Літературна панорама доби. Постмодернии світ у постмодерністській літературі

Літературний гід

Авангардизм (від фр. avant-garde — передовий загін) — умовний термін для позначення низки художніх течій у літературі та мистецтві, що зародилися на початку XX ст. й рішуче порвали з реалістичною традицією. З-поміж них найбільший резонанс мали експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, футуризм та ін. Вихідним пунктом естетичного пошуку митців-авангардистів було прагнення зламати усталені принципи побудови художнього твору й «норми» смаку публіки. Авангардистському мистецтву притаманні життєбудівничий пафос, ствердження позиції соціального активізму, загострена емоційність, що нерідко набуває форм відвертого епатажу, настанова на руйнування естетичного канону, сміливі експерименти з художньою формою та поетичною мовою.

Акмеїзм (від грец. акме — найвищий ступінь чогось, вершина, розквіт) — модерністська течія в російській поезії 10—20-х рр. XX ст. Лідерами акмеїзму були М. Гумільов та С. Городецький; деякий час із цією течією була пов’язана також творчість А. Ахматової, О. Мандельштама, Г. Парбута, М. Зенкевича, М. Кузміна, Б. Садовського та ін. Повставши проти зосередженості символістів на «незбагненній» містичній сфері, акмеїсти проголосили необхідність повороту поезії до реального, предметно-чуттєвого, повсякбічного, до самоцінності матеріальних речей. Зокрема С. Городецький закликав полюбити «цей світ, звучний, барвистий, який має форму, вагу і час», і стверджував, що саме в лоні акмеїзму земний світ після низки «несприйняттів» було беззастережно прийнято у всій його красі та потворності».

Алюзія (від лат. allusio — натяк) — стилістичний прийом, який полягає у використанні натяку на відомий історичний, політичний або літературний факт.

Антиутопія (тобто негативна утопія, утопія навиворіт) — це зображення (зазвичай у художній прозі) небезпечних, згубних та непередбачених наслідків розбудови суспільства згідно з певним соціальним ідеалом.

Бітники (від англ. beat generation — розбите покоління) — американський соціокультурний рух, який зародився у 1950-ті рр. і був представлений у літературі групою письменників, що складалася з Дж. Керуака, А. Гінзберга, Л. Ферлінгетті, К. Голмса та ін. Головним пафосом бітників був виклик нормам обивательського життя, а літературним принципом — відмова від традиційної сюжетності на користь відтворення спонтанних, невпорядкованих почуттів персонажів та зображення світу як хаосу. Твори бітників були пройняті «духом сповідальності» (О. Зверев).

Верлібр (від фр. vers libre — вільний вірш) — поезія, що не має метра та рими й відрізняється від прози лише членуванням на інтонаційно оформлені віршові відрізки.

Вертеп — український народний пересувний ляльковий театр (XVII—XIX ст.), у якому ставилися переважно твори на біблійні теми та сатиричні інтермедії (невеликі комічні п’єси або сценки, що розігрувалися між актами основної п’єси).

Відкритий фінал — фінал, який не розв’язує основного конфлікту твору й залишає можливості для різних варіантів завершення сюжету.

Герметизм — течія в італійській поезії, що розвивалася у 20—40-і рр. XX ст. і спиралася на принципи «закритого» (тобто не зрозумілого неосвяченим) письма. До її представників належали Дж. Унгаретті, Е. Монтале, С. Квазімодо та ін. Для герметизму була характерна настанова на виявлення символічних можливостей поетичного слова, що мало долучити читача до якнайширших контекстів зовнішнього та внутрішнього світів. Унаслідок багатозначності образів «герметичний» твір допускає декілька рівноправних тлумачень, а часто й узагалі не підлягає осягненню в межах традиційної логіки.

Експозиція (від лат. expositio — демонстрація, виклад) — вступна частина літературного твору, в якій міститься стислий виклад основної теми та провідних мотивів, що набувають розвитку в подальшій оповіді.

Експресіонізм (від лат. expressio — вираження) — авангардистська течія у літературі та мистецтві першої чверті XX ст., що розвивалася переважно в німецькомовному культурному просторі. Головною мистецькою настановою експресіоністів було увиразнення сильних почуттів, яке досягалося шляхом їх навмисного загострення — аж до гротеску. Поети, котрі належали до цієї течії, зображали світ, уражений великими катастрофами, хаосом, руйнацією. У їхніх творах зовнішнє та внутрішнє буття витворювали єдине ціле, тож потрясіння ліричного «я» подавалося як потрясіння об’єктивної дійсності. Експресіоністську естетику вирізняли загострена емоційність, гротескність образів, «вибухове слово», плакатність письма. Найвидатнішими представниками експресіонізму в літературі вважаються Г. Гейм, Ф. Верфель, І. Бонн, певною мірою — Г. Тракль.

