Генрі Лонгфелло

Пісня про Гайавату (уривки)

Там, де плеще Гітчі-Гюмі, де шумить Велике Море, оселилася Нокоміс.

За її вігвамом, ззаду, темний ліс стояв стіною, вічно темні нетрі сосон і ялин в червоних шишках. Перед ним прозорі хвилі на пісок лилися з шумом.

В лиску сонячнім горіло, як в огні, Велике Море.

Тут Нокоміс доглядала і виховувала хлопця…

Тут зробила і зв’язала із кори йому колиску, намостила моху в неї, трав болотяних підклала і гойдала Гайавату, промовляючи суворо: «Ева-ія, совенятко, що там світиться в вігвамі і чиї блищать там очі?! Ева-ія, совенятко!» Показала танець смерті в час північний, в час зимовий, вояків відважних тіні, чорні тіні в зброї, в перах, показала Гайаваті путь всіх привидів і духів — білу путь на темнім небі, повну привидів і духів.

Так навчилося хлоп’ятко розуміють пташину мову і узнало всі їх тайни: як вони звивають гнізда, як живуть вони зимою.

Часто з ними розмовляло, звало всіх: «Мої курчата».

Потім став він розуміти мову звірів і дізнався про ім’я їх, про їх тайни: де ховає горішки білка, чом така моторна сарна, а Вабассо — полохливий, часто з ними розмовляв він, звав «братами Гайавати».

Пронеслись літа дитинства, ось і виріс Гайавата, гри і забавки дитячі, і старих глибокий досвід, полювання і роботу — все збагнув і зрозумів він.

Про свого, бувало, батька він розпитує Нокоміс…

І Нокоміс розказала все онукові, що знала. Розка зала про Венону, про її прекрасну вроду, як її лукаво зрадив віроломний Меджеківіс… І, як вугіль, загорілось гнівом серце Гайавати. «Я провідати його хочу в Царстві Західного Вітру біля брами, там, де Захід». Обережна Нокоміс говорила Гайаваті: «Не ходи, о Гайавато, в Царство Західного Вітру: він уб’є тебе лукавством і загубить чарівництвом».

Так ішов він далі, далі, все на Захід, все на Захід.

І прийшов до Гір Скелястих в Царство Західного Вітру, де сидів на верхогір’ях всіх вітрів Владика дужий, стародавній Меджеківіс.

Дні проходили в розмовах. Меджеківіс все минулим похвалявся Гайаваті, хваставсь мужністю своєю і пригадував пригоди та свою страшну відвагу, говорив, що він до смерті заворожений навіки.

Мовчки слухав Гайавата, як хвалився Меджеківіс, із усмішкою терпляче перед ним сидів і слухав. Ні погрозою, ні рухом, ні єдиним навіть словом Гайавата не озвався!

Та, як вугіль, розпікалось гнівом серце Гайавати.

І озвався Гайавата:

«О лукавий Меджеківіс! Ти се люто вбив Венону, ти зірвав весняну квітку, розтоптав її ногами! Признавайся, признавайся!» І признався Меджеківіс, тихо голову він сиву опустив з глибоким смутком: «Що ж, мовляв, я винен, сину».

Грізно глянув Гайавата, швидко встав, і в ту ж хвилину руку він заніс на скелю в рукавиці, Мінджікевон. Розломив її верхів’я, розтрощив її на скалки і почав на батька кидати.

І, як вугіль, розпеклося гнівом серце Гайавати.

І почався бій смертельний між Скелястими Горами. Сам Орел війни могутній знявся з клекотом і криком, з диким криком сів на скелі і почав крилом він бити. Наче дерево у бурю, розрізав комиш повітря, наче град, летіло з скелі з тріском, гуркотом каміння.

«Годі, годі, Гайавато! — крикнув голосно нарешті. — Ти мене безсилий вбити! Смерть безсмертного не займе! Я хотів лише дізнатись про твою відвагу — силу, і ти вартий нагороди. Повернись в свою країну, до свого вернись народу і живи, працюй з народом! Ти річки розчистить мусиш, обробити йому землю, вбити всіх страховищ диких, вбити всіх гадюк — Кінебік, як убив я Міше-Мокву, велетенського Ведмедя. А коли твій час настане і засяють над тобою очі Погока із ночі, поділю з тобою царство, і царем тоді ти станеш над Ківайдіном навіки»."

