Шляхи оновлення драматургії XX століття

Бертольт Брехт

Життя Ґалілея (Скорочено)

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Галілео Галілей,

Андреа Сарті.

Синьйора Сарті, економка Галілея, мати Андреа.

Людовико Марсілі, багатий молодий чоловік.

Куратор Падуанського університету, синьйор Пріулі.

Сагредо, друг Галілея.

Вірджинія, дочка Галілея.

Федерцоні, шліфувальник лінз, помічник Галілея.

Дож.

Радники.

Козімо де Медічі, великий герцог Флоренції.

Гофмаршал.

Теолог.

Філософ.

Математик.

Старша придворна дама.

Молодша придворна дама.

Лакей герцога.

Дві черниці.

Два солдати.

Стара жінка.

Товстий прелат.

Двоє вчених.

Двоє ченців.

Двоє астрономів.

Дуже худий чернець.

Дуже старий кардинал.

Патер Христофор Клавіус, астроном.

Маленький чернець.

Кардинал-інквізитор.

Кардинал Барберіні, згодом Папа Урбан VIII.

Кардинал Беллармін.

Двоє писарів-ченців.

Дві молоді дами.

Філіппо Муціус, вчений.

Синьйор Гафоне, ректор Пізанського університету.

Вуличний співець.

Його жінка.

Ванні, ливарник.

Урядовець.

Високопоставлений урядовець.

Суб'єкт.

Чернець.

Селянин.

Прикордонник.

Писар.

Чоловіки, жінки, діти.

Ґалілео Ґалілей, викладач математики Падуанського університету, прагне довести правильність нового вчення Коперника про будову всесвіту.

У тисяча шістсот дев’ятім році Світильник розуму осяяв всю Падую з малого дому. Ґалілео Галілей обрахував:

Земля — у русі, Сонце — нерухоме.

Убогий кабінет Галілея в Падуї. Ранок. Хлопець Андреа, син домоправительки.

Приносить склянку молока і булочку

Галілей (весело пирхаючи, вмивається до пояса). Постав молоко на стіл, та дивись, не закрий якої книги.

Андреа. Мати каже, треба вже заплатити молочареві. А то він враз опише коло навколо вашого дому, синьйоре Ґалілео.

Галілей. Треба казати «опише коло», Андреа.

Андреа. Як хочете. Коли не сплатите, то він опише нас кругом, синьйоре Галілео.

Галілей. А коли судовий виконавець, синьйор Камбіоне, прямуватиме до нас, яку відстань він пройде між двома точками?

Андреа (широко всміхаючись). П'ять кроків.

Галілей. Гаразд! Я щось для тебе маю. Поглянь-но за таблицями зірок.

Андреа витягає велику дерев’яну модель сонячної системи.

Андреа. Що це таке?

Галілей. Астролябія: ця штука показує, як обертаються планети навколо Землі. Так вважали старі люди.

Андреа. Як?

Галілей. Ось погляньмо. Насамперед опиши, що бачиш.

Андреа. Посередині камінець.

Галілей. Це — Земля…

Андреа. А круг неї одне над одним кільця.

Галілей. Скільки їх?

Андреа. Вісім.

Ґалілей. Це кристалічні сфери.

Андреа. На кільцях кульки.

Ґалілей. Це — планети.

Андреа. А тут стрічки, і на них якісь слова.

Галілей. Які слова?

Андреа. Назви планет.

Ґалілей. А саме?

Андреа. На нижчій кулі написано «Місяць». А на верхній — «Сонце».

Ґалілей. А тепер покоти «Сонце».

Андреа (рухає кільця чаші). Як гарно. Але ж… Ми тут немов закорковані.

Ґалілей (витираючись). Так, так, я відчув те саме, коли вперше побачив ту штуку. Деякі люди це відчувають. (Кидає рушник до Андреа, щоб той потер йому спину.) Стіни, кільця і нерухомість! Цілих два тисячоліття людство вірило, що Сонце і всі небесні тіла обертаються навколо нього. Папа, кардинали, князі, вчені, капітани, купці, перекупки риби і школярі вірили, буцімто нерухомо сидять у цій кристалічній сфері. Але віднині ми вирушаємо, Андреа, в далеку подорож. Бо старі часи минули, настав новий час. Ось уже сто років, як людство жде чогось.

У містах стало тісно, в головах теж. Забобони й чума. Віднині ж знаймо: так є, але так не буде. Адже все рухається, мій друже. Я навіть сказав би, що все почалося з кораблів. Споконвіку вони держалися берегів. Та нараз покинули їх і рушили у відкрите море.

Нашим старим континентом пішла чутка: десь є нові континенти. І відколи наші кораблі до них добились, регочуться на всій землі: велике страшне море не таке вже й велике й не таке страшне. Забаглося дослідити причини всіх речей: чому падає камінь, коли його впустиш, і як це він підноситься вгору, коли його жбурнеш. Що не день — то нове відкриття. Навіть столітні діди нащулюють вухо, аби почути від юнаків, що у світі нового.

Вже багато відкритого, та ще більше можна відкрити. Отже, роботи буде і новим поколінням.

Ще юнаком я бачив у Сієні, як кілька мулярів, посперечавшись майже п’ять хвилин, замінили тисячолітній спосіб пересування гранітних брил: вони тільки по-новому линви розташували. Відтоді я збагнув: старі часи минули, настав новий час. Незабаром людство пізнає свою оселю, небесне тіло, на якому воно живе. Йому вже не досить того, що написано в старих книгах.

Бо там, де тисячоліттями гніздилась віра, тепер оселився сумнів. Всі кажуть: так, це написано в книгах, але ж дозвольте нам тепер самим поглянути. З найбільш призвичаєними істинами тепер не церемоняться: сумніваються в тому, в чому раніше ніколи не сумнівались.

Від цього знявся такий вітер, що розвіяв поли золототканих одіянь князів і прелатів, заголивши і товсті, і сухі ноги — такі ж ноги, як і в нас. А небо, як виявилось, — порожнє. Тому й зчинився на світі веселий регіт.

Але води Землі крутять нові прядки, і кросна на мануфактурах, і різні пристрої на корабельних верфях; у линвових і вітрильних майстернях на новий лад одночасно рухаються п'ятсот рук. Повір мені, ще за нашого життя про астрономію провадитимуть на всіх базарах. Навіть сини перекупок риби бігатимуть до школи. Бо жадібним до нового людям наших міст сподобається, коли нова астрономія дасть змогу рухатись і Землі. Завжди вважали, що зорі пришпилені до кристалічного склепіння і тому не падають. А тепер ми набралися мужності й дозволяємо їм вільно і без упину плавати в порожнечі. І вони йдуть у далеку подорож, отак, як наші кораблі, без упину в далеку безкінечну подорож.

А Земля весело кружляє навколо Сонця, і перекупки риби, купці, князі, кардинали, ба навіть сам папа кружляють разом із нею.

Всесвіт за ніч утратив свій єдиний центр, а на ранок їх стало безліч. Бо можна вважати за центр усе і нічого: раптом стало багато простору.

Наші кораблі запливають далеко-далеко, наші планети і сузір’я рухаються в безкінечному просторі, навіть у шаховій грі тури нині рухаються по-новому, через усі поля. Як каже поет? «О рання рань початку!..»

Андреа.

«О рання рань початку!

О свіжий подих вітру

Від берегів нових!»

Але ж пийте молоко, бо скоро знов прийдуть люди. Галілей. А ти добре втямив те, про що я тобі казав учора? Андреа. Про що? Про оте Коперникове крутіння? Ґалілей. Еге!

Андреа. Ні. Хіба я можу це зрозуміти? Це ж важко, а мені в жовтні буде тільки одинадцять. Ґалілей. Я хочу, щоб ти це зрозумів. І щоб усі це зрозуміли. Саме для того я й працюю, і купую дорогі книжки, замість платити за молоко.

Андреа. Але ж я бачу на власні очі, що Сонце увечері не там, де вранці. Воно ж не може спинитись, ніколи в світі!

Ґалілей. Хіба бачить! Що ти бачиш? Ти нічого не бачиш, тільки лупаєш очима. А треба бачити. (Ставить залізний умивальник посеред кімнати.) Нехай це буде Сонце. Сідай. (Андреа сідає на стілець, Галілей стає позаду нього.) Де Сонце — справа чи зліва?

Андреа. Зліва.

Ґалілей. А як воно опиниться справа?

Андреа. Звісно, коли ви його перенесете вправо.

Ґалілей. І тільки? А коли так? (Бере його разом зі стільцем і робить із ним півоберта.) Де тепер Сонце?

Андреа. Справа.

Ґалілей. А воно рухалось?

Андреа. Що ні, то ні.

Ґалілей. А що рухалось?

Андреа. Я.

Ґалілей (гримає). Неправда твоя! Дурню! Стілець!

Андреа. Але ж і я з ним разом!

Ґалілей. Звичайно. Стілець — це Земля. А ти — на ній.

Синьйора Сарті (увійшла, щоб прибрати ліжко). Що ви коїте з моїм сином, синьйоре Ґалілео?

Галілей. Я вчу його бачити, Сарті.

Синьйора Сарті. Тим, що волочите його по кімнаті?

Андреа. Не треба, мамо, ти цього не втямиш.

Синьйора Сарті. Овва! А ти вже втямиш, аякже! До вас прийшов молодий синьйор, хоче вчитись. Дуже гарно вбраний, і з рекомендаційним листом. (Подає.) Ви довчите мого Андреа до того, що він скаже: двічі по два є п’ять. Він уже й так плутає все, що ви йому кажете. Вчора увечері він доводив мені, буцімто Земля крутиться навколо Сонця. Він твердо переконаний, що це якийсь там пан Коперник обчислив.

Андреа. А хіба ж Коперник не обчислив цього, синьйоре Ґалілео? Ну, скажіть їй самі!

Синьйора Сарті. Як?! Ви справді втовкмачуєте йому в голову такі дурниці? Та він ще вибовкне це в школі, а тоді духовні синьйори прийдуть до мене скаржитися, що він верзе всяку нечестиву нісенітницю. Майте сором, синьйоре Ґалілео!

Ґалілей (снідає). Синьйоро Сарті, на підставі наших досліджень ми — Андреа і я — після палкої дискусії зробили відкриття, яке ми більше не в силі тримати в секреті від світу. Настав новий час, велика доба, за якої жити просто приємно.

Синьйора Сарті. Он як! Ну, коли так, то є надія, що ми нарешті зможемо сплатити молочареві борг, синьйоре Ґалілео. (Показуючи на листа.) Зробіть мені цю єдину ласку — не відсилайте хоч цього учня. Я все думаю про гроші за молоко. (Виходить.)

Ґалілей (сміючись). Дайте мені принаймні вилити це молоко. (До Андреа.) Все ж таки ми вчора дещо зрозуміли!

Андреа. Я їй так сказав тільки для того, щоб її здивувати. Але ж це не так. Ви ж обернули стілець боком, а не отак (показує поступове обертання руками). Бо так би я упав зі стільця, і це — факт. Чому ви не перевернули стільця? Бо тоді було б доведено, що і я з Землі впав би. От що!

Ґалілей. Я ж тобі довів…

Андреа. Але минулої ночі я дійшов такої думки: коли б Земля оберталася так, то я провисів би цілу ніч головою донизу. А це — факт.

Ґалілей (бере зі столу яблуко). Отже, не буде Земля…

Андреа. От не беріть ви завше такі приклади, синьйоре Ґалілео. Так ви будь-що доведете.

Ґалілей. Гаразд. (Кладе яблуко назад.)

Андреа. Прикладами ви завше зможете все довести, ви хитрий. Я ж не можу тягати свою матір на стільці, як ото ви мене. Бачте, який це поганий приклад. Ну, а що з того, коли яблуко буде Землею? Що з того?

Ґалілей (сміється). Та ти ж не хочеш цього знати.

Андреа. Візьміть його знову. Як же не так, якщо я не висну вночі головою донизу?

Ґалілей. Ось як: це Земля, а тут стоїш ти. (Застромлює в яблуко скіпочку, відколоту від поліна, взятого біля печі.) А тепер Земля обертається.

Андреа. А тепер я висну вниз головою.

Ґалілей. Як то? Ану дивись добре. Де зараз голова?

Андреа (показує на яблуці). Ось тут. Унизу.

