Художня проза повоєнних десятиліть

Габріель Ґарсіа Маркес

(нар. 1928 р.)

1. Ґарсіа Маркес — колумбійський письменник та публіцист, лауреат Нобелівської премії, один із найяскравіших представників «магічного реалізму», творець вигаданої місцевості Макондо, яка стала знаменитою літературною моделлю Латинської Америки. У творах цього письменника закарбувався дух латиноамериканської культури, пов’язаний з її особливою історією, самобутньою картиною світу та специфічним переживанням «поезії буднів».

Життя Г. Ґарсіа Маркеса у датах і фактах

6 березня 1928 р. — народився у провінційному селищі Аракатака (прикарибська зона Колумбії) у родині телеграфіста. До восьми років виховувався в домі діда, де долучився до скарбів національної фольклорної традиції. Навчався в єзуїтській школі та національному коледжі. Ще у шкільні роки почав писати вірші.

1947 р. — вступив на юридичний факультет Національного університету в Боготі.

1948 р. — через початок «віоленсії» (період кривавих громадянських сутичок у Колумбії) університет було закрито, а Ґарсіа Маркес переїхав до міста Картахени-де-лас-Індіас, де отримав змогу продовжити навчання. Там майбутній письменник зблизився з літературним середовищем і розпочав репортерську діяльність, через яку згодом покинув університет. Свої газетні статті він підписував псевдонімом «Септимус».

1952 р. — побачив світ нарис «Ла-Сьєрпе», присвячений народним повір'ям та легендам.

1954 р. — повернувся до Боготи, де продовжив працювати журналістом у газеті «Ель Еспектадор». Саме тоді в письменника формуються ліві політичні переконання, які згодом знайдуть свій вияв у дружбі з Фіделем Кастро, а також у щирій підтримці Кубинської революції та повстання в Нікарагуа.

1955 р. — було опубліковано повість «Опале листя». Того ж року Маркес став кореспондентом газети «Ель Еспектадор» у Європі. Перебуваючи у службових відрядженнях, відвідав різні країни, зокрема Італію, Польщу, США та ін.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

1957 р. — як репортер здійснив подорож до СРСР, де взяв участь у московському фестивалі молоді та студентів. Свої враження від знайомства із країною письменник виклав у есе «СРСР: 22 400 000 квадратних кілометрів без реклами кока-коли».

1958 р. — створив повість «Полковникові ніхто не пише».

1961 р. — повернувся до Латинської Америки, а також завершив роман «Лиха година».

1962 р. — вийшов друком збірник оповідань «Дивовижна та сумна історія наївної Ерендіри і її жорстокої бабці».

1967 р. — побачив світ роман «Сто років самотності», який здобув Ґарсіа Маркесові світову славу.

1975 р. — опублікував роман «Осінь Патріарха», після чого на знак протесту проти встановлення в Чилі диктаторського режиму Піночета публічно склав обітницю «художнього мовчання». Її письменник дотримувався до 1981 р. Упродовж цього періоду він обмежував свою публічну діяльність політичною журналістикою, за якою виразно проглядалися його «ліві» переконання.

1981 р. — видав роман «Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь».

1982 р. — був нагороджений Нобелівською премією.

1985 р. — написав роман «Кохання під часів чуми».

1992 р. — з’явився збірник «Дванадцять мандрівних оповідань».

2002 р. — було надруковано першу книгу із запланованої автобіографічної трилогії — «Жити, щоб розповісти про життя».

У творчій лабораторії Г. Гарсіа Маркеса

Свій літературний шлях Г. Гарсіа Маркес розпочав з віршів, створених під впливом колумбійських поетів з групи «Камінь та небо». У подальшому художньому становленні письменника визначальну роль відіграло знайомство із творами західних модерністів», передусім Ф. Кафки та В. Фолкнера, а також Е. Хемінгуея, В. Вулф та Л. Камю. Утім, сам Маркес вважав, що ключ до його письменницької манери слід шукати в тих розповідях, які він у дитинстві чув від дідуся та бабусі, оскільки вони містили зародок «магічного реалізму» його прози.

У повісті Ґарсіа Маркеса «Опале листя» вперше на передній план вийшла тема самотності, а дія перемістилася до вигаданого містечка Макондо, прообразом якого була Аракатака — мала батьківщина письменника. Згодом, передусім завдяки роману «Сто років самотності», Макондо стало одним із найвідоміших уявних місць світової літератури.

Своєрідність поетики Маркеса полягає у поєднанні здобутків західної модерністської літератури та латиноамериканської культурної традиції, живленої фольклорними джерелами, індіанськими і християнськими сюжетами та закоріненої в міфопоетичному переживанні історичного минулого й сучасного життя.

Характерні особливості художнього світу Г. Гарсіа Маркеса:

• звернення до моделей національного буття, національної історії, національного мислення;

• поєднання соціально-історичного та екзистенційного аспектів; майстерне відтворення місцевого колориту;

РОЗДІЛ 2

• міфопоетичні картини повсякдення та побуту;

• наскрізні теми самотності та розпаду взаємин між людьми;

• змалювання дивних, незвичайних, абсурдних, надприродних явищ;

• тяжіння до іронії, гротеску та символічних узагальнень;

• створення «фантастичної дійсності», у якій зруйновано межі між реальним та надреальним, буденним та загадковим.

