Сторінками Західноєвропейської модерністської прози

Михайло Булгаков

Майстер і Маргарита (Скорочено)

…тож хто ти, нарешті?

Я — частина тієї сили,

що вічно хоче зла і вічно творить благо.

Гете. «Фауст»

ЧАСТИНА ПЕРША

ГЛАВА 1

НІКОЛИ НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ З НЕВІДОМИМИ

На заході спекотного весняного дня на Патріарших ставах з’явилися двоє громадян. Перший із цих — приблизно сорокарічний, вбраний у сіреньку літню пару, — був маленький на зріст, темноволосий, огрядний, лисий, свого пристойного капелюха пиріжком він ніс у руці, а ретельно виголене обличчя його прикрашали несосвітенних розмірів окуляри в чорній роговій оправі. Другий — широкий у плечах, рудуватий, розвихрений молодик у заломленій на потилицю картатій кепці — був у ковбойці, пожованих білих штанах і чорних тапочках.

Першим був не хто інший, як Михайло Олександрович Берліоз, редактор товстого художнього часопису і голова правління однієї з найбільших московських літературних асоціацій, скорочено званої МАСОЛІТ, а молодим супутником його — поет Іван Миколайович Попирєв, що пише під псевдонімом «Бездомний».

Потрапивши в тінь ледь зазеленілих лип, письменники передусім кинулися до строкато розфарбованої будки з написом «Пиво і води».

До речі, слід зауважити першу чудасію цього страшного травневого вечора. Не лише біля будки, але й в усій алеї, паралельній Малій Бронній вулиці, не виявилося жодної людини. В той час, коли вже, здається, й сили не було дихати, коли сонце, розпікши Москву, в сухому тумані валилося кудись за Садове кільце, ніхто не прийшов під липи, ніхто не сів на лавку, і алея була порожня.

— Дайте нарзану, — попросив Берліоз.

— Нарзану нема, — відповіла жінка в будці і чомусь образилася.

— Пиво є? — сиплим голосом поцікавився Бездомний.

— Пиво привезуть надвечір, — відповіла жінка.

— А що є? — запитав Берліоз.

— Абрикосова, тільки тепла, — сказала жінка.

— Ну, давайте, давайте, давайте!..

Напившись, літератори негайно почали гикати, розплатилися і всілися на лавці обличчям до ставу і спиною до Бронної.

Тут сталася друга чудасія, що стосувалася лише Берліоза. Він зненацька перестав гикати, серце його стукнуло і на мить кудись провалилося, потім повернулось, але з тупою голкою, що засіла в ньому. Крім того, Берліоза охопив безпідставний, але такий сильний страх, що йому закортіло зараз же тікати з Патріарших неоглядки. Берліоз тоскно озирнувся, не розуміючи, що його налякало. Він зблід, витер чоло хустинкою, подумав:

«Що це зі мною? Цього ніколи не було… серце стиснуло… я перевтомився. Напевно, пора кинути все до біса та до Кисловодська…»

І тут спекотливе повітря згустилося перед ним, і зіткався з цього повітря прозорий громадянин предивного вигляду. На маленькій голівці жокейський картузик, картатий куций і легенький піджачок… Громадянин зростом у сажень, але в плечах вузький, худий неймовірно, і фізіономія, прошу зауважити, глузлива.

Життя Берліоза складалося так, що до незвичайних явищ він не звик. Ще більше збліднувши, він витріщив очі і в сум’ятті подумав: «Цього не може бути!..»

Та ба, це було, і довгий прозорий громадянин, не торкаючись землі, хилитався перед ним то вліво, то вправо.

Тут Берліоза охопив такий жах, що він заплющив очі. А коли він їх розплющив, то побачив, що все скінчилося, марево розтануло, картатий зник, а водночас і тупа голка вискочила із серця.

— Хай йому біс! — вигукнув редактор. — Ти знаєш, Іване, мене щойно мало грець від спекоти не вдарив! Навіть щось на кшталт галюцинації було, — він намагався посміхнутись, але в очах його ще стрибала тривога, і руки тремтіли.

Однак поступово він заспокоївся, обмахнувся хустинкою і, промовивши вельми бадьоро: «Ну, отож…» — завів мову, перервану питтям абрикосової.

Мова ця, як згодом довідалися, була про Ісуса Христа. Річ у тім, що редактор замовив поетові для чергової книжки часопису велику антирелігійну поему. Цю поему Іван Миколайович створив, і то в дуже стислий термін, та, на жаль, нею редактора анітрохи не задовольнив. Окреслив Бездомний головну дійову особу своєї поеми, тобто Ісуса, найчорнішими фарбами, а втім, цілу поему треба було, на думку редактора, писати наново. І ось тепер редактор читав поетові щось на кшталт лекції про Ісуса, аби підкреслити основну помилку поета.

Важко сказати, що саме підвело Івана Миколайовича — чи то зображальна сила його таланту, чи цілковита необізнаність у питанні, з якого він писав, — але Ісус у нього вийшов, ну, достеменно живий, сущий колись Ісус, лише, щоправда, споряджений усіма негативними рисами.

А Берліоз хотів довести поетові, що головне не те, яким був Ісус, чи то поганим, чи то добрим, а те, що Ісуса ж бо його як особи взагалі не існувало на світі, а відтак усі розповіді про нього — цілковиті вигадки, звичайнісінький міф.

— Немає жодної східної релігії, — вів своє Берліоз, — у якій, як правило, непорочна діва не породила би бога. І християни, не вигадавши нічого нового, точнісінько так само створили свого Ісуса, якого насправді ніколи не було серед живих. От на цьому, власне, і треба зробити найбільший наголос…

Високий тенор Берліоза лунав у безлюдній алеї, і що далі поринав Михайло Олександрович у нетрі, в які може поринати, не ризикуючи скрутити собі в’язи, лише дуже освічена людина, то більше дізнавався поет цікавого та корисного і про єгипетського Озіріса, благосного бога й сина Неба і Землі, і про фінікійського бога Фаммуза, і про Мардука, і навіть про менш відомого грізного бога Віцліпуцлі, якого вельми шанували колись ацтеки у Мексиці.

І от саме тоді, коли Михайло Олександрович розповідав поетові про те, як ацтеки ліпили з тіста фігурку Віцліпуцлі, в алеї показався перший чоловік.

Згодом, коли, щиро кажучи, було вже запізно, різні установи подали свої зведення з описом цієї людини. Співставлення їх не може не викликати зачудування. Так, у першому з них сказано, що чоловік цей був маленький на зріст, зуби мав золоті і шкутильгав на праву ногу. У другому — що чоловік був на зріст величезний, коронки мав платинові, шкутильгав на ліву ногу. Третє лаконічно повідомляє, що особливих прикмет у чоловіка не було.

Доводиться визнати, що жодне з цих зведень ні на що не придатне.

Передусім: на жодну ногу описуваний не шкутильгав, і на зріст був не маленький і не величезний, а просто високий. Щодо зубів, то з лівого боку в нього були платинові коронки, а з правого — золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, в закордонних, під колір костюма, туфлях. Сірий берет він хвацько заломив на вухо, під пахвою ніс ціпок із чорним набалдашником у формі голови пуделя. На вигляд — років сорок із гаком. Рот якийсь кривий. Виголений чисто. Брюнет. Праве око чорне, ліве чомусь зелене. Брови чорні, але одна вища за другу. Одне слово — чужоземець.

Пройшовши повз лавку, на якій розташувалися редактор і поет, чужоземець скоса глянув на них, зупинився і раптом усівся на сусідній лавці, за два кроки від приятелів.

«Німець», — подумав Берліоз.

«Англієць, — подумав Бездомний, — ач, і не гаряче йому в рукавичках». А чужинець кинув оком по високих будинках, що квадратом оточували став, причому помітно стало, що бачить це місце він уперше і що воно його зацікавило.

Він зупинив погляд на верхніх поверхах, що сліпучо відбивали у шибах поламане сонце, яке назавжди відходило від Михайла Олександровича, потім перевів його вниз, де шиби почали присмерково темнішати, чомусь поблажливо посміхнувся, зіщулився, руки поклав на набалдашник, а підборіддя на руки.

— Даруйте мені, будь ласка, — заговорив прийшлий із чужоземним акцентом, але не спотворюючи слів, — що я, не знайомий із вами, дозволяю собі… але предмет вашої вченої бесіди настільки цікавий, що…

Тут він ввічливо скинув берета, і друзям нічого не залишалося, як підвестися трохи й розкланятися.

«Ні, радше француз…» — подумав Берліоз.

«Поляк?..» — подумав Бездомний.

Потрібно додати, що на поета чужоземець уже з перших слів справив неприємне враження, а Берліозові радше сподобався, тобто не те щоби сподобався, а… як би ото сказати… зацікавив чи що.

— Дозвольте мені присісти, — чемно попросив чужоземець, і приятелі якось мимоволі розсунулися; чужоземець спритно всівся поміж ними і одразу зайшов у розмову.

— Якщо мені не причулося, ви збиралися казати, що Ісуса не було на світі? — запитав чужоземець, звертаючи до Берліоза своє зелене ліве око.

— Ні, вам не причулося, — поштиво відповів Берліоз, — саме я й казав.

— Ах, як цікаво! — вигукнув чужоземець.

«А якого біса йому треба?» — подумав Бездомний і спохмурнів.

— А ви погоджувалися з вашим співрозмовником? — поцікавився невідомий, повернувшись направо до Бездомного.

— На всі сто! — підтвердив той, полюбляючи висловлюватися химерно і фігурально.

— Дивовижно! — скрикнув непроханий співрозмовник і, чомусь по-злодійськи озирнувшись та стишивши свій низький голос, сказав: — Пробачте мою настирливість, але я так зрозумів, що ви, поза тим, не вірите в Бога? — Він зробив перелякані очі й додав: — Присягаюся, я нікому не скажу.

— Так, ми не віримо в Бога, — ледь посміхнувшись на переляк інтуриста, відповів Берліоз, — та про це можна говорити цілком вільно.

Іноземець відкинувся на спинку лавки і запитав, навіть примружившись від цікавості:

— Ви — атеїсти?!

— Так, ми — атеїсти, — посміхаючись, відповів Берліоз, а Бездомний подумав розгнівано: «От причепився, закордонний гусак!»

— Чарівно! — скричав дивний чужоземець і закрутив головою, дивлячись то на одного, то на іншого літератора.

— У нашій країні атеїзм нікого не дивує, — дипломатично-ввічливо сказав Берліоз, — більшість нашого населення свідомо й давно перестала вірити казкам про Бога.

Тут чужоземець утнув таку штуку: підвівся і потиснув враженому редакторові руку, мовивши при цьому такі слова:

— Дозвольте вам подякувати від усієї душі!

— За що це ви йому дякуєте? — заморгавши, поцікавився Бездомний.

— За дуже важливе повідомлення, котре мені як мандрівникові напрочуд цікаве, — значущо піднявши палець, пояснив закордонний дивак.

Важливе повідомлення, напевно, дійсно справило на мандрівника сильне враження, тому що він злякано обвів очима будинки, наче побоюючись у кожному вікні побачити по атеїсту.

«Ні, він не англієць», — сказав собі Берліоз, а Бездомний подумав: «Де це він набрався такої спритності у російській мові, от що цікаво!» — і знову спохмурнів.

— Але дозвольте вас спитати, — після тривожного роздуму заговорив закордонний гість, — як же бути з доказами існування Божого, що їх, як відомо, існує рівно п’ять?

— Та ба! — співчутливо відповів Берліоз. — Жодний з цих доказів нічого не вартий, і людство давно здало їх до архіву. Адже погодьтеся, що в царині розуму жодного доказу існування Бога бути не може.

— Браво! — скричав чужоземець. — Браво! Ви цілком повторили думку бентежного старого Іммануїла з цього приводу. Та от чудасія: він геть-чисто зруйнував усі п’ять доказів, а згодом, наче в насмішку з себе самого, спорудив шостий доказ!

— Узяти б цього Канта, та за такі докази роки на три до Соловків! — цілком несподівано бухнув Іван Миколайович.

— Іване, — знітившись, шепнув Берліоз.

— Та ось яка річ мене непокоїть: якщо Бога немає, то постає питання, хто ж тоді править життям людським та всім розпорядком на землі?

— Сама людина й править, — поквапився сердито відповісти Бездомний на це, правду кажучи, не дуже ясне запитання.

— Пробачте, — м’яко озвався незнайомий, — для того, щоби правити, треба принаймні мати докладний план на деякий, хоч дещо пристойний термін. Дозвольте ж вас запитати, як може правити людина, якщо вона не лише позбавлена можливості скласти будь-який план хоча б на сміховинно короткий термін, ну, років, скажімо, на тисячу, але не може поручитися навіть за свій власний завтрашній день? І справді, — тут незнайомий повернувся до Берліоза, — уявіть, що ви, приміром, почнете правити, розпоряджатися іншими й собою, взагалі, так би мовити, добирати смаку, і раптом у вас… кахи… кахи… саркома легенів… — тут чужоземець солодко посміхнувся, ніби думка про саркому легенів принесла йому задоволення, — так, саркома, — мружачись, наче кіт, повторив він промовисте слово, — і ось ваше правління закінчилось! Нічия доля, крім своєї власної, вас більше не цікавить. І все це закінчується трагічно: той, хто ще донедавна вважав, що він чимось править, опиняється рангом нерухомим лежнем у дерев’яному ящику, і близькі, розуміючи, що користі від лежня нема більше жодної, спалюють його в печі. А буває і ще гірше: щойно людина збереться побувати в Кисловодську, — тут чужоземець примружено подивився на Берліоза, — мізерна, здавалось би, справа, — але й цього здійснити не може, бо невідомо чому раптом послизнеться собі і потрапить під трамвай! І невже ви скажете, що це він сам собою управив так? Чи не правильніше думати, що управився з ним хтось зовсім інший? — і тут незнайомець розсміявся чудним сміхом.

Берліоз із надзвичайною увагою слухав неприємну розповідь про саркому і трамвай, і якісь тривожні думки почали мучити його. «Він не чужоземець… Він не чужоземець… — думав він, — він предивний суб'єкт… але дозвольте, хто ж він такий?»

«Треба буде йому заперечити ось як, — вирішив Берліоз, — так, людина смертна, ніхто з цим і не сперечається. Та річ у тім, що…»

— Так, людина смертна, але це було би ще півбіди. Найгірше те, що вона інколи знагла смертна, ось де фокус! І взагалі не годна сказати, що вона робитиме нині ввечері.

— Ну, це вже є перебільшення. Нинішній вечір мені відомий більш чи менш докладно. Певна річ, що, якщо на Бронній мені впаде на голову цеглина…

— Цеглина ні сіло ні впало, — переконливо перервав незнайомий, — нікому й ніколи на голову не впаде. Зокрема ж, запевняю вас, вам вона ні в якому разі не загрожує. Ви помрете іншою смертю.

— Може, ви знаєте, якою саме? — з цілком природною іронією поцікавився Берліоз, залучаючись до якоїсь насправді химерної розмови. — І скажете мені?

— Залюбки, — озвався незнайомець. Він зміряв Берліоза поглядом, наче збирався шити йому костюм, крізь зуби промурмотів щось на кшталт: «Раз, два… Меркурій у другому домі… місяць пішов… шість — нещастя… вечір — сім…» — і голосно й радісно сповістив: — Вам відріжуть голову!

Бездомний дико й розлючено витріщив очі на зухвалого незнайомця, а Берліоз спитав, скоса посміхнувшись:

— А хто саме? Вороги? Інтервенти?

— Ні, — відказав співрозмовник, — російська жінка, комсомолка.

— Гм… — промимрив роздратований жартом невідомого Берліоз. — Ну це, пробачте, малоймовірно.

— Прошу й мені пробачити, — відповів чужоземець, — але це так. До речі, мені хотілось би запитати вас, що ви робитимете сьогодні ввечері, якщо це не таємниця.

— Таємниці нема. Зараз я зайду до себе на Садову, а згодом, о десятій вечора, у МАСОЛІТі відбудеться нарада, і я на ній головуватиму. —НІ, цього ніяк не може бути, — твердо заперечив чужоземець.

—Це чому?

—Тому, — відповів чужоземець і примруженими очима поглянув на небо, де, передчуваючи вечірню прохолоду, безшелесно черкали чорні птахи, — що Аннушка вже купила олію, і не лише купила, але навіть і розлила. Отож нарада не відбудеться.

Тут, що цілком зрозуміло, під линами залягла мовчанка.

—Даруйте, — після паузи заговорив Берліоз, зиркаючи на дурноляпа-чужоземця, — до чого тут олія… і якась Аннушка?

—Олія тут ось до чого, — раптом заговорив Бездомний, очевидно, вирішивши оголосити непроханому співрозмовникові війну. — Вам не доводилося, громадянине, бувати хоч колись у лікарні для душевнохворих?

—Іване! — тихо вигукнув Михайло Олександрович.

Та чужоземець анітрохи не образився і напрочуд весело розсміявся.

—Бував, бував, і не раз! — скричав він, сміючись, але не відвертаючи від поета серйозного ока. — Де я тільки не бував! Шкода лише, що я не спромігся запитати у професора, що таке шизофренія. Отож ви самі вже довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!

—Звідки ви знаєте, як моє ім'я?

—Годі-бо, Іване Миколайовичу, хто ж вас не знає? — тут чужоземець видобув з кишені вчорашнє число «Літературної газети», й Іван Миколайович побачив на першій сторінці своє зображення, а під ним власні вірші. Але втішливий ще вчора доказ слави і популярності цього разу анітрохи не потішив поета.

—Я вибачаюся, — сказав він, і обличчя його спохмурніло, — ви не можете зачекати хвилинку? Я хочу товаришеві кілька слів сказати.

—О, залюбки! — вигукнув незнайомий. — Тут так добре під липами, а я, до речі, нікуди й не поспішаю.

—Ось що, Мишко, — зашепотів поет, відтягнувши Берліоза вбік, — він ніякий не інтурист, а шпигун. Це російський емігрант, що перебрався до нас. Питай у нього документи, бо ще піде…

—Ти гадаєш? — стривожено шепнув Берліоз, а сам подумав: «А він має рацію…»

—Ого вже ти мені повір, — засичав йому у вухо поет, — він удає дурника, аби випитати дещо. Ти чуєш, як він російською розмовляє, — поет говорив і косився, слідкуючи, аби невідомий не дременув, — ходімо, затримаємо його, бо ще піде…

І поет за руку потягнув Берліоза до лавки.

Незнайомець не сидів, а стояв біля неї, тримаючи в руках якусь книжечку в темно-сірій палітурці, цупкий конверт із доброго паперу і візитну картку.

—Даруйте мені, що я в розпалі нашої суперечки забув відрекомендуватися. Ось моя візитна картка, паспорт і запрошення приїхати до Москви для консультації, — вагомо промовив невідомий, проникливо дивлячись на обох літераторів.

Ті зніяковіли. «Бісів син, чув усе…» — подумав Берліоз і поштивішим жестом показав, що у поданні документів немає потреби. Поки чужоземець тицяв їх редакторові, поет встиг розгледіти на картці надруковане іноземними літерами слово «професор» і початкову літеру прізвища — подвійне «В» — «W».

—Дуже приємно, — тим часом зніяковіло бурмотів редактор, і чужоземець сховав документи до кишені.

Таким чином, стосунки було відновлено, і всі троє знову сіли на лавку.

—Вас як консультанта запрошено до нас, професоре? — запитав Берліоз.

—Так, як консультанта.

—Ви — німець? — поцікавився Бездомний.

— Я ж бо? — перепитав професор і раптом замислився. — Так, мабуть, німець… — сказав він.

—Ви російською страх як добре розмовляєте, — зауважив Бездомний.

—О, я взагалі поліглот і знаю силу-силенну мов, — відповів професор.

—А фах у вас який? — поцікавився Берліоз.

—Я — фахівець із чорної магії.

«Ось тобі й маєш!» — стукнуло в голові у Михайла Олександровича.

—І… і вас за цим фахом запросили до нас? — затинаючись, запитав він.

—Атож, за цим запросили, — підтвердив професор і пояснив: — Тут у державній бібліотеці знайдено автентичні рукописи чорнокнижника Герберта Аврилакського десятого століття. Отож потрібно, щоб я їх розібрав. Я єдиний у світі фахівець.

—Он воно як! Ви історик? — з великим полегшенням і повагою спитав Берліоз.

—Я — історик, — підтвердив учений і додав ні до ладу ні до прикладу:

—Сьогодні ввечері на Патріарших ставах буде цікава історія!

І знову вкрай здивувались і редактор, і поет, а професор поманив обох до себе і, коли вони нахилилися до нього, прошепотів:

—Майте на увазі, що Ісус існував.

—Зважте, професоре, — силувано посміхнувшись, озвався Берліоз, — ми шануємо ваші великі знання, але самі з цього питання додержуємось іншого погляду.

—А не треба жодних поглядів! — відповів чудний професор. — Просто він існував, і на тому й край.

—Але ж потрібний хоч якийсь доказ… — почав Берліоз.

—І доказів жодних не потрібно, — відказав професор і заговорив неголосно, до того ж його акцент чомусь зник: — Усе просто: у білому плащі з кривавим підбоєм, човгавою кавалерійською ходою, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана…

Повільне читання

1. На що орієнтує епіграф до твору? Розкрийте його зв’язок зі змістом прочитаного вами розділу.

2.Як у ньому розділі зображено московських літераторів? Що стає предметом їхньої розмови? Як тема цієї розмови пов’язана із загальною політичною та

культурною атмосферою у радянській державі 1930-х років?

3. За що Берліоз піддає критиці твір Івана Бездомного? Як він обґрунтовує свою позицію?

4. Зіставте портрети Берліоза, Івана Бездомного й таємничого «професора».

5. Чим здивував літераторів іноземець? Які аргументи він висунув проти атеїстичної ідеології?

Подискутуємо?

6. На яку позицію ви стали б у описаній М. Булгаковим полеміці? Обґрунтуйте її. Філософічні майстер-класи

7. Дослідіть у наведеному вище уривку мотив спраги та розкрийте його символічне

значення.

Снівтворче читання

8. Ким, на вашу думку, професор є насправді?

ГЛАВА 2 ПОНТІЙ ПИЛАТ

У білому плащі з кривавим підбоєм, човгавою кавалерійською ходою, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана до критої колонади між двома крилами палацу Ірода Великого вийшов прокуратор Юдеї Понтій Пилат.

Понад усе на світі прокуратор ненавидів пахощі трояндової олії, і все це віщувало недобрий день, бо пахощі ці почали переслідувати прокуратора від світанку. Прокуратору здавалося, що кипариси та пальми в саду сходять трояндовими пахощами, що до запаху шкіряного риштунку й поту від конвою додається проклятущий трояндовий повів. Від флігелів у тилу палацу, де розташувалася перша когорта Дванадцятого Блискавичного легіону, що прийшла з прокуратором до Єрусалима, заносило димком у колонаду через верхній майданчик саду, і до гіркуватого диму, який свідчив про те, що кашовари у кентуріях заходилися коло обіду, додавався той-таки масний трояндовий запах.

«О боги, боги, за що ви караєте мене?… Так, жодних сумнівів, це вона, знову вона, непереможна, жахлива хвороба… гемікранія, через яку болить півголови… на це немає ради, жодного порятунку… спробую не рухати головою.»

На мозаїчній підлозі біля фонтана вже було налаштоване крісло, і прокуратор, не дивлячись ні на кого, сів у нього і простягнув руку вбік. Секретар поштиво вклав у цю руку шматок пергаменту. Не втримавшись від болісної гримаси, прокуратор скоса побіжно проглянув написане, повернув пергамент секретареві й через силу проказав:

—Підслідний із Галілеї? До тетрарха справу надсилали? —Так, прокураторе, — відповів секретар.

—Що ж він?

—Він відмовився дати висновок у справі й смертний вирок Синедріону подав на ваше затвердження, — пояснив секретар. Прокуратор тіпнув щокою і мовив тихо:

—Приведіть обвинуваченого.

І тієї ж миті з майданчика саду під колони на балкон два легіонери ввели і поставили перед кріслом прокуратора чоловіка років двадцяти семи. Цей чоловік був убраний у старенький, подертий блакитний хітон. Голову його було прикрито білою пов’язкою з ремінцем круг чола, а руки зв’язано за спиною. Під лівим оком у чоловіка був великий синець, у кутику рота — садно із закипілою кров’ю. Приведений із тривожною цікавістю дивився на прокуратора.

Той помовчав, згодом тихо спитав арамейською: —То це ти підбурював народ зруйнувати єршалаїмський храм?

Прокуратор при цьому сидів наче кам'яний, і лише губи його ворушилися ледь-ледь, вимовляючи слова. Прокуратор був наче кам’яний, бо боявся хитнути головою, що палала пекельним болем.

Чоловік із зв’язаними руками дещо подався вперед і почав говорити:

—Добрий чоловіче! Повір мені…

Але прокуратор, як і досі, не поворухнувшись і анітрохи не підвищивши голосу, відразу перервав його:

—Це до мене ти звертаєшся «добрий чоловіче»? Ти помиляєшся. В Єршалаїмі всі шепочуть про мене, що я люта потвора, і не цілком слушно. — І так само монотонно додав: — Кентуріона Щуробоя до мене.

