Літературна панорама доби. Постмодернии світ у постмодерністській літературі

Патрік Зюскінд

Запахи. Історія одного вбивці (Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

1

У вісімнадцятому столітті жив у Франції чоловік, який належав до найгеніальніших і найогидніших постатей цієї не бідної на геніальні й огидні постаті епохи. Саме його історію ми тут і розповімо. Звали того чоловіка Жан-Батіст Гренуй, і коли його ім’я, на противагу іменам решти геніальних потвор — таких, як де Сад, Сен-Жюст, Фуше, Бонапарт та інші, — тепер забуто, то, певна річ, не тому, що Гренуй порівняно з цими знаменитими монстрами був не такий зарозумілий, зневажливий, аморальний, одне слово, безбожний, а тому, що його геній і єдине його шанолюбство були обмежені сферою, яка в історії не залишає жодних слідів: нетривким царством запахів.

На той час, про який ми оце говоримо, у містах панував такий сморід, що його нам, сучасним людям, навряд чи й можна уявити. Вулиці смерділи гноєм, задвірки — сечею, коридори — гнилим деревом і щурами, кухні — затхлою пилюкою, спальні — масними простирадлами, вологими перинами та різким солодкавим духом нічних горщиків. Із камінів смерділо сіркою, з чинбарень — їдким лугом, з різниць — пролитою кров’ю. Люди смерділи потом та невипраним одягом, з їхніх ротів смерділо гнилими зубами, із шлунків тхнуло цибулею, а від тіл, якщо вони були вже не зовсім молоді, — старим сиром, кислим молоком та гнійними болячками. Смерділи річки, смерділи майдани, церкви, сморід стояв під мостами й у палацах. Селянин смердів, як священик, підмайстер — як майстрова дружина, смерділо все дворянство, навіть король — як хижий птах, а королева — як стара коза, і то влітку і взимку. Бо нищівній активності бактерій у вісімнадцятому столітті ще не було стриму, отож не було жодної сфери людської діяльності, творчої чи руйнівної, жодного вияву життя — коли воно народжується чи вже занепадає, — які не супроводжував би сморід.

І, звичайно, в Парижі сморід стояв найбільш сильний, бо Париж був найбільшим містом у Франції. А в самому Парижі знову ж таки було місце, в якому панував аж надто нестерпний сморід. Це місце між вулицями О-Фер та де ла Феронері, а саме на Кладовищі невинних. Протягом восьмисот років спроваджували сюди мерців із лікарні Отель-Дью та навколишніх парафій; протягом восьмисот років день у день привозили сюди десятки трупів, звалювали їх у довжелезні могили, нашаровуючи у склепах та на звалищах кісток. І лише згодом, напередодні Французької революції, після того як кілька могил небезпечно обвалились і нестерпний сморід змусив жителів не просто запротестувати, а повстати, цвинтар нарешті закрили і, закопавши мільйони кісток та черепів у катакомбах Монмартру, влаштували на тому місці ринковий майдан для торгівлі харчем.

І ось тут, у найсмердючішому місці всього королівства, 17 липня 1738 року народився Жан-Батіст Гренуй. Це був один із найспекотніших днів року. Спека, мов олово, висіла над цвинтарем, вичавлюючи в сусідні провулки тлінний чад, що віддавав гнилими кавунами та обвугленими ратицями. Коли почалися перейми, Гренуєва мати саме стояла біля рибної ятки на вулиці О-Фер і чистила рибу, яку нібито вранці виловили в Сені, але вона смерділа так, що її запах перевершував трупний. Проте Гренуєва мати не звертала жодної уваги ні на рибний, ні на трупний дух, бо її ніс став геть нечутливий до запахів, а крім того, в неї боліло все тіло, і біль заглушував будь-яку чутливість до зовнішніх подразників. Їй хотілось одного: щоб ущух біль, — і вона намагалася якнайшвидше здихатися огидних пологів. Ці пологи були в неї вже п’яті. Всі попередні завершувалися тут, біля рибної ятки, і всі діти народжувалися мертві, а може, напівмертві, бо криваве м’ясо, яке з'являлося на світ, мало відрізнялося від рибних тельбухів, що вже лежали тут, та й жило не набагато довше, бо ввечері все разом скидали на хуру й вивозили на цвинтар або вниз до річки. Так мало статися й цього разу, і Гренуєва мати — ще молода, досить гарна жінка років двадцяти п'яти, в роті майже всі зуби, а на голові ще трохи волосся, і ніяких серйозних захворювань, крім подагри, сифілісу та легкої форми сухот, — сподівалася ще довго прожити, може, п’ять чи і десять років, і, може, навіть ще одружитися й народити справжніх дітей як шанована дружина якогось овдовілого ремісника чи когось такого... Отож Гренуєва мати чекала, аби все чимшвидше скінчилося. Коли почалися перейми, вона присіла під своїм складаним столом і народила там-таки, як і чотири попередні рази, відрізавши пуповину новонародженого створіння ножем для риби. Але потім від спеки та смороду, що подіяли на неї цього разу просто як нестерпний дурман — паче поле лілій чи тісна кімната, заставлена нарцисами, — вона знепритомніла, перекинулася на бік, випавши з-під столу на середину вулиці, де й залишилася лежати з ножем у руці.

Викрики, метушня, довкола вирячені очі, натовп кличе поліцію. Жінка з ножем усе ще лежить посеред вулиці, поволі приходячи до тями.

— «Що з нею?»

— «Нічого.»

— «А що вона робить ножем?»

— «Нічого.»

— «А звідки в неї кров на спідниці?»

— «Від риби.»

Жінка встає, кидає ножа і йде, щоб помитися.

І тоді, всім на диво, під столом починає кричати немовля. Зазирнувши туди, люди знаходять під роєм мух, між тельбухами та риб'ячими головами дитя і дістають його. Міська влада віддає його одній годувальниці, а матір заарештовують. І, позаяк вона визнає свою провину й відверто зізнається, що мала намір залишити дитя помирати, як робила це доти з чотирма іншими дітьми, на неї заводять справу, засуджують за багаторазове дітовбивство, а через кілька тижнів на майдані де Грев відтинають їй голову.

А в дитини на цей час уже змінилося три годувальниці. Жодна з них не хотіла залишати в себе немовля довше, ніж на кілька днів. Воно, мовляв, ненажерливе, ссе за двох, забирає молоко в решти дітей, а їм, годувальницям, треба заробляти, бо з одного немовляти не проживеш. Офіцер поліції, такий собі Ла Фос, зглянувшись над дитям, спершу хотів був віддати його до притулку для знайд та сиріт, що на вулиці Сен-Антуан, звідки дітей щодня відсилали до державного сирітського будинку в Руані. Та оскільки тих крихіток носильники з суто практичних міркувань клали в ликові кошики по четверо одразу; оскільки немовля Гренуй не було охрещене і навіть не мало імені, що його, як належало, треба було зазначати в довідці; оскільки з боку поліції було б негарно підкидати дитину до воріт збірного пункту, хоч це й допомогло б уникнути інших формальностей... Одне слово, через цілу низку труднощів бюрократичного й технічного характеру, котрі могли б виникнути, — а до того ще й тіснив час, — офіцер поліції Ла Фос відмовився від свого першого наміру й наказав здати хлопчика до якоїсь церковної установи, обов'язково під розписку, і щоб там малого охрестили та вирішили його подальшу долю. В монастирі Сен-Мері на вулиці Сен-Мартен його нарешті спровадили. Там хлопчика охрестили, давши йому ім’я Жан-Батіст. А позаяк пріор мав того дня гарний настрій, а його фонд милосердя ще не вичерпався, то дитя не відвезли до Руана, а вирішили вигодувати коштом монастиря. Його віддали годувальниці на ім’я Жанна Бюссі з вулиці Сен-Дені, пообіцявши за її дбання по три франки на тиждень. <...>

■ Годувальниця Жанна Бюссі принесла немовля до монастиря Сен-Мері, де й залишила його панотцю Тер'є. Причиною відмови був її страх перед тим, що, на відміну від інших дітей, хлопчик не мав власного запаху. Помітивши, що загадкова «дитина без запаху» його обнюхує, панотець Тер'є теж злякався й віддав її до пансіону мадам Ґайяр. •

4

<...> Мадам Ґайяр, хоч їй не було ще й тридцяти, поставила на своєму житті хрест. Вигляд вона мала на свій справжній вік, та водночас була вдвічі, втричі, а то й у сто разів старша — щось на кшталт мумії дівчини; всередині вона вже давно була мертва. Ще дитиною вона дістала від батька кочергою по чолу — саме туди, де починається ніс, і відтоді втратила нюх та будь-яке чуття до людського тепла й людського холоду. Після того удару ніжність стала їй такою ж чужою, як і відраза, а радість — такою ж чужою, як і розпач. Вона нічого не відчувала, коли згодом почала спати з чоловіком, і, так само нічого не відчуваючи, народжувала дітей. Вона не сумувала за тими, що помирали, й не раділа за тих, які залишалися жити. Коли її бив чоловік, вона навіть не здригалась і не відчула ніякої полегкості, коли він помер від холери у лікарні Отель-Дью. Вона знала лише дві переміни: легеньке затуманення розуму, коли наближався ще один напад мігрені, й таке саме легеньке просвітління розуму, коли мігрень минала. Більше ця безживна жінка не відчувала нічого.

А з іншого боку... чи, може, саме завдяки своїй абсолютній черствості мадам Ґайяр мала загострене чуття порядку та справедливості? Вона не надавала переваги жодному з довірених їй дітей і жодного не обділяла своєю увагою. Вона давала їм їсти тричі на день і не більше. Тричі на день вона переповивала малят, але тільки до другого року від народження.

А хто потім ще каляв у штанці, той діставав без жодного докору ляпаса і залишався без обіду чи вечері. Рівно половину грошей жінка витрачала на вихованців, рівно половину залишала собі. Вона не намагалася в дешевші часи щось заощадити, але й у тяжкі часи теж не докладала жодного су, навіть тоді, коли стояло питання життя і смерті. Інакше її робота була б нічого не варта. Їй потрібні були гроші. Вона це дуже добре розрахувала. Вона хотіла купити собі на старість пенсію, крім того, мати досить грошей, щоб померти вдома, а не здихати, як її чоловік, в Отель-Дью. Сама його смерть жінку ніяк не зачепила. Але її охоплював жах, коли вона уявляла собі, що доведеться помирати серед сотень чужих людей. Вона хотіла забезпечити собі пристойну смерть і для цього потребувала багато грошей.

Щоправда, траплялися зими, коли троє чи четверо з її малюків помирали. Та це не було набагато краще, ніж в інших приватних годувальниць і у великих державних чи церковних притулках, де рівень смертності часто перевищував дев’ять десятих. Адже заміни було вдосталь. Париж давав за рік понад десять тисяч нових знайд, байстрюків та сиріт. Отож ці втрати були майже непомітні.

Для малого Гренуя установа мадам Ґайяр була просто благодатною.

В іншому місці він, очевидно, не вижив би. Але тут, у цієї душевно вбогої жінки, він процвітав. Хлопчик вдався витривалим. Переживши народження в купі покидьків, він не давав уже так просто змести себе з цього світу. Цілими днями він міг їсти тільки водянисті супи, обходився найрідкішим молоком, перетравлював найгниліші овочі й найзіпсованіше м’ясо. За своє дитинство він пережив кір, дизентерію, вітряну віспу, холеру, падіння з шести метрів у криницю і опік грудей окропом. Щоправда, все це залишило на ньому рубці та струпи, до того ж він мав трохи покалічену ногу і шкутильгав, але, попри те, Гренуй жив. Він був живучий, як витривала бактерія, і невибагливий, як кліщ, що сидить на дереві і існує завдяки одній крихітній краплині крові, яку добув кілька років тому. Для тіла хлопчик потребував лише трохи їжі та одягу. Для душі йому не треба було нічого.

Затишок, прихильність, ласка, любов — чи як там називають усі ці речі, які начебто так необхідні дитині, — без них малий Гренуй міг спокійнісінько обходитися. Більше того, схоже, що він змалечку сам привчав себе обходитися без них, щоб узагалі жити. Його крик після народження, крик із-під різницького столу, крик, який послав матір на ешафот, не був інстинктивною вимогою співчуття й любові. Це був добре зважений, можна сказати, зріло виважений крик, яким новонароджений заявляв про свою волю жити, хай навіть йому доведеться зовсім відмовитися від любові. За тих обставин тільки таке рішення й було єдино можливе, бо якби дитя вимагало й того, й того, то воно, без сумніву, незабаром загинуло б жалюгідною смертю. Звичайно, воно могло тоді вхопитися й за іншу можливість — мовчати, вибравши пряму стежку від народження до смерті й уникнувши кружного шляху через життя, а відтак позбавити себе і світ багатьох нещасть. Але, щоб так скромно відступитися, потрібно було мати принаймні трішечки вродженої люб’язності, а її Гренуй не мав. Він був монстр від самого початку. Тільки через свою впертість і злість він вирішив жити.

Певна річ, вирішував він не так, як це робить доросла людина, що користується своїм більш чи менш великим розумом і досвідом, вибираючи один варіант з-поміж багатьох. Він вирішив вегетативно, так, як викинута квасолина вирішує, проростати їй чи ні. Або мов отой кліщ на дереві, якому життя нічого іншого, крім постійного очікування, дати не може.

