Золоті сторінки далеких епох

Велика Британія

Вільям Шекспір - Гамлет, принц данський

(Переклад Л. Гребінки)

Дійові особи

Клавдій, король Данії.

Гамлет, син покійного й племінник нинішнього короля.

Полоній, головний королівський радник.

Гораціо, друг Гамлета.

Лаерт, син Полонія.

Вольтіманд, Корнелій, Розенкранц, Ґільденстерн, Озрік, Дворянин; <em>придворні.</em>

Священик.

Марцелл, Бернардо; офіцери.

Франциско, солдат.

Рейнальдо, слуга Полонія.

Актори.

Два гробокопи.

Фортінбрас, принц норвезький.

Норвезький капітан.

Англійські посли.

Ґертруда, королева Данії, мати Гамлета.

Офелія, донька Полонія.

Привид Гамлетового батька.

Вельможі, дами, офіцери, солдати, матроси, гінці, почет.

Місце дії — Ельсінор.

Дія перша

Сцена 1

Ельсінор. Майданчик перед замком.

Франциско на варті. Входить Бернардо.

Бернардо

Стій! Хто там?

Франциско

Ні, перше ти назватися повинен.

Бернардо

Нехай живе король!

Франциско

Бернардо?

Марцелл

Входить Привид.

Бернардо

Та ось він.

Входять король, королева, Гамлет, Полоній, Лаерт, Вольтіманд, Корнелій, придворні та почет.

Наш край по смерті любого нам брата,

Узяв до спілки мрію самолюбну

Й наваживсь нам посланням докучати,

Де вимагає повернути землі,

Що у його вітця преславний брат наш

По праву відібрав. Це щодо нього.

Тепер — навіщо ми вас тут зібрали.

Ось цим листом ми просимо Норвежця,

Старого Фортінбрасового дядька —

До ложа неміччю прикутий, він

Навряд чи й чув про наміри небожа —

Усім цим заходам кінець покласти.

Адже усе спорядження й вербунок

Обтяжують його ж підданців. Тож,

Корнелію наш добрий, Вольтіманде,

До ветхого Норвежця вас шлемо

З поклонами й листом, без повноважень

Рядити з ним над визначені межі,

Що вказані у грамотах оцих.

Хай поспіх ваш засвідчить вашу ревність.

Корнелій і Вольтіманд

Ми виявимо, як завжди, нашу ревність.

Король

Ми певні в цім. Щасливої путі.

Вольтіманд і Корнелій виходять.

А ти, Лаерте, з чим до нас прийшов?

З проханням? Ну, у чім воно, Лаерте?

Бажання в міру данський володар

Задовольнить. Чого лишень, Лаерте,

Попросиш — самохіть усе я вволю.

Бо голова не так близька до серця,

Рука не так до послуги устам,

Як данське берло батькові твоєму.

Чого ж, Лаерте, хочеш?

Гамлет <em>(убік)</em>

Гамлет

Авжеж, звичайна доля.

Гораціо

Так, так, мій принце, ваш слуга покірний.

Гамлет

Він, кажете, озброєний?

Марцелл і Бернардо

Озброєний, аякже.

Гамлет

При повній зброї?

Марцелл і Бернардо

Так, у риштунку повнім.

Гамлет

То ви не бачили його в лице?

Гораціо

Ні, бачили, причілля він підняв.

Гамлет

Суворим видавався?

Гораціо

Скоріше смуток на виду, ніж гнів.

Гамлет

Червоний чи блідий?

Гораціо

Блідий страшенно.

Гамлет

А на вас дивився?

Гораціо

Ще й пильно.

Гамлет

Жаль, мене там не було.

Гораціо

Він жаху вам нагнав би.

Гамлет

Ну що ж, можливо. Довго це тривало?

Гораціо

До ста повільно можна б полічити.

Марцелл і Бернардо

Ні, довше, довше.

Виходить.

Сцена 3

Полоній

А ти ще тут, Лаерте! Сором, сором!

Вже щогли гнуться від вітрил надутих

І ждуть тебе. Спіши на корабель!

Стривай: прийми моє благословення!

<em>(Кладе руку йому на голову.)</em>

Та ще затям собі ось ці поради.

Не всі думки доводь до язика.

Думок незрілих не виводь у діло.

Тримайся просто, але й міру знай.

Пізнавши друзів у біді, прикуй

Їх обручем сталевим собі до серця,

Та, ручкаючись відразу з ким попало,

Долоні не мозоль. Остережися

Встрявати у сварку; а коли вже встряв,

То хай тебе противник стережеться.

Всіх слухай, але мало говори;

Збирай чужі думки, свої ж приховуй.

Багатий одяг ший по гаману,

Та без химер: щоб пишно, та не рясно,

Бо ж часом по вбранню людину цінують,

А у Франції хто вищий і значніший,

Той носить і добірніше вбрання.

Не позичай нікому і ні в кого;

Бо, даючи в борг, втрачаєш часто

І гроші, й друга; беручи ж у борг,

Чуття ощадності помалу тупиш.

А над усе — будь чесний сам з собою,

І з цього випливе, як ніч із дня,

Що ти ні з ким душею не покривиш.

Прощай же; хай моє благословення

На добру путь тебе настановляє.

Лаерт

Уклінно б’ю, панотче, вам чолом.

Офелія

Не знаю, що й подумати про них.

Марцелл

У державі данській завелася гнилизна.

Марцелл

Нізащо в світі.

Гамлет

Привид <em>(з-під сцени)</em>

Привид <em>(з-під сцени)</em>

Покляніться!

Клянуться.

Полоній

Навіщо це?

Полоній. Тоді він ось як… ось як він… Що пак хотів я був сказати? Їй-богу, я хотів щось сказати. На чому я урвав?

Рейнальдо. На «скаже вслід тобі», на «мій пане», та ще на «добродію» й на «друже».

Полоній. З кохання стратив глузд? І легковажив Гамлета. Боявся я, що він лише бавиться тобі на згубу. Клену свої страхи! Старим властиво в обачності переступати міру, як молодим на неї не вважати. Ходім до короля; він мусить знати. Признання хай на нас накличе гнів, але таїтись гірше й поготів. Ходім.

Виходять.

Сцена 2

Кімната в замку. Фанфари. Входять король, королева, Розенкранц, Ґільденстерн та почет. Король. Привіт вам, Розенкранце й Ґільденстерне! З бажання вас побачити, водночас і у вашій службі маючи потребу, ми вас покликали. Ви, певне, дещо про Гамлетову зміну вже чували; і справді, він ні внутрішньо, ні зовні себе вже не нагадує. Що інше, крім батькової смерті, так могло його з самовладанням розлучити, я не збагну. Тож вас прошу обох, що змалку поруч з ним росли, йому сусідячи і вдачею, і віком, ласкаві будьте, при дворі у нас на час лишитись, вашим товариством втягти його в розваги та й дізнатись, як випаде нагода, що таке, нам не відоме, так його гнітить. Тоді ми принца зможемо зцілити.

Королева. Панове, вас він згадує всякчас, і певна я, нема ще двох на світі, до кого він прихильніший. Як ви

Ґільденстерн.

Король. Ти завжди батьком добрих був вістей.

Полоній. (Читає.) «Небесному ідолу моєї душі, пречудовій Офелії». Вислів невдалий, недоладний вислів. «Пречудовій» — недоладний вислів. Та слухайте ще. Отже: «На її пишні білі груди…» — і таке інше.

Королева.

«О люба Офеліє, мені не під силу вірші: немає в мене хисту розміряти свої зітхання. Але що я тебе кохаю, повір, о, прекрасна. Прощай. Твій довіку, премила панно, доки оця машинка у нього справна. Гамлет».

Король. І вам здається так?

Королева.

Полоній (показуючи на свої голову та плечі)

Королева

О, йде, сердега, й сумно щось читає.

Полоній

Ідіть, благаю вас, обоє звідси;

Я з ним притьмом зітнуся.

Король і королева з почтом виходять. Входить Гамлет, читаючи.

Прошу у вас ласки:

Як поживає добрий принц мій Гамлет?

Гамлет. Гаразд, слава богу.

Полоній. Ви знаєте мене, пане мій?

Гамлет. Дуже добре: ви торговець рибою.

Полоній. Ні, пане мій.

Гамлет. То я бажав би вам бути таким же чесним.

Полоній. Чесним, пане?

Гамлет. Авжеж, добродію. Бути чесним на цьому світі — значить бути одним-єдиним з десяти тисяч.

Полоній. Чиста правда, пане.

Гамлет. Бо коли й сонце плодить черву в дохлій собаці, обціловуючи падло… Маєте ви дочку?

Полоній. Маю, пане.

Гамлет. То хай не гуляє вона на сонці. Всякий плід — божий дар, та не в лоні вашої дочки. Пильнуй, друже.

Полоній (убік). Ну що ви скажете? Усе тягне своє про мою доньку. Одначе спершу він мене не впізнав; сказав, що я торговець рибою. Дійшов він краю, дійшов краю.

І я замолоду зазнав був багато лиха через ту любов; достоту отак само. А мовлю-но я до нього знову… Що, пане мій, ви читаєте?

Гамлет. Слова, слова, слова.

Полоній. А про що йдеться там, пане мій?

Гамлет. Між ким?

Полоній. Я питаю, про що йдеться у вашій книжці, пане.

Гамлет. Це наклепи, добродію. Пройдисвіт сатирик каже тут, що у старих людей сиві бороди, зморшки на виду, а з їхніх очей тече густа смола, як слив’яний глей, і що їм так прикро бракує кебети у голові, як і сили у стегнах. Хоч я твердо й міцно з цим згоден, проте, добродію, я вважаю за негоже так-таки про це писати. Адже ви самі, добродію, були б мого віку, якби здужали позадкувати раком.

Полоній (убік). Хоч це й божевілля, але у ньому є послідовність… Чи не піти б вам звідси, пане? Тут дме.

Гамлет. У могилу?

Полоній. Справді, там нізвідки не дме. (Убік.) Як дотепно він подеколи відказує!

Божевіллю часом так щастить влучно висловитися, що розуму й здоровому глуздові годі й пробувати. Треба лишити його й надумати, як би звести його з дочкою…

Вельмишановний принце, уклінно прошу дозволу покинути вас.

Гамлет. Нічого іншого ви не могли б попросити у мене, з чим я розлучився б охочіше… Крім мого життя, крім мого життя, крім мого життя.

Полоній. Бувайте здорові, принце.

Гамлет. Ото ще ці старі нудотні дурні!

Входять Розенкранц і Ґільденстерн.

Полоній. Вам пана Гамлета? Він осьде.

Розенкранц. Спасибі, пане.

Полоній виходить.

Ґільденстерн. Вельмишановний принце!

Розенкранц. Мій любий принце!

Гамлет. Мої найліпші друзі! Як маєшся, Ґільденстерне? А ти як, Розенкранце? Як, добрі хлопці, живете?

Розенкранц. Як перші-ліпші із синів землі.

Ґільденстерн. Щасливі тим, що не в надмірному щасті. Ми не на шишці ковпака Фортуни.

Гамлет. Але й не на підошвах її черевиків?

Розенкранц. Ні там, ні там, мій пане.

Гамлет. Тобто ви живете біля її поперека, чи то у самому осередді її розкошів? Ґільденстерн. Та десь посередині, у скромному місці.

Гамлет. У скромному місці Фортуни? Ой, велика правда; це відома потіпаха. Що нового?

Розенкранц. Нічого, крім хіба того, що світ став чесний.

Гамлет. Отже, скоро страшний суд… Але ваша новина неправдива. Дозвольте спитати докладніше: чим ви, мої добрі друзі, завинили у Фортуни, що вона вас послала сюди, у тюрму?

Ґільденстерн. У тюрму, принце?

Гамлет. Данія — тюрма.

Розенкранц. Тоді весь світ — тюрма.

Гамлет. Та й добряча; у ній стільки буцегарень, темниць, підземель. Данія — одне з найгірших.

Розенкранц. Ми не такої думки, принце.

Гамлет. Ну, то вам вона не тюрма. Бо нічого ні доброго, ні злого немає, а наше мислення утворює те чи те. Мені вона тюрма.

Розенкранц. То значить, ваша честолюбність зробила її тюрмою; вона затісна для вашого духу.

