Художня проза повоєнних десятиліть

Габріель Ґарсіа Маркес

Сто років самотності (Скорочено)

Колись, через багато років, полковник Ауреліано Буендіа, стоячи біля стіни перед загоном, що мав розстріляти його, згадає той давній вечір, коли батько взяв його з собою подивитися на лід. Макондо було тоді ще невеличким селом на якісь два десятки хатинок із глини та бамбука на березі річки, що стрімко несла свої чисті води ложем із відполірованих каменюк, білих та здоровенних, мов доісторичні яйця. Світ був іще такий незвіданий, що багатьом речам бракувало назви, і на них доводилося просто вказувати пальцем. Щороку в березні край села напинало свої халабуди обірване іспанське плем’я і під пронизливі звуки свищиків та гуркіт бубонів оповіщало всіх про нові наукові відкриття. Першого разу вони принесли з собою магніт. Огрядний циган із дикою бородою і тонкими, скарлюченими, мов пташині лапки, пальцями, котрий назвався Мелькіадесом, приголомшив усіх, показавши оте, як він сам сказав, восьме чудо світу, створене вченими-алхіміками Македонії. Він ходив від хатини до хатини, гримаючи в руках два металеві бруски, і люди, переймаючись жахом, бачили, як казанки, тази, обценьки та жаровні підхоплювалися зі своїх місць, а цвяхи і шурупи відчайдушно силкувалися видертись із дощок, що аж тріщали від їхніх зусиль. Загублені хтозна-коли речі з’являлися раптом саме там, де їх найбільше шукали, і безладним гуртом волоклися за чарівними брусками Мелькіадеса. «Речі теж по-своєму живі, — з різким акцентом проголошував циган, — треба тільки вміти розбудити їхню душу». Хосе Аркадіо Буендіа, чия буйна уява сягала не тільки далі спроможностей творчого генія природи, а й ген за межі чудес і чарів, подумав собі, що це досі пусте наукове відкриття можна використати для видобування золота із земних надр. Мелькіадес, чесна людина, застеріг його: «Для цього магніт не годиться». Але Хосе Аркадіо Буендіа тоді ще не вірив у чесність циган, тож віддав за магнітні бруски мула й кількох козенят. Урсула Ігуаран, його дружина, яка розраховувала на цю худібку, щоб хоч трохи підняти занепалий добробут родини, марно намагалася відрадити його. «Невдовзі у нас буде стільки золота — хоч підлогу мости», — відповідав їй чоловік. Кілька місяців він уперто намагався справдити свою обіцянку. П’ядь за п’яддю обстежував усі околиці, ба навіть річкове дно, носячи з собою оті два залізні бруски й голосно вигукуючи закляття, що його навчив Мелькіадес. Однак єдине, що йому поталанило видобути з-під землі, — вкритий іржею обладунок п’ятнадцятого сторіччя, який при ударі гучно відлунював ізсередини, мов великий сухий гарбуз, наповнений камінцями. Коли Хосе Аркадіо Буендіа та четверо односельців, що супроводили його в цій експедиції, врешті розібрали обладунок, то знайшли всередині скам'янілий кістяк, а в нього на шиї — мідний медальйон з пасмом жіночого волосся.

У березні цигани прийшли знову. Цього разу вони принесли з собою підзорну трубу, а також лінзу завбільшки з добрий бубон і оголосили, що це останні винаходи амстердамських євреїв. Трубу вони поставили перед шатром, а в найдальшому кінці вулиці посадовили циганку. За п’ять реалів можна було заглянути в трубу й побачити циганку ніби на досяг руки. «Наука знищила відстані, — проголошував Мелькіадес. — Незабаром, не виходячи з дому, можна буде бачити все, що діється будь-де в світі». А потім якось у обідню пору цигани показали незвичайне видовище за допомогою велетенської лінзи: поклали посеред вулиці оберемок сухої трави й, навівши на неї лінзою сонячні промені, підпалили. Хосе Аркадіо Буендіа, який іще не заспокоївся гаразд після невдачі з магнітами, миттю загорівся ідеєю застосувати цей винахід як бойову зброю. Мелькіадес і цього разу намагався відрадити його. Однак зрештою погодився обміняти лінзу на два магнітні бруски та ще три золоті монети. Урсула гірко плакала. Адже ці гроші було взято зі скриньки із старовинними дублонами, що їх Урсулин батько назбирав за все своє життя у злиднях, — вона тримала золото під ліжком, дожидаючи нагоди вкласти у справді прибуткове діло. Хосе Аркадіо Буендіа і не думав її втішати — він з головою поринув у свої випробування нової зброї й провадив досліди з самозреченням справжнього вченого, ба навіть ризикуючи власним життям. Намагаючись довести, що лінзу можна успішно застосувати проти ворожого війська, він підставив під сфокусований пучок сонячних променів своє тіло і дістав опіки, які перетворились на виразки та довго не гоїлися. Він уже був би підпалив і власний будинок, якби проти цього рішуче не виступила дружина, вкрай налякана таким небезпечним наміром. Чимало годин провів у своїй кімнаті Хосе Аркадіо Буендіа, обмірковуючи стратегічні можливості найновішої зброї, і навіть написав посібник щодо її застосування — з гідною подиву ясністю викладу й непереборною силою аргументації. Цей посібник разом із доданими до нього численними описами проведених дослідів і кількома аркушами пояснювальних креслень було надіслано властям через гінця, який перейшов гірський хребет, блукав серед непрохідних боліт, плив бурхливими річками, зазнавав постійної небезпеки бути розірваним дикими звірами, померти від туги чи загинути від чуми, аж добувся до поштового тракту. Хоча дістатися до столиці тих часів було майже неможливо, Хосе Аркадіо Буендіа обіцяв вирушити в дорогу на перший виклик властей, щоб наочно показати воєначальникам, як діє його винахід, ба навіть особисто навчити їх складного мистецтва сонячної війни. Кілька років він чекав відповіді. Врешті, стомившись від чекання, поскаржився Мелькіадесові на нову невдачу; і тоді циган у найпереконливіший спосіб довів йому свою чесність: забрав лінзу, повернув дублони та ще й подарував кілька португальських мореплавних карт і різні навігаційні прилади. Мелькіадес власноруч написав стислий виклад праць Гермеса і залишив його Хосе Аркадіо Буендіа, щоб той навчився послуговуватись астролябією, бусоллю й секстантом. Довгі місяці дощової пори Хосе Аркадіо Буендіа просидів, зачинившись у маленькій кімнаті, яку він сам обладнав у глибині будинку й у якій ніхто не заважав його дослідам. Геть занедбавши свої домашні обов’язки, він цілісінькі ночі проводив на подвір'ї, спостерігаючи за рухом зірок, а якогось дня мало не зазнав сонячного удару, намагаючись знайти точний спосіб, як визначати зеніт. Коли він навчився досконало послуговуватися приладами, то склав собі таке точне уявлення про простір, що міг тепер плавати незнайомими морями, навідуватись на незаселені землі й зав'язувати взаємини з дивовижними істотами, не виходячи зі свого кабінету. Саме тоді він набув звички розмовляти сам із собою, гуляючи оселею і не звертаючи ні на кого уваги, тимчасом як Урсула й діти гнули спини в полі, пораючись коло бананів і маланги, маніоку і ямсу, ауямами й баклажанів. Та невдовзі його бурхлива діяльність зненацька урвалась, і її заступив якийсь чудний стан. Кілька днів він був ніби зачарований, знай щось стиха бурмотів, роблячи дивні здогади, й аж сам собі не йняв віри, що до такого додумався. Нарешті одного грудневого дня, у вівторок, за обідом, він нараз відкинув усі свої болючі сумніви. До кінця своїх днів пам'ятатимуть діти, з яким урочистим, ба навіть величним виглядом їхній батько сів на чільне місце за столом і, тремтячи, немов від пропасниці, змучений довгим неспанням і збудженою уявою, оголосив їм своє відкриття:

— Земля кругла, як помаранча».

Урсулі ввірвався терпець.

— Якщо ти маєш от-от здуріти, то дурій сам, — закричала вона. — Але не смій забивати дітям голови циганськими вигадками».

Хосе Аркадіо Буендіа зостався незворушним і не дав себе залякати, коли дружина, знавіснівши в нападі гніву, брязнула об підлогу астролябією. Він змайстрував собі нову, зібрав у своїй кімнаті всіх чоловіків села і довів їм, посилаючись на теорії, яких ніхто з присутніх так і не второпав, що коли плисти на схід, то врешті повернешся до місця, з якого виплив. Всі односельці не мали жодного сумніву, що Хосе Аркадіо Буендіа схибнувся, та ось з'явився Мелькіадес і все поставив на свої місця. Він привселюдно уславив розум цього чоловіка, котрий шляхом самих тільки астрономічних спостережень зійшов теоретичного висновку, давно підтвердженою практикою, хоча ще й не відомого жителям Макондо, і на знак свого захоплення зробив Хосе Аркадіо Буендіа подарунок, якому випало справити вирішальний вплив на подальшу долю села: нове устаткування для астрономічної лабораторії.

На той час Мелькіадес напрочуд швидко постарів. Коли він уперше з’явився в селі, то видавався ровесником Хосе Аркадіо Буендіа. Однак той усе ще зберігав свою незвичайну силу, — йому було за іграшки звалити коня, вхопивши його за вуха, — тимчасом як цигана неначе роз’їдала зсередини якась чіпка недуга. Насправді то був наслідок багатьох і до того ж рідкісних хвороб, які він часто підхоплював, безперестану блукаючи по світу. Як він сам розповів Хосе Аркадіо Буендіа, допомагаючи тому обладнувати лабораторію, смерть усюди ходить за ним, наступаючи йому на п'яти, однак усе ще не наважується доконати його. Він спромігся вирятуватись із усіх лих і катастроф, які терзали людство. Зостався живий, перехворівши пелагрою в Персії, цингою на Малайському архіпелазі, проказою в Олександрії, бері-бері в Японії, бубонною чумою на Мадагаскарі, пережив землетрус на Сицилії та корабельну аварію в Магеллановій протоці, де загинуло безліч людей. Цей дивовижний індивід, який запевняв, ніби йому відомі таємниці Нострадамуса, був похмурим на вигляд чоловіком, оповитим невеселою славою, чиї азіатські очі ніби бачили зворотний бік усіх речей. Він носив велике чорне сомбреро з широкими, мов розгорнені воронові крила, крисами і оксамитовий жилет, укритий патиною віковічної плісняви. Та, попри всю свою неосяжну мудрість і ореол таємничості, Мелькіадес був створений із людської плоті, вага якої тримала його при землі, у вічному полоні великих і малих прикрощів та клопотів повсякденного життя. Він скаржився на старечі немочі, страждав через дрібні грошові напасті й уже віддавна перестав сміятися, бо від сміху в нього повипадали всі зуби. Хосе Аркадіо Буендіа вважав, що саме в той задушливий полудень, коли Мелькіадес розкрив йому свої таємниці, і народилась їхня велика дружба. Дітей вразили фантастичні розповіді цигана. Ауреліано, котрому було тоді щонайбільше п'ять років, на все життя запам'ятає, як той сидів перед ними, чітко вирізняючись на тлі сліпучого прямокутника вікна; його низький, подібний до органних звуків голос ніби осявав найтемніші закутки уяви, а його скронями спливав піт, мов розтоплений спекою жир. Хосе Аркадіо, старший брат Ауреліано, розповість про цей чудовий образ усім своїм нащадкам. На Урсулу, навпаки, відвідини цигана справили якнайгірше враження: вона зайшла до кімнати саме тієї миті, коли Мелькіадес ненароком розбив слоїк із сулемою.

— Це запах диявола», — мовила вона.

— Та що ви, — заперечив Мелькіадес. — Адже відомо, що від диявола тхне сіркою, а тут тільки трошки сулеми».

І тим-таки повчальним тоном він прочитав цілу наукову лекцію про диявольські властивості сірки. Та Урсула не схотіла слухати і повела дітей молитися. Віднині цей їдкий запах назавжди буде пов’язаний у її спогадах із Мелькіадесом.

