Сторінками Західноєвропейської модерністської прози

Томас Манн

«Маріо і чарівник» (Уривок)

(1875—1955)

Томас Манн — німецький письменник, літературний критик та есеїст, лауреат Нобелівської премії, автор вишуканих новел та інтелектуально-філософських романів, у яких віддзеркалилися віхи розвитку європейської самосвідомості. У прозі Т. Манна, що належить до модерністського напряму, традиції класичної літератури XIX ст. поєдналися з новаторськими здобутками мистецтва початку XX ст., а настанова на відтворення реалій німецької культури — з пошуками загальнолюдського духовного «знаменника». Наскрізні теми художньої прози письменника — протистояння мистецтва та звичайного людського життя, конфлікт естетики та моралі, криза гуманістичної культури та шляхи її подолання.

«Маріо і чарівник» — новела з яскраво вираженим політичним підтекстом. В основу її сюжету покладено розповідь про виступ у італійському курортному містечку Торре ді Венере заїжджого гіпнотизера на ім’я Чіполла. Ведеться розповідь від імені очевидця, який разом із дружиною та дітьми приїхав до цього містечка на відпочинок. Під час сеансу Чіполла показує дива штукарського мистецтва. При цьому він, однак, вдається до моторошних маніпуляцій зі свідомістю присутніх, утверджуючи таким чином свою надприродну владу над публікою. Штукар долає будь-який опір, перетворюючи порізнених бунтівників на слухняних рабів своєї волі. Урешті-решт скромний кельнер Маріо, звільнившись від принизливого гіпнотичного мороку, вбиває Чіполлу.

На символічному рівні опис виступу гастролера-штукаря прочитується, за словами самого автора новели, як художнє дослідження «психології фашизму та психології «свободи»». Об’єктами цього дослідження стають «чарівник» Чіполла, його головний антагоніст Маріо та публіка.

Розгорнута цитата

Горизонт сподівань. Як побудована назва новели? На що вона орієнтує читача? Чим, на ваш погляд, Т. Манна могла привабити постать чарівника? Якою ви уявляєте появу чарівника в Європі 1930-х рр.?

«<...> Пролунав удар гонга, йому відповіло багатоголосе «Ох!» із стоячих місць, і завіса розсунулась. Вона відслонила сцену, що скидалася радше на класну кімнату, аніж на місце, де мав виступати штукар, в основному через чорну дошку, яка стояла на підставці ліворуч біля самої рампи. Крім неї, там була ще звичайна жовта вішалка, два плетені стільці місцевого виробу і далі, вглибині, — круглий столик, на якому стояла карафа з водою, склянка особливої форми, таця з пляшкою, повної якоїсь жовтої рідини, й лікерна чарка. Нам дали ще дві секунди, щоб ми скинули оком на весь цей антураж, і ось перед залою, в якій навіть не пригасили світла, з’явився Чіполла.

Кавальєре вийшов на сцену швидкою ходою, яка мала свідчити про те, що він готовий служити публіці, й заразом створити враження, ніби йому довелося з такою швидкістю долати немалий шлях, щоб устигнути до глядачів, хоч насправді він стояв за лаштунками. Костюм Чіполли також мав підтримати ілюзію, що штукар прийшов здалека. Чоловік непевного віку, але, безперечно, не молодий, з різко окресленим, змарнілим обличчям, колючими очима, міцно стуленим зморшкуватим ротом, підфарбованими в чорний колір вусиками й так званою «мушкою» в ямці між спідньою губою і підборіддям, він був одягнений в елегантний, але химерний вечірній костюм. На ньому була широка чорна накидка без рукавів з оксамитовим коміром і підшитою атласом пелериною, яку він притримував спереду руками в білих рукавичках, білий шарф навколо шиї і циліндр з вигнутими крисами, насунутий навскіс на лоба. В Італії, мабуть, більше, ніж будь-де, зберігся дух вісімнадцятого сторіччя, а разом із ним і такий характерний для тієї епохи тип шарлатана, ярмаркового блазня, — тільки тут його можна побачити живого в наші часи. Чіполла всім своїм виглядом відповідав цьому історичному типові; враження показного, фантастичного блазенства, притаманного цьому образу, підсилювалося завдяки претензійному вбранню, що сиділо на ньому якось дивно: в одному місці неприродно напиналося, а в іншому збиралося в складки або ж висіло, як на вішалці; щось було не гаразд із його фігурою — і спереду, і ззаду, — що саме, з'ясувалося згодом. Але я мушу наголосити, що в його поставі, у виразі обличчя, в манерах не було й натяку на жартівливість чи клоунаду; навпаки, в ньому прозирала якась суворість, нехіть до всього смішного, часом понура гордість, а також підкреслена гідність і самовдоволення, властиві каліці, що, зрештою, не завадило публіці зустріти його сміхом, який вибухнув у багатьох місцях зали.

