Художня проза повоєнних десятиліть

Альбер Камю

Чума (Скорочено)

Якщо вільно зобразити ув'язнення через інше ув’язнення, то й вільно зобразити будь-який реально існуючий предмет через щось зовсім неіснуюче.

Данієць Дефо

ЧАСТИНА ПЕРША

Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194… року в Орані. Всі гадають, що ці події для такого міста просто-таки неймовірні, оскільки було в них щось незвичайне. А Оран, на перший погляд, місто звичайне, така собі французька префектура на алжирському узбережжі.

Саме містечко, признатися, бридке. На перший погляд тихомирне, і лише куди пізніше примічаєш, чим воно відрізняється від безлічі інших торгових міст, розкиданих під усіма широтами. Ну як собі уявити, скажімо, місто без голубів, без дерев і садів, де не чуєш ні лопотіння крил, ні шелесту листя, — словом, місто безлике? Нову пору року видно тільки по небу. Навесні хіба що змінюється повітря чи з’являються кошики з квітами, що їх привозять із околиці дрібні крамарі: виходить, ніби весна продається вроздріб. Улітку сонце спалює і так уже пропечені оселі й припорошує мури сірим попелом; жити годі можна лише в холодку за щільно причиненими віконницями. Восени, навпаки, все потопає в болоті. Гарно буває тільки взимку.

Найзручніший спосіб познайомитися з містом — придивитись, як тут працюють, як тут кохаються і як тут умирають. У нашому містечку, — може, це вияв клімату, — все затісно переплелося і робиться з тим самим гарячковим відсутнім виглядом. А то знак, що люди нудьгують і намагаються завести собі звички. Наші співгромадяни працюють багато, але тільки для того, аби забагатіти. Вони цікавляться передусім комерцією і головне — дбають, як самі кажуть, про зиск. Звісно, їм не чужі й прості радощі, вони люблять жінок, кіно та морські купання. Проте вельми розважливо відкладають ті втіхи на суботній вечір і на неділю, а в інші дні тижня силкуються заробити якомога більше грошей. Увечері, покидаючи контори, вони сходяться о домовленій годині по кав’ярнях, гуляють тим самим бульваром або сидьма сидять собі удома на балконах. Замолоду їхні бажання несамовиті і скороминущі, а в зрілому віці обмежуються товариствами гравців у кулі, бенкетами у складок та клубами, де ріжуться в карти на гроші.

Мені можуть заперечити, що так воно ведеться не тільки в нашому місті і що, зрештою, наші сучасники всі такі. Справді, сьогодні звичайна річ бачити, як люди працюють від рання до смеркання і як потім за грою в карти, у кав’ярнях та за балачками гайнують час, що їм лишився на життя. Та все ж є такі міста й краї, де люди здогадуються про існування чогось іншого. Загалом їхнє життя від того не змінюється. Але здогад усе-таки проблиснув, і то вже добре. А от Оран, видно, місто, що ніколи ні про що не здогадується, себто місто цілком сьогочасне. Тому нема потреби уточнювати, як у нас любляться. Чоловіки й жінки або надто швидко пожирають одне одного в так званому акті кохання, або у них поступово складається звичка бути вдвох. Між цими двома крайнощами середини майже не буває. І це теж не така й дивина. В Орані, як і деінде, через брак часу та бездумність люди хоч і кохають, проте самі не знають про це.

Зате куди оригінальніше інше: смерть тут пов’язана з деякою морокою. А втім, морока — це не те слово, доречніше було б сказати «незручність». Хворіти завжди неприємно, але є міста й краї, які підтримують нас у хворобі і де можна якось дозволити собі розкіш послабувати. Хворому потрібна ласка, йому хочеться мати якусь підтримку, і це річ цілком природна. Але в Орані все вимагає доброго здоров'я: і примхи клімату, і розмах ділового життя, убозтво оточення, короткі сутінки й непевної вартості розваги. Хворий там по-справжньому самотній. Як же доводиться тому, хто лежить на смертній постелі, немов у глухій пастці, за мурами, що репаються від спеки, коли увесь люд по телефону або за столиками в кав’ярнях розмовляє про угоди, морські фрахти й дисконти? І ви зрозумієте тоді, якою незручною може стати смерть, навіть у наші часи, коли вона приходить туди, де завжди посуха.

Кілька цих зауваг, мабуть, дадуть досить чітке уявлення про Оран.

А втім, не треба нічого перебільшувати. А слід ось що підкреслити: пересічний вигляд міста і пересічний плин життя. Але варто тільки завести звички, і дні попливуть легко. Оскільки ж місто сприяє саме набуттю звичок, то ми маємо право сказати, що все складається на краще. Звичайно, під цим оглядом тутешнє життя не надто захоплює. Зате нам не відомо, що таке безладдя. Та й наші співгромадяни, щирі, приязні й завзяті, завжди викликали у подорожніх цілком заслужену пошану. Це аж ніяк не мальовниче місто, позбавлене зелені й душі, починає здаватися осідком спочинку і, зрештою, присипляє. Одначе задля справедливості додамо, що прищепили його до незрівнянного краєвиду, воно стоїть серед голого плато, оточеного світлими пагорбами, над вельми мальовничою затокою. Ось тільки шкода, що стоїть воно затиллям до тієї затоки, тому моря нізвідки не видно, завше його доводиться шукати.

Після всього сказаного ви легко погодитесь: наші співгромадяни ніяк не могли чекати випадків, що сталися навесні цього року; як зрозуміємо згодом, вони були провісниками цілої низки подій незвичайних, що їхню хроніку ми наміряємося тут подати. Факти одним здадуться вірогідними, іншим, навпаки, неймовірними. Проте хроніст не може зважати на такі суперечності. Його завдання ліпше сказати: «Так було», — якщо він знає, що так воно й було насправді, якщо випадки безпосередньо торкнулися життя всієї людності й, отже, є тисячі свідків, котрі поцінують у душі правдивість його розповіді.

Власне, як ви скоро дізнаєтесь, оповідач не мав би ані найменшого права братися до такого завдання, якби випадково йому не пощастило зібрати деякі свідчення і якби лихою годиною він не був уплутаний у все, що збирається переповісти. Це і дало йому змогу виступити в ролі історика. Зрозуміло, що історик, бодай тільки аматор, завше має документи. Має їх і оповідач цієї історії: насамперед власне свідчення, потім свідчення інших, оскільки через свою роль йому довелося вислухати звіряння всіх дійових осіб цієї хроніки, нарешті, папери, що потрапили йому до рук. Він наміряється черпати з цих джерел, коли вважатиме за слушне, і використати їх так, як йому заманеться. Він наміряється також… Але чи не час облишити розумування та застереження і перейти до самої оповіді? Про перші дні слід би розповісти докладніше.

Вранці шістнадцятого квітня доктор Ріє, вийшовши зі свого помешкання, перечепився на сходовому майданчику об здохлого щура. Він неуважливо відкинув його носаком черевика і зійшов сходами вниз. Але на вулиці його спинила думка: чого б ото щурові валятися у нього під дверима, і він вернувся попередити воротаря. Побачивши, як сприйняв звістку старий Мішель, він зрозумів, яка незвичайна його знахідка. Якщо лікареві здохлий щур у їхньому домі здався ліпше дивиною, то в очах воротаря це була справжня ганьба. А втім, Мішеля нелегко було збити з пантелику: немає щурів у домі, та й годі, і хоч би як запевняв його лікар, що сам бачив щура на майданчику другого поверху, і то, мабуть, здохлого щура, Мішель затявся. Немає щурів у домі, хтось, очевидно, підкинув ту погань навмисне. Словом, то якась витівка.

Увечері того самого дня Бернар Ріє, перш ніж зайти до себе, зупинився в коридорі й почав намацувати в кишені ключі, як раптом із темного кутка вибіг, заточуючись, здоровенний щур: шерсть на ньому була мокра. Гризун спинився, ніби шукаючи рівноваги, перекрутився на місці й, кволо писнувши, упав додолу; з його вищиреного писка бризнула кров. Хвилину лікар мовчки дивився на нього, а потім зайшов до себе.

Думав він не про щура. Вигляд крові навернув його думкою до свого клопоту. Дружина лікаря слабувала вже рік і завтра мала їхати до санаторію в гори. Як він і просив ідучи, вона лежала в їхній спальні. Так вона готувалася до завтрашньої втомливої подорожі. Вона усміхнулась.

— А я почуваюся дуже добре, — мовила.

Лікар подивився на обличчя, повернуте до нього в світлі нічної лампи. Дарма що змарніле від хвороби, обличчя тридцятилітньої жінки здавалося юним, може, через оту всепереможну посмішку.

— Спробуй заснути, як можеш, — сказав він. — Об одинадцятій приїде доглядальниця, і я відвезу вас обох на дванадцятигодинний поїзд.

Він торкнувся губами вологого чола. Посмішка проводжала його до дверей.

Назавтра, сімнадцятого квітня, о восьмій годині воротар зупинив лікаря на ганку і поскаржився йому, що якісь лихі дотепники підкинули в коридор трьох здохлих щурів. Очевидно, їх притиснула якась саморобна пастка, бо всі були заюшені кров’ю. Воротар ще з хвилину постояв на порозі, тримаючи щурів за лапки і сподіваючись, що винуватці зрадять себе якоюсь новою вихваткою. Проте нічого такого не сталося.

— Гаразд, начувайтеся, — пообіцяв Мішель, — я їх застукаю!

Заінтригований цим випадком, Ріє надумав розпочати свій об’їзд із околиці, де мешкали його найубогіші пацієнти. Сміття вивозили звідти набагато пізніше, ніж у середмісті, і машина, їдучи рівними закуреними вуличками, трохи не черкала своїми боками об виставлені край хідника бачки з покидьками. Тільки на одній такій вулиці, їдучи, лікар нарахував із півтора десятка щурів, що валялися на купі лушпайок та брудного ганчір’я.

Першою хворою він застав у ліжку, в покої, що виходив на вулицю і правив воднораз за спочивальню та їдальню. Хворий був старий іспанець із суворим і поораним зморшками обличчям. Перед ним на ковдрі стояли два горнятка з горохом. Коли лікар заходив, хворий, сидячи на постелі, відкинувся на подушки, намагаючись звести хрипкий, ядушливий віддих. Його дружина принесла таз.

— А ви бачили, лікарю, як вони лізуть, так? — запитав старий, поки Ріє робив йому укол.

— Правда, — підхопила жінка, — наш сусід трьох підібрав.

Старий потер собі руки.

— Лізуть, їх по всіх смітниках повно, це на голод!

Ріє переконався, що про щурів говорить цілий квартал. Скінчивши з візитами, лікар повернувся додому.

— Вам телеграма, — сказав Мішель.

Лікар поцікавився, чи не бачив він знову щурів.

— Ні, — відповів воротар. — Тепер я пильную, самі розумієте. І ці паскудники бояться.

Телеграма повідомляла, що завтра приїжджає мати Ріє. Вона мала порядкувати в синовій господі, поки відсутня хвора дружина. Лікар зайшов до себе в хату, де вже чекала доглядальниця. Дружина була на нотах, вона вдягла строгий англійський костюм, підмалювалася. Ріє усміхнувся до неї.

— От і добре, — сказав він, — дуже добре.

На вокзалі він посадив її до спального вагона. Вона роззирнулася по

купе,

— Задорого для нас, правда?

— Так треба, — мовив Ріє.

— А що це за історія зі щурами?

— Хтозна. Якась чудасія, але все минеться.

Потім скоромовкою він перепросив її за те, що мав би краще доглядати її, а натомість геть занедбав. Вона похитала головою, ніби благаючи його замовкнути, але він усе-таки додав:

— Коли ти повернешся, все буде інакше. Почнемо все по-новому.

— Авжеж, — сказала вона, і очі її заблищали. — Почнемо.

Вона обернулася до нього спиною і задивилась у вікно. На пероні, штовхаючись, метушилися пасажири. Пахкання її потяга долинало аж до купе. Він озвався до дружини і, коли вона обернулась, побачив, що обличчя її мокре від сліз.

— Годі-бо, — мовив він лагідно.

Вона усміхнулася крізь сльози, ледь скрививши губи. А тоді глибоко зітхнула.

— Ну йди, все буде гаразд.

Він обійняв її. І тепер, стоячи на пероні, по той бік вагонного вікна, бачив тільки її усміх.

— Прошу тебе, — промовив він, — пильнуй себе.

Але вона вже не могла почути його слів.

При виході на вокзальний майдан Ріє зіткнувся з паном Отопом, слідчим, котрий вів за руку свого синка. Лікар запитав, чи не зібрався той у дорогу. Пан Отой, довготелесий і чорний, схожий на людину, як давніше казали, світську і водночас на факельника з похоронної контори, відповів люб'язно, але коротко:

— Я зустрічаю пані Отой, вона їздила провідати моїх батьків.

Засвистів потяг.

— Щури… — почав слідчий.

Ріє рушив був до поїзда, але потім знову повернув до виходу.

— Ет, — озвався він, — пусте.

Усе, що йому запам’яталося від тої хвилини, був залізничник, який ніс під пахвою скриньку, повну здохлих щурів.

По обіді того самого дня, ще перед початком вечірнього прийому, Ріє прийняв молодика; йому вже повідомили, що це газетяр і що він заходив уранці. Звали його Раймон Рамбер. Низенький, у спортивному одязі, широкоплечий, з рішучим виглядом та ясними розумними очима, він здавався людиною самовпевненою. Молодик одразу взявся до справи. Прийшов він від великої паризької газети взяти в лікаря інтерв’ю про умови побуту арабів і хотів би також зібрати матеріал про санітарний стан корінного населення. Ріє сказав, що стан такий собі. Але побажав дізнатися, перш ніж вести далі розмову, чи може газетяр написати правду.

— Авжеж, — відповів той.

— Я маю на увазі, чи буде ваше звинувачення беззастережне?

— Беззастережне, скажу щиро, ні. Але ж, як на мене, для такого звинувачення немає достатніх підстав.

Дуже лагідно Ріє сказав, що, мабуть, і справді для такого звинувачення підстав немає; ставлячи це запитання, він мав лише одну мету: йому хотілося знати, чи може Рамбер свідчити, нічого не пом’якшуючи.

— Я визнаю тільки свідчення, які нічого не пом’якшують. І тому не вважаю за потрібне підтверджувати ваше свідчення даними, що їх маю.

— Мова, гідна Сен-Жюста, — посміхнувся журналіст.

Не підвищуючи тону, Ріє сказав, що він не розуміється на ньому, а просить говорити мовою людини, яка втомилася жити в нашому світі, а проте відчуває прихильність до своїх ближніх і поклала для себе особисто не миритися з жодною несправедливістю й компромісами. Рамбер, увібравши шию в плечі, позирав на лікаря.

— Гадаю, я вас зрозумів, — нарешті промовив він і підвівся.

Лікар провів його до порога.

— Дякую, що ви так дивитеся на речі.

Рамбер нетерпляче повів плечем.

— Розумію, — сказав він, — вибачте, що потурбував вас.

Лікар потиснув йому руку й сказав, що можна було б зробити цікавий репортаж про гризунів: усюди по місту валяються десятки здохлих щурів.

— Ого! — вигукнув Рамбер. — Справді цікаво!

О сімнадцятій, знову вирушаючи в об’їзд, лікар зустрів на сходах ще досить молодого чоловіка, обважнілого, з масивним, але худим лицем під острішками густих брів. Лікар зрідка зустрічав його в іспанських танцюристів — ті мешкали на останньому поверсі в його кам'яниці. Жан Тарру зосереджено смалив, стежачи за останніми корчами щура, який конав на приступці біля його ніг. Він спокійно і проникливо глянув на лікаря сірими очима, привітався й додав, що навала щурів — цікава штука.

