Легенди

Томас Віршар (Шотландська легенда)

Колись давно місто Ерлстон, що в Лодердейлі на кордоні Шотландії з Англією, було звичайнісіньким сільцем. Звалося воно Еркільдоун. І жив у ньому поміщик, якого звали Томас Віршар. Умів той Томас Віршар як ніхто інший грати на лютні. Частенько люди бачили, як він, сидячи на узбіччі, награє на своїй лютні або складає нову пісню. А як траплялося Томасові гнати на базар корови, і тоді за спиною в нього гойдалася лютня.

Що був той Томас Віршар хлопець хоч куди, то його любило чимало дівчат у Ерлстоні. Він раз по раз дражнив своїх прихильниць, жартував з ними, вигравав на лютні всілякі романси і підбивав клинці то до однієї, то до іншої. Часом зажене череду десь далеко, залишить там і ну крутити роман з якоюсь новою любкою.

Якось одного травневого ранку сидів Томас біля Ловецького Струмка і перебирав струни лютні. За спиною височіло колюче дерево, що його хтось колись назвав Ейльдоновим. Сидить Томас, награє якусь чарівну мелодію, коли це глядь на воду, аж там якась жінка: випромінює зеленаве сяйво — барва, що її мають усі чарівні істоти — і їде верхи на білосніжному коні; смикне за вуздечку — і дзенькнуть на ній грайливі дзвіночки.

Томасові здалося, що ніколи він не бачив нічого прекраснішого, і він не міг відірвати очей від тієї знадливої жінки. Його пісня затремтіла і врешті урвалася, а сам хлопець упав до її ніг.

— Добридень, пані, — вклонився жінці Томас. — Ви, певно, Небесна Королева.

— О, ні, — відказала жінка, — Мене не так звуть. Але я таки королева чарівної Країни Ельфів і прийшла до тебе. Я чула, як ти співаєш, заграй-но, будь ласка, ще. Я слухатиму тебе весь день. А коли скінчиш свою пісню, можеш мене поцілувати. І тоді я заберу тебе до Країни Ельфів.

— Не сподівайтесь, що вам вдасться мене злякати, — мовив пісняр.

— Поцілунок моїх уст, — вела далі Королева, — причарує тебе, і сім років ти будеш моїм слугою в Країні Ельфів, що б з нами не сталося.

Хто ж міг устояти проти чар знадливої Королеви Ельфів. Тим-то і Томас, скінчивши пісню, палко її поцілував. Мить — і Королева піднеслась у повітря на своєму білосніжному коні, а позаду неї сидів Томас Віршар. І мелодійно дзеленчали дзвіночки, коли вони швидше за вітер пролітали над полями, болотами і горами.

Нарешті вони прибули до місця, де розходилися три дороги. Спершу Королева показала вузький шлях, який вився поміж пагорбів, оточений вересом і глодом: ту стежку праведності за життя подолали всього кілька мандрівників. Друга дорога була широка, рівна, поросла травою. Вела вона густими луками і правила за вторований шлях гріха. Про цю дорогу Томас чув од священика в маленькій церкві Еркільдоуна. Проте у чарівну Ельфінію Королева вирушила третьою дорогою, поміж густих заростей папороті. Ті розступилися, пропускаючи Королеву з Томасом, і вони зникли в гущавині лісу, а за мить усе довкола оповила ніч.

— Одне забула я тобі сказати, Томасе, — мовила Королева, коли вони увійшли до її країни. — Ти лишатимешся біля мене цілих сім років. І весь цей час ти маєш тримати язик за зубами і мовчати як риба. Щоб жодного слова я від тебе не почула! Коли ж скажеш хоч одне слово, назавжди лишишся моїм слугою. І ніколи вже не побачиш Еркільдоуна.

