Драматургія кінця XIX — початку ХХ ст.

Моріс Метерлінк - Синій птах (феєрія в п’яти діях і десяти малюнках; скорочено)

Бельгія

(Переклад Є. Тимченка)

Дійові особи

Тільтіль. Вода.

Мітіль. Вовк.

Світло. Свиня.

Фея Берилюна. Бик.

Сусідка Берленґо. Корова.

Батько Тіль. Віл.

Мати Тіль. Баран.

Дід Тіль. Заєць.

Баба Тіль. Кінь.

Брати Тільтіля померлі. Дуб.

Сестри Тільтіля. В’яз.

Час. Клен.

Ніч. Липа.

Сусідки Берленґо. Ялина.

Дівчинка. Кипарис.

Собака, кличуть Тільо. Каштан.

Кіт, кличуть Тілет. Плющ.

Хліб. Тополя.

Цукор. Верба.

Вогонь. Зорі, Хвороби, Темнощі та ін

Убрання

Тільтіль. Убрання Півхлоп’ятка в казках Перо: кармазинові штанці, блакитна куцинка, білі панчохи, руді черевички або бутики.

Мітіль. Убрання Ґретелі або ж Червоної Шапочки.

Світло. Сукня на колір, як місяць, себто блідо-золота зі срібним поблиском, іскристий газ, що творить проміння і т. ін. Стиль новогрецький або англогрецький, жанр Вальтер Череп або більш-менш Ампір. — Стан високий, голе рам'я і т. ін. — Фризура: щось подібне до діадеми або легкої корони.

Фея Берилюна, сусідка Берленґо. Класичне вбрання жебрачок у казках про фей. Можна б опустити в першій дії переміну Феї на принцесу.

Батько Тіль, Мати Тіль, Дід Тіль, Баба Тіль. Легендове вбрання німецьких дроворубів і селян у Гріммівських казках.

Брати Тільтіля й Сестри Тільтіля. Як убрання Півхлоп’яти.

Час. Класичне вбрання часу: ополистий плащ, чорний чи синій, біла розмайна борода, серп, пісковий годинник.

Ніч. Ополисте чорне вбрання, таємничо висипане зорями, з червоногарячим поблиском. Вуаль, темні маки і т. ін.

Сусідчина дівчинка. Біляве і блискуче волосся, довга біла сукня.

Пес. Червоний фрак, білі штанці, лаковані чоботи, цератова шапка. (Слід, щоб убрання нагадувало більш-менш убрання Джон Буля. Голови цих двох осіб були злегка узвірячені)

Кіт. Убрання Кота в чоботях: напудрована перука, триріг, ясно-блакитний фрак, шпага і т. ін.

Хліб. Пишне вбрання Баші. Ополиста кармазинова сукня з шовку або оксамиту, гаптована золотом. Велике завивало. Ятаган. Велике черево, надто набряклий червоний вид.

Цукор. Шовкова сукня на зразок тих, що носять євнухи, напівбіла, напівсиня, щоб нагадати бібулу, що вгортають голови цукру. Фризура, як у сторожів сералю.

Вогонь. Червоне трико, кармазиновий плащ з міньйонним поблиском, підбите золотом. Чубок з різнобарвного полум’я.

Вода. Сукня часу казки Осляча Шкура, себто синява або бірюзова з прозорими поблисками, немов хвилює серпанок, стиль теж новогрецький або англогрецький, але більш ополистий, більш розмаїтий. Фризура з квіток і поросту або з рогозу.

Звірята. Убрання людове чи селянське.

Дерева. Одіж на колір зелена різних відтінків або кольору кори на дереві. Атрибути, листя і віти, що можна по них пізнати дерева.

Малюнки

1-й малюнок (дія І). Дровалевої хата.

2-й малюнок (дія II). У Феї.

3-й малюнок (дія II). Країна Спогадання.

4-й малюнок (дія III). Палац ночі.

5-й малюнок (дія III). Ліс.

6-й малюнок (дія IV). Перед завісою.

7-й малюнок (дія IV). Гробки.

8-й малюнок (дія IV). Царство Прийдучини.

9-й малюнок (дія V). Прощання.

10-й малюнок (дія V). Прокид.

Дія перша

Перший малюнок. Дровалевої хата

Театр показує середину дровалевої хати, простої, селянської, але не вбогої. Комінок під дашком, там тліли головешки. Кухонні спряти, шахва, діжа, дзиґарі з вагою, прядка, рулка для води і т. ін. На столі світиться лампа. Долі, коло шахви з обох боків сплять, склубочившись носами під хвіст, Собака й Кіт. Між ними обома стоїть біло-синя голова цукру. На стіні кругла клітка з горлицею. Просто два вікна із зачиненими зсередини віконницями. Під вікнами лава. Ліворуч двері надвір з великою клямкою.

Праворуч другі двері. Драбина на горище. Праворуч теж два маленькі дитячі ліжка і в головах на двох стільцях лежить одежа, старанно згорнена.

Як піднімають завісу, Тільтіль і Мітіль міцно сплять у своїх ліжках. Мати Тіль поправляє постіль останній раз, нахиляється над ними, дивиться на хвильку, як вони сплять, кличе рукою батька Тіль, що просовує голову, відхиливши двері. Мати Тіль кладе палець на губу, щоб він мовчав, потім на здибочках виходить направо, згасивши лампу. Хвилину на кону темно, а далі крізь щілини у віконницях потроху все виднішає у хаті. Лампа на столі сама засвічується, але її вогонь уже не того кольору, яким був, коли Мати Тіль її згасила. Діти, здається, прокидаються і сідають на ліжках.

Тільтіль. Мітіль?

Мітіль. Тільтіль?

Тільтіль. Ти спиш?

Мітіль. А ти?

Тільтіль. Ні, я не сплю, бо балакаю з тобою…

Мітіль. Скажи, сьогодні Різдво?..

Тільтіль. Ні, ще, Різдво завтра. Але кутя нічого не принесе сього року…

Мітіль. Чому?..

Тільтіль. Я чув, мама казала, що не могли піти до міста, щоб її покликати. Але вона прийде на той рік…

Мітіль. На той рік, це довго?..

Тільтіль. Не дуже хутко… Але цієї ночі вона піде до багатих дітей…

Мітіль. А?..

Тільтіль. Диви… Мати забула про лампу… Знаєш що?..

Мітіль. Що?..

Тільтіль. Ми зараз устанемо…

Мітіль. Це не вільно…

Тільтіль. Адже ж нікого нема… Бачиш віконниці?..

Мітіль. О, як вони світяться…

Тільтіль. Це ясність від свята.

Мітіль. Якого свята?

Тільтіль. Напроти, у маленьких багатіїв. Це ялинка. Ми зараз розчинимо віконниці…

Мітіль. Атож можна?

Тільтіль. Певно, бо нікого нема… Ти чуєш музику?.. Уставаймо…

Діти встають, біжать до вікна, стають на лаву і розчиняють віконниці. У хаті стає дуже ясно. Діти жадібно дивляться на двір. Тільтіль і Мітіль милуються чудовим світом багатих дітей і радіють з того.

Тільтіль (раптом утихомирений і наляканий). Що це?..

Мітіль (з перестрахом). Це тато…

Поки вони баряться відчинити, видно, як велика клямка сама піднімається, риплячи; двері трохи розчиняються, щоб пустити маленьку бабусю у зеленому і в червоній шапочці. Вона горбата, клишонога, одноока, ніс сходиться з підборіддям, і йде вона, зігнувшись на ціпок. Знати, що це Фея.

Фея. Чи є у вас тут трава, що співає, або Синя Пташка?..

Тільтіль. Трава є, але ж вона не співає.

Мітіль. Тільтіль має пташку.

Тільтіль. Та я не можу її дати…

Фея. Чом?..

Тільтіль. Бо вона моя.

Фея. Авжеж маєш рацію. Де та пташка?..

Тільтіль (показує на клітку). У клітці…

Фея (одягає окуляри, щоб роздивитися пташку). Я її не хочу; вона не досить синя.

Треба буде, щоб ви пішли пошукали такої, як мені треба.

Тільтіль. Але ж я не знаю, де вона є…

Фея. І я не знаю. Тому й треба її шукати. В останньому разі я обійдуся без трави, що співає, але Синьої Пташки мені конче треба. Це для моєї маленької дочки: вона дуже хвора.

Тільтіль. Що їй сталося?..

Фея. Не вгадаєш добре; щастя їй заманулося…

Тільтіль. Га?..

Фея. Ви знаєте, хто я?..

Тільтіль. Ви трохи скидаєтесь на нашу сусідку пані Берленґо…

Фея (зразу сердито). Аніже… ані крихти… Це бридко… Я фея Берилюна.

Тільтіль. А, дуже добре…

Фея. Треба буде зараз іти…

Тільтіль. Ви підете з нами?..

Фея. Це ніяк не можна, бо уранці я поставила юшку варитися, і вона раз у раз збіжить, якщо мене нема більше години… (Показуючи то на стелю, то на комин, то на вікно.) Чи ви сюди хочете вийти, чи туди, чи он туди?..

Тільтіль (боязко показує на двері). Краще б я пішов туди…

Фея (знов раптом розгнівавшись). Цього ніяк не можна, і це неподібна звичка. (Показуючи на вікно.) Ми вийдемо сюди… Ну?.. Чого ви чекаєте?.. Одягайтесь зараз… (Діти слухаються і хутко одягаються.) Я допоможу Мітіль.

Тільтіль. У нас нема черевиків…

Фея. То байдуже. Я вам дам чудовий капелюшок. Де ж ваші батьки?..

Тільтіль (показує на двері праворуч). Вони там, сплять…

Фея. А ваші дід та бабуня?..

Тільтіль. Вони померли…

Фея. А ваші малі брати й сестри?.. Є вони у вас?..

Тільтіль. Еге, еге; троє маленьких братів…

Мітіль. І четверо маленьких сестер…

Фея. Де вони є?..

Tільтіль. І вони померли…

Фея. Ви хочете їх побачити?..

Тільтіль. А як же… Зараз… Покажіть їх…

Фея. Я їх не маю у кишені… Але це станеться; ви їх побачите, переходячи країну Спогадання. Це простуючи до Синьої Пташки. Зараз наліво, по третьому повороті. Що ви робили, як я постукала?..

Тільтіль. Ми гралися, ніби їмо пиріжки.

Фея. У вас є пиріжки?.. Де вони?

