роз’їдений хворим розпачем, що неминуче мусить померти, і переповнений дикою фанатичною ненавистю до всього, що його знищило, — мій! Цей другий, який злочин скоїв і який хотів врятуватися любов’ю, і я йому її знищив, — мій. Цей філософ, якому думка серце вигризла, — мій. Ця жінка, яка раптом починає кохати і відчуває огиду до власного минулого, — моя. Кожен, роз’їдений страхом, кожен розпачливий, що скрегоче зубами в безсилій люті, кожен, хто стикається з в’язницею, кожен, хто голод терпить і приниження, раб і пан сифілітичний, розпусниця і зганьблена дівчина, покинута коханцем, в’язень і злодій, літератор без успіху і актор освистаний, усі вони, всі вони мої…

Ось, можна сказати, якщо не програма, то лінія, по якій бігли симпатії Прибишевського. У цьому відношенні ця тирада дуже щира. І хоча, в краківському періоді, редактор «Життя» був досить далекий від анархічного руйнівництва Ґордона, і якщо серед нас, які становили його найближче оточення, не було (на жаль!) стільки «розпусниць», стільки в’язнів і злодіїв, скільки б душа його прагнула, в кожному разі в дусі цієї ідеальної селекції формувалася — хоча б в уяві — громада Стаха. Єдиним для нього критерієм людини був — справжній чи навіяний — трагічний стосунок до життя. Митець. Стаха не питав нікого, що написав і яку має рангу в мистецтві, в чому, можливо, дав доказ глибокого розуміння речей. Бо ж безсумнівно, що, якби існували якісь ідеальні психометри для безпосереднього визначення відсотка поезії, артистизму, міра випала б, можливо, інакше, ніж це відбувається на біржі життя, яка з необхідності судить митця за реалізацією, продуктивністю… Можливо, саме певна посередність, певне обмеження є умовою продукції, що необхідний певний сплав, а чисте золото непридатне для використання… Стаха, до речі, любив людей без таланту, бо знав, що їхня трагедія щира, а саме трагедія була для нього всім. Пригадується мені один художник, який у хвилини щирості по п’яному бив головою об підлогу і скаржився кумедно: «Боже, Боже, дав мені талант, але малий». Приваблював Стаха трупний потяг розпачу, нещастя. Любив своїх волоцюг, натомість не мав собі нічого сказати, наприклад, із Сенкевичем. (Парадоксальною була зустріч Стаха із Сенкевичем у Закопаному. Сенкевич, який любив трохи кокетувати «молодими», дізнавшись, що Пшибишевський нездоровий, пішов до нього першим з візитом. Стаха прийняв його з увагою, але абсолютно не знав, про що з ним говорити; збентежений ходив мовчки по кімнаті, врешті-решт наблизився, поклав гостю руку на плече і сказав своїм довірливим шепотом: «Пане Генрику, вип’ємо горілки». Лише той, хто пам’ятає тодішнє становище і *фасон* (манеру, стиль) Сенкевича, оцінить повною мірою смак цієї анекдоти). Тому, мимоволі, молодь, що оточувала Стаха, соковито стилізувала свої трагедії. Якби хтось міг йому дати зрозуміти, що він педераст, сухотник, п’яниця і зломщик в одній особі, як би він його зворушив! Отже, не про художні посвідчення йому йшлося; він потребував, як Ґордон, мати, хоча б в імітації, свою зграю «дітей сатани», якою він трохи бавився і яку він чарував і бавив взаємно. Це був театр *del'arte* (комедія дель арте), з якого час від часу виносили справжні трупи.

У Польщі немає культу традиції, хоча здавалося б навпаки. Інакше напевно відбувалася б, раз на рік, традиційна горілка старих Прибишевщиків, на якій зустрілися б усі, незалежно від доль, якими вони пішли. Зустрівся б там із Ґжималою-Сєдлєцьким, і з добрим Ясем Клечинським, і з доктором Зофією Дашинською-Ґолінською, з якою ми танцювали шалені галопки, і — якщо десь живе — з таким собі Б…ким, з яким ми браталися цілий рік, не знаючи, що він інакше називається і що має з поліцією серйозні, аж ніяк не політичні, проблеми. Прийшов би, безсумнівно — якби жив! — охоче на цю горілку Пежинський, Перж, тоді ще зовсім молодий хлопець, делікатний, дискретний, який друкував у «Житті» перші твори. В одному з номерів помістив вірш, кожна строфа якого закінчувалася гіркою апострофою до «дівчини»: «пести мене, цілуй, маю ще гроші». Номер, з якихось причин, конфіскували; звичайно, ми пустили чутку, що прокурор конфіскував номер через вірш Пежинського, вбачаючи в ньому ознаки «свідомого і підступного введення в оману»…

Кого б ще згадати? А Ясь Клечинський, чи пам’ятає ще наш преферанс? Ясь Клечинський, названий невідомо чому Пшибишевським «Ясю-Ясю», чесний, улюблений усіма, мовчазний, потайки відданий пристрасті до шахів. Залишився найвірнішим, коли дім розпався, а Стаха залишився самотнім. Стаха, серед усіх своїх пристрастей, не мав однієї, не грав у карти; знав абияк преферанс, і то кепсько. Коли залишився сам, збіднілий, замкнений удома, щоб не бачитися з людьми, не міг спати, ми відвідували його з Ясем-Ясем і грали з ним цілі ночі в преферанс, от, щоб його розважити. Стаха, знудившись звичайною партією, запровадив таку модифікацію: хто був на руці, мав право сказати: *merde!* (лайно!); — тоді кидали карти і всі платили до пулу. Пул зростав шалено, а Стаха за кожним вигуком сміявся до сліз. Ми грали в цю ідіотську гру кілька ночей, програючи тисячі, сплачувані, звичайно, на місяці.

Кого ж би ще згадати? Щеп, скульптор, сьогодні європейський лауреат, тоді цілими днями моделював з глини потужні фалоси і поліхромував їх, наче Старе Місто; мешкав же — для контрасту — з сором’язливим, як панночка, і червоніючим музикантом Казем Кшишталовичем. Але однією з наймальовничіших постатей був Стасінек, справжній середньовічний «учень філософа», який няньчив дітей, переписував або перекладав рукописи, ходив по горілку, часом за потреби вмів хитро здобувати Стахові гроші «на дім» і був взагалі свого роду почесним маршалком двору. Здається, він трохи залицявся до служниці Гельці, коли залишався з нею сам на господарстві, бо одного разу маленький Зенонек викликав веселу констернацію, запитавши норвезькою у матері: «Мамо, чому Гельця б’є вуйця Стасінка?» Стасінек був записаний на перший семестр санскриту, внаслідок чого Міріам, що проїздом перебував, замовив у нього переклад Упанішад. Чекає на них досі, але Міріам, як відомо, має час…