Примітивна лабораторія складалась, — якщо не рахувати численних каструль, лійок, реторт, фільтрів і сит, — зі звичайного горна, скляної колби з довгою тонкою шийкою — подоби філософського яйця — та дистилятора, складеного самими циганами за новітніми описами перегонного куба з трьома відводами, яким послуговувалась Юдейська Марія. Крім усіх цих речей, Мелькіадес іще дав Хосе Аркадіо Буендіа зразки семи металів, які відповідали семи планетам, формули Мойсея й Зосими для подвоєння кількості золота, а також нотатки й креслення з царини великого магістерію, за допомогою яких той, хто зуміє витлумачити їх, зможе виготовити філософський камінь. Спокушений простотою формул подвоєння золота, Хосе Аркадіо Буендіа кілька тижнів улещував Урсулу, щоб вона дозволила йому взяти ще трохи старовинних монет зі скриньки й збільшити їх у стільки разів, на скільки частин удасться розділити ртуть. Урсула, як завжди, поступилася перед несхитною наполегливістю чоловіка. Хосе Аркадіо Буендіа вкинув тридцять дублонів у каструлю і розтопив їх разом із аурипігментом, мідними стружками, ртуттю й свинцем. Потому вкинув цю суміш у казанок із рициновою олією і кип’ятив на сильному вогні довго, доки утворився густий смердючий сироп, більше схожий на звичайнісіньку патоку, аніж на подвоєне золото. Після відчайдушних і ризикованих спроб дистиляції, переплавлення з сімома планетарними металами, обробки герметичною ртуттю й купоросом, повторного кип’ятіння в свинячому смальці — оскільки не було редькової олії — від коштовної Урсулиної спадщини зосталися самі тільки горілі вишкварки, що їх було годі відшкребти від дна казанка.

Коли цигани вернулись, Урсула вже підбила проти них усе село. Та цікавість здолала страх — цього разу цигани пройшли вулицею під оглушливий шум найрозмаїтіших музичних інструментів, а їхній оповісник оголошував, що буде показано найвизначніше відкриття на зібранців. І люди посунули до циганського шатра, де, заплативши по одному сентаво за вхід, побачили Мелькіадеса, але вже помолоділого, здорового, без зморшок, з новими блискучими зубами. Ті, що запам’ятали його беззубі, понівечені цингою ясна, запалі щоки та поморщені губи, вжахнулися, вздрівши незаперечний доказ надприродної могутності цигана. Жах перейшов у паніку, коли Мелькіадес вийняв із рота цілісінькі здорові зуби разом із яснами і, на якусь коротку мить знов обернувшись на всіма раніше знаного старезного діда, показав їх глядачам, а тоді вставив назад і посміхнувся — в повному розквіті своєї відновленої молодості. Навіть сам Хосе Аркадіо Буендіа спершу був подумав, що Мелькіадес переступив визначену людині межу пізнання, але коли циган віч-на-віч пояснив йому, як зроблено вставні зуби, то Буендіа відчув велику полегкість і посміявся від усієї душі. Ця річ видавалась йому такою простою й такою незвичайною водночас, що вже назавтра він геть утратив будь-який інтерес до своїх дослідів з алхімії, засмутився, став невчасно їсти й з ранку до вечора тинявся без діла по господі. «В світі відбуваються неймовірні речі, — скаржився він Урсулі. — Зовсім поряд, по той бік річки, є безліч найрізноманітніших чарівних пристроїв, а ми тут і далі животіємо, як останні невігласи». Ті, хто знав його з часів заснування Макондо, дивувались, як він змінився під впливом Мелькіадеса. На початку Хосе Аркадіо Буендіа, мов той молодий патріарх, давав поради, як сіяти, виховувати дітей, вирощувати худобу й допомагав кожному, не цураючись фізичної праці, аби тільки гарно йшли справи в громаді. А що тоді господа Буендіа була найкраща в селі, то й інші намагались устаткувати свої на її образ і подобу. Будинок мав велику світлу кімнату, їдальню у вигляді тераси, прикрашену вазонами з яскравими квітами, дві спальні, в патіо красувався велетенський каштан, поряд розкинулося старанно оброблене поле, стояла обора для худоби, де в мирі й злагоді жили кози, свині та кури. І лише бойових півнів не тримали ні в цьому господарстві, ні в усьому селі.

Урсула була до пари своєму роботящому чоловікові. Ця діяльна, розважлива дрібненька жіночка з міцними нервами, яка навряд чи бодай раз заспівала за все своє життя, здавалося, була з раннього рання й до пізньої ночі відразу в усіх місцях, всюди супроводжувана легким шурхотом своїх накрохмалених спідниць із голландського полотна. Завдяки Урсулі долівка, небілені глиняні стіни та незграбні саморобні меблі завжди були охайні, а від старих скринь, де зберігалась одежа, линув слабкий запах альбаки.

Хосе Аркадіо Буендіа, найбільш тямущий чоловік у цьому селі, порадив розташувати будинки в такий спосіб, щоб кожному з сусідів було зручно ходити по воду до річки, і так розумно розпланував вулиці, що у спекотну пору дня кожній оселі діставалась однакова кількість сонячного проміння. Тож уже за кілька років Макондо стало найчистішим і найвпорядкованішим селищем з усіх тих, які були відомі трьом сотням його жителів. Це було справді щасливе селище, де доти нікому не переступило за тридцять і де ще ніхто не помер.

Від самого заснування села Хосе Аркадіо Буендіа почав виготовляти сильця та клітки. І незабаром заселив іволгами, канарками, бджолоїдами та вільшанками не тільки свою власну оселю, а й решту хат. Безперервні концерти сили-силенної розмаїтого птаства стали такі оглушливі, що Урсула заліплювала собі вуха воском, боячись збожеволіти. Коли вперше з’явилося плем’я Мелькіадеса й почало продавати скляні кульки від головного болю, люди неабияк здивувались, як то цигани спромоглися знайти їхнє маленьке село, загублене серед просторів широчезної, досить-таки заболоченої долини, і цигани пояснили, що просто йшли на пташиний спів.

Та потяг до діяльності задля громадського добра тривав у Хосе Аркадіо Буендіа недовго, поступившись місцем магнітній лихоманці, астрономічним дослідженням, мріям про видобування золота і бажанню пізнати чудеса світу. Спершу такий заповзятливий і охайний, Хосе Аркадіо Буендіа помалу набув вигляду ледацюги: одягався абияк, заріс бородою, що її Урсула ледь спромагалася сяк-так підчикрижити кухонним ножем. Багато хто вважав, що він утратив розум, ставши жертвою якихсь чарів. Та навіть найбільш переконані в його безумстві кинули своє діло й родину і пішли за ним, коли він, завдавши на спину мішок із ручним знаряддям, попросив громаду допомогти йому прокласти стежку з Макондо до краю великих відкриттів. <...>

Тодішня спроба героя знайти дорогу в широкий світ не увінчалася успіхом. Повернувшись додому, «молодий патріарх» занурився в алхімічні досліди, до яких потроху став долучати двох своїх синів — Хосе Аркадіо та Ауреліано. Незабаром до села знову прийшли цигани, і старший Буендіа кинувся розшукувати Мелькіадеса.

Тримаючи за руки дітей, щоб не загубити їх у тисняві, щохвилі наштовхуючись то на лікаря-шарлатана з укритими золотом зубами, то на шестирукого штукаря, задихаючись від змішаного запаху гною та сандалу, що ним тхнуло від натовпу, Хосе Аркадіо Буендіа кидався туди й сюди, як навіжений, шукаючи скрізь Мелькіадеса, щоб той ознайомив його з незліченними таємницями цього казкового світу. Він запитував про Мелькіадеса у стрічних циган, але ніхто з них не розумів його мови. Нарешті він добувся до місця, де Мелькіадес звичайно напинав своє шатро, й застав там тільки понурого на вигляд, вірменського цигана, котрий безперестану торочив іспанською мовою закляття, яке робить людину невидимою. Циган щойно вихилив склянку якоїсь таємничого напою бурштинового кольору, аж тут Хосе Аркадіо Буендіа проштовхався крізь натовп глядачів, які захоплено споглядали за видовиськом, і звернувся зі своїм запитанням. Циган окинув його здивованим поглядом і враз перетворився на смердючу паруючу калюжку смоли, над якою ще бриніла відповідь: «Мелькіадес помер». Приголомшений цією новиною, Хосе Аркадіо Буендіа закляк на місці, намагаючись перебороти своє горе, аж доки приваблені іншими фокусами глядачі розійшлися, а калюжка від понурого вірменського цигана випарувалась. Пізніше інші цигани підтвердили, що Мелькіадес помер від пропасниці на болотах Сінгапуру, і його тіло кинули в море біля Яви, в найглибшому місці. Дітей ця новина не зацікавила. Вони просили, щоб батько повів їх до шатра подивитися на новий незвичайний винахід мудреців Мемфіса, котрий, як повідомляло оголошення, належав самому цареві Соломону. Діти так наполягали, що Хосе Аркадіо Буендіа заплатив тридцять реалів і завів їх до шатра, де велет із поголеною головою й волохатим тілом, з мідним кільцем у ніздрі й важенним залізним ланцюгом на щиколотці стеріг піратську скриню. Коли велет підняв віко, зі скрині повіяло пронизливим холодом. Всередині лежала сама тільки здоровенна прозора брила, повна білих голок, об які вечірнє світло розбивалося на міріади різнобарвних зірочок.

Ошелешений, однак знаючи, що діти чекають від нього негайного пояснення, Хосе Аркадіо Буендіа відважився й промимрив:

— Це найбільший у світі діамант.

— Ні, — поправив його циган. — Це лід.

Нічого не зрозумівши, Хосе Аркадіо Буендіа простяг руку до брили, та велетень відвів її.

— П'ять реалів за те, щоб помацати, — мовив він.

Хосе Аркадіо Буендіа заплатив п’ять реалів, поклав руку на лід і потримав її отак хвилинку, а серце йому повнилося страхом і захватом від доторку до таємниці. Не знаючи, як пояснити дітям свої відчуття, він заплатив іще десять реалів, щоб помацали й вони. Малий Хосе Аркадіо відмовився мацати брилу. Ауреліано, навпаки, сміливо ступив уперед, поклав руку на лід, але враз відсмикнув її. «Ой, воно кипить!» — перелякано вигукнув він. Та батько навіть не звернув на нього уваги. Сп’янілий від явного дива, він тієї миті геть забув і про крах усіх своїх божевільних задумів, і про кинуте на поживу кальмарам тіло Мелькіадеса. Хосе Аркадіо Буендіа заплатив іще п’ять реалів і, урочисто поклавши руку на брилу, як свідок у суді — на Біблію, вигукнув:

— Це найвизначніший винахід нашого часу!

***

Коли в XVI столітті пірат Дрейк взяв у облогу Ріоачу, прабаба Урсули Ігуаран була так нажахана бамканням дзвонів і гуркотом гармат, що з переляку сіла просто на розпечену плиту. Відтоді через сильні опіки вона зробилася непридатною для подружнього життя. Могла сидіти лише однією половинкою і тільки на м’яких подушках, та й із ходою в неї, видно, було щось негаразд, бо вона вже ніколи не зважувалася ходити при чужих. І взагалі відмовилася від будь-якого товариства, одержима думкою, що від неї смердить горілим. Щоночі пробувала в дворі аж до світанку, боячись спати в будинку: їй знов і знов снилося, ніби у вікно лізуть англійці зі своїми злющими собаками і піддають її ганебним тортурам розпеченим залізом. Її чоловік, арагонський купець, якому вона народила двох синів, витратив половину свого майна на лікарів та ліки, аби хоч трохи полегшити її муки. Врешті він продав крамницю і завіз родину якнайдалі від моря — до мирного індіанського селища на віднозі гірського хребта; там він вибудував для дружини спальню без вікон, щоб пірати з її нічних кошмарів не могли до неї залізти.

