Романтизм

Джордж Гордон Байрон

Паломництво Чайльд Гарольда

Пісня перша

І

О Музо! про тебе в Елладі воспівали,

Що ти не на землі, на небесах родилась.

Пристиджену між нас новими кобзарями,

Не смію звать тебе з холма твого святого.

Однак понад твоїм прославленим потоком

Блукав я і зітхав у давніх пустках, Дельфах.

Там круг твого давно занедбаного храму

Пріч сонного ключа усе мовчить-німує.

Не важусь дев'ятьох і я будити Сестер

Моїми струнами, моїм немудрим співом.

ІІ

Колись на острові, на славнім Альбіоні,

Жив молодик, що був байдужий на все добре,

А пробував собі у розпусті найгіршій,

Гуляв, гукав і драв дремливе вухо Ночі.

Ой леле! сорому не мав сей лобуряка,

Кохавсь у бенкетах, веселощах безбожних.

Про нього на землі було такого мало,

На що б він позирав прихильним, добрим оком,

Опріч конкубінок та розпусних гультяїв,

Підлиз високого коліна і низького.

ІІІ

Ім'я йому було Чайльд Гарольд, та звідкіль він

Був родом, не моє про се казати діло.

Доволі з нас, що рід його був, може, й славен

І процвітав-сіяв колись у інші часи.

Но пляма й одна навіки вас плямує,

Хоч як би величавсь хто предками своїми.

Ні те, що з гробовищ геральдик вигрібає

І з темного кутка на світ ясний виносить,

Ні вірші медові, ані барвиста проза

Не вхвалять діл лихих і не освятять кривди.

IV

Чайльд Гарольд вигрівався на сонечку в полудні,

І забавлявся, грався, як інша всяка муха.

Не думав, не гадав, що день ще не скінчиться,

Як подих вітровий його мізерним зробить.

Аж ось — далеко ще було і до третини,

А вже дознав біди, гіркої над усі біди:

Переситу дознав у тім, чим веселився;

Всі забавки йому остили і обридли.

Тоді вже рідний край чужим йому здавався:

Сумнішим став йому, ніж келія чернеча.

V

Бо лабіринт гріха пробіг він дуже довгий.

Не поправляв того, в чім тяжко провинився.

До многих воздихав, любив одну сердечно,

А та одна, гай-гай! була чужа дружина,

Щаслива, що втекла від його цілування:

На чистоті її була б гидка ця пляма.

Бо він би занедбав її принаду скоро

Задля других утіх, нечистих солодощів.

Проциндрив би її поля, луги й діброви,

А щастя у домі тихому не дознав би.

VI

На серце занепав у розпуці Чайльд Гарольд.

Жадав тікати кудись від вакханальних друзів.

Бувало, що й сльоза понура наверталась,

Но в оці з гордощів великих застигала.

Блукав окреме він у задумі сумному,

І з краю рідного зовсім зійти наважився,

Щоб клімати жаркі за морем оглядати:

З переситу жадав собі якогось лиха,

І щоб перемінити нудьги своєї сцену,

Готовий був низойти між тіні в преісподню.

VII

Чайльд Гарольд виїхав із батьківського дому.

Просторний був цей дім, старі, поважні мури, —

Такі старі, що ось поваляться, здавалось.

Та міцно склеплені були товстезні стіни,

Вічисто зроблене чернече будування!

Судилося ж йому на ледарство згодитись.

Де логово було зробило суєвірство,

Тепер співали там дівчата-реготухи.

Ченці подумали б, що часи їх вернулись,

Коли святих людей перекази не кривдять.

VIII

Однак у безумі веселощів частенько

На Чайльдовім чолі з'являлись дивні думи, —

Немовби згадував смертельну ворожнечу,

Або таємну страсть, чи зведену надію.

Ніхто ж того не знав, ніхто не дбав і знати,

Що там в сумній душі на самім дні таїлось.

Не був-бо він такий з природи простодушний,

Щоб признаватися, шукати серцю пільги.

Ні ради дружньої, ні то уболівання

Не здобував, яке б його не жерло горе.

ІХ

Ніхто ж і не любив його, дарма що в залі

І в будуарі він збирав людей гулящих.

Та й добре знав, що це бенкетники лестиві,

За лакомим столом без серця паразити.

Так! не любив його ніхто — й самі коханки:

Про помпу-бо та власть жіноцтво тільки дбає.

Де помпа й горда власть сходяться до купи,

Там і Ерот живе між ними легкокрилий.

Дівки до сяєва метеликами линуть;

Мамон радіє там, де Серафим би плакав.

Х

Була у Гарольда і мати; не забув він

Про неї, та втікав із нею не прощавшись.

Була в його й сестра кохана, та не бачив

Її, поки в тяжку мандрівку не пустився.

Коли ж і друзів мав, ні з ким не попрощався.

Та не подумайте, що серце мав залізне.

О ви, хто знаєте, що є воно любити

Достойних двох чи трьох! ви знаєте, як тяжко

Прощання серце рве, котре б вони бажали

Любовно від його занепаду зцілити.

XI

І дім свій, і курінь, свої наслідні землі,

Смішливих дам своїх і чари їх принадні,

Ті очі голубі, ті кучері й сніжні руки,

Що, може б, звели з ума й анахорета,

Той насит молодий, йому так довго любий,

І повні пугарі вина предорогого,

І все, що надить нас розкошами до себе,

Байдужно кинув він, та й не зітхнув ні разу —

Щоб морем простувати до берегів поганських

І за екваторну заїхати лінію.

ХІІ

Сповнились паруси, подув тихенький вітер,

Немов радів, що ніс його далеко з краю,

Із рідного; і це вже білі скелі никли

З-перед очей його, і хутко зникли в піні.