Маленький бридкий кліщ, чиє сіре, наче свинець, тіло прибирає форму кулі, щоб запропонувати зовнішньому світові щонайменшу площу; який робить свою шкіру гладенькою і міцною, щоб нічого з нього не витекло, не випарувалось. Кліщ, який зумисне стає маленьким і непомітним, щоб ніхто його не побачив і не розтоптав. Самотній кліщ, зосереджений у собі, сидить на дереві, сліпий, глухий і німий, і тільки принюхується, роками винюхує кров тварин, які блукають поблизу, але до яких він самотужки ніколи не дістанеться. Кліщ міг би впасти. Він міг би впасти на землю, проповзти своїми крихітними лапками кілька міліметрів туди-сюди, лягти собі під листя й померти, і його було б не шкода, ні, не шкода. Але

кліщ, лінивий, впертий і бридкий, сидить собі далі, живе і чекає. Чекає, доки найнеймовірніший випадок приведе йому просто під дерево кров у подобі якоїсь тварини. І аж тоді він облишить свою непомітність, впаде, вчепиться, зануриться, вгризеться в чуже м’ясо…

Ось таким кліщем був малий Гренуй. Він жив у власній оболонці, дожидаючи кращих часів. Світові він не давав нічого, крім своїх екскрементів, — ні усмішки, ні крику, ні блиску очей, ані власного запаху. Будь-яка інша жінка прогнала б геть таке потворне дитя, тільки не мадам Ґайяр. Адже вона не відчувала, що воно не має запаху, і не чекала від нього душевних поривів, бо її власна душа була на замку.

Інші діти, навпаки, одразу відчули, що з Гренуєм щось не так. З першого ж дня новенький почав наганяти на них жах. Вони уникали коробки, в якій він лежав, і тісніше притискалися одне до одного на лежаках, немовби в кімнаті похолоднішало. Менші вночі часом скрикували; їм ввижалося, що по кімнаті літає вихор. Іншим снилося, що вони задихаються без повітря. Одного разу старші змовилися задушити Гренуя. Вони наскидали йому на обличчя купу дрантя, простирадл і соломи, притиснувши все це зверху цеглиною. Коли наступного ранку мадам Ґайяр відкопала хлопчика, він був геть потовчений і синій, але не мертвий. Діти ще кілька разів робили такі марні спроби. А проте задушити його власноруч чи заткнути йому рота або носа, що було б набагато певніше, — на це ніхто не зважувався. Діти не хотіли його торкатись. Вони гидували ним, як гладким павуком, якого ніхто не хоче розчавити власними руками.

Коли він підріс, діти відмовилися від наміру заподіяти йому смерть.

Вони, мабуть, зрозуміли, що знищити його неможливо. Натомість вони сходили йому з дороги, втікали від нього, щоразу уникаючи будь-якого зіткнення. Не можна сказати, що діти ненавиділи його. Вони не вміли ні ревнувати, ні заздрити йому. Для таких почуттів у домі мадам Ґайяр місця не було. Дітям просто заважало те, що він був серед них. Вони не відчували його запаху. Вони його боялися.

І все ж, якщо дивитись об’єктивно, в ньому не було нічого такого, що викликало б страх. Підрісши, Ґренуй був не дуже високий, не міцний, щоправда, гидкий, але не настільки, щоб його боятися. Він не був ані задерикуватий, ані незграбний, ані підступний і нікого не зачіпав. Він намагався триматися осторонь. Та й розумові здібності його не можна було назвати надзвичайними. Аж у три роки він став на обидві ноги, перше слово промовив у чотири — це було слово «риба», яке у хвилину несподіваного збудження вихопилося в нього, наче луна, коли вулицею де Шарон піднімався продавець риби, рекламуючи свій товар. Наступні слова, які він вимовив, були «пеларгонія», «кочовище», «савойська капуста» і «Жак Лорре» — останнє позначало ім’я помічника садівника із сусіднього монастиря Філь де ля Круа, який час від часу виконував у мадам Ґайяр найбруднішу роботу і прославився тим, що жодного разу в житті не мився. Дієслів, прикметників та вставних слів у його вжитку було ще менше. Окрім «так» та «ні», якими Ґренуй, між іншим, уперше скористався дуже пізно, він вимовляв тільки іменники, власне, тільки назви конкретних речей, рослин, тварин і людей, та й то лише тоді, коли його раптом вражав запах цих речей, рослин, тварин чи людей.

Під березневим сонцем, сидячи на стосі букових колод, які він колов, Ґренуй уперше промовив слово «дерево». Він і доти сотні разів бачив дерева, та й саме слово чув не рідше. І розумів його, бо ж узимку частенько доводилося приносити оберемок дров. Але дерево як предмет його ніколи не цікавило аж так, щоб докладати зусиль та вимовляти його назву. Це трапилося тільки того березневого дня, коли він сидів на дровітні. Колоди були складені у формі лавки з південного боку повітки мадам Ґайяр, у піддашші. Ніжно-солодко пахли верхні колоди, мохом віяло з глибини стосу, а від ялинової стіни повітки спадав ледве відчутний запах живиці.

Ґренуй сидів на стосі, випроставши ноги, спершись спиною на повітку й заплющивши очі. Він нічого не бачив, не чув і не відчував. Він тільки вдихав запах дерева, що підіймався довкола й зависав під дахом, як під ковпаком. Він пив цей запах, упивався ним, наситившись до останньої пори; він сам перетворився на дерево, на дерев'яну, як Піноккіо, ляльку, лежав, мов мертвий, на купі дров, доки кінець кінцем, може, через півгодини, вичавив із себе слово «дерево». Він виригнув це слово так, наче був набитий деревом по самісіньке горло, наче деревом були переповнені його живіт, і рот, і ніс. Та саме це повернуло хлопця до тями, врятувало його, перш ніж приголомшлива присутність дерева, цей дивовижний запах, устигла його задушити. Ґренуй випростався, зіскочив зі стосу й почвалав, неначе на дерев’яних ногах, геть. Ще кілька днів він ходив у полоні цього міцного запаху. А коли він нагадував про себе надто настирливо, хлопець бурмотів собі під ніс, немов заклинання: «Дерево, дерево, дерево».

Так він навчався розмовляти. З назвами предметів, що не мали запаху, тобто з абстрактними поняттями, насамперед етичного та морального характеру, у нього було найбільше прикрощів. Він ніяк не міг їх запам’ятати, плутав і, навіть коли виріс, вживав неохоче і часто неправильно: право, совість, Бог, радість, відповідальність, покірність, вдячність і таке інше. Що це все означало, для нього завжди залишалося туманним.

З іншого боку, йому вже майже не вистачало буденної мови, щоб називати всі ті предмети, які він нагромаджував у собі як нюхові поняття. З часом він став не просто впізнавати запах дерева, а й розрізняти різні його гатунки та види: кленове, дубове, соснове, в'язове, грушеве, старе, молоде, трухляве, гниле, моховите, — і навіть окремі поліна, тріски, тирсу. Він нюхом відчував їх як зовсім різні предмети, і то так, що інші люди не змогли б зробити цього навіть зором. Так само сприймав він й інші речі. Те, що отой білий напій, який мадам Ґайяр щоранку давала своїм вихованцям, називаючи його молоком, і який щоразу виявлявся інакшим на запах і смак — залежно від того, теплий він був чи холодний, і котра корова його дала, що та корова їла, скільки вершків у ньому залишилося й таке інше... що дим, який був сповнений сотнею окремих запахів, щохвилини, навіть щосекунди перетворювався на нове своєрідне ціле... що земля, краєвид, повітря, які з кожним кроком і подихом дарували інші запахи і водночас мали називатися трьома тими самими незграбними словами, — всі ці дивовижні невідповідності між багатством світу запахів і жалюгідністю мови змушували Ґренуя взагалі сумніватися в призначенні мови. Тому він послуговувався нею тільки тоді, коли спілкування з людьми було неминуче.

У шість років він досконало вивчив нюхом своє оточення. У домі мадам Ґайяр не було жодного предмета, а на вулиці де Шарон жодного місця, жодної людини, жодного каміння, дерева, куща чи штахетника, жодної невеличкої плямки, запаху яких він не знав би, не впізнавав би чи не пам’ятав би. Десять, сто тисяч своєрідних окремих запахів назбирав і зберігав він, і міг згадати їх не тільки тоді, коли відчував знову: згадуючи ту чи іншу річ, він по-справжньому відчував її запах. Навіть більше того, він умів комбінувати їх у своїй уяві й у такий спосіб створювати запахи, яких насправді не існувало. Це було так, наче він мав величезний словник запахів власного винаходу; який давав йому змогу утворювати будь-яку кількість запашних речень, — і це у віці, коли решта дітей, користуючись утовкмаченими їм словами, ледве могли пробелькотіти звичайнісінькі й геть недостатні для опису світу речення. Його хист можна було порівняти хіба що з хистом музиканта-вундеркінда, який, виокремивши з мелодій та гармоній абетку звуків, компонує власні, цілком нові мелодії та гармонії — звичайно, з тією відмінністю, що абетка запахів була незрівнянно більша й різнобарвніша, ніж звукова, до того ж творча діяльність вундеркінда Ґренуя тривала лише у ньому самому, і нікому, крім нього, не дано було її відчути.

Він дедалі частіше уникав зовнішнього світу. Любив блукати на самоті Сен-Антуаном, а також садами, виноградниками, луками. Часом навіть не повертався ввечері додому, зникаючи на кілька днів. Заслужене покарання палицею переносив без будь-яких проявів болю. Домашній арешт, голод, штрафні роботи не могли змінити його поведінки. Півторарічне нерегулярне відвідання парафіяльної школи Нотр-Дам де Бон Секур не дало помітних наслідків. Він трохи вивчив літери, навчився писати своє прізвище, більше нічого. Вчитель ставився до нього як до недоумкуватого.

Однак мадам Ґайяр помітила, що він мав певні здібності і особливі риси, і то вельми незвичайні, щоб не сказати надприродні. Так, притаманний дітям страх перед темрявою і ніччю був йому, здавалося, зовсім не знайомий. Його можна було будь-коли послати по щось до льоху, куди інші діти не наважувалися піти навіть із лампою, або ж пізно вночі до дровітні. І завжди він обходився без світла, негайно приносив те, що вимагали, жодного разу не схибивши, не спіткнувшись і нічого не перекинувши. Ще дивовижніше було те, що хлопець міг, як здавалося мадам Ґайяр, бачити крізь папір, тканину, дерево, навіть крізь глуху стіну й зачинені двері. Він знав, скільки яких вихованців було в спальні, хоч і не заглядав туди. Ще не розламавши цвітну капусту, він знав, що в ній сидить гусінь. А одного разу, коли мадам Ґайяр так сховала гроші, що і сама не могла їх знайти (вона міняла час від часу схованки), він, не вагаючись жодної секунди, показав їй місце за димарем, і — ото вже диво! — гроші виявилися саме там! Він міг навіть зазирнути в майбутнє, приміром, наперед сповістити про візит якоїсь особи; вмів передбачати грозу ще до того, як на небі з'являлися хмари. Те, що Ґренуй бачив усе це не очима, а відчував нюхом, і відчував дедалі гостріше й точніше, — гусінь у капусті, гроші за димарем, людей крізь стіну, — не спало б на думку мадам Ґайяр навіть уві сні, навіть якби удар кочергою не завдав їй такої шкоди. Вона була переконана, що хлопець — більшою чи меншою мірою недоумкуватий — має друге обличчя.

А оскільки вона знала, що дволикі приносять горе та смерть, їй стало страшно. Ще страшнішим, просто-таки нестерпним було усвідомлення, що живеш під одним дахом із тим, хто має хист крізь стіни та балки бачити старанно сховані гроші, і коли вона виявила цю огидну Ґренуєву здатність, то надумала його позбутись. І сталося так, що саме в той час — Ґренуєві вже виповнилося вісім років — монастир Сен-Мері, не пояснюючи причини, не вніс щорічної плати за його виховання. Мадам не нагадувала. Задля годиться вона почекала ще тиждень і, коли належна сума не надійшла, взяла хлопця за руку та й пішла з ним до міста. …

Повільне читання

1.Як головного героя схарактеризовано в перших рядках твору?

2.Пригадайте, як описується Париж на початку роману. Чому автор обрав саме такий ракурс зображення міста?

3.За яких обставин Ґренуй з'явився на світ? Що, на вашу думку, віщувало таке народження?

4.Як почувався хлопчик у пансіоні мадам Ґайяр? Чим пояснюється відраза інших дітей до малого Ґренуя?

5.Як Ґренуй пізнавав навколишній світ?

6.Як обставини дитинства вплинули на розвиток особистості головного героя? Подискутуємо?

7.Чому в романі геніальність змальовується як потворне явище?

Філологічний майстер-клас

8.Поясніть сенс порівняння Ґренуя з «монстром», «витривалою бактерією», «кліщем», «павуком». Який із цих образів розгортається в детальну характеристику? Чому?

9.Знайдіть у прочитаному вами фрагменті приклади авторської іронії.

■ Мадам Ґайяр віддала хлопчика у чорнороби до чинбаря Ґрімаля. Забігаючи наперед, автор розповідає про кінець її життя. Через багато років вона втратить майно та засоби до існування, і її спіткає те, чого вона понад усе боялася: «публічна» смерть у лікарні для бідних, серед інших злидарів.

У майстерні чинбаря Ґренуй вижив хіба що чудом. Щодня він був змушений виконувати найважчу, непосильну для нього роботу: обдирати шкури, обробляти їх, носити сотні відер води, рубати дрова. Тут він захворів на сибірську виразку, від якої мало не помер і яка залишила на його обличчі огидні рубці. Ця фантастична живучість підвищила «ціну» Ґренуя в очах чинбаря. Коли хлопцеві виповнилося дванадцять років, чинбар подарував йому вихідний на півнеділі й дозволив годину погуляти після роботи серед тижня. Під час прогулянки Ґренуй відчув дивовижний аромат.

