Західна модерністська проза першої половини XX століття
Джеймс Джойс
Джакомо Джойс
Хто? Бліде обличчя в рампі важкого запашного хутра, її рухи сором'язливі та нервові. Вона носить пенсне. Так: коротка мова. Короткий смішок. Короткий поклін повік.
Ажурне плетиво почерку, видовжене й гарне, позначене тихим презирством і смиренням: молода шляхетна особа.
Підіймаюся на легкій хвилі прохолодної розмови: Сведенборг, Псевдо-Ареопагіт, Мігель де Молінос, Йоахім Аббас. Хвиля перейшла, її шкільна подруга, вигинаючи своє гнучке тіло, муркоче на безкоштовному віденському варіанті італійської: Che cultura!
Довгасті повіки зненацька здригаються: пекуча голка погляду тремтить та жалить із фіолетових зіниць.
Високі підбори вистукують пустку на лунких кам’яних сходах. Холодний дух замку, порозвішувані лаги, грубої роботи залізні канделябри на завитках звивистих різьблених сходів. Стукіт-тукіт підборів, різкий та порожній звук. Дехто внизу хотів би поговорити з вами, пані.
Вона ніколи не сякається. Форма розмови: якнайменше заради щонайбільшого.
Виплекана і визріла: виплекана добором родових шлюбів та визріла в теплиці замкнутості її раси.
Рисовий лан біля Верчеллі у рожевому літньому мареві. Криси її понурого капелюшка затінюють її фальшиву посмішку. Тіні плямують її фальшиво всміхнене лице, розпашіле від важкого рожевого сяйва, сірі, кольору вакцини тіні під вилицями, жовтаві пасма довкола спітнілих брів, жовчний сарказм чатує в мертвоті її очей.
Квітка, подарована нею моїй дочці. Тендітний подарунок, тендітна дарувальниця, тендітне блакитнооке дитя.
Падуя далеко по той бік моря. Тихе середньовіччя, ніч, пітьма історії спочиває під місяцем на Piazza delle Erbe. Місто спить. Під арками темних вулиць біля ріки очі шльондр вистежують запізнілих перехожих. Cinque servizi per cinque franchi. Темна хвиля відчуттів, знову, і знову, і знову.
Мої очі не зрять крізь пітьму, мої очі не зрять. Мої очі не зрять крізь пітьму кохання.
Знову. Досить. Темна любов, темне жадання. Досить. Темрява.
Сутінки. Перетинаючи piazza. Сірий присмерк опадає на широкі шавлієві луки, тихо ронячи тінь та росу. Вона йде вслід за матір’ю із незграбною граційністю, кобила веде своє лоша-лошичку. Сіра сутінь м’яко огортає витончені й стрункі стегна, покірно схилену ніжну шийку, довершеної форми череп. Присмерк, спокій, розчарування… Агей! Стайничий! Агей-но!
Повільне читання
1. Що означає запитання «Хто?», з якого починається ця лірична мініатюра?
2. Якою постає героїня в першому фрагменті (першому абзаці) твору? Які риси її характеру акцентуються в цій замальовці?
3. Розкрийте зв’язок між першим портретом дівчини та її почерком.
4. Що об’єднує імена мислителів, згадуваних упродовж уроку? Як ці імена співвідносяться із внутрішнім станом героя?
5. Які риси характеру героїні розкриваються під час прогулянки ланом біля Верчеллі? Зверніть увагу на кольорову гаму в цьому фрагменті та розкрийте її художньо-смислові функції.
6. Які настрої домінують у замальовках, де згадується Piazza delle Erbe? Подискутуємо?
7. Який із багатьох образів героїні, змальованих у різних частинах уривка, здається вам ключовим? Аргументуйте свій вибір.
Філологічний майстер-клас
8. Поясніть функції кольорової гами, яку письменник застосовує в окремих фрагментах.
Батечко і дівчатка летять з гори верхи на санчатах: Великий Турок і його гарем. Щільно закутані в шапочки й пальтечка, черевички вправно зашнуровані хрест-навхрест поверх теплого язичка, коротка спідничка обтягує круглі кульки колін. Білий спалах, пушинка, сніжинка:
Якщо вона поїде знов,
Я б бачити хотів!
