Сторінками світової драматургії межі ХІХ-ХХ століть

Аніон Павлович Чехов

ЧАЙКА (Уривок)

Аніон Павлович Чехов (1860-1904)— російський письменник, майстер короткого оповідання та один із найзначніших новаторів театру межі ХІХ- ХХ ст.; митець, що підбив підсумок «золотій лобі» російської класичної прози та відкрив нові обрії світової драматургії.

До найяскравіших новацій Чехова-драматурга належать заміна центрального конфлікту множиною локальних конфліктів, кожен із яких породжує окрему сюжетну лінію та вияскравлює життєву драму одного з персонажів; перенесення центру із зовнішньої дії на внутрішній світ героїв, зокрема на їхні приховані переживання та думки (так звана «підводна течія дії»); навмисна неузгодженість реплік героїв, котра дає змогу виявити глибокі порушення духовних зв’язків між ними; естетична самостійність авторських ремарок та широке використання образів-символів.

Розгорнута цитата

Горизонт сподівань. При читанні поданого далі уривка поміркуйте над причинами, з котрих письменник визначив цю п’єсу як «комедію».

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Ірина Миколаївна Аркадіна — по чоловікові Треплева, актриса.

Костянтин Гаврилович Треплєв — її син, молода людина.

Петро Миколайович Сорін — її брат.

Ніна Михайлівна Зарєчна — дівчина, дочка багатого поміщика.

Ілля Афанасійович Шамраєв — поручик у відставці, управитель у Соріна.

Поліна Андріївна — його дружина.

Маша — його дочка.

Борис Олексійович Тригорін — белетрист.

Євгеній Сергійович Дорн — лікар.

Семен Семенович Медведенко — учитель.

Яків — робітник.

Кухар.

Покоївка.

Дія відбувається в садибі Соріна.

Між третьою і четвертою діями минає два роки.

ДІЯ ПЕРША

Частина парку в маєтку Соріна. Широка алея, що веде в глибину парку в напрямі від глядачів до озера, загороджена естрадою, так що озера зовсім не видно. Ліворуч і праворуч біля естради кущі. Кілька стільців, столик.

Щойно зайшло сонце. На естраді за спущеною завісою Яків та інші робітники; чути кашель і стукіт. Маша і Медведенко ідуть зліва, повертаючись з прогулянки.

Медведенко. Чому ви завжди ходите в чорному?

Маша. Це траур по моєму життю. Я нещаслива.

Медведенко. Чому? (Роздумуючи.) Не розумію... Ви здорові, батько у вас хоч і небагатий, але з достатком. Мені живеться значно важче, ніж вам. Я одержую лише 23 карбованці на місяць, та ще вираховують з мене в емеритуру, а все ж я не ношу трауру.

Сідають.

Маша. Справа не в грошах. І бідняк може бути щасливим.

Медведенко. Це в теорії, а на практиці виходить так: я, та мати, та дві сестри і братусь, а платні всього 23 карбованці. Але ж їсти й пити треба? Чаю та цукру треба? Тютюну треба? Ось тут і крутися.

Маша (озираючись на естраду). Незабаром почнеться спектакль.

Медведенко. Так. Грати буде Зарєчна, а п’єса Костянтина Гавриловича. Вони закохані одне в одного, і сьогодні їхні душі зіллються в прагненні дати один і той же художній образ. А в моїй душі і у вашій нема спільних точок. Я люблю вас, не можу від туги сидіти вдома, щодня ходжу пішки шість верст сюди та шість назад і стикаюся з вашого боку із самим лише індиферентизмом. Це зрозуміло. Я без коштів, родина у мене велика... Яка охота йти за людину, якій самій їсти нічого?

Маша. Дрібниці. (Нюхає тютюн.) Ваша любов зворушує мене, але я не можу відповідати взаємністю, от і все. (Простягає йому табакерку.) Призвольтеся.

Медведенко. Не хочеться.

Пауза.

Маша. Мабуть, скоро буде гроза. Ви все філософствуєте або говорите про гроші. По-вашому, нема більшого нещастя, як бідність, а по-моєму, в тисячу разів легше ходити в лахмітті і жебрачити, ніж... Проте вам не зрозуміти цього...