… Раптом вітер доніс до нього щось таке крихітне, ледве помітне, порошинку, такий собі атом аромату, що ще менше — скоріше призвістку аромату, ніж справжній аромат, і воднораз переконливе відчуття чогось іще невідомого. Він знову підійшов до стіни, заплющив очі й роздув ніздрі. Аромат був на диво витончений і ніжний, так що Ґренуй не міг його втримати, він раз у раз зникав за пороховим чадом петард та випарами людської юрби, розколотий і затертий тисячами інших запахів міста. Але потім раптом з'являвся знову, ледве помітно, на одну коротку мить прекрасним передчуттям пахощів… і знову швидко зникав.

Ґренуй невимовно страждав. Уперше страждала не тільки його несита вдача, а й серце. Він у якийсь дивний спосіб відчув, що цей аромат має стати ключем до цілої низки інших ароматів, і неможливо буде зрозуміти їх, не зрозумівши цього одного. Отож він, Ґренуй, можна вважати, прожив життя даремно, якщо не заволодіє цим одним. Він мусить його дістати — не просто щоб бути його володарем, а заради свого душевного спокою.

Від хвилювання йому ледве не стало погано. Він навіть не з’ясував ще, з якого боку йшов цей аромат. Минали хвилини, вітер доносив нову крихту аромату, та через мить Ґренуя вже знов охоплював страх, що він втрачає аромат назавжди. Нарешті в розпачі він прийшов до рятівної думки, що аромат лине з іншого берега, десь із південно-східного боку.

Він відступив від стіни павільйону де Фльор і пірнув у людський натовп, прокладаючи собі шлях через міст. Часто він зупинявся, ставав навшпиньки, щоб понюхати над людськими головами; від страшенного збудження він спершу нічого не вчував, потім почав усе-таки щось вловлювати, винюхувати потрібний аромат, навіть відчував, як він дужчає; переконавшись, що йде туди, куди треба, знов продирався крізь натовп роззяв та феєрверків, впадав у паніку, штовхався, простував далі й через кілька нескінченно довгих хвилин опинився на іншому березі, біля Отель де Майї, набережної Малаке, на початку вулиці де Сен…

Тут Ґренуй став, зосередився, принюхався. Він його мав і тримав міцно-міцно. Запах стрічкою тягся низом вулиці де Сен, він був такий виразний, що його ні з чим не можна було сплутати, і водночас надзвичайно ніжний і вишуканий. Ґренуй відчув, як калатає його серце; він розумів, що причина цього — не напруження від бігу, а його збуджена безпорадність перед цим запахом. Він спробував пригадати щось подібне, але змушений був відкинути всі порівняння. У цьому запаху відчувалася свіжість, але не свіжість лимона чи помаранчі, не свіжість мирри, чи листка кориці, чи кучерявої м'яти, чи берези, чи камфори, чи хвої, не свіжість травневого дощу чи морозяного вітру, чи джерельної води… І водночас у ньому відчувалося тепло, але не так, як у бергамоті, кипарисі чи мускусі, не так, як у жасмині, нарцисах, трояндах, півниках… Цей запах поєднував у собі все, він був сумішшю чогось леткого й важкого, не сумішшю, а єдиним цілим, мізерним і слабким, але водночас міцним та тривким, як клапоть тонкого переливчастого шовку… І навіть не як шовк, а як молоко з медом. Незбагненний, незвичайний, цей запах неможливо було якось означити, його взагалі не могло бути. Але ж він був, тут, у найрозкішнішому місці. Ґренуй посувався вслід за ним, серце шалено калатало, бо він здогадувався, що не просто йде за запахом, а що саме запах узяв його в полон і невідпорно тягне за собою.

Він рушив угору вулицею де Сен. На вулиці не було нікого. Будинки стояли порожні й німі. Люди були внизу, біля річки, вони милувалися феєрверком. Ні важкий людський запах, ні сморід пороху не заважали. Вулиця пахла звичайно: водою, калом, щурами та овочевими відходами. Але над усім ним ніби маяла ніжна стрічечка, що вабила Ґренуя. За кілька кроків високі будівлі проковтнули тьмаве світло з нічного неба, і Ґренуй пішов далі в темряві. Йому нічого не треба було бачити. Його надійно вів запах.

Пройшовши метрів п’ятдесят, він звернув праворуч, у де Мире — ще темніший вузесенький провулок. Дивно, але запах чомусь не ставав насиченішим. Він тільки почистішав і завдяки своїй чистоті, яка щомиті зростала, ставав дедалі привабливішим. Ґренуя вело не його власне бажання.

В одному місці запах раптом різко потяг його праворуч, наче в стіну будинку. Розчинилися маленькі двері у двір. Мов сповита, Ґренуй проминув низький прохід, перетнув двір, завернув за ріг і потрапив до меншого задвірку, де нарешті з’явилося світло. Місця в цьому чотирикутнику було лише на кілька кроків. Над стіною звисав перехняблений дерев’яний дах. Під ним на столику стояла свічка. За столиком сиділа дівчинка й чистила мірабель. Вона брала сливи з кошика ліворуч і, відірвавши хвостика та виколупавши ножиком кісточку, кидала їх у відро. Дівчинці було років тринадцять-чотирнадцять. Ґренуй зупинився. Він зрозумів, що джерелом запаху, який він відчув ще за півмилі на іншому березі річки, був не цей занедбаний двір і не мірабелі. Джерелом запаху була дівчинка.

На мить він геть розгубився і справді подумав, що ніколи в житті не бачив нічого кращого, ніж ця дівчинка. Перед очима в нього був тільки її силует проти світла свічки. Певна річ, йому здалося, що він ніколи нічого кращого не нюхав. Але оскільки він знав людські запахи, тисячі запахів чоловіків, жінок, дітей, то не міг повірити, що такий вишуканий запах теж може йти від людини. Зазвичай люди пахли нікчемно й гидко. Від дітей тхнуло кислятиною, від чоловіків сечею, їдким йотом та сиром, від жінок — згірклим жиром і несвіжою рибою. Зовсім нецікаво, відразливо пахли люди. І ось Ґренуй уперше в житті не повірив своєму нюхові і змушений був покликати на допомогу зір, щоб повірити в те, що відчував. Однак його збентеження тривало недовго. І справді, йому знадобилася тільки мить, щоб переконатися навіч, а потім ще відвертіше віддатися насолоді свого нюху. Він відчув, що ця дівчинка — людина, відчував запах поту під її пахвами, запах масного волосся, рибний запах її статі, але нюхав усе це з величезним блаженством. Її піт пах свіжим морським вітром, масне волосся — солодко, мов горіхова олія, її статі — як букет водяних лілій, шкіра — ніби абрикосовий цвіт... А поєднання всіх цих складників створювало аромат такий багатий, такий урівноважений і чарівний, що всі аромати, які Ґренуй знав доти, усе, що він створив, граючись, у своїй уяві, тепер перетворилося майже на ніщо. Сотні тисяч запахів порівняно з цим одним були, здавалося, нічого не варті. Цей один являв собою найвищий принцип, за яким мали бути впорядковані решта запахів. Він був справжньою красою.

Ґренуй зрозумів: якщо він не заволодіє цим ароматом, його життя не матиме більше сенсу. До найменшої деталі, до найостаннішого, найніжнішого відтінку Ґренуй мусив його пізнати: йому мало було простої згадки про нього. Він хотів печаттю пам’яті втиснути цей вершинний аромат у безладдя своєї чорної душі, дослідити його якомога глибше і надалі тільки те й робити, що відчувати, думати, жити внутрішніми структурами цієї чарівної формули.

Він повільно попростував до дівчинки — ближче, ще ближче, ось він уже в піддашші, зупинився за крок до її плечей. Вона його не чула.

Дівчинка мала руде волосся й була одягнена в сіру сукню без рукавів. Її плечі були надзвичайно білі, а кисті рук жовті від соку надрізаних мірабелей. Ґренуй стояв, схилившись над нею, і вдихав її запах, тепер ні з чим не змішаний, такий, яким він ішов від її потилиці, волосся, з вирізу її сукні: цей запах давав йому змогу проникати в себе, мовби м'якому, лагідному вітру. Ще ніколи Ґренуєві не було так добре. Але дівчинці стало холодно.

Вона не помічала Ґренуя. Проте їй стало боязко, мороз пройшов по шкірі, як буває, коли раптом повертається давній, майже забутий страх. Дівчині здалося, ніби по спині повіяв крижаний протяг, ніби хтось відчинив двері до величезного холодного льоху. І вона відклала кухонного ножа, зіщулилася й озирнулась.

Побачивши його, дівчинка скам’яніла від переляку, і Ґренуй мав досить часу, щоб оповити руками її шию. Вона не намагалася кричати, не зробила жодного поруху, щоб вивільнитись. А він на неї не дивився зовсім, її милого, засіяного ластовинням обличчя, червоних губ, великих іскристо-зелених очей він не бачив, бо, коли душив її, не розплющував очей, думаючи тільки про одне: не втратити жодної крихти її запаху.

Вже мертву він поклав її на землю серед сливових кісточок, розірвав на ній сукню, і струмок запаху став потоком, який затопив його з головою. Він припав обличчям до її шкіри і провів широко роздутими ніздрями від живота до грудей, по шиї, обличчю, волоссю й знову до живота, нижче, до її піхви, стегон, до її білих ніг. Він обнюхав її всю, з голови до п’ят, визбирав останні краплі її запаху на підборідді, в пупку, на згинах рук.

Винюхавши її, зів’ялу, до решти, він ще кілька хвилин посидів біля неї навпочіпки, щоб прийти до тями, бо був переповнений нею. Він не хотів втрачати жодної крихти її запаху. Спочатку треба було щільно позачиняти всі внутрішні перебірки. Потім він устав і задув свічку.

В цей час вулицею де Сен уже поверталися додому люди, співаючи та викрикуючи «Ура!». Нанюхавши у темряві провулок, Ґренуй попростував вулицею де Пті-Огюстен, що, як і де Сен, виходила до річки. Невдовзі знайшли мертву. Зчинився лемент. Запалали смолоскипи. Прийшла охорона. Ґренуй уже давно був на іншому березі.

Цієї ночі комірчина здавалася йому палацом, а дерев'яне лігво — божественним ложем. Що таке щастя, він, виявляється, досі не знав. Йому був знайомий тільки стан тупого задоволення. Але тепер він тремтів від щастя і не міг спати від повноти блаженства. У нього було таке враження, наче він народився вдруге, ні, не вдруге, а вперше, бо досі він просто існував, як тварина, дуже туманно усвідомлюючи себе. Та цього дня він, здається, дізнався, хто він насправді: не хто інший, як геній; і що його життя має сенс, і мету, і вище призначення — не менше, ніж зробити революцію у світі запахів; і що тільки він на всьому білому світі має для нього всі можливості: чудовий нюх, феноменальну пам’ять, а найважливіше — отой вражаючий запах дівчинки з де Маре, в якому, мов у чарівній формулі, було все необхідне для великого аромату, для справжніх парфумів: ніжність, сила, тривкість, багатогранність і страшна, непереборна краса. Він знайшов компас для свого майбутнього. І, як усі геніальні потвори, котрі завдяки певним зовнішнім подіям ступали на спіральний шлях хаосу своїх душ, Ґренуй уже не відходив від того, що, як йому здавалося, розпізнав і обрав за напрямок своєї долі. Він збагнув, чому так уперто й затято тримався за життя: він повинен стати творцем запахів. І не абияким. А найвизначнішим парфумером усіх часів.

Тієї самої ночі він оглянув — спочатку поки не спав, а потім уже й уві сні — велетенську руїну своєї пам’яті. Він перевірив мільйони, мільярди запахів, складаючи їх у певному порядку: гарні до гарних, погані до поганих, тонкі до тонких, грубші до грубих, сморід до смороду, духмянощі до духмянощів. За наступний тиждень цей порядок став ще стрункішим, каталог запахів — ще багатшим і диференційованішим, ієрархія — ще чіткішою.

І вже згодом він міг розпочинати створювати за планом перші запахові споруди: будинки, стіни, сходи, вежі, погреби, кімнати, таємні комірчини... внутрішню фортецю найдивовижніших ароматичних композицій, яка що не день, то розросталася, кращала, зі смаком доповнювалась.

Те, що в основі цієї краси лежало вбивство, було йому байдуже. Він уже й не пригадав би, яка була та дівчинка з де Маре, її обличчя, тіло. Він привласнив і тепер мав найкраще, що в неї було: принцип її запаху. <...>

Дія переноситься до крамниці відомого парфумера Бальдіні. Замолоду він винайшов кілька вдалих ароматів, що принесли йому достаток і славу. Проте запас його творчих ідей доволі швидко вичерпався.

Останнім часом парфумерні, а отже, й комерційні справи маестро геть занепали. До того ж Бальдіні виснажений постійною конкуренцією з парфумером Пелісьє, котрий щосезону постачає на ринок нову сенсацію. Цього разу конкурент приваблював покупців духами «Амур та Психея». Саме тоді, коли Бальдіні після марних спроб розгадати їхній секрет вирішив назавжди покинути парфумерну справу, на порозі його будинку з'явився Ґренуй, який, виконуючи наказ чинбаря, приніс козячі шкури. Скориставшись цим приводом, він попросив, щоб майстер узяв його до себе за учня. Свою спроможність герой довів тим, що моментально назвав інгредієнт «Амура та Психеї», який так і не зміг визначити Бальдіні.

— Я, звісно, — провадив Бальдіні, — давно збагнув, що «Амур та Психея» складаються із стираксу, трояндової олії, гвоздики, а також бергамоту, розмаринового екстракту й так далі. Щоб це встановити, потрібен, як то кажуть, тонкий нюх, і цілком можливо, що Бог дав тобі досить тонкий нюх, як і багатьом іншим людям — особливо в твоєму віці. Але парфумерові, — тут Бальдіні підняв указівний палець і випнув груди, — парфумерові треба мати не тільки тонкий нюх. Йому потрібен випробуваний роками, непідкупний орган нюху, який може розкладати найскладніші запахи на окремі компоненти, визначати їхню кількість, так само як і створювати нові, невідомі ароматичні суміші. Такий ніс, — і він постукав пальцем по своєму, — так просто не дасться! Такий ніс здобувають терпінням та старанням, юначе. Чи, може, ти зміг би отак одразу назвати точну формулу «Амура та Психеї»? Ну, зміг би?

