Художня проза повоєнних десятиліть

Кавабата ясунарі

Тисяча журавлів (Уривки)

1

Навіть опинившись на території храму Енґакудзі в КамакурІ, Кікудзі все ще вагався; йти чи не йти на чайну церемонію? Все одно він запізнився.

Влаштовуючи чайну церемонію в павільйоні храмового саду, Тікако Курімото завжди надсилала йому запрошення. Але після батькової смерті він жодною разу гам не був. Кікудзі нехтував ними, бо вважав цс лише формальним виявом пошани до покійного батька.

Однак нього разу в запрошенні була приписка: «Хочу познайомити вас з однією своєю ученицею».

Прочитавши її, Кікудзі мимохіт ь пригадав родиму пляму на тілі Тікако, Одного разу — йому тоді було років вісім чи дев'ять — батько взяв йото з собою до цієї жінки. Ще з передпокою вони побачили Тікако, що сиділа в їдальні розхристана й маленькими ножичками стригла волосся на родимій плямі. Та темно-фіолетова пляма завбільшки з долоню покривала половину лівої груді й доходила до ямочки внизу. На ній, очевидно, росло волосся, ото ного вона й стригла.

— Ой, та вп з хлопцем!

Тікако ніби розгубилась, хотіла мерщій закрити груди, але, певно, збагнула, що поквапність у такій ситуації— погана помічниця. Отож ледь відвернулась і, поволі запнувши вилоги, заклала кімоно за обі1.

Мабуть, її збентежив Кікудзі, а не батько. Те, що батько прийшов, вона мала б знати — про це її сповістила служниця, яка зуст ріла їх па порозі.

Батько не зайшов до їдальні, а присів у суміжній кімнаті — вітальні, де Тікако давала уроки чайної церемонії.

1 Обі декоративний пасок, що надягається на кімоно.

Неуважно поглядаючи на какемоно в токономі1, батько спитав:

—Можна чашку чаю?

—Зараз,— відповіла Тікако, але вставати не поспішала.

Па газеті, розстеленій на її колінах, Кікудзі помітив волоски, точнісінько такі, як на бороді в чоловіків.

Був ясний день, а на ториті гасали пащеки. Біля веранди цвіло персикове дерево.

Присівши біля вогнища, Тікако заходилась готувати чай. Щось її ніби непокоїло.

Л десятьма днями пізніше Кікудзі почув, як мати розповідала батькові, паче неабияку таємницю: мовляв, Тікако не вийшла заміж через родиму пляму па грудях. Мати гадала, шо батько про це нічого не знає. В її очах вбачалося співчуття.

—Атож... Атож... — погоджувався батько, вдаючи здивованого. — А втім, нічого страшного, якбп вона й показала ту пляму женихові... Важливо, щоб він про неї заздалегідь знав... перед одруженням...

—І я так кажу! Але жінка є жінка.. Чи ж вона зізнається, що в неї на грудях родима пляма?

—Що ж тут такого?.. Вона вже не першої молодості...

—Все одно соромно... От якби така пляма була в чоловіка, то вігг міг би іі посміятися... Навіть коли б про неї стало відомо після шлюбу...

—То вона показувала тобі ту пляму?

—Де гам! Таке скажете!

—Тільки розповідала?

—Сьогодні вона приходила давати мені урок, от ми й розговорилися... Щось на неї найшло, й вона зізналась...

Батько мовчав.

—А все-таки, що сказав би чоловік, якбп дізнався про пляму тільки після одруження?..

—Було б неприємно, що ж іще?.. Та, зрештою, в такій таємниці теж є своя принада. Лихо не без добра... А втім, як подумати, то й вада незначна,

—І мені гак здається... Я її заспокоюю, кажу: нічого страшного. А вона заперечує — мовляв, усе-таки погано, пляма на самих грудях...

—Гм...

—Найприкріше, якби дитина вродилась і довелося б годувати її груддю... Чоловік ще як не є, а от із малям був би клопіт.,,

—Молока не було б через ту пляму?

—Та пі, пе в цьому річ... її турбує, що дитина побачить пляму. Мені таке й на думку не спадало... Але, мабуть, таки її правда. З першого дня, як маля почне ссати, як уперше глянс на світ, воно побачить огидну пляму на материних грудях... Де знаття, що це найперше враження не переслідуватиме його все життя?..

—Може, й гак... Але, як на мене, ці побоювання даремні.

—Звісно... Кінепь кінцем дитину можна поїти коров’ячим молоком або найняти мамку.

—Пляма — пе дрібниця, важливо, щоб молоко було.

