Сучасна література в юнацькому читанні

Польща

Йоанна Яґелло - Кава з кардамоном (Переклад Б. Антоняк)

Моєму дідусеві

Пролог

Була чудова погода, саме ідеальна для фотографування. Пообіднє сонце м'яко освітлювало траву, кущ квітучої форзиції, лавку й обличчя жінки, що сиділа на ній. На вигляд їй було хіба ледь за двадцять. Великі, сіро-блакитні очі, примружені від сонця, маленький, усіяний ластовинням, носик, гарні губи. Вона посміхалася до чоловіка, який тримав у руках фотоапарат, а не до немовляти, сиділо в неї на колінах. Убране в біле платтячко з тоненького батисту, пошите, мабуть, якоюсь бабусею чи тіткою, бо купити тоді щось таке було майже неможливо, маля не плакало. Воно вдивлялося в об’єктив, здивовано піднявши гарно окреслені бровенята. З-під білого чепчика видніли золотаві кучерики. Тоді ще не було цифрових апаратів, і відповідне розташування об’єкта вимагало часу й неабиякої терплячості. Плівка у фотоапараті закінчувалася, можливо, це був останній знімок. Позаду виднів ставок, де, якщо добре придивитися, плавала одна-єдина самотня качка, котра, певне, теж вигрівала на сонечку пір'ячко й водночас ледь змахувала крильми, обвіваючи лискуче черевце. З іншого боку, на пагорбку стояла осяяна сонячними променями біла кругла альтанка, місце зустрічі закоханих пар. Перед тим, як сфотографуватися, жінка розгладила на колінах сукенку у великі квіти. Правою рукою обійняла немовля, а ліву поклала на животі, погладжуючи опуклість крізь тонку тканину. Чоловік із фотоапаратом сказав, мабуть, щоб вони на хвильку завмерли, і ця мить запевне тривала занадто довго. Жінка почувалася незручно, але слухняно застигла на лавці. Якщо це й справді було останнє фото, чоловік заховав фотоапарата до сумки й узяв дитину.

Жінка, може, попила води, бо, мабуть, стояла спека, а тоді підвелася й усі повільно пішли в бік ставка. Вона ще не знала, що доля готує їй несподіванку, якої вона не очікувала.

Вересень

І

Фі-і-іку-у-ус! — верескнула Лінка й рвучко підхопилася на ліжку. Кудлатий пес дихнув їй просто в обличчя теплим, щасливим подихом, а тоді лизнув дівчині щоку. Лінка знехотя зиркнула на годинника. Умгу, пів на десяту. Цікаво, чи собаку вже вигулювали. Можна було закластися, що ні.

Фікус, ти вже на вулиці був? — запитала вона, силкуючись намацати капці під купою газет і пожмаканим одягом. Шалений собачий танок по смугастому килимку явно свідчив, що пес прагне вийти. Лінка потягнулася й глянула у вікно. Дах костелу блищав від дощу. Вона обожнювала цей краєвид. Їй вдалося переконати маму переробити кухню на кімнату для неї. Власні п’ять із половиною метрів. Просто неймовірно, що тут помістилися ліжко, і письмовий стіл, і книжковий стелаж, і навіть невеличка шафа. Нехай собі Кай тішиться, що в нього велика кімната. Їй подобається у своїй нірці. Дощ полив дужче. «Не забути парасольку,— подумала Лінка.— Добре, що лінійка з нагоди початку навчального року розпочнеться лише об одинадцятій. Помию голову, поснідаю, принаймні нікуди не поспішатиму. Останній день розслабухи».

Позіхаючи, дівчина почалапала на кухню. На блискучій стільниці лежала записка.

Халіно!

Відведи Казика до садочка. Я не встигну. Не запізнися на лінійку. Залишаю тобі гроші на квіти. Повернуся пізно.

Мама

«Квіти приносять на закінчення року, мамо»,— подумала Лінка. А тоді відчула, як лють розливається по ній аж до кінчиків ледь відстовбурчених вух. По-перше, ніяка вона не Халіна. Скільки можна просити. Досить того, що її назвали на честь прабабці, яка, мабуть, у труні перевертається, бо якби була жива, то напевно наполягла би, щоб Лінку назвали по-іншому. Юлія. Моніка. Може, Марта. Досить, що ім’я Халіна записане в усіх документах. Цікаво, як це мати примудрилася назвати їх такими лажовими іменами:

Халіна й Казимеж! Добре, що їх лише двоє, бо мати негайно згадала би про когось із родичів з якоїсь провінційної діри, Стефана чи Божидара, чи ще якусь там Генрику! По-друге, мамо, це не моя дитина! Починається! Пограйся з Казиком, відвели Казика, почитай Казикові! Бідолашний Каю (бо для Лінки братик був Каєм), мама з тобою не піде, хоча це перший день у садочку після літніх канікул.

— Каю, вставай! — погукала вона, намагаючись одночасно знайти святковий одяг. Чудово. Минулорічна спідниця не бажала застібатися. Лінка попрасувала блузку, яка, на щастя, прикривала неслухняного ґудзика, позичила в мами шкарпетки тілесного кольору, вирішивши, що смугасті чи махрові рожеві аж ніяк не пасуватимуть до святкових туфель, полегшено перевела подих і подалася, нарешті, будити Кая.

Почувши, що треба йти до садочка, заспаний шестирічний хлопчик вирішив поскладати до рюкзачка всі свої машинки. Тоді заявив, що хоче одягти улюблені пляжні шорти із зеленими пальмами, а на сніданок вимагав сосиску з гірчицею. Машинки не поміщалися, тому крім рюкзака Кай узяв дві найбільші під пахву й нізащо не бажав з ними розлучитися навіть тоді, коли одягався й снідав. Під шорти натягнув товсті колготки. Гм, вигляд був доволі химерний, проте дитина здавалася задоволеною. Сосисок не було, тож малий виїв півбаночки гірчиці й закусив тістечком. Лінка не поснідала, бо в холодильнику, крім гірчиці, був хіба що початий ванільний сирок, та їй однаково нічого не хотілося. Під час канікул вона звикла спати до полудня, і її шлунок о цій порі не подавав жодних ознак життя. Крім того, протягом останніх двох місяців Лінка рідко дивилася на годинника. Зате відтепер у неї знову почнуться ранкові стреси. Намагаючись застібнути спідницю й знайти щітку для волосся, дівчина подумала, що вони вже почалися. Може, тому їй навіть сирка не хотілося. На щастя, садочок був недалеко. Зараз лише двадцять по десятій. Устигнуть.

Кай слухняно чекав біля дверей, тихіший, ніж завжди, вбраний у непромокальну курточку. Лінка витягла із шафи свої чорні туфлі, але тут-таки зіштовхнулася із прикрою несподіванкою. Туфлі виявилися замалі! Спробувала ще раз, але ноги ніяк не влазили. Дівчина подумки швиденько переглянула своє взуття. Що може бути замість чорних туфель? Кросівки? Червоні високі кеди? Важкі черевики? З іншого боку, якщо вже її нога так виросла, може, підійдуть якісь мамині туфлі? О, чудові. Щоправда, підбори трохи зависокі, зате ефект класний. Лінка була висока й струнка, на шпильках виглядала, як модель. Трохи химерно, але кеди — це вже повна лажа. Узяла Кая за ручку й відчинила двері. До кишені поклала залишені мамою гроші. «Вистачить, щоб десь пообідати»,— подумала Лінка.