Вибігаю хутко з тютюнової крамниці і кличу її на ім’я. Вона обертається і, спинившись, слухає мої метушливі слова про уроки, години, години, уроки: і повільно її бліді щоки запалюються привітним опаловим рум’янцем. Ні, ні, лиш не лякайся!
Mio padre, вона виказує найпростіші знаки уваги. Unde derivatur?
Mia figlia ha una grandissima ammirazione per il suo maestro inglese. Обличчя старого чоловіка, привабливе, рум’яне, з підкреслено єврейськими рисами та довгими білими пейсами, звертається до мене, доки разом спускаємося з пагорба. О! Добре сказано: ввічливість, доброзичливість, допитливість, довіра, підозра, природність. Стареча безпомічність, упевненість, відвертість, витонченість, щирість, застереження, пафос, співчуття: досконала суміш. Ігнатію Лойоло, швидше, допоможи мені!
Це серце хворе й сумне. Розіп’ятий коханням?
Подовгасті, розпусні, розтлінні вуста: молюски темної крові.
Летюча мряка над пагорбом, коли я виринув з ночі та бруду. Нерухома мряка на вогких деревах. Світло у горішній кімнаті. Вона одягається, щоб іти на виставу. Привиди в дзеркалі… Свічок! Свічок!
Викохане створіння. Опівночі, після музикування, всю дорогу по via San Michele, ніжні слова. Обережніше, Джеймсі! Чи ти ніколи не ходив нічними вулицями Дубліна, вихлинуючи інше ім'я?
Трупи євреїв гниють довкола мене в плісняві їхнього святого поля. Це могила її народу, чорний камінь, тиша без надії… Цей звідник Мейсель привів мене сюди. Він он за тими деревами стоїть з покритою головою над могилою своєї жінки-самогубиці, дивуючись, як людина, що спала з ним в одному ліжку, могла дійти до такого кінця… Могила її народу і її власна: чорний камінь, тиша без надії; все готово. Не помирай!
Вона підіймає руки в намаганні застебнути на спині свою чорну сукню, їй не вдасться, ні, їй не вдається. Вона мовчки присувається ближче до мене. Я підіймаю руки допомогти їй: її руки опадають. Я беру податливі краї сукні і стягую їх, щоби застебнути, я бачу у відвороті чорної тканини згин її тіла, вгорнутий у помаранчеву спідню сорочку. Бретельки біжать по її плечах якірними канатами і повільно спадають: гнучке гладеньке оголене тіло переливається сріблястими лусочками. Сорочка повільно опадає з випещеного точеного срібла струнких ягодиць, оголюючи западинку між ними, тьмяна срібна тінь… Пальчики, холодні і безсоромні, торкають… Дотик, дотик…
Слабке, жалюгідне, безпомічне й переривчасте дихання. Але напружся і почуй голос. Горобчик під колісницею Джаггернаута, стрясаючий стрясає землі. Будь ласка, пане-Боже, великий пане-Боже! Прощай, великий світе!..
Aber das ist eine Schweinerei!
Високий підйом її витончених бронзового кольору черевичків: остроги випещеної в неволі птиці.
Леді Йде КРОК-ПО-КРОК-ПО-КРОК… Чисте повітря гірської дороги. Трієст спроквола просинається: сире сонячне світло над купою дахів брунатної черепиці, запах хлороформу; спільнота блощиць у прострації чекає національного визволення. Belluomino підіймається з ліжка жінки коханця своєї жінки: заклопотана домогосподарка збуджена, терноока, блюдце оцту в її руках… Чисте повітря і тиша гірської дороги; скоки копит. Дівчина верхи. Гедда! Гедда Габлер!
