Література середніх віків та епохи Відродження

Середньовіччя в історії науки — це період, що настав після давнини. Хронологічні рамки середньовічної літератури прийнято визначати з моменту виникнення феодальної епохи, феодального способу виробництва. Її початок — IV—V ст. н. е., кінець — XIV або XV ст. (у різних країнах по-різному).

Два періоди проходять у своєму розвитку середньовічної літератури. Перший — ранній, перехідний етап (від античності до середньовіччя), етап зародження феодальних відносин. У цю епоху виникає словесне мистецтво молодих народів в усній формі. Другий період — це період літератури розвинутого феодалізму, розквіту народної, феодально-лицарської літератури. Вчені не можуть назвати загальну дату, коли закінчується один період і починається інший. Це могло бути і в VIII ст., і в IX ст., бо темпи розвитку народів були неоднаковими, історичні умови також. Умовно можна говорити, що в X ст. відбулося завершення періоду літератури перехідного етапу й зародження феодальних відносин.

Література середніх віків мала переважно викривальне спрямування щодо існуючих порядків. Особливе місце займала поезія вагантів (від німецького — бродячі люди), які вперше з'явились у Німеччині й Франції. Творчість вагантів була вільнодумною, бешкетною, а отже дуже далекою від аскетичних ідеалів середньовіччя — вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя, викривали зажерливість католицького духовенства.

У XI—XII ст. сформувався героїчний епос. Видатною пам'яткою німецького героїчного епосу є «Пісня про Нібелунгів», у якій розповідається про загибель Бургундського королівства під ударами гунів у 437 р., звеличуються лицарські звичаї Німеччини XII ст. Морально-етичний образ лицаря наділявся рисами, які можуть бути визнані загальнолюдськими моральними цінностями, — лицар повинен молитись, уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, захищати вдів і сиріт, воювати лише за справедливу справу. Найбільш відомим твором цього жанру у Франції стала «Пісня про Роланда», в якій підступній зраді протиставляється патріотична вірність. Задля свого сеньйора головний герой готовий витерпіти великі страждання і навіть віддати своє життя.

При дворах сеньйорів з'явилася куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття й культ служіння «прекрасній дамі». Цей культ займав центральне місце в творчості трубадурів (провансальських поетів XII—XIII ст.). Серед них були і лицарі, і феодали, і прості люди. Поезії трубадурів властива різноманітність жанрів: пісні любовні, ліричні, політичні, пісні, які висловлюють тугу з приводу смерті якогось сеньйора. Великою популярністю користувалися й куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, чудотворними явищами тощо. Найвідомішими лицарськими романами були «Івен, або лицар Лева» Кретьєна де Труа та «Роман про Тристана та Ізольду».

У середньовічній культурі велику політичну роль відігравав театр, що на межі XI—XII ст. демонструє перехід від літургійної драми до містерії. Містерії були вже менше пов’язані з Богослужінням. Сюжети містерій звичайно бралися зі Старого Завіту, або ними ставали події, пов’язані з життям і воскресінням Ісуса. Міська драма тісно пов’язана з народними ігрищами, обрядами, із селянськими весняними та осінніми святами.

У XIV ст. в Італії, а в XV—XVI ст. в інших країнах Західної Європи починається процес розпаду феодального суспільства, його ідеології і формується основа буржуазного суспільства. Цей процес супроводжувався піднесенням за своїм характером культури, яку називають епохою Відродження, або Ренесансом.

Термін «Відродження» спочатку означав пробудження інтересу до античності, про яку забули в середньовіччі, а тепер вона стала предметом поклоніння, який наполегливо вивчали як недосяжний зразок. Слово Відродження набуло ширшого, переносного значення: відродження після середньовічного застою, пригнічення творчої активності людини, яке було викликане ростом виробничих сил і боротьби буржуазії проти феодальних відносин, що утискали розвиток цих сил.

Епоха Відродження дала світові безліч славних імен: письменників, скульпторів, художників, музикантів. Митці-гуманісти вбачали об’єкт своєї творчості в зображенні людини, її почуттів, розумових здібностей і якостей, бо й самі митці цієї видатної епохи теж були неординарними особистостями. Можна навіть сказати, що епоха створювала людину нового часу, а людина створювала епоху.

У центрі мистецтва епохи Відродження знаходиться людина, її боротьба за земне щастя. У кращих творах літератури відобразились великі зрушення цієї епохи. Її люди зі складним внутрішнім світом і неповторними індивідуальними рисами. Це дозволяє говорити про реалістичність літератури епохи Відродження, хоча її реалізм багато в чому відрізняється від реалізму пізнішого часу: він носить стихійний характер, часто не володіє мистецтвом відбору, його відрізняє широке використання казково-фантастичних елементів.

Найбільш рання з літератур епохи Відродження — література Італії. Вже наприкінці XIII ст. були створені прекрасні сонети Данте (1265—1321). До ранніх представників італійського Відродження відноситься і Франческо Петрарка (1304—1374). Він був відомий сучасникам як філолог-гуманіст, великий знавець античності, автор філософсько-етичних трактатів. Проте найбільше відомий як один із найтонших і своєрідних ліриків світу. Його збірка «Книга пісень» відзначається увагою автора до внутрішнього світу людини, прославлення почуття любові.