В поведінці кавальєре не було вже ніякої послужливості; швидка поява на сцені свідчила тільки про його внутрішню енергію, що не мала нічого спільного з улесливістю. Стоячи біля рампи й повільно стягуючи рукавички з довгих жовтавих рук, на одній з яких поблискував перстень з великим лазуритом, він неквапливо обводив залу маленькими суворими очима, під якими мішками зібралася в’яла шкіра, мовчки, не розтулюючи рота. Час від часу його допитливий, зарозумілий погляд спинявся на якомусь обличчі. Зіжмакані рукавички він кинув далеко назад, наче недбало, але з такою дивовижною спритністю, що влучив якраз у склянку на круглому столику; потім, і далі мовчки озираючись по залі, дістав із внутрішньої кишені пачку цигарок — найдешевшого ґатунку, видно було з обгортки, — витяг одну гострими пальцями і, не дивлячись, підніс до неї бензинову запальничку, яка миттю спалахнула. Підібгавши губи й набравши повні груди диму, він зухвало скривився, легенько гупнув ногою і випустив сизий струмінь крізь щербаті, гострі зуби.

Публіка розглядала його так само пильно, як і він її. Хлопці на стоячих місцях супили брови і стежили за ним гострим підозрілим поглядом, шукаючи в ньому якогось вразливого місця — надто цей чоловік був самовпевнений. Проте знайти не могли. Вбрання було незручне, і кавальєре довго морочився, поки дістав і сховав цигарки та запальничку; при цьому він відгорнув накидку — і ми побачили в нього під рукою щось дивне й недоречне: нагайку зі срібним руків'ям у формі пазура, що висіла на шкіряній петельці. Побачили ми також, що під накидкою був не фрак, а звичайний сюртук, а коли Чіполла відкотив ще й полу сюртука, стало видно перевішену через плече й наполовину затулену жилетом барвисту стрічку. Глядачі, що сиділи позад нас, пошепотівшись, вирішили, що це відзнака, яка підтверджує його титул. Не знаю, чи воно й справді так, бо я ніколи не чув, щоб кавальєре носили якусь відзнаку. Радше та стрічка була просто містифікацією, такою ж, як і мовчазні лінощі штукаря, що й досі ще нічого не показав, тільки недбало й пихато пускав на публіку дим із своєї цигарки.

Як я вже сказав, глядачі сміялися, веселий настрій охопив майже всіх, коли раптом із стоячих місць хтось голосно та суворо промовив:

— Buona sera!

Чіполла стрепенувся.

— Хто це? — спитав він, удаючи розгніваного. — Хто це сказав? Ану! Спершу набрався зухвалості, а тоді злякався? Ranta, eh?

Голос у нього був досить тонкий, уривчастий, наче в астматика, але дзвенів холодно, як метал. Чіполла чекав.

— Це я, — серед тиші озвався біля нас хлопець, якого виклик Чіполли зачепив за живе.

То був гарний юнак у ситцевій сорочці, з перекинутою через плече курткою. Його чорний шорсткий кучерявий чуб був підібраний угору й розпатланий — модна зачіска в «пробудженій Батьківщині»: та зачіска трохи спотворювала хлопця, надавала йому африканських рис.

— Так, це я. Вам належало б привітатися першому, але нехай, я не гордий.

Глядачі знов весело загомоніли. Хлопець, видно, був гострий на язик.

— Non sciolto lo scioglilingua, no. — мовив хтось біля нас.

Зрештою, ця лекція добрих манер була тут цілком доречна.

— Ах, браво! — відповів Чіполла. — Ти мені подобаєшся, Джованотто. Будь певен, я тебе вже давно примітив. Такі люди, як ти, мені найбільше подобаються, бо можуть знадобитися. Певне, ти хлопець хоч куди. Що хочеш, те й робиш. Чи, може, бувало й таке, що ти чогось хотів, а не робив? Чи робив те, чого не хотів? Послухай, друже, мабуть, приємно й цікаво хоч раз побути не героєм, у якого бажання і вчинки не завжди збігаються. Колись треба розподілити працю — sistema americano, sa? Чи не хотів би ти, наприклад, показати язика цій вибраній, вельмишановній публіці? Цілого язика, до самого кореня?

— Ні, — неприязно відповів хлопець. — Не хотів би. Чого б це я виставляв себе перед людьми таким нечемою? Я людина вихована.

— Яка ж це нечемність, — заперечив Чіполла, — ти тільки робитимеш те, що я тобі накажу. Честь і слава твоєму вихованню, але зараз ти, перше ніж я дорахую до трьох, повернешся праворуч і покажеш глядачам язика, та ще й так його висунеш, як досі ніколи не висував.

Чіполла пильно глянув на хлопця. Здавалося, що його колючі очі запалися ще глибше.

— Uno! — сказав він і ляснув у повітрі нагайкою, яку встиг відчепити з петельки під рукою.

Хлопець повернувся обличчям до публіки й висунув язика на всю довжину — видно було, що він натужується з усієї сили. Потім з байдужою міною знову звернув погляд на сцену.

— Це я, — передражнив Чіполла й кивнув на нього головою. — Так, це я. — І, лишивши публіку саму зі своїми враженнями, він підійшов до столика, налив собі чарку з пляшки, в якій, мабуть, був коньяк, і звичним рухом перехилив її до рота.

1 Buona sera! — Добрий вечір! (Італ.)

2 Ranta, eh? — Страшно, га? (Італ.)

3 «Пробуджена Батьківщина» — одне з гасел італійських фашистів.