Входять справа Сорін та Треплєв. <...>

Треплєв. <...> (Побачивши Машу і Медведенка.) Панове, коли почнеться, вас покличуть, а тепер не можна тут. Ідіть, будь ласка.

Сорін (до Маші). Мар’є Іллінічно, будьте такі ласкаві, попросіть вашого тата, щоб він розпорядився відв’язати собаку, а то він виє. Сестра знову всю ніч не спала.

Маша. Говоріть з моїм батьком самі, а я не буду. Звільніть мене від нього, будь ласка. (До Медведенка.) Ходімо!

Медведенко (до Треплєва). То ви перед початком пришліть сказати.

Обоє виходять. <...>

Треплєв (кидає погляд на естраду). Ось тобі і театр. Завіса, потім перша куліса, потім друга і далі порожній простір. Декорацій жодних. Відкривається вид, прямо на озеро і на обрій. Піднімемо завісу рівно о пів на дев’яту, коли зійде місяць.

Сорін. Розкішно.

Треплєв. Якщо Зарєчна запізниться, то, звичайно, пропаде весь ефект. Час би вже їй бути. Батько і мачуха стережуть її, і вирватися їй з дому так само тяжко, як із тюрми. (Поправляє на дядькові галстук.) Голова і борода у тебе скуйовджені. Слід би підстригтися, абощо...

Сорін (розчісує бороду). Трагедія мого життя. У мене й змолоду була така зовнішність, ніби я запоєм пив і все. Мене ніколи не любили жінки. (Сідаючи.) Чому сестра не в настрої?

Треплєв. Чому? Нудьгує. (Сідає поруч.) Ревнує. Вона вже і проти мене, і проти спектакля, і проти моєї п’єси, тому що не вона грає, а Зарєчна. Вона не знає моєї п’єси, а вже ненавидить її.

Сорін (сміється). Вигадуєш, справді...

Треплєв. Їй вже досадно, що ось на цій маленькій сцені буде мати успіх Зарєчна, а не вона. (Подивившись на годинник.) Психологічний курйоз — моя мати. Безперечно, талановита, розумна, здатна ридати над книжкою, прочитає тобі всього Некрасова напам’ять, за хворими доглядає як ангел; але спробуй похвалити при ній Дузе! Ого-го! Треба хвалити тільки її одну, треба писати про неї, кричати, захоплюватися її надзвичайною грою в «La dame aux Camélias» або в «Чаду життя», але через те, що тут, у селі, немає цього дурману, то вона нудьгує і злиться, і всі ми — її вороги, всі ми винні. А ще вона забобонна, боїться трьох свічок, тринадцятого числа. Вона скупа. У неї в Одесі в банку сімдесят тисяч — це я знаю напевне. А попроси в неї позичити, вона стане плакати.

Сорін. Ти уявив, що твоя п’єса не подобається матері, і вже хвилюєшся і все. Заспокойся, мати тебе дуже любить.

Треплєв (обриває з квітки пелюстки). Любить — не любить, любить — не любить, любить — не любить. (Сміється.) Бачиш, моя мати мене не любить. Ще б пак! Їй хочеться жити, любити, носити світлі кофточки, а мені двадцять п'ять років, і я раз у раз нагадую їй, що вона вже не молода. Коли мене немає, їй тільки тридцять два роки, при мені ж сорок три, і за це вона мене ненавидить. Вона знає також, що я не визнаю театру. Вона любить театр, їй здається, що вона служить людству, святому мистецтву, а як на мене, сучасний театр — це рутина, забобон. Коли підіймається завіса і при вечірньому освітленні, в кімнаті з трьома стінами, ці великі таланти, жерці святого мистецтва показують, як люди їдять, п’ють, люблять, ходять, носять свої піджаки; коли з пожовклих картин і фраз намагаються виловити мораль, — мораль маленьку, легко зрозумілу, корисну для домашнього вжитку; коли в тисячі варіаціях мені підносять одне і те саме, і те саме, і те саме, — то я тікаю й тікаю, як Мопассан тікав від Ейфелевої вежі, яка тисла йому на мозок своєю цілісністю.