І на Схід, у рідну землю, йде веселий Гайавата, він забув про гнів пекельний, він забув про помсту люту…

Йде в свій край, і все навколо його радістю вітає.

Тільки раз на мить загаявсь, тільки раз він зупинився, щоб купить в краю Дакотів гострих клюг собі на стріли.

Там, в долині, де сміялись і летіли вниз, в безодню, між зеленими дубами водоспади Міннегаги.

Жив старий Дакот суворий. Він робив до стріл голівки і клюги із халцедону.

Молода дочка жила з ним, прудконога, наче річка, і примхлива, наче бризки водоспадів Міннегаги.

У очах, як вугіль, чорних світло й тіні в неї грались, а свавільний ніжний голос то дзвенів веселим сміхом, то палким, дражливим гнівом. Батько в шану водоспадів дав ім’я їй — Міннегага.

Хто розкаже, що ховає молоде юнацьке серце, хто б сказав, про що в дорозі мовчки марив Гайавата?

Все Нокоміс розказав він, як додому повернувся, про двобій і про розмову з Меджеківісом могутнім.

Та про дівчину, про стріли не промовив він ні слова!

Двох мав друзів Гайавата, двох незмінних вірних друзів.

Серце, душу Гайавати знали в радощах і в горі тільки двоє: дужий Квазінд і музика Чайбайабос.

І до їх вігвамів стежка не вкривалася травою. Плітки, брехні і намови не могли їх посварити і зробити ворогами.

Тільки втрьох вони братались, щиро радилися вкупі і ділилися думками.

Всі вони хотіли щастя всім країнам, всім народам.

Там, де ллється Гітчі-Гюмі, де шумить Велике Море, стала там стара Нокоміс і до хмар на захід сонця, до вечірніх пурпурових, простягла сердито руку. «Там живе ворожбит лютий, Меджісогвон — Дух Багатства, той, кого Пером Перлистим називають всі народи. Він се вбив лукаво батька, коли з місяця на землю той спустивсь мене шукати і розшукував усюди. Се ворожий Меджісогвон посилає нам хвороби, посилає лихоманки, білим дихає туманом і смертельним паруванням трясовин гнилих і вогких. Лук візьми свій, Гайавато! Гострих стріл візьми з собою. І березову пірогу… Жовтим жиром Міше-Нами боки їй намаж, щоб легше поплила вона по багнах. І убий ти душогуба, злого ворога Нокоміс, злого ворога народу!»

Швидко вийшов Меджісогвон із Перлистого вігваму, швидко вийшов він, могутній, і високий, і плечистий,

Мовчазний, страшний, похмурий,

З голови до ніг у зброї

І оздобами покритий.

І почався бій великий,

Бій невиданий під сонцем,

Він удосвіта почався

І смерком лише скінчився, бо даремно гострі стріли об перлистий панцир бились.

Коли враз зелений дятел закричав до Гайавати: «Цілься в тім’я, Гайавато! Просто в тім’я вдар стрілою, в корінь довгих кіс удар ти, тільки там стріла застряне».

А за першою стрілою полетіла раптом друга.

А остання понеслася легше всіх — і Меджісогвон, наче іскри, вгледів очі, вгледів іскри — очі смерті.

І підтятий, непритомно впав могутній Меджісогвон і не встав уже ніколи.

Там, на березі, чекали вже давно його Нокоміс, Чайбайабос, дужий Квазінд;

А народ зустрів героя співом, криками, танками: «Слава, слава Гайаваті! Ворожбита переміг він, той не встане більше, лютий!»

Зимо, зимо! Люта зимо! Завірюхи і морози!

Що не день, то крига товща все вставала на озерах.

Білий сніг все більше й більше замітав степи і луки.

Ледве-ледве із вігваму, густо вкритого снігами, міг пройти у ліс мисливець!

Був страшний, як привид, білий, ліс блискучий і пустельний, і від голоду, морозу зомлівав мисливець в лісі і в снігах, зомлівши, гинув.

Знов в вігвамі Гайавати оселилося два гості, також мовчки і похмуро, увійшли в вігвам спокійно, сіли побіч Міннегаги і запалими очима уп’ялися хижо в неї.

І один сказав їй: «Бачиш — Бюкадевін я! Я — голод». А другий сказав їй: «Бачиш — Я гнітючка — Акозівін!»

І від слів страшних, від зорів бідне серце Міннегаги затремтіло, стислось жахом, не сказавши, впала в ліжко.

