Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX ст.

США

Волт Вітмен - Книга «Листя трави» (фрагменти)

(Переклад М. Стріхи)

Пісня про себе

Поема (фрагменти)

6

«Що таке трава?» — дитина спитала, повні жмені її мені простягаючи; — Що ж міг відповісти я? — сам я знаю про це не більше, аніж дитина. Можливо, трава — це прапор моєї вдачі, витканий на зеленій тканині кольору сподівань.

Чи може, вона — це хусточка Божа,

Напахчений подарунок, зумисне на згадку нам зронений,

З іменням власника десь у куточку — щоб могли ми побачити і помітити, і спитати — чия?

Чи може, й сама трава — це дитина, немовля, рослинами виплекане?

Чи може, вона — ієрогліф, завше один і той самий,

Що означає: «Пускаючи пагони скрізь, де просторо й де тісно, ростучи між чорних та білих народів, і канука, й токахо, і конгресмена, і чорношкірого — всіх однаково я приймаю, всім я даю одне».

А зараз вона здається мені прекрасним, непідрізаним волоссям могил.

Ніжний та обережний я буду з тобою, траво, витка.

Можливо, ти проростаєш з юначих грудей.

Можливо, якби я знав тих юнаків, то їх полюбив би,

Можливо, ти ростеш зі старих, чи з немовлят, відірваних смертю від материнського лона,

І ти вже сама для них — материнське лоно.

Ця трава надто темна, не могла вона вирости з вибілених сивиною голів материнських, вона темніша, аніж побляклі безбарвні старечі бороди, надто темна, щоб вирости з вуст ніжно-рожевих.

О, нарешті я усвідомив: трава промовляє незліченними язиками,

Я усвідомив, що ненамарно із вуст вони проросли.

Як я хотів би переказати для всіх ці свідчення невиразні про юнаків і дівчат померлих, ці свідчення невиразні про старих матерів і батьків, про немовлят, відірваних смертю від материнського лона,

Що, по-вашому, сталося з юнаками й старими?

А що, по-вашому, сталося з жінками та дітьми?

Вони живі, і їм добре,— найменший пагінець свідчить, що насправді смерті немає,

А якби і була вона, то життя вела б за собою — вона ж не чекає в кінці, щоб життя зупинити.

Вона зникає сама при появі життя.

Все прямує вперед, переходить будь-які межі, нічого не гине,

І померти — то зовсім інше і краще, ніж будь-хто міг би подумати.

52

Докоряє мені, пролітаючи, яструб плямистий — не до вподоби йому мої балачки й тиняння без діла.

Я теж не приборканий анітрохи, й мова моя тлумаченню не підлягає,— мій варварський крик лунає понад дахами світу.

Остання гнана вітром хмарина дня затримується через мене, вона відкидає мою подобизну за іншими вслід — справдешню, мов кожна тінь, що лягає на пущу,

Вона вмовляє мене стати туманом і присмерком.

Я відлітаю, наче повітря, я розметав свої білі пасма волосся проти сонця летючого, я виливаю плоть свою вихорами, плине вона спіненим клоччям.

Порохві земній себе я заповідаю, щоб прорости травою любою.

Якщо буду вам знову потрібний — шукайте мене під підошвами черевиків своїх.

Навряд чи ви зрозумієте, хто я, і що я хочу сказати.

Та все ж я буду для вас добрим здоров’ям.

Очищу й зміцню вам кров.

Не знайшовши мене одразу,— духом не підупадіть, не заставши мене в одному місці,— шукайте в іншому,—

Десь я стою і чекаю на вас.