— Так, — згодився Ріє, — але, зрештою, це починає дратувати.

— Хіба що з одного погляду, докторе, лише з одного. Просто ми нічого подібного не бачили, та й годі. Але я вважаю цей факт цікавим, атож, безперечно цікавим.

Тарру провів рукою по чубові, підкидаючи його назад, глянув знову на щура, вже нерухомого, потім посміхнувся до Ріє.

— Що не кажіть, докторе, а це вже клопіт для воротаря.

Як на те, лікар здибав воротаря в під’їзді, він стояв, спершись на стіну, і на його зазвичай багровому обличчі проступала втома.

— Так, знаю, — відповів Мітель, коли лікар повідомив старому про нову знахідку; — Тепер їх одразу по два, по три знаходять. І в інших будинках те саме.

Він здавався пригніченим і стурбованим. Несамохіть потирав собі шию. Ріє спитав, як він себе почуває. Та не те щоб геть розклеївся, але якось не по собі. Певне, це його турботи гризуть. Зовсім збився з пантелику через тих щурів, от нехай вони заберуться звідси, тоді йому швидко полегшає.

Та на ранок вісімнадцятого квітня лікар, привізши з вокзалу матір, побачив, що Мітель геть змарнів: тепер уже з десяток щурів дерлося по сходах, мабуть, перебиралися з підвалу на горище. У сусідніх будинках усі смітники напхані пацюками. Лікарева мати незворушно вислухала новину:

— Таке трапляється.

Вона була жіночка з посрібленим волоссям і чорними лагідними очима.

— Я дуже рада тебе бачити, Бернаре, — сказала вона. — Що нам ті щури!

Син кивнув: і справді, з нею все здавалося легким.

І все ж таки він зателефонував щуроловам, директор тої служби був його знайомий. Чи директор чув розмови про те, що цілі зграї щурів повилазили з нір і здихають? Мерсьє, директор, чув про це, ба навіть на їхній станції, що неподалік від набережної, знайдено з півсотні гризунів. Йому хотілося знати, наскільки гостре становище. Ріє не міг відповісти напевне, але вважав, що контора повинна вжити заходів.

— Авжеж, — промовив Мерсьє, — але хай-но дістанемо наказ. Якщо ти вважаєш, що справа варта заходу, я спробую дістати відповідне розпорядження.

— Будь-що завжди варте заходу, — відповів Ріє.

Лікарева прибиральниця тільки-но сказала йому, що на великій фабриці, де працює її чоловік, попідбирано кількасот здохлих щурів.

У кожному разі, десь на ту пору наші співгромадяни вже занепокоїлися. Вони мали на це підстави: починаючи з вісімнадцятого числа на всіх фабриках та складах і справді щодня виявляли сотні щурячих трупиків. У тих випадках, коли агонія затягувалася, доводилося добивати гризунів.

Від околиці аж до центру міста, словом, усюди, де побував доктор Ріє, всюди, де збиралися наші співгромадяни, щури ніби очікували їх, густо набившись у смітники або витягшись довгою низкою в риштаках. Від того дня за справу взялася вечірня преса і поставила перед муніципалітетом питання руба: чи збирається він діяти і які заходи планує, аби убезпечити своїх підопічних від цієї гидотної напасті. Муніципалітет нічогісінько не збирався робити і жодних планів не мав, а обмежився тим, що тільки намірявся обговорити становище. Службі щуроловів дано наказ: щоранку на світанні підбирати здохлих пацюків. А потім обидві конторські машини мали відвозити здохлих гризунів на звалище і там спалювати.

Минуло кілька днів, і становище погіршало. Гризунів що далі, то більшало, і щоранку набиралось усе рясніше. Четвертого дня щури почали зграями виходити на світло і гинули цілими купами. З усіх комор, підвалів, погребів, риштаків вилазили вони довгими вервечками, вибиралися на світло, щоб, покрутившись довкола себе, сконати за два кроки від людини. Вночі в провулках та в коридорах виразно чувся їхній кволий передсмертний виск. Уранці в передмісті їх виявляли в риштаках із віночком крові на гострих мордочках: одні вже спухли й гнили, інші не встигли ще охолонути і ворушили вусиками. Навіть у центрі міста можна було наткнутися на групи гризунів, що валялися на сходах будинків і на подвір’ях. Деякі забиралися у вестибулі установ, на шкільні дворики, а інколи на тераси кав'ярень, де й здихали. Наші співгромадяни з подивом знаходили їх у найвіддаленіших куточках міста. Часом ця гидота засмічувала Збройну площу, бульвари. Приморський променад. Удосвіта місто прибирали від стерва, але протягом дня щурячих трупів накопичувалося дедалі більше. Не раз, бувало, якийсь запізнілий перехожий із розгону наступав на пружне тіло ще теплого щура. Здавалося, сама земля, на якій стояли наші будинки, очищалася від накопиченої в її надрах погані, ніби звідти виливалася на поверхню пасока й набрякали виразки, що доти роз’їдали її зсередини. Уявіть собі, як сторопіло наше містечко, досі таке тихе, як приголомшили його за кілька днів; так здоровий чоловік нараз виявляє, що його ледача кров раптом завирувала в жилах.

Дійшло до того, що агентство Інфдок (інформація, документи, дані з будь-яких питань) в години, відведені для безкоштовної інформації, передало по радіо, що тільки за один день, двадцять п’ятого квітня, зібрано й спалено шість тисяч двісті тридцять одного щура. Цифра ця узагальнила і прояснила суть видовиська, що стало вже буденним, і викликала загальне сум’яття. Досі люди тільки нарікали на цю навалу щурів як на дрібну пригоду. Однак тепер вони усвідомили, що це явище, яке не знати куди вже сягнуло і звідки взялося, таїло в собі щось погрозливе. Один лише старий ядушливий іспанець і далі потирав руки та примовляв зі старечою втіхою: «Лізуть! Лізуть!»

Двадцять восьмого квітня агентство Інфдок передало, що зібрано вже близько восьми тисяч щурячих трупиків, і в місті зчинився справжній переполох. Жителі вимагали вжити рішучих заходів, винуватили владу в усіх смертних гріхах, а деякі власники вілл на морському узбережжі заговорили про те, чи не перебратись туди. Але наступного дня агентство оголосило, що навала враз припинилась і що служба очистки підібрала тільки незначну кількість здохлих щурів. Місто з полегкістю зітхнуло.

1 Риштак — відкритий жолоб для транспортування води або іншої рідини.

Однак ополудні того самого дня доктор Ріє, зупиняючи перед оселею машину, помітив у кінці їхньої вулиці воротаря, котрий ледве пересувався, якось кумедно розчепіривши руки й ноги і похнюпивши голову, немов дерев’яний блазень. Старого вів під руку священик, лікар одразу його впізнав. То був отець Панлю, вельми вчений і войовничий єзуїт, вони не раз зустрічалися, і Ріє знав, що в їхньому місті превелебний отець тішиться пошаною навіть серед людей, байдужих до віри. Він зачекав на них. Старий Мітель мав блискучі очі й важко дихав. «Ненароком щось занедужав», — мовив Мітель і вийшов подихати свіжим повітрям. Проте під час прогулянки в нього почалися такі різкі болі в шиї, під пахвами й у пахвинах, що довелося повернути назад і попрохати отця Панлю довести його додому.

— Такі гулі, — промовив він. — Я ледве йду.

Висунувши руку з вікна машини, лікар провів пальцем по шиї старого біля ключиць і намацав твердий, як дерев'яний, вузлик.

— Ідіть лягайте і зміряйте температуру, я навідаюсь надвечір.

Воротар пішов, а Ріє спитав отця Панлю, якої він думки про навалу щурів.

— Очевидно, почнеться пошесть, — відрік панотець. І його очі за круглими скельцями окулярів посміхнулися.

Після сніданку Ріє перечитував телеграму, де дружина повідомляла про свій приїзд до санаторію, як раптом задзеленчав телефон. Дзвонив його давній пацієнт, службовець мерії. Він давно слабував на звуження аорти, а що був бідний, то Ріє лікував його задарма.

— Так, це я, ви мене, мабуть, пам’ятаєте, — сказав він. — Але зараз ідеться не про мене. Приїжджайте хутчій, з моїм сусідою негаразд.

Голос йому урвався. Ріє згадав про воротаря і вирішив завітати до нього згодом. За кілька хвилин він уже переступав поріг невисокого будинку на вулиці Федерб, що у передмісті. На вогких смердючих сходах він побачив Жозефа Грана, службовця мерії, який вийшов його зустріти. Вузькоплечий, сухорлявий, довгий, з тонкими ногами й руками, прокуреними жовтими вусами, він здавався старшим за свої п'ятдесят років.

— Йому вже трохи краще, — мовив він, підходячи до Ріє, — а я думав, що вже капець.

Він висякався. На третьому й останньому поверсі на дверях ліворуч Ріє прочитав напис червоною крейдою: «Заходьте, я повісився».

Вони зайшли. Зі стелі над перекинутим стільцем звисав шнур, стіл було відсунуто в куток. Але зашморг гойдався в повітрі порожній.

— Я вчасно відчепив його, — промовив Гран, котрий, як і завжди, насилу добирав слова, хоча мова його була й так бідненька. — Я саме виходив і почув, як щось стукнуло. А коли побачив напис, подумав, що це жарт абощо. Але він якось чудно, я б навіть сказав, лиховісно зойкнув…

Він почухав собі потилицю.

— По-моєму, це має бути дуже боляче. Ну, зрозуміло, я ввійшов.

Штовхнувши двері, вони опинилися у світлому, але нужденно вмебльованому помешканні. На ліжку з мідними шишечками лежав низькорослий товстунчик. Дихав він гучно і дивився на тих, хто ввійшов, запаленими очима. Лікар зупинився на порозі. Йому здалося, ніби в паузах між двома віддихами він почув кволий щурячий писк. Але по кутках кімнати нічого не шамотіло. Ріє підійшов до ліжка. Пацієнт, очевидно, упав із невеличкої висоти, й упав м’яко — в’язи витримали. То тільки трохи його придушило. Не завадило б зробити рентгенівський знімок. Лікар упорснув хворому камфору й сказав, що за кілька днів усе буде гаразд.

— Дякую, докторе, — глухо промурмотів хворий. Ріє спитав у Грана, чи він дав знати у комісаріат; службовець знітився. — Ні, — сказав він, — ні. Я подумав, що важливіше... — Ви маєте рацію, — підтвердив Ріє, — тоді я сам повідомлю.

Але тут недужий захвилювався і сів на ліжку, запевняючи, що почуває себе добре і тому не варто нікому ні про що повідомляти.

— Заспокойтеся, — сказав Ріє. — Все це дрібниці, повірте, але я мушу повідомляти про такі випадки.

— Ох, — зойкнув хворий.

Він відкинувся на подушку й тихенько заскімлив. Гран, що мовчки шарпав вуса, підійшов до постелі.

— Годі, пане Коттаре, — сказав він. — Спробуйте зрозуміти. Адже доктор, слід гадати, за такі речі відповідає. А що як вам спаде на думку ще раз…

Але Коттар, схлипуючи, заявив, що не спаде, то був просто хвилинний спалах шаленства, і він лише одного прагне — хай йому дадуть спокій. Ріє виписав рецепт.

— Гаразд, — мовив він. — Облишмо це. Я зайду за два-три дні. Але не робіть дурниць знову.

На сходах Ріє сказав Гранові, що мусить заявити про випадок, але попросить комісара почати розслідування не раніш, як днів через два.

— Вночі за ним треба б подивитися. Родина в нього є?

— Принаймні я нікого не знаю, але можу сам за ним подивитися.

Ріє кивнув.

— Бачте, я і його самого не так уже добре знаю. Але треба допомагати одне одному.

У коридорі Ріє мимоволі озирнувся по кутках і запитав у Грана, чи зовсім зникли щури з його кварталу. Службовець про це не знав нічого. Щоправда, йому розповідали про щурячу навалу, але він не дуже зважав на плітки сусідів.

— У мене інший клопіт, — мовив він.

Ріє квапливо потиснув йому руку. Треба було ще написати дружині, а перед тим навідати воротаря.

Продавці вечірніх газет вигукували, що щуряча навала припинилася. Зате прийшовши до воротаревої комірчини, Ріє побачив, що той лежить, наполовину звісившись із ліжка над помийним відром, схопившись однією рукою за живіт, другою за шию і натужно блює рожевуватою жовчю. Знесилений, майже задихаючись, воротар ліг. Температура в нього підскочила до тридцяти дев’яти й п’яти, залози на шиї та суглоби ще дужче набрякли, на боці виступили дві темні плями. Тепер він нарікав, що в нього ниє все нутро.

— Пече, — казав, — ох, як пече, погань.

Він хармаркав зчорнілими вустами і повертав до лікаря витріщені очі, на які від нестерпного головного болю наверталися сльози. Його дружина тривожно дивилася на мовчазного Ріє.

— Докторе, — спитала вона, — що йому таке?

— Може бути що завгодно. Поки нічого певного сказати не можна. До вечора потримайте його на дієті, давайте проносне. І хай побільше п'є.

Воротаря саме мучила спрага.

Повернувшись додому, Ріє зателефонував до свого колеги Рішара, одного з найкращих лікарів у місті.

— Ні, — відповів Рішар, — за останній час я жодного незвичайного випадку не помітив.

— Жодного випадку високої температури, гарячки з локальним запаленням? — Атож, у двох випадках лімфатичні вузли були дуже запалені. — Понад норму? — Гм, — промовив Рішар, — норма, знаєте…

Але, так чи інакше, надвечір температура у воротаря підскочила до сорока, він марив і кляв щурів. Ріє вирішив зробити йому фіксуючий абсцес. Під час припалювання терпентином хворий завив: «Ох, паскуди!»

Лімфатичні вузли ще дужче набрякли, затужавіли і стали тверді, як дерево. Дружина хворого геть розгубилася.

— Не відходьте від нього, — порадив лікар. — Коли що — кличте мене.

Наступного дня, тридцятого квітня, з вологої блакиті повіяв уже по-весняному теплий вітер. Він приніс із найвіддаленіших приміських околиць квіткові пахощі. Ранковий гомін на вулиці здався жвавішим та веселішим, ніж завжди. Для всього нашого містечка, що скинуло з себе невиразне передчуття лиха, під тягарем якого ми прожили цілий тиждень, той день став справжнім днем приходу весни. Навіть Ріє, заспокоєний бадьорим листом від дружини, спустився до воротаря з легким серцем. І справді, температура вранці впала до тридцяти восьми градусів. Хворий кволо посміхнувся, не підводячи голови з подушки.

— Йому краще, докторе, правда? — запитувала його дружина.

— Почекаймо ще трохи.

Але в обід температура одразу піднялася до сорока градусів, недужий без угаву марив, знову блював. Жовна на шиї боліли від дотику, і воротар усе закидав голову, ніби йому хотілося відірвати її якомога далі від тіла. Його дружина сиділа край ліжка і через ковдру обережно притримувала ноги хворому. Вона мовчки глянула на Ріє.

— От що, — сказав Ріє, — його треба ізолювати і провести спеціальний курс лікування. Я зателефоную до шпиталю, і ми перевеземо його «швидкою».