—Боюсь, шо ні... Я стільки про це наслухалась, шо аж заплакала. Пі, я не змогла б годувати нашого Кікудзі, якби в мене на грудях була родима пляма!

1 Какемоно - традиційний японський живописний або поетичний сувій.

Токонома стінна ніша з під веде пою стелею та полицею.

—Можливо...

Кікудзі справедливо обурився — навіщо батько вдає, ніби нічого не знає! До гою ж і його має за ніщо. Адже Кікудзі теж бачив пляму на грудях Тікако.

А тепер, через якихось двадцять років. Кікудзі не стримав посмішки: певно, батько годі добряче перехвилювався!

Ще довго Кікудзі був під враженням від побаченою й почутого. Йому минуло вже десять років, а він усе не міг забути материних слів і побоювався, що в нього раптом з'явиться бра г або сестра, які ссатимуть груди з огидною плямою.

Кікудзі не лякало, що його брат чи сестра народяться в чужому ломі, лякало тільки ге, що вони взагалі можуть з'явитися на світ. Йому не давала спокою думка, що дитина, вигодувана грудьми з волохатою плямою, матиме щось від нечистої сили.

На щастя, Тікако не народила дитини. Можна здогадуватися, що цього не допустив сам батько. Напевно, історія з малям і родимою плямою, яка так засмутила матір, змусила його відрадити Тікако віл цієї затії. В усякому разі, в Тікако не було дігей ні від батька, ні віл когось іншого після його смерті.

Тікако, мабуть, вирішила випередити події й тому відкрила матері свою таємницю, бо побоювалась, що хлопець все одно вибазікає.

Заміж вона де вийшла. Невже родима пляма визначила її долго?..

А втім, і Кікудзі не міг забути тієї плями. Очевидно, вона мала відіграти якусь роль і в йото житті...

І коші Тікако з нагоди чайної церемонії сповістила, шо хоче познайомити його з однією дівчиною, Кікудзі відразу згадав ту пляму іі подумав: якщо вже Тікако рекомендує дівчину, то в неї, певно, шкіра чиста, як церлииа.

«Цікаво, чи батько часом не глад,и в пальцями цієї плями? А може, іі покусував зубами?..» — І такі химерні думки іноді зринали в голові Кікудзі.

А тепер, коли він проходив храмовим гаєм у горах, що дзвенів пташиним щебетом, ті самі думки обсідали його.

Відколи Кікудзі бачив пляму на її грудях, Тікако дуже змінилася. За якихось два роки після нього вона стала чоловікоподібною, а останнім часом і зовсім перетворилася на безстатеву істоту.

От і сьогодні вона вестиме чайну церемонію з підкресленою гідністю... А в самої груди з родимою плямою, мабуть, уже зів’яли... Кікудзі мало пе засміявся, та в цю мить його наздогнали двоє дівчат.

Даючи їм дорогу, Кікудзі зупинився.

—Скажіть, будь ласка, цією стежкою я дійду до чайного павільйону Курімото-сан? — спитав Кікудзі.

—Гак! — в один голос підтвердили дівчата.

Кікудзі міг обійтися і без розпитів, бо святкові кімоно свідчили, що й дівчата йдуть на чайну церемонію. Кікудзі запитав навмисне, щоб покласти край власним ваганням.

Дівчина, що несла в руці рожеве крепдешинове фуросікі1 з вибитими на ньому білими журавлями, була вродлива.

Повільне читання

І. Перечитайте перше речення повісті. Як воно характери зує нснхо.юі ічиніі стан головного героя? Чим цей стан зумовлений?

1 Фуросікі — кольорова хустка, у якій носять речі.

2.Яким є перший спогад Кікудзі про Гікако? Знайдіть у наведеному вінце епізоді деталі, за допомогою яких автор алегорично передає душевну потворність, «зап ля мова вість* пісї жінки.

3.Які риси характеру Тікако розкриваються у цьому епізоді?

4.Що пов’язувало Гікако з батьком Кікудзі? Які таємниці стосунків дорослих відкрив у дитинстві герой під час візиту до цієї героїні?

5.Чому зустріч із дівчатами остаточно зняла сумніви Кікудзі щодо відвідання чанної церемонії? Розкрийте психологічний та символічний зміст лаконічного опису фуросікі з журавлями.

Подискутуємо?

6.Чому Кікудзі нехтував запрошеннями Тікако на чайну церемонію після смерті батька?

