Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX ст.

Франція

Стендаль - Ваніна Ваніні, або Подробиці про останню венту карбонаріїв, викриту в Папській області

(Переклад Н. Немчинової)

Це сталося весняного вечора 182… року. Весь Рим розворушила новина: горезвісний банкір герцог де Б. давав бал у своєму новому палаці на Венеціанській площі.

В оздобленні цього палацу було поєднано всю пишноту мистецтва Італії і всі химерності лондонської і паризької розкоші. З’їхалося безліч гостей. Англійські аристократки — манірні біляві красуні вважали за честь з’явитися на балу у банкіра. Вони злетілися цілим роєм. Найпрекрасніші жінки Рима мірялися з ними красою.

До зали ввійшла під руку з батьком молода дівчина: блискучі очі і волосся, чорне, як вороняче крило, викривали в ній римлянку; всі погляди прикипіли до неї. Кожний її рух випромінював надзвичайну гордість.

Гостей-іноземців вражала пишнота цього балу. «Жодні святкування монархів Європи не можуть йому дорівнятися»,— говорили вони.

У монархів Європи немає палаців, створених італійськими архітекторами; вони змушені запрошувати своїх придворних дам, тим часом як герцог де Б. запрошував тільки красивих жінок. У цей вечір його вибір був особливо вдалим: чоловіки були засліплені. Зібралося стільки чарівливих жінок, що важко було вирішити, кому віддати пальму першості. Але після недовгих вагань царицею балу одностайно проголосили княжну Ваніну Ваніні, чорняву дівчину з пломенистим поглядом. Негайно ж іноземці та молоді римляни, покинувши вітальні, з’юрмилися в бальній залі.

Батько дівчини, князь Аздрубале Ваніні, побажав, щоб вона перш за все виконала тур танцю з двома-трьома німецькими можновладними принцами. Потім вона прийняла запрошення від кількох англійців, вельми красивих і дуже знатних, але їхній накрохмалений вигляд набрид їй. Найбільше вона, певно, тішилася, коли мучила молодого Лівіо Савеллі, вочевидь, палко в неї закоханого. Лівіо був одним із найблискучіших молодих кавалерів у римському товаристві і теж мав князівський титул; але якщо б йому дали почитати якийсь роман, то на двадцятій сторінці відкинув би книгу, заявивши, що у нього тріщить у голові; для Ваніни ж це було неабияким недоліком.

Близько опівночі на балу поширилася новина, що стала поживою для багатьох розмов. Цього самого вечора з фортеці Святого Ангела утік, перевдягнувшись, молодий карбонарій, що перебував в ув’язненні; вже досягнувши останніх воріт в’язниці, він у запалі романтичної відваги напав з кинджалом на солдатів охорони, але його самого теж поранили. Сбіри женуться за ним по кривавих слідах і сподіваються схопити його.

Поки всі теревенили про цю втечу, приголомшений красою та успіхом Ваніни дон Лівіо Савеллі, майже у нестямі від кохання, вигукнув, ведучи її до крісла після танців: «Але скажіть, заради бога, хто міг би сподобатися вам?»

«Молодий карбонарій, який втік сьогодні з фортеці. Принаймні він щось зробив, а не тільки спромігся народитися».

Князь Аздрубале підійшов до дочки. Цей багач вже двадцять років не вимагав звіту від свого управителя, а той давав йому в борг під дуже високі відсотки його ж власні гроші. Зустрівши князя на вулиці, ви подумали б, що перед вами старий актор; ви навіть не помітили б, що пальці у нього унизані масивними перснями з дуже великими діамантами. Обидва його сини стали членами ордену єзуїтів, потім збожеволіли й померли. Він забув їх, а на свою єдину дочку Ваніну гнівався за те, що вона не виходить заміж. Дівчині вже дев’ятнадцять років, а вона відкидає найблискучіші партії. У чому тут причина? Причина була та сама, яка спонукала Суллу відректися від влади: презирство до римлян.

Наступного ранку після балу Ваніна помітила, що її батько, чоловік напрочуд безтурботний, що ніколи в житті не брав до рук ключа, надзвичайно старанно замкнув двері на вузьку драбинку, яка вела до кімнат, розташованих на четвертому поверсі палацу. Вікна цих кімнат вели на терасу, заставлену апельсиновими деревами в діжках.

Ваніна вирушила в місто з візитами; коли вона поверталася, парадний під’їзд був захаращений спорудами для ілюмінації, і карета в’їхала через задній двір. Ваніна звела очі і, на свій подив, побачила, що в одній із кімнат, які так ретельно замкнув її батько, відчинене вікно. Відіславши свою компаньйонку, вона піднялася на горище і, пошукавши, знайшла там заґратоване віконечко навпроти тераси з апельсиновими деревами. Розчахнуте вікно, що так її заінтригувало, було за два кроки. У кімнаті, очевидно, хтось оселився. Але хто?

Наступного дня Ваніна змогла дістати ключик від дверей, які вели на терасу з апельсиновими деревами. Крадькома вона підійшла до вікна — воно все ще було відчинено. Ваніна сховалася за ґратчастою віконницею. Біля задньої стінки кімнати вона побачила ліжко. Хтось лежав на ньому. Збентежена, Ваніна хотіла втекти, але раптом помітила жіночу сукню, кинуту на стільці. Придивившись, вона побачила на подушці біляву голову; обличчя ж їй здалося зовсім юним. Тепер вона вже не сумнівалася, що це жінка. Сукня, кинута на стілець, була вся в крові; кров запеклася і на жіночих туфлях, що стояли на столі. Незнайомка поворухнулася, і тоді Ваніна помітила, що вона поранена: груди їй стягувала полотняна пов’язка, на якій розпливлася кривава пляма; пов’язку притримували якісь тасьми — видно було, що її накладали аж ніяк не руки хірурга.

Ваніна стала помічати, що тепер її батько щодня близько чотирьох годин після полудня зачиняється у своїх кімнатах, а потім йде відвідувати незнайомку; він залишався у неї ненадовго, а повернувшись, одразу ж сідав у карету і вирушав до графині Вітеллескі. Щойно він їхав, Ваніна йшла на маленьку терасу і спостерігала за незнайомкою. Вона відчувала глибокий жаль і симпатію до такої юної, настільки нещасної жінки й намагалася розгадати її історію. Закривавлене плаття, кинуте на стілець, здавалося, було роздерте ударами кинджала. Ваніна могла порахувати на ньому дірки.

Одного разу вона більш чітко розгледіла незнайомку: та лежала нерухомо, втупивши в небо блакитні очі, немов молилася, і раптом її прекрасні очі сповнилися слізьми. Цієї миті княжна ледь втрималася, щоб не заговорити з нею.

Наступного дня Ваніна зважилася сховатися на терасі перед тим, як мав прийти батько. Вона бачила, як дон Аздрубале увійшов до незнайомки; він ніс у руці кошик з провізією. Князь явно був стривожений, говорив мало і так тихо, що Ваніна нічого не розчула, хоча він не причинив засклені двері. Князь незабаром пішов.