Тільтіль. У палаці багатих дітей… Гляньте, це так гарно…

Він тягне фею до вікна.

Фея (біля вікна). Та це ж не ви їх їсте…

Тільтіль. Так, але ж як нам все видко…

Фея. Ти на них не сердишся?..

Тільтіль. Чого?..

Фея. Що вони все їдять. Я гадаю, що вони недобре чинять, не даючи тобі…

Тільтіль. Зовсім ні, вони ж багаті… Диви, що то за гарно в них…

Фея. Не краще, як у тебе.

Тільтіль. Де там… У нас темніше, вужче, нема пиріжків…

Фея. Це зовсім те саме; та того ти не бачиш…

Тільтіль. Е, ні, я дуже добре бачу, я маю дуже добрі очі. Я бачу, яка година на церковному годиннику, а тато не бачить!..

Фея (раптом спересердя). Я тобі кажу, що ти не бачиш… Як же ти мене бачиш? Якою я є?.. (Тільтіль мовчить, засоромившись.) Ну, чи ти відкажеш? Щоб я знала, чи ти бачиш… Чи я гарна, чи дуже погана?.. (Тільтіль мовчить, дедалі більше соромлячись.) Ти не хочеш відказувати?.. Чи я молода, чи стара?.. Чи я рожева, чи жовта?.. Чи, може, я горба маю?..

Тільтіль (погідно). Ні, ні, не дуже великого…

Фея. Але, глянувши на тебе, здається, що він величезний… Може, і ніс у мене закарлючений, і ліве око видушене?

Тільтіль. Ні, ні, я так не кажу… А хто ж його видушив?..

Фея (все більше лютуючи). Та ж його не видушено… Грубіяне, поганцю… Воно краще за друге; воно більше, ясніше, і блакитне, як небо… А моє волосся, чи ти бачиш?.. Воно як жито половіє… наче щире золото… Та й багато ж його такого, що й на голову важко… Воно скрізь витикається… Чи ти його бачиш у мене на руках?.. (Показує два ріденькі чубки сивого волосся.)

Тільтіль. Еге ж, я бачу кілька…

Фея (обурено). Кілька… Снопи! Оберемки! Копиці! Хвилі золота!.. Я знаю добре, люди кажуть, що його не бачать; але гадаю, ти не з тих лихих, сліпих людей?..

Тільтіль. Ні, ні, я дуже добре бачу, що не ховається…

Фея. Але треба бачити інше так само сміло… Кумедія з тими людьми… По смерті фей, вони й не бачать більше й не догадуються навіть… На щастя, я завжди маю при мені все, що треба, щоб засвітити згаслі очі… А що це я витягаю з торбинки?..

Тільтіль. О, гарненький зелений капелюшок… Що це так блищить на кокарді?..

Фея. Це великий діамант, що дає бачити…

Тільтіль. Ах!

Фея. Так. Коли маєш капелюшок на голові, то трохи повертаєш діамант: справа наліво, наприклад, дивись, отак, бачиш?.. Він надушує тоді на горбок, що на голові, та його ніхто не знає, той горбок розкриває очі…

Тільтіль. Це не боляче?..

Фея. Ні, він чарівний… Зразу навіть побачиш те, що є всередині, наприклад, душу хліба, вина, перцю…

Мітіль. А цукрову душу теж видно?

Фея (спалахнувши). Само собою!.. Не люблю, як питають дурниці… Душа у цукру не більше цікава, як душа у перцю… Отож я даю вам, що маю, щоб допомогти вам шукати Синю Пташку… Я добре знаю, що Перстень-невидимка або Килим-літак придались би вам більше… Але я загубила ключ від шафи, де я їх заховала. Ах! Трохи не забула…

(Показуючи на діамант.) Коли його тримати так, бачиш… і трохи повернути, то побачиш, що було… Ще трохи і побачиш, що буде… Це цікаво й практично і не робить шелесту…

Тільтіль. Тато візьме у мене капелюшок…

Фея. Тато його не побачить; ніхто не може його побачити, поки він у тебе на голові… Чи не хочеш спробувати?.. (Вона вдягає на Тільтіля зелений капелюшок.) Тепер поверни діамант… Раз і ще…

Заледве Тільтіль повернув діамант, як усе одразу напрочуд одмінилося. Стара фея раптом стала гожою чудовою принцесою; каміння, що з нього збудовано хатні мури, світиться, блакитніє, як сапфіри, стає прозорим, грає і засліплює, немов найкоштовніші самоцвіти. Убогі манатки оживають і блискотять; білий дерев’яний стіл видається таким важким, таким шляхетним, як мармуровий стіл, циферблат на годиннику підморгує і усміхається ввічливо, тоді як дверці, за якими хитається вагало, відхиляються і випускають Години, що, взявшись за руки і регочучись, ідуть у танець під голос чарівної музики. Тільтіль, перелякавшись, кричить, показуючи на Години.

Тільтіль. Хто вони є, усі ті гарні пані?..

Фея. Не бійся; це години твого життя; вони щасливі, що вільні і видимі на хвильку…

Тільтіль. А чого мури так заясніли?.. Хіба вони з цукру або з коштовних самоцвітів?..

Фея. Усе каміння однакове, усе каміння коштовне: але людина з них бачить тільки кілька…

Чарівне видовище триває. З’являються душі Вогню, чотирифунтових Хлібів, Собаки, Кота.

Пес (гавкаючи, скачучи, перекидаючи все, незносний). Боженьку мій… Добридень, добридень, Боженьку мій… Нарешті, нарешті, можна говорити. Мені такого треба тобі сказати… Я дурно гавкав і молов хвостом… Ти не розумів… Але тепер… Добридень, добридень… Я тебе люблю… Я тебе люблю… Чи не хочеш, щоб я тобі зробив щось надзвичайного?.. Щоб я пішов виступцем?.. Може, хочеш, щоб я пішов догори ногами або щоб поскакав на лині?..

Тільтіль (до феї). Хто це той пан із собачою головою?..

Фея. Чи ж ти не бачиш?.. То душа Тільо, що ти визволив…

Кіт (наближаючись до Мітіль та протягуючи їй руку, церемонно, оглядно). Добридень, Панно! Які ви гарні цього ранку…

Мітіль. Добридень, Пане… (До Феї.) Хто це?..

Фея. Це зараз видко; це душа Тілет, що дає тобі руку… Поцілуй її.

Пес (штовхаючи Кота). І мене… Я цілую божка… Я цілую дівчаток… Я цілую всіх чудово… Весело буде… Я зараз налякаю Тілет… гу, гу, гу.

Кіт. Я, пане, вас не знаю…

Фея (сварячись на Пса своїм прутиком). Цить мені зараз, а то повернешся у довічну мовчанку.

З рульки виходить душа Води, падає глечик із молоком, і з’являється душа Молока, наче оживає голова цукру і, розриваючи паперову обгортку, виступає душа Цукру.

Лампа падає зі стола, і полум’я, вихопившись, обертається в яснючу дівчину незрівнянної краси. Вона вбрана в довгі прозорі й сліпучі серпанки і стоїть непорушно, неначе в нестямі.

Тільтіль. Це королева…

Мітіль. Це Свята Діва.

Фея. Ні, діти, це Світло…

Тим часом ронделі на полицях крутяться, як голландські дзиґи, шафа розчиняє свої дверці і починає препишне розгорнення тканок на колір, як місяць і сонце, до якого примішуються не менше блискучі дранки й лахмання, що сходять по драбині з горища. Аж ось щось тричі грюкнуло в двері направо.

Тільтіль (злякавшись). Це тато… Він нас чув…

Фея. Поверни діамант… Зліва направо. (Тільтіль повертає хутко діамант.) Не так хутко… Боже мій… Надто пізно… Ти його повернув надто раптом. Вони не матимуть часу зайняти свої місця і буде нам з того багато клопоту.

Фея стає бабусею, але душі Хліба, Собаки, Кота, Молока, Води, Вогню і Світла не щезають.

Пес. Я маю щастя… Я не міг вернутися в мовчання; трап замкнувся надто швидко…

Кіт. І мій теж… Що то буде?.. Чи це небезпечно?

Фея. Боже мій, я повинна сказати вам правду: всі ті, хто товаришуватиме з обома дітьми, умруть під кінець подорожі…

Кіт. А ті, хто не товаришуватиме?

Фея. Ті житимуть ще кілька хвилин…

Кіт (Псові). Ходімо, вернімося у трап.

Пес. Ні, ні… Я не хочу… Я хочу товаришувати з божком. Я хочу з ним балакати увесь час…

Кіт. Йолоп…

Ще добуваються у двері.

Хліб (гірко плачучи). Я не хочу вмерти з кінцем подорожі… Я хочу вернутися зараз у мою діжу…

Вогонь (все бігав прожогом по хаті, шиплячи з туги). Я не знаходжу більше мого коминка…

Вода (даремно намагаючись повернутися у рульку). Я вже не можу вернутися у рульку…

Цукор (метушачись коло своєї паперової обгортки). Я роздер мою бібулу…

Молоко (сором’язливо й байдуже). Мій глечик розбито…

Фея. Що то за дурні, Боже мій… Дурні й страхополохи. Вам миліше й далі жити у ваших гидких скринях, у ваших трапах і рульках, ніж товаришувати з дітьми, що йдуть шукати Пташки?..

Усі (опріч Пса і Світла). Так, так, зараз… Моя рулька… Моя діжа… Мій коминок… Мій трап…

Фея (до Світла, що дивиться мрійно на ощадки своєї лампи). А ти, Світло, що ти скажеш?..

Світло. Я товаришуватиму з дітьми…

Пес (виючи з радощів). І я, і я.

Фея. Ото найкраще. Зрештою, надто пізно, щоб відступати; ви не маєте більше вибору, ви підете всі з нами. Але ти, Вогню, не наближайся ні до кого, ти, Пес, дражни Кота, а ти, Вода, держись просто і дбай, щоб не розтікатися скрізь…

Знову дуже добуваються у двері справа.

Тільтіль (слухаючи). Це знов тато… Цього разу він встає, я чую його ходу…

Фея. Виходьмо вікном… Ви прийдете всі до мене, і я вберу як треба звірят і речі… До Хліба. Ти, Хлібе, бери клітку, де посадять Синю Пташку… Ти її стерегтимеш… Хутенько, не гаймо часу…

Вікно раптом витягується, як двері. Вони виходять всі. Після того вікно знову стає, як було, і замикається, наче й не було нічого. У хаті стало темно, і обидва маленькі ліжка стали в пітьмі. Двері направо відхиляються, і в отворі показуються голови батька й матері Тіль.