Молодий журналіст Конрад Р., цікавий приклад міметизму (чи як там це зветься), завжди відтворював чиюсь індивідуальність, зазвичай не за його міркою. Бувши невисоким на зріст і незграбою, він влаштовував шалені напади люті велетенського Станіславського, до омани подібно і з найкращою вірою. Бувши покірним статистом, підробляв демонічні вибухи іронії Пшибишевського. Найкумедніше було те, що, напившись, він мав напади манії величі й «трощив» Стаха його власними тирадами, позиченими від Фалька чи Гордона (мав феноменальну пам'ять) з його невіддільним «хе-хе». Стаха реготав від насолоди; це називалося, що Конрад має свій Herrgottabend. Це повторювалося періодично, жили виступали йому на чоло, потім, накричавшись і наточивши піни, засинав спокійно в кутку і хропів дуже по-міщанськи. З отим таким докучливим «хе-хе» пов’язана досить кумедна сценка. Одного вечора — це було в ресторані Турлінського — Конрад довів своїм «хе-хе» Наталію Сєнницьку до такого нервового стану, що вона крикнула: якщо пан ще раз скаже «хе-хе», я кину в пана тарілку. — Хе-хе, зареготав на те Конрад, і тієї ж миті рагу з раковим соусом опинилося на його обличчі. З Сєнницькою не було жартів; натрапив демон на демона, нічим не гірше за Ґабрієльського. А Стахові очі заходили від сміху, коли дивився на ці ігрища своїх «дітей сатани». Знаменною для епохи є історія шлюбу того ж Конрада. Він залицявся до однієї панни з Кре́сів, яка опиралася його залицянням. Не знаючи вже, що робити, він написав їй пристрасного листа, дослівно переписаного з якогось роману Пшибишевського. Ефект був приголомшливий, панна негайно впала йому в обійми, і вони одружилися. Конрад загинув смертю хоробрих, від прогресивного паралічу. Не він один, у ту передсальварсанову епоху… А Стаха любив пророкувати своїм вірним такий кінець, любив шепотіти таємничо, киваючи головою: «Така його жере премогутня, прапольська франка»… Бо цей найдобродушніший із Сатанів любив своїх сатанят, своїх дітей… Хрестини Іві Коли, креслячи ці сторінки, я вдивлявся у віддалене минуле, віднайшов ще один спогад: хрестини Іві. Ах, ті хрестини Іві, скільки ж було коло них сміху. Коли Пшибишевські прибули до Кракова, привезли з собою двоє дітей; Зенонек — уже трирічний кавалер — і кількамісячна Іві, яка цей перший період свого життя провела в мандрах Європою, так що навіть не було часу її охрестити. Стаха, який, окрім релігійного питання, був великим традиціоналістом — річ у циганів частіша, ніж здавалося б — говорив про ці хрестини постійно, захоплений був, що має дім, меблі — як же ненадовго! — і що зможе гідно довершити цей обряд, з кумами, з обливанням, по-польськи, по-куявськи, по-селянськи. Нарешті настав цей великий день, а по ньому вечір, на який Стаха запросив кого тільки міг. Запросив… З тими запрошеннями Стаха бувало справді по-різному. Тут, звісно, були серйозні; але зазвичай їх не сприймали буквально. У хвилини щедрості запрошував, запрошував, а потім наступного дня дуже дивувався, коли хтось у призначений час з’являвся. (Якийсь час, у колах, близьких до Стаха, з пізнішого, варшавського періоду, увійшло в моду прислів’я: Зайця якось немає. Воно взялося звідти. Під час якогось дружнього вечора, невдовзі після прибуття до Варшави, Стаха запросив щойно знайомого літератора наступного дня до себе на обід, «на зайця». Той, ще не обізнаний зі Стахом, а знайомий з формами — нібито це був Лорентович — одягнувся, як годиться, у жакет і прибув пунктуально. Стаха привітав його з певним збентеженням; щось йому, очевидно, спало на думку; добру годину нервово розважав гостя, ніби чекаючи дива, аж нарешті з раптовою рішучістю нахилився до його вуха і сказав: «Зайця якось немає, але позичте, пане, рубля, то я пошлю по горілку»). Отож, фактом є, що за годину до прибуття хрещених гостей у домі Стаха не було «зайця» ані сліду. І не тільки зайця… А запрошених було безліч осіб, і то не тільки щоденних циганів, але й поважної соцієти! Стаха вийшов у місто в надії, що щось, десь… Вірна його громадка була в ту пору вже дуже виснажена. На горілку, може, й вистачило б, але ж не хрестять самою горілкою… Навіть Стасінек, хоч мав у голові «силу хитрощів», стояв безпорадний! Раптом, випадково, нагодився з візитом Юзефат Новінський з Варшави, який щойно отримав нагороду на драматичному конкурсі за свою «Білу голубку» і який, сп’янілий від щастя, збирався через Краків до Відня, де мав намір купити бінокль та інші речі, необхідні для початківця-світського лева. Про все це він необережно розповів у кав’ярні попереднього вечора… Побачивши Юзефата, Стасінек оцінив його пильним поглядом і потягнув до сусідньої кімнати на конференцію; коли вони вийшли, Стасінек закрутився, зник, і незабаром почали з’являтися кошики, пакунки, пляшки, м’ясо… Коли прибули гості, стіл був уже гарно накритий: таких хрестин не посоромилися б навіть на Куявах. Наступного дня Юзефат Новінський був дещо заклопотаний; на запитання про подорож до Відня, він відповідав, що ще не знає, про купівлю бінокля вже не йшлося. Чекав кілька днів у Кракові, невідомо на що, врешті не дочекався і виїхав. Що гірше, Стаха висміяв йому і зневажив його «Білу голубку», яка, до речі, в краківському театрі зазнала цілковитого провалу. Не дивно, що Новінський у своїх статтях не поставився до Стаха надто ласкаво. Але чому бідний Юзефат незабаром після того собі в лоб вистрілив? Лихий його знає. Він теж був з ряду тих, хто міг би скаржитися — як той маляр — що Бог їм «дав талант, але малий». Як можна, зрештою, називатися Юзефатом? Наразі Юзефат, мимовільний фундатор, живе, сидить у кутку і дивиться дещо приголомшений, як у домі Стаха гулянка йде на повну. Apud Polonos nunquam sine clamore et strepitu gaudia fiunt , пояснює йому по-Сенкевичівськи хтось із банди, підступно наливаючи йому склянку Чуби (так називали огидний угорський коньяк, що купувався в шинку на розі і пишався екзотичною фірмою Czuba Durozier). Насправді рев був пекельний. Але незабаром усе стихло, бо Юзеф Котарбінський, протанцювавши з пані дому під мелодію «Сонце і погода», зупинився біля музиканта і заспівав імпровізовану строфу. Відспівав йому, протанцювавши своєю чергою, негайно геолог Ґжибовський, і буквально пару годин тривав, на неймовірну радість Стаха, цей танцювальний поєдинок на імпровізовані краков’яки. Це називається артистичне відчуття стилю: хрестини — то хрестини! Було вже добре сіро, коли Котарбінський сів у крісло і серед релігійної тиші, почав, ніби до себе, говорити строфи «Беньовського», ті найпрекрасніші: Твій чар наді мною триває… Усе це звучить, ніби якесь відлуння Мюржерової богеми. Боже дорогий, яка ж невинність! Бо, як я вже казав, в історії Пшибишевського цей перший краківський період займає досить окреме місце. Це були в його змученому житті єдині, можливо, хвилини погоди — дуже непевної — єдині хвилини такого нетривкого спокою. У патетичній сонаті цього життя це було ніби скерцо. Усе, при збереженні його індивідуальних рис, забарвлюється жартівливим тоном, є менш трагічним, менш похмурим, майже jovial. Бо й доля в цю коротку мить справді була легшою. У Німеччині йому вже горіло під ногами. Коли Вінцентій Лютославський, порядно, але трохи по-доктринерськи, стягував його до себе до Іспанії, щоб йому «оздоровити душу», він стверджує у своєму листі, що письменник перебуває «на шляху до розпачу». Важко дивуватися: молоді німецькі письменники, вже відомі, помирали в тому суворому Берліні з голоду, як мав там вижити поет, примхливий, незалежний, а радше підвладний усім небезпечним звичкам, який до того ж обтяжив себе дружиною і двома дітьми! Заробити важко, позичити серед чужих теж нелегко. При цьому так чужо, в Берліні чи в Скандинавії, так чужо для цього розлогого Куявяка! Раптом, коли він буквально не знає, що з собою робити, отримує листи, які запрошують його до Кракова. Він хапається за цю думку. Їде з Норвегії, ніби сп’янілий. «На щастя (пише у своїх «Спогадах»), на гроші, які я віз до Польщі, я мав чек на Відень, інакше я б приїхав до Кракова без жодного цента; цей чек мене врятував». Хтось запитає, як можна у вагоні, в дорозі, не зупиняючись, витратити гроші: Пшибишевський і цей секрет опанував! А звідки Стахові ці гроші, ці чеки на Відень? Звідти, звідки й багатьом іншим Станіславам: Падеревський, провидіннєвий Падеревський! Прекрасні ці зізнання Пшибишевського, що свідчать, як мало він ходив по землі. Цей редактор «Робітничої газети» каже, що «був переконаний, що в Галичині так само німці поляків душать, як у Пруссії »; боявся адресувати польською листа до Кракова, бо був переконаний, що такий лист загубиться. «Я був як ошелешений, коли скрізь загалом чув лише польську мову — носії, чиновники, офіціанти». Але не тільки польська мова п’янила Стаха; на нього чекали інші несподіванки. «Гнаний непереборною тугою, я їхав до Польщі, але мені й на думку не спадало, що я коли-небудь відіграю якусь роль у Польщі. Я був готовий до того, що ні пес, ні кіт про мене не потурбується, що буде так, як було в Берліні; маленьке коло митців, що живе зовсім поза межами суспільства»… Тим часом… те, що Стаха одразу на початку спіткало, нагадує йому сцену з «Ревізора» з Петербурга. Це враження, мабуть, було справді таким, бо кілька разів у цих спогадах, бажаючи визначити свою ситуацію, він повертається до «Ревізора». Відчував це — каже — «аж до прикрості, аж до сорому»: «Це прикре враження посилювалося протягом усього вечора; ледве я вклав цигарку до рота, як уже знайшлося, ніби наввипередки, кілька сірників; не встиг я ще покликати офіціанта, а вже з’являвся з цілою тацею горілок і закусок; — я запитав, де можу свій чек реалізувати, а в ту ж мить мені виплатили весь вміст мого чека, і то самими п’ятигульденівками, щоб сума виглядала солідніше… Хіба це не зворушливо? Хтось знаходить йому помешкання, хтось його меблює, найталановитіші художники поспішають прикрасити йому стіни; коли в домі немає ні гроша, хтось підсовує кухарці пару гульденів на обід. Постійно нові люди, нові фізіономії, а все крутиться навколо Стаха, все п’є його слова. Краків був як стара засохла вдова, якій раптом з неба впав молодий чарівний коханець; Краків збожеволів! Пшибишевський, згадуючи ті часи, пише про битви, що точилися. Але що то були за битви? З ким? Лише літератори цуралися його, але ті його горезвісні «миловарі» анітрохи; якби хотів, міг би ходити з вечора на вечір, з рауту на раут; миловарі, а особливо миловарки, аж тремтять, щоб побачити цього горезвісного отруйника душ. Публіка переповнює залу на його лекції про чорну магію, де ошелешеним молодим панночкам він докладно описує фалос сатани (він був оснащений шипами, хитро розташованими похило, як у їжака). А якщо не було битви, то тому, що не було ворожої армії, ані фортеці; не було чого завойовувати. Старий гетьман критики, Станіслав Тарновський, був уже досить висміяний. «Час» друкував «Ангела смерті», омолоджувався навально. Театр Павліковського був для молодих, дім Севера Мацейовського, найжвавіший мистецький центр, був завойований молодими, щоправда… мало молодими. Як турбота про буття була в той період життя Пшибишевського легшою, так само і напруження його творчої сили. Живе зі свого тодішнього багатого капіталу; перебиває свої цінності на польську монету; розмінює їх потроху на дрібні… П’яніє від своїх перших спроб польською мовою, і відпочиває, розважається, сміється своїм завжди дещо тривожним сміхом. Доля цієї трагічної людини, що несе трагедію, ніби причаїлася на мить. Коли я згадую тодішні краківські сцени, навіть те, що в інших його моментах звучить такою патетичною нотою, тут забарвлюється гротеском. Наприклад, релігійні пориви цього «сатаніста», чия молодість колихалася гімном «Святий Боже». Пам’ятаю таку сцену. Повернення додому зі Стахом, якого завжди проводжали гуртом, мало свій усталений порядок. Заходили по дорозі, куди тільки можна було. Останній етап — це був маленький шинок на вулиці Кармеліцькій, де над прилавком виднівся напис, такий характерний для бідненького Кракова: «Після 11-ї години страви та напої на 1 цент дорожчі». Справді, на яйці натвердо і чарці горілки це подорожчання становило 33%, дуже серйозне! Звідти вже прямо додому, не було вже нічого: дорога вела під чудовим вівтарем костелу на Піску. Релігія, Звичаї. Одного дня Пшибишевський, розчулений каяттям, зупинився перед вівтарем, приклякнув і довго молився. Після чого, ще на колінах, вийняв цигарницю і вже готувався запалити цигарку від лампадки, що горіла перед образом, коли Ґодземба Висоцький, unus defensor, якому аж дух перехопило, схопив його за руку, докоряючи словами: «Що ти, Стаху, жид ти, поганин?» Друга історія нагадує мені ту сповідь бідного Леліана — Верлена — так кумедно описану Анатолем Франсом. Приїхав, а саме, до Кракова майже вісімдесятирічний, але дуже бадьорий священик з провінції і заходив вечорами до кав’ярні Шмідта (заклад на кшталт давньої варшавської Удзялової), де кочувала богема. Його показували один одному і говорили про його вік, дивуючись жвавості старенького. Крім того, це був звичайний собі чоловічок, що любив розважитися за чаркою. Пшибишевському цей вісімдесятирічний священик вразив уяву: побачивши за його столиком когось знайомого, він підсів і попросив представити його священику, що старенький прийняв байдуже. Але Пшибишевський нахилився до священика і почав говорити своїм проникливим шепотом: «Прошу отця, до католицької релігії маю таку глибоку шану, я, людина грішна» тощо. Священик, який зовсім не знав, що за пан підсів до столика (а хоч би й знав, нічого б йому це не сказало), відбуркнув: «А дай мені, пане, спокій, іди розповідай такі речі своєму сповіднику. — А що б отець сказав, якби я схилився з усією покірністю до ніг, уклякнув і попросив тут же, про цю найсвятішу католицьку сповідь…» І вже готувався ставати на коліна. Цього священику вже було забагато: «А йди ти до ста чортів, — грюкнув кулаком по столу, — бачите бовдура, людина спокійно чарки горілки випити в цьому Кракові не може. Платити». Таким пасмом безперервних анекдотів плинуло це життя. Але відчувалося, що так бути вічно не може. Це було життя ніби нереальне, ніби визволене з-під законів тяжіння, ці закони мусили відновити свою вагу. І сам Стаха не міг витримати так довго; душа його прагнула драми, прагнула нещастя: знайшла його теж досита. Це перебування в Кракові залишилося в його житті епізодом, епізодом досить своєрідним, якому він сам, через тридцять років, придивляється у спогадах з деяким подивом. Останніх поривів цієї краківської поеми я не був свідком. Після пекельної боулі (холодний пунш), влаштованої на честь якогось «Куявяка», який, один день проїздом у Кракові, познайомився зі Стахом — причому ніхто ніколи не дізнався, як його звуть, Куявяк і все — я пролежав пару годин у снігу, потім прохворів два місяці. Коли вперше з рештками гарячки встав з ліжка і поплентався до будинку Пшибишевських, застав двері замкненими, шибку вибитою, віяв якийсь невловимий подих драми і руїни. І так було насправді. Закінчилося скерцо, єдине, мабуть, яке було в житті бідного Стаха. І мала Іві, наша хрещена донечка, пішла до чужих і вже там залишилася. І на це згодилося хрестити її так по-польськи?… Кав'ярня Кузні інтелекту