7.Як ви розумієте психологічний підтекст такої питати: «І коли Тікако з нагоди чайної церемонії сповістила, що хоче познайомити його з однією дівчиною, Кікудзі одразу згадав ту пляму й подумав: якщо вже Жкако рекомендує дівчину, то в неї. певно, шкіра чиста, як перлина*?

Філологічний майстер-клас

8.Чому саме родимка перетворюється на стійку асоціацію, пов’язану з образом Тікако?

9.Перечитайте останнє речення розділу. Поясніть його художньо-естетичну функцію.

Сиівтворче читання

10.Спрогпозуйте подальший розвиток полій.

II

Кікудзі підійшов до чайного павільйону саме тоді, коли дівчата перевдягали табі1 й готувалися зайти всередину.

З-за їхніх спіш він глянув у кімнату: досить простора, па вісім татамі-, і повна людей. Жінки сиділи впритул одна біля одної, всі у яскравих кімоно.

Гікако одразу помітила Кікудзі й поспішила йому назустріч. На її обличчі були подив і радість.

—О, такий довгожданий гість! Заход,ьтс, заходьте! Ласкаво просимо! — Вона вка зала на сьодзр поряд із токономою.

Кікудзі зашарівся, відчувши па собі жіночі погляди.

—Тут, здається, самі дами?

—Гак. Були й чоловіки, та вже розійшлися. Тепер ви один будете окрасою нашого товариства,

—Ну, що ви, яка з мене окраса!

—Е пі, Кікудзі-сан, ви цілком гідні бути нею. Не сумнівайтесь.

Кікудзі дав знак рукою, що хотів би зайти через бокові двері.

Дівчина, загортаючи табі в фуросікі з журавлями, ввічливо пропустила Кікудзі вперед.

Кікудзі зайшов у суміжну кімнату. На татамі валялися коробки з-під печива, з-під начиння для чайної церемонії, лежали різні речі. В кутку служниця мила посуд.

Прийшла Гікако й сіла перед Кікудзі.

—То як, подобається? Гарна дівчина?

—Яка? Та, в якої фуросікі з журавлями?

—Фуросікі?.. Не знаю... Я маю па увазі вродливу дівчину, яка щойно стояла в передпокої. Доньку Інамури-сана.

Кікудзі непевно кивнув.

1Табі японські шкарпетки із тканини.

2У Японії площу кімнат вимірюють у татамі. Одне татамі дорівнює 1,5 м1 2.

Сьодзі — розсувні внутрішні перегородки в японському будинку.

—О, ви помітили таку дрібницю, як фуросікі? З вами треба пильнуватися... Я навіть здивувалась — от, думаю, Кікудзі-сап спритний, уже встиг познайомйтися з дівчатами!.. Гадала, що ви прийшли разом.

—Та що ви!

—Якщо ви вже зустрілися на дорозі, значить, так судилося. До речі, п ваш батько був знайомий з І на мурами.

—?іба? , .

- Інамура-сан із багатого купецького Долгу. Колись у Йокогамі вони торгували шовком-сирівцем. Дівчина й галки пе мас... Нічого про наші наміри не знає. Іож можете спокійно за нею стежити.

Тікако говорила голосно, й Кікудзі побоювався, що гості за тонкою фусумою1 можуть почута. Та раптом Тікако нахилилась до нього й прошепотіла па вухо:

—Все було б гаразд, якби пе одна прикрість... Прийшла Оота-сан, та ше и із донькою... - Вона допитливо глянула на Кікудзі. - Не думайте, що я її запросила... Так уже ведеться, що на чайну церемонію може зайти будь-хто. Скажімо, нещодавно тут побували дві групи американських туристів. Го вп вже не серльтеся... Я ж не винна, шо вона довідалась про чайну церемонію і прийшла. Однак про ваші наміри вона, звісно, нічого не знає.

—А я сьогодні й не... — Кікудзі хотів сказати: «А я сьогодні й пе збираюся влаштовувати оглядини», але слова паче застрягли в горлі.

—Нехай їй буде незручно, а не вам. Ви поводьтеся так, наче нічого й пе сталося.

Ця порада роздратувала Кікудзі.

Напевно, любовні стосунки Гікако з його батьком були нетривалі й не .дуже серйозні. До його смерті Гікако часто бувала в їхньому домі, не тільки допомагала влаштовувати чайні церемонії, але й прислужувала па кухні, коли збиралися гості.

Ревнувати до неї батька було б просто смішно - настільки чоловікопо- дібною вона стала останнім часом. Врешті-решт мати, певно, здогадалася, шо батько був добре обізнаний із родимого плямою на грудях Тікако. але на той час буряролстіла мимо, й Тікако, вдаючи, ніби все забулося, стала

материною спільницею.