Невеликий дощ десь на середині дороги перетворився на зливу. Кай заховався під блакитним непромокальним каптуром, проте Лінка забула парасольку, а туфлі немилосердно натирали ноги. Непомітно було, що канікули закінчилися: вулиці й досі були порожні, а машини проїжджали Маршалковською, не зупиняючись, незважаючи на вранішню годину пік. Хтось час від часу пробігав, сховавшись під парасолькою, що скидалася на мокрий від дощу великий гриб. Єдиною ознакою початку навчального року була поява пересувних яток з великими написами: «Нові та вживані підручники». Дорогою до площі Домбровського її кілька разів зупиняли якісь здоровані в спортивних костюмах, з-під каптурів пошепки пропонували купити підручники так, наче то були наркотики або зброя. Лінка раптом усвідомила, що для школи в неї ще нічого немає. На щастя, перший тиждень завжди був необтяжливим. Біля самого садочка Кай згадав, що забув удома рюкзак і почав вередувати. Дівчина вбігла до приміщення задихана й спітніла, незважаючи на зливу. Вихователька з рудим, аж червоним волоссям, кинула на неї незадоволений погляд.

Дітей треба приводити о дев’ятій, — просичала вона. — У тебе є тапочки, Казику?

Тапочок не було. Як не було й кольорових олівців «Бамбіно», великої пачки паперових носовичків, альбому для малювання, ножиць чи жодної іншої речі зі списку, який роздавали батькам перед самими канікулами.

Хлопчик поснідав? — сухо запитала рудоволоса.

Снідав! — утрутився Казик. — У холодильнику нічого не було, зате гірчиці я з’їв майже всю банку! — похвалився малий.

Вихователька зітхнула й похитала головою, а тоді схопила Кая за руку й за мить обоє зникли за дверима з написом «Мухомори». Накульгуючи, Лінка вийшла з будинку. На годиннику була одинадцята. Дівчина намацала в кишені банкноту й помахала до таксі, яке саме проїжджало повз неї.

Приземкувата, кремово-помаранчева будівля гімназії імені Болеслава Лесьмяна виразно свідчила про те, що це не була ніяка довоєнна школа, котра могла похвалитися довгим списком славетних випускників та історією, записаною в її анналах золотими літерами, а звичайна собі двоповерхова гімназія, заснована в період запровадження освітньої реформи. Раніше тут була початкова школа, і це певним чином відчувалося й зараз: низенькі лавочки в коридорах, запах пасти для підлоги, традиційні, з неодмінними рюшечками, фіранки на вікнах. Клас «А», до якого ходила Лінка, був єдиним неспеціалізованим. Два інші гордо звалися «двомовними». Щоб туди потрапити, треба було мати середній бал не нижче 4,5 та добре скласти вступний іспит. Коли рік тому Лінка прийшла на екзамен і збагнула, що людей у залі принаймні вп’ятеро більше, ніж місць, вона не дуже сподівалася пройти за конкурсом. На свій середній бал їй довелося працювати в поті чола, і дівчина ніколи не приховувала, що на світі існують речі цікавіші, ніж навчання.

Ось чому зараз Лінка заходила до класу зі свіжопофарбованою табличкою «III А», тобто до найгіршого з-поміж третіх, а може й у всій школі. Якби не туфлі на височезних підборах, вона б, напевне, бігла, бо ж запізнилася щонайменше на десять хвилин, але відчувала, що на п’ятах у неї з’явилися пухирі, і тепер їй залишається хіба що поволеньки шкутильгати. «Савецька зараз верещатиме й хитатиме головою»,— подумала дівчина. «Ну, Халіно, — пригадала вона вчительку. — Так не можна, дитино. Ми всі чекаємо, доки ти зволиш прийти. Що, по дорозі до кав’ярні заскочила?» Кожного, хто запізнювався, їхня класна керівничка закидала зливою фраз, які могли видаватися кумедними, якби не те, що густо наквацяні помадою губи вчительки рухалися дедалі швидше, бюст хвилювався, а голос злітав усе вище, так, що здавалося, ніби Савецька за мить лусне або кинеться на свою жертву й поглине її з кістками. Словом, це була справжня потвора. Лінка глибоко перевела подих, постукала й рішуче натиснула на клямку.

Ой, пробачте, — здивовано пробурмотіла вона. За вчительським столом замість Савецької в її вічному жакеті із трояндочками сидів... якийсь чоловік! Засмаглий, ледь сивуватий, у блакитній сорочці. Лінка вже хотіла було вийти, але побачила Наталію, Анку, Худого та інших. Її клас! Ага, Савецька, певне, як завжди хвора, а цей підстаркуватий Жан Рено прийшов на заміну. Усі дивилися на неї якось дивно. Певне, це все через туфлі. Лінка сіла на своєму місці біля Наталії й за мить почула, як та шепоче: «Твоя спідниця...» Дівчина непомітно зиркнула вниз і почервоніла. Блузка задерлася догори, відкриваючи розстібнуті ґудзик і блискавку. Швиденько обсмикнула тканину й підвела голову. Відчувала, як Рено втупився в неї поглядом.

Хто це такий? — пошепки запитала вона в Наталії.

Новий класний керівник, — так само пошепки відказала та. — Математик.

А Савецька де?

У доньки в Лондоні. Вирішила вивчити англійську й перекваліфікуватися на викладачку іноземної.

Математика звали Яцек Шрон, про що він повідомив, записавши на дошці своє ім’я та прізвище великими літерами. Під ними почав з’являтися розклад уроків. Цікаво, той, хто його складає, узагалі зважає на середньостатистичного учня? Як можна поставити в п’ятницю вісім уроків, з яких чотири останні — це фізика, хімія, біологія та математика? Зітхнувши, Лінка почала перетрушувати торбину, шукаючи, чим і на чому записати. Добре, що Наталія зглянулась на подругу й простягла їй аркуш паперу й ручку.

Я захопила для тебе, бо знала, що ти забудеш.

Наталія завжди була підготовлена й організована. Її подруга й цілковита протилежність у всьому, навіть у зовнішності. Чорнява красуня, схожа на іспанку, із блискучими мигдалевидними нігтями. Лінці подобалася власна копиця кучерявого волосся, і те, що вона така худа й може об’їдатися солодощами, та поруч із Наталією почувалася, немов дитина.

Коли ти повернулася? — запитала Наталія. — Я до тебе дзвонила.

Учора ввечері. Що робитимемо, коли цей цирк закінчиться?

Підемо до тебе, щоб ти переодягнулася, — захихотіла Наталія. — А потім до міста.

Лише тоді, коли математик закрив класний журнал і з усмішкою кінозірки попрощався з учнями, Лінка помітила незнайому дівчину, що сиділа ззаду.

Хто це? — пошепки запитала вона.

Новенька, — Наталія байдуже знизала плечима, наче дівчина була якоюсь комахою. — Касею звуть.

Незнайомка не усміхалася. Повільно, методично заховала свої речі до рюкзака, поставила на місце стілець і вийшла, не дивлячись ні на кого. Якась неприємна.

Не знаю, тиха така. Ну, і в халепу одразу вскочила, бо як прийшла, то вільне місце залишилося тільки біля Трембацького.

Вона сіла із Трембалем?

А що їй залишалося робити?

Трембаль, широкоплечий здоровило з кулаками, мов добрячі буханці, який щодня ходив «качатися» до поблизького тренажерного залу «Зевс», явно не належав до улюбленців дівчат.

Наталія марно перетрушувала купу одягу в Лінчиній шафі, проте не могла знайти в ній нічого, що не здавалося б їй замалим, завеликим, немодним, пожмаканим чи брудним.

Слухай, наведи тут, нарешті, лад! — гукнула вона в бік кухні. Лінка з’явилася у дверях із двома чашками в руках.