І може, вже тоді він каявсь про блукання,

Та думку заховав свою в мовчазних грудях,

І не промовили уста його ні слова,

Тим часом як кругом всі стали сівши плакати,

Пускаючи свої стогнання за вітрами,

Байдужними до їх печалей легкодухих.

ХІІІ

Як стало ж сонечко сідати в синє море,

Узявся до арфи він: любив дзвонити в струни,

І як ніхто не чув його з людей сторонніх,

Він з арфи визивав мелодію навчену.

І це озвалися, зарокотали струни,

І стиха заспівав прощальне «Надобраніч».

Тим часом корабель летів на білих крилах,

І рідні береги з очей його зникали...

Він грав і промовляв до бурних елементів,

До вітру та до хвиль свою останню пісню.

1

Прощай, мій краю, береже рідний!

Вже ти зникаєш над синім морем.

Вітри нічні, ревучі хвилі

Співають разом із моїм горем.

Он сонце в морі тоне, сідає…

Марно за сонцем поженемося…

Прощай, ясненьке! Прощай, мій краю!

Чим же ми в пітьмі звеселимося?

2

Недовго темну путь нам верстати:

Встане червоне знов, ніби з раю.

І небо, й землю будем витати,

Та не тебе вже, рідний мій краю!

Древній будинок мій занедбають;

Зали мовчання смертне окриє;

Стежки й доріжки позаростають,

Тільки в воротях пес лиш завиє.

3

«Чого ти плачеш, любий мій хлопче,

Серед такої пісні гучної?

Чи ти не знаєш вітру на морі,

Чи ти злякався хвилі морської?

Ходи до мене, малий мій пажу!

Годі журитись! годі зітхати!

Не бійся моря, бо корабель наш —

Сокіл ясненький, орел крилатий».

4

«Я не лякаюсь вітру ні моря,

Нехай ревуче реве, бушує,

Ти ж не дивуйся, пане Гарольде,

Що серце в мене сумом сумує.

Бо я покинув неньку рідненьку,

Вдома покинув батька старого.

В світі не маю вже більш нікого,

Опріч тебе тільки, пане, та Бога».

5

Батько молився за мене ревне,

Та й не заплаче, не засумує;

Мати ж старенька — знаю це певне —

З туги-печалі занедугує»...

«Годі ж бо, годі, любий мій хлопче!

Сльози вкрашають чисте обличчя.

О, коли б я мав совість спокійну,

Я так би плакав, може ще й більше!»

6

«Вірний мій слуго, ти ж чого сумний,

Ти чого збліднув і зажурився?

Чи про корсара тяжко став думний,

Що так поникнув, так похилився?»

«Ні, любий пане! я, слава Богу,

Бачив пригоди, то й не боюся.

Тільки покинув жінку-небогу,

Того блідний став, того журюся».

7

«Хлопчик-дитина при панськім дворі

В затишку-холі, та як їй скаже:

«Мамо! чи тато не втоне в морі?»

Що бідолашна мати відкаже?»

«Годі вже, годі, вірний мій слуго!

Шкода, що кинув жінку-небогу…

Я ж, що не маю дружини й друга,

Жартом хіба я рушив у дорогу».

8

«Віри не йму я тузі до коханки.

Туга, зітхання — хитра омана,

Жарти вечірні, потайні ранки

Висушать сльози, що проливала.

Про втіхи давні я не сумую;

Про смерть на морі мені байдуже:

Тільки про те я в світі горюю,

Що сумувати ні по кім, друже».

9

«Сам я, один я в божому світі;

В мене домівка — безкрає море:

По кому б став я сльози ронити,

Як моє всім їм байдуже горе?

Пес хіба тільки скочить зрання,

Та й той покине, хто нагодує,

Ласку забуде давнього пана,

А як вернувся б, ще й пошматує».

10

Ти, корабелю, орле крилатий!

Світ я з тобою весь облітаю.

Мчи мене всюди, друже і брате,

Та не до мого рідного краю.

Віват вам, віват, хвилі ревучі!

А як з очей вас колись втрачу:

Віват, пустині, гори та кручі!

Прощай навіки, рідний мій краю!

XIV

Все далі корабель летить, все далі.

Зникла земля, і вітер був буйний у тім

Біскайськім затоні, де живуть без сну.

Чотири дні вже промучились, аж ось на п'ятий —

«Беріг, беріг!» І звеселились всі,

І їх витає Цінтра своїми горами

І Таґо золоту несе дань казкову

На лоно Океана.

Прискочили до них матроси Лузітанії,

І направляли путь між берегів розкішних,

Де поратись, однак, поспільства мало вийшло.

XV

Як весело, Христе, як любо озирати,

Що небеса дали про сю чудовну землю!

Які на деревах плоди пахущі всюди!

Які скрізь по горбах прегарні перспективи!

Та чоловік те все псує своїм нечестям.

Коли ж Господь бича свого страшного здійме

На тих, що праведний закон переступають?

Коли напасника скарає тричі разом,

Направить огняні свої на нього стріли,

І гальську сарану з землі цієї зчистить?

XVI

Які той Лісабон краси найперший ставить!

Він визирається в ту благородну річку,

Що марно золотим піском поети вслали.

Тепер же тисяча її скородить суден

Потужно бойових: бо Альбіон-союзник

Дав Лузітанії підмогу проти Галла, —

Народу темному і гордому в темноті,

Що лиже і гризе ту мечоносну руку,

Котра піднялась його обороняти.

XVII

Хто ж увійде в город цей, що сяючи здалека

Здається неземним, небеснопишним градом, —

Блукатиме сумний поміж сміття і гною,

Байдужний своїм, противний чужому.

Від хат і до палат, усюди гидь, калюжі;

Хто в городі живе, всі в багнищах загрузли.

Ні дукачі-пани, ні вбога челядь міська

Не знають чистоти в одежі, ні в сорочці.

Хоч би прийшла на них єгипетська зараза,

Не будуть банитись, одежі чепурити.