Ґренуй не відповідав.

— Чи зміг би ти мені її назвати хоч приблизно? — сказав Бальдіні, злегка нахиляючись уперед, аби краще розгледіти жабеня в дверях. — Ну? Кажи, найкращий носе Парижа!

Та Ґренуй мовчав.

— Ось бачиш! — сказав Бальдіні задоволено та розчаровано водночас. — Ти не знаєш. Звичайно, не знаєш. Звідки тобі знати? Ти з тих, хто, коли їсть, може визначити, чи суп із кмином, а чи з петрушкою. Це вже щось. Але ти далеко не кухар. У кожному мистецтві, як і в кожному ремеслі — зарубай це собі на носі, перш ніж піти! — талант сам по собі майже нічого не вартий, все визначається досвідом, здобутим скромною наполегливістю та старанням.

Він уже взяв свічник зі стола, коли від дверей прошелестів Ґренуїв придушений голос:

— Я не знаю, що таке формула, метре, цього я не знаю, зате знаю все інше!

— Формула — це альфа й омега кожних парфумів, — суворо відповів Бальдіні, бо хотів нарешті покласти край розмові. — Це точна вказівка, в якому співвідношенні слід змішувати окремі інгредієнти, щоб отримати бажаний аромат; це і є формула. Вона — рецепт, якщо це слово тобі зрозуміліше.

— Формула, формула, — прохрипів Ґренуй і паче аж побільшав у дверях. — Мені не потрібна формула. А рецепт я маю в носі. Змішати їх для вас, метре, змішати?

— Як це? — вигукнув Бальдіні аж занадто голосно і підніс свічку Ґренуєві до обличчя. — Як це — змішати?

Ґренуй вперше не сахнувся.

— Але ж вони всі тут, потрібні запахи, всі тут, у цьому приміщенні, — сказав він, вказуючи знову в темряву. — Трояндова олія там! А там апельсиновий цвіт! Гвоздика отам! А розмарин там!..

— Звичайно, вони там! — крикнув Бальдіні. — Всі вони там! Але ж я пояснюю тобі, дурневі, що толку від нього мало, коли не знаєш формули!

— ...Жасмин отам! Винний спирт!.. Отам бергамот! Отам стиракс! — хрипів Ґренуй далі, вказуючи з кожною назвою на те чи інше місце в приміщенні, де було так темно, що можна було тільки здогадуватися, де яка полиця з бутлями.

— А, то ти її потемки бачиш? — вів далі Бальдіні. — У тебе не тільки найтонший нюх, а й найгостріший зір у Парижі, чи не так? Якщо в тебе ще й гарний слух, то відкрий вуха і я скажу тобі: ти малий брехун. Очевидно, ти підкупив щось у Пелісьє, щось підгледів, так? І ти гадаєш, що можеш обдурити мене?

Ґренуй стояв тепер у дверях зовсім розпрямившись, так би мовити, на повний зріст, злегка розставивши ноги і розвівши руки, тож нагадував чорного павука, який вчепився за поріг і одвірки.

— Дайте мені десять хвилин, — сказав він скоромовкою, — і я виготовлю вам парфуми «Амур та Психея». Тут-таки, на місці. Метре, дайте мені п'ять хвилин! <...>

Малюк Ґренуй відкоркував спочатку балон із винним спиртом. Йому було непросто підняти важку посудину. А піднімати її довелося майже до рівня голови, бо так високо стояв змішувач зі скляною лійкою, куди без допомоги мензурки він улив спирт прямо з балона. Бальдіні аж затрусило від такої безпорадності: мало того, що цей парубійко перевернув з ніг на голову загальноприйнятий парфумерний порядок, почав із розчинника і не мав при цьому концентрату, який підлягає розчиненню, — у нього ще й фізичних сил для цього не було! Він тремтів від напруження, а Бальдіні помирав від страху, що тяжкий балон от-от бабахнеться й розтрощить усе, що було на столі. Свічки, думав він, заради Бога, тільки б не перекинув свічки! Зараз вибухне, він спалить мені весь будинок!.. І він уже хотів був кинутися до стола, щоб вихопити в божевільного балон, але тут Ґренуй сам опустив його, обережно поставив на підлогу і знову закоркував. У змішувачі колихалася легка прозора рідина — не пролилося жодної краплі. Якусь мить Ґренуй переводив дух із таким задоволеним обличчям, ніби найтяжча робота лишилася позаду. І справді, далі все відбувалося так швидко, що Бальдіні ледве встигав слідкувати очима за послідовністю операцій, не кажучи вже про те, щоб зрозуміти процес.

Здавалося, Ґренуй навмання хапав флакон із тією чи іншою ароматичною есенцією, висмикував скляну затичку, підносив його на секунду до носа, потім вливав трішки з одного, капав з іншого, додавав із третього в лійку і так далі. До піпетки, пробірки, мензурки, ложечки й палички для помішування — начиння, без якого не обходиться жоден парфумер, — Ґренуй не доторкнувся жодного разу. Складалося враження, що він просто грається і хлюпається, мов дитина, яка варить із води, трави та багнюки щось неймовірно бридке, стверджуючи, що то суп. Справді як дитина, думав Бальдіні, він і схожий на дитину, незважаючи на вузлуваті руки, на його порубцьоване обличчя та гулястий ніс старого чоловіка. Спочатку він видався мені старшим, ніж насправді, а тепер видається молодшим; він ніби двоїться чи троїться, як оті недоступні, незбагненні, вперті, примітивні людці, котрі нібито невинно думають тільки про себе, хочуть усе на світі деспотично підпорядкувати собі й котрі цілком можуть зробити не, якщо не приборкати їхню манію величності, не застосувати до них

суворих виховних заходів і не привчити до дисциплінованого існування повноцінних людей. Отакий маленький фанатик сидів у ньому юнакові; з палаючими очима він стояв за столом, забувши про все довкола, і, мабуть, уже не усвідомлював, що в майстерні є щось інше, окрім нього і цих флаконів, які він з моторною незграбністю підносив до лійки, аби змішати свою безглузду бурду, а потім категорично запевняти — та ще й вірити в це — що він виготовив вишукані парфуми «Амур та Психея». Бальдіні аж здригався, спостерігаючи за людиною, яка так жахливо, так жахливо самовпевнено метушилася в мерехтливому світлі. Таких, як цей, подумав він, і на якусь мить йому знову стало сумно й гидко на душі, як і раніше, надвечір, коли він дивився на місто, ще підсвічене червоним призахідним сонцем, — таких раніше не було; це зовсім новий екземпляр людської породи, який міг з’явитися лише в такі безладні, занепадні часи... Але слід його провчити, цього зарозумілого хлопчиська! Він його добре прочистить в кінці цієї сміховинної вистави, нехай забирається звідси не скарлючений ніщо. Покидьок! Нині взагалі ні з ким не варто зв’язуватися, бо все кишить жалюгідними покидьками!

Бальдіні був такий зайнятий своїм обуренням і огидою до здеградованих часів, що не одразу збагнув, чому Ґренуй раптом позатикав усі флакони, витягнув лійку зі змішувача, а сам бутель узяв рукою за шийку, прикривши лівою долонею руки, і сильно струснув. Лише коли пляшка кілька разів замаячила в повітрі, а її коштовний вміст ринув із дна до шийки і назад, у Бальдіні з грудей вихопився крик, сповнений обурення і жаху.

— Стій! — заверещав він. — Досить уже! Припини! Баста! Негайно постав бутель на стіл і нічого більше не чіпай, зрозумів? Нічого! Мабуть, я з глузду з’їхав, коли взагалі погодився слухати твоє дурне белькотіння. Манера, з якою ти поводишся з речами, твоя грубість, твоя примітивна нетямущість показують мені, що ти халтурник, варвар і халтурник, а до того ще й хитрий, нахабний шмаркач. Ти не годен навіть змішати лимонад, тобі не можна довірити продавати просту лакрицеву воду, а ти лізеш у парфумери! Будь задоволений, радій і дякуй, якщо твій майстер дозволяє тобі хлюпатися в дубильному розчині! І ніколи не смій більше — ти чуєш мене? — ніколи не смій переступати норми парфумера!

Так говорив Бальдіні. І поки він говорив, аромат «Амура та Психеї» виповнив увесь простір довкола. Переконливість ароматів сильніша за слова, бачення, почуття і волю. Від аромату неможливо захиститися, він проникає в нас, як повітря проникає в легені, він виповнює нас, виповнює цілком, від нього немає порятунку.

Ґренуй поставив бутель, зняв з шийки мокру від парфумів руку і витер її об поділ куртки. Один-два кроки назад, незграбний уклін усім тілом під градом повчань Бальдіні достатньо сколихнули повітря, щоб поширити новостворений аромат. Більше не треба було нічого. Бальдіні все ще шаленів, нарікав і лаявся, та з кожним подихом його показний гнів знаходив дедалі менше поживи в глибині його душі. Він здогадувався, що зазнав поразки, тож фінал його промови обернувся на пустопорожній пафос. І коли він замовк, йому вже не потрібне було Ґренуєве зауваження: «Готово». Він і так це знав.

Та, незважаючи на те, що з усіх боків його огортав концентрований запах «Амура та Психеї», він підійшов до старого дубового стола, щоб узяти пробу. Дістав із лівої кишені сюртука білосніжну мереживну хустинку, розгорнув її і змочив кількома краплями, які висмоктав довгою піпеткою зі змішувача. Помахавши хустинкою, аби провітрити її, завченим делікатним рухом проніс її у себе під носом, втягуючи аромат. Випхнувши його потім ривками, він сів на табуретку. Його обличчя, ще хвилину тому червоне від гніву, ураз пополотніло.

— Неймовірно, — пробурмотів він тихенько, — Їй-Богу, неймовірно. — Знову й знову він притискав хустинку до носа, і принюхувався, і хитав головою, і бурмотів: «Неймовірно». Це був «Амур та Психея», жодного сумніву, «Амур та Психея», ненависно геніальна суміш ароматів, так точно скопійована, що сам Пелісьє не зміг би відрізнити її від свого продукту. Неймовірно…

Маленький і блідий, сидів великий Бальдіні на табуретці, і був смішний зі своєю хустинкою в руці, яку він раз по раз притискав до носа, мов шмаркате дівча. Йому геть відібрало мову. Він навіть не міг більше вимовити: «Неймовірно», а тільки тихо кивав головою, не зводячи очей зі змішувача, і монотонно белькотав: «Гм, гм, гм… гм, гм, гм… гм, гм, гм». Трохи згодом наблизився Ґренуй і беззвучно, мов тінь, став біля столу.

— Це негарні парфуми, — сказав він, — вони дуже погано скомпоновані, ці парфуми.

— Гм, гм, гм, — сказав Бальдіні, а Ґренуй провадив далі:

— Якщо ви дозволите, метре, я зроблю їх кращими. Дайте мені одну хвилину, і я вам зроблю з них пристойні парфуми!

— Гм, гм, гм, — сказав Бальдіні й кивнув. Не тому, що він погодився, а тому, що перебував у такому безпорадно-апатичному стані, коли всім і кожному відповів би: «Гм, гм, гм». Він і досі кивав головою та гмукав і навіть не зробив спроби втрутитися, коли Ґренуй удруге заходився змішувати, удруге долив з балона винного спирту у змішувач — у ті парфуми, що вже були у ньому, удруге, ніби навмання, виливав у лійку якісь ароматичні суміші. Тільки під кінець процедури — цього разу Ґренуй не трусив бутель, а тільки обережно похитав його, наче склянкою з коньяком, можливо, з огляду на вразливість Бальдіні, а може, тому, що цього разу суміш здавалася йому коштовнішою, — отже, тільки тепер, коли готова рідина уже колихалася в пляшці, Бальдіні отямився й підвівся з табуретки, все ще притискаючи хустинку до носа, ніби хотів захистити від нового нападу свою душу.

— Готово, метре, — сказав Ґренуй. — Зараз це справді цілком пристойний запах.

— Гаразд, гаразд, — відповів Бальдіні, махнувши вільною рукою.

— Ви не хочете взяти пробу? — белькотав далі Ґренуй. — Невже не хочете, метре?

— Пізніше, зараз мені не до проби… у мене в голові зовсім інше. Ходімо звідси!

І, взявши один зі свічників, він попрямував до дверей, що вели до крамниці. Ґренуй подався слідом. Вузьким коридором вони пройшли до чорного ходу. Потягнувши засув, Бальдіні відчинив двері. Тоді відступив убік, щоб випустити хлопця.

— То як, метре, можна мені у вас працювати? — запитав Ґренуй, уже стоячи на порозі, знову згорблений, знову насторожений.

— Не знаю, — відповів Бальдіні, — я подумаю. Іди вже!

І тоді Ґренуй раптово зник, темрява проковтнула його. Бальдіні стояв, незрушно дивлячись у ніч. У правій руці він тримав свічника, у лівій — хустинку, так наче з носа в нього текла кров, і йому було страшно. Він швиденько зачинив двері на засув. Тоді, відірвавши хустинку від обличчя й сховавши її в кишені, він повернувся до майстерні.