Дай спокій, я нещодавно наводила. Через два дні знову те саме.

Поставила чашки й витягла перші-ліпші джинси, з яких вона ще не повинна була вирости. Наталія роздивлялася фотографії, приклеєні скотчем до стіни.

Нові?

Та-а-ак... На канікулах робила, коли повернулася з табору.

Свентокшиський міст у ранковій імлі, нечіткі контури червоних трамваїв, кольорові парасольки.

Гарно, — похвалила Наталія. — Але погода була нікудишня, правда?

Весь серпень лив дощ.

Ага. А в нас була страшенна спека.

У нас, тобто в Португалії, де Наталія вже втретє проводила канікули. Із тераси чарівної вілли із власним басейном, яку винаймали її батьки, відкривався краєвид на пляж.

Як же я тобі заздрю! Щодня пляж та й пляж, і більше нічого. У мами була депресія, бо тато обіцявся приїхати, але постійно змінював плани. Її вже зранку боліла голова, і вона навіть чути не хотіла про якісь там екскурсії. Цілими днями лежала під парасолем і дивилася на море, а вечори проводила, втупившись у телевізор, хоча португальською ні в зуб ногою. А коли батько нарешті з’явився, за три дні до нашого від’їзду до Польщі, вони просто зникли й залишили мене саму в цьому великому будинку. Та ще й Лео не приїхав.

Лео був таємним коханням Наталії. Дівчина вже втретє їхала, сподіваючись, що хлопець, якого вона обдаровувала млосними поглядами з тераси, нарешті зверне на неї увагу. Сама розумієш, нудьга неймовірна. А-а-а, чекай-но, я тобі дещо привезла.

Простягнула їй диск.

Що це?

Фадо.

Фадо?

Така португальська музика. Спершу я її не сприймала, але потім мені сподобалося. Дуже класна, коли тобі сумно. Це Маріза, здається, найвідоміша зірка фадо.

Дивна назва.

Португальською фадо означає «доля» чи щось таке.

Наталія позіхнула й потягнулася. Знову глянула на фотографії.

Класні. Серйозно.

Тобі справді подобаються? А я жодною не задоволена. Дивися, оця занадто темна, тут кадрування погане… не знаю. Я обожнюю фотографувати, але хотіла б навчитися робити професійні фотки, а це чисте аматорство.

Мій двоюрідний брат ходить до приватного ліцею, до спеціалізованого мистецького класу. Чула про таке?

Ні, але платня за навчання там, певне, захмарна.

Наталія знизала плечима.

Не знаю, можу в нього запитати. Зараз напишу йому есемеску. А взагалі… куди ти збираєшся вступати?

Гадки не маю. Мене однаково ніде не приймуть. Напишу іспит на десять відсотків, середній бал буде два і два…

Дурниці!

«Добре їй говорити»,— подумала Лінка. Наталія була пестункою долі, не лише вродливою, але ще й багатою. Могла обирати між престижними державними й приватними закладами. Лінка усвідомлювала, що вона матиме проблему зі вступом до якогось пристойного ліцею, а до приватного не з її статками потикатися. Спробує подати документи до ліцею імені Діккенса або до десятого. Не найкращі, проте не такі вже й погані. Може, щось і вийде.

Зіпсувала ти мені настрій. Пішли?

Зачекай, Адріан відписав мені, зараз я йому зателефоную.

Він справді сказав, щоб ми прийшли? Якось воно мені ніяково, початок року й узагалі…

Адріан пише, що все вже закінчилося, а він однаково мусить залишитися, бо домовився про якусь там зустріч. Це недалечко, побалакаєш з ним і про все дізнаєшся.

З Нового Світу звернули на Хмельну. Ліцей, до якого ходив кузен Наталії, узагалі не був схожий на навчальний заклад. На фасаді гарно відреставрованого будинку виднів напис: «XXX Приватний мистецький ліцей». Наталія штовхнула двері й дівчата почали підніматися стрімкими мармуровими сходами на останній поверх.

На школу не схоже,— сказала Лінка.

Там побачиш.

Ліцей знаходився на піддашші. Сонячні промені просіювалися крізь маленькі віконця в похилому дахові й відбивалися від рам, які висіли на обох стінах холу. Ліворуч були пастелі й акварельні картини. Праворуч — чорно-білі фото осіб різного віку, переодягнених у химерні історичні костюми.

А ось і Адріан! — вигукнула Наталія.

До дівчат підійшов світловолосий хлопець у червоній сорочці й вельветовому піджаку. У руках тримав великого кошика із фруктами.

Привіт,— озвався він, тамуючи задишку.— Я пообіцяв привезти з дачі фрукти для натюрмортів,— і показав на свій барвистий багаж, який поставив на підлогу.

Привіт. Ми пливемо прямо, як по лінійці. Раптом вода починає вирувати, здіймаються високі хвилі. Я сильна жінка й легко можу впоратися з веслами, мені весь час вдається втримати човна. Що це? Буря? Та ні, небо над нами зоряне й чисте, це не буря, це щось під водою. Воно велике й чорне, я не знаю, як від нього втекти. Я обливаюся потом, плачу й намагаюся маневрувати човном. Раптом він нахиляється й людина в спальнику падає у воду. Я кидаюся за нею, щоб врятувати й відчуваю, як мене обліпило щось мокре й волохате. Від жаху хочеться кричати, але щойно я відкриваю рота, як мене заливає вода, я широко розплющую очі й останнє, що бачу, це порожній помаранчевий спальник, який поринає в глибінь. А потім уже тільки темрява.

Лінка прокинулася посеред ночі. Була четверта година. Цей сон був такий страшний, такий реальний, що вона відчувала напругу в усьому тілі. Хотілося заплакати. Дівчина згорнулася калачиком, намагаючись знову заснути, але відчувала тільки калатання свого переляканого серця. Сон мов рукою зняло. Лінка прагнула одного: аби всі ці сни, які постійно її переслідували, нарешті скінчилися. Їх не завжди було легко витлумачити. Адріан колись казав, що поява в снах мами й подій з її життя пояснюється виключно тим, що вона довідується про речі, які дуже сильно впливають на її психіку. Проте Лінка не до кінця погоджувалася зі своїм другом. Знала, що деталі цих сновидінь не могли зродитися тільки в її голові. Іноді в неї складалося враження, що вона бачить чужі сни, точніше, чужу реальність, до якої незбагненним чином отримала доступ.

Що означав цей сон? Лінка не могла уявити собі, щоб мама змагалася з якоюсь водяною потворою, тож сон був радше метафорою, тобто під маскою страховиська крилося щось зовсім інше. Але що саме? Втрата дитини, отого таємничого «когось», закутаного в спальник? Лінка увімкнула плеєр і знайшла альбом, якого давно не слухала. Подароване Наталією фадо. Слухаючи проникливий меланхолійний спів, дівчина раптом усвідомила, як сумує. Ще місяць тому вона ділилася своїми сновидіннями з Адріаном. Це було для неї так само природно, як дихання. Він завжди був поруч. Лінка зустрічалася з ним частіше, ніж із Каською. Адріан знав усе про її пошуки, вона розповідала йому речі, які для інших були таємницею. Пригадала його обличчя. Світле волосся, широка посмішка, нахмурені брови, коли він над чимось замислювався. Лінка наче наяву бачила, як вони працювали на плантації ялинок, як Адріан розбив вікно, щоб вона не мерзла, як поїхав з нею до Кракова, як удвох пили каву з кардамоном, усі їхні розмови, такі щирі, немов вони знали одне одного все життя…

І що тепер? Кінець?