«Певно, у цієї бідолахи дуже небезпечні вороги,— подумала Ваніна,— якщо навіть мій батько, чоловік такий безтурботний, не сміє нікому довіритися і щодня сам піднімається сюди, долаючи сто двадцять сходинок».

Якось увечері, коли Ваніна, обережно наблизившись, зазирнула у вікно і зустрілася поглядами з незнайомкою, вся таїна одразу зникла. Ваніна кинулася навколішки й вигукнула: «Я люблю вас, я ваш друг!»

Незнайомка жестом попросила її увійти.

«Вибачте мене, вибачте, будь ласка,— повторювала Ваніна.— Напевно, моя дурна цікавість здається вам образливою. Клянуся, я збережу таємницю, а якщо ви побажаєте, я більше ніколи не прийду».

«Для кого не було б щастям бачити вас! — сказала незнайомка.— Ви живете тут, у цьому палаці?»

«Звичайно,— відповіла Ваніна.— Але ви, вочевидь, не знаєте мене: я Ваніна, дочка князя Аздрубале».

Незнайомка здивовано глянула на неї, і, густо зашарівшись, додала: «Дозвольте мені сподіватися, що ви будете приходити щодня, але я не хотіла б, щоб князь знав про це».

Серце у Ваніни ледь не вихопилося з грудей. Усі манери незнайомки здавалися їй сповненими гідності. Ця нещасна молода жінка, ймовірно, образила якусь можновладну особу, а може, знавіснівши через ревнощі, вбила свого коханого. Ваніна навіть не наважувалася подумати, що причина її нещасть могла бути пересічною. Незнайомка сказала, що вона поранена в плече і в груди і їй дуже боляче. Часто у неї йде горлом кров.

«І до вас не запросили хірурга? — вигукнула Ваніна».

«Ви ж знаєте, що в Римі,— сказала незнайомка,— хірурги зобов’язані негайно повідомляти в поліцію про всіх поранених, яких вони лікують. Князь настільки милостивий, що сам перев’язує мені рани ось цим полотном».

Незнайомка з благородною стриманістю уникала можливості нарікати на свої нещастя. Ваніна була в захваті від неї. Тільки одне дуже дивувало княжну: вона не раз помічала, що під час серйозної розмови незнайомка стримувала несподіване бажання засміятися.

«Мені хотілося б знати ваше ім’я,— сказала княжна».

«Мене звуть Клементина».

«Так ось, дорога Клементино, завтра о п’ятій годині я прийду відвідати вас».

Наступного дня Ваніна побачила, що її новій подрузі стало гірше.

«Я покличу до вас хірурга,— сказала Ваніна, цілуючи її».

«Ні, краще вмерти! — заперечила незнайомка.— Я нізащо не погоджуся зашкодити своїм благодійникам».

«Зачекайте! Хірург монсеньйора Савеллі-Катанцара, губернатора Рима, син одного з наших слуг,— квапливо заговорила Ваніна.— Він прихильний до нас, а завдяки своєму становищу може нікого не боятися. Даремно мій батько не довіряє його відданості».

«Я зараз пошлю за ним».

«Не треба, не треба! — вигукнула незнайомка стурбовано, здивувавши Ваніну.— Приходьте відвідувати мене, а якщо бог покличе мене до себе, я буду щаслива померти на ваших руках».

Наступного дня незнайомці стало зовсім зле.

«Якщо ви любите мене,— сказала їй Ваніна на прощання,— погодьтеся прийняти хірурга».

«Якщо він прийде, щастя моє буде знищено».

«Я пошлю за хірургом,— наполягала Ваніна».

Незнайомка, не відповідаючи, утримала її і припала вустами до її руки. Запало глибоке мовчання; у незнайомки сльози навернулися на очі. Нарешті вона випустила руку Ваніни і вимовила так, ніби йшла на смерть: «Я повинна вам зізнатися: позавчора я збрехала, назвавши себе Клементиною. Я — нещасний карбонарій…»

Ваніна здивовано глянула на неї, відсунулася і підвелася зі стільця.

«Відчуваю,— продовжував карбонарій,— що цим визнанням я позбавив себе єдиної відради, яка ще прив’язує мене до життя. Але я не хочу обманювати вас, це негідно мене. Моє ім’я — П’єтро Міссіріллі, мені дев’ятнадцять років; мій батько — бідний хірург у Сант-Анджело-ін-Вадо; я карбонарій. Нашу венту розкрили. Мене в кайданах привезли з Романьї до Рима, кинули в темний каземат, вдень і вночі освітлений лише маленькою лампочкою; там я провів тринадцять місяців. Одна милосерда душа вирішила врятувати мене. Мене перевдягнули в жіноче плаття. Коли я вийшов з в’язниці і вже досяг останніх воріт, один із вартових мерзенно паплюжив карбонаріїв; я дав йому ляпаса. Запевняю вас, я це зробив не через безглузду зухвалість — я просто забувся. Через цю мою необачність за мною почали гнатися вулицями Рима, і ось, у нічній темряві, поранений багнетами, втрачаючи кров, а тому майже безсилий, я кинувся у прочинені двері чийогось будинку. Чую, солдати біжать по сходах за мною. Я стрибнув з вікна в сад і впав за кілька кроків від якоїсь жінки, яка прогулювалася алеєю».

«Графиня Вітеллескі? Приятелька мого батька? — сказала Ваніна».

«Як! Хіба вона вам казала? — вигукнув Міссіріллі.— Хто б не була ця дама, вона врятувала мені життя; імені її ніколи не треба вимовляти. Коли солдати увірвалися до неї, щоб схопити мене, ваш батько вже відвозив мене у своїй кареті… Мені зле, дуже зле: ось уже кілька днів штикова рана в плечі не дає мені дихати. Я скоро помру, і помру в розпачі, тому що більше не побачу вас…»

Ваніна слухала його нетерпляче і поспішила піти; Міссіріллі не побачив у її прекрасних очах ні тіні співчуття, а тільки ображену гордість.

Уночі до нього завітав хірург; він прийшов сам. Міссіріллі був у розпачі: він боявся, що більше ніколи не побачить Ваніну. Він почав розпитувати хірурга; той пустив йому кров, але на запитання нічого не відповідав. Те саме мовчання і в наступні дні. П’єтро не зводив очей із засклених дверей, у які зазвичай заходила з тераси Ваніна. Він почувався глибоко нещасним. Одного разу, близько опівночі, йому здалося, що хтось стоїть у темряві на терасі. Невже Ваніна?

Ваніна приходила щоночі і, припавши до засклених дверей, дивилася на нього.

«Якщо я заговорю з ним,— думала вона,— я загинула! Ні, я більше ніколи не повинна його бачити».