Аромат був такий божественний, що на очах у Бальдіні виступили сльози. Йому не треба було знімати ніякої проби, він лише стояв за столом і дихав. Парфуми були чудові. У порівнянні з «Амуром та Психеєю» вони були як симфонія в порівнянні з цигиканням самотньої скрипки. Чи навіть тисячі кращі. Бальдіні заплющив очі, і в ньому прокинулись найліпші спогади. Ось він, ще зовсім молодий, прогулюється вечірніми садами Неаполя; а ось він лежить в обіймах чорнокудрої жінки і бачить на підвіконні силует букета троянд, розколисаних нічним вітром; він почув спів самотнього птаха і музику, що долинала з портового шинку; почув біля самісінького вуха шепіт: «Я кохаю тебе», — і від блаженства у нього настовбурчилося волосся. Зараз! У цю саму мить! Він розплющив очі і застогнав від задоволення. Ці парфуми не були парфумами, які були відомі досі. Це був не аромат, що покращує ваш запах, не притирання, не предмет туалету. Це була нова, своєрідна річ, котра сама по собі могла створити цілий світ, чарівний, багатий світ, де одразу забуваєш про все бридке довкола і почуваєш себе таким багатим, таким щасливим, таким вільним, таким добрим. <...>

Наступного дня Бальдіні викупив Ґренуя в чинбаря. Відтепер колишній чорнороб почав працювати на відомого парфумера, забезпечуючи його торговельному дому національну та європейську славу. Старий майстер ретельно стежив за стихійною творчістю свого геніального учня, занотовуючи всі його винаходи. За кілька тижнів Ґренуй опанував теоретичні знання, якими володів Бальдіні, а згодом засвоїв і мистецтво дистилювання запахів. Завдяки юнакові Бальдіні став найвідомішим майстром Європи. Навчившись у нього всього, що міг, Ґренуй пішов у широкий світ. Після цього міст Міняйлів, на якому стояв будинок Бальдіні, завалився. Старий парфумер загинув разом зі своїм майном та зібранням рецептів.

ЧАСТИНА ДРУГА

Якийсь час Ґренуй перебував у мандрах. Він старанно оминав людні місця й урешті-решт усамітнився на високій горі, де в шалених мріях провів сім років.

<...> Бувають люди, які шукають самотності: розкаяні грішники, невдахи, святі чи пророки. Вони усамітнюються здебільшого в пустелях, де живляться акридами та диким медом. Дехто навіть живе у печерах та ущелинах на безлюдних островах або сидить, трохи граючи на публіку, у клітках, підвішених до гілок чи прилаштованих до стовпів. Вони роблять не заради того, щоб наблизитися до Бога. Самотність необхідна їм для убивання плоті й каяття. Вони переконані, що тим догоджають Богові. Або ж місяцями, роками чекають вони на те, що у самотині їм буде дароване Боже одкровення, яке вони понесуть людям.

Це аж ніяк не стосувалося Ґренуя. Про Бога він і гадки не мав. Він не каявся і не чекав небесного провидіння. Він усамітнився тільки заради власного задоволення, аби бути ближче до самого себе.

Ніщо його тут не відволікало, і він купався з невимовною насолодою у власному існуванні. Мов труп, лежав він у кам'яному склепі, майже бездиханний, майже не відчуваючи ударів свого серця — і в той самий час жив таким інтенсивним і збоченським життям, як ніхто у звичайному світі.

Ареною цих збочень був, ясна річ, його внутрішній всесвіт, що у ньому він від самого народження складав контури всіх запахів, які будь-коли зустрічав. Щоб налаштуватися, він спершу видобував із пам’яті найперші, найвіддаленіші аромати: ворожі, затхлі випари спальні мадам Ґайяр; гидкий дух висхлої шкіри її рук; оцтовокисле дихання огрядного Тер’є; істеричний, гарячий материнський піт годувальниці Бюссі; трупний сморід Кладовища невинних; убивчий запах своєї матері. І він насолоджувався відразою та ненавистю, у нього аж волосся ставало дибки від сластолюбного жаху.

Часом цей аперитив мерзоти недостатньо його розігрівав, і він дозволяв собі невеликий нюховий екскурс до Ґрімаля, де призволився смородом сірих м’ясистих шкур та дубильних речовин або уявляв собі нудотні вивари шестисот тисяч парижан за нестерпної спеки у розпалі літа.

І тоді раптом — у цьому й полягала мета вправи — з оргастичною силою накопичена ненависть виривалася назовні. Як гроза, насувався він на ці запахи, що посміли образити його шляхетного носа. Як град на пшеничне поле, падав він на них, як ураган, перетворював це паскудство на порох, заливаючи його величезним очисним потоком дистильованої води. Такий праведний був його гнів. Така велична була його помста. О! Яка велична мить! Ґренуй, цей маленький чоловічок, тремтів від збудження, його тіло судомно напружувалося від хтивого задоволення і вигиналося так, що в якийсь момент він ударявся головою об стелю штольні, а потім повільно розслаблявся і якийсь час лежав, знесилений і глибоко задоволений. Цей акт виверження всіх огидних запахів був справді неймовірно приємний…

У сценарії його уявного світового театру цей номер, здається, був найулюбленіший, бо він давав чудове відчуття заслуженої знемоги, яке настає тільки після справді великих, героїчних вчинків.

Тепер він міг зі спокійним сумлінням якийсь час відпочивати. Він випростався: фізично — наскільки дозволяла вузька кам’яна штольня; зате внутрішньо, на чисто виметеній території своєї душі, він зручно випростувався на ввесь зріст і поринав у солодкі мрії про вишукані аромати. Наприклад, він викликав своїм нюхом п’янкий подих весняних лук; теплий травневий вітер, що грається з першими зеленими листочками бука; морський бриз, терпкий, як підсолений мигдаль. Вставав він надвечір — так би мовити, надвечір, бо ж тут, звичайно, не було ніякого вечора, чи ранку, чи полудня, як не було ні світла, ні темряви, і не було ні весняних лук, ні зеленого букового листя... взагалі у внутрішньому всесвіті Ґренуя не було ніяких речей, а були тільки аромати речей. (І тому єдино адекватною й можливою *façon de parler* про цей всесвіт було говорити про нього як про ландшафт, бо наша мова непридатна для опису світу запахів.) Отже, надвечір у душі Ґренуя наставав момент, як на Півдні в кінці сієсти, коли з ландшафту повільно спадає полудневе заціпеніння і призупинене на якийсь час життя от-от розпочнеться знову. Гнівом розпалена спека — ворог тонкого аромату — відступила, збіговисько бридких демонів знищено. Поля внутрішніх битв, м’які й гладенькі, лежали у непристойному спокої пробудження і чекали, коли на них зійде воля господаря.

І Ґренуй вставав — як уже було сказано, — і струшував із себе сон. Він підводився, великий внутрішній Ґренуй, уподібнювався велетневі у всій своїй величі і красі — майже шкода, що його ніхто не бачив! — і оглядав свої володіння, гордо і велично.

Так! Це було його царство! Незрівнянна імперія Ґренуя! Створена і підкорена ним, незрівнянним Ґренуєм, за його примхою спустошена і відбудована знову, розширена ним до незмірності і захищена вогняним мечем проти будь-якого зазіхання. Тут ніщо не мало значення, окрім його волі, волі великого, прекрасного, незрівнянного Ґренуя. І після того, як були винищені всі паскудні міазми минулого, він бажав, аби його імперія духмяніла. І він владними кроками йшов зораною цілиною, засіваючи її найрізноманітнішими ароматами, де марнотратно, де ощадливо, на безмежно широких плантаціях і на маленьких інтимних клумбах, розкидаючи насіння жменями чи опускаючи по насінині в затишних місцях.

До найвіддаленіших провінцій своєї імперії поспішав Великий Ґренуй, палкий садівник, і невдовзі не лишилося жодного закутка, куди б він не кинув зерно аромату.

І коли він бачив, що все добре, що вся країна насичена його божественним Ґренуєвим сім’ям, Великий Ґренуй насилав на неї дощ винного спирту, спокійний і густий, і скрізь сім’я проростало, розвивалося, аж серце раділо. На плантаціях пишно колосилися зерна, а в затишних садах наливалися соком стебла. Бутони розпускалися, аби швидше випустити квітки з оболонки.

Тоді за наказом Великого Ґренуя дощ ущухав. І над землею починало світити лагідне сонне його посмішки, у відповідь на яку мільйони пишних квітів нараз розпускалися, укриваючи імперію від краю до краю суцільним барвистим килимом, зітканим із міріад найвишуканіших ароматів. І Великий Ґренуй бачив, що це добре, дуже, дуже добре. І посилав на землю вітер свого дихання. Під його пестощами квіти виділяли аромат і змішували міріади своїх ароматів у один, що мінився всіма відтінками, та все ж був єдиний у своїй постійній мінливості, універсальний аромат на славу Його. Великого, Єдиного, Прекрасного Ґренуя, котрий, сидячи на троні золотої духмяної хмари, знову втягував у себе ці пахощі, і запах жертви тішив його. І він спускався з висоти, щоб багато разів поблагословити своє творіння, а творіння дякувало йому за це радощами, тріумфуванням та все новими вибухами чудових пахощів. Тим часом вечоріло, і аромати ширилися на всі боки, змішуючись у нічній блакиті до дедалі фантастичніших відтінків. Попереду була справжня бальна ніч з гігантським феєрверком найпалпекучіших запахів.

Проте Великий Ґренуй відчував себе трохи втомленим і, позіхаючи, казав: «Ти ба, я зробив велике діло і цілком задоволений. Але, як усе досконале, воно починає наганяти на мене нудьгу. Я хочу піти вже, аби на завершення цього великотрудного дня зробити собі ще одну радість».

Так говорив Великий Ґренуй, і, поки простий духмяний парад внизу радісно танцював та веселився, він, спустившись із золотої хмарини, летів на широко розпростаних крилах понад нічною країною своєї душі додому — у своє серце.

Ох, як це приємно було — повернутися додому! Подвійний сан Месника і Творця світів добряче стомлював, і витримувати потім годинами свято власних витворів також було досить важко. Знесилений божественними обов’язками творення і представництва, Великий Ґренуй тішився думкою про домашні радощі.

Його серце — пурпуровий замок у кам’янистій пустелі, схований дюнами, оточений оазою боліт та сімома кам'яними мурами... Дістатися до нього можна було лише повітрям. Він мав тисячу комор, і тисячу підвалів, і тисячу розкішних салонів, і поміж них один із простою пурпуровою канапою, на якій Ґренуй, тепер уже більше не Великий Ґренуй, а зовсім приватна особа Ґренуй або ж просто дорогий Жан-Батіст, любив відпочивати після щоденної важкої праці.

А в коморах замку стояли високі, до самої стелі, стелажі, і на них розмістилися запахи, зібрані Ґренуєм за все життя, кілька мільйонів запахів. У льохах замку зберігались бочки з найкращими ароматами його життя. Коли вони вистоювалися, їх розливали у пляшки і кілометрами складали у прохолодних, вологих проходах, відповідно до року та місця виробництва; і було їх стільки, що забракло б життя, аби призволитися з кожної пляшки.

І коли наш дорогий Жан-Батіст, повернувшись, нарешті, chez soi, лягав у пурпуровому салоні на свою затишну софу — вже знявши чоботи, — він плескав у долоні, і скликав своїх слуг, що були невидимі, непомітні, нечутні і, що найцікавіше, ніяк не пахли, тобто були уявними слугами, і посилав їх до комори, аби з великої бібліотеки запахів йому принесли той чи інший том, і наказував спуститися до льоху, аби йому принесли питво. І уявні слуги поспішали виконати накази, а шлунок Ґренуя стискався в судомі нетерплячого очікування. Тоді він почував себе, мов п’яниця біля шинквасу, якого зненацька охопив страх, що йому з якоїсь причини не принесуть замовлену склянку горілки. А раптом льохи та комори нараз спорожніли? Раптом вино у бочках зіпсувалося? Чому його змушують чекати? Чому не йдуть? Зілля потрібне йому негайно, він не може без нього, він зараз помре на місці, якщо не отримає його.

Але спокійно, Жане-Батісте! Заспокойся, дорогий! Вони прийдуть і принесуть те, чого ти так жадаєш. Вже злітаються слуги. На невидимій таці вони несуть книгу запахів, невидимі руки у білих рукавичках підносять коштовні флакони, ось вони вже знімають їх із таці, дуже-дуже обережно, кланяються і зникають.

І, залишившись на самоті — нарешті знову на самоті, — Жан-Батіст накидається на жадані запахи, відкорковує першу пляшку, наливає повнісіньку склянку, підносить її до рота і п’є одним духом. Випиває склянку прохолодного запаху, і це чудово! Цей напій такий рятівний, що від блаженства любому Жан-Батісту на очі навертаються сльози, і він негайно наливає собі другу склянку цього аромату: аромату 1752 року, схопленого навесні, перед сходом сонця на Королівському мосту, коли з заходу дув легкий вітер, в якому змішалися запах моря, запах лісу і смолистий запах припнутих до берега човнів. Це був запах кінця першої ночі, коли він без дозволу Грімаля подався до Парижа. Це були свіжі пахощі першого світанку, який він прожив на волі. Він був провісником якогось іншого життя. Запах того ранку став для Ґренуя запахом надії. Він дбайливо зберігав його. І щодня призволився ним.

Після другої склянки зникла нервовість, зникли усі сумніви та невпевненість, і його опанував чудовий спокій. Він зручно вмощувався на м’яких подушках, відкривав книжку і починав читати про запахи свого дитинства, про шкільні запахи, про запахи вулиць і закутнів міста, про людські запахи.

І його поймало приємне тремтіння, бо в ту мить він заклинав ненависні йому винищені запахи. З відразою і інтересом читав Ґренуй книжку бридких запахів, а коли огида пересилювала інтерес, він закривав її, відкладав убік і брав до рук іншу.

Одночасно він раз по раз пригублював благородні аромати. Після пляшки з ароматом надії він відкоркував іншу, з 1744 року, що була наповнена теплим запахом дров перед будинком мадам Ґайяр. А потім випивав флягу вечірнього аромату, насиченого парфумами та важкими пахощами квітів, зібраних на околиці парку в Сен-Жермен-де-Пре влітку 1753-го.