XVIII

Мізерні ви раби! як вам було й родитись

Серед розкішних сцен величної природи?

Як це вона таких ущедрила дивами?

Глянь! Цінтра — це ж едем блискучий!

І долини, і гори, все кругом предивно велеліпне.

Ах! де ж рука й перо, де пензель той чудовний,

Щоб змалював про нас хоч половину чарів,

Котрі тут веселять і сліплять людське око?

Нерівня їм і ті, котрі поет малює,

Що перший відчинив нам елізейські двері.

XIX

Скелясту висоту, глянь! монастир вінчає;

Між сивих коркондрів стежки круті в'ються.

Нагірні мохи під зноєм неба смагнуть;

В байрачищах кущі по сонечку сумують;

Гладесенька лазур глибоке море криє;

Оранжі золотять зелено-свіже листя;

Потоки-бурчаки летять з гори в долину;

Вгорі виногради, внизу вітласті іви:

Все вкупі, змішане у велеліпну сцену,

Цвіте, горить, кипить барвистою красою.

ХХ

І тихо йдеш собі по звивистій стежці,

І, зупинившись, частенько озирнешся,

Щоб з вищих скель нові дива загледіти оком;

І дійдеш до скиту Скорбящої Марії.

Там посники-ченці реліквії покажуть,

І нісенітницю розкажуть чужоземцю:

От тут покарано злочинців нечестивих,

А ось, дивіться! у цій глибокій ямі

Святий Гоноріус заслужував предовго

Собі на небі рай, зробивши землю пеклом.

ХХІ

І там і сям, як ви на скелі деретеся,

Вбачаєте хрести-нетеси при дорозі.

Не думайте, що це який побожний принос:

Це бренні пам'ятки лихого душогубства.

Бо де проллється кров кричущого бідахи,

Поставить хтось хреста із валежі-соснини.

Багацько ж бо її росте кругом по горах;

Про цей кривавий край, про землю беззаконну,

Де кари не знайти на харцизяк безбожних,

Де право писане про людське життя не дбає.

ХХІІ

По згір'ях сходистих, або в низьких долинах

Вбачаєм замочки, де королі віддихали.

Тепер пусткові квітки там тільки дишуть;

Однак руїни ще пишаються красою.

Он башти світяться «Княжецького Чертога».

Там, Ватку, ти свій рай зробив, — ти, найбагатший

З багатих англічан, та ба! не зміркувавши,

Що де багатирня найбільші гроші садить,

Звідтіль спокій біжить, звідтіль втікає радість:

Сласних-бо приманок цурається кохання.

ХХІІІ

Тут жив ти, тут мріяв про плани солодощів

Під тим чолом гори, навіки вродливим.

Тепер же, як і все, що люди проклинають,

Чудовий замок твій пустує, як і сам ти.

Тут бур'яни густі насилу дозволяють

Пройти до зал німих, роззявлених порталів.

Новий урок про тих, хто думає, як марні

Всі блага на землі, всі забавки земні!

Від них зістанеться сама руїна тільки,

Як Час їх своїм потопом переверне.

XXIV

Це та палата, де народні засідали

Вожді. О, як вона гидка нам, англічанам!

Сидить в ній чортеня, в короні блазня-дурня,

І насміхається із нас щодня, щоночі.

Пергаментна на нім одежа, а при боці

Печать висить і лист зчорнілого паперу.

На чорнім тім листі гербовані сіяють

Преславні імена у підписах лицарських.

І вказує на них те бісеня рукою,

І що є духу в нім, регочеться, радіє.

XXV

Це злюще чортеня Конвенцією зветься;

Воно й глумилося з Британ у Маріавлі,

Воно в них одняло весь розум (коли й був він)

І обернуло в плач дурну народну втіху.

Тут Безум розтоптав побідні трофеї,

Політика взяла те, що Війна втратила.

Бо про таких вождів, як наші, марно лаври

Ростуть! У нас біда тому, хто перемагає,

А не тому, хто впав побитий в прах, на полі:

Бо нас осміяно у нашому тріумфі.

XXVI

І як воєнний той синод зібрався у Цінтрі,

Ім'я її страшним у нас Британ зробилось.

Як нагадає хто, міністри наші никнуть

Від стиду й сорому та почервоніти не вміють.

Що скажете про нас, нащадки наші любі?

Чи то ж бо вам не сміх, народи чужоземні,

Що ворог у нас одняв велику нашу славу,

Той ворог, що його побили ми на полі?

Тепер він гору взяв, і нам зневага тиче

І буде тикати у вічі вічно пальцем.

XXVII

Так думав Чайльд, один простуючи за гори.

Принадні скрізь види, та швидко захотілось

Втікати геть від них. Непосидючий вдався,

Мов ластівка хибка у просторах небесних.

Тим часом він учився і моралізувати;

Бо часто міркував про власну вередливість.

Тоді шептав йому таємний серця голос,

Що молоді літа проциндрив на безумство,

І, як таке йому приходило на думку,

Туманила сльоза йому сумливі очі.

XXXI

Холми убожчі вже, що дальше, нижче сходять,

І вже там не такі розкішні долини…

За ними рівнина пішла до горизонта:

Далеко в ширину, як оком сягнути,

Іспанська земля без краю розляглася.

Там чабани пасуть отари, що руно їх

Багате та м'яке, купецтво добре знає.

Обороняй тепер свої, вівчарю, вівці

Від харцизяк лихих, що навкруги обстали,

Або під ворога жорстокого хилися.

XXXII

Де Лузітанія стрічається з Сестрою,

Як думаєте, що суперниць розділяє?

Чи Таґо, що несе свої потужні води

Між двох земель, поки одна одну спіткає?

Чи гори чорні із гордими верхами?

Чи величезний мур, такий як у Китаї?