Години через дві, вже сидячи в машині «швидкої допомоги», лікар і дружина хворого схилились над ним. З почорнілих, припалих смагою вуст вихоплювались уривки слів: «Щури! Щури!» Обличчя його позеленіло, губи зробилися як воскові, повіки ніби свинцем налилися, дихав він уривчасто, коротко і, ніби розп’ятий набряклими залозами, все тулився в куток відкидної койки, ніби хотів, щоб вона склепилася над ним, ніби якийсь голос, що йшов із надр земних, не перестаючи кликав його, загнаного під якимсь незримим тягарем. Дружина плакала.

— Нема вже надії, докторе?

— Він помер, — відповів Ріє. …

Далі розповідається про Жана Тарру. Його зображено як загадкову людину, котра невідомо звідки прибула до Орана за кілька тижнів до описаних у романі подій. Оповідач коментує: «Життєрадісний, з незмінною посмішкою на устах, він, здавалось, був душею всіх доступних розваг, але аж ніяк не їхнім невільником. Справді, можна назвати лише одну його звичку — часте відвідування іспанських танцюристів і музикантів, яких у нашому місті чимало».

Тарру веде щоденник, у якому фіксує свої спостереження за оранцями. Зокрема, він звертає увагу на дивного дідка, котрий мешкає навпроти і щодня розважається тим, що плює з балкона на котів. Його нотатки містять і портрет доктора Ріє: «На вигляд років тридцять п'ять. Зріст середній. Плечистий. Обличчя майже квадратне. Очі темні, погляд прямий, вилиці випнуті. Ніс великий, правильної форми. Волосся темне, стрижеться дуже коротко. Рот різко окреслений, губи повні, мало не завше стиснені. Скидається чимось на сицилійського селянина — такий самий засмаглий, з синясто-чорним заростом і до того ж ходить завжди в темному, а втім, йому це пасує… Вигляд людини, що добре знає свою справу».

У місті з'являються нові хворі з однаковими симптомами. Спираючись на аналізи, лікарі Ріє та Кастель діагностують чуму й вимагають від префектури термінового вжиття необхідних заходів. Проте міська влада не поспішає визнавати пошесть, аби не спровокувати паніку серед громадян. Кількість жертв стрімко зростає. Нарешті до Орана надходить депеша: «Офіційно оголосити про чумну епідемію. Місто вважати закритим».

Повільне читання

1. Перечитайте епіграф до твору. Яке інакомовне значення Камю вклав у сюжет про епідемію чуми?

<em>2</em><em>.</em> <strong>Як у романі визначено час, коли відбуваються описані події? На яку історичну ситуацію натякає таке датування?</strong>

3. Схарактеризуйте образ міста, змальований на початку твору. Які особливості ландшафту та природні умови свідчать про те, що Оран вирізняється нечутливістю до романтики та мистецтва?

4. Що стало першим сигналом лиха?

5. Як сприйняли мешканці Орана перші ознаки біди?

6. Хто з персонажів першої частини роману, на вашу думку, найповніше втілює абсурдність та обивательський дух оранського життя? А які герої протиставлені пересічним оранцям?

7. Знайдіть екзистенціалістські елементи в картинах виникнення епідемії та в описах змій у свідомості мешканців міста.

8. Чим, якщо дотримуватися екзистенціалістської термінології, була чума для оранців?

Філологічний майстер-клас

9. Завдяки чому в романі створюється ефект життєподібності зображених подій?

10. Чому автор називає свою розповідь про епідемію «хронікою»?

Співтворче читання

11. Як ви гадаєте, хто з персонажів може бути оповідачем роману? Обґрунтуйте вашу гіпотезу.

ЧАСТИНА ДРУГА

Відтоді чума, можна сміливо сказати, стала у нас загальною справою. Досі кожен із наших співгромадян, хоч який подив і неспокій викликали ці незвичайні події, займався й далі своєю працею, залишаючись на своєму попередньому місці. І, звичайно, так воно й має йти далі. А все ж, коли брами міста позачинялися, всі разом зненацька збагнули, та й сам оповідач серед них, що опинилися в одному й тому самому мішку і що доведеться якось давати собі раду. Уявіть, приміром, що навіть таке глибоке особисте почуття, як розлука з близькою людиною, раптом із перших тижнів стало загальним, усенародним і поряд із почуттям страху зробилося найбільшою мукою цього довготривалого вигнання.

І справді, либонь, найпомітнішим наслідком оголошення нашого міста закритим було це раптове роз'єднання людей, ще до розлуки не готових. Матері й діти, подружжя й коханці, які ще недавно гадали, що розлучаються з рідними ненадовго, обмінювалися на пероні нашого вокзалу прощальними поцілунками, напутніми порадами, впевнені, що побачаться через кілька днів або через кілька тижнів, по-дурному легковірні, мало зважаючи на щоденні справи на той від’їзд, — зненацька всі вони побачили, що розлучені безповоротно і вже не можуть ні зустрітися, ні спілкуватися. Бо місто було фактично закрите за кілька годин перед тим, як опублікували наказ префекта, і, звісно, годі було врахувати кожний особистий випадок. Можна навіть сказати, що першим наслідком ранкової навали епідемії стало те, що наші співгромадяни мусили діяти так, наче вони позбавлені всіх особистих почуттів. У перші ж години, коли заборона набрала чинності, префектуру буквально облягла ціла юрба прохачів, котрі — хто телефоном, хто через службовців — висували однаково поважні причини, але водночас однаково неможливі до розгляду. Щиро сказати, тільки через багато днів ми усвідомили те, що в нашій ситуації відпадають усі компроміси і що такі слова, як «домовитися», «послуга», «як виняток», уже втратили всякий глузд. …

■ Префектура заборонила листування та виїзд за межі Орана. Пошесть прирекла оранців на неробство, вештання одними й тими самими вулицями. Вони почувалися в'язнями рідного міста. •

Поки наші співгромадяни намагалися зжитися зі своїм нежданим-негаданим вигнанням, чума виставила біля брам міста кордони і завертала з курсу кораблі, що пливли до Орана. Відтоді як Оран було оголошено закритим містом, жодна машина не в'їхала до нас, і тепер нам почало здаватися, ніби автомобілі безглуздо кружляють тими самими вулицями. Та й гавань, особливо якщо дивитись на неї згори, з бульварів, мала теж якийсь чудний вигляд. Звичайна метушня, завдяки якій її вважали за першу гавань на узбережжі, раптом одразу вщухла. Біля причалу стало лише кілька кораблів, затриманих у зв’язку з карантином, а непотрібні тепер країні, перекинуті набік вагонетки, якісь напрочуд самотні купи бочок і мішків, — усе це промовисто свідчило, що комерція теж сконала від чуми.

Всупереч цій незвичній картині, наші співгромадяни ніяк не могли втямити, що їх спіткало. Звичайно, існували спільні для всіх почуття, скажімо, розлуки чи страху, але для багатьох на перше місце владно виступили свої особисті клопоти. Насправді ніхто ще не приймав розумом пошесті. Більшість страждала, власне, від порушення своїх звичок або від обмеження ділових інтересів. Це дратувало і лютило, а роздратування і лють не ті почуття, які можна протиставити чумі. Так, перша їхня реакція була — у всьому звинуватити адміністрацію. Префектова відповідь цим критикам, до яких підпряглася і преса («Чи можна сподіватися на пом’якшення вжитих заходів?»), була просто-таки несподівана. Досі ні газети, ні агентство Інфдок не діставали офіційних статистичних даних про перебіг хвороби. Нині префект щодня повідомляв ці дані агентству, але просив, щоб публікували їх у вигляді тижневого зведення.

Одначе і тут публіка схаменулася не одразу. І справді, коли на третій тиждень з’явилось повідомлення про те, що пошесть забрала триста дві особи, ці цифри нічого не сказали нашій уяві. З одного боку, може, аж ніяк не всі вони померли від чуми. І з другого — ніхто в місті не знав гаразд, скільки душ помирає протягом тижня за звичайних обставин. У місті нараховувалося двісті тисяч жителів. А може, такий відсоток смертності цілком нормальний?

І хоча такі дані мають безперечний інтерес, зазвичай вони нікого не обходять. Либонь, людям не вистачило фактів для порівняння. Тільки згодом, набагато пізніше, помічаючи, що крива смертності невпинно повзе вгору, громадська думка усвідомила істину. Ба й правда, п’ятий тиждень пошесті дав уже триста двадцять один смертний випадок, а шостий — триста сорок п’ять. Принаймні стрибок був вельми промовистий. А все ж не такий уже й різкий, і наші співгромадяни, хоча й стурбувались, але вважали, що йдеться про явище, безсумнівно, прикре, але, зрештою, минуще.

Тим-то вони й далі снували по вулицях, і далі висиджували на терасах кав’ярень. На людях вони не полохалися, не ремствували, а жартували і вдавали, ніби всі ці незручності, явно тимчасові, не можуть позбавити їх доброго настрою. Отже, про людське око все було гаразд. Та наприкінці місяця, десь у молитовний тиждень, про що йтиметься далі, в зовнішньому вигляді нашого міста сталися поважні зміни. Спершу префект ужив заходів щодо транспортного руху та постачання. Постачання було обмежено, а продаж бензину — суворо лімітовано. Наказано навіть заощаджувати електрику. До Орана суходолом і повітряною дорогою прибували тільки предмети першої необхідності. Тим-то рух транспорту зменшувався день у день, аж поки майже завмер; одна по одній закривалися розкішні крамниці, у вітринах, не менш розкішних, красувалися таблички: «Продано», а проте біля дверей вишиковувалися довгі черги покупців.

Оран прибрав химерного вигляду. Перехожих значно побільшало, і навіть у робочу годину багато людей, змушених після закриття крамниць чи деяких контор гуляти, заповнювали вулиці та кав’ярні. Поки що їх не вважали за безробітних, вони, так би мовити, були у відпустці. Отож о третій годині дня, під погожим небом, Оран справляв оманливе враження святкового міста, де навмисне позачинювано всі крамниці і перекрито автомобільний рух, аби не заважати колонам демонстрантів, а жителі повисипали на вулиці повеселитися. …

■ Далі подається історія невдалого шлюбу Ґрана. Він одружився з тендітною дівчиною на ймення Жанна, котру кохав і з котрою деякий час був щасливий. Однак злидні та виснажливі будні поволі вбивали її почуття, і врешті-решт жінка покинула Ґрана. Він важко переживав цю втрату й відтоді так і не позбувся туги за коханою. •

Увечері Ріє послав дружині телеграму і повідомив, що місто оголошене закритим, що він здоровий, що хай вона й далі дбає про себе і що він увесь час про неї думає.

Через три тижні після закриття міста Ріє, виходячи з лазарету, наткнувся на молодика, котрий чекав на нього.

— Сподіваюсь, ви мене впізнаєте, — мовив молодик.

Ріє здавалося, ніби він десь його бачив, але не міг пригадати де.

— Я приходив до вас ще перед усіма цими подіями, — сказав незнайомець, — просив вас дати мені відомості щодо умов побуту арабів. Звати мене Раймон Рамбер.

— А, так, — згадав Ріє. — Ну що ж, тепер у вас багатий матеріал для репортажу.

Рамбер, здавалося, нервував. Він сказав, що йдеться не про репортаж і що прийшов він до лікаря просити сприяння.

— Я мушу перепросити вас, — додав він, — але я нікого в місті не знаю, а кореспондент нашої газети, на лихо, дурний як пень.

Ріє запропонував Рамберові пройтися з ним до центру: лікареві треба було зазирнути в справах до диспансеру. Вони рушили вузькими вуличками негритянського кварталу. Вечоріло, але місто, колись таке гамірливе о тій порі, здавалося тепер напрочуд безлюдним. Тільки звуки сурм, що линули до золотавого вечорового неба, свідчили про те, що військові ще несуть свою службу, точніше, вдають, що несуть. Поки вони йшли крутими вулицями між двох рядів яскраво-синіх, жовтих та фіолетових будинків у мавританському стилі, Рамбер усе говорив, і то дуже збуджено. В Парижі в нього залишилася дружина. Сказати по щирості, не зовсім дружина, але це байдуже. Коли місто оголосили закритим, він їй телеграфував. Спочатку він гадав, що все минеться швидко, й намагався лише налагодити регулярне листування з нею. Його колеги, оранські журналісти, просто так і сказали, що нічого зробити не можуть; прогнали його й на пошті, а секретарка у префектурі нахабно зареготала йому в обличчя. Зрештою, вистоявши дві години в черзі, він надіслав телеграму такого змісту: «Все гаразд. До зустрічі».

Але вранці, встаючи з постелі, він раптом подумав, що ніхто так і не знає, скільки все це триватиме. Тому він вирішив поїхати. А оскільки мав рекомендаційного листа, то зумів добутися до начальника канцелярії префектури (в газетної братії все-таки є якісь пільги). Рамбер особисто з’явився до нього і сказав, що з Ораном його ніщо не пов’язує, що стовбичити тут йому нема чого, що він опинився в місті випадково і буде справедливо, якщо йому дозволять виїхати, хай навіть доведеться відбути належний карантин. Начальник канцелярії відповів, що дуже добре його розуміє, але ні для кого зробити винятку не може, що він подумає, але взагалі-то становище досить серйозне, і що він сам нічого не вирішує.

— Я ж тутішній, — мовив Рамбер.

— Авжеж, але все-таки маймо надію, що пошесть триватиме недовго.

Щоб якось утішити Рамбера, лікар зауважив, що в Орані тепер гори матеріалу для найцікавішого репортажу і що, коли мудро розважити, то немає жодної, навіть найскорботнішої, події, яка б не мала і свого доброго боку. Рамбер знизав плечима. Вони вже підходили до центру міста.

— Але зрозумійте мене, докторе, це ж глупство. Я народився на світ не для того, щоб писати репортажі. Може, я народився на світ, щоб кохати жінку. Хіба не так воно ведеться?

Ріє відповів, що ця думка, либонь, цілком слушна.

На центральних бульварах не було завсідної юрби. Їм трапилося лишень кілька перехожих, що поспішали додому на околицю. Жодного усміхненого обличчя. Ріє подумав, що, певне, то наслідок зведення, переданого саме сьогодні агентством Інфдок. За добу у наших співгромадян знов оживе надія. Та сьогоднішні цифри, оголошені вдень, ще надто свіжі на пам’яті.

— Річ у тім, — навпростець мовив Рамбер, — що ми з нею зійшлися недавно і, знаєте, живемо в злагоді.

Ріє промовчав.

— Бачу, я вам набридаю, — вів далі Рамбер. — Я хотів тільки ось про що вас спитати: чи не могли б ви видати мені довідку, де б офіційно підтверджувалося, що в мене нема цієї клятої чуми? Гадаю, такий папірець став би мені в пригоді.

Ріє мовчки кивнув і якраз устиг підхопити хлопця, який із розгону ткнувся головою йому в коліна, та обережно поставив його на землю. Вони знову рушили й опинилися на Збройній площі. Похмурі, ніби застиглі, фікуси й пальми оточували сірим курним кільцем статую Республіки, теж запилюжену й брудну. Вони зупинилися біля цоколя. Ріє потупав ногами, спершу правою, потім лівою, струшуючи з черевиків білястий порох. Нишком він зирнув на Рамбера. Той стояв, збивши на потилицю фетрового капелюха, неголений, ображено закопиливши губи, навіть ґудзика — того, що під краваткою, — не спромігся застебнути, а в очах горіло завзяття.