Гамлет. О Боже, мені вистачило б і горіхової шкаралупи. Навіть у ній я міг би вважати себе за владаря безкрайого простору, якби мені не снилося лихих снів.

Ґільденстерн. А ті сни і є ваша честолюбність. Адже сама мрія честолюба просто тінь сну.

Гамлет. А сам сон — тільки тінь.

Розенкранц. Правда, а по-моєму, честолюбність така легка й плинна сама по собі, що це всього лише тінь тіні.

Гамлет. То виходить, що вже браки — це тіла, а королі й пихаті герої — тіні тих же браків. Чи не піти нам до двору? Бо, слово честі, я не в силі розумувати.

Розенкранц і Ґільденстерн. Ми вам до послуг.

Гамлет. Не треба. Я не бажаю вас рівняти до решти моїх слуг. Адже, признатися вам по честі, мене й так аж надто добре доглядають. Але, не у службу, а в дружбу, чого ви в Ельсінорі?

Розенкранц. Щоб вас відвідати, мій принце, та й усе.

Гамлет. Злидар, як я, бідний і на подяку. Але дякую вам, дарма що моя дяка, любі друзі, і шеляга не варта. По вас не посилали? Вам самим забаглося мене побачити? Зі своєї охоти? Будьте чесні зі мною. Ну-бо, кажіть.

Ґільденстерн. Що ж нам казати, принце?

Гамлет. Та що хочете! А тепер ближче до діла. По вас послали. У ваших очах видно щось ніби визнання, і вам не вистачає спритності, щоб його приховати. Я знаю, що ласкаві король і королева вас викликали.

Розенкранц. З якою метою, принце?

Гамлет. Це вже ви маєте мені з’ясувати. Але заклинаю вас правом товариша, молодістю, що нас єднає, обов’язком, який накладає на нас наша невмируща дружба, і всім ще дорожчим, чим зворушив би вас кращий красномовець, будьте прямі й щирі зі мною, чи посилали по вас, чи ні?

Розенкранц (стиха, до Ґільденстерна). Що казати?

Гамлет (убік). Еге, ви вже у мене на оці. (Уголос.) Як ви мене любите, не крийтесь. Ґільденстерн. Нас, принце, викликано.

Гамлет. Я скажу вам нащо. Мій здогад дозволить вам нічого не визнавати, і ваша обіцянка таємниці перед королем і королевою не злиняє ні на пір'їну. Останнім часом — сам не знаю з чого — я втратив усю свою жвавість, занедбав усі звичні справи. І справді, так важко стало моїй натурі, що ця добряча споруда, земля, здається мені безплідною скелею серед моря; а оцей пречудовий повітряний намет, оце прекрасне склепіння небесне, оця велична покрівля, уцяцькована золотими вогнями, — це все видається мені не чим іншим, як бридким тлумищем отруйних випарів. Що за майстерний витвір чоловік! Який шляхетний розумом! Який безмежний хистом! Як вражає й дивує доцільністю постаті й рухів! Дією подібний до ангела! Тямою — до божества! Окраса всесвіту!

Найдовершеніше з усіх створінь! Одначе, що мені ця квінтесенція праху? Чоловік не тішить мене… ані жінка, дарма що своїм усміхом ви ніби кажете про інше. Розенкранц. Принце, нічого такого у мене й на думці не було.

Гамлет. Так чого ж ви тоді сміялись, коли я сказав, що чоловік не тішить мене? Розенкранц. Мені спало на думку, принце, що коли вас людина не тішить, то яка пісна гостина буде у вас акторам. Ми їх нагнали по дорозі, вони їдуть сюди, щоб стати вам до послуги.

Гамлет. Той, що грає короля, буде бажаним гостем; його величність дістане від мене данину; мандрівний лицар поорудує щитом та списом; полюбовник дарма не зітхатиме; дивак сумирно докінчить свою роль; штукар попосмішить тих, кого легко насмішити; а героїні вільно буде вилити душу у слова, хоч і кульгатиме білий вірш. Що це за актори? Розенкранц. Ті самісінькі, що зазвичай так тішили вас; столичні трагіки.

Гамлет. З якого ж лиха вони мандрують? Осілість давала їм більше і слави, і зиску. Розенкранц. Я гадаю, останні новацтва наробили їм шкоди.

Гамлет. Чи у такій же вони шані тепер, як тоді, коли я був у місті? До них так само вчащають?

Розенкранц. Ні, тепер, зізнатися, не те.

Гамлет. З чого б це? Стали гірше грати? Розенкранц. Та ні, трудяться ревно, так, як звикли. Але завелось кубло дітвори, неоперених соколят, що верещать гучніш над усяку міру, а їм страшенно за це плещуть. Отакі тепер у моді; і так вони лають звичайний театр (так вони його називають), що навіть людина зі шпагою рідко наважується туди заходити, боячись гусячого пера сатириків.

Гамлет. Що? Вони діти? А хто їх утримує? Як їм платять? Чи вони держатимуться свого ремесла лиш доти, доки в них голосу? А згодом, ставши простими акторами,— а на це схоже, як не буде в них кошту на краще,— чи не скажуть вони, що самі автори скривдили їх, змусивши їх вселюдно ганьбити власний спадок?

Розенкранц. Їй-богу, з обох сторін було чимало галасу, а публіка не вважає за гріх під’юджувати їх на спір. Якийсь час і грошей за п’єсу не платили, якщо поет і актор не доходили до навкулачок.

Гамлет. Невже?

Ґільденстерн. Ой, багато голів було розбито.

Гамлет. І хлоп’ята взяли гору?

Розенкранц. Авжеж, принце, взяли; навіть Геркулеса з його ношею подужали.

Гамлет. Не така це й дивина. От мій дядько став королем Данії, і ті, що показували йому язика, доки жив батько мій, тепер дають по двадцять, сорок, п’ятдесят, а то й сто дукатів за його портрет у мініатюрі. Хай йому біс, тут щось надприродне, якби філософія та могла дошукатись!

Сурми за сценою.

Ґільденстерн. Це актори.

Гамлет. Панове, вітаю вас із прибуттям до Ельсінора. Ваші руки! Гостей годиться вітати з належною ґречністю й церемонією; дозвольте й мені честити вас у такій манері, щоб після моєї зустрічі з акторами (вельми ласкавої принаймні на вигляд) вам не здалося, ніби я приймаю їх гостинніше, аніж вас. Вітаю вас. Одначе мій дядько-батько й моя тітка-мати ошукалися.

Ґільденстерн. Чим, любий принце?

Гамлет. Я божевільний тільки під норд-норд-вест, а коли вітер з полудня, яструба від чаплі я відрізню.

Входить Полоній.

Полоній. Здорові були, панове!

Гамлет. Чуєте, Ґільденстерне, і ви теж, Розенкранце? На кожне вухо по слухачу. Ця велика дитина, яку ви бачите, ще з пелюшок не вийшла.

Розенкранц. А може, знов увійшла в них. Бо кажуть: старе — як мале.

Гамлет. Пророчу вам, що він прийшов сповістити мене про акторів. Ось побачите. Ваша правда, добродію: в понеділок уранці, як ви й казали.

Полоній. Пане мій, я маю для вас новину.

Гамлет. Пане мій, я маю для вас новину. Ще коли Росцій був актором у Римі…

Полоній. Актори прибули сюди, принце.

Гамлет. Те-те-те!

Полоній. Слово честі, що…

Гамлет. Допхалися на ослах…

Полоній. Найкращі у світі актори, чи до трагедій, чи до комедій, історичних драм, пасторальних ідилій, вистав ідиліко-комічних, історико-ідилічних, трагіко-історичних, трагіко-коміко-історико-ідилічних драм з додержанням і без додержання правила трьох єдностей. Ні Сенека в них не дуже важкий, ні Плавт не надто легкий. Чи грати за правилами, чи без них — кращих акторів не знайти.

Гамлет. О Єфаю, судіє ізраїльський, що за скарб ти мав!

Полоній. Що за скарб мав він, принце?

Гамлет. А от:

Одну дочку, одну красу

Він милував, він доглядав.

Полоній (убік). Все про мою дочку.

Гамлет. Хіба не правда моя, старий Єфаю?

Полоній. Як це ви мене зовете Єфаєм, то в мене є дочка, і я її милую й доглядаю.

Гамлет. Ні, не так.

Полоній. Як же, принце?

Гамлет. А так:

Судилась доля, все в божій волі,— а далі самі знаєте:

І вийшло так, як і ждав усяк.

Перший вірш цієї побожної пісеньки сказав би вам більше. Та урвім, бо, бачите, йде моя розвага.

Входять четверо чи п’ятеро акторів.

Вітаю вас, панове; вітаю всіх. Я радий вас бачити живими, здоровими. Привіт вам, друзі. Еге, старий друзяко! Ти геть змінився, відколи я тебе бачив. Із якого це городу привіз ти цю бороду? Ба, моя панно, моя молода крале! Мати божа! Вашій честі, відколи ми бачились востаннє, стало ближче до неба на цілий підбор. Моліть бога, щоб ваш голос не втратив золотого дзвону, як щербатий червінець. Вітаю вас, панове. Ми враз, мов ті французькі сокольничі, кинемось на перше, що вздримо; буде в нас вистава на славу. Ну-бо, покажіть нам зразок вашого мистецтва. Нум патетичний монолог!

1-й актор. Якого вам, ласкавий пане?

Гамлет. Раз я чув від тебе монолог, що ніколи не йшов на сцені; а як і йшов, то хіба один раз. Бо п’єса, пригадую, не вподобалась натовпу — то був кав’яр не для загалу. Але,— як на мене та ще декого, чия думка в таких справах гучніша за мою,— то була чудова п’єса, до ладу скомпонована, написана і просто і майстерно. Пригадую, казали, ніби віршам бракує перцю на присмаку змісту, ніби авторові бракує високого стилю, але вважали, що задум правильний, в ньому відчувається розум і смак, і завдяки цьому користі й краси в п’єсі набагато більше, ніж прикраси. Особливо мені полюбивсь один монолог, оповідання Енея Дідоні; а надто те місце, де він розказує про Пріамову згубу. Як не вивітрилося з твоєї пам’яті, почни з цього вірша… Стривай, стривай…

«Запеклий Пірр, мов той гірканський звір…»

Не так, але починається з Пірра.

«Запеклий Пірр, якого панцер чорний

І заміри нагадували ніч,

Коли ховався він в коні зловіснім,—

Лячну й похмуру стать свою обарвив

Іще страшніше. З ніг до голови

Тепер він в багреці, у ризі з крові

Батьків і матерів, синів і дочок,

Засмажених чадним пожаром вулиць,

Який присвічує зловісним сяйвом

Царя убивцям. Пірр в огні й шалу,

Облиплий варом кров’яним, з очима,

Що світять, мов карбункули, шукає

Пріама древнього…»

От кажи далі.

Полоній. Їй-богу, принце, добре. З належним виголосом і чуттям міри.

1-й актор

«...І от знаходить:

Цар марно боре греків; ветхий меч,

Руці противний, непідвладний волі,

Там ляже, де впаде. В нерівну прю

Мчить на Пріама Пірр; підносить руку;

Лише від свисту лютого меча

Старий схилився. Троя, мов жива,

Почувши вимах той, чоло вогненне

До ніг схиляє й гуркотом страшним

Слух Пірру полонить. Глянь, Піррів меч,

Навислий на велебного Пріама

Молочну голову, застиг в повітрі.

Як кат мальований, так Пірр стояв

І, мов утративши до чину волю,

Не рухався.

Але як перед бурею ми бачим

Завмерле небо, хмари непорушні,

Безвітря сторожке й земний окіл

Німий, мов смерть, та розчахне враз землю

Страшенний грім, так, повагавшись, Пірра

Повстала мста до діла кличе знов.

Не падали і молоти циклопів,

Для Марса вічний панцер куючи,

Лютіше, ніж кривавий Піррів меч

Пріама вразив.

Пріч, згинь, Фортуно-блуднице! Боги!

Всім вашим сонмом збавте ви їй власть,

Строщіть їй в колесі обіддя й спиці,

А маточину ввергніть з гір небесних

У Тартар до чортів!»

Полоній. Це задовге.