Ні мур, ані ріка глибока і широка,

Ні скелі хмурі, ні гори височенні

Не встали тут, як ті величні Піренеї,

Що Шпана, мов стіна, від Галла відділяють.

ХХХІІІ Ні, проміж них тече річиця срібноструйна, І ледви назвою вприкмечено потік цей, Хоч два суспільники, два королівства пруться До берегів його, до лук його зелених.

Тут опирається ліниво на ґирлиґу Вівчар, і дивиться байдуже на ті хвилі, Що стиха дзюркотять між ворогів запеклих, Бо гордий тут мужик, як і найбільший дука, І добре знає, що рабові Лузітанцю Далеко до його, низенькому з низеньких.

ХХХIV

За гранню двох земель понура Ґвадіана ворочає свою сумну, потужну воду, прославлену давно в романсах трубадурських. По берегах її буяли легіони хоробрих Мавритан і рицарів блискучих.

Тут зупинилася необорима сила;

Тут падали бойці, заковані в залізо.

Заливало поган і шолом християнський. Тонули, плавлючи в кривавому потоці, і хвиля їх несла, і несучи топила.

ХХХV

О славна Шпанщино! ти земле романтична!

Де ж стяг Пеліґія, що против батька Кави зрадливого піднявсь,— против того, що скликав нетяг і бурчаки почервонив у горах Крівцею Ґоцькою? Де ті стяги криваві, що з вітром у боях, побідні, розмовляли над Шпанами і геть прогнали супостата?

Блищав червоний хрест і побілів півмісяць. Тим часом, як жінки Маврянки поза морем всю Африку плачем і лементом сповняли.

ХХХVІ

Чи не киплять же всі пісні твої народні хвалою славних діл?… Ах! от і вся награда героєві. Як в прах розсиплеться нагробок і змовкне похвала в історії,— селяни сумують про його своїм невірним сумом.

О гордосте! покинь країну піднебесну, вернися до свого надбання: подивися, як сильний у піснях утішище знаходить.

Ні книга, ні граніт не забезпечать слави: лестителі поснуть, історики покривдять.

ХХХVІІ

Прокиньтеся, сини гішпанські, о, прокиньтесь!

Ударте!… Чуєте? вас рицарство скликає, те Божество, що ви у давні часи чтили.

Тепер уже воно не потрясає списом, і не блищить пером червоним попід небом: тепер воно летить в диму картечі й ядер, і громом кличе вас: «Прокиньтеся! Устаньте!» Скажіте ж, чи цей глас не потужніший буде, ніж той, що вас колись військовими піснями на славні береги Вандальські звав до бою!

ХХХVІІІ

Хіба не чуєте, земля під кіньми стогне?

Хіба ж це не гуде-реве гаряча битва?

Хіба не бачите, кого стинає шабля?

Чи вам же та братів не рятувати рідних, поки вони стоять в бою, поки не впали перед тиранами й тиранськими рабами?

Під хмарами блищать вогні страшної Смерті: гора гримить горі, що тисячею не стало.

Смерть мчиться на коні, на сірчанім сіроко. Ногою тупнув Марс, і нації почули.

ХХХІХ

Де Велетень стоїть на горах, червоніють на сонці віддалік його червоні патли.

В руках у нього горить вогонь смертельний грому, очима палить все, на що з-під хмар не гляне, то дивиться, то знов метає блискавиці, а в нього у ногах Руїна помічає, які він подвиги звершив, бо три народи потужні вдаряться сьогодні раннім ранком.

І на її олтар нову криваву жертву возложать, щоб його тим душу звеселити.

ХL

О Боже! що за вид прегарний, у кого там в тому бою нема приятеля ні брата!

Дивіться, як блищать шарфи ривалізантів

Та всяке золоте і срібне гаптування!

Як бойові хорти вискакують із псарні,

І лапами скребуть, і скиглять про здобич!

Усі полюють тут, не всі тріумф паюють. Найбільший пай Земля тріумфу пожирає; найменший пай — різня безбожна дістається! Бо з радощів вона своїх рядів не лічить.

ХLІ

Три воїнства зійшлись тут на криваву жертву;

Три мови — молитви чудні возсилають: три осяйні стяги під небом розвилися.

Гасла ж у них такі: Гішпани, Англи, Франки. Побіда!

Троє їх: напасник, його жертва, і той союзник, що за всіх про всіх воює і людську кров іллє, воюючи даремно,— прийшли нагодувать ворон своїм м’ясивом і гноєм угноїть долину Талаверську, так, ніби вдома їм було вмерти ніде.

ХLІІ

Тут і згниють вони, амбітні дурні слави. Так, Слава криє дернь, що заросте над ними. Який пустий софізм! Вони були знаряддя, знаряддя латані, що кидають тирани без ліку і числа, дерзаючи мостити серцями людськими дорогу — а до чого? Чи деспоти ж бо знають країну, що під них охотою б схилилась? Чи є в них хоч ступінь землиці нечужої, опріч тієї, де розсиплються їх кості?

ХLІІІ

О Альбуера, ти преславне поле горя!

Як по тобі коня гнав путник острогами, хто знав тоді, що ти обернешся в арену, де будуть вороги кров лити з похвальбами? Мир тим, що полягли! Нехай же їх тріумфи продовжить хоч сльоза, що лаври їх скропила! Поки поляжуть ще такі палкі вояки, ім’я твоє роззяв знай буде дивувати і марно заблищить в п’яних піснях корчемних, котрими мужики на час тебе прославлять.

ХLІV

Та буде вже й з нього про пестунів Беллони. Нехай граються в гру людського життя, дихання продають за славу, що воскресить їх прах, хоч тисяча впаде їх, щоб окрити одно якесь ім’я великою хвалою. Шкода в них віднімати їх діло благородне! Вони, сі наймити, воюють за Вітчизну, а життя їх може їй була б тяжким безчестям. Погинули б вони в якій домовій чварі, або собі якусь обрали сферу вищу, та й обкрадали б край, або його лупили.