Кожен здогадається з верхньої метафори заголовка, що йдеться про кав’ярні. Раз у раз повторювалося в цих споминках слово «кав’ярня». Слово нібито буденне, а проте вимагає історичного коментаря. Є, звісно, кав’ярні й сьогодні, їх дедалі більше, і повно в них людей. Справи, побачення, музика, танці, дівчата, життя, рух. Отож, якби хтось сьогоднішніми очима міг побачити давню краківську кав’ярню, був би нажаханий. Монастир. Самі чоловіки. Жінки не ходили до кав’ярень. Чоловіки, що тонули в стосах газет. Пожирачі газет, які збирали біля себе гори друкованого паперу, сідали на них, ревно їх стерегли, коли інші годинами чекали своєї черги. Польські, німецькі, французькі, англійські, щоденники, тижневики… Чого вони шукали в цій макулатурі? Обманювали нестачу живого життя. Вболівали. За цілим світом. Життя пересічного краків’янина було вічним вболіванням. То були одинаки. Але тут і там знову ж таки інша картина. Група людей, що запалювалися, заговорювалися, розкрикувалися. Лунають великі слова. Ібсен, Ніцше, Штірнер, Достоєвський, Гамсун, Спіноза, нижче й не підступиш. Імпресіонізм, естетопсихологія. То були школи діалектики, немовби афінські. Хтось подумав би, що то самі фахівці, філософи, літератори? Де там, половина з них то були урядовці, яким ніхто за це все й гроша не дав. Мистецтво для мистецтва. Це панування діалектики мало глибокі причини. Так як сьогодні нас у житті бомбардують фактами, подіями, сенсацією, так у довоєнному Кракові була жахлива недокрівність факту. Те, що діялося, було дрібним; те, що більше, було далеко. Єдиний можливий рух був у світі уяви. Жилося абстракцією. Боролися за «світогляди», без інших наслідків, крім паперових. Світ фікції. Сперечалися про «надлюдину», як сьогодні про Берестя. Правда чи брехня? Дика качка. Чи сильна людина зобов’язана рахуватися з етикою? Боргман. Взагалі проблеми. На цьому тлі можна зрозуміти значення театру Павліковського. Він випікав хлібець діалектики на цілий тиждень. Діалектика! Божественне мистецтво з Греції родом! Коли я читав «Еристику» Шопенгауера, де знаходяться каталогізовані всі прийоми менш чи більш нелояльної дискусії, що мають на меті пригнічення супротивника без огляду на рацію, я був зачарований, віднаходив себе в такому знайомому світі! Попри все, це була школа, якою не можна було нехтувати. Сьогодні, при поспіху життя, при повсюдному прагматизмі, який не відчуває потреби позаутилітарного оцінювання явищ, незрозумілою видасться та пристрасть безкорисливого, відірваного дошукування «правди», *Ding an sich*, те розглядання в найрізноманітніших освітленнях фіктивної дійсності. Але, як вправа думки, це беззастережно мало свою цінність. А при цьому — річ у тодішньому Кракові неабиякої ваги — ці розкоші були безкоштовні. Кав’ярняний столик мав своїх героїв. Якщо більшість молола язиком, сперечаючись нерідко завзято про письменника, якого жоден зі сперечальників не читав, були й такі, що читали й поглинали все. За всіх. Криниці ерудиції. Люди з дивовижним обсягом освіти, що використовувалася лише на теренах кав’ярні. Не раз замислювався я над роллю імпродуктивів, набагато значнішою, ніж здавалося б. Це розносці пилку інтелігенції. За інших поглинають, за інших перетравлюють думки, допомагають їхньому обігу. Читають часто за тих, хто… пише. Бо письменники загалом читають значно менше, ніж припускається, інстинктивно захищаються від надміру друку. Писати й читати, це може забагато! Ті так звані імпродуктивні, це невідомі вихователі; якби можна було на ідеальній вазі зважувати такі речі, вплив не одного з них виявився б, можливо, більшим від впливу якогось відомого виробника книжок. Взагалі з тим артистизмом, то невідомо як є. Міри, які застосовуються, радше утилітарні. Наприклад, дар оповідання і дар писання. Чи перший гірший від другого? Хіба що він швидкоплинний, що обмежений на меншу кількість слухачів. І той, хто вивантажується безпосередньо, йдучи за своїм покликанням, змарнує життя на балачках, витівках, має шанси стати дармоїдом і пропащою людиною, тоді як той, хто пише, дійде до слави й прибутків. Я переконаний, що якби існував якийсь прилад для безпосереднього визначення ступеня артистизму, класифікація вийшла б дуже інакшою від офіційної. Згадував я в одному з попередніх фейлетонів про Владислава Міхаловського, якого назвав артистом без портфеля, і ось, зворушений моїм спогадом, пише до мене один із тих, хто його знав найближче: «…був, на мою думку, одним із найбільших акторів-філософів і не лише відтворювачем, а творцем постатей, які ніколи не живучи у світі, жили й живуть поміж нами… Якби хтось розмови й вислови цих постатей зафіксував письмом, можна було б із цього черпати в житті у хвилини лихі й добрі, як із Фауста»… Так говорить дуже інтелігентна людина про того поміщика й галицького старосту, який нічого взагалі не писав і все життя провів, бавлячись мильними бульбашками дотепу й фантазії. «За два дні до смерті, будучи вже, власне, помираючим (читаю в тому ж листі), вдавав Павла Попеля, ніби Павло Попель говорив про Олександра Скшинського та його уряд, тоді саме конституйований». Теж Йовіальський, але який! Це лише до слова. Повернімося до кав’ярень. Отож, можна зрозуміти, що тоді — сьогодні це здається дещо екзотичним, а безсмертний Франц Фішер є пам’яткою саме тих епох — були уми, що виживали таким чином; інтелігенції водночас дуже діяльні й дуже ліниві, яких збуджує контакт з аудиторією, запліднює атмосфера диспуту, парадоксу. Не цінують сьогодні цих людей. Греки були в цьому ширші, мали свій тип вуличних філософів, скомпрометований у софістах, обожнений у Сократі. Завжди, коли я над цим замислююся, думаю про бідного Людвіка Яніковського, якому стільки завдячую, так відомого пізніше у віденській богемі, друга Альтенберга, Крауса, їдко описаного в пасквільній повісті під назвою «Єзекіїль Прибулець». Що то був за чудовий пломінь інтелігенції! Ах, ці краківські диспути! Сьогодні важко собі уявити щось подібне, через присутність жінок. Вони б цього не витримали. Читав десь про шлюборозлучний процес в Америці, в якому дружина зажадала розлучення через знущання чоловіка. Як приклад жорстокості навела, що він приводив додому друзів і по кілька годин розмовляли про Канта. Суд врахував мотив і надав розлучення. З цього погляду, не один завсідник краківських кав’ярень міг би бути звинувачений у садизмі…

Години минали на таких диспутах. «Віселка пливе поволі, має час, черв’ячку, має час», — казав Стаха Пшибишевський. Справді, чого-чого, а часу було в Кракові вдосталь. Коли зачиняли одну кав’ярню, йшли до другої; у цьому сонному місті кілька кав’ярень були відчинені до третьої ранку! Без музики. Борони Боже: цим краківський кав’ярняний виїдака гордував: тільки газети й балачки. Можна там було дістати горілки, шинки, яйця, тож навіщо взагалі виходити? Але третя ранку пробила як ніщо, а тут ще не дійшли до конклюзії в найважливіших справах духу! На щастя, і тоді було де сховатися; була кав’ярня, яку не зачиняли ніколи, відчинена без перерви вдень і вночі протягом тридцяти років існування: «Розеншток» (Розенкройцер, як його називав Пшибишевський), на розі вулиці Любич. Це була наймальовничіша кнайпа, яку я знав; оскільки, починаючи з третьої ранку, була єдиною, зустрічалися там усі стани. Золота молодь просто з балу у фраках, і також у фраку кельнер з іншої кав’ярні, який по фаєранті заходив як гість на партію більярду. Тупіт ніг візників, що заходили на розігрів, і шваргання австрійських офіцерів. А серед цього гамору, задухи, в кутку, нічого не бачачи, нічого не чуючи, токує двоє молодиків, видираючи одне в одного слова, трощачи одне одного аргументами, не дочекавшись хвилини, коли супротивник зробить паузу для переведення подиху. Ці, напевно, пробалакають так до восьмої ранку, після чого ще до полудня обходитимуть плантації, сп’янілі одним із найсильніших наркотиків — балачками. А кельнери кав’ярняні! Раз побачив я некролог, де, під ім’ям та прізвищем, виднілася така гідність: *Колишній курсор спілки кельнерів*. Ні, це вже забагато меланхолії: кельнер, спілка кельнерів, і курсор цієї спілки, і до того *колишній*, і до того померлий. І стояв я довго перед тим некрологом, на порожній краківській вулиці, в багні й під дощем, немов Гамлет над черепом Йорика. Потім прибув місту ще один нічний заклад: залізничний вокзал. Колись зачинений на кілька нічних годин, від часів «бліців» був відчинений цілу ніч. Там — уже за часів «Балоніка» — мандрували над ранок вигнані звідусіль цигани. Пам’ятаю, як раз маляра Стася Ґ., добряче залитого, опанувала вперта думка, що всі, хто там чекає на ранкові потяги, прийшли пити, тільки «валізки гицлі для маскування побрали», повторював він із подивом до їхньої пияцької хитрості. Той самий Стась Ґ. кинувся на бородатого портьє-чеха, який носовим голосом вигукував свої «Schnellzug nach Dziedzitz, Oderberg, Prerau, Lundenburg, Wiee-en», і пристрасно впився в його губи, кричачи: «Вуста мені твої дай, хочу кусати твої вуста!» Але хай ніхто не припускає нічого поганого, це була лише така фантазія митця. Цей циган над циганами, бідний як церковна миша, одружився пізніше з ексцентричною графинею: це була вже епоха «Балоніка», і під цим знаком був також зачатий той шлюб. Жили вони разом досить добре, але можна було померти зі сміху, чуючи, які історії вишиває Стась на тему цього шлюбу; як вона ним попихає, як його мордує, як йому дорікає ласкою, яку йому зробила. «Вранці мию зуби калодонтом, а вона видирає мені тюбик і викидає через вікно; ти, жебраче один, кричить, чи ти знав раніше, що таке калодонт?» тощо. Так він міг плести годинами, коли напивався, і плакав при цьому над собою гіркими сльозами. Хіба кав’ярня, в якій виступали такі коміки, не була принадою? Не пам’ятаю точно, коли почалася інвазія жінок до кав’ярень. Здається мені, що це було в «Сецесії» (ріг Ринку і св. Анни), з її дешевим шиком, музичкою і взагалі віденським стилем. Туди почали ходити родини і взагалі дами. Натомість стара кав’ярня Зауера (де ще королева Ядвіга мала побачення з Вільгельмом, але тоді там не було кав’ярні, лише дім Гнєвошів), на протилежному розі Ринку, все ще була чоловічою. Щоб помірно йти в ногу з часом, Зауер запровадив кімнатку, де чоловік міг з’явитися лише настільки, наскільки супроводжував даму. Кінець цьому нонсенсу поклав якийсь гість, який увійшов сам і зажадав чаю. Йому вибачилися, що не можна його обслуговувати, якщо він без дами. «А, так?», відповів і вийшов. За мить повернувся з «протусткою» (як це називає Якуб Войцеховський) з рогу, посадив її навпроти себе і спокійно сказав остовпілому кельнеру: «Прошу чаю». З тих кав’ярень найжвавішою і довгий час найбільш «літературною» був Шмідт на розі Шевської та плантацій. Було там неймовірно брудно, бо власник, як міський радний, не боявся жодних приписів та інспекцій. Коли йому хтось звертав дружню увагу, що все ж варто було б відділити кухню від клозету і запровадити певні елементарні покращення, відповідав спокійно: «Повнішим не буде», показуючи жестом залу, в якій у хмарах диму справді була голова при голові. Потім «Паон», про який я вже говорив деінде. Здивує, може, когось на гравюрі, що в загальній залі замальоване полотно, а в «Паоні» стіни порожні. Бо саме «Паон» був втечею від того загального полотна, чиєї демократичної строкатісті не міг знести шанувальник ієрархії в мистецтві, Ян Ян Станіславський. У «Паоні» були лише блоки з малювальним папером, пастелі та вугілля під рукою. Часто над ранок починав там робити свої портрети Виспянський. Там пам’ятаю героїчну сцену, коли Пшибишевський і Каспрович зустрілися вперше (так це принаймні представляв Пшибишевський, що дбав у цей момент про все, крім історичної точності), відтоді як Ясь пас гусей у рідному Шимбожі за межею від Лоєва, батьківщини Стаха. Обидва, звісно, напилися як нелюди; не знаючи вже, що робити з взаємної ніжності, помінялися жилетами, як герої Гомерові герої мінялися зброєю. Стаха мав берлінську жилетку коричневу із золотими ґудзиками на два ряди, якою дуже пишався, але віддав її без вагань. Каспрович хотів обміняти й гаманці, ледве його друзі стримали, бо Каспрович, їдучи до Варшави на відкриття пам’ятника Міцкевичу, гаманець мав роздутий банкнотами, а наш Стаха, Боже змилуйся… Але на одне вийшло б Ясеві, бо й так усе у Варшаві пропив. Часом заглядав до Кракова і до «Паону» Міріам, витончений гурман, який майстерно скомпоновану учту звик був закінчувати келишечком *crème de Mocca*. Пам’ятаю сцену, як Стаха давав ресторатору Турлінському скорочений курс польської літератури. «Бачиш, черв’ячку, найперше йде Ясь, такий великий магнат польського слова, такий собі бідненький Син землі, йде собі таким гучним кроком до безсмертя. Бачиш, черв’ячку: Ясь. Ну, Каспрович. — А, пан Каспрович, знаю, знаю, — відповідав приязно Туруль, пам’ятаючи, що під час проїзду Каспровича лопнуло в «Паоні» з двадцять пляшок шампанського. — А другий, бачиш, черв’ячку, такий витончений князь європейської культури, маг, що знає всі таємниці, той, що найтонші волокна… Ну, Міріам!… (Бараняча міна Турлінського виразно видавала, що він ані в зуб не знає, про кого йдеться). Ну, Міріам, той, що найтонші волокна душі… (Та сама міна ресторатора). І так би тяглося довго, аж нарешті знавець людей і напоїв, Стасінек, роздратований цим непорозумінням, що виникло лише через вживання невідповідної мови, кинув лише: «Ну, Туруль, лікер кавовий»… Обличчя Турлінського одразу ж проясніло знаючим блиском: «А, пан Пшесмицький, знаю, знаю, звичайно»… Бо Зенон Пшесмицький був йому чудово відомий, але не як маг, а як гурман. Добродушний Турлінський, а проте й він піддався чарам атмосфери! Коли я зустрів його «на вигнанні», у Львові, він мало не плакав, згадуючи краківські часи. Тоді Турлінський керував у Львові кав’ярнею «Штука», нібито в дусі краківських традицій, і творив у ній дивні дива. Порозвішував на стінах малюнки з «Паону», о певній годині музичка грала піаніссімо, світла гасли, поступаючись місцем червоним лампочкам, наставала тиша, і це називалося «настрій». Я думав, що лусну зі сміху, коли це побачив. І сам Турлінський відчував різницю… Те саме й його кельнер Ян, для якого брудершафт, випитий з Пшибишевським у Розенштока, став глибоким психологічним потрясінням і перетворив його на якусь напівфантастичну постать. Таємничі чари Мистецтва! Ян Аполінарій

