Літературна панорама доби. Постмодернии світ у постмодерністській літературі

Милорад Павич

(1929—2009)

М. Павич — сербський письменник-постмодерніст*, учений-літературознавець, перекладач. Впроваджуючи принципи творення літературних текстів, що враховують вплив комп’ютерних технологій та інтерактивних форм спілкування, Павич відкрив нові шляхи розвитку художньої літератури в сучасному світі.

Життя М. Павича у датах і фактах

15 жовтня 1929 р. — народився у Белграді в родині скульптора та викладачки філософії. Схильність до літературної творчості виявив ще у шкільні роки.

1949—1953 рр. — студіював сербську літературу XVIII–XX ст. у Белградському університеті, а після його закінчення займався науково-викладацькою та перекладацькою роботою, писав літературно-критичні статті. Здобувши ступінь доктора філософії за фахом «історія літератури», Павич читав лекції в Загребському університеті, а також в університетах Белграда, Відня, Парижа, Фрайбурга.

1967 р. — вийшла друком перша поетична збірка «Палімпсести».

1970-ті рр. — опублікував збірку віршів «Місячний камінь» (1971), збірники оповідань «Залізна завіса» (1973), «Коні святого Марка» (1976) та «Російський хорт» (1979).

1984 р. — побачив світ роман «Хозарський словник», котрий уславив Павича як письменника нової доби.

1988 р. — видав роман-кросворд «Пейзаж, намальований чаєм».

1990-ті рр. — було написано романи «Внутрішня сторона вітру. Роман про Геро та Леандра» (1991), «Остання любов у Константинополі» (1994), «Шухляда для письмового приладдя» (1999), повість «Скляний равлик» (1998) та ін.

1991 р. — став членом Сербської академії наук та мистецтв.

2000-і рр. — з-під пера Павича вийшли романи «Зоряна мантія» (2000), «Сім смертних гріхів» (2002), «Унікальний роман» (2004), збірники оповідань «Страшні любовні історії» (2001), «Паперовий театр» (2007) та ін.

30 листопада 2009 р. — помер від інфаркту.

У творчій лабораторії М. Павича

М. Павич належить до когорти університетських учених-письменників останньої чверті XX ст., літературна творчість яких спиралася на широку обізнаність у різних галузях гуманітаристики. На художню манеру Павича суттєво вплинули сербська фольклорна та літературна традиція, з котрою він був добре знайомий як науковець, візантійська культура та історія, російська література, а також творчість Х.Л. Борхеса, якого вважають одним із піонерів постмодернізму.

Становлення письменника припало на час панування в тодішній Югославії тоталітарної влади, що на безальтернативній основі насаджувала в літературі принципи соцреалізму*. «Той напрям був мені чужий, — згадував Павич в одному зі своїх пізніших інтерв’ю. — У його межах я не був здатен ані мислити, ані писати». Саме тому письменник спочатку намагався реалізувати власну схильність до літератури не в художній творчості, а в суміжних із нею царинах — літературознавстві та перекладі, які уможливлювали «втечу від реальності». З тієї ж причини у своїй художній прозі та драматургії сербський автор віддавав перевагу «нелінійним» сюжетам, котрі руйнували багатовікову традицію «одноваріантного» розвитку подій і значно розширювали простір свободи — як авторської, так і читацької.

Розробка «багатоваріантних» моделей побудови тексту спонукала письменника до кардинальної модернізації композиційних рішень із урахуванням надбань новітніх комп’ютерних технологій. Свого читача Павич уявляв людиною, яка сидить за книжкою, немов за монітором комп’ютера, і через співтворчість та участь в ініційованій автором «грі» змінює «перебіг своїх літературних пригод».

Характерні особливості художнього світу М. Павича:

•наявність різних версій одного твору (книжкової та електронної, «чоловічої» та «жіночої» тощо), а також різних стратегій його освоєння (по вертикалі та по горизонталі; з початку, з кінця або із середини і т.д.) — залежно від обраної читачем «карти читання»;

•оригінальні схеми побудови романів нелінійного типу (у формі словника, клепсидри, кросворда, карт Таро, зодіакального гороскопа тощо);

•одночасний розвиток кількох сюжетних ліній; вільне переміщення між епохами; зняття меж між сном та дійсністю, історією та вигадкою;

•множинність потрактувань зображених подій; безмежна й багатоманітна гра образами та значеннями;

•широке використання слов’янських міфів та сюжетів національного фольклору;

•вибагливий стиль, схильність до афористичності.