У цьому глухому селищі жив тоді один креол-тютюнник, дон Хосе Аркадіо Буендіа: Урсулин прадід увійшов із ним у дуже прибуткову спілку, й за кілька років кожен із них збив собі гарний статок. А через кілька століть праправнук креола одружився з правнучкою арагонця. Тож щоразу, втрачаючи самовладання через безглузду витівку свого чоловіка, Урсула перестрибувала одним скоком через триста літ, повних усіляких подій, і починала клясти на всі заставки ту годину, коли Френсіс Дрейк узяв у облогу Ріоачу. Однак цим вона просто розважала собі душу, бо насправді протягом усього життя її зв’язували з чоловіком узи, тривкіші за любов: обопільні докори сумління. Вони доводились одне одному братом і сестрою в перших. Виросли вкупі в старому селищі, яке завдяки працьовитості й доброзичливості їхніх предків стало одним із кращих селищ провінції.

Хоча їхній шлюб можна було передбачити, щойно вони вродилися на світ, та все ж коли хлопець і дівчина вирішили побратися, батьки спробували зашкодити цьому. Вони боялися, що здорові нащадки двох родів, які схрещувалися між собою ось уже декілька століть, можуть зганьбити себе, виплодивши на світ ігуан. Один такий жахливий випадок уже стався. Урсулина тітка вийшла заміж за дядька Аркадіо Буендіа й народила сина, який усе своє життя носив замість вузьких штанів шаровари й помер від кровотечі, проживши на світі сорок два роки дівичем, бо народився і ріс із хвостиком — хрящуватим гачком з китичкою на кінці, справжнім поросячим хвостиком, якого він не дав побачити жодній жінці і який, зрештою, коштував йому життя, коли приятель-різник на його прохання зласкавився й відтяв йому ту карлючку сокирою для розрубування туш. Хосе Аркадіо Буендіа з усією безтурботністю своїх дев’ятнадцяти років розв'язав спірне питання однією-однісінькою фразою: «Про мене, хай будуть хоч і поросята, аби тільки вміли балакати». Отож вони одружилися, влаштувавши бучне весілля з музикою та феєрверком, і гуляли аж три дні. Відтоді молодята жили б щасливо, якби Урсулина мати не залякала доньку всілякими похмурими пророцтвами щодо майбутнього потомства, так що кінець кінцем та рішучо відмовилася завершити одруження в належний спосіб. Побоюючись, що її дужий і твердий на вдачу чоловік може силоміць заволодіти нею сонною, Урсула, перш ніж іти спати, надягала на себе щось на взірець панталонів, котрі мати пошила з товстої парусини, зміцнивши їх цілою системою перехресних ремінців, які застібалися спереду на масивну залізну пряжку. Отак подружжя й жило багато місяців. Вдень він ходив біля своїх бойових півнів, а вона вишивала на п’яльцях разом зі своєю матір'ю. Вночі вони по кілька годин борюкалися з жагучим завзяттям, яке згодом ніби стало заступати їм любощі; нарешті проникливі односельці здогадалися, що в них щось негаразд, і селищем поповзла чутка, буцімто Урсула, хоча вже рік як одружена, і досі ще дівчина, бо її чоловік неспроможний. Хосе Аркадіо Буендіа дізнався про це останнім.

— Чуєш, Урсуло, що подейкують люди, — спокійно мовив він до жінки.

— Ну й нехай собі плещуть язиками, — відказала вона. — Адже ми знаємо, що це неправда.

Отак у них велося ще з півроку, аж до тієї нещасної неділі, коли півень Хосе Аркадіо Буендіа побив півня Пруденсіо Агіляра. Розлючений поразкою й збуджений виглядом крові свого півня, Пруденсіо Агіляр відійшов від Хосе Аркадіо Буендіа, але лиш настільки, щоб усі присутні чули його слова.

— Вітаю тебе, — гукнув він. — Може, діждемось, що нарешті хоч цей півень гарненько попорає твою жінку.

Хосе Аркадіо Буендіа спокійно підняв із долівки свого півня. «Я зараз прийду», — мовив він, звертаючись до всіх. Відтак кинув Пруденсіо Агілярові: — А ти йди додому і наготуй зброю, бо я прийду тебе вбивати.

Через десять хвилин він повернувся з грубим списом, який належав іще його дідові. На дверях повітки для півнячих боїв, де зібралося майже півселища, стояв Пруденсіо Агіляр. Він не встиг захиститися. Спис Хосе Аркадіо Буендіа, кинутий зі страшною силою й із тією несхибною влучністю, завдяки якій перший Ауреліано Буендіа повинищував колись усіх ягуарів в околі, пробив йому горло. Цієї ж ночі, коли в повітці для півнячих боїв родина сиділа біля небіжчика, Хосе Аркадіо Буендіа зайшов до спальні й побачив, що дружина саме надягає свої панталони цнотливості. Потрясаючи перед нею списом, він наказав: — Ану скидай оте.

Урсула не стала випробовувати рішучості свого чоловіка. «Ти будеш винуватий, коли щось трапиться», — тихо зауважила вона.

Хосе Аркадіо Буендіа застромив списа в долівку.

— Якщо тобі судилося народжувати ігуан, то будемо ростити ігуан, — сказав він. — Зате в цім селищі більше ніхто не загине через тебе.

Стояла гарна червнева ніч, прохолодна й місячна; вони не спали до ранку, гупали на ліжку, байдужі до вітру, який линув через спальню, доносячи голосіння родичів Пруденсіо Агіляра.

Односельці розцінили цей випадок як двобій честі, та в душах подружжя зосталися докори сумління. Якось уночі, не можучи заснути, Урсула вийшла до патіо напитися води і там, біля великого череп’яного глека, уздріла Пруденсіо Агіляра. Той був смертельно блідий, дуже сумний на виду і все намагався заткнути віхтем із клоччя зяючу рану в горлі. Урсула не злякалася, їй стало тільки жаль його. А коли повернулася до кімнати, розповіла чоловікові про бачене в патіо. Але він не надав її розповіді жодної ваги. «Мерці не виходять з могил, — сказав він. — Вся річ у тому, що нас гризе сумління». Через дві ночі Урсула наштовхнулася на Пруденсіо Агіляра в купальні, коли він змивав клоччям закипілу кров із шиї. Ще якоїсь ночі вона побачила, як він походжав під дощем. Хосе Аркадіо Буендіа, якому набридли видіння дружини, вийшов до патіо, озброївшись списом. Мрець стояв там, як завше, сумний на виду.

— Забирайся до біса, — закричав до нього Хосе Аркадіо Буендіа. — Хоч би скільки ти вертався, я тебе однаково щоразу вбиватиму знову.

Пруденсіо Агіляр не пішов геть, але й Хосе Аркадіо Буендіа не зважився метнути списа в мерця. Та відтоді він уже не міг спати спокійно. Його мучив спогад про невимовний відчай, з яким мрець дивився на нього крізь дощ, про глибоку тугу за живими в його очах, про неспокій, з яким Пруденсіо роззирався довкола в пошуках води, щоб змочити свій віхоть клоччя. «Певно, він тяжко мучиться, — сказав Хосе Аркадіо Буендіа Урсулі. — Видно, який він самотній». Вона перейнялася до мерця таким жалем, що, зауваживши наступного разу, як він заглядає в горщики на плиті, й збагнувши, чого йому треба, розставила відтоді для нього миски з водою по всьому будинку. А побачивши однієї ночі, що мрець обмиває свої рани в його спальні, Хосе Аркадіо Буендіа врешті здався.

— Гаразд, Пруденсіо, — мовив він. — Ми підемо з цього села якомога далі і більше сюди ніколи не повернемось. А тепер іди собі з миром.

Ось так і вийшло, що вони розпочали перехід через гірський хребет до моря. <...>

Наприкінці цього переходу Хосе Аркадіо та його товариші знайшли місцевість, у якій побудували селище Макондо.

Повільне тіпання

1. Перечитайте перше речення роману. Які теми в ньому намічені?

2. Як змальовується у наведеному вище уривку Макондо часів дитинства полковника Ауреліано Буендіа? Проілюструйте свою відповідь цитатами.

3. Які «дива» приносили із собою до Макондо цигани?

4. Схарактеризуйте образ цигана Мелькіадеса. Чим цей персонаж приваблював Хосе Аркадіо Буендіа?

5. Проаналізуйте образ Хосе Аркадіо Буендіа. Що надає йому рис «патріарха» — засновника Макондо? Розкажіть про його реальні заслуги перед містечком. Що надихало його до різноманітних захоплень та «експериментів»?

6. Визначте основні риси вдачі Урсули.

7. Як було створено родину Буендіа? Якими незвичайними подіями та легендами оповита її історія?

Подискутуймо?

8. Чи можна вважати Хосе Аркадіо Буендіа безплідним мрійником, пойнятим безглуздими, якщо не божевільними, ідеями?

9. Як ви гадаєте, чому саме спогад про лід зринає у свідомості полковника Ауреліано Буендіа перед розстрілом?

Філологічний майстер-клас

10. Що перетворює образ Макондо на модель новоствореного світу?

11. Знайдіть яскраві побутові подробиці в описі фантастичних подій. Якого ефекту досягає письменник завдяки такому поєднанню побутового та надприродного?

Співтворче читання

12. Встановіть зв’язок між прочитаним вами уривком та назвою роману.

■ Циган Мелькіадес залишив пророцтво, згідно з яким на місці Макондо виросте велике місто, де ніхто не знатиме прізвища Буендіа, а сам рід Буендіа зникне з лиця землі.

Доки Буендіа займався своїми «експериментами» та впровадженням «прогресивних» ідей у щоденне життя Макондо, підросли його діти.

Старший син Хосе Аркадіо, від природи наділений могутньою силою та жагою ризику, в юні літа втік із циганами й багато років провів у мандрах. Повернувшись додому, він одружився зі своєю далекою родичкою Ребекою, за що його й було вигнано з батьківського дому. Хосе Аркадіо врятував свого брата від розстрілу, проте сам загинув за загадкових обставин. Молодший син Ауреліано, що мав схильність до ясновидіння й умів передчувати смертельну небезпеку, непомітно для себе втягнувся в політичну боротьбу, яка переросла у двадцятирічну громадянську війну. Упродовж цієї війни він дослужився до головнокомандувача революційних сил атлантичного узбережжя й зажив слави легендарного героя, підняв 32 озброєні повстання і всі їх програв, щасливо пережив кілька замахів на своє життя (зокрема і згаданий на початку роману розстріл), а згодом — і загибель сімнадцяти синів. Урешті-решт, утомившись від війни, внутрішньої порожнечі та слави, які перетворили його на диктатора, Ауреліано повернувся додому, усамітнився в лабораторії батька, котрий на той час уже збожеволів, і зайнявся безглуздим виковуванням золотих рибок.

Донька Ауреліано Амаранта, переживши нещасливе кохання, відмовилася від намірів побудувати власну родину і присвятила себе турботам про племінників.

Полковник Ґерінельдо Маркес перший відчув порожнечу війни. Як цивільний і військовий правитель Макондо, він двічі на тиждень зв’язувався по телефону з полковником Ауреліано Буендіа. На початку ці переговори й справді визначали перебіг війни, що її грубі обриси дозволили визначити оперативне становище й завбачити, в якому напрямку події розгортатимуться далі. Хоча полковник Ауреліано Буендіа ніколи не був відвертий навіть із найближчими друзями, у той час він ще зберігав із ними простий тон, за яким його можна було одразу впізнати на другому кінці дроту. Часто він затягував переговори, дозволяючи їм вилитися в обмін домашніми новинами. Але в міру того, як війна ставала чимдалі запеклішою й перекидалася на нові території, його образ потроху тьмянів, відходячи в світ нереального. Крапки й тире голосу робилися все більш далекими й непевними; з’єднуючись і комбінуючись, вони тепер часто складалися в слова, майже позбавлені сенсу. Коли це траплялося, полковник Ґерінельдо Маркес обмежувався тільки слуханням, відчуваючи при цьому, ніби спілкується через телеграф із якимсь незнайомцем із того світу.

— Все зрозуміло, Ауреліано, — вистукував він телеграфним топотом, завершуючи розмову. — Хай живе партія лібералів!

Скінчилося тим, що полковник Ґерінельдо Маркес геть відірвався від війни. Те, що колись було для нього реальною діяльністю, непоборною пристрастю молодості, обернулося тепер у щось далеке й невідчутне — в порожнечу. …

Того самого вечора полковника Ґерінельдо викликав на телеграф полковник Ауреліано Буендіа. Відбулася звичайна розмова, яка не внесла нічого нового в застояну війну. Коли все було сказано, полковник Ґерінельдо Маркес обвів поглядом безлюдну вулицю, завислі на гілках мигдалевих дерев краплі води й відчув, що гине від самотності.

