Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX ст.

США

Волт Вітмен - Книга «Листя трави» (фрагменти)

(Переклад Леся Герасимчука)

Пісня про себе

Поема (фрагменти)

1

Себе я прославляю, себе я оспівую,

І те, що приймаю я, приймете й ви,

Бо кожен атом, котрий належить мені,

так само належить вам.

Я тиняюся, шукаючи свою душу,

На дозвіллі тиняюся влітку, нахиляюся й розглядаю стебло травинки.

Мій язик, кожен атом моєї крові складається з цього ґрунту, з цього повітря;

Народжений тут від батьків, зароджених тут батьками, котрі так само тут народилися,

Я, тридцятисемирічний,

без жодної хворості, розпочинаю

І сподіваюся не урватися аж до смерті.

Вірування та вчення, всіма облишені,

Ви відступили убік — але й ви добрі на місці своєму, і вас не забуто,—

Я прихищаю всі — правильні й хибні, я дозволяю стверджувати речі щонайризикованіші:

Хай промовляє природа без перешкод з первісною силою.

6

Спитала дитина: «Що таке трава?» — і повні пригорщі мені простягла.

Що відповісти дитині? Не більше за неї я знаю, що таке трава,

Може, це вдачі моєї прапор, із зеленої — барви надії — тканини зітканий.

А може, це хустинка від Бога, запашна, умисно нам зронена у подарунок, на згадку, десь у куточку й вензель власника,— щоб помітили ми, звернули увагу, запитали — чия?

А може, трава — така ж дитина, зрощене зелене немовля.

А може, це ієрогліф такий самий,

Що означає: «Росту, де багато землі й де мало,

Між чорними та білими людьми;

Хай то буде канадець, вірджинець, конгресмен чи негр,— всім даю я одне і однаково всіх приймаю».

А тепер вона ніби схожа на гарне, непідстрижене волосся могил.

Я буду ніжний з тобою, траво вруниста,

Може, ти ростеш із грудей юнаків,

Може, я полюбив би їх, якби знав раніше,

Може, ти проросла зі старих чи з немовляти, що недовго було біля материнського лона,

Може, ти і є материнське лоно.

Надто темна трава ця, щоб рости з сивини старих матерів,

Вона темніша за безбарвні бороди стариків,

Затемна, щоб рости з блідо-рожевих піднебінь.

О, я чую нарешті мову стількох язичків,

І відчуваю, що недарма вони проросли з піднебінь.

Шкода, що не можу я тлумачити натяки на юнаків і юнок умерлих,

І натяки на дідусів і бабусь, і немовлят, що недовго були біля материнського лона.

Що ж, по-вашому, сталося з юнаками й старими?

Що, по-вашому, сталося з жінками й дітьми?

Вони живі й десь їм незле ведеться,

Найменший пагінчик свідчить, що смерті нема насправді,

Бо, якщо вона й з’являлась, то вела за собою життя,— смерть не чигає в кінці шляху, щоб життя зупинити, смерть-бо гине при появі життя.

Усе рине вперед і вшир, ніщо не щезає,

І смерть — це не те, що гадають,— це краще.

14

Дикий гусак зграю свою веде крізь холодну ніч, «Йо-хонк!» він кричить, і для мене внизу це лунає наче запрошення,

Простакові це здатися може безглуздям, та я вслухаюсь уважно, розумію, навіщо він кличе в зимове небо.

Прудконогий північний олень, кіт на порозі, синиця, собака дикий у преріях,

Виводок поросят смикає свиню за соски —

і та рохкає,

Індичка своїх індичат крилами затуляє,—

І в них, і в собі я бачу той самий давній закон.

Варто мені торкнутися землі стопою, як звідти зринають сотні прихильностей

І перед ними мізерніє все найкраще, що можу сказати.

Я закоханий в тих, що ростуть просто неба,

В людей, що живуть серед стад, що скуштували життя над берегом океану, чи в нетрях,

У стерничих і в будівничих суден,

у майстрів із сокирами й довбнями, в кучерів, що правлять кіньми.

Я б із ними їв би та спав би тиждень за тижнем.