ХLV

Верстає Чайльд свою самітницьку дорогу туди, де горда Севілья тріумфує. На волі ще вона, жадана здобич грабителя того. Та хутко вже й на неї побідна нога безощадна наступить, і чорні на її домах сліди зоставить. Година незбутня! Шкода, шкода боротись із долею: а то б ще й Троя, й Тир стояли, ще Добродітель би над світом панувала, а злодій би й харциз погинули, почезли.

ХLVІ

Та байдуже вона про те, що з нею буде, їй бенкети, пісні, веселощі на думці. Ті рани, що задав Вітчизні напасник, криваві не болять севільських патріотів, не бойова труба, любовна кобза дзвонить: а за царя людьми безпутний Безум править. Опівночі гучить молодоокий Розпуск; переступи страшні столицю оступили; по вулицях Порок буяв і по майданах — тим часом баштові хитаються вже мури.

ХLVІІ

Інакше селянин. Ховається сердешний, тремтить його сім’я, боїться визирати, щоб не побачити побитий виноградник диханням вогняним війни безощадної. Так само ввечері при тій зорі лагідній Фанданґо не бряжчить веселим кастаньєтом. Ах, монархи! Коли б ви вміли смакувати в тому, що псуєте, ви, певно б занедбали війну з її трудом, поснули б тулумбаси з їх торохтом різким — і знали б люди щастя!

ХLVІІІ

Які тепер пісні співає той погонець, що мули з краю в край в’юковані ганяє? Чи про кохання, чи про божественні речі, котрими звик здавен дорогу солодити? Ні, на своїм шляху «Viva el Rey!» співає, а пісню закінчить Годоя проклинанням, та кепа Короля, та шлюхи Королиці, що очі чорні, принада молодецька, звели її з розуму, перелюбства навчили, а з любощів її кривава Зрада вийшла.

ХLІХ

На довжелезній тій та рівнинній долині, що скелі здалека вінчають попід небом, де й досі ще стоять Маврянські башти горді — потоптана земля широко збита кіньми, і чорна трава там-сям під куренями говорить, що в гостях у Андалузян ворог. Ось табір був, а ось — сторожові чати. Тут селянин гніздо драконове брав штурмом, і вказує його з тріумфом заволоці, і хвалиться, що брав, теряв його та й знов брав.

L

І хто б вам не зустрівся, у кожного на шаті червоний бачиш знак, і ця прикмета скаже, від кого утекти, кого вітати треба.

Біда тому, хто б смів громаді показатись без признаку цього законопочитання.

Бо гострий у Шпана ніж, хистка рука у нього, і гірко б каявсь Галл, запеклий ворог шпанський, коли б ті кинджали, закутані в одежу, чи шабельне жало вороже притупили, чи прояснили дим густий гармат ревучих.

LІ

Як не повернешся в Морені тій високій та чорній,— по скелях усюди батареї; і скільки оком тут загледиш скрізь по горах, гаубиці бомбові, закопані дороги, стерчущі тини, рови, водою повні, розставлені чати, що ніч і день чатують, про порох погреби, покопані у скелях. Кінь під соломою захований, в наряді, кулі, ядер і картечі готових піраміди, запалений фітиль по всякий час димує…

LІІ

Все каже ясно вам, що мусить звершитись. Та той, хто деспоти складав з престолу кивом, один момент іще пільгує, поки здійме потужного жезла, малу дає ще пільгу.

Оце ж і ринуться до бою легіони, проломлять і проб’ють вони собі дорогу. Тоді свого Бича признати мусить Захід.

Ах, Шпани! Гірко вам квитатись буде з Галлом, як шуляком на вас він кинеться, і в землю незліченні сини гішпанських підуть купи.

LІІІ

Чи вже ж їм гинути? хоробрим, юним, гордим, щоб однією вождя пиху задовольнити?

Чи вже й ступня нема між рабством і між смертю? Між властю дерія і між упадком Шпанів?

Невже ж найвищий суд над усіма царствами так присудив, і більше немає трибунала?

Невже даремна вся відчайдушна хоробрість?

І Рада мудрості, і Ревність патріота, і Ветеранова умілість, і завзяття Молодості палке й залізне серце Мужа?

LІV

Невже ж бо для цього Гішпанка молода на іві вішає свою німу гітару і, обезполившись, відвагою вся дише, співає голосні пісні й жадає бою?

Вона, що перш бліда бувала від кровини, від поклику сови трусилася, тремтіла, тепер поглядує на гострий спис без страху, на шаблю вогняну, і через труп ще теплий Мінервою іде, переступає трупа безтрепетно, де й Марс за нею не посмів би.

LV

Ви, хто здивуєте, почувши її повість, о! що ж, коли б її ви знали в тихий час, і слухали її розмову жартівливу, і зважили, які у неї кудрі гарні, що перед ними вся живопис поникає! Який у неї стан і грація надженська,— навряд чи пойняли б ви віри, що побачить Ґорґонин сміх її потужна Сарагоса,— побачить, як вона мете ряди ворожі і воїнство веде на смерть, побіду, славу.

LVІ

Коханець ліг її,— не ллє вона сліз марних, поліг і вождь її,— страшне займає місце. Біжать її бойці,— вона їх зупиняє, побігли вороги,— наздоганяє втеки.

Хто б зміг кохану тінь так як вона спокоїти? Хто б за вождя свого помстився так преславно? Хто б із жінок підняв хоробрість безнадійну, коли вже й воїни втратили надію?

Хто б яросно так гнав і бив у втеках Ґалла, як жіноча рука перед побитим муром?

LVІІ

Однак в Гішпанії жінки не з Амазонок; ні, родяться вони про чарування серця. Хоч у страшні бої з її синами ходять, та це в них тільки злість ніжної голубиці, що руку ту клює, котра самця займає.