— Ауреліано, — сумно вистукав він телеграфним ключем, — у Макондо йде дощ.

На лінії запала довга мовчанка. Потім апарат жваво заходився відбивати суворі крапки та тире полковника Ауреліано Буендіа.

— Не дурій, Ґерінельдо, — передали крапки й тире. — На те й серпень, щоб ішов дощ.

Обидва не бачилися вже стільки часу, що полковника Ґерінельдо Маркеса занепокоїла така гостра відповідь. Але два місяці по тому, коли полковник Ауреліано Буендіа повернувся до Макондо, цю передчувану тривогу заступив подив, ба навіть переляк. Навіть Урсула була вражена тим, як змінився її син. Він прибув без шуму, без почту, закутаний, незважаючи на спеку, у плащі, у супроводі трьох коханок, яких поселив усіх разом в одному будинку, де й став проводити більшу частину доби, валяючись у гамаку. Він майже не читав телеграфних депеш і донесень про перебіг війни. Якось полковник Ґерінельдо Маркес звернувся до нього за розпорядженням щодо евакуації одного прикордонного містечка: подальше перебування в ньому повстанських частин загрожувало міжнародними ускладненнями.

— Не турбуй мене через усілякі дрібниці, — наказав полковник Ауреліано Буендіа. — Спитай поради у Божого провидіння.

То був, мабуть, найкритичніший момент війни: землевласники-ліберали, які спочатку підтримували революцію, уклали потаємну угоду з землевласниками-консерваторами, щоб зашкодити переглядові прав на землю. Політики, що, сидячи в еміграції, наживали капітал на війні, публічно засудили жорстокі заходи, вжиті полковником Ауреліано Буендіа, але навіть це не вивело його з апатії. Він більше не перечитував своїх віршів, які займали майже п’ять томів і лежали тепер, забуті, на дні скрині. Вночі або під час сієсти він кликав до себе в гамак одну зі своїх трьох коханок, діставав від неї сяке-таке задоволення і засинав кам’яним сном, який, здавалось, не порушувала й тінь тривоги. І тільки він сам знав тоді, що його нерозважне серце засуджене на вічні муки непевності. На початку, сп’янілий від тріумфального повернення на батьківщину та від своїх надзвичайних перемог, він схилився над запаморочливою безоднею величі. Йому подобалося сидіти по праву руч від герцога Мальборо — свого великого вчителя військового мистецтва, — чиє вбрання із тигрових шкур викликало захоплення дорослих і подив дітей. Саме тоді полковник вирішив не підпускати до себе ближче трьох метрів жодної людини, навіть Урсули. Всюди, хоч би де він з’являвся, його ад'ютанти окреслювали крейдою коло на підлозі, і, стоячи в центрі цього кола, куди ступати дозволялося тільки йому самому, полковник Ауреліано Буендіа короткими, категоричними наказами вирішував долю світу. Опинившись у Манауре після розстрілу генерала Мотісади, він поквапився виконати останню волю своєї жертви; вдова забрала окуляри, годинник, обручку, образок, але не дозволила переступити поріг свого будинку.

— Не заходьте, полковнику, — сказала вона. — Командуйте собі на вашій війні, а в своєму будинку командую я.

Полковник Ауреліано Буендіа нічим не показав, що розгнівався, але віднайшов душевний спокій тільки тоді, коли його особиста охорона пограбувала й спалила вдовин будинок. «Бережи своє серце, Ауреліано, — застеріг його тоді полковник Ґерінельдо Маркес. — Інакше згниєш живцем». Десь майже в той самий час полковник Ауреліано Буендіа скликав другу нараду командувачів повстанськими військами. З’явився найрізноманітніший люд: ідеалісти, честолюбці, авантюристи, всілякі відкинуті суспільством типи, навіть звичайні злочинці. Був між ними й один чиновник-консерватор, котрий перейшов на бік революції, аби уникнути покари за розтрату державних грошей. Багато хто навіть не знав, за що саме вони воюють. Серед цього різношерстого натовпу, де незгода в переконаннях могла от-от спричинитися до внутрішнього вибуху, вирізнялася похмура й владна постать — генерал Теофіло Варгас. Це був чистокровний індіанець, чоловік брутальний, неписьменний, обдарований мовчазною підступністю й месіанським запалом, що допомагало йому обертати людей на скажених фанатиків. Полковник Ауреліано Буендіа провів нараду, щоб об’єднати повстанське командування для боротьби проти махінацій політиків. Та генерал Теофіло Варгас розладнав його задуми: за кілька годин він устиг внести безладдя в коаліцію найдосвідченіших командирів і захопив головне командування в свої руки.

— З цією бестією треба бути насторожі, — сказав полковник Ауреліано Буендіа своїм офіцерам. — Для нас такий чоловік небезпечніший за військового міністра.

Тоді один молоденький капітан, що сміливістю, як правило, не вирізнявся, обережно підніс догори вказівного пальця.

— А це дуже просто, полковнику, — мовив він. — Треба його вбити.

Полковника Ауреліано Буендіа стривожила не жорстока пропозиція, що на якусь частку секунди випередила його власну думку, а та форма, в якій її було зроблено.

— І не ждіть, щоб я віддав такий наказ, — відповів він. Наказу він справді не дав.

Однак п'ятнадцять днів по тому генерал Теофіло Варгас натрапив на засідку й був порубаний на шматки ударами мачете, а полковник Ауреліано Буендіа перебрав на себе головне командування. Тієї самої ночі, коли його влада була визнана всіма командирами повстанців, він зненацька прокинувся, охоплений наглим жахом, і почав кричати, щоб йому принесли ковдру.

Внутрішній холод, що проймав його аж до кісток і мучив навіть під палючим сонячним промінням, не давав йому спати багато місяців, аж поки зрештою перейшов у звичку. Сп'яніння від влади почало змінюватися спалахами глибокого невдоволення собою. Намагаючись вилікуватися від постійного холоду, він наказав розстріляти молодого офіцера, який порадив убити генерала Теофіло Варгаса. Його накази виконували, перш ніж він устигав віддавати їх, ба навіть перш ніж устигав їх намислити, і завжди переступали ті межі, до яких він сам насмілився б дійти. Заблукавши в пустелі своєї неосяжної влади, він відчув, що втрачає орієнтацію. Його дратували вітальні вигуки натовпу в захоплених ним містах, і йому здавалося, що так само ті ж люди вітали його ворогів. Хоч би де він був, усюди зустрічав юнаків, котрі дивилися на нього такими самими, як у нього, очима, говорили з ним таким самим, як у нього, голосом, вітали його з тією самою недовірою, з якою він вітав їх, і називали себе його синами. Він почував себе ніби подвоєним, розмноженим — і від цього ставав самотнішим, аніж будь-коли. У нього зміцніла впевненість, що офіцери дурять його. Він збайдужів до герцога Мальборо. «Найкращий друг той, який уже помер», — часто казав він у ті дні. Він стомився від безнастанної підозрілівості, від зачарованого кола вічної війни, у якому кружляв, залишаючись, по суті, на тому самому місці, тільки дедалі більше старіючи, дедалі більше виснажуючись і дедалі менше розуміючи: чому, як, доки? І завжди хтось стояв за межами окресленого крейдою простору, в центрі якого він перебував, хтось, кому бракувало грошей, у кого захворів на коклюш син, хто мріяв заснути навіки, бо був ситий по саму зав’язку цією клятою війною, і хто, однак, збирав рештки своїх сил, виструнчувався й доповідав: «Усе спокійно, полковнику». А спокій якраз і був найстрашнішою річчю в цій нескінченній війні: він означав, що нічого не відбувається. Приречений на самотність, покинутий своїми передчуттями, рятуючись від холоду, який супроводитиме його аж до скону, полковник Ауреліано Буендіа намагався знайти в Макондо останній притулок, погрітися біля вогню своїх найдавніших спогадів. Його апатія була така глибока, що коли йому доповіли про прибуття делегації ліберальної партії для обговорення з ним найважливіших політичних питань, він тільки перевернувся на другий бік і навіть не розплющив очей.

— Відпровадьте їх до шльондр, — сказав він.

Члени делегації — шестеро адвокатів у сурдутах і циліндрах — з рідкісним стоїцизмом зносили пекуче листопадове сонце. Урсула поселила їх у себе в будинку. Більшу частину дня вони потайки радилися, замкнувшися в спальні, а ввечері просили дати їм охорону та ансамбль акордеоністів і наймали для себе весь заклад Катаріно. «Не заважайте їм, — наказав полковник Ауреліано Буендіа. — Я дуже добре знаю, що їм потрібно». Довгождані переговори, які відбулися на початку грудня, забрали менше години, хоча багато хто завбачав, що вони перейдуть у нескінченну дискусію.

Цього разу полковник Ауреліано Буендіа не ввійшов у крейдяне коло, що його окреслили ад'ютанти в задушливій вітальні біля схожої на примару піаноли, котру, немов саван, вкривало біле простирадло. Він сів на стілець поряд зі своїми політичними радниками й, угорнувшись у плащ, мовчки слухав короткі пропозиції делегатів. Його просили, по-перше, відмовитися від перегляду прав на землю, щоб повернути партії підтримку землевласників-лібералів; по-друге, відмовитися від боротьби із церквою, щоб дістати опертя серед віруючих; і, нарешті, відмовитися від вимоги рівних прав для законних і незаконних дітей, щоб зберегти святість родинного вогнища.

— Отже, — усміхнувся полковник Ауреліано Буендіа, коли було зачитано всі пункти, — ми боремося тільки за владу.

— Ці поправки обумовлені тактичними міркуваннями, — відказав один із делегатів. — Нині найголовніше — розширити наше опертя в народі. А там побачимо.

Тут поквапився втрутитись один із політичних радників полковника Ауреліано Буендіа.

— Це суперечить здоровому глуздові, — заявив він. — Якщо ваші поправки добрі, то, виходить, і режим консерваторів добрий. Якщо з допомогою ваших поправок нам удасться розширити опертя в народі, як ви кажете, то, виходить, і режим консерваторів має в народі широке опертя. Отже в підсумку ми будемо змушені визнати, що протягом двадцяти років боролися проти інтересів нації.

Він збирався говорити далі, але полковник Ауреліано Буендіа спинив його.

— Не гайте часу, докторе, — мовив він. — Найголовніше те, що віднині ми боремося тільки за владу.

Все ще всміхаючись, він узяв вручені йому делегацією папери й наготувався підписати їх.

— Коли так, — сказав він на закінчення, — то у нас заперечень немає.

Його офіцери ошелешено перезирнулися між собою.

І полковник Ауреліано Буендіа затримав у повітрі вже вмочене в чорнило перо й обрушився на сміливця всім тягарем своєї влади.

—Здайте мені вашу зброю, — наказав він. Полковник Герінельдо Маркес встав і поклав зброю на стіл.

—Ідіть до казарми, — наказав йому полковник Ауреліано Буендіа. — Відтепер ви в розпорядженні революційного трибуналу.

Потім підписав декларацію і повернув делегатам, мовивши при ньому:

—Ось ваші папери, сеньйори. Нехай від них буде якась користь.

Через два дні полковника Герінельдо Маркеса, звинуваченого в державній зраді, було засуджено до смертної кари. Знов залігши в своєму гамаку, полковник Ауреліано Буендіа залишався глухий до благань про помилування. Напередодні страти Урсула, порушивши наказ сина не турбувати його, зайшла до нього в спальню. Одягнена в чорне, надзвичайно велична, вона простояла всі три хвилини, які тривало побачення. «Я знаю — ти розстріляєш Герінельдо, — спокійно сказала вона, — і я нічого не можу зробити, щоб зашкодити цьому. Але попереджаю тебе про одне: щойно я побачу його труп, присягаюся тобі прахом моїх батька-матері, присягаюся пам'яттю Хосе Аркадіо Буендіа, присягаюся перед Богом, що витягну тебе будь-звідки і вб'ю своїми руками. — І перш ніж залишити кімнату, не чекаючи його відповіді, докинула на закінчення: — Ти чиниш, мов виродок із свинячим хвостом».