Після розпаду «Паону» рій богеми притулився до так званої «Бодеги». Спочатку це був магазин південних вин, у досить екзотичному, як на Краків, приміщенні, де замість столиків стояли бочки, і де натщесерце подавали марсалу, таррагону та херес. Ця новинка не прижилася, «Бодега» збанкрутувала; її купив якийсь чех, щоб замінити марсалу пивом, а херес – ковбасками з хріном, що значно краще пасували до нашого клімату. Подавали там і австрійський «цінкуш» (розбавлене пиво) в особливій скляній посудині з краником, яку богема називала «геґаром». «Знизити, знизити гортань», – таким було там загадкове гасло, повторюване присутніми хором у мить, коли один із них спорожняв чималий келих горілки. У «Бодезі» панував Каспер (Желеховський), художник, популярний завдяки своїм феноменальним талантам міма і коміка. Він мав величезний репертуар власних номерів: сьогодні він жив би з цього як князь у якомусь «Квіпрокво» (театрі-вар'єте), тоді ж він доплачував життєво за цей талант. Промовистий внесок до того, що я раніше говорив про продуктивність і непродуктивність. Його таланти були для Каспера згубою; надзвичайно товариський, він найкраще почувався в кнайпі; міг по кілька днів не спати вдома, через що викликала веселощі велика табличка, що висіла в його помешканні з написом: «Дім – це все». Отже, цей афоризм мав виражати, що те, що Каспер дає дружині на «дім», вже охоплює «все», і щоб вона йому крім того не сушила голови. Невідлучним другом Каспера був приглухуватий художник Стройновський, завжди серйозний, навіть тоді, коли, п'яний до нестями, у закладі з «жіночим оркестром» Бензака, стягував на землю скатертину з усім накриттям, а колезі, який хотів його зупинити, відповідав спокійно і повільно: «Не заважай, бо писки наб'ю; я не дитина, знаю, що роблю»; після чого найсерйозніше закінчував, серед жахливого брязкоту тарілок, справу руйнування. Хоч як там було, після дифірамбів «Паону» все це здавалося убогим і сірим. Потроху молоді художники тікали на село, до Броновіц, де вже кілька років сидів, одружений з «королем П'ястом», Влодзімєж Тетмаєр. Вдень малювали, вечорами збиралися у Влодзя або в корчмі на «курдеші» (вечірки з піснями та танцями); бувало там весело. З цього пізніше виникло одруження Ридля та його літературні наслідки. Але вже формувався новий осередок життя в цукерні, яка пізніше мала стати дуже відомою, у «Львівській цукерні» Михалика, на вулиці Флоріанській, буд. 45. Ким був її засновник, Ян Аполінарій Михалик, про це пояснює монографія цукерні, автор якої скромно підписався «Зенон». Треба було б, своєю чергою, пояснити кількома словами, хто такий Зенон. Кожен краков'янин знав мальовничий закуток вулиці Піярської, де в партерному вікні досить непримітного будинку постійно висіла табличка: «Потрібно кількох дівчат негайно». Це був існуючий донині прадавній літографічний заклад Зенона Прушинського, водночас вченого нумізмата і колекціонера. Літографія Прушинського багато років була живим осередком, тим більше, що її власник, ентузіаст мистецтва, йшов назустріч усім починанням митців. Звідти виходили «Тека Мельпомени», «Хохол», «Liberum Veto»; там друкувалися (безкоштовно) знамениті «запрошення» «Зеленого Балоника». Бо не було більшого патріота краківського кабаре, ніж Зенон, який донині, протягом двадцяти п'яти років, щодня приходить до Михалика на каву і сідає за традицією за «малярський» столик, сумлінно обходячи по черзі всі десятиліття, п'ятнадцятиліття тощо. Книга Зенона, як і належить твору ерудита, кишить помилками та неточностями; попри це, вона містить низку цінних деталей про людину, чиє ім'я мало стати символом. Звідти ми дізнаємося, що Ян Аполінарій Михалик був кондитером з Божої ласки. Коли у другому гімназійному класі він отримав «двійку», батько, для покарання і залякування, віддав його на канікули до відомої цукерні Бєнецького у Львові. Після канікул прийшов його забрати; але малий Ясь кинувся йому в ноги з проханням залишити його в цукерні; так йому сподобалася ця професія. Через роки пан Ян перебрався на своє, щоб заснувати в Кракові «Львівську цукерню». Він виявив у своїй справі велику винахідливість. Йому спала на думку ідея називати тістечка по іменах (Кармен, Флірт, Падеревський тощо) і час від часу випускав нові творіння, рекламуючи їх усіма можливими способами. Він запровадив афішу на тістечко! Це дуже обурювало поважних краківських купців, які зневажали рекламу: елегантністю старої фірми було не мати навіть вивіски. Найбільше обурювався пан Парис Мауріціо, кондитер з Ринку, який виготовляв ще кращі тістечка, але вважав би за ганьбу хоч пальцем поворухнути, щоб привабити покупців. Зате коли хлопці йому донесли, що один з професорів Університету постійно ласує з прилавка шоколадками, платячи, наприклад, за три, коли їх з'їв одинадцять, Мауріціо заборонив хлопцям заважати йому в цій справі. З поваги до Alma mater, цієї найстарішої краківської фірми. Оскільки цукерня Михалика знаходилася за кілька кроків від Академії мистецтв, молоді художники мимоволі почали туди заходити; з часом вона стала їхнім табором. Про Михалика в некрологах писали багато гарних, але поверхових речей: польський Раґено, полюбив мистецтво, годував тістечками митців тощо. Як завжди, все було зовсім інакше, і набагато смішніше. У цьому й полягає смак фігури цього кондитера, який мав завдячувати славою богемі, бо був на антиподах її духу. Досить поглянути на цей рекламний портрет, який був радістю митців, і на якому Ян Аполінарій так оманливо схожий на короля Яна III з коробки від сірників. Ці гарні вуса, ця біла краватка, ці дипломи та медалі – все свідчить, що ідеали діяльного та амбітного промисловця були зовсім не богемними. І коли від малярського столика в його цукерні пролунало — кинуте Я. А. Кіселевським — гасло кабаре, найбільшою трудністю було отримати згоду — самого Михалика. Ані руш не хотів, здавалося йому це профанацією закладу. Правда, що потім, через роки, підпивши якось трохи (бо й пити навчили його врешті ці розпусники), він стискав нам долоні з розчуленням, кажучи: «Панове зробили з мене людину!» Але в глибині в ньому боролися два світогляди, даючи привід до дуже кумедних колізій. Краще за все інше його схарактеризує наступний факт. На четвертий рік «Балоника», перед сезоном, сповнені свіжого запалу художники взялися за те, щоб перемалювати та оздобити фресками малу залу (великої ще не було). Сіхульський повісив свій «Шалений Кабарет» (до вірша Е. Лещинського); Філіпкевич з Каньоцьким закінчували «аероплан»; Войткевич розкидав по стінах свої витончені дрібниці. Серед іншого, Альфонс Карпінський виконав жартівливу картину, що зображувала тодішнє актуальне відкриття Північного полюса, за славу якого сперечалися Кук і Пірі. Прибулий на полюс відкривач із подивом помічає залишки сніданку, а також молодого Зенґтеллера, чия всюдисущість була предметом постійних жартів компанії. Серед намальованих залишків була приклеєна справжня шкаралупа від яйця. На другий день художник, який робив картину, бачить, що шкаралупи немає. Думаючи, що відпала, приклеює нову. Шкаралупа знову зникає. Заінтригований художник питає офіціанта, що це означає; дізнається, що пан господар наказав зняти шкаралупу. Йде до Михалика. «Так, я наказав зняти, — відповідає Михалик холодно, — бо в моєму закладі не можуть валятися шкаралупи від яйця». Художник намагається обернути це на жарт, але бачить, що це дуже серйозно. Своєю чергою, він впадає в роздратування. — «То я забираю картину. — Можете забрати картину, але в моєму закладі шкаралупи від яйця не буде. — То ми всі підемо від вас. — Можете піти, але в мене шкаралупи від яйця не буде». Це було так смішно, що врешті художник розсміявся і змирився зі шкаралупою. Ми пояснювали це собі тим, що замолоду бідний Ясь стільки мусив натерпітися в цукерні по шиї за кожну шкаралупу від яйця, що в ньому виник «комплекс шкаралупи». Але зважмо, що це було на четвертий рік «Балоника», а на десятий рік майже співжиття з митцями! Дивні ігрища робить доля з людьми! Покликанням Михалика було випікання тістечок і їх продаж. Кімнатка за магазином була другорядною річчю, без значення, щось на кшталт кімнатки за магазином Ведля. Тим часом все пішло навпаки. Тістечка не пішли; не допомогли ані афіші, ані штампи, вибиті на асфальті, ані назви все нових творінь, такі багатообіцяючі, як «Мрія», «Манру», «Ґопляна». Краков'янин реклами не любить, не довіряє їй, вона його дратує. Кожен знав з дитинства, що тістечка купують у Мауріціо, і край. Натомість переможна реклама прийшла до Михалика несподівано саме з тієї кімнати за магазином, з тих речей, що там відбувалися в суботні ночі, з тих дивацтв, що покрили стіни. Якщо краков'яни мало купували тістечок «на фронті», то масово тиснулися до кімнати за магазином. Щодня між п'ятою та сьомою магазин облягали паломництва тих, хто не міг дістати місця. Слово «Михалик» було на вустах усіх. Михалик, хоч-не-хоч, зрозумів цю вказівку долі; розширив заклад, з кондитера став кав'ярником, з солідного промисловця – покровителем богеми. Гадаю, не без жалю: у тістечках він сам був творцем, поетом! Коли з'явилася нова зала, було вже, власне, по всьому. Все «балонікове» життя розігралося в старій склепінчастій кімнатці, яка ледве могла вмістити сто двадцять осіб. І характер обидві зали мають різний. Перша має щось від імпровізації, поступового наростання; друга є однорідною, повністю продуманою композицією Мончинського та Фрича. На честь Михалика треба сказати, що в добу, коли він довірив митцям облаштування цієї зали, у всій Польщі нікому й не снилося про те, щоб митці мали створювати інтер'єр кав'ярні. Але вже пройшов через Краків Виспянський. Я переконаний, що Виспянський без вагань взявся б за декорування кав'ярні: інша річ, що облаштував би її в стилі Болеслава Сміливого. І тут не обійшлося без кумедного конфлікту. На великому панно, що охоплювало двері нової зали, Сіхула махнув яскраву парафразу «Страшного суду» Мікеланджело з постатями учасників «Балоника» та його жертв; і — кумедна містика зв'язків! — з ним сталося те саме, що й зі справжньою фрескою геніального майстра. А саме, голі й відверто намальовані постаті викликали таке обурення у постійного гостя цукерні, відставного австрійського генерала, що він не допив ранкової кави, сплюнув і покинув заклад. Можна собі уявити, яке це справило враження. Генерал не пив кави, генерал сплюнув!… Збентежені хлопці повідомили про це Михалику; той прибіг розлючений і заявив, що викине картину на подвір'я, якщо художник не прикриє хоча б найделікатніші деталі. І, так само як Мікеланджело, Сіхула мусив домалювати купальні труси всім, починаючи від нижчепідписаного, який, разом з Носом і Теофілом, знаходиться в центрі картини. Шкода мені дрібниць Госіка, які були трактовані художником з лагідним гумором. Важко дивуватися, що від усього цього в голові Яна Аполінарія Михалика мусив запанувати хаос. Міщанин Мистецтво втягнуло його у своє коло, що ставало все більш запаморочливим, дощенту змінило план його життя, зруйнувало всі поняття, звички. Михалик був тверезий, акуратний, спокійний, скромний, хоч і амбітний у своїй професії, гидував п'яними, шумом, безладом, поважав уряди та гідності. І ось життя наситило його амбіції понад усі сподівання, але в який же парадоксальний спосіб! Його заклад приймав постаті, про які він навіть уві сні не мріяв: ректори, редактори, графи, гофрати, ба навіть екселенції; і все це він завдячував тим п'яницям, чиїми вчинками гидував. П'янство Після кожного «кабаре» цей хаос у голові Михалика збільшувався. Тут з ним ласкаво розмовляв екселенція Водзіцький, тут його копнув у живіт Богусь Адамович: як встановити баланс так проведеного вечора? Виносять Ксаверія Дуніковського, який у повітрі метається як одержимий і де може дістати, роздає ляпаси: але ось Михалик бачить, що, дивлячись на це, ректор університету Цибульський доброзичливо посміхається і не перериває розмови з іншим світилом науки. Хтось стріляє з револьвера в стелю: Михалик, червоний від люті, кидається в той бік: але що він має сказати, коли це стріляв сам прокурор П… (сьогодні прокурор Верховного Суду). Не залишилося нічого, як тільки приємно посміхнутися. А що вже казати, коли над ранком його оточать колом у шаленій сарабанді, перемішані з волоцюгами, з акторками, професори, радники, судді, вимахуючи йому ногами під самий ніс і вигукуючи на його честь. Бере до рук газету, новий хаос. Куди не гляне, читає своє прізвище. «Михаликова культура», «михаликові посіпаки», «михаликова печера». Про що, власне, йдеться? Тут лають, проклинають, а тут приходять найповажніші постаті і говорять йому компліменти. Що це все означає? Що це за «михаликова культура», про яку пишуть? Бідний кондитер почав думати; його голова — це відчувалося — працювала понад свої можливості; від постійного обертання речей, яких він не міг осягнути, його обличчя набуло якогось виразу уваги, напруги, що доходило до трагізму. Додамо, що Михалик був абсолютно позбавлений почуття гумору; все сприймав серйозно. Тому, якби це не припинилося, боюся, що він би збожеволів. На що тільки не дивився цей охайний господар, який не міг стерпіти на картині шкаралупи від яйця! Дружина майбутнього директора Департаменту Культури ледь не народила дитину в закладі на одному з вечорів «Балоника»; її ледве вдалося відвезти додому. Пам'ятаю знову ж таку сцену. Стась Ц., геть п'яний, хитається на ногах. Його укладають у кутку на купу пальт, щоб він поспав. Але звуки музики, що долинають, електризують його; він зривається зі словами: «я хочу брати участь», і — отримує напад типової морської хвороби. Приходить хлопчик, засипає цю «участь» тирсою, прибирає, Стась спить. Будить його нова хвиля музики, гамору; знову зривається: «Я хочу бра-ати у-участь». І знову тирса, прибирання, сон, тощо. Термін «брати участь» став прислів'ям. Коли, трохи пізніше, Стась вступив у згаданий раніше аристократичний союз, «Зелений Балоник» надіслав на весільний бенкет таку телеграму: «Сьогодні, коли рука священика з'єднала два світи, — краківську богему з польськими магнатами, — у цьому святі, радіснішому, ніж сам лайконік — сердечно «бере участь» Зелений Балоник». З усієї легенди про Михалика найоманливішою є казка про «годування митців». Нікого він не годував, нікому навіть не кредитував. Взагалі в кондитерській промисловості кредиту не існує. Можна купити в кредит одяг, фортепіано, зрештою, вугільну шахту, але тістечко оплачується готівкою. Михалик був розважливий і обережний аж до педантизму. Після першого сезону «Балоника», коли він помітив, що в обіг вкралися дрібні кредитні позиції кількох осіб, він розіслав цим своїм найкращим гостям, куркам, які несли йому золоті яйця, платіжні вимоги через адвоката. Теофіл Тшцинський отримав такий позов на три крони з гелерами; можливо, він зберіг його на пам’ять десь у своїх паперах? Щойно цукерня перетворилася — фактично, якщо не номінально — на кав’ярню, Михалик запровадив інститут офіціантів (у цукерні були лише хлопці), який відділяє господаря муром безпеки від будь-яких кредитних зазіхань. Митці не залишилися йому винні ані гроша, натомість витрачали в нього багато, приваблювали йому натовпи гостей, і залишили йому в подарунок мільйонну вартість фірми та обладнання. Так само було з Турлінським, і так виглядає постійно легенда про «польських Раґено».