Ґалілей. Що? (Обертає яблуко назад.) Хіба голова не на тому ж місці? Хіба вона не внизу? Може, коли я обертаю, ти так стоїш?.. (Виймає скіпку і перевертає її.)

Андреа. Ні. А чому ж я зовсім не помічаю обертання?

Ґалілей. Бо ти обертаєшся із Землею разом. Ти, і повітря над тобою, і все, що на земній кулі.

Андреа. А чому виглядає так, ніби Сонце ходить?

Ґалілей (знов обертає яблуко зі скіпкою). Значить, під собою ти бачиш Землю, вона завжди під тобою, і для тебе вона нерухома. А тепер поглянь угору. Ось лампа над твоєю головою, а вже коли я оберну, то що тепер над твоєю головою? Отже, що тепер вгорі?

Андреа (повертається слідом за ним). Ніч. Ґалілей. А де лампа? Андреа. Внизу. Ґалілей. Ага! То ж бо і є! Андреа. Здорово! Ото вона здивується!

Входить Людовико Марсілі, багатий юнак. Ґалілей. У нас тут просто, як у млині. Людовико. Доброго ранку, синьйоре. Мене звуть Людовико Марсілі. Ґалілей (мовчки читаючи рекомендаційний лист). Ви були в Голландії? Людовико. Де я багато чув про вас, синьйоре Ґалілео. Ґалілей. Ваша родина має маєтності в Кампанії?

Людовико. Матері забаглося, аби я трохи світу побачив, почув, що в світі трапляється, і таке інше…

Ґалілей. А в Голландії ви почули, що в Італії, наприклад, трапляюсь я?

Людовико. А коли мати бажає, щоб я і з науками зазнайомився… Ґалілей. Приватні уроки — десять скуді за місяць. Людовико. Дуже добре, синьйоре. Ґалілей. До чого маєте хист? Людовико. До коней. Ґалілей. Он як? Людовико. Я до наук не здатний, синьйоре Ґалілео. Ґалілей. А, в такому разі п’ятнадцять скуді за місяць. Людовико. Дуже добре, синьйоре Ґалілео.

Ґалілей. Я зможу приймати вас тільки зрання. Це вже замість тебе, Андреа. З тобою вже не випадає вчитись. Бач, ти ж не платиш.

Андреа. То я вже піду. Можна, я візьму це яблуко?

Ґалілей. Бери.

Андреа виходить.

Людовико. Вам доведеться набратися зо мною терпіння. Головне, що в науках завжди виходить не так, як підказує здоровий глузд. Візьміть, наприклад, цю сміховинну трубу, що її продають в Амстердамі. Я уважно роздивився. Шкіряна трубка із зеленої шкіри, а в ній дві лінзи: одна така (показує руками ввігнуту лінзу), а друга (показує опуклу) отака. Кажуть, одна збільшує, а друга зменшує. Кожна розумна людина збагнула б, що вони вирівнюють одна одну. Аж ні. Крізь цю штуку все ніби побільшується уп’ятеро. Така ваша наука.

Ґалілей. А що ж здається вп’ятеро більшим? Людовико. Дзвіниці, голуби, все, що вдалині. Ґалілей. І ви самі бачили ці побільшені дзвіниці? Людовико. Так, прошу, синьйоре.

Ґалілей. І ця труба має: дві лінзи? (Робить ескіз на аркушику паперу.) Такий вона має вигляд? (Людовико киває.) І давно винайдена?

Людовико. Гадаю, що не давніше від кількох днів. Саме коли я від’їздив із Голландії, вона з'явилася у продажу.

Ґалілей (майже привітно). І нащо то вам вивчати саме фізику. Чому не конярство?.. <...>

Після цього до Ґалілея прийшов куратор із повідомленням про те, що вченому було відмовлено у проханні про збільшення грошового утримання, оскільки наука, якою він займається, не приносить прибутків університету й не має такого авторитету, як теологія. Марно Ґалілей намагався переконати куратора в необхідності фінансувати досліди, яким він віддавав усі свої сили. Утім, після цієї розмови вченому спало на думку скористатися з розповіді Людовико про новий оптичний прилад і, саморуч сконструювавши його, вигідно продати владі як свій винахід.

Повільне читання

1.Перечитайте вступну авторську ремарку до першої картини. Як вона співвідноситься зі змістом картини? Яку функцію ця ремарка виконує у п’єсі?

2.Знайдіть першу репліку Галілея. Як вона характеризує героя?

3.Що має на увазі Галілей, коли каже: «Бо старі часи минули, настав новий час»? Наведіть відповідні цитати.

4.Які наукові ідеї обстоює Галілей?

5.Схарактеризуйте стосунки Галілея та Андреа. Підтвердіть свою відповідь прикладами із прочитаного уривка.

6.Чому Галілей узявся навчати наукам Людовико?

7.Які проблеми суспільного, історичного та наукового життя окреслюються в першій картині?

Подискутуємо?

8.Чи подає Брехт образ Галілея як ідеал ученого та людини? Аргументуйте свою думку.

Філологічний майстер-клас

9.Доведіть, що у прочитаному вами уривку реалізується брехтівський принцип заміни драматургічної дії розповіддю про неї.

Співтворче читання

10.Запропонуйте свій варіант сценічного втілення вступної ремарки до першої картини.

Не все велике, що великий ліс.

І Галілей поїсти смачно вміє.

Тож вислухайте, не забравши гніву,

Про телескоп історію правдиву.

Великий арсенал Венеції в гавані. Радники з дожем на чолі. Осторонь друг Галілея Сагредо і його п'ятнадцятирічна донька Вірджинія. Галілей тримає оксамитову подушку, на якій лежить 60-сантиметровий телескоп в кармазиновому шкіряному футлярі. На кафедрі Галілей. Позаду нього стоїть штатив для телескопа, за яким наглядає шліфувальник Федерцоні.

Галілей. Ваша світлосте! Висока Синьйоріє! На посаді викладача математики у вашому Падуанському університеті і директора вашого великого арсеналу тут, у Венеції, я завжди вважав за своє завдання не тільки виконувати свій високий педагогічний обов’язок, а й своїми корисними винаходами доставляти Венеціанській республіці надзвичайні переваги. З глибокою радістю і із усією належною покорою можу вам сьогодні показати і передати свою дозорну трубу, або телескоп, виготовлений на найвищих наукових і християнських засадах у вашому всесвітньо-славному великому арсеналі, плід сімнадцятирічних терпеливих досліджень вашого покірного і відданого слуги.

Покидає кафедру і стає поруч із Сагредо.

Галілей вклоняється.

(Стиха до Сагредо.) Марно згаяв час!

Сагредо. Зможеш заплатити своєму м'ясникові, старий.

Галілей. Так, вони з цього наживуться. (Вклоняється знову.)

Куратор (підіймається на кафедру). Ваша світлосте! Висока Синьйоріє! Знову венеціанськими літерами вписується славна сторінка у великій книзі мистецтв.

Поштиві оплески.

Вчений, який має світову славу, передає вам, і тільки вам, трубу, що в найвищій мірі придатна бути предметом комерції; ви можете виготовити її і кинути на ринок, коли тільки ваша воля.

Оплески стають гучнішими.

І, певно, ви вже здогадались, що завдяки цьому інструментові ми зможемо на війні розпізнати число і тип кораблів ворога на цілих дві години раніше, ніж він побачить наші, і таким чином, знаючи його силу, зможемо вирішити, переслідувати його, прийняти бій, а чи відступити?

Оплески стають бурхливими.

А тепер, ваша світлосте, висока Синьйоріє, синьйор Галілей просить вас прийняти його винахід, — цей інструмент, цей витвір його генія — з рук його чарівної доньки.

Вірджинія виступає наперед, вклоняється, передає телескоп Кураторові, той передає Федерцоні. Федерцоні кладе телескоп на штатив і наводить. Дож і радники підіймаються на кафедру і дивляться в телескоп.

Галілей. Не обіцяв тобі, що вистою увесь цей карнавал. Всі гадають, що одержали прибуткову цяцьку. А це щось значно більше. Вчора вночі я навів трубу на Місяць.

Сагредо. І що ж ти побачив?

Галілей. Він світить не своїм світлом.

Сагредо. Що?

Радник. Синьйоре Галілею, я можу побачити фортецю Санта-Розіта. Он там на човні снідають. Смаженою рибою. Аж собі закортіло.

Галілей. Я тобі скажу: астрономія вже тисячоліття тупцяє на місці, бо не було телескопа.

Радник. Синьйоре Галілею!

Сагредо. До тебе звертаються.

Радник. Крізь цю штуку занадто добре видно. Мушу сказати своїм дамам, щоб більше не купалися на даху.

Галілей. Знаєш, з чого складається Чумацький Шлях?

Сагредо. Ні.

Галілей. А я знаю.

Радник. За таку штуку можна заправити якихось десять скуді, синьйоре Галілею.

Галілей вклоняється.

Вірджинія (приводить Людовико до батька). Тату, Людовико хоче поздоровити тебе.

Людовико (ніяково). Поздоровляю, синьйоре.

Галілей. Я його вдосконалив.

Людовико. Так, синьйоре. Я бачив, футляр ви зробили червоний. А в Голландії він був зелений.

Галілей (звертається до Сагредо). Я навіть міркую, чи не зможу я з цією штукою дещо довести.

Сагредо. Не гарячкуй.

Куратор. Ваші п’ятсот скуді вам забезпечені, синьйоре Галілею.

Галілей (не звертає уваги). Звичайно, я з недовір'ям ставлюся до всякого квапливого висновку.

Дож, огрядний, скромний чоловік, наблизився до Галілея і з безпорадною гідністю намагається звернутися до нього.

Куратор. Синьйоре Галілею, його світлість Дож.

Дож тисне руку Галілею.

Галілей. Так, п’ятсот. Ви задоволені, ваша світлосте?

Дож. На превеликий жаль, наші отці міста завжди шукають якоїсь причіпки, щоб нашим ученим не перепала зайва копійка.

Куратор. А з другого боку, де ж знайти інший стимул, синьйоре Галілею?

Дож (посміхаючись). Нам потрібна причіпка.

Дож і куратор ведуть Галілея до радників, які оточують його. Вірджинія і Людовико поволі відходять.

Сагредо. Ти знав про цей голландський інструмент?

Галілей. Звичайно, з розмов та чуток. А я сконструював для цих скнар із Синьйорії удвічі кращий. Як же мені працювати, коли з мого дому не виходить судовий виконавець? А тут ось вже й Вірджинії треба посаг, вона — дівчина не дуже великого розуму. Крім того, я люблю купувати книжки, та й не тільки з фізики, і люблю добре попоїсти. Від доброї їжі в мене виникають добрі думки. Проклятий час! Вони платять мені не більше, ніж візникові, що перевозить їм барила з вином. П'ять сажнів дров за дві лекції з математики. Хоч я видер у них п’ятсот скуді, та й досі маю борги, деяким уже літ зо двадцять. Мені б років п'ять вільно попрацювати — я довів би все! Я покажу тобі щось інше!

Сагредо (вагається, чи підійти до телескопа). Я ніби чогось побоююсь, Галілею. <...>

Галілей. Сагредо, я весь час думаю. Думаю, і з позавчорашнього дня питаю себе. Ось Юпітер. (Встановлює модель.) Ось близько у телескоп видно чотири менші зірки. Я бачив їх у понеділок, але не звернув уваги на їхню позицію щодо Юпітера. Вчора я знову спостерігав. Заприсягнуся, що всі чотири змінили свої позиції. Я для себе це відзначив. А зараз вони знов розташовані інакше. Що це таке? Я ж бачив чотири! (Поривчасто.) Прослідкуй.

Сагредо. Я бачу три.

Галілей. Де ж четверта? Ось таблиці. Треба обчислити, які рухи вони могли зробити.

Схвильовано беруться до роботи. На сцені сутеніє, але на обрії можна бачити Юпітер із його супутниками. Коли знову світлішає, Галілей і Сагредо все ще сидять, загорнувшись у свої теплі плащі.

Галілей. Доведено. Четверта могла тільки зайти за Юпітер, тому її не видно. Ось тобі і планета, навколо якої обертаються інші.

Сагредо. А як же тоді кристалічна сфера, до якої прикріплений Юпітер?

