Художня проза повоєнних десятиліть

Ернест Хемінгуей

(1899-1961)

Е. Хемінгуей американський прозаїк та журналіст, лауреат Нобелівської премії (1954); культова постать для багатьох читачів із різних країн; один із найпопулярніших представників літератури втраченого покоління; письменник, який зробив значний внесок у розвиток модернізму. У його творчості закарбувалася духовна біографія покоління, яке пережило дві світові війни, однак, попри всі потрясіння та розчарування, зберегло вірність гуманістичним цінностям.

Життя Е. Хемінгуея у датах і фактах

21 липня 1899 р. — народився у передмісті Чикаго в родині лікаря. Під час навчання у школі захоплювався спортом та літературною творчістю.

1917 р. — після завершення навчання перебрався до Канзас-Сіті, де влаштувався репортером до газети «Стар». Ця робота стала першою журналістською школою Хемінгуея.

1918 р. — записавшись добровольцем до американського загону Червоного Хреста, від'їхав на італо-австрійський фронт Першої світової війни.

8 липня 1918 р. — був тяжко поранений у ноги. Після численних операцій та тривалого курсу лікування демобілізувався.

1919 р. — повернувшись до США, став репортером канадської газети «Торонто Дейлі Стар»; одночасно почав займатися художньою творчістю. У Чикаго Хемінгуей зблизився з літераторами, які гуртувалися навколо відомого американського автора Ш. Андерсона.

1922 р. — як європейський кореспондент «Торонто Дейлі Стар» приїхав до Парижа. Тут письменник-початківець познайомився із зірками англомовної літератури — Дж. Джойсом, Ґ. Стайн та ін. — й увійшов до європейського літературного середовища.

1923 р. — опублікував свою першу книжку «Три оповідання та десять віршів». Невдовзі Хемінгуей відмовився від журналістської праці заради художньої творчості.

1924 р. — вийшов друком збірник оповідань «у наш час» (малі літери у назві були даниною естетиці авангарду). Він зробив Хемінгуея помітною фігурою літературного світу.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

1925-1935 рр. — період стрімкого творчого злету письменника. Упродовж цього десятиліття побачили світ його романи «Фієста» (друга назва — «І сходить сонце»; 1926) та «Прощавай, зброє!» (1929), збірники оповідань «Чоловіки без жінок» (1927) та «Переможець не отримує нічого» (1933), публіцистичні книжки «Смерть після полудня» (1932) і «Зелене узгір’я Африки» (1935) та ін. Ці твори принесли авторові світову славу.

1931 р. — вийшла на екрани знята за однойменним романом Хемінгуея кінострічка «Прощавай, зброє!», яка мала величезний успіх.

1937 р. — як представник Американської телеграфної агенції вирушив до Іспанії, охопленої громадянською війною. Під вогнем на передовій зняв документальну хроніку «Іспанська земля», що набула широкого резонансу в США. Враження від побаченого в Іспанії лягли в основу хемінгуеївського роману «По кому подзвін» (1940). Тираж роману швидко сягнув мільйонної позначки.

1939 р. — придбав на Кубі садибу Фінка Віхія, що на багато років стала для нього рідною домівкою.

1942-1943 рр. — здійснював рейси на своєму катері «Пілар», збираючи секретну інформацію про німецькі підводні човни.

1944 р. — був відправлений військовим кореспондентом до Європи. Тут Хемінгуей спочатку брав участь у бойових вильотах і бомбардуваннях Німеччини та окупованої Франції, а згодом бився на боці французьких партизанів.

1950 р. — було опубліковано роман «Через річку і до тих дерев».

1952 р. — вийшла друком повість-притча «Старий і море», за яку Хемінгуей отримав Пулітцерівську премію.

1954 р. — письменникові було присуджено Нобелівську премію.

1960 р. — написав книжку спогадів про свої молоді роки в Парижі, що вийшла під назвою «Свято, яке завжди з тобою».

З 1960 р. страждав на глибоку депресію, від якої намагався лікуватися у спеціалізованих клініках.

2 липня 1961 р. — вчинив самогубство.

У творчій лабораторії Е. Хемінгуея

Творчість Е. Хемінгуея глибоко закорінена в американській літературній традиції. До його попередників дослідники відносять насамперед таких американських письменників, як Марк Твен, Г. Мелвілл та Джек Лондон. Хоча значну частину життя Хемінгуей провів за межами США, у багатьох його творах об’єктом критики був так званий «американський спосіб життя». Із американською дійсністю і, зокрема, із притаманним їй культом успіху пов'язана й тема моральних перемог та поразок особистості — одна із ключових у прозі письменника.

У своїх художніх творах Е. Хемінгуей зображав та переосмислював те, що добре знав із власного досвіду. «Правда фактів» була важлива для нього тією мірою, якою вона уможливлювала «правду почуттів». Висвітлюючи внутрішній світ своїх сучасників, Е. Хемінгуей спирався на художні відкриття класиків XIX ст. — Л. Толстого та Ф. Достоєвського, а також на здобутки видатних митців XX ст. — Ш. Андерсона і Дж. Дос Пассоса, Дж. Джойса і Ґ. Стайн.

Вихідним пунктом зрілої художньої творчості Е. Хемінгуея став здобутий ним у Першій світовій війні досвід, що сформував засади його трагічного світовідчуття і визначив напрямок його творчого пошуку в 1920—1930-ті роки. З воєнними враженнями були пов’язані наскрізні мотиви внутрішнього неблагополуччя особистості, розчарування в суспільних ідеалах, хворобливо загостреної насолоди кожною миттєвістю життя, морального двобою з ворожими силами тощо. Поведінка героїв Хемінгуея визначалася орієнтацією на певний моральний кодекс, який забезпечував духовний самозахист особистості та збереження основоположних для неї цінностей (власної гідності, кохання, дружби, людяності) на тлі руйнівних історичних катаклізмів і кризи гуманізму.