Попри інциденти з митцями, Михалик з часом прив’язався до своїх строкатих стін, але й ця прив’язаність виявлялася своєрідно. «Якби я колись продав свою цукерню, я б не віддав усього цього, — сказав він якось, показуючи на фрески свого закладу. — А що б пан зробив? — спитав хтось. — Замалював би на біло».

Не замалював, однак, добрий Михалик, бо покупець вимовив собі всі стіни за ціною купівлі. Під час війни, знесилений труднощами ведення цукерні, він продав її разом з обладнанням двом своїм помічникам. Оселився в Познані, де заснував вишуканий пансіонат. З розчуленням вітав кожного гостя з Кракова і згадував зворушливо «Яму Михаликову». Але мешканці пансіонату обов’язково мусили вдягати смокінг до вечері, такий був регламент. І це вже була Михаликова помста долі, здійснення амбітних мрій молодості. Бо Ян Аполінарій завжди в глибині душі залишився таким, яким його представляє фотографія з медалями та в білій краватці. Цей патрон краківської циганерії залишив їй на віки своє ім’я, але душі не віддав їй ніколи. Шаленство Спершу маленька дигресія. З нагоди мого останнього фейлетону, Кароль Фрич розповів мені таку свою розмову з Михаликом. Кондитер, у хвилину одкровень, говорив так: «Прошу пана, який же то давніше чоловік був дурний. Давно тому, ще до того, як панове тут обжилися, приходив до цукерні щодня пан Виспянський. І одного разу запропонував мені, що, якщо я йому поверну за фарби, то він мені ночами всю цю залу, від стелі до підлоги, розмалює. — Як це за фарби? — Ну, звісно, бо завжди фарби коштували б кільканадцять гульденів. — І пан не погодився? — Еге ж, такий чоловік був дурний… Думав собі: розмальована цукерня, як це виглядатиме, будуть з мене сміятися… Тепер шкодую». Дуже вірю! І ми шкодуємо. Подумати тільки: стара склепінчаста зала, розмальована «від стоп до голови» Виспянським. Залежало лише від згоди кондитера. Чи не мав я рації казати, що Краків то було місто не подібне до всіх інших? А тепер тягнімо далі. Власне, цей десяток фейлетонів про старий Краків написався мені сам не знаю як. Хотів просто, з нагоди 25-річчя, присвятити спомин «Зеленому Балонику». І виявилося, що треба почати так здалеку, інакше не було б зрозуміло. Ця екзотична рослинка мала коріння такі глибокі, такі розгалужені. А здається мені, що незалежно від особистих сентиментів, варто було їй присвятити трохи уваги. Адже це було чи не перше в Польщі явище колективного сміху. Саме в цьому сумному Кракові. Треба було показати, до якого ступеня це було природним вицвітом усієї краківської минувшини. Ми бачили, скільки гумору, скільки кепкування нагромадилося в цьому тихому і побожному місті, скільки витворилося там пружності уявного життя, скільки зустрілося різних елементів. Усе це, змішане разом у цій малій залі ніби в реторті, підігріте спиртовим полум’ям, почало бурлити, давати нові сполуки та осади. Знайшовся там театр, який пережив тим часом директуру Павліковського, Котарбінського і почав період Сольського; і «Мистецтва красні» — професори та учні — і редакція «Часу», і Ужиткове мистецтво, і Броновіце, і Пшибишевщина, і Університет, і кав’ярня… Зустрілися старі й молоді; Жук-Скаршевський, який був для нас патріархом, восьмикласник Леон Шиллер, який вперше виступив на михаликовій естраді в гімназійній формі, або молоденький актор Остерва, який у «Балонику» здобув перші оплески. Усе знайшлося там разом, як в Ноєвому ковчезі, що плив по каламутних водах краківської меланхолії. Я вже зазначав, що, аби зрозуміти дух «Балоника», треба цілком відділити цю інституцію від уявлень про всі менш чи більш веселі театрики. Це не було жодне підприємство; вхід був безкоштовний, але натомість обумовлений суворою цензурою при видачі запрошень; кожна програма була напівімпровізованою прем’єрою, яка не повторювалася. Кожен мав право висловитися; ледь існував поділ між залою та естрадою. З часом учасники, зцементовані між собою невловимою духовною спільністю, утворили своєрідне вільне братство чи орден, який задавав тон життю Кракова. Досить природно, що ядром цього скупчення став спочатку малярський столик. Малярі — це елемент найбільш зжитий; тут існує шкільне та ремісниче товариство, якого немає в інших мистецтвах; спільні забави, спільні глузування та бунти. Мімічний талант у малярів частий, літературний також; досить рідкісний натомість маляр, який би не мав почуття гумору. Загострений зір, звичка спостереження, яка вловлює автоматизм жесту, бачить гру м’язів під драпіруванням, елемент тваринності в людській масці. Майже кожен маляр є трохи карикатуристом, а тодішнє покоління особливо рясніло цим видом талантів: досить згадати Сіхульського та Фрича. Наскільки природно було, що «Зелений Балоник» народився за малярським столиком, настільки ж було майже символічно, що про його народження вирішив автор «Карикатур» і «В мережі», який у своїй «шаленій Юльці» втілив відчайдушне биття головами об прути краківської клітки — Кіселевський. І він, як усі молоді, рвався «за кордон»; і тепер повернувся з омріяного Парижа, але повернувся вже зі смертельним надломом. Тому, якщо він дав ініціативу і взяв тимчасовий скіпетр, то для ведення «кабаре артистів» потрібен був чоловік більшої витримки та сильнішої руки. Ми дивимося сьогодні всі на симпатичного угорця, Фридерика Яросси, як він з тактом і грацією виконує роль конферансьє: отже, так само як усе в «Зеленому Балонику» було не подібне до чогось іншого, так і ця роль наскільки ж була важчою! Уявімо собі залу, наповнену по вінця, де за столиками, густо заставленими пляшками, сидить найнеслухняніша, найдикіша і найвибагливіша публіка; публіка, яка не хоче бути пасивною, але хоче виплеснути себе, хоче співдіяти, хоче вільно висловлювати радість чи незадоволення. Чим пізніша година, тим важче було домогтися слухняності, за винятком кількох улюбленців, які здобували її самою появою на естраді. Але не раз довго мусив Стасінек стукати своїм кадуцеєм об дошки і вигукувати сакраментальне «Мак», що означало скорочено: «Тихо, до біса, як маком сіяв». Бо вже з другого кабаретного вечора скіпетр конферансьє взяв — і не випустив його до кінця — Стасінек. Він був явищем напівреальним, напівфантастичним. З’явився у банді Пшибишевського, невідомий у цьому маленькому Кракові нікому (нібито був родом з Підгір’я), двадцятирічний хлопчина, з бородою такою білою, що справляла враження сивої. Що робив раніше, невідомо; нібито вивчав санскрит. Завівся у Стаха, няньчив йому дітей, ходив по горілку, перекладав рукописи, словом, середньовічний «учень філософа». Раблезіанський Панург. Цей молодий чоловік мав дивовижну здатність поглинати алкогольні напої, і досвід не за роками. Помітили, що в темну ніч у саду він умів наливати горілку в келих зовсім повно, і не переливав ніколи. Запитаний, як він це робить, відповів спокійно: «Це дуже просто; треба собі вибрати на небі зірочку, дивитися на неї крізь край келиха і наливати. Коли зірочка зникне, це означає, що повно». Як вам подобається ця «астрономія Войського»? Таких анекдотів про Стасінка можна було б навести безліч. Бачу його ще, як, обіймаючи руками на плантах величезний каштан, вигукує до Януша Л…, племінника Деотими: «Януш, тримай деревце, бо хитається». (Помічаю, що в цих моїх краківських спогадах порівняно велику роль відіграють спиртні напої; але, наскільки особисто я радше абстинент, настільки визнаю, що є в житті народів епохи, коли слово *спирт* шляхетно легітимізується своїм первісним значенням, яким є не що інше, як ДУХ). У клані Пшибиша Стасінек познайомився з Рудольфом Старжевським; коли звільнилося місце коректора в «Часі», він його зайняв; незабаром підвищився до співробітника часопису, чим був надзвичайно гордий. Бо Стасінек мав почуття традиції. Це поєднання стилю «Бодеги» зі стилем «Часу» дало дуже кумедну суміш: гримасу краківської «селебри» з підбитим оком закінченого волоцюги. Стасінек постійно мав на естраді фрак, але завжди цей фрак справляв враження, що його три дні не знімав. Щось ніби Станіслав Тарновський, який би переспав у водопровідній трубі. Це був наш конферансьє, і взагалі особливістю «Балоника» було те, що всі його головні діячі взялися невідомо звідки, народжувалися на місці, їхні таланти були для них самих несподіванкою, відкриттям. Таким був Теофіль Тшцинський, наша примадонна. Бо «Зелений Балоник» не випустив жодної жінки. Мури не хотіли. Ванда втопилася, Ядвіга вийшла з розсудливості за Ягайла; не було традиції. Тоді як у Варшаві Мері Мрозінська викликала перверсійні мурашки, манірно виконуючи «Стефанію» Боя, в Ямі Михаликової цей твір декламував якнайскромніше сам автор. Теофіль, отже, то була наша андрогін, чоловік і жінка, уособлення пісні. Абсолютна музикальність, приємний голос, захоплива комічна сила, імітаторська здатність. Одним з розкошів нашого життя є те, що в країні, де не існувала пісня, без традицій, без зразків у цій мірі, з’явився цей феномен, якому рівного я не зустрічав у світі. Незрівнянний виконавець, при цьому сам гуморист, спостерігач. Щоразу, коли я на якомусь ювілейному святкуванні, стримуюся, щоб не пирхнути сміхом, коли згадаю того шепелявого промовця: «У праці пірший, у спочинку останній, для підлеглих не перекладений, але найкращий колега, чи то в товаристві залицяльному, чи в товаристві похоронному» тощо. Характерно, що Тшцинський соромився свого таланту, акцентував свою позицію «дистингвованого аматора», церемонився, ускладнював, а всю амбіцію покладав на те, щоб виголошувати нудні доповіді про Ібсена. Дія пісні, та ще й у такому виконанні, була чимось блискавичним. Це можна порівняти лише з першим зіткненням диких народів з «вогняною водою». Я знаю це враження, бо сам його відчув, коли вперше зіткнувся з піснею в Парижі. Зважмо, що в Польщі, особливо в Кракові, використання пісні було чимось абсолютно невідомим. Не було жодних мистецьких форм колективного життя. Це окрилення думки, поєднання її з мелодією, викликало екстаз. Владислав Леопольд Яворський, чутливий до дотепу, але сприймаючи все філософськи, зізнавався Старжевському, як глибоко вразила його пісня в «Балонику», як абсолютно новий для нього спосіб виявлення інтелігенції, щось ніби співаний силогізм, ритмічні формули думки. На цьому філософському ґрунті ми здобули в Яворському справжнього ентузіаста. Бо мали ми й ворогів. Одним з найзапекліших був Вільгельм Фельдман, який, до речі, ніколи не був на наших вечорах. Цей не тямив абсолютно нічого. Він визнавав лише один сміх: кривавий; одну лише його функцію: соціальний протест. Не знаходячи цього в «Балонику», він нас картав. Не розумів інших цінностей сміху; не розумів особливо, що це була забава митців між собою, у вузькому колі, і що ми не могли протесту проти соціальних кривд покладати на руки Аксента чи Вичулковського, бо вони б не знали, що з ним робити. Пісня мала один магічний ефект: чим вдалішою вона була, тим більше вицвітало на столах пляшок шампанського. Можна було б припустити, що мертві речі мають свій інтелект і що ці поважні пляшки знали, коли варто з’явитися. Часом вони скупчувалися гуртом. Яким дивом це відбувалося в цьому біднесенькому Кракові, сам не знаю, але після «Шопок» особливо сьорбали шампанське як воду. Здійснилася «Шампанська пісня» Едварда Лещинського, віщо народжена набагато раніше, за малярським столиком, який тоді не знав ще іншого напою, крім вишнівки: «Ось пісня, що сміється, ось пісня розпусна; народжується, перш ніж півень співає, ніч у ніч, від пострілів шампанського… І танцює в бахічному шалі, і танцюючи зірками дзвенить; з ноги її в танцювальному запалі, спала підв’язка з веселки»… Коханий Едзьо Лещинський! Фігура, ніби живцем перенесена з епохи Мюссе чи Теофіля Готьє. Найлінивіший з поетів, за чию душу боролися з поезією фортепіано, цигарка і точна філософія, дистильована, втім, радше в дим і мрію. Його «Шалений Кабарет», вірш, написаний до картини Сіхульського (мальованої на незаґрунтованому простирадлі), є однією з найгарніших пам’яток тих «балоникових» років. Мій Боже! Двадцять п’ять років минуло від тих часів, а спомин про них залишився в учасників таким живим! Досі отримую з Ковно листи від проф. Гербачевського, в яких наш Юзеф Альбін коментує свої виступи, що тоді бентежили навіть нас своїм копро-містицизмом. Гербачевський вважає, що багато років тому його не зрозуміли, що він був пророком футуризму літератури, а особливо польської прози. На підтвердження своїх домагань він наводить такий свій вірш: «З понуро-сальних луків — виходять дешеві німфи — і серед ой-ой-ойних мук — кидають дзвінкі тинфи». А свій довгий лист закінчує словами: «Закінчуючи мою прокламацію, дозволяю собі просити вас, польські колеги, щоб ви мене не позбавляли честі та віри за те, що я посварився (до речі, дуже сердечно, сподіваюся, тимчасово) з політиками Вільної Польщі! Пам’ятайте, що хочу бути вашим сердечним другом, і одного лише прагну, щоб усі народи навчилися найбільшого мистецтва — мистецтва взаємного прощення!… Запевняю вас, колеги, що в «Зеленому Балонику» (якби він сьогодні існував) поляки з литовцями швидше б помирилися, аніж сьогодні за Зеленим Столиком. А отже, хай живе традиція краківського «Зеленого Балоника»!» Певно, що помирилися б! Може, знову посварилися б наступного дня, але за це вже «Балоник» не відповідає. Не такі розбіжності там залагоджували. Це було ніби свято сатурналій; що хто мав на серці проти іншого, казав йому в живі очі. Я розповідав деінде про прийом Яна Стики «у двох особах». Молоді учні говорили своєму професору Станіславському найтяжчі речі, що йому приносило перверсійну радість. Бо, можливо, таємним стражданням Станіславського було те, що він ніколи не зустрічав опору, всі його боялися. Тут він ковтав образи, закиди, майже лайки, з насолодою. І взагалі ніхто так не вмів насолоджуватися атмосферою «Балоника», як Ян Станіславський. У момент екстазу він формулював це багаторазово повторюваним вигуком: «Нуу! нехай же імператор Франц Йосиф зуміє так розважитися!» Насправді, без сумніву, Франц Йосиф напевно б не зумів… Пам’ятаю якось таку сцену, як біля піаніно хтось — не знаю вже, Люлек Шиллер чи Носковський — гримить «Варшав’янку», вся зала співає хором, а величезний Ян Станіславський, з палицею в руці, з налитими кров’ю очима, командує здобуттям Ольшинки. Бідний товстун, боюся, що йому це все вкрало кілька років життя, бо коли він впадав у захват, не хотів нічого знати про застереження лікаря. Помер на другий рік «Балоника»; ще в день, коли закінчив, давно прикутий до ліжка, замовив собі Тшцінського і Фрича, щоб йому показали останню програму.