4 Non sciolto lo scioglilingua, no. — Він за словом до батька не бігає (Італ.).

5 Sistema americano, sa? — Американська система, правда ж? (Італ.)

Діти весело сміялися. Вони майже нічого не втямили з цього словесного двобою, їх просто захопила смішна сценка між дивним чоловіком на естраді й одним із глядачів, а оскільки вони взагалі не уявляли собі, що має відбуватися такого вечора, то вважали, що це чудовий початок. Що ж до нас, то ми тільки перезирнулись, і, пам’ятаю, я несамохіть плямкнув губами, наслідуючи ляск Чіполлиної нагайки. Взагалі ж видно було, що люди не знали, як їм поставитись до такого безглуздого початку вечора, і добре не розуміли, чого Джованотто, що, так би мовити, був з ними заодно, раптом надумав повернути своє зухвальство проти них, глядачів. Врешті публіка стала на тому, що він просто зробив дурницю, кинула про нього думати і знов зосередила свою увагу на артистові, який, відійшовши від столика з коньяком, повів далі своїм астматичним, холодним, як метал, голосом:

— Шановні пані й панове! Ви бачили, що мене трохи образив урок, який мені спробував дати цей багатонадійний молодий лінгвіст («Questo linguista di belle speranze» — публіка трохи посміялася з цієї гри слів). Не забувайте, що я людина самолюбна! Я люблю, щоб зі мною віталися поважно й шанобливо, а то не варто й часу гаяти. Бажаючи мені доброго вечора, ви тим самим бажаєте його і собі. Бо ж публіка тільки тоді матиме добрий вечір, коли матиму його я, отже, цей улюбленець дівчат Торре ді Венере, — він не переставав шпигати хлопця, — не помилився, він довів мені, що вечір справді буде добрий, отже, я можу знехтувати його побажанням. Наважусь похвалитися, що мої вечори майже всі добрі, інколи, звичайно, випадає і трохи гірший, але рідко. Фах у мене важкий, здоров’я також не дуже міцне: маленька фізична вада не дозволяє мені брати участь у війні на славу нашої батьківщини. Але я всі сили свого духу й свого розуму віддаю на те, щоб оволодіти життям, що завжди означає — оволодіти самим собою, і тішу себе надією, що моя праця викликала шанобливе зацікавлення освіченої громадськості, її оцінили провідні газети, «Corriere della Sera» віддала мені належне, назвавши мене феноменом, а в Римі я мав честь на одному зі своїх вечорів бачити серед присутніх брата дуче. І коли навіть у такому блискучому, видатному місті люди ставились поблажливо до деяких моїх звичок, то невже я стану в невеличкому Торре ді Венере (публіка трохи посміялася з бідолашного Торре) поступатися ними і терпіти докори від осіб, трохи розбещених увагою жіночої половини?

На хлопця знов посипався град дотепів. Чіполла не переставав знущатися з нього, виставляв його в ролі donnaiuolo і місцевого джигуна — і запекла образа, роздратування, яке весь час вчувалося в його тоні, різко суперечило самовпевненим манерам і тим світським успіхам, якими він хвалився.

Мабуть, Чіполла просто вибрав хлопця жертвою власних дотепів тому, що звик кожного свого вечора висміювати когось із глядачів. Але в його словах бриніла справжня ненависть, яку можна було по-людському зрозуміти, глянувши на постать того й того, навіть якби горбань і не натякав весь час на те, що цей вродливий хлопець має успіх у дівчат.

— Отже, для того щоб почати розмову, — додав штукар, — дозвольте мені влаштуватися зручніше.

Він підійшов до вішалки й почав роздягатися.

1 Італійське слово lingua, основа слова «лінгвіст» (linguista), означає і «мова», і «язик».

2 Donnaiuolo — гульвіса (Італ.).

— Parli benissimo, — зауважив хтось поблизу нас. Чоловік на сцені ще не показав свого мистецтва, але його мова вже була мистецтвом, вона подобалась публіці. Бо для жителів півдня мова — одна з основних радостей життя, їй тут надають далеко більшого суспільного значення, ніж на півночі. Щось первісне, давнє, як світ, вчувається в повазі, з якою ці люди ставляться до рідної мови як засобу національного єднання, в тій радісній, глибокій пошані, з якою вони зберігають форми й закони мови. Жителі півдня втішаються, коли розмовляють, втішаються, коли слухають, і, слухаючи, складають тому, хто говорить, свою оцінку. Мова править за мірило людини. Коли хтось говорить недбало, кострубато, він викликає зневагу. Вишукана й майстерна мова здобуває пошану, тому навіть найнезначніша людина намагається вибирати влучні вислови й доречно їх уживати, коли хоче справити на когось враження. Принаймні з цього погляду Чіполла прихилив до себе глядачів, хоч аж ніяк не належав до тих людей, яких італієць, своєрідно змішуючи моральні й естетичні оцінки, вважає за «simpatico».

Скинувши шовковий циліндр, шарф і накидку, він обсмикав сюртук, поправив застебнуті великими запонками манжети, пригладив свою блазенську стрічку і знов підійшов до рампи. Зачіска в нього була огидна: на майже голому черепі від тім'я до лоба тяглося вузеньке, ніби наліплене, пофарбоване в чорний колір пасмо з проділом посередині, а волосся на скронях, також підчорнене, було зализане від боків до куточків очей, — ця зачіска, як у старомодного директора цирку, була смішна, але дуже пасувала до його дивної постаті, і Чіполла носив її так само впевнено, що ніхто з публіки не помітив, яка вона кумедна, і не засміявся. «Маленька фізична вада», про яку він уже згадував, тепер стала аж надто помітна, хоч і досі не можна було напевне сказати, в чому ж саме вона полягає. Груди, як завжди в таких людей, були зависокі, але горб на спині містився не між лопатками, як звичайно, а нижче, десь над стегнами, на попереку, і не заважав Чіполлі ходити, але якось химерно випинався з кожним його кроком. А втім, оскільки Чіполла попередив про своє каліцтво, воно нікого не вразило, і зала поставилась до нього з належною в цивілізованому світі делікатністю.