Як і багато сучасних йому письменників, Хемінгуей приділяв значну увагу сфері підсвідомого. Однак головний акцент у своїх творах він робив на стиках усвідомлених та неусвідомлених емоційних імпульсів.

Визначальною особливістю художньої прози письменника є «принцип айсберга». Він полягає у створенні «подвійної оптики», завдяки якій підкреслено спрощений у мовному та композиційному плані сюжет збагачується складним підтекстом. Саме в підтексті (підводна частина «айсберга») зосереджується все багатство смислів та емоцій, відбувається тонке нюансування характерів, вибудовується система лейтмотивів, символів, асоціацій тощо. Відтак, залишаючись у межах стислої, сухої, майже документальної оповіді, митець схоплював приховану під поверхнею речей та подій глибинну «правду життя».

Характерні особливості художнього світу Е. Хемінгуея:

• ідейно-тематичний комплекс «втраченого покоління» та пов’язані з ним антивоєнний пафос, настрої недовіри до ідеології, патетики, піднесених слів;

• змалювання екзистенційних «межових» ситуацій, у яких герої проходять через серйозні моральні випробування;

• трагічне переживання скінченності буття: мотив насолоди миттєвістю;

• зображення зовнішньої невлаштованості та внутрішнього спустошення сучасної людини;

• «герой кодексу», який виявляє мужність та стоїцизм перед лицем ворожих сил, бореться з «лихою долею» і при цьому діє «за правилами», спрямованими на збереження внутрішньої шляхетності, честі, гідності, дружби та кохання;

• показ суперечностей між внутрішніми та зовнішніми перемогами (або поразками) особистості; критика «американського способу життя», заснованого на культі зовнішнього успіху: полеміка з традицією літературного «хепі-енду»;

• заміна «опису» — «показом»;

• «принцип айсберга»; прийом монтажу; техніка зображення стиків між свідомими та несвідомими проявами внутрішнього життя особистості; розробка системи лейтмотивів; «спартанська естетика»; «телеграфний стиль».

Скарбничка дрібниць

Під час Першої світової війни поряд із Хемінгуеєм розірвалася міна, унаслідок чого він дістав 227 осколкових поранень. Аби стати на ноги, письменнику довелося витримати 12 операцій. Однак сильнішим за фізичний біль було психічне потрясіння, яке давалося взнаки фактично до самої смерті Хемінгуея.

Упродовж свого життя письменник двічі потрапляв у автомобільну аварію і двічі ставав жертвою авіакатастроф. Кілька разів газети різних країн, спираючись на невірну інформацію, друкували його некрологи.

Хемінгуей-письменник чимало запозичив у Хемінгуея-репортера, а Хемінгуей-репортер завдячував своїм професіоналізмом насамперед роботі в редакції канзаської газети, де 17-річним юнаком пройшов серйозний журналістський вишкіл. Своєрідною абеткою для нього стала розроблена керівництвом пам’ятка, що містила 110 правил роботи репортера. Деякі з них сприймаються як дороговкази на письменницькому шляху Хемінгуея: «Пиши короткими реченнями. Перший абзац має бути короткий. Мова має бути сильною. Стверджуй, а не заперечуй»; «Уникай застарілих жаргонних слів, особливо коли вони стали загальновживаними»; «Уникай прикметників, особливо таких пишних, як „вражаючий", „розкішний", „грандіозний", „величний" тощо».

Голос письменника: із висловлювань Е. Хемінгуея

«Я вважав, що життя загалом і в цілому є трагедією, розв’язку якої визначено наперед».

«Якщо письменник знає те, про що він пише, він може випустити багато з того, що знає, і якщо він пише правдиво, читач відчує все пропущене так сильно, немов автор сказав про це. Велич руху айсберга полягає в тому, що він лише на одну восьму височіє над водою».

«На відміну від решти змагань та сутичок, умови тут такі, що переможець не одержує нічого: ані перепочинку, ані радості, ані слави. І якщо він справді переможе, він не здобуде спокою в душі».

Pro et contra: думки про письменника

«Незмінна привабливість Хемінгуея була пов’язана насамперед із тим, що він до самої смерті залишився романтиком — і у стосунках із жінками, і в літературі, і в житті… Його головною рисою було вміння отримувати насолоду від життя. Я ніколи ще не зустрічав людини з такою аурою сподоби й радості. Він світився щастям, і все довкола відгукувалося на його світло…»

А. І. Лотчпер

«Незадовго перед смертю Хемінгуей був одним із найвідоміших і найпопулярніших письменників у світі».

Дж. Зомпео

«...Хемінгуей — можливо, найбільш американський з-поміж американських письменників XX ст. Як людина і як письменник він був щонайближче споріднений із традиціями американських піонерів, із тими своїми предками, які сокирою прорубали собі шлях крізь праліс, які зі своїми грубо збитими фургонами їхали навпростець безмежною прерією. Вони тяжко працювали, воюючи з дикою природою й ризикуючи на кожному кроці. Від тих піонерів свідомо чи несвідомо Хемінгуей запозичив усе найкраще, усе, що було справжньою, а не офіційною Америкою…»

Д. Затонський

Горизонт сподівань. Що може означати вжитий у назві пропонованої далі повісті сполучник «і» — протиставлення старого рибалки та моря чи, навпаки, їхнє поєднання?