Крамарі пропонують на своїх вівтарях перші фрукти: лимони у зеленавих цятках, коштовні черешні, опалені персики з порваним листям. Візок проїжджає повз ряди полотняних яток, його шпиці обертаються в блиску та сяйві. Дорогу! Її батько та його син сидять у візку. У них совині очі та совина мудрість. Совина мудрість зорить з їхніх віч, помножуючись наукою їхньої Summa contra Gentiles.
Вона гадає, італійські панове були праві, коли виштовхали Етторе Альбіцці, критика «Секоло», з партеру за те, що він не піднявся, коли оркестр грав Королівського маршу! Вона чула про це за вечерею. У! Вони люблять свою країну, якщо тільки вони достатньо впевнені, котра це країна.
Вона слухає: досить розсудлива незайманиця.
Спідниця закочена несподіваним рухом коліна; білий мережаний край спідньої сорочки задертий понад міру, павутина панчох на ногах. Si può?
Спроквола підспівуючи, легко награю мляву пісеньку Джона Довланда. Гіркота розлуки: мені теж гірко йти. Той вік присутній тут і тепер. Тут розплющені від темряви жадання очі, що потьмарюють рожевішого сходу, їхнє мерехтіння — це ряхіття піни, що вкриває вигрібну яму двору плаксія Джеймса. Ось є бурштинові вина, помираючі потоки солодкого повітря, горда павана, шляхетні жіночки, що заграють до вас зі своїх балконів, відсмоктуючи ротами, смердючі селючки та молоді дружини, що, грайливо опираючись, знову й знову стискають у обіймах своїх пожадливців.
У сирому мареві пізнього ранку ледве чутні шахи пливуть ранковим Парижем; насіння, вогка тирса, гарячий хлібний заміс: а коли я перетинаю Pont Saint Michel, сталево-блакитні води каналу охолоджують моє серце. Вони плюскотять та набігають на острів, на якому людина живе ще від кам’яного віку… Рудувата похмурість просторої величезної церкви. Холодно, як і того ранку: quia frigus erat. На східцях далекого високого вівтаря, голого, як тіло господнє, лежать священики в прострації слабкої молитви. Голос невидимого читця підіймається, інтонуючи урок із Осії: Haec dicit Dominus: in tribulatione sua mane consurgent ad me. Venite et revertimini ad Dominum… Вона стоїть поруч зі мною, бліда та холодна, сповита тінями гріховно-чорного нефа, її лікоть у моїй руці. Її плоть викликає дрож того сирого туманіючого ранку, ілюмінативні ліхтарі, жорстокі очі. Її душа сповнена смутку, тремтить і, певно, плакатиме. Плач не по мені, о дочко єрусалимська!
Я тлумачу Шекспіра тямущому Трієсту: Гамлет, питаю, котрий сама простота і ввічливість аж до шляхетності, є і грубим лише з Полонієм. Можливо, роз’ятрений ідеаліст, він здатен бачити в батьках коханої лише гротескні намагання природи відтворити її образ… Записали?
Вона йде переді мною вздовж коридору, і, доки вона йде, вузол її волосся повільно розгортається і розсипається. Волосся, що повільно розгортається і розсипається. Вона не знає про це і йде переді мною проста і гордовита. От так само вона йшла перед Данте в своїй простій гордості, і такою ж, не заторкнутою кров’ю та насильством, дочка Ченчі, Беатріче, йшла на смерть:
Зав’яжи
Мій пояс мені, й затягни це волосся
У вузол простий.
Служниця каже мені, що вони змушені були одразу ж забрати її геть до лікарні, poveretta. І що вона так страждала, так страждала, poveretta. Це ж певна смерть… Йду геть від її спустілого будинку. Відчуваю, то ще трохи й заплачу. О ні! Цього не станеться, в одну хвилину, жодного слова, жодного погляду. Ні, ні! Пекельна моя вдача, звісно, допоможе мені.
Прооперована. Ніж хірурга увійшов у її лоно і відступив, залишаючи по собі на її животі свіжий нерівний рубець. Я бачу її темні, повні страждання очі, прекрасні, як очі антилопи. О жорстока рано! Похітливий Боже!
- Onia frigus erat. — Тому що було холодно (лат.). Цитата з Євангелія від Іоанна (18, 18).