Великим гуманістом епохи Відродження був Дезидерій Еразм Роттердамський (1466/1469—1536). Він народився в Голландії, проте більшу частину свого життя провів за межами своєї батьківщини. Особливо тісно його діяльність пов’язана з гуманістичною культурою Німеччини. Світову славу Еразму принесла невелика книга латинською мовою — «Похвальне слово дурості» (1509). Розповідь ведеться від особи Морії (грецькою: «дурість»), дочки Плутона — давньогрецького бога багатства. Пані Дурість вихваляє себе та своїх прихильників. Цей прийом дозволяє письменнику створити сатиру на сучасне йому суспільство, показати його як царство дурості. Серед прихильників Дурості є представники найрізноманітніших прошарків і професій середньовічного суспільства.

Першою дитячою книгою німецькі дослідники називають книгу «Розрада душі», що витримала кілька видань у 1478—1488 роках. Поряд з повчальними бесідами книга включала і ряд вставних розповідей, історій, казок. Найбільшого поширення в XV—XVI століттях одержали в Німеччині алфавітні книжки, типу цікавих абеток, свого роду «Азбуковники». Перше видання з'явилося в Нюрнберзі в 1531 році. Своєрідною сторінкою історії дитячої літератури Німеччини стали так звані «летючі листки», у прозаїчній і віршованій формі педагогічні ідеї свого часу. Вони поклали початок виникненню періодичних видань для дітей. Багато народних пісень збереглися до нашого часу завдяки «летючим листкам», свого роду масовим виданням періоду Відродження.

У 1569 з’явилася «Нова книга про тварин» Георга Шаллера, що стала прототипом так званої «мальованої» книги для дітей, у якій поєднувалося словесне й образотворче мистецтво. Подібного роду видання служили доповненням до азбуковників, а набагато пізніше, у 1658 році, з'являється й перша енциклопедія для дітей, цікава не тільки достатньою широтою охоплення явищ, але й цікавою художньою формою (вірші й ілюстрації).

Широке поширення в Німеччині XV—XVI століть одержав так званий «тваринний епос» (про війну мишей і жаб, мух і метеликів тощо). Езоповою мовою розповідалося в цих творах про проблеми, говорити про які вголос у Німеччині було небезпечно. Ця література користувалася величезною популярністю й послужила поштовхом до розвитку національної байкової літератури. Багато сторінок цих творів у пізніших обробках увійшли в фонд дитячої літератури.

Перший німецький виховний роман «Дзеркало юного хлопчика» (1554) створений також у цей період, автором його був Йорг Вікрам (1505—1562), один з перших романістів і збирачів народних шванків, перший дитячий письменник, ім'ям якого відкривається плеяда німецьких дитячих письменників. Предметом зображення Йорга Вікрама стає процес формування дитини — селянського хлопчика Фрідберта, протипоставленого синові дворян, разом з яким він виховувався. Звеличення Фрідберта було першою спробою художнього узагальнення нового соціального характеру, породженого епохою селянських воєн і гуманізму.

Франсуа Рабле (1494—1553) — найвизначніший представник французького Ренесансу. Завдяки роману «Гаргантюа і Пантагрюель» ім’я відомого французького лікаря і вченого-енциклопедиста ввійшло у світову історію літератури шістнадцятого століття.

Фантастична країна Утопія, зображена в романі Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель», розташувалася десь у Франції. Про це свідчать описи Парижа і провінційних містечок, в яких живуть прості працьовиті ремісники й селяни. Твір написаний у формі казки-сатири. Автор саркастично змальовує кожного з представників схоластичної науки, релігійні чвари й самих церковників, із життям яких був добре обізнаний ще з часу перебування в монастирях.

Рабле широко використовує алегорію для зображення як позитивних, так і негативних суспільних явищ. Спираючись на фольклорні джерела, автор створив образи людей, жадібних до знань і до самого життя. Величезний зріст Грангузьє, Гаргантюа і Пантагрюеля був уособленням їх безмежних знань, надзвичайної освіченості, шляхетності почуттів, щирості, доброти й здатності на самопожертву заради скривджених.

Сатира й гіперболи Рабле не абстрактні, вони спираються на реальне підґрунтя. Навіть у найпримхливіших образах відбивається й тогочасна дійсність, й історичні постаті.

Вплив геніального французького сатирика на світову літературу був величезний. У Рабле було чому вчитись, адже ерудиція письменника вражала сучасників. Він був одним із найвидатніших гуманістів минулого. Найціннішим для нас є його судження про вільне суспільство, в якому буде можливим існування гармонійно розвиненої особистості, бо ця мрія була, є і буде актуальною для представників усіх часів і народів.

У Росії в 1491 році була створена перша рукописна книга для дітей. Відомий російський дипломат Д. Герасимов переклав російською і спеціально переробив для дітей латинську граматику «Донатус». Він поділив її не на розділи, а на бесіди, використавши форму запитань та відповідей.

