Літературна панорама доби провідні тенденції літератури другої половини XX століття

Олександр Солженіцин

Архіпелаг Гулаг (Уривки)

(1918—2008)

Олександр Солженіцин — російський письменник та публіцист, лауреат Нобелівської премії (1970), суспільний і політичний діяч, який пройшов через ув'язнення у сталінських таборах, двадцять років дисидентської діяльності та еміграцію, що завершилася його поверненням до Росії вже після розпалу СРСР. Порушуючи гострі суспільно-політичні питання, а також активно проповідуючи принципи морального опору аморальній владі, Солженіцин продовжував традиції класичної російської літератури, в якій за письменником закріпилася роль безкомпромісного критика «сильних світу цього», пророка та духовного наставника суспільства.

Найвидатнішим твором письменника є «Архіпелаг ГУЛАГ», котрий відкрив світові правду про те, що відбувалося у СРСР за часів кривавого диктаторського режиму, і тим самим набув масштабів загальнокультурного епохального явища. Спираючись на документи та свідчення очевидців, письменник відтворив у ньому широку картину арештів, сфабрикованих судових процесів, тортур та страт невинних людей. Над цим художньо-історичним дослідженням Солженіцин працював у 1957—1967 рр. Уперше твір було видано за кордоном. До співвітчизників письменника він дійшов лише у добу «перебудови». Як і «Реквієм» А. Ахматової, «Архіпелаг ГУЛАГ» став, за словами його творця, «загальним пам’ятником усім закатованим і вбитим».

«Чим була та країна, яка впродовж десятків років носила в собі Архіпелаг?

Мені колись довелося носити в собі пухлину з великий мужицький кулак завбільшки. Ця пухлина вип’яла та викривила мій живіт, заважала мені їсти, спати, я завжди знав про неї (хоча вона не складала її піввідсотка мого тіла, а Архіпелаг займав вісім відсотків від усієї країни). Однак не тому вона була жахливою, що тиснула та змішувала суміжні органи; найстрашніше було те, що вона випускала токсини й отруювала все тіло.

Так і наша країна поступово вся була отруєна Архіпелагом. І чи позбудеться вона колись його отрути — хтозна...»

«...спробуємо коротко перелічити ті ознаки життя на волі, які були наслідком сусідства Архіпелагу або складали єдиний із ним стиль.

І) ПОСТІЙНИЙ СТРАХ. … Як не буває хвилини, коли б люди не вмирали й не народжувалися, так не було й хвилини, коли б не арештовували. Часом це підступало близько до людини, часом було деінде, часом людина казала собі, що їй нічого не загрожує, часом сама ставала катом, послаблюючи таким чином загрозу, проте будь-який житель цієї країни — від колгоспника до члена Політбюро — завжди знав: досить одного необережного слова чи руху — і він безповоротно летить у безодню.

1 Дисидент — той, хто не згоден із панівною ідеологією.

… Страх — не завжди страх перед арештом. Тут були й проміжні ступені: чистка, перевірка, заповнення анкети — регулярне або позачергове, звільнення з роботи, позбавлення прописки, висилка чи заслання. Анкети були зроблені так детально та допитливо, що більше половини мешканців відчували себе винними й постійно гризлися, думаючи про наближення терміну її заповнення. Створивши одного разу фальшиву повість свого життя, люди потім щосили намагалися не заплутатись у ній. Однак небезпека могла виникнути й несподівано: син … Власова Ігор завжди писав, що його батько помер. Так він вступив до військового училища. Аж раптом його викликали: протягом трьох днів надати довідку, що твій батько помер. От і надай тут!

Загальний страх змушував усвідомити власну мізерність та відсутність будь-якого права. У листопаді 1938 року Наташа Анічкова дізналася, що її кохану людину (чоловіка з незареєстрованого шлюбу) посадили в Орлі. Вона поїхала туди. На величезній площі перед в'язницею аж кишіло возами, на них — баби в лаптях, шушунах і з передачами, яких у них ніхто не брав. Анічкова поткнулася до віконечка в страшному тюремному мурі. — Хто ви така? — суворо спитали її. Вислухали. — Так ось, товаришко москвичко, я вам дещо пораджу: від'їздіть сьогодні, бо вночі за вами прийдуть! — Іноземцю тут усе незрозуміло: чому замість конкретної відповіді чекіст дав непрошену пораду? Яке право він мав вимагати від вільної громадянки негайного від’їзду? Хто до неї прийде і навіщо? — Та який радянський громадянин збреше, що йому це незрозуміло або що випадок цей неправдоподібний? Після такої поради вже не залишатимешся в чужому місті!

… 6) ЗРАДА ЯК ФОРМА ІСНУВАННЯ. Роками живучи у постійному страху за себе та свою родину, людина стає васалом страху, його підданцем. Найбезпечнішою формою існування виявляється — постійна зрада.

Найм'якша й найрозповсюдженіша зрада — це нічого відверто поганого не чинити, але й не помітити, якщо хтось гине поруч, не допомогти йому, відвернутися, зіщулитися. Ось арештували сусіда, товариша по роботі чи навіть твого близького приятеля. Ти мовчиш, удаєш, що анічогісінько не помітив (тобі не можна втрачати твою нинішню роботу!). Ось на загальних зборах оголошують, що зниклий вчора — заклятий ворог народу. І ти, просидівши разом із ним двадцять років за одним столом, тепер своїм шляхетним мовчанням (а то й обвинувальною промовою!) мусиш показати, що далекий від його злочинів (для своєї милої родини, для близьких своїх ти мусиш принести цю жертву! яке ти маєш право не думати про них?). Але ж і в арештованого залишилися дружина, мати, діти; може, хоч їм допомогти? Пі-ні, небезпечно: адже це — дружина ворога, і мати ворога, і діти ворога (а твоїм іще довго отримувати освіту)!

Переклад Є. Нолощук