Батько Тіль. Не було нічого… Це цвіркун цвіркає…

Мати Тіль. Ти їх бачиш?..

Батько Тіль. Авжеж… Вони сплять спокійно…

Мати Тіль. Я чую, як вони дишать…

Двері зачиняються.

Завіса.

Дія друга

Другий малюнок. У Феї

У палаці феї Берилюни діти та душі речей переодягаються для подорожі. Першими із вбиральні виходять Кіт, Цукор та Вогонь, потім до них приєднуються Пес, Вода, Хліб. Усі вони вдягнені у розкішні костюми.

Кіт. Слухайте… Усі ми, що тут, звірята й елементи, ми маємо душу, якої людина ще не знає. Ось чому ще є у нас решта незалежності; але як вона знайде Синю Пташку, вона знатиме все, бачитиме все, і ми будемо цілком у її волі… Того мене навчила зараз моя приятелька Ніч, що разом з тим сторожка таємниць Життя… І так нам на тому залежить, щоб ні за що не дати знайти тої пташки, хоч би до того довелося навіть зажити життям дітей…

Пес (обурено). Що це він каже?.. Ще скажи, щоб я чув, що це таке?

Хліб. Цить… Ви не маєте слова… Я старший на зборах…

Вогонь. Хто вас обрав за старшого?..

Вода (Вогневі). Цить… Чого ви втручаєтесь?..

Вогонь. Втручаюсь, бо треба… Я не потребую вашої уваги.

Цукор (мирячи). Прошу… не сваріться… час поважний… найперше треба порозумітися, щоб вжити заходів…

Хліб. Я цілком поділяю думку Цукру й Кота…

Пес. Це ідіот… Є Людина, ото й край… Треба її слухатися і робити все, що вона хоче… Це тільки правда… Я знаю тільки її… Хай живе Людина… На життя, на смерть, усе для Людини… Людина — Бог…

Хліб. Я поділяю цілком Псову думку…

Кіт (до Пса). Але подають свої рації…

Пес. Нема рацій… Я люблю Людину, цього досить… Коли ви зробите щось проти неї, я вас подушу спочатку і піду все їй виявлю…

Цукор (солодко вступаючи в розмову). Дозвольте… Не загострюймо змагання…

З певного погляду, ви маєте рацію, один і другий… є за і є проти…

Хліб. Я цілком поділяю Цукрову думку.

Кіт. Хіба всі ми, що тут, Вода, Вогонь і ви навіть, Хліб і Пес, хіба ми не жертви тиранії без назви?.. Згадайте час, коли перед приходом деспота ми блукали вільно лицем Землі. Вода й Вогонь самі панували в світі; і бачите, що з ними сталось… Що до нас, мізерних нащадків великих хижаків… Увага. Удаймо, що ми собі нічого… Я бачу, що надходять Фея і Світло… Світло тягне за Людиною; то нам найгірший ворог… Ось вони…

Заходять праворуч Фея і Світло, за ними Тільтіль і Мітіль.

Фея. Ну?.. Що це?.. Що робите ви тут у кутку?.. Ви наче змовляєтесь… Час рушати у дорогу… Я зараз сказала, що Світло буде вам старшим… Ви його слухатиметеся всі, як мене саму, і я йому довіряю мій прутик… Діти цього вечора відвідають своїх предків, що померли… Ви з ними не товаришуватимете зі скромності. Вони проведуть вечір серед своєї померлої родини… Тим часом ви приготуєте все, що треба для завтрашньої подорожі, яка буде довга… Гайда, вставайте, у дорогу, кожне на своє місце.

Кіт (лукаво). Усе це правда, що я вам казав, пані Феє. Я їх умовляв виконувати сумлінно і мужньо усі їхні обов’язки. На жаль, Пес раз у раз мене питає…

Пес. Що він каже?.. Почекай трохи…

Він збирається скочити на Кота, але Тільтіль, що передбачив його рух, спиняє його погрозливим жестом.

Тільтіль. Тихо, Тільо!.. Стережись, коли ти ще раз…

Пес. Боженьку мій, ти не знаєш, це він, що…

Тільтіль (йому загрожуючи). Мовчи…

Фея. Побачимо тоді… Щоб Хліб цього вечора передав клітку Тільтілеві… Можливо, що Синя Пташка сховається у минулому, у предків… У всякому разі це випадок, яким не слід нехтувати… Ну, Хлібе, ця клітка?

Хліб (урочисто). Зараз, прошу, пані Феє… Немов речник, який забирає слово. Усі ви будьте свідками, що ця срібна клітка, яка мені була довірена…

Фея (перепиняючи його). Годі… без фраз… Ми вийдемо туди, а діти сюди.

Тільтіль (досить неспокійно). Ми вийдемо самі?

Мітіль. Я їсти хочу…

Тільтіль. І я…

Фея (до Хліба). Відгорни свою сукню турецьку і дай їм шматок твого доброго черева…

Хліб відгортає свою сукню, витягає ятагана і крає від свого грубого черева два окрайки і дає дітям.

Цукор (наближаючись до дітей). Дозвольте мені вам запропонувати кілька цукерок…

Він відламує один по одному п’ять пальців своєї лівої руки і подає їх дітям.

Мітіль. Що це він робить?.. Він ламає свої пальці…

Цукор (запобігливо). Покуштуйте, вони чудові. Це справжні цукерки…

Мітіль (ссучи один палець). Ото добре… У тебе їх багато?..

Цукор (скромно). Так, скільки я хочу…

Мітіль. Хіба ж тобі не боляче, як ти їх так ламаєш?

Цукор. А ні, ні… Навпаки, це дуже вигідно, вони знову виростуть зараз; і таким способом я завжди маю пальці чисті і нові…

Фея. Глядіть, діти, не їжте дуже багато цукру. Не забувайте, що ви зараз вечерятимете у ваших предків…

Тільтіль. А вони тут?..

Фея. Ви зараз їх побачите…

Тільтіль. Як же ми їх побачимо, якщо вони мертві?..

Фея. Як же вони, мертві, як вони живуть у ваших спогадах? Люди не знають таємниці, бо вони знають дуже мало; а ти, дякуючи Діамантові, зараз побачиш, що мерці, про яких пам’ятають, живуть такі ж щасливі, якби й не вмирали…

Тільтіль. Світло йде з нами?..

Світло. Ні, краще, щоб це відбулося у родині… Я почекаю тут поблизу, щоб не здаватися нескромним… Вони мене не запрошували…

Тільтіль. Куди треба йти?..

Фея. Туди… Ви на порозі Країни Спогадання. Щойно ти повернеш Діамант, то побачиш грубе дерево з табличкою, яке тобі покаже, що ти вже прибув… Але не забудьте, що ви повинні повернутися обидва о третій чверті на дев'яту… Це дуже важливо, будьте дуже пунктуальні, бо все загине, коли ви спізнитеся… До швидкого… (Кличучи Кота, Пса, Світло і т. д.) Сюди… А малята туди.

Вона виходить праворуч із Світлом, звірятами і т. д., а діти виходять ліворуч.

Завіса.

Третій малюнок. Країна Спогадання

З густого туману направо на першому плані виступає стовбур великого дуба з табличкою. Молочна ясність, мутна, непрозора.

Тільтіль і Мітіль стоять біля дуба.

Тільтіль. Ось дерево…

Мітіль. Ось і табличка…

Тільтіль. Я не розберу… Стривай, я злізу на цей пень… Так добре… Написано: «Країна Спогадання».

Мітіль. Вона тут починається?

Тільтіль. Так, он стрілка…

Мітіль. Ну, де вони є, дідусь і бабуся?

Тільтіль. За туманом, ми зараз побачимо…

Мітіль. Я зовсім нічого не бачу… Я не бачу ні рук, ні ніг своїх… (Хлипаючи.) Мені холодно… Я не хочу більш подорожувати… Я хочу вернутися додому…

Але поволі яснішає. Тільтіль і Мітіль бачать хатку, коло дерева на лавці сидять у глибокому сні їхні дідусь та бабуся. Діти не наважуються підійти до них, ховаються за дубом, але старі прокидаються і розмовляють між собою про живих онуків. Діти біжать до старих.

Тільтіль. Дуже добре, бабусю… Вони спали, як ми виходили…

Бабуся Тіль (дивлячись на них і їх пестячи). Боже мій, які ж вони гарненькі та чепурненькі… Це тебе мати змила?.. І панчохи цілі… То я їх колись дарувала… Чому не заходите гуляти частіше до нас… То ж нам така втіха… На цілі місяці ви нас забуваєте і ми не бачимо нікого…

Тільтіль. Ми не могли, бабусю… Це тільки через Фею ми сьогодні…

Бабуся Тіль. Ми раз у раз тут усе виглядаємо, чи не прийде хто живий. Вони так рідко приходять… Останній раз, як ви приходили, стійте, коли це було?.. Було це на Всіх Святих, коли до церкви дзвонили…

Тільтіль. На Всіх Святих… Тоді ми з хати не виходили, тоді нежить у нас був великий…

Бабуся Тіль. Еге ж, та ви ж про нас згадували…

Тільтіль. Згадували…

Бабуся Тіль. Отож, як ви нас згадаєте, ми прокинемося і знову бачимо вас…

Тільтіль. Як? Досить, щоб…

Бабуся Тіль. Та ти ж добре знаєш…

Тільтіль. Ні, не знаю…

Бабуся Тіль (до Діда Тіль). Диво мені, що там угорі… Вони не знають ще… Вони не навчилися нічого?..

Дід Тіль. Так само, як і за нас було… Живі люди такі немудрі, як говорять про інших…

Тільтіль. Ви усе спите?..

Дід Тіль. Еге ж, спимо нівроку, доки не збудить нас думка Живих… Воно добре спати, як віджив своє… Та й прокинутися часом не зле…

Тільтіль. Так ви не насправді мертві?..

Дід Тіль. Що ти кажеш?.. Що він каже?.. Нам невтямки його слова… Чи це нове слово, нова вигадка?..

Тільтіль. Слово «мертвий»?

Дід Тіль. Еге ж… Оце саме слово… Що воно значить?..