— Повірте, я вас добре розумію, — нарешті озвався Ріє, — але у ваших міркуваннях ви виходите з неправильних засновків. Я не можу видати вам довідки, бо й справді не знаю, хворі ви на цю недугу чи ні, і, навіть якщо ви здорові, я не можу ручатися, що саме в цю мить, коли ви вийдете з мого кабінету і зайдете до префектури, ви не підхопите інфекції. А втім, навіть якби…

— Що — навіть якби? — перепитав Рамбер.

— Навіть якби я дав таку довідку, вона однаково вам не придалася б.

— Чому це?

— Тому що в нашому місті є тисячі людей, які перебувають у такому самому становищі, як і ви, і, одначе, ми не маємо права їх звідси випускати.

— Але ж вони на чуму не хворі?

— То й що? Згоден, становище безглузде, але ми всі вскочили в халепу. І доведеться з цим рахуватися.

— Але ж я не місцевий!

— Від певної миті, на жаль, ви теж станете місцевим.

Журналіст розпалився:

— Адже це питання людяності, присягаюсь вам! Може, ви собі не уявляєте, що означає така розлука для двох людей, які живуть у злагоді між собою?

Ріє відповів не одразу. Потім сказав, що, мабуть, все-таки уявляє. Навіть більше, всіма силами душі прагне, щоб Рамбер возз’єднався зі своєю дружиною, щоб узагалі всі, хто любиться, швидше були вкупі, але існують, на жаль, цілком очевидні розпорядження й закони, а головне — існує чума, і його обов'язок — робити своє діло.

— Ні, — з гіркотою заперечив Рамбер, — вам цього не збагнути. Вашими устами говорить розум, ви живете у світі абстракцій.

Лікар звів очі на статую Республіки й відповів, що навряд чи його устами говорить розум, цього він не певен, радше вже гола очевидність, а це не завжди одне й те саме. Журналіст поправив краватку.

— Іншими словами, доведеться викручуватися якось інакше, так я вас зрозумів? Все одно, — з викликом кинув він, — я з міста поїду.

Лікар сказав, що він знов-таки розуміє Рамбера, але такі речі його не обходять.

— Ні, обходять, — раптово спалахнув Рамбер, — я тому й звернувся до вас, що, за чутками, саме ви вимагали вжити драконівських заходів. Ну, я й подумав, що бодай як виняток, бодай один тільки раз ви могли б знехтувати підказану вами ж ухвалу. Але, видно, вам до всього байдуже. Ви ні про кого не подумали. Відмахнулись від тих, кого розлучено.

Ріє погодився, у певному розумінні Рамбер має рацію, він справді відмахнувся.

— Знаю, знаю, — вигукнув Рамбер, — зараз ви забалакаєте про громадські інтереси. Але ж для громадського добра саме й потрібне щастя кожної окремої людини.

— Бачте, — мовив лікар не так неуважно, як раніше, — щастя щастям, але існує і дещо інше. Ніколи не слід судити з порога. І даремно ви гніваєтесь. Якщо вам пощастить виплутатися з цієї халепи, я буду вельми радий. Просто з обов’язку мені не вільно робити деякі речі.

Журналіст нетерпеливо труснув головою:

— Ви маєте рацію, даремно я гніваюся. Та ще й забрав у вас чимало часу.

Ріє попросив Рамбера тримати його у курсі своїх справ і не тримати на нього камінь за пазухою. Очевидно, Рамбер має план дій, і, мабуть, у певному розумінні вони можуть дійти згоди. Рамбер розгублено глипнув на лікаря.

— Я теж у це не вірю, — сказав він по паузі, — вірю всупереч самому собі, всупереч тому, що ви тут мені наговорили.

Він замовк.

— Але все одно я не можу схвалити ваших дій.

Він насунув капелюха на чоло і прудко пішов геть. Ріє простежив за ним поглядом і побачив, що журналіст зайшов до під’їзду готелю, де мешкав Жан Тарру.

Лікар задумливо похитав головою. Журналіст мав рацію у своєму нетерплячому пориванні до щастя. Але ж чи мав він рацію, коли звинувачував його, Ріє? «Ви живете у світі абстракцій». Чи ж справді були світом абстракцій дні, проведені в лазареті, де чинила страхітливі спустошення чума, забираючи в середньому до п'ятисот душ на тиждень? Так, безперечно, у стихійному лихові була своя частка абстракції, було в ньому і щось нереальне. Але коли абстракція намагається вас убити, доводиться взятися за таку абстракцію. І Ріє знав лише одне: не так це вже й легко. Не так уже й легко, приміром, керувати підсобним лазаретом (інші їх нараховувалося вже три), відповідальність за який поклали на нього. У кімнатці, суміжній із лікарським кабінетом, обладнано приймальню. У долівці зробили заглибину, де стояло ціле озерце крезолу, а посередині виклали з цегли ніби острівець. Хворого клали спочатку на той острівець, потім мерщій роздягали догола, й одежа падала в розчин крезолу. І тільки тоді, коли хворого обмивали з ніг до голови, насухо витирали й одягали в цупку лікарняну сорочку, він переходив до рук Ріє, а потім його перевозили до однієї з палат.

Довелося використати внутрішні шкільні криті дворики, бо у лазареті кількість койок сягала вже п'ятисот, і майже всі вони були зайняті. Після вранішнього обходу, який провадив сам Ріє, коли всім хворим вводили вакцину та розрізали болячки, лікар ще переглядав папери зі статистичними даними, а по обіді знов починався обхід. Нарешті вечорами він їздив із візитами до своїх пацієнтів і повертався додому лише пізно вночі. Саме напередодні мати, віддаючи Ріє телеграму від дружини, помітила, що руки у нього тремтять.

— Так, — згодився він, — тремтять. Але це нервове, я за собою простежу.

Натуру він мав мінну й непохитну. Він і справді ще не встиг утомитися. Але відвідувати пацієнтів йому стало несила. Діагноз «заразна лихоманка» означав негайну ізоляцію хворого. Ось тут і справді починалися труднощі, саме тут починався світ абстракцій, бо родина хворого добре знала, що побачить його або як він одужає, або у домовині. «Зжальтеся, докторе!» — голосила пані Лоре, матір покоївки, яка працювала у тому готелі, де мешкав Тарру. Але що означає — зжальтеся? Певна річ, він жалів їх. Але це нічого не міняло. Доводилося телефонувати. Через кілька хвилин лунала сирена «швидкої допомоги». Спершу сусіди відчиняли вікна й визирали на вулицю. А згодом, навпаки, квапливо зачиняли всі віконниці. І ось тоді, власне, й починалася колотнеча, лемент, сльози, одне слово, абстракція.

У кімнатах, де, здавалося, саме повітря пашіло від лихоманки і страху, розігрувалися несамовиті сцени. Але хворого однаково забирали. Ріє міг рушати додому. <...>

■ Ріє мужньо виконує свої лікарські обов'язки. Префектура вживає заходів проти поширення пошесті. Утім, зусилля лікарів та міської влади марні: чума від дня до дня набуває дедалі більшого розмаху. Церковна влада оголосила тиждень загальних молебнів. Проповідь мав читати отець Панлю. •

Отець Панлю був невисокого зросту, проте кремезний. Коли він ухопився своїми великими руками за край кафедри, присутнім видно було тільки щось чорне й широке, а вище — дві червоні вилиці його щік, а ще вище над ними — окуляри у металевій оправі. Голос у нього був дужий, палкий, чутний далеко; і коли панотець кинув молільникам свою першу фразу, палку й карбовану: «Братове мої, вас спостигла біда, ви самі накликали її на себе, братове», — немов іскра перебігла рядами аж до паперті.

Наступні фрази логічно не дуже в'язалися з цим піднесеним вступом.

Лише десь посередині промови наші співгромадяни збагнули, що панотець зручним ораторським прийомом уклав у першу фразу основну тезу свого казання, ніби пугою ляснув. Одразу ж по тому звернувся Панлю й справді навів вірш із Виходу про чуму єгипетську і додав:

— Ось відколи в історії з'явилась ця кара, щоб вразити ворогів Божих. Фараон опирався задумам Предковічного, а чума кинула його на коліна. Від самого початку історії людства ця кара Божа приборкує сліпих і сповнених гордині. Схаменіться і станьте навколішки.

Дощ знову припустив, і остання фраза проповіді, сказана серед цілковитої тиші, підкресленої нудним плюскотом зливи об вітражі, пролунала так владно, що дехто, повагавшись, зіслизнув зі стільця і вкляк на молитовному ослінчику.

Інші подумали, що треба піти за тим прикладом, і потроху всі слухачі, — майже нечутно, тільки подекуди рипнули стільці, — попадали навколішки. Тут Панлю випростався, передихнув і гучно провадив далі, ще палкіше:

— Якщо чума нині торкнулася вас, отже, прийшла пора схаменутися. Праведникам нема чого боятися, але грішникам випадає воістину тремтіти. На безмежному току Всесвіту невблаганний ціп молотитиме збіжжя людське, поки відокремить зерно від полови. І ми побачимо більше полови, ніж зерна, більше кликаних, аніж обраних, і не Господь побажав цього лиха. Довго, надто довго світ сей мирився зі злом, надто довго сподівався на милосердя Боже. Досить було покаятися у гріхах своїх, і все ставало нам дозволеним. І кожен сміливо каявся у прогріхах своїх. Але настане пора — і осудять його. А поки найлегше жити як живеться. Бог, мовляв, усе простить. Так ось, далі так тривати не може! Господь, який довго схиляв до жителів міста свій милосердний лик, втомився чекати. Ошуканий у своїй одвічній надії, він відвертає свій погляд від нас. І от, позбавлені Божественного світла, ми надовго поринули в морок чуми! <...>

Тут превелебний отець, не шкодуючи барв, змалював жахливий для всіх образ бича Божого. І слухачі немов побачили, як той здоровенний дерев’яний дубець вимахує над містом, як тисне навмання, як звивається, закривавлений, розбризкуючи кров, множачи страждання людські, «і з такого засіву вродить жниво істинне».

Закінчивши цей довгий період, Панлю спинився, чуб упав йому на лоба, все тіло стрясалось, і дрож передавався навіть кафедрі, у яку він учепився обіруч. Потім він заговорив глухіше, але тим самим викривальним тоном:

— Так, настала пора схаменутися. Ви гадали, що досить один раз на тиждень, у неділю, зайти до храму Божого, аби потім усі інші шість днів грішити. Ви вважали, що кілька разів уклякнувши, ви вже спокутували злочинну недбалість. Але Бог, він не теплий. Ці рідкі звертання до небес не можуть задовольнити його невситимої любові. Йому хочеться бачити вас постійно, отака його любов, і воістину тільки так треба любити. Ось чому, втомившись вас виглядати, він напустив бича на вас, як напускав на всі захряслі у гріхах міста відтоді, як веде свій рід людство. Тепер ви знаєте, що таке гріх, як знали це Каїн та його сини, як знали це перед потопом, як знали жителі Содома і Гоморри, як знали фараон та Йов, як знали всі, кого відцурався Бог. І, як усі вони, від того дня, як місто замкнуло у своє кільце і вас, і бич Божий, ви інакше бачите все живе й суще. Ви знаєте тепер, що час подумати про головне.

Вологий вітер вдерся під склепіння церкви і пригнув тріскотливі вогники свічок. Густий дух воску, змішаний із подихом тих, хто кашляв та чхав, підступив до кафедри, і отець Панлю, знов повернувшись до свого засновку, зі звичною спритністю, цінованою у нас вельми високо, заговорив спокійним голосом:

— Знаю, багато хто з вас питає себе, куди я, власне, хилю. Я хочу привести вас до істини і навчити радіти всупереч усьому, що я тут сказав. Нині вже не ті часи, коли людину ведуть до добра благі поради й братня рука. Нині вказує істина. І спасенну путь указує вам також закривавлений спис, і він же підштовхує вас до Бога. Ось у цьому, браття мої, виявляє себе небесне милосердя, що вклало в усе суще і добро, і зло, і гнів, і милість, і чуму, і спасіння. Той самий бич, що мордує вас, підносить кожного й указує йому шлях. Ще у давні часи абіссінці віри християнської бачили у чумі найповніший спосіб увійти в царство небесне і приписували їй Божественне походження. Той, кого милувала зараза, загортався у ряднини, якими укривали зачумлених, аби накликати на себе смерть. Певна річ, такого шаленого поривання до спасіння душі ми рекомендувати не можемо. Воно свідчить про її чистий, жалюгідний поспіх, близький до гордині. Не треба бігти поперед Бога й прагнути прискорити хід непорушного ладу, заведеного Творцем раз і назавше. Це напряму веде до єресі. А втім, той приклад повчальний. Найпроникливішим умам він показує осяйне світло вічності в надрах будь-якого страждання. Воно, це світло, осяє похмурі дороги, і що ведуть до спасіння... Воно, це світло, є виявом волі Божої, що невтомно обертає зло на добро. Навіть нині воно, це світло, веде нас долом смерті, страху й криків жаху до останнього безгоміння і до вищої засади всього нашого буття. Ото і є, братове мої, та незмірна втіха, що її хотілося мені вам дати, і хай те, що ви чули тут, буде не просто гнівними словесами, а й миродайним глаголом. <...>

■ Пошесть посилювалася. Відрізані від зовнішнього світу й налякані смертельною небезпекою, люди почувалися приреченими. Якось увечері Ріє та Ґран побачили під ліхтарем чоловіка, який мовчки сміявся, примруживши очі. «Скоро у нашому місті всі будуть божевільні», — прокоментував Ріє. Ґран відповів, що його рятує творча робота, він пише роман, у якому прагне досягти досконалості. Видавець, — мріє Ґран, — прочитавши цей роман, мовить до своїх співробітників: «Панове, шапки геть!» Цілі вечори він б'ється над одним словом, роздвоюється у виборі між «але» та «і». Нарешті Ґран зачитує Ріє одну фразу з роману: «Погожого травневого ранку чепурна амазонка верхи на чудовій гнідій кобилі скакала квітучими алеями Булонського лісу…»

Тим часом паризький газетяр Рамбер, котрий відчуває себе «стороннім» у Орані, шукає можливостей утекти із зачумленого міста.

Крива смертності, що підвищується через спеку, щодня йде вгору.

Тарру приходить до Ріє із пропозицією організувати добровільні санітарні загони. Їхня розмова поволі перетворюється на філософську суперечку. •

Тарру зручніше вмостився у фотелі й потягнувся до лампи.

— А у Бога ви віруєте, докторе?

І це запитання пролунало теж цілком природно. Одначе тепер Ріє відповів не одразу.

— Ні, але яке це має значення? Навколо мене пітьма, а я намагаюся бодай що-небудь у ній побачити. Вже давно я не вважаю це оригінальним.

— Саме це й відрізняє вас від отця Панлю?

— Навряд. Панлю кабінетний учений. Він не надивився смертей і тому провіщає від імені істини. Однак будь-який сільський священик, який розгрішує своїх парафіян і чує останній віддих вмираючого, думає так само, як і я. Він передусім спробує зарадити біді, а вже потім доводитиме її доброчинні якості.

Ріє встав, світло лампи сповзло з його обличчя на груди.

— Якщо ви не хочете відповісти на моє запитання, — сказав він, — облишмо це.

Тарру посміхнувся, він і досі зручно, не ворушачись, сидів у фотелі.

— Можна замість відповіді поставити запитання вам?

Лікар і собі посміхнувся.

— А ви, бачу, любите таємничість, — мовив він. — Ну, питайте.

— Отож, — сказав Тарру. — Навіщо ви так самовіддано робите свою справу, коли не віруєте у Бога? Можливо, знаючи вашу відповідь, я і сам зможу відповісти.

