Сторінками Західноєвропейської модерністської прози

Марсель Пруст

«На Сваннову сторону» (Уривок)

(1871—1922)

Марсель Пруст — французький письменник, один із фундаторів модерністської прози. У його знаменитій багатотомній «суб’єктивній епопеї» «У пошуках утраченого часу» були розроблені нові підходи до художнього зображення та побудови романної оповіді, котрі багато в чому визначили напрямок руху естетичної думки у XX ст.

Поклавши в основу цієї унікальної романної споруди принцип епічного відтворення дійсності крізь призму свідомості головного героя, Пруст підпорядкував зовнішні події логіці їхнього осмислення, внаслідок чого об’єктивна реальність нерозривно розчинилася на суб’єктивну, життя — на спонтанний «потік пам'яті», а спогади — на головний інструмент художнього освоєння дійсності. При цьому письменник кардинально розширив межі зображення внутрішнього світу людини за рахунок передачі найдрібніших, немов побачених крізь мікроскоп, порухів пам’яті, найтонших емоційних відтінків та вільного плину думок. Загалом «Пошуки…» становлять собою подорож головного героя заплутаними стежками власних спогадів, яка має на меті відродити в усій повноті та яскравості колись прожите життя й осмислити його сутність та сенс.

Зразком Прустових новацій у зображенні людської свідомості є епізод із тістечком «Пті-Мадлен», або просто «мадленкою» (частина «На Сванову сторону»). Смак «мадленки», розмоченої в липовому чаї, збурює у пам’яті оповідача Марселя цілий вихор спогадів. Пруст ретельно досліджує, як народжується спогад, як, розростаючись, він захоплює різні пласти буття, збагачується побіжними спостереженнями та міркуваннями й урешті-решт воскрешає картини минулого. Відтак виникає враження, ніби райський світ дитинства головного героя на очах читача «виринає» з «філіжанки чаю».

Розгорнута цитата

Горизонт сподівань. Далі вашій увазі пропонується згаданий вище епізод із «мадленкою». Читаючи його, зверніть увагу на основні етапи процесу пригадування, які відтворює письменник.

«…» Вже чимало літ у Комбре для мене нічого, крім кону й драми мого лаштування до сну, не існувало, аж оце одного зимового дня, коли я повернувся додому, мати, побачивши, що я змерз, захотіла почастувати мене чаєм, хоча я ніколи його не любив. Я спершу відмовився, але потім хтозна-чому роздумав. Мама послала по ті кругленькі і пухкі тістечка, так звані мадленки, сформовані ніби з допомогою жолобкуватих скойок молюсків Сен-Жака. Прибитий понурим сьогоднішнім днем і заповіддю невеселого завтра, я машинально підніс до вуст ложечку чаю, в якому розмочив шматочок мадленки. Та тільки-но чай із розкришеним тістечком торкнувся мого піднебіння, я здригнувсь, відчувши, ніби в мені діється щось незвичайне. Якесь окремішнє, невмотивоване раювання наринуло на мене. Мене вже не обходили зрадливість долі, її дрібні напасті, швидкоплинність нашого життя, я, ніби запалавши коханням, наповнився якоюсь коштовною есенцією, точніше, есенція ця була не в мені, я сам був цією есенцією. Я перестав почувати себе пересічністю, нікчемою, простим смертним.

Звідки взялася ця всесильна радість? Я відчував — між нею та смаком чаю з тістечком існує якийсь зв’язок, але радість набагато перевищувала цю втіху, вона була з іншого джерела. То звідки ж вона взялася? Що означає? Як її втримати? Я роблю другий ковток, але він не додає нічого нового, третій — ще менше. Час зупинитися, напій уже не той. Ясно, що істина не в ньому, а в мені. Він пробудив істину, але йому самому вона незнана, напій може лише повторювати її, але чимраз слабкіше, а я, тиняючись у здогадах, як витлумачити це явище, хочу принаймні підтримати його в усій свіжості, щоб негайно прийшло мені на виручку і все остаточно з'ясувало.

Я відставляю філіжанку й іду до голови по розум. Саме йому шукати істину. Але де? Болісне вагання збиває його щоразу, як розум відчуває, що здолав самого себе; адже це він, шукач, і є тим темним обширом, у якому має ритися й де все його знаряддя не дасть йому анічогісінько. Шукати? Не лише: і творити! Розум стоїть віч-на-віч перед чимось таким, чого ще немає і що тільки він може збагнути, а потім осяяти.

Я знову й знову запитую себе: що то за невідомий стан, якому годі дати логічне пояснення, стан такий явний, блаженний і реальний, що все інше перед ним блякне? Я намагаюся ще раз викликати в собі це відчуття. Подумки відступаю назад до тієї миті, коли сьорбнув першу ложечку чаю. І віднаходжу той самий стан, але вже без колишнього гострого сприйняття. Домагаюся, щоб мій розум зробив ще одне зусилля й бодай на мить зафіксував це перебіжне враження. Прагнучи, щоб його пориву ніщо не гамувало, змітаю всі перепони, всяку сторонню думку, оберігаю свій слух та увагу від шерехів із суміжної кімнати. А зморений від цього борсання розум, навпаки, пускаю блукати манівцями, від чого щойно його утримував, дозволяю йому думати про щось інше, зосередитися перед останнім кидком. Потім, уже вдруге, розгрібаю все довкола, знов вертаю йому ще не вщухлий смак першого ковтка й відчуваю, як щось у мені стенається, зрушує з місця, силкується спливти, від’якоритися на глибині, я відчуваю опір і шум пройденої відстані.