Галілей. Еге ж, де вона тепер? Як же може бути Юпітер прикріплений, коли навколо нього кружляють інші зірки? Немає ніякої підпори в небі, немає упину у всесвіті! Там є ще одне Сонце!

Сагредо. Заспокойся. Ти занадто поспішаєш із висновками.

Галілей. Ах, що там — поспішаю! Чоловіче, та схвилюйся ж ти, чоловіче! Того, що ти бачиш, ще не бачив ніхто в світі. Вони мали рацію!

Сагредо. Хто? Коперниканці?

Галілей. І той, спалений! Весь світ був проти них, а правда була на їхньому боці. Це буде цікаво для Андреа. (Вкрай схвильований біжить до дверей, кличе.) Синьйоро Сарті! Синьйоро Сарті!

Сагредо. Галілео, тобі слід вгамуватись.

Галілей. Сагредо, тобі слід схвилюватись! Синьйоро Сарті!

Сагредо (повертає телескоп). Ти перестанеш горлати як навіжений?

Галілей. А ти перестанеш мовчати, як суха чехоня, коли відкрито істину?

Сагредо. Я не мовчу, як чехоня, я тремчу від страху, що це може бути істиною.

Галілей. Що?

Сагредо. Ти зовсім із глузду з'їхав чи що? Невже ж ти справді не знаєш, в яку вскочиш халепу, коли правда те, що ти бачиш? І коли ти гукатимеш на всіх базарах, що Земля — тільки зірка, а не центр всесвіту...

Галілей. Так-так, і що весь неосяжний світ із усіма планетами не крутиться навколо нашої малесенької Землі, як це уявляли собі досі.

Сагредо. Значить, все це тільки сузір’я. А де ж тоді Бог?

Галілей. Що ти цим хочеш сказати?

Сагредо. Бог! Де Бог?

Галілей (гнівно). Там його нема! Так само, як не знайшли б його на Землі тамтешні люди, коли вони там є.

Сагредо. А де ж тоді Бог?

Галілей. Хіба я теолог? Я — математик.

Сагредо. Насамперед ти людина. Я запитую, де в твоїй світовій системі Бог?

Галілей. В нас самих або ніде.

Сагредо <em>(з криком).</em> Як спалений казав?

Галілей. Як спалений казав.

Сагредо. За те його й спалили! Нема ще й десяти літ!

Галілей. Бо він нічого не міг довести. Тільки твердив. Синьйоро Сарті!

Сагредо. Галілео, я завжди мав тебе за хитру людину. Сімнадцять років у Падуї й три роки в Пізі сотням школярів ти терпляче викладав Птолемеєву систему, що її оголосила церква і схвалило Святе Письмо, на якому тримається церква. Разом із Коперником ти знав, що це фальш, але ти викладав її.

Галілей. Бо я нічого не міг довести.

Сагредо (недовірливо). І ти гадаєш, що це щось змінює?

Галілей. Все змінює. Ось послухай. Сагредо! Я вірю в людину, а це означає, що я вірю в її розум. Без цієї віри я б навіть не мав сили щоранку вставати з ліжка.

Сагредо. А тепер послухай, що я тобі скажу: я в це не вірю. Сорок років життя поміж людей навчили мене, що вони глухі до голосу розуму. Покажи їм червоний хвіст комети та нажени страху, і вони втікатимуть із хат, ламаючи собі ноги. А скажи їм розумне слово і хоч як обґрунтуй — вони тебе просто висміють.

Галілей. Чистісінька брехня, наклеп! Не збагну, як це ти, вірячи в таке, можеш любити науку. Тільки мертвих не можна переконати доказами розуму.

Сагредо. Як ти можеш плутати їхню жалюгідну хитрість із розумом!

Галілей. Я не кажу про їхню хитрість. Знаю, вони називають осла конем, коли продають, і коня ослом, коли купують. От і вся хитрість. Бабуся, яка ввечері перед поїздкою шорсткою рукою відмірює віслюкові зайву в’язку сіна, човняр, який, купуючи запаси, розраховує і на бурю, і на штиль, дитина, яка натягає на вуха шапку, коли їй доводять, що, може, буде дощ, — всі вони — моя надія, всі вони зважають на докази розуму. Так, я вірю в лагідну владу розуму над людиною. Цій владі люди недовго можуть опиратись. Жодна людина не може довго спостерігати (випускає з рук камінь на підлогу), як я впускаю камінь і кажу: він не падає. Жодна людина на це не здатна. Спокуса, яка йде від доказу, — надто велика, їй піддається більшість, а з часом піддадуться всі. Мислити — не одна з найвищих насолод людського роду, <...>

Починають дзвонити до ранньої обідні. Входить Вірджинія у плащі та з ліхтарем.

Вірджинія. Доброго ранку, тату.

Галілей. Чому так рано?

Вірджинія. Ми з синьйорою Сарті йдемо до вранішньої меси. Людовико теж піде. Яка була ніч, тату?

Галілей. Світла.

Вірджинія. Можна, я гляну в телескоп?

Галілей. Навіщо? (Вірджинія не знаходить відповіді.) Це ж тобі не цяцька.

Вірджинія. Ні, тату.

Галілей. Власне кажучи, ця труба — сама облуда, ти це скоро почуєш скрізь. За три скуді її можна буде купити на вулиці, а винайдена вона ще раніше в Голландії.

Вірджинія. А ти щось нового побачив на небі?

Галілей. То все тобі нецікаво. Лише кілька тьмяних плямок від великої зірки зліва; якось треба буде звернути на неї увагу. (Звертаючись до Сагредо.) Мабуть, я їх назву «зорями Медічі» на честь великого герцога Флоренції. (Знову до Вірджинії.) Тобі, Вірджиніє, ось що буде цікаво: ми, можливо, переїдемо до Флоренції. Я написав туди листа із запитанням, чи не візьме герцог мене придворним математиком.

Вірджинія (сяє). При дворі?!

Сагредо. Галілео!

Галілей. Голубе, мені потрібен вільний час, щоб доводити своє. І я люблю м'ясо. Нарешті, на цій посаді мені вже не треба буде втовкмачувати приватним учням Птолемеєву систему, я матиму час, час, час, час обґрунтувати мої докази, бо того, що маю тепер, не досить. Це пусте, мізерні дрібниці, з якими сором виходити на люди. Адже поки що немає жодного підтвердження того, що якесь небесне тіло обертається навколо Сонця. Але я знайду такі докази, знайду — переконливі для кожного — для синьйори Сарті чи для самого папи. Єдине, чого боюсь: а що, коли мене флорентійський не візьме.

Вірджинія. Певне, що візьмуть, тату, — з твоїми новими зірками і з усім іншим.

Галілей. Іди собі до меси.

Вірджинія виходить.

Я зрідка пишу до високих осіб. (Дає Сагредо листа.) Подивись, чи все в ньому гаразд?

Сагредо (вголос читає закінчення листа). «Ні до чого так не прагну, як бути ближче до того, хто, мов вранішнє сонце, осяє наш час». Великому герцогові Флоренції зараз лише дев'ять років.

Галілей. Воно-то так. Бачу, тобі мій лист здався занадто підлесливим. А я думаю собі, чи не замало він підлесливий, чи не занадто сухий, чи досить низько я в ньому гну спину. Стриманого листа може собі дозволити той, хто має заслуги в доведенні правоти Аристотеля, а не я. Такі, як я, може тільки плазом на череві доскочити більш-менш путнього становища. Ти ж знаєш, я зневажаю людей, яким бракує клепки, щоб набити собі черево.

Синьйора Сарті та Вірджинія проходять повз них, ідучи до меси.

Сагредо. Не їдь до Флоренції, Галілео!

Галілей. Чому?

Сагредо. Бо там скрізь панують ченці.

Галілей. При флорентійському дворі є славетні вчені.

Сагредо. Лакеї.

Галілей. Я їх ткну носом у телескоп. Адже ченці — теж люди, Сагредо. Їх так само ваблять докази. Не забувай, що Коперник хотів, аби вірили його числам, а я хочу тільки, аби вірили власним очам. Коли істина не спроможна оборонятись, вона повинна перейти в наступ. Я їх ткну прямо в цей телескоп — хай дивляться.

Сагредо. Галілео, ти ступаєш на страшний шлях. Злощасна та мить, коли людина пізнає істину. Вірячи в людський розум, вона тільки закриває на світ очі. Так відчайдушно йдуть тільки на шибеницю. Як можуть владодержці тримати на волі того, хто знає правду, бодай про найвіддаленішу зірку! Невже ти гадаєш, що папа зважить на твою правду, коли ти скажеш йому, що він помиляється? Хіба він не знав того раніше? Гадаєш, він просто запише до свого щоденника: десяте січня тисяча шістсот десятого року — небо скасовано? Як ти можеш іти з республіки в пастку, поставлену князями і ченцями, маючи в кишені правду, а в руці — трубу? Такий недовірливий у своїй науці, ти стаєш легковірним, як дитя, у всьому, що, на твою думку, може прислужитися твоїм прагненням. Ти не віриш в Аристотеля, а віриш у великого герцога Флоренції. Коли ти оце стояв біля телескопа і дивився на зірки, мені видалося, що ти вже стоїш на багатті, а коли ти казав, що віриш у докази, мені запахло горілим м'ясом. Я люблю науку, але ще дужче за неї я люблю тебе, мого друга. Не їдь до Флоренції, Ґалілео!

Ґалілей. Якщо тільки візьмуть, поїду.

На завісі з’являється остання сторінка листа:

«Коли відкриті мною нові зірки я називаю високим найменням роду Медичі, то усвідомлюю, що досить було піднести богів і героїв у зоряне небо, щоб уславити їх. В цьому ж разі, навпаки, високе наймення роду Медичі увічнить ці зорі в людській пам’яті. Я ж прагну лишитись у вашій пам’яті як один із найвірніших і найвідданіших слуг ваших і вважаю за найвищу честь стати вашим підданим. Ні до чого я так не прагну, як бути ближче до того, хто, мов вранішнє сонце, осяє наш час. Галілео Галілей».

Сповнений оптимістичних сподівань, Ґалілей переїхав до Флоренції. Проте тамтешні вчені не захотіли дослухатися до його ідей.

Не злякавшись навіть чуми, Ґалілей продовжує свої дослідження.

Рано-вранці Ґалілей уже за телескопом і за своїми кресленнями та обчисленнями. Вірджинія заходить із дорожньою сумкою.

Ґалілей. Вірджинія! Що сталося?

Вірджинія. Монастир закрився. Ми мусили негайно роз’їхатися по домівках. В Арчетрі п'ять випадків чуми.

Ґалілей (кличе). Сарті!

Вірджинія. На гарну вулицю тут від учора теж перекрито. У старому місті буцімто двоє мерців, а троє при смерті у шпиталі.

Ґалілей. І тут вони крилися аж до останньої хвилини

Синьйора Сарті (заходить). Що ти тут робиш?

Вірджинія. Чума.

Синьйора Сарті. Боже мій! Піду пакуватись. (Сідає.)

Ґалілей. Не пакуйте нічого. Беріть Вірджинію та Андреа! А я візьму свої записи.

Біжить до свого столу і поспіхом збирає свої папери. Синьйора Сарті натягає на Андреа, який саме прибіг, плаща і приносить дещо з постелі та їжі. Входить великогерцогський лакей.

Лакей. Через летючу пошесть його високість покинули місто й виїхали в напрямку Болоньї. Вони, однак, наполягали на тому, щоб синьйорові Ґалілею так само було надано змогу уникнути небезпеки. За дві хвилини карета буде біля дверей.

Синьйора Сарті (до Вірджинії та Андреа). Зараз же сідайте до карети. Ось беріть це.

Андреа. Але чого? Коли ти не скажеш мені чого, я не піду.

Синьйора Сарті. Та чума ж, дитино.

Вірджинія. Почекаймо батька.

Синьйора Сарті. Синьйоре Галілео, ви готові?

Ґалілей (загортаючи телескоп у скатертину). Садіть Вірджинію і Андреа до карети. Я прийду зараз.

Вірджинія. Ні, ми без тебе не підемо. Але ж тебе не діждешся з твоїми книгами.

Синьйора Сарті. Карета прийшла.

Ґалілей. Май розум, Вірджиніє. Якщо ви не сядете, візник рушить. Це ж тобі чума, не що-небудь.