Все ще стоячи у сутіні, лікар сказав, що він уже відповів на це запитання і що коли б він вірив у Бога всемогутнього, то облишив би лікувати хворих і передав їх до рук Господніх. Але річ у тім, що жодна людина на світі, атож, навіть і отець Панлю, який вірить, не вірить у такого Бога, бо ніхто цілком не покладається на його волю: він, Ріє, вважає, що принаймні тут він на правдивій дорозі, бо бореться проти усталеного у світі ладу.

— Ага! — мовив Тарру. — Отже, так ви собі уявляєте вашу професію?

— Приблизно, — відказав лікар і вийшов на світло, що падало від лампи.

Тарру тихо свиснув, і лікар глянув на нього.

— Так, — мовив Ріє, — ви, мабуть, хочете сказати, що тут потрібна гордість. Але у мене, повірте, гордості саме стільки, скільки треба. Я не знаю ні що мене чекає, ні що буде по всьому цьому. Зараз є хворі, і треба їх лікувати. Роздумувати вони будуть потім, і я з ними також. Але найпильніша справа — лікувати їх. Я бороню їх як умію, та й усе.

— Від кого?

Ріє відвернувся до вікна. Удалині вгадувалася присутність моря з іще чорнішої й щільнішої густоти обрію. Він відчував лише одне — багатоденну втому і воднораз боровся проти раптової та нерозважної спокуси сповідатися перед цим чудним чоловіком, у якому він, одначе, вгадував братню душу.

—Сам не знаю, Тарру, присягаюсь, сам не знаю. Коли я ще тільки починав, то діяв, сказати б, абстраговано, бо так мені було потрібно, бо лікарський фах не гірший за інші, бо багато молодиків до нього рвуться. Можливо, ще й тому, що мені, синові робітника, він дався особливо важко.

А потім довелося бачити, як умирають. Чи знаєте ви, що є люди, які не бажають умирати? Сподіваюся, ви не чули, як голосить жінка перед смертю: «Ні, ні, ніколи!» А я чув. І тоді вже зрозумів, що не зможу до нього звикнути. Я був ще безвусий, і я переніс свою огиду на світовий лад як такий.

З часом я став скромнішим. Але так і не зміг звикнути до видовиська смерті. Я більше й сам нічого не знаю. Але зрештою…

Ріє похопився і замовк. Він раптом відчув, як у роті йому пересохло.

—Що — зрештою?.. — тихо перепитав Тарру.

—Зрештою, — повторив лікар і знову замовк, пильно приглядаючись до Тарру, — а втім, такий чоловік, як ви, зрозуміє, еге ж? Так от, оскільки світовий лад визначається смертю, можливо, для Господа Бога взагалі краще, щоб у нього не вірили і щосили боролися проти смерті, не підводячи очей до небес, де він так уперто мовчить.

—Авжеж, — підтвердив Тарру, — розумію. Проте всі ваші перемоги завжди були і будуть лише минущими, ось у чому заковика.

Ріє спохмурнів.

—Знаю, так завжди буде. Та це ще не привід, аби зректися боротьби.

—Справді, не привід. Але уявляю собі, що ж тоді для вас ця чума.

—Так, — мовив Ріє. — Нескінченна поразка.

Тарру з хвилину пильно дивився на лікаря, потім підвівся й важко рушив до дверей. Ріє подався за ним слідом. Коли він наздогнав його, Тарру стояв, утупившись собі під ноги, і раптом запитав:

—А хто навчив вас усього цього, докторе?

Відповідь була негайна:

—Людське горе.

Ріє відчинив двері кабінету, а в коридорі сказав Тарру, що також вийде з ним, йому треба в передмісті заглянути до одного хворого. Тарру запропонував провести його, і лікар погодився. <...>

Вони їхали передмістям. Автомобільні фари яскраво сяяли серед безлюдних вулиць. Лікар зупинив машину. Зачиняючи дверцята, він спитав Тарру, чи не хоче той зайти до хворого, і Тарру згодився. Їхні обличчя освітлював тільки відблиск нічного неба. Нараз Ріє дружньо розреготався.

—Скажіть-но, Тарру, — спитав він, — а вас що спонукає вплутуватися в цю історію?

—Не знаю. Очевидно, міркування морального характеру.

—А на чому вони ґрунтуються?

—На розумінні.

Тарру повернув до будинку, і Ріє знову побачив його обличчя вже коли вони ввійшли до ядушного діда. <...>

■ Тарру організовує добровільні санітарні дружини, до роботи яких долучається і Ґран. Старий лікар Кастель б'ється над створенням протичумної сироватки. Рамбер, як і раніше, шукає можливості втекти з Орана. Коттар знайомить його з людьми, які нелегально переправляють бажаючих на волю. Він зізнається, що радіє через пошесть: чума та спровокований нею хаос вигідні для нього, оскільки в поліції тепер не доходить діло до його темних справ.

Тарру і Ріє навідуються до Рамбера, який переживає через поки що невдалі спроби вирватися з міста. •

Увечері, коли гості ввійшли до Рамберового помешкання, журналіст був у ліжку. Він підвівся й одразу ж поналивав склянки, наготовлені заздалегідь. Ріє, беручи свою склянку, поцікавився, як ідуть справи. Журналіст відповів, що він знову пройшов усе коло і знову повернувся до того самого місця; невдовзі має відбутися ще одна зустріч, остання. Випивши, він додав:

—Тільки знову вони не прийдуть.

—Не треба поспішати з висновками, — мовив Тарру.

—Ви її ще не розкусили, — відказав Рамбер, знизуючи плечима.

—Кого — її?

—Чуму.

—А-а! — протяг Ріє.

—Ні, ви не зрозуміли, що чума — це означає починати все наново.

Рамбер відійшов у куток і накрутив невеличкий патефон.

—Що то за платівка? — спитав Тарру. — Щось знайоме.

Рамбер відповів, що то «Saint James Infirmary».

Платівка дограла до половини, коли вдалечині розляглися два постріли.

—По псу або по втікачеві луплять, — зауважив Тарру. Через хвилину патефон замовк, і зовсім поряд заревіла сирена «швидкої допомоги», звук зміцнів, просурмив під вікнами номера, подаленів і згас.

—Нудна платівка, — мовив Рамбер. — Та ще я слухаю її сьогодні вдесяте.

—Вона вам так подобається?

—Та ні, просто іншої нема.

І додав, помовчавши:

—Кажу ж бо вам, що це означає починати все спочатку.

Він спитав у Ріє, як працюють санітарні дружини. Тепер нараховується уже п’ять дружин. Є надія сформувати ще кілька. Газетяр умостився скраєчку ліжка і підкреслено пильно почав розглядати свої нігті. Ріє придивлявся до кремезної постаті Рамбера і раптом помітив, що Рамбер теж дивиться на нього.

—А знаєте, докторе, — озвався журналіст, — я багато думав про ваші дружини. І якщо я не з вами, то маю на те особливі причини. Аби не мав, думаю, я залюбки ризикнув би своєю шкурою, адже я в Іспанії воював.

—На чиєму боці? — спитав Тарру.

—На боці переможених. Але відтоді я багато розмірковував.

—Про що? — поцікавився Тарру.

—Про відвагу. Тепер я знаю, що людина здатна на великі подвиги. Але якщо при цьому вона не здатна на великі почуття, її для мене не існує.

—Здається, людина здатна на все, — озвався Тарру.

—Ні, ні, вона не здатна довго страждати або довго бути щасливою. Отже, вона не здатна ні на що путнє.

Рамбер поглянув по черзі на своїх гостей і спитав:

—А от ви, Тарру, чи здатні ви померти заради кохання?

—Не знаю, але гадаю, що зараз ні, не здатний.

—Отож-то й воно. Але здатні померти за ідею, це й голим оком видно.

Ну, а з мене годі вже людей, які гинуть за ідею. Я не вірю в геройство, знаю, що бути героєм легко, і знаю тепер, що це геройство згубне. Єдине, що для мене цінне, — це вмерти або жити тим, що любиш.

1 Saint James Infirmary — лазарет святого Якова (англ.) — англійський лепрозорій (ізолятор для хворих на проказу) часів середньовіччя. У однойменній американській народній пісні йдеться про те, як ліричний герой, опинившись у лазареті, знаходить там мертвою свою кохану.

Ріє уважно слухав газетяра. Не спускаючи його з ока, він проказав лагідно:

—Людина — це не ідея, Рамбере.

Рамбер підскочив на ліжку, він навіть почервонів від хвилювання.

—Ні, ідея, і не бозна-яка, тільки-но людина відвертається від любові. А ми ж якраз і не здатні любити. Тому замирімося із цим, докторе. Зачекаймо, аж поки станемо здатні, а якщо і справді неможливо, дочекаймося загального визволення, не граючись у героїв. Далі цього я не сягаю.

Ріє підвівся зі стільця, обличчя його раптом зробилося втомленим.

—Ви маєте рацію, Рамбере, цілком, і я ні за що в світі не став би відраджувати вас від того, що ви збираєтеся зробити, якщо я вважаю, що це і справедливо, і добре. Мушу, проте, ось що вам сказати: причому тут, власне, геройство? Це не геройство, а звичайнісінька чесність. Можливо, ця думка здасться вам сміховинною, але єдина зброя проти чуми — це чесність.

—А що таке чесність? — раптом споважнівши, спитав Рамбер.

—Що вона таке взагалі, я й сам не знаю. Але в моєму випадку певен: бути чесним — значить робити свою справу.

—А от я це знаю, в чому полягає моя справа… — сказав із серця Рамбер. — Можливо, я помилився, обравши любов.

Ріє став перед ним.

—Ні, не думайте так, — мовив він твердо, — ви не помилилися. <...>

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

■ Доведені до відчаю оранці раз у раз зчиняють абсурдні бунти: здійснюють стихійні напади на охоронців міської брами, влаштовують пограбування чи навіть спалюють порожні будинки. Префектура запроваджує комендантський час. Спрощуються всі формальності, пов’язані зі смертю. •

<...> Незважаючи на всі досягнення адміністрації в тій царині, префектурі довелося заборонити родичам бути присутніми на похороні, бо з часом похоронний обряд виродився в досить-таки непривабливу формальність. Рідним дозволялося доходити до цвинтарної брами, та й то неофіційно. І сталося це тому, що зміни торкнулися переважно прикінцевої частини похорону. В далекому куті цвинтаря, ще на пустирі, порослому мастиковими деревами, викопали два величезні рови. Один рів був для чоловіків, другий — для жінок. Адміністрація в даному питанні ще шанувала правила пристойності, і тільки вже куди пізніше силою обставин відмовилася від цієї останньої спроби дотримуватися добропристойності, відтак мерців почали ховати купою, гамузом, не розбираючи чоловіків і жінок, відкинувши всі турботи про честивість. На щастя, цей апокаліптичний хаос був характерний лише для останніх періодів лиха. В той час, про який мовиться, ще існували окремі могильні рови, і префектура дуже пишалася з цієї обставини. На дні кожної з ровів булькало й шипіло погашене вапно, налите грубим шаром. На краях ровів лежали купки того самого вапна, і пухирці, що вискакували на них, лускали від свіжого повітря. Коли рейси завершувалися, з повітки виносили мари, вишиковували їх побіч, потім скидали до рову майже впритул одне до одного голі, трохи спотворені тіла й одразу ж заливали їх новим шаром вапна; потім доволі скупо засипали рів землею, щоб залишити місце для майбутніх гостей. Назавтра викликали родичів і пропонували їм розписатися в книзі реєстрацій; це підкреслювало різницю, що існувала між людьми, яких можна було контролювати, і, скажімо, собаками.

Починаючи від серпня при тодішньому злеті епідемії кількість жертв набагато перевищувала можливості нашого скромного за розміром цвинтаря. І хоча частину огорожі зняли, віддавши мерцям прилеглі ділянки, довелося негайно шукати якоїсь іншої ради. Спочатку було ухвалено ховати вночі, що попервах звільняло персонал від зайвої делікатності — можна було напихати машини напхом. І дехто з припізнілих перехожих, які в комендантську годину опинялися на околиці всупереч забороні (або ж змушені були ходити вночі по своїй роботі), іноді ставав свідком того, як довгі, фарбовані в біле фургони мчали на повній швидкості і їхні хрипкі сирени будили луну в чорних проваллях вулиць. Потім групи поспіхом скидали до рову. Вони ще підскакували від поштовху, а бульбашки вапна вже розпливалися по їхніх обличчях; земля загортала без розбору всіх цих безіменних, і їх назавше поглинали рови, які тепер копали якнайглибше.

Одначе трохи згодом довелося шукати нових шляхів і розширювати поле діяльності. З наказу префектури речі, до яких торкалися хворі, слід було спалювати, і їх привозили до печей. Невдовзі почали спалювати і трупи померлих від чуми. Під це пристосували сміттєспалювальну піч, яка стояла в східній частині міста, уже за воротами. Пости перенесли далі, а якийсь службовець мерії значно полегшив завдання адміністрації, порадивши використати для перевезення трупів трамваї, які ходили раніше по гірській дорозі над морем, а тепер стояли без руху. Для цієї мети в причепах і головних вагонах познімали лави і пустили трамваї до сміттєспалювальної печі, яка й стала кінцевою зупинкою на цій лінії.

І наприкінці літа, і в самий розпал осінніх злив щодня можна було бачити, як глибокої ночі котить гірською дорогою моторошний кортеж трамваїв без пасажирів і побрязкує, подзеленькує собі над морем. Урешті-решт жителі пронюхали, в чому тут річ. І незважаючи на те, що патрулі забороняли наближатися до гірської дороги, окремим групам осіб усе ж щастило, і щастило часто, пробратися по скелях, об які билися хвилі, й кинути квіти в причіпний вагон під час руху трамвая. Тоді літніми ночами до нас долинав брязкіт трамвайних вагонів, вантажених трупами й квітами.

А на ранок, у кожному разі, попервах, густий і млосний дим огортав східні квартали міста. За одностайним твердженням лікарів, ті випари, хай навіть вельми неприємні, не завдавали жодної шкоди. Але мешканці тих кварталів негайно заявили, що покидають насиджені місця, бо вірили, ніби чума спадає на них із неба; тому довелося звести цілу мережу димовловлювачів, і люди тоді заспокоїлись. Тільки в дні шквальних вітрів смердюча хвиля, яка йшла зі сходу, нагадувала, що тепер ми всі живемо за нового ладу і що полум'я чуми щовечора вимагає своєї данини.