Лінка зрозуміла, що мріє побачити Адріана. Вона знала: останній тиждень, протягом якого не зробила жодної фотографії, попри блискуче продуману фотосесію, був лише свідченням того, що з нею коїться щось погане. Як вона могла бути такою дурепою? Як їй могло здаватися, що вона нічого до Адріана не відчуває? Лінка так сумувала за ним, аж до болю. Від однієї думки, що може ніколи більше його не побачити, Лінка відчула, ніби летить у прірву. І на дні цієї прірви було море її сліз. Заплакана, розпачливо обіймаючи якогось із плюшевих Каєвих ведмедиків, котрий невідомо як з’явився в її ліжку, вона нарешті заснула.

II

У мене для тебе гарна новина.

Адріан! Він подзвонив! Лінка відчула, як радість сповнює її аж до самих носків фіолетових кедів.

Термін подачі робіт на конкурс перенесли, тепер це можна зробити до середини липня. Ця інформація, звісно, доступна на інтернет-сторінці ліцею, але я не думаю, що ти туди зазираєш.

Справді, не зазираю. Це додаткові два тижні. Дякую, що сказав.

Запала незручна мовчанка. Лінчине серце калатало так, аж їй здавалося, що Адріан повинен неодмінно це чути в слухавці.

А що в тебе чувати? — нарешті спитала вона.

Я виїжджаю ще до кінця навчального року. Сімнадцятого вранці. В останній тиждень у ліцеї однаково вже нічого важливого не діється, а тут трапилася промоакція в компанії «Wizz Air».

Знову замовкли.

Нічого, бувай. Успіхів у конкурсі.

Ну, тоді… па-па.

Па.

Чому вона більше нічого не сказала? Чому єдине, на що спромоглася, було це «дякую» і «па-па»? Вона не розуміла себе. Її так схвилювала ця звичайна розмова, що Лінка непорушно сиділа у фотелі ще хвилин п’ятнадцять. Якби хтось її зараз побачив, міг би подумати, що вона потайки втекла з Музею воскових фігур мадам Тюссо.

III

Весь наступний тиждень був змарнований. У вихідні Лінка збиралася фотографувати Наталію. Коли в суботу вранці її розбудив дощ, який періщив у шибки, і незвичний для червня вітер, дівчина навіть зраділа. Мала відмовку, щоб не робити нині фотосесії.

А потім оголосили результати іспитів. Ну, що ж, вони були саме такими, як і казав Адріан. Лінка пригадала, як він скачав з інтернету тест, почекав, доки Лінка знову виконає всі завдання, перевірив результати й полічив бали…

Вона дедалі сильніше сумувала за ним. Кортіло подзвонити, або надіслати Адріанові есемеску. Розповісти, як вона склала випускні в гімназії. А тоді з’являлася інша думка. Що він і сам міг би зателефонувати, поцікавитися, чи підтвердилися його передбачення. Так… Проте Лінка й сама розуміла, що більше не може на це розраховувати.

Її переслідували різні почуття. Смуток. Відчуття втрати. У неї більше не було найщирішого друга, того, хто знав її краще, ніж вона сама, розумів і завжди приходив на допомогу. Лінка місця собі не знаходила. Лічила дні. Дванадцяте. Тринадцяте. Чотирнадцяте. Знала, що може бути запізно, але шанс іще залишався. Може, якщо вона попросить пробачення за свою поведінку, усе буде, як раніше? Але не наважувалася. Єдине, на що ставало сил, це не виказувати себе в школі. Та повернувшись додому, Лінка вибухала риданнями, щойно зачиняла за собою двері власної кімнати.

На щастя, удома ніхто не допитувався й не чіплявся. Мама раптом запалилася бажанням зробити в хаті ремонт, і постійно передивлялася журнали про дизайн та інтер’єри, їздила до будівельного супермаркету вибирати кахлі й душову кабіну. Адам, хоча й не був у захваті, але слухняно дозволяв пояснювати йому відмінність між керамогранітом і теракотою. Найважливіше, що мама явно почувалася краще, і Лінка, яка справу своєї сестри, дитбудинку й інших таємниць, відклала на потім, боялася, що якби мама дізналася про її пошуки, то хвороба могла би знову повернутися. Лінка не забула, що сказав їй Адріан. Та наразі вона однаково думала лише про одну річ. Точніше, про одну людину…

IV

У день Адріанового від’їзду вона прокинулася на світанку. Лондон, «Wizz Air». Ой леле, а якщо він уже полетів? Швидко перевірила в інтернеті. Ні, на щастя ні. Відліт об 11:10. Вона вже знала, що в аеропорту треба бути раніше. Лінка вийшла з дому, щоб іти до гімназії, але ноги самі понесли її в інший бік. Дійшла до Центрального вокзалу. Аеропорт «Окенце». Чим туди доїхати? На трамвайній зупинці Лінка глянула на електронний розклад трамваїв. Туди їде дев’ятка. За мить над’їхав сучасний трамвай, схожий на велику гусінь. Лінка сіла, задоволена, що доїде на місце й матиме купу часу подумати, що скаже Адріанові. Вона була страшенно схвильована, але в таких ситуаціях їй завжди вдавалося опанувати себе, якось заспокоїтися. Коли Лінка вийшла на кільці, на зупинці «Окенце», не було ще й дев’ятої. Але й аеропорту ніде не було видко. Або, принаймні чогось, що б на нього скидалося.

Пробачте,— запитала вона в симпатичного бородатого добродія.— Як дійти до аеропорту?

О-о-о, панночко, це доволі далеко.

А хіба це не Окенце?

Окенце, але не аеропорт. Звідси добрячих кілька кілометрів.

Тоді як туди доїхати?

Найкраще таксі, бо інакше туди важко дістатися, особливо, якщо ви поспішаєте… Таксі. Ага, але Лінка, на жаль, не захопила з дому жодних грошей.

У мене ще досить часу…

Якщо не дуже квапитеся, то треба повернутися назад тим самим трамваєм, вийти на вулиці Гинка й дійти до Жвірки й Вігури, трохи пройти пішки й сісти на автобус 175, який їде до аеропорту. Так чи сяк, а пішки йти не раджу, шкода гарні ніжки збивати…

Останні чоловікові слова підхопив вітер, бо Лінка швиденько подякувала, зрозумівши, що трамвай, яким вона сюди приїхала, за мить поїде знову до центру. І справді, щойно вона сіла, як трамвай рушив. «На щастя, ще є трохи часу, а в майбутньому я вже знатиму, де тут що»,— подумала Лінка. Щоправда, надовго їй оптимізму не вистачило, бо спершу, висівши на Гинка, вона пішла в протилежному напрямку. Коли за сорок хвилин дійшла нарешті до вулиці Жвірки й Вігури, 175-й автобус утік з-під самісінького носа, а одразу за ним і 188-й. Ага, цікаво, чи до аеропорту їдуть інші автобуси? Ні. Отже, доведеться чекати не менше, ніж хвилин п’ятнадцять. Часу залишалося дедалі менше. Коли Лінка вбігла до зали в першому терміналі і, благаючи подумки, щоб це було тут, глянула на табло, вона полегшено зітхнула. Її літак, тобто літак Адріана, виблискував сріблястим силуетом на синьому тлі. До відльоту залишалася майже година. Лінка сподівалася, що Адріан стоїть у черзі з багажем і ще не пройшов крізь рамку…

Лінка швиденько пробігла поглядом по екранах біля митного контролю. Лондон, аеропорт «Лутон», 11:10. Є! І тоді побачила його. Адріан саме клав торбу на транспортер. З туристичного рюкзака щось висунулося й впало на землю. Мабуть, светр. Адріан спробував запхнути його поверх багажу. Не вірячи власному щастю, Лінка рушила в його бік, та це виявилося нелегко. Черга розливалася навсібіч, мов лава вулкану, бо всі намагалися якомога швидше пройти митний контроль. За рамками їх вабили безмитні крамниці, і кожен пасажир інстинктивно боявся, що не встигне. Протискуючись між людьми, які ще в черзі ділилися багажем, щоб не перевищити дозволених п’ятнадцяти кілограмів, вона на хвилину загубила Адріана, і коли нарешті дійшла до контрольного пункту, хлопця вже там не було. Ой, ні! Що робити?! Лінка зіп’ялася навшпиньки, силкуючись розгледіти в натовпі його біляву голову. Є! Адріан прямував у бік рамки. Якщо він її пройде, усе пропало! Там черга була набагато менша, і Адріан занадто швидко наближався до пристрою, завданням якого було перевіряти ручну поклажу за допомогою рентгенівських променів. Лише хвилина. Now or never.