Сорін. Без театру не можна.

Треплєв. Потрібні нові форми. Нові форми потрібні, а коли їх нема, то краще нічого не треба. (Дивиться на годинник.) Я люблю матір, дуже люблю; але вона веде безладне життя, вічно носиться з тим белетристом, ім'я її постійно полощуть в газетах, — і це мене стомлює. Іноді ж просто в мені говорить егоїзм звичайного смертного; буває шкода, що у мене мати відома актриса, і, здається, коли б не була звичайна жінка, то я був би щасливіший. Дядю, що може бути тяжче й безглуздіше становища: бувало, у неї сидять в гостях самі знаменитості, артисти й письменники, і між ними тільки один я — ніщо, і мене терплять тільки тому, що я її син. Хто я? Що я? Вийшов з третього курсу університету за обставин, як то кажуть, від редакції незалежних, ніяких талантів, грошей ні шага, а за паспортом я — київський міщанин. Мій батько таки київський міщанин, хоч теж був відомим актором. Так от, коли, бувало, в її вітальні всі ці артисти і письменники звертали на мене свою милостиву увагу, то мені здавалося, що своїми поглядами вони вимірювали мою нікчемність, — я відгадував їхні думки і страждав від приниження...

Сорін. До речі, скажи, будь ласка, що за людина цей белетрист? Не зрозумієш його. Все мовчить.

Треплєв. Людина розумна, проста, трохи, знаєш, меланхолійна. Дуже порядний. Сорок років йому буде ще не скоро, але він уже знаменитий і ситий донесхочу... А щодо його писань, то... як тобі сказати? Мило, талановито... але... після Толстого або Золя не захочеш читати Тригоріна.

Сорін. А я, брат, люблю літераторів. Колись я пристрасно хотів двох речей: хотів женитися і хотів стати літератором, але не вдалося ні те, ні інше. Так. І маленьким літератором приємно бути кінець кінцем.

Треплев (прислухаючись). Я чую кроки... (Обіймає дядька.) Я без неї жити не можу... Навіть звук її кроків прекрасний... Я щасливий надмірно! (Швидко йде назустріч Ніні Зарєчній, що входить.) Чарівнице, мріє моя!

Ніна (схвильовано). Я не запізнилася... Звичайно, я не запізнилася...

Треплев (цілуючи її руки). Ні, ні, ні...

Ніна. Цілий день я непокоїлася, мені було так страшно! Я боялася, що батько не пустить мене... Але він зараз поїхав з мачухою. Червоне небо, вже починає сходити місяць, і я гнала коня, гнала. (Сміється.) Але я рада. (Міцно потискає руку Соріну.)

Сорін (сміється). Оченята, здається, заплакані... Ге-ге! Негаразд!

Ніна. Це так... Бачите, як мені важко дихати. Через півгодини я поїду, треба поспішати. Не можна, не можна. Бога ради, не затримуйте. Батько не знає, що я тут.

Треплєв. Справді, вже час починати. Треба йти кликати всіх.

Сорін. Я піду і все. Одну мить. (Іде праворуч і співає.) «Во Францию два гренадера...» (Озирається.) Раз так само я заспівав, а один товариш прокурора і каже мені: «А у вас, ваша вельможносте, голос сильний...» Потім подумав і додав: «Але... противний». (Сміється і виходить.)

Ніна. Батько і його жінка не пускають мене сюди. Кажуть, що тут богема... бояться, як би я не пішла в актриси... А мене тягне сюди до озера, як чайку... Моє серце повне вами. (Озирається.)

Треплєв. Ми самі.

Ніна. Здається, хтось там...

Треплев. Нікого.

Поцілунок.

Ніна. Це яке дерево?

Треплев. Берест.

Ніна. Чому воно таке темне?

Треплєв. Уже вечір, темнішають всі речі. Не їдьте рано, благаю вас.

Ніна. Не можна.

Треплев. А коли я поїду до вас, Ніно? Я цілу ніч стоятиму в саду і буду дивитись на ваше вікно.

Ніна. Не можна, вас помітить сторож. Трезор ще не звик до вас і буде гавкати.