Тепер він був уже добряче наповнений ароматами. І тіло в подушках дедалі важчало. Розум приємно затуманювався. Проте учта на ньому не закінчувалася. Хоч його очі й не могли більше читати, а книжка давно вислизнула з рук, він не хотів закінчувати вечір, не спорожнивши ще однієї, останньої, найрозкішнішої пляшки: це був аромат дівчинки з вулиці де Марс…

Він пив його благоговійно і для цього навіть сідав на канапі, хоч і важко було йому це зробити, бо з кожним порухом пурпуровий салон хитався і крутився довкола нього. В позі зразкового школяра, звівши коліна і щільно притиснувши одну ногу до іншої, поклавши свою ліву руку на ліве стегно, — отак пив малий Ґренуй найдорогоцінніший аромат із льохів свого серця, пив склянку за склянкою і ставав при цьому дедалі смутнішим. Він знав, що випив забагато. Він знав, що не зможе знести такої навали задоволення. А проте пив до дна. Він ішов темним проходом з вулиці у двір. Він ішов на світло. Дівчинка сиділа і розрізала сливи. Здалеку долинали вибухи ракет і петард феєрверку…

Він відставив склянку і ще кілька хвилин нерухомо сидів, ніби закам’янівши від сентиментальності і сп’яніння, доки з язика не зникав останній присмак напою. Він втуплював погляд перед себе. В голові раптом ставало порожньо, як і в пляшках. Тоді він перекидався боком на пурпуровій канапі й умить занурювався у всепоглинаючий сон.

У той самий час і зовнішній Ґренуй засипав на своїй кінській попоні, і його сон був не менш глибокий, аніж у внутрішнього Ґренуя, бо геркулесові подвиги та надмірності одного не менше виснажували й іншого, — зрештою, вони обоє були тією самою особою.

Щоправда, коли він прокидався, то прокидався не в пурпуровому салоні пурпурового замку за сімома мурами і навіть не на весняних духмяних луках своєї душі, а лише у кам'яному притулку в кінці тунелю. На твердій долівці в темряві Його нудило від голоду та спраги і морозило, йому було так погано, як п’яниці з похмілля. На всіх чотирьох виповзав він зі своєї штольні. <...>

З часом Ґренуй відчув гостру потребу втекти з гори.

Побачивши цього відлюдника з довгим, до колін, волоссям і бородою до пояса, перелякані люди кинулися врозтіч. У містечку, до якого примандрував Ґренуй, він став справжньою сенсацією. Особливу цікавість до нього виявив маркіз де ля Тайяд-Еспінассу — авантюрист-«дослідник», котрий побачив у самітникові доказ справедливості своєї теорії «флюїдів». На її основі він запропонував Ґреную «курс лікування», який полягав в «окультуренні» його зовнішнього вигляду. Тим часом у майстерні місцевого парфумера Рунеля герой створив штучний аромат для власного тіла, що від народження не мало запаху.

Під час чергової публічної доповіді маркіза Ґренуй, що виконував роль живого експоната, зачарував присутніх своїм запахом. Згодом він залишив маркіза й вирушив у подорож. Маркіз, бажаючи на власному прикладі довести істинність своїх псевдонаукових ідей, зійшов на високу гору, де й загинув при спробі досягти надприродного омолодження організму.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

■ Ґренуй прибув до міста Ґрас, що вважалося столицею виробництва й торгівлі ароматичними речовинами. На одній із його вулиць він раптом відчув дивовижний запах.

<...> Ґренуй заплющив очі. Садові аромати знову накотилися на нього, окреслені чітко і ясно, ніби смуги веселки. І один, найцінніший, аромат, найважливіший для нього, теж був серед них. Від блаженства Ґренуя взяло жаром, а від страху — холодом. Кров шугнула в голову, наче хлопчиськові, впійманому на гарячому, потім відхлинула, тоді вдруге, й теж відступила, а він ніяк не міг йому зарадити. Надто раптово почалася ця ароматична атака. На мить здалося, що час подвоївся чи зник зовсім, бо Ґренуй уже не міг утямити, чи було зараз саме зараз, а тут — тут, чи, може, зараз було тоді, а тут було там, на вулиці де Маре в Парижі, вересень 1753-го: пахощі, що долинали із садка, були запахом рудоволосої дівчинки, яку Ґренуй тоді замордував. На очах виступили сльози блаженства, коли він знову відшукав у світі цей запах, і Ґренуй перелякався до смерті, подумавши, що це йому тільки здається.

В голові запаморочилося, він, мов п'яний, зробив кілька кроків, змушений був опертись на стіну, щоб опуститись навколішки. Так, збираючи сили й приборкуючи свій дух, він почав вдихати фатальний запах коротшими, менш ризикованими порціями. І виявив, що аромат за муром, хоч і неймовірно схожий на аромат рудоволосої дівчинки, одночасно й відрізняється від нього. Звичайно, цей аромат теж належав рудоволосій, у тому не було жодного сумніву. В своїй уяві Ґренуй побачив дівчинку, мов на картині: вона не сиділа, а стрибала туди-сюди, розігрівалася й знову остигала, очевидно, граючи в якусь гру, де треба було швидко рухатися й так само швидко завмирати, — до речі, з кимось іншим, чий запах зовсім не обходив Ґренуя. Дівчинка мала сліпучо-білу шкіру. Зеленаві очі. Ластовиння на обличчі, на шиї й на грудях, тобто… — Ґренуй на мить затамував подих, тоді почав принюхуватися старанніше, намагаючись витіснити згадку про запах дівчинки з вулиці де Маре. — …тобто в цієї дівчинки фактично ще не було грудей! Були ледве помітні зародки перс. Маленькі пухирці груденят, вони пахли так ніжно і легко, засіяні ластовинням, і почали набрякати, можливо, лише кілька днів тому, можливо, лише кілька годин… а може, саме в цю мить. Одне слово: дівчинка була ще дитиною. Але якою дитиною!

На лобі в Ґренуя виступив піт. Ґренуй знав, що діти не пахнуть якось особливо, а десь так, наче зелені пуп’янки квітів. Проте ця квітка за муром, яка ще майже не розпустилася і якої ще ніхто, крім нього, Ґренуя, не помітив, вже викинула запашні кінчики пелюсток і пахла так божественно, аж волосся ставало дибки, а якщо розів’ється в усій пишноті, то видихатиме такі пахощі, яких не знав світ. Вона вже зараз пахне краще, думав Ґренуй, ніж та руда дівчинка з вулиці де Марс, — не так міцно, не так щедро, зате ніжніше, багатогранніше й водночас — природніше. За рік-два її дух дозріє й набереться такої сили, якій жодна людина, ні чоловік, ні жінка, не зможуть протистояти, й люди будуть підкорені, знезброєні, безпорадні перед чарами цієї дівчинки, і самі не знатимуть чому. А оскільки люди дурні й використовують свої носи тільки для шморкання, вважаючи, ніби все можна пізнати очима, то скажуть, що їх полонила краса, грація та привабливість дівчини. У своїй обмеженості вони уславлятимуть її звичайні риси, струнку постать, бездоганний бюст. Казатимуть, мовляв, очі її — немов смарагди, зуби — перли, а шкіра гладенька, мов слонова кістка. Яких тільки не буває ідіотських порівнянь! Люди проголосять дівчину Жасминовою Королевою, з неї малюватимуть портрети придурки-художники, всі намагатимуться її побачити, і всі торочитимуть, що вона — найвродливіша жінка Франції. Юнаки ночами просиджуватимуть під вікном дівчини, наспівуючи серенади під звуки мандоліни, старі гладкі багатії, колінкуючи перед її батьком, проситимуть у нього руки доньки, а жінки, побачивши дівчину, важко зітхатимуть, мріючи вві сні про те, аби бодай на один день стати такими звабливими, як вона. І нікому не спаде на думку, що він зачарований не зовнішністю дівчини, не її начебто бездоганною красою, а самим тільки незрівнянним ароматом! Лише він, Ґренуй, знатиме це. Він знав це вже зараз.

Ох! Як хотілося йому заволодіти цим ароматом! Не так марно і незграбно, як тоді ароматом дівчинки з вулиці де Маре. Той запах він просто всмоктав у себе, тим самим знищивши його. Ні, аромат дівчинки за муром він хотів привласнити по-справжньому; зняти його з неї, мов шкіру, й перетворити на свій аромат. Яким саме чином це мало трапитися, Ґренуй ще не відав, але він мав два роки, щоб навчитися це робити. Власне кажучи, це не могло бути складніше, ніж отримати аромат рідкісної квітки.

Ґренуй поп’ятився. Майже побожно, наче залишав святиню чи сплячу, він пішов геть, згорбившись, тихо, щоб ніхто його не помітив, не почув, щоб ніхто не звернув увагу на його дорогоцінну знахідку. Потім кинувся бігти й добіг попід мурами до протилежного кінця міста, де дівочі пахощі нарешті розсіялися й де його знову пропустили крізь браму Фенеон. У затінку будинків він зупинився. Смердючий чад провулків додав йому впевненості і допоміг приборкати пристрасть, що охопила його. За чверть години Ґренуй зовсім заспокоївся. Перш за все, майнуло йому в голові, він більше не наближатиметься до того садка під мурами. Цього робити не треба. Надто вже той садок його збуджував. Квітка розпускається й без стороннього втручання, а як вона розцвітатиме, Ґренуй знав і тепер. Він не дозволить собі сп’яніти від її пахощів завчасно. Мусить зануритись у роботу. Мусить збагатити свої знання, вдосконалити ремісничий досвід, щоб на час врожаю бути при повній зброї. Для цього він мав ще два роки, <...>

■ Ґренуй влаштувався працювати до місцевого ательє, де й продовжив удосконалювати свої творчі здібності. Тепер він зосередився на пошукові особливого аромату й почав вивчати парфумерний потенціал жирів.

У травні того ж року в трояндовому полі, що на півдорозі між Грасом та Опіо, знайшли роздягнений труп п’ятнадцятирічної дівчинки. Вона була вбита ударом дрючка по потилиці. Селянин, який її виявив, був такий приголомшений, що ледве не накликав підозру на самого себе, сказавши тремтячим голосом лейтенантові поліції, що такої краси зроду не бачив, в той час як хотів сказати, що зроду не бачив такого страхіття.

Дівчинка й насправді була неймовірно вродлива. Належала вона до того пишного типу жінок, що нагадують темний мед, густий, солодкий і надзвичайно липкий; жінок, які одним плавним жестом, одним порухом голови, одним-єдиним поглядом, схожим на повільний змах батога, завойовують простір і стоять при цьому, наче в центрі вихору, ніби й не помічаючи своєї сили, якою ваблять до себе і чоловіків, і жінок. І вона була молода, зовсім юна, її краса ще не встигла огрубіти. Тіло її було пружне й мінне, груди — мов виточені, а трохи пласкувате обличчя, обрамлене цупким чорним волоссям, ще зберігало витончені контури й таємничість. Але самого волосся не було: вбивця обрізав його і забрав із собою, одяг також. <...>

Під підозрою були цигани, італійські сезонні робітники та торгівці. Трохи згодом було скоєно ще два аналогічні вбивства; всі жертви виявилися незайманками. За короткий час загинуло двадцять чотири красуні. Місто охопила паніка. Розпочалися пошуки злочинця. Ненадовго вбивства припинилися, й люди поволі заспокоїлися. Тільки консул Ріші, батько Лорі, яка була першою красунею в місті, відчував велику тривогу. Він зрозумів, що таємничого вбивцю штовхає на злочин спотворене прагнення досконалості, а отже, Лорі загрожує смертельна небезпека.

Ріші спробував врятувати доньку, разом із нею потай виїхавши із Ґрасса. Утім, Ґренуй, який одразу ж відчув, що атмосфері міста чогось бракує, за запахом знайшов утікачів і здійснив свій давній замір — убити дівчину та викрасти її аромат.

Звістка про загибель Лорі Ріші сколихнула її рідне місто. Усі сили було кинуто на пошуки злочинця. Урешті-решт Ґренуя знайшли й заарештували. Розлючений натовп готовий був роздерти вбивцю на шматки. Парфумера піддали тортурам, вимучуючи з нього зізнання в тому, з якою метою він убивав дівчат. Проте Ґренуй лише повторював: «Вони були мені потрібні». Відтак злочинця було засуджено до страти.

Страту призначили на п’яту годину по обіді. Та вже зранку поприходили перші глядачі, щоб зайняти місця. Вони принесли із собою стільці, ослінчики, подушечки для сидіння, харчі, вино та дітей. Коли ополудні посунули люди з усіх усюд, майдан перед брамою Кур був так щільно заповнений, що новоприбулі мусили розсаджуватися в терасових садках та скверах обабіч майдану, а також на вулиці, що вела до Гренобля. Торгівля йшла повним ходом, усе їло, пило, дзвеніло, вирувало, як на ярмарку. Незабаром зібралося добрих десять тисяч людей, більше, ніж на святі Жасминової Королеви, більше, ніж на величезних процесіях, більше, ніж будь-коли в Ґрасі. Люди стояли аж ген до схилу. Вони висіли на деревах, чіплялися за мури й дахи, купчилися по десятеро, по дванадцятеро в отворах вікон. Лише посередині майдану, захищені огорожею барикад, неначе вичавлені з тіста людського натовпу, лишалися ще вільними трибуни та ешафот, який раптом виявився зовсім маленьким, немов іграшка чи сцена лялькового театру. І ще був звільнений провулок від майдану перед брамою Кур до вулиці Друа.