Вірджинія (протестуючи, тим часом як синьйора Сарті виводить Андреа). Поможіть йому з книжками, а то він не прийде.

Синьйора Сарті (кричить від дверей). Синьйоре Ґалілео, візник відмовляється чекати.

Ґалілей. Синьйоро Сарті, я не думаю, щоб мені можна було їхати. Тут, знаєте, все в такому безладді. Записи за три місяці. Доведеться їх викинути геть, коли ще якийсь день над ними не попрацюю. А пошесть зараз скрізь.

Синьйоре Ґалілео! Ходім негайно! Ти з глузду з’їхав!

Ґалілей. Ви з Вірджинією та Андреа мусите їхати. А я приїду слідом.

Синьйора Сарті. За годину вже не вільно буде їхати. Ти повинен іти! (Прислухається.) Поїхав! Треба затримати. (Вибігає.)

Ґалілей ходить кабінетом. Синьйора Сарті вертається зблідла, без пакунка.

Ґалілей. Чого ви тут стоїте? Дивіться, бо карета без вас поїде.

Синьйора Сарті. Поїхали. Вірджинію мусили втримати силоміць. В Болоньї про них подбають. А хто ж вам їсти зварить?

Ґалілей. Ти не при своєму розумі. Через оту кухню лишатись тут!.. (Бере до рук свої записи.) Не думайте, синьйоро Сарті, що я дурень. Я не можу покинути ці записи напризволяще. У мене є сильні вороги, і я мушу зібрати докази для своїх тверджень.

Синьйора Сарті. Не треба вибачатись. А все ж таки це нерозумно.

Перед будинком Ґалілея у Флоренції. Звідти виходить Ґалілей і оглядає вулицю. Дві черниці проходять повз нього.

Ґалілей (звертається до них). Сестри, ви не скажете, де б мені купити молока? Сьогодні вранці молочниця не прийшла, а моя економка не повернулася.

Перша черниця. Крамниці не відчинені тільки в нижній частині міста.

Друга черниця. Ви з цього будинку? (Ґалілей киває.) То це та сама вулиця!

Обидві черниці хрестяться, нашіптуючи молитву, і тікають геть. Проходить чоловік.

Ґалілей (до нього). Ви часом не той булочник, що постачає нам білий хліб? (Чоловік киває.) Чи не бачили ви моєї економки? Вона пішла з дому чи не вчора ще, бо з самого ранку її немає вдома.

Чоловік хитає головою. Вікно протилежного будинку відчиняється, з нього визирає жінка.

Жінка (кричить). Біжіть! Тікайте! У них чума!

Переляканий чоловік тікає.

Ґалілей. Ви щось знаєте про мою економку?

Жінка. Ваша економка впала он там на вулиці. Вона, мабуть, передчувала. Тому й пішла. Така безсовісна! (Зачиняє вікно.)

На вулиці з’являються діти. Бачать Галілея і з галасом розбігаються. Галілей обертається, надходять двоє солдат у залізних латах.

Солдати. Ану, зараз же в будинок. (Своїми довгими списами штовхають Галілея в дім і загороджують двері.)

Ґалілей (у вікно). Чи не скажете, що сталося з моєю економкою?

Солдати. Таких волочать на звалище.

Жінка (знову з’являється у вікні). Весь цей бік вулиці зачумлений. Чому ви не городите?

Солдати перегороджують вулицю канатом.

Але ж так і до нашого будинку ніхто не потрапить! Тут не треба городити. Тут же всі здорові. Стійте! Стійте! Та послухайте ж! Мій чоловік у місті, він же не зможе до нас потрапити. Звірі ви, звірі!

З будинку чути її ридання і крики. Солдати зникають. У другому вікні з’являється стара жінка.

Галілей. Там, позаду, мабуть, пожежа.

Стара. Вони й не гасять, коли тільки є підозра на чуму. Кожен думає тільки про чуму.

Галілей. Які вони до всього байдужі! Отака вся їхня урядова система. Вони відсікають нас, як хвору гілку з дерева.

Стара. Не треба так говорити. Просто вони не дадуть собі ради з цією пошестю. <...>

Галілей. Гризу себе, що своєчасно не відіслав економку. У мене хоч була термінова робота, а у неї ж не було причини лишатись.

Стара. Ми теж не змогли виїхати. Та й хто б нас узяв? Не картайте себе. Я бачила її. Вона пішла сьогодні вранці, годині о сьомій. Вже, мабуть, заслабла, бо як побачила, що я виходжу з дверей за хлібом, то обминула мене аж другою вулицею. Не хотіла, бачте, щоб ваш дім замкнули. Та оті все винюхають.

Чути стукіт, гамір.

Галілей. Що це таке?

Стара. Вони намагаються гуркотом розігнати хмари, в яких є зародки чуми.

Галілей регоче.

Добре, що ви ще можете сміятись!

Перехожий іде з того кінця вулиці й вихоплюється на канат.

Галілей. Гей, ви! Тут загороджено, а в будинку нема нічого їсти.

Чоловік тікає.

Але ви ж не заморите людину голодом! Гей, гей!

Стара. Може, вони що-небудь принесуть. А ні, то, якщо не боїтесь, я зможу поставити біля ваших дверей глечик молока, та й то тільки ввечері.

Галілей. Гей, там! Гей! Нас же мусять почути.

За канатом раптом з’являється Андреа із заплаканим обличчям.

Андреа! Звідки ти взявся?

Андреа. Я ще вранці був тут. Стукав, але ви не відчинили. Люди сказали мені, що...

Галілей. Хіба ти не виїхав?

Андреа. Виїхав. Але по дорозі я вистрибнув з карети. Вірджинія поїхала далі. Можна мені ввійти?

Стара. Ні, не можна. Мусиш піти до урсулінок. Там, мабуть, і твоя мати.

Андреа. Я там був. Але мене до неї не пустили. Вона дуже слаба.

Галілей. Так здалеку йшов? Уже ж три дні, як ти поїхав.

Андреа. Не гнівайтесь, я не міг раніше. Мене вже раз упіймали.

Галілей (безпорадно). Не плач. Бач, я чимало знайшов за цей час. Розповісти?

Андреа, хлипаючи, ствердно киває.

Слухай уважно, а то не зрозумієш. Пригадуєш, я показував тобі планету Венеру? Не слухай того галасу, хай собі. Пригадуєш? І знаєш, що я побачив? Вона зовсім така сама, як Місяць. Я бачив її у вигляді половини диска й у вигляді серпа. Що ти на це скажеш? Я можу тобі все показати з допомогою кулі та свічки. Це доводить, що ця планета також сама не світиться. І вона обертається навколо Сонця просто по колу. Чи ж не дивно?

Андреа (хлипаючи). Авжеж! І це факт.

Галілей (стиха). Я її не затримував.

Андреа мовчить.

Звичайно, коли б я не залишився, цього б не було.

Андреа. А тепер вони мають вам повірити?

Галілей. Тепер я зібрав усі докази. Знаєш, коли все це минеться, я поїду до Рима і покажу їм.

З кінця вулиці з’являються двоє людей у масках, з довгими списами та з цебром. На списах вони подають у вікна хліб Галілеєві та старій жінці.

Стара. З того боку будинку є жінка з трьома дітьми. Покладіть і їм.

Галілей. Я не маю що пити. У домі немає води.

Обоє знизують плечима.

Ви завтра прийдете?

Один чоловік (глухо, бо рот йому зав’язано хустиною). Хто знає сьогодні, що буде завтра!

Галілей. Чи не могли б ви заразом принести мені одну книжечку, потрібну для роботи?

Чоловік (глухо регоче). Зараз не до книжок. Радій, що хоч хліб маєш.

Галілей. Таж он той хлопчик, мій учень, передасть вам її для мене. (До Андреа.) Це карта з орбітою Меркурія, Андреа, я свою кудись заклав. Ти мені добудеш таку саму в школі?

Обидва чоловіки вже пішли далі.

Андреа. Звичайно, синьйоре Галілео, привезу. (Йде геть.)

Галілей і собі зникає в будинку. З дому навпроти виходить стара жінка і ставить перед дверима Галілея глечик.

Аналізуємо прочитане

1. Що спонукало Галілея вдатися до шахрайства з телескопом? Чому його прилад зацікавив владу Венеціанської республіки? Які суспільно-політичні проблеми висвітлює цей епізод? А як у ньому проявляються душевні властивості головного героя?

2. Розкрийте соціальний, науковий і моральний аспекти суперечки Галілея та Саґредо. Хто з учасників полеміки видається переконливішим? Обґрунтуйте свою відповідь.

3. Знайдіть цитати з листа Галілея до герцога Флоренції. Як характеризує вченого цей лист?

4. Чому Галілей залишився в зачумленому місті? Які риси вдачі героя відбиваються у цьому вчинку? Чи достатньо вчений подбав про безпеку своїх ближніх? Доведіть свою думку.

5. Як повівся під час пошесті чуми Андреа? Чим пояснюється його відданість учителеві?

Подискутуємо?

6. Чи виправдовуються у п’єсі такі моральні вади Галілея, як шахрайство з буцімто винайденим телескопом та безсоромні лестощі на адресу герцога Флоренції? Як оцінюєте ці деталі поведінки героя ви?

Філологічний майстер-клас

7. Чому, на вашу думку, саме цитатою з листа Галілея до герцога Флоренції завершується епізод із телескопом?

Але інквізиція вносить вчення Коперника до індексу (5 березня 1616 року).

У Римі Галілей, як гість,

У кардинала п’є і їсть.

Йому на учтах ллють вино

І шлють проханнячко одно.

Будинок кардинала Белларміна у Римі. Бал у повному розпалі. У вестибулі, де двоє духовних секретарів грають у шахи і кидають зауваження щодо гостей, кілька дам і панів аплодисментами зустрічають Галілея. Він іде в супроводі своєї дочки Вірджинії та її нареченого Людовіко Марсілі.

Вірджинія. Я більше ні з ким, крім тебе, не танцюю, Людовіко.

Людовіко. Пряжка на плечі розстебнулась, Галілей.

Злегка зсунену хустку на грудях сповитих, о Галілей.

Не поправляй. Часом може маленький недогляд,

Краще підкреслити сховані чари твої.

Так в гомінливому залі, залитому сяйвом свічок, вабить до себе темнава альтанка у парку.

Вірджинія. Послухай моє серце.

Галілей (кладе їй руку до серця). Б’ється.

Вірджинія. Мені хочеться бути гарною.

Галілей. Ти мусиш бути гарною, бо інакше вони знову засумніваються, чи вона насправді крутиться.

Людовіко. Та вона ж і не крутиться зовсім.

Галілей сміється.

Рим тільки про вас і гомонить. Віднині ж, синьйоре, почнуть гомоніти і про вашу доньку.

Галілей. Сказано, що в Римі весною легко бути гарним. Навіть я, мабуть, скидаюсь на такого собі дебелого Адоніса. (До секретарів). Я мушу тут чекати синьйора кардинала. (До парочки.) Ідіть, розважайтесь!

Перш ніж піти до балу, Вірджинія прибігає ще раз.

Вірджинія. Тату, перукар на віа дель Тріомфо прийняв мене першою: чотири дами мусили чекати. Твоє ім’я одразу справило на нього враження. (Іде.)

Галілей (до секретарів, що грають у шахи). Як ви можете досі грати в ці старі шахи? Їм же тісно, тісно. Адже тепер грають так, що великі фігури ходять через усі поля. Тура — так (показує), а слон — отак, а ферзь — отак і отак. Тепер є простір, і можна будувати плани.

Перший секретар. Цс, знаєте, забагато для нашої платні. Ми можемо робити тільки такі ходи (робить короткий хід).

Ґалілей. Навпаки, добродію, навпаки. Хто живе на широку ногу, на того шиють і великі чоботи! Треба йти в ногу з часом, панове. Не вік же товктись біля берега, час уже і в море рушати.

Старенький кардинал у супроводі ченця переходить сценою. Він бачить Галілея, іде повз нього і нерішуче вітається, Галілей сідає. Із бальної зали чути хор хлопчиків. Співають початок славнозвісного вірша Лоренцо ді Медічі про минуще:

Уже з троянд опали пелюстки.

Пожовкле листя землю осипає

І я збагнув: намарне проминають

Часи завзяття, юні і гіркі.

Рим... Велике свято нині, правда?