Усім здалося, що на балконі потемніло, коли кентуріон першої кентурії Марк на прізвисько Щуробій постав перед прокуратором. Щуробій був на голову вищий від найвищого із солдатів легіону і такий широкий у плечах, що цілком заступив те невисоке сонце. Прокуратор звернувся до кентуріона латиною:

—Злочинець каже до мене «добрий чоловіче». Виведіть його звідси на хвилину, поясніть йому, як треба розмовляти зі мною. Але не калічити.

І всі, крім нерухомого прокуратора, простежили очима за Марком Щуробоєм, який махнув рукою ув’язненому, показуючи, що той має йти слідом за ним.

За Щуробоєм узагалі всі стежили очима, де б він не з’являвся, насамперед через його зріст, а ті, хто бачив його вперше, — ще й через те, що обличчя кентуріона було спотворене: ніс його колись було розтрощено ударом германської палиці.

Простукотіли важкі чоботи Марка по мозаїці, зв’язаний пішов за ним безшумно, цілковите мовчання запанувало в колонаді, і чути було, як туркотіли голуби на майданчику саду біля балкона, та ще вода співала мудровану приємну пісню у фонтані.

Прокураторові захотілося підвестися, підставити скроню під струмінь і так завмерти. Та він знав, що і це йому не допоможе.

Вивівши ув’язненого з-попід колон до саду, Щуробій вийняв з рук легіонера, що стояв біля підніжжя бронзової статуї, батога і, несильно розмахнувшись, ударив ув’язненого по плечах. Рух кентуріона був недбалий і легкий, але зв’язаний умить беркицьнувся долі, ніби йому підрубали ноги, захлинувся повітрям, враз пополотнів, а очі його обезглузділи. Марк однією лівицею, легко, немов порожній мішок, смиконув у повітря поваленого, поставив його на ноги і заговорив гугняво, погано вимовляючи арамейські слова:

—Римського прокуратора називати — ігемон. Інших слів не казати. Стояти струнко. Ти зрозумів мене, чи вдарити тебе?

Ув’язнений хитнувся, але опанував себе, барва повернулася на обличчя, він перевів подих і відповів хрипко: — Я зрозумів тебе. Не бий мене. За хвилину він знову стояв перед прокуратором. Пролунав тьмяний, хворий голос: — Ім’я?

—Моє?— квапливо озвався ув’язнений, усім єством виявляючи готовність відповідати тямучо, не викликаючи більше гніву. Прокуратор відповів неголосно: — Моє мені відоме. Не вдавай із себе дурнішого, ніж ти є. Твоє. — Єшуа, — поспіхом відповів в'язень. — Прізвисько є? — Га-Ноцрі. — Звідки ти родом?

—З міста Гамали, — відповів в’язень, головою показуючи, що там, десь далеко, направо від нього, на півночі, є місто Гамала.

—Якої ти крові?

—Я достоту не знаю, — жваво відповів ув’язнений, — я не пам’ятаю моїх батьків. Мені казали, що мій батько був сирієць…

—Де ти живеш постійно?

—Я не маю постійної оселі, — сором'язливо відповів в’язень, — я мандрую з міста до міста.

—Це можна висловити коротше, одним словом: волоцюга, — сказав прокуратор і спитав: — Рідних маєш? — Не маю нікого. Я один на світі. — Чи знаєш грамоти? — Так. — Чи знаєш якусь мову, крім арамейської? — Знаю. Грецьку.

Набрякле повіко трохи піднялося, затуманене імлою страждання око втупилося в ув'язненого. Друге око лишилося заплющеним. Пилат заговорив грецькою: — То не ти збирався зруйнувати кам’яницю храму і підбурював до нього народ?

Тут в’язень знову пожвавішав, очі його перестали виявляти переляк, і він заговорив грецькою: — Я, доб… — жах промайнув у очах арештанта від того, що він мало не припустився обмовки, — я, ігемоне, ніколи в житті не збирався руйнувати кам’яницю храму і нікого не підбурював до цієї безглуздої дії.

Піт проступив на обличчі секретаря, що згорбився над низеньким столом і записував свідчення. Він підвів голову та враз схилив її до пергаменту.

—Безліч різних людей стікається в це місто до свята. Бувають серед них маги, астрологи, провісники та вбивці, — монотонно вів прокуратор, — а трапляються й брехуни. Ти, наприклад, брехун. Записано ясно: підбурював зруйнувати храм. Так свідчать люди.

—Ці добрі люди, — заговорив в’язень і, квапливо додавши: — Ігемоне, — продовжував: — нічого не вчилися й переплутали геть усе, що я казав. Я взагалі починаю побоюватися, що плутанина ця триватиме дуже довгий час. І все через те, що він неправильно записує за мною.

Запала мовчанка. Тепер уже обидва хворі ока важко дивилися на в’язня.

—Повторюю тобі, але востаннє: припини вдавати божевільного, розбишако, — промовив Пилат м’яко й монотонно, за тобою записано небагато, однак записаного досить, аби тебе повісити.

—Ні, ні, ігемоне, — весь напружившись у бажанні переконати, казав ув’язнений, — ходить, ходить один із козячим пергаментом і безперервно пише. Та одного разу я зазирнув у цей пергамент і вжахнувся. Нічогісінько з того, що там записано, я не казав. Я його благав: спали ти, прошу тебе, свій пергамент! Та він вихопив його в мене з рук і втік.

—Хто такий? — бридливо спитав Пилат і торкнувся скроні рукою.

—Левій Матвій, — охоче пояснив в'язень, — він був збирачем податей, я з ним зустрівся вперше на дорозі у Виффагії, там, де кутом виходить фіговий сад, і розговорився з ним. Попервах він поставився до мене неприязно і навіть ображав мене, тобто вважав, що ображає, називаючи мене собакою, — тут в'язень усміхнувся, — я особисто не бачу нічого поганого в цьому звірі, аби ображатися на це слово…

Секретар припинив записувати і нишком кинув за ним погляд, але не на ув'язненого, а на прокуратора.

—…однак, послухавши мене, він став лагідніти, — вів далі Єшуа, — нарешті кинув гроші на дорогу та сказав, що ніде зі мною мандрувати…

Пилат посміхнувся однією щокою, ощиривши жовті зуби, і промовив, повернувшись усім тулубом до секретаря: — О місто Єршалаїм! Чого тільки не почуєш у ньому! Збирач податей, ви чуєте, кинув гроші на дорогу!

Не знаючи, як відповісти на це, секретар визнав за потрібне повторити посмішку Пилата.

— А він сказав, що гроші йому відтепер стали осоружні, — пояснив Єшуа дивні дії Левія Матвія і додав: — І відтоді він став моїм супутником.

Усе ще ощиряючись, прокуратор подивився на ув’язненого, потім на сонце, що неухильно піднімалося вгору над кінними статуями гіподрому, котрий лежав далеко внизу праворуч, і раптом у якійсь млосній муці подумав про те, що простіше було б вигнати з балкона цього дивного розбишаку, вимовивши лише два слова: «Повісити його». Вигнати конвой, піти з колонади всередину палацу, звеліти затемнити кімнату, повалитися на ложе, зажадати холодної води, жалібним голосом покликати собаку Бага, пожалітися йому на гемікранію. І думка про отруту раптом спокусливо промайнула у хворій голові прокуратора.

Він дивився мутними очима на ув’язненого і деякий час мовчав, болісно пригадуючи, навіщо на безжальнім вранішнім єршалаїмськім осонні стоїть перед ним в’язень зі спотвореним побоями обличчям і які ще нікому не потрібні запитання йому доведеться ставити.

— Левій Матвій? — хрипким голосом запитав хворий і заплющив очі.

— Так, Левій Матвій, — долинув високий, болючий для нього голос.

— А от що ти все-таки сказав про храм юрбі на базарі?

Голос у відповідь, здавалося, колов Пилатові скроню, був невимовно болючий, і цей голос казав:

— Я, ігемоне, казав про те, що впаде храм старої віри і утвориться новий храм істини. Сказав так, аби було зрозуміліше.

— Навіщо ж ти, волоцюго, на базарі бентежив народ, розповідаючи про істину, про яку ти не маєш уяви? Що таке істина?

І тут прокуратор подумав: «О боги мої! Я питаю його про щось не потрібне на суді… Мій розум не кориться мені більше…»

І знову примарився йому келих із темною рідиною. «Отрути мені, отрути…»

І знову він почув голос:

— Істина передусім у тому, що в тебе болить голова, і болить так сильно, що ти легкодушно помишляєш про смерть. Тобі не лише несила говорити зі мною, тобі важко навіть дивитися на мене. І зараз я мимоволі є твоїм катом, що мене засмучує. Ти не можеш навіть думати про що-небудь і мрієш лише про те, аби прийшов твій собака, єдина, напевно, істота, до якої ти відчуваєш сердечну приязнь… Але страждання твої зараз закінчаться, біль мине.

Секретар витріщив очі на в’язня і не дописав слова.

Пилат підвів мученицькі очі на в’язня і побачив, що сонце вже вельми високо стоїть над гіподромом, що промінь пробрався до колонади і підповзає до стоптаних сандаль Єшуа, що той сторониться сонця.

Тут прокуратор підвівся з крісла, стиснув голову руками, і на його жовтуватому голеному обличчі відбився жах. Та він одразу ж притамував його силою волі й знову опустився у крісло.

В’язень тим часом вів далі свою промову, та секретар нічого більше не записував, а тільки, витягнувши шию, немов гусак, намагався не пропустити жодного слова.

— Ну от, усе і скінчилося, — казав ув’язнений, доброзичливо поглядаючи на Пилата, — мене це дуже тішить. Я радив би тобі, ігемоне, полишити на часинку палац і погуляти пішки десь в околицях, ну, хоча б у садах на Єлеонській горі. Гроза почнеться, — в’язень повернувся, прищулився на сонце, — пізніше, надвечір. Прогулянка принесла би тобі велику користь, а я залюбки супроводжував би тебе. Мені спали на думку деякі нові міркування, які могли б, гадаю, здатися тобі цікавими, і я охоче поділився б ними з тобою, тим більше що ти справляєш враження дуже розумної людини.

Секретар пополотнів і впустив сувій на підлогу.

— Біда в тому, — вів далі зв’язаний, якого ніхто не спиняв, — що ти надто замкнений у собі й остаточно втратив віру в людей. Адже не можна, погодься, вмістити всю свою прихильність у собаку. Твоє життя збідніло, ігемоне, — і тут мовець дозволив собі посміхнутись.

Секретар думав тепер лише про одне: чи вірити вухам своїм, чи не вірити. Доводилось вірити. Тоді він спробував уявити, в яку саме химерну форму виллється гнів займистого прокуратора при цій нечуваній зухвалості ув’язненого. І цього секретар уявити собі не міг, хоч і добре знав прокуратора.

Тоді пролунав зірваний, хрипкуватий голос прокуратора, що латиною мовив:

— Розв’яжіть йому руки.

Один із конвойних легіонерів стукнув списом, передав його іншому, підійшов і зняв мотузки з в’язня. Секретар підняв сувій, вирішив поки що нічого не записувати і нічому не дивуватися.

— Зізнайся, — тихо грецькою спитав Пилат, — ти великий лікар?

— Ні, прокураторе, я не лікар, — відповів в’язень, з насолодою потираючи зім’яту й набряклу багрову кисть руки.

Круто, спідлоба Пилат буравив очима в’язня, і в цих очах вже не було каламуті, в них з'явилися усім знайомі іскри.

— Я не спитав тебе, — сказав Пилат, — ти, може, знаєш і латину? — Так, знаю, — відповів в’язень. Жовтуваті щоки Пилата взялися фарбою, і він запитав латиною: — Як ти довідався, що я хотів покликати собаку?

— Це дуже просто, — відповів в’язень латиною, — ти водив рукою у повітрі, — і в’язень повторив жест Пилата, — ніби хотів погладити, і губи…

— Так, — сказав Пилат. Помовчали. Потім Пилат спитав грецькою: — Отже, ти лікар? — Ні, ні, — жваво відказав в’язень, — повір мені, я не лікар.

— Ну, добре. Якщо хочеш тримати це в таємниці, тримай. Справи це безпосередньо не стосується. То ти стверджуєш, що не закликав зруйнувати… чи підпалити, чи ще в якийсь інший спосіб знищити храм?

— Я, ігемоне, нікого не закликав до таких дій, повторюю. Хіба я схожий на недоумкуватого?

— О так, ти не схожий на недоумкуватого, — тихо відповів прокуратор і посміхнувся якоюсь страшною посмішкою, — тож заприсягнися, що цього не було.

— Чим хочеш ти, щоб я заприсягнувся? — запитав, дуже пожвавішавши, розв’язаний.

— Ну, хоча б життям твоїм, — відповів прокуратор, — ним присягатися саме час, оскільки воно висить на волосинці, знай це.

— Чи не думаєш ти, що ти його підвісив, ігемоне? — спитав в’язень. — Якщо не так, ти дуже помиляєшся.

Пилат здригнувся і відповів крізь зуби:

— Я можу перерізати цю волосинку.

— І в цьому ти помиляєшся, — ясно усміхаючись і затуляючись рукою від сонця, заперечив в’язень, — погодься, що перерізати волосинку вже напевно може лише той, хто підвісив.

— Так, так, — посміхнувшись, мовив Пилат, — тепер я не сумніваюся в тому, що безклопотні роззяви в Єршалаїмі ходили за тобою по п’ятах. Не знаю, хто підвісив твого язика, проте підвішено його добре. До речі, скажи: чи правда, що ти прибув до Єршалаїма через Сузькі ворота верхи на ослі і у супроводі юрми голоти, яка вигукувала тобі привітання, немовби якомусь пророкові? — тут прокуратор указав на сувій пергаменту.

В’язень зачудовано подивився на прокуратора.

— Я ж бо й осла не маю, ігемоне, — сказав він. — Прийшов я до Єршалаїма справді через Сузькі ворота, але пішки, у супроводі лише Левія Матвія, і ніхто до мене нічого не вигукував, тому що ніхто мене тоді в Єршалаїмі не знав.

— Чи не знаєш ти, — вів далі Пилат, не зводячи очей із в’язня, — такого собі Дісмаса, другого — Ґестаса і третього — Варраввана?

— Цих добрих людей я не знаю, — відповів в’язень.

— Правда?

— Правда.

— А тепер скажи мені, чого це ти весь час уживаєш слова «добрі люди»? Ти всіх так називаєш чи що?

— Усіх, — відповів в’язень, — злих людей немає на світі.

— Уперше чую про це, — сказав Пилат, посміхнувшись, — утім, можливо, я мало знаю життя! Можете подальше не записувати, — звернувся він до секретаря, хоча той нічого і не записував, і сказав далі до в’язня: — В якійсь із грецьких книжок ти прочитав про це?

— Ні, я власним розумом дійшов цього.

— І ти проповідуєш це?

— Так.

— А от, приміром, кентуріон Марк, що його прозвали Щуробоєм, він — добрий?

— Так, — відповів в’язень, — він, щоправда, нещаслива людина. Відтоді як добрі люди спотворили його, він став жорстоким і черствим. Цікаво було б знати, хто його скалічив?

— Охоче можу повідати це, — відгукнувся Пилат, — бо я був свідком цього. Добрі люди кидалися на нього, паче собаки на ведмедя. Германці вчепилися йому в шию, в руки, в ноги. Піхотний маніпул потрапив у мішок, і якби не врубалася з флангу кавалерійська турма, а командував нею я, тобі, філософе, не довелося б розмовляти зі Щуробоєм. Це було в бою біля Ідіставізо, в Долині Дів.

— Якби з ним поговорити, — раптом мрійливо сказав в’язень, — я певен, що він різко змінився б.

— Я гадаю, — відгукнувся Пилат, — що мало потішив би ти легата легіону, якби тобі забажалося розмовляти з кимось із його офіцерів чи солдатів. Утім, цього й не станеться, на загальне щастя, і перший, хто про це потурбується, буду я.

Цієї миті до колонади стрімко влетіла ластівка, зробила під золотою стелею коло, знизилася, мало не зачепила гострим крилом обличчя мідної статуї в ніші і зникла за капітеллю колони. Може, їй спало на думку звити там гніздо.

Упродовж її польоту в світлій і легкій тепер голові прокуратора склалася формула. Вона була такою: Ігемон розглянув справу мандрівного філософа Єшуа на прізвисько Га-Ноцрі і складу злочину в ній не знайшов. Зокрема, не знайшов ані найменшого зв’язку між діями Єшуа і заворушеннями, що були в Єршалаїмі нещодавно. Мандрівний філософ виявився душевнохворим. Унаслідок цього смертний вирок Га-Ноцрі, винесений Малим Синедріоном, прокуратор не затверджує. Але з огляду на те, що божевільні, утопічні промови Га-Ноцрі можуть спричинити занепокоєння в Єршалаїмі, прокуратор видаляє Єшуа з Єршалаїма і піддає його ув’язненню в Кесарії Стратоновій на Середземному морі, тобто саме там, де розміщена резиденція прокуратора. <…>

— Усе про нього? — запитав Пилат у секретаря.

— Ні, на жаль, — несподівано відказав секретар і подав Пилату інший шматок пергаменту.

— Що там ще? — спитав Пилат і спохмурнів.

Прочитавши подане, він ще сильніше перемінився на виду. Чи то темна кров прилила до шиї та обличчя, чи сталося щось інше, але шкіра його втратила жовтизну, побурішала, а очі немов провалилися. <…>

Думки понеслися короткі, безладні й надзвичайні: «Загинув!», потім: «Загинули!» І якась зовсім безглузда серед них про якесь безсмертя, причому безсмертя чомусь викликало нестерпну тугу.

— Слухай, Га-Ноцрі, — заговорив прокуратор, дивлячись на Єшуа якось дивно: обличчя прокуратора було і рішуче, але очі тривожні, — ти коли-небудь казав що-небудь про великого кесаря? Відповідай! Казав? Чи… не… казав? — Пилат протягнув слово «не» дещо більше, ніж це має бути на суді, і послав Єшуа у своєму погляді якусь думку, котру немов хотів навіяти в’язневі.

— Правду казати легко і приємно, — зауважив в’язень.

— Мені не треба знати, — придушеним, злим голосом відгукнувся Пилат, — приємно чи неприємно тобі казати правду. Але тобі доведеться її казати. Та, кажучи, зважуй кожне слово, якщо не хочеш не тільки неминучої, а й лютої смерті.

Ніхто не знає, що сталося з прокуратором Юдеї, та він дозволив собі підняти руку, немовби затуляючись від сонячного променя, і за цією рукою, наче за щитом, послав поглядом якийсь натяк в’язневі.

— Отже, — говорив він, — відповідай, чи знаєш ти якогось Юду з Кіріафа і що саме ти казав йому, якщо казав, про кесаря?

— Це було так, — охоче почав розповідати в’язень, — позавчора ввечері я спізнався біля храму з одним молодиком, що назвав себе Юдою з міста Кіріафа. Він запросив мене до своєї оселі у Нижньому Місті й пригостив…

— Добрий чоловік? — спитав Пилат, і диявольський вогонь блиснув у його очах.

— Дуже добрий і допитливий чоловік, — підтвердив в’язень, — він виказав величезну цікавість до моїх думок, прийняв мене вельми гостинно…

— Світильники запалив… — крізь зуби в тон в’язневі проказав Пилат, і очі його при цьому мерехтіли.

— Так, — трохи здивувавшись обізнаності прокуратора, вів далі Єшуа, — попросив мене висловити свій погляд на державну владу. Його це питання надзвичайно цікавило.

— І що ж ти сказав? — запитав Пилат. — Чи ти відповіси, що ти забув, що казав? — Проте у тоні Пилата була вже безнадія.

— Серед іншого я казав, — розповідав в’язень, — що будь-яка влада є насильством над людьми і що прийде час, коли не буде ні влади кесарів, ні будь-якої іншої влади. Людина перейде до царства істини і справедливості, де взагалі не буде потрібна жодна влада.

— Далі!

— Далі нічого не було, — сказав в’язень, — тут вбігли люди, стали в’язати мене і повели до в’язниці.

Секретар, намагаючись не упустити жодного слова, швидко креслив на пергаменті слова.

— На світі не було, немає і не буде ніколи величнішої і прекраснішої для людей влади, ніж влада імператора Тіверія! — зірваний і хворий голос Пилата розлягався навкруги.

Прокуратор чомусь з ненавистю дивився на секретаря і конвой.

— І не тобі, божевільний злочинцю, мудрувати про неї! — Тут Пилат скричав: — Вивести конвой з балкона. — І, повернувшись до секретаря, додав: — Залиште мене із злочинцем наодинці, тут державна справа.

Конвой підняв списи і, розмірено гупаючи підкованими чобітьми, вийшов з балкона до саду, а за конвоєм вийшов і секретар. <…>

Першим заговорив в’язень:

— Я бачу, що сталася якась біда через те, що я розмовляв з цим юнаком із Кіріафа. Маю, ігемоне, передчуття, що з ним скоїться лихо, і мені його дуже шкода.

— Я гадаю, — дивно посміхнувшись, відповів прокуратор, — що є ще хтось на світі, кого тобі варто би було пожаліти більше, ніж Юду з Кіріафа, і кому доведеться куди гірше, ніж Юді! Отже, Марк Щуробій, холодний і запеклий кат, люди, котрі, як я бачу, — прокуратор указав на спотворене обличчя Єшуа, — били тебе за твої проповіді, розбишаки Дісмас і Гестас, що вбили зі своїми посіпаками чотирьох солдатів, і, нарешті, брудний зрадник Юда, — всі вони добрі люди?

— Так, — відповів в’язень.

— І прийде царство істини?

— Прийде, ігемоне, — впевнено відповів Єшуа.

— Воно ніколи не прийде! — раптом закричав Пилат таким страшним голосом, що Єшуа відсахнувся.

Він ще підвищив зірваний командами голос, викрикуючи слова так, щоб їх чули в саду: — Злочинець! Злочинець! Злочинець!

А тоді, стишивши голос, він спитав:

— Єшуа Га-Ноцрі, чи віриш ти в якихось богів?

— Бог один, — відповів Єшуа, — в нього я вірю.

— Тож помолися йому! Дужче помолися! А втім, — тут голос прокуратора сів, — це не допоможе. Дружини не маєш? — чомусь тоскно запитав Пилат, не розуміючи, що з ним діється.

—Ні, я самотній.

—Ненависне місто… — раптом чомусь пробурмотів прокуратор і сіпонув плечима, наче змерз, потер руки, ніби обмиваючи їх. — Коли б тебе зарізали перед твоїм побаченням з Іудою з Кіріафа, далебі, не було б краще.

—А ти б мене відпустив, ігемоне, — несподівано попросив в’язень, і голос його став тривожним, — я бачу, що мене хочуть убити.

Обличчя Пилата скривилося від судоми, він обернув до Єшуа запалені, в червоних жилках білки очей і сказав:

—Ти гадаєш, нещасний, що римський прокуратор відпустить людину, яка казала те, що казав ти? О боги, боги! Чи ти думаєш, що я ладен зайняти твоє місце? Я твоїх думок не поділяю! І слухай мене: якщо з цієї хвилини ти вимовиш хоча б слово, заговориш з кимось, начувайся! Повторюю тобі: начувайся!

—Ігемоне…

—Мовчати! — скричав Пилат і лютим поглядом простежив за ластівкою, що знову впурхнула на балкон. — До мене! — крикнув Пилат.

І коли секретар і конвой повернулися на свої місця, Пилат оголосив, що затверджує смертний вирок, винесений на зборах Малого Синедріону злочинцеві Єшуа Га-Ноцрі, і секретар записав сказане Пилатом. …

■ Далі розповідається про зустріч Понтія Пилата з первосвящеником юдейським Йосифом Каїфою, який виконував обов'язки президента синедріону. У ході їхньої розмови прокуратор та первосвященик мали визначити, кого зі злочинців, засуджених до страти, слід помилувати на честь свята Пасхи. За законом можна було відпустити тільки одну людину. Пилат тричі пропонував Єшуа Га-Ноцрі, однак Каїфа твердо стояв на своєму: звільнити можна тільки Варравана. •

Усе було скінчено, і говорити більше не було про що. Га-Ноцрі відходив назавжди, і страшні, злі болі прокуратора немає кому вилікувати; від них немає засобу, крім смерті. Але не ця думка вразила зараз Пилата. Та сама незрозуміла туга, що вже приходила на балконі, пронизала все його єство. Він тієї ж миті постарався її пояснити, і пояснення виявилося чудним: прокураторові здалося, що він про щось не договорив і з засудженим, а можливо, чогось не дослухав.

Пилат прогнав цю думку, і вона відлетіла в одну мить, як і прилетіла. Вона відлетіла, а туга залишилася нез’ясованою, бо не могла ж її з’ясувати якась коротка інша думка, що промайнула, наче блискавка, і тут-таки згасла: «Безсмертя… прийшло безсмертя…» Чиє безсмертя прийшло? Цього не зрозумів прокуратор, але думка про загадкове безсмертя примусила його похолонути на осонні.

—Добре, — сказав Пилат, — хай буде так.

Тут він оглянувся, окинув оком видимий йому світ і здивувався, як усе змінилось. Зник обтяжений трояндами кущ, зникли кипариси, що оторочували верхню терасу, і гранатове дерево, і біла статуя в зелені, та й сама зелень. Попливла замість цього всього якась багрова гуща, в ній захиталися водорості й рушили кудись, а разом із ними рушив і сам Пилат.

Тепер його відносив, задушуючи й обпалюючи, найстрашніший гнів, гнів безсилля.