Гамлет. Це потребує цирульника, як і ваша борода… Будь ласка, кажи далі. Йому б гопки втяти чи сороміцького почути, а то засне. Кажи далі, про Гекубу.

1-й актор

«А хто, хто зрів царицю, вбиту горем!..»

Гамлет

«Царицю, вбиту горем»?

Полоній. Це добре: «цариця, вбита горем»,— добрий вислів.

1-й актор

«Босоніж біга, ллє в огонь наосліп

Болючі сльози, замість діадеми

Ганчірка на чолі; а замість шат,

Округ усохлих многоплідних чресел,

Верета, напнута в жаху розпуки.

Хто б бачив це, той язиком чумним

Посіяв замах би на власть Фортуни!

Якби ж боги дивилися на неї,

Коли їй на очу скажений Пірр

Злим тішивсь ділом, сікши труп царя,

То зойк страшний, що вирвавсь у Гекуби,—

Як смертне їх зворушує хоч трохи,—

Залив би слізьми жар очей небесних

І збурив би богів».

Полоній. Гляньте, як він змінився на виду, а в очах сльози. Будь ласка, годі.

Гамлет. Гаразд; потім дочитаєш мені решту. Ласкавий пане, чи не доглянете ви, щоб за акторів добре подбали? Та, чуєте, щоб поводилися з ними як годиться, бо ж вони — короткі літописи нашого часу. Ліпше вам по смерті придбати лиху епітафію, ніж ганебний поголос від них за життя.

Полоній. Я, принце, вшаную їх по заслузі.

Гамлет. Хай, йому дідько, чоловіче, далеко краще! Як кожного шанувати по заслузі, то хто ж мине різок? Ушануйте їх по вашій власній честі й гідності. Чим меншого вони варті, тим більше заслуги у вашій гостинності. Проведіть їх.

Полоній. Ходіть, панове!

Гамлет. Прямуйте за ним, друзі. Завтра в нас вистава. (Стиха, до 1-го актора.) Чуєш, старий друже: чи можете ви зіграти «Убивство Ґонзаґо»?

1-й актор. Можна, ясний принце.

Гамлет. Це буде нам завтра на вечір. Чи могли б ви, як буде потреба, вивчити кільканадцять віршів, які я напишу й приточу туди, чи ні?

1-й актор. Можна, ясний принце.

Гамлет. От і гаразд. Рушай за тим паном, та гляди, щоб ваші з нього не кпили.

Полоній та актори виходять.

Друзі мої добрі, я покину вас до вечора: будьте в Ельсінорі як удома.

Розенкранц. Ласкавий принце мій!

Розенкранц і Ґільденстерн виходять.

Гамлет

Хай вам щастить!.. От я й на самоті.

Що за нікчема я, мерзенний раб!

Чи не мені в наругу цей актор,

В химері чистій, в мареві чуття,

Так підкорив свій дух своїй уяві,

Що, мрією пойнятий, зблід лицем,

В очу сльоза, достоту вбитий горем,

Зламався голос, все єство убралось

В одежу вигадки? А через що?

Через Гекубу!

Що він Гекубі, що йому Гекуба,

Щоб побиватись так? Що б він вчинив,

Якби таку, як я, він мав причину?

Рікою сліз він затопив би сцену.

Потряс би глядачів громохким словом,

Поверг би винних в безум, чистих в жах,

Згнітив би нетямущих, скам’янив би

Всі вуха й очі, душі і серця.

А я,

Ледащо, тугодум, безверхий бевзь,

Тюхтій оспалий, ні на що не здатний,

Марнію і мовчу; мовчу й за батька,

У кого владу та життя так підло

Украдено. Невже я боягуз?

Хто назове падлюкою мене?

Розколе череп мій? За ніс потягне?

Обсмиче бороду й між вічі кине?

Назве безпечно підлим брехуном?

Хто схоче? Га!

Клянусь, я стерпів би; бо ж голуб’ячі

У мене печінки, нема в них жовчі,

Щоб кривду пригірчить; а то б давно

Я б стервом гадячим кормив шулік

Всього околу. Блудний гад, кривавий!

Підступний, злий, безчесний, сласний гаде!

О помсто!

Ет, йолоп я! Таки хоробрий з біса

Я, батька вбитого коханий син,

Якого небо й пекло кличуть мстити,

Що словом серце влегшую, мов шльондра,

Та ще, немов перекупка, клену!

Тьху! Тьху, гидота! Де ж мій дівся розум?

Чував я, що запеклі лиходії,

В театр попавши, так мистецтвом гри

Вражалися, що тут же признавались

Вселюдно в злочинах. Убивство мовить

Без язика напрочуд красномовно.

Хай ці актори перед дядьком грають

Подібне щось до смерті батька; я ж,

Я з нього не зведу очей; я вп’юсь

Аж до живого: ледве він здригнеться,

Я знатиму, що далі. Ну, а привид —

Диявол, може? Має ж силу біс

Прибрати милий образ. Може, він

Мене, ослаблого в борні з журбою,—

А над такими душами він дужчий,—

Обманює для згуби. Ні, потрібне

Певніше опертя. Вполюю я

Виставою сумління короля.

Виходить.

Дія третя

Сцена 1

Кімната в замку. Входять король, королева, Полоній, Офелія, Розенкранц і Ґільденстерн.

Король

І не змогли хоч якось манівцями

Дізнатись, що попутало його,

Збентеживши отак зненацька спокій

Свавільним, небезпечним маячінням?

Розенкранц

Він визнає, що сам не свій зробивсь,

А через що, сказать ніяк не хоче.

Ґільденстерн

Промацати себе він не дає

І випорсає з спритністю безумця,

Луціан	Рука тверда, мисль чорна, смертний сік І слушний час — ніхто не взна повік. Труйзілля, в північ збиране й закляте, Троїсто чумлене вогнем Гекати, Страшною спілкою природи й чар Згуби життя самому пеклу в дар! Вливає отруту в ухо сонному.

	Усі, крім Гамлета й Гораціо, виходять.
Гамлет	Поранений олень реве і тікає, Здоровому — все ніпочім. Один собі спить, поки другий чуває, І держиться світ наш на тім.

Розенкранц і Ґільденстерн виходять.

Гораціо	На півпаю.
Гамлет	На цілий. Давно вже, друже без химер! Держава ця була В руці Юпітера; тепер — Під копитом... павича.

Король (убік)

Ох, правдиво надто!

Якраз в моє сумління ляпас влучив

	Наш королівський сан не дозволяє Терпіти щохвилини біля нас Риск безуму.

Розенкранц	Ми вирядимось миттю. Святий, побожний клопіт — стерегти Безпеку тих істот, які живуть Лиш завдяки турботам короля.
Розенкранц	Адже з підданих кожен повсякчас Вживати має розум свій, аби Себе від лиха берегти; тим паче Той, на чиїм добробуті лежить Життя мільйонів; тож кінець державця — Не просто смерть; ні, наче вир, вона Втягає всіх. Король — гігантське коло На височенному шпилі гори. До величезних спиць його прип'ято Ще безліч пристроїв. Воно впаде — І решту всіх також в глибоку прірву Слідом потягне. Так одвіку всюди: Король зітхне — застогнуть тяжко люди.
Король	Лаштуйтесь в подорож, прошу, хутчій; Нам треба це неспутане страхіття Узяти в пута.
Розенкранц і Ґільденстерн	Ми поспішимо. Розенкранц і Ґільденстерн виходять. Входить Полоній.
Полоній	Мій пане, він до матері пішов. За килимом сховаюсь, щоб підслухать. Ручуся, що вона його приструнчить. Та ви сказали, і сказали мудро,

Гамлет. Ха, ха! Ви чесна?

Офелія. Принце!

Гамлет. Ви гарна?

Офелія. Що ваша милість має на увазі?

Гамлет. Що коли ви чесна й гарна, то негоже вашій чесноті вдаватися в розмови з вашою красою.

Офелія. Хіба в краси може бути краще товариство, ніж чеснота?

Гамлет. Авжеж. Адже влада краси швидше зробить із чесноти звідницю, ніж сила чесноти перетворить красу на свою подобу. Колись це був парадокс, та наш час його стверджує. Колись я вас кохав.

Офелія. Ви й мене примусили в це повірити.

Гамлет. Даремно повірили. Прищеплювати нам чесноту — марне діло, однаково гріхом тхнутиме. Я вас не кохав.

Офелія. Тим більше я була ошукана.

Гамлет. Іди в черниці. Нащо тобі плодити грішників? Сам я більш-менш чесний, та й то міг би закинути собі дещо таке, що краще було б моїй мамі й не родити мене на світ.

Я дуже пихатий, мстивий, честолюбний. До моїх послуг стільки гріхів, що я не можу ні охопити їх думкою, ні змалювати в уяві, ні знайти час на те, щоб їх здійснити. Пощо таким, як я, плазувати межи небом і землею? Ми всі затяті пройдисвіти: не вір нікому з нас. Іди собі в черниці. Де твій батько?

Офелія. Удома, принце.

Гамлет. Хай за ним замкнуть двері, щоб він удавав блазня тільки в своїй хаті. Прощайте.

Офелія. О небеса, згляньтесь над ним!

Гамлет. Як ти віддасися, я дам тобі в посаг ось яку напасть: коли б ти навіть була цнотлива, як лід, і чиста, як сніг, однак не втечеш від поговору. Тож іди собі в черниці! Прощай. Але як тобі конче забагнеться заміж, то віддайся за дурня. Бо розумні добре знають, яких страховищ ви з них робите. У черниці! І хутчіше. Прощай.

Офелія. О сили небесні, зціліть його!

Гамлет. І про ваше малювання та підмальовування я чував. І чував чимало. Бог дав вам одне обличчя, а ви робите собі інше. Ходите то вихилясом, то наче пава, і сокочете манірно, і божі створіння неподобно прозиваєте, і свою розпусність видаєте за наївність. Іди собі, з мене годі. Ви мене й так звели з глузду. Кажу тобі, у нас більш не буде шлюбів. Ті, що вже побрались, хай усі, крім одного, живуть, а інші зостануться при самих собі. Отже, в черниці!

Виходить.

Офелія

О, що за дух знеміг! Меч, розум, мова —

Солдата, вченого і царедворця;

Надія й цвіт прекрасної держави,

Шляхетності свічадо і взірець,

З якого приклад брали,— все пропало!

Капітан	Якщо по правді і без перебільшень, Йдемо ми здобувати шмат землі, З якого тільки й користі, що назва. За п’ять дукатів я не взяв би навіть Його в оренду. А продати — зиску Не більше мали б ні вони, ні ми.
Гамлет	Вони його й не стануть боронити.
Капітан	Та ні, там військо вже на нас чекає.
Гамлет	Двох тисяч люду і мішка червінців Не шкода за таку нікчемну справу? От де чиряк і миру, і достатку: В нутро прорветься, й не збагне ніхто, Від чого смерть... Я щиро вдячний, пане.
Капітан	Хай вам щастить. Виходить.
Розенкранц	Ходім, прошу вас, принце.
Гамлет	Я вмить наздожену. Ідіть вперед. Виходять усі, крім Гамлета. Як всі випадки свідчать проти мене, Підхльостують мою ледачу помсту! Чи ж то людина, хто найбільшим благом Вважає їжу й сон? Тварина, й годі. Творець, який думками наділив нас,— Що бачить крізь віки, дав не на те Нам здібності та богорівний розум, Щоб гнив він у безділлі. Чи тваринне

Коли дозволите, краєчком вуха

Піймаю все. Як їй не пощастить,

Шліть в Англію його або замкніть,

Де радить мудрість вам.

Король

Хай так. Негоже,

Що шал вельможних ходить без сторожі.

Виходять.

Сцена 2

Зала в замку.

Входять Гамлет і три актори.

Гамлет. Проказуйте монолог, будь ласка, так, як я вам показував, легко й невимушено, а не горлайте, як часто ви, актори, робите. Бо тоді краще вже хай мої вірші виголосить оповісник на майдані. Не пиляйте повітря руками — отак. Легше, легше. Адже в потоці, в бурі, сказати б: у самому смерчі монологу вам треба знайти міру й дотримуватися її, щоб надати йому плавності. Ох, мені душу вивертає, коли я слухаю, як дебелий кеп у перуці шматує той сердешний монолог так, щоб аж вуха позакладало стоячій публіці, яка нічого не тямить, крім нерозбірливих пантомім та вереску. Випарити б різками отакого лобуря, що пнеться перевершити самого Термаганта, переіродити Ірода. Уникайте, будь ласка, цього.