Імажизм (від англ. image — образ) — авангардистська течія в англо-американській поезії, що склалася в 10-ті рр. XX ст. й розробила принципи побудови віршованого твору як ланцюга самодостатніх образів-асоціацій. Головним теоретиком імажистів був англійський поет та філософ Т.Е. Х’юм, який висунув ідею створення поезії «чистої образності», наполягаючи при цьому на несуттєвості її тематики. Імажисти культивували «звільнений образ», що існує в асоціативному просторі, а також прийоми «точного зображення», які акцентували предметність, чіткість та ясність поетичної мови. До поетів, що відчули на собі вплив імажистської естетики, належать Е. Паунд, В.К. Вільямс, Д.Г. Лоуренс та ін. Деякий час із цією течією були пов’язані естетичні пошуки одного з найяскравіших поетів-модерністів Т.С. Еліота.

Імпресіонізм (від фр. impression — враження) — літературно-художній напрям, який виник у французькому живописі 60—70-х рр. XIX ст. (К. Моне, О. Ренуар, Е. Дега, А. Сіслей, Е. Мане та ін.), а потім поширився на інші види мистецтва (скульптури О. Родена, музика К. Дебюссі, М. Равеля, О. Скрябіна, І. Стравінського та ін., п’єси А. Шніцлера та Г. фон Гофмансталя). У поезії та прозі імпресіоністичні тенденції помітні у творчості Кнута Гамсуна, Джозефа Конрада, П. Верлена, братів Гонкурів, М. Пруста, Дж. Джойса, А. Чехова, І. Буніна та ін. Імпресіонізм ґрунтується на «культі враження» з притаманною йому самоцінністю безпосередніх, мінливих відчуттів. Художній образ імпресіоністи вибудовують на недомовках і натяках, їхні замальовки мають фрагментарний, етюдний характер, а їхній оповіді властивий ліризм.

Інтертекстуальність — зв'язки, завдяки яким тексти (або їхні частини) можуть по-різному посилатися одне на одного.

Катарсис (від грец. catharsis — очищення, оздоровлення) — моральне очищення через страждання, у мистецтві — через співчуття читача (глядача) героям художнього твору.

Колаж (від фр. collage — наклеювання) — технічний прийом у образотворчому мистецтві, який ґрунтується на введенні у твір різних за фактурою та кольором предметів: шматків газет, афіш, шпалер тощо. У широкому розумінні колаж — це включення за допомогою монтажу до творів літератури, театру, кіно, живопису, музики різностильових об'єктів або тем із метою посилення естетичного ефекту.

Кубофутуризм — одна з найвпливовіших течій російського футуризму, до якої належали В. Хлебников, Д. та М. Бурлюки, В. Маяковський, В. Каменський, О. Гуро, О. Кручених, Б. Лівшиць.

ЛЄФ (Лівий Фронт Мистецтв) — літературно-художнє об’єднання, створене в Москві 1922 р. та очолюване В. Маяковським. До ЛЄФу входили поети (М. Асєєв, В. Каменський, С. Кирсанов та ін.), художники (В. Татлін та ін.), критики й теоретики мистецтва (Б. Арватов, О. Брик, С. Третьяков, В. Шкловський та ін.). Члени об’єднання обстоювали ідею мистецтва як «життєбудівництва», утилітарну функцію мистецького твору, теорію «соціального замовлення» (згідно з нею митець проголошувався «майстром», що виконує «замовлення» свого соціального класу), пріоритет «правди фактів», котрий заперечував право творця на художню вигадку тощо.

Література «втраченого покоління» — течія у західній літературі, що активно розвивалася у 20—30-ті рр. XX ст. й характеризувалася критичним осмисленням сутності та наслідків Першої світової війни. Найяскравіші представники цієї течії — Е. Хемінгуей, Е.М. Ремарк, Р. Олдінгтон та ін. — брали безпосередню участь у воєнних подіях. У своїх творах вони увиразнювали травматичний досвід молодого покоління, котре, пізнавши фронтову правду, розчарувалося у високих ідеалах, втратило звичні життєві орієнтири й не знайшло собі місця в повоєнному суспільстві, проте всупереч усьому зберегло вірність простим моральним істинам.