І в тихості вони і в твердості далеко угору піднялись над іншими жінками, що славляться у нас нудною торохтою; душею вище їх стоять у благородстві, а чарами такі ж принадні чарівниці. <...>

LXV

Прекрасна, горда Севілья, і недарма пишається той край і силою, й достатком, і древнім селищем! Та Кадікс, що піднявся на дальнім березі, солодшу має славу, хоч не таку святу. О Роспуску! принадні м'які пути твої. Хто здужає ухилитись від погляду твого, що молоду чарує і палить в серці кров! Ти нас кругом обходиш, як гідра-Херувим: свій образ ти лестивий до всякого смаку приладжуєш-способиш.

LXVІ

Як Час Пафос той знесло і зруйнувало!

Будь прокляте воно! — Цариця всесвітня, що всіх під себе гне, сама під нього гнулась. Із Пафоса її Утіхи повтікали, шукаючи собі такого ж пробування. Невірна ні в чім Венера — вірна морю, у Кадікс осяйний втекла за ними морем. Та вже її там храм один не вдовольняє, їй тисячу храмів воздвигли Кадіщани, щоб віковічно в них її жертви палали.

LXVІІ

Від ранку до ночі, від ночі та й до ранку, що аж стривожена Аврора зачервоніє, зирнувши на гучну та реготливу купу,— пісні та вигадки, та голови в трояндах, веселощі нові ідуть без перестанку.

Хто тут живе, нехай тверезу радість кине. Ніщо не перерве танців та ликування, дарма що у ченців щодня димує ладан. Кохання й молитви єднаються з собою, або чергою йдуть одне після другого.

LXVІІІ

Настав суботній день святого відпочинку,— як шанують його ці добрі християни? Дивіться! ось воно, благословенне свято! Чи чуєте! рикнув рогач, монарх пущі! Він ламає ратища і нюхає гарячу, що ллє, мов з двох джерел, з коня і з чоловіка; рогам його страшним арена шле вітання: гукають, гуркотять і виють, мов скажені, над тельбухами, що тремтять іще живі, не відвертається з жалю і жіноче око.

LХІХ

Це «день сьомий» такий, Великдень чоловіка! Ти, Лондоне, не так його в себе святкуєш. Ти прибираєшся, лице умиєш, руки і вся твоя дітвора ковтає повітря свіже, недільний, мовляв, ремісникам трудящим: карети, коляски і сто візків смиренних за місто гуркотять у Гамстид, Бедфорд, Гарров, на підкріплення сил, на любий відпочинок, поки патика вже забуде як бігти, на заздрість лобурам, що плентаються пішки.

LXX

А інші плавають в густих стрічках на Темзі, а дехто на турник біжить найбезпечніший: хто на Річмонд іде, хто в Вар собі простує, а декому Гайґат найбільше до вподоби, такі в Гайґат боржій як мога поспішають! Гайґат Беотії! про що це? поспішайте, бо кланяються там торжественному Рогу. Містерія це в нас, освячена за предків. Страшне ім’я її присяга підкріплює, а присягнувши п’ють, танцюють аж до ранку.

LXXІ

У всякого свої і дурощі, й дурниці. Ти, гарний Кадіксе над чорно-синім морем!

У тебе всі вони інакші, ніж деінде.

Як вранці вдарить дзвін дев’яту годину, твої спасенники чітки перебирають, і Діву Пресвяту (я думаю, що діва одна в них тільки й є) молять молитвами за грішників, а їх не менш, як і молячих. Тоді до цирку всі, старі й малі простують, і дуки, й злидарі так само веселяться.

LXXІІ

Відкрито гони вже, простірно на арені, і тисячі кругом над тисячами пруться. Ще голосна труба не витрубила гасла, а вже ні одного не знайде лобас місця. Тут дами та ґранди, а більш усього дами, що вміють між людьми очима гарно прясти, та згідні й гоїти ті рани, що накоять.

Ніхто не вмре від їх зневаги, від їх міни, як це торочать нам сповідники-поети, що на Амурові стріли знай нарікають.

LXXІІІ

Замовкли язики, що дзвонами дзвонили. На конях на орлах, в шапках під білим пір’ям, у шпорах золотих, з легенькими списами, чотири верховці, зготовившись до герцю, у гони в’їхали, вклонилися низенько.

Їх шарфи дорогі, їх коні басуваті в страшному ігрищі блищатимуть сьогодні. За подвиги їх жде далекочутний окрик, а дами поглядом їх милим привітають — царів і витязів найкраща нагорода.

LXXІV

У центрі матадор стоїть, жде не дочекається — ударить на царя рикучої громади.

Усе на нім блищить, а опанча — кармазин. Та пішки буде він страшенний герць грати. Оце ж обачно вже всі гони озирає, щоб не спіткнутися на що в бігу летючім. В руці тримає списа, і це його вся зброя, не зможе чоловік над нього більше зробити без вірного коня… Уви! той часто мусить за їздця свого криваво погибати.

LXXV

Земля дзвенить-гуде, та він не рветься сліпо, А тільки ще грозить своїм рогатим лобом, І міряється, як на ворога ударить.

Роз'яреним хвостом сюди й туди махає, І в вирлах широко зрачки червоні крутить.

LXXVI

Аж ось він зупинивсь, і очі витріщає…

Геть, хлопче, утікай! готуй списа, бідахо!

Настав непевний час: чи згинеш, чи покажеш Той молодецький хист, що чудище зупинить? На конях на вітрах усі розбіглись різно. Запінився бугай, та не впізнав од рани. Дзюрчить з його боків гаряча кров червона… Біжить він, крутиться, біснується від болю. За списом спис летить, за раною знов рана. Бик простягом реве, про смуток свій говорить.

LXXVII

Знов кидається він, і ні списи, ні дарди, Ні наскоки коня в наїзницьких тортурах, Ні зброя, ані вся потуга чоловіча Не зможуть зупинить звірячого буяння.