1-й актор. Будьте певні, ваша честь. Гамлет. Але дивіться, щоб не вийшло надто мляво. Покладайтесь на здоровий глузд. Погоджуйте жест зі словом і слово з жестом. Особливо пильнуйте, щоб не переступати меж натуральності. Адже всяка надмірність перечить мистецтву гри, що й раніш і тепер мала й має на меті держати дзеркало перед природою, показувати чесноті її власне лице, гидоті — її справжній образ і кожному віку й стану — їхній вигляд і відбиток. Якщо тут переборщити чи, навпаки, недодати, то невігласа це розвеселить, але розумного засмутить. А судження одного такого має для вас переважити думку решти глядачів. Ох, траплялися мені актори, — і я бачив їхню гру і чув їм хвалу, та ще й високу, — що ні голосом, ні ходою не нагадували, прости господи, ні християн, ні язичників, ні будь-кого іншого. Вони ходили, мов на ходулях, і ревли, мов бугаї, так що я вже дивувався, який це партач-поденник природи їх змайстрував. Надто вже потворними зображували вони людей.

1-й актор. Сподіваюсь, принце, що ми вже дечого такого позбулись.

Гамлет. То позбудьтеся й решти! А ті, що грають комічні ролі, хай кажуть не більше, ніж їм написано. Адже дехто з них сміється лише для того, щоб найдурніші серед глядачів і собі реготали за ним. А тим часом якийсь важливий епізод вистави проходить повз їхню увагу. Гидке видовище і свідчить про вельми вбогу амбіцію того блазня, що таке витіває. Ну, йдіть, приготуйтесь.

Актори виходять.

Входять Полоній, Розенкранц і Ґільденстерн.

Ну що, мій пане? Чи король бажає послухати цю виставу? Полоній. І королева теж, і то зараз же.

Гамлет. Звеліть акторам поквапитись.

Полоній виходить.

А ви, двоє, чи не помогли б їх поквапити?

Розенкранц і Ґільденстерн. Аякже, принце.

Розенкранц і Ґільденстерн виходять.

Гамлет. Гораціо!

Входить Гораціо.

Гораціо. Я тут, до ваших послуг.

Гамлет

Мій друже, ти правдивіший за всіх,

Кого мені пізнати випадало.

Гораціо

Мій принце!

Гамлет

То не лестощі, о ні.

Якого з тебе ждать мені пожитку,

Коли тебе годує й одяга

Єдиний статок — добрий гумор твій?

Пощо лестити злидарю? Нехай

Язик медвяний лиже чванькуватість,

Коліно гнуче гне свої суглоби,

Щоб запобігти ласки. Чуєш, друже?

Відколи вільна в виборі своєму

Й розважлива душа моя, відтоді

Ти є її обранцем. Ти страждаєш,

Проте страждань твоїх ніхто не бачить.

Приймаєш ти дари й удари долі

Із вдячністю. Блаженний той, у кого

У згоді розум і гаряче серце,

Хто дудкою покірною не стане

В устах у вередливої Фортуни.

О, хто не в рабстві в пристрасті своєї?

Вкажи — й того носитиму я в серці,

Назавжди він заволодіє ним,

Так, як і ти. Та годі вже про це.

Сей вечір буде королю вистава;

Одна в ній сцена смерть мойого батька

Відтворить так, як я тобі повів.

Як гратимуть її, ти, будь ласкав,

Мойого дядька, мов меткий ловець,

Пильнуй; якщо з глибин його душі

Не зрине на поверхню гріх тяжкий,

То, значить, нам являвся сам диявол

І в мене помисли брудні, мов кузня

Вулканова. Слідкуй і примічай.

Я теж уп’юсь йому в лице очима;

Що бачили, ми потім порівняєм

І дійдем висновку.

Гораціо

Гаразд, мій принце.

Якщо ж вину свою він приховає,

Неначе злодій, — я плачу за кражу.

Гамлет. Вони вже йдуть на виставу. Я мушу знов прикинутися божевільним. Сідай.

Данський марш. Сурми і литаври.

Входять король, королева, Полоній, Офелія, Розенкранц, Ґільденстерн та інші придворні в супроводі варти, що несе смолоскипи.

Король. Як ся має наш небіж Гамлет?

Гамлет. Чудово, їй-богу, живлюсь, як той хамелеон: їм повітря, начинене обіцянками. Навіть каплуна так не відгодовують.

Король. Ця відповідь недоладна, Гамлете. Вона мене не стосується, Гамлете.

Гамлет. А мене й поготів. (До Полонія.) Добродію, ви, чув я, колись грали в університеті?

Полоній. Грав, ласкавий принце, і мав славу доброго актора.

Гамлет. І кого ж ви грали?

Полоній. Юлія Цезаря. Мене вбивали в Капітолії. Брут мене убивав.

Гамлет. Брутальне діло — вбити таке капітальне теля… Актори готові? Розенкранц. Так, принце, ждуть лише знаку від вас.

Королева. Ходи сюди, мій сину, сядь край мене.

Гамлет. Ні, ласкава пані, тут є сильніший магніт.

Полоній (до короля). Еге-ге! Чуєте?

Гамлет. Панно, можна мені лягти вам на коліна? (Лягає до ніг Офелії.) Офелія. Ні, принце.

Гамлет. Я хотів сказати: головою вам на коліна?

Офелія. Можна, принце.

Гамлет. Ви гадаєте, я мав на увазі щось негоже?

Офелія. Нічого я не гадаю, принце.

Гамлет. Чудова думка — лягти між дівочих ніг.

Офелія. Що ви сказали, принце?

Гамлет. Нічого.

Офелія. Вам весело, принце?

Гамлет. Кому, мені?

Офелія. Вам, принце.

Гамлет. О боже, та задля вас я ладен бути фіглярем. Що людині робити, як не веселитися. Он, гляньте, яка радісна моя мати, хоч минуло хіба дві години, як умер мій батько.

Офелія. Ні, тому вже двічі два місяці.

Гамлет. Так давно? Ну, коли так, то хай дідько ходить у чорному, а я буду в соболях. Господи! Два місяці як умер — і ще не забули? То можна сподіватися, що пам’ять про велику людину переживе її аж на півроку. Але, мати божа, краще б їй будувати церкви, а то поглине її забуття, мов того коника-стрибунця, якому епітафія «Плач без кінця, забуто стрибунця!».

Сурми. Починається пантоміма. Входять обнявшись два актори — король і королева. Вона стає навколішки, виявляючи йому свою відданість. Він підводить її і схиляє їй голову на плече.

Потім лягає серед квітів і засинає. Вона залишає його. Незабаром входить отруйник, знімає з нього корону, цілує її, вливає у вуха королю отруту й виходить. Повертається королева, бачить мертвого короля й жестами зображує розпач. Отруйник, у супроводі двох чи трьох осіб, увіходить знову, вдаючи, що поділяє її горе. Труп виносять. Отруйник спокушає королеву дарами. Вона якийсь час ніби обурюється, але врешті приймає його залицяння. Виходять.

Офелія. Що це значить, принце?

Гамлет. Ет, це підступне лиходійство, що значить — потаємний злочин. Офелія. Може, це нам показали зміст п’єси?

Входить Пролог.

Гамлет. Дізнаємось від цього молодця. Актори не вміють берегти таємницю й усе розплещуть.

Офелія. Він розкаже, що нам показали?

Гамлет. Еге, і що ви йому покажете. Не соромтеся показати, а він не посоромиться розказати.

Офелія. Ви жартун, негідний жартун. Я краще слухатиму п’єсу.

Пролог

І нас, і цю виставу

Вам складено в забаву,

Послухайте ласкаво.

Виходить.

Гамлет. Це пролог чи напис на каблучці?

Офелія. Це вступ, але короткий.

Гамлет. Як жіноче кохання.

Входять два актори, що зображують короля й королеву.

Актор-король

Вже тридцять раз об’їхав Феб круг сфери

Нептунових глибин, ланів Церери,

І місяць тридцять по дванадцять раз

Світив огнем позиченим і гас,

Відколи Гіменей з’єднав нам руки,

Аби серця не відали розлуки.

Актор-королева

Хай сонце й місяць тридцять років знов

З небес глядять на палахку любов!

Та горе нам — ти так змарнів з недуги,

Став на здоров’я й сили недолугий,

Що я журюсь. Хай я журюсь сама;

Тобі, мій пане, в тім журби нема.

Бо в жінки страх з любов’ю в повній згоді:

То їх нема, а то їх змірять годі.

Ти знаєш здавна, як кохаю я;

Мій страх великий, як любов моя.

В палкім коханні і пусте жахає.

Хто все бере до серця, той кохає.

Актор-король

Покину, люба, скоро я тебе…

Мене не носить тіло заслабе.

Актор-королева

Мовчи, ні слова!

Така любов — це зрада вже готова.

Із другим хай Господь мене поб’є!

Це лиш для тих, хто першого уб’є.

Гамлет (убік)

Полин, полин!

Актор-королева

Коли йдемо ми, жони, вдруге в шлюб —

Не другий муж, а ниций зиск нам люб.

Я б ще раз мужа вмерлого убила,

Якби на ложі другого пестила.

Актор-король

Я вірю: серцем ти заприсяглась,

Та добрий намір міниться всякчас.

У пам’яті всі наміри в неволі:

Народженням міцні, диханням кволі.

Зелений плід на дереві висить, —

Достигнувши ж, нетрушений злетить.

Ніхто так зле не платить борг нікому,

Як той, що завинить собі самому;

Клянеться він, коли з жаги пала, —

Жага минула — і клятьба сплила.

І втіха й горе в навіснім буянні —

Руйнівники, до себе невблаганні;

Де більше радощів, там більше й лих;

Всміхнеться плач, і враз заплаче сміх.

Цей світ несталий, тож нема в тім дива,

Що, як талан, така й любов мінлива:

Талан з любов’ю, з таланом любов.

І хто кого веде — на це відмов!

Багатий впав — і друзі геть від нього,

Бідак піднявсь — і друзі край порога.

Любов за таланом біжить свій пруг:

Хто в шані й силі, всякий тому друг,

А хто на друзів покладеться в скруті,

Той зможе тільки ворогів набути.

Але вертаю мову знов на путь:

Бажання й доля в розбраті живуть

І трощать впень найкращу нашу гадку;

Початок — наш, кінець — в руці випадку:

Гадаєш ти не йти більш до вінця,

Та вмре твій муж, — а з ним і думка ця.

Актор-королева

Не дай земля мені плодів, твердь — світла!

Геть втіхи дня, сни ночі з мого житла!

Надію й віру розпач хай потне!

Проказо самоти, врази мене!

Недоля зла, що вічно грозить щастю,

Нехай мій дім і плід поб’є напастю!

Моїй гризоті вік не знать кінця,

Як, повдовівши, стану до вінця!

Гамлет. А що, як вона зламає клятву?

Актор-король. Це клятва клятв. Лиши мене тут, мила; Втомився я, за день ослабла сила; Відновить сон її.

Засинає.

Актор-королева. Спочинь вві сні: Хай лихо нас мине на довгі дні!

Виходить.

Гамлет. Пані, чи вам до вподоби вистава?

Королева. Ця жінка, по-моєму, забагато обіцяє.

Гамлет. О, вона додержить слова.

Король. Ви знаєте зміст? У нім нічого образливого?

Гамлет. Ні, ні. Тільки жартують, труять жартома. Ні словечка образливого.

Король. Як зветься п’єса?

Гамлет. «Мишоловка». Чому така назва? Це фігурально. П’єса зображує вбивство, вчинене у Відні. Ґонзаґо — ім’я герцога, його дружина — Баптіста. Зараз побачите. Мерзенна історія. Та що нам з того? Вашої величності і нас, у кого сумління чисте, це не стосується. Хай ґедзається коростява шкапа, а нам не свербить.

Входить актор — Луціан.

Це такий собі Луціан, небіж королів.

Офелія. З вас добрий хор, принце.

Гамлет. Я міг би говорити за вас і за вашого коханого, коли б мені бачити, як ті ляльки фліртують.

