Літературна панорама доби. Постмодернии світ у постмодерністській літературі

Патрік Зюскінд

(нар. 1949 р.)

П. Зюскінд — німецький прозаїк та драматург, один із найпопулярніших у світі письменників-постмодерністів. В інакомовних сюжетах його творів, побудованих на пародійній грі зі стереотипами масової літератури, порушуються актуальні проблеми духовного життя особистості та суспільства.

Життя П. Зюскінда у датах і фактах

26 березня 1949 р. — народився у місті Амбаху в родині журналіста.

1968—1974 рр. — студіював історію в Мюнхенському університеті. Після завершення навчання працював у патентному відділі фірми «Сіменс», тапером у танцбарі, тренером із настільного тенісу, сценаристом на телебаченні. Згодом став, за власним визначенням, «вільним письменником», проте й тоді здебільшого писав «у шухляду», не пропонуючи свої рукописи видавництвам.

1980 р. — створив одноактну п’єсу-монолог «Контрабас». Після прем'єри в Мюнхенському театрі вона стала однією з найпопулярніших у Європі.

1985 р. — було опубліковано роман «Запахи», який приніс Зюскінду світову славу. Цей твір, перекладений десятками мов. Упродовж багатьох років залишався у списках бестселерів. 2006 р. на екрани вийшла знята режисером Т. Тиквером екранізація «Запахів», яка також привернула до себе широку увагу. 2008 р. у Росії було поставлено рок-оперу «Парфумер» (таку назву роман має в російському перекладі) композитора І. Демаріна.

1987 р. — вийшла друком повість «Голубка».

1991 р. — побачила світ автобіографічна повість «Історія пана Зоммера».

1995 р. — видав книжку «Гри історії та одне спостереження».

Нині мешкає у Німеччині та Франції.

У творчій лабораторії П. Зюскінда.

Проза П. Зюскінда продовжує літературну традицію, започатковану творами Ф. Кафки, Е. Іонеско, Г. Габріеля Маркеса. Як і перелічені майстри, письменник тяжіє до зображення фантастичних перетворень реальності.

Котра несподівано виявляє свою абсурдну сутність, та до сюжетів, що порушують найглибші екзистенційні питання. Однак, на відміну від своїх попередників, Зюскінд зводить власний художній світ на підвалинах постмодерністської естетики.

Постмодерний передусім його герой-маргінал. Відірваний від людської спільноти, він прагне влаштувати своє життя незалежно від неї, утвердити (а нерідко і нав’язати іншим) знайдений ним сенс існування, котрий докорінно відрізняється від цінностей прагматичного, орієнтованого на успіх соціуму. Утім, об’єктом критики у творах письменника є не лише суспільство, а й самі герої-маргінали, які — кожен по-своєму — намагаються цьому суспільству протистояти. Постмодерний характер також має розвінчання провідних модерністських ідей, зокрема тих, що пов’язані з культом мистецтва та митця, ідеалізацією феномену культури, пошуками духовного абсолюту тощо. Постмодерною, нарешті, є і характерна для Зюскінда пародійна гра зі стереотипами масової літератури та сюжетами літературної класики. Не вдаючись до повчальних відступів, автор самою логікою розвитку подій та іронічним ракурсом зображення викриває хибність життєвого кредо своїх персонажів. Так, через викриття й заперечення, письменник повертає читача обличчям до цінностей гуманістичної культури.

Характерні особливості художнього світу П. Зюскінда:

• використання життєподібних художніх форм як різновиду інакомовлення, що відсилає до проблем духовного буття сучасної людини;

• критичне дослідження спроб індивіда захиститися від дійсності, перемогти її, досягти певного непорушного стану, що є однією з форм втечі від реальності;

• герой письменника — одинак, чужинець, маргінал, цілковито ізольований від світу та схильний до Геростратового руйнування усталеного порядку;

• специфічний погляд на життя, який оцінює речі в їхніх абсолютних, досконалих виявах;

• постмодерністська гра зі стереотипами масової літератури;

• постмодерністське пародіювання сюжетів літературної класики;

• постмодерністська іронія, неоднозначність і нестабільність оцінок та значень.

Скарбничка дрібниць

Ще не заживши гучної слави, Зюскінд представлявся як «автор коротких неопублікованих прозових уривків та довгих непоставлених сценаріїв».