Секретар. Це ж перший карнавал після чумних років. Сьогодні тут всі славетні родини Італії: Орсіні, Віллані, Нукколі, Сольлап'єрі, Капе, Леккі, д’Есте, Коломбіні...

Другий секретар (перебиває). Їхні еміненції, кардинали Беллармін і Барберіні.

Входять кардинал Беллармін і кардинал Барберіні. Тримають перед обличчям на паличках маски вівці і голуба.

Барберіні (вказує пальцем на Галілея). «Сонце сходить, і заходить, і вертається на місце своє». Так каже Соломон. А що таке Галілей?

Галілей. Коли я був малий (показує рукою від підлоги), ваша еміненціє, я стояв на човні і кричав: «Берег відпливає». Нині я знаю, що берег стояв, а відпливав човен.

Барберіні. Хитро, хитро. Коли бачиш, Белларміне, що зоряне небо обертається, не вір, згадаймо про човен і берег. А що вірно, власне, що Земля обертається, того бачити не можна. Хитро. І супутники Юпітера — то тверді горішки для наших астрономів. На жаль, я теж колись трохи читав астрономію, Белларміне. Це чіпляється, як короста.

Беллармін. Йдімо в ногу з часом, Барберіні. Коли зоряні карти, що ґрунтуються на новій гіпотезі, стають у пригоді мореплавцям, нехай вони з тих карт і користаються. Нам тільки не подобаються вчення, які спростовують Святе Письмо. (Привітно кланяється до бальної зали.)

Галілей. Святе Письмо каже: «Але хто приховує в себе жито, той буде проклятий народом». Притчі Соломонові.

Барберіні. «Мудрий приховує своє знання». Притчі Соломонові.

Галілей. «Де є воли, там у стайні багато гною. Але багато зиску від сили волів».

Барберіні. «Той, хто розум свій держить в узді, кращий за того, хто завоював місто».

Галілей. «В кого дух надломлений, тому кістки всихають».

Пауза.

«Чи не гучно волає істина?»

Барберіні. «Хіба можна поставити ногу на пекучий жар, а нога щоб не згоріла?» Ласкаво просимо до Риму, друже Ґалілею. Ви знаєте моє походження? Двоє хлоп’ят, говорить легенда, знайшли молоко і притулок у вовчиці. Відтоді всі діти мусять платити вовчиці за її молоко. Зате вовчиця дбає про всі насолоди небесні й земні, від розмов з моїм ученим другом Белларміном аж до трьох-чотирьох дам, які мають міжнародну славу. Дозвольте мені їх вам показати. (Веде Галілея до бальної зали. Галілей неохоче йде за ним.) Ні? Наполягаєте на серйозній розмові? Гаразд. Чи не здасться вам, друже Ґалілею, що ви, астрономи, всього тільки зручніше влаштовуєте свою астрономію? Ви мислите колами, еліпсами, рівномірними швидкостями, простими рухами, відповідно до вашого мозку. А що, як Бог звелів своїм планетам рухатись отак? (Креслить пальцем у повітрі з мінливою швидкістю дуже складну криву.) Що сталося б тоді з вашими обчисленнями?

Галілей. Ваша еміненціє, якби Господь так конструював світ (повторює жест Барберіні), то він сконструював би наш мозок саме так (повторює жест), і той визнав би за найпростіші саме оці криві. Я вірю в розум.

Барберіні. А я вважаю, що одного розуму замало. (Показує на Галілея.) Мовчить. Він занадто чемний, аби сказати, ніби в мене замало розуму... (Сміється і відходить від балюстради.)

Беллармін. Розум, друже, недалеко сягає. Скрізь ми бачимо тільки фальш, злочинство, слабкості. Де ж істина?

Галілей (гнівно). Я вірю в розум.

Барберіні (до секретарів). Не треба записувати нічого, це ж тільки наукова розмова друзів. Зважте на мить, скільки праці та думки коштувало отцям церкви і їхнім наступникам внести хоч трохи смислу в цей світ, — а хіба він не осяжний? Зважте на жорстокість тих, хто в Кампанії в своїх маєтках стьобає бичами своїх напівголих селян, і на дурість тих бідолах, які за те цілують їм ноги.

Галілей. Ганьба! По дорозі сюди я бачив...

Беллармін. Відповідальність за смисл подій, яких ми не в силі зрозуміти, — а життя все складається з них, — ми переклали на якусь вищу істоту. Ми говоримо, що все це має певну мету і відбувається за певним великим планом. Не можна сказати, що цим досягнуто повного заспокоєння. Але ось тепер ви винуватите цю вашу Істоту в тому, що вона не розуміє до ладу, як рухаються небесні тіла. А от ви не зрозуміли. Хіба це розумно?

Галілей (готується до пояснення). Я — вірний син церкви.

Барберіні. Ні, він просто неможливий. Так безневинно він хоче закинути Богові найгрубіші помилки в астрономії. Аякже, Бог не досить старанно вивчав астрономію перед тим, як створити Святе Письмо? Любий друже!..

Беллармін. А чи не здасться вам більш вірогідним, що Творець всесвіту знає його куди краще, ніж будь-хто із його створінь?

Галілей. Але ж, панове, зрештою, людина може хибно пояснювати не тільки орбіти планет, а й саму Біблію!

Беллармін. Як пояснювати Біблію, хай, зрештою, вирішують теологи святої церкви, чи не так?

Галілей мовчить.

Бач, тепер ви мовчите. (Подає знак секретарям.) Синьйоре Галілею, цього вечора священний офіціум ухвалив: вчення Коперника, згідно з яким Сонце є центром всесвіту і нерухоме, а Земля не є центром всесвіту і обертається, визнати безглуздим, абсурдним і єретичним. Мені доручено закликати вас зректися цих поглядів. (До першого секретаря.) Повторіть.

Перший секретар. Його еміненція кардинал Беллармін до згаданого Галілео Галілея: священний офіціум ухвалив: вчення Коперника, згідно з яким Сонце є центром всесвіту і нерухоме, а Земля не є центром всесвіту і обертається, визнати безглуздим, абсурдним і єретичним. Мені доручено закликати вас зректися цих поглядів.

Галілей. Що не означає?

З бальної зали чути хор хлопчиків. Співають дальшу строфу:

Пора найкраща швидко проминає.

То рви троянду, поки май буяє.

Барберіні подає Галілеєві знак мовчати, поки співають. Вони прислухаються.

Галілей. Але як же тоді бути з фактами? Я зрозумів так, що астрономи з Римської Колегії визнали мої спостереження вірними.

Беллармін. І висловили найглибше задоволення в найпочеснішій для вас формі.

Ґалілей. Але супутники Юпітера, фази Венери...

Беллармін. Свята конгрегація ухвалила взяти до відома, не враховуючи дрібниць.

Галілей. Це означає, що будь-яке подальше наукове дослідження...

Беллармін. ...цілковито забезпечене, синьйоре Ґалілею. Згідно з вченням церкви знати ми не спроможні, а досліджувати можемо. (Знову вітає якогось гостя в бальній залі.) Вам вільно і викладати це вчення — у формі математичної гіпотези. Наука — законна і найулюбленіша дочка церкви, синьйоре Ґалілею. Ніхто з нас не вважає, що ви справді хочете підірвати довір'я до церкви.

Галілей (гнівно). Довір’я закінчується там, де починається підозра.

Барберіні. Хіба? (Голосно регочучи, ляскає його по плечу. Потім, гостро дивлячись йому у вічі, каже майже доброзичливо.) Не виплесніть і дитини разом з водою, друже Галілею. Ми цього не робимо: ви нам потрібні більше, ніж ми вам.

Беллармін. Прагну якнайшвидше представити вас, найповажнішого математика Італії, комісарові священного офіціуму. Він вас дуже цінує.

Барберіні (бере Галілея за другу руку). Після чого він одразу стане ягнятком. Вам також, любий мій, годилося б краще з’явитись тут у костюмі доктора схоластики. Моя маска дозволяє мені сьогодні трошки вільності. В такому вигляді ви можете навіть почути, як я бурмочу: коли б не було Бога, його слід було б вигадати. Гаразд, надіньмо знову наші маски. Бідний Ґалілей без маски.

Беруть Галілея під руки і ведуть до бальної зали.

Перший секретар. Записав останнє речення?

Другий секретар. Кінчаю. (Ретельно пишуть.) Записав те місце, де він каже, що вірить у розум?

Заходить кардинал-інквізитор.

Інквізитор. Відбулася розмова?

Перший секретар (механічно). Спершу прийшов синьйор Галілей зі своєю дочкою. Вона сьогодні заручилася з синьйором...

Інквізитор робить заперечливий жест.

Синьйор Галілей виклав нам потім новий спосіб шахової гри, коли фігури всупереч усяким правилам можуть рухатись через усі поля.

Інквізитор (спиняє його). Протокол.

Секретар подає йому протокол. Кардинал сідає, щоб нашвидку прочитати його. Дві молоді дами в масках переходять сценою, присідають перед кардиналом.

Перша. Хто це?

Друга. Кардинал-інквізитор.

Хихотять і відходять. Входить Вірджинія, озирається, шукаючи когось.

Інквізитор. Ну, дитино моя!

Вірджинія (трохи злякавшись, бо не бачила його). О, ваша еміненціє!

Інквізитор подає, не дивлячись, руку. Вона підходить і, ставши навколішки, цілує перстень на його руці.

Інквізитор. Розкішна ніч! Дозвольте поздоровити вас із зарученням. Ваш наречений — з вельможного роду. Ви залишитесь у нас, у Римі?

Вірджинія. Поки що ні, ваша еміненціє. Стільки усього треба приготувати до весілля.

Інквізитор. Значить, до Флоренції ви поїдете зі своїм батьком. Дуже радий за нього. Легко зрозуміти, що вашому батькові без вас було б нелегко. Математика — нудна супутниця життя, правда? Істота з плоті і крові в такому оточенні має дуже велике значення. Адже й великій людині легко загубитись у цих неосяжних зоряних світах.

Вірджинія (задихаючись від хвилювання). Ви такі добрі, ваша еміненціє. Але я справді нічого не розумію в тих зорях.

Інквізитор. Та невже? (Сміється.) В домі рибалки не їдять риби? От посміється ваш татко, як почує, що про зоряні світи ви нарешті дізнались від мене. (Перегортаючи протокол.) Я тут бачу, що наші новатори, чиїм вождем, визнаним у всьому світі, є ваш татко, — найбільший з великих, — вважають сучасне уявлення про значення нашої любої Землі трохи перебільшеним. З часів стародавнього мудреця Птолемея і до сьогодні вважалося, що весь світ, вся кристалічна сфера, всередині якої стоїть Земля, приблизно в 20 тисяч разів більша за діаметр Землі. Неабиякий простір! А бач, малий, замалий для новаторів. Їх послухати, то він так нескінченно розширюється, а відстань від Землі до Сонця, — як нам завжди здавалось, величезна, — настільки мізерна порівняно з відстанню між бідною нашою Землею і нерухомими зорями, прикріпленими до крайньої зовнішньої кристалічної сфери, що її і враховувати не варт! А ще кажуть, що новатори не живуть на широку ногу.

Вірджинія сміється. Сміється й інквізитор.

Справді, деякі панове зі священного офіціуму нещодавно були майже шоковані таким образом світу, що перед ним наш дотеперішній світ тільки образком, якого вішають на таку чарівну шийку, як у певної молоденької дівчинки. Вони побоюються, що в такому страшному просторі може легко загубитись не тільки прелат, ба навіть кардинал, сам папа міг би загубитись з очей Всемогутнього. Так, це смішно, але все ж таки я радий знати, що ви, моя люба дитино, і надалі будете поблизу вашого великого батька, котрого ми так цінуємо. От тільки не пригадую, чи знаю я вашого сповідника?

Вірджинія. Патер Христофор від святої Урсули.

Інквізитор. Так, втішаюсь, що ви, отже, супроводите вашого батька. Це йому так потрібно. Ви навіть собі не уявляєте, але це так. Ви ще така юна, прямо кров з молоком, а велич — не завжди легкий тягар для тих, кому вручив його Господь Бог; не завжди. Ніхто з смертних не досягне такої величі, щоб його не можна було пом’янути в своїх молитвах. А втім, дитя моє, я вас затримую, та й боюсь викликати ревнощі у вашого нареченого, а може, й у вашого любого татка, бо розповів вам про зорі дещо таке, що, мабуть, давно вже застаріло. Ідіть мерщій танцювати, та не забудьте вітати від мене патера Христофора.