Література екзистенціалізму (від лат. existentia — існування) — течія, що спиралася на ідеї філософії екзистенціалізму й набула розмаху в 30—60-ті рр. XX ст. Представники екзистенціалістської філософії (М. Гайдеггер, К. Ясперс, Г. Марсель, М. Бердяєв, Л. Шестов, Ж.-П. Сартр, А. Камю та ін.) поставили в центр уваги проблему сенсу людського існування та переживання індивідом свого «буття-у-світі». На думку екзистенціалістів, «закинена» у світ самотня особистість зазвичай живе абсурдним, тобто неосмисленим або прикрашеним безглуздими цілями життям. Справжню сутність свого існування вона пізнає лише у кризові моменти, коли стикається з тяжкою хворобою, смертельною небезпекою, втратою близьких тощо й таким чином опиняється на «межі життя та смерті» (так звана «межова ситуація»). Саме тоді з буття спадає оманлива машкара повсякденності — автоматичної, банальної, скутої наївно-прагматичними прагненнями, — і людина осягає свій «момент істини»: усвідомлює абсурдність буденного існування, відкриває свою екзистенційну самотність, робить певний моральний вибір, за який відповідає всім життям.

Екзистенціалістські настрої наклали свій карб на лірику, прозу та драматургію повоєнного часу. Ними, зокрема, позначена художня творчість А. Камю, Ж.-П. Сартра, А. Мальро, Ж. Ануя, М. де Унамуно, А. Мердок, В. Голдінга, Г.Е. Носсака, Кобо Абе, Е. Йонеско, С. Беккета, М. Фріша, Ф. Дюрренматта та багатьох інших митців. Ідеї екзистенціалізму були не лише важливим чинником, а й потужним джерелом інтелектуалізації літератури та пов'язаного з цим експериментування, спрямованого на адекватне художнє втілення відповідної світоглядної концепції.

Магічний реалізм — модерністська течія у латиноамериканській літературі XX ст. Визначальною ознакою магічного реалізму є напівфантастична, напівареальна картина латиноамериканської дійсності, яка вбирає в себе уявлення міфологічної свідомості, виниклої на основі індіанської, африканської та європейської культурних традицій. У рамках цієї картини історія та магія, природа та надприродні явища, соціально-політичні реалії та міфологічно-казкові чудеса синтезуються в єдину «незвичайну повсякденність», у котрій крізь буденний плин життя проступає царина фантастичного. При цьому примхливе переплетення міфів та дійсності насичується гострими моральними конфліктами, актуальними політичними проблемами та «вічними» екзистенційними питаннями.

Міфотворчість — один із характерних принципів літератури XX ст., котрий полягає у створенні індивідуально-авторських міфів — як цілком оригінальних, тобто породжених винятково фантазією письменника, так і зіпертих на традиційні для тієї чи тієї культури міфологічні сюжети.

Модернізм (від лат. modernus — сучасний) — літературно-художній напрям першої половини XX ст., який спирався на неміметичні принципи художнього зображення. Творчо переосмислюючи спадщину попередників, представники цього напряму, однак, підтримували у своїй художній практиці зв'язок із культурною традицією, у якій вони вбачали скарбницю вічних цінностей. Саме крізь призму вічних цінностей модерністи сприймали сучасні їм історичні події й духовне життя особистості. Звідси — притаманна їм схильність до заперечення соціально-історичної зумовленості життєвих явищ, до пошуку абсолютних істин та універсальних «формул» буття, до нарощення інтелектуально-філософського пласта значень, а на рівні поетики — до змістової та формальної ускладненості образності й оповіді. Кінцевою метою модерністів було створення художньої реальності нового типу, в якій би гармонійно поєднувалося матеріальне та духовне, об’єктивне та суб’єктивне, індивідуальне та універсальне, реальне та ірреальне, фізичне та психічне. У рамках такої реальності кожна деталь може правити за мікромодель світового буття. Саме це спостерігаємо у творах найвидатніших представників модерністського напряму: Ф. Кафки, Дж. Джойса, М. Пруста, Г. Манна, А. Камю, Г. Гессе, Р.М. Рільке, Т.С. Еліота та ін.

Монтаж (фр. montage) — компонування цілісного твору з порізнених частин, що добираються за певним планом.

1 Неміметичний (під давньогр. mimesis — наслідування) — такий, що уникає життєподібності, зовнішньої реалістичності.