— До ваших послуг! — мовив Чіполла. …

Дозвольте мені тепер зробити висновок: цей самовпевнений каліка виявився найсильнішим гіпнотизером з усіх, яких мені будь-коли доводилось бачити. Якщо він і напускав туману на публіку, видаючи себе за штукаря, то все це, певне, тільки для того, щоб обминути постанову поліції, яка суворо забороняла вправи з гіпнозом. Мабуть, в Італії узвичаєне таке чисто формальне маскування, і поліція не дуже прискіпується до нього або й зовсім мириться з ним. У кожному разі, Чіполла вже з перших своїх номерів майже не приховував справжньої суті свого мистецтва, а друге відділення програми було відверто присвячене тільки спеціальним вправам, демонстрації знеособлення людини, її підкорення її чужій волі, хоч він і далі прикривався своїм красномовством. У цілій низці смішних, цікавих, приголомшливих номерів, які не скінчилися ще й опівночі, ми побачили все, що може дати ця природна, але загадкова царина людської душі, — від примітивного до моторошного; і за всіма химерними подробицями, то сміючись, то хитаючи головою, то ляскаючи себе по колінах чи плескаючи в долоні, стежила публіка, явно підкорена волі сильної особистості, хоч вона — так мені принаймні здавалося — внутрішньо й опиралася цьому своєрідному приниженню, якого кожному окремо і всім разом завдавали Чіполлині успіхи.

Дві речі відігравали головну роль у цих успіхах: чарка для підкріплення і нагайка з руків’ям у формі пазура. Перша була йому потрібна, щоб знов і знов викликати приплив демонічної сили, яка без коньяку, видно, швидко вичерпувалась; це по-людському могло б викликати співчуття до Чіполли, якби не друга річ — той образливий символ влади, та в’юнка нагайка, під яку він зухвало підставляв нас усіх і через яку ми не спромагалися на тепліші почуття, а здатні були тільки на подив і впертість підкорених. Чи йому бракувало тепліших почуттів? Чи він претендував ще й на нашу жалість? Хотів мати все? В моїй пам’яті закарбувалося його ревниве зауваження, зроблене в найвідповідальнішу хвилину, під час вправи з одним юнаком, який зголосився бути його об’єктом і відразу показав свою особливу схильність піддаватись його волі. Торкаючись руками юнака і дмухаючи на нього, Чіполла ввів його до каталептичного стану; той поринув у такий глибокий сон, що просто задерев’янів, і кавальєре не тільки поклав його потилицею й ногами на спинки двох стільців, а ще й сам сів на нього, і заціпеніле тіло не прогнулося. Та потворна постать у сюртуці верхи на закляклому тілі справляла моторошне, огидне враження, і публіка, уявивши собі, які муки мала терпіти жертва цих «наукових» розваг, щиро пожаліла її.

— «Poveretto»! Бідолаха! — загукали добродушні голоси.

— «Poveretto»! — гірко перекривив їх Чіполла. — Не на ту адресу ви висловлюєте свої співчуття, панове! Sono io il poveretto! Я терплю всі муки.

Ми вислухали догану. Добре, хай так, хай навіть він на собі несе весь тягар цієї розваги, мучиться уявною колькою, від якої так жалісливо корчився Джованотто. Але ми не могли не вірити своїм очам, і ніхто з нас не захотів би крикнути «poveretto» людині, яка страждала для того, щоб принизити інших. …

Тепер глядачів опанувала якась розпуста, вони ніби сп'яніли, як буває пізньої ночі, втратили владу над своїми почуттями, здатність критично оцінювати вплив цього неприємного чоловіка і тверезо опиратися йому. Щоправда, Чіполлі довелося ще тяжко боротися за цілковиту владу над залою, бо її підважувала впертість молодого римлянина; його моральна стійкість давала публіці небезпечний приклад. А кавальєре дуже добре розумів, яке значення має приклад, тому він вибрав для нападу найвразливіше місце свого супротивника — зали з глядачами — і примусив розпочати танцювальну оргію того самого хворобливого і схильного до знеособлення юнака, якого вже перед тим обернув був на живу дошку. Тільки-но кавальєре кидав погляд на цього юнака, як він, наче громом ударений, відхиляв назад груди і, виструнчившись, упадав у якийсь вояцький сомнамбулізм; зразу було видно, що він ладен виконати будь-який наказ. Він, певне, любив коритися і радий був позбутися свого жалюгідного «я», бо кожного разу зголошувався на роль піддослідного і, мабуть, вважав за честь для себе стати взірцем цілковитого знеособлення і втрати волі.

Тепер він також подався на сцену і, тільки-но кавальєре ляснув нагайкою, на його наказ почав робити різні па, тобто в якомусь блаженному екстазі, заплющивши очі й похитуючи головою, вимахувати на всі боки руками й ногами.

Видно, танцювати було приємно, бо скоро в Чіполли знайшлося поповнення: ще двоє юнаків, один у простому костюмі і один гарно вбраний, піднялися на сцену і почали робити те саме, що й перший танцюрист. Аж ось знов подав голос добродій з Рима: він уперто запитав, чи береться кавальєре навчити його танцю навіть проти його волі.