Тільтіль. Воно значить, що не живеш більше…

Дід Тіль. Та й дурні ж там на землі люди…

Тільтіль (із захватом роздивляючись круг себе). Усе як було, все на своєму місці…

Але ще краще стало… Ось дзиґарі з великою стрілкою, яким я зламав кінчик…

Дід Тіль. А ось ополоник, що ти увідомив…

Тільтіль. А ось дірочка, що я зробив у дверях тоді, як найшов свердло.

Дід Тіль. Еге ж, ти наробив шкоди… А ось сливка, на яку ти так любив лазити, як мене не було… Вона усе родить свої гарні червоні сливки.

Тільтіль. Вони ще кращі стали…

Мітіль. А осьдечки старий кос… Він ще й досі співає?..

Кос прокидається і починає співати на цілий голос.

Бабуся Тіль. Бачиш… Аби згадав про нього…

Тільтіль (замислившись, що кос зовсім синій). То ж він синій… Це ж він, Синя Пташка, якого я мушу принести Феї… А ви й не сказали, що він тут у вас. А який же він синій, синій, як волошка… (Благаючи.) Дідусю, бабусю, чи не подарували б ви його мені?..

Дід Тіль. Може б і подарували… Як тобі здається, стара?

Бабуся Тіль. Авжеж, авжеж… На що він здався тут… Він усе спить… Його ніколи не почуєш…

Тільтіль. Я його посаджу у мою клітку… А де моя клітка? А, правда, я її забув за великим деревом… (Біжить до дерева, приносить клітку і замикає туди коса.) Ви мені справді його подарували?.. Ото зрадіє Фея. І Світло теж…

Дід Тіль. Але знаєш, я не ручаюся за пташку… Боюся, що вона вже не звикне до гучного життя там у вас і повернеться з першим погожим вітром. А там побачите…

Тільтіль і Мітіль пригадують своїх померлих братів та сестричок, і ті виходять з хати. Діти разом граються. Несподівано б’ють дзиґарі, то Тільтіль згадав про час, бо обіцяв Світлу повернутися вчасно. Бабуся квапливо накриває стіл, усі їй допомагають.

Бабуся Тіль. Вже готово. До столу, діти… Коли поспішаєте, так не гаймо часу…

Засвічено лампу і поставлено борщ! Старі й діти посідали вечеряти, з галасом та сміхом штовхаючись та борюкаючись.

Тільтіль (їсть пожадливо). Та й смачний же який… Боженьку мій, який смачний… Я ще хочу, ще…

Він махає своєю дерев’яною ложкою і стукає нею по тарілці.

Дід Тіль. Ну годі, годі… Тебе й досі не вимуштровано; ще тарілку розіб’єш…

Тільтіль (підводячись на ослоні). Я ще хочу, ще...

Він хапає миску і тягне до себе, миска перекидається і розливається по столі й на коліна тим, що за столом. Крики й реви опечених.

Бабуся Тіль. Бачиш... Я ж тобі казала...

Дід Тіль (даючи Тільтілеві гучного ляща). На тобі...

Тільтіль (зразу збентежений, схопився за щоку, з захватом). Таких ляпанців ти мені давав, дідусю, як був живий... Люблю я їх, це мені на добре... Дай я поцілую тебе...

Дід Тіль. Добре, добре; ще маю про тебе, коли тобі так любо.

Пів на дев’яту вдарило на дзиґарях.

Тільтіль (скочивши). Пів на дев’яту... (Кидає ложку.) Нам тільки часу...

Бабуся Тіль. Ну ще хвильку... Дома ж не горить... Бачимось так рідко...

Тільтіль. Ні, нам не можна... Світло таке добре... Я йому обіцяв... Ходім, Мітілю, ходім...

Дід Тіль. Та й нудні ж ті Живі з своїми справами та клопотом...

Тільтіль (беручи клітку і цілуючи всіх нашвидку по ряду). Прощай, Дідусю... Прощай, бабусю... Прощайте, брати, сестри, Пієро, Робере, Поліно, Мадлен, Рикето і ти, Кікі...

Я чую, що нам не можна більше залишатися тут... Не плач, бабусю, ми часто до вас будемо...

Бабуся Тіль. Приходьте щодня...

Тільтіль. Еге ж, ми приходитимемо якнайчастіше.

Бабуся Тіль. Це ж єдина наша втіха, і таке нам свято, як думка ваша до нас завітає...

Дід Тіль. Нема нам іншої розради...

Тільтіль. Хутенько... Моя клітка... Моя пташка...

Дід Тіль (подаючи йому клітку). Ось вони... Ти знаєш, я ні за що не ручусь, і коли колір не добрий...

Тільтіль. Прощай, прощай...

Брати і сестри (Тільтілеві). Прощай, Тільтілю... Прощай, Мітілю... Не забувайте про цукерки... Прощавайте... Вертайтесь... Вертайтесь...

Усі машуть хустками, а Тільтіль і Мітіль поволі відходять. Але вже при останніх погуках знову помалу затуманює, голоси завмирають, так що наприкінці сцени все обіймає мряка і тієї хвилі, як завіса спускається, видно тільки Тільтіль і Мітіль під великим Дубом.

Тільтіль. Сюди! Мітілю...

Мітіль. Де те Світло?

Тільтіль. Я не знаю... (Дивлячись на пташку в клітці.) Глянь — пташка вже не

синя... вона стала чорна...

Мітіль. Дай мені руку, братику... мені страшно й холодно...

Завіса.

Дія третя

Четвертий малюнок. Палац Ночі

Випередивши дітей, до палацу Ночі приходить Кіт. Він намовляє Ніч не віддавати Синього птаха, який «може жити при ясності дня, ховається тут між синіми птахами снів, що годуються промінням місяця і вмирають, як тільки побачать сонце...» Кіт пропонує налякати дітей і відвернути їхню увагу.

З’являються Тільтіль і Мітіль у супроводі Хліба, Цукру і Пса. «Світлу заборонено переступати поріг» палацу Ночі, Вогонь теж «не міг прийти, бо він родич Світла». Тільтіль просить Ніч віддати йому ключі від дверей, де сховані таємниці. Ніч не хоче давати ключів від своїх таємниць, але Тільтіль нагадує: «Ви не маєте права відмовляти Людині, коли вона їх питає». Ніч змушена підкоритися.

Тільтіль отримує ключі і відчиняє по черзі двері, за якими сховані Привиди, Хвороби, Страхи Війни, Таємниці, Пахощі, Ночі, Солов’їний Спів, Мандрівні Вогники, Роса. Нарешті він підходить до найбільших дверей.

Заледве ключ торкнувся дверей, як широкі й високі половинки їх розходяться посередині, усуваючись бічно — зникають вправо і вліво в товщі муру, раптом відслонюючи реальний, нескінченний, невимовний, найнесподіваніший сад Мрії і Нічного Світла, де між зорями й планетами, осяваючи все, чого вони торкаються, раз у раз перелітаючи з самоцвітів на самоцвіти, з одного місячного проміння на другий, чарівні Сині Пташки раз у раз гармонійно літають аж до краю неба, і так їх багато, що вони здаються диханням, блакитним повітрям, самою істотою чудового саду.

Тільтіль, засліплений, розгублений, стоячи в світлі саду.

Тільтіль. О... Небо!.. (Обертаючись до тих, що втекли.) Ходіть хутенько!.. Вони тут!.. Це вони!.. Це вони, це вони!.. Нарешті ми їх маємо!.. Тисячі Синіх Пташок! Мільйони... Мільярди!.. Їх буде аж надто!.. Ходи, Мітілю!.. Ходи, Тільо!.. Ходіть усі!.. Поможіть мені!.. (Кидаючись між пташок.) Їх можна брати пригорщами!.. Вони не дикі!.. Вони нас не бояться!.. Сюди! Сюди!.. (Мітіль й інші прибігають. Вони всі вступають до сліпучого саду, окрім Ночі і Кота.) Ви бачите!.. Їх аж занадто!.. Вони йдуть мені до рук!.. Дивіться, вони їдять місячне проміння!.. Мітілю, де ти?.. Таких блакитних крил, такого пір’я, що падає, що аж темно за ним!.. Тільо, не кусай їх... Не роби їм кривди!.. Бери їх дуже делікатно!..

Мітіль (укрита блакитними пташками). Я вже їх маю сім!.. О, як вони тріпочуть крилами!.. Я їх не вдержу!..

Тільтіль. І я так само!.. Я їх маю занадто!.. Вони випручаються!.. Вони повертаються!.. І Тільо їх має!.. Вони й нас потягнуть!.. Понесуть нас у небо! Ходім, вийдемо звідси!.. Світло на нас чекає!.. Воно буде задоволене!.. Сюди, сюди!..

Вони вибігають з саду, руки повні пташок, що тріпаються, і переходячи всю залу між плесканням блакитних крил, виходять направо, звідки ввійшли, а за ними Хліб і Цукор, що не взяли пташок.

Лишившись самі, Ніч і Кіт ідуть вглиб і дивляться журливо в сад.

Ніч. Вони її не мають?..

Кіт. Ні... Я її бачу он там на тому місячному промені... Вони не могли її досягти, вона трималася надто високо...

Завіса падає. Одразу ж перед упалою завісою входять разом ліворуч Світло, праворуч Тільтіль, Мітіль і Пес, укриті птахами, що вони щойно зловили. Але вже пташки здаються неживі і схиливши голівки і з поламаними крильцями, в їхніх руках тільки непорушні останки.

Світло. Ну, взяли ви її?

Тільтіль. Так, так!.. Скільки хочеш!.. Їх там тисячі!.. Ось вони!.. І бачиш їх?..

(Дивлячись на пташок і подаючи їх Світлові, спостерігає, що вони мертві.) Диви!.. Вони вже не живі!.. Що з ними сталося?.. А твої, Мітілю?.. І пташки Тільо також. (Кидаючи з гнівом трупи пташок.) А, ні, це дуже зле!.. Хто це їх забив?.. Я дуже нещасливий!..

Схопивши голову в руки, весь тремтить від ридання.

Світло (пригортаючи його, як мати). Не плач, моя дитино... Ти не піймав тієї, що може жити вдень... Вона полетіла десь інде... Ми її знайдемо знову...

Пес (дивлячись на мертвих пташок). А чи можна їх їсти?..

Виходять всі ліворуч.

Завіса.

П’ятий малюнок. Ліс

Ліс. Ніч. Світить місяць. Старі дерева різного ґатунку, а власне Дуб, Бук, В’яз, Тополя, Ялина, Кипарис, Липа, Каштан та ін.

Входить Кіт.

Кіт (вітаючи дерева навкруги). Чолом усім деревам!..