Знову в її кріслі біля вікна, щаслива розмова, щасливий сміх. Пташка щебече після бурі, щаслива, що її маленьке, дурненьке життя випурхнуло з чіпких пальців епілептичного пана та творця долі, щебече щасливо, щебече та цвірінькає щасливо.
Вона каже, що якби «Портрет митця» був щирий лише заради самої щирості, вона б запитала, чому я їй дав його читати. Чи запитала б, запитала б? Книжна панна.
Вона стоїть біля телефону, зодягнена в чорне. Короткі знічені смішки, короткі скрики, гнічена мова зненацька уривається… Parlero colla mamma... Ти де? Куд-куд-де? Чорняве курчатко налякане: зненацька уривається, короткі знічені скрики: воно плаче за своєю мамцею, досвідченою квочкою.
Гальорка. Підмоклі стіни сочаться вогкістю. Симфонія запахів сплавляє в одну купу безладні людські форми: прокислий сморід пахвин, вичавлених помаранчів, відданих тілесних кремів, туалетної води, сірчаний віддих густо засмаленої часником вечері, смердючі гази, дешеві духи, насичений піт готового до заміжжя та заміжнього жіноцтва, затхлий запах мужчин… Увесь вечір я спостерігав за нею, всю ніч я бачитиму її: заплетене та укладене волосся, і оливкового кольору овал обличчя, і спокійні, м'які очі. Зелена стрічка на її волоссі та зеленим вишита сукня на її тілі: наче рослина в теплиці або ж соковита трава, волоссям вологим.
Мої слова в її мозку: холодне шліфоване каміння, що кане в трясовину.
Ті тихі холодні пальчики торкались сторінок, потворних і прекрасних, на яких мій сором палатиме вічно. Тихі, холодні та чисті пальчики. Чи вони ніколи не помилялися?
Її тіло не має запаху: не квітка без запаху.
На сходах. Холодна тендітна рука: сором’язливість, тиша: темні, сповнені знемогою очі: втома.
Кільця сизого туману клубочаться над вересовим степом. Її обличчя тепер сіре та мертвотне! Вогке скуйовджене волосся. Її губи м’яко торкаються, її уривчасте дихання пронизує. Поцілувала.
Мій голос помирає в луні власних слів, помирає, немов стомлений мудрістю голос Вічного поклику, що озвався був до Авраама, відлунюючи на пагорбах. Вона відкидається на подушки під стіною, як одаліска.
Розкішна у своїй непізнаності. Її очі випили мої думки — і моя душа, розчиняючись, струмує всередину вологої, теплої, привітної та звабної темряви її жіночого єства, і сповнюється, і проливається рясним насінням… Тепер беріть її, хто хоче…
Випадково зустрів її, виходячи з будинку Раллі, коли ми обоє подавали милостиню сліпому жебракові. Вона відповіла на моє несподіване привітання, поглянувши та відвівши геть свої чорні василіскові очі. E col suo vedere attosca l’uomo quando lo vede. Спасибі, що замовили слово, месір Брунетто.
Вони постеляють мені під ноги килими для Сина Чоловічого. Вони чекають мого приходу. Вона стоїть у жовтавому затінку зали, плед вберігає від холоду її округлі плечі; і коли я спиняюся в зачудуванні й оглядаюся довкола, вона холодно вітає мене і йде вгору сходами, виплескуючи на мене за мить млявим, упівока, поглядом мідний агатовий відвар своєї злості.
М'яка зіжмакана штора горохового кольору затуляє вікно. Вузька паризька кімната. Щойно тут лежала перукарка. Я цілував її панчоху та оборку її чорної запиленої спідниці. Та не інша. Вона. Ґоґарті приходив учора, хотів щоб його відрекомендували. А все «Улісс». Символ інтелектуальної совісті. Отже, Ірландія? А чоловік? Крокус коридором у м’яких тапках або грає сам із собою у шахи? Чому нас тут залишено? Тут щойно лежала перукарка, стискаючи мою голову поміж своїми кулястими колінами… Інтелектуальний символ моєї раси. Слухайте! Пустку й темряву повалено. Слухайте!