Лінка стала навшпиньки й вигукнула крізь юрбу:

Адріане!

Голос у Лінки завжди був гучний. Адріан одразу почув її й вражено озирнувся.

Адріане! — знову погукала вона. Люди почали звертати на них увагу. «Зараз мене забере поліція,— подумала Лінка.— Та поміть же ти мене зрештою!»

Вона почала вимахувати руками. Це виглядало доволі розпачливо, зате подіяло. Адріан примружився, а тоді вражено глянув на неї. Він її побачив! Лінка затамувала подих. Серце калатало так сильно, дівчина боялася, що воно от-от вискочить із грудей. Руки тремтіли, спину обливав піт. Усе відбувалося, як у сповільненому темпі. Далі вона побачила, як Адріан знімає рюкзак із транспортера, а із сірої коробки витягає пасок і мобілку. Лінка рушила до нього.

І що тепер? У голові гуло. Якусь мить вона стояла, мов паралізована, а потім, сама не розуміючи, що відбувається, почала бігти, хоча назвати бігом це було доволі складно, радше проштовхуванням у натовпі, значно повільнішим, ніж хотілося б у цю хвилину Лінці… Зупинилися одне навпроти одного, не здатні ступити бодай крок далі.

Що ти тут робиш? — насилу вимовив Адріан.

Я прийшла… прийшла… прийшла попрощатися.

Запала мовчанка. Обоє дивилися одне одному в очі, а повітря довкола аж вібрувало від напруги. Навколо них подорожні квапилися, постійно лунали оголошення про те, щоб не залишати багажу без нагляду, проте Лінка й Адріан не чули нічого, що відбувалося навколо них, продовжуючи вдивлятися одне в одного. Їх ділило не більше, ніж двадцять сантиметрів, але здолати цю відстань було значно складніше, ніж усю дорогу до аеропорту, важче, ніж весь шлях літаком, який незабаром мав забрати Адріана до далекого Лондона.

Мені вже треба йти.

Ага.

І продовжували стояти нерухомо. А тоді Лінка наважилася: «Раз козі смерть! Не знаю, чи можна так робити, але якщо я виглядатиму, як ідіотка, нічого не вдієш. Він однаково виїздить, ніхто не довідається». Наблизилася до Адріана й обійняла його за шию. За мить відчула його руки на своїй спині. Так вони й стояли, притулившись, а тоді Лінка несміливо торкнулася його волосся, відгорнула пасмо за вухо.

Пробач мені,— прошепотіла вона.— Мабуть, я повна ідіотка, але… здається, я тебе кохаю. Тобто, справді кохаю.

Вимовивши це, Лінка запрагла втекти чимдалі, світ за очі. Їй здавалося, що весь аеропорт, весь світ утупився в неї, а вона перетворилася на посміховисько для цього натовпу, справжня дурепа, яка так необачно відкрила свої почуття… Зараз її висміють! Та замість цього відчула на своїй шиї теплий Адріанів подих і його вуста, які шукали її… Вони були м’які й ніжні. Здавалося, вона чекала цієї миті все своє життя. Враз пролунало чергове оголошення.

Останніх пасажирів, що подорожують лініями «Air» до Лондона, просять підійти до гейту номер три.

Халінко, я мушу йти. Але… усе владнається. Я тобі напишу.

І знову обійняв і поцілував її.

Іди, йди,— Лінка насилу вивільнилася з його обіймів.— Бо справді запізнишся. Тітка хвилюватиметься не на жарт.

Вона дивилася, як Адріан пройшов за рамку й востаннє глянув на неї щасливими очима. А тоді його вуста прошепотіли: «Я тебе кохаю!»

V

Світ навколо змінився. Коли наступного дня Лінка йшла до гімназії, їй здавалося, що вона прокинулася в якійсь новій дійсності. Невже вчора теж так буяла зелень? Коли з’явилося все це листя? Лінка раптом помітила братки на клумбах. Літо розквітало просто в неї на очах, і дівчина насолоджувалася вранішнім сонцем, яке лагідно пестило її шкіру. Останні кілька днів пролетять швидко. Вона приготує фотографії на конкурс. Адріан до неї напише. Про канікули Лінка наразі не думала, але це було неважливо. Вона відчувала, як щастя переповнює все її тіло. Не страшно, якщо вона не потрапить до мистецького ліцею. Не страшно, якщо результати випускних іспитів не дозволять їй вступити навіть до сякого-такого ліцею. Не страшно, що родинні таємниці з’ясовані не до кінця. Вона була закохана.

Чого це ти так сяєш? — поцікавилася Наталія.

Здається, я теж закохалася.

Ну, нарешті. Адріан?

Так.

Отже, ти таки порозумнішала. А що там із моєю фотосесією? — Наталія не приховувала усмішки.— Тепер тобі вже не хочеться фоткати, га?

Ти що! Якраз тепер я можу фотографувати. Та й погода нарешті така, як треба.

То може, підемо після уроків, у мене на сьогодні жодних планів.

Супер. Я б із радістю пішла просто зараз. Однаково вже нічого цікавого немає.

А й справді, класами тинялося лише кілька учнів, учителі намагалися чимось заповнити ці останні уроки, бо оцінки давно повиставляли, тож гімназисти не надто переймалися навчанням. Каськи відучора теж не було. Цікаво, куди вона поділася? Хоча вона й так нічого не втратила. Леон підійшов до дівчат, наче прочитавши їхні думки.

Пані Бунько сьогодні немає. Мабуть, я можу відпустити вас додому тільки ж не забудьте, що завтра о дванадцятій останній дзвоник.

Пані Бунько була вчителькою біології. Учні не дуже її любили, але зараз Лінка відчула до неї симпатію. Завдяки їй настав нарешті кінець цій каторзі, яка звалася гімназією. Принаймні до вересня можна не перейматися.

Вони захопили фотоапарат і сіли до автобуса, що їхав до Королівських Лазенок. Павичі виявилися на висоті. Їхні химерні крики було чутно вже здалеку. Чимало часу зайняли пошуки відповідного ракурсу, у який вписувалися би Наталія з павичем. Коли вже все виходило, птах раптово, невідомо чому, злітав у повітря. Довелося запастися терпінням. Наталія лягла на лавці біля «Театру на воді», дозволивши сонцю пестити своє обличчя.

Давай перепочинемо,— попрохала вона.

Гаразд.

Лінка й собі простяглася на лавці поруч. Було жарко, але від води повівав легенький вітерець. Краєм ока дівчина вгледіла, як досить близько від них сідає кольорове пташисько.