Скарбничка дрібниць

Дружина М. Павича, відома сербська письменниця Ясмина Михайлович, висловила думку про те, що за ключ до книжок її чоловіка міг би правити посібник із комп’ютерної грамотності. Вона також порівняла структуру текстів письменника із простором комп’ютерної відеогри.

Версія «Хозарського словника» на комп’ютерному диску пропонує читачеві два з половиною мільйони способів прочитання роману.

У повісті «Дамаскин» фігурують два будівничі на ім’я Йован. Прототипом одного з них є церковний діяч Іоанн Дамаскин, а другого — церковний отець Іоанн Лествичник. Обох цих релігійних мислителів Павич зараховував до числа своїх улюблених святих.

Іоанн Дамаскин (бл. 675 — бл. 753) — візантійський філософ, богослов та поет; християнський святий. Батько Дамаскина служив при дворі халіфа збирачем податків, однак, успадкувавши від нього цю посаду, Іоанн невдовзі відмовився від неї й усамітнився в одному з монастирів обителі св. Савви. Там він вів суворе аскетичне життя та займався літературною творчістю, до якої мав неабиякий хист. Іоанн Дамаскин відомий як автор творів «Три заступницькі слова», «Священні паралелі», «Джерело знання», «Точний виклад православної віри», а також церковних співів. Окрім того, до його найважливіших заслуг перед християнською церквою належить активний захист ікон за часів так званого іконоборства.

Голос письменника: із висловлювань М. Павича

«Найбільших розчарувань у моєму житті завдали мені перемоги. Перемоги не виправдовують себе».

«Ідеал для письменника — це книга як будинок, де можна якийсь час прожити, або книга як храм, де можна помолитися».

«Суть у тім, що наш спосіб читання, який застосовувався впродовж тисячоліть, нині дещо застарів і може бути змінений. Для нього письменник має віддати певну частку своєї роботи читачеві, зробивши його рівноправним учасником процесу творення літературного тексту. Треба спромогти читачеві самому торувати собі шлях у романі, вірші чи оповіданні, зміст яких може замінюватися залежно від того, яку карту читання буде обрано».

Pro et contra: думки про письменника

«Павич відповідає настроям доби, він дуже демократичний письменник. Безперечно, його головний прийом — гіперболізація, але на руках у нього достатньо козирів. Проза та поезія в нього рухаються назустріч одна одній, як руки, що змикаються в обіймах; він повсякчас створює речі в собі. Десь у кутку в нього ворушиться тиша, а час злучається із простором. „Сучасність знаходиться там, де знаходимося ми, минуле ж виповнює собою простір відсутності”. Читач раз у раз наражається на ці дивні фігури мовлення, і очі його поступово „павичізуються”*.

І. Зорін

«„Хозарський словник”, роман у формі енциклопедії, що з’явився 1988 р., перевернув саме уявлення про літературу... Проте, коли слідом за ним вийшли роман-кросворд, п’єса-меню (!) і т.д., повторюваність і передбачувана непередбачуваність прийому стали викликати посмішку: ну ж бо, що там у нас далі — роман-велосипед чи роман-газета? Численні критики, котрі шпетили „балканського Борхеса”, так само як і його нечисленні послідовники, забувають, що за всіма цими екстравагантними кроками в нього завжди криється головне — ретельно продумана й міцно закручена інтрига. Саме вона, а не хитромудра оповідна машинерія, змушує читача схвильовано гортати туди-сюди сторінки книжок Павича, аби докопатися до розгадки щоразу нового ребуса». Д. Візель

«...саме Милорадові Павичу вдалося прилучити широку публіку до так званого нелінійного письма, або, як ще кажуть, до інтерактивної літератури. Йдеться про книжки, у яких від розділу 1 читач може на власний розсуд перейти до розділу 2, 7 або 10 — і щоразу книжка розповідатиме йому нову історію. Насправді ж свобода вибору, як правило, вельми обмежена, та й історії не завжди виходять зв’язними (ще рідше вони виходять цікавими)».

І. О. Соколянський

Горизонт сподівань. Прочитайте назву пропонованого далі твору. Що, як ви гадаєте, може пов’язувати комп'ютер, циркуль та ім'я відомого церковного діяча?