А що вже казати про себе? Я з дитинства жив в мистецькому середовищі; пройшов по черзі всі краківські літературні осередки; і радше вони відштовхнули мене від літератури. Лише ця забавка, в якій свистіли на все, що є «літературою», вивільнила в мені письменницький інстинкт. Я складав пісні та вірші в доброму гуморі, для розваги одного вечора, без думки про друк. Перші видання цих моїх творів були гектографічними відбитками, виготовленими для слухачів Михаликових, коли я не міг задовольнити прохань про відписи. «Зелений Балоник» зробив мене — отак, мимохідь — письменником; можу, зрештою, з чистим сумлінням сказати, що я йому відплатився; я заповнював у ньому добру половину репертуару, продовжив на кілька років його існування. Минулорічне «ювілейне» видання «Слівець» мусив я вже супроводити історичним коментарем, так дуже ці летючі «Слівця» пережили настрої та події, з яких народилися. Дрижаки проймають мене часом, коли уявляю собі, що б зі мною сталося, якби в той момент — уже як тридцятилітній лікар — не знайшов цієї атмосфери. Бо нічого фальшивішого, ніж часто зустрічаний комунал, що всяка здібність чи покликання мусять собі рано чи пізно знайти дорогу. Це так, ніби сказати, що кожне зерно мусить зійти, без огляду на те, чи впаде на асфальт, чи на ґрунт. Зовсім навпаки, я переконаний, що світ повний людей, які не віднайшли себе самих і які страждають, часто не знаючи від чого. Особливо в тодішніх умовах життя. Бідний мій брат, так званий Едзюля, який закінчив самогубством, був — я переконаний — такою людиною, таким митцем, який не віднайшов себе. Єдині хвилини, коли цей мимовільний банківський урядовець оживав, то були вечори «Балоника», якого він був генеральним секретарем, архіваріусом, актором dell'arte і невтомним грайком при піаніно. Бо піаніно не замовкало там ніколи. Щойно один відпадав без дихання (бо це було вже не гра, а шалене оскаженіння), негайно замінював його другий. Змагалися між собою негритянські кейк-волки (cake-walks), азійські танці живота, і зухвалі краков'яки, і майстерні варіації на тему паризьких мелодій. Часом до цього домішувалася мулярська гармонія Каспра, часом (дуже рідко) постріл з револьвера, постійно брязкіт скла, лопання балоників і гуркіт людських голосів. Але коли піаніно замовкло бодай на мить при розслабленні грайків, відчувалося щось моторошне в повітрі. Якийсь неспокій зводив усі обличчя. Ніби страх, що крізь мури вдереться примарний маріацький гейнал. Великий Краків У низці фейлетонів, яким ось прагну дати стислу конклюзію, я відмалював перетворення, яких зазнав давній Краків протягом кількохнадцяти років. Місто, про яке раніше варшав'янин, що проїздив до вод, говорив зневажливо: «Краків? Що то таке Краків? От, Суконні ряди і Гавелка», стало чимось, що почало непокоїти, інтригувати всю Польщу. Легендою став Павліковський і його театр. Легендою Паон і його шабаші. Тут варто занотувати один епізод. Під впливом дивних вістей, з'їхали з Варшави до Кракова, ніби двоє ревізорів, Пйотр Хмельовський та Антоній Сигєтинський, упереджені дуже несприятливо, занепокоєні чутками, що Пшибишевський «розпиває молодь». Зайшли до Паону і, привітані там сердечно… довели, що in puncto алкоголю, краківські діти сатани були справді дітьми супроти вичинів усуспільнених варшав'ян. Над ранком, двох ревізорів, напівживих, треба було відвезти до готелю; але виїхали заспокоєні… Потім пішла на Польщу легенда цієї дивної астральної з'яви, якою був Виспянський. Легенда міста малярів, міста вітражів, міста поезії, міста гробів, міста життя, міста мистецтва — Кракова. Серед цих духовних перетворень, матеріально Краків змінився дуже мало. Трохи, звісно, місто росло, але як же повільно, як несміливо. Я вже згадував, як особливі умови Кракова гальмували його економічний розвиток, промисловість, торгівлю… Переважав у місті урядовий елемент, але й тут годиться зауважити певний парадоксальний симптом. Особливістю кожної столиці є те, що вона зосереджує найжвавіші, найамбітніші, найталановитіші елементи. Отже, у Кракові, теж безсумнівній столиці по-своєму, було в цьому відношенні навпаки. Щороку тут відбувався вилов найталановитіших сил, які забирали до Відня в міністерства. Залишалися нездари, або ж ті, хто, потрапивши під чари артистично-циганського Кракова, менше дбали про кар'єру. Звідси при клані митців паслося чимало таких естетизуючих урядовців, вболівальників мистецтва, які читали, диспутували, цікавилися всім. Наведу один приклад тієї супремації мистецтва в Кракові. Був один молодий інспектор горілчаний (солідна урядова посада), при тому аматор-музикант. Закохався і освідчився панночці. Вона погодилася, але за умови, що він змінить фах і стане «справжнім митцем». Він покинув посаду, почав форсовано навчатися, одружилися, виїхали до Парижа, терпіли майже злидні; він є сьогодні одним з наших заслужених музикантів. За матримоніальними традиціями, нормальнішою була б зворотна річ, щоб панночка відповіла митцеві, що вийде за нього, якщо він покине мрії і здобуде солідну посаду. Але таким був тодішній Краків. Попри все, місто дочекалося і на економічному полі знаменної події: з малого стало великим Краковом. Я вкажу в кількох словах, як і це перетворення виникло радше з духовних, ніж матеріальних цінностей Кракова. Все в цьому місті було парадоксальним. Смерть ставала елементом життя. Важливим фактом краківської хроніки були — похорони. Маючи і Вавель, і Скалку, Краків став великим передпоховальним домом усієї Польщі. Від незабутнього похорону Міцкевича, скількох же достойних померлих тяглося цими вулицями: Крашевський, Ленартович, Матейко, Асник, Виспянський… Знаменно, що перші поетичні виступи, якими Казімєж Тетмаєр, пізніший оспівувач Венери Калліпігос і Скелястого Підгалля, звернув на себе увагу, то були два конкурсні вірші на перевезення останків: Міцкевича і Крашевського. Так молодість була змушена акомодуватися до умов. «Пристанеш собі за труменкою збоку, послухаєш співу і жалобних промов, дівчатко мале ущипнеш десь у натовпі, вже так давно не почувався… здоровим!» — співав я пізніше в «Балонику». (Як довго протрималося в Кракові це зближення з життям гробів, нехай свідчить наступний автентичний факт. Коли кілька років тому театр Шифмана поставив у Варшаві «Болеслава Сміливого», позичили частину реквізитів від краківського театру, серед іншого труну св. Станіслава. Отже, йшлося про випробування труни та її пристосування так, щоб статистові, який ішов у труні, не було видно ніг, як їх було видно на краківській прем’єрі. Кароль Фрич, маляр-декоратор Польського Театру, поїхав до Кракова, наказав винести зі складу цю театральну труну св. Станіслава, заліз у неї і ходив у ній по вулиці Радзивіллівській опівдні, не викликаючи надмірного подиву перехожих; аж поки якась дитина злякалася і розплакалася). Звісно, за всіх жалобних нагод першою фігурою був господар міста: у чорному контуші, в ковпаку з китицею, він почувався майже спадкоємцем Ягеллонів, Зиґмунтів… Було, зрештою, безліч не тільки похоронів, а й усіляких святкувань. Польські та австрійські, навперемінно. Тут візит Франца Йосифа чи його наступника, тут Національний Музей або реституція Вавеля; відкриття нового театру, п’ятисотріччя Академії Вмінь чи інавгурація Академії Мистецтв; оновлення Маріацького костелу чи з’їзд слов’ян, пам’ятник Міцкевичу або Ягайлу, то знову прийом для міністра… Фети, бенкети, промови, тости. І постійно на першому місці краківський Вєжинек, невпинний ювіляр — президент міста. І тут годиться занотувати річ знаменну. Особа господаря міста була певною мірою проєкцією духовного Кракова. Залежно від того, чим був у даний момент Краків, його голова бувала поперемінно або поважним президентом, або потішним бурмістром. Напруження духовного життя міста роздувало самопочуття та амбіції його господаря. Краків Матейківський породив Зиблікевича. Краків Молодопольський щасливо вдарив у голову Юліушу Лео. В епохах духовного маразму на бурмістерському престолі засідали нездари. Ставши бурмістром Кракова, на який тоді були звернені очі всієї Польщі, Лео відчув себе президентом великого міста. Оскільки матеріальна дійсність цьому не відповідала, він вирішив змінити дійсність. Так виникла в його голові ідея Великого Кракова. А була це голова амбітна і здібна. Цей професор Almae matris зрікся наукової кар’єри заради президентства міста, в якому, можливо, бачив трамплін для великої політичної кар’єри, можливо, портфель якогось міністра скарбу?… Так чи інакше, фактом є, що він заповзяв зухвалий намір підняти Краків до висот його морального значення.

