Шарль Перро (1628-1703)

Кіт у чоботях

Шарль Перро — французький письменник, поет і критик, основоположник жанру літературної казки. Він народився 12 січня 1628 р. в Парижі в багатій сім'ї державного чиновника. Батьки дали хорошу освіту своїм дітям. Шарль навчався у найкращих школах Парижа, вивчав право, пізніше пішов на державну службу. Брав участь у створенні Французької академії наук, а також відновленні Академії живопису. Коли була заснована Академія словесності у 1663 році, Перро був призначений її секретарем. У 1672 році Перро одружився на 19-річній Марі Гішон, яка померла у 1678 році після народження дочки і трьох синів.

У досить поважному віці (йому минуло 66 років) Шарль Перро почав писати твори для дітей. 1694 року він видав три казки у віршах: «Грізельда», «Потішні бажання» і «Осляча шкіра». Наступним виданням були «Казки матінки Гусині, або Історії й казки минулих часів з повчаннями» (1697), що одразу ж стали популярними і започаткували новий літературний жанр — казку. Проте Перро не наважився опублікувати книгу під своїм ім'ям. У передмові йшлося, що автор казок — П. Дармакур, наймолодший син письменника. Далі Перро підкреслював принципове значення своєї орієнтації на фольклор, протиставляючи його античній літературі. Перро співвідносив сюжет кожної казки з певним моральним принципом — чесності, терпеливості, працелюбності, — що в цілому складало сукупність народних етичних норм. Для свого часу це мало велике принципове значення, передбачаючи особливості просвітительської літератури XVIII ст.

У своїх казках письменник значною мірою зберіг своєрідність і правду народного життя, відображені у фольклорі («Червона Шапочка», «Хлопчик-Мізинчик», «Кіт у чоботях» та ін.). Герої Шарля Перро наділені тими рисами вдачі, які цінує народ: працьовитістю, великодушністю, винахідливістю, скромністю. Йому вдалося зберегти поетичність народної французької казки, її особливу витонченість, іронію, гумор.

Письменник помер у Парижі в 1703 р.

Був собі колись мірошник і мав він трьох синів. Прийшов час, він помер і залишив синам у спадок усе своє майно: млин, віслюка і кота. Старший дістав млин, середній — віслюка, ну а молодшому довелося взяти собі кота.

— Це майно якраз для тебе, — сміялися старші брати, що ніколи не пропускали нагоди покепкувати з молодшого.

— Не зважай на них, господарю, — пронявкав кіт. — Я, звичайно, не млин і не віслюк, але і не якийсь там звичайний кіт. Я не можу молоти зерно чи перевозити вантажі як віслюк, та розуму й кмітливості мені не позичати. Купи мені пару чобіт і дай мішка. Ось побачиш — незабаром ти заживеш так, як раніше і не мріяв.

Хлопець, хоч і здивувався, та виконав прохання кота.

Кіт відразу натягнув на задні лапи чоботи, насипав у мішок вівса, закинув його на плечі та й почимчикував на полювання. У лісі він розв'язав мішка, кинув його на землю, а сам заховався в кущах.

Довго чекати йому не довелося, до мішка прискакав заєць, роззирнувся довкола і врешті-решт заліз усередину, аби поласувати вівсом. Коту цього тільки було й треба. Він умить вискочив із засідки, зав'язав мішка, завдав його на плечі та й попрошкував до королівського палацу.

А треба сказати, що король цієї країни був дуже ласий до смачної їжі. А ще він дуже любив гроші. Заради чогось смачненького або блискучої монети він ладен був забути про все на світі. Кіт низько вклонився королю.

— Ваша величносте! Мій шляхетний господар на знак своєї шанобливої поваги прислав вам цього зайця. Будьте такі ласкаві скуштувати.

— З радістю скуштую. А як же звуть твого господаря?

— Маркіз де Карабас, ваша величносте.

— Перекажи маркізові, що він мене дуже потішив.

Кіт відкланявся, як справжній шляхтич і вирушив до млина.

— Повернувся, ледащо, — з докором мовив йому син мірошника, зітхнув і знову ліг на траву грітися на сонечку.

Кіт ані словом не прохопився господареві про свої пригоди.

На другий день він знову взяв мішка і пішов на полювання. Цього разу йому пощастило зловити двох куріпок. Король аж засяяв, побачивши чергового смачного дарунка. Ковтаючи слину, він промовив:

— Яка достойна людина, твій господар.

— Саме так, ваша величносте, — підтвердив кіт, — достойна і дуже заможна.

Декілька тижнів підряд кіт носив королю то зайців, то куріпок. Але нічого не розповідав про це своєму охлялому і голодному хазяїну, що продовжував лежати і грітись на сонечку.

Якогось дня кіт побачив у палаці неймовірно вродливу принцесу.

— Ого, кіт у чоботях, — вигукнула прекрасна принцеса і заплескала в долоні від захвату. — Які дивовижні створіння живуть на білому світі! Як же мені хотілося познайомитися з господарем цього дива!

Кіт глянув на принцесу й одразу збагнув: чудова пара для його господаря.

— Немає нічого простішого, ваша високосте, — голосно сказав він. — Ви побачите його завтра під час прогулянки. Біля млина. Він ходить туди щодня, бо вважає, що це найкраще місце для роздумів.

