Антон Павлович Чехов

Хамелеон

Через базарну площу йде поліцейський наглядач Очумєлов у новій шинелі і з клуночком у руці. Услід за ним ступає рудий городовик з решетом, вщерть повним конфіскованого аґрусу. Навкруги тиша… На площі ні душі… Повідчинювані двері крамниць і шинків позирають на світ божий похмуро, як голодні пащі, коло них нема навіть жебраків.

То ти кусатись, клятий? — чує раптом Очумєлов. — Хлопці, не пускайте його! Нині не дозволено кусатися! Держи! А… А!

Чути собаче вищання. Очумєлов дивиться в той бік і бачить: з дров’яного складу купця Пічугіна, стрибаючи на трьох ногах і озираючись, біжить собака. За ним женеться чоловік у ситцевій накрохмаленій сорочці й розстебнутій жилетці. Він біжить за ним і, подавшись тулубом уперед, падає на землю й хапає собаку за задні лапи. Чути вдруге собаче вищання і крик: «Не пускай!» З крамниць висовуються сонні фізіономії, і скоро біля дров’яного складу, немов з землі вирісши, збирається натовп.

Начебто безпорядок, ваше благородіє! — каже городовик.

Очумєлов робить півповорот ліворуч і простує до зборища. Біля самих воріт складу, бачить він, стоїть вищеописаний чоловік у розстебнутій жилетці і, піднявши догори праву руку, показує натовпові закривавлений палець. На півп’яному обличчі в нього ніби написано: «Ось я тобі дам, шельмо!» — та й самий палець має вигляд знамення перемоги. В цьому чоловікові Очумєлов упізнає золотаря Хрюкіна. В центрі натовпу, розчепіривши передні ноги й тремтячи всім тілом, сидить на землі сам винуватець скандалу — біле гостроморде хортеня з жовтою плямою на спині. В сльозавих очах у нього вираз туги й жаху.

З якої це нагоди тут? — питає Очумєлов, врізаючись у натовп. — Чому тут? Це ти навіщо палець? Хто кричав?

Іду я, ваше благородіє, нікого не займаю… — починає Хрюкін, кашляючи в кулак, — про дрова з Митрієм Митрійовичем і раптом це стерво з доброго дива за палець… Ви мені пробачте, я людина, котра робоча… Робота в мене дрібна. Нехай мені заплатять, бо я цим пальцем, може, з тиждень не поворухну… Цього, ваше благородіє, і в законі нема, щоб від тварюки терпіти… Якщо кожен кусатиметься, то краще й не жити на світі…

Гм! Гаразд… — каже Очумєлов суворо, кашляючи й ворушачи бровами. — Гаразд… Чий собака? Я цього так не залишу. Я покажу вам, як собак розпускати! Пора звернути увагу на таких панів, що не бажають підкорятися постановам! Як оштрафують його, мерзотника, то він дізнається в мене, що означає собака і всяка інша бродяча худоба!

Я йому нажену холоду! — Єлдирін, — звертається наглядач до городовика, — дізнайся, чий це собака, і складай протокол! А собаку знищити треба. Негайно! Він, напевно, скажений… Чий це собака, питаю?

Це, здається, генерала Жигалова! — каже хтось із натовпу.

Генерала Жигалова? Гм! Зніми-но, Єлдирін, з мене пальто… Страшенно жарко! Мабуть, що на дощ… Одного тільки я не розумію: як він міг тебе вкусити? — звертається Очумєлов до Хрюкіна. — Хіба він дістане до пальця? Він маленький, а ти ж он який здоровило! Ти, мабуть, розколупав пальця цвяшком, а потім і спала тобі на думку ідея, щоб здерти. Ти ж… Відомий народ! Знаю вас, чортів.

Він, ваше благородіє, цигаркою йому в морду для сміху, а він, не бувши дурний, і хапнув… Дурнувата людина, ваше благородіє!

Брешеш, сліпий! Не бачив, то, виходить, навіщо брехати? Їх благородіє розумний пан і розбирають, якщо хто бреше, а хто по совісті, як перед богом… А якщо я брешу, то нехай мировий розсудить. У нього в законі сказано… Нині всі рівні… У мене в самого брат у жандармах… щоб ви знали…

Не базікай!

Ні, це не генеральський… — глибокодумно зауважує городовик. — У генерала таких нема. У нього все більше лягаві.

Ти це напевно знаєш?

Напевно, ваше благородіє…

Я й сам знаю. У генерала собаки дорогі, породисті, а це — чорт знає що! Ні шерсті, ні вигляду… стерво, та й годі. І отакого собаку тримати? Де ж у вас розум? Якби трапився такий собака в Петербурзі чи в Москві, то, знаєте, що було б? Там не подивилися б на закон, а вмить — не дихай! Ти, Хрюкін, постраждав і діла цього так не залишай… Треба провчити! Пора…

А може, і генеральський… — думає вголос городовик. — На морді не написано… Оце якось у дворі в нього такого бачив.

Звісно, генеральський! — каже голос з натовпу.

Гм… Надінь-но, брат Єлдирін, на мене пальто… Щось вітер подув… Морозить… Ти одведеш його до генерала й спитаєш там. Скажеш, що я знайшов і прислав… І скажи, щоб його не випускали на вулицю… Він, може, дорогий, а якщо кожна свиня йому в ніс цигаркою тикатиме, то може й зіпсувати. Собака — ніжна тварина… А ти, бовдуре, опусти руку! Нема чого свого дурного пальця виставляти! Сам винен! —

Кухар генеральський іде, його спитаємо… Гей, Прохоре! Ходи-но, голубе, сюди! Поглянь на собаку… Ваш?

Вигадав! Таких у нас зроду не було!

І питати тут довго нема чого, — каже Очумєлов. — Він бродячий! Нема чого тут довго балакати… Якщо сказав, що бродячий, виходить, бродячий… Знищити — от і все.

Це не наш, — каже далі Прохор. — Це генералового брата, що оце приїхав. Наш не охочий до хортів. Брат їхній охочий…

Та хіба братик їхній приїхали? Володимир Іванович? — питає Очумєлов і все обличчя його ясніє від розчулення. — Ох, ти, господи! А я й не знав! Погостювати приїхали?

В гості…

Ох, ти, господи… Скучили за братиком… А я ж і не знав! То це їхній собачка? Дуже радий… Візьми його… Собаченятко нічого собі… Метке таке… Хап цього за палець! Ха-ха-ха… Ну, чого тремтиш? Ррр… Рр… Сердиться, шельма… цуцик отакий.

Прохор кличе собаку і йде з ним від дров’яного складу. Натовп регоче з Хрюкіна. — Я ще доберуся до тебе! — погрожує йому Очумєлов і, запинаючись шинеллю, іде собі далі базарною площею.