Але, всупереч своєму рішенню, Ваніна мимоволі згадувала, яку приязнь вона відчувала до цього юнака, коли так простодушно вважала його жінкою. І після настільки задушевної близькості забути його? У хвилини розсудливості Ваніну лякало, що все для неї якось дивно змінилося відтоді, як Міссіріллі сказав їй своє ім’я,— все, про що вона перш за все думала, все, що постійно бачила навколо, відійшло кудись, затягло туманом.

Не минуло й тижня, як Ваніна, сполотніла, тремтлива, увійшла разом із хірургом в кімнату карбонарія. Вона прийшла сказати, що треба умовити князя, щоби той доручив доглядати за хворим кому-небудь зі слуг. Вона пробула лише хвилину, але кілька днів по тому знову прийшла разом з хірургом — через почуття людинолюбства. Одного вечора, хоча Міссіріллі стало вже набагато краще і у Ваніни більше не було підстав боятися за його життя, вона насмілилася прийти сама. Побачивши її, Міссіріллі був на сьомому небі від щастя, але спробував приховати свою любов: перш за все він не бажав принизити свою гідність, як і личить чоловікові. Ваніна увійшла до нього в кімнату, паленіючи від сорому, боячись почути любовні промови, і була дуже засмучена тим, що він зустрів її словами дружби, благородної, відданої дружби, але без єдиного натяку на ніжність.

Коли вона зібралася йти, П’єтро навіть не намагався утримати її.

За кілька днів вона прийшла знову. Зустріч була точно така сама: ті самі шанобливі запевнення у відданості й вічній вдячності. Ваніна тепер зовсім не прагнула охолодити захоплення юного карбонарія: навпаки, вона боялася, що він не розділяє її любові. Дівчина, спершу настільки горда, з гіркотою відчула, наскільки велике її божевілля. Вона намагалася здаватися веселою, навіть байдужою, стала бувати в нього рідше, але ніяк не могла зважитися зовсім відмовитися від відвідувань хворого.

Міссіріллі палав від кохання, але, пам’ятаючи про своє низьке походження і оберігаючи свою гідність, вирішив, що дозволить собі заговорити про свою любов лише в тому випадку, якщо цілий тиждень не побачить Ваніну. Горда княжна оборонялася стійко.

«Ну що ж! — сказала вона собі.— Я відвідую його, мені це приємно, але я ніколи не зізнаюся йому в своїх почуттях».

Вона надовго залишалась у хворого, а він розмовляв з нею так, наче їх слухали двадцятеро людей. Одного вечора, після того як Ваніна весь день ненавиділа його і давала собі обіцянку триматися з ним ще холодніше, ще суворіше, ніж зазвичай, вона раптом сказала йому, що любить його. Незабаром вони цілком віддалися своєму почуттю.

Отже, шаленство Ваніни виявилося безмірним, але, треба зізнатися, вона була абсолютно щаслива. Міссіріллі вже не намагався оберігати свою чоловічу гідність: він любив, як люблять першим коханням у дев’ятнадцять років, як люблять в Італії.

У щирому пориванні самовідданої пристрасті він навіть зізнався гордій княжні, яку тактику застосував, щоб домогтися її взаємності. Він був щасливий і сам дивувався з того, що можна бути таким щасливим.

Чотири місяці пролетіли непомітно. І ось настав день, коли хірург повернув хворому свободу.

«Що мені тепер робити? — думав Міссіріллі. — Як і раніше ховатися в однієї з найкрасивіших у Римі жінок? А підлі тирани, що тримали мене тринадцять місяців у в’язниці, де я не бачив сонячного світла, подумають, що вони зламали мене. Італія, ти справді нещасна, якщо твої сини здатні так легко покинути тебе!»

Ваніна не сумнівалася, що для П’єтро буде найбільшим щастям назавжди залишитися з нею: він і справді здавався цілком щасливим. Але злий жарт генерала Бонапарта гірким докором звучав у душі цього юнака і впливав на його ставлення до жінок. У 1796 році, коли генерал Бонапарт покидав Брешію, представники міської влади, що проводжали його до застави, сказали йому, що жителі Брешії шанують свободу більше, ніж всі інші італійці.

«Так, — відповів він, — вони люблять просторікувати про неї зі своїми коханими». П’єтро трохи зніяковіло сказав Ваніні:

Сьогодні, щойно стемніє, мені треба вибратися звідси.

Постарайся, будь ласка, повернутися до світанку. Я чекатиму на тебе.

На світанку я вже буду за декілька миль від Рима.

Ось як! — холодно сказала Ваніна. — А куди ж ви підете?

До Романьї, помститися за себе.

Я багата, — продовжувала Ваніна найспокійнішим тоном. — Сподіваюся, ви приймете від мене зброю і гроші.

Міссіріллі кілька хвилин пильно дивився їй в очі і раптом стиснув її в обіймах.

Серце моє, життя моє! Ти все змусиш мене забути, навіть мій обов’язок, — сказав він. — Але ж у тебе таке благородне серце, ти повинна зрозуміти мене.

Ваніна пролила багато сліз, і було вирішено, що він піде з Рима тільки за день.

П’єтро, — сказала вона наступного дня, — ви часто говорили мені, що людина з ім’ям — ну, наприклад, римський князь — яка до того ж володіє великими статками, могла б надати у справі свободи значні послуги, якщо коли-небудь Австрія розпочне серйозну війну далеко від наших кордонів.

Авжеж, — здивовано сказав П’єтро.

Так ось! Ви відважна людина, вам бракує тільки високого становища; я вам пропоную свою руку і двісті тисяч ліврів доходу. Згоду батька я матиму.

П’єтро кинувся до її ніг. Ваніна вся сяяла від радості.

Я люблю вас пристрасно, — сказав він, — але я бідняк і я слуга своєї батьківщини. Що найнещасніша Італія, то більше повинен я зберігати вірність їй. Щоб домогтися згоди дона Аздрубале, мені довелося б кілька років грати жалюгідну роль. Ваніно, я відмовляюся від тебе!

Міссіріллі поспішав зв’язати себе цими словами: мужність його слабшала.

На свою біду, — вигукнув він, — я люблю тебе більше за життя, і покинути Рим для мене страшніше від тортур! Ах, чому Італія ще не врятована від варварів! З якою радістю я поїхав би з тобою до Америки!

Ваніна вся похолола. Її руку не прийняли! Гордість її була уражена. Але за хвилину вона кинулася в обійми Міссіріллі.

Ніколи ще ти не був мені такий дорогий! — вигукнула вона. — Так, я твоя навіки… Милий мій сільський лікар, ти великий, як наші давні римляни!

Усі турботи про майбутнє, все похмурі поради розсудливості забулися. Це була мить чистої любові. І, коли вони вже були здатні говорити розважливо, Ваніна сказала:

Я приїду до Романьї майже одночасно з тобою. Я накажу прописати мені лікування на водах в Поретта. Зупинюся я в нашому замку Сан-Ніколо, поблизу Форлі…

І там життя моє з’єднається з твоїм! — вигукнув Міссіріллі.