—Тісно мені, — вимовив Пилат, — тісно мені! — Він холодною, вологою рукою шарпнув застібку з коміра плаща, і та впала на пісок.

—Сьогодні задуха — десь іде гроза, — подав голос Каїфа, не зводячи очей із почервонілого обличчя прокуратора й передбачаючи всі муки, які ще випадуть. «О, який страшний місяць нісану цього року!»

—Ні, — сказав Пилат, — це не через те, що задуха, а тісно мені стало з тобою, Каїфо, — і, прищуливши очі, Пилат посміхнувся і додав: — Побережи себе, первосвященику. …

Поки секретар збирав нараду, прокуратор у затіненій від сонця темними шторами кімнаті мав побачення з якимось чоловіком, чиє обличчя було наполовину прикрите каптуром, хоча в кімнаті промені сонця і не могли його непокоїти. Прокуратор тихо сказав чоловікові кілька слів, після чого той забрався, а Пилат через колонаду пройшов до саду. …

Аналізуємо прочитане

1.Яких моральних та філософських питань торкаються у своїй розмові Єшуа та Пилат? Як ця розмова співвідноситься з бесідою Берліоза та Бездомного?

2.Порівняйте постать Єшуа з євангельським образом Христа. Визначте та прокоментуйте розбіжності між ними. Чим, на вашу думку, вони зумовлені?

3.Які риси в образі Єшуа підкреслює М. Булгаков? Підтвердіть свою відповідь цитатами.

4.Визначте ідеї, з приводу яких полемізують Єшуа та Пилат.

5.Чому, відчуваючи симпатію до Єшуа, Пилат так і не наважується наполягати на його звільненні?

Подискутуємо?

6.Чи вважаєте ви Пилата слабкодухою людиною?

7.Хто, на вашу думку, є головним героєм розділу Пилат чи Єшуа?

8.Чому цей розділ подається як один із наведених «професором» доказів існування Христа? Чи переконує вас такий доказ?

Філологічний майстер-клас

9.Чим відрізняється стиль єршалаїмського розділу від стилю розділу московського? Як ви пояснюєте ці відмінності?

■ Після цієї розповіді Берліоз вирішив негайно зателефонувати до відповідних інстанцій і повідомити їм про загадкового іноземця. Проте, прямуючи до телефону, він потрапив під трамвай, який відрізав йому голову. Так збулося перше пророцтво «професора».

Вражений цією подією, Іван Бездомний кинувся навздогін іноземцеві, поруч із яким хтозна-звідки з’явилися дві дивні фігури: Коров'єв-Фагот та величезний кіт Бегемот. Якийсь час поет переслідував їх, однак, не досягши успіху, врешті-решт прибіг до Будинку літераторів, відомого як «Грибоєдов». У ресторані «Грибоєдова», як завжди, віддавалися міщанським розвагам представники радянської «культурної еліти». Іван голосно повідомив завсідникам закладу про страшну загибель Берліоза. Спочатку публіка застигла від потрясіння, але вже за кілька хвилин повернулася до страв, розмов і танців. Розлючений її байдужістю, Бездомний зчинив скандал, унаслідок якого потрапив до лікарні для психічно хворих, де в нього діагностували шизофренію. Так збулося друге пророцтво іноземця.

Наступного ранку «професор» навідався до квартири директора московського вар'єте Степана Лиходєєва й продемонстрував підписаний контракт, згідно з яким мав дати у вар’єте «сеанс чорної магії». Доки Лиходєєв, який ніяк не міг отямитися після пиятики, марно силувався пригадати бодай якусь розмову про контракт, невідома сила перенесла його до Ялти.

Після цього Коров'єв-Фагот дав хабара голові житлового товариства Іванові Босому, аби той видав офіційний дозвіл на тимчасове проживання «чорного мага» Воланда у квартирі Берліоза. Добившись його згоди, Коров'єв доніс на хабарника, якого одразу ж заарештували.

Далі описується сеанс «чорної магії», який проводять Воланд та його помічники. Упродовж сеансу вони демонструють неймовірні фокуси: «артисти» відривають і приставляють назад голову надто балакучому конферансьє Жоржу Бенгальському (його після сеансу теж забирають до клініки для душевнохворих), влаштовують справжній дощ із грошових купюр, якими охоче спокушаються глядачі, та відкривають на сцені дамську крамницю, у котрій представниці прекрасної статі безкоштовно отримують модні речі. Утім, замість обіцяного викриття «чорної магії» під час сеансу виявляються моральні вади «нового» суспільства. По закінченні дивного концерту гроші, які опинилися в руках у глядачів, обертаються на білі папірці, а одяг із чарівного магазину тане на тілах довірливих жінок.

Після цього дія переноситься до психіатричної лікарні. У кімнаті Івана Бездомного раптом з’являється невідомий гість. •

ГЛАВА 13

ПОЯВА ГЕРОЯ

Отож незнайомий погрозив Іванові пальцем і прошепотів: «Ч-ш-ш!» Іван спустив ноги з ліжка і придивився. З балкона сторожко заглядав до кімнати чоловік років тридцяти восьми, виголений, темноволосий, з гострим носом, полохливими очима і з пасмом волосся, що спадало на чоло.

Переконавшись у тому, що Іван сам, і прислухавшись, таємничий відвідувач посмілішав і ввійшов до кімнати. Тут Іван побачив, що прийшлий вбраний у лікарняний одяг. Він мав на собі білизну, туфлі на босу ногу, накинутий на плечі брунатний халат.

Прийшлий підморгнув Іванові, сховав до кишені в’язку ключів, пошепки спитав: «Можна присісти?» — і, діставши ствердний кивок, улаштувався в кріслі.

—Як же ви сюди потрапили? — підкоряючись сухому застережливому пальцеві, пошепки запитав Іван. — Адже балконні грати на замках?

—Ґрати на замках, — підтвердив гість, — проте Парасковія Федорівна — наймиліша, та, на жаль, неуважлива людина. Я поцупив у неї місяць тому в’язку ключів і таким чином дістав нагоду виходити на спільний балкон, а він тягнеться довкола цілого поверху, і деколи відвідувати сусіда.

—Якщо ви можете виходити на балкон, то ви можете і втекти. Чи зависоко? — зацікавився Іван.

—Ні, — твердо відказав гість, — я не можу втекти звідси не тому, що зависоко, а тому, що мені тікати нікуди. — І після паузи він додав: — Отже, сидимо?

—Сидимо, — відповів Іван, вдивляючись у карі й дуже неспокійні очі прибульця.

—Так… — тут гість раптом занепокоївся, — але ви, сподіваюся, не буйний? Я ж бо, знаєте, не зношу шуму, метушні, насильства й усіляких таких речей, і понад усе ненависний мені людський крик, чи то крик страждання, шалу, чи будь-який інший крик. Заспокойте мене, скажіть, ви не буйний?

—Учора в ресторані я одному типові по пиці засвітив, — мужньо зізнався перевтілений поет.

—Підстава? — суворо запитав гість.

—Та, щиро кажучи, без підстав, — зніяковівши, відповів Іван.

—Неподобство, — засудив гість Івана і додав: — А крім того, чого ж ви так висловлюєтесь: по пиці засвітив? Адже невідомо, що саме має людина, пику чи обличчя. І, напевне, все ж таки обличчя. Отже, знаєте, кулаками… Ні, невже ви облиште, і назавжди.

Відчитавши в такий спосіб Івана, гість поцікавився:

—Професія?

—Поет, — чомусь неохоче зізнався Іван. Прийшлий засмутився.

—Ох, як мені не щастить! — вигукнув він, та, одразу схаменувшись, вибачився і запитав: — А як ваше прізвище?

—Бездомний.

—Ех, ех… — сказав гість і наморщився.

—А вам що ж, мої вірші не подобаються? — з цікавістю запитав Іван.

—Страшенно не подобаються.

—А ви які читали?

—Ніяких я ваших віршів не читав! — нервово вигукнув відвідувач.

—А як же ви кажете?

—Ну, що ж тут такого, — відповів гість, — ніби я інших не читав? Утім… хіба що диво? Добре, я готовий прийняти на віру. Чи добрі ваші вірші, скажіть самі.

—Потворні! — раптом сміливо і відверто вимовив Іван.

—Не пишіть більше! — попросив прийшлий благально.

—Обіцяю і присягаюсь! — урочисто проказав Іван. Клятву скріпили потиском рук, аж тут з коридору долинули м'які кроки й голоси.

—Ч-ш-ш, — прошепотів гість і, вискочивши з балкона, зачинив за собою грати.

Заглянула Парасковія Федорівна, запитала, як Іван почувається і чи бажає він спати в темряві, а чи зі світлом. Іван попросив світло залишити, і Парасковія Федорівна пішла собі, давши хворому добраніч. І коли все затихло, знов повернувся гість.

Він пошепки повідомив Іванові, щодо 119-ї кімнати привезли новенького, якогось товстуна з багровою фізіономією, який весь час бубонить про якусь валюту у вентиляції й присягається, що в них на Садовій оселилася нечиста сила.

Пушкіна лає на всі заставки й увесь час кричить: «Куролєсов, біс, біс!» — казав гість, тривожно сіпаючись. Заспокоївшись, він сів, проказав: — А зрештою, Бог з ним, — і продовжив розмову з Іваном: — Отже, через що ви сюди потрапили?

—Через Понтія Пилата, — похмуро глянувши на підлогу, відповів Іван.

—Як?! — забувши про обережність, крикнув гість і сам собі затулив рота рукою. — Разючий збіг! Благаю, благаю, розкажіть!

Чомусь відчуваючи довіру до незнайомого, Іван, попервах затинаючись і ніяковіючи, а потім дедалі сміливіше почав розповідати про вчорашню історію на Патріарших ставах. Так, вдячного слухача дістав Іван Миколайович в особі таємничого викрадача ключів! Гість не вважав Івана божевільним, поставився з надзвичайною цікавістю до почутого і в міру розвитку цієї оповіді нарешті прийшов у захват. Він раз по раз переривав Івана вигуками:

—Ну, ну! Далі, далі, благаю вас. Та тільки, заради всього святого, не пропускайте нічого!

Іван нічого й не пропускав, йому самому було так легше розповідати, і поступово дістався до того моменту, коли Понтій Пилат у білій мантії з кривавим підбоєм вийшов на балкон.

Тоді гість молитовно склав руки і прошепотів:

—О як я вгадав! О як я все вгадав!

Опис жахливої смерті Берліоза слухач супроводив загадковим зауваженням, причому очі його спалахнули злістю:

—Про одне шкодую: що на місці того Берліоза не було критика Лагунського або літератора Мстислава Лавровича. — І несамовито, але беззвучно скрикнув: — Далі!

Кіт, що платив кондукторові, вкрай звеселив гостя, і він давився від тихого сміху, дивлячись, як схвильований успіхом своєї оповіді Іван тихо скакав навпочіпки, імітуючи кота з гривеником біля вусів.

—І ось, — розказавши про пригоду у «Грибоєдові»!, засмутившись і затьмарившись, Іван закінчив, — я й опинився тут.

Гість співчутливо поклав руку на плече бідного поета і сказав так:

—Нещасний поете! Та ви самі, голубчику, в усьому винні. Не можна було поводитися з ним так розв'язно і навіть зухвало. От ви й поплатилися. І треба ще подякувати, що все не обійшлося вам порівняно дешево.

—Та хто ж він, зрештою, такий? — у запалі стрясаючи кулаками, запитав Іван.

Гість вдивився в Івана і відповів запитанням:

—А ви, часом, не впадете в неспокій? Ми всі тут люди ненадійні… Виклику лікаря, уколів та іншої метушні не буде?

—Ні, ні! — вигукнув Іван. — Скажіть, хто він такий?

—Ну, гаразд, — відповів гість і вагомо й виразно сказав: — Учора на Патріарших ставах ви зустрілися із сатаною.

Іван не впав у неспокій, як і обіцяв, та був усе ж таки найсильнішим чином ошелешений.

—Не може цього бути! Його не існує.

—Даруйте! Вже кому-кому, та не вам не казати. Ви були одним, мабуть, із перших, хто від нього потерпів. Сидите, як самі розумієте, у психіатричній лікарні, а все товкмачите, що його немає. Далебі, це дивно!

Спантеличений Іван замовк.

—Щойно ви заходилися його описувати, — вів далі гість, — я вже почав здогадуватися, з ким ви вчора мали приємність розмовляти. І, правду кажучи, я дивуюся Берліозові. Ну ви, звичайно, людина незаймана, — тут гість знову вибачився, — але той, скільки я про нього чув, усе ж таки хоч щось та читав! Перші ж промови цього професора розсіяли будь-які мої сумніви. Його не можна не впізнати, мій друже! А втім, ви… ви мені знову ж таки пробачте, адже, якщо я не помиляюся, ви невіглас?

—Безперечно, — погодився Іван, що змінився до невпізнання.

—Ну от… адже навіть обличчя, що його ви описували… різні очі, брови! Пробачте, може, втім, ви навіть оперу «Фауст» не слухали?

Іван чомусь страшенно знітився і з палаючим обличчям щось почав мурмотіти про якусь поїздку до санаторію в Ялті…

—Ну от, ну от… не дивно! А Берліоз, повторюю, мене дивує. Він людина не лише налигана, але й дуже хитра. Хоча на захист його я маю сказати, що, звичайно, Воланд може запорошити очі й людині хитрішій.

—Як?! — у свою чергу крикнув Іван.

—Тихіше!

Іван з розмаху ляснув себе долонею по чолу і засинів:

—Розумію, розумію. Він мав літеру «В» на візитці. Ай-яй-яй, оце так штука! — Він помовчав трохи, збентежений, вдивляючись у місяць, що плив за ґратами, і заговорив: — Так він, виходить, міг бути в Понтія Пилата? Адже він уже тоді направду народився? А мене божевільним називають! — додав Іван, обурено вказуючи на двері.

Гірка зморшка вирізьбилася біля вуст гостя.

—Подивімося правді в очі, — і гість обернувся до нічного світила, що бігло крізь хмару, — і ви, і я божевільні, навіщо опиратися! Бачте, він вас приголомшив, ви й очманіли, бо маєте, певно, придатний для цього ґрунт. Але те, що ви розповідаєте, безперечно, було насправді. Втім, це так надзвичайно, що навіть Стравінський, геніальний психіатр, вам, ясна річ, не повірив. Він оглядав вас? (Іван кивнув.) Ваш співрозмовник був і в Пилата, і на сніданку в Канта, а тепер він відвідав Москву.

—Таж він тут казна-що накоїть! Якось його треба спіймати? — не зовсім упевнено, та все ж підвів голову в новому Івані колишній, ще не остаточно добитий Іван.

—Ви вже спробували, і досить з вас, — іронічно озвався гість, — іншим теж пробувати не раджу. А що накоїть, то вже будьте певні. Ах, ах! Проте як же прикро, що зустрілися з ним ви, а не я! Хоч усе й перегоріло і жарини затягнулися попелом, та все ж присягаюся, що за цю зустріч я віддав би в'язку ключів Парасковії Федорівни, бо не маю що більше віддати. Я жебрак.

—А для чого він вам знадобився?

Гість довго журився і сіпався, та врешті-решт заговорив:

—Бачите, яка дивна історія: я сиджу тут через те ж, що й ви, саме через Понтія Пилата, — тут гість полохливо оглянувся й сказав: — Річ у тім, що рік тому я написав про Пилата роман.

—Ви — письменник? — з цікавістю запитав поет.

Гість потемнів обличчям і погрозив Івану кулаком, потім сказав:

—Я — майстер, — він посуворішав і видобув з кишені халата вкрай заяложену чорну шапочку з вишитою на ній жовтим шовком літерою «М». Він одягнув цю шапочку і показався Іванові у профіль, у фас, щоби довести, що він — майстер. — Вона власноруч пошила її мені, — таємниче додав він.

—А як ваше прізвище?

—Я не маю більше прізвища, — з похмурою зневагою відповів чудний гість, — я зрікся його, як і загалом усього в житті. Забудьмо про нього.

—Та ви хоч про роман скажіть, — делікатно попросив Іван.

—Прошу. Життя моє, треба сказати, склалося не зовсім звичайно, — почав гість. <...> Історик за освітою, він ще два роки тому працював у одному з московських музеїв, а крім того, вправлявся у перекладах.

—З якої мови? — зацікавився Іван.

—Я знаю п'ять мов, окрім рідної, — відповів гість, — англійську, французьку, німецьку, латину, грецьку. Ну, трохи ще читаю італійською.

—Овва! — заздрісно прошепотів Іван. Жив історик самотньо, не маючи ніде рідних і майже без знайомих у Москві. І, бачте, якось виграв сто тисяч карбованців.

—Уявіть собі моє здивування, — шепотів гість у чорній шапочці, — коли я сунув руку у кошик з брудною білизною і бачу: на ній той самий номер, що й у газеті! Облігацію, — пояснив він, — мені в музеї дали.

Вигравши сто тисяч, загадковий гість Івана вчинив так: накупив книжок, полишив свою кімнату на М’ясницькій...

—У-у, проклятуща діра! — прогарчав він.

...І винайняв у забудовника в провулку поблизу Арбата дві кімнати в підвалі маленького будиночка в садку. Службу в музеї полишив і почав творити роман про Понтія Пилата.

—Ах, це був золотий вік, — виблискуючи очима, шепотів оповідач, — окреме помешкання, і ще передпокій, і в ньому раковина з водою, — чомусь особливо гордовито підкреслив він, — маленькі віконця понад самим тротуарчиком, що веде від хвіртки. Навпроти, у чотирьох кроках, під парканом бузок, липа і клен. Ах, ах, ах! Узимку я дуже рідко бачив у віконці чиї-небудь чорні ноги і чув хрускіт снігу під ними. І в моїй грубі завжди палахкотів вогонь! Та раптом настала весна, і крізь мутне скло побачив я спершу голі, а згодом убрані в зелень кущі бузку. І ось саме тоді, минулої весни, трапилося щось куди дивовижніше, ніж одержання ста тисяч карбованців. А це, погодьтеся, величезна сума грошей!

—Це слушно, — пильно слухаючи, визнав Іван.

—Я відчинив віконця і сидів у другій, зовсім малесенькій кімнаті, — гість заходився відмірювати руками, — так… ось канапа, а навпроти друга канапа, а між ними столик і на ньому чудова нічна лампа, а ближче до віконця книжки, тут маленький письмовий столик, а в першій кімнаті — величезна кімната, чотирнадцять метрів, — книжки, книжки і груба. Ах, яку я мав обстанову! Дивовижно пахне бузок! І голова моя ставала легкою від утоми, і Пилат летів до кінця…

—Біла мантія, червоний підбій! Розумію! — вигукував Іван.

—Саме так! Пилат летів до кінця, до кінця, і я вже знав, що останніми словами роману будуть: «…П'ятий прокуратор Юдеї вершник Понтій Пилат». Ну, натурально, я виходив гуляти. Сто тисяч — величезна сума, і я мав чудовий костюм. Або вирушав обідати до якогось дешевого ресторану. На Арбаті був чудовий ресторан, не знаю, чи є він тепер.

Тут очі гостя широко розплющилися, і він пошепки вів далі, дивлячись на місяць:

—Вона несла в руках потворні, тривожні жовті квіти. Біс його знає, як вони називаються, але вони першими чомусь з’являються в Москві. І ці квіти дуже яскраво виділялися на її чорному весняному пальті. Вона несла жовті квіти! Недобрий колір. Вона завернула з Тверської до провулка і тут оглянулася. Ну, Тверську ви знаєте? Тверською йшли тисячі людей, утім ручаюся вам, що побачила вона лише мене і подивилася не те щоби тривожно, а навіть ніби болісно. І мене вразила не так її врода, як незбагненна, ніким не бачена самотність в очах!

Упокорений цим жовтим знаком, я теж завернув до провулка і пішов за нею слідом. Ми йшли кривим, нудним провулком мовчки, я з одного боку, а вона з іншого.

І не було, уявіть собі, у провулку ані душі. Я мучився, бо мені здалося, що з нею неодмінно треба говорити, і непокоївся, що не вимовлю жодного слова, а вона ніде, і я ніколи її більше не побачу.

Аж тут зненацька заговорила вона:

—Чи подобаються вам мої квіти?

Я чітко пам’ятаю, як пролунав її голос, доволі-таки низький, але зі зривами, і, хоч як це безглуздо, здалося, що луна вдарила у провулок і відбилася від жовтої брудної стіни. Я швидко перейшов на її бік і, наближаючись до неї, відповів:

—Ні.

Вона подивилась на мене здивовано, а я раптом, і то цілком несподівано, збагнув, що все життя кохав саме цю жінку! Оце так штука, еге ж? Ви, звичайно, скажете, що я навіжений?

—Нічого я не скажу, — вигукнув Іван і додав: — Благаю, далі!

І гість продовжував:

—Так, вона подивилась на мене здивовано, а тоді, подивившись, запитала так:

—Ви взагалі не любите квітів?

У голосі її була, як мені здалося, неприязнь. Я йшов поруч із нею, намагаючись ступати в ногу, і, собі на подив, аніскільки не почувався незручно.

—Ні, я люблю квіти, тільки не такі, — сказав я.

—А які?

—Я троянди люблю.

Тут я пошкодував, що сказав це, бо вона винувато посміхнулася та жбурнула свої квіти у канаву. Трохи розгубившись, я все ж таки підняв їх і подав їй, але вона, посміхнувшись, відштовхнула квіти, і я поніс їх у руках.

Отак ішли собі мовчки деякий час, аж поки вона взяла з моїх рук квіти, кинула їх на бруківку, а потім просунула свою руку в чорній рукавичці з розтрубом у мою, і ми пішли поруч.

—Далі, — сказав Іван, — і не пропускайте, будь ласка, нічого.

—Далі? — перепитав гість, — що ж, далі ви могли б і самі здогадатися. — Він раптом витер несподівану сльозу правим рукавом і вів далі: — Кохання вискочило перед вами, як з-під землі вистрибує вбивця у провулку, й уразило нас обох одразу!

Так уражає блискавка, так уражає фінський ніж! Утім, вона запевняла згодом, що не так, що кохали ми, звичайно, одне одного дуже давно, не знаючи одне одного, ніколи не бачивши, і що вона жила з іншим чоловіком, і я там тоді… з цією, як її…

—З ким? — спитав Бездомний.

—З цією… ну… з цією, ну… — відповів гість і заклацав пальцями.

—Ви були одружені?

—Ну, так, отож я й клацаю… З цією… Варенькою… Манечкою… ні, Варенькою… ще сукня смугаста… музей… а втім, я не пам’ятаю.

Так от, вона казала, що з жовтими квітами в руках вона вийшла того дня, щоби я нарешті її знайшов, і що, якби цього не сталося, вона отруїлася б, бо життя її марне.

Так, кохання вразило нас блискавично. Я це знав того ж дня, вже через годину, коли ми опинилися, не помічаючи міста, біля Кремлівської стіни на набережній.

Ми розмовляли так, ніби розлучилися вчора, ніби знали одне одного багато років. Наступного дня ми домовилися зустрітися там само, на Москві-ріці, і зустрілися. Травневе сонце світило нам. І скоро, скоро стала ця жінка моєю потаємною дружиною.

Вона приходила до мене щодня, а чекати на неї я починав зранку. Очікування не виявлялося в тому, що я переставляв на столі предмети, за десять хвилин я сідав до віконця і починав дослухатися, чи не стукне старенька хвіртка. І як кумедно: до моєї зустрічі з нею до нашого подвір’ячка мало хто приходив, просто кажучи, ніхто не приходив, а тепер мені здавалось, що все місто рушило до нього. Стукне хвіртка, стукне серце, і, уявіть собі, на рівні мого обличчя за віконцем неодмінно чиї-небудь брудні чоботи. Гострильник. Ну кому потрібен гострильник у нашому домі? Що гострити? Які ножі?

Вона входила у хвіртку один раз, а калатань серця до цього я відчував не менше ніж десять. Я не брешу. А потім, коли наставав її час і стрілка показувала полудень, воно навіть і не переставало калатати, аж поки без стуку, майже беззвучно, рівнялися з вікном туфлі з чорними замшевими накладками-бантами, стягнутими сталевими пряжками.

Деколи вона пустувала і, затримавшись біля другого віконця, стукотіла носком у скло. Я тієї ж миті опинявся біля цього вікна, але зникала туфля, чорний шовк, що заступав світло, зникав, — я йшов їй відчиняти.

Ніхто не знав про наш зв’язок, за це я вам ручаюся, хоча так ніколи й не буває. Не знав її чоловік, не знали знайомі. У старенькому особнячку, де мені належав цей підвал, знали, звичайно, бачили, що приходить до мене якась жінка, але імені її не знали.

—А хто ж вона така? — спитав Іван, напрочуд зацікавлений любовною історією.

Гість зробив жест, який означав, що він ніколи і нікому цього не скаже, і продовжив свою оповідь.

Іванові стало відомо, що майстер і незнайомка покохали одне одного так сильно, що стали нерозлучні. Іван уже ясно уявляв собі й дві кімнати в підвалі особнячка, в яких завжди були сутінки через бузок і паркан. Червоні потерті меблі, бюро, на ньому годинник, який видзвонює щопівгодини, і книжки, книжки від фарбованої підлоги до закіптюженої стелі, і грубу.

Іван дізнався, що його гість і таємна дружина вже в перші дні свого зв'язку дійшли висновку, що зіткнула їх на розі Тверської і провулка сама доля і що створені вони одне для одного навіки.