Такі були наслідки чуми в її апогеї. Та, на щастя, епідемія стабілізувалася, бо, треба гадати, фантазія отців міста, винахідливість префектури, легкої на декрети, і навіть пропускна здатність печі уже вичерпалась. Ріє чув, ніби висуваються ще нові проекти, навіяні розпачем; приміром, хтось запропонував кидати трупи в море, і в уяві лікаря вималювалося страхітливе шумовиння, що скипало на синіх водах. Знав він також, що, коли смертність ітиме вгору, будь-яка, навіть найдосконаліша, організація виявиться безпорадною, люди почнуть копати гуртом, а трупи, всупереч усім мудруванням префектури, гнитимуть просто на вулицях, і місто побачить ще, як на майданах і бульварах вмирущі чіплятимуться за живих, керовані цілком зрозумілою ненавистю і найбезглуздішою надією. <...>

Ні, чума не мала нічого спільного з тими разючими картинами, які не давали спокою докторові Ріє на самому початку пошесті. Насамперед чума була таким собі адміністративним механізмом, обачним, бездоганним, що принаймні взірцево діяв. Оповідач, зауважмо між іншим, боячись погрішити проти істини, а головне — погрішити проти самого себе, тяжів насамперед до безсторонності. Майже нічим не поступався він задля оздоб стилю, якщо, звісно, не зважати на просту вимогу доладності викладу. І саме безсторонність велить йому тепер сказати, що коли найбільшою мукою тих часів, найсильнішою для всіх та найглибшою, була розлука, коли необхідно дати з цілковитою щирістю новий опис цієї стадії чуми, то все-таки не годиться приховувати, що мука ця вже втрачала свій первісний пафос. <...>

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

■ У вересні та жовтні епідемія все ще лютувала в місті. Ріє та його однодумці із санітарних дружин дуже втомилися, але продовжували боротися із хворобою. Рамбер відмовився від спроб залишити місто, бо відчув себе «тутешнім» і дійшов висновку, що протидія чумі є справою кожного.

Тим часом лікар Кастель виготовив сироватку. Її вирішили випробувати на хворому синові слідчого Отона, чий стан Ріє оцінював як безнадійний. •

Хвороба буквально жерла маленьке тільце, яке не чинило жодного опору. На ніжних суглобах набрякли зовсім невеличкі, але болючі бубони, що сковували рухи. Хлопець був приречений недугою. Ось чому Ріє надумав випробувати на ньому Кастелеву сироватку. Того самого дня надвечір вони зробили йому краплинне вливання. Але дитина навіть не реагувала. А на зорі наступного дня всі зібралися біля постелі хлопчика, щоб перевірити наслідки тієї вирішальної спроби. Вийшовши зі стану первісного заціпеніння, хлопчик судомно ворушився під ковдрою. З четвертої ранку доктор Кастель і Тарру пильно стежачи, як хапає або відпускає недуга, не відходили від його постелі. Тарру стояв при узголів’ї, ледь нагнувши над ложем свій могутній торс. Ріє теж стояв, але в ногах, а поряд сидів Кастель і, на вигляд, спокійнісінько читав якусь стару медичну працю. Одначе, коли почало світати, в колишньому шкільному класі поступово зібралися й інші. Першим прийшов Панлю, він став навпроти Тарру й сперся об стіну. На обличчі його застиг страдницький вираз, а багатоденна втома, пов’язана з постійною загрозою зараження, проорала зморшки на його багровому чолі. Прийшов і Жозеф Гран. Була вже сьома, і Гран перепросив, що ще не передихнув. Він тільки на хвилинку, просто заскочив довідатися, чи нема якихось новин. Ріє мовчки показав йому на дитину, яка, приплющивши повіки, зціпивши зуби, наскільки дозволяли її сили, нерухомо лежала зі спотвореним від болю обличчям і все тільки перекочувала голову справа наліво по подушці без пошивки.

А коли вже зовсім розвиднилось і на чорній класній дошці, яку так і не спромоглися зняти, можна було розрізнити нестерті стовпчики рівняння, прийшов Рамбер. Він прихилився до стіни біля ніжок сусідньої койки і дістав був із кишені пачку сигарет. Але, поглянувши на хлопця, сховав її назад.

Кастель, не встаючи з місця, зиркнув поверх окулярів на Ріє.

— Про батька щось відомо?

— Ні, — відповів Ріє, — він на карантині, в таборі.

Лікар щосили стиснув бильце ліжка, на якому стогнав хлопчик. Він не спускав ока з хворого, який раптом увесь натужився і, знову зціпивши зубенята, якось дивно прогнувся станом і повільно розкинув руки й ноги. Від голого дитячого тільця, прикритого грубою солдатською ковдрою, відгонило їдким потом та змоклою вовною. Помалу тіло хлопця зів’яло, він звів руки й ноги і, все ще нічого не бачачи й нічого не говорячи, здавалося, задихав частіше. Ріє піймав погляд Тарру, але той одразу ж відвів очі.

Вони вже не раз бачили смерть дітей, бо жахіття, яке шаленіло в місті протягом кількох місяців, не вибирало своїх жертв, але вперше їм довелося бути свідками мук дитини хвилина по хвилині, як цього ранку, і, певна річ, недугу, що вражала цих невинних, вони сприймали саме так, як воно й було насправді, — як щось ганебне. Але досі ганьба ця була дещо абстрактна, бо ще ні разу не стежили вони так довго за конанням невинної дитини, не дивились їй просто в лице.

Аж тут хлопець, ніби його вкусило щось за живіт, знову скоцюрбився, тоненько писнувши. Так він, скоцюрбившись, пролежав кілька довгих секунд, його била лихоманка, тіпали конвульсії; маленький тендітний кістяк ніби гнувся під лютим шквалом чуми, тріщав під непослабними поривами лихоманки. Коли шквал минувся, тіло його ледь обм’якло, здавалося, лихоманка відступилась і кинула його, засапаного, на ньому вогкому від поту, зараженому мікробами ложі, де навіть короткий перепочинок уже скидався на смерть. Коли втретє його накрила пекуча хвиля, підняла з постелі, хлопець скорчився, забився в куточок, наляканий цим розпашілим жаром, і несамовито тряс головою, відкидаючи покривало. Рясні сльози бризнули з-під його запалених повік, поповзли по сірому личку, а коли напад минувся, він, знеможений, розметав кощаві ніжки й ручки, які за дві доби перетворились на патички, обтягнуті шкірою, і влігся в дещо химерній позі розп’ятого.

Тарру нагнувся і втер своєю важкою долонею піт і сльози з маленького личка. Кастель згорнув книжку і з хвилину дивився на хворого. Він заговорив був, але в середині фрази йому довелося прокашлятись, бо голос його зірвався й пролунав неприродно.

— Раптової ремісії не було, Ріє?

Ріє сказав, що не було, одначе дитина опирається хворобі куди довше, ніж звично. Панлю, який втомлено прихилився до стіни, озвався глухим голосом:

— Якщо йому судилося померти, він тільки довше мучитиметься.

Ріє рвучко обернувся до нього, розтулив був рота, але змусив себе промовчати, що, мабуть, коштувало йому чималого зусилля, і знову перевів погляд на дитину.

Палатою все ширше розливалося денне світло. Зойки, які долинали з п'яти сусідніх ліжок, де неспокійно ворушилися білі постаті, свідчили про якусь свідому стриманість. Лише з далекого кутка линув крик, який через рівні проміжки часу уривався короткими охами; в них було більше подиву, ніж страждання. Здавалося, навіть самі хворі вже притерпілися і не відчувають страху, як на початку пошесті. В їхньому теперішньому ставленні до хвороби відчувалося щось на зразок прийняття. Один тільки хлопчик бився з недугою щосили. Ріє час від часу мацав йому пульс, зрештою, без особливої потреби, а радше аби вийти зі стану заціпенілої безпорадності, що змагала його, і коли він заплющував очі, то відчував, як йому самому передається чужий трепет і стугонить у його жилах разом із його власною кров’ю. В такі моменти він ніби ототожнював себе з мордованою хворобою дитиною і намагався підтримати її всіма своїми ще не розтраченими до кінця силами. Але минула хвилина — і двоє сердець билися уже не в унісон, дитина вислизала від Ріє, і зусилля лікаря сходили нанівець. Тоді він відпускав тоненький зап'ясток і відходив на місце.

Рожевисте світло, що падало з вікон на стіни, вибілені вапном, поступово прибирало жовтого відтінку. Там, за шибками, вже потріскував пекучий ранок. Навряд чи ті, хто зібрався біля койки, чули, як пішов Гран, пообіцявши ще заглянути. Всі чекали. Дитина лежала, як і раніше, із заплющеними очима, але здавалася трохи спокійнішою. Пальці її, схожі на пташині пазурі, обережно перебирали край ліжка. Потім вони поповзли вгору, подряпали ковдру на колінах, і зненацька хлопчик скорчив їх, підтягнув їх до живота й завмер нерухомо. Тут він уперше розплющив очі й поглянув просто на Ріє, який стояв поруч. На личко його, змучене хворобою, ніби лягла машкара з сірого клею, рот розтулився і майже зразу з губ зірвався крик, один-єдиний, протяглий, він ледь завмирав під час віддихів і заповнив усю палату монотонною надривною скаргою, ремством, таким нелюдським, що, здавалося, то кричить одними устами все людство. Ріє зціпив зуби, Тарру одвернувся. Рамбер ступив уперед і став поряд із Кастелем, який згорнув книжку, що лежала в нього на колінах. Отець Панлю подивився на цей змажний від хвороби рот, з якого рвався не дитячий крик, а крик поза віком. Він уклякнув, і ніхто не здивувався, почувши, як він вимовив чітко, але здавленим голосом, не заглушуваним ним жалібним стогоном, що нікому не належав: «Боже, врятуй це дитя!»

Одначе дитя не замовкало, і хворі в палаті захвилювались. Той, хто не вгаваючи скиглив у дальньому кутку, скрикнув тепер в іншому, прискореному ритмі, і невдовзі окремі його вигуки теж перетворилися на суцільний зойк, супроводжуваний дедалі гучнішим стогоном інших хворих. З усіх кутків палати до них підступила хвиля ридань, заглушуючи молитву отця Панлю, і Ріє, судомно вчепившись пальцями у бильце ліжка, заплющив очі, він ніби захмелів від утоми й огиди.

Коли він підняв повіки, поряд із ним стояв Тарру.

— Доведеться мені піти, — сказав Ріє. — Не можу цього знести.

Та раптом хворі, мов за командою, змовкли. І тут лише лікар збагнув, що крики хлопця слабшають, слабшають кожної миті і раптом зовсім припинилися. Довкола знову почулося скімлення, але глухе, ніби далеке відлуння тієї боротьби, що допіру завершилася. Бо вона завершилася. Кастель обійшов ліжко і сказав, що це кінець. З розтуленими, але вже німими устами хлопчик спочивав на зім’ятих покривалах, він раптом став зовсім крихітним, а на щоках його так і не висохли сльози.

Отець Панлю підступив до койки й перехрестив покійника. Потім, підібравши поли сутани, рушив до головного проходу.

— Отже, знову все почнемо спочатку? — звернувся до Кастеля Тарру.

Старий лікар похитав головою.

— Мабуть, — криво посміхнувся він. — Зрештою, хлопчик боровся довго.

Тим часом Ріє вже вийшов із палати; простував він так швидко і з таким дивним лицем, що отець Панлю, якого він випередив у коридорі, схопив лікаря за лікоть і притримав.

— Ну, ну, докторе! — мовив він.

Так само поривчасто Ріє обернувся й люто кинув в обличчя Панлю:

— Адже цей принаймні гріхів не мав — ви самі добре знаєте!

Потім він одвернувся, випередив отця Панлю і рушив углиб шкільного подвір’я. Там він умостився на лаві, що стояла серед закурених деревець і стер долонею піт, що заливав очі. Йому хотілося кричати, волати, аби тільки луснув нарешті цей клятий вузол, що перерізав йому навпіл серце. Спека повільно соталася крізь листя фікусів. Бірюзове вранішнє небо затягувало білуватою плівкою, і повітря стало ще задушливішим. Ріє тупо сидів на лаві. Дивився на гілля, на небо, і поступово дихання його вирівнювалось, минала втома.

— Чому ви говорили зі мною так гнівно? — пролунав у нього за спиною чийсь голос. — Мені теж несила було дивитись.

Ріє обернувся до отця Панлю.

— Ви маєте рацію, пробачте мені, — мовив він. — Але втома — це те саме божевілля, і іноді для мене в цьому місті не існує нічого, крім мого протесту.

— Розумію, — пробубонів отець Панлю. — Це справді викликає протест, бо перевищує всі наші людські мірки. Але, може, нам треба любити те, чого не можемо осягнути розумом.

Ріє рвучко випростався. Він подивився на отця Панлю, вклавши в свій погляд усю силу і пристрасть, відпущені йому природою, і труснув головою.

— Ні, панотче, — мовив він. — У мене особисто інше уявлення про любов. І навіть на смертній постелі я не прийму цей світ Божий, де мордують дітей.

Лице Панлю болісно зціпилося, ніби по ньому пробігла тінь.

— Тепер, докторе, — мовив він скрушно, — я зрозумів, що зветься благодаттю.

Але Ріє уже знов обм’як на своїй лаві. Знов піднялася з самих глибин утома, і він промовив уже лагідніше:

— В цьому її нема, я знаю. Але я не хочу заходити з вами в такі суперечки. Ми разом працюємо заради того, що нас об’єднує, і це поза межами блюзнірства й молитви! Тільки одне це й важливо.

Отець Панлю присів біля Ріє. Вигляд у нього був схвильований.

Так, мовив він, і ви, ви теж працюєте задля порятунку людини.

Ріє вимушено посміхнувся:

— Ну, знаєте, для мене такі слова, як порятунок людини, звучать надто гучно. Я так далеко не заглядаю. Мене цікавить здоров’я людини, передусім здоров’я. (...)

Отець Панлю виступає перед городянами із другою своєю проповіддю.

Ріє (...) майже не чув того, про що заговорив після паузи отець Панлю. А той говорив приблизно так: не слід намагатися пояснювати явлене чумою видовище, а слід намагатися засвоїти те, що можна засвоїти. Коротко, за словами проповідника, — так, принаймні, витлумачив їх собі Ріє, що слухав поверхово, — виходило, ніби пояснювати тут нема чого. Але він прислухався з більшою цікавістю, коли проповідник несподівано гучно виголосив, що багато чого можна пояснити перед лицем Господа Бога, а інше так і не поясниться. Звісно, існують добро і зло, і, звичайно, кожен легко бачить різницю між ними. Але коли ми доходимо до внутрішньої сутності зла, тут на нас і чигають труднощі. Існує, приміром, зло, на позір необхідне, і зло, на позір марне. Є Дон Жуан, ввергнутий у пекло, і є скиглення невинної дитини. Бо коли цілком справедливо, що розпусника покарано Божою десницею, то важко зрозуміти страждання дитини.

І справді, немає на світі нічого важливішого за страждання дитини, і жахіття, яке тягне за собою це страждання, і причин цього страждання, що їх треба знайти. Взагалі Бог усе полегшує нам, і з його погляду наша віра не заслуговує похвал — вона природна. А тут він, Бог, навпаки, припирає нас до стіни. Таким чином, ми під стінами чуми і саме з її лиховісного затінку зобов’язані здобути для себе благо. Отець Панлю відмовлявся навіть від тих пільг і попусків, які дозволили б перескочити через цю стіну. Йому нічого не коштувало сказати, що вічне раювання, яке чекає на дитину, може сторицею винагородити її за земні муки, але, по правді кажучи, він і сам не знає, чи так воно. Бо хто ж візьметься запевняти, що століття райського блаженства можуть оплатити бодай мить людського страждання? Той, хто твердив би так, не був би, звісно, християнином, бо наш Учитель зазнав муки плоттю своєю і духом своїм. Ні, панотець Панлю залишиться біля підніжжя стіни, вірний образові четвертування, символом якого є хрест, і перебуде віч-на-віч із муками дитини. І скаже безстрашно тим, хто нині його слухає: «Братове мої, прийшла пора. Або треба у все вірити, або все відкинути... А хто серед нас посміє відкинути все?..»