Існує легенда про появу роману «Запахи». Згідно з нею все почалося з того, що секретарка директора видавництва «Діоген» (Швейцарія) якось потрапила на постановку п’єси Зюскінда «Контрабас» у Цюріху. Вистава їй сподобалася, отож наступного дня вона розповіла про п’єсу своєму керівникові. Прочитавши твір, той зустрівся із Зюскіндом у Мюнхені і запитав, чи письменник має ще якісь неопубліковані рукописи. Зюскінд відповів, що в нього є роман, однак він навряд чи вартий прочитання. Це і був рукопис «Запахів». Пізніше автор казав про нього: «Написати такий роман жахливо. Не думаю, що зроблю це ще раз».

П. Зюскінд не дає інтерв'ю, відмовляється від виступів на телебаченні та зустрічей із журналістами, старанно уникає будь-яких форм публічного життя.

Голос письменника: із висловлювань П. Зюскінда

«...я сподіваюся, що колись знайду кімнату, яка буде настільки малою й тісною, що я стомлюся від самоти. Тоді я напишу п’єсу для двох акторів у більшій кількості кімнат...»

«Я опускаюся на стілець біля письмового столу. Ганьба. Скандал. Упродовж тридцяти років, відтоді як я навчився читати, я дещо прочитав, не так уже і багато, але дещо, одначе що від усього цього лишилося? Неясний спогад про те, що в другому томі тисячосторінкового роману хтось застрелився з пістолета. Тридцять років читав — і все марно. Тисячі годин мого дитинства, хлоп’яцтва та юнацтва я провів за читанням і не зберіг нічого, крім великого забуття. Найгірше те, що це лихо не зникає, навпаки, воно лише посилюється. Якщо сьогодні я читаю книжку, то забуваю початок, іще не діставшись до кінця. Часом моя пам’ять порожніє вже до кінця сторінки, і я ледь плентаюся від абзацу до абзацу. Невдовзі я зможу затримувати у свідомості тільки окремі слова, що долинають із пітьми якогось вічно невідомого тексту, спалахують, немов падучі зірки, в момент читання, аби одразу ж потонути в забутті... Під час літературних дискусій я вже давно не розтуляю рота, щоб не осоромитися, сплутавши Меріке з Гофмансталем, Рільке з Гельдерліном, Беккета з Джойсом, Італо Кальвіно та Італо Звево, Бодлера з Шопеном, Жорж Санд із мадам де Сталь і т.д. Я увесь день гортаю сторінки книжок у пошуках якоїсь цитати, оскільки ім’я автора випало в мене з пам’яті, проте копирсаючись у невідомих текстах абсолютно не знайомих мені авторів, я примудряюся забути, що ж я, власне, шукав...»

(Із твору «Amnesic in litteris»)

Pro et contra: думки про письменника

«Отже, він усе-таки існує: німецький письменник, який володіє німецькою мовою; романіст, який не обтяжує нас спогляданням власного пупка, молодий автор, який не наганяє на нас нудьгу».

М. Райх-Ратцькі

«У Зюскінда все стає у пригоді: і маньєристська гра світлотіні, і барочний гротеск, і романтична казка. Втім, узяті разом, його „колажі‟ якимось дивним чином не дратують, не бентежать неперебірливістю свого еклектизму. Навпаки: начебто заспокоюють, створюючи враження чогось приємного, знайомого, „звично-рідного‟. Тут почуваєшся як у цирку або у вар’єте, де все вочевидь суперечить природі та водночас відбувається за раз і назавжди заведеними, заздалегідь відомими правилами. Фокус ще й у тому, що, нагромаджуючи події воістину „протиприродні‟, у стилістиці своїй, в інтонації автор дотримується певної насмішкуватої „життєподібності‟ (часом, щоправда, насмішкувато-пародійної)». Затонський

«Романна ситуація примушує замислитися: а чи не представляє тут Зюскінд у образі Гренуя парадигму митця двадцятого століття, захопленого своїм генієм та жагою володарювати над знебоженим світом? Чи не є цей роман іронічною розповіддю про шлях митця із його вихідною „порожнечею‟ й незакріпленістю в людському світі; і з його феноменальністю, яка дозволяє „відчувати на дотик‟ сутність явищ і розглядати світ як об’єкт підкорення, як поле матеріалізації творчих фантазій; із його нерозв’язаними внутрішніми конфліктами?»

Горизонт сподівань. Прочитайте назву твору. Чому автор додав до нейтральної назви «Кримінальний» підзаголовок? Як вони співвідносяться між собою?