Уже один скакун лежить роздертим трупом, А в другого живіт рогами розпанахав.

Видовище гидке! з коня ключ життя випав, А він, хитаючись, таки слабу снасть движе, І їздця свого неушкодженим виносить.

LXXVIII

Побитий, у крові, задиханий, презлющий, Стоїть у центрі бик в останнім безталанні, У ранах і в дардах, серед списів-уламків І серед ворогів, розпуджених в гонитві. Тоді матадори круг його ґрасувати, Кармазином яскравим маячити-дрочити!

І тут же кинджала показують бідасі.

Метнеться він, та ба! хистка рука одежу Накинула йому на яровиті очі, Скінчилось! на пісок він падає, страшенний.

LXXIX

Де гамалик його широкий вдавсь у спину, По держално сховавсь кинджал у шию смертний. Встає — здригається — зневажує втікання — І стиха падає, серед тріумфу-гуку.

Без рику виправивсь, не мучився, не бився.

Тут воза підвезли в препишному наряді,

І трупа високо на нього стеребили: Про купу гракачів дивовище солодке! Чотири рисаки, що віжками гордують, Помчали рогача, мов блискавка майнула.

LXXX

Так забавляються у Шпанщині жорстоко.

Сі забавки дівчат і парубків чарують, Тим часом, до крові звикши серце рано, Росте в завзятості, кохається у помсті, І веселять його обидчикові муки.

О, скільки лютих чвар сумне село плямують!

Тепер ми стоїмо в одній з ними фаланзі Проти ворожого обом народам війська; Та дома в них, уви! багацько зостається, Що за дурницю кров гарячу ллють, як воду.

LXXXI

Но жаль безумний втік: його замки й засови — Дуенья сторожка, суха, сердита баба.

Чигання навісне ревнивого бідахи, Всі вигадки, що нам терзають чесну душу, Почезнули з людьми, що нас попередили.

Хто волі дознавав більш над дівчат Гішпанок (Поки не почала Війна ще димувати)?

Вони в нічних танцях волосся розпускали, Скакали по лугах та по зелених луках, І над ними світив закоханих коханок.

LXXXII

О! часто Гарольд наш любив, чи то здавалось Йому, що він любив: бо наш захват — мечтання. Тепер його чудне та вередливе серце Було мов неживе: бо ще води із Лети Цілющої не пив; недавнечко ж довідавсь, Що кращі всіх принад в Амура — його крила. Яким він ніжним би і молодим, гарячим В коханні не здававсь, а в нього із криниці Всіх радощів і втіх, і всяких солодощів По запашних квітках тече якась отрута.

LXXXIII

Тим часом Чайльд не був сліпий на гарну форму, Хоч надила його, як мудрого, до себе.

Не філософія на нього позирнула

Своїм возвишеним, своїм пречистим оком: Ні, на такі уми вона не робить впливу, А Страсть сама себе руйнує, або чезне, І Розпуск сам собі копає яму рано.

Оце ж навіки він погріб надії Чайльда. О чадо всіх утіх, переситу ти жертво!

У тебе на чолі суд Каїнський начертан.

LXXXIV

І все ж таки дививсь, не вмішуючись в гущу; Бо до людей не був понурим мізантропом. Щоб і в танець піти, бував він не від того, Та як сміятися, кого притисне доля?

Що коїлось кругом, його не веселило. Раз тільки він устав на демонську потугу, І, сидячи сумний в принаднім будуарі, Імпровізованим озвався віршуванням На похвалу красі, не нижчій від тих чарів, Що на його тропу світили в дні щасливіші.

До Інези

1

Не смійся, що я тут сумний Сиджу, моя ти люба уродлива! Сміятися шкода мені — Аби вже ти була собі щаслива.

2

Не знай, що в серці тайкома Ношу, мов ту у пазусі гадюку! Не дознавай того сама, Яку гірку терплю я мовчки муку.

3

Се не любов, се не ворожнеча, Не марної амбітності утрати, Що серце рве не знати куди — Якихось нових утіх йому шукати.

4

Се та отрута, що я п’ю

Зо всього, що стрічаю, бачу, чую.

Отрута ся мені й твою

Затемнює красу, як рай, ясную.

5

Се та нудьга, та вічна тьма, Що гнала геть казкового Жидюгу, І жизнь йому була — тюрма, А жизнь найти не сподівався другу.

6

Куди ж мені втікати геть, В які краї і клімати далекі? Однакова усюди смерть, Від демона Ума однакові втеки.

7

Шукай же там своїх утіх, Де гад мені у серце повпивався! Візьми собі веселий сміх,

Аби твій ум від сну не прокидався.

В чужі краї і клімати

Я попливу, не буду й озиратись,

І вся моя відрада в тім,

Що гіршого мені вже не лякатись.

9

Що ж є воно? о, не питай,

Чи холодно мені, чи любо-тепло?

Із жалощів не зазирай

У серце, що там вре за люте Пекло!

10

Прощай, мій Кадиксе, мій гарний, незабвенний! І хто ж би то забув, як ти стояв потужно? Перевернулось все, а ти зостався вірний. Ти перший слобонивсь, останній ти упав би. Коли ж посеред сцен жорстоких і кривавих Кров рідна і твої оселі покропила, То в тих усобицях поліг предатель тільки.

Всі благородні тут були пріч Благородних, Ніхто не поспішався до ворога в кайдани, Опріч Вельможних Дук, що впали з високості.

LXXXVI

Такі Гішпанські сини, така й їх доля. Хто вільним не бував, воює за свободу. Народ без короля стоїть за кволе царство. Втікають гетьмани, самі затяжці б'ються, І служать правдою рабам невірним Зради. Все віддають землі, що тільки їх родила. Гординя вказує тропу їм до свободи; Побиті у бою, вертаються до бою. Їх крик: «Війна! війна!» в одне збирає військо, «Війна хоч до ножа!» — се їх останнє гасло.