— Навіть проти вашої волі, — відповів Чіполла таким тоном, що я його ніколи не забуду. Мені ще й досі вчуваються ті зловісні слова: «Anche se non vuole».

І почався двобій. Чіполла найперше підкріпився чаркою і закурив нову цигарку, тоді поставив римлянина в середньому проході обличчям до дверей, а сам спинився недалеко позад нього, ляснув нагайкою і наказав:

— Balia!

Супротивник навіть не ворухнувся.

— Balia! — вигукнув кавальєре ще рішучіше і ляснув нагайкою.

Ми побачили, як у юнака сіпнулася під коміром шия, як зігнулася в суглобах одна рука і одна нога повернулася п’ятою назовні. Довгий час усе обмежувалося тільки цими рухами: юнак на мить конвульсивно здригався, тоді знов завмирав. Кожному було видно, що в цьому випадку Чіполлі доведеться подолати твердий намір не піддатися, героїчний опір: цей мужній юнак хотів оборонити честь людського роду, він корчився, але не танцював, спроба так затяглася, що кавальєре мусив ділити свою увагу — подеколи він обертався до танцюристів, які стрибали на сцені, і ляскав нагайкою, щоб вони не вийшли з покори, а тим часом пояснював залі, що хоч скільки б ті біснуваті витанцьовували, вони не стомляться, бо ж, власне, це він танцює замість них. Потім знову впивався гострими очима в потилицю римлянина, штурмував далі фортецю, що загрожувала його пануванню.

Публіка спостерігала, як та фортеця хиталася від ненастанних ударів і вигуків, спостерігала з діловитим зацікавленням, до якого домішувалися щирий жаль і жорстока зловтіха. Наскільки я зрозумів, римлянин програв через те, що стояв на позиції цілковитого заперечення. Видно, самого тільки небажання замало, щоб надати нам духовної сили; надовго ми не заповнимо життя тим, що не хотітимемо чогось робити; не хотіти чогось і взагалі нічого вже не хотіти, а все ж виконувати необхідне — мабуть, надто близькі поняття, щоб від них не постраждала ідея свободи; саме до цього вели ті фрази, що їх кавальєре виголошував між лясканням нагайки і наказами; він поєднував складні психологічні способи впливу з професійними, які тримав у таємниці.

— Balia! — вигукував він. — Навіщо так мучитись? І це насильство над собою ти називаєш свободою? Una ballatina! Твої руки й ноги самі пориваються в танок. Як було б приємно дати їм волю! Ага, ти вже танцюєш! Це для тебе вже не боротьба, а насолода!

І справді, корчі й конвульсії здолали нарешті тіло упертого юнака, він підняв руки, зігнув коліна, розслабив усі суглоби, підстрибнув, затанцював, і так, під оплески глядачів, кавальєре вивів його на сцену до інших маріонеток. Коли переможений опинився на підвищенні, всі побачили його обличчя. Він широко усміхався, примруживши очі, наче й справді відчував насолоду. Все-таки це була якась втіха: бачити, що тепер йому, певне, набагато краще, ніж під час гордині…

Можна сказати, що падіння римлянина стало вирішальною подією на вечорі. Кригу проламано. Чіполла досяг найвищого тріумфу; берло Цирцеї, ця в’юнка шкіряна нагайка з руків’ям у формі пазура, запанувала над усією залою. На той час, — а було вже, мабуть, далеко за північ, — на маленькій сцені танцювало десь із вісім чи десять осіб, та й у залі глядачі хто як відповідали на ті танці; одна зубата представниця англосаксонської раси в пенсне без наказу маестро підвелася з місця і почала витанцьовувати в середньому проході тарантелу. Тим часом Чіполла, недбало розсівшись на плетеному стільці з лівого боку від сцени, курив цигарку й зухвало пускав дим крізь свої огидні зуби. Притупуючи ногою або й глузливо стискаючи плечима, він дивився на охоплену шалом залу і час від часу, не обертаючись, ляскав нагайкою перед тим танцювальником, що хотів уже стати. Діти, хоч як було пізно, ще не спали. Мені соромно згадувати про це. Тут не було нічого доброго, принаймні для дітей, і пояснити, чому ми їх і досі не забрали звідси, можна тільки тим, що нас на ту пору опанував загальний настрій. Тепер нам стало все байдуже. Хвалити Бога, що вони хоч не розуміли двозначності цієї розваги. Вони в своїй невинності без кінця захоплювалися незвичайною подією, таким видовиськом, вечором чарівника! Інколи вони на кілька хвилин засинали в нас на колінах, а прокинувшись з рум’яними щічками й сонними очима, щиро сміялися з тих людей, що з наказу Чіполли вистрибували по сцені. Вони не сподівалися, що тут буде так весело, і радісно аплодували невправними рученятами щоразу, коли в залі лунали оплески. А коли Чіполла поманив їхнього приятеля Маріо, Маріо з «Есквізіто», — і поманив саме так, як на малюнку в книжці, згинаючи і розгинаючи вказівним пальцем, яким він гримав перед носом, — вони в захваті аж застрибали на своїх стільцях.