Шемрання листя.

Чолом!..

Цей день — великий день!.. Наш ворог прийде і дасть вам волю і віддасться сам... Це Тільтіль, дроваля син, що наробив вам такого лиха... Він шукає Синьої Пташки, що ви ховаєте від людей з настанням світу і що знає сама одна нашу таємницю... (Шелест листя.) Прошу?.. А, це Тополя говорить... Так, Тільтіль має діамант, що має силу визволити на хвильку наші душі; він може змусити нас, щоб ми віддали Синю Пташку, і ми будемо відтоді остаточно в руках людей. (Шелест листя.) Хто говорить?.. Диви, це Дуб... Як ся маєте?.. (Шелест листя на Дубі.) Всі перестуджені?.. Локриця вже не доглядає вас?.. Все ломить?.. Вірте мені, все це через мох; ви його забагато кладете собі на ноги... Синя Пташка завжди у вас?.. (Шелест листя на Дубі.) Прошу?.. Так, нема чого вагатись, треба цим скористатися, щоб він пропав... (Шелест в листі.) Що кажете?.. Так, він зі своєю сестричкою; треба, щоб і вона вмерла... (Шелест листя.) Так, Пес товаришує; ані способу його усунути!.. (Шелест листя.) Прошу?.. Підкупити його?.. Неможливо... Я брався на все... (Шелест листя.) А, це ти, Ялино?.. Так, приготуй чотири дошки... Так, є ще Вогонь, Цукор, Вода, Хліб... Вони всі з нами, окрім Хліба, що не дуже певний... Одне Світло за людей; але воно не прийде... Я запевнив малих, що їм треба втекти потай, доки воно спить... Такої другої нагоди вже не буде... (Шелест листя.) Слухай... Це голос Бука... Так, ваша правда; треба попередити звірів... У Кроля є бубон... Він у вас?.. Добре, хай бубнить на збір зараз... Ось вони...

Чути, як, усе віддалюючись, бубнить Кріль... Входять Тільтіль, Мітіль і Пес.

Тільтіль. Це тут?..

Кіт (плазуватий, солодкавий, запобіжний, поспішає назустріч дітям). А, ось ви, паночку мій!.. Як ви добре дивитесь, які ви гарні тепер увечері!.. Цього разу я вас попередив, щоб оповістити ваш прихід... Усе добре йде. Цього разу Синя Пташка буде наша, я певен... Я щойно послав Кроля бубнити на збір, щоб скликати поважніших у краї звірів. Їх чути вже в гущині... Слухайте... Вони трохи боязкі і не сміють наблизитись... (Голос усякого звіра: корів, свиней, коней, віслюків і т. ін. Потиху до Тільтіля, беручи його на бік.) Але нащо ви привели Пса?.. Я вже вам сказав, що він з усіма в сварці, навіть з деревами... Боюсь, що нічого не вийде, коли він тут буде...

Тільтіль намагається відігнати Пса, але той не слухається. Кіт просить Тільтіля повернути діамант, і тоді виходять душі дерев і тварин. Плющ зв’язує Пса.

Плющ (зв'язав Пса, як пакунок). Куди його віднести... Я його добре заткав, слова не бовкне...

Дуб. Щоб його міцно прив’язано там поза моїм стовбуром, біля мого грубого кореня... Ми побачимо потім, що належить з ним зробити...

Плющ (за допомогою Тополі несе Пса поза стовбуром дуба). Уже?.. Добре, тепер, коли ми спекалися цього уїдливого свідка і цього перекінчика, розважмо за нашою справедливістю й правдою... моє зворушення, я від вас не криюся з цим, глибоке й важке... Це уперше, що нам дано судити Людину і дати їй почути нашу силу... Я не думаю, що після лиха, що вона нам накоїла, після дивовижної несправедливості, що вона нам заподіяла, щоб було щонайменше вагання, до чого її засудити...

Всі інші дерева і всі звірі. Ні, ні, ні... Нема вагання... Шибениця. Смерть... Занадто несправедливості... Вона надто надуживає... Уже надто довго... Хай її розчавлять... Хай її з’їдять... Зараз... Зараз...

Тільтіль (до Кота). Що з ними сталося?.. Вони незадоволені?..

Кіт. Не турбуйтесь... Їм трохи прикро, що Весна забарилася... Дайте мені волю, я все влаштую.

Дуб. Ця однодушність була неминуча... Тепер йдеться про те, щоб знати, щоб уникнути репресій, яка кара буде найпрактичніша, найдогідніша, найшвидша і найпевніша; що найменше лишить слідів як доказ, коли люди віднайдуть ті невеличкі тіла в лісі...

Тільтіль. Що все воно значить?.. До чого він вернеться?.. Мені нудно стає... Хай вже дає Синю Пташку, що він має...

Бик (надходячи). Найпрактичніше і найпевніше — це добрий штрик рогом в живіт. Хочете, я проколю?..

Дуб. Хто це каже?..

Кіт. Це Бик.

Корова. Краще б йому мовчати... А я не втручаюсь... Я маю вискубти всю траву, що видно он там, в блакиті місяця... Досить маю роботи...

Віл. І я. А втім, я заздалегідь згоджуюсь на все...

Бук. Я даю найвище моє гілля, щоб їх повісити...

Плющ. А я петлю...

Ялина. А я чотири дошки на скриньку...

Кипарис. А я ямку навіки...

Верба. Найпростіше б утопити в річці... Я візьмуся за те...

Липа (мирячи). А ні... Чи ж треба вдаватися до тих крайнощів. Ще вони дуже молоді... Можна б їх просто знешкодити, тримаючи їх в’язнями в загороді, що я споряджу, обсадивши її навколо себе...

Дуб. Хто так каже?.. Мені здається, я пізнаю медовий голос Липи...

Ялина. Справді...

Дуб. Є відступник між нами, як між звірами?.. Досі ми мали оплакувати відступ тільки овочевих дерев; але то не справжні дерева...

Кабан (поводячи зажерливими маленькими очима). Я гадаю, що спершу треба з’їсти дівчинку... Вона, певно, дуже делікатна...

Тільтіль. Що він каже?.. Стривай трохи...

Кіт. Я не знаю, що їм сталося; але повертає на кепське...

Дуб. Тихо!.. Йдеться про те, щоб знати, хто матиме честь завдати перший удар; хто усуне з нашого чола найбільшу небезпеку, що ми наразилися на неї від народження Людини...

Дерева і звірі сперечаються, кому першому завдати удару, але ніхто не наважується. Тільтіль дістає з кишені ножа і готується боронитися. Вовк обходить хлопчика ззаду і кидається на нього. Бачачи, що Тільтіля перекинуто, звірі і дерева наближаються і намагаються його вдарити. Тільтіль у розпачі кличе на поміч, але Кіт сховався. Пес розриває пута і стає на захист дітей. Точиться запекла боротьба, у якій сили нерівні.

Тільтіль. Я не можу більше, Тільо!.. Ай!.. (Удар В’яза.) Дивись, рука в крові. Це Вовк або Кабан...

Пес. Почекай, мій Боженьку... Дай, я тебе поцілую. Лизну... і тобі поможе... Будь за мною... Вони не насміляться більше наблизитись... Ні!.. Ось вони знову повертаються!.. Тепер це вже не жарт!.. Стіймо твердо!..

Тільтіль (опускаючись на долівку). Ні, це неможливо!..

Пес. Ідуть!.. Я чую нюхом!..

Тільтіль. Де ж?.. Хто власне?..

Пес. Там! там!.. Це Світло!.. Воно нас віднайшло!.. Врятовані, мій королику!.. Поцілуй мене!.. Врятовані!.. Глянь!.. Вони стережуться!.. Вони відходять!.. Їм страшно...

Тільтіль. Світло!.. Світло!.. До нас!.. Поспішай!.. Вони збунтувались!.. Вони всі проти нас!..

Входить Світло; у міру того, як воно наближається, заграва знімається над лісом і освітлює його.

Світло. Що за знак?.. Що сталося?.. Нещасний!.. Хіба ти не знав!.. Поверни Діамант!..

Вони повернуться в Мовчання і Темність; і ти не побачиш більше їх почувань...

Тільтіль повертає Діамант. Зараз душі усіх дерев кидаються в стовбури, що замикаються. Душі звірів так само зникають; і видно недалеко Корову й Барана, які пасуться собі тихо-мирно, і т. д. Ліс знову стає, як був. Здивований Тільтіль озирається.

Тільтіль. Де вони поділися?.. Що було з ними?.. Чи ж вони з глузду з’їхали?..

Світло. Ні, вони завжди так, але того не знають, бо їх не видно... Я ж тобі казало: небезпечно їх будити без мене...

Тільтіль (витираючи свого ножа). Про мене без Пса і якби не мав я ножа... Я б не подумав, що вони такі злі...

Світло. Ти добре бачиш, що Людина сама одна проти всіх на цьому світі.

Пес. Тобі не дуже болить, мій Боженьку?..

Тільтіль. Дурниця... А Мітіль вони не займали... А ти, мій бідний Тільо... Тобі рот у крові і лапа перебита?.. Пес. Не варто про це балакати… Завтра вже загоїться… Потреба була гаряча…

Кіт (виходячи зі схованки, шкульгаючи). А як же…: Віл мене рогом у живіт… Нічого не знати, але мені болить… І Дуб мені переломив лапу…

Пес. Цікаво знати яку…

Мітіль (гладячи Кота). Мій бідний Тілете, чи правда?.. Де ти був?.. Я тебе не бачила…

Кіт (лицемірно). Мене, матінко, поранено тоді саме, як я кинувся на гидкого кабана, що хотів тебе з’їсти… Тоді саме Дуб дуже мене вдарив і запаморочив…

Пес (до Кота крізь зуби). Ти знаєш, я маю два слова тобі сказати… Ще є час!..

Кіт (плачливо до Мітіль). Матінко, він мене ображає… Він хоче мені зробити зле…

Мітіль. Чи ти даси йому спокій, капоснючий…

Виходять усі.

Завіса.

Дія четверта

Шостий малюнок. Перед завісою

Світло повідомляє дітям, що отримало відомості від феї Берилюни: Синю Пташку ховає у домовині один мрець з кладовища. Світло не має права відвідувати мерців, тому воно просить дітей опівночі «переглянути» домовини. Діти залишаються на кладовищі. Світло з Речами і Звірятами, яким також заборонено бачити мерців, відходять.