Відтепер моя доля до всього відважитися, — зітхнувши, сказала Ваніна. — Я пожертвую гідністю заради тебе, утім, байдуже… Чи будеш ти любити зганьблену дівчину?

Хіба ти не дружина мені? — вигукнув Міссіріллі. — Обожнювана дружина! Я вічно буду тебе любити і зумію заступитися за тебе.

Ваніні потрібно було їхати на гостину. Ледве Міссіріллі залишився сам, як його поведінка здалася йому варварським. «Що таке батьківщина? — запитував він себе. — Адже це не якась там жива істота, до якої ми зобов’язані плекати вдячність за благодіяння і яка стане нещасною і буде проклинати нас, якщо ми зрадимо їй. Ні, батьківщина і свобода — це як мій плащ: корисний одяг, який я маю купити, якщо тільки не отримав його у спадок від батька. По суті, я люблю батьківщину і свободу тому, що вони мені корисні. А якщо вони мені не потрібні, якщо вони для мене як теплий плащ в літню спеку, навіщо мені купувати їх, та ще й так дорого? Ваніна надто гарна і така надзвичайна! За нею упадатимуть, вона забуде мене. У якої жінки буває тільки один коханий? Як громадянин, я зневажаю всіх цих римських князів, але у них стільки переваг переді мною! Вони, певно, невідпорні! Так, якщо я піду, вона забуде мене, і я назавжди її втрачу».

Уночі Ваніна прийшла провідати його. П’єтро розповів їй про свої вагання і про те, як під впливом любові до неї в душі його виникла дивна суперечка про велике слово «батьківщина». Ваніна безмежно зраділа.

«Якщо йому доведеться вибирати між мною і батьківщиною, — думала вона, — він віддасть перевагу мені».

На сусідній дзвіниці пробило три години. Настала хвилина останнього прощання. П’єтро вирвався з обіймів своєї подруги.

Він уже почав спускатися сходами, як раптом Ваніна, стримуючи сльози, — сказала йому з посмішкою:

Послухай, якби під час твоєї хвороби про тебе піклувалася якась сільська жінка, хіба ти нічим не віддячив би її? Хіба не постарався б заплатити їй? Майбутнє таке непевне! Ти йдеш, дорогою навколо тебе буде стільки ворогів! Подаруй мені три дні, заплати мені за мої турботи, немовби я бідна селянка.

Міссіріллі залишився.

Нарешті він покинув Рим і завдяки паспорту, купленому в іноземному посольстві, досяг рідної домівки. Це була для сім’ї велика радість: його вже вважали померлим.

Друзі хотіли відсвяткувати його благополучне повернення, убивши двох-трьох карабінерів (так у Папській області називаються жандарми).

Не будемо без крайньої потреби вбивати італійців, які вміють володіти зброєю, — відповів на це Міссіріллі. — Наша батьківщина не острів, як щасливиця Англія; щоб чинити опір вторгненню європейських монархів, нам знадобляться солдати.

Через деякий час Міссіріллі, рятуючись від погоні, вбив двох карабінерів із пістолетів, подарованих йому Ваніною.

За його голову призначили нагороду.

Ваніна все не приїжджала до Романьї. Міссіріллі вирішив, що про нього забули. Самолюбство його було уражене; він часто думав тепер про те, що різниця в суспільному становищі звела перешкоду між ним і його коханою. Одного разу, гірко шкодуючи про колишнє щастя, йому спало на думку повернутися в Рим, дізнатися, — що робить Ваніна. Ця навіжена думка ледь не взяла гору над почуттям обов’язку, аж раптом якось надвечір церковний дзвін у горах покликав на вечірню, і так дивно, ніби дзвонар геть розгубився. Це був сигнал до зборів венти, до якої Міссіріллі вступив, щойно повернувся до Романьї. Тієї ж ночі всі карбонарії зустрілися в лісі, в обителі двох самітників. Обидва вони спали міцним сном під дією опіуму і навіть не підозрювали, з якою метою скористалися їхньою хатиною. Міссіріллі прийшов дуже сумний, і тут йому сказали, що глава венти заарештований і що своїм новим главою карбонарії вирішили обрати його, П’єтро, двадцятирічного юнака, хоча серед них були п’ятдесятилітні — люди, які брали участь у змовах від часів походу Мюрата в 1815 році. Приймаючи цю несподівану честь, П’єтро відчув, як забилося в нього серце. Щойно він залишився один, він прийняв рішення не думати більше про молоду римлянку, яка так швидко забула про нього, і всі свої помисли віддати боргу звільнення Італії від варварів.

Два дні потому Міссіріллі в списку прибулих осіб і тих, хто виїхав, який йому доправляли як главі венти, прочитав, що княжна Ваніна прибула до свого замку Сан-Ніколо. Ім’я це внесло в його душу радість і сум’яття. Даремно він заради відданості батьківщині придушив бажання того ж вечора помчати в замок Сан-Ніколо — думки про Ваніну, якою він знехтував, не давали йому зосередитися на своїх обов’язках. Наступного дня вони зустрілися; Ваніна любила його так само. Затрималася вона в Римі через те, що батько, бажаючи видати її заміж, не відпускав її. Вона привезла із собою дві тисячі цехінів. Ця несподівана підтримка дуже допомогла Міссіріллі гідно виконати його нові почесні обов’язки. На острові Корфу замовили кинджали, підкупили особистого секретаря легата, який керував переслідуваннями карбонаріїв, і таким шляхом дістали список священиків, що були шпигунами уряду.

Якраз в цей час готувалася змова — одна з найменш нерозважливих, які коли-небудь виникали в багатостраждальній Італії. Я не буду заглиблюватися в зайві подробиці, скажу тільки, що якщо б вона виявилася успішною, Міссіріллі дісталася б чимала частка слави. Завдяки йому кілька тисяч повстанців піднялися б за сигналом зі зброєю в руках і чекали б прибуття ватажків. Наближалася вирішальна хвилина, і раптом, як це завжди буває, змова провалилася через арешт керівників.

Щойно Ваніна приїхала до Романьї, їй здалося, що любов до батьківщини притлумила в серці Міссіріллі будь-яку іншу пристрасть. Гордість молодої римлянки була уражена. Даремно вона намагалася напоумити себе — гнітюча туга мучила її, і вона незабаром почала за собою помічати, що проклинає свободу. Одного разу, приїхавши у Форлі побачитися з Міссіріллі, вона не могла впоратися із собою, хоча доти гордість завжди допомагала їй приховувати своє горе.

Ви й справді любите мене, як чоловік, — сказала вона. — Я не цього чекала.