Маріо послухався. Я ще й досі бачу, як він підіймається східцями до кавальєре, що й далі химерно манить його пальцем. На мить хлопець завагався, я добре пригадую. Цілий вечір він, схрестивши руки або засунувши їх у кишені, стояв біля дерев’яної колони ліворуч від нас, коло Джованотто з войовничою зачіскою, і, наскільки ми помічали, уважно, але не дуже весело спостерігав за сценою, навряд чи добре розуміючи, що там відбувалося. Він був явно незадоволений, що наприкінці ще й його залучено до участі у виставі. А проте зрозуміло, що, коли Чіполла поманив його, він скорився. Така вже в нього була професійна звичка; а крім того, мабуть, психологічно не могло статися, щоб такий простий хлопець, як він, не послухався Чіполли, людини, що того вечора, окрилена успіхом, панувала над усіма. Хоч-не-хоч Маріо відірвався від колони, подякував тим, що стояли спереду і, озирнувшись, дали йому дорогу, і піднявся на сцену з недовірливою посмішкою на товстих губах.

Уявіть собі кремезного хлопця років двадцяти, коротко підстриженого, з низьким лобом і важкими повіками над туманно-сірими, з зеленим і жовтим полиском очима. Я добре знаю, які в нього очі, бо ми часто розмовляли з ним. Верхня частина обличчя з плескатим носом у ластовинні якось відступала в тінь перед нижньою, з товстими губами, між якими, коли він розмовляв, видніли вологі зуби; ті віддуті губи й імлисті очі надавали його обличчю виразу наївної меланхолії, через що ми й симпатизували Маріо. Зовнішність його зовсім не здавалася простацькою, насамперед завдяки вузеньким, гарним рукам, аристократичним навіть для жителя півдня, — приємно, коли тебе обслуговують такі руки.

Ми його знали як людину, але були не знайомі особисто, коли можна так сказати. Ми бачили його майже щодня, і нам подобалась його мрійливість і те, як він часом задумувався й забував про все на світі, а потім квапився послужливістю загладити свою провину. Він тримався поважно, не похмуро, але й не улесливо, усміхаючись хіба що до дітей, без робленої люб’язності, — точніше, він навіть не пробував бути люб'язним, бо не сподівався, що комусь сподобається. В кожному разі, ми б його однаково запам’ятали, тому що інколи незначні дорожні зустрічі лишаються в пам'яті на довше, ніж значні. Про його життя ми знали тільки те, що батько в нього — дрібний писар у муніципалітеті, а мати — праля.

Біла кельнерська куртка більше йому личила, ніж вицвінялий костюм із тонкої смугастої тканини, в якому він прийшов на вечір; комірця в нього не було, зате він обмотав шию шовковою хусткою вогнистого кольору, сховавши її кінці під піджак. Він підійшов до Чіполли, але той не переставав манити його зігнутим перед носом пальцем, і Маріо підступив ще ближче, до самого стільця, опинившись якраз проти ніг кавальєре, після чого той, розставивши лікті, схопив його, повернув обличчям до публіки і зміряв з голови до ніг зневажливим, владним і веселим поглядом.

— Як це так, ragazzo mio? — мовив він. — Ми так пізно знайомимося? А втім, повір мені, що я давно тебе знаю… Авжеж, ти одразу впав мені в око, і я переконався в твоїх чудових здібностях. Як же це я міг знов забути про тебе? Але всього не утримаєш у пам’яті… Скажи ж бо мені, як тебе звати? Мені треба знати тільки твоє ім’я.

— Мене звати Маріо, — тихо відповів юнак.

— Ага, Маріо! Чудово! Гарне ім'я, дуже поширене. І до того ж давнє, одне з тих, що нагадують про героїчні традиції нашої батьківщини. Браво! Salve! — і, випнувши криве плече, Чіполла привітав його простягненою навскоси рукою з долонею догори, як віталися стародавні римляни.

Мабуть, він був уже трохи п’яний, та це й не дивно; але говорив він, як і досі, дуже чітко й плавно, хоч тепер і в його інтонації, і в поведінці з'явилося щось схоже на пересиченість турецького паші, якась вередливість і пиха. —Отже, любий Маріо, — повів він далі, — добре, що ти сьогодні прийшов, та ще й обмотав шию такою гарною хусткою, вона тобі страх як лишіть, мало котра з дівчат, чарівних дівчат Торре ді Венере, встоїть перед не ю—

Віл стіни, звідти, де ще недавно стояв Маріо, почувся сміх — це Джо- вапотто з войовничою зачіскою, з курткою, перекинутою через плече, зареготав безцеремонно й глузливо.

Мені здалося, шо Маріо стиснув плечима. В кожному разі, він здригнувся. А може, тилі рухом віл хотів приховані свої справжні почуття, пока зати, що йому байдуже і до хустки, і до чарівних дівчат.

Кавальєре мигцем глянув униз.

—Не будемо звертати на нього уваги, — сказав він. — Мабуть, він заздрить, що твоя хустка подобається дівчатам, а може, й тому, що ми з тобою так приязно розмовляємо тут, на сцені... Коли він хоче, я нагадаю ііому кольку. Мені не важко. Ллє скажи ліспі. Маріо: сьогодні ввечері ти розважаєшся... А вдень працюєш у галантерейній кралгнпці?

—У кав’ярні, — поправив його юнак.

1 Ragazzo ті о — хлопче мій (іта.і,).

- Salve!— Вітаю! (Лат.)