Та й ставлення Кікудзі до цієї жінки змінилося: він поступово звик, що Т ікако ладна задовольнити будь-яку його примху, й огида непомітно перейшла в легку зневагу.

Можливо, втративши жіночу привабливість і ставши незамінною помічницею в сім'ї Кікудзі, Тікако обрала собі відповідно до своєї вдачі нове заняття.

В усякому разі, завдяки їхній родині Тікако здобула собі сяку-таку славу вчительки чайної церемонії.

Після батькової смерті Кікудзі навіть трохи жалів її: хтозна, можливо, цей короткочасний любовний зв’язок із батьком був першим і останнім у її житті.

Мати не виявляла до Тікако особливої ворожості. А пояснювалось це тпм, що на той час її турбувала О о та-сан.

Коли номер чоловік лані Ооіи, батьків приятель по чайній церемонії, батько взяв на себе розпродаж чайного начиння небіжчика і зблизився з удовою.

1 Фусума — розсувні двері у вигляді обклеєної папером дерев’яної рами, що вн- користовуются для поділу великої японської кімнат на окремі частини.

Тікако негайно сповістила про це матір Кікудзі.

Відтоді Тікако стала її ревною спільницею. Аж надто ревною. Вона висліджувала батька, не раз заявлялася в дім пані Ооти з докорами й погрозами. Здавалося, в її грудях прокинулась давно приспана ревність.

Мати, сором’язна й несмілива жінка, зовсім розгубилася від такого діяльного втручання у свої справи й жила в постійному страху перед можливим скандалом..

Тікако навіть при Кікудзі ганила пані Ооту. А коли мати висловила своє невдоволення ним, Тікако заявила, іпо Кікудзі воно пс завадить.

—А оце нещодавно, коли я їй вичитувала, її мала, виявляється, сиділа за стіною і підслуховувала... Я обурююсь, і раптом чую — за стіною хтось схлипує...

—Донька?.. — мати насупилась.

—Лтож! їй років зо дванадцять, певно. Ні, таки в тої Ооти-сап не всі вдома. Я гадала, вона висварить малу. Гак ні, пішла до сусідньої кімнати, повернулася з донькою, обняла її й посадила собі на коліна. Й уявляєте, обидві артистки, старе й мале, взялися лити перед! мною сльози.

—Бідолашна дитина...

—До речі, через неї можна вплинути на Ооту-сан... Бо вона про матір геть усе знає. Гарненька дівчина, круглолиця. — Перевівши погляд на Кікудзі, Тікако додала: — Л наш Кікудзі теж міг би сказати батькові кілька слів...

—Не розпускайте так свого язпка! Він у вас повен отрути! — дорікнула мати.

—А ви собі тільки шкодите, бо тримаєте отруту в собі. Ви б краще її виплюнули... Гляньте, як ви змарніли, а вона все гладшає та гладшає, їй справді десятої клепки бракує — думає, її пожаліють, якщо на людях заплаче... А знаєте, у вітальні, де вона приймає вашою чоловіка, на видноті красується фото покійного господаря! Як це ваш благовірний терпить!

І от тепер, після батькової смерті, та жінка, яку Тікако лаяла на всі заставки, з’явилася на чайну церемонію, та ще й не сама, а з донькою.

Кікудзі здригнувся, паче хтось обдав його холодною водою.

Навіть якщо повірити Тікако — мовляв, Оота-сан прийшла сьогодні без запросин, — то все одно не виключено, що після батькової смерті вони знайшли спільну мову. Напевно, Оота-сан водить свою доньку на уроки чайної церемонії в павільйоні Тікако... Ці здогади були для Кікудзі цілковитою несподіванкою.

—Якщо вам неприємно, я можу спровадити Ооту-сан... — сказала Тікако, заглядаючи Кікудзі в очі.

—Мені байдуже. Та якщо вона сама здогадається піти, тим краще.

—Якби вона була така догадлива, то Вашим батькові й матері не довелося б зазнати стільки прикрощів.

—Кажете, вона прийшла з донькою?

Кікудзі ще жодного разу не бачив доньки Оота-сан.

«Прикро, що знайомство з дівчиною з журавлями має відбутися на очах Оота-сан... А ще гірше вперше зустрітися тут із її донькою», — подумав Кікудзі.

Надокучливий голос Тікако дратував, отож Кікудзі підвівся.

—В усякому разі, Оота-сан уже знає, що я тут. Не буду ж я тікати.