Десь о третій з’явилися пан Папон та його помічники. Знявся схвальний гомін. Помічники внесли хрест із дерев'яних балок на ешафот і, досягнувши придатної для роботи висоти, підперли його чотирма важкими теслярськими козлами. Помічник теслі закріпив їх цвяхами. Кожен порух ката й теслі натовп супроводжував оплесками. Та коли Папон вийшов зі своїм залізним кийком, обійшов хреста, вимірюючи кроки, зробивши то з одного, то з іншого боку кілька вдаваних ударів, розпочався справжній тріумф.

О четвертій почала заповнюватися трибуна. Можна було побачити багато шляхетних осіб, багатих господарів з лакеями та пристойними манерами, гарних дам, величезні капелюхи та блискуче вбрання. Прийшло все дворянство з міста й навколишніх сіл. Пани з міського уряду з’явилися замкненою колоною, очоленою обома консулами. Антуан Ріші був у чорному вбранні, чорних панчохах, чорному капелюсі. Слідом за ним з’явилися магістри під проводом судового президента. Останнім прийшов єпископ у яскраво-фіолетовій сутані та зеленій шапочці. Всі познімали капелюхи. Наближалася врочиста мить.

Потім хвилин десять не відбувалося зовсім нічого. Панство посідало, люди застигли в чеканні, ніхто більше не їв, усі чекали. Папон та його слуги стояли на ешафоті, наче пригвинчені. Сонце, велике і жовте, звисало над народом. З ґраської долини потяг легкий вітерець, доносячи аж сюди запах апельсинового цвіту. Було дуже тепло і надзвичайно тихо.

Нарешті, коли вже здавалося, що напружена тиша ось-ось лусне, перетворившись на тисячоголосий крик, сум’яття, шаленство чи щось подібне, почулося гупання коней та рипіння коліс.

Униз вулицею Друа їхав парокінний візок — закритий екіпаж лейтенанта поліції. Проминувши міську браму, він з’явився на очах у всіх у вузькому провулку, що вів до лобного місця. Лейтенант поліції наполіг саме на такій демонстрації, бо не знав, як інакше можна гарантувати безпеку злочинця. Це було не так то й просто. В’язниця була за п’ять хвилин пішки від місця страти, і якщо засуджений з тієї чи тієї причини не міг подолати цю коротку відстань самотужки, то не годилася відкрита запряжка ослів. Щоб хтось під’їздив на власну страту каретою, з кучером, слугами в лівреях та вершниками — такого тут теж не бачили.

Незважаючи на це, натовп не виявив обурення, швидше навпаки. Усі були задоволені, що взагалі щось відбувається, появу екіпажа сприйняли як удалий грюк, неначе в театрі, де особливо цінують, коли добре відому п'єсу ставлять несподівано, по-новому. Декому цей вихід здався навіть доречним. Такий надзвичайно паскудний злочинець заслуговував надзвичайного обслуговування. Не можна було його, наче простого вуличного злодія, виволікти в кайданах на майдан і вбити. В тому не було б нічого сенсаційного. А от вивести з розкішного екіпажа до катівського хреста — це було незрівнянно дотепнішою жорстокістю.

Карета зупинилася між ешафотом та трибуною. Зіскочивши, лакеї відчинили дверцята, відкинули східці. З карети вийшов лейтенант поліції, за ним — офіцер охорони і, нарешті, Ґренуй. На ньому були синій сюртук, біла сорочка, білі шовкові панчохи та чорні черевики з пряжками. Він не був зв'язаний. Ніхто не вів його за руку; Ґренуй вийшов із карети, наче вільна людина.

І тоді сталося диво. Чи щось подібне до дива, щось таке незбагненне, нечуване і неймовірне, що свідки після всього назвали б це тільки дивом, якби потім взагалі бодай колись зайшла про це мова; та де там, пізніше всі соромилися визнавати, що були до цього причетні.

А сталося так, що десять тисяч людей на майдані та навколишніх схилах хвиля за хвилею переймались непохитною вірою: людина в синьому сюртуці, яка щойно вийшла з карети, аж ніяк не може бути вбивцею. Не те, щоб люди засумнівалися в його особі! Перед ними був той самий чоловік, якого вони кілька днів тому бачили на соборній площі у вікні резиденції і якого, коли б він потрапив їм до рук, розтерзали б із несамовитою зненавистю. Той самий, хто ще два дні тому на підставі приголомшливих доказів та особистих зізнань був справедливо засуджений до страти. Той, чиєї смерті вони з такою жадобою прагли ще хвилину тому. Це, безперечно, був він!

Та з іншого боку — це був не він, це не міг бути він, бо він не міг бути вбивцею. Чоловік, що стояв біля плахи, був уособленням невинності.

В ту мить це знали всі: від єпископа до продавця лимонаду, від маркіза до прачки, від президента суду до хлопчиська.

Папон також знав це. І його кулаки, що стискали залізного кия, тремтіли. Його дужі руки нараз ослабли, коліна обм’якли, йому стало страшно, неначе дитині. Він не зможе підняти цього кия, ніколи в житті не здобудеться на силі здійняти руку на цього невисокого безневинного чоловіка. Ох, як боявся він тієї миті, коли приреченого підведуть до нього, він так тремтів, аж мусив спертися на свого ганебного прута, аби не звалитися від слабкості, великий, могутній Папон!

Не інакше почували себе й решта десять тисяч чоловіків та жінок, старих і малих, що були там: вони почувалися слабкими, немов дівчатка, котрі піддалися спокусі дорослих коханців. Їх охопила нездоланна симпатія, ніжність, несамовита закоханість, ще бозна-що, можливо, навіть любов до вбивці, і вони не могли, не хотіли цьому ніяк зарадити. То було схоже на плач, який неможливо стримати, плач, який довго тамували і який, підіймаючись від живота, долає будь-який опір, усе чудово розріджує й вимиває. Люди наче розтанули, розчинилися розумом та душею, ставши такою собі аморфною масою, відчуваючи тільки власне серце, що калатало десь там усередині, і кожен намагався вирвати його й покласти в долоню маленького чоловіка в синьому сюртуці. Всі його кохали.

Ґренуй уже кілька хвилин нерухомо стояв біля розчиненої карети. Лакей уклякнув поряд навколішки, припадаючи дедалі більше до землі, як заведено на Сході припадати перед султаном чи Аллахом. І навіть так він усе те борсався й тремтів, ладен зрівнятись із землею, заритися в неї, перейнявшись безмежною відданістю. Офіцер охорони та лейтенант поліції, обидва кремезні чоловіки, які мали б доправити приреченого на ешафот і передати до рук ката, стояли, мов паралізовані. Плачучи, вони познімали капелюхи, надягли їх знов, тоді покидали на землю, впали один одному в обійми, розійшлися, бездумно вимахуючи руками в повітрі, торсаючи один одного і кривляючись, ніби вражені танцем святого Віта.

Анітрохи не скромніше віддалися своїм переживанням почесні особи, що стояли чи сиділи трохи далі. Кожен дав волю почуттям. Серед них були жінки, які, дивлячись на Ґренуя, притискали кулаки до чола і стогнали від блаженства, а інші зомлівали від жагучого бажання до прекрасного юнака — бо таким він їм здався. Були пани, які то схоплювалися з місць, то сідали знову, й знову хапалися, натужно сопучи й стискаючи ефеси шпаг, ніби збиралися їх витягти, а витягши, запихали назад, отож у піхвах тільки скреготало та клацало; дехто, мовчки звівши очі до неба, судомно простягав руки для молитви; а монсеньйор єпископ, так, наче йому стало погано, перегнувсь удвічі й бився чолом об власні коліна, доки з голови скотилася зелена шапочка, хоча при всьому тому йому зовсім не було погано, просто він уперше в житті віддався релігійному екстазові, бо ж у всіх на очах сталося диво. Господь Бог зупинив руку ката, явивши янгольську природу того, кого світ мав за вбивцю, — о, невже це трапилось у вісімнадцятому столітті? Яким великим був Бог! І яким же нікчемним треба було бути самому, щоб, виголошуючи прокляття, не вірити в нього, а просто проказувати слова для заспокоєння народу! О пиха, о яке марновірство! Та ось Господь сотворив диво! О яка прекрасна зневага, яке солодке приниження, яка милість для єпископа — таке Боже покарання.

Люди по той бік бар’єра дедалі безсоромніше віддавалися почуттям, викликаним з’явою Ґренуя. Хто на початку, побачивши його, відчув тільки співчуття та розчуленість, той був зараз сповнений справжньою жалобою, а хто з самого початку захоплювався і жадав, той досягав екстазу. Усі вважали чоловічка в синьому сюртуці найкращим, найпривабливішим і найдосконалішим створінням, яке тільки можна собі уявити: черницям він здавався Спасителем, тим, хто поклонявся сатані, — осяйним володарем пітьми, просвіченим — найвищою істотою, дівчаткам — казковим принцом, чоловікам — ідеальним відображенням їх самих. Усі відчували, що він розпізнав і зачепив їхнє найслабкіше місце, влучив у еротичний центр. <...>

Ґренуй стояв і посміхався. Більше того — людям, які його бачили, здавалося, ніби він посміхається найневиннішою, найлюб’язнішою, найчарівнішою й водночас — найспокусливішою посмішкою світу. Але насправді це була не посмішка, а бридкий цинічний вишкір, що скривив його лице, віддзеркалюючи весь тріумф і всю зневагу. Він, Жан-Батіст Ґренуй, народжений без запаху у найсмердючішому місці світу, вийшовши із покидьків, калу та гнилі, вирісши без любові, живучи без людського тепла, тільки завдяки впертості та непереборному почуттю огиди, малий, горбатий, кульгавий, бридкий, відсторонений, страховисько як всередині, так і зверху, — він спромігся зробити себе улюбленцем світу. Та що там улюбленцем! Коханим! Шанованим! Обожнюваним! Він звершив подвиг Прометея. Божу іскру, яка ні за що ні про що дарується кожному від народження і якої його одного було позбавлено, він завдяки власній безмежній хитрості здобув собі сам. Більше того! Він навіть сам у собі її викресав. Він перевершив Прометея. Він створив собі ауру, божественнішої за яку не мав ніхто. І він не був зобов’язаний нікому — ні батькові, ні матері, а найменше — милостивому Богові, тільки собі самому. Він насправді був сам собі Богом, і Богом кращим за того, що смердить ладаном і мешкає в церквах. Перед ним навколішки стояв живісінький єпископ, поскіглюючи від задоволення.

Багатії і вельможі, гонорові пани та панночки позавмирали від захвату, з яким люди всі разом, серед них батьки, матері, сестри його жертв, справляли оргії на його честь і в його ім'я.

Варто йому лише кивнути, як усі зречуться свого Бога і молитимуться Великому Ґренуєві.

Так, він — Великий Ґренуй. Зараз це стало очевидним. Він був справді таким, як колись у своїх самозакоханих фантазіях. У цю мить Ґренуй переживав найбільший тріумф свого життя. І він видався йому жахливим.

Видався жахливим, бо Ґренуй не мав із того жодного задоволення. В ту мить, коли він вийшов із екіпажа на осяяну сонцем площу із запахом парфумів, що збуджують людську любов, із запахом, над яким він працював протягом двох років, запахом, стати володарем якого він прагнув усе своє життя; в ту мить, коли Ґренуй бачив і відчував, як непереборно цей парфум діє і як, поширюючись із блискавичною швидкістю, підкорює всіх, — у ту мить у ньому знову повстала вся огида до людей, отруюючи його тріумф так, що він не відчував не те що радості, а навіть найменшого задоволення. Те, чого він завжди так бажав, уся людська любов була йому в момент його успіху нестерпною, бо він сам не любив людей, він їх ненавидів.

І раптом Ґренуй зрозумів, що ніколи не знаходив задоволення в любові, а завжди тільки в ненависті, тільки ненавидячи і викликаючи ненависть.

Але ненависть, яку Ґренуй зараз відчував до людей, не відгукувалася в них луною. Що більше він їх ненавидів, то більше вони його обожнювали, бо сприймали в ньому не щось інше, а його ауру, його запахову маску, вкрадений аромат, а аромат цей справді був гідний обожнення.

Зараз він залюбки винищив би всіх на земній поверхні, тупих, смердючих, збуджених людей, точнісінько так, як винищив колись чужі запахи в країні своєї синяво-чорної душі. І йому хотілося, щоб вони помітили, як сильно він ненавидить їх. І щоб вони також відповіли ненавистю на оце його єдине справжнє почуття… Й щоб убили його, як збиралися щойно зробити. Він уперше в житті хотів сам себе викрити. Хотів бути як інші люди і вивернути назовні свій внутрішній світ: продемонструвати свою ненависть, як вони демонструють йому свою любов і дурне схиляння. Одного разу, одного-єдиного разу він хотів бути помічений і отримати від інших відгук на своє єдине справжнє почуття — ненависть.

Та нічого з того не вийшло. З того й не могло нічого вийти. А сьогодні і поготів. Бо ж він був замаскований найкращими в світі парфумами, а під цією маскою не мав обличчя, лише абсолютний брак запаху. <...>

Точнісінько, як тоді в печері, уві сні, в серці, пара з його уяви піднялися випари його власного запаху, якого він не міг відчути, бо цей запах мав іншу природу, і, як тоді, він перелякався, відчуваючи, що задихається. Та тепер це була не уява й не сон, а безжальна дійсність. І, на відміну від минулого разу, він не лежав у печері самотній, а стояв на майдані перед десятьма тисячами людей. І тут не допоміг би крик, який того разу його збудив і звільнив, тепер не допомогла б утеча назад, у добрий, затишний, рятівний світ. Тому що тут і зараз був світ, і тут і зараз була його здійснена мрія. І він сам так хотів.