У Ріє на мить майнула думка, що панотець договорився до прямої єресі. Але тут речник заходився з новим завзяттям доводити, що цей припис згори, ця ясна вимога йде на благо християнинові. Вона ж запишеться йому як чеснота. Він, Панлю, знає, що та чеснота, про яку мовиться далі, можливо, містить у собі щось надмірне і вразить багато умів, привчених до поблажливішої та класичнішої моральності. Проте релігія періоду чуми не може залишитися нашою щоденною релігією, і якщо Бог здатний попустити, ба навіть зажадати, щоб душа спочивала й раділа в часи щастя, то він жадає також, щоб релігія в годину випробування стала несамовитою. Сьогодні Бог сподобляє ласки своїм створінням, насилаючи на них нечувані нещастя, аби могли вони віднайти і взяти на плечі свої найвищу чесноту, яка є Все або Ніщо.

Багато сторіч тому один світський мислитель твердив, що йому відкрито таємницю церкви, яка полягала в тому, що чистилища не існує. Під цими словами він розумів, що немає півзаходів, що є тільки рай та пекло і що людині, згідно з її власним вибором, вготовано райське блаженство або вічні муки. За словами отця Панлю, це було чистісінькою єрессю, яка могла народитися лише в душі вільнодумця. Бо чистилище існує. Але, зрозуміло, бувають часи, коли годі на це чистилище розраховувати, бувають часи, коли не можна говорити про дрібні грішки. Усякий гріх смертний, і всяка байдужість злочинна. Або все, або нічого.

Отець Панлю замовк, і до вух Ріє виразніше донеслося скигління вітру, що розгулявся і зі свистом продирався в шпарку під дверима. Але панотець одразу ж заговорив знову й сказав, що чесноту цілковитого прийняття, про яку він згадав вище, не слід розуміти в рамках того вузького сенсу, який звичайно їй надається, що йшлося не про звичайний послух, ба навіть не про важко досяжне упокорення. Так, він має на увазі упокорення, але те упокорення, на яке добровільно погоджується упокорюваний. Безперечно, страждання дитини принизливе для розуму й серця. Але саме тому, — і тут отець Панлю запевнив свою аудиторію, що йому нелегко буде вимовляти ці слова, — тому треба жадати страждань, оскільки їх зажадав Господь. Тільки так християнин іде на те, аби не давати пощади нічому, а що всі виходи для нього заказано, то він урешті-решт дійде до головного, найістотнішого вибору. І вибере він беззастережну віру в усе, аби не бути змушеним до беззастережного заперечення. І так само, як ті славні жінки, котрі, дізнавшись, що набряклі бубони свідчать про те, що тіло природним шляхом виганяє з себе заразу, благають тепер у церквах: «Господи, пошли йому бубони», — ось так і християнин повинен уміти здатися на волю Божу, хай навіть вона незбагненна. Не можна казати: «Я це розумію, але для мене це неприйнятне», — треба кинутися в серцевину того неприйнятного, яке наслано на нас саме для того, щоб ми зробили свій вибір. Страждання дитини — то наш гіркий хліб, але без хліба душа наша захиріла б від духовного голоду.

Тут приглушений гомін, що звичайно супроводжував кожну паузу в проповіді отця Панлю, зміцнів, але панотець заговорив із несподіваною силою і, ніби поставивши себе на місце своїх слухачів, спитав, як слід поводитися. Він певний, що першою думкою і першим словом буде страшне слово «фаталізм». Так ось, він не цуратиметься цього слова, якщо йому дозволять додати до слова «фаталізм» епітет «активний». Звісно, він хоче нагадати ще раз: не треба наслідувати абіссінців християнського віровчення, про яких він уже казав у попередній проповіді. І не годиться навіть подумки наслідувати персів, які під час мору кидали свої лахи в християнські санітарні пікети, голосно закликаючи небеса наслати чуму на них невірних, які сміють боротися проти бича, посланого від Бога. Але, з іншого боку, не треба брати прикладу також і з каїрських ченців, які при чумній пошесті, що спалахнула в минулому сторіччі, причащалися, беручи проскуру щипчиками, щоб уникнути дотику з вологими, спраглими устами, де могла таїтися зараза. І зачумлені перси, і каїрські ченці однаково грішили. Бо для перших страждання дитини було ніщо, а для других, навпаки, цілком людський страх перед муками заглушав усі інші почуття. В обох випадках спотворювалася сама проблема. І ті, і ті лишалися глухими до голосу Божого. Одначе Панлю хоче нагадати й інші приклади. Якщо вірити старовинній хроніці, що розповідає про велику марсельську моровицю, то там ідеться про те, що з вісімдесят одного ченця монастиря Мерсі чуму пережили тільки четверо, і з тих чотирьох троє втекли куди очі світять. Так говорить літопис, а літопис, як відомо, не зобов’язаний коментувати. Але, читаючи хроніку, отець Панлю думав про те, що лишився там один усупереч сімдесяти семи смертям, усупереч прикладу трьох уцілілих братчиків. І, вдаривши кулаком об край кафедри, превелебний отець гукнув: «Братове мої, треба бути тим, хто лишається!»

Звичайно, це не означає, що слід зректися заходів перестороги, розумного ладу, який запроваджує суспільство, борючись із безладдям стихійного лиха. Не слід слухати тих моралістів, які товкмачать, що треба вклякнути і дати подіям іти своєю чергою. Навпаки, треба тихенько пробиватися в пітьмі, хай навіть наосліп, і намагатися робити добро. А щодо решти, то мусимо зоставатися на місці, покластися смиренно на Господа навіть у скорботі дітей малих і не шукати прихистку для самого себе.

Тут отець Панлю повідав слухачам історію славетного єпископа Бальзенса під час марсельської чуми. Проповідник нагадав аудиторії, що наприкінці пошесті єпископ, зробивши все, що повелів йому обов’язок, і переконаний, що немає ніякої ради, зачинився в своєму домі, куди понаносив запаси харчів, і, наказав замурувати браму: і от марсельці з несталістю, цілком закономірною, коли чаша страждань буває переповнена, зненавиділи того, кого вважали раніше своїм кумиром, обклали його оселю трупами, бажаючи поширити заразу, і навіть перекидали мерців через стіни, аби наразити його на вірну смерть. Отож єпископ, піддавшись останній слабкості, сподівався знайти прихисток серед розгулу смерті, а мертві напали йому на голову з неба. І ми повинні добути з цього прикладу науку: немає під час чуми і не може бути острівця. Ні, середини не дано. Треба прийняти ганебне, оскільки кожен мусить вибирати — ненавидіти йому чи любити Бога. А хто ж наважиться вибрати ненависть до Бога?

«Братове мої, — вів далі Панлю, і з його інтонації парафіяни здогадалися, що проповідь підходить до завершення, — любов до Бога — трудна любов. Вона вимагає цілковитого самозречення, зневаги до своєї особи. Але тільки він один може змити жах страждання й загибелі дітей, у кожному разі, тільки він може обернути його на необхідність, бо людина не годна цього зрозуміти, вона може тільки бажати цього. Ось така наука, яку я хотів засвоїти разом із вами. Така віра, жорстока в очах людей і єдино цінна в очах Всевишнього, до якого ми й повинні наблизитися. Перед лицем такого моторошного видовиська всі ми маємо стати рівними. На тій верховині все зіллється і все зрівняється; і зазоріє істина з-під видимої несправедливості. Ось чому в багатьох церквах південної Франції зачумлені спочивають під плитами церковних хорів, і священнослужителі звертаються до своєї пастви з висоти цих могил, і істини, які вони проповідують, засяють з того попелу, куди, гай-гай, внесли свою лепту і малі діти». …

Невдовзі отець Панлю помирає від чуми. Пошесть триває. Крематорії димлять, переробляючи тіла жертв хвороби. Спекулянти процвітають.

На стадіонах міста влаштовують карантинні табори для людей, які перебували в контакті з хворими. Туди потрапляє і слідчий Отон.

Одного дня Тарру взявся розповідати лікареві Ріє історію свого життя.

Нарешті Тарру заговорив, і ось приблизний переказ його сповіді.

«Для простоти почнімо, Ріє, з того, що я вже пережив Чуму ще до того, як попав до вашого міста в розпал епідемії. Досить сказати, що я такий самий, як усі. Але існують люди, котрі не відають того, або люди, котрі зуміли зжитися зі станом чуми, і існують люди, котрі знають і котрим хотілося б вирватися. Так ось, мені завжди хотілося вирватися.

Замолоду я жив із думкою про свою безневинність, тобто без будь-яких думок. Я не належу до розряду неспокійних, навпаки, вступив у життя, як випадає юнакам. Усе мені давалося, наука сама йшла в голову, мені легко велося з жінками, і якщо я й мав якісь клопоти, то вони швидко минали. Але одного дня я почав замислюватися. І тоді…

Треба сказати, що, на відміну від вас, бідності я не знав. Батько мій був помічником прокурора, тобто посідав неабияке становище. Одначе він тим не величався, на вдачу був добра душа. Моя мати була проста й скромна, я її любив і люблю, але волію про неї мовчати. Батько зі мною цяцькався, любив мене, гадаю, навіть намагався мене зрозуміти. Він мав свої любовні пригоди, тепер я знаю напевне, але, уявіть собі, мене це не обурює. Поводився він саме так, як належить поводитися в таких випадках, нікому не завдаючи прикрості. Коротко кажучи, людиною він був не надто своєрідною, і нині, по його смерті, я розумію, що прожив він життя не як святий, але й лихою людиною теж не був. Просто тримався середини, а до таких людей звичайно відчувають прихильність, і то надовго.

Одначе мав він одне дивацтво: його настільною книгою був великий залізничний довідник Шекса. Він навіть і не подорожував, хіба що проводив відпустку в Бретані, де мав невеличкий маєток. Проте міг, не запиваючись, назвати годину від'їзду і прибуття поїзда Париж — Берлін, порадити найпростіший маршрут, скажімо, з Ліона до Варшави, не кажучи вже про те, що напам’ять знав відстань із точністю до півкілометра між будь-якими столицями на ваш вибір. От ви, приміром, докторе, можете сказати, як проїхати з Бріансона до Шамоні? Навіть начальник станції — і той замислиться. А батько не замислювався. Кожний вільний вечір він намагався збагатити свої знання в цій галузі й вельми ними пишався. Мене це страшенно потішало, і я нерідко екзаменував його, перевіряв відповіді за довідником і радів, що він ніколи не помиляється. Ці безневинні вправи нас і зблизили, бо він цінував у мені вдячного слухача. А я вважав, що його перевага в знанні залізничних розкладів була нітрохи не гірша за всяку іншу.

Але я захопився і боюся перебільшити вагу цієї чесної людини. Бо скажу вам, щоб покінчити з цим питанням, прямого впливу на моє становлення батько не мав. Найбільше — він дав мені остаточний поштовх. Коли мені минуло сімнадцять, батько покликав мене до суду послухати його. В суді присяжних розглядалася якась важлива справа, і він, мабуть, вважав, що стане переді мною у вигідному світлі.

Гадаю також, він сподівався, що ця церемонія, здатна вразити юну уяву, заохотить мене ступити на його стезю. Я охоче погодився: по-перше, хотів потішити батька, а по-друге, мені самому було цікаво побачити й почути його в іншій ролі, не в тій, яку він грав удома. От і все, ні про що інше я не думав. Усе, що діється на суді, з раннього дитинства здавалося мені цілком природним і неминучим, як, скажімо, парад на чотирнадцяте липня або роздача нагород при переведенні з класу до класу. Коротко кажучи, уявлення про юстицію я мав найрозпливчастіше, але це не заважало мені жити.

Одначе від того дня пам’ять моя утримала лише один образ — образ підсудного. Гадаю, що він і справді був винний, а в чому — байдуже. Але той чоловічок із рудим ріденьким чубом, років близько тридцяти, був ладен зізнатися в усьому, так щиро жахало його те, що він вчинив, і те, що зроблять з ним самим, — отож через кілька хвилин я бачив лише його, тільки його одного. Він чомусь скидався на сича, наполоханого надто яскравим світлом. Вузол його краватки з’їхав кудись під комірець. Він усе кусав нігті, і то лише на одній руці, на правій… Словом, не буду розводитися, ви, мабуть, уже зрозуміли, що я хочу сказати: він був живою людиною.

А я, я раптом помітив, що досі дивився на нього з вельми зручного погляду: це обвинувачений, та й годі. Не скажу, що я зовсім забув про батька, але щось так стискало мені нутрощі, що я з усім моїм бажанням не міг відірватися від підсудного. Я майже нічого не чув, я відчував, що тут хочуть убити живу людину, і якийсь нездоланний інстинкт, як хвиля, тягнув мене до нього зі сліпою упертістю. Я отямився тільки тоді, коли батько почав допит.

Не схожий на себе в червоній прокурорській мантії, уже не та добродушна і сердечна людина, яку я знав, він мостив високі фрази, що виповзали з його вуст, як ті гадюки. І я зрозумів, що він ім’ям суспільства вимагає смерті цього чоловіка, навіть більше — просить, щоб йому стяли голову. Щоправда, він тільки сказав: «Ця голова повинна впасти». Але, зрештою, різниця не така вже й велика. І вийшло одне на одне, оскільки батько справді дістав ту голову. Просто не він сам виконав останню роботу. А я, що стежив тепер за перебігом судоговоріння аж до завершального слова, я відчував, як пов’язує мене з цим бідолахою запаморочлива близькість, якої я ніколи не мав із батьком. Батько ж згідно з приписом мав бути присутній при тому, що поштиво іменується «останніми хвилинами» злочинця, але що слід було б радше назвати наймерзеннішим з убивств.

Від того дня я не міг бачити без дрожу огиди Шексового довідника. Від того дня я зацікавився правосуддям, відчуваючи при ньому жах, зацікавився смертними вироками, стратами і в якомусь очманінні твердив собі, що батько з обов’язку не раз був присутній при вбивстві та саме в ці дні вставав до зорі. Атож, у таких випадках він спеціально накручував будильник. Я не посмів заговорити про це з матір'ю, але почав за нею нишком спостерігати і зрозумів, що мої отець та ненька чужі одне одному і що життя її було суцільним самозреченням. Тому я пробачив їй із легким серцем, як уже говорив вище. Згодом я довідався, що її пробачати їй не було за що і саме бідність привчила її до покірності.

Ви, очевидно, сподіваєтеся почути від мене, що я, мовляв, одразу кинув отчий дім. Ні, я прожив удома ще довго, майже цілий рік. Але серце моє краялось. Якось увечері батько попросив у матері будильник, бо завтра йому, мовляв, треба рано вставати. Цілу ніч я очей не склепив. Назавтра, коли він повернувся, я пішов із дому. Додам, що батько розшукував мене, що я бачився з ним, але ніякого порозуміння між нами не вийшло: я спокійно сказав йому, що, коли він поверне мене додому силоміць, я накладу на себе руки. Зрештою, він поступився, бо на вдачу був лагідний, виголосив цілу промову, причому назвав глупотою мій намір жити своїм життям (так він пояснив собі мій вчинок, і я, звичайно, не став переконувати його в протилежному), надавав мені тисячу порад і насилу втримався від цілком щирих сліз. Після цієї розмови я протягом довгенького часу акуратно ходив навідувати матір і тоді зустрічав батька. Такі взаємини цілком його влаштовували, як мені здається. Я особисто на нього серця не мав, але в душі моїй було смутно. Коли він помер, я забрав матір до себе, і вона досі жила б зі мною, якби теж не померла.

Я затягнув початок лише тому, що це насправді стало початком усього. Подальше я викладу коротше. У вісімнадцять років я, вирісши в достатку, спізнав бідність. Чого тільки я не перепробував, аби заробити собі на прожиття. І уявіть, мені повелося не найгірше. Але єдине, що мене цікавило, — це смертні вироки. Мені хотілося оплатити рахунок того рудого сича.