Він розсунув сьодзі поряд із токономою й, зайшовши до кімнати для чайної церемонії, сів на почесному місці. Тікако поспішила за ним.

—Знайомтеся, Мітані-сан. Син покійного Мітані-сана, — офіційно відрекомендувала вона Кікудзі.

Кікудзі ще раз уклонився, потім підвів голову і побачив жінок.

Мабуть, він трохи збентежився, бо спочатку в його очах замерехтіли тільки яскраві кімоно, обличчя розпливалися.

Та коли Кікудзі опам’ятався, то побачив просто перед собою пані Ооту.

—О! — вигукнула вона. В її голосі вчувалася неприхована радість, яку, певно, помітили й присутні. — Ми так давно не бачилися! Пробачте, що я так довго не давала про себе знати.

Вона легенько смикнула доньку за рукав — мовляв, скоріше привітайся! Дівчина, мабуть, розгубилася, бо почервоніла й опустила очі.

Кікудзі здивувався: в поведінці пані Ооти не було й крихти ворожості чи недоброзичливості. Здавалося, її переповнює радість. Видно, несподівана зустріч з Кікудзі її надзвичайно втішила, і її не обходило, що подумає про неї жіноче товариство.

Її донька сиділа мовчки, втупивши очі в підлогу.

Схаменувшись, пані Оота зашарілася, але не спускала лагідного, промовистого погляду з Кікудзі.

—Ви теж захоплюєтесь чайною церемонією?

—Ні, я в ній нічогісінько не тямлю.

—Невже? А я думала, у вас озветься батькова кров... — Мабуть, на пані Ооту наринули спогади, бо очі в неї зволожніли.

Кікудзі бачив її востаннє на батьковому похороні.

За ці чотири роки пані Оота майже не змінилася.

Та сама біла довга шия, що не натякала на округлі плечі, та ж, як на її вік, надто молода постать. Колись і її рот, і ніс здавалися Кікудзі малими порівняно з очима. А тепер, уважно придивившись, він помітив, що ніс гарний, правильної форми, а губи іноді, коли пані Оота говорила, ледь-ледь випиналися вперед.

Донька, вочевидь, успадкувала від матері довгу шию і круглі плечі. Зате рот у неї був більший, ніж у матері, й міцно стуленим. Це здалося Кікудзі дивним.

В очах, чорніших за материні, проглядав смуток.

Кинувши погляд на зотлілі вуглини у вогнищі, Тікако сказала:

—Інамура-сан, ви не могли б почастувати чаєм Мітані-сана? Здається, ваша черга ще не пройшла.

—Будь ласка.

Дівчина, з журавлями на фуросікі підвелася.

Кікудзі помітив, що вона сиділа біля пані Ооти. Однак, побачивши ту з донькою, він уже не наважувався глянути на цю дівчину.

Звелівши доньці Інамури подати чай, Тікако, мабуть, хотіла звернути на неї увагу Кікудзі.

Зупинившись перед чайником, дівчина обернулася до Тікако.

— А в якій чашці?

—Справді... — завагалася Тікако. Може, в якій орібе? Мені подарував її покійний Мітані-сан. Це його улюблена чашка.

Кікудзі добре пам'ятав чашку, яка зараз стояла перед дівчиною. Справді, батько нею завжди користувався. А перейшла вона до нього від удови Ооти.

Бідолашна пані Оота! Чи могла вона сподіватися, що чашка її покійного чоловіка перекочує від батька Кікудзі до... Тікако?

Кікудзі вразила бездушність Тікако.

Зрештою, і пані Оота не відзначалася особливою тактовністю.

На тлі заплутаного, невиразного минулого двох літніх жінок донька Інамури, що зосереджено готувала чай, видалася Кікудзі напрочуд гарною.

Дівчина з журавлями на фуросікі й не здогадувалася, що Тікако вирішила показати її Кікудзі.

Спокійно, без зайвої сором’язливості вона приготувала чай і піднесла його Кікудзі.

Випивши чай, Кікудзі глянув на чашку. Це була чорна орібе: на одному боці, в білій поливі, був нанесений чорний візерунок — паростки папороті.

—Ви, мабуть, пам’ятаєте її? — запитала Тікако.

—Начебто... — непевно відповів Кікудзі, опускаючи чашку.

—Пагінці папороті викликають у пам’яті гірську місцевість, правда? Ця чашка особливо годиться для ранньої весни. Ваш батько пив із неї саме в таку пору... Тепер вона, звичайно, трохи не по сезону, але для вас, Кікудзі-сан...

