Брати Грімм

Зачарована красуня

Брати Грімм, Якоб (1785-1863) і Вільгельм (1786-1859) — професори Геттінгенського, а згодом Берлінського університетів, члени прусської Академії Наук, учені-філологи, фольклористи. Їхній вклад в історію світової науки був значний. Вони створили граматику і словник німецької мови. Та все ж всесвітню славу їм принесло двотомне видання німецьких народних казок «Дитячі та родинні казки» (1812-1822).

Якоб Людвіг Грімм і Вільгельм Карл Грімм народилися відповідно 4 січня 1785 року і 24 лютого 1786 року в Ханау поблизу Франкфурта в багатодітній родині. Брати навчалися в гімназії Фрідріха Савіньї в місті Кассель, а потім обидва вчилися філософії й праву в Марбургзькому університеті. Саме тоді вони захопилися вивченням німецького середньовіччя, історії і культури, права і міфології, німецькою мовою та фольклором. Збираючи пам’ятки народної творчості, брати намагалися якнайточніше відтворити текст, інтонацію, своєрідність мови. Протягом десяти років збирали та друкували свої казки німецькі вчені, прославляючи доброту, працьовитість і відвагу, висміюючи боязкість, брехливість і лінь. Понад двісті творів стали доступними для всіх, увійшовши до скарбниці німецької і світової літератур.

В останні роки життя брати Грімм працювали над словником німецької мови, перший том якого опубліковано в 1854 році.

Вільгельм помер у Берліні 16 грудня 1859. Яків продовжував роботу над укладанням словника, помер 20 вересня 1863 року. Брати поховані на цвинтарі при церкві Св. Матвія в Берліні.

Давно-давно колись жили собі король і королева, і не було в них дітей. Щодня вони бідкалися:

—Ах, якби нам дитинку! Але дітей не було та й не було!

І ось одного разу королева купалась, а з води вилазить жаба і каже до неї людським голосом:

—Твоє бажання справдиться. Не мине й року, як буде в тебе донечка.

І сталося так, як сказала жаба: королева народила дівчинку, та таку вже гарну, що король нетямився з радощів і справив пишний бенкет. На родини він запросив не тільки родичів, друзів, знайомих, а й чарівниць, щоб вони були прихильні до дитини.

В його королівстві жило їх тринадцять, а золотих тарілок, на яких їм мали подавати страву, було в короля тільки дванадцять, отже, одна чарівниця мусила зостатися дома.

Бенкет був надзвичайно пишний, а наприкінці чарівниці стали обдаровувати дитину дивовижними дарунками: одна дала їй доброчесність, друга — красу, третя — багатство, одним словом, дівчинка дістала все, чого тільки в світі можна забажати.

Коли одинадцята сказала свої побажання, раптом увійшла тринадцята. Вона хотіла помститися за те, що її не запросили, і, ні з ким не привітавшись, навіть не глянувши ні на кого, сказала на весь голос таке:

—Як дійде королівна п'ятнадцяти років, то вколеться веретеном і помре.

І, ні словечка більше не промовивши, лиха чарівниця пішла геть.

Всі полякались. Тоді виступила дванадцята, котра ще не висловила свого побажання. І хоч зовсім знешкодити злі чари було їй не до снаги, проте вона могла пом'якшити їх, а тому сказала:

—Хай королівну спіткає не смерть, а тільки глибокий столітній сон.

Король, щиро бажаючи вберегти любу дитину від нещастя, видав наказ: спалити всі веретена в цілому королівстві.

А побажання всіх інших чарівниць цілком справдилися. Бо королівна росла така прекрасна, привітна і розумна, що була кожному люба, хто тільки гляне на неї.