Офелія. Ви гострий, принце, гострий.

Гамлет. Вам довелось би постогнати, щоб затупити моє вістря.

Офелія. Що далі, то гірше.

Гамлет. Хто збирається заміж, має знати, що у подружньому житті саме так і буває. Починай, душогубе! Кинь отак безбожно викривлятись і починай. Ну! «І кряче ворон, кличучи до помсти».

	Вельможа виходить.

Гамлет. Він труїть його в саду, щоб самому посісти трон. Ім’я герцога Ґонзаґо. Ця повість дійшла до нас, написана добірною італійською мовою. Зараз ви побачите, як убивця домагається кохання в Ґонзаґової дружини.

Офелія. Король встає.

Гамлет. Га, злякався холостого пострілу?

Королева. Що з вашою величністю?

Полоній. Припиніть виставу!

Король. Світла мені! Ходімо геть!

Усі. Світла, світла, світла!

Лаерт	Розплату Він заслужив. Він зготував отруту. Простіть брат брата, Гамлете шляхетний. Хай не впаде ні смерть моя на тебе, Ні батькова, ані твоя на мене. (Умирає.)
Гамлет	Хай небо все простить! Я — за тобою. Вмираю я, Гораціо. Прощай! Прощай і ти, нещасна королево. А вам, що зблідли так і тремтите, Мовчазним глядачам страшного дійства, Коли б був час (бо смерть, суворий стражник, Спішить з арештом), я б вам оповів... Та де вже там... Гораціо, вмираю. Ти житимеш. Скажи про мене правду Невтаємниченим.
Гораціо	О ні, мій принце. Я швидше римлянин, аніж датчанин. Ще трохи є вина.
Гамлет	Якщо ти муж, Кинь келих! Дай! В ім’я небес, віддай! Гораціо, як не розкрити все, Заплямиться ім’я моє навіки! Якщо мене в своїм беріг ти серці, Відстроч своє блаженство ще на час. Ще подиши на цім жорстокім світі Й про мене розкажи! За сценою чути марш і постріли. Що там за гамір?

Невже з цим, друже мій, та з лісом пір’я на голові, — якби доля зрадила мене, — та ще з штучними трояндами на черевиках не попав би я в акторську трупу?

Гораціо. Ви б хоч риму додали.

Гамлет. О любий Гораціо, за кожне слово привида дав би по тисячі червінців. Ти завважив?

Гораціо. Дуже добре, принце.

Гамлет. Коли мовилось про отруєння?

Гораціо. Я все добре бачив.

Гамлет. Ага! Музики, гей! Гей, дударі!

Коли король не тішиться з вистав,

Вони його не тішать, щоб ти знав.

Гей, музики!

Входять знов Розенкранц і Ґільденстерн.

Ґільденстерн. Ласкавий принце, дозвольте на одне слово.

Гамлет. Хоч і на цілу історію.

Ґільденстерн. Король, пане…

Гамлет. Так, пане, що з ним?

Ґільденстерн. Пішов у свої покої надзвичайно розстроєний.

Гамлет. Від вина?

Ґільденстерн. Ні, пане, скоріш від жовчі.

Гамлет. Ви вчинили б куди мудріше, сповістивши про це лікаря. Бо коли я сам дам йому проносного, то жовч, чого доброго, ще дужче розіллється.

Ґільденстерн. Ласкавий принце, будьте послідовнішим і не сахайтеся теми розмови, мов дикий кінь.

Гамлет. Вважайте, що ви вже мене приручили. Говоріть.

Ґільденстерн. Королева, ваша матінка, превельми засмучена і послала мене до вас.

Гамлет. Радий вас бачити.

Ґільденстерн. Мій добрий принце, тут ґречність, здається, не до речі. Якщо ви будете ласкаві дати мені відповідь, гідну здорового глузду, я виконаю веління вашої матінки. Як ні, то дозвольте мені піти геть і на цім кінчити справу.

Гамлет. Не можу, пане.

Ґільденстерн. Що не можете, принце?

Гамлет. Дати вам відповідь, гідну здорового глузду. Мій глузд нездужає. Відповім вам, як зможу. Тобто не вам, а матері. Отже, ближче до діла. Моя мати, кажете…

Розенкранц. Каже, що ваша поведінка вельми її вразила й налякала.

Гамлет. О дивний син, що може так дивувати матір! А за материнським ляком нічого не йде назирці? Повідайте.

Розенкранц. Вона бажає порозмовляти з вами в себе в покої, перше ніж ви підете спати.

Гамлет. Нашого послуху вистачить на десять матерів. Які ще у вас справи до нас? Розенкранц. Мій принце, ви колись любили мене.

Гамлет (показуючи на свої руки). Як і тепер, клянусь цими хапугами й злодюгами. Розенкранц. Ласкавий принце, в чім причина вашої недуги? Ви швидше позбудетеся напасті, звіривши друзям своє горе.

Гамлет. Моє майбутнє таке непевне.

Розенкранц. Чи може це бути, коли сам король підтвердив ваше право на данську корону?

Гамлет. Е, добродію, доки те сонце зійде… жаль, прислів’я трохи підтоптане.

Входять актори з флейтами.

А, флейти! Дайте-но мені одну. (До Ґільденстерна.) Відійдімо, я хочу сказати вам кілька слів наодинці. Чому ви весь час тримаєтеся з того боку, звідки вітер віє, наче намагаєтеся загнати мене у тенета?

Ґільденстерн. О принце, моє зухвальство — з відданості вам, а настирливість — із любові до вас.

Гамлет. Щось я цього гаразд не втямлю. Ось вам флейта. Може, заграєте?

Ґільденстерн. Я не вмію, принце.

Гамлет. Прошу вас.

Ґільденстерн. Запевняю вас, що я не вмію.

Гамлет. Благаю.

Ґільденстерн. Я навіть не знаю, куди пальці класти.

Гамлет. Це так само легко, як і брехати. Перебирайте пучками ці дірочки, дміть сюди ротом, і флейта заговорить найкрасномовнішою музикою. Гляньте, оце клапани. Ґільденстерн. Та я з них не видобуду ніякісінької гармонії. Я тут не митець.

Гамлет. Ну от, ви мене зовсім за ніщо маєте! Ви збираєтесь грати на мені; вам здається, що ви знаєте мої клапани; вам хотілось би витиснути з мене голос моєї таємниці; вам хотілось би видобути з мене всі звуки від найнижчої моєї ноти до найвищої. А оцей невеличкий інструмент, у якому стільки музики і який має такий чудовий голос, ви не годні змусити говорити. Господи! Невже ви гадаєте, що на мені легше грати, ніж на цій дудочці? Зовіть мене яким хочете інструментом: ви зможете хіба що розладнати мене, але не заграти на мені.

Вертається Полоній.

Хай благословить вас господь, пане! Полоній. Найясніший принце, королева бажає поговорити з вами, і негайно. Гамлет. Бачите ви он ту хмарку, що так нагадує верблюда? Полоній.

Далебі, чисто як верблюд.

Гамлет.

По-моєму, схоже на ласицю.

Полоній.

Справді, спина точнісінько як у ласиці.

Гамлет.

Або як у кита?

Полоній.

Достеменно як у кита.

Гамлет. То я зараз до матері прийду. (Убік.) Вони так справді зведуть мене з глузду. (До Полонія.) Я зараз прийду.

Полоній. Я так і скажу.

Гамлет. Легко сказати «зараз». Лишіть мене, друзі.

Виходять усі, крім Гамлета. Гамлет.

Настала вже пора відьомська ночі,

Зітхають цвинтарі, і пекло дише

Заразою на світ. Тепер я б міг

Напитись крові теплої й такого

Накоїти, що білий день здригнувся б,

Уставши вранці. Тс! Нас кличе мати.

Не зрадь природи, серце, не дозволь

Нероновій душі ввійти в ці груди.

Хай буду я жорстоким — та не звіром,

Хай ранить гостре слово — не кинджал,

Душа і мій язик хай лицемірять.

Хоч як слова покрають серце їй,

З’єднати, душе, з ділом їх не смій!

Виходить.

Сцена 3

Кімната в замку. Входять король, Розенкранц та Ґільденстерн. Король.

Він нас гнівить, та й небезпечно волю

Його шаленству дати. Приготуйтесь.

Я повноваження вам підпишу,

І в Англію відбуде з вами він.

Далекий від спасіння,— ось тоді

Убий, щоб і зоглядітись не встиг він,

Щоб душу, кляту й чорну, ніби пекло,

У пекло він поніс... Ба, матір жде.

Твоя молитва смерть лиш відкладе.

Виходить. Король (підводячись).

Слова, що без чуття в далеку путь

Я вирядив, до неба не дійдуть.

Виходить.

Сцена 4

Кімната королеви. Входять королева і Полоній. Полоній.

Він зараз прийде. Говоріть відверто.

Скажіть, що в жартах перебрав він міру,

Що тільки ваша милість заслоняє

Його від гніву. Я ж сховаюсь тут.

Не добирайте надто слів, прошу вас. Гамлет (за сценою).

Мати-королево!

Королева. Обіцяю, за мене не турбуйтесь. Я чую його ходу. Ховайтеся.

Полоній ховається за килим. Входить Гамлет. Гамлет.

Матусю, в чому річ?

Королева.

Ти, сину мій, претяжко скривдив батька.

Гамлет.

Ви, мамо, скривдили мойого батька.

Королева.

Вгамуйся, досить цих блазенських слів.

Гамлет.

Отямтесь, не вживайте грішних слів.

Королева.

Що сталось, Гамлете?

Гамлет.

А в чому річ?

Королева.

Забули ви, хто я?

Гамлет.

Ні, ось вам хрест!

Ви королева, діверю дружина

І — о, бодай не так! — мені ви мати.

Королева.

Як так, то хай говорять інші з вами.

Гамлет.

Ні, сядьте, сядьте; з місця ані руш, Аж поки в дзеркалі, що я вам дам, Себе розглянете й своє нутро. Королева.

Чого ти хочеш? Ти ж не вб’єш мене?

Ґвалт, ґвалт, рятуйте!

Полоній <em>(за килимом)</em>.

Гей, сюди, рятуйте!

Гамлет <em>(вихоплює меча)</em>.

Чи ба! Пацюк! Готовий, закладаюсь.

(Протинає килим.) Полоній (за килимом).

Мене убито!

Королева.

Що ти скоїв, леле!

Гамлет.

Не знаю. Там стояв король?

Королева.

О, що за навісний, кривавий вчинок!

Гамлет.

Він менш лихий, ніж, вбивши короля,

За мужа взяти брата короля.

Погляньте-бо на цей портрет і цей.

Майстерні тут подоби двох братів.

Яка краса на цім виду, дивіться:

Волоссям Феб; чолом Юпітер сам;

Зір наче в Марса, владний та суворий;

Поставою швидкий Меркурій, щойно

Спустився він на гору небосяжну;

Сполука всіх чеснот в єдинім тілі,

Де кожний бог лишив свою печать,

Щоб світ пізнав достойний образ мужа.

То був ваш чоловік. Сюди погляньте:

Це єсть ваш чоловік; як ржавий колос,

Згубив він і здоровий. Де в вас очі?

Хіба міняють чисту полонину

На пашу у болоті? Де в вас очі?

Не звіть любов’ю це, бо в вашім віці

Шал крові вгамувавсь, примовк, ущух,

Скорився розсуду. А що за розсуд

Зміняв би те на це? Ви живете,

Тож маєте й чуття, але вони

В паралічу. Безумство так не схибить,

Не полонить чуттів настільки, щоб

Не збереглась здорова частка глузду,

Що вбачить тут різницю. Що за біс

Вас, наче в піжмурки, так заморочив?

Адже ні зір, ні дотик ваш, ні слух,

Ні нюх — ні жоден орган почуття,

Коли б він навіть хворий був, не міг би

В таку оману вас ввести,

О сором, де рум’янець твій? О пекло,

Якщо бунтуєш кості літній ланці,

То молодість палка хай чистоту,

Мов віск, розтопить на своїм огні.

Не сором, що потужний пал змагає.

Що мушу діять? Гамлет.

Як вчиним так, то, може, поговір,

Що швидко облітає цілий світ,

Немов ядро гарматне, нас не вразить,

А лиш протне повітря, йдім відсіль!

