Сторінками світової драматургії межі ХІХ-ХХ століть

Джордж Бернард Шоу

(1856–1950)

Дж. Б. Шоу — англійський драматург ірландського походження, один із винахідників «драми ідей», що оформилася в окремий напрям західного театру XX ст., автор численних театрознавчих та літературно-критичних статей. Шоу вважається найбільшою від часів Шекспіра постаттю англійської сцени та видатним реформатором європейської драматургії. За внесок у розвиток культури письменника було відзначено найвищою нагородою — Нобелівською премією.

Життя Дж. Б. Шоу у датах і фактах

26 липня 1856 р. — народився в Дубліні в родині комерсанта.

1867–1871 рр. — навчався у протестантській, католицькій і знов у протестантській школах. Після цього рік служив спочатку клерком, а потім касиром в агентстві нерухомості.

1872 р. — родина Шоу розпалася: мати разом із двома дочками та вчителем музики Джорджем Ванделером Лі перебралася до Лондона, а Бернард залишився з батьком. Чотири роки потому він також переїхав до Лондона, де якийсь час працював у телефонній компанії Едісона та в музичній газеті Дж. В. Лі «Хорнет» («Шершень»).

Упродовж 1879–1883 рр. написав п’ять романів, які, однак, було опубліковано значно пізніше.

1884 р. — захопившись ідеями «Капіталу» К. Маркса, вступив до соціалістичного Фабіанського товариства. Наступні вісім років Шоу інтенсивно співпрацював із газетами — спершу як музичний, а згодом і як театральний критик.

1891 р. — написав книжку «Квінтесенція ібсенізму», у якій проаналізував новації норвезького митця і виклав власні погляди на драматургічну творчість.

1892 р. — у лондонському «Незалежному театрі» відбулася прем’єра першої п’єси Шоу «Будинки вдівця», яка викликала обурення публіки. Ця драма започаткувала цикл «Неприємні п’єси», до котрого також увійшли твори «Серцеїд» (1893) та «Професія місіс Уоррен» (1894).

1894–1896 рр. — працював над циклом «Приємні п’єси», що об’єднав драми «Зброя і людина» (1894), «Кандида» (1894), «Обранець долі» (1895), «Поживемо — побачимо» (1895–1896).

1897 р. — після вдалої постановки п’єси «Учень диявола» у Нью-Йорку залишив журналістику.

1898 р. — узяв шлюб зі своєю секретаркою Шарлоттою Пейн-Таузенд. Того ж року надрукував збірку «П’єси приємні та неприємні».

1902 р. — створив драму «Людина та надлюдина», яка принесла йому славу одного з найвидатніших митців зламу століть.

1913 р. — з-під пера Шоу вийшла п’єса «Пігмаліон», що здобула світове визнання.

У роки Першої світової війни письменник привернув до себе увагу їдким памфлетом «Війна з погляду здорового глузду», який спровокував зливу звинувачень, та п’єсою «Дім, де розбиваються серця» (1916), що вважається однією з найкращих у його доробку.

1917 р. — як переконаний соціаліст рішуче виступив на підтримку більшовицької революції в Росії.

1921–1923 рр. — опубліковано та включено до театральних репертуарів п’єси «Назад до Мафусаїла» та «Свята Іоанна».

1925 р. — Б. Шоу присуджено Нобелівську премію, грошову частину якої він передав Англо-шведській літературній спілці.

У 1930-ті рр. разом із дружиною подорожував різними країнами світу, активно виступаючи перед аудиторією та на радіо.

2 листопада 1950 р. — письменник помер.

У творчій лабораторії Б. Шоу

Світоглядні та естетичні засади творчості Б. Шоу склалися під впливом філософських та мистецьких ідей, поширених у європейському культурному полі на межі XIX—XX ст.

Філософом «номер один» для Шоу був К. Маркс. Його вчення лягло в основу системи соціалістичних поглядів письменника, що визначила не лише його політичну позицію, а й засади критики капіталістичного суспільства у його творах. Ця критика була спрямована на безкомпромісне розвінчання буржуазної ідеології, викриття суспільно-економічної зумовленості моральних переступів та соціальної несправедливості, прихованої за респектабельним фасадом капіталістичного ладу.

У спадщині іншого німецького мислителя, Ф. Ніцше, англійського драматурга особливо приваблювала концепція «надлюдини» (безпосереднє посилання на неї міститься, зокрема, в назві п’єси «Людина та надлюдина»). За всіх розбіжностей філософські системи Маркса та Ніцше мали одну принципово важливу для Шоу точку дотику — протест проти буржуазної цивілізації, який переростав у заклик до негайного перетворення суспільства та людини.

