Літературна панорама доби. Постмодернии світ у постмодерністській літературі

Крістоф Ранемайр

Останній сніг (Уривок)

Крістоф Ранемайр (пар. 1954 р.) — відомий австрійський письменник, лауреат численних премій, один із пайталаїювитіших представників літератури постмодернізму. Либонь, найбільш популярною його книжкою є роман «Останній світ» (1988), який містпть оригінальний виклад перенесених у сучасність давньої рецьких міфів. В основу його сюжету поклад,єно розповідь про римлянина Котту, який прибув до занедбаного провінційного містечка Томи, аби розшукати засланого сюди та. зниклого безвісті знаменитого поета Публія Овідія Назона, а також відновлений, як кажуть, рукопис його «Метаморфоз». Однак а пі Овідія, ані рукопису героєві знайти гак і не вдасться. Натомість він стикається у містечку з численними персонажами «Метаморфоз», які, зіїішовши зі сторнгок Овідієвої книжки, почали жити власним життям поряд зі звичайними людьми...

«Сповнений утіхи, що з кожним кроком у ньому наростала й час від часу вихлюпувала тихеньким хихотінням, Котта підіймався всипаними рінню голими схилами в бік Трахіли, до тієї нової гори. Тут ступав Овідій Назон, це був його шлях. Вигнаний із Рима, з царства необхідності та здорового глузду, поет розповів на Чорному морі свої «Метаморфози» до кінця, зробив голе круте узбережжя, де мерз і тужив за домівкою, своїм узбережжям, а тих варварів, що утискували його і зрештою вижили до занедбаної Трахіли, взяв за свої образи. Розповівши кожну історію до самого її кінця, Овідій Назон урешті звільнив власний світ від людей та їхніх звичаїв. А потім він, певно, і сам ступив до картини, на якій не було людей, невразливим камінчиком скотився зі схилів, бакланом шугнув над спіненими гребенями прибою чи пурпуровим мохом, переможно примостився десь на рештках угрузлих у землю міських мурів.

А те, що якийсь слуга-грек позаписував Овідієві оповіді й кожному його слову поставив пам’ятник, тепер уже не мало значення й у найкращому разі було грою для божевільних. Книжки пріли, згоряли, оберталися на попіл і порох; кам’яні монументи падали й знов розсипалися щебенем десь на схилі; і навіть викарбувані в базальті знаки щезали під навалою слимаків. Щоб осягти дійсність, написи вже не були потрібні.

В гори Котту вабив тільки один-однісінький напис, який ще треба було відкрити. І він знайде його й прочитає на прапорці, захованому в сріблястому трахільському сяйві або десь у ріні на схилах нової гори. Але той прапорець буде, без сумніву, зовсім невеличкий — адже на ньому стоятиме лиш одне слово з двох складів. І коли Котта спинявся, щоб перевести дух, а тоді застигав — такий мізерний під навислими над ним скелями, він часом кидав ці два склади в кам’яну пустку, а тоді, як до нього поверталося відлуння власного вигуку, відповідав: «Тут!» Бо те уривисте слово з двох складів, що відбивалося від бескидів, було його власне ім’я».

«Постмодернізм багато в чому завдячує своїм виникненням розвиткові новітніх засобів масової комунікації — телебачення, відеотехніки, інформатики, комп'ютерної техніки. Виникнувши насамперед як культура візуальна, постмодернізм у архітектурі, живописі, кінематографі, рекламі зосередився не на відображенні, а на моделюванні дійсності шляхом експериментування зі штучною реальністю — відеокліпами, комп'ютерними іграми, діснеївськими атракціонами. Ці принципи роботи з «другою дійсністю», тими знаками культури, які вкрили світ панциром зі слів, поступово просочилися й у інші сфери, захопивши у свою орбіту літературу, музику, балет», Н. Маньковська