І, природно, я став, як то кажуть, політикувати. Просто я не хотів бути зачумленим, та й годі. Я думав, що те саме суспільство, де я живу, ґрунтується на смертних присудах і, борючись проти нього, я, отже, борюся з убивством. Так я думаю, так мені казали інші, кого я любив і досі люблю. Я залишався з ними довго, і не було в Європі такої країни, де б я не брав участі в боротьбі. Та годі про це…

Певна річ, я знав, що при нагоді і ми теж ухвалювали смертні присуди. Але мене запевнили, що ці кілька смертей необхідні, аби збудувати світ, де нікого не вбиватимуть. До певної міри це було правдою, але я, очевидно, просто не здатний дотримуватися такої-от правди. Єдине, що безперечно, — це те, що я вагався. Проте я згадував сича і міг, таким чином, жити далі. Аж до того дня, коли я на власні очі побачив страту (було не в Угорщині), і те саме очманіння, що заслало очі підлітка, яким я був колись, заслало очі вже дорослого чоловіка.

Ви ніколи не бачили, як розстрілюють людину? Та ні, звичайно, без особливого запрошення туди не потрапиш, та й публіку добирають заздалегідь. І, як наслідок, усі ви обмежуєтеся щодо цього картинками та книжковими описами. Пов'язка на очах, стовп і вдалині кілька солдатів. Де там! А знаєте, що саме навпаки — взвод солдатів вишиковують за півтора метра від розстрілюваного. Знаєте, то коли смертник ступить бодай крок, то упреться грудьми в дула гвинтівок? Знаєте, що з цієї гранично близької відстані ведуть прицільний вогонь у самісіньке серце, а що кулі великі, то виходить отвір, куди можна кулака встромити? Ні, ви нічого цього не знаєте, бо про такі подробиці говорити не заведено. Сон людини куди святіша річ, ніж життя для зачумлених. Не слід баламутити сон чесним людям. Це був би несмак, добрий смак саме й полягає в тому, щоб нічого не пережовувати, — це всім відомо. Але відтоді я став погано спати. Несмак залишився у мене в роті, і я не перестав пережовувати, тобто думати.

Ось тоді я й зрозумів, що я принаймні протягом усіх цих довгих літ як був, так і зостався зачумленим, а сам усіма силами душі вірив, ніби борюся з чумою. Зрозумів, що хай не безпосередньо, але я засудив на смерть тисячі людей, ба навіть що я сам сприяв тим смертям, схвалюючи дії та принципи, які неминуче тягли їх за собою. Інших, здавалося, нітрохи не бентежила та обставина, бо вони ніколи про недоброхіть не заговорювали. А я жив із таким відчуттям, ніби мені перехопило горлянку. Я був з ними і водночас був сам. Коли мені траплялося висловлювати свої сумніви, ті казали, що треба дивитися в корінь, і часто наводили досить вагомі докази, аби допомогти мені проковтнути те, що застрягло мені в горлянці. Проте я заперечував, що головні зачумлені — це ті, котрі напинають на себе червоні мантії, що й вони теж наводять у таких випадках вельми переконливі докази, і якщо я пристаю на надзвичайні й викликані необхідністю докази дрібних зачумлених, то я не маю права визнати докази червоних мантій — адже це означає залишити за ними виняткове право на ухвалення смертних вироків. Але я казав собі, що коли поступитися бодай раз, то де межа? Схоже, що історія людства підтвердила мою правоту, зараз убивають наввипередки. Всі вони охоплені шалом убивства й інакше чинити не можуть.

Не знаю, як інші, але я особисто йшов не від розумувань. Для мене вся річ була в тому рудому сичеві, в тій брудній історії, коли брудні зачумлені уста заявили закутому в кайдани чоловікові, що він повинен умерти, і справді вельми акуратно зробили все, аби він помер по нескінченно довгих ночах агонії, поки він із розплющеними очима чекав, що його вб'ють. Не знаю, як для інших, але для мене вся річ була в цій дірці, яка зяяла в грудях. І я сказав собі, що ніколи особисто я не погоджуся з жодним, чуєте, з жодним доказом на користь цієї щонаймерзеннішої бойні. Так, я свідомо обрав цю вперту сліпоту в чеканні того дня, коли бачитиму ясніше.

Відтоді я не змінився. Уже давно мені соромно, до болю соромно, що і я, хоча б непрямо, хоч і з найкращих спонук, теж був убивцею. З часом я не міг не помітити, що навіть найкращі не здатні нині утриматися від убивства своїми або чужими руками, бо така логіка їхнього життя, і в цьому світі годі кроку ступити, не ризикуючи заподіяти комусь смерть. Так, мені, як і раніше, було соромно, я зрозумів, що всі ми живемо в чумній скверні, і я втратив спокій. Навіть тепер я все ще шукаю спокою, силкуюся зрозуміти їх усіх, намагаюсь не бути нічиїм смертним ворогом. Знаю тільки, що треба робити, аби перестати бути зачумленим, і тільки таким робом ми можемо сподіватися на умиротворення або, через брак такого, бодай на славний скін. Ось таким робом можна полегшити душу людям і якщо не врятувати їх, то принаймні в гіршому разі принести їм якнайменше зла, ба й іноді навіть трохи добра. Ось чому я вирішив відкинути все, що хоча б віддалено, з добрих чи лихих намірів, завдає смерть або виправдовує вбивство.

Ось чому, до речі, ця пошесть нічого нового мені не відкрила, хіба тільки одне: треба боротися проти неї пліч-о-пліч із вами. Мені достеменно відомо (а ви самі бачите, Ріє, що я знаю життя в усіх його проявах), що кожен носить її, чуму, в собі, бо не існує такої людини на світі, атож, не існує, якої б вона не торкнулася. І тому треба безупинно стежити за собою, щоб, випадково забувшись, не дихнути в обличчя іншого і не передати йому зарази. Бо мікроб — це щось природне. Все інше: здоров’я, непідкупність, якщо хочете, навіть чистота — все не продукт волі, і то волі, яка не повинна давати собі перепочинку. Людина чесна, яка нікого не заражає, — це саме той, хто ні на мить не сміє розслабитися. А скільки необхідно волі й напруги, Ріє, щоб не забутися! Так, Ріє, бути зачумленим вельми стомливо. Але ще стомливіше не бажати ним бути. Ось чому всі явно втомилися, адже нині всі трохи зачумлені. Одначе саме тому ті нечисленні, що не хочуть жити в стані зачумленості, доходять до крайніх меж утоми, врятувати від якої може тільки смерть.

Тепер я знаю, що нічого не вартий для цього світу і що відтоді, як я відмовився убивати, я сам себе засудив на безповоротне вигнання. Історію робитимуть інші. І я знаю також, що, очевидно, я не годен судити цих інших. Для того щоб стати розважливим убивцею, мені просто бракує якоїсь прикмети. Отож це не перевага. Але нині я примирився з тим, що я такий, який є, я навчився скромності. Я тільки вважаю, що на цій землі існують лихо та жертви і що треба по змозі не ставати на бік лиха. Боюся, мої міркування здадуться вам дещо спрощеними, не знаю, чи так це просто, знаю тільки, що це правильно. Я так багато наслухався всіляких розумувань, що в мене самого мало не пішла голова обертом, а скільки взагалі голів заморочили ці розумування, схиляючи їх приймати вбивство. Зрештою, я зрозумів одне: все лихо людське походить від того, що люди не вміють користуватися ясною мовою. Тоді я поклав собі, хай би там що, і говорити, і діяти ясно, аби вибратися на добру дорогу. І от я кажу: існують лихо і жертви, та й годі. Якщо, сказавши це, я сам стаю лихом, то, принаймні, без власної згоди. Я намагаюся бути безвинним убивцею. Як бачите, претензія не така вже й велика.

Зрозуміло, має існувати й третя категорія, категорія справжніх лікарів, але такі трапляються рідко, і, очевидно, все це дуже й дуже нелегко. Ось чому я поклав собі у всіх випадках ставати на бік жертв, аби хоч якось обмежити розмах лиха. Опинившись серед жертв, я можу спробувати намацати шлях до третьої категорії, інакше кажучи, «прийти до миру».

Доказавши фразу, Тарру переступив з ноги на ногу і неголосно постукав підметкою об підлогу тераси. Запала мовчанка, потім лікар випростався на стільці й спитав Тарру, чи має він уявлення, яку треба обрати дорогу, аби прийти до миру.

— Авжеж, маю: співчуття.

Десь далеко двічі просурмила сирена «швидкої допомоги». Незграйний гомін голосів злився тепер у суцільний гул десь на околиці міста, під скелястим згір’ям. Майже одночасно пролунали два виляски, схожі на постріли. Потім знову запала тиша. Ріє нарахував два спалахи маяка. Вітер міцнішав, і в цю мить подувом із моря принесло запах солі. Тепер стало ясно чути глухі зітхання хвиль, що билися об скелю.

— Власне, одне лиш мене цікавить, — просто сказав Тарру, — знати, як робляться святими.

— Але ж ви в Бога не вірите.

— Ваша правда. Тепер я знаю тільки одну конкретну проблему: чи можна стати святим без Бога. <...>

Чума йде на спад. Через охоронців Рамбер встановив нелегальне листування з дружиною. Коттар продовжує збагачуватися на своїх махінаціях. Ґран захворів на чуму, але несподівано одужав. Під час хвороби він попросив Ріє, аби той почитав його рукопис. Ріє побачив, що понад п'ятдесят аркушів майбутнього «досконалого» роману списано однією-однісінькою фразою в безлічі варіантів — про амазонку в Булонському лісі.

На вулицях міста знову з'являються щури.

ЧАСТИНА П’ЯТА

За незбагненними законами чума відступає. Якщо раніше Кастелева сироватка майже не діяла, то нині вона виявляється цілком ефективним засобом. Стратегія боротьби із хворобою, спочатку безплідна, приносить дедалі більший успіх. Однією з останніх жертв чуми стає Тарру, який помирає на руках у Ріє.

У свідомості оранців пробуджується надія. Коттаром, якого засмучує спад пошесті, починає цікавитися поліція.

Одного лютневого ранку було відчинено міську браму, і мешканці, які пережили лихо, кинулися святкувати перемогу. Люди раділи, браталися й почувалися щасливими. Кінець пошесті, однак, став кінцем і для Коттара.

У фіналі «хроніки» стає відомим її автор. Це — лікар Ріє.

<...> Над темним портом злетіли перші ракети офіційного святкування. Все місто привітало їх глухими й протяглими криками. Коттара, Тарру, того чи тих, кого любив і втратив Ріє, всіх, мертвих чи злочинних, уже забуто. Старий Ядух має рацію: люди завжди однакові. Але в цьому і є їхня сила, в цьому і є їхня безневинність, і Ріє відчував, що, попри свій біль, у цьому він із ними. В небо тепер без упину били барвисті фонтани феєрверка, і появу кожного зустрічав розкотистий крик, він щоразу міцнів і вже долітав сюди на терасу. Ось тут доктор Ріє і задумав написати цю історію, яка вже завершується; написати для того, щоб не уподібнитися до мовчунів, щоб засвідчити на користь зачумлених, аби принаймні пам’ять залишити про несправедливість і насильство, вчинені над ними, та й просто для того, щоб сказати, чого навчає тебе лиха людина: люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу.

А втім, він розумів, що ця хроніка не може стати історією остаточної перемоги, а може бути тільки свідченням того, що треба було вчинити і що, безперечно, повинні чинити всі люди всупереч страху з його невтомною зброєю, всупереч усім особистим мукам; що повинні чинити всі люди, які через незмогу стати святими і, відмовляючись прийняти лихо, намагаються бути зцілителями.

І справді, дослухаючись до радісних криків, що долинали з центру міста, Ріє згадав, що будь-яка радість — під загрозою. Бо він знав те, чого не відала ця щаслива юрма і про що можна прочитати в книжках:

бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закрутку меблів або в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години в спальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та в паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста.

Переклад А. Перепаді

Аналізуємо прочитане

1. Які зміни відбулися у свідомості громадян під час пошесті?

2. Поясніть позицію лікаря Ріє щодо чуми. Встановіть зв’язок між нею та екзистенціалістськими ідеями. Проілюструйте свої спостереження цитатами з прочитаного уривка.

3. Чому Тарру, який без страху і втоми бореться з чумою, називає себе «зачумленим»? Як ви розумієте це самовизначення?

4. Що означає «святість без Бога», якої Тарру мріє досягнути? Чи можна з огляду на це вважати його «святим»?

5. Порівняйте дві проповіді отця Панлю. Чим були зумовлені трансформації його світогляду? Чому в другій проповіді, на відміну від першої, отець Панлю вживає займенник «ми»? Які власні думки щодо релігії вклав у образ отця Панлю Камю?

6. Знайдіть у романі алегоричні натяки на історичні реалії часів Другої світової війни.

Подискутуємо?

7. Поясніть своє ставлення до висловлювання Рамбера: «...людина здатна на великі подвиги. Але якщо при цьому вона не здатна на великі почуття, її для мене не існує».

8. Як ви тлумачите фінальне речення роману? Чому, на вашу думку, саме цими словами Камю завершує твір? Чи згодні ви з таким пророцтвом?

Філологічний майстер-клас

9. Визначте точки дотику між образами борців із чумою.

Узагальнюємо прочитане

1. Як побудовано сюжет роману? Аргументуйте свою відповідь прикладами із твору, які доводять наявність у ньому історичного та філософського пластів.

2. Чому автор доручає вести оповідь у творі саме лікарю Ріє?

3. Які ідеї уособлюють образи борців у романі? Розкрийте сутність їхнього морального вибору.

4. Чи прагнуть герої Камю пізнати та пояснити світ і, зокрема, чуму? Що для них важливіше: пізнавати або діяти? Чому?

5. Поясніть зміст метафори чуми в романі.

6. Як виявляється у творі притаманна письменникові позиція «трагічного гуманізму»?

7. Які екзистенціалістські ідеї знайшли вияв у романі?

Подискутуємо?

8. Хто переміг у екзистенційному двобої: люди чи чума? Обґрунтуйте свою думку.

9. Кому належать слова: «...люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу»? У якому контексті вони звучать? Чи поділяєте ви такий погляд на людину?

Філологічний майстер-клас

10. У драмі Камю «Калігула», що передувала «Чумі», головний герой — імператор, котрий ступив на шлях тиранії, — заявляв про те, що хоче замінити собою чуму. Порівняйте цю заяву Калігули та образ чуми в романі.

11. Чого, на вашу думку, прагне автор: змалювати обличчя реального Орана чи створити образ пересічного, «типового» міста? Підтвердіть свою думку цитатами.

12. Доведіть, що «Чума» є романом-притчею. Знайдіть модерністські елементи в цьому творі.

Співтворче читання

13. Доберіть заголовки до кожної частини твору так, щоб вони відбивали і життєподібний, і символічний його плани.

14. Уявіть, що пошесть чуми охопила сучасне місто. Якою могла би бути реакція його мешканців?

15. До яких ситуацій та подій історичного життя XX ст. докладається сюжет «Чуми» Камю?

Теми письмових творчих робіт:

1. «...Люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу» (за романом А. Камю «Чума»).

2. Провідні ідеї та постаті роману А. Камю «Чума»: погляд із XXI століття.

3. Зіткнення людини зі світовим абсурдом у романі «Чума» А. Камю.