Наталіє, не ворушись, прошу тебе…

Павич сидів просто ідеально. Єдине, що треба було зробити, це непомітно, тихенько витягнути апарат з футляра, щоб не наполохати птаха. Звісившись із лавки, Лінка витягла фотоапарат і, відчуваючи неймовірне напруження в усіх м’язах, спрямувала об’єктив у бік Наталії. Композиція була чудова! На гарних вустах подруги блукала зваблива посмішка. Сонце осявало половину її обличчя, визолочуючи опуклу щоку й дозволяючи віям відкидати на неї довгу тінь. Блискуче волосся спадало з лавки, торкаючись сірого гравію. Коли Лінка відкрила затвор, павич ледь насторожився. А тоді зробив те, про що дівчата не наважувалися навіть мріяти. Розгорнув свого веселкового хвоста, утворивши таким чином для Наталії барвисте тло. Крихітні очиці чуйно придивлялися до Лінки, коли та клацала фотки одну за одною. Дівчина намагалася змінювати розташування на сантиметр, міліметр, усе мало значення. Лінка була впевнена, що із цього вийдуть справді класні фотографії.

VI

Фі-і-ікусе! — крізь сон Лінка відчула, як цей вреднючий псисько вистрибує на ліжко. Котра година? Ой леле, пів на одинадцяту! Добре, що останній дзвоник аж о дванадцятій. Вона ще встигне причепуритися. На щастя, у неї тепер є чорні туфельки, не доведеться йти до гімназії в маминих шпильках… Згадала, як торік бігла з натертими п’ятками, під дощем, тягнучи Кая, вирядженого в штанці з пальмами, і засміялася.

Скільки всього сталося за ці десять місяців. Лінка почувалася геть іншою людиною. Повільно встала, потягнулася й подалася на кухню. Там на столі лежала записка.

Халіно! Залишаю тобі гроші на квіти й на якесь морозиво з подружками.

Мама

Оце так! Вона й не сподівалася. Лінка посміхнулася й пригадала, що колись сказав їй Адріан. Що ми можемо вплинути лише на скількись там процентів справ. Десять чи двадцять. Як це було? Хай там що, але на більшість речей, які з нами відбуваються, ми не маємо жодного впливу. Приміром, на те, що сталося в її сім’ї, або на те, що її пошуки нічим не завершилися. Вона ніяк не могла вплинути на мамине самопочуття. Можна було лише радіти, коли їй ставало краще. «Цікаво, а це моя власна філософія, чи я перейняла її від Адріана?» — подумала Лінка. Їй хотілося думати по-своєму, а не перетворюватися на одну з тих дівчаток, котрі настільки засліплені своїми хлопцями, що буквально зазирають їм до рота й лише притакують. Проте Адріан, здається, таки мав рацію.

Лінка помила голову, вбралася, спокійно поснідала. Цього разу в холодильнику було чимало всього, не тільки гірчиця. Тоді посиділа й подивилася на дах костела. Сьогодні дощу не було. Небо пашіло спекою, і це було помітно навіть крізь вікно. Задоволено глянула на себе в дзеркалі й вийшла. Вона востаннє прямувала до гімназії. Невдовзі все зміниться…

VII

Каська знову запропонувала піти до басейну. У таку погоду щось краще й придумати годі. Крім того, Лінка хотіла поговорити з Каською про свій фотографічний проект і вмовити подругу позувати їй. Дівчата зручно вмостилися на ліжку в Лінчиній кімнаті, і хрупали чипси. Треба ж було якось підкріпитися перед плаванням. Лінка розповідала Касі про свою ідею фотосесії. Їй було трохи ніяково, що спершу вона фотографувала Наталію. Але вирішила бути відвертою. Каська повинна знати, як багато значила для неї Наталія, і що їй, Лінці, було зле, коли вони так посварилися. Проте Каська аж ніяк не образилася. Навпаки, цікавилася, як виглядала Наталіїна фотосесія, тож Лінка розповіла Касі про павичів.

Я люблю Наталію, і рада, що ми з’ясували певні речі. Сподіваюся, згодом ми зможемо дружити втрьох. Крім того, вона більше не закохана в Міхала.

Чесно?

Вона закохалася в іншого.

Кася полегшено зітхнула.

А взагалі цікаво, коли Міхал нарешті наважиться запросити тебе на побачення? — поцікавилася Лінка.

Так отож. Якщо доведеться років із десять почекати, то я справді не знаю… Та повернімося до фотографій. Де ти збираєшся мене фоткати?

Де хочеш. Це мусить бути якесь дуже важливе для тебе місце.

Ти ж знаєш, яке місце для мене найважливіше…

Яке?

Дитячий будинок. Ну, але туди ми не поїдемо, задалеко.

Задалеко?

Лінка подумала, що їй не дуже хочеться робити фотографії біля дитбудинку. Після останньої поїздки до Кракова це місце асоціювалося в неї із сестрою, котру, як їй гадалося, вона втратила назавжди. Лінка уявляла, що може, зустріне її коли-небудь на вулиці, і одразу знатиме, що це — вона. Адже це можливо! Мабуть, вони схожі, а таке волосся, як у неї, трапляється рідко, тож може, колись… Звісно, можна було би шукати її через оголошення, але вона не знала, чи варто порушувати сестрин спокій. Усе це надто складно. Але в Каськи, звісно, своя історія, і свій дитбудинок. Власне, що значить «задалеко»? Де цей будинок? Вона ніколи не розпитувала Каську, бо про її життя до зустрічі в гімназії вони взагалі не розмовляли. Ну, хіба що та розповіла колись історію про куховарку, яка вміла подобатися всім чоловікам. Лінка не хотіла ятрити ран і нагадувати про минуле, та коли вже Кася сама про це заговорила…

А де цей дитбудинок, невже так далеко? Та доїдемо якось, не перебільшуй…

Ти збираєшся їхати до Кракова, щоб мене фотографувати?

До Кракова?

Нічогенький збіг обставин! Лінка відчула, що зблідла…

Лінко, що з тобою? Таж кажу, що до Кракова. Шкода, що я раніше не знала про твій проект, я там була нещодавно. Хотіла побачити кількох подруг, батьки відвезли мене в середу, у школі якраз нічого цікавого не відбувалося.

То он, чому тебе не було… Що ж, певне, справді, занадто далеко…

Мені чесно шкода, я навіть подумала в середу, що й ти могла би поїхати з нами, бо цей дитбудинок… Це ж усе моє життя! І він так романтично виглядає. Такі високі вікна, він із червоної цегли, і там ще такий фонтан, ну просто як у кіно… зачекай, фоток у мене немає, але є ескіз, хочеш, покажу?

Вона витягла з торбини малюнок і простягла подрузі. Лінці аж зле зробилося. Вона ледве чула, що говорить Кася, насилу розуміла уривки фраз і сприймала те, що побачила на папері… Цегла… фонтан… І раптом залунав дитячий сміх. Недавно Халіна встановила собі такий рінгтон.

Алло?

Добридень, це Хелена Мазур. Як нігті, тримається лак?

Що? Лінка довгенько не могла збагнути, із ким розмовляє. Нарешті пригадала собі блондинку з яскраво-рожевим манікюром.

Ой, він був чудовий, але довелося змити, ви ж розумієте, не можна було так з’явитися в гімназії…

Та я дзвоню, бо ти просила зателефонувати, як я щось довідаюся, а твоя подруга саме була в нас позавчора. І виявилося, що вона тепер живе у Варшаві. Задоволена, щаслива. Десь у центрі мешкає. Ото й усе, що вдалося дізнатися, я трохи намагалася розпитати, але це все, що я змогла. Може, це допоможе тобі якось її розшукати.