—Та що ви!.. Для такої чашки нічого не значить, що нею користувався мій батько... В неї така багата історія! Її, мабуть, передавали з покоління в покоління від самого Рікю з епохи Момояма. Протягом кількох сотень років не один знавець чайної церемонії дбайливо зберігав її для нащадків, — сказав Кікудзі, намагаючись забути, як людські долі переплелися навколо цієї чашки.

Чашка від пана Ооти перейшла до його вдови, від неї — до батька Кікудзі, а від батька — до Тікако. З них двоє — чоловіки — померли, а жінки тут, на чайній церемонії. Вже цього досить, щоб визнати долю чашки незвичайною.

Цю чашку брали руки пані Ооти та її доньки, Тікако й доньки Інамури, та й інших дівчат; її країв торкалися їхні губи.

—Я б теж хотіла випити з цієї чашки. Останнього разу я пила з іншої, — раптом сказала пані Оота.

Кікудзі її слова знову неприємно вразили: що з нею — з глузду з’їхала чи зовсім сорому позбулася?

На її доньку, що не сміла підвести очей, шкода було й дивитися.

Інамура приготувала чай і для пані Ооти. Всі дивилися на дівчину. Вона, певно, не здогадувалася, які пристрасті вирують навколо чашки. Завченими рухами виконувала чайний обряд.

Робила все щиро, без жодної манірності. Від її стрункої постаті віяло благородством.

На сьодзі позад дівчини падала тінь від молодого листя, а її яскраве кімоно немов світилося м’яким відбитим сяйвом. Волосся теж ніби промінилося.

Як для чайної церемонії в кімнаті було надто видно, зате світло підкреслювало вроду дівчини. Її шовкова серветка, червона як полум’я, вражала не так м’якістю, як свіжістю. Здавалося, у руках дівчини розпускається червона квітка.

Кікудзі уявлялося, ніби навколо дівчини от-от закружляють невеличкі білі журавлики.

Пані Оота взяла орібе до рук.

—Зелений чай у чорній чашці — яка це краса! Мимоволі спливають у пам’яті зелені весняні бруньки... — сказала вона. А про те, що ця чашка належала її чоловікові, не прохопилася й словом.

Потім почався традиційний огляд чайного начиння. Дівчата не дуже на цьому розумілися, а тому слухали дещо з пояснень Тікако.

Глечик і бамбуковий черпачок теж належали батькові Кікудзі, але Гікако про це не згадала, Кікудзі промовчав і собі.

Поки Кікудзі сидів і дивився, як розходяться дівчата, до нього підійшла пані Оота.

«Пробачте мою недавню нечемність! Ви не сердитесь на мене?.. Коли я вас побачила, на мене наринули спогади…»

«Умгу…»

«Як ви змужніли!» — З її очей, здавалось, от-от бризнуть сльози. — «Так-так… От і ваша мати… Я навіть вирішила піти на похорон, та не посміла…»

Кікудзі скривився.

«Спочатку батько… а за ним і мати… Ви, мабуть, дуже самотні…»

«Атож…»

«Ще не збираєтесь додому?»

«Побуду ще трохи…»

«Я б так хотіла коли-небудь поговорити з вами…»

Із сусідньої кімнати гукнула Тікако:

«Кікудзі-сане!»

Пані Оота неохоче підвелася. У саду на неї чекала донька.

Вони вклонилися на прощання й пішли. В її очах доньки було благання.

У суміжній кімнаті Тікако з кількома найулюбленішими ученицями і її служницею наводила лад.

«Що вам казала Оота-сан?»

«Нічого особливого…»

«Остерігайтеся цієї особи. В неї слова ласкаві, та думки лукаві…»

«А проте у вас вона ніби частий гість? Відколи ж?» — вколов Кікудзі.

На Кікудзі ніби війнуло отруйними випарами, і він швидко вийшов.

Тікако подалася за ним.

«То як? Гарна дівчина?»

«Гарна… Та вона б сподобалася мені ще більше, якби я зустрівся з нею десь-інде, де не було б ні вас, ні пані Ооти, де не витав би дух мого батька.»

«І вас турбують такі дрібниці? Оота-сан не має до неї жодного відношення.»

«Можливо… Але мені незручно перед дівчиною.»

«Чому?.. Якщо Оота-сан вам дошкулила, то я, звичайно, прошу пробачення… Хоч я її й не запрошувала… Тож можете бути певні, що донька Інамури не має нічого спільного з Оотою-сан.»

«А тепер бувайте…»

Кікудзі підвівся. Якби він не урвав розмови, то Тікако, мабуть, не так скоро відчепилася б від нього.