Як шалений в ліс понісся в мокасинах Гайавата, зціпив зуби, затаїв він в серці біль страшної туги і летів, і краплі поту на чолі його змерзались.

«Нітчі-Маніто! — він крикнув, журно глянувши угору. — Всемогутній, милосердний! Дай нам їжі, бо загинем, їжі дай для Міннегаги — умирає Міннегага!»

Ось він вбіг в свою оселю і угледів, як Нокоміс заливається сльозами.

Вгледів він і Міннегагу нерухомою на ліжку…

Понад річкою в долині, над заметеною снігом, дід сидів в своїм вігвамі, дід старий, сумний, самотній. Вугіль попелом вже взявся, вже вмирав огонь поволі, як нечутно показався молодий юнак в вігвамі.

«О мій синку, — дід озвався, — як приємно бачить гостя! Сядь, нежданий, та погрійся, до вогню посунься ближче. Будемо разом світу ждати. Ти мені свої розкажеш дивні зустрічі — пригоди, я свої: в житті зробив я не одне велике діло».

Він сказав, що бачив море, більше, ніж Велике Море, а вода така солона, що ніхто не може пити.

«По тому, — сказав він, — морю йшла кудись пірога дивна, плив кудись крилатий човен: та великий — більше гаю, та високий — вище сосон!»

«І пливли на човні Люди, — так сказав він, — на пірозі я сто лицарів угледів, і були, неначе в крейді, вояків обличчя білі, підборіддя ж їх, на диво, покривалося волоссям». Тут уже над бідним Ягу стали голосно знущатись.

«Ко! — кричали. — Ко! — сміялись. — Хто ж тобі повірить, Ягу?!»

Гайавата не сміявся.

Він на жарти і насмішки їм одказував суворо: «Ягу нам говорить правду: бачив я видіння дивне, бачив я крилатий човен, бачив я колись чужинців блідолицих, бородатих, із країн далеких Сходу, Царства Засвіту ясного. Бачив я велике військо невідомих нам народів. Заселивши всі країни, йшли вони кудись на Захід. Хоч були їх різні мови, та одно в них серце билось і кипіла неупинно їх палка, весела праця. Потім вже видіння інше пропливло переді мною, бачив я, що гинуть наші племена в боях кривавих, в ворожнечі між собою, всі забувши заповіти. І простяг до неба руки в знак сердечного привіту, і з усмішкою ясною ждав їх мудрий Гайавата. Ждав, поки під човном раптом захрустить піщаний берег, і наставник блідолицих на піщаний берег вийде. І покликав Гайавата всіх гостей в свою оселю, посадив їх там на шкурах горностаїв і бізонів, а Нокоміс подала їм їжу в мисках із берези, воду в корчиках із липи і Поквану, Люльку Згоди. І напутник блідолицих одповів їм, що прийшов він розказати всім народам про святу Марію-Діву, про її Ісуса-Сина, розказати, як в дні минулі він прийшов на землю з неба, як він жив, навчав, молився, як народ, проклятий Богом, на хресті розп’яв Ісуса, як він знов воскрес із мертвих, знов ходив з учениками і з землі ввійшов у небо. Тихо вечір наближався, відсвіжав палке повітря, і пускало сонце стріли, пробивало пущі лісу. Спали гості Гайавати в тихій сутіні вігваму. І підвівся Гайавата, і з Нокоміс попрощався. «Я іду, о мій народе! Я відходжу в край далекий, і багато зим і весен прийде знов і знову зникне, — а тебе я не угледжу. Та своїх гостей — чужинців залишив я у вігвамі. Ви їх слухайтесь, о друзі, слову мудрості навчайтесь, бо послав їх в нашу землю Гітчі-Маніто Могутній»."

Так в рожевій млі вечірній

В сяйві гаснучого сонця

Зник навіки Гайавата,

Одійшов у край Поніма,

В край Ківайдіна далекий,

В Землю Праведну Блаженних,

У життя щасливе, вічне!

(Переклав О. Олесь)

Міннегага — грайлива вода, водоспад на річці, що впадає в Міссісіпі між фортом Снелдінг і водоспадом Сент-Антоні; дружина Гайавати.

Меджісогвон — перлисте перо, чарівник.

Міше-Нама — Великий Осетр.

Нітчі-Маніто — великий дух, володар життя.

Погок — смерть.

Поквана — люлька згоди.

Поніма — загробне життя.

Чайбайабос — музика.