Сьомий малюнок. Гробки

Діти на кладовищі чекають призначеного часу, щоб повернути діамант і побачити мертвих. Мітіль тремтить зі страху і хоче піти. Тільтіль заспокоює її, але відчувається, що й сам боїться.

Тільтіль. Уже час, година минає…

Тільтіль повертає Діамант. Жахлива хвилина мовчання й непорушності; потому, помалу, хрести хитаються, могили розчиняються і плити підносяться.

Мітіль (тулячись до Тільтіля). Вони виходять!.. Он вони!..

Тоді з усіх відкритих домовин підноситься помалу квітнення, спочатку тонке й легке, як пара, потім біле й панянське і дедалі рясніше, дедалі вище, густіше й чудовніше, що потроху необорно опановуючи все, перетворює гробовище на чарівний весільний сад, над яким незабаром підносяться перші проміння зорі. Роса мигтить, квітки розпускаються, вітер шемрає в листі, гуде бджола, пташки прокидаються і затопляють простовінь першим нестямом своїх гімнів до сонця і життя. Уражені, засліплені, Тільтіль і Мітіль, тримаючися за руки, роблять кілька кроків між квітками, шукаючи сліду домовин.

Мітіль (шукаючи в траві). Де ж мертві?..

Тільтіль (шукаючи так само). Нема мертвих…

Завіса.

Восьмий малюнок. Царство Прийдучини

Величезні зали в Палаці Блакиті, де чекають діти, що мають народитись. Нескінченні перспективи шафірових колон підпирають туркусове склепіння. Тут усе, від світла і плит з ляпіс-лазурі до млистого фону, де губляться останні склепи, до найменших речей, все надприродної густої казкової блакиті. Тільки капітелі й цоколі колон, замки склепів, кілька сидінь, кілька округлих лав були з білого мармуру або алебастру. Праворуч, між колонами, великі опалові двері. Це двері, що їх Час навстіж розчиняє наприкінці сцени, відкриваються на справжнє Життя і на пристань Зорі. Скрізь заповняючи гармонічно залу, громада дітей в довгих блакитних убраннях. Одні бавляться, другі проходжуються, треті гомонять або марять; багато спить, багато теж працює, між колонадами… і їх знаряддя, їх інструменти, прилади, що вони майструють, рослини і овочі, що вони плекають або що вони збирають, тієї самої надприродної осяйної сині, що й загальна атмосфера Палацу. Між дітьми походжає, в убранні з яснішої і прозорішої блакиті, кілька постатей, високих на зріст, величної і мовчазної краси, що виглядають як ангели.

Ліворуч входять, наче крадькома, снуючи між колонами першого плану, Тільтіль, Мітіль і Світло.

Їхній прихід породжує певний рух серед блакитних дітей, що звідусіль збігаються і товпляться навколо незвичайних гостей і з цікавістю їх оглядають.

Мітіль. А де ж той Цукор, Кіт і Хліб?..

Світло. Їм не можна сюди ввійти; вони б знали, що буде, і не слухали…

Тільтіль. А Пес?..

Світло. Так само недобре, щоб він знав, що на нього чекає протягом віків… Я їх замкнув у церковних підземеллях…

Тільтіль. Де ми?

Світло. У царстві Прийдучини серед дітей, що ще не народилися. Бо Діамант нам дає ясно бачити в цій стороні, що люди не помічають її, дуже ймовірно, що тут ми знайдемо Синю Пташку.

Тільтіль. Певно, що пташка буде синя, бо все тут синьо… (Озираючись.) Боже мій, як тут гарно все…

Світло. Дивись на дітей, що до нас біжать…

Сині Діти (їх збігається все більше і більше). Живі діти… Дивіться, живі діти…

Тільтіль. Чого вони нас звуть «живі діти»?..

Світло. Тому, що вони ще не живуть…

Тільтіль. Що ж вони тоді роблять?

Світло. Чекають часу свого народження…

Тільтіль. Часу свого народження?

Світло. Авжеж; звідси приходять усі діти, що народжуються у нас на землі. Кожне чекає на свій день… Коли батько й мати бажають дітей, то відчиняються великі двері, що ти бачиш там, праворуч; і малі спускаються…

Тільтіль. Але ж є їх тут! Скільки їх тут!..

Світло. Їх є ще більше… Їх не видно всіх… Зміркуй: їх вистачить аж до кінця світу… Їх нікому не злічити…

Тільтіль. А хто ці великі сині особи?..

Світло. Не знати напевно… Думаю, що це ангели-охоронці… Кажуть, що вони прийдуть на землю після людей… Але заборонено їх про те питати…

Тільтіль. Чому?

Світло. Бо це Землі таємниця…

Тільтіль. А інші, малі, можна до них говорити?..

Світло. Напевно, треба познайомитися… Диви, ось один цікавіший від інших… Іди до нього, побалакай…

Тільтіль (наближуючись до Синьої Дитини і протягуючи їй руку). Добридень… (Торкаючи пальцем синє вбрання на Дитині.) Що це таке?

Дитина (поважно тикаючи пальцем у бриль Тільтіля). А це?..

Тільтіль. Це?.. Це мій бриль… У тебе немає бриля?

Дитина. Ні; а навіщо він?

Тільтіль. Щоб казати добридень… А далі, щоб коли зимно…

Дитина. Що це значить зимно?

Тільтіль. Коли тремтиш так: бррр, бррр… коли хукаєш у руки і коли робиш руками так… (Б’є себе руками дуже.)

Дитина. Зимно на Землі?..

Тільтіль. Часом узимку, коли немає вогню…

Дитина. Чому його немає?

Тільтіль. Бо це дорого коштує і треба грошей, щоб купити дрова…

Дитина. Що воно за гроші?

Тільтіль. Те, чим платять…

Дитина. А…

Тільтіль. Є такі, що їх мають, і такі, що їх не мають…

Дитина. Чому?

Тільтіль. Бо небагаті… А ти хіба багатий?.. Скільки тобі років?

Дитина. Я хутко народжуся… Я народжуся у дванадцять років… А добре народитися?

Тільтіль. А так… це втішно…

Дитина. Як же ти зробив?

Тільтіль. Я вже не пам’ятаю… То було давно…

Дитина. Кажуть, що Земля і Живі Істоти така гарна річ.

Тільтіль. Авжеж воно не зле… Є птахи, пиріжки, забавки… Дехто все це має; а хто не має, може дивитися на інших…

Дитина. Нам кажуть, що матірки чекають коло дверей… Вони добрі, правда?..

Тільтіль. А так… Вони над усе найкращі… Бабусі так само; але вони мруть надто швидко…

Дитина. Вони мруть? Що це значить?

Тільтіль. Вони підуть одного вечора і не повертаються більше…

Дитина. Чому?

Тільтіль. Хіба я знаю? Може, вони нудяться…

Дитина. І твоя пішла?

Тільтіль. Моя бабуся?

Дитина. Чи мамуся чи бабуся, я того не знаю…

Тільтіль. Е, ні, це не те саме… Бабусі відходять раніше; це вже досить сумно… Моя була дуже добра…

Дитина. Що в тебе з очима? Хіба вони виробляють перлини?

Тільтіль. Ні, то не перлини…

Дитина. Так що ж воно?

Тільтіль. Нічого, це мене трохи засліплює та синина.

Дитина. Як це зветься?

Тільтіль. Що?

Дитина. Те, що пада?

Тільтіль. Це нічого, це трохи води…

Дитина. Вона виходить з очей?

Тільтіль. Так, часом, коли плачуть…

Дитина. Що то значить — плакати?

Тільтіль. Я не плакав; то через цю синь… Але коли б я плакав, то було б так само…

Дитина. А хіба часто плачуть?..

Тільтіль. Не хлопчики, а дівчата… А тут не плачуть?..

Дитина. А, ні, я не знаю…

Тільтіль. Так знатимеш… А чим ти бавишся, що то за великі сині крила?

Дитина. Це?.. То для винаходу, що я зроблю на землі…

Тільтіль. Що за винахід? Ти щось винайшов?..

Дитина. Авжеж, а ти не знаєш?.. Як я буду на землі, треба, щоб я вигадав таке, що робить щасливим…

Тільтіль. А воно добре їсти? А шелест воно чинить?

Дитина. Та ні, його зовсім не чути…

Тільтіль. Шкода…

Дитина. Я щодня його роблю… Воно майже готове. Хочеш побачити?

Тільтіль. А як же… А де воно?

Дитина. Там, його видно звідси, між цими двома колонами…

Друга Синя Дитина (наближаючись до Тільтіля, сіпаючи його за рукав). А мою ти хочеш побачити, кажи?

Тільтіль. Хочу, а що воно таке?..

Друга Дитина. Тридцять і три ліки, щоб віку продовжити… Там, у цих синіх слоїках…

Третя Дитина (виходячи з юрби). А я приношу світло, якого ніхто не знає. Усе засвічується надзвичайним полум’ям. Це досить цікаво, правда?..

Четверта Дитина (тягнучи Тільтіля за руку). Подивись мою машину, що літає в повітрі, як пташка без крил…

П’ята Дитина. Ні, ні; спочатку мою, що вишукує скарби, що криються на місяці…

Сині Діти (товпляться навколо Тільтіля і Мітіль і всі разом кричать). Ні, ні, подивись мою!.. Ні, моя краща!.. Моя напрочуд!.. Моя ціла з цукру!.. Твоя не цікава… Він у мене взяв думку…

У цьому галасі тягнуть маленьких живих до синіх майстерень, і там кожен винахідник вправляє у свою ідеальну машину. Синяве крутіння коліс, дисків, палешних і махових коліс, блоків, ременів, чудних речей, що не мали ще назви, огортала синява пара нереальності. Багато чудних і таємничих пристроїв підноситься і ширяє під склепінням, або стелиться біля колон, тим часом діти розгортають мапи і плани, книжки, відслонюють блакитні статуї, приносять величезні квіти, величезні овочі, що, здається, зроблені з шафірів і туркусів.

До Тільтіля і Мітіль підходять ще діти, і кожен показує, що має принести з собою на Землю: нову систему вирощування садів, «чисту радість», «вогонь, щоб нагріти Землю, коли сонце не так грітиме» тощо.

Тільтіль. А тих двоє, що тримаються за руки і цілуються раз у раз; то брат і сестра?..

Дитина. Та ні, вони дуже смішні… Це закохані…

Тільтіль. Що це значить?..