Як тільки Томас увійшов у потойбічну країну, він обдивився себе з голови до ніг. Одягнений хлопець був у все зелене — чисто тобі ельф! Сім років вірою і правдою він служитиме тутешній Королеві. Щоб її потішити, доводилося йому раз по раз вигравати на лютні, а її двір частенько танцював під його чарівну музику. І весь цей час, поки Томас служив при дворі самої Королеви Ельфів, він не міг сказати жодного слова.

Спливе сім довжелезних літ,

Перш ніж Віршар верне у світ.

Одного дня Королева мовить Томасові:

— Сім наших років минуло, Томасе. Час тобі вертатися додому. Пам'ятай — нікому ані слова про все. Мені тебе не вистачатиме.

Отож Томас Віршар знову опинився на свободі. На прощання дала йому Королева Ельфів велике яблуко зі свого саду.

— З'їж його, — мовила вона. — Дасть воно тобі два чудових подарунки — відтоді знатимеш істину і провидітимеш майбутнє. Те яблуко прославить тебе і зробить багатим. Прощавай, Томасе.

Замислився Томас. «Певна річ, язик у мене шотландський, — мовив він до себе, — проте я завжди вмів тримати його за зубами. Правда — ніби двогострий меч, можеш і сам поранитись. Ну, то гаразд». Він не знав, чи справді може тепер віщувати і чи так уже потрібен йому той дар — зазирати в майбутнє?

Отож поквапився Томас до Еркільдоуна, до своєї дружини та дітей. І злякався, як побачив — чорне волосся його дружини за цей час вкрилося сивиною, а діти, хлопчики і дівчатка, давно повиростали і були хіба що трохи молодші за нього самого. Та й сам Томас змінився, постарів, став розважливіший — тепер він вже не залицявся до місцевих дівчат.

Яблуко Томас з'їв, і відтоді зауважив, які облудні ті лодердейльські дівчата. А що він завжди говорив правду, то дівчата обходили його стороною. Звичайно, куди легше сказати дівчині, що вона має золоте волосся, ніж закинути, що зачіска її нагадує стіг сіна.

Утім, Томас і досі грав на лютні і складав пісні, хоча його очі більше не блищали так мрійливо, як у колишні дні. Звісно, всім кортіло знати, де ж то він побував. Але ніхто не наважувався спитати його, а сам він лише мовчав.

Невдовзі всі почали називати Томаса еркільдоунським мудрецем, як і годилося називати людину, яка завше говорила правду та ще й могла провидіти майбутнє. Він отримав прізвисько Правдивий Томас, а після того, як він завбачив смерть короля Александра III у буряну березневу ніч 1286 року, чутки про його пророчий дар рознеслися по всій Шотландії. Коли Александр упав з коня і помер на березі поблизу Кінґгорна, що над затокою Ферт-о-Форт, точнісінько як це передбачив Томас, з усіх кутків Шотландії почали сходитися до нього люди, щоб запитати кожен про своє. Селяни запитували, якої чекати погоди, мандрівці розпитували, як його простіше дістатися Вітгорна або Св. Андрія, і завше біля Томасових дверей юрмилося чимало людей, до того ж кожен вважав за необхідне чимось йому віддячити.

Отак Томас став багатий і знаменитий, як казала йому колись Королева Ельфів. Але часом траплялося, що він нікого не пускав, а поринав у солодкі мрії про Ельфинію і чарівну Королеву.

Якось пізно ввечері, коли місяць був уповні, Томас умостився на ґанку біля дверей. Раптом підходить до нього його син.

— Кажуть, — прошепотів хлопчик батькові на вухо, — біля входу в парк пасеться біла олениця.

Томас знав, що то за ним прийшов білий звір з потойбічної країни. Зняв він мовчки свою лютню з гачка, закинув за плечі і рушив у місячному сяйві до входу в парк, де невдовзі зустрівся з білою оленицею, і вони вдвох рушили в ніч.

Ніхто більше не бачив Томаса Віршара. Проте його пророцтва пам'ятають й досі.

Переклади І. Андрущенка

Казки та легенди народів світу. — К., 2009.