Іван довідався з розповіді гостя, як проводили день закохані. Вона приходила, і передусім надягала фартух, і у вузенькому передпокої, де була та сама раковина, якою пишався чомусь бідний хворий, на дерев’яному столі запалювала гасову плитку, і готувала сніданок, і накривала його в першій кімнаті на овальному столі. Коли йшли травневі громовиці й повз підсліпуваті вікна гомінко котилася у підворіття вода, загрожуючи залити останній притулок, закохані розпалювали грубу і пекли в ній картоплю.

Від картоплі шугала пара, чорне картопляне лушпиння бруднило пальці. У підвальчику лунав сміх, дерева в саду скидали з себе після дощу обламані гілочки, білі бруньки.

Коли минули громовиці й надійшло задушливе літо, у вазі з'явилися довгоочікувані й жадані для обох троянди.

Той, хто називав себе майстром, гарячково працював над своїм романом: цей роман поглинув і незнайомку.

—Я, далебі, часом починав ревнувати її до нього, — шепотів Іванові нічний гість, що прийшов із місячного балкона.

Запустивши у волосся тонкі пальці з гостро відточеними нігтями, вона нескінченно перечитувала написане, а перечитавши, пошила саме оцю шапочку. Часом вона сиділа навпочіпки біля нижніх полиць або стояла на стільці біля верхніх і ганчіркою витирала сотні запорошених книжкових спинок. Вона віщувала славу, вона квапила його і, власне, тоді стала називати майстром. Вона нетерпляче очікувала цих обіцяних, уже останніх, слів про п'ятого прокуратора Юдеї, співуче і голосно повторювала окремі фрази, які їй подобались, і казала, що в цьому романі її життя.

Його було дописано у серпні, віддано якійсь невідомій друкарці, і та передрукувала його в п’яти примірниках. І от, нарешті, настала мить, коли довелось полишити таємний притулок і вийти у життя.

—І я вийшов у життя, тримаючи його в руках, і тоді моє життя скінчилося, — прошепотів майстер, і похнюпив голову, і довго хиталася сумовита чорна шапочка з жовтою літерою «М». Він повів далі свою розповідь, проте вона стала дещо нескладною. Можна було зрозуміти лише одне: що тоді з гостем Івана сталася якась катастрофа.

—Я тоді вперше потрапив у світ літератури, але й тепер, коли все вже скінчилося і загибель моя — доконаний факт, згадую про нього з жахом! — урочисто прошепотів майстер і підніс руку. — Так, він надзвичайно вразив мене, ах, як вразив!

—Хто? — ледь чутно прошепотів Іван, боячись перебити схвильованого оповідача.

—Та редактор, я ж кажу вам, редактор. Так, отже, він прочитав. Він дивився на мене так, ніби мені щоку рознесло флюсом, якось косив очима у кут і навіть зніяковіло хихотнув. Він без потреби м’яв манускрипт і кахикав. Питання, які він ставив, здалися мені божевільними. Нічого не кажучи по суті роману, він питав мене, хто я такий і звідки взявся, чи давно пишу і чому про мене нічого не було чути раніше, і навіть поставив, як на мене, цілком ідіотське запитання: хто ж мене напоумив створити роман на таку дивну тему?

Нарешті він мені набрид, і я спитав руба, буде він друкувати роман чи не буде.

Тут він заметушився, почав щось мимрити і заявив, що одноосібно вирішити це питання не може, що з моїм твором мають ознайомитися інші члени редакційної колегії, а саме критики Латинський і Ариман, і літератор Мстислав Лаврович. Він просив мене прийти за два тижні.

Я прийшов за два тижні й був прийнятий якоюсь дівицею зі скошеними до носа від постійної брехні очима. —Це Лапшонникова, секретар редакції, — посміхнувшись, сказав Іван, який добре знав той світ, що його так гнівно описував гість.

—Можливо, — відрізав той, — так от, від неї я отримав свій роман, уже добряче заяложений і розшарпаний. Намагаючись не потрапляти своїми очима у мої, Лапшонникова повідомила мені, що редакцію забезпечено матеріалами на два роки наперед і тому питання про публікацію мого роману, як вона висловилася, «відпадає».

—Що я пам’ятаю після цього? — бурмотів майстер, потираючи скроню. — Так, обсипаний червоними пелюстками титульний аркуш і ще очі моєї подруги. Так, ті очі я пам’ятаю.

Розповідь Іванова гостя ставала дедалі більш плутаною, дедалі більше наповнювалася якимись недомовками. Він торочив щось про косий дощ і розпач у підвальному притулку, про те, що ходив іще кудись. Пошепки скрикував, що він анітрохи не звинувачує її — ту, яка штовхала його на боротьбу, о ні, не звинувачує!

Далі, як почув Іван, сталося дещо несподіване і дивне. Якось герой розгорнув газету і побачив у ній статтю критика Аримана, котра називалася «Вихватка ворога» і в котрій Ариман попереджав усіх і кожного, що він, тобто наш герой, учинив спробу протягнути до друку апологію Ісуса Христа.

—А, пам’ятаю, пам’ятаю! — скрикнув Іван. — Та я забув, як ваше прізвище!

—Облишмо, повторюю, моє прізвище, його немає більше, — відказав гість. — Річ не в тім. За день в іншій газеті за підписом Мстислава Лавровича виявилася друга стаття, автор якої пропонував ударити і міцно вдарити, по пилатчині й по тому богомазові, якому заманулося протягнути (знову те прокляте слово!) її до друку.

Остовпівши від цього нечуваного слова «пилатчина», я розгорнув третю газету. Тут було дві статті: одна — Латунського, а друга — підписана «Н.Е.». Запевняю вас, що твори Аримана і Лавровича могли видатися жартом у порівнянні з тим, що написав Латунський. Досить вам сказати, що називалася стаття Латунського «Войовничий старообрядець». Я так захопився читанням статей про себе, що не помітив, як вона (двері я забув зачинити) постала переді мною з мокрою парасолькою в руках і з мокрими ж газетами. Очі її пашіли вогнем, руки тремтіли і були холодні. Спершу вона кинулася мене цілувати, потім, стукаючи рукою об стіл, захриплим голосом сказала, що отруїть Латунського.

Іван якось зніяковіло покректав, але нічого не сказав.

—Насунулись безрадісні осінні дні, — продовжував гість, — химерна невдача з моїм романом немов забрала в мене частку душі. Власне кажучи, мені більше не було що робити, і я жив від побачення до побачення. І ось о тій порі зі мною щось сталося. Біс його знає, що, з цим Стравинський, мабуть, давно вже розібрався. Властиво, напала на мене туга і з’явилися якісь передчуття. Статті, зауважте, не припинялися. З перших я сміявся. Та що більше їх ставало, то більше змінювалося моє ставлення до них. Другою стадією була стадія подиву. Щось винятково фальшиве і непевне відчувалося буквально в кожному рядку цих статей, попри їхній грізний і впевнений тон. Мені видавалося — і я не міг позбутися цього враження, — що автори цих статей говорять не те, що хочуть сказати, і що їхня лють викликана саме цим. А незабаром, уявіть собі, настала третя стадія — страху. Ні, не страху перед цими статтями, зрозумійте, а страху перед іншими речами, що не мали нічого спільного з романом. Так, приміром, я став боятися темряви. Одне слово, настала стадія психічного захворювання. Мені здавалось, особливо коли я засинав, що якийсь дуже звивистий і холодний спрут своїми щупальцями підбирається просто до мого серця. І спати мені довелося зі світлом.

Моя кохана дуже змінилася (про спрута я їй, певна річ, не казав, та вона бачила, що зі мною коїться щось недобре), схудла, зблідла, перестала сміятися і щоразу просила мене пробачити їй те, що вона радила мені, аби я надрукував уривок. Вона казала мені, щоб я, кинувши все, поїхав на південь до Чорного моря, витративши на цю поїздку всі гроші, що залишилися від ста тисяч.

Вона була дуже наполегливою, а я, аби не сперечатися (щось підказувало мені, що не доведеться їхати до Чорного моря), обіцяв їй це зробити днями. Але вона сказала, що сама візьме мені квиток. Тоді я витягнув усі свої гроші, себто близько десяти тисяч карбованців, і віддав їй.

—Навіщо так багато? — здивувалася вона. Я сказав щось на кшталт того, що боюся злодіїв і прошу її поберегти гроші до мого від’їзду. Вона взяла їх, поклала до сумочки, стала цілувати мене і казати, що їй легше було б померти, ніж залишити мене в такому стані самого, але що на неї чекають, що вона скоряється необхідності, що прийде завтра. Вона благала мене не боятися нічого.

Це було в сутінки, в середині жовтня. І вона пішла. Я ліг на канапу й заснув, не засвітивши лампи. Прокинувся я від відчуття, що спрут мій тут.

Нишпорячи в темряві, я ледь зумів засвітити лампу. Кишеньковий годинник показував другу годину ночі. Я лягав напівхворим, а прокинувся хворим. Мені раптом здалося, що осіння темрява видушить скло, увіллється до кімнати, я захлинусь у ній, наче в чорнилі. Я встав людиною, яка вже не володіє собою. Я скрикнув, і мені спало на думку бігти до когось, хоча б до мого забудовника нагору. Я боровся з собою, мов божевільний. Мені вистачило сили дочвалати до груби і розпалити в ній вогонь. Коли вони затріщали і дверцята загрюкали, мені нібито стало легше. Я кинувся до передпокою і там засвітив світло, знайшов пляшку білого вина, відкоркував її і почав пити вино з шийки. Від цього жах дещо притупився — настільки принаймні, що я не побіг до забудовника і повернувся до груби. Я відчинив дверцята, що аж жар почав обпікати мені обличчя і руки, і шепотів:

—Здогадайся, що зі мною скоїлася біда… Прийди, прийди, прийди!..

Але ніхто не йшов. У грубі ревів вогонь, у вікна періщив дощ. Тоді сталося останнє. Я витягнув із шухляди столу важкі списки роману і чорнові зошити і почав їх палити. Це страшенно тяжко робити, бо списаний папір горить неохоче. Ламаючи нігті, я роздирав зошити, стовма вкладав їх між дровинами і коцюбою ворушив аркуші. Попіл часом перемагав мене, душив полум’я, але я боровся з ним, і роман, уперто пручаючись, усе ж гинув. Знайомі слова мигтіли переді мною, жовтизна невпинно підіймалася знизу догори по сторінках, але слова все-таки проступали й на ній. Вони зникали лише тоді, коли папір чорнів і я коцюбою несамовито добивав їх.

Тим часом у вікно хтось почав тихо шкрябатися. Серце моє стрибнуло, і я, зануривши останній зошит у вогонь, кинувся відчиняти. Цегляні сходинки вели з підвалу до дверей у подвір’я. Спотикаючись, я підбіг до них і тихо спитав:

—Хто там?

І голос, її голос, відповів мені:

—Це я…

Не пам’ятаючи як, я впорався з ланцюжком і ключем. Щойно вона увійшла, вона припала до мене, вся мокра, з мокрими щоками і розвіяним волоссям, тремтлива… Я міг вимовити лише одне слово:

—Ти… ти? — і голос мій урвався, і ми побігли вниз. Вона звільнилася в передпокої від пальта, і ми стрімко увійшли до першої кімнати. Тихо скрикнувши, вона голими руками викинула з груби на підлогу останнє, що там залишалося, стос, який зайнявся знизу. Дим тієї ж миті наповнив кімнату. Я ногами затоптав вогонь, а вона повадилася на канапу і заплакала невтримно й судомно. Коли вона втихла, я сказав:

—Я зненавидів цей роман, і я боюся. Я хворий. Мені страшно.

Вона підвелася і заговорила:

—Боже, який же ти хворий. За що це, за що? Але я тебе врятую, я тебе врятую. Та що ж це таке?

Я бачив її очі, що розпухли від диму й плачу, відчував, як холодні руки гладять мені чоло.

—Я тебе вилікую, вилікую, — бурмотіла вона, впиваючись мені у плечі, — ти відновиш його. Чому, чому я не залишила в себе один примірник!

Вона вишкірилася від люті, щось іще казала нерозбірливо. Потім, стиснувши губи, вона заходилась збирати й розгортати обгорілі аркуші. Це була якась глава з середини роману, не пам’ятаю яка. Вона ретельно склала обгорілі аркуші, загорнула їх у папір, перев'язала стрічкою. Усі її дії показували, що вона сповнена рішучості й опанувала себе. Вона зажадала вина і, випивши, заговорила спокійніше:

—Ось як доводиться платити за брехню, — казала вона, — і я більше не хочу брехати. Я залишилася б у тебе і зараз, але мені не хочеться робити це так. Я не хочу, щоб у нього назавжди закарбувалося в пам’яті, що я втекла від нього вночі. Він ніколи не чинив мені ніякого зла. Його викликали зненацька, в них на заводі пожежа. Та він незабаром повернеться. Я поясню йому все завтра вранці, скажу, що кохаю іншого, і назавжди повернуся до тебе. Відповідай мені: ти, може, не хочеш цього?

—Бідна моя, бідна, — сказав я їй, — я не допущу, аби ти це зробила. Зі мною буде недобре, і я не хочу, щоби ти гинула разом зі мною.

—Тільки ця причина? — спитала вона і наблизила свої очі до моїх.

—Тільки ця.

Вона страшенно пожвавішала, припала до мене, оповиваючи мою шию, і сказала:

—Я гину разом із тобою. Вранці я буду в тебе.

І от останнє, що я пам’ятаю в моєму житті, це смуга світла з мого передпокою, і в тій смузі світла розвіяне пасмо, її берет і сповнені рішучості очі. Ще пам’ятаю чорний силует на порозі зовнішніх дверей і білий пакунок.

—Я відпровадив би тебе, але мені вже несила йти самому назад, я боюся.

—Не бійся. Потерпи кілька годин. Завтра вранці я буду в тебе. — Це й були її останні слова в моєму житті. <...>

За чверть години після того, як вона залишила мене, до мене у вікна постукали…

Те, про що хворий шепотів на вухо Іванові, вочевидь, дуже хвилювало його. Судоми раз по раз сіпали його обличчя. В очах його плавав і метався страх і шал. Оповідач указував рукою кудись у бік місяця, який давно вже пішов із балкона. Лише тоді, коли затихли всі звуки назовні, гість відсунувся від Івана й заговорив голосніше:

—Так от, у середині січня, вночі, в тому ж самому пальті, але з обірваними ґудзиками, я щулився від холоду в моєму подвір’ї. Позаду мене були кучугури снігу, що закривали кущі бузку, а поперед мене і далі — ледь освітлені, закриті фіранками мої віконця; я припав до першого з них і прислухався — в кімнатах моїх грав патефон. Це все, що я розчув. Але розгледіти нічого не міг. Постоявши трохи, я вийшов за хвіртку до провулка. У ньому грала віхола. Собака, що кинувся мені під ноги, налякав мене, і я перебіг від нього на інший бік. Холод і страх, що став моїм постійним супутником, доводили мене до нестями. Йти мені було нікуди, і найпростіше, звичайно, було би кинутись під трамвай на тій вулиці, в яку виходив мій провулок. Здалеку я бачив ті наповнені світлом заледенілі ящики і чув їхній огидний скрегіт на морозі. Але, дорогий мій сусіде, вся штука полягала в тому, що страх володів кожною клітинкою мого тіла.

І точнісінько так, як собаки, я боявся й трамваю. Так, гіршої від моєї хвороби у цьому будинку немає, запевняю вас.

—Але ж ви могли знайти її і запитати, — сказав Іван, співчуваючи бідному хворому, — крім того, вона ж має ваші гроші? Адже вона їх, ясна річ, зберегла?

—Не сумнівайтеся в цьому, звісно, зберегла. Але ви, напевно, не розумієте мене? Або, радше, я втратив притаманну мені колись здатність описувати будь-що. Втім, я за нею не дуже шкодую, адже вона мені не придасться більше. Перед нею, — гість святобливо поглянув у пітьму ночі, — ліг би лист із божевільні. Хіба можна посилати листа, маючи таку адресу? Душевнохворий? Ви жартуєте, мій друже! Зробити її нещасною? На це я не здатний.

Іван не зумів заперечити, та мовчазний Іван співчував гостеві, вболівав за нього. А той кивав від муки своїх спогадів головою в чорній шапочці і казав так:

—Бідна жінка. Втім, маю надію, що вона забула мене!

—Але ви можете одужати… — несміливо сказав Іван.

—Я невиліковний, — спокійно відповів гість, — коли Стравинський каже, що поверне мене до життя, я йому не вірю. Він гуманна людина і просто хоче мене втішити. Втім, не заперечую, що мені тепер набагато краще. Так, отже, на чому, себто, я зупинився? Мороз, ці летючі трамваї. Я знав, що цю клініку вже відкрито, і через усе місто пішки пішов до неї. Божевілля! За містом я, напевно, замерз би, та мене врятувала несподіванка. Щось зламалося у вантажівці, я підійшов до шофера, це було кілометри чотири за заставою, і, на мій подив, він зглянувся на мене. Машина йшла сюди. І він повіз мене. Я відбувся тим, що відморозив пальці на лівій нозі. Та це вилікували. І ось уже четвертий місяць я тут. І знаєте, я вважаю, що тут дуже і дуже непогано. Не треба ставити перед собою великі плани, дорогий сусіде, це точно. Я ось, наприклад, хотів об’їхати всю земну кулю. Ну, що ж, виявляється, не судилося. Я бачу лише незначний клапоть цієї кулі. Гадаю, що це не найкраще, що є на ній, втім, повторюю, це не так уже й погано. Ось літо йде до нас. На балконі зав’ється плющ, як обіцяє Парасковія Федорівна. Ключі розширили мої можливості. Вночі буде місяць. Ах, він пішов! Свіжішає. Ніч валиться за північ. Мені час іти.

—Скажіть мені, а що було далі з Єшуа й Пилатом, — попросив Іван, — благаю, я хочу знати.

—Ах ні, ні, — болісно смикнувшись, відказав гість, — я згадати не можу без тремтіння про мій роман. Ваш знайомий з Патріарших зробив би це краще за мене. Дякую за розмову. До побачення.

І, перш ніж Іван опам’ятався, з тихим дзенькотом зачинилися грати і гість зник.

Далі змальовуються витівки Воландового почту. Наляканий ними, фіндиректор вар'єте Римський тікає з Москви.

Аналізуємо прочитане

1. Визначте найважливіші події в житті майстра.

2. Ким був майстер за освітою та за фахом? Яке це має значення у контексті його роботи над романом про Пилата?

3. Розкажіть про зустріч майстра та Маргарити. Які деталі цієї події вам запам’яталися? З чим порівнюється раптове зародження кохання між цими героями? Поясніть значення таких порівнянь.

4. Як у романі характеризується спільне життя майстра та Маргарити?

5. Яким чином життя майстра було зруйновано? Чому він кинув рукопис у вогонь?

Як герой сприймає своє становище у божевільні?

Подискутуємо?

6. Чи можна вважати, що атаки критиків духовно зламали майстра?

7. Чому, як ви гадаєте, саме Пилат став головним героєм роману майстра?

Філологічний майстер-клас

8. Знайдіть смисловий зв’язок між життєвими колізіями майстра та єрусалимськими подіями, які він описав у своєму творі.

9. Чому Булгаков замінив ім’я та прізвище свого героя словом «майстер»? Розкрийте сенс протиставлення «письменник — майстер».

10. Поясніть значення назви розділу «Поява героя».

Співтворче читання

11. Які наслідки, на вашу думку, матиме для Івана Бездомного зустріч із майстром?

12. Спрогнозуйте подальшу долю майстра.

ГЛАВА 16

СТРАТА

Сонце вже знижувалося над Лисою Горою, і гору цю було взято в подвійне оточення.

Та кавалерійська ала, що перерізала шлях прокураторові біля полудня, клусом вийшла до Хевронських воріт міста. Шлях для неї вже було підготовлено. Піхотинці каппадокійської когорти вичавили врізнобіч скупчення людей, мулів, верблюдів, і ала, трусячи клусом та здіймаючи до неба білі стовпи куряви, вийшла на перехрестя, де сходилися дві дороги: південна, що вела до Вифлеєма, і північно-західна — до Яффи. Ала помчала північно-західною дорогою. Тих самих каппадокійців було розсипано по краях дороги, вони заздалегідь зігнали з неї усі каравани, що квапилися на свято до Єршалаїма. Юрми богомольців стояли за каппадокійцями, полишивши свої тимчасові смугасті намети, роззіпнуті просто на траві. Пройшовши близько кілометра, ала випередила другу когорту Блискавичного легіону і першою підійшла, подолавши ще один кілометр, до підніжжя Лисої Гори. Тут вона спішилася. Командир розсипав алу на взводи, і вони оточили усе підніжжя невисокого пагорка, залишивши вільним тільки один підйом на нього з Яффської дороги.

Через деякий час за алою до пагорка прийшла друга когорта, піднялася на один ярус вище і вінцем оточила гору.

Нарешті підійшла кентурія під орудою Марка Шуробоя. Вона йшла, розтягнута двома лавами по краях дороги, а між тими лавами, під конвоєм таємної сторожі, їхали у возі троє засуджених з білими дошками на шиї, на кожній із яких було написано «Розбійник і бунтівник» двома мовами — арамейською і грецькою.

За возом засуджених прямували інші, навантажені щойно обтесаними стовпами з поперечинами, мотузками, лопатами, відрами і сокирами. На цих возах їхали шість катів. За ними верхи їхали кентуріон Марк, начальник храмової сторожі Єршалаїма і той самий чоловік у каптурі, з яким Пилат мав побіжну нараду в затемненій кімнаті в палаці.

Закінчувалася процесія солдатською лавою, а за нею вже йшло близько двох тисяч цікавих, що не злякалися пекельної спеки і бажали бути присутніми при захопливому видовищі. До цих цікавих з міста приєдналися тепер цікаві богомольці, котрих без перешкод пропускали у хвіст процесії. Під гучні вигуки глашатаїв, які супроводжували колону і кричали те, що близько полудня прокричав Пилат, вона втягнулася на Лису Гору.

Ала пропустила всіх у другий ярус, а друга кентурія пропустила нагору лише тих, хто був причетний до страти, а тоді, швидко маневруючи, розсіяла юрбу навколо всього пагорка, отож та опинилася поміж піхотним оточенням угорі й кавалерійським унизу. Тепер вона могла бачити страту крізь нещільну лаву піхотинців.

Отже, відколи процесія піднялася на гору, минуло понад три години, і сонце вже знижувалося над Лисою Горою, але спека ще була нестерпною, і солдати в обох оточеннях мучилися від неї, нудилися і в душі проклинали трьох розбійників, щиро бажаючи їм якнайшвидшої смерті. <...>

Ніхто не зробив спроби відбити засуджених ні в самому Єршалаїмі, наводненому військами, ні тут, на оточеному пагорку, і натовп повернувся до міста, бо насправді геть нічого цікавого не було у цій страті, а там, у місті, вже йшли приготування до великого свята Пасхи, що наставало ввечері.

Римська піхота у другому ярусі страждала ще більше, ніж кавалеристи. Кентуріон Шуробій єдине що дозволив солдатам — це зняти шоломи і накритися білими пов’язками, змоченими водою, але тримав їх стоячи й зі списами в руках. Сам він у такій же пов’язці, та не змоченій, а сухій, походжав неподалік від, і руки катів, не знявши навіть зі своєї сорочки накладних срібних лев’ячих морд, не знявши поножі, меча й ножа. Сонце било просто в кентуріона, не завдаючи йому жодної шкоди, і на лев’ячі морди не можна було глянути, очі виїдав сліпучий полиск срібла, немов закипілого на сонці. <...>

З північного боку пагорка Левій Матвій зі спотвореним від горя обличчям спостерігав за стратою свого вчителя Єшуа Га-Ноцрі.

Тепер, сидячи на камені, цей чорнобородий чоловік із загноєними від сонця і безсоння очима тужив. Він то зітхав, відкриваючи свій геть зношений у блуканнях, з блакитного перетворений на брудно-сірий таліф, і оголював ударені списом груди, якими стікав брудний піт, то в нестерпній муці зводив очі до неба, стежачи за трьома стерв’ятниками, що давно вже ширяли у височині великими колами у передчутті скорого бенкету, то втуплював безнадійний погляд у жовту землю і бачив на ній напівзруйнований собачий череп і ящірок, що бігали довкола нього.

Страждання чоловіка були настільки великі, що часом він промовляв сам до себе.

— Ох я й дурень! — бурмотів він, розгойдуючись на камені в душевному болю і нігтями дряпаючи смагляві груди. — Дурень, нерозумна жінка, боягуз! Падло я, а не людина!

Він замовкав, похнюплювався, згодом, напившись із дерев'яної фляги теплої води, оживав знову і хапався то за ніж, захований під таліфом на грудях, то за шматок пергаменту, що лежав перед ним на камені поруч із паличкою і пляшечкою з тушшю.

На цьому пергаменті вже було накидано записи:

«Збігають хвилини, і я, Левій Матвій, перебуваю на Лисій Горі, а смерті все немає!»

Далі:

«Сонце схиляється, а смерті немає».

Тепер Левій Матвій безнадійно записав гострою паличкою так:

«Боже! За що гніваєшся на нього? Пошли йому смерть».