Що ж є найузвичаєніше, найдешевше, найближче і найприступніше? — я сам,

Я ризикую і витрачаюся, щоб повернути сторицею,

Чепурюся, щоб сам себе подарувати найпершому, хто схоче мене узяти,

І не прохаю, щоб небо спустилося примсі моїй на догоду,—

Я щедро себе розкидаю для всіх і назавжди.

20

Хто там іде? жадібний, простий, загадковий, оголений;

Як сила приходить до мене з м’яса, що я споживаю?

Що ж таке людина? хто такий я? хто такі ви?

Все, що я вважаю своїм, і ви своїм повинні вважати. Інакше, слухаючи мене, ви змарнували час.

Я рюмси не розпускаю, як роблять інші. Мовляв, місяці порожні, а земля — це баюри й твань.

Скиглення й рабську покірність дають разом з порошками для інвалідів, конформізм — для родичів дальніх. А я капелюх свій ношу — що надворі, що вдома.

Нащо мені молитись? Нащо вклонятись, вершити обряди?

Вивчивши всі прошарки, кожну дослідивши волосинку, з лікарями порадившись і підбивши підсумок, я знаю: кращого м’яса немає, ніж на моїх кістках.

В усіх людях я бачу себе, не більше й ні на ячмінне зернятко менше. І, добре чи зле мовлю про себе,— це стосується їх також.

Я знаю, що я налитий здоров’ям,

До мене постійно плинуть поєднані речі Всесвіту,—

Це послання до мене — я мушу їх прочитати.

Я знаю, що я безсмертний,

Я знаю, що орбіту мою не зміряє циркулем тесля,

Я знаю, що не вмру, як зникає вогненний зиґзаґ, який діти малюють поночі у повітрі палаючим прутом.

Я знаю, що я величний,

Я клопоту не завдаю своїй душі, щоб вона виправдовувалась і тлумачила щось про себе.

Я бачу, що закони світу не просять пробачень

(Зрештою, я не гордовитіший, ніж рівень, за яким я будую свій дім).

Я такий, який є,— цього досить,

І нехай ніхто більше цього не знає,— я вдоволений,

І якщо знають усі, я вдоволений теж.

Є цілий світ, що знає це, світ найбільший для мене,— це я сам,

і якщо я одержу належне сьогодні, чи за десять тисяч, чи за десять мільйонів років,

Я однаково радо прийму це сьогодні й чекатиму однаково радо.

Міцно стоять мої ноги в пазах гранітних,

Я сміюся з того, що ви звете кінцем,

І я знаю амплітуду часу.

21

Я — поет Тіла і я — поет Душі,

Зі мною всі насолоди раю та всі болі пекла зі мною,

Перше я прищеплюю і плекаю в собі, друге — на мову нову тлумачу.

Я поет жінки так само, як і чоловіка,

І кажу, що так само чудово жінкою бути, як і чоловіком,

І кажу, що нема більшої величі, ніж бути матір’ю людей.

Я пісню співаю розпросторення або гордості,

Доволі ухилянь і вимолювання,

Я покажу, що розмір — це тільки розвиток.

Ви залишили позаду інших? Ви — президент?

То пусте: вони не лише наздоженуть вас, а й підуть далі,

Я той, хто блукає, коли набирає сили лагідна ніч,

Я гукаю до землі й моря, напівзанурених в ніч.

Прилинь, гологруда ноче, прилинь, магнетична, живлюща ноче!

Ноче південних вітрів, ноче кількох великих зірок!

Ноче дрімотна, шалена, оголена літня ноче!

Усміхнися, млосна, із диханням свіжим, земле!

Земле дрімотних і вологих дерев!

Земле погаслого заходу, земле гір, на вершинах яких спочиває мла!

Земле склистих потоків місяця вповні, позначених злегка блакиттю!

Земле світла і тіні, що скалками грають на річці!

Земле перлистих хмар, що задля мене стали ясніші й чистіші!

Земле з вигинами стрімкими: земле, вся в яблуневому цвіті!

Усміхнись, бо йде твій коханець!

Щедротна, ти мені любов віддала — і тобі відповім я любов’ю!

О, невимовна, шалена любове!