LXXXVII

Хто добре хоче знати і Шпанщину, і Шпанів, Нехай читає всю літопис їх криваву.

Що вкаже помста їм на ворога народу, Все буде зроблене проти людської жизні. Від гострого меча до тайного ножаки, Гішпан хапається за всяку згідну зброю, Аби оборонити сестру свою, чи жінку, Аби проклятого нашийника скривавить, Аби той супостат прийняв найбільшу муку, Не буде каятися в своїй жорстокій помсті.

LXXXVIII

Чи вроните сльозу ви жалості по мертвих? Спогляньте на розор кривавої долини, Спогляньте на паскуд, що женщин побивали, Та й кидайте тоді нехованих собакам.

Нехай усякий труп розкльовують ворони, Що може й знехтують м’ясивом тим поганим! Нехай їх біла кість і незмивуща пляма Показує вікам побоїще страшенне.

Так тільки сцени сі, що ми тепер вбачаємо, Вбачатимуть колись гидливі наші діти.

LXXXIX

Ще не кінець, уви! сему страшному ділу.

Ще Франція нові ригає легіони З-за Піренейських гір, чорнішає, знай, хмара; Ще тільки почалось; кінця ніхто не бачить. Народи падші вже на Шпанів позирають: Відбившись, відіб’ють ще більш, ніж їх Пісарри Впрягли колись в ярмо. Предивне воздаяння! Тепер Колумбія сплатила за ті муки, Що Кіто прийняло, а рідний Шпанський клімат Розбійнику підліг під власть, безборонний.

XC

Не кров, що пролилася річками в Талавері, Не всі дива страшні, що бачила Барроса, Не нагромаджений людський труп в Альбуері — Гішпанам не віддали законного їх права.

Коли ж оливна в них розіветься вітка, Коли спочити їм після стидної праці? Чи ще багацько днів непевних зникне вночі, Поки розбійник Франк покине грабувати, І любе дерево свободи чужоземця Не будуть нищити на рідній його почві?

XCI

І ти, о друже мій! — так горе з серця рине, Так виливається із піснею моєю…

Нехай би меч тебе зложив серед потужних.

Тоді вже б гордощі і дружбу зупинили У сумі по тобі. Ні, ти собі без лавру Із світу ізійшов, зійшов од всіх забутий, Пріч серденька мого, і полишився із тими, Що в полі полягли. Тим часом слава славить І менших витязів. За що ж тобі судилась Така смиренна, така безславна доля?

XCII

О знаний раньше всіх, шанований найбільше!

Ти, серцю дорогий, де вже нема такого!

Хоч я тебе втеряв для жизні без надії, Не відмовляй мені у снах моїх являтися.

І ранок оживить сльозу мою таємну,

І коло себе я тебе щодня почую.

І, знай, літатиму на ту могилу тиху,

Що кров не полила і лавром не покрила,

Аж поки вернеться мій бренний прах у землю,

З котрої він узявсь, і ми спочинем вкупі.

ХСІІІ

Се перша ще тетрадь мандрівки Чайльд Гарольда.

Ви, хто бажаєте про нього знати більше, Що-небудь знайдете в листках, котрі постануть, Аби той, хто тепер віршує перед вами, Спромігся ще писати. Чи може й так аж надто?

Не говори сього, ти критику понурий!

Нехай те знають всі, що бачив він у землях, Де божевільному судилося блукати — В тих землях, що хранять давнішні монументи Тих часів, як ще Грек під варвара не гнувся.

(Переклад П. Куліша)

Він був не з тих, що звикли до розкоші, до розкішного життя. Він був з тих, що звикли до праці, до боротьби, до постійного руху. Він був з тих, що звикли до самотності, до роздумів, до пошуків істини. Він був з тих, що звикли до свободи, до незалежності, до власної думки. Він був з тих, що звикли до любові, до вірності, до відданості. Він був з тих, що звикли до життя, до смерті, до вічності. Він був з тих, що звикли до всього, що дарує доля, до всього, що забирає доля. Він був з тих, що звикли до себе, до свого серця, до своєї душі. Він був з тих, що звикли до Бога, до віри, до надії. Він був з тих, що звикли до світу, до людей, до природи. Він був з тих, що звикли до всього, що є, що було, що буде. Він був з тих, що звикли до всього, що існує, що не існує. Він був з тих, що звикли до всього, що можна уявити, що не можна уявити. Він був з тих, що звикли до всього, що можна відчути, що не можна відчути. Він був з тих, що звикли до всього, що можна зрозуміти, що не можна зрозуміти. Він був з тих, що звикли до всього, що можна побачити, що не можна побачити. Він був з тих, що звикли до всього, що можна почути, що не можна почути. Він був з тих, що звикли до всього, що можна сказати, що не можна сказати. Він був з тих, що звикли до всього, що можна зробити, що не можна зробити. Він був з тих, що звикли до всього, що можна знати, що не можна знати. Він був з тих, що звикли до всього, що можна мати, що не можна мати. Він був з тих, що звикли до всього, що можна дати, що не можна дати. Він був з тих, що звикли до всього, що можна взяти, що не можна взяти. Він був з тих, що звикли до всього, що можна любити, що не можна любити. Він був з тих, що звикли до всього, що можна ненавидіти, що не можна ненавидіти. Він був з тих, що звикли до всього, що можна пробачити, що не можна пробачити. Він був з тих, що звикли до всього, що можна забути, що не можна забути. Він був з тих, що звикли до всього, що можна пам'ятати, що не можна пам'ятати. Він був з тих, що звикли до всього, що можна жити, що не можна жити. Він був з тих, що звикли до всього, що можна померти, що не можна померти. Він був з тих, що звикли до всього, що можна бути, що не можна бути.