Вірджинія низько вклоняється і швидко виходить.

■ Вісім років Ґалілей таємно продовжував свої досліди. За цей час у вченого з'явився ще один учень — маленький чернець, який відійшов від церкви під впливом свого захоплення астрономією.

Довідавшись про те, що Римську церкву очолив новий папа, який вважався небайдужою до науки людиною, Ґалілей скинув кайдани мовчання й відкрито виступив зі своїм вченням. За десять років його ідеї набули такого резонансу, що деякі італійські міста перетворили їх на тему карнавальних процесій, котрі отримали виразне антирелігійне забарвлення. Це вкрай занепокоїло церкву. У Ватикані було вирішено примусити Ґалілея зректися своїх переконань. •

22 червня 1633 року Галілей перед судом інквізиції зрікається свого вчення про рух Землі.

Цей день червневий скоро проминув,

А він для нас усіх важливим був.

З пітьми нічної раптом розум зринув,

Та цілий день простояв за дверима.

В палаці флорентійського посла в Римі. Учні Галілея чекають звістки. Маленький чернець і Федерцоні грають у нові шахи, ходячи через усю шахівницю.

В кутку навколішки молиться Вірджинія.

Маленький чернець. Папа не прийняв його. Кінець усім науковим дискусіям.

Федерцоні. Остання надія була — папа. Він тоді в Римі йому правду сказав: ти нам потрібен. Тепер вони його мають.

Андреа. Вони погублять його. Він не допише до кінця своїх «Розмов».

Федерцоні (потай зиркає на нього). Ти гадаєш?

Андреа. Бо він ніколи не зречеться.

Маленький чернець. Коли вночі ото лежиш без сну, завжди тебе гризуть всякі думки. Сьогодні, наприклад, невідступно мене гризло: не слід було йому виїжджати з Венеції.

Андреа. Але там він не мав змоги писати свою книгу.

Федерцоні. А у Флоренції він не зміг би її опублікувати.

Маленький чернець. Я думав також, чи залишать йому камінчик, якого він скрізь носить у кишені. Його камінь доводу.

Федерцоні. Там, куди його відведуть, кишень не мають.

Андреа (вигукує). Вони не посміють. Навіть коли з ним не вчинять, він не зречеться. «Хто не знає Істини, той просто неук. Але хто знає, а називає її брехнею, той — злочинець».

Федерцоні. Я теж не вірю в це і не міг би пережити цього, але сила за ними.

Андреа. Не все й силою візьмеш.

Федерцоні. А ні, мабуть. Маленький чернець (стиха). Уже двадцять три дні як він у в'язниці. Вчора був останній допит. А сьогодні засідання. (Помітивши, що Андреа прислухається, голосно.) Коли я відвідав його тоді, через два дні після декрету, ми сиділи отам, і він показав мені крізь вікно маленьку статую Пріапа біля сонячного годинника в саду, — ви можете його і зараз побачити, — і порівнював свою працю з сатирою Горація, в якій теж не можна нічого змінити. Він говорив про своє естетичне чуття, яке змушує його шукати правди. І згадав епіграф: «Niete et aestate, et prope et procul, usque dum vivam et ultra». Він мав на увазі правду.

Андреа (до маленького ченця). Ти розповів їм, як він стояв у «Колегіум Романум», коли вони перевіряли його трубу? Розкажи.

Чернець заперечливо хитає головою.

Він поводився, як завжди. Руки в боки, черево наперед і каже: звертаюсь до вашого розуму, панове! (Сміючись, передражнює Галілея.)

Пауза.

(Про Вірджинію.) Вона молить Бога, щоб він зрікся.

Федерцоні. Облиш її. Вона зовсім збилася з пантелику, відколи там розмовляли з нею. Вони викликали з Флоренції до себе її сповідника.

Входить суб’єкт із палацу великого герцога Флоренції.

Суб’єкт. Синьйор Галілей незабаром буде тут. Можливо, йому потрібна буде постіль.

Федерцоні. Його відпустили?

Суб’єкт. Сподіваються, що перед судилищем інквізиції о п'ятій годині синьйор Галілей зречеться. Заблаговістить великий дзвін собору святого Марка, а дослівний текст зречення буде сповіщено прилюдно.

Андреа. Не вірю.

Суб’єкт. Щоб уникнути всяких людських зборищ на вулицях, синьйора Галілея проведуть сюди через садову хвіртку поза палацом. (Виходить.)

Андреа (раптом голосно). Місяць — це Земля і не має власного світла. Так само й Венера власного світла не має, схожа на Землю і обертається навколо Сонця. Чотири супутники обертаються навколо планети Юпітер, яка знаходиться на висоті нерухомих зір і не прикріплена ні до якої сфери. Сонце є центром Всесвіту і зі свого місця не рухається, а Земля не є центром. Вона не непорушна. І все не показав нам він.

Маленький чернець. Силою не зробиш невидимим те, що вже побачили.

Мовчанка.

Федерцоні (поглядає на сонячний годинник у саду). П'ята година. Вірджинія молиться голосніше.

Андреа. Не можу більше чекати, чуєте! Вони стинають голову правді! Закладає вуха, те саме робить і маленький чернець. Але дзвону не чути. Після паузи, заповненої молитовним бурмотінням Вірджинії, Федерцоні заперечливо хитає головою, інші опускають руки.

Федерцоні. Не чути. Вже після п'ятої три хвилини.

Андреа. Він не піддається!

Маленький чернець. Він не зрікається!

Федерцоні. Ні. О, яке щастя!

Обіймаються, сповнені щастя.

Андреа. Отже: сила не бере. Вона все це може! Отже: дурість переможена, вона не є невразливою! Отже: людина смерті не боїться!

Федерцоні. Тепер настає справжній час пізнання. Це година його народження. Подумайте, що було б, якби він зрікся!

Маленький чернець. Я не казав цього, але дуже побоювався. О, я маловір!

Андреа. Я знав: він не зречеться!

Федерцоні. Тоді було б пітьма, наче вранці знову повернулась піч.

Андреа. Наче гора сказала: я — вода.

Маленький чернець (плачучи, падає навколішки). Хвала тобі, Господи!

Андреа. А все змінилося! Після довгих мук людина підводить голову і каже: я можу жити! Тільки один піднявся і мовив: ні! А скільки завойовано!

В цю мить пролунав дзвін собору святого Марка. Всі стоять окляклі.

Вірджинія (підводиться з колін). Дзвін святого Марка! Він не проклятий!

З вулиці долинає голос оповісника, який оголошує зречення Галілея.

Голос герольда. «Я, Галілео Галілей, викладач математики і фізики у Флоренції, клятвено зрікаюсь того, чого я навчав: ніби Сонце є центром всесвіту і стоїть на своєму місці непорушно, а Земля не є центром і не є непорушною. Клятвено зрікаюсь, проклинаю і засуджую з чистим серцем і нелицемірною вірою всі ці помилки та єресі, так само як усі інші помилки і кожну іншу думку, противну святій церкві».

Сутеніє. Коли знову настає світло, дзвін іще гуде, потім стихає. Вірджинія вийшла. Учні Галілея ще тут.

Федерцоні. Він ніколи не платив тобі як слід, за твою роботу. Ти не міг ані купити собі штани, ані опублікувати свої праці. Ти все терпів, бо «це потрібно було для науки»!

Андреа (голосно). Нещасна та країна, що не має героїв!

З'являється Галілей. За час процесу він майже невпізнанно змінився. Він чув слова Андреа. Кілька секунд чекає в дверях на привітання, але його немає. Учні сахаються від нього. Тоді він повільно і невпевнено, бо погано бачить, проходить наперед, знаходить там лаву і сідає.

Андреа. Не можу дивитись на нього. Хай іде геть.

Федерцоні. Заспокойся.

Андреа (кричить до Галілея). Винний бурдюк! Прожера! Врятував свою рідну шкуру? (Сідає.) Мені погано!..

Галілей (спокійно). Дайте йому води!

Маленький чернець приносить Андреа склянку води. Інші не звертають уваги на Галілея, що, прислухаючись, сидить на лаві. Здалеку знову чути голос оповісника.

Андреа. Я вже можу йти… Допоможіть мені тільки…

Вони ведуть його до дверей. В цю мить їх спиняє голос Галілея.

Галілей. Ні! Нещасна та країна, якій потрібні герої.

Читання перед завісою:

«Хіба не ясно, що кінь, який має три або чотири лікті заввишки, впавши з висоти, поламає собі ноги, тоді як собака не зазнає шкоди; так само і кішка впаде навіть із висоти восьми або десяти ліктів і не пошкодить себе, ба навіть цвіркун, що впаде зі шпиля башти, а мурашка з Місяця впавши, неушкоджені лишаться. І як дрібні тварини відносно дужчі й міцніші за великих, то й менші рослини тримаються міцніш; дуб у двісті ліктів заввишки не міг би стримувати своє галуззя в тих же пропорціях, що маленький дуб, і природа не може створити коня завбільшки з двадцять звичайних коней, ані велетня десятикратної величини, не змінивши відповідно пропорції всіх членів, особливо кісток, які мусять бути понад міру зміцнені, пропорційно до більшої величини. Поширена думка, що великі й малі машини однаково витривалі, очевидно є помилковою».

Галілей, Discorsi.

1633-1642 рр. Галілео Галілей живе в заміському будинку поблизу Флоренції, до самої смерті лишаючись в’язнем інквізиції.

Простора кімната, в ній стіл, шкіряний стілець, глобус. Галілей, вже старий і напівсліпий, ретельно експериментує з маленькою дерев’яною кулькою на вигнутому дерев’яному жолобі. В передпокої сидить на варті чернець. Стукіт у двері. Чернець відчиняє, заходить селянин, приносить двох обскубаних гусей. Вірджинія виходить із кухні. Їй уже під сорок.

Селянин. Звеліли віддати.

Вірджинія. Від кого це? Я не замовляла гусей.

Селянин. Звеліли сказати: від проїжджого. (Виходить.)

Вірджинія довго розглядає гусей. Чернець бере з її рук і недовірливо розглядає їх. Потім заспокоєно віддає назад, і вона, тримаючи гусей за шиї, несе їх до Галілея у велику кімнату.

Вірджинія. Якийсь проїжджий прислав тобі гостинця.

Галілей. Що там таке?

Вірджинія. Хіба ти не бачиш?

Галілей. Ні. (Підходить.) Гуси? Ім'я проїжджого відомо?

Вірджинія. Ні.

Галілей (бере гуску з її рук). Важка. Я б з’їв трошки гусятини.

Вірджинія. Не може бути, щоб ти вже зголоднів. Ти ж щойно вечеряв. І що це знову з твоїми очима? Ти ж мусив бачити їх від столу.

Галілей. Ти стоїш у затінку.

Вірджинія. Я стою не в затінку. (Виносить гусей із кімнати.)

Галілей. Додай кмину і яблук.

Вірджинія (до ченця). Нам треба послати по очного лікаря. Батько не зміг від столу побачити гусей.

Чернець. Треба перше спитати дозволу в монсеньйора Карпули. Він знову писав сам?

Вірджинія. Ні. Він диктував свою книгу мені, ви ж це знаєте. У вас сторінки сто тридцять перша і сто тридцять друга, і це були останні.

Чернець. Він — старий лис.

Вірджинія. Він нічого не робить проти приписів. Його каяття — щире. Я наглядаю за ним. (Дає ченцеві гусей.) Скажіть на кухні, щоб печінки підсмажили з цибулиною і яблуком. (Вертається до великої кімнати.) А тепер подбаємо про наші очі, покинемо цю кульку і продиктуємо трохи далі нашого щотижневого листа до архієпископа.

Галілей. Я себе недобре почуваю. Прочитай мені дещо з Горація.

Вірджинія. Лише на останнім тижні мені сказав монсиньйор Карпула, якому ми повинні бути дуже вдячні — ще вчора знов прислав овочів, — що архієпископ кожного разу питає його, як сподобалися тобі запитання і Палати, котрі він тобі надсилає. (Підготувалася писати під диктування.)

Галілей. На чому я зупинився?