Страшні задушливі випари підіймалися й підіймалися із болота його душі, в той час як натовп стогнав у оргійному та оргастичному екстазі. Якийсь чоловік нісся просто на нього. Він вискочив із переднього ряду трибуни для почесних глядачів так швидко, аж із голови його злетів чорний капелюх, а чорне вбрання маяло на вітрі, нагадуючи крила крука чи мстивого ангела. Це був Ріші.

«Він мене вб’є», — подумав Ґренуй. Він єдиний, кого не завела в оману моя маска. Він не може обманутися. Запах його доньки чіпко прилип до мене, цей доказ не можна спростувати, як кров. Він мусить упізнати мене й знищити. Він повинен це зробити.

І Ґренуй розкрив обійми, щоб прийняти летючого янгола. Йому здавалося, що він уже відчуває, як удар кинджала чи шпаги чудово лоскоче груди, і лезо, котре проникає крізь усі панцирі запаху та задушливих випарів прямісінько у його холодне серце, — нарешті, нарешті щось у його серці, щось інше, ніж він сам! Це було майже як порятунок.

Але Ріші хутко припав до його грудей, не мстивий янгол, а вкрай зворушений Антуан Ріші, який, жалібно схлипуючи, обійняв Ґренуя, міцно вчепився в нього, неначе це була єдина опора в цілому морі блаженства. Не рятівний удар кинджала, не укол у серце, навіть не прокляття чи бодай крик ненависті. Замість того до Ґренуєвої щоки прилипла мокра від сліз щока Ріші, а тремтячі губи шепотіли: «Прости мені, мій Ґрену, мій любий сину, прости мені!»

Тоді Ґренуєві побіліло в очах, а зовнішній світ зробився синяво-чорним. Упіймані випари перетворилися на клекотливу рідину, що нагадувала молоко, яке кипить і піниться. Вона заливала його, нестерпно розпираючи зсередини, не знаходячи виходу. Йому хотілося втекти світ за очі… Хотілось луснути, вибухнути, аби не задихнутися від самого себе. Нарешті він зомлів і впав додолу.

Отямився Ґренуй у будинку Ріші. Консул, збитий із пантелику чарівним ароматом, оточив його піклуванням та ніжністю. Суд закрив справу Ґренуя і замість нього засудив до страти парфумера Дрюо. Ґренуй залишив Грас.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Ґренуй ішов ночами. Як і на початку своєї подорожі, він уникав міст, обминав гамірні вулиці, лягав спати на світанку, вставав увечері і йшов далі. Їв усе, що траплялося по дорозі: траву, гриби, квіти, мертвих пташок, черв’яків. Він перетнув Прованс, переплив у вкраденому човні Рону південніше від Оранжа, йшов за течією Ардешу, доки заглибився у гори Севенн, а потім подався далі на північ, до Альє.

В Оверні він наблизився до Пюї-де-Дом. Верх виднів на заході, величезний і сріблясто-сірий у місячному світлі, й Ґренуй відчував запах холодного вітру, який долинув звідти. Але він не мав бажання йти туди. Ґренуй більше не нудьгував за печерним життям. Цей досвід було вже випробувано і визнано непридатним для життя. Точнісінько, як і інший досвід — життя серед людей. Задихаєшся і там, і тут. Ґренуй взагалі не хотів більше жити. Він хотів повернутися до Парижа й померти, — ось чого він хотів.

Час від часу Ґренуй сягав рукою в кишеню і стискав у руці маленьку скляну пляшечку з парфумами. Пляшечка була майже повна. Для виступу в Ґрасі він витратив якусь краплю. Решти вистачило б, щоб зачарувати цілий світ. Якби він захотів, то змусив би в Парижі не десятки, а сотні тисяч людей захоплюватися ним: або прогулятися до Версаля, хай би король поцілував йому ноги; написати напарфумленого листа Папі, щоб той оголосив його новим Месією; змусити королів та імператорів помазати його в Нотр-Дамі на Верховного Імператора або навіть на самого Господа Бога — якщо Бога взагалі можна помазати на царство.

Все це Ґренуй міг би зробити, якби тільки захотів. Мав для цього владу. Її він тримав у руці. Владу, що була сильнішою, ніж влада грошей, чи влада терору, чи влада смерті: невідпорна змога викликати в людей любов. Тільки одного не могла дати ця влада — людського запаху. Хай навіть перед цілим світом він завдяки своїм парфумам явиться Богом, — якщо ж не має власного запаху, то і сам ніколи не довідається, хто він насправді, відтак йому на все наплювати — на світ, на себе, на парфуми.

Рука, що тримала пляшечку, ніжно пахла, і коли Ґренуй підносив її до носа й принюхувався, йому ставало сумно, й він на кілька секунд забував, що треба йти, зупинявся й лише нюхав. Ніхто не знає, які це насправді парфуми, думав він. Ніхто не знає, як добре вони зроблені. Ті, що піддаються їхній дії, навіть не знаючи, що це парфуми, на що саме вони діють і чому зачаровують їх. Єдиний, хто зміг оцінити їхню справжню красу, — це я сам, бо я створив їх. І разом з тим я єдиний, кого вони не можуть причарувати. Я єдиний, для кого вони не мають значення.

А іншим разом, коли він був уже в Бургундії, йому спало на думку: коли я стояв за муром, під садком, у якому гралася рудоволоса дівчинка, і її аромат долинав до мене — чи, радше, передчуття аромату, бо справжній аромат взагалі ще не існував, — може, те, що я почував тоді, було схоже на те, що почували люди на майдані біля брами Кур, коли я затопив їх своїми парфумами?.. Але потім Ґренуй відкинув цю думку: ні, то було щось інше. Бо ж я знав, що прагну не дівчинки, а її аромату. А ті люди думали, ніби прагнуть мене, а чого вони насправді хотіли, залишилося для них таємницею.

Потім Ґренуй уже зовсім не думав, бо роздуми не були його стихією, та згодом прийшов до Орлеана.

Він переправився через Луару. А через день його ніс упіймав запах Парижа. 25 червня 1767 року о шостій годині ранку Ґренуй увійшов до міста вулицею Сент-Жак.

День був спекотний, найспекотніший у цьому році. Тисячі різних запахів витікали звідусіль, наче з тисяч прорваних гнійників. Не було жодних ознак вітру. Овочі на ринку зів'яли ще до полудня. М'ясо та риба протухли.

У провулках стояв сморід. Навіть річка, здавалося, вже не тече, а тільки стоїть і смердить. Було точнісінько так, як у день Ґренуєвого народження.

Новим мостом він перейшов на правий берег і далі до ринку й Кладовища невинних. В аркадах склепів вздовж вулиці О’Фер він сів на землю. Територія кладовища лежала перед ним, неначе зруйноване гарматами бойовище, розрите, посмуговане, поцятковане могилками, засіяне черепами та скелетами, без дерева, куща чи травинки, — звалище смерті.

Навкруги не було видно жодної живої душі. Трупний сморід був таким важким, що пощезали навіть могильники. Вони прийшли знову тільки після заходу сонця, щоб при світлі смолоскипів до глибокої ночі рити ями для мертвих наступного дня.

Лише за північ, коли зникли й могильники, почала збиратися всіляка потолоч: злодії, вбивці, розбійники, проститутки, дезертири, неповнолітні злочинці. Запалили невелике вогнище, щоб зварити їжу й розігнати сморід.

Коли Ґренуй вийшов з аркад і змішався з ними, вони спочатку зовсім не звернули на нього уваги. Він міг запросто підійти до їхнього вогнища, так наче був одним із них. Пізніше це посилило їхню думку, що він був духом, чи янголом, чи ще чимось надприродним. Бо звичайно ці люди дуже чутливо реагували на наближення чужинця.

А цей чоловічок у блакитному сюртуці наче виріс із-під землі, з маленькою пляшечкою в руці, яку відкоркував. Це було перше, що всі змогли пригадати: раптом серед них опинився чоловік із пляшечкою. А потім він вилив на себе вміст цієї пляшечки і нараз засяяв неземною красою.

На мить вони, наче від вогню, сахнулись од нього з побожністю та надзвичайним здивуванням. Але тієї ж миті відчули, що відсахнулися тільки для того, аби накинутися на нього, що їхня побожність перетворилась на пристрасть, а здивування — на захоплення. Вони відчули непереборну тягу до цієї людини-янгола. Янгол випромінював нестримний потяг, якому жодна людина не могла чинити опір, тим паче що ніхто не хотів опиратися, бо те тяжіння було їхнім неприхованим бажанням: туди, швидше до нього!..

Люди оточили Ґренуя, двадцятеро, тридцятеро людей, і їхнє кільце ставало дедалі вужчим. Нарешті всі вже не вміщалися, вони почали тиснути, відпихати, виштовхувати одне одного, кожен хотів дотягтися до середини.

Коли в них відмовили останні гальма, коло розпалось. Вони кинулись на янгола, навалилися на нього, збили з ніг. Кожен хотів доторкнутися до нього, відірвати собі бодай шматочок від нього, хоч крильце, хоч пір’їнку, іскринку його дивовижного вогню. Вони позривали з нього одяг, повидирали волосся, здерли шкіру з тіла, обскубли його, вп’яли кігті й зуби в його м’ясо, напавши на нього, мов гієни. Проте людська плоть досить цупка і її не так просто роздерти, навіть коням, коли людину треба розполовинити, доводиться докладати чимало зусиль. Та ось блиснув ніж, другий ніж, посипались удари, що шматували тіло, задзвеніли сокири, з тріском розрубуючи суглоби та кістки. В найкоротший час янгола було розкладено на тридцятеро, і кожен член цієї зграї, вхопивши собі шмат, забирався подалі, гнаний хтивою жадобою, і пожирав його. За півгодини Жан-Батіст Ґренуй до останньої кісточки згладився зі світу.

Коли канібали, закінчивши трапезу, знову зібралися біля вогнища, ніхто не промовив жодного слова. Хтось відригував, хтось виплюнув кісточку, прицмокнув язиком, підкинув ногою в полум’я клапоть блакитної тканини; всім було трохи незручно, і вони не наважувалися поглянути одне на одного. Вбивство чи інший нікчемний злочин кожен з них, байдуже, чи чоловік, а чи жінка, вже колись скоїв. Але зжерти людину?.. Вони думали, що на таке страхіття не будуть спроможні ніколи й нізащо. І дивувалися, як легко це їм далось, і що при всій незручності вони не відчували навіть натяку на нечисте сумління. Навпаки! В животі, правда, було трохи важкувато, зате зовсім легко на серці. В їхніх похмурих душах раптом заворушилося щось приємно світле. А на обличчях з’явився дівочий, ніжний відблиск щастя. Можливо, тому вони й соромилися глянути одне одному в вічі.

А коли все ж наважилися зробити це, спочатку несміливо, а потім зовсім відверто, то не змогли стримати посмішки. Вони надзвичайно пишалися собою. Вони вперше зробили щось із любові.

Переклад І. Фрідріх

Аналізуємо прочитане

1. Що спонукало Ґренуя скоїти перше вбивство? Яке враження справив на нього цей злочин?

2. Порівняйте двох творців парфумів Бальдіні та Ґренуя. Які типи митця вони уособлюють?

3. Що пережив Ґренуй під час усамітнення в печері? Поясніть символічне значення його мрій. Встановіть зв’язок між ними та вбивствами, скоєними героєм у Ґрасі.

4. Чим створений Ґренуєм аромат полонив натовп? Як сприйняв свою чаклунську владу над людьми сам герой?

5. Поясніть причини самогубства Ґренуя. Чому він обрав саме такий спосіб самознищення?

Подискутуємо?

6. Чи досяг Ґренуй своєї мети?

7. Чи була закономірною розв’язка його життя?

Філологічний майстер-клас

8. Зіставте фінал життя Ґренуя із загибеллю античного Орфея. Як змінює наше розуміння роману ця паралель?

Узагальнюємо прочитане

1. Що дає підстави для того, аби відносити роман «Запахи» до постмодерністської прози?

2. Як побудовано сюжет цього твору? Визначте основні етапи життя його головного героя.

3. Які шаблони масової літератури пародіюються в романі? З якою метою автор удається до такого пародіювання?

4. Розкрийте інакомовний план сюжету «Запахів», образу його головного героя та метафори аромату.

5. Як у творі відображено: а) конфлікт етики та естетики у творчій практиці митця; б) творчий пошук художника; в) взаємини генія та натовпу?

Подискутуємо?

6. Що спільного між головним героєм твору та «геніями-злодіями», згаданими в експозиції?

7. Ще на початку XIX ст. російський поет О. Пушкін вустами свого героя порушив питання про те, чи насправді сумісні геній та лиходійство. Яку відповідь на це питання дає у своєму романі «Запахи» П. Зюскінд? Чи згодні ви з його позицією? Аргументуйте вашу думку.

8. Чому, на ваш погляд, у творі П. Зюскінда мистецтво постає у вигляді метафори запаху?

Філологічний майстер-клас

9. Чим роман «Запахи» відрізняється від традиційного детективу? А від історичного роману?

10. У поетиці «Запахів», як і в багатьох постмодерністських творах, важливу роль відіграє гра з чужим текстом, зокрема з художніми образами деяких книжок, що вивчалися вами в курсі зарубіжної літератури. Порівняйте: а) образи Ґренуя та малюка Цахеса з філософської казки Е.Т.А. Гофмана «Малюк Цахес на прізвисько Циннобер»; б) форми пошуку «досконалої миті» в «Запахах» П. Зюскінда та у «Фаусті» Й.В. Гете.

11. Відомо, що XVIII ст. у Європі було добою Просвітництва. Як ви гадаєте, чому саме цей період письменник використав як тло, на якому розгортається сюжет роману?

Теми письмових творчих робіт:

1. Тріумф і поразка Ґренуя.

2. Створити досконалість без любові? (Твір-роздум за романом П. Зюскінда «Запахи»).

3. «Запахи» П. Зюскінда як постмодерністський роман.