Натуралізм (від лат. naturalia — природний) — напрям у літературі та мистецтві межі XIX—XX ст., до засадничих принципів якого належали фотографічно точне відтворення дійсності та розуміння людини як біологічно й соціально зумовленої істоти. Намагаючись наблизити художню творчість до наукового дослідження, натуралісти наполягали на тотожності праці письменника та праці вченого. Натуралізм сформувався та набув розвитку переважно у Франції, де жили та творили його головний теоретик і практик Е. Золя, а також ряд талановитих письменників-натуралістів, насамперед брати Е. та Ж. Гонкури, А. Доде та ін. Окремі натуралістичні елементи наявні у творах багатьох авторів межі XIX—XX ст., а також у творчості письменників XX ст. — Ф. Кафки, Дж. Джойса, Т. Драйзера, Т. Манна та інших.

Неоромантизм (від грец. нео— новий і романтизм) — умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі XIX—XX ст. Як і їхні попередники — романтики першої половини XIX ст., представники неоромантизму заперечували прозу обивательського життя, оспівували мужність, романтику пригод, часто обираючи за тло для сюжетів екзотичні країни, а проте, на відміну від попередників, надавали більшої ваги соціальному вимірові своїх персонажів. Типовий неоромантичний герой — це непересічна, сильна особистість, нерідко з рисами «надлюдини»; вигнанець, що протистоїть більшості; шукач романтики та пригод. Сюжетам неоромантичних творів притаманні напруженість, описи небезпечної боротьби, фантастичні елементи. Неоромантичні риси наявні у творчості Джозефа Конрада, Р. Кіплінга, Р.Л. Стівенсона, А. Конан Дойла, Е.Л. Войнич, Г. Ібсена, Джека Лондона, М. Гумільова та інших письменників.

Парадокс (від давньогрец. paradoxos — дивний) — вислів або судження, що суперечить загальноприйнятій думці, традиційним поглядам чи здоровому глузду. Парадокс зазвичай має дотепну форму й належить до царини комічного.

П’єса-дискусія — різновид соціально-філософської драми, у якому центральний конфлікт порушує філософські чи соціальні питання й розробляється шляхом зіткнення різних поглядів на них. Зазвичай у п’єсі-дискусії немає єдиного головного героя, адже кожен її персонаж представляє певну позицію щодо обговорюваних проблем. Творцем жанру п’єси-дискусії вважається Дж. Б. Шоу.

Політематичність (від грец. poly — багато і тема) — одночасний розвиток у творі багатьох тем.

Постмодернізм (букв. — той, що після модернізму) — літературно-художній напрям, що утверджує плюралістичну, фрагментарну, багатоваріантну картину світу, відбиваючи тим самим притаманне постмодерній свідомості заперечення віри у прогрес, всемогутність розуму, можливість перетворення дійсності та встановлення універсальної істини. Усвідомлюючи себе як антитезу модернізму з його фундаментальною орієнтацією на створення «нового» мистецтва, постмодернізм активно запозичує мистецькі здобутки попередніх епох, звертаючись як до класичної традиції, так і до самого модернізму, а також широко використовує будь-які готові форми й елементи — від фрагментів світових шедеврів до фактів побуту. У літературі цей принцип реалізується в розлогому цитуванні та пародіюванні чужих творів, варіюванні відомих літературних сюжетів і мотивів, «дописуванні» або «переписуванні» класичних текстів. При цьому постмодернізм принципово дотримується «несерйозних» — сміхових, передусім іронічних — форм переробки художнього матеріалу; його головна стихія — іронічна гра та пародія, що відповідає постмодерністській настанові на те, аби «розважати, повчаючи». Прагнучи скоротити розрив між елітарною та розважальною культурою, постмодернізм поєднує досягнення високого мистецтва попередніх епох зі стереотипами мистецтва масового. Найвидатнішими представниками постмодерністського напряму є У. Еко, Т. Пінчон, Дж. Фаулз, Дж. Барнс, Дж. Барт, Дж. Хеллер, І. Кальвіно, П. Зюскінд, К. Рапсмайр, М. Павич, А. Бітов, В. Єрофєєв та ін.

Потік свідомості — модерністський літературний прийом, який полягає у відтворенні процесу безперервного й хаотичного внутрішнього мовлення. Термін належить американському філософові В. Джеймсу, котрий вважав, що свідомість схожа на потік або річку, в якій спонтанно перетинаються думки, переживання та спогади.

Прозаїзм — слово або зворот повсякденного (а також ділового чи наукового) мовлення, включений до поетичної оповіді.

