Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX ст.

США

Волт Вітмен - Книга «Листя трави» (фрагменти)

(Переклад С. Хміль)

Пісня про себе

Поема (фрагменти)

1

Славлю себе!

І те, що приймаю я, приймаєш і ти,

Бо кожен атом, належний мені, так само тобі належить.

Я байдикую і тішу душу свою, блукаю і байдикую собі на вдоволення… оглядаючи списи травинок літніх.

Мій язик, кожен атом моєї крові створено з цього ґрунту, з цього повітря.

Народжений тут від батьків, які народилися тут від своїх батьків, а їхні також від своїх.

Я, тридцятисемирічний, починаю у добрім здоров’ї

І сподіваюся не скінчити до самої смерті.

Віри та школи в занепаді,

Хоч їх не забули,

Вони йдуть назад, бо їм досить того, що мають.

Я припускаю добро і зло, я дозволяю говорити навмання. Природа не знає цензури, вона повна первісних сил.

6

Послухай-но, що це — трава? — повні жмені простягши, дитина спитала.

Що відповім я дитині? Я ж бо не більше від неї знаю про це.

Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий із різнотрав’я надій.

Може, це хусточка бога,

Дарунок запашний, на згадку зумисне кинутий, з іменем власника десь у куточку, щоб ми спостерігали, і міркували, і говорили: — Чиє?

Може, трава й сама — дитина, новонароджене малятко рослинне.

Може, це ієрогліф тотожності, що про зростання, рівне повсюди, твердить, славне буяння на землях чорних народів і білих, канаків, тукагоїв, кафів і конгресменів, однакове їм пропоную, однакове й у них беру.

А нині трава мені видається волоссям, нестятим з могил.

Ніжним буду до тебе, травице зелена,

Може, ти проросла із трупів юначих,

Може, я навіть знав і любив би тих юнаків,

Може, ти з трупів літніх людей і жінок, із ненароджених, вирваних з матерніх лон.

Нині сира земля для них — матернє лоно.

Темна занадто трава для сивини старих матерів,

Темніша від безбарвних борід старих чоловіків,

Темна занадто, щоб виростати із піднебінь блідо-червоних.

О, я відчуваю нарешті, що це — язики, і вони щось нам кажуть,

І я відчуваю: вони проросли з піднебінь недаремно.

Відчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнаків померлих і юнок, натяки про літніх мужів, і жінок, і ненароджених, вирваних з матерніх лон.

Де вони ділися, літні і юні мужі?

Де вони ділися, жони і діти?

Вони бадьорі, повні життя де-небудь,

Найменший паросток твердить, що смерті немає,

І якщо коли-небудь, до життя, вона й існувала, то вже не чекає попереду, щоб життя зупинити,

Кожна зникла хвилинка з’являється знову.

Все прямує тільки вперед і вгору, занепаду не існує,

Померти — це зовсім не те, що ми уявляємо, це багато приємніше.