Вірджинія. Фрагмент четвертий: що ж до позиції святої церкви в справі заколотів у арсеналі Венеції, то я цілком погоджуюсь зі ставленням кардинала Сполетті до бунтівних канатників…

Галілей. Ага. (Диктує.) Я цілком погоджуюсь зі ставленням кардинала Сполетті до бунтівних канатників, а саме, що краще в ім'я християнської любові до ближнього видавати їм юшку, аніж збільшувати їм платню за їхні корабельні та дзвонові канати, оскільки мудрішим здається зміцнювати їхню віру замість пожадливості. Апостол Павло каже: «Доброчинство ніколи не пропаде намарно». Як це тобі?

Вірджинія. Чудово, батьку!

Галілей. Як ти гадаєш, чи не можна прочитати в цьому якоїсь іронії?

Вірджинія. О, ні, архієпископ відчує блаженство. Він такий практичний.

Галілей. Покладаюсь на твою думку. Що там далі?

Вірджинія. Чудовий текст: «Коли я кволий, тоді я сильний».

Галілей. Ніякого тлумачення.

Вірджинія. Але чому ж?

Галілей. Що йде далі?

Вірджинія. «…Зрозумійте, що любити Христа далеко ліпше, ніж будь-яке знання» (Послання апостола Павла до ефесян III, 19).

Галілей. «Особливо дякую вашій еміненції за чудову цитату з Послання до ефесян. Спонуканий цим, я знайшов у неповторному творі «Наслідування Христа» ще таке (цитує напам’ять): «Він, до кого промовляє вічне Слово, вільний від багатьох запитань». Чи можна мені при цій нагоді говорити про власні справи? Мені все ще дорікають, що я колись видав книгу про небесні тіла базарною мовою. Я зовсім не мав на меті пропонувати або схвалювати, щоб книги про значно важливіші предмети, як наприклад, богослов'я, видавались мовою продавців макаронів. Звичайно доводять, що завдяки універсальності латини службу Божу всі народи правлять однією мовою. Але цей аргумент здасться мені не дуже влучним, бо зухвалі глумливці можуть йому протиставити інший, а саме: жоден із цих народів тоді ні слова не зрозуміє. Охоче знехтую дешевою зрозумілістю святих істин. Латина, яка звучить із кафедри, захищає вічні істини церкви від цікавості невігласів і збуджує довіру, коли вимовляється священиками з нижчих класів із місцевим акцентом. Ні, викресли це.

Вірджинія. Все?

Галілей. Все після «продавців макаронів».

Стукають у двері. Вірджинія йде до передпокою. Чернець відчиняє. Входить Андреа Сарті. Це вже людина середнього віку.

Андреа. Добрий вечір. Я збираюсь покинути Італію, щоб зайнятись науковою роботою в Голландії, і мене попросили проїздом відвідати його, щоб мати змогу там розповісти про нього.

Вірджинія. Не знаю, чи схоче він тебе бачити. Ти ніколи не приходив.

Андреа. Спитай його.

Галілей розпізнав голос Андреа. Сидить нерухомо. Вірджинія підходить до нього.

Галілей. Це Андреа?

Вірджинія. Так. Відіслати його?

Галілей (після паузи). Приведи його.

Вірджинія приводить Андреа.

Вірджинія (до ченця). Він безпечний. Він був його учнем. А тепер не його ворог.

Галілей. Лиши нас самих, Вірджиніє.

Вірджинія. Я хочу послухати, що він розповість. (Сідає.)

Андреа (холодно). Як ся маєте?

Галілей. Підійди ближче. Як живеш? Розкажи про свою роботу. Я чув, що вона з гідравліки.

Андреа. Фабриціус із Амстердама доручив мені довідатись про ваше життя.

Пауза.

Галілей. Я почуваю себе добре. Мені приділяють багато уваги.

Андреа. Радий, що зможу повідомити, що ви почуваєте себе добре.

Галілей. Фабриціус зрадіє, почувши це. А ти можеш йому сказати, що я живу з комфортом. Глибиною свого каяття я удостоївся такої прихильності своїх властителів, що мені дозволено в скромному обсязі й під духовним контролем вести наукові дослідження.

Андреа. Так. Ми теж чули, що церква задоволена вами. Ваше повне підкорення вплинуло. Запевняють, ніби влада із задоволенням посміялася, що, відколи ви зреклися свого вчення, в Італії не опубліковано жодного твору з новими твердженнями.

Галілей (прислухаючись). На жаль, є країни, які ухиляються від піклування церкви. Боюсь, що там розвиваються далі засуджені вчення.

Андреа. Ваше зречення і там викликало радісні для церкви наслідки.

Галілей. Правда?

Пауза.

Галілей. Що чути про Декарта? З Парижа — нічого?

Андреа. Дещо є. Після звістки про ваше зречення Декарт сховав у шухляді свій трактат про природу світла.

Тривала пауза.

Галілей. Мене турбує доля деяких наукових друзів, яких я вів шляхом облуди. Їх навчило моє зречення?

Андреа. Щоб мати змогу науково працювати, я хочу виїхати до Голландії. Бику не дозволено того, що собі дозволяє Юпітер.

Галілей. Розумію.

Андреа. Федерцоні знову шліфує лінзи в якійсь міланській крамниці.

Галілей (сміється). Він не знає латини.

Пауза.

Андреа. Фульганціо, наш маленький чернець, припинив дослідження і повернувся в лоно церкви.

Галілей. Так.

Пауза.

Моє начальство сподівається на моє повне духовне одужання. Я роблю кращі успіхи, ніж можна було чекати.

Андреа. Он як.

Вірджинія. Хвала Господу.

Галілей (гостро). Подивись до гусятини, Вірджиніє.

Розгнівана Вірджинія виходить. По дорозі з нею заговорив чернець.

Чернець. Цей чоловік мені не до вподоби.

Вірджинія. Він не страшний. Ви ж самі чуєте. (На виході.) Ми одержали свіжий козячий сир.

Чернець іде за нею.

Андреа. Я їхатиму пішки, щоб завтра вранці перейти кордон. Я можу йти?

Галілей. Не знаю, нащо ти прийшов, Сарті. Щоб схвилювати мене? Я живу обережно й обережно думаю, відколи опинився тут. Не без того, що часом берусь і за старе.

Андреа. Я не хотів би вас хвилювати, синьйоре Галілео.

Галілей. Барберіні казав, що не чіпляється, як короста. Він і сам не був цілком вільний від неї. Я знову писав.

Андреа. Так?

Галілей. Я закінчив свою книжку «Розмови».

Андреа. Як? «Розмови відносно двох нових галузей науки: механіки і законів падіння тіл»? Тут?

Галілей. О, мені дають папір і пера. Моє начальство не дурне. Воно знає, що, коли хвороба задавніє, її не вилікуєш за одну ніч. Вони бережуть мене від небезпечних наслідків, забираючи від мене сторінку за сторінкою.

Андреа. О Боже!

Галілей. Ти щось сказав?

Андреа. Значить, вони дозволяють вам орати воду! Дають вам папір і перо, щоб ви заспокоїлись. Як могли ви писати взагалі, знаючи про такий наслідок?

Галілей. О, я раб своїх звичок.

Андреа. «Розмови» в руках ченців! Коли їх так жадібно чекають Амстердам, Лондон, Прага.

Галілей. Звідси чую, як бідкається Фабриціус, вимагаючи свого фунта м’яса, а він же сидить у цілковитій безпеці в Амстердамі.

Андреа. Дві нові галузі науки все одно що втрачені!

Галілей. Але й Фабриціуса, і ще декого, безперечно, порадує чутка, що я поставив на карту останні мізерні рештки своїх вигод, аби зробити копію, поза власного, сказати б, сина, потай від самого себе, протягом останніх шести місяців, користуючись у ясні ночі останніми унціями світла.

Андреа. У вас є копія?

Галілей. Моя суєтність досі не давала мені її знищити.

Андреа. Де вона?

Галілей. «Коли око твоє досаждає тобі, вирви його». Той, хто писав це, більше розумівся на комфорті, ніж я. Гадаю, що не верх безумства — віддати її. Ні, якщо я не зумів відійти подалі від наукової праці, то ви можете її мати. Копія лежить у глобусі. Якщо наважишся взяти її з собою до Голландії, то, звичайно, всю відповідальність за неї візьмеш на свою шию. В разі чого ти скажеш, що купив рукопис у незнайомця, який має доступ до оригіналу у святому офіціумі.

Андреа підходить до глобуса. Витягає звідти копію.

Андреа. «Розмови»! (Перегортає сторінки рукопису.) «Мій намір — викласти зовсім нове вчення про дуже давній предмет — рух. Шляхом експериментів я відкрив деякі його властивості, які варті того, щоб про них знали».

Галілей. Якось треба було згаяти своє дозвілля.

Андреа. Це стане основою нової фізики.

Галілей. Сховай під куртку.

Андреа. А ми думали, що ви перекинулись до них. І я найдужче обурювався проти вас.

Галілей. Так і слід було. Я проповідував науку, а заперечував істину.

Андреа. А оце міняє все. Все!

Галілей. Правда?

Андреа. Ви приховали істину. Приховали від ворога, в галузі етики ви випередили нас на століття.

Галілей. Скажи ясніше, Андреа.

Андреа. Разом із усіма ми казали: «Він умре, а не зречеться». А ви прийшли зі словами: «Я зрікся, але буду жити». «Ваші руки заплямовані», — сказали ми. Ви сказали: «Краще нехай будуть заплямовані, аніж порожні».

Галілей. Краще заплямовані, аніж порожні. Це звучить реалістично. Звучить по-моєму. Нова наука — нова етика.

Андреа. Я, я мусив це знати раніше за будь-кого. Мені було одинадцять, коли ви продали венеціанському сенатові телескоп, винайдений іншим чоловіком. А я бачив, яке безсмертне застосування ви для нього знайшли. Ваші друзі докірливо похитували головами, коли ви у Флоренції гнулись перед дитиною, а наука здобула собі аудиторію. Ви все сміялися з героїв. «Страждальці докучають мені», — казали ви. «Злигодні йдуть від хибних обчислень». А ще: «Коли наражаєшся на перепони, то найкоротшою відстанню між двома точками буде крива».

Галілей. Пригадую.

Андреа. Тоді, в тридцять третьому, коли ви знайшли за потрібне зректись однієї популярної тези пануючого вчення, я мусив знати, що ви, власне, відійшли від безнадійної політичної бійки для того, щоб далі посувати справу науки.

Галілей. Що полягає…

Андреа. …у вивченні властивостей руху, який є творцем машин; саме вони перетворять Землю на таке гарне житло, що від неба можна буде відмовитись.

Галілей. Ага!

Андреа. Ви виграли вільний час для того, щоб написати науковий твір, який одному вам під силу. Якби ви скінчили життя у вогняному ореолі на багатті, то переможцями стали б інші.

Галілей. Вони і є переможці. І немає такого наукового твору, що його міг би написати лише один учений.

Андреа. Чому ж ви тоді зреклися?

Галілей. Я зрікся, бо побоявся фізичних мук.

Андреа. Ні!

Галілей. Мені показали знаряддя тортур.

Андреа. Отже, заздалегідь ви не мали плану.

Галілей. Жодного.

Пауза.

Андреа (голосно). Наука знає лише одне мірило цінності: внесок до науки.

Галілей. Цей внесок я зробив. Ласкаво прошу до стічної канави, брате мій по Науці і кум по зраді! Ти їси рибу? У мене є риба. Але смердить не риба, а я. Я лише продаю, а ти покупець. О книго, священний товар, перед яким не можна подолати спокуси! Побачиш її — і в роті набігає слина, в якій тонуть прокляття. Велика вавилонська блудниця, мерзенна смертовбивча тварина, багряна, вона розвертає чресла — і все стає інакшим. Хай святиться наша шахрайська, настрахана смертю співдружність, яка виправдовує все.

Андреа. Страх смерті властивий людям. Людські слабкості не мають стосунку до науки.

Галілей. Хіба?! Мій любий Сарті, навіть у теперішньому моєму становищі я почуваюся спроможним дати вам кілька вказівок на те, що має стосунок до науки, якій ви себе віддали.

Коротка пауза. Галілей, склавши руки на череві, говорить дидактичним тоном.