Ця ідея мала дві фізіономії: одну, що надавалася до легких жартів, іншу, по суті, плідну і творчу. Великий Краків! У зіставленні цих слів був контраст, що викликав усмішку. Про що йшлося? Про злиття ґмін, що оточували Краків, і включення їх до міста. Це була думка, до здійснення якої Лео прагнув протягом багатьох років із наполегливою впертістю. Легко було з цього жартувати: чи ж малий Краків збільшиться, чи зросте через це адміністративне пересування кордонів? А проте так. Річ була для Кракова питанням просто життя. Як я згадував, одним із каліцтв Кракова було штучне придушення його в зоні «фортеці». Це унеможливлювало розвиток передмість, гальмувало будівельний рух, бо на першу вимогу військових будь-який будинок, розташований у цій зоні, мусив бути зруйнований (так звані реверси демоляційні). Ця фортеця давно не мала жодної стратегічної цінності, але тупий консерватизм австрійських генералів уперто її боронив. Потрібно було багато років старань і боротьби з шиканами, перш ніж Лео вдалося домогтися скасування фортифікацій, а тим самим вільного дихання для периферії Кракова. Негайно з величезним імпульсом він почав викреслювати плани нового «великого» Кракова. Розмах і амбіції цієї п’ятирічки Лео були великі, іноді викликали усмішку своєю мегаломанією; наприклад, чудові кінні поліцейські, що «регулювали рух» loco, де ледве снувалося кілька сонних перехожих. Але натомість треба було бачити цю кінну поліцію, як жваво вона виглядала на якомусь похороні чи святкуванні! А хіба не долею Кракова було жити від святкування до святкування? Лео пророкували, що він доведе місто до банкрутства, що його господарство нереальне, легковажне. Як би це закінчилося в тодішніх умовах, важко вгадати. Але сьогодні достатньо пройтися по чудових районах, що виникли в колишній фортечній зоні, де ще кілька років тому були городи та перелоги, щоб зрозуміти значення його вчинку для Кракова. Він дав місту раму для майбутнього розвитку на сто років. І в цьому оригінальність, що не натиск життя створив ці нові райони, а що радше духовні цінності міста, розбудивши амбіції його господаря, наказали йому викреслювати чудові вулиці та бульвари в порожнечі, ніби Петру Великому вулиці Петербурга. Лео був популярною постаттю в «Зеленому Балонику». Попри багато суттєвих відмінностей, ми відчували в ньому споріднену душу. І йому, як нам, було тісно в Кракові, і він намагався збільшити його фікцією, змінити хід життя. Відвернення президентом Лео течії маленької Рудави може здатися символічним. У «Шопці» «Зеленого Балоника» Лео був щорічним Іродом (лише раз, у добу бур у Академії Мистецтв, його замінив у цій ролі Фалат). Йому це Три Царі приносили менш чи більш грізні вісті; він, травестуючи стародавній текст шопки, сповіщав: «Я є володар могутній, що має три частини світу, Європу, Африку і пам’ятні літа; царюю у великій славі, у Пузини і в кагалі… А гасло моє: Бог над нами — і салямі»… (Це була алюзія до його влади, заснованої на могутній корпорації м’ясників і ковбасників). Так ми собі злегка жартували з нашого бурмістра, але це було приязне ставлення, хоча й не можна сказати, що це було ставлення Мольєра до Людовика XIV, бо — навпаки — артистичний Краків почувався в місті королем, а міщанський Краків був його надвірним коміком. Нічого дивного, що ми охоче взяли на язики той задуманий Великий Краків та фантастичний план поділу майбутнього міста на професійні райони: «Наш великий Краків, новісінький град, дивується йому з усієї Польщі люд; так рівненько поділений, на райони розкладений, усі професії вмістить, ще й просторий… — У першому районі має Краків великий, святість народу, свої крамнички; серед клумб фонтан з пивом, б’є джерелом вічно живим, усі стани народу єднає спільним ланцюгом. — Біля крамничок, у другому районі, мешкають радники та урядовці: няньки, годувальниці, бабці, слуги, малі діти, великі борги: два є прекрасні дні в місяці, перший і другий. — У третьому районі… дуже просторо: промисловість і торгівля там має бути, кажуть; у четвертому самі професори, у п’ятому священики та доктори, шостий же пан президент віддав на амури»… Що вже казати, коли настав сам обхід Великого Кракова, коли послужлива преса почала гриміти в сурми реклами, щодня вкладаючи нам у вуха спеціально викутий термін «збільшеної батьківщини». Урочистість трохи провалилася, з дуже простої причини. Краків був спеціалізований на жалобних, а не радісних урочистостях; навчений був дивитися в минуле, а не в майбутнє. При цьому Великий Краків було поняттям надто абстрактним. Чому мав радіти мешканець Звежинця, що відтепер його прадавній район мав називатися Краків XIII? Чому мали радіти Гжегужки, що будуть називатися Краків VII чи IX? Це пахло примусом бруківок, шкіл, каналізації, збільшенням податків… Словом, фета, задумана на найбільші розміри, з бандеріями, кракусами, пожежною охороною, прапорами, перетворилася на жорстку галівку, досить глузливо прийняту старим Краковом, який не такі лайконики бачив! Додатково урізноманітнив цю урочистість досить неприємний інцидент, в якому хтось зловмисний міг би побачити символічний провісник. Наприкінці обходу, ввечері, під францисканським костелом, що межував з будинком магістрату, було організовано фотографію для «Ілюстрованих Новин»; стався вибух магнезії, причому сила вибуху пошкодила славетний вітраж Виспянського, Св. Саломею, а сам Лео дістав щось уламком скла. Як тут не скористатися такою нагодою! Ми влаштували тоді в «Балонику» пародію цілої ходи, яка тріумфально просувалася через цукерню Михалика, а сам інцидент оспівувався на мотив пісні «Гримлять під Сточком», модернізованої з нагоди на: «гримлять перед Леєм вівати, блищать білі кравати»… Після переліку пишнот обходу, саму катастрофу ми так увічнили, спільно з Толем Носковським: «Оскільки такі нині часи, що ні кроку без преси, то покликали потай фотографа з «Новостей». Лео вийшов з-за лаштунків, погляд натхненний підніс угору, а тим часом вже В. Ліс націлив на нього трубу. — Блиснуло, гукнуло і тріснуло, шибки розлетілися, як масло; натовп повалився на землю, Лей схопився за тім’я. І вилетів з-за брами францисканський братик: «А лайдаки, а хами, Саломея, Францишек!»…» Але закінчувалася пісня оптимістичним акордом: «Тож не сумуй, народе, рани зростуться в рубці, а ми тішмося в згоді з збільшеної батьківщини».

Отже, героїчний період Кракова замкнувся подвійним фактом: Великий Краків і Зелений Балоник; подвійна синтеза, урочиста і глузлива, дуалізм наскрізь краківський. Великий Краків був синтезою матеріальною, Балоник — духовною. Я спершу дав раціоналістичний виклад цього явища; розібрав елементи, причини, намагався пояснити що, як і чому. Тепер спробую дати виклад містичний, єдиний, який у справах духу є реальним. Отож, Зелений Балоник почався одразу після вибуху російської революції, закінчився в період Балканської війни. Саме в цій даті, 1905–1912, можна було б знайти глибокий сенс. Адже 1905 — це рік, коли почалося те підземне тремтіння, що мало призвести до великих подій і до нашої волі. Отож, я розмірковую сьогодні, чи не було найістотнішим рушієм наших балоникових забав інстинктивне передбачення цієї волі? Чи не були вони найревнішим ревіндикуванням права на сміх, на вільний погляд на світ, зняттям жалоби, ніби в передчутті, що час її незабаром має скінчитися? Чи не були вже ревізією, відкиданням багатьох поважних пережитків, які швидко мали стати непотрібними, багатьох побожних брехень, плеканих у неволі? Чи не були спробою перелаштувати тон? Гадаю, що у справах духу таке передбачення подій є звичайною річчю. «Душа не знає інтервалів», як казав Пшибишевський. А час — це поняття наскрізь ужиткове, розрекламоване годинникарями та фабрикантами календарів… Жанр: проза.

«Стасінек» став на естраді й тремтячою часом рукою взяв кадуцей конферансьє, напівсвідомо входячи в урочистий стиль краківських церемоніймейстерів. — Ось краков’як Тадзя Закжевського, що проводить паралель між Тарновським і Сєрославським: «Дві постаті історичні місто Краків славить, великого Стася зі Шляку і Стасінка з Пави./ Обидва завзяті публіцисти, прославились у пресі, пишучи часом для „Часу” статтю на часі./ Кожен інший мав принцип, проголошував його з гідністю;/ один кричав: „будьмо тверезі”, другий: „геть тверезість”/ Згоду життя зі своїм принципом дивували у світі;/ один трон мав в Академії, другий в кабареті./ В малих тілах великі душі і жест панський:/ про це писав Пшибишевський, про те Виспянський./ А під святим Станіславом, у заслуженій могилі,/ складемо колись на Скалці ці величі обидві./ І заплачемо над могилою тих, хто Краків славить,/ великого Стася зі Шляку і Стасінка з Пави… [авторська примітка]

Носковський — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Вітольд Носковський (рис. К. Сіхульського). [редакторська примітка]

Жук-Скаршевський декламував свій «триптих» про Золоте Руно з нагоди нагородження орденом Золотого Руна Анджея Потоцького. — У цьому довгому жартівливому поемі була така апострофа до відомого своєю скупістю графа Потоцького, намісника Галичини: «Дитиною в колисці хто відірве голову гідрі — Дурнем! Та хто всю шерсть вирве/ З баранів, хто їх обстриже, вичеше/ Видоїть, пашу відбере від писка/ І всю шерсть, що дають барани/ Продасть, покладе на складний відсоток/ Той, вирісши в мужа, засяє як заграва./ Справжнім без страху той лицарем РУНА!/ А коли над РУНО нічого нема у світі/ Як твою велич оспівувати поетові?» [авторська примітка]

з нагоди нагородження орденом Золотого Руна Анджея Потоцького, власника знаменитого палацу «під Баранами», фронтон якого справді прикрашали три баранячі голови. — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Мотив з порталу в палаці «під Баранами». В центрі голова Анджея графа Потоцького, намісника Галичини (з «Liberum Veto»). [редакторська примітка]