В моїй душі і страх, і тоскний біль.

Виходять.

Сцена 2

Інша кімната в замку.

Входить Гамлет.

Гамлет. Захований як слід. Розенкранц і Ґільденстерн (за сценою).

Гамлете! Принце Гамлете!

Гамлет. Цс! Що за галас? Гамлета кому? Ба, це вони.

Входять Розенкранц і Ґільденстерн.

Розенкранц. Скажіть, що ви зробили з трупом?

Гамлет. Змішав з землею — він належить їй. Розенкранц.

Скажіть нам, де він є, щоб ми могли

Його в каплицю віднести.

Гамлет. Не вірте.

Розенкранц. Не вірити чому?

Гамлет. Що вашу тайну я вмію берегти, а свою ні. На яку ще відповідь може розраховувати губка?

Розенкранц. Ви маєте мене за губку, принце?

Гамлет. Авжеж, за губку, що вбирає королівську ласку, щедроти і зиск від його влади. Такі слуги — найкращий десерт для короля. Він держить їх, мов та мавпа горіхи, за щокою; першими кладе в рот, останніми ковтає. Коли забагнеться того, що ви навбирали, досить вас почавити, і ви знов суха губка.

Розенкранц. Не розумію вас.

Гамлет. Вельми рад. Хитра мова не для дурного вуха.

Розенкранц. Принце, ви б сказали нам, де тіло, і пішли б з нами до короля.

Гамлет. Тіло при королі, та король не при ділі. Бо що таке наш король?

Ґільденстерн. Ви сказали на короля «що»?

Гамлет. Ні, він — ніщо. Ведіть мене до нього. Ховайся, лисичко, поки не піймали.

Виходять.

Сцена 3

Інша кімната в замку.

Входить король з почтом. Король.

Знайти його і відшукати тіло

Звелів я. Небезпечний він на волі!

Та круто, по закону, з ним не вдієш:

Улюбленець дурної він юрби,

Яка не розумом, очима любить

І важить тільки кару винуватця,

А не вину. Щоб гладко все спливло,

Його від’їзд раптовий має здатись

Розважним рішенням. Так, сильну хворість

Лиш сильні ліки гоять. А інакше

Ніщо вже не поможе.

Входить Розенкранц. Король.

Ну, дізнались?

Розенкранц.

Де мертве тіло сховане, королю,

Не допитались ми.

Король.

А де він сам?

Розенкранц.

Тут, владарю, під вартою, і волі

Жде вашої.

Король.

Хай стане перед нас.

Розенкранц.

Гей, Ґільденстерне! Принца приведіть.

Входять Гамлет і Ґільденстерн.

Король. Ну, Гамлете, а де ж Полоній?

Гамлет. На вечері.

Король. На вечері? Де?

Гамлет. Не там, де він їсть, а де його їдять. Круг нього саме зібралося велемудре хробацтво, що добре знається на політиці. Черв’як — справжній імператор над усіма їствами й напоями. Ми годуємо худобу, що годує собою нас, а самі годуємось, щоб нагодувати черву. І ситий король, і худий жебрак — тільки різні наїдки, дві страви на той самий стіл. Кінець для всіх один.

Король. На жаль, це так.

Гамлет. Людина може вудити на черв’яка, що їв короля, і поїсти риби, що їла того черв’яка.

Король. Що ти хочеш цим сказати?

Гамлет. Нічого, тільки показати, що й король може відбути подорож по кишках злидаря.

Король. Де Полоній?

Гамлет. На небі. Пошліть туди по нього. А як ваш посланець не знайде його там, пошукайте в іншім місці самі. А коли за місяць ви його таки не знайдете, то вчуєте носом, ідучи по сходах на галерею. Король (до придворних).

Підіть, пошукайте його там.

Гамлет. Вас він підожде.

Придворні виходять. Король.

Мій Гамлете, для власної безпеки,

Що завдає нам клопоту не менше,

Ніж необачний вчинок твій — жалю,

Тобі годиться вибратись відсіль

Немов на крилах. Тож лаштуйсь в дорогу.

Судно готове, віє добрий вітер,

Супутники твої плисти готові

До Англії.

Гамлет.

До Англії?

Король. Так.

Гамлет. Добре.

Король. Ти кажеш так, мов знаєш наші мислі.

Гамлет. Я бачу херувима, що бачить їх. Гаразд, отже, в Англію! Прощайте, люба матінко.

Король. Ти хотів сказати: «коханий батьку».

Гамлет. Ні, мати. Батько й мати — чоловік та жінка, а чоловік та жінка одна плоть. Тож ви моя мати. Отже, в Англію!

Виходить. Король.

Рушайте назирці; в дорогу квапте,—

Жадаю я, щоб він відплив до ночі.

Не гайтесь! Все, що справді допоможе, Я виклав у листі. Спішіть, благаю.

Розенкранц і Ґільденстерн виходять. Король.

Якщо, Англійцю, в тебе я в пошані,—

А надає ваги їй міць моя,

Бо в тебе ще багріє й нині шрам

Від данського меча і нам данину

Ще й досі платиш,— не байдуже приймеш

Наказ наш королівський, що велить,

Як сказано в моїх листах, негайно

Убити Гамлета. Убий його!

Бо він, мов трясця, сушить кров мені.

Зціли мене! Допоки вість про страту

Не дійде звідтіля до вух моїх,

Мені в житті моїм не знати втіх.

(Виходить.)

Сцена 4

Шлях понад морським узбережжям Данії. Входять Фортінбрас, капітан і солдати в поході. Фортінбрас.

Вітайте, пане, данського державця.

Скажіть, що Фортінбрас на дозвіл жде

Обіцяний — пройти його землею.

Побачимося там, де домовлялись.

Якщо його величність так жадає,

Ми особисто стрінемося з ним.

Перекажіть це.

Капітан.

Слухаюсь, мій пане.

Фортінбрас.

Повільним кроком руш!

Фортінбрас із солдатами виходить. Входять Гамлет, Розенкранц, Ґільденстерн та інші. Гамлет.

Звідкіль це військо?

Капітан.

З норвезької землі.

Гамлет.

Куди прямує?

Капітан.

На Польщу.

Гамлет.

А хто веде?

Капітан.

Принц Фортінбрас, племінник короля.

Гамлет.

Йдете ви проти усієї Польщі

А чи лише на прикордонні землі?

Тут забуття, чи полохка розважність,

Що без кінця все зважує кінець?

На частку глузду міркування містить

Три частки боягузтва. Я не знаю,

Чому лише тверджу: «Це слід зробити»,

Дарма що є причина, воля й сила,

Аби зробити. Прикладів доволі.

Хоч би й це військо (що людей, що грошей),

Цей принц, що має розум і манери

Й чий дух, піднятий дивним честолюбством,

Зухвало кпить з незнаного кінця;

Він смертних виставляє без вагань

На примхи долі, смерть і небезпеку

Заради дірки з бублика. Так, велич

Не в метушні безладній без причини,

А в тім, щоб битись навіть за стеблинку,

Як честь поставлено на кін. У мене

Забито батька, матір у ганьбі,

І серце, й розум збурені до краю,

А я, приспавши їх, дивлюсь байдуже

На тисячі приречених людей,

Що ради вигадки й пустої слави

В могилу йдуть, як в постіль, за наділ,

Де всім цим воякам не розвернутись,

Де навіть і землі навряд чи стане

Полеглих поховати. О, вже час,

Щоб роздум мій чи вбравсь у кров, чи згас!

Виходить.

Сцена 5

Ельсінор. Кімната в замку. Входять королева, Гораціо та придворний.

Королева. Я не бажаю з нею розмовляти. Придворний.

Чи я милого твого

Нині б не вгадала?

Патериця, бриль прочанський,

На ногах сандалі.

Королева. Голубонько, що значить пісня ця?

Офелія. Що ви сказали? Слухайте, будь ласка.

(Співає.) Офелія.

Ні, він, пані, вмер, сповив,

Обернувся в прах.

В головах зелений дерен,

Камінь у ногах. Ой, ой!..

Королева. Офеліє...

Офелія. Слухайте, будь ласка.

(Співає.) Офелія.

Мов нагірний сніг, на нім...

Входить король.

Король. Ой леле, тільки гляньте! Офелія (співає).

Саван білий-білий;

Квіти, зрошені слізьми,

Не лягли в могилу.

Король. Як ви, мила дитино, живете?

Офелія. Гаразд, хай віддячить вам бог. Кажуть, що сова — дочка пекаря. Господи, ми знаємо, що ми таке, та не знаємо, чим ми станемо. Благослови, боже, сісти вам за стіл!

Король. Наздогад про батька.

Офелія. Про це, будь ласка, ні слівця. Але як вас спитають, що воно значить, відмовте так (співає): Офелія.

На Валентина я прийду

Із раннього рана,

Глянь, Валентина жде твоя

Обіч твого вікна.

Устав юнак, убравсь будь-як

Та й двері відчиняв;

До себе дівчину впустив,

А жінку проводжав.

Король. Мила Офеліє!

Офелія. Я зараз кінчу. Навіть імені божого всує не згадаю. (Співає.) Офелія.

Як їй прийшлось, не дай Господь,

Попалася в біду!

Мужчина всяк на те мастак,

Немає їм стиду.

Казав, як ще до рук не брав,

Що підем під вінець.

А він відказує:

Була б зі мною не лягла,

Повів би, побий мене грець.

Король. Давно вона така?

Офелія. Сподіваюсь, що все буде гаразд. Треба терпіти. Та як мені не плакати, коли здумаю, що його поклали в землю сиру. Мій брат теж дізнається про це. Спасибі вам за добру пораду. Гей, карету мені! Добраніч, любі пани. Добраніч, панни милі. Добраніч, добраніч.

Виходить. Король.

Йдіть назирці, глядіть її, прошу вас.

Гораціо виходить. Король.

Її журба глибока отруїла,

А джерело отрути — батька смерть.

Біда іде — з собою й ще веде:

Полками сунуть, а не поодинці.

Вмер батько в неї. Незабаром зник

Ваш син, призвідця власного вигнання.

Полонієва смерть вразила люд —

Пліткам і здогадам кінця нема.

Безглуздо ми сховали тишком-нишком

Небіжчика. Офелія нещасна

Перемінилась, розум загубила;

Без нього ми як тіні чи тварини.

Де батько? Король.

От ти й мовив

Як добрий син і як справдешній лицар.

Що я не винен в смерті твого батька,

А смуток мій і щирий, і глибокий,

Для тебе незабаром стане ясно,

Як божий день.

Данці (за сценою). Та пропустіть її.

Лаерт. Що сталось? Що за галас?

Вертається Офелія. Лаерт.

Хай висушить мій мозок гнів страшний!

Хай очі випалять пекучі сльози!

Клянусь, платитиму за безум твій,

Аж поки переважить шалька мсти!

Трояндо, сестро, радосте моя!

Скажи, невже твій розум молодий

Тепер на тому світі, поруч з батьком?

А втім, що є щедріше за любов?

Услід за тими, хто пішов від нас,

На згадку найдорожче ми шлемо.

Офелія <em>(співає)</em>.

Несли його з непокритим лицем,—

Ой леле, ой леле, ой леле,—

І сльози били в труну дощем.

Прощай, мій голубе!

Лаерт.

Була б при тямі ти й волала помсти,—

Так не зворушила б.

Офелія. А ви приспівуйте: «Все далі і далі, все далі і далі...» Ох, як цей приспів до речі! Це про віроломного ключника, що вкрав дочку в хазяїна.

Лаерт. У цім безглузді сила глузду.

Офелія. Ось розмарин, це на згадку. Пам’ятай, любий, пам’ятай. А ось братки, це для дум.

Лаерт. Повчальний урок безуму: щоб думки та пам’ять були в згоді.

Офелія. Ось вам кріп і орлики. Ось рута. А тут трохи для мене. Ще вона прозивається зіллям святої неділеньки. Ох, але вам носити цю руту з іншої причини. А ось стокротка. Дала б вам і фіалок, та вони всі пов'яли, коли вмер мій батько. Кажуть, йому хороше вмиралося… (Співає.)

Слуга. Моряки, пане; вони кажуть, що в них листи до вас.