Атож, те, що тріпоче всередині мене, — це, звісно, образ, зорове враження: пов’язане зі смаком мадленки, воно силкується слідом за ним випірнути на поверхню. Але борсається надто глибоко, надто безладно. Той невиразний відсвіт, де зливається невловимий вир перемішаних між собою барв, я ще якось розрізняю, але не можу визначити форму, не можу просити її — як єдино можливе тлумачення — пояснити мені свідчення її сучасника, постійного дружка — смаку, попросити викласти мені, про яку саме оказію, про яку минулу добу тут ідеться.

Чи досягне ясної зони моєї свідомості цей спогад, мить колишнього, викликана подібною їй миттю з такого далека, зрушена, піднята з денця моєї душі? Бозна. Наразі я більше нічого не відчуваю, мить зупинилась, можливо, опустилася знову. Хто знає, чи випливе вона ще коли-небудь із мороку? Десятки разів я починав спочатку, нахилявся над нею. І щоразу лінощі, губительки важкої справи, великого почину, радили кинути цю мороку, радили пити чай, не думаючи ні про що, крім своїх сьогоденних клопотів і завтрашніх устремлінь: жуй собі жуйку, та й годі.

І нараз спогад воскрес. То був смак шматочка мадленки, яким у Комбре щонедільного ранку (бо того дня я не виходив із дому перед початком обідні) частувала мене, розмочивши його в звичайному або в липовому чаї, тітка Леонія, коли я приходив до неї привітатися. Самий вигляд тістечка мені не нагадував нічого, поки я його не скуштував; може, тому, що відтоді часто бачив це тістечко на поличках цукерень, але не їв, його образ покинув Комбре, злившись із іншими, свіжішими враженнями; може, тому, що жоден із цих спогадів, бозна-коли викинутих із пам’яті, не вдержався в голові, всі вони порозсипались; форми — і серед них тістечка-мушлі, такі пухкі й чуттєві кожною своєю суворою і богочестивою згорточкою, — відумерли або, приспані, втратили ту життєздатність, яка допомогла б їм пробитися до свідомості. І коли від давньої давнини не залишилося й сліду, коли сконали усі люди, а речі порозвалювались, тоді лише запах і смак, вутліші, але живучіші, менш матеріальні, тривкіші, надійніші, довго ще, як душі померлих, нагадують про себе, чекають, сподіваються — на руїнах усього — і невтомно несуть на собі, ці зникомі піщинки, величезну оазу спогаду.

І тільки-но я знову відчув смак розмоченої в липовому відварі мадленки, якою мене частувала тітка (хоч я ще не розумів і до мене дійшло вже потім, заднім числом, чому я так зрадів цьому спогадові), тієї ж миті стара сіра тітчина кам’яниця чолом на вулицю притулилася, мов декорація, до повернутого в садок флігеля, збудованого на задах для моїх батьків (тільки це румовище жило ще й досі в моїй голові). А вкупі з будинком уже постало й містечко, яким воно було вранці, вдень, за будь-якої години, майдан, куди мене водили перед сніданком, вулиці, якими я ходив, дороги, маршрут моїх прогулянок улітку. І, як у тій японській грі, коли в порцелянову піалу кидають однакові паперові клаптики й вони, намокаючи, розгортаються, бгаються, обарвлюються, набирають химерних форм, робляться квітами, хатами, якимись знайомими постатями, так само всі квіти в нашому садку і в парку пана Сванна, латаття Вівонни, добрі міщани, їхні оселі, церкви, ціле Комбре з його околицями, все, що наділене формою і явне, все це зринуло — місто і садки — з моєї філіжанки чаю».

Переклад А. Перепаді

_*_ Повільне читання

1. Знайдіть цитатні відповіді на такі запитання:

а) Яким був настрій героя до того, як він пригостився чаєм із тістечком?

б) Як змінився його емоційний стан після першої ложечки?

в) Як відбувається процес пошуку втраченого спогаду?

г) Де «сховано» спогад?

ґ) Як спогад народжується й поволі охоплює весь уже «зниклий» світ?

2. Яку роль у процесі пригадування відіграє розум?

3. Що має на увазі герой, коли каже: «Шукати? Не лише; і творити»? Подискутуємо?

4. Чому, на вашу думку, автор так детально описує спроби героя вловити спогад? Філологічний майстер-клас

5. Чому у цьому епізоді спогад ототожнюється з «істиною»?

6. Які філософські узагальнення містяться в «мандрівці» героя власним внутрішнім світом, описаній Прустом?

Співтворче читання

7. Спираючись на прочитаний епізод, поясніть, як Марселю вдається віднайти «утрачений час».