Тієї нескінченної ночі, поки полковник Герінельдо Маркес згадував щезлі вечори, проведені в Амарантиній майстерні, полковник Ауреліано Буендіа годину за годиною довбав тверду шкаралупу самотності, намагаючись пробити її. Єдині щасливі хвилини після того далекого вечора, коли батько взяв його з собою подивитися на лід, минули в ювелірній майстерні, де він виготовляв золотих рибок. Йому довелося почати тридцять дві війни, порушити всі свої угоди зі смертю, вивалятися, як свиня, в гною слави, щоб відкрити — із запізненням майже на сорок років — переваги простого життя.

На світанку, за годину до страти, він, змучений безсонною ніччю, зайшов до кімнати бранця.

—Фарс скінчився, друже, — сказав він полковникові Ґерінельдо Маркесу. — Ходімо звідси, поки наші п'янички тебе не розстріляли.

Полковник Герінельдо Маркес не міг приховати презирства.

—Ні, Ауреліано, — відказав він. — Краще померти, ніж бачити тебе в зрадниках.

—А ти й не побачиш, — мовив полковник Ауреліано Буендіа. — Взувай чоботи й допоможи мені покінчити з цією смердючою війною.

Кажучи це, він і гадки не мав, що війну набагато легше почати, ніж закінчити. Знадобився майже рік кривавої жорстокості, щоб домогтися від уряду вигідних для повстанців умов миру, і ще один рік, щоб переконати своїх прибічників у необхідності погодитися на ці умови. Він дійшов до немислимих меж нелюдськості, придушуючи повстання власних офіцерів, що відмовлялися торгувати перемогою, і, щоб остаточно зламати їхній опір, не погребував навіть підтримкою військ противника.

Ще ніколи він не воював краще, ніж тоді. Впевненість у тому, що нарешті він воює за своє звільнення, а не за абстрактні ідеї та гасла, які політикани можуть вивертати навиворіт залежно від обставин, сповнювала його палким завзяттям. Полковник Ґерінельдо Маркес, який боровся за поразку так само переконано й віддано, як доти боровся за перемогу, докоряв йому за даремну відвагу. «Не турбуйся, — посміхнувся полковник Ауреліано Буендіа. — Вмерти набагато важче, ніж дехто думає». Щодо нього це була правда. Тверда переконаність у тому, що день його смерті визначено наперед, вкривала його чудесним панцером, наділяла безсмертям аж до вказаного строку, робила невразливим для небезпек війни й дозволила йому нарешті здобути поразку, яка дісталася йому значно важче, набагато кривавішою і дорожчою ціною, ніж перемога.

За двадцять років війни полковник Ауреліано Буендіа нерідко заїжджав додому, але повсякчасний поспіх, обов’язковий військовий почет, ореол майже легендарної слави, до якого не залишалася байдужою навіть Урсула, кінець кінцем зробили його чужою людиною для близьких. Під час своєї останньої появи в Макондо, коли він винайняв окремий будинок для трьох коханок, він лише двічі або тричі спромігся прийняти запрошення на обід і побачитися зі своєю родиною. Проходячи повз ювелірну майстерню, яку Урсула прибрала з особливою дбайливістю, він і не зауважив того, що в замку стирчить ключ, не помітив дрібного, але болісного руйнування, вчиненого в будинку часом, — руйнування, яке після такої довгої відсутності тяжко вразило би будь-кого, хто зберіг живими свої спогади. Ніщо не озвалося болем у його серці: ні пооблуплюваний тиньк на стінах, ні занедбані бегонії, ні поїджені термітами балки, ні оброслі одвірки, — він не потрапив у жодну з усіх цих підступних пасток, понаставлюваних на нього тугою. Сів у галереї, не скинувши чобіт, закутавшись у плащ, ніби зайшов у дім, щоб перечекати негоду, і цілий вечір дивився, як ллє на бегонії дощ. І тоді Урсула зрозуміла: він недовго проживе з нею. «Якщо не нова війна, — подумала вона, — то тільки смерть». Це припущення було таке чітке й переконливе, що Урсула сприйняла його як пророцтво. <...>

—Якщо ти збираєшся знову від’їхати, — сказала вона посеред вечері, — то хоч спробуй запам’ятати, які ми були на вигляд сьогодні ввечері.

І тоді полковник Ауреліано Буендіа зрозумів, що Урсула була єдиною з усіх людей, якій вдалося розгледіти убозтво його душі, і вперше за багато років наважився подивитися їй просто в обличчя. І побачив поорану зморшками шкіру, стерті зуби, сухе, безбарвне волосся та здивований погляд. Він порівняв її з найдавнішим із своїх спогадів про неї: якою вона була того дня, коли він передрік, що горщик із киплячим супом упаде на підлогу, і горщик справді впав і розбився. В одну мить він помітив подряпини, мозолі, рани та шрами, які залишили на ній понад півстоліття буденних турбот і праці, а потім зауважив, що ці сумні сліди не викликають у нього навіть звичайного співчуття. Тоді він зробив останнє зусилля, щоб знайти в своєму серці те місце, де він згноїв усі свої добрі почуття, і не зміг знайти його. В давнішу пору він принаймні відчував щось схоже на сором, коли запах власної шкіри нагадував йому Урсулин запах, і його думки нерідко зверталися до матері. Але війна знищила все. Навіть Ремедіос, його дружина, поставала нині, мов якийсь неясний образ тієї, що годилася йому в дочки. Від численних жінок, зустрінутих у пустелі кохання, які порозкидали його сім’я по всьому узбережжю, в його почуттях не лишилося й сліду. Здебільшого вони приходили до нього в темряві й ішли геть перед світанням, а вранці про них нагадувало дике відчуття пересиченості в усьому тілі. Єдине, що встояло проти часу й війни, була прихильність, яку він відчував у дитинстві до свого брата Хосе Аркадіо, але вона ґрунтувалася не на любові, а на спільництві.

—Даруйте, — вибачився він у відповідь на Урсулині слова. — Це війна у всьому винна.

На завтра полковник Ауреліано Буендіа заходився знищувати будь-які сліди свого перебування на світі. В ювелірній майстерні він не чіпав лише того, що не мало на собі відбитку його особи; свою одежу подарував ординарцям, а зброю закопав на подвір’ї з тим самим спокутним почуттям, з яким його батько закопав списа, що ним убив Пруденсіо Агіляра. Залишив собі тільки револьвер з одним-єдиним патроном. Урсула ні в що не втручалася. <...> ...він, намагаючись не виказати особливої зацікавленості, попросив свого особистого лікаря, котрий щойно видалив йому гній із наривів, показати, де точно знаходиться серце. Лікар вислухав його, а тоді коричневою від йоду ватою намалював йому на грудях коло.

Вівторок — день підписання перемир’я — випав холодний і дощовий.

Полковник Ауреліано Буендіа з’явився не о п'ятій ранку, як завжди, а раніше, і випив свою звичну чашку кави без цукру.

—В такий день, як сьогодні, ти народився на світ, — сказала йому Урсула. — Всіх налякали твої розплющені очі.

Він не звернув на неї уваги, бо прислухався до маршового кроку солдатів, сигналів сурми та уривчастих команд, що розтинали світанкову тишу. Хоча після стількох років війни полковник Ауреліано Буендіа мав би вже звикнути до цих звуків, він відчув слабкість у колінах і мурашки на шкірі, як за юних літ, коли вперше побачив голу жінку. І невиразно подумав, піймавшись нарешті в пастку туги, що якби у той час одружився з тією жінкою, то не спізнав би ні війни, ні слави й залишився би просто безіменним ремісником, щасливою твариною. Ця запізніла й недоспівана слабкість отруїла йому сніданок. Коли о шостій годині ранку прийшов полковник Герінельдо Маркес із групою повстанських офіцерів, полковник Ауреліано Буендіа здавався ще мовчазнішим, замисленішим і самотнішим, ніж звичайно. Урсула намагалася накинути йому на плечі нового плаща.

—Що подумає уряд! — умовляла вона його. — Подумає, що в тебе не лишилося грошей навіть на плащ, тому ти й здався.

Плаща він не взяв, але вже в дверях, побачивши струмені води, що лилися з неба, погодився надягти старого фетрового капелюха Хосе Аркадіо Буендіа.

—Ауреліано, — ще попросила його Урсула, — обіцяй мені: якщо тебе там спіткає лиха година, згадай про свою матір.

Він посміхнувся їй відчуженою посмішкою, клятвено підняв руку і, не мовивши ні слова, пішов із будинку назустріч погрозам, докорам і прокляттям, які будуть супроводити його через усе місто. Урсула взяла двері на засув, вирішивши не відчиняти їх до кінця свого життя. «Ми обернемося в прах у цьому будинку без чоловіків, — подумала вона, — але не дозволимо, щоб усілякі людці втішалися, бачачи наші сльози». Весь ранок вона заглядала в найпотаємніші кутки, намагаючись знайти в будинку бодай щось, що нагадало б їй про сина, але так нічого й не знайшла.

Церемонія відбулася за двадцять кілометрів від Макондо, під велетенською сейбою, довкола якої згодом було засновано місто Неєрландію. Представників уряду та партії і делегацію повстанців, уповноважену скласти зброю, обслуговувала дзвінкоголоса юрба послушниць у білому, що нагадувала наполохану дощем голубину зграю. Ауреліано Буендіа приїхав на брудному, облізлому мулі. Він був неголений і страждав радше від болю, завдаваного наривами, аніж від усвідомлення страшної загибелі всіх своїх мрій, бо вичерпав до решти надію, лишив позаду славу й тугу за славою. За його бажанням не було ні музики, ні фанфар, ні святкового калатання в усі дзвони, ні вигуків «ура!» — не було жодного вияву радості, який міг би порушити жалобну атмосферу перемир’я. Мандрівного фотографа, якому вдалося зробити з полковника Ауреліано Буендіа один знімок, що міг би зберегтися для нащадків, примусили знищити негатив, не дозволивши навіть проявити його.

Церемонія підписання перемир’я тривала якраз стільки часу, скільки було потрібно для того, щоб усі поставили свої підписи. Делегати сиділи за простим сільським столом у центрі латаного-перелатаного циркового шатра, довкола стояли останні віддані полковникові Ауреліано Буендіа офіцери. Перш ніж збирати підписи, особистий представник президента республіки хотів був зачитати акт капітуляції, але полковник Ауреліано Буендіа виступив проти.

—Не гаймо часу на формальності, — мовив він і вже зібрався підписати папери, не читаючи їх.

Тоді один із його офіцерів порушив сонну тишу шатра.

—Полковнику, — сказав він. — Зробіть нам таку ласку: не підписуйтеся першим.

Полковник Ауреліано Буендіа погодився. Після того як документ обійшов стіл, у такій глибокій тиші, що за шкрябанням пера об папір можна було розпізнати кожен підпис, перше місце все ще лишалося порожнім. Полковник Ауреліано Буендіа наготувався заповнити його.

—Полковнику, — озвався тоді інший його офіцер, — ви ще маєте можливість врятувати своє добре ім’я.

Не змінившись на виду, полковник Ауреліано Буендіа підписав перший примірник акту. Ще не встиг він розписатися на останній копії, як біля входу до шатра з'явився офіцер повстанських військ, тримаючи за вуздечку навантаженого двома скринями мула. Попри свою зовсім зелену молодість, він здавався сухою й стриманою людиною. Це був скарбничий повстанців округи Макондо. Щоб вчасно прибути на місце підписання перемир’я, він зробив важку шестиденну подорож, тягнучи за собою конаючого з голоду мула. З великою обережністю він зняв скрині зі спини мула, розчинив їх і виклав на стіл одну за одною сімдесят дві золоті цеглини. Це було ціле багатство, про існування котрого всі якось забули. Серед загального безладу останнього року центральне командування розвалилося, революція переродилася в криваве суперництво ватажків, і годі було визначити, хто за що відповідає. Золото повстанців, відлите в блоки,

Сейба — бавовняне дерево, типова для Південної Америки рослина, що може сягати 60—70 м заввишки.