Вона вибухнула сльозами, але плакала вона тільки від сорому, що принизилась до закидів. Міссіріллі втішав її; однак видно було, що його турбувало геть інше. І раптом Ваніні спало на думку кинути його й повернутися до Рима. Вона з жорстокою радістю подумала, що це буде їй покаранням за слабкість: нащо було скаржитися! У хвилину мовчання намір її зміцнів, Ваніна вважала б себе негідною Міссіріллі, якщо б не кинула його. Вона з насолодою думала про його сумний подив, коли він буде марно чекати, шукати її тут. Але незабаром її глибоко зворушила думка, що вона не зуміла зберегти любов цієї людини, заради якого зробила стільки безумств. Перервавши мовчанку, вона заговорила з ним. Вона всіма силами добивалася бодай одного слова любові. П’єтро відповідав їй ласкаво, ніжно, але так неуважно… Зате яке глибоке почуття прозвучало в його голосі, коли, згадавши свої політичні задуми, він скорботно вигукнув:

Ах, якщо нас знову спіткає невдача, якщо і цю змову розкриють, я поїду з Італії!

Ваніна завмерла: щохвилини її дедалі сильніше мучив страх, що вона бачить коханого востаннє. Слова його заронили фатальну іскру в її думки.

«Карбонарії отримали від мене кілька тисяч цехінів. Ніхто не може сумніватися в моєму співчутті до змови…» Перервавши свої роздуми, вона сказала П’єтро:

Молю тебе, поїдемо зі мною до Сан-Ніколо, тільки на одну добу! Сьогодні увечері тобі немає потреби бути присутнім на зборах венти. А завтра вранці ми вже будемо в Сан-Ніколо, гулятимемо по полях; ти відпочинеш, заспокоїшся, а тобі так потрібні всі твої сили і самовладання: адже наближаються великі події.

П’єтро погодився.

Ваніна пішла від нього, щоб приготуватися до подорожі, і, як зазвичай, замкнула на ключ ту кімнату, де ховала його. Вона поспішила до колишньої своєї покоївки, яка вийшла заміж і тепер тримала крамничку у Форлі. Прибігши до цієї жінки, Ваніна квапливо написала на полях Часослова, який опинився в кімнаті, кілька рядків, точно вказавши місце, де повинна була зібратися вночі вента карбонаріїв. Вона закінчила донос такими словами: «У венті дев’ятнадцять осіб. Ось їхні імена і адреси». Склавши повний список, де було відсутнє тільки ім’я Міссіріллі, вона сказала цій жінці, яка користувалася її довірою:

Віднеси книгу кардиналу-легату. Нехай він прочитає те, що написано на берегах, і поверне її тобі. Ось візьми десять цехінів. Якщо коли-небудь легат виголосить твоє ім’я, тобі не минути смерті; але якщо ти змусиш його прочитати списану сторінку, ти врятуєш мені життя.

Усе вдалося чудово. Легат так перелякався, що втратив всю свою вельможну поважність. Він дозволив простолюдинці, яка бажала поговорити з ним у секретній справі, не знімати маску, але наказав зв’язати їй руки. У такому вигляді крамариха і з’явилася перед цим високим сановником; він не наважився вийти з-за величезного столу, покритого зеленим сукном.

Легат прочитав списану сторінку, тримаючи Часослов дуже далеко від себе через побоювання, що книга просякнута якоюсь отрутою. Потім він повернув Часослов господарці крамнички і навіть не послав шпигунів по її слідах. Не минуло й сорока хвилин, відтоді, як Ваніна пішла з дому, а вона вже побачилася покоївкою, що повернулася, і побігла до Міссіріллі, твердо вірячи, що відтепер він цілком належить їй. Вона сказала йому, що в місті незвичайний рух, всюди ходять патрулі, навіть такими вулицями, де їх ніколи не бачили.

Послухай мене, — додала вона, — поїдемо зараз же в Сан-Ніколо.

Міссіріллі погодився. Вони вийшли пішки з міста; неподалік від застави Ваніну чекала карета, де сиділа її компаньйонка, мовчазна і щедро оплачувана повірниця. Приїхавши до Сан-Ніколо, Ваніна, вся знервована від свого жахливого вчинку, з ніжністю горнулася до П’єтро. Але коли вона говорила йому слова любові, їй здавалося, що вона розігрує комедію. Напередодні, вчиняючи зраду, вона забула про докори сумління. Обіймаючи коханого, вона думала: «Варто тепер кому-небудь сказати П’єтро одне слово, одне тільки слово — і він навіки зненавидить мене…».

Глибокої ночі до спальні увійшов один зі слуг Ваніни. Людина ця була карбонарієм, про що вона і не підозрювала. Значить, у Міссіріллі були таємниці від неї навіть у цьому?

Вона здригнулася. Слуга прийшов попередити Міссіріллі, що цієї ночі у Форлі оточили будинки дев’ятнадцяти карбонаріїв, а їх самих заарештували, коли ті поверталися зі зборів венти. На них напали зненацька, але все ж дев’яти карбонаріям вдалося втекти. Десятьох інших карабінери відвели в фортецю. Зайшовши на тюремний двір, один із заарештованих кинувся у глибокий колодязь і розбився насмерть. Ваніна перемінилася на виду; на щастя для неї, П’єтро цього не помітив: він міг би прочитати в її очах скоєний нею злочин…

Солдати гарнізону, — додав слуга, — оточили вже всі вулиці у Форлі. Вони стоять так близько один від одного, що можуть перемовлятися. Жителям дозволяють переходити через вулицю тільки в тому місці, де стоїть офіцер.

Коли слуга вийшов, П’єтро замислився.

Зараз нічого не можна зробити, — сказав він зрештою.

Ваніна була ні жива ні мертва; вона здригалася від кожного погляду коханого.

Що з вами, Ваніно? Ви якась дивна сьогодні, — сказав він. Потім став думати про щось інше і відвів від неї погляд. Вдень вона наважилася сказати йому:

Ось ще одну венту розкрито. Мені здається, ви деякий час будете жити спокійно.

Дуже спокійно,— промовив Міссіріллі з усмішкою, від якої вона затремтіла.

Ваніна вирішила піти в село Сан-Ніколо до священика, що був, імовірно, шпигуном єзуїтів. До обіду, о сьомій годині, вона повернулася і побачила, що кімната, де вона сховала коханого, спорожніла. Розгублена, вона кинулася шукати його по всьому будинку, але ніде не знайшла. У цілковитому розпачі Ваніна повернулася в кімнату і тільки тоді помітила на столі записку. Вона прочитала:

«Я йду, щоб віддати себе в руки легата. Я втратив віру в успіх нашої справи: саме небо проти нас. Хто нас видав? Мабуть, той негідник, який кинувся в колодязь. Життя моє тепер не потрібне нещасній Італії, і я не хочу, щоб товариші, бачачи, що тільки одного мене не заарештували, могли подумати, ніби я їх зрадив. Прощавайте! Якщо ви любите мене, докладете всіх зусиль, щоб помститися за нас. покарайте, знищте підлого зрадника, навіть якщо б це був мій батько!»

Ваніна, невимовно страждаючи, впала на стілець майже непритомна. Вона не могла вимовити ані слова, не випустила жодної сльози; очі її горіли.