На початку XVI ст. в Росії з’явилася книга «Казання про сім вільних мудростей», яку вважають праматір’ю сучасної науково-художньої літератури для дітей. У ній сім наук, які на той час вивчали в школах Європи, що самі розповідають дітям про себе. Кожна з них вихваляла себе й закликала вивчати саме її.

У другій половині XVI ст. на Русі з’явилося книгодрукування. До нас дійшли 12 дитячих книг, виданих у XVI ст. Першою з них була азбука Івана Федорова, в якій, окрім азбучної частини, були матеріали для дитячого читання: середньовічні вірші, звернення до дітей та їхніх батьків.

Розквіт англійського Відродження припадає на кінець XVI — початок XVII ст., коли в більшості західноєвропейських країнах вже спостерігався спад епохи гуманізму. Проте, будучи однією із наймолодших серед західних ренесансних літератур, англійська досягла надзвичайної висоти розвитку, особливо в драматургії. Вона дала світу великого драматурга всіх часів і народів — Вільяма Шекспіра (1564—1616).

Творчий спадок Шекспіра складає 37 п'єс, декілька поем, поетичних циклів та збірки сонетів. У його творчості виділяють три основних періоди. Для першого — з 1592 по 1600 рр. — характерні оптимістичні погляди на життя, віра у вирішення життєвих колізій і в торжество гуманізму. В цей час були створені твори «Комедія помилок» (1592), «Багато галасу даремно» (1598), «Дванадцята ніч» (1600), «Генріх IV» (1597), «Ромео і Джульєтта» (1595) та ін.

Під час другого періоду творчості (1601—1608) Шекспір створює найбільш глибокі твори, в яких викриває головні протиріччя епохи. Віра драматурга в життя підривається серйозними випробовуваннями, з’являється песимістичний настрій. У цей час були написані відомі трагедії: «Гамлет» (1601), «Отелло» (1604), «Король Лір» (1605), «Макбет» (1605).

Для третього періоду (1608—1612) характерні «трагікомедії», або «маски», — п’єси з гострим конфліктом, але з щасливим кінцем. У них сильні елементи казкової романтизації життя. Найважливіша із п’єс третього періоду — «Буря» (1612).

Шекспір приніс у драму важливі художні принципи, яких до нього взагалі не було в мистецтві. Характери героїв у древній драмі володіли лише однією якою-небудь важливою рисою. Шекспір створив героїв і героїнь, наділених рисами духовно багатої особистості. Водночас він показав характери своїх героїв у розвитку. Ці художні нововведення збагатили не тільки мистецтво, але і розуміння природи людини.

Драматичні шедеври Шекспіра в значній мірі затьмарили його творчість як епічного і ліричного поета. Навіть якби Шекспір не написав жодної комедії, трагедії або хроніки, він все ж увійшов би в історію світової літератури як талановитий поет англійського Відродження. Його перу належить книга «Сонети» (1609), куди увійшло 154 вірші, переповнених роздумами поета про творчість, любов, дружбу, про пануючу скрізь несправедливість.

Умови, в яких розвивалася література іспанського Відродження, відрізнялися складністю. Ряд факторів суспільного життя сприяли становленню ренесансного напрямку в літературі, інші заважали. Народні джерела іспанського Відродження визначаються багатовіковою боротьбою проти арабського завоювання, відсутністю кріпосного права, рано отриманою незалежністю середньовікових міст. Усе це сформувало в іспанського народу високе почуття гідності, відобразившись в демократичному характері кращих творів літератури. Одночасно державний устрій Іспанії XVI — початку XVII ст. мав вкрай реакційний, репресивний характер, переслідував інакомислячих.

Іспанський гуманізм у своєму розвитку висунув таких великих майстрів світової літератури, як Сервантес і Лопе де Вега.

Мігель Сервантес де Сааведра (1547—1616) залишив різноманітний літературний спадок — п’єси, новели, поезії. Проте найбільшої слави здобув письменник романом «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі». Свій твір Сервантес замислив як пародію на лицарську літературу низької художньої якості, яка заполонила «книжковий ринок» тих часів. Але почавши писати просту пародію, письменник зробив роман настільки глибоким, що твір не просто став кращим за власне об’єкти пародіювання, а й повноцінним твором із філософською проблематикою, а головний образ роману став вічним літературним образом і навіть увійшов у свідомість та мовлення людей як загальна назва: донкіхот, донкіхотство — ці слова ми використовуємо і дотепер.

Отже, шляхи розвитку літератури в епоху Відродження були різними в різних країнах світу. Загальним для них був новий погляд на особистість і її покликання, відхід від середньовічних моральних норм, церковного догматизму, від феодальних уявлень. Усі ренесансні літератури відрізняються також рисами своєрідного реалізму, якому властиві узагальнено гіперболізоване зображення людини, масштабність конфліктів, поєднання критичного відношення до дійсності з оптимістичністю й поетичністю світовідчуття.