Казки

Щедрий і скупий (Татарська народна казка)

Розповідають, що колись давно, як скарбником була ворона, а ґава — азанчі, — людей до мечеті на молитву закликала, — були собі Юмарт та Саран. Одного чудового дня вирушили вони разом у далеку мандрівку. Довго йшли, а як настав вечір, сіли відпочити та підкріпитися. Розв'язав Юмарт торбину, а Саран пововтузився біля своєї і каже Юмартові:

— Ото біда! Ніяк не можу розв'язати торбину! З'їжмо спочатку твоє.

— А чом би й ні? — охоче згодився Юмарт.

Повечеряли вони гарно, переночували. На другий день — те саме, а на третій — в Юмартовій торбині не лишилося й крихти. Тоді Саран дочекався, поки товариш засне, та й утік від нього. Прокинувся Юмарт — немає супутника. Що ж робити? Довелося самому йти далі.

Іде він, іде, бачить — стоїть хатина. Відчинив Юмарт двері, переступив поріг. Нікого, тільки на столі півпаляниці лежить.

Відламав Юмарт шматочок, з'їв, а тоді й думає: «Поки нікого немає, заховаюся я під піл та подивлюся, хто сюди прийде».

Незабаром до оселі зайшли ведмідь, лисиця та миша. Поділили вони хліб натроє, з'їли і завели розмову.

Миша й каже:

— В цій хатині на печі горщик срібла заховано. Ото радість: коли з печі стрибаю, срібло тихенько видзвонює!

— Тю, здивувала! — буркнув ведмідь. — Я знаю біля старої дороги місце, де закопано золотий злиток завбільшки з кобилячу голову. Хтось там уже копав, золото шукав, та ба!

Похвалилася й лисиця:

— А я знаю, що під старим дубом заховано злиток срібла. Великий — як бараняча голова. І його намагалися викопати, але марно.

Переночували у своїй хатині ведмідь, лисиця та миша, а вранці знову порозходилися.

Тоді Юмарт виліз з-під полу і заглянув на піч. Справді: стоїть горщик, повний срібла. Юмарт швиденько сховав його в торбу і попрямував старою дорогою. Незабаром знайшов те місце, де було закопано золотий злиток завбільшки з кобилячу голову, викопав і його. Пройшов ще трохи, бачить: земля перекопана. Попорався трохи та й видобув злиток срібла з баранячу голову завбільшки.

Пішов Юмарт далі. Ішов, ішов та й зайшов у незнайомий ліс. Дивиться: стоїть здоровенний дуб, а навколо нього всю траву витоптано. «Залізу, — подумав Юмарт, — на дерево та подивлюся, хто це тут траву витоптує!»

Заховав він свою торбу за пень, а сам виліз на дуба й зачаївся. Настав вечір, зайшло сонце, і до дуба почали злітатися джини. Коли зібрався чималий гурт, вийшов на середину ватажок та й питає:

— А де це сліпий джин? Приведіть-но його сюди, та мерщій!

Послали гінців. Привели вони сліпого джина й посадили на почесному місці. Ватажок і питає:

— Чому вчасно не прибув?

А той підвівся і відказує:

— Причина була поважна: напускав чари на ханову дочку. Тепер вона тяжко занедужає, та ніхто, крім мене, не знає, чим її можна вилікувати.

— А чим же її можна вилікувати?

Сліпий і відкрив таємницю:

— Є в ханових табунах чорна корова — три роки вже ялівка. Отож ханові треба її зарізати й почастувати м'ясом жителів свого міста. Тільки тоді й видужає його дочка.

Вранці джини зникли, а Юмарт спустився з дуба і пішов у те місто, де жив хан. На околиці міста стояла самотня хатина. Зайшов, привітався з господарем, поцікавився, як живе, чи здоровий, а тоді й питає:

— Що нового чути у вашому місті?

— Погана новина у нас: тяжко занедужала ханова донька. Хан пообіцяв: тому, хто вилікує її, віддасть і ханство своє, і доньку.

— Ага, — усміхнувся Юмарт, — тоді завітаю до хана я! Купив на базарі товсту книгу і пішов у палац. Сказав охороні, що він лікар. Так і доповіли ханові.

— Пропустіть! — звелів той.

Юмарт постав перед володарем, відкрив свою книгу, перегорнув сторінку, а тоді й каже:

— Володарю, у твоїх табунах є чорна корова, третій рік ялівка. Накажи зарізати її, а м'ясом почастуй мешканців міста. І твоя дочка видужає.

Так і зробили.

Через кілька днів ханова донька видужала.

Щасливий Юмарт одружився з нею і став володарем ханства.

Якось примандрував до того міста Саран. Страшенно здивувався, побачивши Юмарта, і почав розпитувати, як той став ханом і одружився з хановою дочкою. Юмарт і розповів йому про все.

Дуже заманулося й Сарану хутко розбагатіти. Отож і побіг він шукати хатину, в якій жили ведмідь, лисиця та миша. Знайшов її. Відчинив двері, переступив поріг, оглядівся. Побачив на столі півпаляниці, схопив її і заховав у торбу. Потім зробив так, як навчив його Юмарт: сховався під полом. Невдовзі прийшли господарі. Глянули — аж хліба немає. Почали звірі міркувати.

— Певно, хтось у нас побував, — мовила лисиця.

Ведмідь і каже миші:

— Заглянь у всі куточки — він десь тут заховався.

Миша — на піч. Нікого немає.

— А заглянь під піл! — порадив ведмідь.

Миша шуснула під піл — прямо на голову переляканого Сарана. Витягнули його звірі зі схованки та й розправилися: спершу миша полоскотала, потім лисиця лице подряпала, а тоді ведмідь ударив лапою та й убив.

Отак скупий Саран знайшов не багатство, а ганьбу і смерть.