Лишившись на самоті, Кікудзі помітив, що дика азалія на схилі гори вбралася в пуп'янки. Він глибоко вдихнув повітря.

Кікудзі сердився на себе за те, що спокусився на лист Гікако. Зате дівчина з журавлями на фуросікі не йшла з думок.

Зустріч із двома батьковими коханками не справила гнітючого враження, певно, тому, що Кікудзі побачив доньку Інамури.

Однак, згадавши, що ці жінки живуть собі й балакають про покійних батьків, Кікудзі відчув, як у ньому зростає гнів. Перед очима спливла огидна родима пляма на грудях Тікако.

Знявши шапку, Кікудзі поволі простував назустріч вечірньому вітру, що хвилями пробігав по молодому листю.

Ще здалеку він помітив, що в тіні храмових воріт стоїть пані Оота.

Кікудзі озирнувся, гарячково думаючи, як би її обминути. Якщо видряпатися на будь-який пагорб обабіч дороги, то, напевно, можна було б вибратися з території храму, не проходячи через ворота…

Однак Кікудзі пішов прямо. Обличчя його напружилось.

Вдова поспішила йому назустріч. Її щоки паленіли.

«Я вас чекала, хотіла ще раз побачити… Може, і не зухвало, але… я не могла інакше… Хтозна, коли ми ще зустрінемося.»

«А де ж ваша донька?»

«Фуміко пішла з подругою…»

«А вона знає, що її мати чекає на мене?» — спитав Кікудзі.

«Знає,» — глянула йому прямо у вічі пані Оота.

«Мабуть, їй неприємно… Вона ніби й не сподівалася побачити мене на чайній церемонії. Мені аж стало жаль її…»

Кікудзі підбирав слова так, щоб вони були й одвертими, й не дуже різкими.

Пані Оота щиро визнала:

«Так, їй було тяжко зустрітися з вами.»

«Певно, тому, що вона настраждалася через мого батька.»

Кікудзі хотів додати: «Так само, як і я через вас», — але стримався.

«Та що ви! Ваш батько завжди був лагідний до неї… Я хотіла б коли-небудь докладно розповісти вам про це… Щоправда, спочатку Фуміко цуралася його, хоч як батько намагався прихилити її до себе. Та от наприкінці війни, коли почастішали повітряні нальоти, її ставлення до батька раптом перемінилось. Не знаю, що з нею сталося, але несподівано вона почала піклуватися про нього… Роздобувала для нього і курятину, і свіжу рибу. А куди тільки не ходила по рис! Уявляєте, яка вона була відчайдушна, адже тоді людину на кожному кроці підстерігала смерть… Ваш батько не міг надивуватися, чому це вона раптом стала такою доброю. Та і я дивувалась тій переміні… Вкрай зворушена, я тільки дивилася на доньку й відчувала докори сумління…»

Аж тепер Кікудзі збагнув, що в ті важкі часи благодійницею їхнього дому була Фуміко. Невже подарунки, які іноді несподівано приносив батько, роздобувала саме вона?

«Я й сама до пуття не збагну, чому Фуміко так різко перемінилася. Може, тому, що всім нам тоді загрожувала небезпека. А може, вона мене жаліла, тому так ревно доглядала вашого батька.»

Очевидно, Фуміко бачила, як серед воєнних злигоднів її мати чіпляється за свою любов до батька Кікудзі. Без сумніву, вона багато пережила, якщо зуміла відійти від минулого, забути свого покійного батька і перейнятися теперішньою материною долею.

«Ви помітили перстень на руці Фуміко?»

«Ні.»

«То подарунок вашого батька. Він нерідко йшов від нас додому й під час повітряної тривоги. Тоді Фуміко завжди його проводжала, і ніхто не міг її відрадити. Бо, мовляв, дорогою все може трапитися… Та одного разу вона не повернулася того ж вечора. Добре, думаю собі, якщо у вас заночувала… А раптом обоє загинули?.. Вранці вона прийшла, розповіла, що провела батька аж до воріт, а на зворотному шляху пересиділа ніч у якомусь бомбосховищі. Коли наступного разу ваш батько навідався до нас, то щиро подякував Фуміко й подарував на згадку про той випадок перстень… Їй, певно, було незручно вам його показувати.»

Кікудзі слухав, а в душі наростала неприязнь до пані Ооти. Невже вона хоче викликати співчуття до себе?

А проте ненависті й ворожості до неї Кікудзі не відчув. У ній була якась теплота, що відганяла геть його настороженість.

А чи не клопоталася Фуміко про батька Кікудзі тому, що переживала за свою матір?