Записавши це, він безслізно схлипнув і знову нігтями зранив собі груди. Причина відчаю Левія полягала у тій страшній невдачі, що спіткала Єшуа та його, і, крім того, у тій тяжкій помилці, котрої він, Левій, на його думку, припустився. Позавчора вдень Єшуа і Левій перебували у Вифанії під Єршалаїмом, де гостювали в одного городника, якому надзвичайно сподобалися проповіді Єшуа. Цілий ранок гості пропрацювали на городі, допомагаючи господарю, а надвечір збиралися йти холодком до Єршалаїма. Та Єшуа чомусь почав квапитися, сказав, що в нього у місті нагальна справа, і пішов близько полудня сам. От у цьому й полягала перша помилка Левія Матвія. Нащо, нащо він відпустив його самого!

Увечері Матвію йти до Єршалаїма не довелося. Якась несподівана і жахлива хвороба вразила його. Його затрусило, тіло його сповнилося вогнем, він став цокотіти зубами й щохвилини просив пити. Нікуди йти він не міг. Він повалився на попону в сараї городника і провалявся на ній до світанку п’ятниці, коли хвороба відпустила Левія так само несподівано, як і напала на нього. Хоч він був ще слабий і ноги його тремтіли, він у якомусь тужливому передчутті лиха розпрощався з господарем і вирушив до Єршалаїма. Там він довідався, що передчуття його не зрадило. Лихо сталося. Левій був у юрбі та чув, як прокуратор оголошував вирок.

Коли засуджених повели на гору, Левій Матвій біг поруч із лавою у натовпі цікавих, намагаючись якимсь чином непомітно дати знати Єшуа хоча б те, що він, Левій, тут, із ним, що він не кинув його на останній путі і що він молиться про те, аби смерть спіткала Єшуа чимскоріше. Та Єшуа, заглиблений у далечінь, туди, куди його везли, звичайно, Левія не бачив.

І ось, коли процесія пройшла близько півверсти дорогою, Матвієві, якого штовхали у натовпі біля самої лави, сяйнула проста і геніальна думка. І тієї ж миті через свою гарячковість він осипав себе прокляттями за те, що вона не прийшла раніше.

Солдати йшли не тісною лавою. Між ними були проміжки. За великої спритності і дуже тонкого розрахунку можна було, зігнувшись, проскочити між двома легіонерами, дістатися до воза і скочити на нього. Тоді Єшуа врятовано від мук.

Однієї миті досить, аби вдарити Єшуа ножем у спину, крикнувши йому: «Єшуа! Я рятую тебе і йду разом із тобою! Я Матвій, твій вірний і єдиний учень!»

А якби Бог благословив ще однією вільною миттю, можна було б встигнути заколотися й самому, уникнувши смерті на стовпі. А втім, останнє мало цікавило Левія, колишнього збирача податі. Йому було байдуже, як гинути. Він хотів одного — аби Єшуа, який не вчинив нікому в житті ані найменшого зла, уник тортур.

План був вже добрий, та річ у тім, що Левій ножа із собою не мав. Не мав він і жодної монети грошей.

Лютий на себе, Левій вибрався з юрби і побіг назад до міста. У розпаленій його голові стрибала лише одна гарячкова думка про те, як цієї ж миті у будь-який спосіб добути в місті ножа і встигнути наздогнати процесію.

Він добіг до міських воріт, в’юнячись у тісняві караванів, що їх усотувало в себе місто, і побачив ліворуч себе прочинені двері крамниці, де продавали хліб. Тяжко дихаючи після бігу розпеченою дорогою, Левій опанував себе, дуже статечно увійшов до крамниці, привітав господиню, що стояла за прилавком, попросив її зняти з полиці верхній коровай, який чомусь йому сподобався більше за інші, і, коли та відвернулася, мовчки і швидко взяв з прилавка те, краще від чого і бути не може, — вигостреного, наче бритва, довгастого хлібного ножа — і прожогом майнув з крамниці геть.

За кілька хвилин він знову був на яффській дорозі. Та процесії вже не було видно. Він побіг. Часом йому доводилося валитися просто в куряву і лежати нерухомо, аби віддихатися. Отак він лежав, вражаючи людей, що проїжджали на мулах і простували пішки до Єршалаїма. Він лежав, слухаючи, як калатає його серце не лише у грудях, але й у голові, у вухах. Віддихавшись трохи, він зривався на рівні ноги і біг далі, але щораз повільніше й повільніше. Коли він нарешті побачив закурену вдалині довгу процесію, вона була вже біля підніжжя пагорка.

— О Боже… — простогнав Левій, розуміючи, що він запізнюється. І він запізнився.

Коли спливла четверта година страти, муки Левія сягнули найвищого ступеня, і його охопив шал. Підвівшись з каменя, він жбурнув на землю марно, як він тепер гадав, украденого ножа, роздушив флягу ногою, залишивши себе без води, скинув з голови кефі, вчепився у своє рідке волосся і заходився проклинати себе.

Він проклинав себе, вигукуючи безглузді слова, гарчав і плювався, клянучи свого батька й матір, що породили на світ дурня.

Побачивши, що клятьба не діє і нічого від цього на осонні не змінюється, він стиснув сухі кулаки, замружився, підніс їх до неба, до сонця, що сповзало дедалі нижче, подовжуючи тіні і йдучи, щоб впасти у Середземне море, і зажадав від Бога негайного дива. Він жадав, аби Бог тієї ж миті послав Єшуа смерть.

Розплющивши очі, він пересвідчився у тому, що на пагорку все без змін, окрім того, що блискотливі плями на грудях кентуріона погасли. Сонце посилало проміння у спини страчуваних, звернених обличчями до Єршалаїма. Тоді Левій закричав:

— Проклинаю тебе, Боже!

Захриплим голосом він кричав про те, що переконався у несправедливості Бога і вірити йому більше не збирається.

— Ти глухий! — гарчав Левій. — Якби ти не був глухий, ти почув би мене і вбив його тієї ж миті.

Мружачись, Левій чекав на вогонь, що впаде з неба і вразить його самого. Цього не сталося, і, не розклепивши повік, Левій продовжував вигукувати дошкульні й образливі промови до неба. Він кричав про цілковите своє розчарування і про те, що існують інші боги й релігії. Так, інший бог не дозволив би того, ніколи не дозволив би, щоби людину, отаку, як Єшуа, було спалювано сонцем на стовпі.

— Я помилявся! — кричав геть захриплий Левій. — Ти бог зла. Чи твої очі зовсім закрив дим від курильниць храмів, а вуха твої перестали чути будь-що, крім трубних звуків священиків? Ти не всемогутній бог. Ти чорний бог. Проклинаю тебе, боже розбійників, їхній покровитель і душа!

Тут щось дмухнуло в обличчя колишньому збирачеві, щось зашелестіло в нього під ногами. Дмухнуло ще раз, і тоді, розплющивши очі, Левій побачив, що все на світі, чи то під впливом його проклять, чи з інших якихось причин, змінилося. Сонце зникло, не дійшовши до моря, в якому тонуло щовечора. Поглинувши його, небом із заходу здіймалася грізно й невпинно грозова хмара. Краї її вже закипали білою піною, чорне димне черево відсвічувало жовтим. Хмара вуркотала, і з неї раз по раз соталися вогненні нитки. Яффською дорогою, вбогою і томською долиною над наметами богомольців, гнані несподіваним вітром, летіли стовпи куряви.

Левій замовк, намагаючись збагнути, чи принесе гроза, що зараз накриє Єршалаїм, хоч якусь зміну в долі нещасного Єшуа. І цієї ж хвилини, дивлячись на нитки вогню, що розкроювали хмару, почав просити, аби блискавка влучила у стовп Єшуа. У каятті, дивлячись у чисте небо, яке ще не зжерла хмара і в якому стерв’ятники лягали на крило, щоб уникнути грози, Левій подумав, що нестямно поквапився зі своїми прокляттями. Тепер Бог не послухає його.

Звернувши свій погляд до підніжжя пагорка, Левій наче прикувався до того місця, де стояв розсипаний кавалерійський полк, і побачив, що там сталися значні зміни. З висоти Левію вдалося добре розгледіти, як солдати метушилися, висмикуючи списи із землі, як накидали на себе плащі, як коногони бігли до дороги підтюпцем, ведучи за поводи вороних коней. Полк знімався, це було зрозуміло. Левій, захищаючись рукою від куряви, яка била в лице, відпльовуючись, намагався збагнути, що би це мало означати, що кавалерія збирається піти? Він перевів погляд трохи вище і розгледів фігурку в багряній військовій хламіді, яка підіймалася до майдану страт. І тут від передчуття радісного кінця похололо серце колишнього збирача.

Той, хто піднімався на гору на п’ятій годині страждань розбійників, був командиром когорти, що прискакав з Єршалаїма у супроводі ординарця. Лава солдатів від помаху руки Шуробоя розімкнулася, і кентуріон відсалютував трибунові. Той, відвівши Шуробоя, щось прошепотів йому. Кентуріон удруге відсалютував і рушив до груп катів, що сиділи на каменях біля підніжжя стовпів. А трибун попрямував до того, хто сидів на триногому табуреті, і той шанобливо підвівся назустріч трибунові. І йому щось неголосно сказав трибун, і обидва вони пішли до стовпів. До них приєднався і начальник храмової сторожі.

Шуробій, бридливо покосившись на брудне дрантя, що лежало на землі біля стовпів, дрантя, яке донедавна було вбранням злочинців і від якого відмовились кати, відкликав двох із них і наказав:

— За мною!

З найближчого стовпа долинала хрипка безглузда пісенька. Повішений на ньому Гестас до кінця третьої години страти збожеволів од мух і сонця і тепер тихо співав щось про виноград, але головою, покритою чалмою, зрідка все-таки похитував, і тоді мухи мляво підіймалися з його обличчя, а потім верталися на нього знов.

Дісмас на другому стовпі страждав більше за двох інших, бо його не долала непам’ять: він хитав головою часто і мірно, то вправо, то вліво, аби вухом вдаряти по плечу.

Щасливішим за двох інших був Єшуа. Вже в першу годину він почав умлівати, а потім і зовсім впав у непам'ять, повісив голову в розмотаній чалмі. Мухи й сліпні тому цілковито обліпили його, аж обличчя зникло під чорною ворушкою масою. У пахвах, й на животі, й попід пахвами сиділи жирні сліпні та смоктали жовте оголене тіло. Покірливий жестам людини в каптурі, один із катів узяв списа, а другий приніс до стовпа відро й губку. Перший з катів підняв списа і постукав ним спочатку по одній, потім по другій руці Єшуа, що їх було витягнуто і прив’язано мотузками до поперечини стовпа. Тіло з випнутими ребрами здригнулося. Кат провів кінцем списа по животу. Тоді Єшуа підвів голову, і мухи з гудінням знялися, і відкрилося обличчя повішеного, розпухле від укусів, із замулилими очима, невпізнанне обличчя.

Розліпивши повіки, Ґа-Ноцрі глянув додолу. Очі його, зазвичай ясні, тепер були мутнуваті.

«Ґа-Ноцрі!» — сказав кат.

Ґа-Ноцрі ворухнув спухлими губами і озвався хрипким розбійницьким голосом:

«Чого тобі треба? Навіщо ти дійшов до мене?»

«Пити!» — сказав кат, і просякнута водою губка на кінці списа піднялася до губ Єшуа. Радість сяйнула в його очах, він припав до губки і з жадобою почав усмоктувати вологу. З сусіднього стовпа долинув голос Дісмаса:

«Несправедливість! Я такий самий розбійник, як і він.»

Дісмас напружився, та ворухнутися не зміг, руки його у трьох місцях на поперечині тримали мотузкові кільця. Він утягнув живота, нігтями вчепився в кінці поперечини, голову тримав оберненою до стовпа Єшуа, злоба палала в очах Дісмаса.

Хмара куряви накрила майдан, сильно потемнішало. Коли куряву віднесло, кентуріон крикнув:

«Мовчати на другому стовпі!»

Дісмас замовк. Єшуа відірвався від губки і, намагаючись, аби голос його звучав лагідно і переконливо, але не домігшись цього, хрипко попросив ката:

«Дай напитися йому.»

Темнішало дедалі більше. Хмара залила вже півнеба, рвучись до Єршалаїму, білі запінені хмарини неслися попереду напоєної чорною вологою й вогнем хмари. Блиснуло і вдарило над самим пагорбом. Кат зняв губку зі списа.

«Слав великодушного Демона!» — урочисто прошепотів він і тихенько штрикнув Єшуа в серце. Той тіпнувся, прошепотів:

«І це не...»

Кров побігла його животом, нижня щелепа судомно здригнулася, і голова його повисла.

Коли грім ударив удруге, кат уже напоїв Дісмаса і з тими ж словами:

«Слав Демона!» — вбив і його.

Гестас, позбавлений розуму, перелякано скрикнув, щойно кат опинився коло нього, але, коли губка торкнулася його губ, прогарчав щось і вчепився в неї зубами. За кілька секунд обвисло і його тіло, скільки дозволяли мотузки.

Чоловік у каптурі йшов слідом за катом і кентуріоном, а за ним простував начальник храмової сторожі. Зупинившись біля першого стовпа, чоловік у каптурі пильно оглянув скривавленого Єшуа, торкнувся білою рукою ступні і мовив до супутників:

«Мертвий.»

Те саме повторилося й біля двох інших стовпів.

Після цього трибун дав знак кентуріону і, повернувшись, почав спускатися з вершини разом з начальником храмової сторожі та чоловіком у каптурі. Насунулася напівтемрява, і блискавки прошивали чорне небо. З нього раптом порснуло вогнем, і крик кентуріона: «Знімай лаву!» — потонув у гуркоті. Щасливі солдати кинулися бігти з пагорба, надягаючи шоломи.

Пітьма закрила Єршалаїм.

Злива ринула раптово і накрила когорти на півдорозі на пагорбі. Вода обрушилася так страшно, що, коли солдати бігли вниз, їм навздогін уже летіли шалені потоки. Солдати ковзали і падали на розгрузлій глині, кваплячись на рівну дорогу, якою — вже ледь видима в пелені води — простувала до Єршалаїма пішки мокра кіннота. За кілька хвилин у димному вареві грози, води й вогню на пагорбі залишився лише один чоловік.

Стискаючи немарно вкраденим ножем, зриваючись зі слизьких уступів, чіпляючись будь за що, деколи повзом на колінах, він рвався до стовпів. Він то зникав у суцільній імлі, то раптом виринав, освітлений мерехтливим світлом.

Допавши до стовпів, уже по кісточки у воді, він здер з себе обважнілий, просочений водою таліф, лишився в одній сорочці й прихилився до ніг Єшуа. Він перерізав мотузки на гомілках, піднявся на нижню поперечину, обійняв Єшуа і звільнив руки від верхніх пут. Голе вологе тіло Єшуа обрушилося на Левія і повалило його на землю. Левій одразу ж хотів взяти його на плечі, але якась думка зупинила його. Він лишив на землі у воді тіло із закинутою головою і розкиданими руками і побіг, роз’їжджаючись у глевкій глині ногами, до інших стовпів. Він перерізав мотузки й на них, і два тіла звалилися на землю.

Минуло кілька хвилин, і на вершині пагорба залишилися тільки ці два тіла та три порожні стовпи. Вода била й перегортала ці тіла.

Ані Левія, ані тіла Єшуа на верхівці пагорба уже не було. <...>

ЧАСТИНА ДРУГА

ГЛАВА 19

МАРГАРИТА

За мною, читачу!

Хто сказав тобі, що немає на світі справжнього, вірного, вічного кохання? Хай відріжуть брехунові його паскудного язика!

За мною, мій читачу, і тільки за мною, і я покажу тобі таке кохання!

Ні, майстер помилявся, з гіркотою кажучи Іванові в лікарні в ту мить, коли ніч перевалювала за північ, що вона забула його. Цього бути не могло. Вона його, звичайно, не забула.

Передусім відкриємо таємницю, якої майстер не забажав відкрити Іванові. Кохану його звали Маргаритою Миколаївною. Усе, що майстер говорив про неї бідолашному поету, було щирою правдою. Він описав свою кохану правильно. Вона була вродливою й розумною. До цього треба додати ще одне: достеменно можна сказати, що багато жінок усе, що хочете віддали б за те, аби проміняти своє життя на життя Маргарити Миколаївни. Бездітна тридцятирічна Маргарита була дружиною визначного фахівця, який до того ж зробив надзвичайно важливе відкриття державного значення. Чоловік її був молодий, гарний, добрий, чесний і обожнював свою дружину. Маргарита Миколаївна зі своїм чоловіком удвох займали весь верх прекрасного особняка в саду в одному з провулків поблизу Арбата. Чарівне місце! Будь-хто може в цьому переконатися, коли забажає попрямувати до нього сам. Хай звернеться до мене, я скажу йому адресу, вкажу дорогу — особняк стоїть цілісінький ще й досі.

Маргарита Миколаївна не відчувала потреби в грошах. Маргарита Миколаївна могла купити все, що їй до вподоби. Серед знайомих її чоловіка траплялися цікаві люди. Маргарита Миколаївна ніколи не доторкалася до примуса. Маргарита Миколаївна не знала жахів життя у спільній квартирі. Одне слово... вона була щасливою? Жодної миті! Відтоді як дев’ятнадцятирічною вона вийшла заміж і потрапила до особняка, вона не знала щастя. Боги, боги мої! Що ж потрібно було цій жінці?! Що потрібно було цій жінці, в очах якої завжди горів якийсь незбагненний вогник, що потрібно було цій зизуватій відьмі, котра тоді навесні прикрасила себе мімозами? Не знаю. Мені невідомо. Вочевидь, вона казала правду, їй потрібен був він, майстер, і аж ніяк не готичний особняк, і не окремий сад, і не гроші. Вона кохала його, вона казала правду.

Навіть у мене, правдивого оповідача, але сторонньої людини, стискається серце від думки про те, що відчула Маргарита, коли прийшла другого дня до будиночка майстра, на щастя, не встигнувши переговорити з чоловіком, який не повернувся у призначений час, і збагнула, що майстра вже нема. Вона зробила все, щоб вивідати що-небудь про нього і, звичайно, не вивідала нічого. Тоді вона повернулася до особняка й зажила на тому ж місці.

Та щойно зник брудний сніг із тротуарів та бруківок, щойно повіяло у кватирки гнилуватим та тривожним вітром весни, Маргарита Миколаївна затужила гірше, ніж узимку. Вона часто плакала потай довгим і болісним плачем. Вона не знала, кого кохає: живого чи мертвого? І що далі йшли безпорадні дні, то частіше, особливо в сутінках, їй спадало на думку, що її зв’язано з мертвим.

Треба було або забути його, або самій померти. Адже не можна було так нидіти. Не можна! Забути його, за будь-яку ціну забути! Але він не забувається, от в чому лихо.

«Так, так, так, та сама помилка!» — казала Маргарита, сидячи біля груби і дивлячись у вогонь, запалений у пам’ять того вогню, що горів тоді, коли він писав Понтія Пілата. — «Навіщо я тоді вночі пішла від нього? Навіщо? Адже це божевілля! Я повернулася другого ж дня, чесно, як обіцяла, та було вже пізно. Так, я повернулася, як нещасний Левій Матвій, надто пізно!»

Усі ці слова були, звичайно, недоладні, бо насправді що змінилося б, якби вона тієї ночі залишилася в майстра? Хіба вона врятувала би його? Смішно! — вигукнули б ми, та ми цього не зробимо перед доведеною до розпачу жінкою.

Того самого дня, коли відбувалася безглузда веремія, спричинена появою чорного мага в Москві, у п’ятницю, коли вже було вигнано назад, до біса Берліозового дядька, коли було заарештовано бухгалтера і сталося ще безліч інших найдурніших і незрозумілих речей, Маргарита прокинулася близько полудня у своїй спальні, що виходила ліхтарем на башту особняка.

Прокинувшись, Маргарита не заплакала, як не бувало часто, бо прокинулася з передчуттям, що сьогодні нарешті щось станеться. Вловивши це передчуття, вона заходилася підігрівати й ростити його у своїй душі, побоюючись, аби воно її не полишило.

«Я вірую!» — шепотіла Маргарита врочисто. — «Я вірую! Щось станеться! Не може не статися, бо за віщо ж насправді мені послано довічну муку? Визнаю, що я брехала, й обманювала, і жила таємним життям, прихованим від людей, та все ж не можна за це карати так жорстоко. Щось трапиться неодмінно, бо не буває так, аби що-небудь тягнулося вічно. А крім того, мій сон був віщий, за це я ручаюся.»

Так шепотіла Маргарита Миколаївна, дивлячись на червоногарячі штори, що наливалися сонцем, тривожно вдягаючись та розчісуючи перед потрійним люстром коротке завиване волосся.

Сон, що наснився цієї ночі Маргариті, направду був надзвичайний. Річ у тім, що під час своїх зимових страждань вона ніколи не бачила уві сні майстра. Вночі він полишав її, і каралася вона лише в денні години. А тут наснився. <...>

«Сон цей може означати лише одне з двох, — міркувала сама із собою Маргарита Миколаївна, — якщо він мертвий і поманив мене, то це означає, що він приходить по мене, і я невдовзі помру. Це дуже добре, бо тоді стражданням моїм настане кінець. Або він живий, тоді сон може означати лише одне: що він нагадує мені про себе. Він хоче сказати, що ми ще побачимося. Так, ми побачимося дуже скоро». <...>

Випивши чаю, вона пішла до темної, без вікон, кімнати, де у двох великих шафах зберігалися валізи й різний мотлох. Присівши навпочіпки, вона відчинила нижню шухляду першої з шаф і з-попід шовкових обрізків видобула те найцінніше, що мала в житті. У руках Маргарити опинився старий альбом із брунатної шкіри, в якому була фотографічна картка майстра, книжка ощадної каси із внеском у десять тисяч на його ім’я, розпластані між аркушиками папіросного паперу пелюстки засохлої троянди і частина зошита у цілий аркуш, надрукованого на машинці та з обгорілим нижнім краєм.

Повернувшись і з цим багатством до своєї спальні, Маргарита Миколаївна прилаштувала на тристулковому люстрі фотографію і просиділа близько години, тримаючи на колінах знівечений вогнем зошит, перегортаючи його й перечитуючи те, в чому після спалення не було ні початку, ні кінця: «...Пітьма, що насунулася із Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто. Зникли висячі мости, що з’єднують храм із страшною Антипілатовою вежею, опустилася з неба безодня й залила крилатих богів над гіподромом. Хасмонейський палац зі стрільницями, базари, провулки, стави... Пропав Єршалаїм — велике місто, — наче й не існував він на світі...»

Маргариті хотілося читати далі, та далі нічого не було, крім нерівних звуглілих торочок.

Утираючи сльози, Маргарита Миколаївна залишила зошит, лікті поклала на піддзеркальний столик і, відбиваючись у люстрі, довго сиділа, не зводячи очей із фотографії. Потім сльози висохли. Маргарита ретельно склала своє майно, і за кілька хвилин його було знову заховано під шовковим шматтям, і з брязкотом у темній кімнаті зачинився замок. <...>

Маргарита надягла пальто й вийшла прогулятися. Біля Кремлівського муру вона присіла на лавку й побачила похоронну процесію: це московські літератори проводжали в останню путь Берліоза. Незнайомець, котрий несподівано з'явився поруч із нею й представився як Азазелло, запросив Маргариту на вечірку до невідомого їй іноземця. Почувши, що там вона може отримати звістку про майстра, Маргарита погодилася на сумнівне запрошення. Азазелло дав їй крем, яким вона мала намаститися, перш ніж вирушати на бал.

ГЛАВА 20

КРЕМ АЗАЗЕЛЛО

Місяць у вечірньому чистому небі висів повний, його було видно крізь гілля клена. Липи і акації розмалювали землю в саду складним візерунком плям. Тристулкове вікно у ліхтарі, відкрите, але затягнуте шторою, світилося шаленим електричним світлом. У спальні Маргарити Миколаївни горіли всі вогні й освітлювали повний розгардіяш у кімнаті. На ліжку на ковдрі лежали сорочки, панчохи й білизна, зібгана білизна валялася просто на підлозі поруч із роздушеною у хвилюванні коробкою папірос.

Туфлі стояли на нічному столику поряд із недопитою чаїнкою кави і попільничкою, в якій курився недопалок, на спинці стільця висіла чорна вечірня сукня. У кімнаті пахло парфумами, крім того, до неї долинав звідкілясь запах розжареної праски.

Маргарита Миколаївна сиділа перед трюмо в купальному халаті, накинутому на голе тіло, і в замшевих чорних туфлях. Золотий браслет з годинником лежав перед Маргаритою Миколаївною поруч з коробочкою, одержаною від Азазелло, і Маргарита не зводила погляду з циферблата. Часом їй починало здаватися, що годинник зламався і стрілки не рухаються. Та вони рухалися, хоча й дуже повільно, наче прилипаючи, і нарешті довга стрілка впала на двадцять дев’яту хвилину по дев'ятій. Серце Маргарити страшенно закалатало, вона навіть не змогла одразу взятися за коробочку. Опанувавши себе, Маргарита відкрила її і побачила в коробочці масний жовтуватий крем. Їй здалося, що він тхне болотяною тванню. Кінчиком пальця Маргарита виклала невеликий мазочок крему на долоню, від цього ще сильніше запахло болотяними травами і лісом, і потім долонею почала втирати крем у чоло, у щоки. Крем легко мазався, і, як здалося Маргариті, одразу ж випаровувався. Зробивши кілька втирань, Маргарита зазирнула у дзеркало й упустила коробочку просто на скло годинника, від чого воно вкрилося тріщинами. Маргарита закрила очі, потім глянула ще раз і буйно розреготалася.