Дитина. Я не знаю… Це їх так Час зве на жарт… Вони цілий день дивляться один одному у вічі, цілуються і прощаються…

Тільтіль. Чому?..

Дитина. Здається, вони не можуть поїхати разом…

Тільтіль. А той рожевий хлопчик, що так поважно ссе свого пальця, що воно є?..

Дитина. Він, здається, повинен знищити несправедливість на Землі…

Тільтіль. А…

Дитина. Кажуть, що це страшенна робота…

Тільтіль. А той рудячок, що ходить, наче не бачить? Чи він сліпий?

Дитина. Ще ні; але він осліпне… Дивіться на нього пильно; здається, він повинен подужати смерть…

Тільтіль. Що це значить?..

Дитина. Я не знаю напевно; але кажуть, що це велике…

Тільтіль (показуючи на юрбу дітей, що спали під колонами, на сходах, лавах та ін.). А всі ті, що сплять — а скільки їх тут спить! — вони нічого не роблять?..

Дитина. Вони про щось думають…

Тільтіль. Про що?..

Дитина. Вони й самі ще того не знають; але вони повинні принести щось на Землю; заборонено виходити голіруч…

Дитина (прибігла з глибини зали крізь юрбу). Добридень, Тільтілю!..

Тільтіль. Диви… Як воно знає, як мене звати?..

Дитина, що допіру прибігла, гаряче цілує Тільтіля і Мітіль.

Дитина. Добридень! Як ся маєте? Ну поцілуй мене, і ти теж, Мітілю… То не диво, що я знаю, як тебе звати, бо я буду твоїм братом… Мені допіру сказано, що ти тут… Я був аж на кінці зали і саме збирав свої думки… Скажи мамі, що я ладен…

Тільтіль. Як?.. Ти маєш прийти до нас?

Дитина. Напевно, на рік Квітної неділі… Не дуже мене дражни, поки я буду малий… Я дуже задоволений, що заздалегідь вас розцілував. Скажи татові, щоб він справив колиску… А у нас добре?

Тільтіль. Не зле… І мама така добра…

Дитина. А пожива?..

Тільтіль. Це залежить… Випадає так, що й пироги бувають, чи так, Мітіль?..

Мітіль. На новий рік і чотирнадцятого липня… Це мама їх робить…

Тільтіль. Що в тебе там у кошику? Ти щось нам приніс?

Дитина (прегордо). Я приніс три хвороби: скарлатину, кашлюк і кір…

Тільтіль. Ото і все. А далі що маєш робити?

Дитина. Далі? Я піду собі…

Тільтіль. Варто прихопити…

Дитина. Хіба маєш обирати?

Саме чути, як підноситься і шириться якесь довге могутнє і кристалічне дрижання, що, здається, видають колони і опалові двері, що займаються живішим світлом.

Тільтіль. Що це?

Дитина. Це Час… Він зараз розчинить двері.

У ту мить діти заметушилися. Здебільшого покидали свої машини й роботи, хто багато спав, прокидається, і всі повертають очима до опалових дверей і наближаються до них.

Світло (надійшовши до Тільтіля). Ховаймося поза колонами. Не треба, щоб Час нас побачив…

Тільтіль. Звідки цей шелест?..

Дитина. То встає Аврора… Це час, коли діти, що сьогодні народяться, зійдуть на Землю…

Тільтіль. Як вони зійдуть? Хіба є сходи?

Дитина. Зараз побачиш… Час відсовує засув…

Тільтіль. Що то є Час?

Дитина. Це стара людина, що приходить і кличе тих, що від’їжджають…

Тільтіль. А він лихий?

Дитина. Ні, але він нічого не чує. Його не вблагаєш, коли не твоя черга, він прожене всіх тих, хто хотів би піти…

Тільтіль. А хіба вони щасливі, що їдуть?

Дитина. І залишитись не хочеться, і як їдеш, то сум бере… Там, там… Ось він відчиняє…

Великі опалові двері помалу повертаються на своїх одвірках. Чути гомін Землі, як далека музика. Червоне й зелене світло прозирає у залу; і Час, високий дід з хвилястою бородою, озброєний косою і пісковим годинником, показується на порозі, а тим часом видно крайки білих і позолотистих вітрил на галері, що заякорилася, наче біля причалу з рожевих туманів Аврори.

Час (на порозі). Ті, чия година пробила, готові?

Сині Діти (розпихаючи юрбу і збігаючись звідусіль). Ось ми!.. ось ми!.. ось ми!..

Час (суворо до дітей, що переходять поперед нього, щоб вийти). По одному!.. Їх знов набралося більше, як треба!.. І так завжди!.. Мене не одурите!.. (Відпихаючи дитину.) Тобі не черга!.. Вертай, тобі завтра... І ти вертай і приходь знов аж за десять літ... Тринадцятий чабан?.. А треба тільки дванадцять: їх не потребують більше, часи Теокрита і Верґілія минули... Ще лікарі?.. Їх уже надто; на них нарікають на Землі... А інженери, де вони є?.. Потребують чесної людини, одної, як виняток... А де чесна людина?.. Це ти?.. (Дитина робить знак, що так.) Ти виглядаєш дуже мізерно... Ти не довго житимеш!.. Нуте там, не так хутко, не так хутко!.. А ти, що ти приносиш?.. Анічогісінько? Голіруч?.. Так не пускають... Приготуй щось, велике злочинство, коли хочеш, або добру хворобу, мені байдуже що... але щось треба... (Побачивши малятко, що його інші випирають наперед, а воно опирається чимдуж.) Ну, а тобі що?.. Ти добре знаєш, що тобі час. Потребують героя, щоб він змагався з несправедливістю; це ти?.. Треба рушати...

Сині Діти. Він не хоче...

Час. Як то не хоче?.. Що він собі думає, боронник цей? Годі суперечок, нема часу...

Малятко, що його випирають. Ні, ні!.. Я не хочу!.. Я волію не родитися!.. Волію лишитися тут!..

Час. Не в тім річ... Коли час, так час!.. Ходім мерщій вперед!..

Дитина (виступаючи). О, дайте мені перейти!.. Я піду на своє місце! Кажуть, що мої родичі старі і вже давно чекають на мене!..

Час. Годі... На все свій час... Вас не переслухаєш... Одно хоче, друге не хоче, то надто рано, то надто пізно... (Усуваючи дітей, що скупчилися на порозі). Не так близько, малята... Назад цікаві... Хто лишається, тому нема чого дивитися на двір... Тепер поспішаєте, а як прийде ваша черга, злякаєтеся і відступите...

Двоє малих, що їх звуть закоханими, благають Час випустити їх разом, але той не може цього зробити: один з них має народитися першим. Час бере першу дитину.

Друга Дитина (вчепившись за одежу першої). Покиньте його!.. покиньте його!..

Час. Це не на смерть, а на життя!.. (Пориваючи першу дитину.) Ходи!...

Друга Дитина (протягуючи в нестямі руки до тієї дитини, що забирають). Знак!.. Тільки знак!.. Скажи мені, як тебе віднайти!..

Перша Дитина. Я кохатиму тебе довіку!

Друга Дитина. Я буду найсмутніша!.. Ти мене пізнаєш!..

Пада і лежить долі.

Час. Зробили б значно краще, якби надіялися... А тепер, ото все. (Дивиться на пісковий годинник.) Нам лишається не більше, як шістдесят і три секунди...

Остання і дужа метушня серед дітей, що їдуть і лишаються. Обмінюються хваткими прощаннями: «Бувай, Петре!.. Бувай, Іване!.. — Ти все маєш, що треба?.. Оголоси мою гадку!.. У тебе новий гвинт?.. Кажи про мої дині… — Ти нічого не забув?.. — Постарайся мене пізнати!.. — Я тебе віднайду!.. — Не погуби своїх гадок!.. — Не нахиляйся надто над Просторонню!.. — Подай про себе звістку!.. — Кажуть, що не можна!.. Ні, ні!.. Пробуй усе!.. Скажи, постарайся, чи воно гарно!.. — Я піду тобі назустріч… — Я народжуся на троні і т. д.»

Час (трусячи ключами і косою). Буде! буде!.. Якір знято!..

Галери вітрила минають. Зникають. Чути все здалека дитячі крики в галері: «Земля!.. земля!.. Я її бачу!.. Вона гарна!.. Вона велика!..» Далі, наче виходячи з глибу безодні, дуже далекий спів радості й чекання.

Тільтіль (до Світла). Що це?.. Це не вони співають... Неначе інші голоси...

Світло. Так, то спів матірок, що виходять їм назустріч...

Тим часом Час замикає опалові двері. Він повертається, щоб кинути останній погляд в залу, і раптом бачить Тільтіля, Мітіль і Світло.

Час (замислений і розлючений). Що це?.. Що ви тут робите?.. Хто ви є?.. Чому ви не сині? Куди ви увійшли?..

Він підступає, загрожуючи їм своєю косою.

Світло (до Тільтіля). Не відповідай!.. Я маю Синю Пташку... Вона схована у мене під плащем... Рятуймось... Поверни Діамант, він загубить слід наш...

Вони вишмигують наліво, між колонами першого плану.

Завіса.

Дія п’ята

Дев’ятий малюнок. Прощання

На сцені мур з маленькими дверцями. Досвіток.

Входять Тільтіль, Мітіль, Світло, Хліб, Цукор, Вогонь і Молоко.

Світло. Ти б не вгадав ніколи, де ми…

Тільтіль. Авжеж ні, бо я не знаю…

Світло. Ти не вгадуєш цього муру і цих дверець?..

Тільтіль. Мур червоний, а дверці зелені.

Світло. І це нічого тобі не нагадує?..

Тільтіль. Це мені нагадує, що Час нас витурив…

Світло. Кумедно, як сниться людям, вони не пізнають своєї власної руки…

Тільтіль. Хто спить?.. Я?..

Світло. Може, я… Хто знає?.. Тим часом, за цим муром хата, що ти не раз бачив на своїм віку…

Тільтіль. Хата, що я бачив не раз?..

Світло. Так, сонько… Це хата, що ми покинули її увечері саме рік тому, як день до дня…

Тільтіль. Вже саме рік тому?.. Але тоді?..

Світло. Годі!.. Не розплющуй очей як сапфірові гроти... Це твоїх батьків люба хатка...

Тільтіль (надходячи до дверей). Але я гадаю… Справді!.. Мені здається… Ці дверці…

Я пізнаю засув... Вони там?.. Ми коло мами?.. Я хочу увійти зараз... Я хочу її поцілувати зараз!..