Кікудзі здалося, що, розповідаючи про доньку, пані Ооти насправді розповідає про власну любов.

Очевидно, їй кортіло вилити комусь душу. Вона наче забула, що перед нею не її коханець, а його син. В її очах було стільки любові, що можна було подумати, ніби вона розмовляє не з Кікудзі, а з покійним батьком.

Ворожість, яку Кікудзі разом із матір’ю відчував до пані Ооти, не те щоб зовсім зникла, а якось зблякла. Іноді йому навіть здавалося, ніби вона його любила, бо ж він і батько — одне й те саме… З голови не виходила спокуслива думка, що він давно знає цю жінку.

Аж тепер Кікудзі збагнув, чому батько так швидко порвав стосунки з Тікако, а пані Ооту не залишив до самої смерті. «Напевне, Тікако й досі знущається зі своєї суперниці», — подумав Кікудзі. В ньому раптом прокинулася жорстокість — йому захотілося дошкулити пані Ооті якомога болючіше.

«А ви ніби досить частенько буваєте на чайних церемоніях у Курімото-сан? Як це розуміти? Вона ж вам стільки попсувала крові…»

«Правда ваша… Я одержала від неї листа, коли ваш батько помер… А мені тоді було так важко, так сумно…» — Пані Оота опустила голову.

«А донька завжди ходить із вами?»

«Ні, не завжди. Іноді.»

Вони перетнули залізничну колію, проминули станцію Північна Камакура й рушили до гори, що височіла навпроти храму Енгакудзі. <...>

Переклад І. Дзюба

Аналізуємо прочитане

1. Зіставте опис чайного павільйону та суміжної кімнати. Які деталі акцентують контраст між цими двома приміщеннями? На що він указує?

2. Знайдіть сцену, в якій Тікако та Кікудзі обмінюються першими репліками щодо доньки Інамури-сан. Чого і чому в зовнішності дівчини не помітила вчителька чайної церемонії?

3. Яке враження справили на героя Ооти-сан та її донька? Як вони поводилися в перші хвилини зустрічі з молодим Кікудзі? Підтвердіть свою відповідь цитатами.

4. Знайдіть перші репліки Ооти-сан та Кікудзі, які стосуються чайної церемонії. Як вони характеризують обох героїв?

5. Як пов’язана орібе з центральними дійовими особами чайної церемонії? Опишіть орібе. Яку історію має ця чашка?

6. Як поводилися Оота-сан, її донька, Тікако та донька Інамури-сан під час чайної церемонії? Наведіть відповідні цитати.

1. Подискутуємо?

7. Чому Тікако запропонувала Кікудзі пити чай саме з орібе його батька?

Філологічний майстер-клас

8. Що надає образові дівчини з фуросікі поетичності та внутрішньої гармонії? Проілюструйте свою відповідь цитатами.

Узагальнюємо прочитане

1. У чому полягала складність психологічних стосунків між Оотою-сан, її донькою, батьками Кікудзі та Тікако? Як із цими стосунками пов’язаний головний герой повісті?

2. Як розробляються у прочитаних вами уривках мотиви брехні, провини, зради та пам’яті про померлих?

3. Якого значення набуває у творі чайна церемонія? Як із нею співвідносяться різні персонажі?

4. Розкрийте символічний зміст образу орібе.

5. Чим відрізняється дівчина з фуросікі від жінок, із якими Кікудзі стикається на чайній церемонії? Які складові ідеалу краси втілено в образі цієї дівчини? Подискутуємо?

6. Чи були стосунки Ооти-сан та батька Кікудзі справжнім коханням? Що додає до розуміння цих стосунків поведінка Фуміко під час війни?

Філологічний майстер-клас

7. Як побудовано сюжет у прочитаних вами розділах?

8. Визначте головні художні деталі, з допомогою яких автор створює образи своїх героїв. Розшифруйте їхнє символічне значення.

9. Знайдіть у наведених вище уривках весняні образи та мотиви. Які переживання героїв вони передають?

10. Виявіть спільні риси між повістю «Тисяча журавлів» та жанром хоку. Співтворче читання

11. Як, на вашу думку, складатимуться подальші стосунки між Кікудзі та дівчиною з фуросікі?

Теми письмових творчих робіт:

1. Вічні цінності японської культури в повісті Кавабати Ясунарі «Тисяча журавлів».

2. Грані кохання в повісті Кавабати Ясунарі «Тисяча журавлів».

3. Пошук гармонії в повісті Кавабати Ясунарі «Тисяча журавлів».