Вищипані по краях у ниточку пінцетом брови згустилися і чорними рівними дугами лягли над зазеленілими очима. Тонка вертикальна зморшка, що, перерізавши перенісся, з'явилася тоді, у жовтні, коли зник майстер, безслідно зникла. Щезли й жовтенькі тіні біля скронь, і дві ледь помітні сіточки біля зовнішніх кутиків очей. Шкіра щік налилася рівною рожевою барвою, чоло стало білим і чистим, завите волосся розвилося.

На тридцятирічну Маргариту із дзеркала дивилася від природи кучерява чорноволоса жінка років двадцяти, яка невгамовно реготала і шкірила зуби. Нареготавшись, Маргарита одним стрибком вискочила з халата, щедро зачерпнула легкого жирного крему і сильними мазками почала втирати його у шкіру тіла. Воно одразу ж порожевіло й розпашіло. Потім миттю, наче з мозку вихопили голку, втихла скроня, що нила весь вечір після побачення в Олександрійському саду, м’язи рук і ніг зміцніли, а тіло Маргарити втратило вагу.

Вона підстрибнула і повисла в повітрі невисоко над килимом, потім її повільно потягнуло додолу, вона опустилася.

— Оце так крем! Оце так крем! — закричала Маргарита, кидаючись в крісло.

Втирання змінили її не лише зовні. Тепер у кожній часточці її тіла скипала радість, яку вона відчула, мов колючі бульбашки. Маргарита здалася собі вільною, вільною від усього. Крім того, вона зрозуміла з усією ясністю: власне, сталося те, що ще ранком підказувало передчуття, і вона полишає особняк та колишнє своє життя назавжди. Але від цього колишнього життя все ж відкололася одна думка про те, що треба виконати тільки один останній обов'язок перед початком чогось нового, надзвичайного, яке тягнуло її догори, в повітря. І вона, як була гола, зі спальні, раз по раз злітаючи в повітря, перебігла до кабінету чоловіка й, засвітивши там, кинулася до письмового столу. На вирваному з блокнота аркуші вона без помарок швидко та крупно написала записку:

«Пробач мені і якомога швидше забудь. Я тебе залишаю навіки. Не шукай мене, бо марно. Я стала відьмою від горя й лиха, що спіткали мене.

Час іти. Прощавай.»

Маргарита».

З полегкістю на серці Маргарита прилетіла до спальні, і слідом за нею туди вбігла Наталка, навантажена речами. Тієї ж миті всі ці речі, дерев’яні плічка з сукнею, мережані хустки, сині шовкові туфлі на ремінцях і панчішки — усе це посипалося на підлогу, і Наталка сплеснула звільненими руками.

— Що, гарна? — крикнула захриплим голосом Маргарита Миколаївна.

— Як же не? — шепотіла Наталка, задкуючи. — Як ви це робите, Маргарито Миколаївно?

— Це крем! Крем, крем! — відповіла Маргарита, вказуючи на блискучу золоту коробку і повертаючись перед дзеркалом.

Наталка, забувши про зім’яту сукню, що валялася на підлозі, підбігла до трюмо й жадібними, палаючими очима втупилась у залишок мазі. Губи її щось шепотіли. Вона знову повернулася до Маргарити і промовила з якимсь благоговінням:

— Шкіра ж бо! Шкіра, га? Маргарито Миколаївно, адже ваша шкіра світиться. Але тут вона схаменулася, підбігла до сукні, підняла її й почала обтрушувати.

— Облиште! Облиште! — кричала їй Маргарита. — До біса її, все облиште! А втім, ні, беріть її собі на згадку. Усе забирайте, що є в кімнаті.

Наче несповна розуму, нерухома, Наталка деякий час дивилася на Маргариту, потім повисла в неї на шиї, цілуючи й вигукуючи:

— Атласна! Світиться! Атласна! А брови ж бо, брови!

— Беріть увесь мотлох, беріть парфуми і тягніть до себе у скриню, ховайте, — кричала Маргарита, — та коштовностей не беріть, бо вас у крадіжці звинуватять.

Наталка згребла у клунок, що їй потрапило під руку, сукні, туфлі, панчохи і блузки, і побігла геть із спальні. <...>

Тим часом за спиною Маргарити в спальні грянув телефон. Маргарита зірвалася з підвіконня і схопила слухавку.

— Говорить Азазелло, — сказали у слухавці.

— Любий, любий Азазелло! — скричала Маргарита.

— Вже час! Вилітайте, — мовив Азазелло у слухавці, і з тону його було чути, що йому приємне щире, радісне поривання Маргарити, — коли пролітатимете над ворітьми, крикніть: «Невидима!» Потім політайте над містом, щоб призвичаїтись, а згодом — на південь, геть із міста, і просто на річку. На вас чекають!

Маргарита повісила слухавку, і тут у сусідній кімнаті щось дерев’яно зашкандибало й стало битися у двері. Маргарита розчинила їх, і щітка для підлоги щетиною догори, танцюючи, влетіла до спальні. Кінцем своїм вона вибивала дрібочки, брикалася й рвалася у вікно. Маргарита заверещала від захвату і скочила на щітку верхи. Лише тепер у вершниці майнула думка про те, що вона в тій метушні забула одягнутися. Вона щодуху підскочила до ліжка й схопила перше-ліпше, якусь блакитну сорочку. Махнувши нею, наче штандартом, вона вилетіла у вікно. І вальс над садом вдарив сильніше. <...>

— Прощавайте назавжди! Я відлітаю, — кричала Маргарита, заглушуючи вальс.

Маргарита обернулася, щоб востаннє глянути на особняк, де вона так довго мучилася, і побачила в палаючому вікні отетеріле обличчя Наталки.

— Прощавай, Наталко! — прокричала Маргарита і пересмикнула щітку. — Невидима, невидима, — і ще голосніше крикнула вона і поміж гілок клена, що хльоснули її по обличчю, перелетівши ворота, вилетіла у провулок.

І за нею полетів геть-чисто знавіснілий вальс.

■ Слідом за Маргаритою кремом Азазелло скористалася її домогосподарка Наталка. За кілька хвилин вона теж перетворилася на відьму й, сівши на сусіда, котрий у цю чарівну ніч став боровом, полетіла на шабаш нечистої сили. •

ГЛАВА 21

ПОЛІТ

Невидима й вільна! Невидима й вільна! Пролетівши своїм провулком, Маргарита потрапила у другий, що перетинав перший під прямим кутом. <...>

Третій провулок вів просто до Арбата. Тут Маргарита цілком призвичаїлася до керування щіткою, зрозуміла, що та слухається найменшого дотику рук або ніг і що, летячи над містом, треба бути дуже уважною і не надто бешкетувати. Крім того, вже в провулку стало цілком зрозуміло, що перехожі літунку не бачать. Ніхто не задирав голови, не кричав «дивись, дивись!», не сахався вбік, не вищав і не зомлівав, не реготав диким сміхом, <...>

У кінці провулка її увагу привернуло розкішне громадище восьмиповерхової, мабуть, щойно спорудженої кам’яниці. Маргарита пішла донизу і, приземлившись, побачила, що фасад кам’яниці викладено чорним мармуром, що двері широкі, що за їхнім склом видніється кашкет із золотим галуном і ґудзики швейцара і що над дверима золотом виведено напис: «Будинок Драмліту».

Маргарита знайшла тут квартиру Латунського й, оскільки нікого не було вдома, проникла всередину крізь вікно.

Так, кажуть, що й досі критик Латунський полотніє, пригадуючи цей страшний вечір, і досі з благоговінням вимовляє ім’я Берліоза. Достоту не відомо, якою темною й мерзенною кримінальщиною міг ознаменуватися цей вечір, адже після повернення Маргарити з кухні в руках у неї опинився важкий молоток.

Нага і невидима літунка стримувала й умовляла себе, руки її трусилися від нетерпіння. Ретельно прицілившись, Маргарита вдарила по клавішах рояля, і по всій квартирі пронеслося перше жалісне квиління. Несамовито кричав ні в чому не винний беккерівський кабінетний інструмент. Клавіші в ньому провалилися, кістяні накладки летіли в усі боки. Інструмент гудів, вив, хрипів, дзвенів. Зі звуком револьверного пострілу тріснула під ударом молотка верхня полірована дека. Важко дихаючи, Маргарита рвала і м’яла молотком струни. Нарешті, втомившись, бухнулась у крісло, щоб віддихатися.

У ванній страшенно гуділа вода, і в кухні також. «Здається, вже полилося на підлогу», — подумала Маргарита й додала вголос:

— А втім, розсиджуватися нема чого.

З кухні до коридору вже біг потік. Шльопаючи босими ногами у воді, Маргарита відрами носила з кухні воду до кабінету критика й виливала її в шухляди письмового столу. Потім, розламавши молотком двері шафи у цьому ж кабінеті, кинулася до спальні. Розбивши дзеркальну шафу, вона витягла з неї костюм критика і втопила його у ванні. Повну чорнильницю чорнила, захоплену в кабінеті, вона вилила у пишно збите двоспальне ліжко у спальні. Руйнування, яке вона чинила, приносило їй жагучу насолоду, але при тому їй весь час здавалося, що результати виходять якісь мізерні. Тому вона стала робити казна-що. Вона розбивала вазонки з фікусами в тій кімнаті, де був рояль. Не закінчивши цього, повернулася до спальні й кухонним ножем різала простирадла, розбивала засклені фотографії. Втоми вона не відчувала, і тільки піт стікав по ній струмками. <...>

— Ну, задзвонили, час збиратися, — сказала Маргарита. Вона сіла на щітку, прислухаючись до того, як жіночий голос кричить у шпарку дверей:

— Відчиніть, відчиніть! Душо, відчиніть! У вас, чи що, вода тече? Нас залило.

Маргарита піднеслася на метр вгору і вдарила по люстрі. Дві лампочки розірвало, і в усі боки полетіли підвіски. Крики у шпарці припинилися, на сходах почулося тупотіння. Маргарита вилетіла у вікно, опинилася ззовні, розмахнулася несильно і молотком вдарила у скло. Воно схлипнуло, і облицьованою мармуром стіною каскадом побігли додолу уламки. Маргарита підібралася до наступного вікна. Далеко внизу забігали тротуаром люди, з двох машин, що стояли біля під’їзду, одна загула і від'їхала. Покінчивши з вікнами Латунського, Маргарита полетіла до сусідньої квартири. Удари стали частішими, провулок наповнився дзвоном і грюкотом. <...>

І несподівано дикий розгром припинився. Сковзнувши до третього поверху, Маргарита зазирнула до крайнього вікна, завішаного легенькою темною шторкою. У кімнаті горіла слабенька лампочка під ковпачком. У маленькому ліжку із сітковими боками сидів хлопчик років чотирьох і злякано прислухався. Дорослих нікого не було в кімнаті. Напевно, всі вибігли з квартири.

— Шиби б'ють, — промовив хлопчик і покликав: — Мамо!

Ніхто не озвався, і тоді він сказав:

— Мамо! Я боюся.

Маргарита відкинула шторку і влетіла у вікно.

— Я боюся, — повторив хлопчик і затремтів.

— Не бійся, не бійся, маленький, — сказала Маргарита, намагаючись пом’якшити свій осиплий на вітрі злочинний голос, — це хлопчиська шиби били.

— З рогатки? — спитав хлопчик, припинивши тремтіти.

— З рогатки, з рогатки, — підтвердила Маргарита, — а ти спи!

— Це Ситник, — сказав хлопчик, — він має рогатку.

— Ну, ясна річ, він!

Хлопчик подивився лукаво кудись убік і спитав:

— А ти де, тьотю?

— А мене нема, — відповіла Маргарита, — я тобі снюсь.

— Я так і думав, — сказав хлопчик.

— Ти лягай, — наказала Маргарита, — підклади руку під щоку, а я тобі снитимусь.

— Ну, снися, снися, — погодився хлопчик і тієї ж миті влігся, підклавши руку під щоку.

— Я тобі казку розповім, — заговорила Маргарита і поклала розпашілу руку на стрижену голову. — Була на світі одна тьотя. Вона не мала дітей і щастя взагалі теж не мала. І от вона спершу довго плакала, а потім стала злою... — Маргарита замовкла, зняла руку: хлопчик спав.

Маргарита тихенько поклала молоток на підвіконня й вилетіла з вікна. <...>

Покинувши Москву, вона спустилася на берег річки, в якій вдосталь наплавалася.

Щойно Маргарита торкнулася вологої трави, музика під вербами вдарила сильніше, і веселіше злетів сніп іскор з вогнища. Під гілками верб, укритими ніжними, пухнастими котиками та освітленими місяцем, сиділи у два ряди товстопикі жаби й, роздуваючись, немов гумові, грали на дерев’яних сопілках бравурного маршу. Світлячки висіли на вербових лозинах перед музиками, освітлюючи ноти, на жаб'ячих мордах вигравало мерехтливе світло від багаття.

Марш грали на честь Маргарити. Прийом їй влаштували найурочистіший. Розорі русалки зупинили свій хоровод над річкою, замахали Маргариті водоростями, і над пустельним зеленкуватим берегом простогнали їхні розгонисті привітання. Нагі відьми, вискочивши з-поза верб, вишикувалися в ряд і заходилися присідати й вклонятися придворними уклонами. Хтось козлоногий підлетів і припав до руки, розстелив на траві шовк, поцікавився тим, чи добре плавала королева, запропонував прилягти й відпочити.

Маргарита так і зробила. Козлоногий підніс їй келих із шампанським, вона випила його, і серце її враз зігрілося. <...>

Згодом усі почали збиратися. Русалки дотанцювали свій танок у місячнім світлі й розтанули в ньому. Козлоногий поштиво поцікавився у Маргарити, на чому вона прибула на річку; довідавшись, що вона з'явилася верхи на щітці, сказав:

— О, навіщо ж, це незручно, — миттю зладнав із двох сучків якогось підозрілого телефона і став вимагати в когось, аби тієї ж миті було надіслано машину, що й було виконано, дійсно, вмить. На острів обрушилася була відкрита машина, тільки на шоферському місці сидів не звичайного виду шофер, а чорний довгоносий грак у клейончастому кашкеті й у рукавичках з розтрубами. Острівець порожнів. У місячному сяйві розчинились відлетілі відьми. Вогнище догоряло, і жарини пойнялися сивою золою. <...>

Машина заревіла, стрибнула і здійнялася майже до самого місяця, острів зник, зникла ріка, Маргарита полинула до Москви.

ГЛАВА 22

ПРИ СВІЧКАХ

Рівне гудіння машини, що летіла високо над землею, заколисувало Маргариту, а місячне світло приємно її зігрівало. Заплющивши очі, вона віддала обличчя вітрові й думала з якимось сумом про полишений нею невідомий берег річки, котру, як вона відчувала, вона ніколи більше не побачить. Після всіх чаклунств і чудасій сьогоднішнього вечора вона вже здогадувалась, до кого саме в гості її везуть, та це її не лякало. Надія на те, що там їй вдасться домогтися повернення свого щастя, зробила її безстрашною. А втім, довго мріяти в машині про це щастя їй не довелося. Чи то грак добре знав свою справу, чи то машина була добра, але незабаром Маргарита, розплющивши очі, побачила під собою не лісову пітьму, а мерехтливе озеро московських вогнів. Чорний птах-шофер на льоту відгвинтив праве переднє колесо, а потім посадив машину на якомусь зовсім безлюдному цвинтарі в районі Дорогомилова. <...>

Тієї ж миті з-поза одного з надгробків показався чорний плащ. Ікло зблиснуло при місяці, і Маргарита впізнала Азазелло. Той жестом запросив Маргариту сісти на щітку, сам скочив на довгу рапіру, обоє шугнули вгору і, ніким не помічені, за кілька секунд висадилися біля будинку № 302-біс на Садовій вулиці. <...>

Дзвонити не стали. Азазелло безшумно відчинив двері своїм жезлом.

Першим, що вразило Маргариту, стала та пітьма, в якій вона опинилася.

Було темно, наче в підземеллі, і Маргарита мимоволі вхопилася за плащ Азазелло, боючись зашпортатися. Аж ось вдалині і вгорі заблищав вогник якоїсь лампадки і почав наближатись. Азазелло на ходу вийняв у Маргарити з-під пахви щітку, і та зникла без жодного звуку в темряві. Далі вони почали підніматися якимись широкими сходинами, і Маргариті здалося, що краю їм не буде. Її вражало, як у передпокої звичайної московської квартири можуть поміститися ці надзвичайні невидимі, але добре відчутні нескінченні сходи. Але тут підйом закінчився, і Маргарита зрозуміла, що вона стоїть на маршовій площадці. Вогник наблизився впритул, і Маргарита побачила освітлене обличчя чоловіка, довготелесого і чорного, який тримав у руці цю саму лампадку. Ті, хто мав уже нещастя в ті дні трапитися на його шляху, навіть при тому слабкому світлі язичка в лампадці, звичайно, одразу ж упізнали б його. Це був Коров'єв, він же Фагот.

А втім, зовнішність Коров'єва вельми змінилася. Миготливий вогник відбивався не в тріснутому пенсне, яке давно варто було б викинути на смітник, а в моноклі, щоправда, теж тріснутому. Вусиська на зухвалому обличчі було підвито й напомаджено, а чорнота Коров’єва пояснювалася дуже просто — він був у фрачному вбранні. Біліли лише його груди.

Маг, регент, чародійник, перекладач або біс його знає хто насправді, — одне слово, Коров’єв, — розкланявся і, широко повівши лампадкою в повітрі, запросив Маргариту йти слідом за ним. Азазелло зник. <...>

— Дозвольте мені відрекомендуватися вам, — заскрипів Коров’єв, — Коров’єв. Вас дивує, що немає світла? Економія, як ви, звичайно, подумали? Ні-ні-ні. Хай перший-ліпший кат, хоча б один із тих, які сьогодні, трохи пізніше, матимуть честь прикластися до вашого коліна, на тій же тумбі відітне мені голову, якщо не так. Просто месір не любить електричного світла, і ми дамо його в останній момент. <...>

— Але до справи, до справи, Маргарито Миколаївно. Ви жінка вельми розумна і, звичайно, вже здогадалися про те, хто наш господар.

Серце Маргарити стукнуло, і вона кивнула головою.

— Ну, отож, отож, — казав Коров’єв, — ми вороги всіляких недомовок і таємничостей. Щороку месір дає один бал. Він називається весняним балом повного місяця, або балом ста королів. Люди! — тут Коров’єв ухопився за щоку, ніби йому заболів зуб. — А втім, я сподіваюсь, ви самі в цьому переконаєтесь. Так от: месір неодружений, як ви, звичайно, самі розумієте. Але потрібна господиня, — Коров’єв розвів руками, — погодьтеся самі, без господині...

Маргарита слухала Коров’єва, намагаючись не пропустити ані слова, під серцем у неї було холодно, надія на щастя заморочила їй голову.

— Згідно з традицією, — вів далі Коров’єв, — господиня балу має неодмінно носити ім’я Маргарита, по-перше, а по-друге, вона має бути місцевою уродженкою. А ми, як зволите бачити, мандруємо і саме зараз перебуваємо в Москві. Сто двадцять одну Маргариту виявили ми в Москві, і чи повірите, — тут Коров’єв із відчаєм ляснув себе по стегну, — жодна не підходить. І нарешті щаслива доля...

Коров’єв виразно посміхнувся, нахиляючи стан, і знову похололо серце в Маргариті.

— Кажучи коротко! — скричав Коров’єв. — Зовсім коротко: чи ви не відмовитеся взяти на себе цей обов'язок?

— Не відмовлюся, — твердо відповіла Маргарита.

— Скінчено! — сказав Коров’єв і, піднявши лампаду, додав: — Прошу за мною.

Вони пішли між колонами і нарешті вибралися в якийсь інший зал, де чомусь сильно пахло лимоном, чулися якісь шурхоти і щось торкнулося Маргаритиної голови. Вона здригнулася.

— Не лякайтеся, — солодко заспокоїв Коров'єв, беручи Маргариту під руку, — бальні хитрощі Бегемота, нічого більше. І загалом я дозволю собі сміливість порадити вам, Маргарито Миколаївно: ніколи й нічого не бійтеся. Це нерозумно. Бал буде пишний, не приховуватиму від вас цього. Ми побачимо осіб, обсяг влади яких свого часу був надзвичайно великий. Та далебі, як поміркуєш про те, наскільки мікроскопічно малі їхні можливості порівняно з можливостями того, до чийого почту я маю честь належати, стає смішно і навіть, я б сказав, сумно. Зрештою, ви й самі королівської крові.

— Чому королівської крові? — злякано прошепотіла Маргарита, притискаючись до Коров'єва.

— Ах, королево, — грайливо торохтів Коров'єв, — питання крові — найскладніші питання у світі! І якби розпитати деяких прабабусь, особливо тих із-поміж них, що мали репутацію смиренниць, відкрилися б найдивовижніші таємниці, шановна Маргарито Миколаївно. Я аж ніяк не погрішу, якщо, говорячи про це, згадаю про примхливо тасовану колоду карт. Є речі, в яких абсолютно не діють ані кастові перепони, ані навіть кордони між державами. Натякну: одна з французьких королев, що жила у шістнадцятому столітті, гадаю, дуже здивувалася б, якби хто-небудь сказав їй, що її чарівну прапрапраправнучку я по спливу багатьох років вестиму під руку в Москві по бальних залах. Але ми прийшли! <...>

Серед присутніх Маргарита одразу ж упізнала Азазелло, який стояв біля спинки ліжка і був тепер удягнутий у фрак. Причепурений Азазелло вже не скидався на того розбійника, у подобі якого з’являвся Маргариті в Олександрійському саду, і вклонився він Маргариті напрочуд галантно.

Нага, відьма, та сама Гелла, <...> сиділа на килимку на підлозі біля ліжка, помішуючи в каструлі щось, від чого шугала сірчана пара.

Окрім них, був ще в кімнаті велетенський чорний котяра, що, сидячи на високому табуреті перед шаховим столиком, тримав у правій лапі шахового коня.

Гелла трохи підвелася та вклонилася Маргариті. Те саме зробив і кіт, зіскочивши з табурета. Човгаючи правою задньою лапою, він упустив коня й поліз за ним під ліжко.

Усе це затерпла від страху Маргарита сяк-так розгледіла у підступних тінях від свічок. Погляд її привертала постіль, на якій сидів той, кого ще зовсім нещодавно бідний Іван на Патріарших переконував, що диявола не існує. Цей неіснуючий і сидів на ліжку.

Два ока вперлися Маргариті в обличчя. Праве, із золотою жаринкою на дні, що прошивало будь-кого до дна душі, і ліве — порожнє і чорне, наче вузьке голкове вушко, як вихід у бездонну криницю всякої пітьми і тіней. Обличчя Воланда було скошене набік, правий кут рота відтягнуто донизу, високий полисілий лоб прорізали глибокі зморшки, паралельні гострим бровам. Шкіру на обличчі Воланда начебто навіки спалила засмага.

Воланд широко розкинувся на ліжку, був одягнутий лише в довгу нічну сорочку, брудну й залатану на лівому плечі. Одну голу ногу він підібгав під себе, другу витягнув на лавочку. Коліно цієї темної ноги намащувала якоюсь димучою маззю Гелла.

Ще розгледіла Маргарита на розкритих безволосих грудях Воланда майстерно вирізьбленого з темного каменю жука на золотім ланцюжку та з якимись письменами на спині. Поруч із Воландом на постілі, на важкому постаменті стояв дивний, наче живий, і освітлений з одного боку сонцем глобус.

На декілька секунд запала мовчанка. «Він вивчає мене», — подумала Маргарита і зусиллям волі постаралася стримати тремтіння в ногах.

Нарешті Воланд заговорив, усміхнувшись, від чого його жаристе око немовби спалахнуло:

— Вітаю вас, королево, і прошу мені вибачити за моє домашнє вбрання.

Голос Воланда був такий низький, що на деяких словах віддавався у хрип.

Воланд узяв з ліжка довгу шпагу, нахилившись, поворушив нею під ліжком і сказав:

— Вилізай! Партію скасовано. Прибула гостя.

— Ні в якому разі, — тривожно свиснув по-суфлерському над вухом Маргарити Коров’єв.

— Ні в якому разі... — почала Маргарита.

— Месіре... — дихнув Коров’єв у вухо.

— Ні в якому разі, месіре, — давши собі раду, тихо, але ясно відповіла Маргарита і, усміхнувшись, додала: — Я благаю вас не переривати партії. Я гадаю, що шахові журнали заплатили б непогані гроші, якби мали змогу її надрукувати.

Азазелло тихо й схвально крякнув, а Воланд, уважно подивившись на Маргариту, зауважив наче про себе:

— Так, має рацію Коров’єв! Як примхливо тасується колода! Кров!

Він простягнув руку й поманив до себе Маргариту. Та підійшла, не відчуваючи підлоги під босими ногами. Воланд поклав свою важку, наче кам’яну, і водночас гарячу, наче вогонь, руку на плече Маргарити, смикнув її до себе й посадив поруч із собою на ліжко.