—Тобто в кав'ярні! Ось і Чіполла раз дав маху. Tn cameriere1, виночерпій, Гатгімед, пе мені подобається, ще одна згадка про старовину. Salvietle!1 2 3 — І, на радість публіки, Чіполла знов стародавнім римським способом привітав Маріо.

Маріо також усміхнувся.

—Але раніше я був якийсь час продавцем у Порто Клементе, — додав він. паче виправдовуючись. У його словах було чисто людське бажання допомогти ясновидцеві, дати йому провідну нитку.

—Так, так! У галангерейній крамничні!

—Гам продавалися гребінці п щітки, — ухильно відповів Маріо.

—Хіба я не казав, що тіг не завжди був Гамі медом з серветкою на руці? Коли Чіполла й дасть маху, однаково па нього можна покластися. Скажи, ти мені віриш?

Маріо зробив якийсь непевний жест.

—Це половинчаста відповідь, — мовив Чіполла. — Мабуть, нелегко здобути твоє довір'я. Навіть мені, як я бачу, доведеться важко. Твоє обличчя замкнуте, па ньому лежить печать смутку, un tratto di malinconia1... Скажи мені, — з цими словами він схопив Маріо за руку, — ти чимось журишся?

—No, signore!4 — відповів Маріо швидко і впевнено.

—Ні, ти чимось журишся, — наполягав штукар, владно підкидаючи ту ного впевненість. — Хіба я міг цього не помітити? Не пробуй обдурити Чіполлу! Звичайно, виппі дівчата, чи то пак одна дівчина. Ти журишся через кохання.

Маріо рішучо похитав головою. Тієї миті біля нас знов почувся глузливий регіт Джовапотто. Кавальєре прислухався. Погляд його блукав десь по залі, але сміх він вислухав уважно, а годі, як уже раз чи двічі під час розмови з Маріо, ляснув через плече нагайкою, щоб підбадьорити своїх маріонеток на сцені. Але тут його партнер мало не втік: здригнувшись, він раптом обернувсь і кинувся до східців. Навколо очей у нього виступили червоні плями. Чіполла ледве встиі затримати його.

—Стривай! — гукнув він. — От тобі й маєш! Ги хочеш утекти, Ганімеде, в найкращу хвилину, чи майже в найкращу! Почекай, і я тобі обіцяю диво. Обіцяю переконати тебе, пго ти журишся надаремно. Твоя дівчина, — її тут усі знають, — вона... як же її звати? Стривай-но! Я прочитав її ім'я в твоїх очах, воно крутиться в мене на язиці, та й тобі самому кортить йото сказати...

—Сільвестра! — гукнув знизу Джовапотто. Кавальєре й оком пе змигнув,

—Бувають же такі нахаби, — зауважив він, навіть не глянувши в залу і звертаючись тільки до Маріо. — Бувають такі крикливі півні, що співають, коли треба й коли не треба. Вій вихопив у пас із тобою ім’я просто з уст та ще, певне, й гадає, ледащо, ніби має на це якесь особливе право. Та хай, навіщо вій нам! Але признайся: Сільвестра. твоя Сільвестра — чудова дівчина, правда ж? Справжній скарб! Серпе завмирає, коли бачиш, як вона йде, дихає, сміється, така вона гарна. А її повні руки, коли вона пере і, стріпнувши головою, відкидає з чола кучері? Ангел небесний!

Маріо втупився в чарівника, витягнувши голову. Він наче забув, шо стоїть на сцені і його бачить публіка. Червоні плями збільшилися, ніби піп підмалював очі. Я рідко таке бачив. Його товсті туби були ледь розтулені,

1Cameriere — кел ьнер (г/ирД.).

2Salwlte! - Вітаю тебе! (Італ.)

3Un rratto di malinconia — слід меланхолії (ima.i.).

4No, signore!— Ні, синьйоре! (/тал.)

—'Гоп ангел журить тебе, — вів далі Чіполла, — чи, швидше, ти журишся за ним... Це різні речі, любий мій, повір мені, зовсім різні речі! В коханні завжди бувають непорозуміння, можна навіть сказати, що ніхто стільки не свариться, як закохані. Ти, певне, подумаєш: що знає про кохання цей Чіполла зі своєю маленькою фізичною вадою? Помиляєшся, він знає про нього багато чого, він глибоко проник у таємниці кохання, і до його думок варто прислухатись. Та облишмо Чіполлу, зовсім забудьмо про нього і вернімося до Сільвестри, до твоєї чарівної Сільвестри! Що? Невже вона віддає перевагу якомусь крикливому півневі, і він сміється, а тебе плач бере? Проміняти па коюсь іншою тебе, такою щирого, симпатичного хлопця? Нізащо, і ми знаємо це, Чіполла і вона. Коли я ставлю себе па її місце і мені доводиться вибирати між таким просмоленим телепнем, як він, солоною рибиною, морською черепахою, і Маріо, рицарем серветки, що спілкується з вищими колами, вправно подає чужоземцям напої і палко, щиро кохає мене, то присягаюся, моєму серцю неважко зробити вибір, я добре знаю, кому подарувати серце, кому я вже давно, червоніючи, подарувала його. Час уже тобі самому побачити це й зрозуміти, мій обранцю! Час тобі побачити й пізнати мене, Маріо, коханий мій... Скажи, хто я?