Нарешті вона кинулася на коліна.

Боже великий! — вигукнула вона.— Прийми мою обітницю! Так, я покараю підлого зрадника! Але допоможи мені спочатку повернути свободу П’єтро.

За годину вона вже їхала до Рима. Батько давно квапив її повернутися. За відсутності дочки він обіцяв її руку князю Лівіо Савеллі. Щойно Ваніна приїхала, батько боязко заговорив з нею про це, але, на превеликий його подив, вона одразу погодилася. Того ж вечора у вітальні графині Вітеллескі батько майже офіційно відрекомендував їй дона Лівіо як нареченого, і дівчина довго розмовляла з ним. Молодий князь був взірцем елегантності, тримав чудових коней, у товаристві його вважали дуже дотепним, але дуже непостійним; він не міг порушувати ніяких підозр уряду. Ваніна вирішила, що, змусивши його закохатися в неї, вона зробить Лівіо виконавцем її планів. Вона сподівалася, що шпигуни не наважаться стежити за племінником монсеньйора Савеллі-Катанцара, римського губернатора і міністра поліції.

Протягом декількох днів вона дарувала свою приязнь люб’язному дону Лівіо, а потім оголосила йому, що ніколи не буде його дружиною: на її думку, у нього занадто легковажний розум.

Якщо б ви не були дитиною,— сказала вона,— підлеглі вашого дядечка не мали б від вас таємниць. Наприклад, що збираються зробити з тими карбонаріями, яких нещодавно заарештували у Форлі?

За два дні Лівіо прийшов повідомити їй, що всі заарештовані у Форлі карбонарії втекли. З презирливою і гіркою посмішкою вона зупинила на ньому погляд своїх величезних чорних очей і за весь вечір не удостоїла його жодним словом.

Минув ще один день, і дон Лівіо, ніяковіючи, зізнався їй, що його обдурили.

Але я дістав ключ від кабінету дядечка,— додав він,— порився там в паперах і знаю тепер, що призначена конгрегація, тобто комісія, у складі якої перебувають найвпливовіші кардинали і прелати; днями вона таємно збереться і вирішить, де судити цих карбонаріїв — у Равенні або в Римі. На сьогодні всіх дев’ятьох заарештованих карбонаріїв і їхнього ватажка, якогось Міссіріллі, що через дурість добровільно віддався в руки влади, утримують у замку Леоне.

Почувши слово «дурість», Ваніна боляче ущипнула князя Лівіо.

Я сама хочу проникнути разом з вами в кабінет вашого дядечка,— сказала вона,— і на власні очі побачити ці папери. Ви, напевно, погано прочитали.

Почувши такі слова, Лівіо злякався: Ваніна вимагала від нього майже неможливого; але норовливість цієї дівчини тільки посилювала його любов. Кілька днів по тому Ваніна, переодягнувшись у красиву ліврею, яку носили слуги будинку Савеллі, провела півгодини в кабінеті міністра поліції за читанням найсекретніших документів. Вона вся аж тремтіла від радості, знайшовши серед них «щоденник донесень про підсудного П’єтро Міссіріллі». У неї трусилися руки, коли вона тримала ці папери. Вона ще раз перечитала його ім’я і ледь не зомліла. Виходячи з губернаторського палацу, Ваніна дозволила Лівіо поцілувати її.

Ви прекрасно витримуєте випробування, яким я вирішила піддати вас.

Після такої похвали молодий князь на догоду Ваніні готовий був підпалити Ватикан.

Того вечора давали бал у французькому посольстві. Ваніна багато танцювала, і майже весь час з Лівіо. Він сп’янів від щастя — треба було не давати йому отямитися.

У мого батька бувають іноді дивні речі,— сказала йому одного разу Ваніна.— Сьогодні вранці він прогнав двох слуг, і вони прийшли до мене плакатися. Один з них просив, щоб я влаштувала його на службу до губернатора, а інший, відставний солдат, що служив в артилерії при французах, хотів би отримати місце у фортеці Святого Ангела.

Я їх обох візьму до себе на службу,— швидко відповів молодий князь.

А хіба я прошу вас про це? — гордовито заперечила Ваніна.— Я вам точно передала прохання цих нещасних людей. Обидва повинні отримати саме те, чого вони просять.

Що могло бути важче? Монсеньйор Катанцара аж ніяк не вирізнявся довірливістю і допускав до свого будинку тільки людей, добре йому відомих.

Зовні життя Ваніни і раніше було заповнене всілякими насолодами, але її мучило каяття, і вона була дуже нещасна. Повільність подій вбивала її. Повірений батька дістав їй грошей. Що робити? Піти з батьківського дому, виїхати до Романьї і спробувати влаштувати втечу П’єтро? Думка безрозсудна, але Ваніна вже готова була здійснити її, як раптом випадок зглянувся над нею.

Дон Лівіо сказав їй:

Незабаром до Рима привезуть десятьох карбонаріїв венти Міссіріллі, а якщо їм винесуть смертний вирок, страта відбудеться в Романьї. Мій дядько домігся цього від папи сьогодні ввечері. У всьому Римі тільки ми з вами знаємо цю таємницю. Ви задоволені мною?

Ви стаєте справжнім чоловіком,— відповіла Ваніна.— Подаруйте мені ваш портрет.

Напередодні того дня, коли Міссіріллі мали привезти в Рим, Ваніна вигадала привід, щоб приїхати в Чітта-Кастеллана. У в’язниці цього міста помістили на нічліг карбонаріїв, яких пересилали з Романьї до Рима. Вранці, коли їх відправляли з в’язниці, вона побачила Міссіріллі: його везли у візку самого, закутого в ланцюги; він був дуже блідий, але, здавалося, анітрохи не занепав духом. Якась бабуся кинула йому букет фіалок. Міссіріллі з посмішкою подякував їй.

Ваніна побачила коханого і начебто відродилася, відчула прилив мужності. Задовго до цієї зустрічі вона домоглася підвищення на посаді для абата Карі, що працював економом у фортеці Святого Ангела, куди повинні були ув’язнити Міссіріллі; вона взяла цього добросердого священика собі в духівники. А в Римі чимало ваги надає статус духівника княжни, племінниці губернатора.

Процес форлійських карбонаріїв не затягнувся. Партія ультраконсерваторів не могла перешкодити, щоб він відбувся в Римі, але у відплату за це домоглася призначення до судової комісії найчестолюбніших прелатів. Головою комісії був міністр поліції.

Закон проти карбонаріїв абсолютно чіткий. Форлійським змовникам годі було на щось сподіватися, але вони трималися мужньо і вельми майстерно захищали своє життя. Тим не менше їх не тільки засудили до смертної кари, але деякі судді навіть вимагали жорстоких тортур, четвертування, відсікання рук і так далі. Міністр поліції вже склав собі кар’єру (з цієї посади прямий шлях до червоної шапки кардинала), і тому у нього не було потреби відсікати карбонаріям руки; подавши вирок на затвердження, він умовив папу замінити засудженим смертну кару тривалим тюремним ув’язненням. Тільки для П’єтро Міссіріллі вирок залишили без змін. Міністр бачив в ньому небезпечного фанатика, і до того ж Міссіріллі вже раніше був засуджений до смерті за вбивство двох карабінерів, про яке ми згадували.