— Ну, якщо вже ви такі чарівно люб’язні, — промовив він, — а я іншого й не чекав, тож будьмо без церемоній. <...>

Красуня Гелла посміхалася, звернувши до Маргарити свої зеленуваті очі та не припиняючи зачерпувати пригорщею мазь і накладати її на коліно. <...>

— Гелло, пора, — сказав Воланд, і Гелла зникла з кімнати. — Нога розболілася, а тут цей бал, — вів далі Воланд.

— Дозвольте мені, — тихо попросила Маргарита. Воланд пильно подивився на неї і підсунув до неї коліно. Гаряча, наче лава, жижа обпікала руки, та Маргарита, не морщачись і намагаючись не завдавати болю, втирала її в коліно.

— Наближені стверджують, що не ревматизм, — казав Воланд, не зводячи очей із Маргарити, — та я маю сильну підозру, що цей біль у коліні залишено мені на згадку однією чарівною відьмою, з якою я близько познайомився тисяча п'ятсот сімдесят першого року в Брокенських горах, на Чортовій Кафедрі.

— Ах, чи може таке бути! — сказала Маргарита.

— Дурниці! Років через триста це мине. Мені порадили силу-силенну ліків, але я за давнім звичаєм дотримуюсь бабусиних засобів. Дивовижні трави залишила у спадок погана стара моя бабуся. До речі, скажіть, а чи ви не потерпаєте від чогось? Може, ви маєте якусь печаль, що отруює душу, тугу?

— Ні, месіре, нічого цього я не маю, — відповіла розумниця Маргарита, — а тепер, коли я у вас, я почуваюся цілком добре.

— Кров — велика річ, — невідомо до чого весело сказав Воланд. <...>

Гаразд, — Воланд звернувся до Маргарити: — Отже, прошу вас! Наперед дякую вам. Не губіться і нічого не бійтеся. Нічого не пийте, крім води, бо ви розімлієте і вам буде тяжко. Пора!

Маргарита підвелася з килимка, і тоді у дверях виріс Коров'єв.

ГЛАВА 23

ВЕЛИКИЙ БАЛ У САТАНИ

Північ наближалася, довелося поспішати. Маргарита невиразно бачила все довкола себе. Запам’яталися свічки та якийсь самоцвітний басейн. Коли Маргарита стала на дно цього басейну, Гелла і Наташа, що їй допомагала, облили Маргариту якоюсь гарячою, густою, червоною рідиною. Маргарита відчула солоний смак на губах і зрозуміла, що її миють кров'ю. Кривава мантія замінилася іншою — густою, прозорою, рожевуватою, і в Маргарити запаморочилася голова від трояндової олії. Потім Маргариту кинули на кришталеве ложе й до полиску почали розтирати якимось великим зеленкуватим листям. <...> Маргарита не пам’ятає, хто пошив їй із пелюсток блідої троянди туфлі і як ці туфлі самі собою застебнулися золотими пряжками. Якась сила смикнула Маргариту та поставила перед дзеркалом, і у волоссі в неї зблиснув королівський діамантовий вінець. Звідкілясь з'явився Коров'єв і повісив на груди Маргарити важке зображення чорного пуделя на важкому ланцюгу, оправлене в овальну раму. Ця прикраса надзвичайно обтяжила королеву. Ланцюг одразу ж почав натирати шию, зображення змушувало її зігнутись. Але дещо нагородило Маргариту за ті незручності, яких їй завдавав ланцюг з чорним пуделем. Це — та поштивість, з якою почали ставитися до неї Коров'єв і Бегемот.

— Нічого, нічого, нічого, — бурмотів Коров’єв біля дверей кімнати з басейном. — Нічого не поробиш, треба, треба, треба. Дозвольте, королево, дати вам останню пораду. Поміж гостей будуть різні... ох, дуже різні, але нікому, королево Марго, жодної переваги! Якщо хтось і не сподобається... я розумію, що ви, звичайно, не покажете цього на своєму обличчі... Ні, ні, не можна навіть подумати про це! Помітить, помітить тієї ж миті! Треба полюбити його, полюбити, королево. Сторицею буде винагороджено за це господиню балу! І ще: не проминути нікого. Хоча б маленьку посмішку, якщо не буде часу кинути слово, хоча б малюсінький поворот голови. Що-небудь, тільки не неуважливість. Від цього вони захиріють... <...>

— Бал! — пронизливо вискнув кіт, і тієї ж миті Маргарита скрикнула та на кілька секунд заплющила очі. Бал упав на неї одразу у вигляді світла, а разом із ним — звуку й запаху. <...>

Нарешті вони вилетіли на площадку, де, як зрозуміла Маргарита, її в темряві зустрічав Коров’єв із лампадкою. Тепер на тій площадці очі сліпли від світла, що лилося з кришталевих виноградних грон. Маргариту встановили на місце, і під лівою рукою в неї виявилася низька аметистова колонка.

— Руку можна покласти на неї, якщо буде дуже важко, — шепотів Коров'єв.

Якийсь чорношкірий підкинув під ноги Маргариті подушку з вишитим на ній золотим пуделем, і на неї вона, підкоряючись чиїмсь рукам, поставила, зігнувши в коліні, свою праву ногу. Маргарита спробувала оглянутися. Коров'єв і Азазелло стояли біля неї в парадних позах. <...> У спину віяло холодом, оглянувшись, Маргарита побачила, що з мармурової стіни позаду неї б’є шипляче вино й стікає у крижаний басейн. Біля лівої ноги вона відчула щось тепле і волохате. Це був Бегемот.

Маргарита була у височині, і з-під ніг її йшли донизу велетенські сходи, вкриті килимом. Внизу, так далеко, наче Маргарита дивилася у зворотний бінокль, вона бачила величезну швейцарську кімнату з абсолютно неосяжним каміном, у холодну й чорну пащу якого могла вільно в’їхати п’ятитонна вантажівка. Швейцарська і сходи, до болю в очах залиті світлом, були порожні. <...>

Аж тут раптом щось грюкнуло внизу у величезному каміні, і з нього вискочила шибениця з притороченим до неї напіврозсипаним прахом. Цей прах зірвався з мотузки, вдарився об підлогу і з нього вискочив чорноволосий красень у фраку та лакованих туфлях. З каміна вибігла напівзотліла невелика труна, кришка її відскочила, і з неї вивалився другий прах. Красень галантно підлетів до нього і подав руку калачиком, другий прах склався в голу, вертку жінку в чорних туфельках і з чорними перами на голові, і тоді обидва, і чоловік, і жінка, поспішили вгору по сходах.

— Перші! — вигукнув Коров'єв. — Пан Жак із дружиною. Рекомендую вам, королево, один із найцікавіших чоловіків! Переконаний фальшивомонетник, державний зрадник, проте дуже непоганий алхімік. Прославився тим, — шепнув на вухо Маргариті Коров’єв, — що отруїв королівську коханку. А це ж бо не з кожним трапляється! Подивіться, який вродливий!

Зблідла Маргарита, розкривши рота, дивилася вниз і бачила, як зникають у якомусь боковому ході швейцарської і шибениця, і труна.

— Я в захваті, — заговорив кіт просто в обличчя панові Жаку, котрий піднявся сходами.

Тим часом унизу з каміна з’явився безголовий скелет з відірваною рукою, вдарився об землю і обернувся на чоловіка у фраку.

Дружина пана Жака вже ставала перед Маргаритою на одне коліно й, бліда від хвилювання, цілувала коліно Маргарити.

— Королево, — бурмотіла дружина пана Жака.

— Королева в захваті, — кричав Коров’єв.

— Королево... — тихо сказав красень, пан Жак.

— Ми в захваті, — завивав кіт. &lt;...&gt;

Тепер уже на кожній сходинці опинилися здалека цілком однакові на вигляд фрачники та голі жінки з ними, що різнилися між собою лише кольором туфель та пір’їнок на волоссі.

До Маргарити наближалася, шкандибаючи, в чудернацькому дерев’яному чоботі на лівій нозі, дама з очима, опущеними по-чернечому, худенька, скромна й чомусь із широкою зеленою пов’язкою на шиї.

— Яка зелена? — машинально запитала Маргарита.

— Найчарівніша і найсолідніша дама, — шепотів Коров’єв. — Рекомендую вам: пані Тофана, була надзвичайно популярною серед молодих чарівних неаполітанок, а також мешканок Палермо, і особливо тих, котрим набридли їхні чоловіки. Адже ж буває так, королево, що набрид чоловік.

—Так, — глухо відповіла Маргарита, тим часом усміхаючись до двох фрачників, що один за одним схилилися перед нею, цілуючи коліно та руку.

—Ну от, — спромагався шепотіти Коров’єв Маргариті й водночас кричати комусь: — Герцогу, келих шампанського! Я в захваті! Так от, ця пані Тофана зважала на становище бідних жінок і продавала їм якусь воду в пляшечках. Жінка вливала воду до супу чоловікові, той його з’їдав, дякував за ласку й почувався пречудово. Щоправда, за кілька годин ним опановувала страшенна спрага, потім він лягав у ліжко, і через день чарівна неаполітанка, що нагодувала свого чоловіка супом, була вільною, мов весняний вітер.

—А що це в неї на позі? — запитувала Маргарита, не втомлюючись подавати руку гостям, що випередили кульгаву пані Тофану. — І навіщо ця зелень на шиї? Блякла шия?

—Я в захваті, князю! — кричав Коров’єв і водночас шепотів Маргариті: — Чудова шия, але з нею неприємність сталася у тюрмі. На позі в неї, королево, іспанський чобіток, а стрічка ось чому: коли тюремники довідалися, що близько п’ятисот невдало обраних чоловіків полишили Неаполь і Палермо назавжди, вони зопалу задушили пані Тофану у в’язниці.

—Яка я щаслива, чорна королево, що мені випала висока честь, — по-чернечому шепотіла Тофана, намагаючись опуститися на коліно. Іспанський чобіт заважав їй. Коров’єв та Бегемот допомогли Тофані підвестися.

—Я рада, — відповіла їй Маргарита, водночас подаючи руку іншим.

Тепер сходами знизу догори линув потік. Маргарита перестала бачити те, що діється у швейцарській. Вона механічно підіймала й опускала руку та, незмінно шкірячись, усміхалася до гостей. У повітрі на площадці вже стояв гомін, із полишених Маргаритою бальних залів, наче море, чулася музика.

—А ось це — нудна жінка, — вже не шепотів, а голосно говорив Коров’єв, знаючи, що в гомоні голосів його все одно не розчують, — обожнює бали, щораз мріє пожалітися на свою хусточку.

Маргарита спіймала поглядом серед тих, що піднімалися, ту, на яку вказував Коров’єв. Це була молода жінка років двадцяти з надзвичайно красивою фігурою, але з якимись неспокійними й настирними очима.

—Яку хусточку? — запитала Маргарита.

—До неї камеристку приставлено, — пояснив Коров’єв, — і вона тридцять років кладе їй на ніч на столик носову хусточку. Щойно вона прокинеться, а хусточка вже тут. Вона вже й спалювала її в печі, й топила в річці, та ніщо не допомагає.

—Яка хусточка? — шепотіла Маргарита, піднімаючи й опускаючи руку.

—З синьою каймою хусточка. Річ у тім, що коли вона служила в кафе, господар якось зазвав її до комори, а за дев’ять місяців вона народила хлопчика, занесла його до лісу і засунула йому до рота хусточку, а потім закопала хлопчика в землі. На суді вона казала, що не мала чим годувати дитину.

—А де ж господар цього кафе? — запитала Маргарита.

—Королево, — раптом заскрипів знизу кіт, — дозвольте мені запитати вас: до чого тут господар? Адже він не душив немовляти в лісі!

Маргарита, не перестаючи посміхатися й кивати правою рукою, гострі нігті лівої запустила в Бегемотове вухо й зашепотіла йому:

—Якщо ти, сволото, ще раз дозволиш собі устрявати в розмову…

Бегемот якось не по-бальному писнув і захрипів:

—Королево… вухо спухне… Навіщо ж псувати бал спухлим вухом?.. Я казав юридично… з юридичного погляду… Мовчу, мовчу… Вважайте, що я не кіт, а риба, тільки лишіть вухо.

Маргарита випустила вухо, і настирні похмурі очі опинилися перед нею.

—Я щаслива, королево-господине, бути запрошеною на великий бал повного місяця.

—А я, — відповіла їй Маргарита, — рада вас бачити. Дуже рада. Чи любите ви шампанське?

—Що ви збираєтеся робити, королево?! — відчайдушно, але беззвучно скричав на вухо Маргариті Коров’єв. — Вийде затор!

—Я люблю, — благально говорила жінка і раптом механічно стала повторювати: — Фріда, Фріда, Фріда! Мене звуть Фріда, о королево!

—То ви напийтеся сьогодні п’яною, Фрідо, і ні про що не думайте, — сказала Маргарита.

Фріда простягла обидві руки до Маргарити, але Коров’єв та Бегемот дуже спритно підхопили її попід руки, і її затерло у натовпі. <...>

Знизу текла річка. Кінця тій річці не було видно. Джерело її, величезний камінь, продовжував її живити. Так спливла година, спливла й друга. Тут Маргарита стала помічати, що ланцюг її зробився важчим, ніж був. Щось дивне сталося і з рукою. Тепер, перш ніж підняти її, Маргариті доводилося морщитися. Цікаві зауваження Коров’єва перестали розважати Маргариту. І розкосі монгольські обличчя, і обличчя білі й чорні зробилися їй байдужі, часом зливалися, а повітря між ними чомусь починало тремтіти й струменитися. Гострий біль, наче від голки, раптом пройняв праву руку Маргарити, і, стиснувши зуби, вона поклала лікоть на тумбу. Якийсь шурхіт, немов крила човгають по стінах, доносився тепер ззаду із залу, і було зрозуміло, що там танцюють нечувані юрмища гостей, а Маргариті здавалося, що навіть масивна мармурова, мозаїчна й кришталева підлога у цьому чудернацькому залі ритмічно пульсує.

Ані Ґай Кесар Калігула, ані Мессаліна вже не зацікавили Маргариту, як не зацікавив її жоден з королів, герцогів, кавалерів, самогубців, отруйниць, вішальників і звідниць, тюремників і шахраїв, катів і донощиків, зрадників, безумців, нишпорок, розбещувачів. Усі їхні імена сплуталися в голові, обличчя зліпилися в один величезний корж, і лиш одне обличчя, оторочене вогнистою бородою, болісно запало в пам’ять, — обличчя Малюти Скуратова. Ноги Маргарити підгиналися, щохвилини вона боялася заплакати. Найгірших страждань їй завдавало праве коліно, що його цілували. Воно спухло, шкіра на ньому посиніла, незважаючи на те, що декілька разів рука Наталки опинялася біля цього коліна з губкою і обтирала його чимось духмяним. Наприкінці третьої години Маргарита глянула донизу цілком безнадійними очима й радісно стрепенулася; потік гостей рідшав. <...>

—Останній вихід, — прошепотів їй занепокоєно Коров’єв, — і ми вільні.

Вона в супроводі Коров’єва знов опинилася у бальному залі, але тепер у ньому не танцювали, і гості незліченною юрбою тіснилися поміж колонами, залишивши вільною середину залу. Маргарита не пам’ятала, хто допоміг їй піднятися на підвищення, котре з’явилося посеред цього вільного простору. Зійшовши на нього, вона, на подив собі, почула, як десь б’є північ, котра, за її розрахунком, давним-давно минула. З останнім ударом невідомо звідки почутого дзвіночка мовчанка запала в натовпі гостей. Тоді Маргарита знову побачила Воланда. Він ішов в оточенні Абадонни,

Азазелло і ще кількох подібних до Абадонни, чорних та молодих. Маргарита тепер помітила, що навпроти її підвищення було приготовано друге підвищення для Воланда. Та він ним не скористався. Вразило Маргариту те, що Воланд здійснив у цей останній великий вихід, на бал у тому самому одязі, в якому був у спальні. Та сама брудна залатана сорочка висіла на його плечах, ноги були у стоптаних нічних пантофлях. Воланд був зі шпагою, але цією оголеною шпагою він користався як тростиною, спираючись на неї. Кульгаючи, Воланд зупинився біля свого підвищення, і одразу ж Азазелло опинився перед ним з тарелем у руках. На тому тарелі Маргарита побачила відрізану голову чоловіка з вибитими передніми зубами. І далі стояла цілковита тиша, що її лише раз перерізав здалека вчутий, незрозумілий у цих умовах дзвінок, як буває з парадного ходу.

—Михайле Олександровичу, — неголосно звернувся Воланд до голови; тоді повіки вбитого трохи піднялися, і на мертвому обличчі Маргарита, здригнувшись, побачила живі, сповнені думки і страждання очі. — Усе збулося, чи не так? — вів далі Воланд, дивлячись в очі голови. — Голову відрізано жінкою, нарада не відбулася, і живу я у вашій квартирі. Це — факт. А факт — найупертіша у світі річ. Та тепер нас цікавить подальше, а не цей уже здійснений факт. Ви завжди були палким проповідником тієї теорії, що після відрізання голови життя в людині припиняється, вона перетворюється на золу та йде у небуття. Мені приємно у присутності моїх гостей, хоч вони й слугують доказом зовсім іншої теорії, повідомити вам про те, що ваша теорія і солідна, і дотепна. А втім, усі теорії варті одна одної. Є серед них і така, згідно з якою кожному буде дано за його вірою. Нехай же буде так! Ви йдете у небуття, а мені радісно буде з келиха, з якого ви перетворюєтесь, пити за буття. — Воланд підняв шпагу. Тієї ж миті покриви голови потемнішали й зіщулилися, потім відвалилися клаптями, очі зникли, і незабаром Маргарита побачила на тарелі жовтуватий череп на золотій нозі, зі смарагдовими очима й перлинними зубами. Накривка черепа відкинулася на шарнірі. <...>

—Я п’ю за ваше здоров’я, панове, — неголосно сказав Воланд і, піднявши келих, доторкнувся до нього губами.

Тоді сталася метаморфоза. Зникли залатана сорочка й стоптані пантофлі. Воланд з'явився у якійсь чорній хламиді зі сталевою шпагою на позі. Він швидко наблизився до Маргарити, підніс їй келиха і владно сказав:

—Пий!

У Маргарити запаморочилося в голові, її хитнуло, але келих опинився вже біля її губ, і чиїсь голоси, а чиї — вона не розпізнала, прошепотіли в обидва вуха:

—Не бійтеся, королево… Не бійтеся, королево, кров давно пішла в землю. І там, де вона пролилася, вже ростуть виноградні грона.

Маргарита, не розплющуючи очей, зробила ковток, і солодкий струм пробіг по її жилах, у вухах задзвеніло. Їй здалося, що кричать оглушливо півні, що десь грають марш. Натовп гостей почав втрачати свою подобу. І фрачники, і жінки розпалися у прах. Тління на очах Маргарити охопило зал, над ним розлився запах склепу. Колони розпалися, згасли вогні, все стислось, і не стало жодних фонтанів, тюльпанів і камелій. А просто було, що було: скромна вітальня ювелірки, і з прочинених до неї дверей випадала смужка світла. У ті прочинені двері й увійшла Маргарита.

ГЛАВА 24 ВИЛУЧЕННЯ МАЙСТРА

Як нагороду за роль «королеви балу» Воланд запропонував Маргариті виконати її заповітне бажання. І хоча це була єдина можливість повернути майстра (заради чого Маргарита, власне, й погодилася стати відьмою), героїня несподівано для себе звернулася до Воланда із проханням помилувати Фріду, якій вона, за власними словами, подала тверду надію. Зрозумівши, що спонукало «королеву» так необачно розпорядитися «заповітним бажанням», Воланд задовольнив її прохання і дав іще один, останній, шанс. Маргарита попросила повернути їй майстра, і тієї ж миті він з’явився в кімнаті.

Спочатку майстер вирішив, що в нього знову почалися галюцинації. Утім, перемігши себе, він упевнився в тому, що зустріч із Маргаритою, Воландом та його почтом — безперечна реальність. Дізнавшись, що майстер написав роман про Пилата, а потім, охоплений відчаєм, його спалив, Воланд зі словами «Рукописи не горять» «воскресив» загиблий твір.

Попри опір зневіреного та знесиленого майстра, Маргарита просить Воланда, щоб «усе стало, як було». Виконуючи побажання жінки, Воланд повертає їм квартиру в провулку на Арбаті, дарує майстрові душевний спокій, а на згадку про себе залишає закоханим золоту підкову, оздоблену діамантами.

<...> За годину в підвалі маленького будиночка в одному з арбатських провулків, у першій кімнаті, де було все так само, як було до страшної осінньої ночі минулого року, за столом, накритим оксамитовою скатертиною, під лампою з абажуром, біля якої стояла вазочка з конваліями, сиділа Маргарита і тихо плакала від пережитого потрясіння і щастя. Зошит, спотворений вогнем, лежав перед нею, а поруч височіла купка незайманих зошитів.

Будиночок мовчав. У сусідній маленькій кімнаті, на канапі, вкритий лікарняним халатом, лежав у глибокому сні майстер. Його рівне дихання було беззвучне.

Наплакавшись, Маргарита взялася за незаймані зошити і знайшла те місце, що перечитувала перед побаченням з Азазелло під Кремлівським муром. Маргариті не хотілося спати. Вона гладила рукопис ласкаво, як гладять улюблену кицю, і повертала його в руках, оглядаючи з усіх боків, то зупиняючись на титульній сторінці, то відкриваючи кінець. На неї накотила раптом жахлива думка, що це все чаклунство, що зараз зошити зникнуть з очей, що вона опиниться у своїй спальні в особняку і що, прокинувшись, їй доведеться йти топитися. Та це була остання страшна думка, відлуння довгих страждань. Ніщо не зникало, всесильний Воланд був дійсно всесильний, і Маргарита досхочу, хоч би й до самого світанку, могла шелестіти аркушами зошитів, розглядати їх, і цілувати, і перечитувати слова:

— Пітьма, що насунулася із Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто… Так, пітьма… <...>

Дія знову переноситься до давньої Юдеї.

Відчуваючи себе винним у страті Єшуа, Пилат віддав агенту таємної поліції Афранію замаскований наказ вбити Юду за те, що той зрадив загиблого. До здійснення Пилатового плану Афраній залучив Нізу — жінку, яку Юда палко кохав. Вона призначила зрадникові побачення в Гетсиманському саду, де його й закололи люди Афранія. Після цього Пилат запросив до себе Левія Матвія і натякнув йому на те, що помстився за смерть мандрівного філософа.

Тим часом у Москві представники спецслужб увірвалися до помешкання покійного Берліоза, сподіваючись заарештувати Воланда та його супутників. Проте всі їхні зусилля виявилися марними. Коров’єв та кіт Бегемот, досхочу побавившись із ними, влаштували у квартирі пожежу і втекли геть. Потому приятелі завітали до магазину та до ресторану в «Грибоєдов!», де також учинили безлад.

ГЛАВА 29

ДОЛЮ МАЙСТРА І МАРГАРИТИ ВИЗНАЧЕНО

При заході сонця високо над містом, на кам’яній терасі однієї з найкрасивіших будівель у Москві, — будівлі, спорудженої близько півтораста років тому, — перебували двоє: Воланд і Азазелло. Їх не було видно знизу, з вулиці, бо їх закривала від зайвих поглядів балюстрада з гіпсовими вазами й гіпсовими квітами. Та їм місто було видно майже до самого краю.

Воланд сидів на складеному табуреті, вбраний у свою чорну сутану.

Його довгу й широку шпагу було встромлено поміж двома тріснутими плитами тераси вертикально, отож утворився сонячний годинник. Тінь шпаги повільно й неухильно подовжувалася, підповзаючи до чорних туфель на ногах сатани. Поклавши гостре підборіддя на кулак, скулившись на табуреті й підібгавши одну ногу під себе, Воланд, не відводячи очей, дивився на неосяжне скупчення палаців, велетенських будинків і маленьких, приречених на злам халуп. Азазелло, розлучившись зі своїм сучасним убранням, тобто піджаком, котелком і лакованими туфлями, вбраний, як і Воланд, у чорне, нерухомо стояв неподалік від свого повелителя, так само, як і він, не відводячи очей від міста.

Воланд заговорив:

—Яке цікаве місто, чи не так?

Азазелло ворухнувся й відповів поштиво:

—Месіре, мені більше до вподоби Рим.

—Так, не справа смаку, — відказав Воланд. Через деякий час знову пролунав його голос:

—А звідки цей дим там, на бульварі?

—Це горить Грибоєдов, — відповів Азазелло.

—Треба думати, що це нерозлучна парочка Коров’єв і Бегемот побувала там?

—У цьому немає жодного сумніву, месіре.

Знову запала мовчанка, і обоє, перебуваючи на терасі, дивилися, як у вікнах, обернутих на захід, у верхніх поверхах громадищ запалювалося поламане сліпуче сонце. Око Воланда горіло так само, як одне з цих вікон, хоча Воланд стояв спиною до заходу.

Але тут щось примусило Воланда відвернутися від міста і звернути увагу на круглу башту, яка була в нього за спиною на даху. Із стіни її вийшов обірваний, забрьоханий глиною похмурий чоловік у хітоні, саморобних сандалях та з чорною бородою.

—Ти ба! — вигукнув Воланд, з насмішкою дивлячись на того, хто увійшов. — Менш за все можна було чекати на тебе тут! З чим прибув, незваний, але передбачуваний гостю?

—Я до тебе, духу зла і володарю тіней, — відповів той, що увійшов, спідлоба неприязно дивлячись на Воланда.

—Якщо ти до мене, то чому ж ти не побажав мені здоров’я, колишній збирачу податей? — заговорив Воланд суворо.