У години дозвілля, — а у мене їх чимало, — я міркував над тим, що зі мною трапилося, і думав, як до цього поставиться науковий світ, до котрого я себе вже не зараховую. Навіть торговець вовною клопочеться не тільки про те, щоб дешевше купити і дорожче продати, а й про те, щоб торгівля вовною могла йти безперешкодно. З цього погляду мені здається, що розвиток науки вимагає особливої мужності. Наука оперує знаннями, здобутими через сумнів. Здобуваючи знання про все і для всіх, наука прагне зробити скептиками всіх. Але князі, поміщики і духовенство тримають більшість населення в райдужному тумані забобонів і старих слів, бо такий туман приховує махінації цих панів. Злидні, в яких скніє більшість людства, стародавні, як гори, і з висоти амвонів і кафедр вони оголошуються такими ж незрушимими, як і гори. Наше новітнє мистецтво сумніву захоплює більшість людей. Вони вирвали нам із рук телескоп і спрямували його на своїх гнобителів. Ті себелюбні насильники, які пожадливо використовували для себе плоди науки, раптом відчули холодне допитливе око науки, спрямоване на тисячолітні, але штучні злидні. Виявляється, їх можна усунути, якщо усунути гнобителів. Вони засипали нас погрозами і підкупом, якому кволі душі не могли опиратись. Але ж ми можемо відступитися від мас народу і залишитись ученими? Рухи небесних тіл стали проглядатися краще; рухи ж властителів усе ще незбагненні для народів. Завдяки сумнівам виграно боротьбу за право обміряти небо; завдяки сліпій вірі римська господиня знов і знов програє свою боротьбу за молоко. Наука, Сарті, має справу і з тією, і з іншою боротьбою. Людство, яке тягнеться наосліп у цьому тисячолітньому райдужному тумані забобонів і застарілих слів, — занадто темне, несвідоме, щоб повністю розгорнути власні сили, — нездатне буде розвинути й ті сили природи, що їх ви відкриваєте. Заради чого ви працюєте? Я вважаю, що єдина мета науки — полегшити нужденне людське існування. А коли вченим, заляканим корисливими властителями, буде досить того, щоб тільки накопичувати знання заради самого знання, то така наука стане калікою, а ваші нові машини лише призведуть до нових злиднів. З часом ви зможете відкрити все, що може бути відкрите, але ваш поступ у науці буде лише відступом від людства. Безодня між вами і ним може стати колись такою глибокою, що ваш захоплений вигук про нове відкриття зустріне всесвітній зойк жаху. Як учений, я мав єдину в своєму роді можливість. У мій час астрономія вийшла на ринки і майдани. За тих абсолютно виняткових умов стійкість однієї людини могла б викликати великі зрушення. Якби я вистояв, то вчені могли б скласти щось на зразок Гіппократової присяги лікарів, — урочисту присягу застосовувати свої знання виключно для блага людства! А так, як тепер, то найбільше, на що можна сподіватись, — це на породу винахідливих карликів, котрих можна було б наймати на будь-яку роботу. До того ж я переконався, Сарті, що мені ніколи не загрожувала справжня небезпека. Протягом кількох років я був такий же дужий, як і мої властителі. Але я віддав можновладцям свої знання, щоб вони їх вживали, або не вживали, чи зловживали ними, — як їм заманеться, — в їхніх власних інтересах.

З повною мискою в руках входить Вірджинія і спиняється.

Я зрадив своє покликання. Людину, яка зробила те, що зробив я, не можна терпіти в лавах учених.

Вірджинія. Зате тебе прийнято до лав віруючих. (Іде далі й ставить миску на стіл.)

Галілей. Правильно. А тепер час вечеряти.

Андреа простягає руку; Галілей бачить її, але не бере.

Ти сам тепер навчаєш інших. Чи можеш ти дозволити собі потиснути таку руку, як оця? (Іде до столу.) Хтось, проїжджаючи через наше місто, надіслав мені гусей. Я все ще люблю попоїсти.

Андреа. А тепер ви вже не думаєте, що настали нові часи?

Галілей. Думаю. Бережися, коли з істиною під курткою проїжджатимеш через Німеччину.

Андреа (не в силі піти). Щодо вашої оцінки автора, про якого ми говорили, то я не зумію вам відповісти. Але не можу й погодитися з тим, що ваш убивчий аналіз лишиться вашим останнім словом.

Галілей. Красно дякую, синьйоре. (Починає їсти.)

Вірджинія (проводжаючи Андреа). Ми не дуже охоче приймаємо колишніх відвідувачів. Вони хвилюють його.

Андреа йде. Вірджинія повертається.

Галілей. Як гадаєш, хто прислав цих гусей?

Вірджинія. Не Андреа.

Галілей. Може, й ні. Яка ніч сьогодні?

Вірджинія (біля вікна). Ясна.

На користь, не на зло його несіть, Щоб чорна буря вогняна колись не поглинула нас.

О так, усіх нас.

Маленьке італійське прикордонне містечко. Біля шлагбаума граються діти. Андреа разом із кучером чекає, поки прикордонники перевірять його папери. Він сидить на невеликій скрині й читає рукопис Галілея. За шлагбаумом стоїть дорожня карета.

Діти (співають):

Марія край води сидить,

Її сорочечка смердить,

Брудна, давно не прана.

Уже завіяла зима,

Вона сорочки не зніма:

Брудна, зате не драна.

Прикордонник. Чому ви покидаєте Італію?

Андреа. Я вчений.

Прикордонник (до писаря). Пиши проти слів «причина виїзду» — вчений. Я повинен перевірити ваш багаж. (Починає перевіряти.)

Перший хлопчик (до Андреа). Тут вам не слід сидіти. (Показує на хижку, перед якою сидить Андреа.) Там, у тій хижі, живе відьма.

Другий хлопчик. Стара Марина ніяка не відьма.

Перший хлопчик. Хочеш, щоб я тобі скрутив руку?

Третій хлопчик. Авжеж, що відьма. Вона ж ночами літає на мітлі.

Перший хлопчик. Чому ж, коли вона не відьма, ніхто в цілому містечку не дасть їй і глечика молока?

Другий хлопчик. Як же вона може літати в повітрі? Цього ніхто в світі не може. (До Андреа.) Хіба це може бути?

Перший хлопчик (показує на другого). Це Джузеппе. Він нічогісінько не знає, він не ходить до школи, бо в нього немає цілих штанів.

Прикордонник. Що це за книжка?

Андреа (не підводить очей від рукопису). Великого філософа Аристотеля.

Прикордонник. А хто це?

Андреа. Він уже вмер.

Хлоп’ята, кепкуючи з Андреа, ходять навколо нього, удаючи, ніби читають книжки.

Прикордонник (до Писаря). Подивись, чи нема там чогось проти релігії.

Писар (гортає сторінки). Нічого не знаходжу.

Прикордонник. Усі ці шукання ні до чого. Хто ж це отак напоказ повезе тобі щось таємне. (До Андреа.) Підпишіть, що ми все перевірили. Андреа нерішуче встає і, читаючи, іде разом з прикордонниками до сторожки.

Третій хлопчик (до писаря, показуючи на скриню). Тут іще щось є, бачите?

Писар. Хіба цього раніш не було?

Третій хлопчик. Це чорт поставив. Це скринька.

Другий хлопчик. Та ні, це проїжджого скринька.

Третій хлопчик. Я туди не пішов би. Вона зачарувала коней кучера Пассі. Після завірюхи я сам заглядав до стайні крізь дірку в даху і чув, як коні кашляли.

Писар (збирався вже відчинити скриню, та завагався і повернув назад). Чортовиння якесь, так? Ну, ми ж і не можемо все перевірити... Коли б то ми з усім цим упорались?

Андреа повертається з глечиком молока. Він знову сідає на скриньку і читає далі.

Прикордонник (іде слідом за ним із паперами. До писаря). Позакривай скриньки. Усе в нас перевірено?

Писар. Усе.

Другий хлопчик (до Андреа). Ви ж учений, скажіть самі: може людина літати в повітрі?

Андреа. Почекай-но трохи.

Прикордонник. Можете проїжджати. (Кучер бере багаж. Андреа підводиться зі скриньки, бере її і хоче йти.) Стій. Що це за скриня?

Андреа. Це книжки. (Знов заглиблюється в рукопис.)

Перший хлопчик. Це відьомські книжки.

Прикордонник. Дурниці. Як вона може зачарувати скриньку?

Третій хлопчик. Їй же чорт допомагає.

Прикордонник (сміється). Ну, тут це не пройде. (До писаря.) Відчини. (Скриньку відчинено. Незадоволений) Скільки їх тут!

Андреа. Тридцять чотири.

Прикордонник (до писаря). І скільки ж ти з цим промарудишся?

Писар (гортає книжки абияк). Усі вже друковані. Про свій сніданок і не думайте, а мені ж іще треба збігати до кучера Пассі, щоб стягти з нього подорожнє, поки не спродали з аукціону його хати. Коли ж мені упоратися з цими книжками? Прикордонний. Еге ж, гроші треба стягти! (Штурхає ногою книжки.) Та що вже там такого написано! (До кучера.) Їжджай!

Андреа з кучером, який несе скриню, переходять кордон. Там він ховає в дорожню сумку рукопис Галілея.

Третій хлопчик (показує на глечик, залишений Андреа). Ось! Дивіться!

Перший хлопчик. І скринька щезла! Бачите, що це був чорт?

Андреа (обернувся). Ні, це був я. Учись дивитися як слід. За молоко заплачено, за глечик теж. Це для старої. Ага, я ще не відповів тобі, Джузеппе, на твоє запитання. На палиці не можна літати в повітрі. Треба до неї, принаймні, приробити машину. Але такої машини ще немає. Можливо, ніколи й не буде, бо людина занадто важка. Це, звичайно, поки що невідомо. Ми ж далеко не все знаємо, Джузеппе. Бо ми й справді стоїмо лише на самому початку.

Аналізуємо прочитане

1. Як учні сприйняли зречення Галілея? Хто з них був найбільше обурений його вчинком? Чому?

2. Які наслідки мало це зречення для європейської науки? Підтвердіть свою відповідь цитатами з тексту.

3. Розкажіть про перебування вченого під домашнім арештом. Чи відбулося примирення між ним та його улюбленим учнем?

4. Яким чином Андреа вдається переправити рукопис Галілея через кордон? Подискутуємо?

5. Чи було зречення Галілея випадковістю? Обґрунтуйте свою думку.

6. Хто, на ваш погляд, має рацію: Андреа, який проголошує: «Нещасна та країна, що не має героїв!», — чи Галілей, котрий відказує: «Нещасна та країна, якій потрібні герої!»? Аргументуйте свою позицію.

Філологічний майстер-клас

7. Поясніть художньо-смислові функції заключної цитати із 13-ї картини.

Узагальнюємо прочитане

1. Який алегоричний зміст Б. Брехт вкладає в сюжет цієї драми? Відповідаючи на запитання, спробуйте провести паралелі між зображеними у творі подіями та історією XX ст.

2. Розкрийте внутрішні суперечності образу Галілея. Чому ця постать не підлягає однозначній оцінці? А як оцінюєте вченого ви?

3. Що мав на увазі Б. Брехт, коли називав зречення Галілея «первородним гріхом» фізики? Чи згодні ви з цим твердженням драматурга? Аргументуйте свою думку.

4. Які актуальні для сучасної науки питання порушуються у драмі «Життя Галілея»?

5. Знайдіть у п’єсі ознаки «епічної драми».

Подискутуємо?

6. Чи мав слушність брехтівський Галілей, проголошуючи людський розум головним двигуном історичного прогресу? Обґрунтуйте свою позицію.

7. Чи означає зречення Галілея його капітуляцію перед владою церкви?

Філологічний майстер-клас

8. Чи не скасовує, на вашу думку, заключна картина п’єси брехтівської відмови від катарсису? Наведіть аргументи на користь своєї концепції.

Співтворче читання

9. Підготуйте ескіз театральної афіші, яка анонсує прем’єру «Життя Галілея».

10. Розробіть інсценізацію одного з епізодів драми «Життя Галілея».

Теми письмових творчих робіт:

1. «Не все велике, що великий діє»: образ Галілея у п’єсі «Життя Галілея» Б. Брехта.

2. Чи міг Галілей не зректися власного вчення? Твір-роздум за драмою Б. Брехта «Життя Галілея».

3. Моральний вибір брехтівського Галілея та питання наукової етики у XX ст.