— Тату, давайте провідаємо маркіза де Карабаса, — почала благати принцеса.

Король кивнув на знак згоди, радий, що зможе нарешті познайомитися з маркізом. А кіт тим часом прожогом помчав до млина.

— Ну, що там знову? — запитав, прокидаючись, син мірошника.

— Завтра, господарю, твоє життя зміниться. Усе, що тобі потрібно зробити — це скупатися у річці.

— Я ніколи не чув, щоб купання у річці могло змінити життя на краще. Та коли так кажеш, я не проти й скупатися.

Наступного ранку син мірошника у супроводі кота вирушив до річки купатися. Та щойно хлопець заліз у воду, як кіт ухопив його одяг і сховав у кущах.

Тим часом на дорозі показалась королівська карета. Кіт вискочив назустріч і щосили заволав:

— Допоможіть! Рятуйте!!! Маркіз де Карабас тоне!

Зачувши несамовитий лемент, король наказав зупинитись.

— Швидше, швидше, татусю. Ми маємо його врятувати, — забідкалася принцеса, визираючи з карети.

— Агов, гвардійці, не баріться, — вигукнув король. — Витягніть маркіза з річки.

Гвардійці поспішили за котом до берега. Син мірошника не на жарт перелякався, коли два здоровані почали силоміць витягувати його з теплої води, де так хороше він ніжився.

Солдати витягли хлопця з води.

Вони обійшли всі кущі уздовж берега, але відшукати одяг юнака так і не змогли. Король наказав принести йому свій шовковий камзол.

Син мірошника хотів було відмовитись, та розкішне розшите золотом вбрання так йому сподобалося, що він з насолодою одягнувся в королівські шати.

— Прошу вас, маркізе, — сказав король, запрошуючи його до карети, де сиділа прекрасна принцеса.

Син мірошника отетерів, але без зайвих слів сів у карету. За хвилину карета з гуркотом рушила далі — через поля і луки, що належали велетню-людожеру, який жив у замку за високим муром.

Кіт, не гаючи часу, стрімголов помчав попереду карети до поля, де важко трудилися женці.

— Шановні женці! — звернувся до них кіт. — Зараз тут проїжджатиме король! Якщо ви не скажете, що ці поля належать маркізу де Карабасу, то ваш господар, жахливий людожер, звелить відтяти вам голови.

Не встигли женці отямитись, як під'їздить королівська карета.

— Агов, люди добрі, — вигукнув король. — Чиї поля жнете?

— Його вельможності маркіза де Карабаса, — хором відгукнулись женці.

Король задоволено мовив:

— Добре маєш хазяйство, заможне.

А очманілий син мірошника, якому дедалі дужче подобалась роль знатного маркіза, таємниче пробубонів:

— Та-аа!

Тим часом кіт дістався похмурого людожерового замку. Із котячою спритністю він перестрибнув кам'яний мур і забіг до покоїв.

Людожер сидів у залі за накритим столом. Уздрівши кота у чоботях, він мало не впустив келиха з вином.

— Ти що за один? — грізно гаркнув людожер.

— А що? Ти ніколи не бачив кота у чоботях? — зухвало відповів кіт.

— Та як ти смієш, нікчемо! Я ще й не такі дива бачив.

— Чув я, що ти можеш обернутися на будь-кого. Та не йму цьому віри, — мовив кіт.

— Ха-ха-ха! Я можу перетворитися й на будь-кого, й на будь-що!

— А я чув, що тобі не по силі обернутися величезним звіром, наприклад левом.

Та не встиг кіт це вимовити, як людожер обернувся на лютого велетенського лева. У кота ледь серце не вистрибнуло від переляку, проте він опанував себе.

— А ще я чув, що ти не можеш обернутись на когось маленького, наприклад на мишку.

Тієї ж миті на місці лева з'явилася маленька сіра миша. Кіт тільки цього й чекав.

Він прожогом кинувся на мишу й проковтнув. За мить у двір замку в'їхала королівська карета.

Кіт збіг сходами назустріч гостям, аби щиро привітати їх. Відчинив дверцята карети і ввічливо вклонився.

— Вітаю вас, ваша високосте, у замку маркіза де Карабаса.

Важко сказати, кого більше вразили ці слова: короля чи сина мірошника, який уже зовсім нічого не розумів.

— Який вишуканий замок, — вигукнув зачарований король і потис хлопцеві руку. — Я дуже радий, що здобув у вашій особі вірного друга.

— Ти ба, — тільки й зміг вимовити син мірошника.

— А тепер, — заявив кіт у чоботях, — запрошую всіх до столу!

І кіт повів усіх до пишно накритого столу. Яких страв там тільки не було: запашна печеня, ніжні тістечка, заморські фрукти, вишукані вина. Під кінець вечері король, наївшись донесхочу і добряче випивши, промовив:

— Дорогий маркізе. Я переконався, що ви достойний і заможний пан. І з радістю віддам за вас свою доньку!

Радості принцеси не було меж, бо їй дуже сподобався молодий, вродливий заможний маркіз. А кіт від задоволення аж замуркотів.

Невдовзі зіграли гучне весілля. Так син мірошника одружився з принцесою і сам став принцом. Усі вони жили довго і щасливо, а особливо кіт, що став королівським радником і поважно походжав замком у високих дорогих чоботях.

Переказ Т. Габбе

Перро Ш. Казки. — К., 2008.