1-й моряк. Хай благословить вас господь, пане.

Гораціо. І тебе також.

1-й моряк. Авжеж, коли на те буде його воля. Тут вам лист, пане, — від посла до Англії, — коли ви справді зветесь Гораціо, як мені казано.

Гораціо (читає). «Гораціо, коли ти це прочитаєш, поможи цим людям дістатись до короля; у них листи до нього. Не пробули ми й двох діб на морі, як за нами погнався добре озброєний піратський корабель. Побачивши, що нам від нього не втекти, ми змушені були прийняти бій. Вони взяли нас на абордаж, і під час сутички я перескочив до них на корабель, який у ту ж мить відійшов від нашого судна. Так я сам-один опинився в них у полоні. Розбійники виявили до мене милосердя, але вони знали, що роблять — я маю стати їм у пригоді. Доглянь, щоб король одержав мої листи, і поспішай до мене так, як тікав би від смерті. Я маю сказати тобі кілька таких слів, від яких ти онімієш. Одначе діло має важить так багато, що навіть ці слова для нього надто легкі. Добрі люди, яких я до тебе послав, покажуть тобі дорогу до мене. Розенкранц та Ґільденстерн тепер пливуть до Англії. Про них я тобі ще чимало розповім. Твій — як тобі добре відомо — Гамлет».

(Читає.) «Великий і могутній! Доводжу до вашого відома, що мене висаджено голого на берег вашого королівства. Завтра я проситиму дозволу стати перед ваші світлі очі і тоді, попередньо заручившись вашою ласкою, оповім вам про обставини мого несподіваного і незвичайного повернення. Гамлет».

Лаерт

Отой нормандець?

Виходять.

Дія п’ята

Сцена 1

Цвинтар.

Входять два гробокопи з лопатами й мотиками.

1-й гробокоп. Хіба таку можна ховати по-християнськи, що самовільно шукає собі спасіння?

2-й гробокоп. Кажу тобі, можна. Не мудруй і мерщій копай їй могилу. Слідчий уже рядив і присудив ховати її по-християнськи.

1-й гробокоп. Як же воно так? Хіба вона втопилась, обороняючись?

2-й гробокоп. Та вже так присуджено.

1-й гробокоп. Тут без «самонападу» не обійтися. Бо ж у цьому вся суть. Коли я топлюся навмисне, то це — чин. А чин має три частини: причину, чин і кончину. А з цього виходить, що вона втопилася навмисне.

2-й гробокоп. Слухай-но, шановний гробарю…

1-й гробокоп. Дай договорити. Ось тобі вода, от. А ось людина, от. Коли людина йде до води й топиться, то, хоч-не-хоч, а вона йде, затям це собі. А як вода приходить до неї топить її, то вона не топиться, а тоне. А з цього виходить, що хто у своїй смерті не завинив, той і життя собі не вкоротив.

2-й гробокоп. Воно так по закону?

1-й гробокоп. Атож. По закону про дізнання.

2-й гробокоп. Хочеш правду знати? Не була б вона вельможна пані, то й не ховали б її по-християнськи, ще й серед християн.

1-й гробокоп. Тим-то й ба. Прикро, та й дуже, що теє панство має на цім світі більше прав топитись та вішатись, ніж прості християни. Дай-но мені лопату. Нема панства стародавнішого за садівників, землекопів та гробарів. Бо їхнє ремество — з самого Адама.

2-й гробокоп. А він хіба ж був пан?

1-й гробокоп. Таж він перший у світі озброївся заліззям.

2-й гробокоп. Ніякої зброї в нього не було.

1-й гробокоп. Ба, ти хто, поганин, чи що? А як ти тямиш святе письмо? У святому письмі мовиться: «Адам копав». Чим би він копав без заліза? Я тобі загадаю ще одну загадку. Як не вгадаєш, то хутчій сповідайся і…

2-й гробокоп. Іди ти…

1-й гробокоп. Хто будує міцніше за муляра, корабельника чи тесляра?

2-й гробокоп. Той, що ставить шибениці. Бо його будівля переживе тисячу пожильців.

1-й гробокоп. Красно сказано, далебі. Шибениця добра річ, але для кого вона добра? Для того, хто чинить зле. А ти зле вчинив, сказавши, що шибениця міцніша за церкву. А звідси виходить, що шибениця тобі добра. Спробуй-но ще раз.

2-й гробокоп. Хто будує міцніше за муляра, корабельника чи тесляра?

1-й гробокоп. Ну, скажи та й ходи здоров.

2-й гробокоп. А от і скажу.

1-й гробокоп. Ну-бо?

2-й гробокоп. Їй-богу, не знаю.

Входять здаля Гамлет і Гораціо.

1-й гробокоп. Годі, не суши собі голови, бо як ти осла не бий, а він швидше не побіжить. А коли тобі ще раз загадають отаке, відкажи: «Гробокоп». Хата, що він збудує, дотягне до страшного суду. Ну, рипнись-но до шинку та розжийсь мені кварту.

2-й гробокоп виходить.

(Копає й співає.)

Коли я змолоду кохав,

То я кохав душею

І втіхи — ох! — більшої — ох! — не знав,

Аніж — ох! — любитись з нею.

Гамлет. Чи цей чоловік не відчуває, що робить, коли співає, копаючи могилу?

Гораціо. Звичка виробила в ньому нечутливість.

Гамлет. Мабуть, що так. Тільки ненатруджена рука зберігає чутливість.

1-й гробокоп (співає)

А старість гульк, підстерегла,

Вхопила в пазур лютий

І в край далекий завезла,

Звідкіль не повернути.

(Викидає череп.)

Гамлет. Цей череп мав колись язик і міг співати, а той мугир жбурляє його, мовби то щелепа Каїнова, найпершого вбивці! А може, ця голова належала якомусь розумникові, а тепер цей йолоп вартий більш за нього. Може, той розумник міг обкрутити круг пальця самого господа бога? Могло ж таке бути?

Гораціо. Могло, мій принце.

Гамлет. А може, це голова ґречного придворця, що казав: «Добридень, вельможний пане! Як почуваєтесь, вельможний пане?» Або ж пана Такого-то, що вихваляв панові Такому-то коня, сподіваючись випросити його для себе? Теж можливо?

Гораціо. Атож, мій принце.

Гамлет. Хай там як, а тепер у цій голові панує пані черва; щелепа відпала, а по тім'ю цокає лопата гробокопа. Чудове перетворення, якби ми здатні були його спостерігати від початку до кінця. Чи варт було плекати ці кості, коли вони врешті тільки й годяться на те, щоб ними грати в паці? Аж мої кості ломить на думку про це.

1-й гробокоп (співає)

Мотика й заступ, глибше рий,

Ще й саван треба ткати;

Ох! — в труні міцній, в землі сирій

Готова гостю хата.

(Викидає ще один череп.)

Гамлет. От ще один. Ну чого б йому не бути черепом якого-небудь правника? Де ж його каверзи тепер, хитрощі, висновки, викрути та виверти? Як він терпить, щоб той бевзь стукав його в лоб брудною лопатою, і не позове його до суду за образу чином? Гм!

А може, цей чолов'яга був свого часу перекупцем земель, за поміччю всяких запродажних, застав, пень, подвійних забезпек, угод та визискних. Невже в тім зиск його визискних, вигода його угод, що безцінний його черепок востаннє набили землею? Хіба всі ті його забезпеки, навіть подвійні, забезпечили йому хоч такий шмат землі, що його пара найдовших купчих покриє? Купа всіх його грамот на землю навряд чи й уміститься в такому приміщенні. То, може, хоч власникові трохи більше відмірять?

Гораціо. Анітрохи, принце.

Гамлет. Адже пергамент роблять з баранячої шкури і?

Гораціо. Авжеж, принце, та ще з телячої.

Гамлет. То значить, барани й телята ті, що вважають пергамент якоюсь гарантією.

А поговорю-но з цим чоловіком. Чия це могила, гей? 1-й гробокоп. Моя, пане. (Співає.)

Ох! — в труні міцній, в землі сирій

Готова гостю хата.

Гамлет. По-моєму, таки твоя, бо ти в ній крутишся.

1-й гробокоп. Ви як не крутіться круг неї, а все вона не ваша. А мене хоч і скрутило, та однак вона моя.

Гамлет. Крути, та не перекрути; як же вона твоя, коли вона на мертвого, а не на живого? Ти, бачу, чистий крутій.

1-й гробокоп. Крутня — для живих, пане. Вона й вас може обкрутити.

Гамлет. На якого чоловіка ти копаєш?

1-й гробокоп. Ні на якого, пане.

Гамлет. То на яку жінку?

1-й гробокоп. Теж ні на яку.

Гамлет. Кого ж тут поховають?

1-й гробокоп. Те, що було жінкою, пане. Але, царство їй небесне, вона померла.

Гамлет. Ач, як цей пройдисвіт за слова чіпляється! З ним треба розмовляти обачно, а то двозначність погубить душі наші. Їй-богу, Гораціо, три роки я вже помічаю: наш вік став такий прудкий, що мужик раз у раз носаком ступає на п'яти Царедворцю, та все на мозолі… А давно ти людям ями копаєш?

1-й гробокоп. Почав я це того дня, коли покійний король наш Гамлет поборов Фортінбраса.

Гамлет. А коли це було?

1-й гробокоп. Хіба самі не знаєте? Кожен дурень зна. Того ж таки дня народивсь молодий Гамлет. Той, що з'їхав ниньки з глузду і що його відіслали в Англію.

Гамлет. А чому його відіслали в Англію?

1-й гробокоп. А тому, що з'їхав з глузду. Там його вправлять. А як і не вправлять, невелике лихо.

Гамлет. Чому?

1-й гробокоп. Там того й не помітять. Там усі безглузді, як і він.

Гамлет. Як же він збожеволів?

1-й гробокоп. Дуже дивно, кажуть.

Гамлет. Як так дивно?

1-й гробокоп. А так, що стратив розум.

Гамлет. На якому ґрунті?

1-й гробокоп. На нашому, на данському. Я тридцять літ і підмайстром, і цеховим у ньому копаюсь.

Гамлет. Скільки часу пролежить людина в землі, доки згниє?

1-й гробокоп. Як не згниє ще перед смертю,— нам тепер що день божий трапляються такі пранцюваті мерці, що ледве дотягують до похорону,— то пролежить вісім чи й дев'ять років. Чинбар, той вам протягне і всіх дев'ять.

Гамлет. Чому ж той довше?

1-й гробокоп. Того, пане, що його ремесло так вичиняє йому шкуру, що вона довгий час не пропускає воду. Адже вода найбільший ворог вашого брата мерця. Ось вам ще один череп. Він пролежав у землі двадцять і три роки.

Гамлет. А чий він?

1-й гробокоп. Одного навіженого сучого сина. Чий, як ви гадаєте?

Гамлет. Не знаю.

1-й гробокоп. Чума на голову навіженому жартунові! Раз він був вилив мені на тім'я пляшку рейнського. Оцей череп, пане, належав Йорікові, королівському блазню.

Гамлет. Цей?

1-й гробокоп. Цей самісінький.

Гамлет. Дай подивлюся. (Бере череп.) Гай-гай, бідний Йоріку! Я знавав його, Гораціо. Мастак на невгамовні жарти, пречудовий химерник. Тисячу разів носив він мене на горгошах. А тепер як бридко мені це згадати! Аж з душі верне. Ось тут були губи, які я не знаю вже й скільки разів цілував. Де тепер твої жарти, твої пісеньки, вихори твоїх веселощів, від яких усе застілля лягало з реготу? Ніяк тепер поглузувати з свого власного скалозубства? Геть щелепа відпала? Заберись-но в опочивальню до якої-небудь вельможної пані та скажи їй, що, хай кладе вона на себе рум'яна хоч у палець завтовшки, однак скінчиться на такому личкові, як ось у тебе нині; посміши її. Будь ласкав, Гораціо, скажи мені одне.

Гораціо. Що, принце?

Гамлет. По-твоєму, й Александр Македонський мав такий вигляд у землі?

Гораціо. Такий самий.

Гамлет. І так само тхнув? Фе! (Кладе череп на землю.)

Гораціо. Авжеж, принце.

Гамлет. На яку ницу потребу можемо ми здатись, Гораціо? Чом би не простежити в уяві весь шлях благородного праху Александра, аж поки він стане чопом у барилі?