Треплев. Я люблю вас.

Ніна. Тсс...

Треплев (почувши кроки). Хто там? Ви, Якове?

Яків (за естрадою). Точно так.

Треплев. Ставайте на місця! Час. Місяць сходить?

Яків. Точно так.

Треплєв. Спирт є? Сірка є? Коли з’являться червоні очі, треба, щоб пахло сіркою. (До Ніни.) Ідіть, там все приготовано. Ви хвилюєтеся?..

Ніна. Так, дуже. Ваша мама — нічого, її я не боюся, але у вас Тригорін... Грати при ньому мені страшно і соромно... Відомий письменник... Він молодий?

Треплєв. Так.

Ніна. Які у нього чудові оповідання!

Треплев (холодно). Не знаю, не читав.

Ніна. У вашій п’єсі важко грати. В ній немає живих осіб.

Треплєв. Живі особи! Треба зображати життя не таким, як воно є, і не таким, як має бути, а таким, яким воно уявляється в мріях.

Ніна. У вашій п'єсі мало дії, сама тільки читка. І в п’єсі, як на мене, обов’язково має бути кохання...

Обоє ідуть за естраду. <...>

Входять Аркадіна під руку з Соріним. Тригорін, Шамраєв.

Медведенко та Маша. <...>

Треплєв виходить з-за естради.

Аркадіна (до сина). Любий мій сину, коли ж початок?

Треплєв. Через хвилину. Прошу потерпіти.

Аркадіна (читає з Гамлета). «Мій сину, ти очі повернув мені у глиб душі, і я побачила її в таких кривавих, в таких смертельних виразках — нема рятунку!»

Треплєв (з Гамлета). «Чому ж бо ти пороку піддалася, в безодні злочину шукаючи кохання?»

За естрадою грають у ріжок.

Треплєв. Панове, початок! Прошу уваги! (Пауза.) Я починаю. (Стукає паличкою і говорить голосно.) О ви, шановні старі тіні, що носитесь нічної пори над цим озером, приспіть нас і нехай нам присниться те, що буде через двісті тисяч років!

Сорін. Через двісті тисяч років нічого не буде.

Треплєв. То нехай зобразять нам оце нічого.

Аркадіна. Нехай. Мій сину.

Підіймається завіса; відкривається вид на озеро; місяць над обрієм, відображення його у воді; на великому камені сидить Ніна Зарєчна, вся в білому.

Ніна. Люди, леви, орли і куріпки, рогаті олені, гуси, павуки, мовчазні риби, що населяли води, морські зірки і ті, яких не можна було бачити оком, — одне слово, все живе, все живе, все живе, пройшовши сумне коло, згасло... Уже тисячі віків, як земля не носить на собі жодної живої істоти, і цей бідолашний місяць даремно засвічує свій ліхтар. На луках уже не прокидаються з криком журавлі, і хрущів не чути в липових гаях. Холодно, холодно, холодно. Пусто, пусто, пусто. Страшно, страшно, страшно. (Пауза.) Тіла живих істот стали прахом, і вічна матерія обернула їх у каміння, у воду, у хмари, а душі їх всіх злилися в одну. Загальна світова душа — це я... я... В мені душа і Олександра Великого, і Цезаря, і Шекспіра, і Наполеона, і останньої п’явки. В мені свідомість людей злилася з інстинктами тварин, і я пам'ятаю все, все, все, і кожне життя в собі самій я переживаю знову.

З’являються болотяні вогні.

Аркадіна (тихо). Це щось декадентське.

Треплєв (благально і з докором). Мамо!