Ваніна дізналася про вирок і помилування за кілька хвилин після того, як міністр повернувся від папи.

На другий день монсеньйор Катанцара повернувся додому близько опівночі і ніде не міг знайти свого камердинера; вельми дивуючись з цього, він подзвонив кілька разів. Нарешті на дзвінки з’явився старий напівбожевільний слуга; міністрові урвався терпець, і він вирішив роздягнутися сам.

Було дуже спекотно; замкнувши двері на ключ, він скинув із себе одяг і, зім’явши його, жбурнув на стілець. Плаття було кинуто з такою силою, що перелетіло через стілець, зачепило за муслінову гардину, і за нею проступили обриси людської фігури. Міністр кинувся до ліжка і схопив пістолет. Коли він наблизився до вікна, з-за гардини вийшов юнак у лакейській лівреї і приступив до нього з пістолетом в руці. Побачивши це, міністр прицілився і вже хотів вистрілити, але юнак сказав йому, сміючись:

Як, монсеньйоре! Ви не впізнали Ваніну Ваніні?

Що означає ця дурна витівка? — гнівно запитав міністр.

Поговорімо спокійно,— сказала Ваніна.— По-перше, ваш пістолет не заряджений.

Міністр, на свій подив, переконався, що так воно і було. Тоді він витягнув з кишені жилета кинджал.

Ваніна сказала йому чарівно-владним тоном:

Присядьмо, монсеньйоре.

І спокійнісінько опустилася на диван.

Ви сама принаймні? — запитав міністр.

Абсолютно сама, клянусь вам! — вигукнула Ваніна.

Міністр поспішив перевірити цю заяву: він обійшов всю кімнату, зазирнув всюди. Потім сів на стілець за три кроки від Ваніни.

Ну, для чого мені,— сказала Ваніна спокійно і м’яко,— зазіхати на життя розсудливого правителя, на зміну якому прийде, ймовірно, якась слабка людина з гарячою головою, здатною тільки погубити себе і інших?

Так що ж вам потрібно, пані? — роздратовано спитав міністр.— Прошу вас закінчити якомога швидше цю неприємну сцену.

Те, що я зараз скажу,— зарозуміло вимовила Ваніна, одразу прибравши люб’язний тон,— для вас важливіше, ніж для мене. Є люди, які бажають, щоб Міссіріллі зберегли життя; якщо його стратять, ви після цього не проживете і тижня. Мене доля його не обходить; навіжену витівку, на яку ви скаржитеся, я дозволила собі, по-перше, для забави, а по-друге, заради однієї зі своїх подруг. Я хотіла також,— продовжувала Ваніна, повертаючись до тону світської дами,— надати послугу розумній людині, що незабаром стане моїм дядьком і, вочевидь, прославить свій рід.

Міністр одразу подобрішав — краса Ваніни чимало сприяла цій раптовій зміні. У Римі відомим було захоплення монсеньйора Катанцара красивими жінками, Ваніна ж була чарівною — з пістолетом в руці, у костюмі виїзного лакея будинку Савеллі, у шовкових, туго натягнутих панчохах, червоному камзолі і блакитному жупані, обшитому срібним позументом.

Майбутня моя племіннице,— сказав міністр, розвеселившись,— ви справді дозволили собі навіжену витівку, і, ймовірно, не останню.

Сподіваюся, що такий розумний чоловік, як ви, збереже її в таємниці від усіх, особливо від Лівіо; а щоб спонукати вас до цього, я вас поцілую, якщо ви подаруєте життя карбонарію, яким опікується моя подруга.

Бесіда тривала в тому ж напівжартівливому тоні, яким знатні римлянки вміють обговорювати важливі справи, і Ваніні вдалося надати цій зустрічі, яка розпочалася із загрози пістолетом, характеру візиту майбутньої княгині Савеллі до її дядька, римського губернатора.

Незабаром монсеньйор Катанцара, гордовито відкинувши всяку думку, що його налякали, вже розповідав племінниці, які перешкоди на нього чекають, якщо він вирішить врятувати життя Міссіріллі. Говорячи про це, він ходив разом із нею кімнатою; зупинившись на хвилину, він взяв з каміна графин і налив з нього у кришталеву склянку лимонаду; коли він уже підніс її до губ, Ваніна заволоділа цією склянкою, потримала в руці і, немов ненавмисно, впустила її в сад. За хвилину міністр взяв з бонбоньєрки шоколадну цукерку. Ваніна відняла її і сказала, сміючись:

Стережіться! У вас тут все отруєно: вас хотіли вбити. А я домоглася помилування свого майбутнього дядька, щоб не увійти в родину Савеллі з порожніми руками.

Монсеньйор Катанцара здивовано подякував племінниці і запевнив її, що можна сподіватися на помилування Міссіріллі.

Отже, ми уклали угоду, і на підтвердження її ось вам нагорода,— сказала Ваніна, цілуючи його.

Міністр прийняв нагороду.

Треба вам сказати, дорога Ваніно,— зауважив він,— що я сам не люблю крові. І до того ж я ще молодий, хоча вам, ймовірно, здаюся старим. Я, мабуть, доживу до такого часу, коли кров, пролита сьогодні, виступить ганебною плямою.

Пробило вже другу годину по опівночі, коли монсеньйор Катанцара проводив Ваніну до хвіртки свого саду.

Наступного дня міністр з’явився до папи, вельми збентежений тим кроком, який він мав зробити, і раптом його святість сказав йому:

Перш за все я хочу звернутися до вашого милосердя. Одному з форлійських карбонаріїв вирок не пом’якшений, і думка про це позбавила мене сну. Треба врятувати цю людину.

Міністр, побачивши, що папа випередив його, надав безліч заперечень і зрештою написав указ in motu proprio, який папа підписав сам, всупереч звичаю.

Ваніна думала, що вона, можливо, і дістане помилування свого коханого, але його напевно спробують отруїти. Ще напередодні папського указу Міссіріллі отримав від абата Карі, духівника Ваніни, кілька пакетів з морськими сухарями і попередження не торкатися казенної їжі.

Потім Ваніна дізналася, що форлійських карбонаріїв переводять до фортеці Сан-Леоне, і вирішила будь-що-будь побачитися з Міссіріллі на етапі в Чітта-Кастеллана. Вона приїхала в це місто за добу до прибуття в’язнів. Там вона зустрілася з абатом Карі, який прибув раніше її на кілька днів. Він переконав наглядача тюрми дозволити Міссіріллі бути присутнім на опівнічній службі в тюремній каплиці. І навіть більше: якщо Міссіріллі погодиться, щоб йому надягли ланцюги на руки і на ноги, доглядач обіцяв відійти до дверей каплиці,— тоді він зможе стежити за в’язнем, за якого несе відповідальність, але не буде дослухатися до розмови.