Гораціо. Це надто доскіпливий погляд на речі.

Гамлет. Анітрохи. Треба тільки простежити за ним, нічого не перебільшуючи, і робити правдоподібні припущення. Наприклад, так: Александр умер, Александра поховано, Александр обернувся в прах; прах — це земля; з землі копають глину; чом би тією глиною, на яку він обернувсь, не замазати затичку в барилі пива?

Могутній Цезар вмер і струх на глину, Що нею в хаті заткнуто шпарину. Колись на цілий світ нагонив жах,

Зростуть фіалки.

(До священика.)

Ти ж, безсердий, знай:

Творця возхвалить в янголах сестра,

А ти завиєш в пеклі.

Гамлет

Що? Сестра?

Королева

Прощай, дитино! Квітці — квіти.

(Розкидаючи квіти.)

Гадала я тебе за сином мати.

Жадала я, моя прегарна доню, Сама тобі квітчати шлюбне ліжко, А не труну.

Лаерт Тяжке, безмірне горе Нехай впаде на голову трикляту, Що так злочинно в тебе відняла Високий розум! Ще не сипте землю, Сестру обняти дайте ще хоч раз.

(Стрибає в могилу.)

Тепер засипте і живого й мертву, Громадьте гору в цій рівнині, вищу Над Пеліон і над чоло високе Олімпа синього.

Гамлет (підходить ближче) Хто той, чий смуток Такий глибокий, а слова печалі Такі гіркі, що вражені світила, Зачувши їх, спиняють рух свій вічний? Я — Гамлет данський.

(Стрибає в могилу.)

Лаерт В пекло забирайся!

Виходять.

Сцена 2

Кімната в замку.

Входять Гамлет і Гораціо.

Гораціо А печать?

Гамлет Так, скоро вже; а доти — ще мій час; Життя ж людське — сказати «раз», не довше.

Гораціо, мене смутить одне,— Що я з Лаертом міру перебрав. В моїй біді, як в дзеркалі, відбилась Його біда. З ним помиритись треба. Та він занадто хизувався горем І тим мене роз'ятрив.

Гораціо

Хтось іде.

Входить Озрік.

Озрік. Вітаю вашу милість з поверненням до Данії.

Гамлет. Уклінно дякую. (Стиха, до Гораціо.) Ти знаєш цього жевжика?

Гораціо (стиха, до Гамлета). Ні, принце мій.

Гамлет (стиха, до Гораціо). Твоє в тім спасіння, бо знати його — велика вада. В нього багато земель, ще й родючих. Досить тобі мати вдосталь худоби, і ясла твої, навіть якщо ти сам худобина, конче стоятимуть за королівським столом. Він просто балакун, але, як я сказав, має силу землі, і це багатство його трохи забруднило.

Озрік. Дорогий принце, коли б ваша милість були не так зайняті, я б розповів вам дещо від імені його величності.

Гамлет. Я сприйму ваше «дещо» з усією пильністю, на яку здатний мій розум.

А капелюх носіть там, куди його призначено,— на голові.

Озрік. Дякую вашій милості, тут дуже жарко.

Гамлет. Та що ви, дуже холодно, вітер з півночі.

Озрік. Справді, ясний принце, досить холодно.

Гамлет. А як на мене і на мою статуру, таки душно і жарко.

Озрік. Надзвичайно, ваша милість. Так душно, аж… уже й не знаю як. Але, ясний принце, його величність веліли мені ознаймити вас, що вони поставили великий заклад на вашу милість. Річ у тім…

Гамлет. Будь ласкаві, не забувайте… (Змушує його надягти капелюха.)

Озрік. Ні, слово честі, ласкавий принце, мені так зручніше, слово честі. До двору, ваша милість, нещодавно повернувся пан Лаерт. Це, запевняю вас, справжній дворянин, сповнений найвищих чеснот, із шляхетними манерами і зовнішністю. Власне кажучи, він — справжня карта шляхетності, дороговказ до шляхетної поведінки, континент, на якому зібрані всі чесноти, бажані для дворянина. Гамлет. Ви анітрохи не зіпсували його портрета, хоча, гадаю, опис та перелік усіх його чеснот спантеличив би вашу пам’ять. Вона сплутала б лік і заблудилася б у лабіринті тих чеснот, серед яких він так вправно прокладає свій курс. Однак, віддаючи йому належне, додам, що вважаю його людиною великої душі й такої рідкісної та шляхетної вдачі, що, коли говорити правду, другого такого можна побачити лише в дзеркалі. А той, хто спробував би його наслідувати, зміг би стати хіба що його тінню.

Озрік. Ваше судження про нього несхибне.

Гамлет. Але до чого це все? Навіщо ми змальовуємо цього пана незграбними, недостойними його словами?

Озрік. Про що ви, принце?

Гораціо. Невже ви не розумієте власної мови, коли нею розмовляє інший? Гай-гай, добродію, треба розуміти.

Гамлет. Що означає ваша згадка про цього дворянина?

Озрік. Лаерта?

Гораціо (стиха, до Гамлета). В його гамані вже порожньо. Всі золоті слова вже витрачені.

Гамлет. Його.

Озрік. Мені відомо, що для вас не таємниця…

Гамлет. Хотілось би мені, щоб вам було це відомо. А втім, слово честі, коли вам і відомо, мені мало з того втіхи. Отже?

Озрік. Для вас не таємниця, якою досконалістю славиться пан Лаерт.

Гамлет. Не важусь підтвердити це, бо не пробував порівнювати себе з ним. Пізнати кого-небудь можна лише, пізнаючи самого себе.

Озрік. Я маю на увазі, принце, його зброю. Такий іде поголос, що в мистецтві володіти нею він незрівнянний.

Гамлет. Яку ж він воліє зброю?

Озрік. Легкий меч і кинджал.

Гамлет. Це вже два види зброї. Далі?

Озрік. Король заклався на шість берберійських коней, проти чого він заставив, як мені відомо, шість французьких мечів та кинджалів, з усім справунком, як-от пояси, портупеї та інше. Троє з тих шор, слово честі, вельми витонченого смаку, чудово добрані до руків’їв, надзвичайно гарно оздоблені. Майстерна робота.

Гамлет. Що ви називаєте шорами?

Гораціо (стиха, до Гамлета). Так я й знав, що нам доведеться заглянути в коментарі.

Озрік. Шори, ваша милість, це портупеї.

Гамлет. Це слово скоріше пасувало б до гармат, якби ми носили їх при боці. А доти я волів би називати їх портупеями. Отже, шестеро берберійських коней проти шести французьких мечів з усією справою, в тім числі трьох шор майстерної роботи. Це французький заклад проти данського. Про що ж той заклад, чи то пак по-вашому, застава?

Озрік. Король, ваша милість, заклався, що на дванадцять випадів між вами й ним він не випередить вас більше як на три удари. Він ставить дванадцять проти дев’яти; змагання можна було б улаштувати негайно, в разі б ваша милість зволили погодитись на відповідь.

Гамлет. А якщо я відповім «ні»?

Озрік. Я маю на увазі, ласкавий принце, вашу згоду на участь вашої особи в змаганні.

Гамлет. Я чекатиму в цій залі. З дозволу його величності, це мій час для прогулянок. Хай принесуть мечі, і якщо той пан бажає, а король не передумав, то я виграю для нього цей заклад, якщо зможу. А якщо ні, то здобуду тільки ганьбу та зайві удари.

Озрік. Так і переказати?

Гамлет. Перекажіть суть, прикрасивши її, звісно, на ваш смак.

Озрік. До ваших неоціненних послуг.

Гамлет. Взаємно, взаємно.

Озрік виходить.

Добре, що хоч він сам їх так високо оцінив, бо ні в кого язик не повернувся б таке сказати.

Гораціо. Молоко ще на губах не обсохло.

Гамлет. Він, мабуть, і перед маминою цицькою розшаркувався, перше ніж поссати. Отак він і його спільники, що їх, знаю, полюбляє наш пустий вік, перейняли тільки тон та манери часу. Серед справжніх людей ці шелихвости — мов шумовиння на доброму пиві: дмухни на нього, і бульбашки луснуть.

Входить вельможа.

Вельможа. Принце, його величність передавав вам свої вітання через молодого Озріка, і той переказав, що ви його ждете в цій залі. Король послав мене узнати, чи ви будете ласкаві змагатися з Лаертом, чи волієте це відкласти.

Гамлет. Я твердий у своїх намірах, а вони збіглися з бажанням короля. Коли він жадає, то я готовий; тепер чи згодом, аби лиш я був у такій змозі, як тепер.

Вельможа. Король, королева та двір зараз надійдуть.

Гамлет. Я радий.

Вельможа. Королева бажає, щоб ви перед змаганням ґречно обійшлися з Лаертом.

Гамлет. Порада в неї добра.

Гораціо. Ви програєте заклад.

Гамлет. Я іншої думки. Відколи він поїхав у Францію, я постійно вправлявся. Отже, перевага на моєму боці. Але тобі й не уявити, як мені важко тут, на серці… Ет, не біда.

Гораціо. Ні, любий мій принце…

Гамлет. Це просто дурощі. Нібито якесь передчуття, що жінку, може, й збентежило б.

Гораціо. Коли ваша душа щось передчуває, послухайтесь її. Я попереджу їхній прихід і скажу, що ви нездужаєте.

Гамлет. Нізащо. Нам не страшні віщування. І горобець не впаде без Божої на те волі. Коли станеться тепер, то не згодом; коли не згодом, то тепер. А як не тепер, то, однак, коли-небудь. Головне — приготуватися. Смерть сплачує всі борги. То чи не все одно, коли помирати? Хай буде, що буде.

Лаерт

Ні.

Гамлет

Суддя хай скаже.

Озрік

Удар, удар виразний.

Лаерт

Добре. Далі.

Король

Гей, чашу. Гамлете, цей перл — тобі.

Твоє здоров’я.

Фанфари, гарматні постріли за сценою.

Дати принцу келих.

Гамлет

Я ще зітнусь. На час відставте трунок.

Почнім.

Б’ються.

Ще вдар. Визнаєте?

Лаерт

Так, дотик, дотик, згоден я.

Король

Наш син поборе.

Королева

Дихає він важко.

Ось хустка, Гамлете, хоч витри лоб.

Тобі на щастя королева п’є.

Гамлет

Ласкава пані!

Король

Ні, не пий, Ґертрудо.

Королева

Мені, мій мужу, хочеться. Пробачте.

Король (убік)

Отруєна ця чаша! Ох, запізно!

Гамлет

Я поки що не вільний пити… зараз.

Лаерт ранить Гамлета. Далі в сутичці вони міняються зброєю. Гамлет ранить Лаерта.

Король умирає.

Виносьте ж трупи, бо картина ця,

В бою доречна, тут не до лиця.

Паліть з гармат!

Жалобний марш. Усі виходять, виносячи трупи, після чого чути грім гармат.

Примітки Д. Наливайка

Що грубі пастухи йменують бридко... — Пастухи називали орхідеї «повзучими вдовами».

Хіба таку можна ховати по-християнськи, що самовільно шукає собі спасіння? — Християнська церква забороняла хоронити по обряду самовбивць.

Тут без «самонападу» не обійтися. — 1-й гробокоп каже «самонапад» замість «самозахист» (юридичний термін).

А він хіба ж був пан? — Далі в діалозі гробокопів обігрується відомий вислів: «Коли Адам орав, а Єва пряла, хто тоді був дворянином?», який став своєрідним паролем під час селянського повстання 1381 р.

А їй вінки, як нареченій, дано... — За давнім англійським звичаєм, на труну молодих дівчат клали вінки.

Пеліон — гора в Греції, згадується зокрема в міфах про гігантів, які намагалися згромадити на Пеліон сусідню гору Оссу, щоб штурмувати Олімп.

Чи пити оцет? З’їсти крокодила? — Випади Шекспіра проти модної в ті часи афектації почуттів. Франти пили оцет, щоб здаватися блідими від кохання, і в ім’я любові присягалися з’їсти муляж крокодила, яким прикрашали вікна аптек.

Я швидше римлянин, аніж датчанин. — У давньому Римі кодекс честі вимагав, щоб переможений заподіяв собі смерть.