У своєму естетичному становленні письменник також віддав данину «епохальному» захопленню творчістю німецького композитора Р. Вагнера. Однак першочергове значення для Шоу мала драматургія Ібсена, яку він сприйняв як стартовий майданчик для власних шукань. У своїй програмній праці «Квінтесенція ібсенізму» він розглядав норвезького автора не лише як найвидатнішого реформатора драми межі XIX—XX ст., а й як соціального революціонера, котрий заклав нові суспільно-етичні принципи та уявлення. Спираючись на досвід попередника, Шоу розробив концептуальні основи «театру ідей», що втілився у жанрі п'єси-дискусії».

Її основним призначенням було порушення і полемічне обговорення на коні найгостріших соціальних, моральних та психологічних питань, які збурювали суспільну думку. Таким чином, у творчості Шоу формувалися підвалини інтелектуальної драми, яка стала одним із найважливіших надбань театру XX ст.

Характерні особливості драматургії Дж. Б. Шоу:

• зображення поєдинку рівноправних ідей, у ході якого виникають нові думки та проявляються людські якості (типова риса драми-дискусії);

• широке використання парадоксу» (починаючи від побудови драматичної колізії і завершуючи мовленням персонажів). За допомогою цього прийому Шоу подає звичні явища у незвичному світлі та руйнує стереотипи масової свідомості;

• змалювання персонажів як носіїв певної ідеї, позбавлених психологічної об'ємності;

• акцентування раптових змін внутрішнього стану та суспільного становища героїв, різких переходів героїчного, трагічного чи піднесено-патетичного у знижено-комічний план — і навпаки;

• відкриті фінали», що вказують на перспективу подальшого обговорення дискусійних питань, порушених на сцені;

• розгорнуті ремарки, розлогі авторські передмови або післямови до творів;

• поєднання різноманітних стилів мовлення (зокрема урочистого, розмовного, жаргонного тощо).

Скарбничка дрібниць

До п'єси «Людина та надлюдина», у якій розгортається напружена філософська дискусія, Шоу згодом дописав своєрідний додаток, що мав назву «Кишеньковий словник революціонера». Це — зібрання парадоксальних афоризмів, які передусім викривають злочинну сутність капіталістичної системи, але воднораз містять і мудрі думки загальнолюдського значення. Ось кілька показових цитат:

«Не витрачайте часу на соціальні питання. Проблеми бідних — у бідності. Проблеми багатих — у їхній непотрібності».

«Якщо ти почнеш жертвувати собою заради тих, кого любиш, закінчиш тим, що зненавидиш тих, заради кого пожертвував собою».

«Існує одне золоте правило: золотих правил не існує».

У своїх п'єсах Б. Шоу нерідко творчо використовував запозичені сюжети. Так, його знаменита комедія «Пігмаліон» спирається на античний міф про скульптора, котрий закохався у власноруч створену ним прекрасну жіночу статую. Почувши його молитви, богиня любові та краси Афродіта перетворила статую на живу жінку — Галатею, з якою митець і одружився. Цьому сюжету Шоу надав підкреслено сучасного звучання, вдихнувши в нього нове життя. Величезний успіх його «Пігмаліона» став іще більшим після того, як американський композитор Фредерік Лоу 1956 р. написав за мотивами п’єси мюзикл «Моя прекрасна леді», а той 1964 р. ліг в основу однойменної кінострічки.

Голос письменника: із висловлювань Дж. Б. Шоу

«Коли ви читаєте біографію, пам'ятайте, що правда ніколи не годиться для публікації».

«Я спеціаліст із аморальних та єретичних п’єс. Репутацію мені створила моя наполеглива боротьба, яка мала на меті змусити публіку переглянути власну мораль…»

«Театр не може давати насолоду. Він зраджує своє призначення, якщо не змушує вас шаленіти».

Pro et contra: думки про письменника

«Йому подобалося шокувати аудиторію, заганяти читачів у глухий кут, збивати їх із пантелику, надто ж коли йому здавалося, що таким чином він змусить їх думати».

Е. Х’юз

«Критичні статті Шоу нагадували його промови, а ті, написані згодом драматичні твори, дуже прості, відверті та зрозумілі. Його характерними рисами були ясність та щирість. Жодної афектації, жодної штучності чи силуваності, справді цілісна людина, яка хоче переконати, а не вмовити вас. Цілком логічні аргументи, осяяні зблисками сардонічної іронії, що йде від голови, а не від серця…»

Ф. Харріс

«Попри те, що в особистому спілкуванні Шоу — одна з найдобріших душ у світі, він частенько й справді писав, аби зачепити людину. Робив він це, однак, не через ненависть до когось конкретно (для нього йому навряд чи стало б наснаги та тваринної сили), а передусім тому, що він дійсно ненавидить, і ненавидить смертельно, певні ідеї».

Е.К. Честертон

«Горизонт сподівань». При читанні поданого далі уривка зверніть увагу на те, як виникає зав’язка «п’єси-дискусії». Які погляди на центральну ідею твору окреслюються у цьому фрагменті?