Здається,— повільно промовила Лінка,— я вже її знайшла…

Кого знайшла? — із цікавістю запитала Каська, коли Лінка, подякувавши співрозмовниці, вимкнула мобільник.

Тебе,— відказала вона тихо й зазирнула Касі просто в очі.— Тобі прізвище Печериця про щось говорить?

Це моє прізвище. Тобто, колишнє. А що? Що таке?.. — дивилася на Лінку, нічого не розуміючи.

Не знаю, як тобі це сказати…

Вона й справді не знала. У роті пересохло. Лінці здавалося, що це через спеку в горлі наче все вигоріло, і вона не може видушити із себе жодного слова, не кажучи вже про якесь доладне речення. Те, яке нарешті треба було проказати.

Здається, що ми з тобою сестри.

Запала тиша. Лише забутий чайник висвистував на плиті.

А що це у вас діється? Та вимкніть цей чайник, бо згорить! Що ви хотіли? Чаю?

Хоча мама й почувалася нині явно краще, та вона зовсім не помітила, що дівчата якось дивно поводяться.

А що ви взагалі робите?

Ми саме збиралися піти до басейну… Але Кася почала мені розповідати про…

Лінка сама не знала, нащо це говорить. Відчувала всередині страшенне напруження, щось от-от мало прорвати греблю почуттів. Каська мовчала.

То переодягніться в купальники, усе-таки кілька хвилин можна заощадити,— продовжувала базікати мама, не слухаючи доньку.— А у твоєї подруги є якийсь нормальний купальник? Бо той твій відкритий уже не годиться…

Вона мені саме розповідала про дитячий будинок, де досі жила.

У мене… спортивний купальник… може, глянете? Він на мені,— перебила її Каська.

Мама зблідла й підійшла до Касі. А тоді все відбувалося, наче в сповільненій зйомці. Мама глянула саме туди, куди треба. А коли побачила, закрила вуста долонею, наче боялася щось сказати… Лише трохи згодом, наливаючи окріп до порожнього чайничка й продовжуючи тримати в руці торбину із продуктами, сказала:

Ця родимка… ця родимка… Невже це правда?

VIII

Лінка щогодини перевіряла в інтернеті результати конкурсу, але їх досі не було. Дівчина хвилювалася чи не більше, ніж за випускні в гімназії. Останній тиждень дався-таки їй взнаки. Лінка була свідком важливих розмов, непростих рішень і подій, які могли стати вирішальними в її житті. Але хіба що свідком, бо сама нічого не могла зробити. Ані запобігти тому, що Адам, дізнавшись про все, негайно пішов від них. Ані з тим, що мама пішла на розмову із прийомними батьками Каськи, а Лінка чекала з Каєм удома й роздумувала, про що саме вони говоритимуть. Та найдужче дошкуляло те, що мама не захотіла порозмовляти з нею. Так, щоб серйозно. Лінка залишилася сама з малим братиком у спорожнілій квартирі й сиділа перед сайтом, який постійно оновлювала, але від цього нічого не змінювалося. Адріан був далеко, а Каська… Тепер вона теж не знала, як з нею розмовляти. Халіні здавалося, що все це для неї занадто складно.

Вона знову клікнула «оновити». І перед очима з’явився лінк, «Результати фотоконкурсу, дивитись тут». Тремтячи від збудження, Лінка натиснула на кнопку мишки. Погляд ковзнув списком нагороджених швидше, ніж хотілося. Перша премія, друга, третя… Відзнаки… Є! Вона отримала відзнаку. Шкода, що не премію, але це вже щось. «Отримання відзнаки означає звільнення від половини оплати за навчання». Половина — це однаково багато. Залишалося чекати набору до державних ліцеїв. Може, їй все ж пощастить.

І лише пригадавши ліцеї, які вона вказала в реєстраційному формулярі, Лінка зрозуміла, наскільки розчарована.

Усім їм було далеко до мистецького ліцею, де вона вже побувала… Де вперше зустрілася з Адріаном. Відчула, що за спиною хтось стоїть.

Мамо! Чому так рано?

Зовсім не рано, уже шоста.

Я просто не стежила за часом перед цим компом.

А що там у тебе цікавого?

Та нічого, — Лінку раптом усе почало дратувати. Невже знову доведеться вдавати, наче вона шукає інформацію про Склодовську-Кюрі? — Нічого в мене цікавого, яка різниця, ти мені теж нічого не розповідаєш, то і я тобі нічого не скажу, зрештою, тобі це однаково байдуже. І вимкнула комп’ютер.

Як це байдуже, я так за тебе хвилювалася, не кажи так!

Справді? А вона? А Каська? Вона тебе обходила? Як ти так могла? Чому ти віддала її, а не мене!

Донечко…

Що, вона була хвора, і ти її не хотіла? І хто такий цей Печериця? І чому батько загинув? А може, він не був моїм справжнім батьком, може, мій тато теж який-небудь професор?

Лінка розридалася. Зіщулилася на ліжку й більше не дивилася на маму, не хотіла її слухати, бо й так не вірила, що нарешті почує історію свого та її життя і щось зрозуміє.

Я писала дисертацію, — тихо мовила мама. — Отак ми познайомилися. Кілька разів зустрілися. Це не було щось серйозне, але… Тоді в нас із твоїм батьком був поганий період. Ми часто сварилися, розумієш, грошей постійно бракувало, я весь час займалася наукою. Це було як запаморочення. Але я завагітніла.

Лінка мовчала. Боялася ворухнутися, щоб не урвати маминої розповіді.

Я знаю, що ти напевне цього не розумієш. Я й сама не збагну, як могла…

Може, я розумію, — тихо озвалася Лінка.

Батько не знав, зрадів, коли я сказала про дитину. Із тим я зустрілася опісля лише раз. Приїхала до Варшави сказати йому, що не писатиму дисертації. Бо в мене буде друга дитина. Він не знав, що то його… Вагітність була вже добре помітною.

І тоді тато зробив це фото…

А потім батько дізнався. Ми пішли на гриль на знайомих. Моя однокурсниця напилася й усе вибовкала. Батько сів до машини, а він же пив пиво… Я тоді мала вести машину, бо через вагітність не пила алкоголю. Не знаю, куди він їхав, але почалася гроза. Машину занесло на мокрій дорозі… А потім на похороні…

У тебе почалися пологи.

Звідки ти знаєш?

Мені це снилося, мамо. Усе це мені снилося. Чому…

Чому я її віддала?

Мама почала ходити по кімнаті.

Не знаю, як тобі це сказати. Це складно. Я…

Я тебе не засуджую.

У мене зовсім не було сил. Вона народилася передчасно, із дитячим церебральним паралічем. Два тижні провела в інкубаторі. Я розказала йому, її батькові. Він її признав, дав своє прізвище. Сказав, що платитиме гроші, але не хоче нас ніколи більше бачити. Розумієш, у нього була родина… Пізніше я сказала йому, що дівчинка померла. Я не хотіла мати з ним нічого спільного. А їй потрібен був догляд. Я боялася, що не впораюся… Була ти, а я перетворилася на тінь людини. Не мала сили, щоб підвестися й піти до лікарні. Нічого не їла. Не знаю, навіщо я підписала ті документи. У мене зовсім не було сили.

А бабуся?

Бабуся? Не засуджуй її. Вона любила мене й бачила, що зі мною діється. Я не могла дати ради із собою, що вже говорити про дитину. У неї теж не було сили, не здолала би возити малу на реабілітаційні заняття, а крім неї в мене нікого не було. Потім, коли я це підписала й повернулася додому… Що було далі — не пам’ятаю. Знаю лише, що тебе хтось завіз до Сероцька, а я, здається, намагалася… Наковталася якихось таблеток. Потрапила до лікарні.