—Тому що я не хочу, аби ти був здоровий, — відповів зухвало той, що увійшов.

—Але тобі доведеться примиритися з цим, — заперечив Воланд, і усмішка скривила його рот, щойно ти з'явився на даху, як уже ляпнув дурницю, і я тобі скажу, в чому вона,— у твоїх інтонаціях. Ти вимовив свої слова так, начебто ти не визнаєш тіней, а також зла. Чи не була б твоя ласка подумати от над яким питанням: що би робило твоє добро, якби не існувало зла, і як би виглядала земля, якби з неї зникли тіні? Адже тіні утворюються від предметів і людей. Ось тінь від моєї шпаги. Але бувають тіні від дерев і від живих істот. Чи не хочеш ти обідрати всю земну кулю, знісши з неї геть усі дерева і все живе через твою фантазію насолоджуватися голим світлом? Ти дурний.

—Я не сперечатимуся з тобою, старий софісте, — відповів Левій Матвій.

—Ти не можеш сперечатися зі мною з тієї причини, про яку я вже згадав: ти дурний, — відповів Воланд і запитав: — Ну, кажи коротко, не втомлюючи мене, нащо з'явився?

—Він послав мене.

—Що ж він звелів тобі передати, рабе?

—Я не раб, — щораз більше озлоблюючись, відповів Левій Матвій, — я його учень.

—Ми говоримо з тобою різними мовами, як завжди, — відгукнувся Воланд, — але речі, про які ми говоримо, від нього не змінюються. Отже...

—Він прочитав твір майстра, — заговорив Левій Матвій, — і просить тебе, щоб ти взяв із собою майстра і нагородив його спокоєм. Невже тобі, духу зла, це важко зробити?

—Мені нічого не важко зробити, — відповів Воланд, — і тобі це добре відомо. — Він помовчав і додав: — А чого ж ви не берете його до себе, у світло?

—Він не заслужив світла, він заслужив спокій, — сумним голосом промовив Левій.

—І передай, що буде зроблено, — відповів Воланд і додав, зблиснувши оком: — І покинь мене негайно.

—Він просить, щоб ту, яка любила і терпіла через нього, ви взяли теж, — уперше благально звернувся Левій до Воланда.

—Без тебе ми б ніяк не здогадалися про неї. Йди.

Після нього Левій Матвій зник, а Воланд, підізвав до себе Азазелло і наказав йому:

—Лети до них і все влаштуй.

Азазелло покинув терасу. І Воланд залишився сам. Та самотність його не була тривалою. Незабаром на плитах тераси почулися кроки, залунали жваві голоси, і перед Воландом постали Коров’єв і Бегемот. <...>

Воланд підвівся зі свого табурета, підійшов до балюстради і довго мовчки, повернувшись спиною до свого почту, дивився вдалечінь. Потім він відійшов від краю, знов опустився на свій табурет і сказав:

—Розпоряджень жодних не буде — ви виконали все, що могли, і більше ваших послуг я поки що не потребую. Можете відпочивати. Зараз прийде гроза, остання гроза, вона довершить усе, що треба довершити, і ми вирушимо в дорогу, <...>

Гроза, про яку казав Воланд, уже нагромаджувалася на обрії. Чорна хмара піднялася на заході й до половини відрізала сонце. Потім вона цілком накрила його. На терасі посвіжішало. Ще за деякий час стало темно.

Ця пітьма, що прийшла із заходу, накрила величезне місто. Зникли мости, палаци. Усе зникло, наче його ніколи не було на світі. Через ціле небо пробігла одна вогняна нитка. Потім місто струсонув удар. Він повторився, і почалася гроза. Воланда вже не було видно в її імлі. <...>

До майстра та Маргарити завітав Азазелло. Він приніс із собою пляшку вина — того самого, що колись пив прокуратор Юдеї Понтій Пилат. Ковтнувши цього напою, майстер та Маргарита померли. Азазелло влив кожному з них до рота ще по кілька крапель вина — і їхні душі воскресли. Відтак Азазелло повідомив героям, що на них чекає нове життя й вони мають негайно вирушити разом із ним у дорогу. Майстер забрав із собою рукопис роману, і закохані попрощались із квартирою, яку одразу після цього було підпалено. Сівши на чарівних чорних коней, що чекали їх біля дому, майстер, Маргарита та Азазелло здійнялися в небо й помчали до Воробйових гір.

Дорогою майстер та Маргарита навідалися до лікарні, щоб востаннє побачити Івана Бездомного. На Воробйових горах їх зустріли Воланд і його супутники. Разом вони продовжили повітряну подорож — подалі від Москви, подалі від земного світу.

ГЛАВА 32

ПРОЩЕННЯ І ВІЧНИЙ ПРИТУЛОК

Боги, боги мої! Яка сумна вечірня земля! Які таємничі тумани над болотами! Хто блукав у цих туманах, хто багато страждав перед смертю, хто летів над цією землею, несучи на собі непосильний тягар, той не знає. Це знає втомлений, і він без жалю полишає тумани землі, її болітця і річки, він віддається з легким серцем у руки смерті, знаючи, що тільки вона єдина...

Чарівні чорні коні — й ті втомилися та несли своїх вершників повільно, і неминуча ніч почала їх наздоганяти. Учуваючи її за своєю спиною, принишк навіть невгамовний Бегемот і, вчепившись у сідло пазурами, летів мовчазний і серйозний, розпушивши свого хвоста. Ніч почала закривати чорною хустиною ліси й луки, ніч запалювала печальні вогники десь далеко внизу, тепер уже нецікаві й не потрібні ані Маргариті, ані майстрові, чужі вогники. Ніч обганяла кавалькаду, сіялася на неї згори й викидала то там, то тут у зажуреному небі білі цяточки зірок.

Ніч густішала, летіла поруч, хапала вершників за плащі і, здерши їх з плечей, викривала омани. І коли Маргарита, овіяна прохолодним вітром, розплющувала очі, вона бачила, як змінюються подоби всіх, хто летів до своєї мети. Коли ж назустріч їм з-поза краю лісу почав виходити багровий і повний місяць, всі омани зникли, звалилося в болото і потонуло в туманах хистке чаклунське вбрання.

Навряд чи пізнали би тепер Коров’єва-Фагота, самозваного перекладача при таємничому і не облаженому потребою в жодних перекладах консультанті, в тому, хто тепер летів поруч із Воландом, праворуч від подруги майстра. На місці того, хто в подертому цирковому одязі полишив Воробйові гори під ім'ям Коров’єва-Фагота, тепер скакав, тихо видзвонюючи золотим ланцюгом повода, темно-фіолетовий лицар із напрочуд похмурим, не здатним посміхатися обличчям. Він уперся підборіддям у груди, він не дивився на місяць, він не цікавився землею під собою, він думав про щось своє, летячи поруч із Воландом.

—Чому він так змінився? — під свист вітру тихо спитала Маргарита у Воланда.

—Лицар цей колись невдало пожартував, — відповів Воланд, повертаючи до Маргарити своє обличчя з тихо палаючим оком, — каламбур, який він створив, розмовляючи про світло й пітьму, був не зовсім вдалий. І лицарю довелося після цього прожартувати трохи більше і довше, ніж він завбачав. Але сьогодні така ніч, коли зводяться порахунки. Лицар свій рахунок сплатив і закрив!

Ніч відірвала й пухнастого хвоста у Бегемота, здерла з нього шерсть і розкидала її клоччя по болотах. Той, хто був котом, що звеселяв князя пітьми, тепер виявився худеньким юнаком, демоном-пажем, кращим блазнем, який будь-коли існував на світі. Тепер угамувався і він, і летів беззвучно, підставивши своє молоде обличчя під світло, що лилося від місяця.

Збоку від усіх летів, виблискуючи сталевим обладунком, Азазелло. Місяць змінив і його обличчя. Зникло без сліду недоладне потворне ікло, і зизоокість виявилася фальшивою. Обидва ока Азазелло були однакові, порожні й чорні, а обличчя біле й холодне. Тепер Азазелло летів у своїй справжній подобі, наче демон безводної пустелі, демон-убивця.

Себе Маргарита бачити не могла, та вона добре бачила, як змінився майстер. Волосся його біліло тепер при місяці і ззаду зібралося в косу, яка летіла за вітром. Коли вітер віддував плащ від ніг майстра, Маргарита бачила на його ботфортах зірочки острог, які то погасали, то спалахували. Подібно до юнака-демона, майстер летів, не зводячи очей з місяця, але усміхався до нього, ніби до добре знайомого і дорогого, і за набутою у кімнаті № 118 звичкою щось сам до себе бурмотів.

І, нарешті, Воланд теж летів у своїй справжній подобі. Маргарита не могла би сказати, з чого зроблено повід його коня, і думала, що, ймовірно, це місячні ланцюжки, і самий кінь — лише брила мороку, і грива цього коня — хмара, а остроги вершника — білі цятки зірок.

Так летіли вони в мовчанні, довго, доки і сама місцина надалі не стала мінятися. Печальні ліси потонули в зеленім мороці і потягли за собою тьмяні леза річок. Внизу з'явилися і почали відблискувати валуни, а поміж ними зачорніли провалля, в які не проникав місячний промінь.

Воланд присадив свого коня на кам'янистій, безрадісній, пласкій вершині, і тоді вершники рушили кроком, слухаючи, як коні їхні підковами давлять кремені й каміння. Місяць заливав площину зелено й яскраво, і Маргарита скоро розгледіла у безлюдній місцині крісло, а в ньому — білу постать людини. Можливо, той, хто сидів, був глухий або надто заглибився у роздуми. Він не чув, як здригалася кам’яниста земля під вагою коней, і вершники, не тривожачи його, наблизилися до нього.

Місяць добре допомагав Маргариті, світив краще, ніж найкращий електричний ліхтар, і Маргарита бачила, що той, хто сидів, чиї очі видавалися сліпими, коротко потирає руки й оці самі незрячі очі втуплює у диск місяця. Тепер уже Маргарита бачила, що поруч із важким кам’яним кріслом, на якому блищать від місяця якісь іскри, лежить земний, величезний гостровухий собака і так само, як його господар, занепокоєно дивиться на місяць.

Біля ніг того, хто сидить, розкидано черепки розбитого глечика і широчіє непросохла чорно-червона калюжа.

Вершники зупинили своїх коней.

— Ваш роман прочитали, — мовив Воланд, повертаючись до майстра, — і сказали тільки одне: що його, на жаль, не закінчено. Отож мені хотілося показати вам вашого героя. Близько двох тисяч років сидить він на цій площині й спить, але коли надходить повний місяць, як бачите, його мордує безсоння. Воно мучить не лише його, а й його вірного сторожа, собаку. Якщо правда, що боягузтво — найтяжчий гріх, то, мабуть, собака в цьому не винний. Єдине, чого боявся хоробрий пес, — не гроза. Ну, що ж, той, хто любить, має розділити долю того, кого він любить.

—Що він каже? — запитала Маргарита, і цілком спокійне її обличчя пойнялося димкою співчуття.

—Він каже, — пролунав голос Воланда, — одне й те саме, він каже, що і при місяці йому нема спокою і що в нього погана посада. Так каже він завжди, коли не спить, а коли спить, то бачить одне й те саме — місячну дорогу — і хоче піти нею та розмовляти з в’язнем Га-Ноцрі, тому що, як він стверджує, він чогось не доказав тоді, давно, чотирнадцятого числа весняного місяця нісана. Та ба, на цю дорогу йому вийти чомусь не вдасться, і до нього ніхто не приходить. Тоді, що тут вдієш, доводиться розмовляти із самим собою. А втім, треба ж якоїсь різноманітності, і до своєї промови до місяця він нерідко додає, що понад усе на світі ненавидить своє безсмертя і нечувану славу. Він стверджує, що залюбки помінявся би своєю долею з обідраним волоцюгою Левієм Матвієм.

—Дванадцять тисяч місяців за один місяць колись, чи не забагато? — спитала Маргарита.

—Повторюється історія з Фрідою? — сказав Воланд. — Але, Маргарита, тут не тривожте себе. Усе буде правильно, на цьому стоїть світ.

—Відпустіть його! — раптом пронизливо скрикнула Маргарита — так, як колись кричала, коли була відьмою. І від цього крику зірвався камінь у горах і полетів уступами у безодню, наповнюючи гори гуркотом.

Та Маргарита не могла сказати, чи це був гуркіт падіння, чи гуркіт сатанинського сміху. Хоч би як там було, Воланд сміявся, поглядаючи на Маргариту, і говорив:

—Не треба кричати в горах, він усе одно звик до обвалів, і це його не стривожить. Вам не треба просити за нього, Маргарита, бо за нього вже попросив той, з ким він так прагне розмовляти. — Тут Воланд знову повернувся до майстра і сказав: — Ну ж бо, тепер ваш роман ви можете закінчити однією фразою!

Майстер наче цього чекав, поки стояв нерухомо і дивився на прикипілого до крісла прокуратора. Він склав руки рупором і крикнув так, що луна застрибала безлюдними і безлісими горами:

—Вільний! Вільний! Він чекає на тебе!

Гори перетворили голос майстра на грім, і той же грім їх зруйнував. Прокляті скелясті стіни впали. Залишилася тільки площина з кам'яним кріслом. Над чорнотою безоднею, в яку пішли стіни, загорілося неосяжне місто з ідолами, що царювали над ним і виблискували над садом, який пишно розрісся за багато тисяч місяців. Просто до цього саду простяглася вимріяна прокуратором місячна дорога, і першим кинувся бігти нею гостровухий пес. Чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм підвівся з крісла і щось прокричав хрипким, зірваним голосом. Годі було розібрати, чи плаче він, чи сміється, і що він кричить. Видно було лише, що слідом за своїм вірним стражем місячною дорогою стрімко побіг і він.

—Мені туди, за ним? — запитав занепокоєно майстер, торкнувши поводи.

—Ні, — відповів Воланд, — навіщо ж гнатися слідами того, що вже закінчено?

—То, отже, туди? — запитав майстер, повернувся і вказав назад, туди, де зіткалось у тилу нещодавно полишене місто з монастирськими пряниковими вежами, з розбитим ущент сонцем у склі.

—Теж ні, — відповів Воланд, і голос його погустішав та полився над скелями, — романтичний майстре! Той, кого так жадає бачити вигаданий вами герой, якого ви самі щойно відпустили, прочитав ваш роман. — Тут Воланд повернувся до Маргарити: — Маргарито Миколаївно! Не можна не повірити в те, що ви старалися вигадати для майстра найкраще майбутнє, але, далебі, те, що я пропоную вам, і те, про що просив Син за вас же, за вас, — ще краще. Залиште їх удвох, — проказав Воланд, нахиляючись зі свого сідла до сідла майстра і показуючи вслід прокураторові, — не будемо їм заважати. І, може статися, до чогось вони домовляться, — тут Воланд махнув рукою у бік Єршалаїма, і він погас.

— І там теж, — Воланд указав у тил, — що робити вам у підвальчику? — Тут згасло зламане сонце у склі. — Навіщо? — вів далі Воланд, переконливо і м'яко. — О тричі романтичний майстре, невже ви не хочете вдень гуляти зі своєю подругою під вишнями, що починають зацвітати, а ввечері слухати музику Шуберта? Невже ж вам не буде приємно писати при свічках гусячим пером? Невже ви не хочете, наче Фауст, сидіти над ретортою з надією, що вам вдасться виліпити нового гомункула? Туди, туди! Там на вас уже чекає домівка і старий слуга, свічки вже горять, а невдовзі вони згаснуть, бо ви негайно зустрінете світанок. Цією дорогою, майстре, цією. Прощавайте! Мені пора.

— Прощавайте! — одним криком відповіли Воландові Маргарита і майстер. Тоді чорний Воланд, не розбираючи жодної дороги, кинувся у провалля, і слідом за ним з гуркотом провалився його почет. Ані скель, ані площини, ані місячної дороги, ані Єршалаїма не стало довкола. Зникли і чорні коні. Майстер і Маргарита побачили обіцяний світанок. Він починався відразу ж, безпосередньо після опівнічного місяця. Майстер ішов зі своєю подругою у сяйві першого ранкового проміння через кам’янистий моховитий місток. Він перетнув його. Струмок залишився позаду вірних коханців, і вони йшли піщаною дорогою.

— Слухай беззвуччя! — казала Маргарита майстрові, і пісок шурхотів під її босими ногами. — Слухай і насолоджуйся тим, чого тобі не давали за життя, — тишею. Дивись, он попереду твоя вічна домівка, що її тобі дали в нагороду. Я вже бачу венеціанське вікно і в'юнкий виноград, він здіймається до самого даху. Ось твоя домівка, ось твоя вічна домівка. Я знаю, що ввечері до тебе прийдуть ті, кого ти гнобиш, ким ти опікувався і хто тебе не стривожить. Вони тобі гратимуть, вони співатимуть тобі, ти побачиш, яке світло в кімнаті, коли горять свічки. Ти засинатимеш, вбравши свого заяложеного і вічного ковпака, ти будеш засипати з усмішкою на губах. Сон зміцнить тебе, ти почнеш міркувати мудро. А прогнати мене ти вже не зумієш. Оберігати твій сон буду я.

Так говорила Маргарита, йдучи з майстром до вічної їхньої домівки, і майстрові здавалося, що слова Маргарити струменять так само, як струменів і шепотів залишений позаду струмок, і пам’ять майстра, неспокійна, поколота голками пам’ять стала погасати. Хтось відпускав майстра на волю, так само, як він щойно відпустив ним створеного героя. Цей герой пішов у безодню, пішов без вороття, прощений у ніч на неділю син короля-звіздаря, жорстокий п’ятий прокуратор Юдеї, вершник Понтій Пилат.

ЕПІЛОГ

Так, минуло кілька років, і затягнулися правдиво описані у цій книзі події, і згасли в пам’яті. Та не в усіх, та не в усіх!

Кожного року, щойно прийде весняний, святковий повний місяць, надвечір з’являється під липами на Патріарших ставах чоловік років тридцяти або тридцяти з гаком. Рудуватий, зеленоокий, скромно вбраний чоловік. Це — співробітник Інституту історії та філософії, професор Іван Миколайович Понирєв.

Пройшовши під липи, він завжди сідає на ту саму лавку, на якій сидів того вечора, коли давно забутий усіма Берліоз востаннє у своїм житті бачив розлам у своїй душі, на друзки місяць.

Тепер він — цілий, з початку вечора білий, а згодом золотий, з темним коником-драконом, — пливе над колишнім поетом Іваном Миколайовичем і водночас стоїть на одному місці у своїй височині.

Іванові Миколайовичу все відомо, він усе знає і розуміє, він знає, що замолоду став жертвою злочинних гіпнотизерів, після цього лікувався і вилікувався. Але він також знає, що є дещо, з чим він не дасть собі ради. Не може він дати собі ради з цим весняним повним місяцем. Щойно починає наближатися, щойно починає розростатися і наливатися золотом світило, яке колись висіло вище за два п'ятисвічники, починає Іван Миколайович непокоїтись, нервує, втрачає апетит і сон, очікує, коли дозріє місяць. І коли він стане повний, ніщо не втримає Івана Миколайовича вдома. Під вечір він виходить і йде на Патріарші стави. …

І повертається додому професор уже зовсім хворий. Його дружина вдає, що не помічає його стану, і квапить його лягати спати. Але сама вона не лягає і сидить біля лампи з книжкою, дивиться гіркими очима на пойнятого сном. Вона знає, що на світанку Іван Миколайович прокинеться з болісним криком, почне плакати і метатися. Тому й лежить перед нею на скатертині під лампою за здалегідь наготований шприц у спирті й ампула з рідиною густого чайного кольору.

Бідна жінка, пов’язана з важкохворим, тепер вільна і без побоювань може заснути. Іван Миколайович тепер буде спати до ранку зі щасливим обличчям і бачити невідомі їй, але якісь піднесені щасливі сни.

Пробуджує вченого і доводить його до жалісного крику у ніч повного місяця одне й те саме. Він бачить неприродного безносого ката, який, підстрибнувши і якось ухнувши голосом, коле списом у серце прив’язаного до стовпа і вже божевільного Гестаса. Але не такий страшний кат, як неприродне освітлення уві сні, що йде від якоїсь хмари, котра кипить і навалюється на землю, як це буває тільки під час світових катастроф.

Після уколу для пойнятого сном все змінюється. Від ліжка до вікна простягається широка місячна дорога, на цю дорогу піднімається чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм і починає йти до місяця. Поруч із ним іде якийсь мовчазний молодий чоловік у роздертому хітоні та зі спотвореним обличчям. Подорожні про щось гарячково розмовляють, сперечаються, хочуть про щось домовитись.

— Боги, боги, — каже, обертаючи гордовите обличчя до свого супутника, той чоловік у плащі, — яка брутальна страта! Але ти мені, будь ласка, скажи, — тут обличчя з бундючного перетворюється на благальне, — адже її не було! Благаю тебе, скажи, не було?

— Ну, звичайно, не було, — відповідає хрипким голосом супутник, — не тобі примарилось.

— І ти можеш заприсягнутись у ньому? — запобігливо просить чоловік у плащі.

— Присягаюся, — відповідає супутник, і очі його чомусь посміхаються.

— Більше мені нічого не треба! — зірваним голосом скрикує чоловік у плащі й підіймається щораз вище до місяця, ведучи за собою свого супутника. За ними йде спокійний і величний велетенський гостровухий пес.

Тоді місячний шлях скипає, з нього починає хльоскати місячна ріка і розливається в усі боки. Місяць володарює і грає, місяць витанцьовує і пустує. Тоді в потоці виникає неймовірної краси жінка і виводить до Івана за руку оброслого бородою чоловіка, який полохливо озирається. Іван Миколайович одразу пізнає його. Це — той номер сто вісімнадцятий, його нічний гість. Іван Миколайович уві сні простягає до нього руки і жалібно запитує:

— Тож, виходить, цим і скінчилося?

— Цим і скінчилося, мій учню, — відповідає номер сто вісімнадцятий, а жінка підходить до Івана і каже:

— Звичайно, цим. Усе скінчилось, і все кінчається… І я вас поцілую в чоло, і все у вас буде так, як має бути.

Вона нахиляється до Івана і цілує його в чоло, й Іван тягнеться до неї і вдивляється в її очі, але вона відступає, відступає і йде разом зі своїм супутником ДО МІСЯЦЯ.

Тоді місяць починає шаленіти, він вивергає потоки світла просто на Івана, він розбризкує світло на всі боки, в кімнаті починається місячна повінь, світло хитається, підіймається вище, затоплює ліжко. Ось тоді й снить Іван Миколайович зі щасливим обличчям.

Уранці він прокидається мовчазний, але напрочуд спокійний і здоровий. Його поколота пам'ять втамовується, і до наступного повного місяця професора не збентежить ніхто. Ні безносий убивця Гестаса, ні жорстокий п'ятий прокуратор Юдеї вершник Понтій Пилат.

Переклад Ж. Храмової

Аналізуємо прочитане

1. Які риси образу Єшуа підкреслюються в розділі «Страта»?

2. Чому Левій Матвій хотів убити Єшуа?

3. Чим був продиктований бунт Левія проти Бога? Прокоментуйте нотатки Левія, зроблені напередодні страти.

4. Як у поданих уривках розкривається сила кохання Маргарити до майстра?

5. Що змінюється в характері героїні після її перетворення на відьму? У яких ситуаціях проявляються її глибока людяність та щире співчуття до людей?

6. Які епізоди балу в Сатани запам’яталися вам найбільше?

7. Чому, на вашу думку, вищі сили забирають майстра та Маргариту із земного світу?

8. Як змінилася зовнішність Воланда та його почту під час польоту над Москвою?

9. Як виглядає «вічний притулок» майстра та Маргарити?

Подискутуємо?

10. Чому, на вашу думку, майстер заслужив не світло, а спокій?

Філологічний майстер-клас

11. Проаналізуйте функції пейзажу, а також мотиви спраги та води в розділі «Страта».

Узагальнюємо прочитане

1. З яких пластів реальності складається художній світ роману? Стисло схарактеризуйте кожен із них. Як ці пласти сполучаються один з одним у творі?

2. Визначте наскрізні морально-філософські проблеми роману. Встановіть зв’язок між ними та образною системою твору.

3. Як розробляється у творі проблема протистояння добра та зла? Чому функції покарання винних та встановлення справедливості покладаються в ньому на представників «царства пітьми»?

4. Наведіть приклади відображення одних і тих самих ідей в образах різних романних героїв. Визначте персонажів, об’єднаних темою слабкодухості та зради. Чим, на вашу думку, зумовлене акцентування цієї теми у творі?

5. Які духовні цінності утверджуються в образах майстра та Маргарити?

6. Поясніть функції епілогу роману.

Подискутуємо?

7. Що, на вашу думку, означає фінальне прощення Пилата? Як ви гадаєте, чому саме майстрові надано право звільнити Пилата від покари?

Філологічний майстер-клас

8. Дослідіть мотиви ґетевського «Фауста» в романі «Майстер і Маргарита».

9. Сформулюйте провідні художні особливості цього твору М. Булгакова.

Теми письмових творчих робіт:

1. «Рукописи не горять»: проблема художньої творчості в романі «Майстер і Маргарита» М. Булгакова.

2. Філософське осмислення добра та зла в романі «Майстер і Маргарита» М. Булгакова.

3. Рятівна сила кохання: образ булгаковської Маргарити.