Символізм (від грец. symbolon — знак, ознака) — літературно-художній напрям межі XIX—XX ст. Його основна риса — тотальна символізація художнього мислення, унаслідок чого факти об’єктивної дійсності набувають статусу «знаків» душевних станів, настроїв, ідей, тобто перетворюються на символи, котрі у творчості представників цього напряму стають провідним засобом творення художньої образності. Виявлення «відповідностей» та «аналогій» між різними явищами предметно-чуттєвого та духовного світів — один із найважливіших принципів символізму. Засади символістської естетики були закладені у творчості французьких поетів кінця XIX ст. — П. Верлена, А. Рембо, С. Малларме. Згодом символізм поширився у літературі інших країн, залишивши свій слід у текстах Е. Верхарна, М. Метерлінка, Г. фон Гофмансталя та ін. Потужного розмаху символістський рух набув у Росії. Тут сформувався самобутній національний варіант цього напряму, представлений багатьма талановитими майстрами слова, зокрема Д. Мережковським, В. Брюсовим, З. Гіппіус, О. Блоком, Андрієм Бєлим та ін.

Симультанеїзм (від лат. simul — одночасно) — розгортання в одній часопросторовій площині віддалених у часі та просторі і зовні не пов’язаних між собою образів.

Соцреалізм (соціалістичний реалізм) — напрям, який за радянських часів уважався вершинним досягненням «передового» мистецтва й, відповідно, «єдино правильним методом» художньої творчості у СРСР. У радянському культурному просторі соцреалізм панував від 1930-х до кінця 1980-х рр. Офіційне радянське літературознавство трактувало його як «естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу та людини, зумовленої епохою боротьби за встановлення і створення соціалістичного суспільства». Естетичний канон соцреалізму передбачав тенденційне зображення життя «у світлі ідеалів соціалізму» й вимагав «правдивого» віддзеркалення дійсності, яке камуфлювало тоталітарний режим під «найпрогресивнішу» модель суспільства й обов’язково мало спиратися на категорії «партійності», «класовості», «народності», «історичного оптимізму» тощо.

Сюрреалізм (фр. surréalisme — надреалізм) — авангардистська літературно-художня течія, яка виникла у Франції на межі 1910—1920-х рр. й інтенсивно розвивалася впродовж майже всієї першої половини XX ст. Її найяскравішими представниками в літературі були А. Бретон, Л. Арагон, Ф. Супо, Поль Елюар, А. Арто, Трістан Тцара та ін. Сюрреалісти розглядали «надреальне» як царину «абсолютного», що є водночас реальністю і маренням. Засадничим принципом сюрреалістської поезії було автоматичне письмо — швидке, майже вільне від редагування перенесення на папір слів, уривків мовлення, образів, спонтанних «осяянь» та нав’язливих видінь, що раптово зринають із глибин підсвідомого.

Урбаністика (від лат. urbanus — міський) — загальна назва творів, у яких зображується життя великого міста.

Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) — авангардистська течія у літературі та мистецтві 10—30-х рр. XX ст. Батьківщиною футуризму була Італія, а його «хрещеним батьком» — поет Ф.Т. Марінетті. Футуристська естетика ґрунтувалася на відмові від культурної спадщини та епатажному художньому експерименті. При цьому ідея революції в мистецтві пов’язувалася представниками цієї течії з ідеєю «глобальної переробки Всесвіту». У своїй творчості італійські футуристи прагнули увиразнити енергію, динамізм і «техніцизм» сучасної цивілізації, відтворити свідомість «людини натовпу». Російський футуризм мав свою специфіку. Він складався з чотирьох угруповань: «Гілея», або «Кубофутуристи», — В. Хлебников, Д. та М. Бурлюки, В. Маяковський, В. Каменський, О. Гуро, О. Кручених, Б. Лівшиць; «Асоціація егофутуристів» — І. Северянин, І. Ігнатьєв, К. Олімпов, В. Гнєдов; «Мезонін поезії» — В. Шершеневич, Р. Івнєв, С. Третьяков, Б. Лавреньов; «Центрифуга» — С. Бобров, Б. Пастернак, М. Асєєв, Божидар.

Хоку — поширений у японській поезії трирядковий вірш, у якому кількома виразними штрихами створюється містка замальовка життя. У хоку немає рими, але є ритм. Кожен рядок в оригіналі має постійну кількість складів: у першому рядку їх п’ять, у другому — сім, у третьому — п’ять.