Ніна. Я самотня. Раз на сто років я розтуляю уста, щоб говорити, і мій голос звучить у цій пустелі сумно, і ніхто не чує... І ви, бліді вогні, не чуєте мене... На світанні вас родить гниле болото, і ви блукаєте до зорі, але без думки, без волі, без трепету життя. Боятися, щоб у вас не виникло

життя, батько нічної матерії, диявол, кожну мить у вас, як у каменях і у воді, провадить обмін атомів, і ви міняєтеся безперервно. У всесвіті залишається постійним і незмінним один лише дух. (Пауза.) Як полонений, кинутий у порожній глибокий колодязь, я не знаю, де я і що мене чекає. Від мене не сховано інше, що в упертій, жорстокій боротьбі з дияволом, початком матеріальних сил, мені судилося перемогти, і після того матерія і дух зіллються в гармонії прекрасній і настане царство світової волі. Але це буде лише тоді, коли поволі, через довгий, довгий ряд тисячоліть і Місяць, і ясний Сіріус, і Земля обернуться в порох… А до того часу жах, жах… (Пауза; на фоні озера з'являються дві червоні цятки.) От наближається мій могутній супротивник — диявол. Я бачу його страшні, багрові очі…

Аркадіна. Сіркою пахне. Це так треба?

Треплєв. Так.

Аркадіна (сміється). Ну, це ефект.

Треплєв. Мамо!

Ніна. Він нудьгує без людини…

Поліна Андріївна (до Дорна). Ви зняли капелюха. Надіньте, а то застудитеся.

Аркадіна. Це лікар скинув капелюха перед дияволом, батьком вічної матерії.

Треплєв (спалахнувши, голосно). П'єсу закінчено! Досить! Завісу!

Аркадіна. Чого ж ти сердишся?

Треплєв. Досить! Завісу! Давай завісу! (Тупнувши ногою.) Завісу! (Завіса опускається.) Вибачте! Я випустив з уваги, що писати п’єси і грати на сцені можуть лише обрані. Я порушив монополію! Мені… Я… (Хоче ще щось сказати, але махає рукою і йде ліворуч.)

Аркадіна. Що з ним?

Сорін. Ірино, не можна так, матінко, поводитися з молодим самолюбством.

Аркадіна. Що ж я йому сказала?

Сорін. Ти його образила.

Аркадіна. Він сам попереджав, що не жарт, і я ставилася до його п’єси як до жарту.

Сорін. Все ж таки…

Аркадіна. Тепер виявляється, що він написав великий твір! Скажіть на милість! Отже, влаштував він цей спектакль і начадив сіркою не для жарту, а для демонстрації… Йому хотілося повчити нас, як треба писати і що потрібно грати. Нарешті це стає нудно. Ці постійні випади проти мене, ті шпильки, воля ваша, набриднуть хоч кому! Капризний, самолюбивий хлопець.

Сорін. Він хотів зробити тобі приємність.

Аркадіна. Так? Одначе ж він не вибрав яку-небудь звичайну п’єсу, а змусив нас прослухати цю декадентську маячню. Заради жарту я ладна слухати і маячню, але ж тут претензії на нові форми, на нову еру в мистецтві. А я гадаю, що ніяких тут нових форм нема, а просто поганий характер. …

Завіса. …

Переклад І. Сенченка

Повільне читання

1. Які «зовнішні» події відбуваються у наведеному вище уривку? А що утворює його «внутрішню» дію?

2. Перечитайте діалог, із якого починається п’єса. Яку тему зачіпають у своїх перших двох репліках Медведенко та Маша?

3. Що завдає страждань Медведенку?

4. Чим занепокоєна Зарєчна?

5. Розкрийте сутність конфлікту Треплєва та його матері. Чому Треплєв зупинив виставу?

6. Проаналізуйте психологічний підтекст наведених в уривку цитат із «Гамлета».

7. Яка загальна ідея, на вашу думку, об’єднує численні конфлікти між різними героями п’єси?

8. Наведіть приклади «порушення зв’язків» у діалогах персонажів. Про що свідчать такі «порушення»?

Подискутуємо?

9. Чи справді Аркадіна не любить власного сина? Обґрунтуйте свою відповідь цитатами.

10. Якої ви думки про п’єсу Треплєва? Чи схожий її фрагмент на початок справжнього витвору мистецтва?

Філологічний майстер-клас

11. Знайдіть у прочитаному уривку відлуння характерних для межі XIX–XX ст. дискусій про літературу.

12. Пригадайте п’єси, у яких застосовується прийом «вистави у виставі». Яку роль відіграє цей прийом у чеховській драмі?

13. Коли у п'єсі вперше згадується чайка? Яких значень набуває цей образ у наведеному уривку?