Скарбничка дрібниць

Нобелівську премію Г. Ґарсіа Маркесу було присуджено «за романи й оповідання, у яких фантастичні та реалістичні елементи поєдналися в розкішний уявний світ, що віддзеркалює життя та суперечності латиноамериканського континенту».

У своїх спогадах про подорож до СРСР Ґарсіа Маркес, зокрема, писав:

«У Києві нам влаштували гучний прийом з виконанням гімнів, квітами та прапорами і лише з кількома словами західноєвропейськими мовами, свіжовивченими за п’ятнадцять фестивальних днів. Якось ми спитали, де можна купити лимонад, і, мов на помах чарівної палички, з усіх боків на нас посипалися пляшки з водою, цигарки, шоколад у фестивальних обгортках і блокноти для автографів. Найбільше у цьому неймовірному ентузіазмі дивувало те, що перші делегати побували тут два тижні тому. Упродовж двох тижнів, що передували нашому приїзду, потяги з делегатами проходили через Київ що дві години. У натовпі не було й сліду втоми. Коли поїзд рушив із місця, ми помітили, що на наших сорочках немає ґудзиків; до купе, заваленого квітами, які кидали крізь вікно, годі було увійти. Здавалося, що ми прийшли на гостину до божевільного народу: навіть у ентузіазмі та щедрості він втрачав почуття міри.

Я познайомився з німецьким делегатом, який похвалив російський велосипед, побачений ним на одній зі станцій. Велосипедів у Радянському Союзі дуже мало, і коштують вони дорого. Дівчина-власниця сказала німцю, що дарує йому велосипед. Він відмовився. Коли поїзд відходив від перону, дівчина, покликавши добровільних помічників, закинула велосипед до вагона і випадково розкроїла делегатові голову. У Москві можна було бачити картину, яка стала звичною на фестивалі: німець із перебинтованою головою роз’їжджає містом на велосипеді.

Доводилося виявляти стриманість, аби росіяни з їхнім упертим бажанням обдарувати нас усім, що мають, самі не лишилися ні з чим. Вони дарували все. В українському селі якась бабуся пропхнулася крізь натовп і подарувала мені уламок гребінця. Всі жадали дарувати просто з охоти дарувати. Якщо хтось у Москві зупинявся купити морозиво, то він мусив з’їсти двадцять порцій, а на додачу ще й печиво з цукерками…»

Одного разу Г. Ґарсіа Маркеса запитали: «У що Ви вірите: у магічний реалізм чи в магію літератури?» Він відповів: «Я вірю в магію реального життя». Ця відповідь може правити за мистецьке кредо письменника.

Голос письменника: із висловлювань Г. Ґарсіа Маркеса

«…я — реаліст, адже вірю, що в Латинській Америці все можливо, все реально… і ця форма реальності може дати дещо нове світовій літературі».

«Письменником я став через сором’язливість. Моє справжнє покликання бути штукарем, але я до такої міри губився, показуючи трюки, що мусив сховатися в самотині літератури».

«Навіть не знаю чому, але наш дім завжди був чимось на кшталт консультаційного пункту, який опікувався дивами в селищі. Щоразу, коли траплялося щось таке, чого ніхто не розумів, люди приходили сюди — і моя тітка давала відповіді на будь-які запитання. Найбільше мене вражала природність, з якою вона вирішувала всі проблеми. От і цього разу вона лише поглянула на сусідку й мовила: «Га, та це ж яйце василіска. Запаліть вогонь у патіо». Вогонь у патіо запалили — і яйце було знищено в ньому найприроднішим способом. Гадаю, що саме ця природність подарувала мені ключ до роману «Сто років самотності»: про найжахливіші, найнезвичайніші речі там розповідається з такою самою незворушністю, з якою моя тітка наказала спалити в патіо яйце василіска — істоти, про котру ніхто нічого не знав».

Pro et contra: думки про письменника

«Те спільне, що об’єднує Маркеса з іншими видатними творцями латиноамериканського «нового» роману й виявляє генетичну спорідненість з концепцією «дивної реальності» Карпентьєра, полягає у зверненні до ресурсів народної культури, у використанні народного міфологізму як найважливішого джерела художності та у протиставленні «сфабрикованому» диву «дивної реальності» народного світосприйняття».

«Фантастичне та реальне в його книжках перемішано, сплавлено одне з одним. Найневірогідніше… відбувається у звичайному, тривіальному оточенні. Вторгнення фантастичного всупереч усім традиціям не супроводжується барвистими ефектами, а оформлюється як найприродніша річ на світі, котра ні в кого не викликає жодного здивування».

Я. Затонський

«Земляки досить часто називали й називають Гарсіа Маркеса великим письменником, генієм. Утім, є й такі критики, для яких він — gran fabulador — великий фантазер, що розповідає небувальщини. У перекладі з іспанської fabula це міф, казка, вигадка і ніколи реальний сюжет. Сам Гарсіа Маркес неодноразово запевняв: опис того, що читач бачить і відчуває в реальному житті, мало кого цікавить. Шехерезада, барон Мюнхгаузен, тобто все неймовірне, дивовижне, екзотичне, неправдоподібне, — ось чого очікують читачі! Своєю творчістю Гарсіа Маркес довів, що мав рацію».

Ю. Напоров

Горизонт сподівань. Уявіть, що нині, посеред буденного плину життя, раптом з’явився ангел. Якою могла би бути реакція людей на його появу?