Настав нарешті день, коли мала вирішитися доля Ваніно. Вже з ранку вона закрилася в тюремній каплиці. Хто скаже, які думки непокоїли її весь цей довгий день? Чи любить її П’єтро настільки, що все їй вибачить? Вона видала венту, але йому вона врятувала життя. Коли голос розуму брав гору над сум’яттям душі, Ваніна сподівалася, що П’єтро погодиться покинути Італію, виїхати разом з нею, — адже вона згрішила тільки через надлишок любові. Пробило чотири години. Вона почула далеко стукіт копит: до міста в’їхав конвой карабінерів. Кожен звук віддавався в її серці. Незабаром загуркотіли вози: везли засуджених. Вони зупинилися на маленькій площі перед в’язницею. Ваніна бачила, як два карабінери підняли Міссіріллі, — він їхав сам, скутий ланцюгами, і не міг поворухнутися.

— Але все-таки він живий! — шепотіла вона, засліплена сльозами. — Вони ще не отруїли його.

Цей вечір був справжніми тортурами. Високо над вівтарем горіла самотня лампада, у яку тюремник скупо наливав масло, і світло її ледь блимало в темній каплиці. Ваніна позирала на гробниці середньовічних вельмож, які померли в сусідній в’язниці. Їхні кам’яні статуї, здавалося, злобно дивилися на неї.

Усе вже давно стихло. Ваніна чекала, її чоло геть обсіли похмурі думки. Пробило дванадцяту, і незабаром почулося якесь шурхотіння, немов кажан пролетів. Ваніна повернулася, хотіла зробити крок і майже непритомна схилилася на балюстраду, що відділяла вівтар. Тієї ж миті дві примари нечутно виросли перед нею. Це були тюремник і Міссіріллі, весь обплутаний ланцюгами. Тюремник розвів розсувки ліхтаря і поставив його на стовпчик решітки поруч із Ваніною, щоб світло падало на в’язня, а потім відійшов до дверей. Ледве тюремник пішов, Ваніна кинулася Міссіріллі на груди, стисла його в обіймах і відчула холодні гострі грані кайданок. «Хто його закував?» — думала вона.

Обійми були безрадісними. А слідом за цим її прохопив жорстокий біль: їй здалося раптом, що Міссіріллі знає про її злочини, — так холодно він зустрів її.

Дорогий друже, — сказав він нарешті. — Я глибоко шкодую, що ви полюбили мене. Не бачу в собі чеснот, якими я міг би заслужити таку любов. І повірте, краще нам звернутися до інших, більш священних почуттів. Облишимо помилки, що колись засліплювали нас. Я не можу належати вам. Постійні невдачі переслідували всі мої справи — може, тому, що я перебував під тиском смертного гріха. Адже якщо послухати хоча б тільки голос здорового глузду, то чому я не був заарештований разом з усіма моїми товаришами тієї фатальної ночі? Чому в мить небезпеки я пішов? Чому моя відсутність дала привід до жахливих підозр? Не саму лише свободу Італії полюбив я — мене захопила інша пристрасть.

Ваніна не могла отямитися від подиву. Як змінився Міссіріллі! Він не дуже схуд, але на вигляд йому можна було дати років тридцять. Ваніна подумала, що все через страждання, яких він зазнав у в’язниці, і заплакала.

Ах, — вигукнула вона, — тюремники ж обіцяли мені не поводитися з тобою жорстоко!

Вона не знала, що близькість смерті пробудила в душі юного карбонарія всі ті релігійні почуття, які тільки могли поєднуватися з його служінням на благо свободи Італії. Але потроху Ваніна зрозуміла, що разюча зміна в її коханому зумовлена моральними причинами, а зовсім не фізичними стражданнями. І горе її, яке, здавалося, вже досягло останньої межі, поглибилося ще більше.

Міссіріллі мовчав. Ваніна задихалася від ридань. Він і сам був трохи знервований і сказав:

Якщо я і любив кого-небудь в цілому світі, то тільки вас, Ваніно. Але завдяки Богові у мене тепер лише одна мета в житті, і я помру в тюрмі або загину в боротьбі за свободу Італії.

Знову запало мовчання. Ваніна намагалася вимовити бодай слово і не могла. Міссіріллі додав:

Вимоги обов’язку суворі, мій друже, але якби їх легко було виконати, у чому ж тоді полягав би героїзм? Присягніться, що ви більше не будете шукати зустрічі зі мною. — І наскільки дозволяли ланцюги, він поворушив рукою і спробував протягнути її Ваніні. — Дозвольте людині, яка колись була для вас дорогою, дати вам розсудливу пораду: батько знайшов для вас гідного нареченого — виходьте за нього. Не робіть йому тяжких зізнань, не шукайте більше і зустрічі зі мною. Будьмо відтепер чужими одне одному. Ви пожертвували чималі гроші на справу визволення батьківщини. Якщо коли-небудь її буде позбавлено від тиранів, ці гроші вам повернуть повністю з національного майна.

Ваніна була вражена: за весь час розмови очі П’єтро заблищали тільки тоді, коли він вимовив слово «батьківщина».

Нарешті гордість прийшла на порятунок княжні. Вона нічого не відповіла Міссіріллі, тільки простягла йому діаманти і маленькі пилки, які принесла із собою.

Я зобов’язаний прийняти їх, — сказав він. — Мій обов’язок — спробувати втекти. Але, незважаючи на нове ваше добро, я більше ніколи не побачу вас — присягаюсь у цьому! Прощавайте, Ваніно! Пообіцяйте ніколи не писати мені, ніколи не шукати побачення зі мною. Відтепер я цілком належу батьківщині. Я помер для вас. Прощавайте!

Ні! — несамовито вигукнула Ваніна. — Зачекай! Я хочу, щоб ти дізнався, що я зробила через любов до тебе.

І тут вона розповіла про всі свої намагання врятувати його, починаючи з того дня, як він пішов із замку Сан-Ніколо і віддав себе в руки легата. Закінчивши цю розповідь, вона прошепотіла:

Але все це ще така дрібниця! Я зробила більше через любов до тебе.

І вона розповіла про свою зраду.

О чудовисько! — люто вигукнув П’єтро і кинувся до неї, намагаючись вбити її своїми кайданками.

І він убив би її, якби на крик не прибіг тюремник. Він схопив Міссіріллі.

Візьми, чудовисько! Я не хочу нічим бути тобі зобов’язаним! — вигукнув Міссіріллі.

Наскільки дозволяли ланцюги, він жбурнув Ваніні алмази й пилки і швидко пішов.

Ваніна була розчавлена. Вона повернулася до Рима; незабаром газети повідомили про її одруження з князем Лівіо Савеллі.