Світло. Стривай… Вони міцно сплять; не треба їх будити раптом... Зрештою, двері тільки тоді відчиняться, як проб’є година...

Душі речей і звірят прощаються з Тільтілем і Мітіль. Діти не хочуть відпускати Світло.

Тільтіль і Мітіль (чіпляючись за сукню Світла). Ні, ні, Світло!.. Лишайся тут з нами!.. Тато нічого не скаже... Ми скажемо мамі, що ти була добра.

Світло. На жаль, не можу… Ці двері для нас замкнені, і я мушу вас кинути…

Тільтіль. Куди ти підеш сама?..

Світло. Не дуже далеко, дітки; там, до країни Мовчання речей…

Тільтіль. Ні, ні, я не хочу… Ми підемо з тобою… Я скажу мамі…

Світло. Не плачте, мої дорогі малята… Я не маю голосу, як вода; я маю тільки мою ясність, що Людина не чує. Але я пильную довіку її… Згадуйте, що то я до вас мовлю в кожному промені, що місяць пускає, кожній зорі, що усміхається, в кожній заграві ранковій, в кожному каганці, що засвічується, в кожній думці душі вашої доброї і ясної… (Восьма година вибиває поза муром.) Слухайте!.. Година б’є!.. Бувайте здорові!.. Двері відчиняються!.. Входьте, входьте, входьте!..

Воно пускає дітей в отвір дверець, що відхилилися і зачинилися за ними. Хліб витирає сльозу крадькома, Цукор, Вода в сльозах і т. д. прудко біжать і зникають направо й наліво, в кулісах. Пес виє поза лаштунками. Хвильку на сцені нікого нема, потім декорація, що показує стіну з дверцями, відслонюється посередині, щоб відкрити останній малюнок.

Десятий малюнок. Прокид

Сама середина, що й на першому малюнку, але все: мури, повітря, здається там незрівнянно чарівничим, свіжішим, веселішим, щасливішим. Денне світло просипається усіма щілками замкнених віконниць.

Праворуч, у глибині кімнати, у своїх двох маленьких ліжках, Тільтіль і Мітіль міцно сплять. Кіт, Пес і Речі лежать на тому ж місці, що і в першому малюнку, до прибуття Феї. Входить мати Тіль.

Мати Тіль (голосом весело-сердитим). Вставайте, вставайте, ледащі... Чи ж вам не сором? Вже восьма вибила, сонце вже високо понад лісом… Ото сплять, так сплять!.. (Нахиляється і цілує дітей.) Вони зовсім рожеві... Тільтіль пахне лавандою, а Мітіль конвалією... Що за милі дітки!.. А проте їм не можна спати до полудня... З них не можна робити ледарів... Та ще до того й на здоров’я, можна сказати, не дуже добре... (Злегка буркає Тільтіля.) Вставай, вставай, Тільтілю...

Тільтіль (прокидаючись). Що?.. Світло?.. Де воно є? Ні, ні, не тікай…

Мати Тіль. Світло?.. Авжеж воно є… Уже не рано… Так ясно, як у полудні, хоч віконниці зачинені… Почекай трохи, я їх відчиню… (Вона відхиляє віконниці, сліпуча ясність денного світла затоплює кімнату.) Ось воно!.. Що тобі діється?.. Ти наче зовсім сліпий...

Тільтіль (протираючи очі). Мамо, мамо!.. Це ти!..

Мати Тіль. Авжеж я… А ти думав хто?

Тільтіль. Це ти… Еге, це ти!..

Мати Тіль. Еге ж, я… Я ж не стала до себе неподібна за ніч… що ж ти на мене дивишся, як не на мене?.. Може, мені носа скривило?..

Тільтіль. Добре, що я тебе знов бачу!.. Я так давно тебе не бачив!.. Треба, щоб я тебе зараз поцілував… Ще, ще, ще!.. Це моє ліжко!.. Я вдома!..

Мати стурбована поведінкою дітей, їй здається, що вони захворіли. Вона кличе батька. Тільтіль і Мітіль розповідають про свою подорож. Мати лякається ще більше. Приходить сусідка Берленґо, у якій діти радісно пізнають фею Берилюну. Батько пропонує дієвий лік проти «дитячої хвороби» — «кілька ляпанців».

Сусідка. Покиньте, не варто… Я це знаю, це ніщо, як сонні мари… Вони заснули, як місяць на них світив… Моїй онучці, що дуже слабка, так часто діється…

Мати Тіль. До речі, як ся має ваша онучка?..

Сусідка. Аби як… Вона не може підвестись… Лікар каже, що то нерви. А я добре знаю, що б її вилікувало… Вона мене питала ще цього ранку до себе на народження; нагадалось їй…

Мати Тіль. Еге, я знаю, то все пташка Тільтілева… Ну, Тільтілю, чи не дав би ти їй нарешті?..

Тільтіль. Що, мамо?..

Мати Тіль. Твою пташку… Вона тобі не треба… Ти на неї вже й не дивишся… Вона давно за нею гине…

Тільтіль. Ба, правда, моя пташка… Де вона є?.. А ось і клітка!.. Мітіль, бачиш клітку?.. Це та, що ніс Хліб... Так, так, це та сама; але там тільки одна пташка. Чи не з’їв він другу. Диви, диви… та вона синя… Та то моя горлиця. Але вона багато синіша, ніж тоді, як я пішов... Але це та Синя Пташка, що ми шукали... Ми ходили так далеко, а вона тут... Ото диво... Мітіль, чи бачиш пташку?.. Що сказало б Світло?.. Я зараз зніму клітку... (Він стає на стільця, знімає клітку і приносить її сусідці.) Ось вона, пані Берленґо... Вона ще не цілком синя, але вона зовсім посиніє, побачите... Несіть її мерщій вашій онучці...

Сусідка. Ні?.. Правда?.. Ти мені її даєш, так, зараз і задурію?.. Боже, яка вона буде щаслива!.. (Цілуючи Тільтіля). Треба, щоб я тебе поцілувала!.. Я тікатиму, тікатиму!..

Тільтіль. Так, так; ідіть хутенько… є пташки, що міняють колір…

Сусідка. Я прийду і скажу вам, що вона скаже…

Виходить.

Тільтіль (довго подивившись круг себе). Тату, мамо; що ви зробили з господою?.. Вона та сама, але багато краща…

Батько Тіль. Як то краща?..

Тільтіль. А так, усе пофарбовано, усе поновлено, усе ясніє, усе чисте… Торік так не було…

Батько Тіль. Торік?..

Тільтіль (ідучи до вікна). А он ліс!.. Який великий, який гарний!.. Неначе новий!.. Яке тут щастя!.. (Відкриває діжу). Де Хліб?.. Диви, вони лежать собі... А, ось Тільо!.. Добридень, Тільо, Тільо! А ти добре бився!.. Пам’ятаєш, у лісі?!

Мітіль. А Тілетта… Вона мене добре пізнає, але не говорить…

Тільтіль (лапаючи лоба). Диви, я не маю більше Діаманта. Хто в мене взяв мій зелений капелюшок?.. Тим гірше! Він мені більше не треба. А, Вогонь!.. Він добрий! Він весело тріщить, щоб розлютувати Воду... (Біжить до фонтану.) А Вода? Добридень, Водо!.. Що вона каже?.. Вона все говорить, але я її вже так добре не розумію…

Мітіль. Я не бачу Цукру…

Тільтіль. Боже, який я щасливий, який щасливий!..

Мітіль. І я, і я!..

Мати Тіль. І чого вони вертяться так?..

Батько Тіль. Покинь, не турбуйся… Вони гуляють у щасливих…

Тільтіль. Я любив найбільше Світло... Де його лампа?.. Чи можна її засвітити?.. (Оглядаючись ще круг себе.) Боже! як усе це гарно і який я радий!..

Стукіт у хатні двері.

Батько Тіль. Входьте!..

Входить сусідка, тримаючи за руку дівчатко біляве і дуже гарне, що тримає в руках Тільтілеву горлицю.

Сусідка. Ви бачите чудо!..

Мати Тіль. Неможливо!.. Вона ходить?..

Сусідка. Вона ходить!.. Себто вона бігає, танцює, літає!.. Коли вона побачила пташку, вона скочила, так одним стрибком, до вікна, щоб на світлі роздивитися, чи це Тільтілева горлиця... А потім пурх… на двір, як ангел. Я ледве збігла за нею…

Тільтіль (наближаючись, із захватом). Як вона подібна до Світла…

Мітіль. Вона багато менша…

Тільтіль. Авжеж!.. Та вона виросте…

Сусідка. Що вони кажуть?.. Ще не минулося?..

Мати Тіль. Іде на краще, минає... Коли вони поснідають, так і зовсім минеться...

Сусідка (пхаючи онучку в обійми до Тільтіля). Ходи, моя люба, подякуй Тільтілеві…

Тільтіль, зразу настрашений, відступає на крок.

Мати Тіль. Що тобі діється, Тільтілю? Ти боїшся маленької дівчинки... Ну ж бо, поцілуй її... Ну, добре поцілуй... Краще, як так... Ти такий, звісно, соромливий... Ще раз... Але що тобі діється?.. Ти наче плакати збираєшся...

Тільтіль, незграбно поцілувавши дівчинку, хвильку стоїть перед нею, обоє дітей дивляться один на одного, нічого не кажучи; потім Тільтіль, гладячи пташку по голові.

Дівчатко. Еге ж, я задоволена…

Тільтіль. Я їх бачив синіших… Але зовсім синіх, знаєш, чого вже я не робив, це можна зловити.

Дівчатко. Байдуже, і ця гарна.

Тільтіль. Вона вже їла?..

Дівчатко. Ще ні… Що вона їсть?..

Тільтіль. Усе: збіжжя, хліб, пшеничку, коників.

Дівчатко. Як вона їсть, скажи?..

Тільтіль. Дзьобом, ти зараз побачиш, я зараз тобі покажу…

Він іде, щоб узяти пташку з рук дівчинки; ця противиться інстинктивно, і, скориставшись із непевності їхніх рухів, горлиця вихоплюється і відлітає.

Дівчатко (з розпачливим криком). Мамо, вона вилетіла… (Заливається плачем.)

Тільтіль. Байдуже… Не плач… Я знов її зловлю… (Виходить наперед і звертається до публіки.) Коли б хто її віднайшов, то чи не повернув би її нам?.. Вона нам потрібна, щоб пізніше бути щасливими…

Завіса.