І ось того дня, коли їй сповнилося п'ятнадцять років, трапилось так, що короля й королеви не було вдома, і королівна залишилась самісінька. От вона й почала ходити скрізь та обдивлятися палац. Обдивилася всі кімнати й покої і нарешті прийшла до однієї вежі. Почала вона підійматися вгору крученими сходами, аж бачить — перед нею невеличкі двері. В замку стримить іржавий ключ. Вона повернула ключ, двері відчинилися, а там у невеличкій комірчині сидить якась бабуся з веретеном і жваво пряде кужіль.

—Добридень, бабусю, — привіталася королівна, — що це ви робите?

—Пряду, — відповіла стара і кивнула головою.

—А що це у вас в руках, що так весело крутиться? — запитала королівна, взяла в руки веретено і хотіла спробувати й собі прясти.

Та ледве торкнулась вона веретена, як справдилися лихі слова чарівниці: королівна вколола собі палець. Вмить вона впала на ліжко, що там стояло, і оповив її глибокий сон. Цей сон охопив і весь замок. Король і королева, які щойно вернулися і ввійшли до зали, раптом заснули, а разом із ними всі придворні та челядь. Поснули й коні в стайнях, і пси на подвір'ї, і голуби на даху, і мухи на стінах, навіть вогонь, що горів у печі, заснув. Кухар, який хотів був смикнути кухарчука за чуба, щоб не ловив ґав, пустив його й заснув.

А навкруги почав розростатися терен — що рік, то вище, і нарешті виріс такий високий, що закрив собою цілий палац, навіть прапора на даху не видно було.

І пішла по країні поголоска про зачаровану красуню, бо так прозвали королівну, і час од часу різні королевичі намагались пробитися до палацу крізь терновий живопліт, але ніяк не могли, бо терни так міцно сплелися, наче мали руки, і не пускали юнаків. Ті зависали на колючках і вмирали лютою смертю.

Так минуло багато-багато років. І ось приїхав у цю країну ще один королевич і почув, як старий дід розповідає про тернову огорожу, що за нею буцімто стоїть палац, а в палаці спить прекрасна королівна і з нею разом сплять король і королева і всі придворні та челядь. Дід чув ще від свого діда, що приїздило багато королевичів і хотіли продертися крізь терни, та не змогли.

Тоді юнак мовив:

— Я нічого не боюсь, крізь терни продерусь і зачаровану красуню побачу.

Добрий дід хотів відрадити його, та королевич не послухався.

А саме тоді й минуло сто років, і настав день, коли зачарована красуня мала прокинутись.

Прегарний духмяний цвіт укривав тернові кущі, і тільки-но королевич підійшов до них, терни самі розступилися перед ним. На подвір'ї палацу він побачив коней і рябих гончаків, що лежали й спали. На даху сиділи голуби, сховавши голови під крила. У палаці, куди він вступив, на стінах спали мухи, кухар на кухні підняв руку, наче хотів схопити кухарчука за чуба, служниця сиділа над чорним півнем.

Він пішов до зали й побачив там придворних, що лежали й спали, а вище на троні, схиливши голови, спали король і королева. Він пішов ще далі. Скрізь стояла така тиша, що йому чути було власне дихання. Нарешті прийшов королевич у вежу й відчинив двері до маленької комірчини, де спала на ліжку зачарована королівна. Вона була така прекрасна, що юнак очей не міг одвести від неї. Королевич схилився і поцілував її. Красуня розплющила очі, прокинулась і привітно глянула на нього. А потім устала, а за нею повставали всі: прокинулись король і королева, прокинулись придворні.

Пробудилися надворі коні й зацокали копитами, посхоплювались гончаки й замахали хвостами. Голуби на даху повиймали голови з-під крил, озирнулися навкруги й полетіли в поле. Стали повзати мухи по стінах, спалахнув у печі вогонь. Служниця вмить доскубла півня.

А незабаром королевич і королівна одружилися. Вони справили пишне-препишне весілля і жили щасливо аж до самої смерті.

Переклад Є. Поповича Казки зарубіжних письменників: Збірник. — К., 2009.