Вкриті потім глиною, залишилося поза контролем. Полковник Ауреліано Буендіа примусив зазначити сімдесят дві золоті цеглини в акті капітуляції і підписав його, не допускаючи обговорень. Виснажений юнак і далі стояв перед ним, дивлячись йому у вічі своїми світлими, кольору золотавого цукрового сиропу очима.

—Ну що там іще? — спитав полковник Ауреліано Буендіа.

Молодий офіцер зціпив зуби.

—Розписку, — відповів він.

Полковник Ауреліано Буендіа власноруч написав йому розписку. Потім випив склянку лимонаду, з’їв шматок бісквіту, запропонований послушницями, і пішов до намету, приготованого на той випадок, якби він забажав перепочити. Там він скинув сорочку, сів на край розкладачки і о третій годині п'ятнадцять хвилин пополудні вистрелив із пістолета в коло, яке його особистий лікар обкреслив йому на грудях йодом. В той самий час у Макондо Урсула підняла кришку горщика з молоком на плиті, дивуючись, чому це молоко так довго не закипає, і побачила, що він повен хробаків.

—Ауреліано вбили! — вигукнула вона.

Відтак, скоряючись звичці, виробленій самотністю, подивилася на подвір’я й побачила там Хосе Аркадіо Буендіа, сумного, промоклого під дощем і набагато старішого, ніж тоді, коли він помер.

—Його вбито по-зрадницьки, — уточнила вона, — і ніхто не потурбувався закрити йому очі.

Вночі Урсула спостерегла крізь сльози світляні оранжеві диски, що швидко перетинали небо, мов падучі зірки, й вирішила, що це знамення смерті. Вона все ще ридала під каштаном, припавши до колін свого чоловіка, коли принесли полковника Ауреліано Буендіа, загорнутого в зашкарублий від засохлої крові плащ. Його широко розплющені очі палали нестямною люттю.

Він був безтямний. Наскрізна рана виявилася такою чистою і прямою, що лікар без жодного зусилля засунув йому в груди і витяг через спину просочений йодом шнурок.

—Це мій шедевр, — задоволено мовив лікар. — Тут єдине місце, де куля могла пройти, не зачепивши жодного життєвого центру.

Полковник Ауреліано Буендіа побачив себе в оточенні перейнятих співчуттям послушниць, які виспівували повні безнадії псалми за упокій його душі, і тоді пожалкував, що не вистрелив собі в рота, як збирався зробити спочатку, щоб просто посміятися з передбачення Пілар Гернери.

— Якби в мене зосталася бодай якась влада, — сказав він лікареві, — то я б розстріляв вас без слідства й суду. Не за те, що ви врятували мені життя, а за те, що зробили з мене посміховисько.

Невдала смерть повернула полковникові Ауреліано Буендіа втрачений престиж. Ті самі люди, котрі вигадали легенду про те, що він продав перемогу за будинок зі стінами із золотої цегли, розцінили спробу самогубства як благородний вчинок і проголосили полковника мучеником. Згодом, коли він відмовився від ордена Пошани, яким його відзначив президент республіки, навіть найзапекліші його вороги з лібералів з’явилися до нього з проханням відмовитися від умов перемир’я й розпочати нову війну. Будинок наповнився подарунками, присланими, щоб загладити колишні провини. Зворушений підтримкою, нехай і запітнілою, з боку товаришів по зброї, полковник Ауреліано Буендіа не відкидав можливості вдоволення їхнього прохання. І в один час, здавалося, так захопився ідеєю нової війни, що полковник Герінельдо Маркес навіть подумав: чи ж той, бува, не чекає приводу, щоб оголосити її. Цей привід і справді з’явився, коли президент республіки відмовився встановити пенсії учасникам війни — лібералам і консерваторам, — перш ніж справу кожного з них не розгляне спеціальна комісія і конгрес не затвердить закон про асигнування. «Це сваволя, — вергав громи полковник Ауреліано Буендіа. — Таж вони постаріють і повмирають раніше, ніж одержать пенсію». Тоді він уперше залишив гойдалку, куплену для нього Урсулою на час одужання, і, ходячи туди і сюди по спальні, продиктував категоричне послання президентові республіки. В цій так ніколи й не опублікованій телеграмі він звинувачував президента в порушенні умов Неерландського перемир’я й погрожував оголосити війну не на життя, а на смерть, якщо питання про пенсійні асигнування не буде вирішено протягом найближчих двох тижнів. Його вимоги були такі справедливі, що дозволяли сподіватися на підтримку навіть тих учасників війни, які належали до партії консерваторів. Та замість відповіді уряд послав військову варту біля будинку Буендіа, поставлену буцімто для охорони полковника, і заборонив провідувати його. Такі самі заходи було вжито про всяк випадок і до інших небезпечних для уряду командирів повстанців. Операцію провели так своєчасно, рішуче й успішно, що через два місяці після перемир’я, коли полковник Ауреліано Буендіа остаточно видужав, усі найвідданіші його помічники були або мертві, або у вигнанні, або на урядовій службі. <...>

Тим часом на Макондо насувалася цивілізація: залізниця, електрика, кінематограф, телефон. Одночасно з нею до селища прибув натовп іноземців. Вони влаштували тут бананову компанію, що спустошувала гаманці та душі місцевих мешканців. Представник четвертого покоління Буендіа, Хосе Аркадіо Другий, влаштувався до компанії наглядачем, але, ставши згодом профспілковим лідером, виступив із викриттям махінацій її керівництва. На знак протесту проти шахрайств дирекції профспілка організувала страйк та демонстрацію робітників.

Розпочався могутній страйк. Роботи на плантаціях припинилися, фрукти гнили на деревах, поїзди по сто двадцять вагонів стояли без руху в залізничних тупиках. Міста й селища наповнились безробітними. На вулиці Турків настала нескінченна субота, в більярдній готелю «Хакоба» біля столів цілу добу товклися гравці, дожидаючи своєї черги. В той день, коли було оголошено, що армія дістала наказ відновити громадський порядок, Хосе Аркадіо Другий саме грав у більярд. Хоч він і не мав дару ясновидіння, однак це повідомлення сприйняв як передвістку смерті, якої чекав іще від того далекого ранку, коли полковник Герінельдо Маркес дозволив йому подивитися на розстріл. Проте погане передчуття не позбавило його властивої йому витримки. Він ударив києм по кулі й здійснив задуманий карамболь. Через якийсь час гуркіт барабана, гавкітливі звуки горна, метушня та крики на вулиці сповістили йому, що не тільки партії в більярд, а й другій безмовній та самотній грі, яку він від дня того розстрілу на світанку вів сам із собою, настав кінець. Тоді Хосе Аркадіо Другий вийшов на вулицю і побачив їх. Там було три полки, і від їхнього розміреного кроку під барабанний дріб двигтіла земля. Осяйний полудень просяк смердючим віддихом цього багатоголового дракона. Солдати були низькорослі, кремезні, грубі. Від них поширювався запах кінського поту і розпареної на сонці сириці; у цих людях відчувалася мовчазна й нездоланна безстрашність горців. Хоча минула ціла година, поки всі вони промарширували повз Хосе Аркадіо Другого, можна було подумати, що їх усього кілька взводів, які ходять і ходять по колу, адже вони були схожі один на одного, неначе діти однієї матері; й усі з однаково тупим виглядом несли на собі тягар ранців та фляг, і ганьбу гвинтівок із примкнутими багнетами, і чумний бубон сліпого послуху, і почуття честі. Зі свого ложа огорнута темрявою Урсула почула їхні кроки і підняла руку, склавши пальці хрестом. <...>

За законами воєнного стану війська мали взяти на себе роль посередника у суперечці, але жодних спроб примирити сторони не було зроблено. Після того як солдати продемонстрували свою силу, пройшовши через Макондо, вони поставили гвинтівки в козли, а тоді заходилися зрізати банани й вантажити виведені з тупиків поїзди. Робітники, які доти спокійно вичікували, пішли в ліси й, озброєні самими тільки мачете, розпочали боротьбу проти штрейкбрехерів. Вони попалили садиби й крамниці компанії, розібрали залізничне полотно, щоб перешкодити рухові поїздів, які тепер розчищали собі дорогу кулеметним вогнем, поперерізали телефонні та телеграфні дроти. Вода в зрошувальних каналах забарвилася кров’ю. Сеньйора Брауна, що сидів живий і здоровий у своєму електрифікованому курнику, разом із його родиною та родинами його співвітчизників вивезли під охороною солдатів із Макондо й доставили в безпечне місце. Події вже загрожували перерости в нерівну і криваву громадянську війну, коли влада звернулася до робітників із закликом зібратися всім у Макондо. У зверненні вказувалося, що цивільний і військовий правитель провінції прибуде до міста наступної п'ятниці й розгляне конфлікт.

Хосе Аркадіо Другий був у натовпі, що сходився до станції з самого ранку в п’ятницю. Напередодні він взяв участь у нараді профспілкових керівників, де йому й полковникові Ґавілану доручили бути в юрбі і скеровувати її дії залежно від обставин. Хосе Аркадіо Другому було не по собі: відколи стало відомо, що війська встановили навколо привокзальної площі кулемети, а обгороджене залізною решіткою містечко бананової компанії захищене гарматами, він увесь час відчував у роті якийсь солонувато-гіркуватий присмак. Близько дванадцятої години дня, дожидаючи запітнілого поїзда, понад три тисячі людей — робітники, жінки і діти — заповнили відкритий простір перед вокзалом і стовпилися на прилеглих вулицях, перекритих кулеметами. Спочатку все це нагадувало святкове гуляння. З вулиці Турків поприносили столи з фрітантото, ятки з напоями, і люди бадьоро терпіли стомливе чекання й пекуче сонце. Незадовго до третьої години пройшла чутка, що поїзд з офіційними особами прибуде не раніше завтрашнього дня. Стомлений натовп розчаровано зітхнув. Старший лейтенант піднявся на дах вокзального павільйону, звідки на натовп дивилися дула чотирьох кулеметів, і попросив тиші. Біля Хосе Аркадіо Другого стояла гладка боса жінка з двома дітьми десь чотирьох і семи років. Вона взяла на руки меншого і попросила Хосе Аркадіо Другого, якого зовсім не знала, підняти старшого хлопчика, щоб той краще міг почути, що казатимуть. Хосе Аркадіо Другий посадовив хлопчика собі на плечі. Багато років по тому цей хлопчик усім розповідатиме, і ніхто йому не повірить, що він бачив, як старший лейтенант читав у грамофонну трубу декрет номер чотири цивільного й військового правителя провінції. Декрет був підписаний генералом Карлосом Кортесом Варгасом та його секретарем, майором Енріке Гарсіа Ісарою, і в трьох параграфах із вісімдесяти слів проголошував страйкарів «бандою злочинців», уповноважуючи війська стріляти в них, не шкодуючи патронів.

Декрет викликав оглушливу бурю протестів, але тут лейтенанта на даху заступив капітан і, розмахуючи грамофонною трубою, зробив знак, що хоче говорити. Натовп знову замовк.

— Пані й панове, — сказав капітан тихо, повільно і дещо стомлено, — вам надається п'ять хвилин, щоб розійтися.

Свист, тюкання й крики заглушили звуки горна, що сповістив про початок терміну. Ніхто не зрушив з місця.

— П’ять хвилин скінчилися, — мовив капітан тим самим тоном. — Іще одна хвилина — і буде відкрито вогонь.

Хосе Аркадіо Другий, укрившись холодним потом, зняв хлопчика з плечей і передав матері. «Ці мерзотники здатні почати стрілянину», — прошепотіла вона. Хосе Аркадіо Другий не встиг відповісти, бо тієї ж миті і впізнав хрипкий голос полковника Ґавілана, який, наче луна, повторив сказані жінкою слова. Сп’янілий напруженням цієї хвилини і страшенно глибокою тишею, до того ж упевнений, що немає сили, здатної зворухнути з місця натовп, закляклий під пильним поглядом смерті, Хосе Аркадіо Другий піднявся навшпиньки і, вперше за все своє життя піднісши голос, гукнув через голови тих, що стояли попереду:

— Сволоцюги! Удавіться ви своєю хвилиною!