Гидко було дивитися, як облудник чепурився, кокетливо поводив кривими плечима, пускав припухлі очі під лоба іі ширив щербаті зуби в солодкій посмішці... Ох, та що сталося від цих облесливих слів з нашим Маріо? Важко мені розповідати про цс, так само, як і тоді важко було дивитися па те виявлення най потаємніших його почуттів, на ту безнадійну, обманом ущасливлену пристрасть, виставлену напоказ публіці. Він стиснув руки й підніс їх до уст, плечі ного ходили ходором — гак важко, схвильовано він дихав. Видно, він не вірив своїм очам і вухам, забувши тільки про одне — що їм і справді не треба було вірити.

—Сільвестра! — в щирому захваті прошепотів він.

—Поцілуй мене! — сказав горбань. — Повір, я дозволяю Гобі! Я кохаю тебе. Поцілуй мене сюди. — І, відставивши вбік лікоть і відстовбурчивши мізинець, він пальцем показав на свою шоку, біля самого рота.

Маріо нахилився й поцілував його.

У залі запала мертва тиша. То була дивна, моторошна, напружена мить — мить блаженства Маріо. Ілюзія викликала в його серпі почуття безмежного щастя; та коли та прикра, неприємна сценка досягла свого апогею, коли губи Маріо торкнулися облудно підставленого йому бридкого тіла, тишу порушив регіт Джовапотго ліворуч від нас. А все ж таки в його реготі, брутальному й зловтішному, забринів, як мені здалося, й легкий жаль до Обдуреного мрійника — відгомін того самого «рохегеїіо», якому позаздрив чарівник і якого він хотів приточити до себе.

Та не встиг ще завмерти той сміх, як поцілований горбань ляснув нагайкою біля ніжки стільця, і Маріо, прокину вгнись, відсахнувся від нього. Він стояв, утупившись очима в порожнечу, всім тілом подавшись на зад і притискаючи то одну, то другу руку до своїх споганених уст; раптом він ударив кісточками пальців себе по скронях, обернувсь і кинувся східцями вниз під оплески глядачів. Чіполла, склавши руки па колінах, глузливо стиснув плечима. Уже внизу Маріо зненацька круто обернувся на бігу, скинув руку вгору, і крізь оплески й сміх прорвалися два короткі оглушливі постріли.

Одразу ж стало тихо. Навіть танцюристи завмерли, спантеличено витріщивши очі. Чіполла схопився зі стільця і простяг руки, паче хотів крикнути: «Стійте! Тихо! Всі геть від, мене! Що цс?» Та за мить уже важко осів на

стільці, голова ного впала на груди, а потім і сам він боком звалився додолу, та так і лишився лежати — нерухома, безладна купа одягу й кривих кісток.

Зчинилася неймовірна метушня. Дами трусилися й ховали обличчя на грудях у своїх супутників. Одні гукали, шоб хтось викликав лікаря й полінію. Другі кинулися на сцену. Треті оточили Маріо, ш.об відібрати в нього зброю, вихопити з опущеної руки маленький тупоносий механізм, шо навіть не скидався на справжній пістолет, ледь помітний ствол якою доля спрямувала в ніким не передбачений, несподіваний бік.

Нарешті ми забрали дітей і повели до дверей, повз карабінерів, шо поспішали до заліг.

—Уже кінець? — допитувалися діти; вони хотіли впевнитись, шо вже нічого пе пропустять.

—Так, кінець, — підтвердили ми.

Жахливий, фатальний кінець. А все-таки він приніс визволення ■ ■ так почував я тоді, так почуваю тепер і не можу інакше!

Переклад Є. Поповича

Повільне витання

1.Проаналізуйте портрет Чіполли. Що надає йому зловісного вигляду? Яке враження справила па оповідача зовнішність гіпнотизера?

2.Наведіть приклади надприродної влади штукаря над публікою. Як ви оцінюєте пою експерименти над «піддослідними*? Прокоментуй те реакцію публіки на фокуси Чіполли.

3.Які речові атрибути допомагають Чіполлі приборкувати глядачів? Розкрийте їхнє символічне значення.

4.Визначте основні психологічні риси штукаря. Встановіть зв’язок між його образом та піпшеапськоіо концепцією «надлюдини», з одного боку, і притаманним тоталітарному суспільству культом «сильної особистості» — з іншого.

5.Чим відрізняється експеримент Чіиоллп над Маріо від інших йою «дослідів»?

6.Поясніть сенс бунту Маріо.

7.Прокоментуйте опис загибелі Чіиоллп. Які деталі в образах Маріо та чарівника підкреслює в цій сцені автор?

8.Знайдіть у описі виступу Чіполли Інакомовний політичний підтекст, пов’я заний із історичною ситуацією в Німеччині та Італії кінпя 1920-х — початку 1930-х рр. Підтвердіть свою відповідь пптатамп із прочитаних уривків новели.

І («дискутуємо?

9.Встановіть контекст слів Чіиоллп: «Я терплю всі муки». Що, на ваш погляд, означає таке зізнання?

10.Чому лише кельнер Маріо спромігся покласти крап тиранії чарівника?

11.Чи згодні вп з оповідачем, який у фіналі твору цілком виправдовує здійснене Маріо вбивство гішю'іи ісра? Обгрунтуйте свою думку.

Філологічний майстер-оас

12.Розкрийте символічне значення кольорового контрасту між вбранням штукаря та кельнера.

13.Які деталі в новелі є лейтмотивіїимп?

Співтворче читання

14.Уявіть, шо з повели зник образ оповідача. Шо в такому разі змінилося б у творі?