Тепер ти знову там була…

Розумієш, потім я хотіла її знайти. Але в мене була глибока депресія, лікарі не хотіли визнати, що я із цим впораюся. Хоча я відійшла, отримала другу освіту, знайшла гарну роботу… Усе не так просто. Потім зустріла Адама й намагалася про все забути.

І ти нічого йому не сказала.

Ні. Я боялася, що він мене покине. Був Кай, була ти, запізно, аби щось говорити, але потім це знову повернулося. Розпач, докори сумління. Я поїхала до Кракова, спершу з Каєм.

Два роки тому.

Так. А потім сама. Сиділа біля входу до дитбудинку й дивилася, як діти виходять до парку. Я навіть не знала, як вона виглядає. Нарешті довідалася, що її вдочерили, а я ж думала… Думала, що боротимусь за неї, може, ще не пізно. Хотіла вам про все розповісти… Але не вдалося. І тоді все повернулося. Довелося знову лягати до лікарні, бо я не могла це подолати.

Мамо…

Що?

Дякую, що ти мені про все це розповіла.

Мати глянула на доньку сповненими сліз очима.

Знаєш, я почуваюся так, наче хтось зняв з мене страшенний тягар.

Підійшла до Лінки й обняла її. І знову розплакалася.

— Усе буде добре, мамо. Усе буде добре, от побачиш.

Була гарна погода, саме підходяща для фотографування. Пообіднє сонце м'яко освітлювало траву, фасад великого білого будинку, вкритого червоною черепицею й обличчя людей, які сиділи за столом, накритим картатою цератою. Може, ця церата, думала Лінка, і не була якоюсь вишуканою скатертиною, як годилося б на день народження, та нічого іншого просто не знайшлося. Крім того, салати, фрукти, напої й солодощі однаково повністю її закривали. На почесному місці пишався малиновий торт із шістнадцятьма свічками, які Лінка невдовзі збиралася задмухнути.

На жаль, на фото не можна побачити, що коли вона це робила, загорівся краєчок картатої церати, а пожежу загасили великою пляшкою кока-коли. Зате можна здогадатися, хто прийшов на свято, влаштоване в будинку, що його Лінчина мама винайняла на місяць канікул. Вона слушно вважала, що після червневих бурхливих емоцій усі потребували відпочинку. Ба більше, після всіх переживань вона не впала в депресію й могла би стати живою рекламою слів «Що мене не вб’є, те зробить сильнішою», бо навіть після того, як Адам від них пішов, вона була в стані думати й діяти розсудливо.

На фотографії вона стоїть ліворуч, тримаючи в руці келих вина. На ній літня сукенка з великими квітами, і це може свідчити про те, що за ці роки її смаки не дуже змінилися, і ще про те, що вона просто причепурилася на доньчине свято. Лише Лінка, Наталія й Каська могли би щось додати про мамину сукенку. Але й вони б не сказали, що мама, яка протягом трьох тижнів на селі жодного разу не одягла сукенку, зате ходила в старих і дірявих футболках, одяглася так лише заради Лінчиних гостей. Вони ж бо помітили, як мама дивилася на Адама, якого на свій день народження запросила Лінка. Дівчата (особливо Лінка, яка дуже сумувала за вітчимом) сподівалися, що сукенка зробить диво, і далі залишиться з ними на довше. Найкраще — назавжди. І не треба бути великим знавцем мови тіла, аби не добачити, що на фото є цьому виразні передумови, бо Адам дивиться на маму геть не байдуже й нахиляється в її бік.

Двійко дівчат праворуч, мабуть, не здогадуються, що їх хтось фотографує. Наталія, як завжди вродлива й гарно вбрана, саме напхала рота тістечком, а Каська, забувши про все на світі, заходилася писати есемеску. Неважко здогадатися, що це повідомлення для Міхала. Хоча й не зовсім любовне. Дорогою на Лінчин день народження Міхал вийшов не на тій станції, і Каська намагається йому пояснити, як доїхати. Хлопець нарешті наважився до неї подзвонити. Каська саме купалася в річці й на дзвінок відповіла Лінка, яка й запросила Міхала на свій день народження, а Каська відреагувала саме так, як і повинна, продемонструвавши танок дикої, нестримної радості на піщаному березі.

Та не тільки Міхала немає на фото. Немає, наприклад, хлопця Наталії (отого, що рятував її від павича), він, щоправда, приїхав давно й добрався без пригод, але пішов до лісу по хмиз, бо за хвилину розпалюватимуть вогнище. Немає й названих батьків Каськи. Хоча їх і запросили, та вони відповіли, що для них це ще зарано, і що треба звикнути до нової ситуації. Незабаром вони таки приїдуть, і хоча й триматимуться досить напружено, так, що ніхто не розумітиме, як саме треба поводитися, то все-таки кожен відчує: це початок чогось нового й, мабуть, доброго.

Немає на знімку й пана Печериці, який зараз саме відпочиває з родиною в Іспанії. Він не лише не знає про Лінчин день народження, але й передусім про те, що крім відомих йому трьох дітей у нього є ще й четверта донька. Тобто, про її існування він колись знав. А потім йому сказали, що дівчинка померла. Чи не занадто легко він у це повірив? Чи Каська або її мама вирішать йому все пояснити?

На столі не видко й аркуша, на якому Лінчина мама робила обрахунки. Можна здогадатися, що вона намагалася прикинути, чи стане її, аби сплатити половину коштів за навчання доньки в омріяному ліцеї. Вона ще не знає, що Лінка знайшла собі на серпень роботу в кав’ярні, щоб покрити частину витрат, ані того, що в наступні роки вона регулярно підроблятиме після занять.

Що ще можна побачити на фотографії? Авжеж, кмітливий спостерігач, напевне, помітить деталі, яких на перший погляд не видко. Наприклад, прямокутний предмет біля стіни будинку. Це подарунок, який Лінка вирішила не розгортати аж до цієї події. Невідомо, може таким чином вона гартувала волю? Зараз, коли її впіймав об’єктив, Лінка щось кричить, сміється, затуляючи обличчя рукою. До кого вона звертається? Певне, до фотографа. Але хто це? Справді, фотографа ніколи на знімках немає, тож ми не побачимо світловолосого, веснянкуватого хлопця, який кумедно наморщив носа, вдивляючись в об’єктив. Хлопець надіслав подарунок авіапоштою. А потім довго картав себе, бо прагнув особисто вручити його Лінці. І зараз той подарунок стоїть, опертий до стіни. Хлопець не певен, чи сподобається його дарунок Лінці. Мабуть, коли дівчина розгортатиме папір, юнак ладен буде запастися в землю, бо, здерши обгортку, Лінка вгледить… свій портрет. Та поки що веснянкуватий хлопець зосереджується на фотографії, хоча дехто зовсім не хоче, аби її фотографували.

— Адріане, я тебе вб’ю зараз, забирайся із цим фотоапаратом! — кричить Лінка.

Але хлопець натискає на спуск. Лінка своїм волоссям, як завжди, заповнює півфотографії, регоче із чогось, наче віслючка, вишкіряючи білі зуби просто в об’єктив. Вона ще не передчуває, що для Адріана завжди перебуватиме в центрі кадру.

Подяки

Щиро дякую всім першим читачам цієї книжки. Моєму татові, якому завдячую численними виправленнями, і мамі, котра завжди в мене вірила. Усім моїм друзям за їхні цінні зауваження й велику підтримку. І моїм донькам — за те, що вони є, бо завдяки ним я знаю, що в житті найважливіше.