Молодий адвокат, Закжевський, завдяки своїм пісням здобув прихильність Старжевського. — Ось один з краков’яків Закжевського під назвою «Баранячі голови»: «Серцем Польщі наше місто, хто заперечить, блюзнір, а славний ринок краківський серцем цього серця./ В ньому всього життя образ, кожному так відомий: Фрідляйн, Маріацька вежа, Гавелка, Барани./ Адже ці чотири роги ринку, ви визнаєте наперед, є наче стовпи-орієнтири для нашої культури./ З одного боку сурма з вежі, що до неба сягає, сповіщає про те, якою була минулого могутність./ З іншого боку наших часів символ маєш готовий: у меланхолії замислені три баранячі голови./ З віку непорушні, цього міста стережуть, щоб випадково щось не вийшло з повсякденного ладу./ З доброзичливим поблажливістю мусять часом пильнувати цю юрбу, що під таблицею присяги (Костюшка) з піснею не раз поспішає./ То знову несхвальним поглядом мусять часом стежити, коли натовп з червоним прапором проходить з галасом./ Ніщо їхньої поваги не порушує і не викликає страху, доки гордим кроком ступає солдат на варті./ На чорно-жовту будку дивляться з виразом довіри, наказуючи вважати її за фундамент щасливого майбутнього./ Хто святість цієї будки визнає, того мають під опікою, і джерело ласк на нього спливає, коли як баран бекає./ Якщо тільки вправно вміє вдягнути баранячу шкуру, на всі щаблі кар'єри швидко піднімається вгору./ А народ, хоч часом бурмоче і скаржиться на них, все ж робить, що йому наказують ці баранячі голови!» [авторська примітка]

у такт якоїсь мелодії, яку він наспівував собі, а текст до якої вже крутився в голові. — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Бой (рис. К. Сіхульського). [редакторська примітка]

хрюкати — нині: хропіти. [редакторська примітка]

Краків тиснувся на Виставку — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Весна на Краківських Плантах (рис. Ц. Млодзяновського з «Абдери»). [редакторська примітка]

як у тому «добре мислячому», естетизуючому Кракові. — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Ах, чи вже пані знає/ Моя пані, моя пані… (Слівця Боя). Ляльки з «Краківського вертепу» Людвіка Пюже. [редакторська примітка]

Ces dames permettent? (фр.) — чи пані дозволять? [редакторська примітка]

Так високо співалося в тому Кракові, а місто виглядало приблизно так, як на гравюрі. І коли я дивлюся на ту дрожку — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Краківська бричка: гондола кохання (Малюнок В. Вирвінського з «Абдери»). [редакторська примітка]

якби була така — заст. конструкція в давноминулому часі, що виражає припущення, яке вже не може здійснитися. [редакторська примітка]

двадцятирічна наречена, здавалося, набагато краще володіла ситуацією. — У успадкованих рукописах з якоїсь тодішньої філантропічної «одноденки» я знайшов вірш нареченої Сенкевича, переписаний для друку рукою Коця Ґурського. Цей вірш фігурував в одноденці поруч з дрібницею Сенкевича під назвою Осичина. Це мало виразний характер оголошення: «Генрик Сенкевич і Марія … заручені»; це також викликало неабияку сенсацію в місті, хоча одноденка вийшла в травні, а весілля відбулося в лютому. Вірш нареченої Сенкевича, це вже (здається мені) історія літератури; тому я його тут наводжу. Назва: Рів'єра. На срібній, тихій, прозорій воді,/ Тихо лігурійські гойдаються човни,/ Вдалині гори ясні і затуманені/ Наче в муслінову оповиті завісу./ Біля берега, над сплячих вод лазурі,/ В мереживо вілл різьблені мармури,/ Серед двох блакитів світяться і біліють/ Як білі лілії, мріючи над глибиною./ Глибше кипарисів чорнота, там троянд каскади,/ І оливкові гаї. Плющ і виноградники/ Прикрашають мур, зубом віків пощерблений,/ В темній і світлій зелені гірлянди./ Там знову гай піній. Розлогі сосни/ Сонному морю наспівують пісню кохання,/ А в хор з'єднані, золотисті пальми/ Грають, як арфи, давидові псалми./ Рожевим цвітом капають з гір мигдалі,/ Анемонами поростають скелі,/ Часом рибальська пісня лунає луною…/ Вітерець приносить аромат помаранчевий. Скажіть: коли людина виховувалася в таку витончену епоху, чи не може їй залишитися на решту життя деяка схильність до вживання важких слів? [авторська примітка]

Справді, протягом цих восьми років Краків багато пережив. — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Вітер над Краковом (рис. Іво Ґалла, з «Абдери»). [редакторська примітка]

парженіца — характерний декоративний мотив у народному мистецтві Закопаного, вишитий, зокрема, на гуцульських штанах. [редакторська примітка]

Vous appelez ça „parzenica” (фр.) — ви називаєте це парженіцею? [редакторська примітка]

з-за кордону — тут: з-за кордону поділених територій. [редакторська примітка]

можна було б про Станіславського сказати: раблезіанська фігура. — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Урок Станіславського (рис. С. Жецького в «Liberum Veto»). [редакторська примітка]

критик «Нової Реформи», Владислав Прокеш — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Малий Прокеша (рис. Л. Вичулковського, з «Liberum Veto»). [редакторська примітка]

Хвалив Ростана, що «відкрив сірою павутиною плісняви давно затягнуте вікно і впустив крізь нього подих свіжих течій після лікарняної затхлості, яку дає модерністська література» тощо. — Ці цитати я переписую дослівно з книги Котарбінського «На службі поезії та мистецтва», де вони наведені цілком серйозно… Добрий Йозефек! [авторська примітка]

enfant terrible тодішнього Кракова, Фелікс Ясенський — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Фелікс Ясенський, званий Манґґа. [редакторська примітка]

зіставив найвідоміші ляпи Прокеші, серед іншого ту знамениту рецензію на «Весілля» — Примірник «Нової Реформи» з тією знаменитою рецензією зник настільки безслідно, що його, мабуть, немає навіть у Ягеллонській бібліотеці. [авторська примітка]

Приїхав сюди до нас Влодзьо Тетмаєр — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Влодзімєж Тетмаєр (рис. С. Виспянського). [редакторська примітка]

«Життя» — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: На початку була ХІТЬ… (рис. Е. Мунка з «Життя» Пшибишевського). [редакторська примітка]

Север — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Север Мацейовський (посмертний портрет Яцека Мальчевського). [редакторська примітка]

Стаха — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Пшибишевський (Рис. С. Виспянського). [редакторська примітка]

Пшибишевський (…) мав диявольське почуття гумору. Отже, вражає, що життя цього поета (…) було, майже до кінця, якимось макабричним фарсом, який втягував у гру все оточення. Чому, як, через що: деінде я намагався це пояснити — Живі люди. [авторська примітка]

Стаха, роздратований якимось докором, вночі, на Ринку, скинув з ніг черевики, позичені у Ґабріельського, не бажаючи нічого залишати від «цієї людини», і в шкарпетках гордо попрямував додому. — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Будинок (ріг вул. Семірадзького та Кармеліцької), де на першому поверсі мешкав у Кракові у 1898/9 р. Пшибишевський. [редакторська примітка]

Музика постійно лунала в домі Пшибишевських. Даґні грала Шумана — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Даґні Пшибишевська. [редакторська примітка]

Стасінек (Сєрославський) покірно сідав до фортепіано — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Стасінек. [редакторська примітка]

les paons blancs, les paons nonchalants (фр.: білі павичі, ліниві павичі) — цитата з вірша Ennui (Нудьга) Моріса Метерлінка. [редакторська примітка]

nie sah ich die Nacht beglänzter (нім.) — цитата з вірша Gebet der Sucht Ріхарда Демеля. [редакторська примітка]

нас, які становили, правом кадука, щоденну компанію Стаха. — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: «Сильвестр» у Паоні (зліва направо: Раковський, Бой, Даґні, Яніковський, Ошацький, Антоній Висоцький, Пшибишевський, Старжевський, акторка д'Ільє, Альфред Висоцький). [редакторська примітка]

Messieurs, chapeau bas, c'est un génie (фр.) — панове, шапки долу, це геній. [редакторська примітка]

Можливо, саме певна посередність, певне обмеження є умовою продукції, що необхідний певний сплав, а чисте золото непридатне для використання… — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Сатана (скульптура Віґеланда, за яку краківська прокуратура конфіскувала номер «Життя»). [редакторська примітка]

Apud Polonos nunquam sine clamore et strepitu gaudia fiunt (лат.) — у поляків радість не обійдеться без криків і галасу (цитата з «Пана Володийовського» Г. Сенкевича). [редакторська примітка]

у Прусах — нині правильне: у Пруссії. [редакторська примітка]

Пожирачі газет — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Пожирач газет (рис. К. Сіхульського з «Liberum Veto»). [редакторська примітка]

І я довго стояв перед цією клепсидрою, на порожній краківській вулиці, в багнюці та під дощем, немов Гамлет над черепом Йоріка. — тут у тексті розміщено дві ілюстрації з підписами: Мистецтво і життя: пані Суліма в ролі Рахелі з «Весілля»; Мистецтво і життя: автентична Рахель у кав'ярні. [редакторська примітка]

Пам'ятаю сцену, як Стаха давав ресторатору Турлінському скорочений курс польської літератури. — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Зал у кав'ярні Турлінського (Зліва направо; М. Добровольський, Альфред Висоцький, Даґні, В. Тетмаєр, К. Желеховський, К. Раковський, Т. Желенський (Бой), С. Пшибишевський та ін.). [редакторська примітка]

про це пояснює монографія цукерні, автор якої скромно підписався Зенон. Треба було б, своєю чергою, пояснити кількома словами, хто такий Зенон. — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Зенон (рис. К. Сіхульського). [редакторська примітка]

Досить поглянути на цей рекламний портрет, який був радістю для художників, і на якому Ян Аполінарій так оманливо схожий на короля Яна III з коробки від сірників. — тут у тексті розміщено ілюстрацію з підписом: Ян Аполінарій Міхалік. [редакторська примітка]

І коли від малярського столика в його цукерні пролунало, кинуте Я. А. Киселевським, гасло кабарету — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Ян Август Киселевський (мал. С. Виспянський).

Я переконаний, що Виспянський без вагань узявся б за декорування кав’ярні: інша річ, що облаштував би її в стилі Болеслава Сміливого. — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Фрагмент великої зали. Ліворуч вітрина з ляльками; праворуч карикатура Фрича, що зображує Я. Мицельського, коли той тримає (у мріях) до хрещення нащадка Габсбургів і Радзивіллів.

І тут не обійшлося без кумедного конфлікту. — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Ст. Жецький.

Важко дивуватися, що з усього цього в голові Яна Аполінарія Михалика мусив запанувати хаос. — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Після кабарету на світанку (мал. Г. Щиглінський).

Теофіл Тшцинський отримав такий позов на три корони з гелерами — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Теофіл Тшцинський (мал. К. Фрич).

у «Балонику» здобув перші оплески. — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Столик «Зеленого Балоника» (мал. К. Фрич).

Але не раз довго мусив Стасінек ударяти своїм кадуцеєм об дошки і гукати сакраментальне «Мак», що означало скорочено: «Тихо, до дідька, як маком засіяв». — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: «Мак»! (мал. Е. Казіміровський).

На цьому філософському ґрунті ми здобули у Вл. Л. Яворського справжнього ентузіаста. — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Владислав Леопольд Яворський, ентузіаст «Зеленого Балоника» (мал. К. Сіхульський).

Бо мали ми й ворогів. Одним із найзатятіших був Вільгельм Фельдман — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Вільгельм Фельдман, ворог «Зеленого Балоника».

Коханий Едвард Лещинський! — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Едвард Лещинський (мал. В. Войткевич).

Гербачевський вважає, що багато років тому його не зрозуміли, що він був пророком футуризму літератури, а особливо польської прози. — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Юзеф Альбін Гербачевський.

Яна у двох особах Стики — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Ян Стика, жертва «Зеленого Балоника» (мал. К. Сіхульський).

Я розповідав деінде про прийняття Яна у двох особах Стики — Історія одного успіху (Почуття… Почуття…).

Фрич — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Кароль Фрич.

«Зелений Балоник» зробив мене, отак, мимохідь, письменником — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Запрошення на вечір «Зеленого Балоника» (мал. В. Войткевич).

І тут годиться занотувати річ знаменну. Особа господаря міста була певною мірою проєкцією духовного Кракова. — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Новий пам’ятник.

Краків молодіжний щасливо вдарив у голову Юліушу Лео. — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Юліуш Лео, президент Великого Кракова (мал. К. Сіхульський).

одним із каліцтв Кракова було штучне придушення його в зоні «фортеці». (…) Потрібно було багато років старань і боротьби з шиканами, перш ніж Лео вдалося домогтися скасування фортифікацій, а тим самим вільного подиху для периферії Кракова. — тут у тексті вміщено ілюстрацію з підписом: Місце нинішньої Алеї Словацького, тоді стратегічна «циркумваляційна» залізниця, що душила Краків кільцем. Цей пейзаж, у різні пори дня і року, багаторазово повторював Виспянський, як єдиний доступний йому з вікна будинку на виїзді з вул. Кроводерської, де його тримала хвороба.

п’ятирічка — п’ятирічний план.