Тільки-но пролунали його слова, як сталося щось таке, що викликало у Хосе Аркадіо Другого не жах, а враження якогось марення. Капітан дав наказ відкрити вогонь, і на нього одразу ж відгукнулися чотирнадцять кулеметів. Але все не нагадувало фарс. Здавалося, ніби кулемети стріляють холостими патронами: вони захлиналися оглушливим тріском, несамовито плювалися вогнем, однак із щільного натовпу не чути було жодного крику, жодного зітхання, немовби всі враз покам’яніли й стали невразливими. І раптом передсмертний крик, долинувши з боку вокзалу, розвіяв чари: «О-о-ой, мамо!» Неначе могутній сейсмічний поштовх з гуркотом вулкана та ревінням потопу сколихнув центр людського юрмища і в одну мить поширився на всю площу. Хосе Аркадіо Другий ледве встиг схопити на руки хлопчика, а матір із другою дитиною уже понесла відцентрова сила охопленого панікою натовпу.

Через багато років хлопчик усе розповідатиме, хоча сусіди й назвуть його вижилим з розуму дідом, як Хосе Аркадіо Другий підняв його над головою і, майже висячи в повітрі, немовби пливучи на хвилях жаху, що охопив натовп, дав потокові втягти себе в одну з прилеглих вулиць. Опинившись над натовпом, хлопчик бачив, як людська маса, вливаючись у вулицю, стала наближатися до рогу, і поставлені там кулемети відкрили вогонь. Кілька голосів крикнули водночас: — Лягай! Лягай!

Ті, що бігли в передніх рядах, уже попадали, скошені кулеметними чергами. А ті, котрі зосталися живі, замість кинутись на землю повернули назад на площу. І тоді паніка вдарила своїм хвостом, як дракон, і жбурнула їх щільною хвилею на іншу, що котилася назустріч, хвилю, послану ударом драконового хвоста вже з другої вулиці, де так само без передиху строчили кулемети. Люди виявилися зачиненими, мов худоба в оборі: вони крутились у велетенському вирі, який поступово стягувався до свого епіцентру, бо його краї весь час обрізалися по колу, — як ото буває, коли чистять цибулину, — невситимими й методичними ножицями кулеметного вогню. Хлопчик побачив жінку зі згорнутими навхрест руками; вона стояла навколішки посеред порожнього простору, що якимсь таємничим чином став заповідним для куль. Туди й скинув хлопчика Хосе Аркадіо Другий, впавши додолу з заюшеним кров'ю обличчям, перш ніж велетенський людський вал змів і порожній простір, і уклінну жінку, і сяйво високого спекотного неба, і весь цей підлий світ, у якому Урсула Ігуаран продала стільки своїх льодяникових звіряток.

Коли Хосе Аркадіо Другий очуняв, він лежав горілиць, і довкола було темно. Він усвідомив, що їде в якомусь нескінченно довгому й безшумному поїзді, голова його стиснена кіркою закипілої крові і всі кістки болять. Страшенно хотілося спати. Зібравшись проспати багато годин поспіль отут, де він був у безпеці від усіх жахів і мерзот, Хосе Аркадіо Другий перевернувся на той бік, який болів менше, і раптом спостеріг, що лежить на трупах. Ними був набитий весь вагон, і тільки посередині залишався вільний прохід. Після різанини минуло, напевно, кілька годин, бо температура трупів була як у гіпсу восени, і так само, як гіпс, вони нагадували на дотик скам’янілу піну; люди, що позаносили трупи сюди, мали час повкладати їх рядами, як звичайно вкладають бананові грона. Намагаючись урятуватися від цього кошмару, Хосе Аркадіо Другий переповзав із вагона в вагон до голови поїзда, і при спалахах світла, що блискало в щілинах між планками обшивки, коли проїжджали сплячі селища, він бачив мертвих чоловіків, мертвих жінок, мертвих дітей, яких везли, щоб скинути в море, як зіпсовані банани. Упізнав тільки двох: жінку, що торгувала прохолодними напоями на площі, та полковника Ґавілана — у того на руці все ще був намотаний пояс із пряжкою з мексиканського срібла, яким він збирався розчистити собі дорогу в охопленому панікою натовпі. Діставшись до першого вагона, Хосе Аркадіо Другий стрибнув у темряву й лежав у рові, поки весь поїзд не пройшов повз нього. Це був найдовший з усіх будь-коли бачених ним ешелонів — майже двісті вантажних вагонів, по паровозу з обох кінців і третій паровоз посередині. На поїзді не було жодних вогнів, навіть червоних і зелених сигнальних ліхтарів, він безшумно й стрімко ковзав по рейках. На дахах вагонів бовваніли темні постаті солдатів біля кулеметів.

Близько півночі вперіщила злива. Хосе Аркадіо Другий не знав, де він вистрибнув, знав тільки, що коли йтиме в напрямку, протилежному тому, в якому пішов поїзд, то прийде до Макондо. Після понад трьох годин ходи, мокрий як хлющ і страждаючи від страшного головного болю, він побачив у досвітній півімлі перші будинки міста. Приваблений ароматом кави, він зайшов на кухню, де жінка з дитиною на руках стояла, схилившись над плитою.

— Доброго ранку, — мовив він, геть знесилений. — Я Хосе Аркадіо Другий Буендіа.

Він вимовив своє ім'я повністю, літера за літерою, аби пересвідчитися, що живий. І добре зробив, бо жінка, забачивши в дверях похмурого, виснаженого чоловіка, забрудненого кров’ю й позначеного печаттю смерті, вже була вирішила, що перед нею привид. Вона впізнала Хосе Аркадіо Другого. Принесла ковдру, щоб він загорнувся, поки вона висушить біля плити його одежу, нагріла води, щоб він міг промити свою рану, — у нього була тільки зідрана шкіра, — й дала йому чисту пелюшку, щоб він перев’язав собі голову. Потім поставила перед ним невелику чашку кави без цукру — саме так, розповідали їй, п'ють Буендіа — й розвісила одежу проти вогню. Хосе Аркадіо Другий не мовив і слова, поки не допив кави.

— Там було, мабуть, тисячі три, — прошепотів він. — Чого? — Мертвих, — пояснив він. — Напевно, всі ті, що зібралися на вокзалі. Жінка подивилася на нього з жалістю.

— Тут мертвих не було, — заперечила вона. — Від часів твого родича, полковника Ауреліано Буендіа, в Макондо нічого не ставалося.

На трьох кухнях, де побував Хосе Аркадіо Другий, перш ніж дістався до свого будинку, йому сказали те саме: «Мертвих не було». Він перейшов привокзальну площу, побачив нагромаджені один на одному столи для фрітанги й не виявив жодних слідів різанини. Вулиці під безперестанним дощем лежали безлюдні, в наглухо зачинених будинках не відчувалося навіть ознак життя. Єдиним свідченням того, що тут живуть люди, було бамкання дзвонів, які кликали до утрені. Хосе Аркадіо Другий постукав у двері полковника Гавілана. Вагітна жінка, котру він доти бачив багато разів, грюкнула дверима у нього перед носом. «Він виїхав, — злякано кинула вона. — Повернувся до себе на батьківщину». Біля головного входу до електрифікованого курника, як завжди, стояли двоє місцевих поліцаїв; у своїх плащах і цератових шоломах вони були схожі на камінні статуї під дощем. На околиці антильські негри виспівували хором псалми. Хосе Аркадіо Другий перестрибнув через загорожу й зайшов на кухню в будинку Буендіа. Санта Софія де ла Н’єдад сказала йому пошепки: «Дивись, щоб тебе не побачила Фернанда. Вона вже встала». Немовби виконуючи якусь таємну угоду, жінка відвела сина до «горшкової кімнати», застелила для нього напіврозламану Мелькіадесову розкладачку, а о другій годині, коли Фернанда лягла поспати, подала йому через вікно тарілку з їжею.

Ауреліано Другий ночував удома, бо тут його захопив дощ, і о третій годині він усе ще чекав, коли випогодиться. Санта Софія де ла Н’єдад під секретом повідомила йому про появу брата, і він пішов до Мелькіадесової кімнати. Ауреліано Другий також не повірив ні в історію про різанину на площі, ні в нічний кошмар з навантаженим трупами поїздом, який ішов до моря. З вечора в Макондо було оголошено особливу заяву уряду; в ній сповіщалося, що робітники підкорилися наказові залишити вокзал і мирними колонами розійшлися по домівках. У заяві також доводилося до відома народу, що профспілкові ватажки, перейнявшись високим патріотичним духом, звели свої вимоги до двох пунктів: реформа медичного обслуговування й побудова вбиралень при бараках. Згодом Ауреліано Другий дізнався, що, залагодивши справу з робітниками, військові власті поквапилися сповістити про це сеньйора Брауна, і він не тільки погодився вдовольнити нові вимоги, а навіть запропонував улаштувати за рахунок компанії триденне народне гуляння і відсвяткувати примирення. Та коли військові спитали його, на яке число можна призначити підписання угоди, він подивився у вікно на небо, де спалахували блискавки, й зробив порух, що висловлював цілковиту невизначеність.

— Коли розпогодиться, — відповів він. — На пору дощів ми припиняємо всяку діяльність.

Доти дощів не було цілих три місяці — стояв посушливий сезон. Але щойно сеньйор Браун заявив про своє рішення, по всій банановій зоні вперіщила злива, яка захопила Хосе Аркадіо Другого на дорозі до Макондо. Злива тривала й тиждень по тому. Офіційну версію, що її тисячу разів повторювали й утовкмачували народові всіма засобами інформації, які тільки мав уряд, нарешті нав'язали кожному: мертвих не було, вдоволені робітники повернулися до своїх родин, а бананова компанія припинила роботи до кінця дощів. Військовий стан зберігався на той випадок, якщо через безперестанні зливи скоїться якесь лихо і потрібно буде вживати надзвичайних заходів, однак війська були відведені до казарм. Удень солдати, позакасувавши штани до колін, бродили вулицями, перетвореними на бурхливі потоки, й пускали з дітлахами кораблики. Вночі, після настання комендантської години, вони вибивали ударами прикладів двері, витягали підозрюваних з постілей і відводили туди, звідки вже не було вороття. Усе ще розшукували та знищували злочинців, убивць, підпалювачів і порушників декрету номер чотири, але військові заперечували навіть перед родичами своїх жертв, що переповнювали приймальню начальника гарнізону, сподіваючись дізнатися про долю заарештованих. «Я впевнений, що вам це просто наснилося, — переконував начальник гарнізону. — В Макондо нічого не сталося, нічого не станеться й ніколи нічого не стається. Це щасливе місто». Так було ліквідовано всіх профспілкових ватажків. <...>

Майже п'ять років над Макондо безупинно йшов дощ, який довів розорене банановою компанією місто до повного занепаду. Представники сьомого покоління Буендіа — Ауреліано Бабілонья, який, усамітнившись у алхімічній лабораторії засновника роду, намагався розшифрувати рукописи цигана Мелькіадеса, та його тітка Амаранта Урсула, котра прагла вдихнути життя в занедбаний родинний будинок, — пристрасно покохали одне одного. Від цього кохання — єдиного справжнього кохання за всю історію існування родини Буендіа — мало народитися дитя, на яке закохані покладали надію на відновлення свого роду.

Однієї неділі о шостій годині вечора Амаранта Урсула відчула пологові перейми. Усміхнена звідниця й акушерка дівчаток, що торгували собою з голоду, поклала її на обідній стіл, сіла їй верхи на живіт і, гицаючи в дикому чвалі, мучила породіллю доти, доки її крики не заступив плач прегарного немовляти-хлопчика. Крізь сльози, що затуманювали їй зір, Амаранта Урсула побачила, що це справжній Буендіа, свавільний, як і ті, хто носив ім’я Хосе Аркадіо, але з відкритими і ясновидющими очима тих, кого називали Ауреліано. Вона подумала, що йому наперед визначено наново започаткувати рід, очистити його від згубних пороків і тавра самотності, бо ж він — єдиний із усіх Буендіа, народжених протягом сторіччя, який був зачатий у коханні.

— Справжній людожер, — сказала Амаранта Урсула. — Ми назвемо його Родріго.

— Ні, — заперечив їй чоловік. — Ми назвемо його Ауреліано, і він виграє тридцять дві війни.