Я не впевнена, що така активність розуму чи тіла може бути названа нездоровою.
Вона говорить. Слабкий голос з-за холодних зір. Голос мудрості. Скажи! О, скажи знову, зроби мене розумним. Цього голосу я ніколи не чув.
Звивається у напрямку до мене через всю зіжмакану кімнату. Не можу рухатися чи говорити. Кільчасте переповзання зореродної плоті. Перелюб мудрістю. Ні. Я піду. Я таки піду.
—Джиме, коханий! — М’які губи смокчуть, цілують мене під лівою пахвою: кільчастий цілунок запалює міріад судин. Я горю! Я скручуюсь, немов палаючий листочок. З-під моєї лівої пахви бухає ікласте полум’я. Зоряна гадюка поцілувала мене: холодна нічна гадюка. Мені кінець!
—Норо!
Ян Пітере Свелінк. Химерне ім’я старого голландського музики змушує все звучати химерно і наче звіддаля. Я чув його варіації для клавікорда в стилі старої школи: «Молодість має свій кінець». У неясному тумані старих звуків з'являється слабка точка світла: мову душі, здається, почують. Молодість має свій кінець, цей кінець тут. Цього більше ніколи не буде. Ти добре це знаєш. Що тоді? Таж пиши, щоб тобі! Пиши! Бо на що ти ще здатен?
«Чому?»
«Бо інакше я не зміг би бачити тебе».
Ковзання — простір — роки — зоряна крона — і тьмяне небо — застиглість — і ще глибша застиглість — застиглість знищення — і її голос.
Non illum sed Barabbam!
Пустка. Голе помешкання. Тьмяне денне світло. Довге чорне фортепіано: труна музики. На його краєчку балансує дамський капелюшок, прикрашений червоними квітами, і парасолька, складена. Її герб: шолом, поле червоне і тупий спис, поле чорне.
Мораль: кохаєш мене, люби й мою парасольку.
Переклад Р. Семківа
Аналізуємо прочитане
1. Знайдіть цитати, котрі характеризують героїню як: а) «молоду шляхетну особу»; б) кокетливу дівчину; в) напівдорослу-напівдитину; г) закохану.
2. Наведіть цитати, які ілюструють силу пристрасті героя.
3. Визначте основні етапи розвитку любовних стосунків між персонажами.
4. Як ви розумієте зміст останнього фрагмента твору?
5. Дослідіть кольори, запахи та звуки у творі: розкрийте їхні естетичні функції.
Філологічний майстер-клас
6. Проаналізуйте асоціації, які викликає у свідомості героя образ дівчини («лоша», «випещена в неволі птиця», «чорняве курчатко», «одаліска», «зоряна гадюка»).
Узагальнюємо прочитане
1. Складіть психологічний портрет героїні.
2. Опишіть гаму почуттів ліричного героя.
3. У чому полягає драматизм любовної історії, що переповідається в цій мініатюрі?
4. Чим сюжет «Джакомо Джойса» відрізняється від традиційних сюжетів схожої тематики?
5. Знайдіть у творі приклади авторської іронії. На що вона спрямована? Подискутуємо?
6. Чим, на вашу думку, дівчина зачаровує героя? Чи розуміє він її внутрішній світ?
7. Чи можна назвати стосунки між героєм та героїнею справжнім коханням?
Філологічний майстер-клас
8. Дослідіть зв’язки між образами ліричної мініатюри та імпресіоністським живописом.
9. Розкрийте функції літературних цитат у творі.
10. Визначте основні художні новації «Джакомо Джойса».
Теми письмових творчих робіт:
1. Багатогранність образу коханої в ліричному есе «Джакомо Джойс» Дж. Джойса.
2. Незбагненна природа кохання (твір-роздум за ліричним есе «Джакомо Джойс» Дж. Джойса).
3. Художнє новаторство ліричного есе Дж. Джойса «Джакомо Джойс».
Дата останньої редакції: 08 липня 2026