Обрізавши немовляті пуповину, повитуха заходилася стирати ганчіркою синій наліт, що вкривав усе його тільце: Ауреліано присвічував їй лампою. Тільки коли дитину перевернули на живіт, вони спостерегли в неї щось таке, чого немає у решти людей, і нахилились подивитися. То був свинячий хвостик.

Ауреліано та Амаранта Урсула не стривожилися. Вони не знали про подібний випадок у роду Буендіа і не пам'ятали страшних Урсулиних пересторог, а повитуха заспокоїла їх остаточно, заявивши, що непотрібний хвіст, напевне, можна буде відрізати, як тільки в хлопчика повипадають молочні зуби. А потім уже не було часу думати про це, бо в Амаранти Урсули почалася кровотеча, кров била струменем, і вони ніяк не могли зупинити її. Породіллі прикладали павутиння і попіл, але це було однаково, що пальцем затикати фонтан. Попервах Амаранта силкувалася не занепадати духом. Брала переляканого Ауреліано за руку й благала не журитися, адже, мовляв, такі, як вона, не створені для того, щоб умирати несамохіть, — і сміялася, дивлячись на старання повитухи. Але в міру того, як надії залишали Ауреліано, вона ніби темнішала, неначе з неї виходило світло, й урешті поринала в глибокий сон. У понеділок на світанку в будинок привели жінку, яка почала читати біля ліжка молитви, що спиняють кров і безвідмовно діють на людей і на тварин, але гаряча кров Амаранти Урсули була нечутлива до будь-яких хитромудрощів, що не мають стосунку до кохання. Ввечері, коли минуло двадцять чотири години, сповнених розпачу, вони побачили, що Амаранта Урсула мертва, кривавий струмок перестав текти сам по собі, профіль нещасної загострився, вираз муки розчинився в розлитому по обличчю алебастровому сяєві, на устах знову з’явилася посмішка.

І тільки тоді Ауреліано усвідомив, як він любить своїх друзів, як потребує їх і як багато віддав би за те, щоб знов опинитися в цю мить поряд з ними. Він поклав дитя до кошика, який наготувала мати, закрив обличчя небіжчиці ковдрою і пішов блукати безлюдним містом у пошуках стежки, яка вела б у минуле. Постукав до аптеки, де давно вже не був, і виявив на її місці столярну майстерню. Стара жінка з лампою в руці, що відчинила йому двері, поставилася до нього зі співчуттям і запевнила, що тут ніколи не було аптеки і вона зроду не бачила жінки з гарною шиєю й сонними очима на ім’я Мерседес. Він поплакав, притулившись чолом до дверей колишньої книгарні вченого каталонця й усвідомлюючи, що віддає запітнілу данину тій смерті, яку не оплакав своєчасно, бо не бажав порушити чари кохання. <...> Власник салону, у якого одна рука всохла, ніби обгоріла, бо він посмів підняти її на свою матір, запропонував Ауреліано випити з ним пляшку горілки, а Ауреліано запросив його на другу пляшку. Власник салону розповів, що сталося з його рукою, а Ауреліано повідав про нещастя, яке сталося з його серцем, висохлим, ніби обгорілим, бо він насмілився покохати свою сестру. Кінець кінцем обоє залилися слізьми, і Ауреліано відчув, що біль на хвильку відпустив його. Але, знов опинившись на самоті при світлі останнього в історії Макондо світанку, він став посеред площі, розкинув руки, готовий розбудити цілий світ, і вигукнув із самісінької глибини своєї душі:

— Усі друзі — сучі діти!

Чаклунка витягла його з калюжі сліз та блювотиння. Завела до своєї кімнати, почистила, примусила випити чашку бульйону. Гадаючи, що не може його втішити, перекреслила вуглинкою рахунок за незліченні любощі, який він досі ще не оплатив, і навмисно стала згадувати найбільші свої жалі і найболючіші болі, аби тільки не залишати Ауреліано плакати одинцем. На світанку, після короткого й важкого сну, Ауреліано очумався. Боліла голова. Він розплющив очі й згадав про дитину.

У кошику немовляти не було. На мить у душі Ауреліано сяйнула радість: він подумав, що Амаранта Урсула пробудилася зі смерті і зайнялася сином. Але вона лежала під ковдрою, мов кам’яна скеля. Ауреліано пригадав собі, що, коли він повернувся додому, двері до спальні стояли відчинені: він перейшов галерею, наповнену ранковими ароматами материнки, і ступив до їдальні, де досі не було прибрано сліди пологів: великий казан, закривавлені простирадла, черепки з попелом і перекручену пуповину немовляти посередині розстеленої на столі пелюшки, поряд із ножицями та шнуром. Ауреліано подумав, що повитуха, мабуть, повернулася вночі по дитину, і це припущення дало йому паузу, потрібну, щоб зібрати докупи думки. Він упав у гойдалку, ту саму, в яку колись під час уроків вишивання сідала Ребека; сидячи в ній, Амаранта грала в пінг-понг з полковником Герінельдо Маркесом, а Амаранта Урсула шила посаг для дитини; і в цю мить раптового прозріння він зрозумів, що його душі несила витримати тягар такого велетенського минулого. Зранений смертоносними списами своєї власної й чужої туги, він здивовано дивився на зухвале павутиння, яке пообплутувало мертві трояндові кущі, на бур’яни, що вперто пнулися звідусіль, на спокійне повітря ясного лютневого ранку. І тоді він побачив дитину — зморщену, поїдену оболонку, яку мурахи, зібравшись із усього світу, старанно волокли до своїх нір вимощеною камінням стежкою саду. Ауреліано ніби закляк. Але не від подиву і жаху, а тому, що в цю надприродну мить йому відкрилися останні ключі Мелькіадесових шифрів, і він побачив епіграф до пергаментів, доведений до повного узгодження з часом і простором людського світу: «Першого в роду буде прив’язано до дерева, а останнього з'їдять мурахи».

Ще ніколи в своєму житті Ауреліано не діяв розсудливіше, ніж того ранку; він забув про своїх мертвих і про скорботу за своїми мертвими й знову позабивав усі двері та вікна Фернандиними дерев’яними хрестами, щоб йому не заважала жодна мирська спокуса: тепер Ауреліано знав, що в Мелькіадесових пергаментах написана і його доля. Він знайшов їх цілими й непошкодженими серед доісторичної рослинності, паруючих калюж і світляних комах, які знищили в цій кімнаті будь-який слід перебування людей на землі; він не зміг побороти нетерпіння і, замість винести пергаменти на світло, заходився тут-таки, навстоячки, розшифровувати їх уголос — і то без жодних зусиль, так, ніби їх писано іспанською і він читає їх при сліпучо-яскравому полудневому світлі. То була історія родини Буендіа, викладена Мелькіадесом в усіх її найбуденніших подробицях з передбаченням на сто років наперед. Циган писав санскритом, своєю рідною мовою, і зашифровував парні вірші особистим шифром імператора Августа, а непарні — військовими шифрами лакедемонян. Остання Мелькіадесова пересторога, яку Ауреліано вже був почав розгадувати, коли дозволив коханню до Амаранти Урсули збентежити себе, полягала в тому, що циган розташовував події не в звичайному, заведеному в людей часі, а зосередив усю кількість щоденних епізодів за ціле сторіччя таким чином, що вони всі співіснували в одній-однісінькій миті. Зачарований своїм відкриттям, Ауреліано голосно прочитав поспіль оті «покладені на музику» енцикліки, які Мелькіадес намагався колись читати Аркадіо, — насправді це були пророкування розстрілу Аркадіо; далі він виявив пророцтво про народження найпрекраснішої жінки на землі, жінки, що повинна знестися на небо душею й тілом, і дізнався про появу на світ двох близнюків, які народилися після смерті їхнього батька й не зуміли розшифрувати пергаменти не тільки через нездібність і непосидючість, а й через те, що їхні спроби були передчасні. Палаючи бажанням дізнатися про своє власне походження, Ауреліано пропустив кілька сторінок. У цю мить повіяв вітер, слабенький вітерець, що тільки схоплювався, наповнений голосами минулого — шепотом старої герані й розчарованими зітханнями, які передували неперебутній тузі. Ауреліано не помітив його, бо саме в цю хвилину виявив перші ознаки власного єства у свого хтивого діда, що дозволив легкодумству завести себе в пустелю міражів на пошуки вродливої жінки, якій він не дасть щастя. Ауреліано впізнав його, пішов далі таємними стежками свого роду й наткнувся на ту мить, коли його було зачато серед скорпіонів і жовтих метеликів у напівмороці купальні, де якийсь робітник удовольняв свою хіть із жінкою, що віддалася йому на знак…

непокори та бунту. Ауреліано так поринув у справу, що не помітив, як другий порив вітру, могутній, мов циклон, позривав із завіс двері й вікна, зніс дах зі східної галереї й розвернув фундамент. Лише тоді Ауреліано довідався, що Амаранта Урсула доводилась йому не сестрою, а тіткою, й що Френсіс Дрейк узяв у облогу Ріоачу тільки для того, щоб вони змогли шукати одне одного в найзаплутаніших лабіринтах крові доти, доки не спородять міфічного звіра, якому судилося покласти край їхньому роду. Макондо вже перетворилося на могутній смерч із пилу та сміття, закручуваний люттю біблійного урагану, коли Ауреліано пропустив іще одинадцять сторінок, щоб не гаяти часу на добре відомі йому події, й почав розуміти ту мить, яка стосувалася його самого, пророкуючи собі самому, розшифровуючи для себе останню сторінку пергаментів так, ніби дивився в дзеркало, що промовляє. Він знову перескочив через кілька сторінок, щоб завбачити пророцтва і з'ясувати дату та обставини своєї смерті. Проте, не дійшовши до останнього вірша, зрозумів, що вже ніколи не покине цієї кімнати, бо згідно з пророцтвом пергаментів місто дзеркал та міражів (або видив) буде зметене з лиця землі ураганом і стерте з людської пам'яті саме в ту мить, коли Ауреліано Бабілонья скінчить розшифровувати пергаменти, і що все написане в них завжди було й буде неповторним, бо родам людським, засудженим на сто років самотності, не призначено з’являтися на землі вдруге.

Аналізуємо прочитане

1. Які історичні події знайшли відбиття у прочитаних вами уривках?

2. Визначте риси, котрі проявилися в характері полковника Ауреліано Буендіа під час війни. Які деталі свідчать про диктаторські звички та нездоланну самотність цього героя?

3. Що змусило Ауреліано погодитися на перемир’я? Чому після цього він намагався накласти на себе руки? Якими надприродними подіями супроводжувалася його спроба самогубства?

4. Як відбувся розстріл мирної демонстрації робітників? Яким чином Хосе Аркадіо Другому вдалося врятуватися від загибелі? Чому ніхто не повірив у його розповідь про трагедію?

5. Чим закінчилася історія роду Буендіа? Чому, на вашу думку, саме в цей момент Ауреліано Бабілоньї вдалося розшифрувати пророцтво Мелькіадеса?

6. Розкрийте значення фіналу роману.

1. Подискутуємо?

7. Чи мали сенс спроби деяких членів родини Буендіа «творити історію»? Філологічний майстер-клас

8. Поясніть символічний зміст образу Макондо.

Узагальнюємо прочитане

1. Як побудовано роман? У чому полягає специфіка відображення в ньому історичного тла?

2. Наведіть приклади переплетення в сюжеті твору історичних та міфологічних, «магічних» (фантастичних) та реалістичних елементів.

3. Які філософські, суспільні та психологічні проблеми порушує письменник на прикладі історії родини Буендіа?

4. Як приреченість на самотність проявляється у вдачі різних представників родини?

5. Поясніть зв’язок між долею родини Буендіа та долею Макондо

Подискутуємо?

6. Чому родина Буендіа була засуджена на зникнення?

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Філологічний майстер-клас

7. Що споріднює роман «Сто років самотності» з давнім епосом, міфом, казкою та притчею?

8. Дослідіть біблійні мотиви в романі.

Теми письмових творчих робіт:

1. Грані людської самотності в романі «Сто років самотності» Г. Гарсіа Маркеса.

2. Трагічні зіткнення з історією у романі «Сто років самотності» Г. Гарсіа Маркеса.

3. «Магічний реалізм» у романі «Сто років самотності» Г. Гарсіа Маркеса.